Книга - Невольник

Невольник
Тарас Григорьевич Шевченко


Т. Г. Шевченко (1814 —1861) – видатний украiнський поет, талановитий прозаiк i драматург, визначний художник, у творах якого знайшла вiдображення цiла епоха нашоi iсторii.

До цiеi книжки увiйшли поеми «Петрусь», «Москалева криниця», «Неофiти», «Вiдьма», «Марiя», «Невольник» та вiрши 1849—1861 рр.





ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович

Невольник





* * *


У нашiм раi на землi
Нiчого кращого немае,
Як тая мати молодая
З своiм дитяточком малим.
Бувае, iнодi дивлюся,
Дивуюсь дивом, i печаль
Охватить душу; стане жаль
Менi ii, i зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тiеi матерi святоi,
Що в мир наш Бога принесла…
Тепер iй любо, любо жити.
Вона серед ноч? встае,
І стереже добро свое,
І дожидае того свiту,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. – Це мое!
Мое! – І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордiше самоi царицi.
Щоб людям, бачте, показать
Свое добро. – А подивiться!
Мое найкраще над всiми! —
І ненароком iнший гляне.
Весела, рада, Боже мiй!
Несе додому свого Йвана.
І iй здаеться, все село
Весь день дивилося на його,
Що тiлько й дива там було,
А бiльше не було нiчого.
Щасливая!..
Лiта минають.
Потроху дiти виростають,
І виросли, i розiйшлись
На заробiтки, в москалi.
І ти осталася, небого.
І не осталося нiкого
З тобою дома. Наготи
Староi нiчим одягти
І витопить зимою хату.
А ти нездужаеш i встати,
Щоб хоч огонь той розвести.
В холоднiй молишся оселi
За iх, за дiточок.

А ти,
Великомученице! Села
Минаеш, плачучи, вночi.
І полем-степом iдучи,
Свого ти сина закриваеш.
Бо й пташка iнодi пiзнае
І защебече: – Он байстря
Несе покритка на базар.

Безталанная! де дiлась
Краса твоя тая,
Що всi люде дивувались?
Пропала, немае!
Все забрала дитиночка
І вигнала з хати,
І вийшла ти за царину,
З хреста нiби знята.
Старцi тебе цураються,
Мов тii прокази.
А воно таке маленьке,
Воно ще й не лазить.
І коли-то воно буде
Гратись i промовить
Слово мамо. Великее,
Найкращее слово!
Ти зрадiеш; i розкажеш
Дитинi правдиво
Про панича лукавого,
І будеш щаслива.
Та не довго. Бо не дiйде
До зросту дитина,
Пiде собi слiпця водить,
А тебе покине
Калiкою на розпуттi,
Щоб собак дражнила,
Та ще й вилае. За те, бач,
Що на свiт родила.
І за те ще, що так тяжко
Дитину любила.
І любитимеш, небого,
Поки не загинеш
Межи псами на морозi
Де-небудь пiд тином.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


На Великдень на соломi
Против сонця дiти
Грались собi крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тiй стьожку,
Тiй стрiчку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобiтки шкаповi,
Кому свитку. Одна тiлько
Сидить без обнови
Сирiточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Менi мати куповала.
– Менi батько справив.
– А менi хрещена мати
Лиштву вишивала.
– А я в попа обiдала. —
Сирiтка сказала.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Було, роблю що, чи гуляю,
Чи Богу молюся,
Усе думаю про його
І чогось боюся.
Дурна була, молодая, —
Я все виглядала,
Чи не шле за рушниками…
І не сподiвалась,
Що вiн мене, дурну, дурить,
А серце болiло,
Нiби знало, що так буде,
Сказати не вмiло.
А якби було сказало,
То я б не любила,
Може, була б до криницi
У гай не ходила,
А то вранцi i ввечерi
Ходила, гуляла…
Доходилась, осталася,
Навiки осталась
Дiвувати; тяжко менi
У матерi в хатi
Старiтися. А своеi
Вже хати не мати!
А ще й досi, чи роблю що,
Чи то так гуляю,
Усе думаю про його,
І сама не знаю,
Чого думаю! Чого я
У той гай ходила?
І за що його так довго,
Так тяжко любила!

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Бувае, iнодi старий
Не знае сам, чого зрадiе,
Неначе стане молодий,
І заспiвае… як умiе.
І стане ясно перед ним
Надiя ангелом святим,
І зоря, молодость його,
Витае весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадiв оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа i дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвiнком зацвiте.
Отак, бувае, в темну яму
Святее сонечко загляне,
І в темнiй ямi, як на те,
Зелена травка поросте.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Хiба самому написать
Таки посланiе до себе,
Та все дочи?ста розказать,
Усе, що треба, що й не треба.
А то не дiждешся його,
Того Писанiя Святого,
Святоi правди нi од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте лiто,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А iм неначе рот зашито,
Нiхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Не похвали собi, громадо!
Без неi, може, обiйдусь,
А ради жду собi, поради!
Та, мабуть, в яму перейду
Із москалiв, а не дiждусь!
Менi, було, аж серце млiло,
Мiй Боже милий! як хотiлось,
Щоб хто-неб?дь менi сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраiну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостарiюсь затого,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собi, щоб не мiняти
Часа святого так на так,
Та iнодi старий козак
Верзеться грiшному, усатий,
З своею волею менi
На чорнiм воронi-конi!
А бiльш нiчого я не знаю,
Хоч я за це i пропадаю
Тепер в далекiй сторонi.
Чи доля так оце зробила?
Чи мати Богу не молилась,
Як понесла мене? Що я —
Неначе лютая змiя
Розтоптана в степу здихае,
Захода сонця дожидае.
Отак-то я тепер терплю
Та смерть iз степу виглядаю,
А за що, ей-богу, не знаю!
А все-таки ii люблю,
Мою Украiну широку,
Хоч я по iй i одинокий
(Бо, бачте, пари не найшов)
Аж до погибелi дiйшов.
Нiчого, друже, не журися!
В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй!
Вона – капуста головата.
А втiм, як знаеш, пане-брате.
Не дурень, сам собi мiркуй.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Дурнi та гордii ми люди
На всiх шляхах, по всiй усюдi,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею i водою,
І од палат та до тюрми
Усе царi, а над собою
Аж деспоти – такi царi,
І на престолi i в неволi,
І все-то те по добрiй волi,
По волi розуму горить,
Як той маяк у син[iм] морi
Чи те… в житейськiм. Само так
У нас у костянiй коморi
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаем
Та байдуже собi спiваем —
Чи то в годину, чи в напасть.

Орли, орли ви сизокрилi,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там – пiд лавою в шиночку
Сховаетесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полiзли свинi iзнадвору,
Мов у калюжу, та й соп?ть.
І добре роблять, що кують
На руки добрii кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б заранi
Гарненько з лиха б напились,
А потiм з жалю заридали
Та батька, матiр прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потiм нiж – i потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печiнок ваших поросячих.
А потiм…

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


І золотоi й дорогоi
Менi, щоб знали ви, не жаль
Моеi долi молодоi;
А iнодi така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селi.
Мов одiрвалось од гiллi,
Одно-однiсiньке пiд тином
Сидить собi в старiй ряднинi.
Менi здаеться, що се я,
Що це ж та молодость моя.
Менi здаеться, що нiколи
Воно не бачитиме волi,
Святоi воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращii лiта,
Що вiн не знатиме, де дiтись
На сiм широкiм вольнiм свiтi,
І пiде в найми, i колись,
Щоб вiн не плакав, не журивсь,
Щоб вiн де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалi.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


........

Ми вкупочцi колись росли,
Маленькими собi любились,
А матер? на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо iх. Не вгадали.
Старi заранне повмирали,
А ми малими розiйшлись
Та вже й не сходились нiколи.
Мене по волi i неволi
Носило всюди. Принесло
На старiсть ледве i додому.
Веселее колись село
Чомусь тепер менi, старому,
Здавалось темним i нiмим,
Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селi убогiм,
Менi так бачиться, нiчого
Не виросло i не згнило,
Таке собi, як i було.
І яр, i поле, i тополi,
І над криницею верба.
Нагнулася, як та журба
Далеко в самотнiй неволi.
Ставок, гребелька, i вiтряк
З-за гаю крилами махае.
І дуб зелений, мов козак
Із гаю вийшов та й гуляе
Попiд горою. По горi
Садочок темний, а в садочку
Лежать собi у холодочку,
Мов у раю, моi старi.
Хрести дубовi посхилялись,
Слова дощем позамивались…
І не дощем, i не слова
Гладесенько Сатурн стирае…
Нехай з святими спочивають
Моi старii… – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена. Було, вночi
Сидить пiд тином, мов зозуля,
Та кукае, або кричить,
Або тихесенько спiвае
Та нiби коси розплiтае.
А потiм знов кудись пiшла,
Нiхто не знае, де подiлась,
Занапастилась, одурiла.
А що за дiвчина була,
Так-так що краля! i невбога,
Та талану Господь не дав… —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.

    [Перша половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Готово! Парус розпустили,
Посунули по синiй хвилi
Помеж кугою в С[ир]д[ар’ю]
Байдару та баркас чималий.
Прощай, убогий Кос-Арале.
Нудьгу заклятую мою
Ти розважав-таки два лiта.
Спасибi, друже; похвались,
Що люде i тебе знайшли
І знали, що з тебе зробити.
Прощай же, друже! Нi хвали,
Анi ганьби я не сплiтаю
Твоiй пустинi; в iншiм кр[аю],
Не знаю, може, й нагадаю
Нудьгу колишнюю колись!

    [Друга половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Ми восени таки похожi
Хоч капельку на образ Божий,
Звичайне, що не всi, а так,
Хоч деякi.
Крутий байрак,
Неначе циган чорний, голий,
В дiбровi вбитий або спить.
А по долинi, по роздоллi
Із степу перекотиполе
Рудим ягняточком бiжить
До рiчечки собi напитись.
А рiчечка його взяла
Та в Днiпр широкий понесла,
А Днiпр у море, на край свiта
Билину море покотило
Та й кинуло на чужинi.
І жаль тобi ii стане,
Малоi билини.
Пiдеш собi зажурившись
Гаем по долинi,
Гай шепоче, гнуться лози
В яру при дорозi,
Думи душу осiдають,
І капають сльози.
І хочеться сповiдатись,
Серце розповити,
І хочеться… Боже милий!
Як хочеться жити,
І любити твою правду,
І весь свiт обняти!

Благо тобi, друже-брате,
Як е в тебе хата.
Благо тобi, як у хатi
Є з ким розмовляти.
Хоч дитина немовляща,
І воно вгадае
Твоi думи веселii…
Сам Бог розмовляе
Непорочними устами.

А тобi, мiй одинокий,
Мiй друже единий,
Горе тобi на чужинi
Та на самотинi.
Хто з тобою заговорить,
Привiтае, гляне?..
Кругом тебе простяглася
Трупом бездиханним
Помарнiлая пустиня,
Кинутая Богом.

    [Друга половина 1849,
    Кос-Арал]



* * *


Лiчу в неволi днi i ночi
І лiк забуваю.
О Господи, як-то тяжко
Тii днi минають.
А лiта пливуть меж ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
І добро i лихо!
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого!
І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом.

І четвертий рiк минае
Тихенько, поволi,
І четверту начинаю
Книжечку в неволi
Мережати, – змережаю
Кров’ю та сльозами
Мое горе на чужинi,
Бо горе словами
Не розкажеться нiкому
Нiколи, нiколи,
Нiгде на свiтi! Нема слов
В далекiй неволi!
Немае слов, немае сльоз,
Немае нiчого.
Нема навiть кругом тебе
Великого Бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на свiтi,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю.
Ось для чого мушу
Жить на свiтi, волочити
В неволi кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну…
Може, ще я подiлюся
Словами-сльозами
З дiбровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немае в мене роду
На всiй Укра?нi,
Та все-таки не тi люде,
Що на цiй чужинi!
Гуляв би я понад Днiпром
По веселих селах
Та спiвав би своi думи,
Тихi, невеселi.
Дай дожити, подивитись,
О Боже мiй милий!
На лани? тii зеленi
І тii могили! А не даси, то донеси
На мою краiну
Моi сльози; бо я, Боже!
Я за неi гину!
Може, менi на чужинi
Лежать легше буде,
Як iнодi в Украiнi
Згадувати будуть!
Донеси ж, мiй Боже милий!
Або хоч надiю
Пошли в душу… бо нiчого,
Нiчого не вдiю
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужинi, – i цi думи
Зо мною сховають!..
І мене на Украiнi
Нiхто не згадае!

А може, тихо за лiтами
Моi мережанi сльозами
І долетять коли-неб?дь
На Украiну… i падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодее
Сльозами тихо упадуть!
І покивае головою,
І буде плакати зо мною,
І може, Господи, мене
В своiй молитвi пом’яне!

Нехай як буде, так i буде.
Чи то плисти, чи то брести.
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько бiлii листи.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Лiчу в неволi днi i ночi
І лiк забуваю:
О Господи, як-то тяжко
Тii днi минають.
А лiта пливуть за ними,
Пливуть собi стиха,
Забирають за собою
І добро i лихо.
Забирають, не вертають
Нiколи нiчого,
І не благай, бо пропаде
Молитва за Богом.

Каламутними болотами,
Меж бур’янами, за годами
Три года сумно протекли.
Багато дечого взяли
З моеi темноi комори
І в море нишком однесли.
І нишком проковтнуло море
Мое не злато-серебро —
Моi лiта, мое добро,
Мою нудьгу, моi печалi,
Тii незримii скрижалi,
Незримим писанi пером.

Нехай гнилими болотами
Течуть собi меж бур’янами
Лiта невольничi. А я!
Такая заповiдь моя!
Посижу трошки, погуляю,
На степ, на море подивлюсь,
Згадаю дещо, заспiваю
Та й знов мережать захожусь
Дрiбненько книжечку. Рушаю.

    [Перша половина 1850 – 1858,
    Оренбург–Петербург]



* * *


Ми заспiвали, розiйшлись
Без сльоз i без розмови.
Чи зiйдемося ж знову?
Чи заспiваемо коли?
А може, й те… Та де? Якими?
І заспiваемо яку?
Не тут, i певне, не такими!
І заспiваем не таку!
І тут невесело спiвали,
Бо й тут невесело було,
Та все-таки якось жилось,
Принаймнi вкупi сумували,
Згадавши той веселий край,
І Днiпр той дужий, крутогорий,
І молодее тее горе!
І молодий той грiшний рай!

    [Перша половина 1850, Оренбург]



* * *


Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати; а так собi
Мене повивала,
Спiваючи. – Нехай росте
Та здорове буде! —
І вирiс я, хвалить Бога,
Та не вилiз в люде.
Лучше було б не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволi
Господа гнiвити.

А я так мало, небагато
Благав у бога, тiлько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та двi тополi коло неi,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Днiпр широкий, на яри,
Та на лани золотополi,
Та на високii могили;
Дивитись, думати, гадать,
Коли-то iх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько заспiвать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огнi ляхи спекли.
А потiм би з гори зiйшли;
Понад Днiпром у темнiм гаi
Гуляли б, поки не смеркае,
Поки мир божий не засне,
Поки з вечернею зорьою
Не зiйде мiсяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились
І розмовляючи пiшли б
Вечеряти в свою хатину.

Даеш ти, Господи единий,
Сади панам в Твоiм раю,
Даеш високii палати.
Пани ж неситii, пузатi,
На Рай Твiй, Господи, плюють
І нам дивитись не дають
З убогоi малоi хати.

Я тiлько хаточку в тiм раi
Благав, i досi ще благаю,
Щоб хоч умерти на Днiпрi,
Хоч на малесенькiй горi.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



Петрусь



(Поема)

Були на хуторi пани,
І пан, i панi неба[га]тi.
І дочечка у iх росла,
Уже чимала пiднялась.
І генерал ii посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був страх багатий.
От i талан Господь послав
На вбогий хутiр, ублагали
Царя небесного! Взяли
Їi гарненько одягли
Та у недiлю й повiнчали,
І генеральшею назвали,
І цугом в Киiв повезли.

Було на хуторi погане
Мале байстря, свиней пасло,
Петрусем звалось; на придане
Воно за панною пiшло
У генеральськее село
Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,
За генеральшею чимала
Орда панiв i паничiв,
І генеральша уночi
Тихенько плакать собi стала.
«Занапастила мене мати.
Зов’яне марне у палатах
Краса i молодость моя».
«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?
Нi, я не плачу…» – «Знаеш, Маню,
У городi тепер армяни,
Купи собi, мамуню, шаль».
«Менi не треба тii шалi».
«Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко! Не печаль
Мого ти серця! А весною
В Париж поiдемо з тобою,
Або поiдемо в село,
Як схочеш, серце».
Тихо, тихо
Зима минала, кралось лихо
Та в самiм серцi й уляглось
У генеральшi молодоi.
Поiхали в село весною,
В селi банкети загули,
А генеральша плаче, плаче,
А генерал того не бачить,
А всi вже бачили в селi.

З нудьги iз двору погуляти
Якось, задумавшись, пiшла,
Та аж за царину зайшла
Та й бачить, що пасе ягнята
Мале хлоп’яточко в стернi.
«О горе, горенько менi!
Що я робитиму на свiтi?
Се ти, Петрусю?» – «Ажеж я».
«Ходiм до мене, будем жити,
Як там на хуторi колись
Жили, жили». – Та й похилилась,
Очей не зводячи, дивилась
На Петруся?. Одним-одна
І виростала, й дiвувала,
І за старого генерала
Занапастили, продали!
І вкупi грошi пропили…
І тяжко, тяжко заридала.
«Ходiмо, серце, погулять!
Ходiм, Петрусю, в сад, в палати».
«А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе моi ягнята?»
«Нехай хто хоче!» – Й повела
Його в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потiм в школу оддала,
І любо iй. Нехай радiе,
Поки надiя серце грiе,
Поки росте з того зерна
Або кукiль, або пшениця.
Бо ми не знаем, що твориться
У його там. А вiн хоч зна,
Та нам не скаже. Якби знала
Матуся горенько твое,
Чи оддала б за генерала
Дитя единее свое?
Не оддала б… А втiм, не знаю…
Бо всякi матерi бувають.

Минають днi собi поволi,
Петрусь до школи та iз школи
З книжками ходить та росте.
Сама аж нiби мо[ло]дiе,
І генерал собi радiе,
Що дiло, бачите, святе
Удвох таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,
Зимою в Киiв одвезли,
І там у школу оддали,
І там чимало поповчили.
Вернувся з Киева Петрусь
Уже Петром i паничем,
І кучерi аж по плече,
І висипався чорний ус,
І ще… Та се ще не втече,
Розкажем iнодi колись
Про те, що снилося Петровi.
А генеральшi чорнобровiй
Що тепер снилося? то ми
Оце й розкажемо.

Перед iконою Пречистоi
Горить лампада уночi.
Поклони тяжкii б’ючи,
Ридала, билася… нечистую
Огненную сльозу лила.
Вона благала Пресвятую,
Щоб та ii… щоб та спасла,
Щоб одурiть iй не дала
Пренепорочная! І всуе.
Молитва iй не помогла.
Вона, сердешна, одурiла,
Вона, небога, полюбила
Свого Петруся. Тяжко iй!
Душi негрiшнiй, молодiй!
Та що ж робить? Нестало сили,
Сердега разом одурiла.
Та й як його однiй святii
Прожити лiта молодii?
Вони ж не вернуться! Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить. Генеральша
Не перескочила, бо iй
Хотiлось жити, молодiй!
Хотiлося б… Густенька каша,
Та каша, бачте, та не наша,
А наш несолений кулiш —
Як знаеш, так його i iж.

«Петрусю! Друже мiй единий!
Мое ти серце! мiй ти сину!
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О Матер Божая! розкуй
Мою ти душу!» – І ридала,
І батька й матiр проклинала,
І все на свiтi. А Петрусь,
Їi единая дитина,
Гуляв собi пренеповинний
В саду та арiю якусь
Мугикав стиха. Бiльш нiчого
Петрусь не бачив. А небога
Сама не знае, що робить.
І що iй дiяти з собою?
Або сховатись пiд водою,
Або, принаменi, розбить
О стiну голову…
«Поiду в Киiв, помолюся.
Молитва, може, прожене
Диявола… О! мiй Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Днiпровi утоплюся!»

Молiте Господа, дiвчата,
Молiте Господа, щоб мати
І вас отак не завдала
За генерала, за палати
І вас отак не продала.
Любiтесь, дiточки, весною.
На свiтi е кого любить
І без користi. Молодою,
Пренепорочною, святою
В малiй хатинi буде жить
Любов та чистая. І буде
Святий покой ваш стерегти
І в домовинi. Що ж то буде
З превосходительною? Що ти
Тепер робитимеш з собою,
З своею божою красою?
Хто стерегтиме твiй покой,
Украдений твоiм Петрусем?
Хiба архiстратиг? Та й той
Не встереже тепер. Боюся,
І вимовить боюсь тепер
Твое грядущее…

У Киiв iздила, молилась,
Аж у Почаевi була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась —
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серцi люту
Та трошки в пляшечцi отрути.

Не iла три днi й не пила,
Вернувшись з прощi. І три ночi
Не спала; впали карi очi,
Засохли губи; i вночi
Щось, ходя, шепче, смiючись.
Аж тиждень так собi нудила,
А потiм трути розвела
І генерала напоiла
Та й спать, упоравшись, лягла.
«Тепер старого поховаю,
А молодого привiтаю,
Та й буду жить собi та жить,
Петруся-серденько любить», —
Подумала чи то сказала.
Хотiла спать, але не спала.
І ждала свiту, i дожить
До свiту божого боялась.
І задзвонили вранцi-рано
По генераловiй душi;
Заговорили щось погане,
До генерала iдучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усiх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про отруту
І судових неначе ждуть,
І разом стихли на минуту.
Приiхали; ножi беруть,
І генерала розчиняють,
І яд находять в животi.
Громада глухо присягае.
Заприсягла. Питае суд:
«Тепер скажiте, християни,
Хто отруiв його?» Гудуть,
Мов стиха дзвони. «Панi! Панi!» —
Громада зично загула.

Тойдi на ганок вихожае
І до громади промовляе
Петрусь. І каже: «Я зробив,
Я генерала отруiв,
А ви не знаете нiчого!» —
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.

Його недовго мордували
В тюрмi, в судi, а в добрий час
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, отак убраний,
І поволiк Петрусь кайдани
Аж у Сибiр…

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Менi здаеться, я не знаю,
А люде справдi не вмирають,
А перелiзе ще живе
В свиню абощо, та й живе,
Купаеться собi в калюжi,
Мов перш купалося в грiхах.
І справдi так. Менi байдуже
За простих сiрих сiромах,
Вони i господом забутi.
Так що ж менi тут грiти-дути!
А де отi?? Невже в сажах
Годуе хам собi на сало?
А може, й так? Добра чимало
Вони творили на землi,
Рiками сльози розлили,
А кров морями. Люде знають,
Кого годують, доглядають.
І що ж ви скажете: за славу
Лили вони моря кровавi
Або за себе? Нi, за нас!
За нас, сердешних, мир палили!
Поки iх в саж не засадили.
Якби не те, то, певне, б пас
Свинар в толоцi. Клятi! клятi!
Де ж слава ваша?? На словах!
Де ваше золото, палати?
Де власть великая? В склепах,
В склепах, поваплених ката[ми],
Такими ж самими, як ви
Жили ви лютими звiрми,
А в свинi перейшли!..
Де ж ти?
Великомучениче святий?
Пророче божий? Ти меж нами,
Ти, присносущий, всюди з нами
Витаеш ангелом святим.
Ти, любий друже, заговориш
Тихенько-тихо… про любов
Про безталанную, про горе,
Або про Бога, та про море,
Або про марне литу кров
З людей великими катами.
Заплачеш тяжко перед нами,
І ми заплачемо… Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своiх речах,
І ми, читая, оживаем
І чуем Бога в небесах.

Спасибi, друже мiй убогий!
Ти, знаю, лепту роздiлив
Свою едину… Перед Богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав менi в неволю
Поета нашого… На волю
Менi ти дверi одчинив!
Спасибi, друже! Прочитаю
Собi хоть мало… оживу…
Надiю в серцi привiтаю,
Тихенько-тихо заспiваю
І Бога Богом назову.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Якби ви знали, паничi,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегiй не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На нашi сльози смiючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаi тихим раем.
Я в хатi мучився колись,
Моi там сльози пролились,
Найпершi сльози; я не знаю,
Чи есть у Бога люте зло!
Що б у тiй хатi не жило?
А хату раем називають!

Не називаю ii раем,
Тii хатиночки у гаi
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, спiвала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину… В тiм гаю?,
У тiй хатинi, у раю?,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, нiколи
І помолитись не дають.
Там матiр добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дiтьми
(А ми малi були i голi),
Не витерпiв лихоi долi,
Умер на панщинi!.. А ми
Розлiзлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам.
Брати на панщину ходили,
Поки лоби iм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Моi голубки молодii,
Для кого в свiтi живете?
Ви в наймах виросли чужii,
У наймах коси побiлiють,
У наймах, сестри, й умрете!

Менi аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такii, Боже наш, дiла
Ми творимо у нашiм раi
На праведнiй твоiй землi!
Ми в раi пекло розвели,
А в тебе другого благаем,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І iх сльозами поливаем.
А може, й те ще… нi, не знаю,
А так здаеться… сам еси…
(Бо без твоеi, Боже, волi
Ми б не нудились в раi голi).
А може, й сам на небесi
Смiешся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править ми?ром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядае
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собi купають
Зеленi вiти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тiм раi!
Звичайне, радость та хвала!
Тобi, единому, святому,
За дивнii твоi дiла?
Отим-бо й ба! Хвали нiкому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Нi, нi, нiчого
Нема святого на землi…
Менi здаеться, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Бувае, в неволi iнодi згадаю
Свое стародавне, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю… Господи, б хотiлось
Згадать хоть що-небудь!
Та оце й наткну[в]сь
На таке погане, що так i заснув,
Богу не молившись!.. От менi приснилось…
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться… нiби край могили
Пасу я ягнята, а я ще мали?й;
Дивлюся, могила нiби розвернулась,
А з неi виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собi неборак,
Та i йде до мене… Я собi звернулось,
Щеня мов пiд тином, – звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гiрше розкрилась.
Дивлюся, в могилi усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по колiна неначе одтятий, —
Лежать собi хлопцi, мов у теплiй хатi.
– Дивися, дитино, оце козаки
(Нiби менi каже), – на всiй Украiнi
Високi могили, дивися, дитино,
Усi тi могили усi отакi.
Начиненi нашим благородним трупом,
Начиненi туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупi
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немае,
Усi ми однако на волi жили!
Усi ми однако за волю лягли,
Усi ми i встанем, та бог його знае,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися – а я розкажу,
За що Украiна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилi лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.
Слухай же, дитино. – А потiм ягнята
Приснились у житi, лановий бiжить
Та б’е мене добре, i нiби, проклятий,
Свитину здирае. І досi болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилi, то й досi не знаю,
Чи то було справдi, чи то було так,
Мара яка-небудь. Менi той козак
Розказував ось що…

– Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своiми вольними братами.
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третiй Сигизмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’еднали нас… Отак
Те лихо дiялося з нами!

Во iм’я Господа Христа
І Матерi його Святоi!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святие божii мiста!
Ксьондзи скаженi осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров’ю, сину, полилась,
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашiй, синочку, землi!

Я жив на хуторi, з [нрзб.]
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гакiвниць два вози,
Пшона, пшеницi, що придбав,
Я всю мiзерiю оддав
Моiй Украiнi-небозi…
І трьох синiв своiх. – Нехай, —
Я думав, грiшний перед Богом, —
Нехай хоть часточка убога
За мене пiде, за наш край,
За церков Божiю, за люде,
А я молитись в хатi буду. —
Бо вже нездужав, сину, встать,
Руки на ворога пiднять!

Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мiй, та я,
Та Прiся, дочечка моя!
Воно ще тiлько вир[ос]тало,
Ще тiлько-тiлько наливалось,
Мов та черешенька!.. За грiх,
За тяжкий, мабуть, грiх великий
Не дав менi святий владика
Очей нарадувать старих
Моiм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях iх з села в село,
Такее-то у нас було!
Якось iх, клятих, i до мене
Вночi на хутiр занесло.
А з ними челядь iх скажена,
Та ще драгуни… Дай менi!
Хоч коли-небудь, Боже милий!
На свiт твiй виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огнi!
Вони, вони – не бiйся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янii, я бачив.
А челядь п’яна полягала
У клунi на соломi спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сiни наносили,
А клуню просто запалили…
Не встануть, проклятi, оп’ять
Дiтей козачих мордувать,
Усi до одного згорiли!
І Прiся бiдная моя
Згорiла з клятими! А я…
На пожарищi хрест з Данилом
Поставили, та помолились,
Заплакали… Та й потягли,
На коней сiвши, до обозу,
Синiв всiх трьох моiх найшли,
Та в добрий час i полягли
Отут укупi!..

.........

А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оцi могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За нашi голови… А може,
І про могили, i про нас
З старцями божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить…

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


І станом гнучим, i красою
Пренепорочно-молодою
Старii очi веселю.
Дивлюся iнодi, дивлюсь,
І чудно, мов перед святою,
Перед тобою помолюсь.
І жаль менi, старому, стане
Твоеi божоi краси.
Де з нею дiнешся еси?
Хто коло тебе в свiтi стане
Святим хранителем твоiм?
І хто заступить? хто укрие
Од зла людського в час лихий?
Хто серце чистее нагрiе
Огнем любовi, хто такий?
Ти сирота, нема нiкого,
Опрiче праведного Бога.
Молися ж, серце, помолюсь
І я з тобою. Щось пророче
Менi вже зазирае в очi,
І я вже Богу не молюсь,
Уже й на тебе не дивлюсь.
Менi приснилось: ти вже мати,
Не в аксамитi, не в палатах
Твое голоднее дитя…
І в’янеш ти, а днi летять,
Несуть все добре за собою,
Уже й надiю понесли,
А ти осталась на землi
Одна-однiсiнька; з тобою
Єдинее добро було —
Твое дитя, поки росло,
В колодочки поки вбивалось,
Оперилось, i ти осталась
Стара i немощна. Людей,
Людей неприязних благаеш
І Христа ради простягаеш
Коло зачинених дверей
Старii руки.

Отак я iнодi тобою,
Тобою, серце, молодою,
Старii очi веселю.
Дивлюся iнодi, дивлюсь
На стан твiй гнучий i за тебе
Тихенько Богу помолюсь.
Молися й ти, з святого неба
На тебе, серце, не зiйшла
Твоя i доля i недоля.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Огнi горять, музи?ка грае,
Музи?ка плаче, завивае;
Алмазом добрим, дорогим
Сiяють очi молодii;
Витае радость i надiя
В очах веселих, любо iм,
Очам негрiшним, молодим.
І всi регочуться, смiються,
І всi танцюють. Тiлько я,
Неначе заклятий, дивлюся
І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодость моя.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


Чи то недоля та неволя,
Чи то лiта тi, летячи,
Розбили душу? Чи нiколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскудi, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, смiючись)
Зовуть ii i молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!
І лютi! лютi! ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мiй чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смiетесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, поганi,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе – i писать
Поганi в?ршi научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху… i розбили
О його… Бога боячись!
Мое малее, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер iду я без дороги,
Без шляху битого… а ви!
Дивуетесь, що спотикаюсь,
Що вас i долю проклинаю,
І плачу тяжко, i, як ви…
Душi убогоi цураюсь,
Своеi грiшноi душi!

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


На батька бiсового я трачу
І днi, i пера, i папiр!
А iнодi то ще й заплачу,
Таки аж надто. Не на мир
І на дiла його дивившись,
А так, мов iнодi упившись
Дiдусь сивесенький, рида, —
Того, бачте, що сирота.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



* * *


І досi сниться: пiд горою
Меж вербами та над водою
Бiленька хаточка. Сидить
Неначе й досi сивий дiд
Коло хатиночки i бавить
Хорошее та кучеряве
Свое маленькее внуча.
І досi сниться, вийшла з хати
Веселая, смiючись, мати,
Цiлуе дiда i дитя
Аж тричi весело цiлуе,
Прийма на руки, i годуе,
І спать несе. А дiд сидить
І усмiхаеться, i стиха
Промовить нишком: – Де ж те лихо?
Печалi тii, вороги?

І нищечком старий читае,
Перехрестившись, отче наш.
Крiзь верби сонечко сiяе
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собi пiшов опочивати.

    [Перша половина 1850,
    Оренбург]



Москалева криниця



(Поема)



Я. Кухаренковi.

На пам’ять

7 мая 1857 року


Не на Вкраiнi, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Менi розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку i дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобi поему на спомини,
Мiй друже щирий, мiй единий!


I

Пiсля великоi зими,
За Катерини за царицi,
Москаль ту викопав криницю;
А як вiн викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригодi,
А ви записуйте, не шкодить
Такую рiч i записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишiть. Була криниця,
Нi, не криниця, а село,
Пишiть, давно колись було
Межи садами, при долинi,
Таки у нас на Украiнi
Було те божее село.
В селi тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малолiток.
Добре мати дiток
Багатому, хвалить Бога
В розкошах! А вбогiй
Вдовi не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала iти в черницi
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких дiток стало.
Звичайне, мати, що й казать,
Та, може, ждався-таки й зять,
Бо вже Катруся пiдростала
(Катрусею вдовiвна звалась).
Чи вiк же iй продiвувать?
Зносити брiвоньки нiзащо.
Хiба за те, що сирота?
А красота-то красота!
Мiй Боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, i сирота,
А всiм була навдивовижу.
Бувало, вигляне iз хижi,
Як тая квiточка з роси,
Як тее сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Анi кара,
Нi м?ки, кайдани,
Нiже лiта, сину,
Тii сили не втомили…
Отак i загину!
Так i згину. Бо дивися:
Смертi сподiваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мiй друже единий!
Слухай добре, та записуй,
Та на Украiнi,
Як Бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив дия?вола
Своiми очима.


II

Так, бачиш, дiвонька ота
Росла собi. І роботящий
(Бо всюди сироти – ледащо)
У наймах вирiс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
У наймах сяк собi, то так
Придбав, сiрома, грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та нi вiдсiль i нi вiдтiль
Купив садочок i хатину;
Подякував за хлiб i сiль
І за науку добрим людям,
Та до вдовiвни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь i панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звiнчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мiй сизий,
Отут-то й лихо почалось!


III

Уже, либонь, пiсля Покрови
Вертався з Дону я, та знову
(Бо я вже двiчi посилав
До дiвчини за рушниками)
Послать i втрете мiркував.
Та з чумаками, та з волами
Якраз в недiлю на весiлля
До удовiвни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Анi щетинки не осталось.
Пропав i я, та не в шинку,
А на кобилi. На вiку
Всi люде бачать лихо, сину,
Але такого, мiй единий,
Такого лютого нiхто,
Нiхто i здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очi у вдови.
Неначе в бога за дверима,
У зятя та в сина
Стара собi спочивае,
А на Катерину,
На дитя свое едине,
Тiлько поглядае.
А я в шинку з п’яницями
Душу пропиваю!
Та й пропив. Запродав душу,
І душу i тiло,
Тiло катовi, а душу!..
О Боже мiй милий!
Хотiлося б жить на свiтi,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на свiтi жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мiй друже,
Чи сатана лихо коiв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Привела до того.
Таки й досi ще не знаю,
Не знаю нiчого.
Знаю тiлько, що тверезий.
Бо вже анi вина,
Нi меди, нi оковита
Не пилися, сину.
Отаке-то сподiялось.
Вмер батько i мати,
Чужi люде поховали…
А я, мов проклятий
Той Іуда, одринутий
І людьми i Богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дiйшло до того,
Що я, вночi пiдкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згорiла хата.
А душа проклята
Не згорiла. Моя душа!
Мiй друже, мiй брате!
Не згорiла, а осталась,
Тлiе, й досi тлiе!
І коли вона зотлiе,
Коли одпочине?
Святий знае.


IV

З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тiлько вiтер свище
У димарi та в коминi.
Що на свiтi дiять?
І що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пiшов у наймити
Голоднi злиднi годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином-парубком; женити
Його збиралась восени.
Аж гульк! Од матушки-царицi,
Таки iз самоi столицi
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраiнi в нас, бувало,
У козаки охочi йшли,
А в пiкiнери вербовали,
Та теж охочих. На селi
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалi.
Порадили громадою,
Та скурвого сина
Вдовиченка-ледащицю
Забили в скрепицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сiм свiтi! Яка правда
У людей, мiй сину.
Така й досi, я думаю,
В нас на Украiнi.
Та другоi i не буде
В невольниках людях.


V

Через год ото й велика
Зима наступила.
До зеленоi недiлi
В байраках бiлiли
Снiги бiлi; тойдi ж ото
І Очаков брали
Москалi. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство.
А що то за люде
Були тii запорожцi —
Не було й не буде
Таких людей.
Пiд Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалiчено,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/taras-shevchenko-6007787/nevolnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.