Книга - Кобзар. Вибрані твори

Кобзар. Вибранi твори
Тарас Григорович Шевченко

Артур Й. Рудзицький


Нове видання вибраних творiв Т. Г. Шевченка.

Вперше публiкуються в повному обсязi всi вiдомi iлюстрацii до «Кобзаря», виконанi на початку 1930-х рокiв видатним художником-бойчукiстом Василем Седляром (1899–1937).



У форматi PDF A4 був сбережений видавничий дизайн





Тарас Шевченко

Кобзар

Вибранi Твори



КЕРІВНИК ПРОЕКТУ, ПІСЛЯМОВА ТА ДОБІР ІЛЮСТРАЦІЙ АРТУР РУДЗИЦЬКИЙ



У книжцi використано оформлення видання «Кобзаря» Т.Шевченка 1931 року (художник Василь Седляр, фактичний редактор Володимир Вайсблат).

Тексти подаються за виданням: Тарас Шевченко. Зiбрання творiв у шести томах./ Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та iн.; НАН Украiни, Ін-т лiтератури iм. Т. Г. Шевченка. – К.: Наук. думка, 2003.



© А. Й. Рудзицький, пiслямова, 2020


* * *










Причинна


Реве та стогне Днiпр широкий,

Сердитий вiтер завива,

Додолу верби гне високi,

Горами хвилю пiдiйма.

І блiдний мiсяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синiм морi

То виринав, то потопав.

Ще третi пiвнi не спiвали,

Нiхто нiгде не гомонiв,

Сичi в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипiв.



В таку добу пiд горою,

Бiля того гаю,

Що чорнiе над водою,

Щось бiле блукае.

Може, вийшла русалонька

Матерi шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукае:

То дiвчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такее робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опiвночi,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торiк покинув.

Обiщався вернутися,

Та, мабуть, i згинув!

Не китайкою покрились

Козацькii очi,

Не вимили бiле личко

Слiзоньки дiвочi:

Орел вийняв карi очi

На чужому полi,

Бiле тiло вовки з’iли —

Така його доля.








Не русалонька блукае:

То дiвчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такее робить.



Дарма щонiч дiвчинонька

Його виглядае.

Не вернеться чорнобривий

Та й не привiтае,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на лiжко, в домовину

Сиротою ляже!

Така ii доля… О Боже мiй милий!

За що ж ти караеш ЇЇ, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькii очi?.. Прости сироту!

Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки,

Одна, як та пташка в далекiм краю.

Пошли ж ти iй долю – вона молоденька,

Бо люде чужii ii засмiють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокiл убив?

Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,

Лiтае, шукае, дума – заблудив.

Щаслива голубка: високо лiтае,

Полине до Бога – милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитае,

І хто iй розкаже, i хто тее знае,

Де милий ночуе: чи в темному гаю,

Чи в бистрiм Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохае,

Їi, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинii крила,

За синiм би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,

Не так воно хоче, як Бог нам дае:

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», – каже думка, жалю завдае.

О Боже мiй милий! така твоя воля,

Таке ii щастя, така ii доля!



Вона все ходить, з уст нi пари.

Широкий Днiпр не гомонить:

Розбивши вiтер чорнi хмари

Лiг бiля моря одпочить.

А з неба мiсяць так i сяе;

І над водою, i над гаем,

Кругом, як в усi, все мовчить.

Аж гульк – з Днiпра повиринали

Малii дiти, смiючись.

«Ходiмо грiться! – закричали. —

Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;

З осоки коси, бо дiвчата).

……………

«Чи всi ви тута? – кличе мати. —

Ходiм шукати вечерять.

Пограемось, погуляймо

Та пiсеньку заспiваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Мiсяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очеретi,

В очеретi, в осоцi,

Срiбний перстень на руцi;

Молоденький, чорнобровий,

Знайшли вчора у дiбровi.

Свiти довше в чистiм полi,

Щоб нагулятись доволi.

Поки вiдьми ще лiтають,

Поки пiвнi не спiвають,

Посвiти нам… Он щось ходить!

Он пiд дубом щось там робить.

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила».

Зареготались нехрещенi…

Гай обiзвався; галас, зик.

Орда мов рiже. Мов скаженi,

Летять до дуба… Нiчичирк…

Схаменулись нехрещенi,

Дивляться – мелькае,

Щось лiзе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дiвчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то iй причину

Ворожка зробила!








На самий верх на гiллячцi

Стала… В серце коле!

Подивилась на всi боки

Та й лiзе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли ii, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На ii уроду…

Третi пiвнi: кукурiку! —

Шелеснули в воду.



Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко —

Пiшла луна гаем;

Червонiе за горою;

Плугатир спiвае.

Чорнiе гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засинiли понад Днiпром

Високi могили;

Пiшов шелест по дiбровi;

Шепчуть густi лози.

А дiвчина спить пiд дубом

При битiй дорозi.

Знать, добре спить, що не чуе,

Як куе зозуля,

Що не лiчить, чи довго жить…

Знать, добре заснула.



А тим часом iз дiброви

Козак виiзжае;

Пiд ним коник вороненький

Насилу ступае.

«Ізнемiгся, товаришу!

Сьогоднi спочинем:

Близько хата, де дiвчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не менi, другому…

Швидче, коню, швидче, коню,

Поспiшай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’еться.

«Ось i дуб той кучерявий…

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неi:

«Боже ти мiй, Боже!»

Кличе ii та цiлуе…

Нi, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене iз тобою?»

Зареготавсь, розiгнався —

Та в дуб головою!



Ідуть дiвчата в поле жати

Та, знай, спiвають iдучи,

Як провожала сина мати,

Як бивсь татарин уночi.

Ідуть – пiд дубом зелененьким

Кiнь замордований стоiть,

А бiля його молоденький

Козак та дiвчина лежить.

Цiкавi (нiгде правди дiти)

Пiдкралися, щоб iзлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —

З переполоху ну втiкать!

Збиралися подруженьки,

Слiзоньки втирають;

Збиралися товаришi

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слiд, по закону,

Насипали край дороги

Двi могили в житi.

Нема кому запитати,

За що iх убито.

Посадили над козаком

Явiр та ялину,

А в головах у дiвчини

Червону калину.

Прилiтае зозуленька

Над ними кувати;

Прилiтае соловейко

Щонiч щебетати;

Виспiвуе та щебече,

Поки мiсяць зiйде,

Поки тii русалоньки

З Днiпра грiтись вийдуть.



    (Санкт-Петербург. 1837 р.)




Тарасова нiч


На розпуттi кобзар сидить

Та на кобзi грае,

Кругом хлопцi та дiвчата,

Як мак процвiтае.

Грае кобзар, виспiвуе,

Вимовля словами,

Як москалi, орда, ляхи

Бились з козаками,

Як збиралась громадонька

В недiленьку вранцi,

Як ховали козаченька

В зеленiм байрацi.



Грае кобзар, виспiвуе,

Аж лихо смiеться…

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!..



Встае хмара з-за Лиману,

А другая з поля,

Зажурилась Украiна —

Така ii доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Нiхто ii не рятуе…

Козачество гине,

Гине слава, батькiвщина,

Немае де дiтись.

Виростають нехрещенi

Козацькii дiти,

Кохаються невiнчанi,

Без попа ховають,

Запродана жидам вiра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле крие,

Ляхи, унiяти

Налiтають – нема кому

Порадоньки дати.

Обiзвався Наливайко —

Не стало кравчини!

Обiзвавсь козак Павлюга —

За нею полинув!

Обiзвавсь Тарас Трясило

Гiркими сльозами:

«Бiдна моя Украiно,

Стоптана ляхами!

Украiно, Украiно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю,

Заплаче серденько…

Де подiлось козачество,

Червонi жупани?

Де подiлась доля-воля?

Бунчуки? Гетьмани?

Де подiлося? Згорiло?

А чи затопило

Сине море твоi гори,

Високi могили?..

Мовчать гори, грае море,

Могили сумують,

А над дiтьми козацькими

Поляки панують.



Грай же, море, мовчiть, гори,

Гуляй, буйний, полем —

Плачте, дiти козацькii,

Така ваша доля!»

Обiзвавсь Тарас Трясило

Вiру рятовати,

Обiзвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обiзвався пан Трясило:

«А годi журиться!

А ходiм лиш, пани-брати,

З поляками биться!»



Вже не три днi, не три ночi

Б’еться пан Трясило.

Од Лимана до Трубайла

Трупом поле крилось.

Ізнемiгся козаченько,

Тяжко зажурився,

А поганий Конецпольський

Дуже звеселився.

Зiбрав шляхту всю докупи

Та й ну частовати.



Зiбрав Тарас козаченькiв

Поради прохати.

«Отамани товаришi,

Брати моi, дiти!

Дайте менi порадоньку,

Що будем робити?

Бенкетують вражi ляхи

Наше безголов’я».

«Нехай собi бенкетують,

Нехай на здоров’я!

Нехай, клятi, бенкетують,

Поки сонце зайде,

А нiч-мати дасть пораду —

Козак ляха знайде».



Лягло сонце за горою,

Зiрки засiяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхiв обступали.

Як став мiсяць серед неба,

Ревнула гармата,

Прокинулись ляшки-панки —

Нiкуди втiкати!

Прокинулись ляшки-панки

Та й не повставали.

Зiйшло сонце – ляшки-панки

Покотом лежали.



Червоною гадюкою

Несе Альта вiстi,

Щоб летiли круки з поля

Ляшкiв-панкiв iсти.

Налетiли чорнi круки

Вельможних будити,

Зiбралося козачество

Богу помолитись.

Закрякали чорнi круки,

Виймаючи очi.

Заспiвали козаченьки

Пiсню тii ночi,

Тii ночi кривавоi,

Що славою стала

Тарасовi, козачеству,

Ляхiв що приспала.



Над рiчкою, в чистiм полi,

Могила чорнiе,

Де кров текла козацькая,

Трава зеленiе.

Сидить ворон на могилi

Та з голоду кряче…

Згада козак Гетьманщину,

Згада та й заплаче!



Було колись, панували,

Та бiльше не будем!..

Тii слави козацькоi

Повiк не забудем!..»



Умовк кобзар, сумуючи:

Щось руки не грають.

Кругом хлопцi та дiвчата

Слiзоньки втирають.

Пiшов кобзар по улицi —

З журби як заграе!

Кругом хлопцi навприсядки,

А вiн вимовляе:

«Нехай буде отакечки!

Сидiть, дiти, у запiчку,

А я з журби та до шинку,

А там найду свою жiнку,

Найду жiнку, почастую,

З вороженькiв покепкую».



    (Санкт-Петербург. 6 листопада 1838 р.)







Катерина


Василию Андреевичу Жуковскому на память

    22 апреля 1838 года







І

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi – чужi люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Пiде в свою Московщину,

А дiвчина гине…

Якби сама, ще б нiчого,

А то й стара мати,

Що привела на свiт Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне спiваючи,

Коли знае, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi – чужi люде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Нi батька, нi неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чуе;

Де жартуе з москаликом,

Там i заночуе.

Не двi ночi карi очi

Любо цiлувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собi тii люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чуе,

Що вкралося горе.

Прийшли вiсти недобрii —

В поход затрубили.

Пiшов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як спiвати,

Любо й потужити.

Обiцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обiцявся вернутися.

Тойдi Катерина

Буде собi московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде,

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина —

Слiзоньки втирае,

Бо дiвчата на улицi

Без неi спiвають.

Не журиться Катерина —

Вмиеться сльозою,

Возьме вiдра, опiвночi

Пiде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криницi,

Стане собi пiд калину,

Заспiвае Гриця.

Виспiвуе, вимовляе,

Аж калина плаче.

Вернулася – i раденька,

Що нiхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не мае —

У новенькiй хустиночцi

В вiкно виглядае.

Виглядае Катерина…

Минуло пiвроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужае Катерина,

Ледве-ледве дише…

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жiночки лихо дзвонять,

Матерi глузують,

Що москалi вертаються

Та в неi ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не едина,

А муштруе у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала…

Мабуть, сама вчила…»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злиднi побили,

Як ту матiр, що вам на смiх

Сина породила.

Катерино, серце мое!

Лишенько з тобою!

Де ти в свiтi подiнешся

З малим сиротою?

Хто спитае, привiтае

Без милого в свiтi?

Батько, мати – чужi люде,

Тяжко з ними жити!








Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядае на улицю,

Колише дитинку;

Поглядае – нема, нема…

Чи то ж i не буде?

Пiшла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце – Катерина

По садочку ходить,

На рученьках носить сина,

Очицi поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там… а там… сину, сину!»

Та й не доказала.



Зеленiють по садочку

Черешнi та вишнi;

Як i перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не спiвае,

Як перше спiвала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не спiвае чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

Кують речi недобрii.

Що мае робити?

Якби милий чорнобривий,

Умiв би спинити…

Так далеко чорнобривий,

Не чуе, не бачить,

Як вороги смiються iй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаем;

А може, вже в Московщинi

Другую кохае!

Нi, чорнявий не убитий,

Вiн живий, здоровий…

А де ж найде такi очi,

Такi чорнi брови?

На край свiта, в Московщинi,

По тiм боцi моря,

Нема нiгде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вмiла мати брови дати,

Карi оченята,

Та не вмiла на сiм свiтi

Щастя-долi дати.

А без долi бiле личко —

Як квiтка на полi:

Пече сонце, гойда вiтер,

Рве всякий по волi.

Умивай же бiле личко

Дрiбними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.


II

Сидить батько кiнець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на свiт Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослонi,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляе донi:

«Що весiлля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де свiтилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщинi, доню моя!

Іди ж iх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що е в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схiд сонця

Була б утопила…

Здалась тодi б ти гадинi,

Тепер – москалевi…

Доню моя, доню моя,

Цвiте мiй рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москвi свекрухи.

Не слухала моiх рiчей,

То ii послухай.

Іди доню, найди ii,

Найди, привiтайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя мое,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховае?

Хто заплаче надо мною,

Як рiдна дитина?

Хто посадить на могилi

Червону калину?

Хто без тебе грiшну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя мое любе!

Іди од нас…» Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» – та, як мертва,

На дiл повалилась…



Обiзвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

«Прости менi, мiй батечку,

Що я наробила!

Прости менi, мiй голубе,

Мiй соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощае

Та добрii люде;

Молись Богу та йди собi —

Менi легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пiшла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землi пiд вишнею,

На хрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужi люде

Мене заховають;

А своеi ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, мое горе,

Чужим людям скаже…

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грiшноi на сiм свiтi

Люде не займали.

Ти не скажеш… Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мiй!.. Лихо мое!

Де менi сховатись?

Заховаюсь, дитя мое,

Сама пiд водою,

А ти грiх мiй спокутуеш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»








Пiшла селом,

Плаче Катерина;

На головi хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села – серце млiе;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полi

При битiй дорозi;

Як роса та до схiд сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гiркими

І свiта не бачить,

Тiльки сина пригортае,

Цiлуе та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нiчого не знае,

Маленькими ручицями

Пазухи шукае.

Сiло сонце, з-за дiброви

Небо червонiе;

Утерлася, повернулась,

Пiшла… Тiлько мрiе.



В селi довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих рiчей

Нi батько, нi мати…

Отаке-то на сiм свiтi

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того рiжуть,

Той сам себе губить…

А за вiщо? Святий знае.

Свiт, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В свiтi одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж тi люде, де ж тi добрi,

Що серце збиралось

З ними жити, iх любити?

Пропали, пропали!



Єсть на свiтi доля,

А хто ii знае?

Єсть на свiтi воля,

А хто ii мае?

Єсть люде на свiтi —

Срiблом-злотом сяють,

Здаеться, панують,

А долi не знають —

Нi долi, нi волi!

З нудьгою та з горем

Жупан надiвають,

А плакати – сором.

Возьмiть срiбло-злото

Та будьте багатi,

А я вiзьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрiбними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тодi я веселий,

Тодi я багатий,

Як буде серденько

По волi гуляти!



    (Санкт-Петербург, кiнець 1838-початок 1839 року)







III

Кричать сови, спить дiброва,

Зiроньки сiяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрi люде,

Що кого втомило:

Кого – щастя, кого – сльози,

Все нiчка покрила.

Всiх покрила темнiсiнька,

Як дiточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лiсi, чи в хатi?

Чи на полi пiд копою

Сина забавляе,

Чи в дiбровi з-пiд колоди

Вовка виглядае?

Бодай же вас, чорнi брови,

Нiкому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спiткаеться?

Буде лихо, буде!

Зострiнуться жовтi пiски

І чужii люде;

Зострiнеться зима люта…

А той чи зострiне,

Що пiзнае Катерину,

Привiтае сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, пiски, горе;

Вiн, як мати, привiтае,

Як брат, заговорить…

Побачимо, почуемо…

А поки – спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серцi похолоне,

Як його згадаю.

Попомiряв i я колись —

Щоб його не мiрять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повiрять!

«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!»

(Звичайно, не в очi.)

«А так тiлько псуе мову

Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало…

Цур же йому!.. А тим часом

Кете лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаете,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий вiзьме!

Лучче ж помiркую,

Де-то моя Катерина

З Івасем мандруе.



За Киевом, та за Днiпром,

Попiд темним гаем,

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача спiвають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощi.

Чого ж смутна, невесела,

Заплаканi очi?

У латанiй свитиночцi,

На плечах торбина,

В руцi цiпок, а на другiй

Заснула дитина.

Зострiлася з чумаками,

Закрила дитину,

Питаеться: «Люде добрi,

Де шлях в Московщину?»

«В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?»

«В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!»

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навiщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!



Заплакала, пiшла шляхом,

В Броварях спочила

Та синовi за гiркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що пiд тином

З сином ночувала…

Бач, на що здалися карi оченята:

Щоб пiд чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукае…

Тодi не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.



Не питайте, чорнобривi,

Бо люде не знають;

Кого Бог кара на свiтi,

То й вони карають…

Люде гнуться, як тi лози,

Куди вiтер вiе.

Сиротинi сонце свiтить

(Свiтить, та не грiе) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сиротi не свiтило,

Сльози не сушило.

А за вiщо, Боже милий!

За що свiтом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце мое!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марнiло

З чорними бровами,

До схiд сонця в темнiм лiсi

Умийся сльозами.

Умиешся – не побачать,

То й не засмiються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.



Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким iй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,

Коли не зумiла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любi, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.

Де ж Катруся блудить?

Попiдтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспiшала в Московщину;

Аж гульк – зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках – лихо тяжке! —

І в однiй свитинi.

Іде Катря, шкандибае;

Дивиться – щось мрiе…

Либонь, iдуть москалики…

Лихо!.. Серце млiе…

Полетiла, зострiлася,

Пита: «Чи немае

Мого Йвана чорнявого?»

А тi: «Мы не знаем».

І, звичайно, як москалi,

Смiються, жартують:

«Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!»

Подивилась Катерина:

«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, мое лихо!

Що буде, то й буде.

Пiду дальше – бiльш ходила…

А може, й зострiну;

Оддам тебе, мiй голубе,

А сама загину».

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоiть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позiхае;

Ще б плакала Катерина,

Та слiз бiльш немае.

Подивилась на дитину —

Умите сльозою,

Червонiе, як квiточка

Вранцi пiд росою.

Усмiхнулась Катерина,

Тяжко усмiхнулась:

Коло серця – як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить – лiс чорнiе;

А пiд лiсом, край дороги,

Либонь, курiнь мрiе.

«Ходiм, сину, смеркаеться;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворi

Будем ночувати.

Пiд хатою заночуем,

Сину мiй Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мiй синочку,

Кохайся надворi!

Собаки злi, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, смiючися…

З псами iсти й пити…

Бiдна моя головонько!

Що менi робити?»



Сирота-собака мае свою долю,

Мае добре слово в свiтi сирота;

Його б’ють i лають, закують в неволю,

Та нiхто про матiр на смiх не спита;

А Йвася спитають, заранне спитають,

Не дадуть до мови дитинi дожить.

На кого собаки на улицi лають?

Хто голий, голодний пiд тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята…

Одна його доля – чорнi бровенята.

Та й тих люде заздрi не дають носить.


IV

Попiд горою, яром, долом,

Мов тi дiди високочолi,

Дуби з Гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд,

Ставок пiд кригою в неволi

І ополонка – воду брать…

Мов покотьоло червонiе,

Крiзь хмару сонце зайнялось.

Надувся вiтер; як повiе —

Нема нiчого: скрiзь бiлiе…

Та тiлько лiсом загуло.



Реве, свище заверюха.

По лiсу завило;

Як те море, бiле поле

Снiгом покотилось.

Вийшов з хати карбiвничий,

Щоб лiс оглядiти,

Та де тобi! Таке лихо,

Що не видно й свiта.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лiсом!

Пiти в хату… Що там таке?

От iх достобiса!

Недобра iх розносила,

Мов справдi за дiлом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Якi побiлiлi!»

«Що, москалi?..» – «Де москалi?»

«Що ти? Схаменися!»

«Де москалi-лебедики?»

«Та он, подивися».

Полетiла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку iй далася!

Бо уночi тiлько й знае,

Що москаля кличе».

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалi iй назустрiч,

Як один верхами.

«Лихо мое! Доле моя!»

До iх… Коли гляне —

Попереду старший iде.

«Любий мiй Іване!

Серце мое коханее!

Де ти так барився?»

Та до його… За стремена…

А вiн подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утiкаеш?

Хiба забув Катерину?

Хiба не пiзнаеш?

Подивися, мiй голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А вiн коня поганяе,

Нiбито й не бачить.

«Постривай же, мiй голубе!

Дивись – я не плачу.

Ти не пiзнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мiй! Іване!

І ти мене покидаеш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мiй голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мiй батечку, мiй братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобi стану…

З другою кохайся…

З цiлим свiтом… Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала…

Покриткою… Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце мое,

Не втiкай од мене…

Я винесу тобi сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертаеться,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утiк!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мiй!.. Дитя мое!

Де дiнусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьмiть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьмiть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьмiть його… бо покину,

Як батько покинув, —

Бодай його не кидала

Лихая година!

Грiхом тебе на свiт Божий

Мати породила;

Виростай же на смiх людям!»



На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в лiс з шляху, як навiсна!

А дитя осталось,

Плаче, бiдне… А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лiсничi почули.



Бiга Катря боса лiсом,

Бiга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибiгае на возлiсся;

Кругом подивилась,

Та в яр… бiжить… Серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти – мое тiло!»

Шубовсть в воду!.. Попiд льодом

Геть загуркотiло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вiтер понад ставом —

І слiду не стало.

То не вiтер, то не буйний,

Що дуба ламае,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирае;

Не сироти малi дiти,

Що неньку сховали —

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засмiються злii люде

Малiй сиротинi;

Вилле сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на свiтi,

Що йому зосталось,

Кого батько i не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюковi?

Хто з ним заговорить?

Нi родини, нi хатини;

Шляхи, пiски, горе…

Панське личко, чорнi брови…

Нащо? Щоб пiзнали!

Змальовала, не сховала…

Бодай полиняли!


V

Ішов кобзар до Киева

Та сiв спочивати;

Торбинками обвiшаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонцi куняе,

А тим часом старий кобзар

Ісуса спiвае.

Хто йде, iде – не минае:

Хто бублик, хто грошi;

Хто старому, а дiвчата

Шажок мiхоношi.

Задивляться чорнобровi —

І босе i голе.

«Дала, – кажуть, – бровенята,

Та не дала долi!»

Їде шляхом до Киева

Берлин шестернею.

А в берлинi господиня

З паном i сем’ею.

Опинився против старцiв —

Курява лягае.

Побiг Івась, бо з вiконця

Рукою махае.

Дае грошi Івасевi,

Дивуеться панi.

А пан глянув… Одвернувся…

Пiзнав, препоганий,

Пiзнав тii карi очi,

Чорнi бровенята…

Пiзнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита панi, як зоветься?

«Івась». – «Какой милый!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила…

Полiчили, що достали,

Встали сiромахи,

Помолились на схiд сонця,

Пiшли понад шляхом.



    (Санкт-Петербург, кiнець 1838-початок 1839 року)







Гайдамаки





Титар


«У гаю, гаю

Вiтру немае;

Мiсяць високо,

Зiроньки сяють.

Вийди, серденько, —

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино!

Виглянь, голубко,

Та поворкуем,

Та посумуем;

Бо я далеко

Сю нiч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Мое серденько,

Поки близенько,

Та поворкуем…

Ох, тяжко, важко!»



Отак, ходя попiд гаем,

Ярема спiвае,

Виглядае; а Оксани

Немае, немае.

Зорi сяють; серед неба

Горить бiлолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калинi, над водою,

Так i виливае,

Неначе зна, що дiвчину

Козак виглядае.

А Ярема по долинi

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухае…

«Нащо менi врода,

Коли нема долi, нема талану!

Лiта молодii марно пропадуть.

Один я на свiтi без роду, i доля —

Стеблина-билина на чужому полi.

Стеблину-билину вiтри рознесуть:

Так i мене люде не знають, де дiти.

За що ж одцурались? Що я сирота.

Одно було серце, одно на всiм свiтi,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась».



І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

«Оставайсь здорова. В далекiй дорозi

Найду або долю, або за Днiпром

Ляжу головою… А ти не заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клюе

Тi карii очi, тi очi козачi,

Що ти цiлувала, серденько мое!

Забудь моi сльози, забудь сиротину,

Забудь, що клялася; другого шукай;

Я тобi не пара; я в сiрiй свитинi,

А ти титарiвна. Кращого вiтай,

Вiтай, кого знаеш… Така моя доля.

Забудь мене, пташко, забудь, не журись.

А коли почуеш, що на чужiм полi

Поляг головою, – нишком помолись.



Одна, серце, на всiм свiтi

Хоч ти помолися!»

Та й заплакав сiромаха,

На кий похилившись,

Плаче собi тихесенько…

Шелест!.. Коли гляне:

Попiд гаем, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув, побiг, обнялися.

«Серце!» – та й зомлiли.

Довго-довго тiлько «серце» —

Та й знову нiмiли.

«Годi, пташко!»

«Ще трошечки,

Ще… ще… сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз… ще раз…

Ох, як я втомилась!»

«Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетiла!»

Послав свитку. Як ясочка,

Усмiхнулась, сiла.

«Сiдай же й ти коло мене».

Сiв, та й обнялися.

«Серце мое, зоре моя,

Де це ти зорiла?»

«Я сьогоднi забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась…»

«А мене й байдуже?»

«Який-бо ти, ей же богу!»

І сльози блиснули.

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти!»



Усмiхнулась,

Прихилилась головкою

Та й нiби заснула.

«Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справдi плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано…

Завтра вночi у Чигринi

Свячений достану.

Дасть вiн менi срiбло-злото,

Дасть вiн менi славу;

Одягну тебе, обую,

Посажу, як паву,

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь».

«А може, й забудеш?

Розбагатiеш, у Киiв

Поiдеш з панами,

Найдеш собi шляхтяночку,

Забудеш Оксану!»

«Хiба краща е за тебе?»

«Може, й е – не знаю».

«Гнiвиш Бога, мое серце:

Кращоi немае

Нi на небi, нi за небом,

Нi за синiм морем

Нема кращоi за тебе!»

«Що се ти говориш?

Схаменися!»

«Правду, рибко!»

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цiлувались, обнiмались

З усiеi сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились.

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочцi, як золото

І долю добуде,

Як вирiжуть гайдамаки

Ляхiв в Украiнi,

Як вiн буде панувати,

Коли не загине.

Аж обридло, слухаючи,

Далебi, дiвчата!

«Ото який! Мов i справдi

Обридло!»



А мати

Або батько як побачать,

Що ви, моi любi,

Таке диво читаете, —

Грiха на всю губу!

Тодi, тодi… Та цур йому,

А дуже цiкаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Пiд вербою, над водою,

Обнявшись, сумуе;

А Оксана, як голубка,

Воркуе, цiлуе;

То заплаче, то зомлiе,

Головоньку схилить:

«Серце мое, доле моя!

Соколе мiй милий!

Мiй!..» Аж верби нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Моi чорнобровi,

Не розкажу против ночi,

А то ще присниться.

Нехай собi розiйдуться

Так, як iзiйшлися, —

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб нiхто не бачив

Нi дiвочi дрiбнi сльози,

Нi щирi козачi.

Нехай собi… Може, ще раз

Вони на сiм свiтi

Зострiнуться… Побачимо…



А тим часом свiтить

З усiх вiкон у титаря.

Що-то там твориться?

Треба глянуть та розказать…

Бодай не дивиться!

Бодай не дивитись, бодай не казати!

Бо за людей сором, бо серце болить

Гляньте, подивiться: то конфедерати,

Люде, що зiбрались волю боронить.

Боронять, проклятi… Будь проклята мати,

І день i година, коли понесла,

Коли породила, на свiт привела!

Дивiться, що роблять у титаря в хатi

Пекельнii дiти.



У печi пала

Огонь i свiтить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де грошi?»

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили – нема,

Нема нi слова.



«Мало муки!

Давайте приску! Де смола?

Кропи його! Отак! Холоне?

Мерщiй же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!

Завзята бестiя! Стривай!»

Насипали в халяви жару…

«У тiм’я цвяшок закатай!»

Не витерпiв святоi кари,

Упав, сердега. Пропадай,

Душа, без сповiдi святоi!

«Оксано, дочко!» – та й умер.

Ляхи задумалися, стоя,

Хоч i запеклi.

«Що ж тепер?

Панове, ради! Помiркуем,

Тепер з ним нiчого робить.

Запалим церкву!»

«Гвалт! рятуйте!

Хто в Бога вiруе!» – кричить

Надворi голос що е сили.

Ляхи зомлiли. «Хто такий?»

Оксана в дверi: «Вбили! вбили!»

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За дверi вийшли. Сам позаду

Бере зомлiлую…



Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А вiн, мандруючи, спiва,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними i Оксана.

Собаки де-де по Вiльшанiй

Загавкають та й замовчать.

Бiлiе мiсяць; люде сплять,

І титар спить… Не рано встане:

Навiки, праведний, заснув.

Горiло свiтло, погасало,

Погасло… Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хатi стало.









Гупалiвщина







Зiйшло сонце; Украiна

Де палала, тлiла,

А де шляхта, запертися,

У будинках млiла.

Скрiзь по селах шибеницi;

Навiшано трупу —

Тiлько старших, а так шляхта

Купою на купi.

На улицях, на розпуттях

Собаки, ворони

Гризуть шляхту, клюють очi;

Нiхто не боронить.

Та й нiкому: осталися

Дiти та собаки, —

Жiнки навiть з рогачами

Пiшли в гайдамаки.



Отаке-то було лихо

По всiй Украiнi!

Гiрше пекла… А за вiщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такi ж дiти, —

Жити б та брататься.

Нi, не вмiли, не хотiли,

Треба роз’еднаться!

Треба кровi, брата кровi,

Бо заздро, що в брата

Є в коморi i надворi,

І весело в хатi!

«Уб’ем брата! спалим хату!» —

Сказали, i сталось.

Все б, здаеться; нi, на кару

Сироти остались.

В сльозах росли, та й виросли;

Замученi руки

Розв’язались – i кров за кров,








І муки за муки!

Болить серце, як згадаеш:

Старих слов’ян дiти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, езуiти.

Мандрували гайдамаки

Лiсами, ярами,

А за ними i Галайда

З дрiбними сльозами.

Вже минули Воронiвку,

Вербiвку; в Вiльшану

Приiхали. «Хiба спитать,

Спитать про Оксану?

Не спитаю, щоб не знали,

За що пропадаю».

А тим часом гайдамаки

Й Вiльшану минають.

Питаеться у хлопчика:

«Що, титаря вбили?»

«Ба нi, дядьку; батько казав,

Що його спалили

Отi ляхи, що там лежать,

І Оксану вкрали.

А титаря на цвинтарi

Вчора поховали».

Не дослухав… «Неси, коню!»

І поводи кинув.

«Чом я вчора, поки не знав,

Вчора не загинув!

А сьогоднi, коли й умру,

З домовини встану

Ляхiв мучить. Серце мое!

Оксано! Оксано!

Де ти?»



Замовк, зажурився,

Поiхав ходою.

Тяжко-важко сiромасi

Боротись з нудьгою.

Догнав своiх. Боровикiв

Вже хутiр минають.

Корчма тлiе з стодолою,

А Лейби немае.

Усмiхнувся мiй Ярема,

Тяжко усмiхнувся.

Отут, отут позавчора

Перед жидом гнувся,

А сьогоднi… та й жаль стало,

Що лихо минуло.

Гайдамаки понад яром

З шляху повернули.

Наганяють пiвпарубка.

Хлопець у свитинi

Полатанiй, у постолах;

На плечах торбина.

«Гей, старченя! стривай лишень!»

«Я не старець, пане!

Я, як бачте, гайдамака».

«Який же поганий!»

«Вiдкiля ти?»

«З Керелiвки».

«А Будища знаеш?

І озеро коло Будищ?»

«І озеро знаю,

Отам воно; оцим яром

Втрапите до його».

«Що, сьогодня ляхiв бачив?»

«Нiгде нi одного;

А вчора було багато.

Вiнки не святили:

Не дали ляхи проклятi.

Зате ж iх i били,

І я, й батько святим ножем;

А мати нездужа,

А то й вона б».

«Добре, хлопче.

Ось на ж тобi, друже,

Цей дукачик, та не згуби».

Узяв золотого,

Подивився: «Спасибi вам!»

«Ну, хлопцi, в дорогу!

Та чуете? без гомону.

Галайдо, за мною!

В оцiм яру е озеро

Й лiс попiд горою,

А в лiсi скарб. Як приiдем,

То щоб кругом стали,

Скажи хлопцям. Може, льохи

Стерегти осталась

Яка погань».



Приiхали.

Стали кругом лiса;

Дивляться – нема нiкого…

«Ту iх достобiса!

Якi грушi уродили!

Збивайте, хлоп’ята!

Швидше! швидше! Отак, отак!

І конфедерати

Посипалися додолу,

Грушi гнилобокi.

Позбивали, упорались;

Козакам нiвроку,

Найшли льохи, скарб забрали,

У ляхiв кишенi

Потрусили та й потягли

Карати мерзенних

У Лисянку.




Червоний бенкет







Задзвонили в усi дзвони

По всiй Украiнi;

Закричали гайдамаки:

«Гине шляхта, гине!

Гине шляхта! погуляем

Та хмару нагрiем!»

Зайнялася Смiлянщина,

Хмара червонiе.

А найперша Медведiвка

Небо нагрiвае.

Горить Смiла, Смiлянщина

Кров’ю пiдпливае.

Горить Корсунь, горить Канiв,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь. По Полiссi

Гонта бенкетуе,

А Залiзняк в Смiлянщинi

Домаху гартуе,

У Черкасах, де й Ярема

Пробуе свячений.

«Отак, отак! добре, дiти,

Мордуйте скажених!

Добре, хлопцi!» – на базарi

Залiзняк гукае.

Кругом пекло; гайдамаки

По пеклу гуляють.

А Ярема – страшно глянуть

По три, по чотири

Так i кладе. «Добре, сину,

Матерi iх хиря!

Мордуй, мордуй, в раю будеш

Або есаулом.

Гуляй, сину! нуте, дiти!»

І дiти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди;

Всiх уклали, все забрали.

«Тепер, хлопцi, буде!

Утомились, одпочиньте».

Улицi, базари

Крились трупом, плили кров’ю.

«Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить,

Щоб не повставали

Нехрещенi, клятi душi».

На базар збирались

Гайдамаки. Йде Ярема,

Залiзняк гукае:

«Чуеш, хлопче? ходи сюди!

Не бiйсь, не злякаю».

«Не боюся!» Знявши шапку,

Став, мов перед паном.

«Вiдкiля ти? хто ти такий?»

«Я, пане, з Вiльшани».

«З Вiльшаноi, де титаря

Пси замордували?»

«Де? якого?»

«У Вiльшанiй;

І кажуть, що вкрали

Дочку його, коли знаеш».

«Дочку, у Вiльшанiй?»

«У титаря, коли знавав».

«Оксано, Оксано!» —

Ледве вимовив Ярема

Та й упав додолу.

«Еге! ось що… Шкода хлопця,

Провiтри, Миколо!»

Провiтрився. «Батьку! брате!

Чом я не сторукий?

Дайте ножа, дайте силу,

Муки ляхам, муки!

Муки страшноi, щоб пекло

Тряслося та млiло!»

«Добре, сину, ножi будуть

На святее дiло.

Ходiм з нами у Лисянку

Ножi гартувати!»

«Ходiм, ходiм, отамане,

Батьку ти мiй, брате,

Мiй единий! На край свiта

Полечу, достану,

З пекла вирву, отамане…

На край свiта, пане…

На край свiта, та не найду,

Не найду Оксани!»

«Може, й найдеш. А як тебе

Зовуть? я не знаю».

«Яремою».

«А прiзвище?»

«Прiзвища немае!»

«Хiба байстрюк? Без прiзвища

Запиши, Миколо,

У реестер. Нехай буде —

Нехай буде Голий,

Так i пиши!»

«Нi, погано!»

«Ну, хiба Бiдою?»

«І це не так».

«Стривай лишень,

Пиши Галайдою».

Записали.

«Ну, Галайдо,

Поiдем гуляти.

Найдеш долю… а не найдеш…

Рушайте, хлоп’ята».



І Яремi дали коня

Зайвого з обозу.

Усмiхнувся на воронiм

Та й знову у сльози.

Виiхали за царину;

Палають Черкаси…

«Чи всi, дiти?»

«Усi, батьку!»

«Гайда!»

Простяглася

По дiбровi понад Днiпром

Козацька ватага.

А за ними кобзар Волох

Переваги-ваги

Шкандибав на конику,

Козакам спiвае:

«Гайдамаки, гайдамаки,

Залiзняк гуляе».



Поiхали… А Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, нiхто й не гляне.

Смiються та лають

Кляту шляхту. Хто балака,

Хто кобзаря слуха.

А Залiзняк попереду,

Нашорошив уха;

Іде собi, люльку курить,

Нiкому нi слова.

А за ним нiмий Ярема.

Зелена дiброва,

І темний гай, i Днiпр дужий,

І високi гори,

Небо, зорi, добро, люде

І лютее горе —

Все пропало, все! нiчого

Не знае, не бачить,

Як убитий. Тяжко йому,

Тяжко, а не плаче.

Нi, не плаче: змiя люта,

Жадна випивае

Його сльози, давить душу,

Серце роздирае.



«Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!

Ви змиете горе;

Змийте його… тяжко! нудно!

І синього моря,

І Днiпра, щоб вилить люте,

І Днiпра не стане.

Занапастить хiба душу?

Оксано, Оксано!

Де ти, де ти? подивися,

Моя ти едина,

Подивися на Ярему.

Де ти? Може, гине,

Може, тяжко клене долю,

Клене, умирае

Або в пана у кайданах

У склепу конае.

Може, згадуе Ярему,

Згадуе Вiльшану,

Кличе чого: «Серце мое,

Обнiми Оксану!

Обнiмемось, мiй соколе!

Навiки зомлiем.

Нехай ляхи знущаються,

Не почуем!..» Вiе,

Вiе вiтер з-за Лиману,

Гне тополю в полi, —

І дiвчина похилиться,

Куди гне недоля.

Посумуе, пожуриться,

Забуде… i, може…

У жупанi, сама панi;

А лях… боже, боже!

Карай пеклом мою душу,

Вилий муки море,

Розбий кару надо мною,

Та не таким горем

Карай серце: розiрветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце мое!

Оксано, Оксано!

Де ти дiлася-подiлась?»

І хлинули сльози;

Дрiбнi-дрiбнi полилися.

Де вони взялися!

А Залiзняк гайдамакам

Каже опинитись:

«У лiс, хлопцi! вже свiтае,

І конi пристали:

Попасемо», – i тихенько

У лiсi сховались.









Гонта в Уманi


Хвалилися гайдамаки,

на Умань iдучи:

«Будем драти, пане-брате,

З китайки онучi».


Минають днi, минае лiто,

А Украiна, знай, горить;

По селах голi плачуть дiти —

Батькiв немае. Шелестить

Пожовкле листя по дiбровi;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нiгде не чуть людськоi мови;

Звiр тiлько вие по селу,

Гризучи трупи. Не ховали,

Вовкiв ляхами годували,

Аж поки снiгом занесло

Огризки вовчi…



Не спинила хуртовина

Пекельноi кари:

Ляхи мерзли, а козаки

Грiлись на пожарi.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквiтчала ii рястом,

Барвiнком укрила;

І на полi жайворонок,

Соловейко в гаi

Землю, убрану весною,

Вранцi зустрiчають

Рай, та й годi! А для кого?

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть – огудять.

Треба кров’ю домальовать,

Освiтить пожаром;

Сонця мало, рясту мало,

І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли-то з вас буде

Того добра, що маете?

Чуднi, чуднi люде!



Не спинила весна кровi,

Нi злостi людськоi.

Тяжко глянуть; а згадаем —

Так було i в Троi.

Так i буде.

Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проiдуть – земля горить,

Кров’ю пiдпливае.

Придбав Максим собi сина

На всю Украiну.

Хоч не рiдний син Ярема,

А щира дитина.

Максим рiже, а Ярема

Не рiже – лютуе:

З ножем в руках, на пожарах

І днюе й ночуе.

Не милуе, не минае

Нiгде нi одного:

За титаря ляхам платить,

За батька святого,

За Оксану… та й зомлiе,

Згадавши Оксану.

А Залiзняк: «Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляем!»

Погуляли

Купою на купi

Од Киева до Уманi

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опiвночi; до схiд сонця

Умань затопили;

Затопили, закричали:

«Карай ляха знову!»

Покотились по базару

Кiннi narodowi;

Покотились малi дiти

І калiки хворi.

Гвалт i галас. На базарi,

Як посеред моря

Кровавого, стоiть Гонта

З Максимом завзятим.

Кричать удвох: «Добре, дiти!

Отак iх, проклятих!»



Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза-езуiта

І двох хлопцiв. «Гонто, Гонто!

Оце твоi дiти.

Ти нас рiжеш – зарiж i iх:

Вони католики.

Чого ж ти став? чом не рiжеш?

Поки невеликi,

Зарiж i iх, бо виростуть,

То тебе зарiжуть…»

«Убийте пса! а собачат

Своею зарiжу.

Клич громаду. Признавайтесь,

Що ви католики!»

«Католики… бо нас мати…»

«Боже мiй великий!

Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!»

Зiбралась громада.

«Моi дiти католики…

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Рiзать католика.

Сини моi, сини моi!

Чом ви не великi?

Чом ви ляха не рiжете?..»

«Будем рiзать, тату!»

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схiд сонця

Була не втопила?

Менше б грiха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогоднi, сини моi,

Горе менi з вами!

Поцiлуйте мене, дiти,

Бо не я вбиваю,

А присяга».



Махнув ножем —

І дiтей немае!

Попадали зарiзанi.

«Тату! – белькотали, —

Тату, тату… ми не ляхи!

Ми…» – та й замовчали.

«Поховать хiба?»

«Не треба!

Вони католики.

Сини моi, сини моi!

Чом ви не великi?

Чом ворога не рiзали?

Чом матiр не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходiм, брате!»

Взяв Максима,

Пiшли вздовж базару

І обидва закричали:

«Кари ляхам, кари!»

І карали: страшно, страшно

Умань запалала.

Нi в будинку, нi в костьолi,

Нiгде не осталось,

Всi полягли. Того лиха

Не було нiколи,

Що в Уманi робилося.

Базилiан школу»,

Де учились Гонти дiти,

Сам Гонта руйнуе:

«Ти поiла моiх дiток! —

Гукае, лютуе.—

Ти поiла невеликих,

Добру не навчила!..

Валiть стiни!»

Гайдамаки

Стiни розвалили, —

Розвалили, об камiння

Ксьондзiв розбивали,

А школярiв у криницi

Живих поховали.








До самоi ночi ляхiв мордували;

Душi не осталось. А Гонта кричить:

«Де ви, людоiди? де ви поховались?

З’iли моiх дiток, – тяжко менi жить!

Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!

Сини моi любi, моi чорнобровi!

Де ви поховались? Кровi менi, кровi!

Шляхетськоi кровi, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорнiе,

Хочеться напитись… Чом вiтер не вiе,

Ляхiв не навiе?.. Тяжко менi жить!

Тяжко менi плакать! Праведнii зорi!

Сховайтесь за хмару: я вас не займав,

Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!

Де я прихилюся?»

Так Гонта кричав,

По Уманi бiгав. А серед базару,

В кровi, гайдамаки ставили столи;

Де що запопали, страви нанесли

І сiли вечерять. Остатняя кара,

Остатня вечеря!



«Гуляйте, сини!

Пийте, поки п’еться, бийте, поки б’еться! —

Залiзняк гукае, – Ану, навiсний,

Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,

Нехай погуляють моi козаки!»



І кобзар ушкварив:

«А мiй батько орандар,

Чоботар;

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати моi, соколи,

Привели

І корову iз дiброви,

І намиста нанесли.

А я собi Христя

В намистi,

А на лиштвi листя

Та листя,

І чоботи, i пiдкови.

Вийду вранцi до корови,

Я корову напою,

Подою,

З парубками постою,

Постою».



«Ой гоп по вечерi,

Замикайте, дiти, дверi,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!»



Всi гуляють. А де ж Гонта?

Чом вiн не гуляе?

Чому не п’е з козаками?

Чому не спiвае?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неi,

Не до спiви.



А хто такий

У чорнiй киреi

Через базар переходить?

Став; розрива купу

Ляхiв мертвих: шука когось.

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечi

І, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криеться в пожарi

За костьолом. Хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дiтей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тiло

Собаки не iли.

І темними улицями,

Де менше горiло,

Понiс Гонта дiтей своiх,

Щоб нiхто не бачив,

Де вiн синiв поховае

І як Гонта плаче.

Винiс в поле, геть од шляху,

Свячений виймае

І свяченим копа яму.

А Умань палае,

Свiтить Гонтi до роботи

І на дiтей свiтить.

Неначе сплять одягненi.

Чого ж страшнi дiти?

Чого Гонта нiби краде

Або скарб ховае?

Аж труситься. Із Уманi

Де-де чуть – гукають

Товаришi-гайдамаки;

Гонта мов не чуе,

Синам хату серед степу

Глибоку будуе.

Та й збудував. Бере синiв,

Кладе в темну хату

Й не дивиться, нiби чуе:

«Ми не ляхи, тату!»

Поклав обох; iз кишенi

Китайку виймае;

Поцiлував мертвих в очi,

Хрестить, накривае

Червоною китайкою

Голови козачi.

Розкрив, ще раз подивився…

Тяжко-важко плаче:

«Сини моi, сини моi!

На ту Украiну

Дивiтеся: ви за неi

Й я за неi гину.

А хто мене поховае?

На чужому полi

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо менi дiтей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю».

Поцiлував, перехрестив,

Покрив, засипае:

«Спочивайте, сини моi,

В глибокiй оселi!

Сука мати не придбала

Новоi постелi.

Без василькiв i без рути

Спочивайте, дiти,

Та благайте, просiть бога,

Нехай на сiм свiтi

Мене за вас покарае,

За грiх сей великий.

Просiть, сини! я прощаю,

Що ви католики».

Зрiвняв землю, покрив дерном,

Щоб нiхто не бачив,

Де полягли Гонти дiти,

Голови козачi.

«Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам вiку,

І менi те буде.

І мене вб’ють… коли б швидче!

Та хто поховае?

Гайдамаки!.. Пiду ще раз.

Ще раз погуляю!..»

Пiшов Гонта похилившись;

Іде, спотикнеться.

Пожар свiтить; Гонта гляне,

Гляне – усмiхнеться.

Страшно, страшно усмiхався,

На степ оглядався.

Утер очi… тiлько мрiе

В диму, та й сховався.









Гамалiя


«Ой нема, нема нi вiтру, нi хвилi

Із нашоi Украiни!

Чи там раду радять, як на турка стати,



Не чуемо на чужинi.

Ой повiй, повiй, вiтре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши нашi сльози, заглуши кайдани,

Розвiй нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,

Та пiд тими байдаками,

Що пливуть козаки, тiлько мрiють шапки,



Та на сей бiк за нами.

Ой Боже наш, Боже, хоч i не за нами,

Неси Ти iх з Украiни.

Почуемо славу, козацькую славу,

Почуемо та й загинем».



Отак у Скутарi козаки спiвали,

Спiвали, сердеги, а сльози лились,

Лилися козацькi, тугу домовляли.

Босфор аж затрясся, бо зроду не чув

Козацького плачу, застогнав широкий

І шкурою, сiрий бугай, стрепенув,

І хвилю, ревучи, далеко-далеко

У синее море на ребрах послав.

І море ревнуло Босфорову мову,

У Лиман погнало, а Лиман Днiпровi

Тую журбу-мову на хвилi подав.

Зареготався дiд наш дужий,

Аж пiна з уса потекла.

«Чи спиш, чи чуеш, брате Луже?

Хортице-сестро?»



Загула

Хортиця з Лугом: «Чую, чую!»

І Днiпр укрили байдаки,

І заспiвали козаки:

«У туркенi, по тiм боцi,

Хата на помостi.

Гай, гай! Море, грай,

Реви, скелi ламай!

Поiдемо в гостi.

У туркенi у кишенi

Таляри, дукати.

Не кишенi трусить,

Їдем рiзать, палить,

Братiв визволяти.



У туркенi яничари

І баша на лавi.

Гой-ги, вороги!

Ми не маем ваги!

Наша воля й слава!»



Пливуть собi, спiваючи,

Море вiтер чуе.

Попереду Гамалiя

Байдаком керуе.

Гамалiю, серце млiе:

Сказилося море,

Не злякае! І сховались

За хвилi – за гори.



Дрiмае в харемi – в раю Вiзантiя.

І Скутар дрiмае; Босфор клекотить,

Неначе скажений; то стогне, то вие:

Йому Вiзантiю хочеться збудить.

«Не буди, Босфоре: буде тобi горе;

Твоi бiлi ребра пiском занесу,

У мул поховаю! – реве сине море. —

Хiба ти не знаеш, яких я несу

Гостей до султана?»

Так море спиняло

(Любило завзятих чубатих слав’ян).

Босфор схаменувся. Туркеня дрiмала.

Дрiмав у харемi ледачий султан.

Тiлько у Скутарi, в склепу, не дрiмають

Козаки-сердеги. Чого вони ждуть?

По-своему Бога в кайданах благають,

А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.



«О милий Боже Украiни!

Не дай пропасти на чужинi,

В неволi вольним козакам!

І сором тут, i сором там —

Вставать з чужоi домовини,

На суд Твiй праведний прийти,

В залiзах руки принести,

І перед всiми у кайданах

Стать козаковi…»



«Рiж i бий!

Мордуй невiру-бусурмана!» —

Кричать за муром. Хто такий?

Гамалiю, серце млiе:

Скутар скаженiе!

«Рiжте! бийте!» – на фортецi

Кричить Гамалiя.



Реве гарматами Скутара,

Ревуть, лютують вороги,

Козацтво преться без ваги —

І покотились яничари.

Гамалiя по Скутарi —

По пеклу гуляе,

Сам хурдигу розбивае,

Кайдани ламае.

«Вилiтайте, сiрi птахи,

На базар до паю!»

Стрепенулись соколята,

Бо давно не чули

Хрещеноi тii мови.

І нiч стрепенулась:

Не бачила стара мати

Козацькоi плати.

Не лякайся, подивися

На бенкет козачий.

Темно всюди, як у будень,

А свято чимале.

Не злодii з Гамалiем

Їдять мовчки сало

Без шашлика. «Засвiтимо!»

До самоi хмари

З щоглистими кораблями

Палае Скутара.

Вiзантiя пробуркалась,

Витрiщае очi,

Переплива на помогу,

Зубами скрегоче.








Реве, лютуе Вiзантiя,

Руками берег достае;

Достала, зикнула, встае —

І на ножах в кровi нiмiе.

Скутар, мов пекло те, палае,

Через базари кров тече,

Босфор широкий доливае.

Неначе птахи чорнi в гаi,

Козацтво смiливе лiтае.

Нiхто на свiтi не втече!

Огонь запеклих не пече.

Руйнують мури, срiбло, злото

Несуть шапками козаки

І насипають байдаки.

Горить Скутар, стиха робота,

І хлопцi сходяться, зiйшлись,

Люльки з пожару закурили,

На байдаки – та й потягли,

Рвучи червонi гори-хвилi.



Пливуть собi, нiби з дому,

Так, буцiм гуляють,

Та, звичайне запорожцi,

Пливучи спiвають:

«Наш отаман Гамалiя,

Отаман завзятий,

Забрав хлопцiв та й поiхав

По морю гуляти,

По морю гуляти,

Слави добувати,

Із турецькоi неволi



Братiв визволяти.

Ой приiхав Гамалiя

Аж у ту Скутару,

Сидять брати-запорожцi,

Дожидають кари.

Ой як крикнув Гамалiя:

«Брати, будем жити,

Будем жити, вино пити,

Яничара бити,

А куренi килимами,

Оксамитом крити!»

Вилiтали запорожцi

На лан жито жати,

Жито жали, в копи клали,

Гуртом заспiвали:

«Слава тобi, Гамалiе,

На весь свiт великий,

На весь свiт великий,

На всю Украiну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужинi!»

Пливуть спiваючи; пливе

Позад завзятий Гамалiя:

Орел орлят мов стереже.

Із Дарданелiв вiтер вiе,

А не женеться Вiзантiя:

Вона боiться, щоб Чернець

Не засвiтив Галату знову

Або гетьман Іван Пiдкова





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/taras-shevchenko/kobzar-vibrani-tvori/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.