Книга - Сойчине крило

Сойчине крило
Іван Якович Франко


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Усебiчно обдарований, енциклопедично освiчений Іван Франко (1856–1916) вiдомий не тiльки як поет, прозаiк, драматург, але i як лiтературознавець, перекладач, публiцист, вчений. Сюжети для своiх творiв вiн черпав з життя i боротьби рiдного народу, з першоджерел свiтовоi культури. Нерiдко письменника називають титаном працi, «золотим мостом» мiж украiнською i свiтовою лiтературами. За весь час своеi дiяльностi вiн видав сiм збiрок поезiй та цiлу низку поем, написав близько 15 драматичних творiв, перекладав з 14 мов шедеври свiтових класикiв. Його проза складае понад 100 оповiдань, новел, 10 повiстей, романiв.

До цiеi книжки увiйшли збiрка байок «Коли ще звiрi говорили», оповiдання Івана Франка «Сойчине крило», «Борис Граб» та iншi, що передбаченi програмою середньоi школи, включаючи твори для позакласного читання.





Іван Франко

Сойчине крило



Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi



Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Коли ще звiрi говорили

(збiрка байок)





Осел i Лев


Був собi Осел. Багато було йому працi у господаря.

«Давай, – думае,– втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися в лiсi, i хто менi що зробить?»

І, не довго думавши, втiк вiд господаря у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нiчого не робить, нiхто його не б’е— вiдколи живе, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.

«Ну, – думае собi Осел, – аж тепер край менi буде!» Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився й подумав собi:

«Ану, може, я його як-небудь обдурю?» Та як стояв— бух на землю, лiг собi й лежить. Надходить Лев i кричить уже здалека:

– Ей, ти, хто ти там? Як ти смiеш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?

А Осел мов i не чуе. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапае.

Надiйшов Лев i знов кричить:

– Зараз устань i поклонися менi!

– А хто ж ти такий? – питае Осел.

– Ти ще й питаешся? – кричить грiзно Лев. – Хiба ти не знаеш, що я Лев, над усiма звiрами цар?

Осел, не встаючи, пiдвiв голову й витрiщив на нього очi.

–І що ти за дурницi говориш? – промовив вiн. – Ти цар над усiма звiрами? Хто тобi це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стiну стукнувся.

– Хто менi це сказав? Та всi менi кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж це неправда?

– Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усiма звiрами не ти, а я.

– Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?

– А йди подивися ось тут!

І вiн устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому свое задне копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.

– Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.

– Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо змагатись. Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде справжнiй цар.

– Добре, нехай i так! – промовив Осел, i з тим вони розiйшлись.

Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звiра— за годину мав уже п’ять чи шiсть штук.

А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть вiдкинув, очi зажмурив, язик висолопив— кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, канi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далi бачать, що не рухаеться, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очi. А Осел нiчого, тiльки коли якийсь птах дуже близько пiдлiзе, а вiн клац його зубами або стук його ногою, вб’е та й сховае пiд себе, та так хитро, що iншi й не бачать; не минуло й години, а вiн уже надушив iх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як зареве, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

– Ну, що, – каже до Осла й показуе йому свою здобич, – бачиш, скiльки я наполював?

– Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел i копнув його звiрiв ногою. – Таких звiрiв я мiг би наловити зо двi копи. Та чого вони вартi! А ти подивись на моiх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, спробуй ти!

– Нi, я такоi штуки не втну, – вiдповiв Лев. – Аж тепер бачу насправдi, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!

– А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого вiд себе, то що тодi буде? От i тепер я мiг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зi злоi волi. Йди ж тепер i шануйся на другий раз!

І Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбравши хвiст, немовби хто вилив на нього бочку холодноi води. Чи близько, чи далеко, зустрiчае в лiсi Вовчика-братика.

– Здоровi були, найяснiший царю! – каже Вовк i низенько кланяеться.

– Ет, iди, не смiйся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобi цар?

– Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмiв iнакше сказати?

– Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко е справжнiй цар. Як почуе, буде бiда i тобi, й менi.

– Справжнiй цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут е справжнiй цар, крiм тебе?

–Є, е! – зi страхом прошепотiв Лев. – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навiть таких звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Я радий, що мене хоч живого пустив.

– Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей лiс давно, але нiяк не придумаю, хто б то мiг бути. Який же на вигляд той новий цар?

– Одне слово— страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакi, голова як цеберко, а на заднiй нозi царська печать.

– Нiяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаеш що, ходiм, покажи менi його.

– Я? Нiзащо в свiтi! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.

– Та ходiмо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаеш що, прив’яжи себе своiм хвостом до мого, смiлiше нам буде йти.

– Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв’язалися обое хвостами докупи та й пiшли.

Вийшли на горбок над полянкою, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:

– Ось вiн! Ось вiн! Подивися!

Обертаеться Вовк, поглянув та як крикне:

– Дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левовi почулося, що то новий цар уже близько, як злякаеться та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Бiг, бiг, далi втомився, став та й озирнувся.

– А що, Вовче, близько вже той новий цар?

Але Вовк тiльки язик висунув. Як був прив’язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.

– А бачиш, – каже до нього Лев, – ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!




Лисичка i рак


Зустрiлася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як вiн помаленьку лiзе. А далi давай над ним насмiхатися:

– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжнiй неборак! А скажи менi, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дрiжджi послали, а ти аж через рiк з дрiжджами прийшов та й тi посеред хати розiлляв?

– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню схоже.

– Овва! Значить, ти тепер прудкiший став?

– Прудкiший чи не прудкiший, а тобi глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше вiд тебе до того пенька добiжу.

– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотiв би зi мною наввипередки бiгати?

– Не тiльки побiжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на мiсцi буду, – мовить Рак.

Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився iй клiщами за хвiст. Рушила Лисичка, бiжить щодуху, аж курява здiймаеться. Добiгла до пенька та й кличе:

– А де ти, Раче? Нiчого не чути.

– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забiг.




Як Лисиця сама себе перехитрила


Ходив собi Вовчик-братик по лiсi, ходив, та й спiткала його тяжка пригода. Побачили його ловцi-молодцi та й почали за ним гнатися. Тiкав Вовчик лiсом, лiсом, а далi прийшлося вибiгти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловiк з мiшком i цiпом. Вовк до нього:

– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мiшок! За мною ловцi-молодцi гоняться, хочуть менi вiку вкоротити.

Змилувався чоловiк, сховав Вовка в мiшок, кинув собi на плечi та й несе. Аж надбiгають ловцi-молодцi.

– А не бачив ти, чоловiче, Вовчика-братика?

– Нi, не бачив.

Ось вони й побiгли далi. А коли вже iх не було видно, Вовк iз мiшка обзиваеться:

– А що, пiшли вже моi гонителi?

– Пiшли.

– Ну, тепер випусти мене на волю! – Чоловiк розв’язав мiшок i випустив Вовчика-братика на волю. А той i говорить:

– Ну, чоловiче, тепер я тебе з’iм.

– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такоi бiди врятував, а ти мене з’iсти хочеш!

– А що, чоловiче! Це так у свiтi ведеться: старе добро забуваеться.

Бачить чоловiк, що дiло погане, та й говорить:

– Ну, коли так, то ходiмо далi! Звернемося до звiрiв, хай розсудять. Коли скажуть по-твоему, то нехай по-твоему й буде: з’iси мене.

Пiшли далi. Зустрiчають стару Кобилу. Чоловiк до неi й говорить:

– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкоi пригоди, а вiн хоче мене з’iсти. – І розповiв усе, як було.

Кобила подумала, подумала та й мовить:

– Вовкова правда, чоловiче! Я жила у господаря дванадцять лiт, робила на нього з усiеi сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарiла i до роботи стала нездатна, вiн узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’iли. Оце вже я тут тиждень днюю i ночую i жду не дiждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забуваеться.

– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк i почав просити Вовка, щоби пошукати iм ще другого суддi. Вовчик погодився. Ідуть, iдуть, надибали старого Пса. Чоловiк i до нього звертаеться зi своiм дiлом. Розповiв йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:

– Нi, чоловiче, Вовкова правда. Ось послухай, як зi мною було. Служив я господаревi двадцять лiт, пильнував його дому й худоби, а коли постарiв i голосу у мене не стало, вiн вигнав мене з двору, i ось я тепер блукаю без захисту. Забуваеться старе добро, це щира правда!

– Бачиш, на мое виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк ще гiрше i почав ще раз проситися у Вовка:

– Дозволь менi ще одного суддю розпитати, а тодi вже роби зi мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаеш.

– Добре.

Пiшли вони, аж насупроти iх Лисичка-сестричка.

– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить iй здалеку чоловiк i кланяеться. – Зроби ласку, пiдiйди ближче, розсуди нас з Вовчиком.

Наблизилася Лисичка, розповiв iй чоловiк, що i як було. А Лисичка не вiрить:

– Та не може того бути, чоловiче, аби такий великий Вовк та влiз в оцей мiшок!

– Але ж правда! – крикнув Вовк.

– Нi, нiзащо не повiрю! – уперлася на своему Лисичка. Як уже чоловiк не клявся, як Вовчик не присягався, нi та й нi!

– Не можу цьому повiрити, хiба наочно менi покажете, як це було.

– Що ж, це можна, – сказав чоловiк та й розставив мiшок так само, як тодi, коли саджав Вовка.

– Ось бач, як це було! – сказав Вовк i встромив голову в мiшок.

– Як-то, ти хiба тiльки голову встромив? – спитала Лисиця.

Вовк улiз у мiшок увесь.

– Ну, чоловiче, – промовила Лисиця, – тепер покажи менi, як ти його зав’язував?

Чоловiк зав’язав.

– Ну, а тепер, чоловiче, покажи менi, як ти на тоцi снопи молотиш?

Чоловiковi не треба було цього двiчi казати. Як замахне цiпом, як почне лупцювати по мiшку. А Лисиця ще й примовляе:

– Ану, чоловiче, а як ти снопи перевертав?

Чоловiк перевернув мiшок на другий бiк та як уцiдить Вовка по головi— та й забив його на смерть.

– Ну, чоловiче, – мовить Лисиця, – я тебе врятувала вiд смертi. Що ж ти менi за це подаруеш?

– Дарую тобi, Лисичко-сестричко, мiшок курей.

– Добре.

Пiшла Лисичка-сестричка з чоловiком до села, стала собi за ворiтьми, а чоловiк пiшов до хати курей шукати. Взяв мiшок, почав ловити курей, коли його жiнка надходить.

– А що це ти, чоловiче, робиш?

Розповiв iй чоловiк усе, що з ним було, i з якоi бiди врятувала його Лисичка, i яку вiн iй обiцяв плату.

– Добре, що ти живий та здоровий, – мовить жiнка. – А щоб Лисицi давати курей, на це я нiколи згоди не дам. Краще ти всади у мiшок двох наших собачок— Лиска й Рябка та й дай Лисицi.

Подумав, подумав чоловiк та й дослухав жiнки. Посадив собак у мiшок, винiс за ворота та й мовить:

– На ж тобi, Лисичко-сестричко, оцей мiшок курей! Вiзьми iх на плечi та й неси в лiс, а не розв’язуй бiля села, щоб не розлетiлися!

Взяла Лисичка мiшок, несе, тягне, тягне, далi сiла спочивати за селом на могилi та й думае собi:

«Дай загляну лишень, скiльки там тих курей у мiшку?»

Розв’язала мiшок та не вспiла гаразд i заглянути, а з мiшка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тiкала щосили, ледве вскочила в лiс та в свою нору. Вiддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:

– Ви, моi оченьки, що робили, коли за мною тi поганi собаки гналися?

– Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди вiд них найлiпше тiкати.

– А ви, моi нiженьки, що робили?

– Ми бiгли з усiеi сили, щоби тебе собаки не могли догнати.

– А ви, моi вушенька, що робили?

– Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твоi вороги.

– А ти, хвостище, що робив?

Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже iй на злiсть:

– А я мотався сюди й туди, зачiпався то за пеньки, то за гiллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.

– А, то ти такий добрий! – крикнула Лисиця. – Геть менi з хати!

Та з тими словами висунула хвiст iз нори, ще й кричить:

– Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвiст! Рвiть його!

А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвiст, як шарпнули та й витягли цiлу Лисичку з нори i тут же ii розiрвали.




Заець та Їжак


Їжак стояв собi коло дверей своеi нори, заклав лапки за пояс, виставив нiс на теплий вiтер та й мугикав собi стиха пiсеньку— чи гарну, чи погану, кому яке до того дiло? Як знае, так i спiвае.

Мугикав собi тихенько, а далi подумав:

«Поки там моя жiнка мие дiтей та дае iм свiжi сорочечки, дай лишень пiду я трохи в поле, пройдуся та й на своi буряки подивлюся, чи добрi виросли».

Буряки були недалеко вiд його хати. Їжак брав iх, скiльки йому треба було на страву для своеi родини, а тому говорив завжди «моi буряки». Ну, добре. Обережно зачинив вiн за собою дверi й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустрiч йому Заець. Вiн також вийшов прогулятись i до «капусти своеi» теж навiдатись.

Побачивши Зайця, Їжак привiтав його чемненько. Та Заець був собi великий панич i дуже горда штука. Вiн не вiдповiв на Їжакове привiтання, а тiльки глянув на нього дуже звисока й озвався:

– Ого, а ти чого так рано ось тут по полi волочишся?

– Погуляти вийшов, – вiдповiв Їжак.

– Погуляти? – зареготав Заець. – А я думаю, що з твоiми кривими ногами краще було б лежати, нiж на прогулянку лазити.

Ця насмiшка дуже розсердила Їжака, бо ноги в нього таки кривi.

– Ти, певно, думаеш, – каже Їжак до Зайця, – що ти своiми довгими лапами швидше побiжиш?

– Авжеж, – вiдповiв Заець.

– Можемо спробувати, – мовив Їжак. – Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.

– Це вже смiх людям сказати. Ти своiми кривульками випередиш мене? – смiявся Заець.

– Ну, про мене, спробуймо, коли тобi охота.

– Гаразд! – вiдповiдае Заець. – Давай руку. А тепер бiжiм.

– Ну, ну, чого так поспiшати, – вiдповiв Їжак. – Треба наперед пiти додому, трiшки поснiдати, а через пiвгодинки я повернусь на оце мiсце.

Заець не мав нiчого проти, бо i йому хотiлось перед тим похрумати свiжоi капусти. АЇiжак тим часом поплентався додому.

Приходить Їжак додому i каже до своеi жiнки:

– Жiнко, збирайся швиденько, пiдеш зо мною в поле.

– А чого менi в поле? – питае Їжачиха.

– Знаеш, я з Зайцем маемо бiгати наввипередки.

– Чи ти, чоловiче, з глузду з’iхав? – скрикнула Їжачиха. – Ти з Зайцем хочеш наввипередки бiгати?

– Авжеж хочу. І ти мусиш менi допомогти.

Що мала Їжачиха робити? Зiбралася й пiшла з чоловiком.

А дорогою Їжак i мовить до неi:

– Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути нашi перегони. Заець бiгтиме одною борозною, а я другою. Вiдтiля, з гори, починаемо бiгти. Отже, ти стань собi ось тут, у борознi, i коли Заець прибiжить сюди, то ти пiдведи голову та й крикни: «А я вже тут!»

Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.

Їжак поставив свою жiнку на ii мiсце, а сам пiшов борозною на другий кiнець.

Приходить, а Заець уже там.

– Ну, що ж, бiжiмо? – питае Заець. – Ну, раз… два…

Один став в одну борозну, другий— у другу.

Заець крикнув «три» i рушив сам, як вихор, нивою.

А Їжак пробiг, може, з три кроки, потiм притаiвся у борознi i повернув назад на свое перше мiсце. А Заець бiжить щосили. Та коли добiг на кiнець ниви, аж тут Їжакова жiнка з другоi борозни кричить йому назустрiч:

– А я вже тут!

Заець тiльки очi витрiщив з дива: йому i в голову не прийшло, що це не той iжак, бо, знаете, iжак i iжачиха однаковiсiнькi на вигляд.

– А це ж як могло статись? – скрикнув Заець. – Бiжiм ще раз, назад!

І, не передихнувши добре, вiн вихором полетiв нивою, поклавши вуха на спину. Їжачиха лишилася спокiйнiсiнько на своiм мiсцi. А коли Заець добiг на другий кiнець ниви, то там iжак йому назустрiч:

– А я вже тут!

Розлютився Заець: «Що за диво? Щоб кривоногий Їжак мене випередив?» І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

– Ану, ще раз бiжiм!

– Про мене Семене, – мовив iжак, – бiжiм хоч десять разiв, менi байдуже.

Побiг Заець, а знизу знову чуе:

– Я вже тут!

Бiжать ще раз угору— знов те саме. Так вiн, бiдолаха, бiгав, бiгав аж сiмдесят i три рази туди й назад, а Їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заець добiжить до одного краю ниви, чи до другого, все чуе одно: «Я вже тут». А сiмдесят четвертий раз Заець не добiг. Саме на серединi ниви впав на землю i сконав на мiсцi.

А Їжак гукнув на свою жiнку, i обое пiшли, радiючи, додому. І живуть, мабуть, i досi, коли не померли.

Пiсля того ввесь заячий рiд зарiкся бiгати наввипередки з iжаками.




Вовк-старшина


Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лiсу, а за пнем сидiв Вовк, вискочив до Осла й хотiв його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього бiжить, а вiн усмiхаеться так радiсно, кланяеться йому низенько та й каже:

– От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!

– А нащо я тобi здався? – питае Вовк.

– Та, бачите, громада послала мене за вами i пильно наказала: «Йди i без Вовка до села не повертайся!»

– А нащо я громадi здався? – питае Вовк.

– А ви й не знаете? Адже у нас у селi старшину вибирають.

– Ну, так що з того, що вибирають?

– Не то бiда, що вибирають, – каже Осел, – а то бiда, що нiкого не можуть вибрати. Вже всi господарi пересварилися промiж себе, а далi кажуть: «Тут хiба один Вовк iз лiсу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились i вислали мене, щоб я вас зараз привiв до села. Таке-то дiло.

Почувши таке, Вовк аж хвiст угору пiдняв з радостi. Зараз вилiз на Осла, сiв йому на спину та й iде до села. А коли приiхали до села, Осел закричав своiм дзвiнким голосом, з хат повибiгали люди, та, бачачи, що Вовк на Ослi верхом iде, кинулися з палками, цiпами та дрючками та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий iз села втiк.

Бiжить неборака та все оглядаеться, чи iде люди за ним не бiжать. Аж коли вже села не стало видно, Вовк побачив копицю сiна, вискочив на неi, простягнувся i лiг спочити. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:

– Мiй тато старшиною не був, мiй дiд старшиною не був, i чого ж то менi, дурному, раптом забажалося старшиною бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив.

А пiд копицею сидiв здоровенний парубок з вилами в руках. Почувши це, як вискочить, як потягне Вовка разiв з десять по хребту, аж Вовк i дух спустив.




Лис i Дрозд


Ішов Кабан у Киiв на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Киiв на ярмарок.

– Вiзьми й мене з собою.

– Ходiмо, куме.

Ішли, йшли, аж назустрiч iм Лис.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Киiв на ярмарок.

– Вiзьми й мене з собою.

– Ходiмо, куме.

Ішли вони, йшли, аж назустрiч iм Заець.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Киiв на ярмарок.

– Вiзьми й мене з собою.

– Ходiмо, братику.

Ось вони всi йдуть. Ішли, йшли, аж уночi наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив— не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, iсти нема чого. От Лис i надумав.

– Нумо, – каже, – пiснi спiвати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з’iмо.

От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з’iли. Та що там iм iз того Зайця за наiдок? Ще не розвиднiлось як слiд, а вони вже знов такi голоднi, що ледве дихають.

Знов Лис загадуе:

– Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з’iмо.

Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як завие грубо: у-у-у! Тут всi кинулись на нього та й роздерли.

Лишилося iх двое: Кабан i Лис. Подiлилися вони вовковим м’ясом. Кабан швидко з’iв свою частину, а Лис трошки з’iв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого iсти, а Лис усе в куточку сидить, витягае по шматочку м’ясо та й iсть.

– Що це ти, кумочку, iси? – питае його Кабан.

– Ой, кумочку, – зiтхае Лис. – Що маю робити?! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобi легше стане.

Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своеi кровi, то увесь кров’ю пiдплив та й помер. От Лис тодi й кинувся на його м’ясо i ще кiлька днiв мав що iсти. Та далi не стало й кабанячого м’яса. Сидить Лис у ямi, й знов йому голод допiкае. А над тiею ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в’е.

Дивиться Лис на нього з ями, а далi почав промовляти:

– Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

– Гнiздо в’ю.

– Нащо тобi гнiздо?

– Яець нанесу.

– Нащо тобi яйця?

– Дiтей виведу.

– Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цiеi ями не визволиш, то я твоiх дiтей з’iм.

– Не iж, Лисику, зараз тебе визволю, – просить Дрозд.

Дрозд горюе, Дрозд нудьгуе, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати палички, гiллячки та все в яму кидае. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках iз ями вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:

– Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?

– Вивiв.

– Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоiх дiтей поiм.

– Не iж, Лисику, я вже тебе нагодую.

Дрозд горюе, Дрозд нудьгуе, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:

– Ходiмо зо мною!

Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисовi,– а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле обiдати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в водi обмочився, в пiску забруднився та бiгае по дорiжцi, пурхае сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба, пташина мокра та немiчна.

«Дай, – думае,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей».

Пiдбiгла трохи за Дроздом— вiн бiжить, пурхае, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгае, то пiдлiтае, та все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свого кошика, вiн знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертае назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшкiв. Повиiдав усе чисто, решту порозливав, а сам утiк.

Сидить Дрозд на деревi та й в’е гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.

– Дрозде, Дрозде, – говорить Лис, – чи вивiв ти мене з ями?

– Вивiв, Лисику.

– А нагодував ти мене?

– Нагодував.

– Ну, тепер же напоi мене, а то я твоiх дiтей поiм.

– Не iж, Лисику, я тебе напою.

Дрозд горюе, Дрозд нудьгуе, як би йому Лиса напоiти. Далi надумав та й каже Лисовi:

– Ходiмо зо мною!

Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисовi,– а я буду мiркувати, чим тебе напоiти.

Бачить Дрозд, а дорiжкою чоловiк iде, бочку води везе капусту поливати. Пiдлетiв Дрозд, сiв коневi на голову та й клюе.

– А тю! – крикнув чоловiк та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловiк луснув батогом коня по головi. Мов нiчого й не було, сiв собi Дрозд на другого коня та й клюе його в голову. Знов замахнувся чоловiк i знов луснув коня по головi. Розлютився чоловiк на Дрозда. «От капосна пташина! – думае собi.– І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сiв на бочку з водою та й клюе собi.

«Чекай же ти», – думае чоловiк та несподiвано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочцi! Дрозда не вцiлив, а бочка вiд важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, i вся вода з неi вилилася та й потекла здоровою рiчкою по дорозi. Вискочив Лис iз жита, напився доволi, а чоловiк, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поiхав додому.

Сидить Дрозд на деревi та й в’е собi гнiздо, аж тут зирк, а Лис знов пiд деревом.

– Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?

– Вивiв.

– Нагодував ти мене?

– Нагодував.

– Напоiв ти мене?

– Напоiв.

– Ну, а тепер посмiши ти мене, а то я, iй-богу, твоiх дiтей живцем поiм.

– Не iж, Лисику, я тебе посмiшу.

Горюе Дрозд, нудьгуе Дрозд, як би йому Лиса посмiшити, а далi каже:

– Ходiмо зо мною.

Вийшли з лiсу знов на польову дорiжку, Лис засiв у житi та й жде. Аж ось iде дорогою той самий чоловiк, що iхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руцi. Пiдлетiв Дрозд, сiв на плече чоловiковi та й клюе.

– Ой, тату, – каже хлопець, – на вас птах сидить! Не ворушiться, я його вб’ю.

Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою— лусь батька по плечу! Дрозд тiльки фуркнув, а за хвилину сiв на друге плече чоловiковi. Знов розмахнувся хлопець i ще дужче влучив батька по плечу.

– Ой, сину, що це ти робиш? – крикнув батько.

– Цитьте, тату! Якась пташка все сiдае на вашi плечi, я ii повинен зловити.

– То лови, а не бий! – з болю кричить батько.

Полiтав, полiтав Дрозд та й сiв старому на голову та й клюе його солом’яний бриль, немов тут йому й мiсце. Махнув хлопець долонею, щоб його спiймати, – фуркнув Дрозд. Сiв удруге, знов хлопець на нього намiрився рукою— знову даремно.

«Чекай же ти, бiсова птиця! Вже я тебе почастую!»– подумав хлопець. І коли Дрозд утрете сiв на батькову голову, вiн, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трiсне старого по головi, аж тому свiт замакiтрився. Дрозд фуркнув i полетiв собi геть. А Лис, сидячи в житi, дивився на це все i аж за живiт держався зо смiху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, i вiльнiше зiтхнув.

«Ну, – думае,– тепер, мабуть, дасть менi спокiй, не буде моiм дiтям загрожувати».

Та ледве вiн знову взявся мостити свое гнiздо, аж зирк, Лис уже знов пiд деревом.

– Дрозде, Дрозде, – мовить Лис, – вивiв ти мене з ями?

– Вивiв.

– Нагодував ти мене?

– Нагодував.

– Напоiв ти мене?

– Напоiв.

– Розсмiшив ти мене?

– Розсмiшив.

– Ну, а тепер ще мене настраши, бо iнакше я твоiх дiтей поiм.

Горюе Дрозд, нудьгуе Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далi й каже:

– Що ж маю робити? Ходiмо зо мною, я тебе настрашу.

Веде Дрозд Лиса попiд лiсом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сидiли в куренi, а пси бiгали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лiсу, побачивши псiв, не хоче йти далi.

– Що, Лисику, страшно? – питае Дрозд.

– Нi, не страшно, – каже Лис, – а тiльки я втомився, не хочу йти далi.

– Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далi йти? – питае Дрозд.

– Як знаеш, – мовить Лис, – але знай, що коли не настрашиш, то я твоiх дiтей з кiстками з’iм.

– Добре, – каже Дрозд, – лягай же ти ось тут у жито i дивись, що я буду робити. А коли тобi стане страшно, то гукни менi, щоб я перестав.

Полетiв Дрозд, сiв собi на землi перед псами та й дряпае землю лапками. Кинулися пси до нього, вiн пiдлетiв та зараз же сiв знову недалеко од того мiсця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси пiдходять все ближче та ближче. Далi Дрозд зриваеться з землi й, одним крилом махаючи, мов скалiчений, починае летiти просто до Лиса. Пси за ним.

Бачить Лис, що бiда, як схопиться з мiсця, як крикне до Дрозда:

– Ну що ж ти, дурню! Ти й справдi псiв на мене ведеш?

Тут його пси побачили та як кинуться за ним. Ледве Лис здужав пробiгти декiлька крокiв, як пси наздогнали його й роздерли.




Заець i Ведмiдь


Був собi в одному лiсi дужий та лютий Ведмiдь. Пiде було по лiсi й душить та роздирае все, що потрапить: одного з’iсть, а десятеро й так покине, тiльки дарма життя збавить. Лiс був великий, i звiрини в нiм було багато, та проте страх напав на всiх. Адже ж так i року не мине, а в цiлiм лiсi душi живоi не лишиться, коли Бурмило так господарюватиме. Радили раду i присудили звiрi так. Вислали до Ведмедя посланцiв i звелiли йому сказати:

– Вельможний наш пане Ведмедю! Нащо ти з нас знущаешся? Одного з’iси, а десятьох зi злостi роздереш i покинеш? Адже так за рiк то й душi живоi в лiсi не стане. Краще ти ось що зроби. Сиди собi спокiйно в своему барлозi, а ми тобi будемо щодня присилати одного з нас, щоби ти його з’iв.

Вислухав це Ведмiдь та й каже:

– Добре! Але пам’ятайте собi, як мене хоч одного дня обдурите, то я вас усiх пороздираю.

Вiд того дня почали звiрi день у день посилати Ведмедевi одного з-помiж себе на обiд. Почали кидати жереб: кому випаде, той мусить iти до Ведмедя i датися йому з’iсти.

Одного дня випало йти Зайцевi. Перелякався бiдний Заець, та що було робити? І не заперечував, тiльки випросив собi годинку часу, щоб з жiнкою й дiточками попрощатися. Та поки там жiнку знайшов, поки всю сiм’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобiймалися, то вже сонце з полудня звернуло. Врештi прийшлося Зайцевi рушати в дорогу. Йде бiдолаха до Ведмежого барлогу. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що бiжить вiтровi наздогiн! Гай, гай, тепер бiдному Зайцевi не до скокiв. Іде, нога поза ногу, та все ряснi сльози втирае, та зiтхае так, що аж лiсом луна йде. Аж ось бачить, серед лiсу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибоко. Став Заець над цямриною, заглядае вниз, а в нього сльози тiльки кап-кап у воду. Та побачивши в водi свое обличчя, став придивлятися уважно i враз повеселiв, аж пiдскочив з радостi. В його головi блиснула щаслива думка, як би йому й самому вiд смертi врятуватися i всiх звiрiв позбавити вiд цього лютого та безумного Ведмедя. І, вже не плачучи й не зiтхаючи, а щодуху бiжачи, вiн поспiшив до Ведмежого барлогу.

Було вже надвечiр. Ведмiдь весь день сидiв у своему барлозi та ждав, коли звiрi пришлють йому когось на обiд. Ждав i не мiг нiкого дiждатися. Голод почав йому докучати, й разом з голодом почала злiсть пiдступати пiд серце.

– Що ж це значить! – ревiв Ведмiдь. – Що вони собi думають? Чи забули про мене, чи, може, iм здаеться, що одною Вороною я маю бути два днi ситий? О проклятi звiрi! Коли менi за хвилину не прийде вiд них страва, то клянуся, що завтра чуть свiт вирушу до лiсу й повидушую все, що в нiм е живого, й одного хвоста не лишу!

Та минала хвилина за хвилиною, година за годиною, а страва не йшла. Надвечiр уже Ведмiдь не знав, що з собою зробити з голоду й лютостi.

В такiм настроi застав його Заець.

– Що ти собi думаеш, що так пiзно приходиш? Що я через тебе, такого комара, повинен цiлий день голодувати? – закричав на нього Ведмiдь.

Затремтiв Заець, почувши Ведмежий крик i лютi Ведмежi слова, та за хвилину отямився i, ставши на заднi лапки перед Ведмедем, промовив як мiг найчемнiше:

– Вельможний пане! Не моя в тiм вина, що так пiзно приходжу. І звiрi не виннi. Нинi, в день твоiх iменин, вони, ще вдосвiта зiбравшися, вибрали для тебе нас чотирьох, i ми всi вiтром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нинi добрий обiд.

– Ну i що ж? Чому ж так пiзно приходиш i де останнi трое? – запитав Ведмiдь.

– Трапилася нам дуже погана пригода, – промовив Заець. – Гадаючи, що в лiсi нема iншого пана, крiм тебе, йдемо собi спокiйнiсiнько стежкою, коли враз iз укрiпленого кам’яного замку вискочив величезний Ведмiдь та й до нас.

«Стiйте!»– кричить. Ми стали.

«Куди йдете?» Ми розповiли по правдi.

«Го, го! – крикнув вiн. – Нiчого з того не буде. Це мiй лiс, i я не дозволю, щоб ви своiм м’ясом годували якогось приблуду. Ви моi, i я беру вас собi на обiд».

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нинi твоi iменини, що дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обiду, та де тобi, й слухати не хоче.

«Я тут пан! – кричить. – І я один маю на вас право, i нiхто менi тут не смiе заперечувати».

І взяв нас усiх чотирьох до свого замку. Ледве-ледве я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе. Тепер, вельможний Ведмедю, сам помiркуй, чи ми виннi в тому, що ти сьогоднi голодував, i що тобi далi робити.

Почувши це оповiдання, Ведмiдь всю злiсть обернув на того нового суперника, що так несподiвано став йому на дорозi.

– Це що за якийсь волоцюга непотрiбний посмiв сюди вдертися? – ревiв вiн, дряпаючи землю пазурами. – Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, я його розiрву на дрiбнi шматочки!

– Вельможний пане, – мовив Заець, – це дуже могутнiй пан, страшний такий…

– Що? Ти думаеш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.

– Вельможний пане, але вiн живе у кам’яному замку…

– Е, що там менi його замок! Веди мене до нього, вже я його дiстану, хоч би вiн сховався на вершок найвищоi сосни.

Провiв Заець Ведмедя до криницi та й каже:

– Вельможний пане! Велика твоя сила! Дивись, твiй ворог, як тiльки побачив, що ти наближаешся, зараз утiк i сховався у своему замку.

– Де вiн? Де вiн? – кричав Ведмiдь, оглядаючись навколо й не бачачи нiчого.

–Іди й заглянь ось сюди! – мовив Заець i пiдвiв Ведмедя до криницi. Став Ведмiдь над цямриною, глянув униз, аж там i справдi Ведмiдь.

– Бачиш свого ворога, – мовив Заець, – як виглядае iз свого укрiплення?

– Я не я буду, коли його звiдти не дiстану! – мовив Ведмiдь i як ревне на все Ведмеже горло вниз у криницю. А з криницi як вiдiб’еться його голос, ще удвое сильнiше, мов з величезноi труби.

– А так! – скрикнув Ведмiдь. – Ти менi ще загрожуеш? Чекай же, я тобi покажу!

Та й з цим словом Ведмiдь бабах у криницю та там i втопився.

А Заець стояв бiля цямрини i дивився, поки звiрячий ворог зовсiм не потоне, а тодi скочив щодуху до звiрiв i розповiв iм, яким то способом примудрився вiн позбутися Ведмедя i визволити iх усiх вiд тяжкого нещастя. Чи треба вам казати, яка радiсть запанувала у всьому лiсi i як усi дякували Зайцевi за його вчинок.




Ворона i Гадюка


На дупластiй, головастiй вербi над рiчкою звила собi Ворона гнiздо. Не сподiваючись нiякого лиха, нанесла яець, висидiла, а коли повикльовувалися з яець Вороненята, стара Ворона полетiла шукати для них поживи.

Та в дуплi тiеi верби загнiздилася чорна Гадюка. Вона тiльки того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, i як тiльки стара вилетiла з гнiзда, зараз Гадюка вилiзла зi своеi нори, вповзла до гнiзда, вхопила одно Вороненя i понесла собi на обiд. Прилетiла Ворона, бачить, що однiеi дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глядь: уже й другоi дитини нема; минув тиждень, а Воронинi дiти, ще й не опiрившись, усi пощезали. Що вже кракала та нарiкала стара Ворона— нiщо не помогло. Прийшлося нести ще раз яйця i висиджувати iх знов. Та ба, i за другим разом сталося таке саме лихо. Як тiльки Вороненята повикльовувалися i мати полетiла шукати для них поживи, Гадюка день у день вилазила на вербу i брала собi одно Вороненя за другим.

Та ось раз пiдгледiла Ворона, хто ii ворог тяжкий. Побачила Гадюку, коли та брала ii останне Вороненятко. То-то крику було на все поле! Та що з того!

Хоч Ворона, стоячи бiля входу до Гадючиноi нори, надривала собi горло, лаючи та проклинаючи погану розбiйницю, Гадюка в норi хрупала собi ii дитинятко i почувала себе безпечно, знаючи, що Ворона iй не може нiчого зробити.

Помiркувала й сама Ворона, що крик i плач нi до чого не доведуть, i пiшла до куми Лисички, що недалеко в крутому березi мала свою домiвку, просити поради.

– Ой, кумонько, – мовила Ворона, – порадь менi, що маю робити з поганою сусiдкою, чорною Гадюкою? Живе в тiй самiй вербi, що й я, та на мое лихо! Два рази вже я висидiла дiточок, i обидва рази ота злодiйка повитягала менi iх з гнiзда i пожерла! А я нiяк не можу дiстати ii в тiй норi.

Подумала Лисичка, головою похитала, хвостиком помахала та й каже:

– Тут, кумонько, силою нiчого не зробиш, тут треба пуститися на хитрощi.

– Та я те й сама бачу, – мовила Ворона, – коли-бо собi на лихо нiякоi хитростi не можу придумати.

– Я тобi, кумо, ось що скажу. Ось тут до рiки часто царська дочка приходить купатися. Пiдстережи ти ii, а коли царiвна положить на березi золотий ланцюжок або iншу яку блискучу рiч, то ти вхопи ту рiч i лети з нею, але так, аби царськi слуги бачили тебе. Вони будуть кричати i бiгти за тобою, а ти лети просто до верби i кинь ту рiч у Гадючине дупло, а сама лети геть. Побачиш тодi, що з того буде.

Послухала Ворона Лисиччиноi ради. Як тiльки царiвна прийшла купатися i роздяглася на березi та положила на пiску свiй блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетiла та й хап той ланцюжок у дзьоб i давай тiкати. Побачили царськi слуги, з криком кинулися за Вороною, а та простiсiнько до своеi верби, кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама сiла собi на iншiм деревi поблизу та й дивиться, що з того буде.

Прибiгли слуги до верби. Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко вiд землi, а потiм пiдлетiла вже без ланцюжка. Значить, десь тут його випустила! Почали шукати, аж далi один, угледiвши дупло, зазирнув до нього i побачив, що ланцюжок блищить усерединi. Зараз вони розкопали нору, аж бачать, у норi, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадiжцi зовсiм не винна, витягли ii з нори i вбили, а ланцюжок забрали.

А Ворона дуже врадувалася, побачивши смерть свого ворога, i з того часу жила собi спокiйно.




Королик i Ведмiдь


Ішов Ведмiдь з Вовком по лiсi, аж ось зацвiрiнькала якась пташка у корчах. Пiдiйшли ближче, а маленька пташка з задертим хвостиком скаче по гiлках та цвiрiнькае.

– Вовчику-братику, а що це за пташка так гарно спiвае? – запитав Ведмiдь.

– Цить, Ведмедю, це Королик! – шепнув Вовк.

– Королик? – прошепотiв i собi переляканий Ведмiдь. – Ой, то в такiм разi треба йому поклонитися?

– Авжеж, – каже Вовк, i обое поклонилися Короликовi аж до самоi землi. А Королик навiть не дивиться на них, скаче собi з гiлки на гiлку, цвiрiнькае та все задертим хвостом махае.

– Чи бач, яке мале, а яке горде! – бурчить Ведмiдь. – Навiть не гляне на нас! Цiкаво б було хоч раз заглянути, як там у нього в палатi.

– Не знаю, як воно буде, – мовив Вовк. – Я хоч i знаю, де його палата, але заглядати до неi нiколи не посмiв.

– А що, страшно хiба?

– Страшно не страшно, а так якось не випадало.

– Ну, ходiм, я загляну! – промовив Ведмiдь. Прийшли до дупла, де було Короликове гнiздо, та тiльки що Ведмiдь хотiв заглянути досередини, аж тут Вовк— сiп його за полу.

– Ведмедю, – прошепотiв, – стiй!

– А що там таке?

– Не бачиш, он Королик прилетiв! А от i його Королева. Незручно нам заглядати при них.

Ведмiдь вiдiйшов з Вовком у кущi, а Королик i його дружина влетiли до свого дупла, щоб нагодувати малят. Коли вони повилiтали, до дупла наблизився Ведмiдь i заглянув досередини. В дуплi було, як у дуплi: прогниле дерево, трохи пiр’я настелено, а на пiр’i п’ятеро маленьких Короленят.

– Ну, хiба це королiвська палата! – скрикнув Ведмiдь. – Та це якась нора! А цi писклята хiба королiвськi дiти? Тьху, та й поганi ж, приблуди!

І, сплюнувши сильно, Ведмiдь хотiв iти собi геть, аж тут маленькi Королики як запищать у гнiздi:

– Го, го, пане Ведмедю! То ти на нас плюеш? За цю образу ти мусиш нам тяжко вiдповiсти.

Ведмедевi аж мороз пiшов поза шкiрою вiд цього крику. Вiн як мiг швидше побiг вiд того поганого дупла, забiг у свою яму, сiв там та й сидить. А малi Королики в гнiздi як розкричалися, то вже кричали не вгаваючи, поки батько й мати не прилетiли.

– Що тут таке? Що сталося? – питають старi й подають дiтям то мушку, то хробачка, що хто назбирав.

– Не хочемо мушок! Не хочем хробачкiв!

– Та що вам таке сталось? – допитують старi.

– Був тут Ведмiдь i назвав нас приблудами ще й наплював у наше гнiздо, – кажуть малi Королики.

– Невже! – крикнув старий Королик i, не довго думаючи, знявся та й полетiв до Ведмежого житла.

– Ти, старий Бурмило, – мовив вiн, сiвши на гiлляцi над Ведмедевою головою, – що ти собi думаеш? З якоi причини ти моiх дiтей приблудами прозиваеш ще й у мое гнiздо плюеш? Будеш менi за це вiдповiдати! Завтра вдосвiта ставай зо мною до кривавоi вiйни.

Що мав Ведмiдь робити? Вiйна то вiйна. Пiшов кликати собi всiх звiрiв на пiдмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Сарну, Зайця— всiх, хто тiльки бiгае по лiсi на чотирьох ногах. А Королик i собi поскликав усю пташню, а ще бiльше лiсовоi дрiбноти: Мух, Чмелiв, Шершнiв, Комарiв— i наказав iм лагодитися на завтра до великоi вiйни.

– Слухайте, – каже Королик, – треба нам когось послати на розвiдку до ворожого табору, щоб ми знали, хто в них генерал i який в них бойовий клич.

Рада ухвалила вислати Комара, бо вiн найменший i найхитрiший.

Полетiв Комар до Ведмежого табору, а там саме нарада розпочинаеться.

– Що нам починати? – говорить Ведмiдь. – Ти, Лисе, найхитрiший мiж усiма звiрами, ти нам будь за генерала.

– Добре, – говорить Лис. – Бачите, якби то зi звiрами була справа, то нам би найлiпше мати Ведмедя за генерала, але цим разом нам треба мати дiло з тiею крилатою дрiбнотою, то, може, я вам тут бiльше допоможу. Бо тут головна рiч— око бистре i розум хитрий. Слухайте ж, який у мене план. Вороже вiйсько буде лiтати в повiтрi. Але нам про нього байдуже. Ходiмо просто до Короликового гнiзда й заберемо у неволю його дiтей. Як тiльки iх будемо мати в руках, то присилуемо старого Королика, щоб закiнчив вiйну i пiддався нам, i тодi ми виграемо.

– Добре, добре! – закричали всi звiрi.

– Значить, – говорить далi Лис, – треба нам iти густою лавою, держатися купи, бо там у ворога е й Орли, i Шулiки, i всяка птиця: як будемо йти врозбрiд, вони готовi нам очi повикльовувати. А разом буде безпечнiше.

– Правда, правда, – крикнув Заець, у якого вiд самоi згадки про Орлiв аж ноги затрусилися.

– Я буду йти попереду, а ви всi за мною, – каже далi Лис. – Бачите мiй хвiст— це буде у нас бойовий прапор. Усi пильно дивiться на мiй хвiст. Поки я його буду держати просто догори, то, значить, можна йти смiливо. Як я запримiчу якусь засiдку, то зараз схилю хвоста трохи нижче; то знак для вас, що треба йти трохи помалiше й обережнiше. А коли вже зовсiм бiда буде, тодi пiдiбгаю хвiст мiж ноги, а ви всi тодi втiкайте щодуху.

– Славно, славно! – закричали всi звiрi й дуже вихваляли Лисову розсудливiсть. Комар, вислухавши весь той премудрий план, полетiв до Королика i розповiв йому все докладно.

На другий день чуть свiт зiбралися звiрi в похiд. Земля дрижить, гiлля трiщить, рев, крик та писк по лiсi, аж страх пробирае. А з другого боку птахи почали злiтатися: повiтря шумить, листя з дерев сиплеться, крик, гамiр, крякання. Густою лавою йдуть звiрi просто до Короликового гнiзда; густою хмарою лiтае понад ними пташня, але не може iх спинити. Та старий Королик про це не дбае. Побачивши Лиса, як вiн гордо маршируе попереду вiйська з хвостом, мов свiчка, пiднятим угору, вiн гукнув Шершня й каже до нього:

– Слухай, небоже! Бачиш ти он того Лиса? Це ворожий генерал. Лети щодуху, сядь йому на живiт i жали, що маеш сили.

Шершень полетiв— та й просто Лисовi на живiт. Почув Лис, що щось там лазить у нього по животi; от-от би хвостом одiгнав, але нi, його хвiст зараз— бойовий прапор, не можна! Аж тут Шершень як шпигне Лиса в саме болюче мiсце!

– Ой лишенько! – скрикнув Лис i спустив хвiст наполовину.

– Що там? Що там? – загомонiли звiрi.

– Мабуть, якась… засiдка, – пробубонiв Лис, а сам аж зуби зцiпив з болю.

– Засiдка, засiдка! – пiшов голос помiж звiрами. – Обережно, бо засiдка.

Але в цей час Шершень як вжалить Лиса щосили! Лис як завие з болю, як пiдскочить угору, пiдiбгав хвiст помiж ноги та ходу! А звiрi вже не питали, що там сталося, а з переполоху кинулися тiкати, куди хто мiг, однi через других. А Птахи, Оси, Комарi, Шершнi за ними, на них, б’ють згори, клюють, рвуть, кусають. Страшний був бiй! Звiрi, якi не загинули, порозбiгалися й поховалися по ямах, а Королик зi своiми птахами та комахами одержав велику перемогу. Радiсно прилiтае Королик до свого гнiзда й говорить до дiтей:

– Ну, дiти, тепер можете iсти, бо ми одержали знамениту перемогу над звiрами.

– Нi,– говорять Короленята, – не будемо iсти, поки Ведмiдь не прийде сюди й не попрохае пробачення.

Що було робити? Полетiв Королик до Ведмедевоi ями, сiв на гiлляцi над його головою й говорить:

– Ну, Бурмило, а будеш воювати з Короликом, га?

А Ведмедя, що в вiйську йшов iз самого заду, пiд час переполоху добре-таки Кабани, Сарни та Оленi ратицями попiд ребра потолочили, так що вiн лежав та тiльки охав.

–Іди, дай менi спокiй, – буркнув вiн. – І десятому закажу, щоби з тобою не зачiпався.

– Нi, друже, цього не досить, – мовив Королик. – Ти повинен пiти до мого дупла й попросити пробачення у моiх дiтей, бо iнакше тобi ще гiрше лихо буде.

Мусив Ведмiдь iти й просити в Короленят пробачення. Аж тодi Короленята задовольнилися й почали знов iсти та пити.




Лисичка i Журавель


Лисичка з Журавлем дуже заприятелювали. От Лисичка i кличе Журавля до себе в гостi:

– Приходь, Журавлику! Приходь, любчику! Чим хата багата, тим i вгощу.

Іде Журавель на прошений обiд, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тоненько по тарiлцi та й поставила перед Журавлем.

– Призволяйся, не погордуй. Сама варила.

Журавель стук, стук дзьобом— нiчого не спiймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всiеi не з’iла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

– Вибачай, кумочку, бiльше не маю чим угощати.

– Спасибi й за те, – пiсним голосом промовив Журавель. – А ти б, Лисичко, до мене завтра в гостi прийшла.

– Добре, Журавлику, прийду, чому не прийти, – каже Лисичка.

Другого дня приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурякiв, квасольки, картопельки. Покришив дрiбненько, склав у високий глечик з вузькою шийкою та й поставив на столi перед Лисичкою.

–Їж, кумонько. Не погордуй, люба моя, – припрошуе Журавель.

Нюхае Лисичка— смачно пахне. Встромляе голову в глечик— не йде голова. Пробуе лапкою— не витягне. Крутиться Лисичка, скаче навколо глечика, а Журавель iсть собi шматочок за шматочком, поки всього не виiв.

– Вибач, любонько, – каже, випорожнивши глечика, – чим хата багата, тим i рада, а бiльше на цей раз нiчого немае.

Розсердилася Лисичка, навiть не подякувала за гостиннiсть. Вона, бачите, думала, що на цiлий тиждень наiсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спiймавши. Вiдтодi й зареклася Лисичка з Журавлями приятелювати.




Лисичка-кума


Жив собi Вовчик-братик i Лисичка-сестричка, й задумали вони взятися чесно на хлiб заробляти. Знайшли собi клаптик поля i умовилися посадити на ньому картоплю. Вранцi-рано вибралися обое на роботу— ямки робити та картоплю садити. Дома поснiдали, а щоби в полудень не бiгати додому, взяли з собою обiд i полудень: глечик меду й кошик паляниць. Поклали страву мiж корчами, а самi взялися до роботи.

Копають, копають, та Лисицi швидко набридла чесна праця. Нiбито копае, а сама думае, як би його побiгти в корчi медком поласувати. Ось у недалекiм болотi помiж тростиною загукав Гук на все горло:

– Гуп-гуп-гуп!

– Зараз, зараз, сватоньку, – скрикнула Лисичка, немовби то ii кликали. І вже кинула мотику та й збираеться йти.

– А куди ти, Лисичко? – питае ii Вовчик-братик.

– Хiба не чуеш, сват Гук мене кличе.

– Та чого?

– Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у нього сьогоднi хрестини, то вiн просить мене за куму.

– А коли так, то йди, тiльки не барися.

– Я зараз вернусь! – мовила Лисичка. – Копай собi свiй загонець, я тебе наздожену.

Побiгла Лисичка в корчi та до горщика, попоiла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позав’язувала, пооблизувалася й iде до Вовчика, поводячи хвостом.

– А що, вже вiдбула хрестини? – питае Вовчик.

– Та вже, – мовить Лисичка.

– А що там народилося?

– Хлопчик.

– А як же його охрестили?

– Початочок.

– Ото iм’я! Я ще й не чув такого, – мовив Вовчик. Лисичка нiчого не одказала, але пильно взялася до роботи.

Може, так минула година, а може, й двi,– знов Лисичцi захотiлося медку. І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:

– Зараз, сватуню, зараз!

– То що, Лисичко? – питае Вовчик.

– Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз на хрестини просить.

– Ну що ж, коли просить, то йди, тiльки не барися.

– Я зараз, Вовчику! – мовила вона та й шмигнула у корчi. Зараз до горнятка, наiлася добре меду, паляницею закусила, так що з iх спiльного полуденка вже мало що й лишилося, i вертаеться до Вовчика.

– О, ти вже тут! Уже скiнчилися хрестини?

– А що ж там народилося?

– Та дiвчинка.

– А як ii охрестили?

– Серединка.

– Ото! Я ще й не чував такоi назви, – здивувався Вовчик.

– У Гукiв, Вовчику, все такi незвичайнi назви дають. На те вони голоснi птахи.

Попрацювали знов з годину, i знов Лисицi запах дуже медок, i ледве тiльки Гук загукав iз тростини, а вона кричить:

–Іду, сватоньку, йду!

– Ти куди йдеш, Лисичко?

– Хiба не чуеш, що сват iще раз за куму просить?

– Що за диво, що вiн тебе так часто за куму просить? – мовив Вовчик.

– Бо дуже мене любить, Вовчику.

– Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кiнчати.

– Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бiйся, я свое зроблю.

Побiгла Лисичка до корча, виiла решту меду з горщика, з’iла решту паляниць, усе поперевертала та й iде до Вовчика.

– А що, вже вiдбула хрестини?

– Та вже.

– А хто ж знову народився?

– Хлопчик.

– А як же ж його охрестили?

– Остаточок.

– Ну, що ж, нехай здоров росте!

Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднiв, та все якось соромиться признатися, а далi кинув мотику та й каже:

– Ну, тепер досить. Чи не пора обiдати?

– Звичайно, пора, Вовчику-братику, – Мовить Лисичка, а сама нiбито копае, пильнуе роботи.

– А ти ж не голодна?

– Та нi, йди сам пообiдай, мене там на хрестинах вгостили.

Пiшов Вовчик у корчi, дивиться— ого! Горщик порожнiй, аж вилизаний вiд меду, кошик перевернутий, i паляниць анi кришки нема. Аж тепер зрозумiв, куди це Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила. Аж тепер йому вияснилося, чому то вона своiм хресникам такi чудернацькi назви давала.

– А, так ти така, погана Лисице! – скрикнув Вовчик. – Хочеш мене роботою й голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розiрву i на обiд вiзьму.

Почула Лисиця Вовчикiв крик, побачила, який вiн бiжить злючий та недобрий, i не чекала довго. Дала ногам волю та до лiсу, а в лiсi— шусть у першу нору, яку надибала пiд корiнням старого дуба. Думала, що сховаеться зовсiм, але Вовчик таки встиг побачити кiнчик ii хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибiг та й кричить:

– Ага, ти тут? Вилазь менi зараз! Не сховаешся вiд мене.

Та Лисичка не дурна. Сидить у норi, анi пари з рота.

– Не обзиваешся? Добре. Чекай лишень, я тебе достану.

Скочив Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та й шпортае. Думав вхопити Лисичку за ногу та й витягти з нори. Не оглядiлася Лисичка, а клюка— хап ii за ногу. Нора тiсна, а Вовк, почувши, що щось зачепив, тягне що е сили. От Лисичка, хоч i як iй мурашки поза плечима бiгали, почала реготатися й кричати:

– Ото дурний! Зачепив за дубовий корiнь та й тягне. Думае, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

Почувши це, Вовк пустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справдi за дубовий корiнь.

– Ай-ай-ай! Моя нiженька! – закричала Лисичка, а дурний Вовк з радостi так почав тягти, поки аж сам не змучився i клюки не зламав. Тодi плюнув i пiшов геть i зарiкся бiльше з Лисичкою мати справу.




Вiйна мiж Псом i Вовком


Був собi у господаря Пес, що жив у великiй дружбi з Вовком. Зiйдуться, бувало, на краю лiсу пiд старим дубом та й балакають собi то про се, то про те. Пес розповiдае Вовковi, що чувати в селi, а Вовк Псовi розповiдае лiсовi новини.

Раз якось говорить Вовк до Пса:

– Слухай, Бровко! Я чув, що у твого господаря Свиня мае поросяток.

– Це правда. Дванадцятеро поросят привела. Такi гарнi, кругленькi, рожевенькi, аж любо дивитися.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65747625) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.