Книга - Білий Зуб = White Fang

Бiлий Зуб = White Fang
Джек Лондон


Видання з паралельним текстом
Творчiсть американського письменника Джека Лондона (1876–1916) не менш рiзноманiтна, нiж його життя, сповнене пригод i небезпеки. Своею славою вiн зобов’язаний передусiм видатнiй плеядi «пiвнiчних оповiдань» i повiстей. «Бiлий Зуб» – один з найкращих творiв письменника. Це дивовижна iсторiя братерства чоловiка i звiра, яка вже понад сто рокiв захоплюе читачiв рiзних поколiнь.

У нiй йдеться про життя прирученого напiввовка-напiвсобаки на прiзвисько Бiлий Зуб пiд час золотоi лихоманки на Алясцi наприкiнцi ХІХ столiття, про вiддану дружбу цiеi гордоi i волелюбноi тварини з людиною, яка колись врятувала iй життя.





Джек Лондон

Бiлий Зуб = White Fang





Бiлий Зуб





Частинa перша





1

Слiдом за поживою


По обидва боки вкритоi кригою рiчки стояв, насупившись, темний сосновий бiр. Вiтер позривав з дерев iхне бiле, виткане з iнею вбрання, i вони схилилися одне до одного, чорнi i зловiснi в примерклому свiтлi сутiнкiв. Навколо панувала глибока тиша. Це був пустинний край, без руху, без життя, такий самотнiй i холодний, що навiть сумом не вiяло вiд нього. Там вчувався прихований смiх, страшнiший за всякий сум, невеселий, як усмiшка сфiнкса, холодний, як мороз, i жорстокий, як неминучiсть. То невимовна мудрiсть вiкiв смiялася з марностi життя й життевоi боротьби. То була пустеля, дика крижана пiвнiчна пустеля.

І все ж там жеврiло занесене з iншого свiту життя й кидало iй виклик. По замерзлiй рiчцi тяглася упряжка iздових, схожих на вовкiв собак. iхня щетиняста шерсть була вкрита iнiем. З iхнiх пащек клубочився пар i, замерзаючи в повiтрi, осiдав на них льодовими крижаними кристаликами. Упряж на собаках була з ременю, i ремiннi ж посторонки були прикрiпленi до саней, що волоклися позаду. Сани були без полозiв. Зробленi з товстоi березовоi кори, вони всiм сподом лежали на снiгу. Передок саней загинався назад, щоб легше було вiдкидати хвилi м'якого снiгу. На санях стояла мiцно прив'язана вузька довгаста скриня. Там лежали ще деякi речi – укривала, сокира, кавник i сковорода, але насамперед впадала в око скриня.

Попереду собак на широких лижах пробивала дорогу людина. За саньми йшла друга людина. А на санях, у скринi, лежала третя людина, що скiнчила свiй шлях. Пустеля перемогла ii i звалила. Вона не могла вже бiльше нi рухатися, нi змагатися. Пустеля не терпить руху. Життя ображае ii, бо життя – це рух. А пустеля завжди намагаеться знищити рух. Вона обертае в лiд воду, щоб та не текла в море, висмоктуе сiк з дерев, заморожуючи iх до самоi серцевини; але найжорстокiше i найстрашнiше вона катуе i гнобить непокiрну людину – людину, що найбiльше з усiх iстот буяе життям i споконвiку бунтуе проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.

Проте попереду й позаду саней, безстрашнi й невгамовнi, пробивалися далi крiзь снiг двое людей, що лишилися жити. Вони були загорнутi в хутра i м'якi вичиненi шкури. Вii, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю вiд дихання, що облич iхнiх не можна було й розгледiти. Вони нагадували примарних гробарiв на похоронi якогось духа. А втiм, це були живi люди, якi зайшли в край самоти, знущання й тишi, недосвiдченi шукачi щастя, що смiливо вирушили у великi мандри, яким заманулося позмагатися з невiдомим могутнiм свiтом, таким далеким, чужим i бездушним, як безодня.

Вони йшли мовчки, зосереджуючи всi сили на фiзичнiй напрузi. З усiх бокiв iх оточувала гнiтюча нiмота. Ця нiмота тисла iм на серце, як глибока вода тисне на тiло водолаза. Вона гнобила iх своею нескiнченнiстю й непереможнiстю.

Проникаючи в найпотаемнiшi куточки iхньоi душi, вона вичавлювала звiдти, як вичавлюють сiк з винограду, всi марнi пориви й захоплення, всю властиву людинi гординю; i мандрiвники побачили, що вони кволi й маленькi, що вони лише крихiтнi порошинки свiту, безсилi й немудрi серед гри величезних слiпих сил i стихiй.

Минула година, минула й друга. Блiде свiтло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повiтрi пролунало невиразне далеке виття. Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, i поволi завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоiсь загубленоi душi, коли б у ньому не бринiла люта злiсть i голодна жадоба. Чоловiк, що йшов попереду, оглянувся назад i зустрiвся очима з товаришем. Роздiленi вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.

Невдовзi вони почули виття у вiдповiдь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звiдки йшли цi звуки. Вони линули зi снiгового простору десь позаду. Одразу ж почулося й трете виття, знову позад них, тiльки трохи лiвiше.

– Бiлле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.

Голос у нього був хрипкий i якийсь неприродний. Видно було, що вiн говорить через силу.

– Шукають поживи, – вiдповiв другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого слiду.

Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своiх переслiдувачiв.

Коли зовсiм стемнiло, вони завели собак у сосни край рiчки i отаборилися там на нiч. Поставлена коло вогнища труна правила i за лавку, i за стiл. Собаки збилися докупи трохи далi вiд огню, гарчали, гризлися, але не виявляли найменшого поруху, щоб утекти в темряву.

– Поглянь, Генрi, як вони туляться до нас, – мовив Вiлл.

Генрi, присiвши навпочiпки, ставив на вогонь кавник з грудками льоду. Вiн лише хитнув головою i не промовив анi слова, аж поки не примостився на трунi й не почав iсти.

– Вони знають, як зберегти свою шкуру, – сказав вiн, – i волiють самi десь поживитися, нiж пiти комусь на поживу. Розумнi тварюки.

Бiлл похитав головою.

– А хто його зна!

Товариш Бiлла здивовано глянув на нього.

– Вперше чую вiд тебе, що собаки не розумнi.

– Генрi, – сказав Бiлл, спокiйно пережовуючи боби, – ти бачив, як вони гризлися, коли я iх годував?

– Гризлися бiльше, нiж звичайно, – погодився Генрi.

– А скiльки в нас собак?

– Шiсть.

– Так, Генрi… – Бiлл спинився на мить, щоб надати бiльшоi ваги своiм словам. – У нас шiсть собак. Я витяг з торби шiсть рибин. Дав кожному собацi по рибинi, i все ж, Генрi, одному не вистачило.

– Значить, погано полiчив.

– У нас шiсть собак, – байдуже повторив Бiлл, – i я витяг шiсть рибин. Одновухому не вистачило. Я вийняв для нього ще одну.

– Та в нас же тiльки шiсть собак, – сказав Генрi.

– Генрi, я не кажу, що там були самi собаки, але семеро з'iло по рибинi.

Генрi перестав жувати, глянув через вогнище на собак i полiчив iх.

– Зараз iх тiльки шiсть.

– Я бачив, як один побiг по снiгу, – зi спокiйною певнiстю вiдповiв Бiлл. – Тодi було семеро.

Генрi жалiсливо подивився на нього i мовив:

– Я буду страшенно радий, коли наша подорож нарештi скiнчиться.

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав Бiлл.

– А те, що оцей наш вантаж дiе тобi на нерви i ти вже починаеш маячити.

– Те саме i я подумав, – спокiйно вiдповiв Бiлл. – І коли помiтив, як щось побiгло, подивився на снiг i побачив слiди. Тодi я полiчив собак, i на цей раз iх було шiсть. Слiди на снiгу е й досi. Хочеш подивитися? Ходiмо покажу.

Генрi мовчки жував. Запивши вечерю чашкою кави, вiн обтер рукою губи й сказав:

– То ти гадаеш, що то був…

З темряви долинуло протяжне жалiсне виття, тужливе i люте. Генрi спинився, прислухався i, махнувши рукою в той бiк, звiдки воно чулося, доказав:

– …один з них?

Бiлл кивнув головою.

– Інакше не може й бути. Ти ж i сам бачив, як казилися собаки.

Виття тепер долинало з усiх бокiв, i тиша перетворилася на справжне пекло. Переляканi собаки, збившися докупи, так близько тиснулися до вогню, що аж пообсмалювали собi шерсть.

Бiлл пiдкинув дров i закурив люльку.

– Що це ти сидиш сам не свiй? – спитав Генрi.

– Генрi… – Бiлл у задумi кiлька разiв затягся з люльки. – Генрi, я оце думаю, який вiн щасливий проти нас. – Вiн показав на скриню, на якiй вони сидiли. – Якби пiсля нашоi смертi хтось прикрив нашi тiла вiд собак камiнням, i то було б щастя.

– Звичайно, у нас з тобою немае нi рiднi, нi грошей, як у нього, – вiдповiв Генрi. – Нас нiхто не повезе ховати в таку далечiнь.

– Ось що ти менi скажи, Генрi. Вiн же був у себе в краiнi поважною особою i не мав нi в чому потреби: нi в iжi, нi в одежi. Чого ж його понесло на край свiту? Нiяк не можу цього зрозумiти.

– Коли б сидiв дома, напевне дожив би до глибокоi старостi, – погодився Генрi.

Бiлл хотiв був щось сказати, та роздумав. Вiн мовчки показав рукою в пiтьму, що стiною обступила iх з усiх бокiв. У непрогляднiй чорнотi палала, як жар, пара очей.

Генрi мовчки показав рукою на другу пару i на третю. Палаючi очi мов у коло взяли людей. Вони пересувалися з мiсця на мiсце, зникали i знову загоралися.

Серед собак зростала тривога, i в поривi панiчного страху вони пiдбiгали до самого вогнища й повзали в ногах у людей. Один собака потрапив у вогонь i заскавчав вiд болю й жаху. У повiтрi запахло смаленою шерстю. Коло палаючих очей неспокiйно заворушилося i навiть вiдсунулося трохи далi, але як тiльки собаки вгамувалися, воно знову наблизилося.

– От бiда, Генрi, що нам нiчим стрiляти.

Бiлл докурив люльку й допомiг товаришевi розстелити хутра й укривала на сосновому гiллi, яке вiн розiклав на снiгу ще до вечерi. Генрi щось буркнув i почав роззуватися.

– Скiльки, ти кажеш, лишилося в нас патронiв?

– Три, – вiдповiв Бiлл. – От якби iх було триста! Тодi б я показав тим клятим…

Вiн сердито посварився кулаком туди, де свiтилися очi, i обережно примостив коло вогню своi мокасини.

– Хоч би вже мороз швидше пересiвся, – заговорив вiн знову. – Ось уже два тижнi, як тримаеться п'ятдесят градусiв нижче нуля. Ох, я ж i шкодую, що пустився в цю мандрiвку. Не до душi вона менi. Дорого б я дав, щоб вона вже скiнчилася. Сидiли б ми тепер з тобою коло печi в Мак-Геррi й грали б у карти. Ось чого менi хочеться.

Генрi знову щось муркнув i лiг у свою постiль. Вiн уже задрiмав, як раптом його розбудив голос товариша.

– Слухай, Генрi, коли той зайда прийшов i схопив рибу, чому собаки не кинулися на нього? Ось що не дае менi спокою.

– Ти, Бiлле, став щось надто нервовий, – почув вiн сонну вiдповiдь. – Ранiше я за тобою цього не помiчав. Мовчи й спи, i завтра буде все гаразд. У тебе щось iз шлунком. Ото вiн i не дае тобi спокою.

Невдовзi обидва поснули й важко задихали, лежачи поруч пiд кiлькома укривалами. Вогонь згасав, i кiльце миготливих очей тiснiше оточило табiр. Коли якась пара цих жарин присувалася занадто близько, охопленi жахом собаки тиснулися докупи й люто гарчали. А одного разу вони зняли такий шалений гавкiт, що збудили Вiлла. Вiн обережно, щоб не потурбувати товариша, вилiз iз постелi й пiдкинув у вогонь гiлля. Коли полум'я розгорiлося, коло блискучих очей вiдiйшло далi. Вiлл глянув на собак, протер собi очi й придивився пильнiше. Потiм знову полiз пiд укривало.

– Генрi! – гукнув вiн. – Слухай, Генрi!

Генрi пробубонiв щось спросоння й спитав:

– Ну що там таке?

– Нiчого, – вiдповiв Вiлл, – тiльки iх там знову семеро. Я зараз iх полiчив.

На це Генрi щось промимрив i знову захропiв.

Уранцi перший прокинувся Генрi й розбудив товариша. До свiтанку ще лишалося три години, хоч була вже шоста. У пiтьмi Генрi заходився кухарювати, тим часом як Вiлл згортав укривала й готував у дорогу сани.

– Слухай, Генрi, – раптом спитав Бiлл, – скiльки, ти кажеш, у нас собак?

– Шiсть.

– От i нi, – визивно заперечив Бiлл.

– Невже знову сiм? – здивувався Генрi.

– Нi, п'ять. Один собака пропав.

Генрi вилаявся i, кинувши кухарське начиння, побiг рахувати собак.

– Твоя правда, Бiлле, – сказав вiн. – Товстун зник.

– Раз уже вiдбiг вiд табору, то зник як блискавка. За димом ми його однаково б не побачили.

– Та то вже дарма, – вiдповiв Генрi. – Вони його з'iли живцем. Мабуть, скавчав у них у горлянцi, хай iм бiс.

– Це взагалi був якийсь дурний собака, – зауважив Бiлл.

– Але жоден дурний собака не пiшов би на таке самогубство. – Генрi пильно поглянув на упряж, немов визначаючи особливостi кожноi з тварин. – Ручуся, що жоден з них не зробив би цього.

– Та iх i дрючком не вiдженеш вiд вогню, – погодився Бiлл. – Менi завжди здавалося, що з Товстуном щось негаразд.

Таким було надгробне слово, присвячене собацi, яка загинула на Пiвнiчному шляху, – i воно було нiтрохи не бiднiшим за iншi епiтафii загиблим собакам, та, мабуть, i людям.




2

Вовчиця


Люди поснiдали, прив'язали до саней свою вбогу поклажу i, розпрощавшись з привiтним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крiзь холод i пiтьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев'ятiй годинi. 0 дванадцятiй небо на пiвднi зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне промiння швидко згасло. Навколо все посiрiло, а о третiй годинi нiмий безлюдний край обгорнула своiм покровом полярна нiч.

Коли смеркло, хиже виття з правого, з лiвого боку i ззаду залунало зовсiм близько, так близько, що на зморених собак раз у раз нападав слiпий нестримний жах.

В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоених тварин пощастило знову загнати в посторонки, Бiлл сказав:

– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокiй.

– Та це справдi страшенно впливае на нерви, – спiвчутливо вiдповiв Генрi.

Бiльше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на нiч.

Генрi, нахилившись над вогнем, пiдкладав лiд у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Бiлла й пронизливе скавчання. Вiн випростався й побачив, як по снiгу промайнула якась тiнь i поринула в морок. Бiлл стояв серед собак i вдоволений, i якийсь приголомшений. В однiй руцi у нього був здоровенний дрючок, а в другiй – хвiст од в'яленоi риби.

– Половину таки вкрав, – сказав вiн. – Зате ж я його i вгрiв! Чув, як заскавчав?

– А який вiн на вигляд? – спитав Генрi.

– Не розгледiв. Знаю тiльки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсiм як у собаки.

– Певне, приручений вовк.

– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, i хапае свою частку.

Коли вони, повечерявши, сидiли на довгiй скринi й курили люльки, блискучi очi оточили iх ще вужчим колом.

– Хоч би вже вони натрапили на лосiв i залишили нас, – мовив Бiлл.

Генрi щось муркнув, не зовсiм спiвчутливе, i хвилин п'ятнадцять обидва мовчали. Генрi дивився на вогонь, а Бiлл на коло очей, що свiтилися в пiтьмi одразу ж за вогнищем.

– Невже ми нiколи не доберемося до Мак-Геррi? – знову почав вiн.

– Годi тобi каркати! – скипiв Генрi. – Я ж кажу, що тебе згага дiстала. Ковтни ложку соди й вiдразу полегшае. Та й менi стане з тобою веселiше.

Уранцi Генрi прокинувся вiд лютих прокльонiв, що так i сипалися з уст Бiлла. Генрi сперся на лiкоть i виглянув з-пiд укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним вiд гнiву обличчям i обурено вимахував руками.

– Що там таке? – гукнув Генрi.

– Головач утiк, – була вiдповiдь.

– Та не може бути!

– Кажу, що втiк.

Генрi вискочив з-пiд укривала й пiдбiг до собак. Уважно перелiчив iх i почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них iще одну тварину.

– Головач був найдужчий з усiеi упряжки, – нарештi мовив Бiлл.

– І аж нiяк не дурний, – додав Генрi.

Поснiдавши в похмурому мовчаннi, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самiсiнький, як i всi минулi. Люди без слiв просувалися по лону обмерзлоi землi. Тишу порушувало лише виття iхнiх переслiдувачiв, якi, невидимi, бiгли за ними. Коли серед бiлого дня нараз запала нiч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; i знов пойнятi жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнiчених людей.

– Ну тепер чорта з два втечете, дурнi тварюки! – з задоволенням вигукнув Бiлл того вечора, пораючись коло собак.

Генрi облишив своi кухарськi справи й пiшов подивитися. Бiлл не просто поприв'язував собак, а зробив так, як це роблять iндiанцi. На шию кожному собацi вiн накинув ремiнь, до якого прикрiпив довгого дрючка так близько до шиi, щоб тварина не могла дiстати його зубами. Другий кiнець дрючка вiн прив'язав ременем до вбитого в землю кiлка. Отже, собаки нiяк не могли перегризти ремiнь коло шиi, а добратися до ременя коло кiлка iм заважав дрючок.

Генрi схвально хитнув головою.

– Тiльки так i можна втримати Одновухого, – сказав вiн. – Вiн рiже ремiнь, як ножем. Уранцi всi будуть на мiсцi.

– За це вже ручуся, – вiдповiв Вiлл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.

– Знають бестii, що нам нiчим стрiляти, – зауважив Генрi перед сном, показуючи на блискучi очi, що оточували iх з усiх бокiв. – Коли б ми могли разiв зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночi вони пiдкрадаються дедалi ближче. Одвернись вiд вогню й придивися пильнiше. Бачиш он того?

Кiлька хвилин вони з цiкавiстю стежили за невиразними тiнями, що бовванiли в пiтьмi на певнiй вiдстанi вiд вогнища. Що пильнiше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразнiше ставали обриси звiра. Часом навiть видно було, як вiн рухався.

Собаче виття привернуло iхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву i зi скаженою впертiстю намагався перегризти дрючок.

– Бiлле, поглянь-но сюди, – прошепотiв Генрi.

Через освiтлене мiсце якось боком прокрадався схожий на собаку звiр. Вiн посувався дуже обачно й водночас смiливо. Зосереджуючи увагу на собаках, вiн пiдозрiло озирався i на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невiдомого гостя i несамовито скiмлив.

– Ну й дурний же цей Одновухий. Нiчого не боiться, – стиха мовив Бiлл.

– Це вовчиця, – пошепки вiдповiв Генрi. – Через неi загинули i Товстун, i Головач. Вона зваблюе собаку а вся зграя рве здобич на шматки.

У вогнищi затрiщала гiлка i, зашипiвши, вiдкотилась убiк. Звiр злякано пiрнув у морок.

– Знаеш, Генрi, що я думаю?

– А що?

– Що це та сама тварюка, яку я вгрiв дрючком.

– Ну, звiсно, та сама, – вiдповiв Генрi.

– Занадто вже нахабно лiзе вона до вогнища. Це дуже пiдозрiло.

– Та вона знае набагато бiльше, нiж належить вовковi. Позаяк вовк прибiгае до собак саме тодi, як iх годують, значить, вiн уже бувалий у бувальцях.

– У старого Вiллена улюблений собака втiк з вовками, – мiркував уголос Вiлл. – Хто-хто, а я вже знаю цю iсторiю. Я сам пiдстрелив його на лосиному пасовищi, натрапивши на зграю вовкiв. Старий Вiллен плакав, як мала дитина. Вiн три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

– А ти, Вiлле, здаеться, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, iв рибу з рук людини.

– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м'яса, – рiшуче сказав Вiлл. – Нам бiльше не можна втрачати собак.

– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрi.

– А я цiлитимуся так, щоб не схибити, – вiдповiв Вiлл. Уранцi Генрi знову розпалив вогнище i зварив снiданок пiд хропiння товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав Генрi, покликавши Вiлла снiдати, – що менi жаль було тебе будити.

Вiлл з сонним виглядом почав iсти. Помiтивши, що його чашка порожня, вiн хотiв налити собi кави. Але кавник стояв далеко вiд нього, коло Генрi.

– Послухай, Генрi, ти нiчого не забув? – сказав вiн з м'яким докором.

Генрi уважно обдивився i похитав головою. Бiлл простяг йому порожню чашку.

– Сьогоднi ти не питимеш кави, – заявив Генрi.

– Невже закiнчилася? – стурбовано спитав Бiлл.

– Нi.

– Може, ти боiшся, що вона погано впливае менi на шлунок?

– Нi.

Бiлл аж почервонiв спересердя.

– Тодi дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав вiн.

– Бiгун пропав, – вiдповiв Генрi.

Не поспiшаючи, неначе заздалегiдь примирившися з лихом, Бiлл повернув голову до собак i полiчив iх.

– Як це сталося? – апатично спитав вiн. Генрi знизав плечима.

– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремiнь. Звiсно, сам вiн не мiг би цього зробити.

– От паскуда! – повiльно й спокiйно мовив Бiлл, нiчим не виявляючи лютi, що клекотiла в ньому. – Свого ременя не дiстав, то удружив Бiгуновi.

– Ну гаразд, Бiгун уже покiнчив з турботами цього свiту. Тепер вiн вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовкiв, – сказав Генрi. – Пий каву, Бiлле.

Бiлл похитав головою.

– Та випий, – умовляв його Генрi, беручися за кавник. Бiлл вiдсунув вiд себе чашку.

– Нi, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, i не питиму.

– А сьогоднi така смачна кава! – спокушав його Генрi.

Але Бiлл був непохитний i iв сухий снiданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.

– Тепер уже поприв'язую iх так, що не дiстануть одне одного, – сказав вiн, коли вони рушили в дорогу.

Не пройшли вони i ста ярдiв, як Генрi, який iшов попереду, об щось спiткнувся. У темрявi нiчого не можна було розгледiти, але на дотик вiн впiзнав, що це таке. Пiднявши свою знахiдку, вiн кинув ii назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Бiллу пiд лижу.

– Може, ще тобi знагодиться, – гукнув Генрi.

Бiлл вилаявся. Це було все, що лишилося вiд Бiгуна – дрючок, до якого той був прив'язаний.

– Вони зжерли його разом зi шкурою, – сказав Бiлл. – Навiть ремiнь з дрючка одгризли. Якi ж бо вони голоднi, Генрi! Поки ми доiдемо, доберуться, певно, й до нас.

Генрi зневажливо усмiхнувся.

– Вовки за мною, щоправда, ще нiколи не гналися, але бувало менi набагато скрутнiше, i все ж лишився живий. Нi, Бiлле, якiйсь жменьцi паскудних тварюк я не дамся.

– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловiсно мурмотiв Бiлл.

– Ну як дiстанемося до Мак-Геррi, тодi й подивишся.

– Я в це щось не дуже вiрю, – не вгавав Бiлл.

– Ти просто нездужаеш, от у чiм лихо, – заявив Генрi авторитетним тоном. – Тобi потрiбнi лiки. Як тiльки доiдемо до Мак-Геррi, я змушу тебе прийняти добру порцiю хiнiну.

Бiлл, не згодний з цим дiагнозом, щось сердито буркнув i замовк. День був такий самий, як i всi попереднi. Розвиднилось о дев'ятiй годинi, о дванадцятiй обрiй на пiвднi прояснiв вiд невидимого сонця, i зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути нiч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Бiлл узяв з саней рушницю i сказав:

– Іди вперед, Генрi, а я пiду подивлюся.

– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тiльки три патрони, i ти знаеш, що все може трапитися.

– Ну а тепер хто каркае? – задоволено посмiхнувся Бiлл.

Генрi нiчого не вiдповiв i пiшов далi, але весь час стурбовано вдивлявся в сiру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Бiлл за годину нагнав сани.

– Вони розбрелись i никають скрiзь, куди не глянь, – сказав вiн. – Шукають якоiсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певнi, що ми вiд них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподiваються, що по дорозi iм може трапитися щось iстiвне.

– Тобто iм здаеться, що ми вiд них не втечемо, – виразисто мовив Генрi.

Але Бiлл не слухав його.

– Я бачив кiлькох, – казав вiн далi. – Якi ж вони худi! Уже, мабуть, кiлька тижнiв нiчого не iли, крiм наших собак; та iх така сила, що не всiм, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Свiтять ребрами, а животи попiдтягало до самого хребта. Вони вже дiйшли до краю. Скоро i про страх забудуть. Отодi начувайся!

Через кiлька хвилин Генрi, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Бiлл оглянувся i спокiйно спинив собак. Позаду, зовсiм на виднотi, за поворотом, який вони нещодавно проминули, бiг в'юнкий кудлатий звiр. Уткнувшись носом у слiд вiд саней, вiн бiг пiдтюпцем – якось легко i плавно.

Коли люди спинилися, став i звiр. Пiдняв голову й пильно на них подивився. Роздувши нiздрi, вiн здалеку принюхувався до людського духу.

– Це вовчиця, – сказав Бiлл.

Собаки полягали на снiг, а Бiлл пiдiйшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стiльки днiв гналася за ними i вже встигла знищити половину iхньоi упряжки.

Як слiд обдивившись, звiр зробив кiлька крокiв уперед. Отак потроху наближаючись до саней, вiн нарештi опинився не далi, як за сто ярдiв вiд них.

Тодi коло групи сосон вiн знову став на мiсцi i, пiдвiвши голову, вивчав носом i очима людей, якi теж пильно стежили за ним. Звiр дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому поглядi не було собачоi вiдданостi. То була уважнiсть, породжена голодом, хижа, мов звiрячi iкла, й люта, мов мороз.

Як на вовка, звiр здавався надто великим, обриси його худого тiла говорили про те, що вiн належить до найбiльших представникiв вовчоi породи.

– Заввишки футiв зо два з половиною, – зауважив Генрi, – i, запевняю, що не менше, як п'ять завдовжки.

– А яка чудна масть! – сказав Бiлл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

Бiлл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цiлому вона була сiра, але з ледве помiтним рудуватим вiдтiнком, який то зникав загадково, то знову з'являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звiра то здавалася сiрою, чисто сiрою, то мiнилася чудним червонястим свiтлом.

– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнiсiнького iздового собаку, – сказав Бiлл. – Здаеться, ось-ось завиляе хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув вiн. – Іди сюди, як там тебе звуть!

– Нiтрохи не боiться тебе, – засмiявся Генрi.

Бiлл насварився на звiра кулаком i покликав його голоснiше, але той не виявив нiякого страху. Вiн тiльки бiльше нашорошився i дивився на них з вiдчайдушною голодною тугою. Вони були м'ясо, а його мучив голод, i, коли б тiльки випала можливiсть, вiн би кинувся вперед i з'iв iх.

– Послухай, Генрi, – сказав Бiлл, несвiдомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стрiляти напевне. Нiзащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаеш?

Генрi на знак згоди хитнув головою. Бiлл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг вiн прикласти ii до плеча, як вовчиця метнулась убiк i зникла в соснах.

Товаришi переглянулись. Генрi значуще й протяжно свиснув.

– Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собi Бiлл, кладучи на мiсце рушницю. – Раз вовк приходить iсти разом з собаками, то, звiсно, вiн мусить знати й про рушницю. Кажу тобi, Генрi, що все наше лихо вiд цiеi тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шiсть собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На виднотi в таку хитру бестiю не вистрелиш, але я заб'ю ii зненацька. Хай там що, а я ii вислiджу.

– Тiльки далеко не заходь, – застерiг товариша Генрi. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобi, як мертвому припарка. Звiрi страшенно голоднi, й вiд них не втечеш.

Того вечора вони рано спинилися на ночiвлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шiсть, i вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Бiлл на цей раз поприв'язував собак так, щоб вони не дiсталися один до одного.

Але вовки дедалi смiливiшали, i люди не раз прокидалися. Звiрi пiдходили так близько, що собаки казилися з жаху, i у вогнище доводилося весь час пiдкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасникiв на безпечнiй вiдстанi.

– Я чув вiд матросiв, як акули пливуть за судном, – сказав Бiлл, знову залiзаючи пiд шкуру пiсля однiеi з таких розвiдок. – А вовки – це сухопутнi акули. Вони знають, що роблять, i йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподiваються на здобич, Генрi, i ще як сподiваються!

– Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито вiдповiв Генрi. – Коли людина каже, що ii переможуть, то вона вже майже переможена. Ось i тебе наполовину з'iдено, раз ти весь час про це говориш.

– Це траплялося i не з такими, як ми з тобою, – вiдповiв Бiлл.

– Та годi вже тобi каркати! Аж набридло слухати.

Генрi спересердя повернувся на другий бiк i був дуже здивований, що Бiлл на це промовчав. Це було так не схоже на Бiлла. Адже вiн завжди ображався за грубе слово. Генрi довго мiркував про це i, коли очi в нього вже злипалися, подумав: «Так воно i е. Бiдоласi страшно. Треба буде завтра пiдбадьорити його».




3

Голодне виття


День почався щасливо. За нiч не пропав жодний собака, i люди рушили далi шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Бiлл наче забув сумнi передчуття, що мучили його напередоднi, i навiть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.

Усе пiшло шкереберть. Сани перевернулися догори дном i застрягли мiж пнем i величезним каменем. Щоб розплутати посторонки, довелося розпрягти собак. Нахилившись над саньми, люди намагалися iх пiдняти, як раптом Генрi побачив, що Одновухий якось боком тiкае геть.

– Куди, Одновухий?! Назад! – гукнув вiн, повернувшись до собаки.

Але Одновухий, тягнучи за собою посторонки, чимдуж пустився по снiгу. На голому шляху, який допiру проминули люди, його чекала вовчиця. Наблизившись до неi, Одновухий враз нашорошився i далi рушив уже обережними дрiбними кроками. Потiм спинився. Вiн дивився на вовчицю ласо, пильно й недовiрливо. Вона ж наче всмiхалася до нього i бiльше запобiгливо, нiж грiзно, вискаляла зуби. Далi, мов заграваючи, зробила кiлька крокiв уперед i стала. Пес, нащуливши вуха й високо пiднявши голову та хвiст, сторожко ступив до неi.

Вiн хотiв обнюхатися з нею, але вона кокетливо й жартiвливо вiдступила. Щоразу, як вiн пiдходив до неi, вона вiдбiгала назад. Крок за кроком вона вабила його все далi вiд людей, коло яких вiн був би в безпецi. На мить в Одновухого нiби промайнула якась пiдозра, i вiн глянув назад на перекинутi сани, на своiх товаришiв i на двох людей, що гукали його.

Але всi сумнiви, що зароiлися у нього в головi, розвiяла вовчиця. Вона за мить обнюхалася з ним i знов почала грайливо вiдступати. Вiлл згадав про рушницю. Але вона була пiд саньми, i поки Генрi допомiг йому дiстати зброю, вовчиця й Одновухий так далеко вiдбiгли i так наблизились одне до одного, що стрiляти було ризиковано.

Занадто пiзно зрозумiв Одновухий свою помилку. Ще не знаючи, що саме трапилося, люди побачили, як вiн круто повернувся й помчав до них. Навперейми йому прямо на дорогу величезними стрибками неслося по снiгу з дванадцятеро сiрих худих вовкiв. А у вовчицi де й подiлася приемна пустотливiсть. Вона з гарчанням кинулась на Одновухого, але той порухом плеча вiдштовхнув ii. Вовча зграя вже вiдрiзала йому шлях до саней, але, все ще не втрачаючи надii добiгти до них, вiн змiнив напрям i помчав стороною. Щохвилини наспiвали новi вовки i приеднувались до гонитви. Вовчиця бiгла за якийсь стрибок вiд Одновухого.

– Ти куди? – спитав Генрi товариша, поклавши руку йому на плече.

Бiлл скинув ii.

– Я не можу бiльше терпiти, – сказав вiн. – Я не допущу, щоб вони загризли ще одного собаку.

З рушницею в руках вiн зник у кущах, що росли вздовж дороги. Його план був зрозумiлий. Беручи сани за центр круга, по якому бiг Одновухий, Бiлл хотiв перетяти цей круг ранiше за вовкiв. При денному свiтлi i зi зброею в руках вiн сподiвався налякати вовкiв i врятувати собаку.

– Гляди, Бiлле! – гукнув йому вслiд Генрi. – Стережися! Даремно не ризикуй!

Вiн сiв на сани i став чекати. Нiчого iншого йому не лишалося. Бiлл уже зник з очей, i тiльки iнколи серед кущiв та сосон видно було Одновухого. Генрi бачив, що становище собаки безнадiйне. Та Одновухий i сам, напевно, розумiв небезпеку. Вiн мчав по зовнiшньому кругу, а вовча зграя по внутрiшньому, коротшому. Не було надii, що вiн випередить погоню i добiжить до саней.

І переслiдувачi, i гнаний невдовзi мали зiйтися. Генрi знав, що десь там, у снiгах, захованi вiд нього деревами й кущами, в однiй точцi ось-ось зустрiнуться вовча зграя, Одновухий i Бiлл. Але це сталося дуже швидко, далеко швидше, нiж вiн сподiвався. Пролунав пострiл, i вслiд за ним ще два – Бiлл витратив усi своi патрони. І враз почувся страшенний виск i гарчання. Генрi впiзнав повне муки й жаху скавчання Одновухого i виття пораненого звiра. І це було все. Гарчання стихло. Завмерло й виття. Зловiсна тиша знов огорнула пустельний край.

Генрi довго сидiв на санях. Йому не треба було йти дивитися, що сталося. Вiн це знав так добре, наче все трапилось у нього перед очима. Раптом вiн схопився на ноги i висмикнув з-пiд поклажi сокиру, а потiм знову сiв i замислився. Двi собаки, тремтячи, тулилися йому до нiг.

Нарештi вiн через силу пiдвiвся, немов у його тiлi не лишилося анi краплини енергii, i почав запрягати собак. Тодi перекинув i собi через плече ремiнь i разом з тваринами потяг сани. Але пройшов небагато. Тiльки-но стало смеркати, як вiн спинився на нiч i передусiм припас багато палива. Нагодував собак, зварив собi вечерю i, попоiвши, постелився коло самого вогню.

Але тiеi ночi не судилося йому заснути. Не встиг вiн i повiк склепити, як його тiсно оточили вовки. Вони пiдiйшли так близько, що вiн не мiг почувати себе в безпецi. Тепер уже не треба було напружувати зiр, щоб розгледiти iх. При свiтлi вогню вiн виразно бачив iх. Вони лежали, сидiли, пiдповзали на животi, рухалися взад i вперед. Деякi навiть спали. Згорнувшись на снiгу клубком, мов тi собаки, вони втiшалися сном, який для нього тепер був недоступний.

Вiн увесь час пiдтримував яскравий огонь, бо знав, що це едина перепона мiж його тiлом i iклами голодних хижакiв. По обидва боки вiд нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неi захисту, i жалiбно скавчали, а коли якийсь вовк пiдходив занадто близько, несамовито гавкали. Тодi вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги i рвалися вперед, навколо Генрi зчинялося страшенне виття й гарчання. Потiм звiрi знову лягали круг вогнища i один за одним поринали у дрiмоту.

Але страшне кiльце навколо людини дедалi вужчало. То один вовк, то другий пiдсувався ближче. А коли звiрi були вже за якийсь стрибок вiд своеi здобичi, Генрi вихоплював з вогню палаючi дровини i жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки вiдскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпiкала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.

Ранок застав Генрi знесиленого, вимученого безсонною нiччю. Вiн зварив у темрявi снiданок, а о дев'ятiй годинi, коли свiтанок розiгнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обмiркував за цю довгу нiч. Нарубавши молодих деревець, вiн зробив з них помiст i високо прив'язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, вiн з допомогою собак втягнув на цей помiст труну.

– Вони дiсталися до Бiлла, може, дiстануться й до мене, але вас, любий друже, iм нiколи не дiстати, – сказав вiн, звертаючись до небiжчика, похованого високо на деревах.

Потiм вiн вирушив у путь. Собаки легко тягли порожнi сани. Вони теж розумiли, що порятунок чекае iх у фортi Мак-Геррi. Вовки вже вiдверто гналися за ними. Висунувши червонi язики, вони, не поспiшаючи, бiгли i ззаду i обабiч дороги. Вони були такi худi, що вiд кожного iхнього руху ребра так i грали в них пiд шкiрою. Це були вже не тварини, а якiсь мiшки, накинутi на кiстяки з вузлами м'язiв. Генрi мимоволi дивувався, як вони тримаються на ногах i не валяться в снiг.

Вiн не наважився йти, аж поки смеркне. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло обрiй, а навiть висунуло з-за нього свiй блiдий золотавий окраець. Генрi побачив у цьому добрий знак. Днi вже довшали. Сонце поверталося в цi краi. Але ледве згасло його веселе промiння, вiн зупинився. Ще лишалося кiлька годин сiрого дня й темних сутiнок, i вiн використав iх, щоб нарубати якомога бiльше дров.

Разом з пiтьмою до нього прийшов жах. Зголоднiлi вовки ставали надмiру зухвалi, та й минула безсонна нiч давалася взнаки.

Не в змозi перебороти дрiмоту, Генрi напнув на плечi укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колiнах. З обох бокiв щiльно тулилися до нього собаки. Раз вiн прокинувся i побачив за кiлька крокiв вiд себе величезного сiрого вовка, мабуть, найбiльшого з усiеi зграi. Анiтрохи не збентежившись вiд погляду людини, звiр лiниво, no-собачому потягнувся i позiхнув iй прямо в лице. Вiн дивився на людину, як на свою власнiсть, як на страву, яку невдовзi можна буде з'iсти.

Така впевненiсть вiдчувалася в поведiнцi всiеi зграi. Генрi бачив перед собою з двадцятеро вовкiв. Однi хтиво дивилися на нього, другi спокiйно спали на снiгу. Вони нагадували йому дiтей, якi посiдали навколо накритого столу i тiльки чекають дозволу, щоб узятися до iжi. А iжа – це вiн сам. І вiн мимоволi подумав – коли ж почнеться бенкет?

Пiдкидаючи в огонь дрова, вiн раптом зрозумiв, яке дивне його тiло. Ранiше з ним цього не бувало. Вiн почав стежити за рухом своiх м'язiв i захопився мудрим механiзмом пальцiв.

При свiтлi вогнища вiн поволi згинав то один, то другий палець, то всi разом, широко розставляв iх, потiм швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нiгтiв i, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своiх вiдчуттiв. Вiн сидiв як зачарований i раптом вiдчув любов до свого тiла, яке так прекрасно, тонко й легко працюе. З острахом глянув на вовкiв, що в солодкому сподiваннi оточили його тiсним колом, i, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тiло, його жива плоть – не що iнше, як звичайне м'ясо, здобич хижоi звiроти, яка розшматуе його голодними iклами i iстиме, як сам вiн iсть м'ясо лосiв та кролiв.

Вiн струснув з себе повну кошмарiв дрiмоту й розплющив очi. Не бiльше як за шiсть футiв вiд нього на снiгу сидiла руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його нiг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тiльки на нього, i на хвилину вiн зустрiвся з нею очима. В нiй не було нiчого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але вiн знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неi вiн був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, i з розкритоi пащi в неi бiгла слина.

Генрi здригнувся вiд жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг вiн схопити свою зброю, як вовчиця вiдскочила геть. Вiн зрозумiв, що в неi не раз шпурляли чим попало. Тiкаючи, вона загарчала й вискалила бiлi iкла, а уважнiсть вмить зникла з очей. Вони засвiтилися такою страшною люттю, що Генрi весь затремтiв. Вiн глянув на руку, в якiй була головешка, i мимоволi замилувався, як вправно й зручно обхопили пальцi полiно, як тонко пристосувалися вони до всiх нерiвностей. Мiзинець, опинившись занадто близько до вогню, враз вiдсунувся на холоднiше мiсце. І в ту ж мить вiн яскраво уявив собi, як цi спритнi пальцi захрустять пiд бiлими зубами вовчицi. Нiколи ще його тiло не було йому таке дороге, як тепер, коли вiн майже втратив владу над ним.

Протягом усiеi ночi вiдбивався вiн палаючими головешками вiд голодноi зграi. Коли вiн мимоволi починав дрiмати, його будило гарчання й скиглiння собак. Нарештi настав ранок, але на цей раз i денне свiтло не розiгнало вовкiв. Марно чекала людина, що вони розбiжаться. Вони оточували ii тiсним кiльцем i дивилися на свою жертву з такою зухвалою певнiстю, що збуджена свiтанком мужнiсть людини враз похитнулася.

Генрi зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тiеi ж хвилини, як вiн вийшов з-пiд охорони вогню, на нього стрибнув якийсь смiливий вовк. Генрi встиг вiдскочити назад, i щелепи звiра клацнули за кiлька дюймiв вiд його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, i щоб утримати звiрiв на безпечнiй вiдстанi, довелося в усi боки кидати головешки.

Навiть серед бiлого дня Генрi не наважився вiдiйти вiд вогнища, щоб нарубати собi дров. Футiв за двадцять вiд нього височiла величезна суха сосна. Вiн витратив пiвдня, щоб розiкласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготовi палаючi гiлки, щоб вiдбиватися вiд ворогiв. Дiставшися до сосни, вiн пiдпалив ii i звалив туди, де можна було набрати бiльше дров.

Нiч була така самiсiнька, як i минула, тiльки йому ще важче було боротися зi сном. Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливiсть була занадто притуплена дрiмотою, щоб вiн мiг помiчати якiсь вiдтiнки в цих звуках. Нараз вiн здригнувся i розплющив очi. За крок вiд нього сидiла вовчиця. Машинально вiн сунув iй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця вiдскочила далеко геть, завивши вiд болю, а Генрi, втiшаючись духом смаленого м'яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грiзно трясе головою.

Тодi вiн прив'язав собi до правоi руки сосновий сучок, що тлiв. Очi в нього склепалися, але за кiлька хвилин вогонь обпiкав йому шкiру й будив його. Вiн робив це упродовж кiлькох годин. Прокидаючись, вiн щоразу вiдганяв вовкiв палаючими головешками, пiдкидав у вогнище дрова i знову прив'язував сучок до руки. Усе йшло гаразд, але раз вiн погано прикрiпив сучок, заснув i не почув, як вiн вiдпав.

І ось йому сниться, що вiн уже у фортi Мак-Геррi. У хатi тепло й затишно, i вiн грае в карти. Але раптом на форт нападають вовки.

Скажено виючи, звiрота рветься у дверi. Вони часом перестають грати, прислухаються i смiються з марних намагань вовкiв продертися всередину. Нараз щось затрiщало. Дверi розчиняються навстiж, i в хатi вже повно вовкiв. Вони кидаються на нього. Тепер уже звiрi виють страшно голосно, iхне виття нестерпно дратуе його. Це вже не сон – вiн i сам не знае, що це таке. А вовки все виють i виють.

Тут вiн прокинувся i вже наяву почув виття, гарчання i скиглiння. Вовки напали на нього. Вони обсiли його, i в руку йому вп'ялися вовчi зуби. Інстинктивно вiн кинувся в огонь. Гострi iкла врiзалися йому в ногу. Почався бiй в огнi. Грубi рукавицi деякий час захищали йому руки. Вiн хапав жар i розкидав його на всi боки. Вогнище обернулося в якийсь вулкан.

Але цей вогненний бiй не мiг тривати довго. Лице у Генрi вкрилося пухирями, брови й вii пообпалювалися, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в обидвi руки по головешцi, вiн вискочив з вогнища. Вовки вiдбiгли. Чути було, як шипить вiд жару снiг, i втiкачi, наступаючи на гарячi вуглини, несамовито скакали й скиглили вiд болю.

Шпурляючи головешками в найближчих ворогiв, Генрi скинув у снiг прогорiлi рукавицi й почав тупати ногами, щоб остудити iх. Обидвi собаки зникли, i вiн знав, що вони були однiею iз страв на бенкетi, що так довго затягся. Почався той бенкет з Товстуна, а його самого вовки лишили собi на закуску.

– Але до мене ви ще не добралися! – вигукнув вiн, погрожуючи кулаками голодним звiрам.

Вiд звукiв його голосу вся зграя стрепенулася й завила. Вовчиця пiдкралася тихенько i втупила в нього пильний ласий погляд.

Генрi осяяла нова думка. Вiн розiклав вогнище широким колом, забрався всередину i, постеливши на талому снiгу укривало, скоцюрбився на ньому. Коли вiн зник у своiй вогнянiй схованцi, вся зграя з цiкавостi пiдiйшла аж до полум'я подивитися, що сталося з людиною. Досi вони не могли пiдходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього i, як собаки, клiпали очима, позiхали й потягалися, грiючи своi худi тiла в незвичному теплi. А вовчиця, присiвши на заднi лапи, задрала морду до якоiсь зiрки й заскиглила. Один по одному до неi приедналися всi вовки i, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.

Зазорiло на свiт. Настав день. Огонь догорав. Дрова всi вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрi спробував вийти з вогняного кола, як назустрiч йому кинулися вовки. Рятуючись вiд палаючих головешок, звiрi вiдскакували вбiк, але назад уже не вiдбiгали. Даремно силкувався Генрi вiдiгнати iх. Коли, втративши надiю, вiн знову полiз у свiй захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив i всiма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звiр завив вiд жаху i полiз прохолодитися на снiг.

Генрi, згорбившись, сидiв на укривалах. Усе тiло його поникло, плечi похилилися, голова впала на колiна. Видно було, що йому вже несила боротися. Вряди-годи вiн пiдводив голову й дивився, як дотлiвав жар. Вогняне кiльце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалi меншало, проходи ширшали.

– Ну йдiть уже й робiть зi мною, що вам заманеться, – промурмотiв Генрi, – я хочу спати…

Прокинувшись, вiн побачив мiж двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.

Вiн ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що вiн спав кiлька годин. Навколо була якась перемiна, така загадкова, що вiн широко розплющив очi. Щось трапилося. Спочатку вiн не розумiв, що саме. А потiм змiркував. Вовки зникли. Тiльки втоптаний снiг показував, як близько були вони вiд нього. Хвиля дрiмоти знову огорнула його, голова його знову впала на колiна, але раптом вiн здригнувся i прокинувся.

Чутно було людськi голоси, скрип полозiв, рипiння збруi i скавчання знесилених вiд натуги собак. Вiд рiчки до Генрi пiд дерева сунуло четверо саней, i за кiлька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тiло в центрi пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечi i штовхали, щоб привести до тями. Бiдолаха глянув на них, мов п'яний, i промурмотiв якимсь чудним сонним голосом:

– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку iла собачi харчi, потiм з'iла i собак… потiм з'iла Вiлла…

– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомцiв у саме вухо i грубо струснув його за плечi.

Генрi повiльно похитав головою.

– Нi, його вона не з'iла… Вiн там, на деревах коло останньоi стоянки.

– Мертвий? – заволав незнайомець.

– І в трунi, – вiдповiв Генрi i нетерпляче скинув чужу руку зi свого плеча. – Дайте вже менi спокiй… Я вкрай знемiгся… На добранiч…

Повiки в нього затремтiли й стулилися. Пiдборiддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повiтрi вже лунало голосне хропiння.

Чути було ще й iншi звуки, далекi й невиразнi. То було голодне виття вовчоi зграi, яка, не вполювавши людини, побiгла по iншому слiду.




Частина друга





1

Бiй зубами


Вовчиця перша вчула людськi голоси й скавчання собак i перша вiдскочила вiд безпорадноi людини, замкненоi в колi пригаслого вогню. Зграя нiзащо не хотiла кидати вже загнану в закуток здобич i кiлька хвилин не рушала з мiсця, прислухаючись до нових звукiв. Потiм враз кинулася по слiдах вовчицi.

На чолi бiг великий сiрий вовк – один з вожакiв. Це вiн повiв зграю слiдом за вовчицею. Коли хтось iз честолюбних молодших вовкiв наважувався забiгти наперед, вiн люто гарчав i впинався в смiльчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бiгла по снiгу, вiн прискорив ходу й наздогнав ii.

Тепер вовчиця бiгла поруч з вожаком, немов це було ii законне мiсце, i в ногу з усiею зграею. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, вiн не гарчав i не вискалювався. Навпаки, вiн, видно, ставився до неi дуже приязно, навiть приязнiше, нiж вона хотiла. Вiн намагався бiгти якнайближче до неi, i коли пiдсувався занадто близько, то вже не вiн, а вона гарчала, вишкiривши зуби. Інодi вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Вiн i тодi не гнiвався, а тiльки вiдскакував убiк i деякий час незграбно бiг поперед неi, як засоромлений сiльський тюхтiй.

У нього оце тiльки й було клопоту, а вона мала ще багато й iншого. З другого боку вiд неi бiг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слiдами багатьох боiв. Вiн увесь час тримався праворуч вiд вовчицi, мабуть, через те, що бачив тiльки лiвим оком. Вiн раз у раз пiдсувався до неi й тикався своею вкритою рубцями мордою то в спину iй, то в шию. На цi знаки прихильностi вона, як i першому вожаковi, вiдповiдала зубами. Коли ж i старий i молодий виявляли iй свою симпатiю одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насiдала на неi зграя, а iй треба було i вiдiгнати залицяльникiв, i вести перед, i не збитися з вiрного шляху. У такi хвилини суперники вишкiряли iкла й грiзно гарчали один на одного. Вони охоче завели б i бiйку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодноi зграi, а тодi вже про любощi та ревнощi.

Пiсля кожноi вiдсiчi, рятуючись вiд гострих зубiв своеi жаданоi, старий вояка натикався на молоденького, трилiтнього вовка, що бiг у нього з правого слiпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, i серед виснаженоi зголоднiлоi зграi його визначала неабияка сила й вiдвага. Проте на бiгу вiн тримав голову тiльки врiвень з плечем Одноокого, а коли iнодi насмiлювався порiвнятися з ним, той гнiвно гарчав i ударом зубiв вiдганяв його назад. А часом молодий тихенько вiдставав i просувався мiж старим вожаком i вовчицею. За це його карали зразу двое, а то й трое. Як тiльки вовчиця сердитим гарчанням виявляла свое невдоволення, старий вожак накидався на трилiтка. Допомагала й сама вовчиця, а iнодi ще й молодий вожак, що бiг лiворуч вiд неi.

Атакований з трьох бокiв рядами грiзних iклiв, молодий вовк враз спинявся, сiдав на заднi лапи, переднiми мiцно впирався в снiг i, весь наiжившись, гнiвно роззявляв пащу. Розгубленiсть серед вожакiв зграi вiдбивалась i на заднiх вовках. Тi, що бiгли ззаду, з розгону налiтали на зухвалого трилiтка i спересердя хапали його за лапи й за боки. Вiн наражався на велику небезпеку, бо з голоду звiрота скаженiла, але з слiпою, властивою юностi вiрою в себе вiн кожного разу повторював свiй маневр, хоч вiд того мав самi лише неприемностi.

Якби було що iсти, любов i боротьба набрали б сили i зграя розпалася б. Але становище ii було тяжке. Вовки виснажилися вiд нескiнченноi голоднечi й бiгли не так швидко, як звичайно.

Позаду шкутильгали найкволiшi – старi й малi. Спереду бiгли найдужчi. Усi вони були подiбнi скорiше на скелети, а не на живих вовкiв. Але, крiм тих, що кульгали в хвостi, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в iхнiх м'язах таiлася невичерпна енергiя. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, трете i так без кiнця-краю.

За той день вовки пробiгли багато миль. Вони бiгли цiлу нiч. Другий день застав iх теж у дорозi. Нiде не видно було i знаку життя. Тiльки вони рухалися серед недвижного простору. Тiльки вони були живi й шукали ще живих iстот, щоб iх пожерти й жити далi.

Вони зробили кiлька перевалiв, спустилися в долину й перебрели багато маленьких рiчок. Нарештi за свое довге невпинне шукання вони дiстали нагороду. Вони натрапили на лосiв. Першою iхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м'ясо, якого не охороняло нi таемниче полум'я, нi вогнянi стрiли. Вони добре знали, що таять у собi роздвоенi копита й гiллястi роги, але на цей раз забули властиву iм обачнiсть i терпiння. Бiй був жорстокий i нетривалий. Вони оточили лося з усiх бокiв. Вiн шматував iх i трощив iм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м'яв iх i кришив могутнiми рогами, топтав у снiг. Але однаково вiн був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усiх бокiв у нього вп'ялися зуби хижакiв. Вiн ще опинався й завдавав iм останнiх ударiв, а вони вже iли його живцем.

Ось де можна було наiстися! Лось важив понад вiсiмсот фунтiв. Тож на кожного з сорока вовкiв припадало по двадцять фунтiв м'яса. Витримавши гiдний подиву пiст, вони показали й дивовижний апетит, i невдовзi вiд розкiшного дужого створiння залишилося тiльки трохи розкиданих кiсток.

Звiрота тепер спочивала й вiдсипалася. Понабивавши собi животи, молодi самцi день у день сварилися й гризлися, i зграя почала розбiгатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краi було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережнi. Натрапивши на невеличке стадо лосiв, вони переймали або важкотiлу самицю або старого понiвеченого самця.

І ось одного дня зграя розпалася на двi i розбiглась у рiзнi боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що бiг лiворуч вiд неi, i зi старим Однооким, що бiг праворуч, повели свою частину зграi на схiд, до рiчки Мекензi i далi, до озер. Але з кожним днем iхнiй гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець iз самицею. Гострi зуби суперника раз по раз вiдганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак i зухвалий трилiток залишилися вчотирьох.

Вовчиця стала ще лихiша. Всi три залицяльники були позначенi слiдами ii зубiв. Вони ж нiколи не платили iй тим самим, ба навiть не боронилися. Вони самi пiдставляли спину пiд ii шаленi укуси i, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнiвану повелительку.

Але лагiднi до неi, мiж собою вони гризлися, як навiженi. Особливо лютував трилiток. Якось вiн наскочив на Одноокого збоку i подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивiлий вовк бачив лише на одне око, вiн проти сили й молодостi супротивника був озброений мудрiстю i багатолiтнiм досвiдом. Про цей досвiд красномовно свiдчили втрачене око й рубцi на мордi. Вiн на своему вiку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як вiн мае дiяти зараз.

Почався бiй як слiд, але кiнчився не по честi. Та ще не знати, начийому боцi була б перемога, коли б на пiдмогу старому вожаковi не приспiв молодший. Обидва насiли на зухвалого трилiтка й вирiшили знищити його. У бiдолаху вп'ялися нещаднi iкла його колишнiх друзiв. Забутi були тi днi, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпiли голод. Усе це було в минулому. Тепер iх захопило кохання, ще жорстокiше й страшнiше, нiж жадоба поживи.

Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сидiла з задоволеним виглядом на заднiх лапах i чекала. iй було навiть приемно. Це ж був ii день – що бувае нечасто, – коли шерсть у самцiв наiжуеться, дзвiнко клацають iкла i рвуть живе тiло, – i все це тiльки заради того, щоб здобути ii.

І вперше змагаючись за кохання, вiдважний трилiток вiддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сидiла на снiгу й посмiхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий i в боротьбi, i в коханнi.

Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечi. Глянувши единим своiм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Вiн кинувся на суперника i вп'явся в нього зубами. Вiн зробив страшну глибоку рану аж до великоi горловоi жили й перегриз ii. Тодi вiдскочив геть.

Молодший вожак несамовито заревiв, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров'ю i жахливо хрипучи, вiн метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього пiдiгнулися, свiтло згасло в очах, стрибки й удари слабiшали i слабiшали.

А вовчиця все сидiла й усмiхалася, iй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такi були закони кохання в пустелi. Серед природи трагедiя статi – це трагедiя для тих, хто гине. Для того ж, хто виживае, це не трагедiя, а перемога й здiйснення бажань.

Коли молодший вожак повалився на снiг i завмер, Одноокий попрямував до вовчицi. У рухах його вчувалася i радiсть, i тривога. Вiн сподiвався грубого вiдпору i був украй здивований, що вона не вiдштовхнула його гнiвним вискалом зубiв. Уперше вона зустрiла його ласкаво. Обнюхалася з ним i навiть зво-лила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І вiн, зневаживши свою сивину i великий досвiд, теж перетворився на вовченя, може, навiть ще дурнiше, нiж вовчиця.

Уже були забутi подоланi суперники i кров'ю на снiгу написана повiсть. Усе було забуто. Тiльки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собi рани.

І тодi паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кiгтi судорожно вп'ялися в снiг. Здавалося, вiн зараз стрибне на ворога. Але вмить вiн заспокоiвся й побiг слiдом за вовчицею, що грайливо заманювала його в лiс.

Невдовзi вони побiгли поруч, наче добрi друзi, що давно дiйшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом вислiджували дичину, разом убивали ii й разом пожирали. Тiльки вовчиця стала дуже неспокiйна. Усе шукала чогось i не могла знайти. Вона цiкавилася кожною ямою пiд поваленим деревом i подовгу винюхувала засипанi снiгом розколини в скелях та печери пiд навислим берегом рiчки. Одноокому було байдуже до ii розшукiв, але, добродушно потураючи своiй подрузi, вiн бiг слiдом за нею. Коли ж якась ii розвiдка надто затягалася, вiн лягав i чекав, поки вона рушить далi.

Не спиняючись надовго на одному мiсцi, вони пройшли аж до рiчки Мекензi й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток рiчки, але щоразу поверталися назад. Інодi iм траплялися iншi вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такiй зустрiчi не було нi привiту нi радостi, нi бажання йти далi гуртом. Кiлька разiв вони надибували й на одиноких самцiв. Тi завжди намагалися пристати до Одноокого i його супутницi. Старий люто гарчав, а коли поплiч нього, наiжившись i вишкiривши зуби, ставала i його подруга, то зазiхач на чуже щастя вiдскакував i, пiдiбгавши хвоста, рушав далi в самотню путь.

Однiеi мiсячноi ночi вони бiгли крiзь густий дрiмучий лiс. Раптом Одноокий зупинився. Вiн задрав морду напружив хвiст i, широко роздимаючи нiздрi, потяг носом повiтря. Навiть пiдняв лапу, як собака. Але не заспокоiвся i, силкуючись розгадати звiстку, що принiс йому вiтер, продовжував принюхуватися. Вовчицi ж досить було раз нюхнути, i вона спокiйно рушила далi. Хоч Одноокий i пiшов слiдом за нею, але його все ще мучив сумнiв, i вiн щоразу спинявся, щоб збагнути застереження, яке нiс йому вiтер.

Вовчиця тихенько вийшла на край широкоi галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потiм, плазуючи на животi, весь нашорошившись, до неi приеднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала пiдозрою. Вони стали один бiля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук i запах.

До них долинуло сердите гавкання собак, гортаннi вигуки чоловiкiв, жiноча вересклива лайка i пронизливий жалiбний плач дитини. Зi своеi галявини вони бачили лише запнутi шкурами житла, полум'я вогнищ, що iх часом затуляли людськi постатi, та дим, який поволi плив у тихому повiтрi. Вовчi нiздрi вбирали мiрiади запахiв iндiанського табору, якi нiчого не казали серцю Одноокого, але до найменшоi дрiбнички були знайомi вовчицi.

Вона була якось дивно збуджена i не могла нанюхатися всмак духом людськоi оселi. А Одноокого ще посiдали сумнiви. Вiн не таiв страху i вже хотiв тiкати. Тодi вовчиця повернулася до нього й заспокiйливо ткнула його мордою в шию. Потiм знову замилувалася табором. Якась жадоба засвiтилася в ii очах, але то вже не був голод.

Вона тремтiла вiд бажання пiдбiгти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися пiд ногами в людей.

Коло неi нетерпляче ворухнувся Одноокий, i, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотiла знайти те, чого шукала. Вона повернулась i, на велику радiсть Одноокого, подалась у лiс. Аж поки вони не опинилися пiд надiйним захистом дерев, вiн бiг поперед неi.

Вони, як тiнi, нечутно пересувалися в мiсячному свiтлi, аж поки натрапили на стежку i уткнулися носом у слiди на снiгу. Слiди були зовсiм свiжi. Одноокий крадькома бiг попереду, а вовчиця за ним. iхнi широкi лапи з товстими подушками лягали на снiг м'яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помiтив щось бiле на снiговiй гладiнi, що здавалася ще бiлiшою. У плавнiй ходi Одноокого була прихована швидкiсть, але тепер вiн зовсiм втратив обережнiсть у гонитвi за невиразним бiлим стрибунцем.

Вони бiгли вузькою дорiжкою помiж молоденьких сосон. У кiнцi ii крiзь дерева свiтилася осяяна мiсяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу бiлу грудку. Могутнiми стрибками наближався вiн до мети. Ось вiн уже зовсiм близько. Плигне i вп'еться зубами в здобич. Та ба! Бiла грудка пiдскочила вгору й обернулася в зайця. Вiн скакав i крутився, витинав у повiтрi якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.

Пирхнувши з переляку, Одноокий вiдскочив назад, причаiвся на снiгу i грiзно загарчав на незбагненне страхiття. Вовчиця ж спокiйно вийшла наперед, пiдготувалася до стрибка i раптом пiдскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упiймати скакунця, i тiльки клацнула зубами. Тодi плигнула вдруге, втрете.

Поволi випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований ii невдалими спробами, вiн сам зробив розкiшний стрибок угору i, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тiеi митi збоку почувся пiдозрiлий трiск, i приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падае молода ялина. Щелепи його розтулилися i випустили здобич. Рятуючись вiд загадковоi небезпеки, Одноокий вiдскочив убiк. Вiн люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом вiд страху. А ялина струнко випрямилась, i заець знову затанцював десь у повiтрi.

Вовчиця розгнiвалася не на жарт i спересердя куснула друга. А вiн, i так уже наляканий, не розумiючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчицi морду. Вона ж нiяк не сподiвалася такоi зухвалоi вiдсiчi й обурено накинулася на старого. Тодi вiн втямив свою помилку й почав ii умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарештi вiн облишив марнi спроби зласкавити ii i покiрно закрутився коло неi, одвернувши голову i пiдставляючи iй лише спину.

Тим часом заець продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присiла на снiгу, а Одноокий, боячися своеi повелительки ще бiльше, нiж загадковоi сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю iз здобиччю в зубах, вiн не зводив ока з пiдступноi сосни. А вона, як i ранiш, пригнулася слiдом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тiльки схилилося над звiром. За кожним його рухом воно рухалося теж, i вiн гарчав крiзь стиснутi зуби. Коли ж вiн сидiв спокiйно, воно не гойдалося, i вiн вирiшив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в ротi припала йому до смаку.

Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, i, хоч сосна грiзно хиталася над нею, спокiйно вiдгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась i, облишивши своi погрози, стала гарненько й рiвно, як велить природа. Тодi вовчиця й Одноокий подiлили мiж собою здобич, яку для них впiймало таемниче деревце.

У тому лiсi були ще дорiжки, де в повiтрi висiли зайцi, i вовча пара обстежила iх усi. Вовчиця незмiнно бiгла спереду. А Одноокий, iдучи слiдом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великiй пригодi.




2

Лiгво


Два днi вовчиця й Одноокий бродили коло iндiанського табору. Вiн весь час непокоiвся i чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повiтря прорiзав лункий пострiл, i прямо над головою Одноокого у дерево вп'ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть i невдовзi опинилися за кiлька миль вiд небезпеки.

У дорозi пробули вони недовго – два-три днi. Вовчиця ще завзятiше продовжувала своi пошуки. Вона дуже обважнiла за цi днi й бiгла вже поволi. Якось, надумавши впiймати зайця, що звичайно iй було за iграшку, вона враз спинилась i лягла вiдпочити. Одноокий пiдiйшов до неi i любовно ткнув ii мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподiванки старий упав на спину. Ну i кумедно ж вiн рятувався вiд ii зубiв! У неi за останнiй час норов зробився ще крутiший, а вiн став особливо терплячий i запопадливий.

І ось, нарештi, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликоi рiчки, яка влiтку впадала в Мекензi, а тепер промерзла аж до кам'янистого дна. Це була мертва бiла гладiнь вiд верхiв'я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своiм самцем. Коли вони порiвнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбiк. Веснянi бурi й тала вода пiдмили берег i з вузькоi розколини утворили маленьку печеру.

Вовчиця зупинилася коло печери i пильно оглянула схил.

Потiм оббiгла з обох бокiв високу стiну берега аж до того мiсця, де вiн раптом уривався. Тодi повернулась i полiзла у вузький вхiд до печери, iй довелося трохи проповзти, а далi стiни роздалися, пiднялись угору i вона опинилась у круглiй заглибинi. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на входi й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову i, встромивши нiс у землю, повернулася кiлька разiв на мiсцi. Потiм не то iз стомленим зiтханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, вiд цiкавостi наставивши вуха, засмiявся до неi, i на фонi бiлоi плями вона бачила, як вiн добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручнiше i, прищуливши кiнчики вух, благодушно висунула язик, немов хотiла висловити цiлковите задоволення.

Одноокого мучив голод. Вiн лiг бiля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крiзь дрiмоту вiн прислухався до яскравого свiту, на снiговiй поверхнi якого вже грало квiтневе сонце. У його соннi вуха прокрадався ледве чутний шепiт прихованих пiд снiгом струмкiв, i, весь нашорошившись, вiн прокидався. Сонце знову з'явилося на небi, i розбуркана природа пiвночi кликала звiра. Усе вiдроджувалося. У повiтрi вчувався повiв весни, пiд снiгом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижанi пута.

Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неi, видно, не було нiякого бажання рушати з мiсця. Раптом перед його очима пролетiла зграйка снiголюбiв. Вiн схопився, але, глянувши на вовчицю, знову лiг i задрiмав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння вiн почухав морду i прокинувся. Перед самiсiньким його носом дзижчав самотнiй комар. Комар був великий. Цiлу зиму вiн провiв у якiйсь колодi, а тепер сонце вивело його з зацiпенiння. Вовк бiльше вже не мiг не вiдгукнутися на поклик природи. До того ж вiн був голодний.

Вiн пiдповз до вовчицi й почав умовляти ii пiдвестися. Але вона лише гарчала. Тодi вiн вийшов сам на яскраве сонячне свiтло. Снiг уже розм'як, i бiгти було важко. Вовк подався замерзлою, затiненою деревами рiчкою, де снiг був iще твердий. Вiн ганяв годин вiсiм i, коли смеркло, зголоднiв ще дужче. Дичина траплялася, та вiн нiчого не пiймав. Ще б пак! Зайцi легко скакали по пiдталiй снiжнiй корi, а вiн раз у раз провалювався.

Пiдiйшовши до печери, вiн так i прикипiв на мiсцi, охоплений раптовою пiдозрою. Звiдти долинали якiсь невиразнi чуднi звуки. Вони не були схожi на голос вовчицi, але колись давно вiн наче чув щось подiбне. Вiн обережно поповз усередину, але вовчиця грiзно загарчала. Це його нiяк не збентежило, хоч далi вiн усе ж не полiз. Йому тiльки цiкаво було, що воно там так тихенько схлипуе.

Вовчиця сердито загарчала на нього, i вiн згорнувся коло входу клубком i заснув. Коли настав ранок i в лiгвi засiрiло, Одноокий знову почав шукати, звiдки беруться тi чуднi, знайомi йому звуки. У гарчаннi вовчицi забринiла ще якась нова ревнива нотка, i вiн обачно тримався на безпечнiй вiдстанi. Проте вiн розгледiв пiд животом своеi подруги п'ять чудних крихiтних живих грудочок. Вони були дуже кволi, дуже безпораднi, жалiсно попискували i не розплющували на свiтло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому вiку така подiя траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим i несподiваним.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли iй здавалося, що вiн пiдступае занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвiд з власного минулого, а iнстинкт, що його вона дiстала у спадщину вiд безлiчi матерiв-вовчиць, нагадував iй про батькiв, що пожирали свое новонароджене безпомiчне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не пiдпускала Одноокого до малят, яким вiн дав життя.

Але iм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутне почуття, що передалося йому вiд багатьох поколiнь батькiв-вовкiв. Вiн не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його iстоту. І, цiлком природно пiдкоряючись душевному пориву, вiн повернувся хвостом до своеi родини i подався добувати для неi iжу.

Миль за шiсть вiд лiгва рiчка роздiлялася на два рукави, що пiд прямим кутом повертали до гiр. Завернувши лiворуч, Одноокий натрапив на недавнiй слiд. Понюхавши, вiн побачив, що слiд зовсiм свiжий, i, причаiвшись, поглянув у той бiк, де вiн пропав. Тодi спокiйно повернувся i пiшов праворуч. Вiдбитки лап були далеко бiльшi, нiж у нього, i вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.

Пробiгши з пiвмилi правим рукавом рiчки, вiн почув, наче хтось поблизу щось гризе. Вiн пiшов на звук i побачив дикобраза, який стояв на заднiх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно пiдповз до нього, дарма що не сподiвався на успiх. Вiн знав, що це за звiр, хоча так далеко на пiвночi не бачив його ще нi разу. Йому зроду не доводилося куштувати м'ясо дикобраза. Але зi свого досвiду вiн переконався, що е на свiтi i щастя, i везiння. Тож вiн продовжував пiдкрадатися. Хто його знае, що може трапитися.

Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам своi довгi гострi голки. Ще в раннiй молодостi Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по мордi! Одна голка застряла у нього в носi i кiлька тижнiв пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снiгу, вiн тримав свiй нiс не менше як за фут вiд небезпечного хвоста. Лежав собi i спокiйно чекав. Як знати? Усяко бувае. Може, дикобраз i розгорнеться. Тодi спритним ударом лапи вiн так i розпоре йому нiжний незахищений живiт.

Та через пiвгодини вiн пiдвiвся, злiсно загарчав на нерухомий клубок i пiшов геть. У минулому вiн надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нинi. І вiн побiг далi правим рукавом струмка. День минав, а вiн нiчого не вполював.

Пробуджений iнстинкт батькiвства владно гнав його вперед. Вiн будь-що мусив знайти поживу. Нарештi вiн наскочив на тетерю. Вiн вийшов з лiсу i несподiвано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидiв на пнi перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стрiпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю i схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп'явшись у нiжне м'ясо i хрусткi кiсточки, вiн несвiдомо почав iсти. Та раптом щось згадав i помчав до печери, звiсно, з тетерею в зубах.

Вiн, як тiнь, легенько бiг по снiгу своею оксамитовою ходою i по дорозi пильно дослiджував усе нове. За милю вiд розгалуження рiчки вiн знов натрапив на вiдбитки широких лап, якi бачив уранцi. Слiди йшли в тому ж напрямi, де була й печера, i за кожним закрутом рiчки вiн сподiвався зустрiти невiдомого звiра.

Висунувши голову з-за скелi, де рiчка круто завертала, вiн бистрим оком угледiв щось таке, що враз присiв. Там був той звiр, що залишив слiди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як i вiн кiлька годин тому, лежала, причаiвшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тiнь, то тепер вiн, наче привид тiнi, обiйшов навколо нерухому нiму пару, щоб опинитися з завiтряного боку вiд неi.

Поклавши коло себе птаха, вiн залiг у снiгу i крiзь хвою низькорослоi сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлi у чеканнi рись i дикобраз однаково хотiли жити. І така курйозна була iхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з'iсти другого, а другому опинатися, щоб його не з'iли. Старий одноокий вовк, приникши у своему захистку, теж узяв участь у змаганнi. Вiн сподiвався, що примхливе щастя допоможе i йому урвати добрий кусень м'яса, так нинi потрiбний йому.

Минуло пiвгодини, спливла й година. Нiщо не змiнилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камiнь. Рись застигла, як вирiзьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справдi усi трое були напруженi до болю i нiколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися зацiпенiлими.

Раптом Одноокий посунувся i ще пильнiше придивився до звiрiв. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог вiдступив. Поволi, обережно почав вiн розгортати свiй неприступний панцер. У нього не ворухнулося нiяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в ротi i покотилася слина. Живе м'ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.

Дикобраз майже зовсiм розгорнувся, як раптом помiтив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зiгнутими кiгтями рвонула нiжний живiт дикобраза i вмить вiдсмикнулася.

Коли б дикобраз розгорнувся до кiнця або не вгледiв ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так вiн устиг одним змахом хвоста загнати в неi своi гострi голки.

Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у вiдповiдь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенноi кiшки вiд болю i подиву. Одноокий аж пiдвiвся вiд хвилювання, прищулив вуха i витяг тремтячий хвiст. Рись розлютувалась. У нестямi вона кинулася на звiра, що заподiяв iй бiль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останнiх сил, щоб згорнути свое напiврозiрване тiло в неприступний клубок, ще раз шмагнув ii хвостом. Величезна кiшка знову заверещала вiд болю й подиву. Вона вiдскочила назад i зачхала. Нiс у неi був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стрiл, вона чухала морду лапами, встромляла ii в снiг, терлася нею об сучки й гiлки. Не тямлячи себе вiд муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.

Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарештi вона перебiснувалася i на хвилину притихла. Вовк не спускав з неi ока. Але навiть i вiн здригнувся й наiжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподiвано пiдскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свiй стрибок пронизливим вищанням.

Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечинi, Одноокий зважився вийти з засiдки. Вiн iшов так обережно, наче весь снiг дикобраз усiяв своiми голками, що були ладнi щохвилини встромитися в м'якi його лапи. Коли вiн наблизився до дикобраза, той люто заскiмлив i клацнув довгими зубами. Бiдолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсiм не так туго, як ранiше. Пошматованi м'язи надто вже ослабли. Вiн був роздертий майже навпiл i сходив кров'ю.

Одноокий набрав повну пашу просякнутого кров'ю снiгу, жував його, смакував i ковтав. Це тiльки збуджувало апетит i збiльшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Вiн мiг i зачекати. Вiн лежав на снiгу й вичiкував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав i скиглив. Через певний час Одноокий помiтив, що голки в клубку хиляться вниз i весь вiн страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востанне злiсно клацнули довгi зуби, голки опустилися, тiло витяглося й завмерло.

Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нiчого не трапилося. Дикобраз таки справдi був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потiм обережно взяв його в зуби i подався вздовж рiчки. Вiн i нiс, i волiк свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозi вiн щось згадав, поклав на землю свою ношу i побiг туди, де залишив тетерю. Тепер вiн уже не вагався й хвилини. Вiн знав, що йому робити, i швиденько з'iв птаха. Тодi повернувся i потяг дикобраза далi.

Коли Одноокий приволiк у печеру добич щасливих ловiв, вовчиця оглянула ii i, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не пiдпустила, хоч загарчала вже не грiзно, а якось поблажливо. Страх перед батьком ii дiтей уже вщух, бо вiн поводився так, як годиться справжньому батьковi-вовку, i не виявляв нечестивого бажання зжерти крихiтнi створiння, яких вона зродила на свiт.




3

Сiре вовченя


Воно дуже вiдрiзнялося з-помiж своiх сестер i братiв. У них шерсть мала червонястий вiдтiнок, як у матерi, i тiльки воно вдалося в батька. В усьому виводi це було едине сiре вовченя. Воно народилося справжнiм чистокровним вовком, точнiсiнько таким, як сам Одноокий, тiльки мало не одне око, а два.

Очi в сiрого вовченяти тiльки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навiть коли очi в нього ще були слiпi, воно сприймало все на дотик, нюх i смак. Воно добре знало обох своiх братiв i двох сестер. Незграбно гралося з ними i навiть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихiтного горла вихоплювалися якiсь смiшнi верескливi звуки – провiсники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очi в нього розплющилися, воно на дотик, смак i нюх навчилося пiзнавати свою матiр – джерело теплоти, iжi й нiжностi. У неi був приемний ласкавий язик, i коли вона проводила ним по м'якенькому крихiтному тiльцю вовченяти, воно пригорталося до неi й засинало.

Отак воно проспало майже весь перший мiсяць свого життя. Але тепер воно вже добре бачило, подовгу гуляло i починало вивчати навколишнiй свiт. Його свiт був похмурий, та вовченя цього не помiчало, бо не знало iншого свiту. Тут було напiвтемно, але його очi не знали ще сонця. Його свiт був дуже тiсний, замкнутий стiнами лiгва; але вовченя й гадки не мало про далекi широкi свiти, через те його не пригнiчували вузькi межi iснування.

Проте воно рано помiтило, що одна стiна його свiту зовсiм не схожа на iншi. Це був вихiд з печери, i звiдти йшло свiтло. Воно помiтило цю рiзницю ще тодi, як не мало нiяких думок i нiяких свiдомих бажань. Ця стiна непереможно вабила його, перш нiж воно розплющило очi i угледiло ii. Свiтло з неi било в його напiвстуленi повiки, i його зоровi нерви тремтiли вiд маленьких, як iскри, теплих i дивно приемних вiдблискiв. Життя його тiла й кожноi його клiтинки, життя, що було його суттю, яка не мала нiчого спiльного з його особистим життям, прагнуло свiтла i поривало до свiтла його тiло, так само як хитромудрi хiмiчнi процеси в рослинi поривають ii до сонця.

Ще не зазорiла в ньому свiдомiсть, а воно вже повзло до виходу з печери. Повзли туди i брати його й сестри. А ось у темнi закутки лiгва нiхто з них не лiз.

Вони тяглися до свiтла, мов квiти. Хiмiчнi життевi процеси в них потребували свiтла як умови для iснування, i iхнi крихiтнi тiла слiпо повзли до нього, як вусики виноградноi лози, не роздумуючи, iнстинктивно. Пiзнiше, коли в кожному з них прокинулися своерiднi пориви й свiдомi бажання, потяг до свiтла тiльки збiльшився. Мати гнала iх вiд виходу, а вони безперестанку лiзли й лiзли до нього.

Тодi сiре вовченя довiдалося, що в його матерi е не тiльки ласкавий м'який язик. Уперто лiзучи до свiтла, воно познайомилося з ii носом, яким вона давала йому прочуханки, i з лапою, що швидким спритним ударом умiла притиснути його до землi i перекотити в куток. Так воно вперше пiзнало бiль i невдовзi навчилося уникати болю – стереглося, щоб не наразитися на небезпеку, а наразившись, ухилялось вiд удару i тiкало. Це вже були свiдомi його вчинки, наслiдки його перших висновкiв. Спочатку воно iнстинктивно уникало болю, так само, як i повзло до свiтла. А згодом воно рятувалося вiд болю вже тому, що знало бiль.

Сiре вовченя уродилося люте. Такi ж росли його брати i сестри. Та iнакше й бути не могло. Воно ж було хижою твариною, з породи м'ясожерiв. Його батько й мати живилися самим лише м'ясом. Молоко, що його ссало вовченя при перших проблисках свого життя, теж вироблялося з м'яса, i дарма, що воно прожило на свiтi якийсь там мiсяць i тiльки тиждень тому розплющило очi, а вже й само iло м'ясо, напiвперетравлене й виригнуте вовчицею для п'ятьох вовченят, що вже попiдростали i тепер не могли наiстися ii молоком.

З цiлого виводка сiре вовченя було найлихiше. Своiм гарчанням воно заглушало гарчання своiх братiв i сестер, i напади лютi були в нього страшнi. Воно перше навчилося спритним змахом лапи качати по землi братiв. Перше почало хапати iх за вухо i, тягаючи по печерi, сердито гарчало крiзь зцiпленi зуби. І, звiсно, матерi, занепокоенiй, що вовченята весь час лiзуть до виходу з лiгва, найбiльше доводилось морочитися з сiрим.

З кожною дниною сiре вовченя гострiше вiдчувало чари свiтла. Воно весь час пускалося в мандри на цiлий ярд до виходу, i завжди мати вiдтягала його назад. Воно не знало, що то був вихiд. Воно взагалi нiчого не знало про виходи з одного мiсця в друге. Воно не знало нiякого iншого мiсця, крiм свого, отже, й гадки не мало йти кудись. Для нього вихiд з печери був лише стiною – стiною свiтла. На його крихiтнiй землi ця стiна була сонцем. Вона вабила його, як свiчка вабить нiчного метелика. Воно весь час силкувалося дiстатися до неi. Життя, яке так швидко розквiтало в ньому, тягло його до стiни свiтла, бо то був единий шлях, яким йому судилося пiти. Хоч саме вовченя цього не знало. Воно не знало навiть, що за стiнами лiгва щось е.

Одне тiльки в стiнi свiтла здавалося йому чудним. Його батько (воно вже знало батька, як схожого на матiр мешканця його оселi, який спить коло самого свiтла й приносить м'ясо) звичайно йшов прямо в далеку бiлу стiну й щезав. Для сiрого вовченяти це було загадкою.

До бiлоi стiни мати його не пускала, коли воно наближалося до темних, то натикалося нiжним носом на щось тверде. Це було боляче, i пiсля кiлькох невдалих спроб воно припинило своi розвiдки. Не роздумуючи над цим, воно вирiшило, що зникати в стiнi – це особлива властивiсть батька, так само, як властивiсть матерi – молоко й напiвперетравлене м'ясо.

Сiре вовченя не вмiло думати, принаймнi так, як думають люди. Його мозок працював тупо. Але висновки його були такi ж швидкiй яснi, як у людини. Воно сприймало враження, не питаючись, чому це i для чого. У нього був свiй спосiб визначати явища. Йому було байдуже, чому щось трапилось, а досить було знати як. Отже, ударившись кiлька разiв об задню стiнку носом, воно зрозумiло, що не може щезнути крiзь неi, а от батько може. Але його зовсiм не мучило бажання довiдатися, яка ж рiзниця мiж ним i батьком. Логiка й фiзика недоступнi були його мисленню.

Як i всi сини пустелi, воно рано пiзнало голод. Настав час, коли не те що м'яса, а навiть i молока не стало в його матерi. Спочатку вовченята пищали й скiмлили, але здебiльшого дрiмали. Незабаром iх обгорнула голодна сплячка. Минули днi завзятоi гризнi й бiйок. У лiгвi не лунало бiльше молоде гарчання. Скiнчилися й мандрiвки до далекоi бiлоi стiни. Вовченята спали, i життя в них поволi завмирало.

Одноокий був у розпачi. Вiн далеко бiгав на лови i мало спав тепер у лiгвi, де стало так тихо й сумно. Вовчиця теж залишала своiх дiтей i виходила в пошуках iжi. В першi днi пiсля народження вовченят Одноокий не раз навiдувався до iндiанського табору i обкрадав капкани на зайцiв. Та коли станув снiг i скресла на рiчцi крига, iндiанцi подалися далi, i для вовка урвалося джерело легкоi здобичi.

Коли сiре вовченя повернулося до життя i знову зацiкавилося далекою бiлою стiною, воно помiтило, що мешканцiв у його оселi стало обмаль. У нього лишилася тiльки одна сестра, а друга сестра i брати десь зникли. Коли в нього з'явилися сили, воно змушене було гратися само, бо сестра вже не пiдводила голови й не рухалася з мiсця. Його маленьке тiло покруглiшало вiд м'яса, яке вiн знову iв, але для неi iжа прийшла занадто пiзно. Вона спала без просипу; в ii крихiтному, обтягнутому шкiрою тiльцi життя ледве мерехтiло, поки не згасло зовсiм.

А згодом сiре вовченя перестало бачити й батька. Вiн бiльше не зникав i не з'являвся в бiлiй стiнi, не спав на порозi лiгва. Це трапилося в кiнцi другого, вже не такого тяжкого, голодування. Вовчиця знала, де дiвся Одноокий, та хiба вона могла розповiсти сiрому вовченятi те, що бачила? Шукаючи якось поживи вздовж лiвого рукава рiчки, де жила рись, вона побiгла по слiдах Одноокого i знайшла його, певнiше те, що лишилося вiд нього. Вона побачила ознаки минулого поединку i слiди рисi, яка, перемiгши, подалася до себе в нору.

Перше нiж пiти додому, вовчиця розшукала й цю нору, але всередину ввiйти не наважилася, бо бачила з усього, що рись там.

Пiсля того вовчиця стала обминати лiвий зарiчок. Вона дiзналася, що в рисячiй норi е рисенята. Та й без того iй було вiдомо, що рись – лихий та лютий звiр i на диво страшний супротивник. Шiсть вовкiв, звiсно, можуть загнати рись на дерево – хай там наiжуеться i шипить! А от зустрiтися з риссю вiч-на-вiч, та ще коли в неi за спиною цiлий виводок голодних кошенят – то вже не жарт.

Та пустеля – завжди пустеля, а мати – завжди мати, однаково ревний захисник своiм дiтям i в пустелi i не в пустелi. Тож настав день, коли вовчиця заради свого сiрого вовченяти поборола страх перед лiвим зарiчком, перед норою в скелях i перед люттю рисi.




4

Стiна свiту


На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бiгати на лови, вовченя вже добре засвоiло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою i носом, але в ньому заговорив iще й iнстинкт страху. За свое коротеньке життя в печерi воно ще жодного разу нiчого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Вiн перейшов до нього вiд далеких предкiв через тисячу тисяч життiв. Вовченятi передали його Одноокий i вовчиця; самi ж вони дiстали цей дар вiд безлiчi вовчих поколiнь. Страх! Цiеi спадщини пустелi не може позбутися жодна тварина.

Отже, сiре вовченя вже почувало страх, хоч i не знало, звiдки вiн береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в життi, бо деякi обмеження воно вже розумiло. Коли воно почувало голод i не могло його задовольнити, то це було обмеження. Натикання на твердi стiни, материнi штурхани, болючi удари ii лапи, частi голодування – усе це переконало його, що у свiтi немае волi, що життя повне заборон i перешкод. Цi перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законiв додержуватися.

Вовченя не обмiрковувало цього питання, як обмiрковуе людина. У його ествi просто закарбовувалося, коли бувае боляче, а коли нi. А знаючи, звiдки береться бiль, воно уникало його, уникало всiляких заборон i перешкод, щоб тiшитися тiльки радiстю, яку дае життя.

Пiдкоряючись законовi, якого вчила його мати, i другому невiдомому законовi страху, вовченя не лiзло вже до виходу з печери. Вихiд i досi був для нього бiлою стiною свiтла. Коли матерi не було, воно здебiльшого спало, а прокидаючись, лежало собi тихенько, потлумлюючи жалiбне скавчання, що стискало йому горло.

Одного разу, коли вовченя не спало, вiд бiлоi стiни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха i, тремтячи вiд власноi зухвалостi, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тiльки почуло щось чудне i незбагненне, щось невiдоме й страшне, бо невiдоме й породжуе страх.

Шерсть на спинi у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звiдки воно знало, що у вiдповiдь на сопiння за бiлою стiною слiд наiжитися? У нього не було такого досвiду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його життi ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним iнстинктивним бажанням – притаiтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, зацiпенiвши, закам'янiвши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лiгва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й нiжно облизувала й пестила свое вовченя, i воно зрозумiло, що врятувалося вiд якогось великого лиха.

У ньому дiяли ще й iншi сили, а головне – зростання. Інстинкт i закон вимагали слухняностi. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його вiд бiлоi стiни. Зростання ж – це життя, а життя одвiку прагне свiтла. Нiщо не могло спинити могутнiх життевих хвиль, що здiймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який вiн ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх i покiрнiсть вiдступили перед натиском життя, i вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.

Бiла стiна не стала перед ним, як iншi, темнi, а нiби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький нiжний нiс не вдарився об тверду заслону. Стiна була прозора й поступлива, як свiтло. Вiн увiйшов i занурився в те, з чого складалася стiна.

Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробираеться крiзь щось тверде. А свiтло чомусь стало яскравiше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далi. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стiна, в яку воно поринуло, враз вiдскочила кудись ген-ген далеко. Вiд слiпучого свiтла зробилося боляче очам. Вiд безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у головi. Але помалу очi звикали до яскравого свiтла, пристосовувалися до далечини.

У першу мить стiна десь зникла. Потiм вовченя знову ii побачило, тiльки на величезнiй вiдстанi вiд себе. До того ж вона дуже змiнилася. Тепер у тiй стiнi росли дерева, що обрамляли рiчку, над деревами височiла гора, а над горою здiймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присiло на порозi лiгва i втупило очi в невiдомий простiр. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невiдоме було вороже. Шерсть на спинi у нього стала дибом, воно вишкiрило зуби, силкуючись люто й грiзно загарчати. Крихiтне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому свiтовi.

Але все щасливо скiнчилося. Вовченя вдивлялося в невiдоме i так захопилося, що навiть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свiй переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвiяло всi страхи – вони вiдступили перед цiкавiстю. Вовченя розглядало рiчку, що мiнилася на сонцi, обпалену блискавкою сосну внизу пiд схилом i самий схил, що обривався майже коло печери.

Сiре вовченя досi жило на рiвнiй поверхнi. Йому ще нiколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно смiливо ступнуло просто в повiтря i полетiло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невiдоме вчепилось в нього! Вчепилося люто i тепер тягло його на жорстокi муки. Страх знову заполонив його, i вовченя заскавулiло, як перелякане цуценя.

Невiдоме несло вовченя на якесь лихе катування, i воно безперестанку скавчало. Хiба це можна було рiвняти з зацiпенiнням вiд страху, коли невiдоме лише чатувало на нього? Тепер невiдоме вже мiцно тримало його у своiх пазурах. Мовчанням нiчого не вдiеш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.

Аж от схил почав спускатися полого, а бiля пiднiжжя росла трава. Вовченя котилося все повiльнiше i нарештi спинилося. Тут воно востанне заскавчало, а тодi протяжно жалiбно завило. Потiм, неначе йому тисячу разiв доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерстi.

Нарештi воно сiло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крiзь стiну свiту, i невiдоме випустило його, не заподiявши йому нiякоi шкоди. Але людина, опинившись на Марсi, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно вiдкрило новий край, не думавши про це i не гадавши. Воно не знало навiть, що цей край iснуе.

Коли жахливе невiдоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невiдоме було сповнене страхiттями. Воно горiло лише цiкавiстю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженоi блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила бiлка i страшенно перелякала його. Воно припало до землi i загарчало. Та бiлка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетiла на дерево i, опинившись у безпецi, сердито завищала.

Це надало вовченятi хоробростi, i хоч дятел, з яким йому невдовзi довелося зустрiчатися, змусив його здригнутися, воно, проте, вiдважно рушило далi. Вовченя так посмiливiшало, що, коли до нього пiдлетiла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неi лапу. У вiдповiдь на це пташина дзюбонула його в нiс. Вiд болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась i полетiла геть.

Для вовченяти це була наука. Його крихiтний слабкий мозок уже зробив несвiдомий висновок. Навколо е речi неживi й живi: живих вiн мусить стерегтися. Неживi речi завжди лишаються на одному мiсцi, а живi рухаються, i нiколи не можна знати наперед, на що вони здатнi. Вiд них можна чекати тiльки несподiваного, з ними треба бути напоготовi.

Вовченя посувалося вперед дуже незграбно i раз у раз на щось наступало. Гiлка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерiвна. Вовченя часто спотикалося й забивало собi то нiс, то лапу.

До того ж, коли вiн наступав на камiнцi, вони весь час переверталися у нього пiд ногами. Отже, воно побачило, що в цьому свiтi неживi речi не такi стiйкi, як його печера, i що маленькi легше перевертаються й падають, нiж великi. Але з кожною новою бiдою вовченя набиралося досвiду. Що далi воно йшло, то ступало певнiше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свiй рух, пiзнавало своi фiзичнi можливостi i почало вже вимiрювати вiдстань мiж окремими предметами, а також мiж предметами i собою.

На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у свiт, надибало м'ясо майже коло порога свого лiгва. Цiлком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гнiздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотiло пройти по стовбуру зваленоi сосни. Гнила кора затрiщала пiд ним, i воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетiло крiзь листя й гiлля й опинилося на землi серед сiмох тетерят.

Пташенята запищали, i вовченя вiдразу навiть злякалося; потiм, розгледiвши, що вони дуже маленькi, воно посмiливiшало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, i воно затрiпотiло пiд нею. Вовченятi це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня i взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом вiдчуло голод i стисло зуби. Хруснули нiжнi кiсточки, i вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.

У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тiльки набагато смачнiше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'iло всiх. Тодi облизалося, точнiсiнько як його мати, i почало вибиратися з куща.

Але тут на нього налетiв пернатий вихор. Вовченя було заслiплене i приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову мiж лапами й завило. Удари посипалися ще частiше. Тетеря-мати оскаженiла. Тодi розлютувалося i вовченя. Пiдвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихiтними зубами в крило птаха i почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, вiдбиваючись вiльним крилом. Це був перший бiй вовченяти. Воно не тямило себе вiд захвату.

Воно забуло про грiзне невiдоме. Воно вже нiчого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створiння, що напало на нього. І це живе створiння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допiру знищило кiлька маленьких створiнь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бiйкою i надто щасливе, щоб вiдчувати свое щастя. Воно дрижало вiд збудження, якого досi йому нiколи не доводилося зазнавати.

Воно не випускало крила й гарчало крiзь зцiпленi зуби. Тетеря тягла його геть вiд гнiзда. Але коли вона спробувала повернутися знову пiд захист куща, вовченя шарпонуло ii назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як снiг, лiтало пiр'я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотiла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч i не усвiдомлювало цього.

Нарештi птиця перестала битися. Вовченя все ще держало ii за крило, i, прилiгши на землi, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грiзно й люто, але тетеря дзюбонула його в нiс, що й так уже болiв. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й вiдсахнулося вiд птицi, забувши, що тягне за крило i ii. На його бiдолашний нiс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, i, випустивши здобич, воно ганебно втекло.

Добiгши до краю чагарника, вовченя прилягло вiдпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалiбно скавчало вiд нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насуваеться щось грiзне. Невiдоме з усiма своiми страховищами знову ринуло на нього, й iнстинктивно маля сховалося пiд кущем. Умить неначе буйний вiтер знявся, i в зловiсному мовчаннi пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесноi блакитi, мало не схопив вовченя.

Вовченя ще лежало в кущах i, отямившись трохи вiд переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бiк галявини випурхнула iз спустошеного гнiзда тетеря – мати загиблих пташенят. У своему горi вона не помiтила крилатоi стрiли, що летiла на неi з неба.

А вовченя все бачило, i це було йому пересторогою й наукою.

Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею i вп'явся кiгтями в тiло тетерi; не встигла вона закричати вiд болю й жаху, як яструб знову шугнув iз здобиччю в синю височiнь.

Вовченя не скоро вилiзло зi свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоiло. Живi речi – це м'ясо. Вони смачнi. Великi живi речi роблять боляче. Краще iсти маленькi живi речi, такi, як тетерята, i не займати дорослих птахiв. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помiрятися силами з тетерею – шкода тiльки, що ii забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба пiти пошукати.

Вовченя спустилося до рiчки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрiзь було так рiвно. Воно смiливо ступнуло вперед i, заверещавши з жаху, пiрнуло в обiйми невiдомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замiсть повiтря в легенi набиралася вода. Задуха болiсно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелi, мало iнстинкт смертi. Для нього це була найжорстокiша мука, суть невiдомого й усiх його страхiть, величезна неймовiрна катастрофа, якоi воно не уявляло собi й безмiрно боялося.

Вовченя випливло на поверхню i всiею пащею ковтнуло свiжого повiтря. Вдруге воно вже не пiшло пiд воду. Воно запрацювало всiма лапами i попливло, неначе робило це завжди. Вiд землi воно опинилося не далi як за метр, але виринуло до неi спиною i одразу ж попливло до протилежного берега. Рiчка була взагалi вузенька, але на заворотi розширювалася футiв до двадцяти.

Посерединi рiчки вовченя пiдхопила швидка течiя i понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, i пливти стало неможливо. Спокiйна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось i знову й знову ударялося об скелi. Забившися, вовченя скавчало, i з того, скiльки разiв воно зойкнуло, видно було, скiльки воно здибало скель.

Далi за виром рiчка знов робила заворот, i тут течiя пiдхопила вовченя, нiжно винесла на берег i нiжно поклала на пiщане ложе. Воно швиденько вилiзло з води i простяглося на землi. Його знайомство iз зовнiшнiм свiтом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крiм того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речi далеко не завжди такi, якими вони видаються. Страх перед невiдомим вовченя дiстало в спадщину вiд предкiв, а тепер його змiцнив ще й досвiд. І воно вирiшило вже нiколи не довiряти зовнiшньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.

Того дня йому судилося зазнати ще однiеi пригоди. Воно згадало, що в нього е мати, i почуло, що нiщо у свiтi не миле йому так, як вона. Вiд усього, що трапилося з ним, втомилося не тiльки його тiло, а й малесенький мозок. За все свое життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крiм того, йому хотiлося спати. Пригнiчене самотнiстю i безпораднiстю, воно подалося шукати свое лiгво й матiр.

Воно пробиралося крiзь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створiння, i вовченя нiтрохи не злякалося. А на землi у себе пiд ногами воно побачило вже зовсiм крихiтну ласочку, завдовжки в кiлька дюймiв. Вона, мабуть, так само, як i вовченя, самовiльно пустилась у мандри. Звiрятко кинулось навтiкача, але вовченя перевернуло його лапою. Звiрятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиi, i в тiло йому вп'ялися гострi зуби ласки-матерi.

Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти i зникла з ним у хащi. Бiль вiд укусу не минав, але ще бiльше мучилося вовченя вiд образи. Воно сидiло й жалiбно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта.

Вовченя ще не знало, що попри всю свою мiнiатюрнiсть ласка найлихiший, наймстивiший i найстрашнiший хижак у пустелi. А втiм, йому довелося невдовзi трохи познайомитися з ii норовом.

Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з'явилася перед ним. Тепер, коли ii мале було в безпецi, вона не кинулась на вовченя вiдразу. Вона пiдкрадалася тихенько, i вовченя встигло розгледiти ii тонке змiiсте тiло i високо пiдняту хижу голову, теж як у змii. На ii грiзний покрик вовченя наiжилося й гнiвно загарчало. Ласка пiдбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподiвано для недосвiдченого зору, тонке жовтаве тiло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – i ii зуби вп'ялися йому в горло.

Вовченя гарчало, вiдбивалося, але воно було надто мале, воно тiльки вперше побачило свiт, i через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, i воно тепер намагалося вирватися iз зубiв ласки i втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло i силкувалася дiстатися до вени, де пульсуе життя. Ласка – кровопивця i любить ссати кров iз живоi жертви.

Сiре вовченя загинуло б i не довелося б писати про нього повiсть, якби з кущiв не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого i блискавкою метнулася до горла вовчицi, але схибила i вчепилась iй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, i пiдкинула ласку високо в повiтря. Потiм на льоту схопила тоненьке жовте тiло, i ласка знайшла смерть на ii гострих зубах.

І сiрому вовченятi вдруге в життi довелося витримати бурхливий напад материнськоi нiжностi. Для неi знайти сина було ще бiльшою радiстю, нiж для нього опинитися коло матерi. Вона нiжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась вiд зубiв ласки. Потiм мати й син удвох з'iли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.




5

Закон здобичi


Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два днi вiдпочивало, тодi знову вилiзло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що ii недавно вони з'iли разом з вовчицею, i подбало, щоб ii спiткала така сама доля, як i ii матiр. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Вiдтодi воно виходило на прогулянку вже щодня i забиралося все далi й далi.

Вовченя навчилося вже розраховувати своi сили i знало, коли слiд бути смiливим, а коли обачним. Воно вирiшило, що краще бути обережним увесь час, i тiльки зрiдка, набравшись мужностi, давало волю своiй лютi й хижим забаганкам.

Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнiм бiсеням. Нiколи не минало нагоди огризнутися на цокотання бiлки, яку вперше здибало на спаленiй соснi. А вгледiвши птаха, схожого на того, що пiд час першоi його мандрiвки дзюбонув його в нiс, воно просто скаженiло.

Але часом i на таких птахiв воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека вiд якогось бродячого хижака. Воно добре запам'ятало яструба i, помiтивши його крилату тiнь, вмить ховалося в гущавину.

Воно вже бiгало не перевальцем, розчепiривши лапи, а перейняло ходу у матерi, легку й скрадливу, швидкiсть якоi була непомiтна для ока.

У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихiтних тетерят i маленька ласочка – ото тiльки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, i вовченя плекало честолюбну хижу мрiю колись запопасти цокотуху-бiлку, яка завжди попереджала всю звiроту про наближення вовка. Але бiлки лiтають по деревах, як тi птахи в повiтрi, i вовченятi лишалося пiдстерiгати стрибуху, коли вона гуляла по землi.

Вовченя дуже поважало свою матiр. Вона вмiла добувати м'ясо i нiколи не забувала принести i йому його частку. А головне – вона нiчого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашнiсть прийшла до неi разом iз знанням i досвiдом. Для нього це було виявом ii сили. Його мати була взiрцем сили, i, пiдростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, нiж ранiш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тiльки бiльше шанувало ii. Вона вимагала вiд нього покори, i в мiру того, як вовченя росло, норов у його матерi ставав iще крутiший.

Знову настав голод, i на цей раз вовченя гострiше вiдчуло на собi його лихi укуси. Вовчиця вже дiйшла до краю, шукаючи поживи. Вона навiть рiдко коли спала в печерi. І вдень i вночi бiгала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченятi страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матерi нi краплi молока, а м'яса вiн уже давно не iв.

Ранiше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичi, проте нiчого не знаходило. Та вiд невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильнiше вивчало норов бiлки i хитрiше пiдкрадалося до неi, щоб зненацька впiймати. Придивлялося до лiсовоi мишi i намагалося якось витягти ii з нори. Багато дечого довiдалося про звички дятлiв. І ось настав день, коли тiнь яструба не загнала його в кущi. На той час вовченя стало дужче, розумнiше i певнiше у своiх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сiдало на заднi лапи посеред галявини i ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраiй блакитi, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожнiй шлунок. Але яструб вiдмовився прийняти бiй, i бiдне вовча залiзло в кущi i заквилило вiд голоду й досади.

Голодування враз скiнчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця вiддала все звiрятко синовi. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'iвши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке вiдчайдушне дiло вона пiшла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадiбно iло його i з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливiшим.

Коли живiт повний, то лiньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матерi, вовченя заснуло. Воно прокинулося вiд ii гарчання. Воно нiколи ще не чуло в ii голосi такоi лютi. Може, вона й справдi зроду не гарчала так жахливо.

Але на те в неi була причина. Хiба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйвi полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матiр. Шерсть на спинi в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, пiдказаний не слiпим iнстинктом. Якби навiть вигляд непроханоi гостi не навiював страху, то досить було б i самого ii виття, що раптом перейшло у хрипке ревiння.

Вовчик, вiдчувши прилив життевих сил, загарчав i став смiливо поруч з матiр'ю. Але яка ганьба! Мати вiдштовхнула його геть. Через низький прохiд у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неi i притисла ii до землi. Як вони билися, вовчик не мiг розгледiти. Чути було тiльки жахливе гарчання, скрегiт i виття. Звiрi крутилися на землi клубком. Рись шматувала свою супротивницю i пазурами i зубами, а вовчиця могла пустити в хiд тiльки iкла.

Вовчик зненацька пiдскочив до рисi i з лютим гарчанням уп'явся зубами iй у задню лапу. Своею вагою вiн заважав вiльним рухам ворога i таким чином несвiдомо допомагав матерi. Але враз вiн опинився пiд звитими в клубок тiлами й розтиснув зуби. Обидвi матерi вiдскочили одна вiд одноi i, перше нiж вони зчепилися знову рись ударила вовченя своею величезною передньою лапою i, розпоровши йому аж до самоi кiстки плече, вiдкинула його до стiни. До гарчання бiйцiв прилучилося несамовите скавчання вовчика.

Але бiй тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулiтися i, вже наприкiнцi поединку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисi.

Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена i пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров'ю вона втратила й сили. Цiлий день i цiлу нiч без руху i ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, iз тиждень не вилазила з печери, хiба тiльки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала вiд болю. Невдовзi рись вони доiли. На цей час рани у вовчицi вже позатягалися i вона знов могла вирушити на лови.

Плече у вовчика пiсля жахливого удару рисячоi лапи було якесь задубле й довго болiло. Деякий час вiн навiть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до свiту змiнилося. Вiн повiрив у своi сили i у свою вiдвагу – не те що до бою з риссю. Вiн переконався, що життя суворе. Вiн бився, впивався зубами в тiло ворога i вижив. Тож вiн став поводитися смiливiше i навiть трохи задерикувато. Вiн бiльше вже не боявся дрiбних iстот, i полохливiсть його майже зникла. Тiльки невiдоме ще гнiтило його своiми таемницями й жахами – невловимими i завжди грiзними.

Вiн почав ходити з матiр'ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиваннi. І невиразно почав усвiдомлювати закон здобичi. На свiтi було двi породи живих iстот: його власна й iнша, чужа. До його породи належав вiн i його мати, до iншоi – решта живих i здатних рухатися iстот.

Але ця iнша порода тварин теж подiлялася надвое. Першу половину iх убивала i iла його порода; це були дрiбнi хижаки й мирнi тварини. Друга половина чужакiв убивала i iла звiрiв його породи, якщо тi не встигали першi iх убити i з'iсти. І звiдси вирiс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – iдiння. Життя живе життям. Однi iдять, а iншi дають себе з'iсти. Закон каже: iж, а то тебе з'iдять. Вовчик не формулював цей закон так чiтко i ясно, не мiркував над ним. Вiн навiть i гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згодi.

Вiн скрiзь бачив цей закон у дii. Сам вiн з'iв пташенят тетерi. Яструб з'iв iхню матiр i так само з'iв би i його. Пiзнiше, коли вiн пiдрiс i став лютiший, йому закортiло з'iсти яструба. Вiн з'iв рисеня. Рись-мати з'iла б його, коли б ii саму не вбили i не з'iли. І так велося без кiнця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, i частинкою цього закону був вiн сам. Вiн був хижак. Вiн iв саме лише м'ясо, живе м'ясо. Воно швидко бiгло перед ним, або злiтало в повiтря, або тiкало на дерево, або ховалося в землi, або ставало з ним вiч-на-вiч i змагалось, або ж гналося за ним.

Коли б вовча вмiло думати, як людина, то воно дiйшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а свiт – це мiсце, де бореться безлiч апетитiв. Вони женуться i самi тiкають, вислiджують i поглинають одне одного. І все це слiпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства i вбивств, жорстоких, безглуздих, нескiнченних, керованих самим лише випадком.

Але вовча по-людському не думало i не мало широкого кругозору.

Воно було цiлеспрямоване i завжди було пiд владою якогось одного бажання. Крiм закону здобичi, йому ще треба було коритися мiрiадам iнших, не таких поважних законiв. Свiт був сповнений несподiванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м'язiв робили його неймовiрно щасливим. Гонитва за м'ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви лютi й боротьби сповнювали радiстю. Навiть жах i тайна невiдомого пробуджували волю до життя.

Узагалi йому жилося легко й приемно. Повне черево, солодка дрiмота на сонцi – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самi труди й завзяття теж були втiхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нiчого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життерадiсне, дуже щасливе i дуже пишалося собою.




Частина третя





1

Творцi вогню


Це сталося з ним несподiвано i з його вини. Вiн ачнiсть. Вовчик вилiз iз печери i побiг до рiчки напитися. Може, вiн нiчого не помiтив через те, що вискочив спросоння. Вiн цiлу нiч ганяв, шукаючи здобич, i тiльки пiзно вдень прокинувся. Вiн був необережний ще тому, що надто вже добре знав дорогу до рiчки. Вiн бiгав туди багато разiв, i нiколи з ним нiчого не траплялося.

Спустившись коло сухоi сосни, вiн минув галявину i побiг мiж деревами. І враз вiн почув щось носом i угледiв оком. Перед ним на заднiх лапах сидiло п'ять iстот, яких вiн ще зроду не бачив. Це була його перша зустрiч з людьми. Але, глянувши на нього, п'ятеро людей не посхоплювалися на ноги, не вишкiрили зубiв, не загарчали. Вони навiть не ворухнулися, а сидiли собi в зловiсному мовчаннi.

Вовченя теж не ворушилося. Усi властивi вовкам iнстинкти наказували йому негайно i чимдуж тiкати геть, але в ньому раптом заговорив ще якийсь незнаний досi iнстинкт. У нього виникла впевненiсть, що цi живi iстоти найголовнiшi серед усiх мешканцiв Пiвночi. Свiдомiсть власноi мiзерностi й безсилля приголомшила його, позбавила здатностi рухатися. Перед ним була влада й сила – щось далеке й недоступне його розумовi.

Вовчик нiколи не бачив людини, але iнстинктивно впiзнав ii. Невиразно вiн вiдчув у нiй тварину, яка у великiй боротьбi здобула собi перше мiсце серед звiрiв пустелi. Вiн дивився на людину не тiльки своiми очима, але очима всiх предкiв – очима, що в пiтьмi оточували блискучим колом нескiнченнi зимовi вогнища, що з безпечноi вiдстанi крiзь хащу дерев видивлялися на чудного двоногого звiра, який володарював над усiм живим. Вовченя оповили чари спадковостi – страх i пошана, породженi цiлими вiками боротьби i досвiдом незлiченних поколiнь. І цi чари були занадто сильнi для такого юного вовка. Якби вiн був зовсiм дорослий, то враз би втiк. Але, паралiзований жахом, вiн припав до землi, готовий принести в дар людинi ту покору, яку принiс iй перший вовк, що прийшов погрiтися бiля вогнища.

Один з iндiанцiв пiдiйшов до вовченяти i схилився над ним. Той iще щiльнiше притисся до землi. Невiдоме нарештi набрало плотi й кровi i, здавалося, от-от схопить його. Вiн увесь наiжився, закопилив губи й вишкiрив своi маленькi iкла. Рука, що нависла над ним, наче лиха доля, трохи вiдсмикнулася, i людина, засмiявшись, сказала:

– Wabam wabisca ip pittah![1 - Дивiться, якi бiлi зуби!]

Усi голосно зареготали i стали пiдбивати товариша взяти вовчика в руки. Поки людська рука все нижче й нижче опускалась над маленьким звiром, у ньому кипiла боротьба двох рiзних iнстинктiв. Один казав – корися, а другий – не здавайся. Вiн корився, поки рука не торкнулась його, а тодi блиснув зубами i вп'явся в неi. У ту ж мить вiн дiстав такого стусана по головi, що аж перевернувся. І враз бойовий дух покинув вовчика. Узяли гору його незрiлi лiта й iнстинкт покiрностi. Вiн сiв на заднi лапи й заквилив. Але iндiанець, якого вiн укусив за руку, ще сердився i вдруге вдарив його по головi. Вовчик заскиглив iще дужче.

Четверо iндiанцiв так щиро реготали, що до них мимоволi приеднався i п'ятий, якого укусило маленьке звiреня. Вони оточили вовчика i весело смiялися з нього, а вiн усе скавчав вiд болю й переляку. Раптом вiн щось почув. Індiанцi теж почули. Вовчик знав, що це таке. Розiтнувши повiтря останнiм, бiльше переможним, нiж сумним виттям, вiн ураз замовк i став чекати свою матiр, жорстоку нездоланну матiр, яка вбивала все живе й нiчого не боялася. Вона почула крики свого маленького сина i з несамовитим ревом мчала його рятувати.

Ще один величезний стрибок, i вона опинилася серед людей. Оскаженiвши вiд завзятоi материнськоi тривоги, вона в ту мить була далеко не прекрасна. Але вовчиковi любо було дивитися на лють своеi заступницi. Вiн радiсно заскавчав i кинувся до матерi, а двоногi тварини вiдскочили вiд неi геть. Вовчиця стала коло сина i, настовбурчившись, з приглушеним гарчанням дивилася на людей.

Морда в неi була грiзна i спотворена злобою; нiс зморщився вiд кiнчика аж до самих очей.

Раптом один з iндiанцiв крикнув:

– Кайч!

Це був нiби вигук здивування. Але вовченя почуло, що мати його якось враз принишкла.

– Кайч! – знову гукнув чоловiк, на цей раз суворо й владно.

І вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землi i з тихим скавчанням завиляла хвостом на знак миру. Вовченя нiчого не розумiло. Воно було вкрай збентежене. Знову його сповнила пошана до людини. Інстинкт таки пiдказував йому правду. Мати це ствердила. Вона теж корилася людинi.

Чоловiк, що покликав вовчицю, пiдiйшов до неi. Вiн поклав iй на голову руку, i вона ще нижче прихилилася до землi. Вона не вкусила його й не збиралася вкусити. Іншi теж пiдiйшли, торкали ii, гладили, а вона й не думала гнiватися. Люди були страшенно схвильованi, i в них iз рота вилiтала сила всяких звукiв. Але в тих звуках вовченя не вчуло нiчого небезпечного i згорнулося коло матерi. Час вiд часу воно злегка настовбурчувалося, але щосили намагалося бути смирним.

– Тут немае нiчого дивного, – мовив один з iндiанцiв. – Батько в неi був вовк. Щоправда, мати була собака. Але хiба мiй брат не прив'язував ii на три ночi в лiсi пiд час парування? Тож батько Кайч – вовк.

– Ось уже рiк, Сивий Бобер, як вона втекла, – сказав другий iндiанець.

– І в цьому теж немае нiчого дивного, Лососячий Язик, – вiдповiв Сивий Бобер. – Тодi наспiв голод, i нiчим було годувати собак.

– Вона, певне, цей час жила з вовками, – зауважив третiй iндiанець.

– Мабуть, що так, Три Орли, – погодився Сивий Бобер i, поклавши руку на шию вовченятi, додав: – А ось i доказ цьому.

Вовченя тихенько загарчало на дотик руки, i вона вмить злетiла вгору, загрожуючи вдарити. Вовченя сховало зуби i знову покiрно припало до землi. Рука почала чухати йому вуха й спину.

– Так, це доказ цьому, – провадив далi Сивий Бобер. – Безперечно, мати його – Кайч. Але батько вовк. Отже, в ньому е трохи собачоi кровi i багато вовчоi. У нього дуже бiлi зуби, i iм'я йому буде Бiлий Зуб. Це буде мiй собака. Бо хiба Кайч не була собакою мого брата? І хiба мiй брат не помер?

Вовченя, якому несподiвано дали iм'я, лежало i дивилося на людей. Ще деякий час у них з рота вилiтали чуднi звуки. Потiм Сивий Бобер витяг iз ножен, що висiли в нього на шиi, ножа, пiшов у кущi й вирiзав цiпок. Бiлий Зуб стежив за ним. Сивий Бобер поробив на обох кiнцях цiпка врiзи i обмотав iх ремiнцями з невичиненоi шкури. Одним ремiнцем вiн обв'язав шию Кайч, потiм пiдвiв вовчицю до молоденькоi сосни i прикрiпив до стовбура другий ремiнець.

Бiлий Зуб пiшов слiдом за матiр'ю й лiг коло неi. Індiанець, якого звали Лососячий Язик, простяг до нього руку й перекинув на спину. Кайч стривожено глянула на людину. Бiлий Зуб знову вiдчув страх. Вiн не змiг втримати гарчання, але кусатися й не думав. Рука з розчепiреними пальцями грайливо лоскотала йому живiт i качала його з боку на бiк. Якось смiшно й незручно було лежати голiчерева й дригати лапами. Крiм того, в такiй позi Бiлий Зуб почував себе цiлком безпорадним i протестував проти неi усiм своiм вовчим нутром. Адже в ту хвилину йому нiяк було боронитися. Коли б людина мала на гадцi заподiяти йому якесь лихо, вiн не змiг би втекти. Хiба можна вiдскочити геть, коли в тебе всi чотири лапи стирчать у повiтрi?

Але почуття покори подолало страх, i вiн тiльки тихенько гарчав. Йому несила було стримати гарчання, але людина не сердилася за це й не била його по головi. А найдивнiше було те, що Бiлий Зуб почував якусь незбагненну насолоду вiд дотикiв людськоi руки. Коли людина перевернула його на бiк, вiн перестав гарчати. Пальцi людини почухали йому за вухами, i йому стало ще приемнiше. А коли людина востанне погладила його й пiшла, у Бiлого Зуба де й дiвся острах. Йому судилося ще не раз зазнати страху перед людиною, але ця перша перемога над страхом була запорукою майбутньоi дружби з нею.

Невдовзi Бiлий Зуб почув якийсь дивний гамiр. Вiн швидко визначав усi явища i одразу ж догадався, що той гамiр зчиняють люди. За кiлька хвилин усе плем'я iндiанцiв вирушило в дорогу. Тут було душ сорок чоловiкiв, жiнок та дiтей, i кожен з них нiс на собi табiрнi пожитки. З ними було багато й собак, якi теж, крiм щенят, були навантаженi поклажею. У мiшку мiцно прив'язаному до спини тварини, було не менше як двадцять-тридцять фунтiв.

Бiлий Зуб зроду не бачив собак, проте з першого погляду впiзнав у них свою породу, хоч трохи й вiдмiнну. Але в ту мить, коли собаки вгледiли вовченя i його матiр, вони мало чим вiдрiзнялися вiд вовкiв. З роззявленими пащами вони кинулися на чужинцiв. Вовченя настовбурчилося, загарчало i вишкiрило iкла назустрiч ворогам, але враз його збили з нiг. Почувши на собi гострi зуби напасникiв, вiн кусав i шматував лапи й животи, пiд якими опинився.

Знявся страшенний гармидер. Чути було несамовите гарчання Кайч, яка боронила свого сина, людськi крики, удари дрючкiв по спинах собак i iхне жалiбне скавчання.

За лiченi секунди Бiлий Зуб знов уже був на ногах. Вiн бачив, як люди дрючками й камiнням гнали собак, рятуючи його вiд лютих тварин його ж породи, яка чомусь була йому чужа. І хоч у його мозку звiсно, не було чiткого уявлення про таку абстрактну рiч, як справедливiсть, проте по-своему вiн розумiв, що люди справедливi, що вони законодавцi у свiтi i самi додержуються закону. Його вразило, яким дивним способом виконували вони закон. Всупереч усiм вiдомим йому звiрам вони не билися зубами й пазурами. Вони вживали свою силу з допомогою мертвих речей. Мертвi речi корилися iхнiй волi. Дрюччя й камiння, кинуте цими чудними iстотами, як живе, лiтало в повiтрi i робило боляче собакам.

Останню собаку прогнали. Гармидер ущух. Бiлий Зуб зализував собi рани i мiркував над своiм першим знайомством зi зграею лютих тварин. Вiн нiколи не думав, що на свiтi е ще такi звiрi, як вiн, його мати i Одноокий. Йому здавалося, що iх тiльки трое.

А тепер раптом виявилося, що таких, як вони, – багато. І десь у пiдсвiдомостi його точила досада, що звiрi однiеi з ним породи вже при першiй зустрiчi напали на нього. Було прикро йому i вiд того, що його матiр прив'язали до палицi, дарма що зробили це вищi iстоти – люди. Вiн почував, що це пастка, полон, хоч не знав нi полону, нi пастки. Вiн дiстав у спадщину вiд предкiв волю скрiзь блукати, бiгати й досхочу валятися, i раптом на його волю хтось зазiхае. Рухи його матерi були обмеженi довжиною палицi, а заразом ця сама палиця обмежувала i його, бо вiн ще не навчився обходитися без матерi.

Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що люди вирушили в похiд, бо якийсь маленький чоловiчок узявся тодi за кiнець палицi й повiв за собою полонену Кайч. Слiдом за нею пiшов i Бiлий Зуб, збентежений i стривожений цiею новою пригодою.

Вони спустились у долину й пiшли далеко-далеко, куди Бiлий Зуб ще нiколи не забiгав. Вони йшли аж до краю долини, де маленька рiчка впадала у велику рiчку Мекензi. Тут, де на високих жердинах висiли човни й стояли сушарнi для риби, iндiанцi отаборилися. Бiлий Зуб дивився на все зачудованими очима. Перевага людей над усiм живим, здавалось, росла щохвилини. Вони цiлком панували над своiми гострозубими собаками, i вже це одно свiдчило про iхню могутнiсть. А ще бiльше вражала його iхня влада над неживими речами, iхня здатнiсть нерухомо змушувати рухатися, мiняти саме обличчя землi.

Далi на нього чекало ще бiльше диво. Йому впали в око вбитi в землю великi жердини з перекладинами. Самi цi споруди, власне, не дуже його вразили, бо це було дiло тих самих рук, що кидали на далеку вiдстань дрючки й камiння. Але коли цi жердини вкрили полотном та шкурами й обернули в намети, у Бiлого Зуба перехопило дух. Намети здавалися йому велетенськими. Вони вмить виростали навколо нього, наче якiсь дивовижнi живi iстоти. Вони стримiли скрiзь, куди не глянь. Вiн боявся iх. Вони зловiсно височiли над ним. А коли вiтер надимав i ворушив iхнi стiни, вiн вiд жаху припадав до землi, не зводячи з них переляканого погляду, ладен утекти тiеi ж митi, як вони ринуть на нього.

Але невдовзi вiн перестав боятися наметiв. Вiн бачив, як туди входили жiнки й дiти i поверталися неушкодженi. Помiчав не раз, як силкувалися продертися всередину й собаки, тiльки iх гнали лайкою й камiнням. Нарештi вiн покинув Кайч i тихенько полiз до найближчого вiгваму. Йому надавала духу цiкавiсть юностi – бажання зазнати, пережити й зробити все те, що збагачуе досвiд. Останнi кiлька дюймiв до стiни вiгваму вiн повз дуже повiльно й обережно. Подii того дня вже навчили його, що невiдоме сповнене несподiванок, незбагненних i дивовижних. Нараз вiн уткнувся носом у полотно. Вiн так i завмер. Але нiчого не трапилося. Тодi вiн понюхав чудну, просякнуту людським духом тканину. Потiм схопив ii зубами й легенько потягнув. Знову нiчого не сталося, хоч полотно заворушилося.

Тодi вiн смикнув дужче. Стiнка заворушилася ще бiльше. Це йому сподобалося. Вiн смикнув кiлька разiв щосили, аж поки не захитався весь намет. Зсередини почувся рiзкий жiночий крик, i Бiлий Зуб чимдуж побiг до матерi. Але пiсля того велетенськi намети бiльше не лякали його.

За хвилину вiн знов утiк вiд матерi. Палиця вовчицi була прив'язана до вбитого в землю кiлка, i вона не могла побiгти слiдом за сином. А йому назустрiч поволi рушило щеня, бiльше й старше за нього. Воно виступало гордо, з поважним войовничим виглядом. Бiлий Зуб згодом дiзнався, що його звали Лiп-Лiп. На своему коротенькому вiку Лiп-Лiп не раз уже вступав з однолiтками в бiй i був страшенний забiяка.

Лiп-Лiп був тiеi самоi породи, що й Бiлий Зуб. До того ж вiд малого цуценяти смiшно було сподiватися якоiсь небезпеки. І Бiлий Зуб налаштувався зустрiти його дружньо. Але коли пес почав напружено ступати i закопилив губи, Бiлий Зуб напружився й собi i вишкiрився грiзно. Наiжившись, вони стиха гарчали й кружляли один навколо одного. Минуло кiлькахвилин, i Бiлому Зубовi вже починала подобатися ця гра. Та зненацька Лiп-Лiп швидко стрибнув до нього, куснув i враз вiдскочив геть. Вiн рвонув Бiлого Зуба за плече, що його поранила рись, яке й досi ще не загоiлося коло кiстки. Вiд подиву й болю Бiлий Зуб заскавчав, але, враз оскаженiвши, кинувся на ворога й люто вп'явся в нього.

Та Лiп-Лiп увесь час жив у таборi i зазнав чимало щенячих боiв. Три, чотири, п'ять i шiсть разiв впивався вiн маленькими гострими зубами в чужака, аж поки Бiлий Зуб не втiк з ганебним скавчанням пiд захист матерi.

Це була перша з його численних сутичок з Лiп-Лiпом. Бо вони зразу стали ворогами, неначе створенi були для того, щоб безнастанно битися.

Кайч любовно зализала синовi рани i силкувалась утримати його коло себе. Але вiн аж тремтiв з цiкавостi i за кiлька хвилин знову вирушив на розвiдку. Вiн набрiв на Сивого Бобра, який сидiв навпочiпки й робив щось з гiллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землi. Бiлий Зуб пiдiйшов до нього i став дивитися. У звуках, якi вилетiли з рота в Сивого Бобра, не вчувалося нiчого ворожого, i Бiлий Зуб ступив ще кiлька крокiв уперед.

Жiнки й дiти понаносили Сивому Бобровi цiлу купу гiлля й хмизу. Очевидно, вiн робив щось важливе. Бiлий Зуб пiдсунувся до Сивого Бобра так близько, що аж торкнувся його колiна. Охоплений цiкавiстю, вiн навiть забув, що це страшний звiр – людина. А в того пiд руками творилось якесь диво. З гiлля й моху раптом почало здiйматися щось подiбне до туману. А внизу закрутилося щось живе, на колiр таке, як сонце в небi. Бiлий Зуб нiчого не знав про вогонь. Тiеi митi вiн вабив його до себе, як у днi раннього дитинства просвiт печери. Вiн пiдлiз до самого полум'я. Вiн чув, як Сивий Бобер засмiявся, але в тому смiховi знов-таки не було нiчого погрозливого. Тодi вiн ткнувся носом у вогонь, а заразом висунув i свiй маленький язик.

У першу мить вiн зацiпенiв. Невiдоме, причаiвшись серед моху й гiлля, люто схопило його за нiс. Несамовито заскавчавши, вiн вiдскочив назад.

Почувши його голос, Кайч з диким гарчанням рвонула цiпок i кидалася, мов скажена, не маючи змоги прийти на помiч синовi. Сивий Бобер ляскав себе по стегнах i весело смiявся, розповiдаючи всiм про те, що трапилося з вовченям. Увесь табiр голосно реготав. А Бiлий Зуб – нещасне безпорадне малятко – сидiв на заднiх лапах i жалiбно квилив.

Йому ще нiколи не було так боляче. У нього i нiс i язик були обпеченi живою iстотою, що виникла пiд руками Сивого Бобра i була схожа кольором на сонце. Вiн усе вив i вив, але кожен його зойк люди зустрiчали вибухами смiху. Вiн спробував утамувати бiль у носi язиком, але цей дотик був нестерпний, i в його скавчаннi почулося ще бiльше муки й розпачу.

І раптом йому стало соромно. Вiн збагнув, що таке смiх. Для нас це нерозв'язна загадка – звiдки тварини можуть знати, що з них смiються. Але вони це напевно розумiють, так само як зрозумiв Бiлий Зуб. Йому стало соромно, що люди глузують з нього. Вiн повернувся й побiг. Вiн тiкав не вiд кусючого вогню, а вiд смiху, що взяв його за живе. Вiн побiг до Кайч, яка шалено рвалася з прив'язi, до единоi у свiтi iстоти, яка не смiялася з нього.

Надворi смеркло й спустилася нiч, а Бiлий Зуб усе лежав пiд боком у матерi. Нiс i язик у нього дуже болiли, але бiдолаху точила ще й бiльша мука. Вiн засумував за домом. Почував якусь порожнечу й тужив за спокоем i тишею рiдноi рiчки й печери в скелi. Життя навколо нього стало занадто тiсне.

Тут товклося стiльки чоловiкiв, жiнок та дiтей. І всi вони галасували й дратували його. Не було просвiтку й вiд собак, якi без упину гризлися, сварилися i зчиняли страшенний гармидер. Вiд мирноi самотностi минулих днiв не лишилось i слiду. Тут у самому повiтрi буяло життя. Воно без угаву гудiло й дзижчало. Мiнливе й рiзноманiтне, воно било його по нервах, бентежило й гнiтило його безнастанним чеканням чогось неминучого.

Вiн пильно стежив за людьми, якi метушилися у таборi. Бiлий Зуб дивився на людей так само, як вони дивляться на створених ними кумирiв. Вони були для нього вищими iстотами. Вiн сам робив iх творцями чудес, як це робили люди зi своiми вигаданими богами. У них була безмежна влада й нiким не знана незбагненна сила. Вони панували над усiм живим i неживим, пiдкоряли собi все, що рухалося i що давало рух нерухомому. З сухого моху й дерева вони творили яскраве, як сонце, й пекуче життя. Вони творили вогонь!




2

Неволя


З кожною дниною Бiлий Зуб набирався досвiду. Тим часом як Кайч була прив'язана до цiпка, вiн ганяв по табору, до всього придивлявся, все розвiдував i вивчав. Вiн швидко познайомився зi звичками людей, але вiд того не став iх зневажати. Що ближче вiн з ними знайомився, тим глибше вiдчував iхню перевагу, iхню таемничу силу.

Вiн був власнiстю людей, як усi собаки. Його вчинки залежали вiд iхнiх наказiв. Вони могли бити й топтати його ногами, i вiн мусив терпiти. Цю науку вiн скоро опанував. Вона нелегко давалася йому, бо йшла всупереч його сильнiй, владнiй натурi; але, вивчаючи ii з нелюбов'ю, вiн непомiтно для себе навчився любити ii. Вiн вiддавав свою долю в iншi руки i складав з себе вiдповiдальнiсть за свое iснування. Вже тiльки це було йому нагородою, бо краще прихилитися до когось, нiж стояти без нiякоi опори.

Звичайно, минув не один день, поки вiн вiддався душею i тiлом людям. Вiн не мiг одразу позбутися своеi спадковоi дикостi й розiгнати спогади про пустелю. Вiн не раз пробирався на край лiсу й довго стояв там, прислухаючись до якогось далекого могутнього поклику. І повертався до табору завжди збентежений, сумний, тихенько тужливо квилив пiд боком у матерi i з нiмим пекучим запитанням лизав ii в морду.

Бiлий Зуб швидко вивчив життя iндiанського табору. Вiн побачив нечеснiсть i зажерливiсть старших собак, коли iх годували рибою. Пересвiдчився, що чоловiки справедливi, дiти жорстокi, а жiнки добрi й вiд них найскорiше можна сподiватися шматка м'яса або кiстки. А пiсля кiлькох лихих сутичок з матерями щенят, якi вже попiдростали, вiн вирiшив, що краще iх не займати, триматися вiд них якомога далi i, забачивши iх, негайно забиратися геть.

Але отрутою його життя був Лiп-Лiп. Щеня було старше, бiльше на зрiст i дужче, нiж Бiлий Зуб, i не давало йому просвiтку. Бiлий Зуб завжди охоче вступав з ним у бiйку, але незмiнно зазнавав поразки.

Його ворог був надто сильний. Лiп-Лiп став для Бiлого Зуба кошмаром. Щойно вовченя вiдходило вiд матерi, як зараз же з'являвся шибеник, бiг за ним слiдом, гарчав, чiплявся i, вибравши хвилину, коли поблизу не було людей, кидався на нього i змушував до бiйки. А що Лiп-Лiп завжди перемагав, то цi боi йому страшенно подобалися. Для нього вони стали втiхою, а для Бiлого Зуба нестерпною мукою.

Бiлий Зуб не здавався. Вiн був увесь покусаний, i кожна сутичка кiнчалася для нього поразкою, але дух його лишався незламним. Проте все це погано впливало на його норов. Вiн став злий i похмурий. Вiн i зроду був дикий, а вiд нескiнченних переслiдувань здичавiв iще бiльше. Вiн рiдко коли був веселий i безжурний, як усi його однолiтки. Вiн нiколи не грався й не пустував iз табiрними щенятами. Лiп-Лiп не допускав цього. Як тiльки десь поблизу собачого гурту з'являвся Бiлий Зуб, Лiп-Лiп налiтав на нього, дражнив, знущався й кусав, аж поки не проганяв його геть.

Отже, Бiлий Зуб поступово втратив безтурботнiсть, властиву його однолiткам, i видавався набагато старшим. Позбавлений змоги витрачати енергiю в iграх, вiн замкнувся в собi i швидко розвивав свiй розум. Вiн зробився хитрий; не маючи куди дiвати час, став вигадливий на всiлякi каверзи. Пiд час загальноi годiвлi собаки не давали йому вхопити свою частку риби й м'яса, i вiн зробився спритним злодiем. Вiн мусив сам роздобувати собi харч i роздобував умiло. То була справжня кара для жiнок. Вiн навчився непомiтно никати по табору, знав, де i що робиться, до всього придивлявся й дослухався, усе брав собi на розум i добирав дотепних способiв, як уникати свого безжального гнобителя.

Ще коли Лiп-Лiп тiльки почав до нього чiплятися, вiн якось учинив над ним напрочуд хитру штуку i пiзнав уперше насолоду помсти. Як колись Кайч, водячись з вовками, занаджувала на загибель собак, так i вiн заманив одного дня Лiп-Лiпа у мстивi зуби своеi матерi. Тiкаючи вiд ворога, вiн весь час кружляв мiж наметами табору. Вiн був спритний бiгун, спритнiший за всiх тамтешнiх собачат, навiть за самого Лiп-Лiпа. Але на цей раз вiн бiг не на всю силу. Вiн тримався не далi як на стрибок вiд переслiдувача.

Лiп-Лiп, розпалений гонитвою i близькiстю жертви, забув про обережнiсть. Вiн не помiтив, куди забiг, а коли схаменувся, було вже пiзно. Круто завернувши за один з наметiв, вiн наскочив прямо на Кайч, що лежала там, на прив'язi. Вiн з переляку заскавчав, i тоi ж митi вовчиця вп'ялася в нього зубами. Утекти вiд Кайч було нелегко, дарма що сама вона не могла гнатися услiд. Вона збила його з нiг, щоб вiн не мiг утекти, i вп'ялася в нього зубами.

Коли ж нарештi йому пощастило вiдкотитися вiд неi кудись убiк, вiн пiдвiвся весь розкуйовджений, розбитий тiлом i душею. Скрiзь, де пройшлися зуби Кайч, стирчала збита шерсть. Вiн зацiпенiв на мiсцi, роззявив пащу i заквилив протяжно й жалiсно, як мале цуценя. Але йому не дали й наквилитись уволю. Несподiвано пiдскочив Бiлий Зуб i вчепився йому в задню лапу. У Лiп-Лiпа згас весь бойовий запал, i вiн ганебно втiк. А його недавня жертва наступала йому на п'яти i не давала спокою, аж поки вiн не примчав до намету свого господаря. Тут на допомогу йому вибiгли жiнки i вiдiгнали оскаженiлого Бiлого Зуба градом камiння.

Настав день, коли Сивий Бобер вирiшив, що Кайч уже не втече, i вiдв'язав ii. Бiлий Зуб не тямив себе з утiхи, що мати його вiльна. Вiн весело бiгав за нею по всьому табору, i Лiп-Лiп, бачачи iх укупi, тримався вiд них на пристойнiй вiдстанi. Бiлий Зуб навiть наiжувався й грiзно наступав на ворога, але той не приймав його виклику. Лiп-Лiп був не дурний i хоч як горiв бажанням помститися, але чекав, поки вовченя лишиться на самотi.

Того самого дня Кайч i Бiлий Зуб забрели на край лiсу поблизу табору. Це вiн завiв сюди матiр i, коли вона враз спинилася, силкувався заманити ii далi. Рiдна рiчка, лiгво i спокiй лiсiв вабили його, i вiн хотiв узяти з собою й матiр. Вiн пробiг трохи вперед, став i озирнувся. Вона не рухалася. Вiн жалiбно завив, сховався в кущах i знову вискочив. Потiм пiдбiг до матерi, лизнув ii в морду i знов утiк уперед. А вона все стояла на мiсцi. Вiн спинився i глянув на неi, повний туги й надii. Але вона повернула голову туди, де був табiр, i його погляд згас.

Бiлого Зуба щось кликало в далекi простори. Його мати теж чула цей поклик. Але вона чула й iнший, ще владнiший поклик вогнища й людини, що на нього з усiх тварин озиваються тiльки вовки та брати iхнi – дикi собаки.

Кайч повернулася i поволi пiшла до табору. Вiн тримав ii в бiльш мiцних путах, нiж прив'язь. Невидимою таемною силою люди не пускали ii вiд себе. Бiлий Зуб сiв у тiнi пiд березою i тихенько заквилив.

Гострий дух сосни й тонкi аромати лiсу навiвали йому спогади про минуле вiльне життя, яким вiн тiшився, поки не потрапив у полон. Але вiн був ще дуже малий, i для нього голос людини й голос пустинi були нiщо проти голосу матерi. Усе свое коротеньке життя вiн залежав вiд неi. Ще не прийшла йому пора стати на власнi ноги. Тож вiн пiдвiвся й сумно побрiв до табору. Дорогою вiн кiлька разiв сiдав i тужливо вив, прислухаючись до потужних покликiв, якi все ще линули з надрiв лiсу.

У пустелi дiти недовго лишаються при матерi, а пiд владою людини часом ще менше. Так було i з Бiлим Зубом. Сивий Бобер був щось винен iндiанцевi, якого звали Три Орли. А Три Орли збирався в подорож уздовж рiчки Мекензi до Великого Озера Рабiв. Шматок червоноi тканини, ведмежа шкура, двадцять патронiв i Кайч пiшли в оплату боргу. Побачивши, що Три Орли забирае його матiр до себе в човен, Бiлий Зуб кинувся слiдом за нею. Одним ударом кулака Три Орли вiдкинув вовченя на берег i вiдчалив. Бiлий Зуб стрибнув у воду й поплив за човном, не слухаючи Сивого Бобра, що кликав його назад. Його охопив такий безмежний страх розлучитися з матiр'ю, що в ту хвилину вiн зневажив навiть гнiв людини.

Але люди звикли, щоб iм корилися. Сивий Бобер, розпалившись, скочив у човен i поплив навздогiн за Бiлим Зубом. Догнавши вовченя, вiн нахилився i витяг його з води. Але не кинув його на дно човна. Тримаючи його однiею рукою в повiтрi, вiн другою почав його бити. Ну й бив же вiн його! Рука в iндiанця була важка. Кожен удар був нестерпний, а сипались вони без кiнця-краю.

Пiд зливою ударiв то з одного боку, то з другого Бiлий Зуб гойдався, мов збитий з ритму маятник. У ньому клекотiли рiзнi почуття. Спочатку вiн здивувався. Потiм на хвилину вiдчув страх i кiлька разiв заскавчав пiд рукою iндiанця. І враз розлютився. Його вiльнолюбна натура дала себе взнаки – вiн вищiрився i безстрашно загарчав в обличчя розгнiванiй людинi. Та розгнiвалася ще бiльше. Удари посипалися ряснiше, важчi й болючiшi.

Сивий Бобер бив, а Бiлий Зуб гарчав. Але це ж не могло тривати завжди. Хтось iз них мусив поступитися, i здався-таки Бiлий Зуб. На нього знову напав страх. Це вперше людина так поводилася з ним. Випадковi удари дрючком чи каменем, що перепадали йому ранiше, здавалися ласкою проти того, що вiдбувалося зараз. Вiн утратив мужнiсть i почав скавчати. Вiд кожного удару в нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзi перейшов у несамовитий жах, i його зойки злилися в безперервне виття, що не збiгалося з частотою ударiв.

Нарештi Сивий Бобер опустив праву руку. Бiлий Зуб безпорадно повис у лiвiй його руцi i все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, i вiн грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Бiлий Зуб опинився в нього пiд ногами, i вiн грубо вiдштовхнув його. Вiльнолюбний норов вовченяти знову повстав, i вiн схопив зубами взуту в мокасин ногу.

Попередне лупцювання було нiщо у порiвняннi з тим, якого йому знову довелося зазнати.

Гнiв Сивого Бобра не знав меж, так само як i страх Бiлого Зуба. На цей раз по ньому походила не тiльки рука, а й дерев'яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тiлi не було живого мiсця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Бiлий Зуб не вишкiрив зуби. Вiн засвоiв ще одну науку неволi. Нiколи, нi за яких обставин не смiе вiн кусати свого володаря й пана. Тiло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своiми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якоi немае нi прощення, нi забуття.

Човен торкнувся берега, а Бiлий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покiрний волi Сивого Бобра. А Сивий Бобер волiв, щоб Бiлий Зуб вийшов на берег, i швиргонув його на берег так, що вiн важко вдарився боком об землю. Дрижачи всiм тiлом, Бiлий Зуб устав i заскиглив. Лiп-Лiп, що бачив усе з берега, накинувся на Бiлого Зуба, збив з нiг i вп'явся в нього зубами. Вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, i йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Вiн пiдкинув Лiп-Лiпа в повiтря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко вiд Бiлого Зуба. Така була людська справедливiсть. І хоч який Бiлий Зуб був нещасний у ту хвилину, але в душi у нього ворухнулася подяка. Вiн покiрно поплентався за Сивим Бобром через увесь табiр до його намету.

І з того дня Бiлий Зуб запам'ятав, що право карати боги залишають собi, а тварин цього права позбавляють.

Уночi, коли все стихло, Бiлий Зуб згадав матiр i затужив за нею. Вiн тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, i той знову побив його. З того дня Бiлий Зуб сумував уже мовчки. І тiльки забрiвши сам на узлiсся, вiн давав волю своiй журбi i жалiбно вив на весь голос.

Пiд ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рiдну рiчку, вiн напевне втiк би в пустелю, коли б не любов до матерi. Вiн бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи ii, вiн терпiв неволю.

Та неволя не так уже й гнiтила його. У нiй багато було й цiкавого. Завжди траплялося щось несподiване. Не було кiнця-краю дивам, що iх творили люди, i на все вiн дивився з захватом. Крiм того, вiн навчився догоджати Сивому Бобровi. Покори, неухильноi, слiпоi покори вимагали вiд нього; в нагороду за це не били, i життя можна було сяк-так терпiти.

Інодi навiть Сивий Бобер сам кидав йому шматок м'яса i вiдганяв собак, щоб вiн спокiйно мiг попоiсти. Такий шматок м'яса мав для Бiлого Зуба велику цiну, далеко бiльшу, нiж десять шматкiв з рук жiнок. Сивий Бобер нiколи не гладив i не пестив його. Проте чи його важка рука, чи справедливiсть, чи безперечна сила впливали на Бiлого Зуба, тiльки невдовзi вiн i його похмурий господар заприязнилися.

Непомiтно, пiдступом, то з допомогою дрючка, то каменя, то кулака сковували Бiлого Зуба кайдани неволi.

Інстинкт, який споконвiку жене вовкiв до людського вогнища, розвиваеться швидко. Розвивався вiн i в Бiлому Зубовi. І потроху життя в iндiанському селищi, попри всi його злигоднi, ставало йому все милiше. Але сам вiн не пiдозрював цього. Вiн тужив за матiр'ю, мрiяв про побачення з нею i палко жадав опинитися знову на волi.




3

Вiдцуралися!


Лiп-Лiп так отруював життя Бiлому Зубовi, що той робився ще лихiший, нiж мав би бути за своею вовчою натурою. Скаженiсть взагалi була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навiть серед людей iшла слава про його злостивiсть. Що б не сталося в таборi – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жiнка, в якоi вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Бiлий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такоi поведiнки. Вони бачили тiльки, як вiн поводиться, а поводився вiн погано. Бiлий Зуб був пролаза i злодiй, капосник i забiяка. Роздратованi жiнки кричали йому просто в вiчi, що вiн паскудний вовк i що такому не минути лиха; а вiн лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тiльки в нього щось пожбурять.

І ось, живучи в густо населеному таборi, вiн вiдчув, що вiд нього всi вiдцуралися. Усi молодi собаки були заодно з Лiп-Лiпом. Мiж ними й Бiлим Зубом помiчалася велика рiзниця. Може, вони вчували в ньому дикого лiсовика й iнстинктивно ненавидiли його, як свiйськi собаки ненавидять вовкiв. В усякому разi вони, так само як i Лiп-Лiп, не давали йому спокою.

Почавши з Бiлим Зубом вiйну, вони знаходили пiдстави не припиняти ii. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; i, слiд вiддати належне, вiн з лишком вiддячував iм за все. У поединку вiн багатьох з них подолав би, але ця втiха була для нього недоступна. Щойно вiн починав бiйку з кимось iз супротивникiв, як умить, нiби за сигналом, з усiх кiнцiв табору збiгалися собачата й кидались на нього всi разом.

Ворогуючи з собачою зграею, вiн засвоiв два важливi правила: як боронитися при масовому нападi i як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивниковi найбiльшоi шкоди. Устояти на ногах пiд натиском цiлого гурту – значило лишитися жити, i Бiлий Зуб знав, як це робиться. Вiн, наче кiт, умiв триматися на ногах. Навiть великi важкотiлi собаки не могли пiдiм'яти його пiд себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбiк, чи назад, лапи вовка завжди були повернутi до матерi-землi.

Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наiжуються, напружено й поважно виступають. А Бiлий Зуб не визнавав таких пiдготувань у поединку, бо при найменшiй затримцi налiтала вся зграя собачат. Тож вiн мусив швиденько зробити свое дiло й забиратися геть. Вiн не попереджав ворога про своi намiри. Не даючи йому й опам'ятатися, вiн наскакував, кусав i рвав за одну мить. Отак вiн навчився вражати швидко й жорстоко. Крiм того, зрозумiв, як багато важить несподiванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш нiж воно збагне, що дiеться, – то це вже майже перемога.

Вiн переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з нiг, а впавши, вiн сам пiдставляе пiд зуби супротивника нiжну шию – найвразливiше мiсце для укусу на смерть. Бiлий Зуб знав це мiсце. Це знання перейшло до нього вiд його хижих предкiв. І в Бiлого Зуба був особливий спосiб нападу: захопити собача розполохом, на самотi, збити з нiг i вчепитися зубами йому в горло.

Вiн був ще надто молодий, i щелепи в нього не досить ще змiцнiли, щоб загризати на смерть. Але по табору бiгало чимало собачат зi слiдами його зубiв на шиi. І одного дня, захопивши якесь щеня край лiсу, вiн кiлькома нападами перегриз-таки йому горло i урвав життя. Надвечiр у таборi стояв страшенний гамiр. Випадковi свiдки злочину Бiлого Зуба принесли сумну звiстку господаревi загризеноi собаки, жiнки пригадали всi крадiжки Бiлого Зуба, i житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нiкого не пустив до свого намету, де сховав лиходiя, i рiшуче вiдмовився видати його своiм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.

Бiлого Зуба зненавидiли люди й собаки. Пiд ту пору вiн жодноi хвилини не був у безпецi. На нього кожний собака вишкiряв зуби, кожна людина здiймала руку. Тварини зустрiчали його гарчанням, люди – камiнням i прокльонами. Вiн жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомитi напасти або вiдбити напад, вчасно ухилитися вiд пожбуреного в нього каменя, спокiйно й швидко знайти вихiд з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грiзним гарчанням вiдскочити геть.

Жодний собака в таборi, нi молодий, нi старий, не вмiв так жахливо гарчати, як Бiлий Зуб. Гарчання бувае застережливе i загрозливе, i на ньому треба розумiтися. Бiлий Зуб чудово знав, як це робиться. У свое гарчання вiн вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Нiс тодi в нього збирався у дрiбненькi зморшки, хвилями здiймалася на спинi шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змiйка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненавистi очима, вiн люто закопилював губи, i з його вискалених зубiв точилася слина. У таку хвилину вiн мiг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, вiн враз вирiшував, як бути далi. Часом вагання бувало довше, i ворог зовсiм вiдмовлявся йти в атаку. Навiть дорослих собак Бiлий Зуб частенько так приголомшував своiм гарчанням, що встигав достойно вiдступити.

Вiдцуравшись вiд Бiлого Зуба, оголосивши йому вiйну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смiшно, але, не пiдпускаючи його до свого гурту, вони самi анi на крок не могли вiдiйти вiд зграi. Бiлий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро вiн умiе нападати, вони боялися бiгати поодинцi. І всi, опрiч Лiп-Лiпа, мусили триматися купи, щоб боронитися вiд свого страшного ворога, якого самi ж собi нажили. Кожне щеня, яке забiгало само на берег рiчки, було засуджене або на смерть, або на такi пекельнi муки й страх, що, тiкаючи вiд вовченяти, своiм пронизливим скавчанням пiдiймало на ноги весь табiр.

Навiть тодi, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Бiлий Зуб не забував про помсту. Вiн нападав на кожне з них, заскочивши його на самотi; вони ж iшли в атаку лише цiлою зграею. Угледiвши Бiлого Зуба, вони кидалися за ним навздогiн, i рятували його тiльки швидкi ноги. Але горе було тому собацi, який випереджав своiх товаришiв! Бiлий Зуб несподiвано повертався, наскакував на нього i рвав на шмаття, перш нiж пiдоспiвала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпаленi погонею собаки легко забували про обережнiсть, а Бiлий Зуб – нiколи. Крадькома озираючись назад, вiн щохвилини був ладен вихором налетiти на занадто запального переслiдувача, що вихопився наперед.

Собачата не можуть не гратися, i вороги Бiлого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи вiйну з ним на цiкаву забаву. Гонитва за Бiлим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною i завжди серйозною. Але вiн, упевнений у швидкостi своiх нiг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У тi днi, коли Бiлий Зуб марно чекав повернення матерi, вiн не раз заманював зграю до лiсу. Там собаки вже втрачали його слiд. З галасу й гавкання вiн завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землi своiми оксамитовими лапами, нiмою тiнню скрадався помiж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж вiн мiцнiше, нiж собаки, був зв'язаний з пущею i краще знав ii таемницi й хитрощi. Особливо любив вiн замести свiй слiд у водi i, причаiвшись у хащi, спокiйно слухати несамовитий гавкiт спантеличеноi собачнi. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усiма, вiн розвивався швидко, але однобiчно. Не було нiчого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це вiн навiть i гадки не мав. Вiн знав тiльки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар i, безперечно, дужий. Тож Бiлий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, i його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пiшов у силу. У Бiлому Зубовi розвинулися всi тi якостi, якi допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Вiн був спритнiший за всiх собак, напрочуд хитрий i лихий. У його гнучкому сухорлявому тiлi з залiзними м'язами й жилами було далеко бiльше гарту, нiжу iхнiх тiлах; вiн брав над ними гору лютiстю, жорстокiстю i розумом. Бiлий Зуб мусив стати таким, бо iнакше вiн не вижив би в тому ворожому оточеннi, де випадково опинився.




4

Слiдами людей


Восени, коли днi покоротшали i почав уже дошкуляти мороз, Бiлому Зубовi трапилася нагода втекти на волю. В iндiанському таборi вже кiлька днiв була страшенна метушня. Лiтня стоянка кiнчилася, i все плем'я, складаючи пожитки, ладналося на осiнне полювання. Бiлий Зуб пильно стежив за людьми i, коли побачив, що вони згортають намети й вантажать човни, зрозумiв, що це значить. Човни вiдпливали один по одному, i деякi з них уже зникли з очей.

Бiлий Зуб твердо вирiшив не йти за людьми, i з першою ж нагодою вiн утiк до лiсу.

Там, у рiчцi, що вже бралася кригою, вiн заховав своi слiди i, забравшись у глиб хащi, став чекати. Бiлий Зуб то засинав, то знову прокидався. Так минуло кiлька годин. Нараз його розбудив голос Сивого Бобра, який шукав його. Чутно було ще й iншi голоси. Його шукала й жiнка Сивого Бобра, i син Мiт-Са.

Бiлий Зуб тремтiв вiд страху. Його так i поривало вилiзти зi схованки, але вiн притлумив свое бажання. Невдовзi голоси завмерли вдалинi, i вiн виповз з-пiд куща, аби переконатися, що йому пощастило втекти. В лiсi вже смеркало. Вiн почав бiгати i гратися серед дерев, тiшачись, що опинився на волi. І раптом його огорнуло почуття самотностi. Вiн сiв i замислився, вслухаючись у лiсову тишу. Вона його бентежила. Анi поруху, анi звуку. Йому здалося, що десь поблизу чигае на нього якась невидима небезпека. У величезних стовбурах дерев i в iх чорних тiнях таiлося щось грiзне.

До того ж стало холодно. Тут не було теплого намету, до якого мiг би притулитися Бiлий Зуб. Мороз хапав його за лапи, i вiн почав iх пiдiймати: то одну, то другу. Потiм поклав на них свiй кудлатий хвiст, i в ту мить йому щось примрiялося. У цьому не було нiчого дивного. Перед його внутрiшнiм зором пропливли спомини. Вiн знову побачив людське селище, намети, яскравi вогнища. Почув верескливi жiночi скрики, грубi чоловiчi голоси i собаче гарчання. Вiн був голодний i пригадав шматки м'яса та риби, що йому давали. А тут не було м'яса. Тут не було нiчого, крiм грiзноi нiмоi тишi, а нею не наiсишся.

Неволя рознiжила його. Залежнiсть вiд людини ослабило його енергiю. Вiн забув, як це воно – дбати про себе. Над ним спускалася нiч. Вiн звик до гомону i метушнi в таборi, до безнастанноi змiни зорових i слухових вражень. А тут нiчого було робити, нiчого було розглядати й слухати. Вiн намагався пiймати хоч що-небудь, що порушувало б мертву тишу. Його гнiтила бездiяльнiсть i передчуття чогось лихого й неминучого.

Раптом вiн здригнувся. Щось величезне й безформне майнуло в нього перед очима. То мiсяць, позривавши зi свого обличчя хмари, кинув тiнь вiд дерева. Заспокоiвшись, Бiлий Зуб тихенько заскавчав, але зразу ж затих, щоб його часом не почуло якесь iз навислих над ним страхiть.

Пiд тиском нiчного холоду в нього над головою лунко затрiщало дерево. Бiлий Зуб злякано завив. Не тямлячи себе вiд страху, вiн шалено помчав до табору. Його гнало непереможне бажання знов опинитися пiд охороною людини. Нiздрi йому лоскотав уже запах диму. У вухах бринiв знайомий гомiн. Вiн вибiг з лiсу на залиту мiсяцем галявину, де не було нi мороку, нi тiней. Але очi його не побачили привiтного селища. Вiн зовсiм забув, що люди пiшли звiдти.

Його скажений бiг урвався. Бiгти було нiкуди. Вiн понуро побрiв по спустошеному табору, обнюхуючи купи смiття та всякий мотлох. Вiн був би радий, коли б у нього полетiв камiнь, кинутий розлюченою жiнкою; був би щасливий, коли б важка рука Сивого Бобра гнiвно опустилася йому на спину; з охотою зустрiвся б iз самим Лiп-Лiпом i з усiею зграею полохливих гавкунiв.

Вiн прийшов на те мiсце, де недавно стояло житло Сивого Бобра, сiв на заднi лапи i задер до мiсяця морду. Горло йому болiсно стислося, паща розкрилася, i в одчайдушному криковi вилилась уся його самотнiсть i страх, журба за матiр'ю, усi минулi болiщi, незгоди й передчуття майбутнiх бiд i мук. Це було протяжне вовче виття, голосне й жалiбне – перше справжне виття Бiлого Зуба.

Свiтанок розвiяв його страхи, але нагнав ще бiльшу тугу. Сидячи на голiй землi, яка так недавно була густо заселена, вiн почував себе зовсiм самотнiм. Недовго думаючи, вiн завернув у лiс i побiгуздовж рiчки вниз за водою. Вiн бiг цiлий день. Нi разу не сiв вiдпочити. Неначе для того й на свiт народився, щоб весь час бiгти. Його залiзне тiло не знало втоми; а коли вона нарештi прийшла, то спадкова безмiрна терплячiсть надала йому свiжих сил i понесла його тiло вперед.

Там, де рiчка вливалася в урвистi береги, вiн обминав iх, видираючись на високi гори. Маленькi рiчки й потоки, що впадали в Мекензi, перепливав або переходив убрiд. Часто йому доводилося бiгти по ще тоненькiй льодовiй корi, вiн не раз провалювався й боровся за життя з холодною бистриною i весь час шукав стежки людей, якi вели б вiд рiчки в глиб краiни.

Серед звiрiв своеi породи Бiлий Зуб вирiзнявся неабияким розвитком, i все ж кругозiр його був не такий широкий, щоб охопити й другий берег Мекензi. Вiн i гадки не мав, що люди могли опинитися по той бiк рiчки. Коли б ця пригода трапилася з ним пiзнiше, коли вiн постаршав i набрався досвiду, бiльше поблукав по свiту й ближче познайомився з рiзними рiчками й слiдами, може, це й спало б йому на думку. Але такоi сили розуму вiн мав дiйти тiльки згодом.

Поки що ж вiн слiпо бiг уперед, тримаючись лише одного берега рiчки.

Вiн бiг цiлу нiч, долаючи в темрявi всiлякi перешкоди. Вони його затримували, але страху не наганяли. Опiвднi наступного дня, коли вiн промчав без спочинку тридцять годин, навiть його залiзне тiло стомилося. Тiльки завзяття поривало його далi. Вiн уже сорок годин нiчого не iв i ослаб з голоду. Часте поринання в крижану воду теж далося взнаки. Його розкiшна шуба була геть заболочена. Широкi лапи були розбитi й подряпанi до кровi. Вiн почав шкутильгати i дедалi шкутильгав дужче. А тут ще, як на грiх, небо заволокли хмари й пiшов снiг – мокрий снiг, який танув пiд його лапами i налипав на них. Вiн запнув повiтря непроглядною завiсою, застелив усi нерiвностi землi, i бiгти стало ще важче й болячiше.

Сивий Бобер збирався на ту нiч отаборитися по лiвий бiк Мекензi, бо в тому напрямi плем'я мало розпочати полювання. Але ще засвiтло його дружина Клу-Куч угледiла на правому березi лося, що прийшов на водопiй. Якби лось не спустився до рiчки, якби Мiт-Са, керуючи човном, не збився через снiг з дороги, якби Клу-Куч не вгледiла лося, а Сивий Бобер влучним пострiлом не вбив його, то все склалося б iнакше. Сивий Бобер не спинився б на правому березi. Бiлий Зуб побiг би далi i зрештою або загинув би, або знайшов диких братiв i до кiнця днiв своiх лишився б таким самим вовком, як вони.

Запала нiч. Снiг посипався густiше. Бiлий Зуб, тихенько скиглячи i спотикаючись, бiг уперед. Раптом вiн натрапив на свiжi слiди, такi свiжi, що вiдразу впiзнав iх. Заскавчавши з радостi, вiн подався вiд берега до лiсу. До нього долетiли звуки табору. Вiн побачив яскраве полум'я вогнища, Клу-Куч, яка поралася коло вечерi, i Сивого Бобра. Сивий Бобер сидiв навпочiпки бiля вогню i iв шматок сирого сала. У людей було свiже м'ясо!

Бiлий Зуб знав, що дiстане прочуханки. На саму думку про це вiн аж пригнувся до землi й наiжився. Проте рушив далi. Вiн ненавидiв побоi, боявся iх, але знав, що лупцювання не минути. Проте вiн знав, що в таборi вiн грiтиметься коло вогню, буде пiд захистом людей i в гуртi, хай у ворожому, а все ж не сам.

Скоцюрбившись, вiн поповз до вогню. Сивий Бобер побачив його й перестав iсти. Бiлий Зуб лiз дуже повiльно, плазом, принижений, улесливий, покiрний. Вiн посувався прямо до Сивого Бобра, i кожен рух для нього був справжньою мукою. Нарештi вiн простягся коло нiг господаря, душею й тiлом здаючись на його ласку. Зi своеi волi вiн прийшов до вогнища людини й пiд ii владу. В очiкуваннi покарання Бiлий Зуб увесь тремтiв. Рука над ним зробила порух. Вiн мимохiть пригнувся пiд неминучим ударом. Але його не вдарили. Вiн глянув крадькома вгору. Сивий Бобер надвое розломив кусок сала. Сивий Бобер половину простягнув йому!

Дуже обережно i навiть пiдозрiло вiн обнюхав дарунок, а тодi почав iсти. Сивий Бобер наказав принести м'яса Бiлому Зубовi i, поки той iв, вiдганяв собак. Вдячний i задоволений, Бiлий Зуб розлiгся коло нiг Сивого Бобра й почав дрiмати, мружачи очi на теплий вогонь. Вiн був спокiйний, що завтра йому вже не доведеться безпорадно блукати холодним похмурим лiсом. Вiн буде в людському таборi, серед людей, яким вiн вiднинi вручав свою долю.




5

Договiр


У половинi грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензi разом з Мiт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що iх тягли купленi й позиченi собаки, Сивий Бобер iшов сам. А другi, меншi, вiн доручив Мiт-Са, i в них були запряженi щенята. Малi санки були взятi бiльше для забави, нiж для дiла, але Мiт-Са не тямив себе вiд щастя, почуваючи, що вiн працюе вже як справжнiй дорослий чоловiк. Вiн таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжi. Та вiд цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтiв двiстi речей та харчiв.

Бiлий Зуб уже бачив собак у збруi i не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому надiли набитий мохом хомут, прикрiплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А вiд цього ременя йшов довгий мотуз, прив'язаний до саней.

В упряжцi Мiт-Са було семеро собачат. Усiм iм минуло вже по дев'ять-десять мiсяцiв, а Бiлому Зубовi тiльки вiсiм.

Кожне собача бiгло на окремому мотузi, i кожен мотуз був довший вiд iншого принаймнi на корпус собаки. Мотуз продiвали у вправлене в сани кiльце. Сани були змайстрованi з березовоi кори, без полозiв, iз загнутим угору передком, що не давав iм зариватися в снiг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней i поклажi лягала на якнайбiльшу поверхню снiгу, бо вiн був дуже м'який. За тим самим принципом розподiлу ваги в ширину собаки на кiнцях мотузiв розходилися вiялом, i жоден з них не бiг слiдами другого.

Це мало ще одну перевагу. Рiзна довжина мотузiв не давала можливостi задньому собацi гризти переднього. А переднiй, щоб напасти на заднього, який бiг на коротшому мотузi, мусив повернутися до нього мордою i зразу ж наражався на батiг погонича. Але найдотепнiше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, i що швидше вони iхали, тим швидше бiгла атакована тварина. Отже, заднiй собака нiяк не мiг догнати переднього. Чим швидше бiг один, тим хутчiш тiкав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збiльшувала свою владу над тваринами.

Мiт-Са був схожий на свого батька i багато запозичив з його досвiду.

Вiн давно помiчав, що Лiп-Лiп не дае спокою Бiлому Зубу; але ранiше Лiп-Лiп належав iншому iндiанцевi i Мiт-Са тiльки вряди-годи мiг поцiлити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Лiп-Лiп був його власним собакою, i, щоб помститися, вiн прив'язав його до найдовшого мотуза. Це робило Лiп-Лiпа ватажком i здавалося навiть особливою честю; справдi ж нiчого почесного тут не було, i замiсть верховодити зграею вiн став жертвою ii ненавистi.

Позаяк вiн бiг на найдовшому мотузi, усi собаки завжди бачили лише кудлатий його хвiст i заднi лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть i вишкiренi зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Лiп-Лiп бiжить уперед, його товаришi були певнi, що вiн вiд них тiкае, i загоралися бажанням наздогнати його.

Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Лiп-Лiпом, i гонитва тривала цiлий день. Ображений у своiй гiдностi й розлючений до краю, Лiп-Лiп кiлька разiв обертався й наскакував на своiх переслiдувачiв, але Мiт-Са в ту ж мить хльостав його по мордi своiм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, i вiн мусив бiгти далi. Лiп-Лiп не боявся зграi ворогiв, але ненавидiв батiг. Отож йому нiчого не лишалося, як тiльки натягати мотуза i мчати вперед вiд зубатих товаришiв.

Але в глибинi душi маленького iндiанця таiлися iще хитрiшi намiри. Щоб пiдбурити собак проти ватажка, вiн iм показував, що ставиться до нього прихильнiше, нiж до iнших. Це збуджувало в них заздрiсть i ненависть. Вiн при них частував Лiп-Лiпа м'ясом, а iм не давав. Собаки просто скаженiли.

Але Мiт-Са, вимахуючи батогом, не пiдпускав iх до Лiп-Лiпа, аж поки той не наiдався. А коли м'яса не було, Мiт-Са вiдганяв усiх собак вiд Лiп-Лiпа i удавав, що годуе його.

Бiлий Зуб охоче взявся до роботи. Йому було не так легко, як iншим собакам, пiдкоритися владi людей, i тепер вiн добре розумiв, що марна рiч iти супроти iхньоi волi. До того ж ганьба, якоi вiн зазнав вiд собачоi зграi, принизила ii в його очах, а людей звеличила. Вiн не звик шукати товариства собi подiбних. Матiр вiн майже зовсiм забув, i едине, що йому лишилося, – це вiрно служити людям, яких вiн визнав за своiх господарiв. Тож вiн ретельно працював, добре засвоював муштру i слухався. Вiн у роботi був вiдданий i запопадливий. Вовк i дикий собака завжди такi, коли iх приручити, а в Бiлого Зуба цi риси на диво були розвиненi.

Бiлого Зуба з iншими собаками еднала тiльки ворожнеча. Вiн не звик з ними гратися. Вiн умiв тiльки битися з ними – i щедро вiддячував iм за кожну кривду тих лихих для нього днiв, коли Лiп-Лiп був справжнiм ватажком. Тепер же Лiп-Лiп передував тiльки тодi, як мчав на довжелезному мотузi на чолi упряжки. Пiд час стоянок вiн бiгав за Мiт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Вiн не насмiлювався вiдходити вiд людей, бо на нього гострили зуби всi собаки i вiн сам зазнав усiеi тяготи гоньби, яку нещодавно терпiв вiд нього Бiлий Зуб.

Коли зграя вiдцуралася вiд Лiп-Лiпа, ватажком мiг би стати Бiлий Зуб. Та для цього вiн був занадто похмурий i замкнутий у собi. Вiн тiльки верховодив товаришами по упряжцi, а взагалi iх зневажав. При зустрiчi з ним вони завжди звертали з дороги, i навiть найсмiливiшi з них не зважувалися вкрасти в нього м'ясо. Навпаки, вони похапцем з'iдали свiй шматок, щоб вiн часом його не вихопив. Вiн заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собацi, який не встиг на той час упоратися зi своею. Вiн гарчав, вишкiряв зуби – i бiдоласi доводилося виливати свое обурення перед байдужими зорями, тодi як Бiлий Зуб спокiйно кiнчав його вечерю.

Час вiд часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Бiлого Зуба, але вiн швиденько втихомирював iх. Для нього це було лише зайвою вправою. Вiн пильно оберiгав свою самотнiсть i не раз вступав за неi до бою. Але такi боi кiнчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Вiн заподiював рани супротивнику, не давши йому отямитися, i собака, ще навiть не вплутавшись у бiйку, уже весь був заюшений кров'ю.

Бiлий Зуб муштрував своiх товаришiв так само суворо, як люди свою упряжку. Вiн нi в чому iм не потурав. Вимагав до себе беззаперечноi пошани. Мiж собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокiй, звертали з дороги, коли вiн з'являвся серед них, i визнавали його владу. Досить було комусь iз них вишкiрити зуби або настовбурчити шерсть, як вiн наскакував, лютий i безжальний, i вмить доводив неслухняному його провину.

Вiн був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Вiн безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в днi далекого дитинства вiн провадив запеклу боротьбу за iснування. Удвох iз матiр'ю, самотнi й безпомiчнi, вони дбали самi за себе й вижили серед жорстокоi пустелi. І недарма вiн навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильнiший. Вiн утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрiчав пiд час своеi довгоi подорожi стоянки iнших людей, Бiлий Зуб ходив помiж чужими дорослими собаками тихо i сумирно.

Так спливали мiсяцi. Сивий Бобер усе ще був у дорозi. Вiд довгоi путi й натужноi працi в упряжi Бiлий Зуб тiльки мiцнiшав тiлом, а розумом вiн теж сягнув далеко. Вiн уже досконало знав той свiт, у якому жив. Погляди його були суворi й матерiалiстичнi. Свiт здавався йому жорстоким i брутальним, без теплоти, без ласки, без любовi й нiжностi.

Вiн не почував прихильностi до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Бiлий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самiй iстотi Бiлого Зуба щось потребувало такоi влади, бо iнакше вiн не повернувся б iз пустелi до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душi були глибини, яких iще нiхто не змiряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них вiдгук. Але Сивий Бобер нiколи не гладив його, нiколи не казав привiтних слiв.

Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун i правив по-дикунському Вiн чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами i нагороджував за послугу не милiстю, а тiльки звiльненням вiд кари.

Бiлий Зуб навiть не уявляв собi, скiльки щастя могла б дати йому людська рука. Вiн не любив людських рук, не довiряв iм. Правда, вони iнодi приносили м'ясо, але частiше бiль. Краще було держатися вiд них якнайдалi. Вони шпурляли камiння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками i торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрiчних селищах вiн здибувався з дiтьми й пересвiдчився, що iхнi руки теж жорстокi. Раз один крихiтний хлопець ледве не вибив йому око. Пiсля того вiн став боятися дiтей. Вiн iх ненавидiв. Коли вони пiдходили зi своiми лиходiйними руками, вiн забирався геть.

Одного разу Бiлий Зуб, повставши проти зла вiд людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищi коло Великого Озера Рабiв. За звичаем усiх собак, в кожному селищi Бiлий Зуб шукав чого-небудь поiсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, i на всi боки летiли в снiг шматочки м'яса. Бiлий Зуб спинився i почав iх пiдбирати. Тодi хлопець поклав сокиру i схопив здоровенного дрючка. Бiлий Зуб устиг вiдскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Бiлий Зуб, не знаючи ходiв i виходiв у чужому селищi, зненацька опинився мiж двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.

Дiватися було нiкуди. Єдиний вихiд загородив хлопець. З дрючком напоготовi вiн наступав на загнану в закутень жертву. Бiлий Зуб скипiв. Вiн весь наiжився i загарчав. У ньому було ображене почуття справедливостi. Вiн знав закон добування iжi. Усi обрубки м'яса належали собацi, який знайшов iх. Вiн не зробив нiчого поганого, нiчого беззаконного, а хлопець намiрявся його бити. Бiлий Зуб i сам не знав, як усе сталося. Вiн просто оскаженiв вiд лютi. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець i незчувся, як уже лежав на снiгу з прокушеною рукою, в якiй допiру був дрючок.

Бiлий Зуб розумiв, що порушив закон. Вiн вп'явся зубами в тiло людини i тепер не смiв сподiватися нiчого, крiм страшноi кари. Вiн побiг до свого господаря i припав йому до нiг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець i його батьки теж прийшли до Сивого Бобра i зажадали розправи над злочинцем. Але вони нiчого не добилися. Сивий Бобер заступився за Бiлого Зуба. Боронили його i Мiт-Са i Клу-Куч. Прислухаючись до сварки i стежачи за гнiвними рухами людей, Бiлий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозумiло, що мiж людьми е рiзниця. Вiд своiх господарiв вiн мусив усе приймати покiрно – i справедливiсть, i кривду. Але зовсiм не повинен був терпiти несправедливiсть чужих людей. Вiн мав право вiдповiдати на неi зубами. І це теж був закон людей.

Ще не скiнчився день, як Бiлому Зубовi довелося докладнiше обiзнатися з цим законом. Мiт-Са, збираючи в лiсi дрова, стрiнув хлопця, якого покусав Бiлий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усi хлопцi накинулися на Мiт-Са. Вiн потрапив у скрутне становище. З усiх бокiв на нього сипались удари. Бiлий Зуб спочатку тiльки дивився. Це була справа людей, i його вона мало обходила. Але раптом вiн змiркував, що то б'ють Мiт-Са. Вiн не роздумував, що йому робити. Вiн враз оскаженiв i врiзався в юрбу забiяк. Через кiлька хвилин з поля бою тiкали всi хлопцi, доводячи кривавими слiдами на снiгу, що Бiлий Зуб не сидiв там без дiла. Коли Мiт-Са розповiв про все батьковi, Сивий Бобер велiв принести Бiлому Зубовi м'яса. Вiн велiв дати йому багато м'яса. І Бiлий Зуб, наiвшися донесхочу, куняв коло вогню, цiлком переконаний, що вiрно розумiе людськi закони.

Згодом Бiлий Зуб дiзнався про право власностi i про свiй обов'язок охороняти власнiсть. Вiд охорони тiла свого господаря до охорони його майна був один крок, i вiн цей крок зробив. Те, що належало Сивому Бобровi, треба було захищати проти всього свiту. Ради цього можна було й кусати iнших людей. Це ж було не тiльки блюзнiрство, а й великий ризик. Люди всемогутнi, i собака iм не рiвня. Проте Бiлий Зуб ставав з ними в бiй вiч-на-вiч, завзятий i безстрашний. У нього обов'язок брав гору над боязню, i лиходii пересвiдчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.

Бiлий Зуб швидко втямив, що злодiйкуватi люди звичайно дуже полохливi i тiкають за перших ознак тривоги. Бiлий Зуб також помiтив, що скоро вiн зчиняв переполох, йому на помiч приходив Сивий Бобер. Бiлому Зубовi було зрозумiло, що злодiй боявся не його, а Сивого Бобра. Бiлий Зуб не гавкотом сповiщав про бiду. Вiн нiколи не гавкав. Вiн просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що вiн мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його i розвивав у ньому цю рису, i зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Бiлого Зуба став iще лихiший.

Минали мiсяцi, i договiр мiж собакою й людиною дедалi мiцнiшав. Це був той самий давнiй договiр, яким зв'язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до ii вогнища. І йдучи за прикладом усiх приручених вовкiв та диких собак, Бiлий Зуб з'ясував собi умови цiеi угоди. Вони були простi. Вiн вiддавав свою волю. Вiд людини дiставав вiн iжу й вогонь, захист i приязнь. За те вiн стерiг добро свого господаря, боронив його тiло, працював на нього й повнiстю йому корився.

Бiлий Зуб служив з обов'язку й страху, а не з любовi. Вiн не знав, що таке любов. Йому ще нiколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом.

Вiддавшись людинi, вiн не тiльки забув пустелю i свiй рiд. Якби вiн знов зустрiвся з Кайч, то, вiрний договору, навiть ради неi не покинув би Сивого Бобра. Вiдданiсть людинi була йому законом, вищим за любов до волi, до свого роду й до своеi матерi.




6

Голод


Наставала весна. Довга подорож Сивого Бобра скiнчилася. Був квiтень. Бiлому Зубовi якраз минув рiк, коли вiн повернувся до знайомого селища i Мiт-Са зняв з нього збрую. Хоч Бiлий Зуб не дiйшов ще повного розвитку, але пiсля Лiп-Лiпа був найбiльший серед своiх однолiткiв. Вiд батька-вовка i вiд Кайч вiн успадкував силу й зрiст i завбiльшки був уже з дорослого собаку. Але вiн ще як слiд не сформувався. Тiло в нього було тонке, довгасте i бiльш жилаве, нiж м'ясисте. Шерсть вiн мав сiру, чисто вовчу, i на вигляд був справжнiй вовк. Домiшка собачоi кровi, якою надiлила його Кайч, не позначилася на ньому фiзично, але характер його формувався не без ii участi.

Вiн блукав по селищу i зi спокiйним задоволенням впiзнавав людей, яких вiн там бачив до подорожi. Зустрiчав вiн тут i щенят, що попiдростали за цей час, i дорослих собак, якi тепер не здавалися йому такими великими й страшними. Вiн уже iх майже не боявся i походжав серед зграi з легкою безтурботнiстю. Це почуття було для нього нове й приемне.

У селищi жив старий сивий пес Безiк. Ранiш йому треба було тiльки вискалити зуби, як Бiлий Зуб, зiщулившись вiд страху, чимдуж тiкав.

Вiд нього Бiлий Зуб довiдався колись про всю свою нiкчемнiсть i саме пiсля зустрiчi з Безiком почув тепер у собi велику перемiну. Тим часом як Безiк з лiтами все слабiшав, Бiлий Зуб тiльки вбивався в силу.

Бiлий Зуб випадково дiзнався про своi новi взаемини з собачим свiтом. Це сталося тодi, коли iндiанцi розбатовували щойно забитого лося. Вiн потягнув собi копито й кусок ноги, на якiй було ще трохи м'яса. Вiдбiгши вiд собак, що гризлися за кожну кiстку, вiн заховався в кущах i взявся було iсти, коли раптом на нього накинувся Безiк. Недовго думаючи, Бiлий Зуб двiчi куснув його й вiдскочив геть. Безiк був украй здивований зухвальством i швидкiстю атаки. Вiн стояв i спантеличено дивився на Бiлого Зуба й на сиру червону кiстку, що лежала мiж ними.

Безiк був старий пес i вже зазнав на своiй шкурi силу молодих собак, з яких вiн так любив знущатися. То була гiрка пiлюля, але вiн через силу ковтав ii, прикликаючи на помiч усю свою мудрiсть. Коли б з ним трапилось отаке в минулi днi, вiн у поривi справедливого гнiву вмить насiв би на Бiлого Зуба. Але тепер сили вже зраджували його i вiн не смiв собi цього дозволити. Вiн тiльки люто наiжився i грiзно, поверх жаданоi кiстки, подивився на Бiлого Зуба. А той, охоплений ураз знайомим страхом, знiтився, зiв'яв, мов маленьке щеня, i вже подумував, як би утекти, не зазнавши ганьби.

І тут Безiк схибив. Коли б вiн обмежився грiзним поглядом на ворога, все було б гаразд. Бiлий Зуб, надумавши вiдступати, таки вiдступив би, i м'ясо дiсталося б старому. Але Безiк не схотiв чекати.

Вiн був певний, що перемога за ним, i ближче пiдiйшов до кiстки. Коли вiн нахилив голову й безжурно обнюхав здобич, Бiлий Зуб злегка настовбурчився. Навiть i тодi ще для Безiка не пiзно було врятувати становище. Коли б вiн просто став над кiсткою з пiднятою мордою i ще раз гнiвно глянув би на Бiлого Зуба, той неодмiнно утiк би. Але свiже м'ясо шибонуло йому в нiс: вiн не стерпiв i вiдкусив шматочок.

Це вже було занадто. Бiлий Зуб ще не забув, як кiлька мiсяцiв вiн верховодив цiлою упряжкою собак, i йому не пiд силу було мовчки дивитися, як хтось жере його м'ясо. Вiрний звичцi, вiн без нiякого попередження накинувся на загарбника i враз роздер йому вухо. Безiк остовпiв з несподiванки, але так само несподiвано зазнав ще бiльшого лиха. Вiн раптом упав на землю з прокушеною шиею. Поки вiн силкувався звестися на ноги, Бiлий Зуб устиг двiчi рвонути його за плече. І все це робилося з неймовiрною швидкiстю.

Старий спробував вчепитися в ворога, та тiльки люто клацнув зубами. Ще мить, i вiн вiдскочив вiд м'яса з розкраяним носом.

Тепер уже над кiсткою, грiзно наiжившись, пильнував Бiлий Зуб, а Безiк стояв осторонь, готовий вiдступити. Вiн не наважувався битися з юним, швидким як блискавка, псом i зайвий раз мусив вiдчути всю гiркоту старечого безсилля. Вiн зробив героiчну спробу зберегти свою гiднiсть. Спокiйно повернувшися спиною до молодого ворога, немов нi сам ворог, нi його кiстка не вартi були його уваги, вiн велично пiшов собi геть. І тiльки зiйшовши з очей Бiлого Зуба, спинився i став зализувати своi кривавi рани.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/biliy-zub-white-fang/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Дивiться, якi бiлi зуби!