Книга - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi
Марiя Конопницька


Видання з паралельним текстом
Марiя Конопницька (1842–1910) – польська письменниця, поет, новелiст, лiтературний критик i публiцист, автор творiв для дiтей i юнацтва. Цi твори не втратили популярностi донинi, особливо казка «Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю», яка перекладена багатьма мовами та неодноразово перевидавалася.

Ця казкова повiсть складаеться з безлiчi рiзних iсторiй, що вiдбуваються з чарiвними iстотами – краснолюдками, якi, перезимувавши у своему пiдземному царствi, навеснi пiднялися на поверхню. Вони охоче спiлкуються з дiтьми, бо тiльки тi можуть iх бачити. А щодо дорослих, то, як i у кожнiй казцi, допомогу отримують лише добрi та працьовитi, а жадiбнi та злi бувають покаранi. Так, краснолюдки змогли зробити бiдного селянина багатим а його дiтей здоровими i сильними, а ще допомогли сирiтцi Марисi знайти родину. І тiльки закiнчивши всi справи, вони повертаються до свого пiдземного царства.





Марiя Конопницька

Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi





Про краснолюдкiв та сирiтку Марисю


Чи це казка, чи не казка,
Ви, як хочете, гадайте.
Краснолюдки е на свiтi —
Я кажу вам. Так i знайте!

Цей народ – така дрiбнота,
Як насiння гарбузове.
Може в нянi те спитати,
Хто не вiрить нам на слово.

Чи то в горах, чи то в ямцi,
А чи десь там на задвiрку —
Позалазять цi малята
В мишачу найменшу нiрку.

Пiд порогом чи пiд пiччю,
Їх зустрiти можна всюди:
Скрiзь пролiзуть i скрiзь пройдуть,
Хоча iх й не бачать люди.

Часом котрийсь шкварку вхопить,
Чи до цукру добереться,
Чи кришками поласуе,
Молочка з горшка нап’еться.

Або часом на конюшнi
Заплiтае коням гриви.
Часом дiткам править казку…
От так чудо! От так диво!

І куди не пробереться,
Непомiтно, як тiнь, тихо,
Не вiдiб’ешся вiд нього,
Ой i спритне ж оце лихо!


* * *

Врештi, вiрить – ваша справа,
Казку чи хвалiть, чи лайте!
Чи е краснолюдки в свiтi —
Ви у нянi поспитайте.





Як придворний лiтописець короля Блистека розпiзнавав весну





I


Зима була така тяжка i довга, що милостивий Блистек, король краснолюдкiв, аж примерз до свого трону. Його сива голова вiд iнею стала срiбною, з бороди звисали льодянi бурульки, наiженi ожеледдю брови стали грiзними i суворими; в коронi, замiсть перлiв, iскрились краплi замерзлоi роси, а пара з вiддиху осiдала снiгом на кришталевих стiнах його скельноi печери. Вiрнi пiдданi короля, жвавi краснолюдки, закутувалися, як могли, у своi червонi опанчi та великi ковпаки. Багато з них поробили собi жупанцi з коричневого i зеленого моху, зiбраного в лiсi ще восени, з шишок, з деревноi губки, з бiлячого пуху i навiть iз пiр’я, яке погубили птахи, вiдлiтаючи за море.

Але король Блистек не мiг одягатись так убого i так просто. Взимку i влiтку вiн мусив носити багряницю, яка з давнiх-давен служила королям краснолюдкiв i була вже така витерта, що аж вiтер свистiв крiзь неi. Навiть новою багряниця не була надто теплою, бо, виткана з пряжi тих червоних павучкiв, що навеснi по грядках снуються, була така тоненька, як маковий листочок.

Тож сердега король увесь дрижав, раз у раз хукаючи в руки, якi так закостенiли, що й скiпетра вже не мiг утримати.

У кришталевому палацi, як вiдомо, вогню розпалювати не можна, бо все потрiскалося б – i пiдлога, i стiни.

Тому король Блистек грiвся свiтлом золота i срiбла, полум’ям брильянтiв – великих, як яйця жайворонкiв, райдугами, що iх запалював промiнь денного свiтла на кришталевих стiнах тронного залу, грiвся iскрами, що сипались з довгих мечiв, якими вимахували бравi краснолюдки не лише тому, що зроду були хоробрi, а й щоб зiгрiтися. Але ж вiд цього всього тепла було дуже мало, так мало, що бiдний старий король аж цокотiв зубами, якi ще залишилися в нього, i з величезним нетерпiнням очiкував весни.

– Свiтлячку!.. – звернувся вiн до одного з придворних, – слуго вiрний! Виглянь на свiт, чи не йде весна.

А Свiтлячок покiрно вiдповiдае:

– Пане володарю! Ще не час для мене, поки не почне зеленiти кропива пiд селянським плотом. А до цього ще далеко!..

Король похитав головою, а за хвилину знову кивнув i мовив:

– Синичко! А може, ти виглянеш?

Але Синичцi не хотiлося i носа на мороз вистромити. Вiн i мовить:

– Пане володарю! Не час менi, аж поки трясогузка не почне цвiрiнькати. А до цього ще далеко!..

Помовчав король трохи, помовчав, але холод так страшенно дошкуляв йому, що вiн знову кивнув головою i каже:

– Сонечко! Слуго мiй! А ти б не виглянув?

Однак i Сонечко не поспiшав на мороз та метелицю. Вiн також кланявся та вiдмовлявся:

– Пане володарю! Не час менi, аж поки не прокинеться комашка пiд сухим листком. А до цього ще далеко!..

Опустив король бороду на груди i зiтхнув, а вiд його зiтхання пiднявся такий снiговий туман, що хвилину в печерi нiчого не було видно.

Так минув тиждень, минуло два тижнi, аж одного ранку стало якось ясно, а з льодяних бурульок на королiвськiй бородi почала капати вода. На волоссi також почав танути снiг, з королiвських брiв опадала ожеледь, а замерзлi крапельки, що звисали з вусiв, спливли, наче сльози.

Вiдразу ж iнiй почав опадати зi стiн, а лiд на них трiскався з таким гуком, як тодi, коли на рiчцi скресае крига. У кiмнатi зробилося так вогко, що вся двiрня, разом з королем, чхала, як iз гармат.

А треба знати, що у краснолюдкiв неабиякi носи.

Сам цей народ невеличкий: побачивши чоловiчий чобiт, краснолюдек стае, роззявляе рота i дивуеться, бо думае, що це величезний будинок. А як влiзе в клiтку для курей, то питае: «Що воно за мiсто, як пройти до рогаток?» А впаде в кухоль, то верещить: «Рятуйте, бо потопаю в криницi!»

Така це дрiбнота.

Але носи у них такi, що й органiстовi до табаки кращого не треба. Чхають усi, аж земля трясеться, бажають один одному й королевi здоров’я.

Якось iхав селянин у лiс по дрова. Почув це чхання та й каже:

– Ого, гримить! Скрутила зима в’язи! – бо думав, що це весняний грiм. Зразу перед корчмою завернув коня, щоб не витрачати на дрова грошей, i просидiв там до вечора, пiдраховуючи i роздумуючи, що коли мае робити, щоб на все вистачило часу.

А вiдлига тривала. Вже коло полудня в усiх краснолюдкiв порозмерзались вуса.

Почали вони радитись, кого б послати на землю, щоб перевiрив, чи вже настала весна. Король стукнув об землю золотим скiпетром та й каже:

– Наш учений лiтописець Кошалек-Опалек пiде поглянути, чи вже прийшла весна.

– Мудре королiвське слово! – закричали краснолюдки, i всi подивилися на вченого Кошалека-Опалека.

Той, як звичайно, сидiв над величезною книгою, в якiй описував усе, що вiдбулося вiд найдавнiших часiв у державi краснолюдкiв, звiдки вони взялися i яких мали королiв, якi вели вiйни i як iм у них щастило.

Що бачив, що чув – те описував правдиво, а чого не бачив i не чув – придумував так гарно, що при читаннi його книги аж серце радiло.

Це вiн перший довiв, що малесенькi краснолюдки насправдi е велетнями, якi навмисно вкорочуються, щоб менше сукна йшло на одяг, бо ж усе дороге.

Краснолюдки були страшенно гордi за свого лiтописця. Як тiльки хто з них знайшов яке зiлля, зараз сплiтав вiнок i накладав йому на голову. Тi вiнки до решти витерли i так рiдке волосся, i Кошалек-Опалек був лисий, як колiно.




II


Кошалек-Опалек вiдразу почав збиратися в дорогу. Наготував собi горнець найчорнiшого чорнила, потiм приготував велике гусяче перо, таке важке, що мусив нести його на плечi, як гвинтiвку. Своi величезнi книги прив’язав до спини, жупан пiдперезав ремiнцем, надiв на голову ковпак, на ноги взув капцi, закурив люльку i був готовий в дорогу.

Вiрнi товаришi почали зворушливо прощатися з ученим Кошалеком, бо не були впевненi, чи на землi не трапиться йому яка лиха пригода, i чи побачать його ще коли-небудь.

Сам милостивий король Блистек хотiв обняти Кошалека-Опалека, бо дуже цiнив його за вченiсть, – але не мiг поворухнутись, тому що шати у нього зовсiм примерзли до трону. Вiн тiльки схилив золотий скiпетр над ученим мужем, а коли той цiлував королiвську руку, кiлька ясних перлiв скотилося по королiвському обличчю i з дзенькотом упало на кришталеву пiдлогу. Це були замерзлi сльози доброго короля. Скарбник держави Грошик негайно пiдняв iх, поклав у дорогоцiнну шкатулку й занiс до скарбницi.

Весь день учений Кошалек видирався нагору, поки вилiз iз печери на землю. Дорога була стрiмка, переплетена корiнням одвiчних дубiв, уламки скали, гравiй i камiнцi сунулися з-пiд нiг i з глухим шумом неслися кудись на дно провалля. Замерзлi водопади свiтились, як льодянi шибки, по яких учений мандрiвник ковзав у своiх капцях i тiльки з величезним зусиллям пробирався нагору.

Та ще, як на бiду, вибрався в дорогу без жодних харчiв, бо, несучи великi книги, велику чорнильницю i велике перо, вже нiчого бiльше не мiг узяти. Був би Кошалек-Опалек зовсiм вибився з сил, коли б не натрапив на заможну хату одного дбайливого хом’яка.

Цей хом’як мав повну комору рiзного зерна, букових горiхiв i дещо з цього вдiлив зголоднiлому мандрiвниковi та навiть дозволив вiдпочити на сiнi, яким була встелена цiла хата, – з тою умовою, що про його оселю Кошалек не скаже в селi анi словечка.

– Бо, – каже, – там е такi пустуни, що коли б тiльки дiзналися про мене, то ого! вже б я не мав вiд них спокою!

Кошалек-Опалек, пiдкрiпившись гарненько, з вдячнiстю залишив гостинного хом’яка. Вiн iшов тепер, веселий i бадьорий, поглядаючи з-пiд темного ковпака на селянськi нивки, на луки та гаi. А вже зелень вибивалася з-пiд землi й нестримно випирала на поверхню; вже на вогких долинках показувалася молода травичка, вже над повноводним струмком червонiла лоза, а в тихому туманному повiтрi було чути курликання журавлiв, що летiли десь високо-високо.

Будь-який iнший краснолюдок пiзнав би по цих прикметах, що весна вже близько, але Кошалек-Опалек ще змолоду так заглибився в книжки, що за ними нiчого на свiтi не бачив i нiчого не розумiв.

Однак i вiн почув у серцi таку дивну радiсть, таку бадьорiсть, що раптом почав вимахувати своiм великим пером i спiвати вiдому стару пiсеньку:

Як закуриш люльку i наллеш вина,
Радiсно на серцi, смуток промина!

Але ледве дiйшов до половини строфи, як почув цвiрiнькання горобцiв на тину, що вiдгороджував нивку; вiн негайно обiрвав свою пiсеньку, щоб не брататися з цiею голотою, i, насупивши брови, пiшов повагом, аби знали, що вiн, учений муж, з горобцями не водиться.

А що вже й село було видно, то вiн звернув на бiчну стежку, де його майже зовсiм закрило торiшне бадилля бур’яну, i, не помiчений нiким, дiйшов до першоi хати.

Велике село розкинулось широко серед почорнiлих i безлистих ще садiв, а останнi його будiвлi доходили аж до темноi стiни густого соснового бору.

Хати були гарнi, свiжо побiленi, з коминiв пiднiмався синiй дим, на подвiр’ях скрипiли колодязнi журавлi, парубки напували коней i худобу, а купки дiтей бавилися на обсадженiй тополями дорозi то в квача, то в пiжмурки.

Але над усiм цим гамором розносився стук молота i дзенькiт залiза з недалекоi кузнi, перед якою стояло i голосило кiлька жiнок. Побачивши iх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту i, ставши за кущиком тернини, слухав.

– От негiдник! От негiдник! – говорила одна. – Коли вiн не побоявся прокрастися до ковалевого курника, то вже вiд нього нiде курки не сховаеш.

А друга:

– Щоб це звичайна курка! То золото було, а не курка! Щодня несла яйця, i то такi, як мiй кулак! На все село такоi другоi не було!

То знов iнша:

– А мого пiвня хто задушив? Хiба ж то не його справа? Як я побачила те розсипане пiр’я, то тiльки ласка Божа, що не зомлiла. Легко б узяла за нього п’ять злотих або ще й п’ятнадцять грошiв.

Тодi знов перша:

– І який пiдступний! Який катюга! А яка ж то сила в тих пазурах, щоб таку яму пiд курником вигребти! Навiть чоловiк лопатою глибшоi не зробив би! І то жодноi кари нема на такого розбiйника!

Та ось iз хати коло кузнi вибiгла ковалиха i, незважаючи на холод, без каптана стала перед порогом, пiдняла до очей запаску i почала голосити:

– Ой, моi ж ви чубатенькi, моi коханi! Ой, моi ж ви пiвники золоченi! А що ж тепер я, сирота, буду без вас робити?

Кошалек-Опалек дивувався цьому голосiнню, слухаючи то одним, то другим вухом, бо якось вiдразу не мiг змiркувати, про що йшлося цим жiнкам. Аж раптом стукнув пальцем у чоло, сiв пiд плотом помiж бур’янами, вiдiткнув каламар, вмочив у нього перо, стрiпнув i, вiдкривши свою велику книгу, записав:

«На другий день моеi подорожi я зайшов до нещасноi краiни, на яку напали татари, вибили, видушили або забрали в полон усiх пiвнiв i курей. Пiсля цього коваль кував мечi для походу, а перед кузнею розлягались плач i нарiкання».

Вiн ще писав, коли раптом на порозi кузнi з’явився коваль i гукнув басом:

– Що поможе плач? Тут треба взяти горщик жару i димом викурити цього негiдника з ями! Адже ж вiдомо, що лис сидить у ямi пiд лiсом. Або викурити його, або викопати! Гайда, Ясеку! Хутчiй, Стаху, скликати хлопцiв i з лопатами на нього! А ти, стара, не плач, лиш готуй горщик жару! Я б i сам пiшов, але робота термiнова.

Вiн вiдразу ж повернувся до кузнi, i знов почувся дзенькiт залiза. А два його помiчники, покинувши ковальськi мiхи, бiгли через село, вигукуючи: «На лиса! На лиса!»

Потiм i жiнки рушили до хат, щоб готуватись до походу.

І тодi Кошалек-Опалек, що спостерiгав усе довкола, знову вмочив перо i вписав до книги такi слова:

«Татари цi мають безстрашного вождя i хана, що зветься Лис Великий, а переховуються вони в лiсових норах, звiдки мiсцеве населення викурюе iх гарматним димом».

І як тiльки вчений лiтописець закiнчив писати, до нього долетiв страшенний галас. Дивиться: валить селом гурт жiнок, дiтей i пiдлiткiв з лопатами, палицями, горщиками, а за ними, завзято гавкаючи, бiжать у напрямi лiсу Жучки, Забоi та iншi селянськi собаки. Тодi Кошалек-Опалек ще раз умочив перо i дописав у своему лiтописi таку примiтку:

«У цiй краiнi на вiйну з татарами ходять не чоловiки, а жiнки, дiти й пiдлiтки; вiйсько це в походi на ворога мчить через село i зчиняе страшенний галас; за головною армiею купа собак страшним валуванням додае мужностi до бою.

Що на власнi очi бачив, пiдписом стверджую».

Тут вiн схилив голову, примружив лiве око i, написавши на краю сторiнки: «Кошалек-Опалек, придворний iсторик його милостi короля Блистека», зробив складну i широку закарлючку.

Тим часом з-за тину до нього донiсся приемний ялiвцевий димок, що його так люблять краснолюдки. Кошалек-Опалек потягнув раз своiм великим носом, потягнув другий i, розсунувши бур’ян, почав уважно придивлятися, звiдки йде димок. Вiн побачив, як пiд лiсом вилася синя стрiчка, а добре протерши окуляри, помiтив на полi i невелике вогнище, i пастушкiв, що сидiли бiля нього.

Добродушний краснолюдок дуже любив дiтей. Тож рушив навпростець перелогом до вогню, йдучи прямо на той димок i кумедно перескакуючи через борозни.

Пастушки здивувалися, коли побачили малого чоловiчка в подорожнiй, пiдперезанiй ременем опанчi, в ковпачку, з книгою пiд пахвою, чорнильницею бiля пояса i з пером на плечi. Юзик Срокач штовхнув Стаха Шафарчика в бiк i, показавши пальцем на цього чоловiчка, шепнув:

– Бачиш? Краснолюдок.

А Кошалек-Опалек був уже близенько i приязно усмiхався до дiтей, киваючи головою.

Дiти широко повiдкривали роти i дивилися на нього, не вiдводячi очей. Вони не боялися, але iх охопив якийсь раптовий подив. Не боялися, бо кожне добре знало, що краснолюдки нiкому не чинять кривди, а бiдним сиротам навiть допомагають. Стахо Шафарчик пригадав собi, що коли минулоi весни його телята втекли у лiс, то ось такий малюсiнький чоловiчок допомiг йому знайти iх i загнати на пасовисько. Ще й по головi його погладив i суниць у шапку насипав, приказуючи: «Не бiйся! На, сирото!»

Тим часом Кошалек-Опалек пiдiйшов до вогнища, вийняв люльку з зубiв i чемно промовив:

– Вiтаю вас, дiти!

А пастушки поважно вiдповiли:

– Добрий день, краснолюдку!

Тiльки дiвчатка знiтились i, натягнувши хустини на очi так, що ледве виднiлися кiнчики носiв, витрiщили на прибулого голубi оченята.

Кошалек-Опалек подивився на них з усмiшкою i запитав:

– Чи можна погрiтися бiля вашого вогнища? Бо холодно! Брр!..

– Авжеж, можете, – вiдповiв смiливо Ясько Кременець.

– Ми не такi скупi, – докинув Шафарчик.

А Ясько Срокач:

– Сiдайте собi, краснолюдку, на почесне мiсце, – i пiдтягнув поли сiроi свитинки, лаштуючи йому мiсце коло вогню.

– Як допечеться картопля, то й попоiсти можна, якщо воля ваша! – докинув гостинно Кубусь.

Тодi iншi:

– Певно, що можна! Ось-ось i допечеться, бо вже дух iде вiд неi.

Кошалек-Опалек сiв i, з любов’ю поглядаючи на рум’янi личка пастушкiв, говорив розчулено:

– Ой, дiти ж моi коханi! А чим же я вам вiддячу?

Та ледве встиг це сказати, як Зоська Ковальчанка, затуливши очi рукою, кинула раптом:

– А казку нам розповiсте?

– Е-е, вам казку, – поважно промовив Стахо Шафарчик. – Завжди правда краща, нiж казка.

– Авжеж, авжеж, що краща, – пiдтвердив Кошалек-Опалек. – Правда краща понад усе.

– Ну, коли так, – весело вигукнув Юзик Срокач – то скажiть нам, звiдки взялися краснолюдки на цьому свiтi?

– Звiдки взялися? – повторив Кошалек-Опалек i вже збирався розповiдати, коли раптом з великим гуком почала трiскатися картопля. Дiти зараз же кинулись витягати ii паличками з жару i попелу.

А вчений муж страшенно налякався цього несподiваного гуку i, вiдскочивши вбiк, причаiвся за польовим камiнцем; лише з-за цiеi фортецi вiн приглядався до дiтей, що iли якiсь невiдомi йому кулi, з яких iшов дим. Потiм розгорнув книгу i, поклавши ii на той польовий камiнець, тремтячою рукою записав у нiй такi слова:

«Народ у цiй краiнi такий войовничий i мужнiй, що малi дiти печуть у гарячому попелi картечнi кулi. А коли в жарi вони почнуть вибухати з гуком, подiбним до небесного грому, тодi хлопцi, якi вже з пелюшок нехтують смертю, i навiть кволi дiвчатка витягають отi кулi i кладуть iх просто в рот, хоч з них ще й куриться. Що, бачивши на власнi очi i не в силi надивуватись такiй рицарськiй вiдвазi, i записую на пам’ять нащадкам. Записано в полi на перелозi, в надвечiрню пору».

Потiм iшов пiдпис i закарлючка, ще бiльш розгониста, нiж попередня.

Тим часом рознiсся такий смачний запах печеноi картоплi, що вчений муж раптом почув у шлунку якусь порожнечу i голосне буркотiння. А коли побачив, що тi картечнi кулi не роблять пастушкам найменшоi шкоди, а, навпаки, дiти аж по животах себе гладять вiд цiеi чудовоi iжi, обережно вийшов з-за камiнця i поволi наблизився до вогню. Зоська Ковальчанка зараз же вiдколупнула шматочок картоплi i подала йому на паличцi, запрошуючи брати i iсти.

Кошалек-Опалек не без остраху поклав цю крихту в рот, але, покуштувавши, знову простягнув руку. Тодi дiвчатка почали кришити найкраще спечену картоплю i, даючи краснолюдковi по крихiтцi, так звикли до нього, що Каська Бальцерiвна сама поклала йому останню крихточку в рот, i всi, побачивши це, запищали з великоi радостi, а найголоснiше – Кася.




III


Попоiвши, Кошалек-Опалек знову сiв бiля вогню, а коли хлопцi пiдкинули свiжого хмизу й iскорки стали весело скакати по сухих галузках, вiн так почав розповiдати пастушкам про краснолюдкiв:

– У сиву давнину нас звали не краснолюдками, а боженятами. І жили ми не пiд землею, не пiд камiнням або корiнням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Це було давно-давно. Ще тодi, коли в цiй краiнi панував Лех, який збудував мiсто Гнезно на тому мiсцi, де знайшов гнiзда бiлих птахiв. Бо мiркував так: «Якщо птахи живуть тут безпечно, то земля ця, мабуть, тиха i добра». І справдi земля була такою. Люди кажуть, що птахи тi то були орли, але в наших старих книгах записано, що це були лелеки, якi бродили по рiвнинних луках i там вили собi гнiзда.

Як було, так було, досить того, що вся ця краiна вiд Леха почала зватися Лехiя, а люди, що жили в нiй, теж прийняли назву лехiтiв, хоч сусiди звали iх ще й полянами, бо це був народ хлiборобiв i ходив за плугом на полi. Усе це записано в наших старих книгах i скрiплено печаткою.

– А лiсу тодi не було? – запитав раптом тоненьким голоском Юзик. – Анi рiчки, нiчого?

– Чому ж! – вiдповiв Кошалек-Опалек. – Був лiс, i то не такий, як сьогоднi, а величезна, майже безконечна пуща. А в цiй пущi жили великi й страшнi звiрi i так ревли, що невеликi дерева аж ламалися. Але ми, краснолюдки, знаемо лише про ведмедiв. Одного разу розповiдав менi прадiд мого прапрадiда, що коли такий ведмiдь вигорнув його з липового дупла разом з бджолами i медом, то тримав у себе слугою до половини зими i велiв день i нiч розповiдати казки, а сам тiльки лапу смоктав i дрiмав у барлозi. Лише коли вдарив лютий мороз i ведмiдь мiцно захропiв, прадiд мого прапрадiда бiгом пустився з тiеi пущi i по семи роках мандрiвки повернувся до своiх.

Дiти смiялися, слухаючи про цю пригоду, а Кошалек-Опалек розповiдав далi:

– Го-го-го! Ото були часи!.. Над полями, над водами тодi шумiли липовi гаi, а в них жив один старий, дуже старий божок на iм’я Свiтовид, який дивився на три сторони свiту i охороняв усю краiну. Але щодо хат, худоби i подвiр’я, то iх стерегли боженята, яких через маленький зрiст називали коротульками або скшатами. «Кожна хата мае свого скшата», говорили люди в тi старi часи, i нам добре було i весело, бо ми допомагали своiм господарям у всякiй роботi: то коням овес насипали i вiддмухували полову, щоб золотилось саме чисте зерно, то сiчку рiзали, то перетрясали солому, то курей заганяли на сiдало, щоб не губили яець у кропивi, то били масло в масничках, то вiддушували сир, то колихали дiтей, то мотали пряжу, то на вогонь дули, щоб каша швидше варилась. Яка тiльки робота була в хатi i на подвiр’i – ми охоче брались до неi. Правда, це не задарма. Як не господар, то господиня пам’ятали про нас. Завжди в свiтлицi на краю лави були крихти хлiба й сиру, завжди в квартi було трохи меду або хоч молока. Було з чого жити.

А виходила господиня на город полоти або з серпом у поле, то тiльки озирнеться з порога, вiзьме з дiжки жменю проса й, розсипавши по хатi, промовить:

Боженята! Боженята!
З вами дiтки, з вами хата,
А за це вам – просом плата!

І йшла спокiйно до роботи. А ми гульк з-пiд запiчка, стриб з-пiд лави, гульк з-пiд мальованоi скринi. І ну господарювати, розповiдати дiтям казки, хлопцям стругати коники, дiвчаткам ляльки робити, кiски заплiтати. Ну протирати вiконця, впускати сонечко через них до хати i ту золоту яснiсть по кутках розносити, аж усе пахло довкола. Працi, правда, було багато, але людськоi вдячностi ще бiльше. Не було заручин анi острижин [1 - Острижини – стародавнiй звичай у захiдних слов’ян, за якими семилiтнiм хлопчикам уперше пiдтинали волосся.], на якi б не запросили нас господарi:

Боженята! Боженята!
Просим в гостi вас на свята!
На столi стоiть печеня
Із рогатого оленя,
Іше курочка рябенька,
Ще й перепiчка бiленька!

Мiж гостей ми, правда, не пхалися, бо народ наш, хоч i маленький, завжди розумiвся на справах. Але коли один, другий i десятий починав пiд вiкном або пiд порогом на гусельцях грати, то люди не могли наслухатись нашоi музики, така веселiсть, така радiсть вiд неi йшла, начеб у серцi спiвало. Гей-гей! Де тi часи, де?




IV


Кошалек-Опалек зупинився i поволi пахкав люлечкою, а дiти, задивившись на нього, захоплено слухали, хоч вiн нiчого й не говорив. По хвилинi промовив:

– Як довго то тривало – не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потiм часи почали мiнятися. Не стало добрих володарiв з роду Леха. А тi новi, що настали, весь час бились мiж собою, бо iх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарештi, народовi тi чвари, i вiн прогнав заколотникiв геть i знов обрав собi одного володаря.

Заспокоiлось трохи в цiй краiнi, але щойно сонце засвiтило над нею – знов прийшла буря.

Як сарана спадае на посiви, щоб знищити iх до кореня, так на лехiвську землю напали нiмцi, а iхнiй князь хотiв насильно взяти замiж нашу князiвну i панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тiльки боженятами, але в тi стародавнi добрi часи була еднiсть, i ми йшли разом з народом, як браття.

Князiвна, однак, не хотiла за нiмця…

– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерiвна. – То була Ванда.

– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І давай одна поперед одну затягати:

В нашiй землi лежить Ванда,
Що не хтiла нiмця…

Кошалек-Опалек покивав на це головою, усмiхнувся i каже:

– Не хотiла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пiсня записана в наших книгах. З давнiх-давен навчаемо ii малу сiльську дiтвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дiтей навчив цiеi пiснi. А вас хто навчив?

Ми не знаемо…

– Ну, то, мабуть, я. Інколи здаеться, що в повiтрi щось говорить або спiвае…

– Егеж! – поважно притакнули хлопцi.

– Це, бачите, краснолюдки так говорять i спiвають. Тiльки що вони маленькi – то iх не видно, як поховаються десь у хлiба або в траву на луках, або в гаю мiж листочками, або пiд тими польовими камiнчиками… Ну, гаразд. Коли князiвна не схотiла нiмця, то зчинилася вiйна. На краiну цю вiдразу почали летiти круки i ворони, вiдразу почали вовки вити, вiдразу небо затягнулося чорними хмарами.

Ми також почали голодувати, бо й хлiб, i сир – усе йшло для тих воiнiв, що билися з нiмцями. Збiднiв весь край, збiднiли разом з ним i боженята. А як розболiлося серце в нашоi князiвни, що через неi весь народ страждае вiд вiйни, то вона кинулася в рiку, у Вiслу, та й втопилася. Тiльки тодi нiмцi пiшли геть, а у нас настав мир.

Але вiйна все зiпсувала, звела нанiвець. Брат почав зраджувати брата, сильнiший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирiтську нивку. А через те, що у краi, де кривда i сирiтськi сльози, не може бути щастя, запанували i злi князi, що звались Попелi.

– Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелi?

– Чого кричиш? – обiрвав ii Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це тi Попелi, що одного з них мишi з’iли.

– Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.

А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповiдав далi:

– По-рiзному розказують про тих мишей – i так, i сяк. Давнi то часи, i сьогоднi вже нiхто не дiзнаеться, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не мишi були, а боженята, зодягненi у мишачi кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попiль – зовсiм поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нiр i забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда – важко сказати. Але мiй прапрадiд сам розповiдав менi, що поки ще не ослiп вiд глибокоi старостi, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якiй начебто це сталося i яка й досi зветься Мишачою. А озеро називаеться Гопло.

Ну, гаразд…

Тим часом люлька погасла, i Кошалек-Опалек почав шукати в попелi iскорку. Знайшовши ii, кiлька разiв потягнув з люльки, потiм випустив клубок диму i заговорив далi:

– У тих старих книгах то так: тут кiлька сторiнок бракуе, там знов кiлька так пожовкло i злиняло, що й не прочитати, а в iншому мiсцi – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож i не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрi це були часи, чи поганi – зразу можна пiзнати. Якщо добрi – то з тих сторiнок, хоч би й найдавнiших, б’е таке свiтло, немовби зiйшло сонце; а як поганi – то така темiнь оохоплюе, як у чорну нiч, коли над землею нi зiр, нi мiсяця.

Такi то вони, тi старi книги краснолюдкiв…




V


– Хочете знати, що було далi? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.

Хочемо, хочемо! – закричали всi.

– Ну то слухайте. Зразу ж пiсля тих чорних сторiнок про Попеля йдуть свiтлi сторiнки про П’яста. Го-го! Про П’яста я мiг би говорити вам цiлу годину.

У Юзика загорiлися очi.

То говорiть, будь ласка!

– Говорiть! Оповiдайте геть усе, що тiльки знаете! – кричали наввипередки дiти.

Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину i почав:

– Сам я небагато знаю, бо мене ще тодi й на свiтi не було. Проте один старий краснолюдок, що писав цi сторiнки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту iсторiю, i хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шумiти, як почне розказувати про того П’яста, то в усiй пущi наставала така тиша, хоч мак сiй. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навiть тi трави i папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.

А той старий дуб шумiв легесенько-легесенько, десь вiд самого серця, ведучи тиху розмову i пригадуючи давнi днi своеi молодостi.

А краснолюдок, що тодi був зовсiм молодий, ба! мало що бiльший вiд синички, сiдав собi пiд одним грибом, з яким вiн приятелював, i так вивчив усю ту iсторiю, що пiзнiше записав ii у нашi книги.

А було це так:

Стояв собi той дуб, тодi ще молодий дубок, в тихiй дiбровi, а недалеко, в затiнку пiд липами, на яких гули бджоли, виднiлась ясна хата з модрини. В хатi жило трое людей: П’яст, Жепиха i iхнiй синочок, якого звали Землевiтом, бо дуже любив поля, а як виходив на порiг хати, то казав: «Земле, вiтаю!»

І щодня бачив дуб iхне життя працьовите, iхнi добрi серця i душi, такi чистi, начеб кожне з них мало в грудях бiлого голуба.

Та й боженята жили собi в модриновiй хатi, i добре iм було, бо й батько, i мати, i синок давали iм, що могли: то золотого меду, то прiсного калача, то найбiлiшого сиру, бо своею працею нажили собi багато всякого добра.

Отже, i в королiвському палацi краснолюдкам не могло бути краще, як у тiй тихiй свiтлiй хатi, що пахла живицею.

Аж настав час, коли синковi перший раз мали пiдстригати волосся. Зразу ж почали сходитися i з’iжджатися сусiди – хто пiшки, хто на возi, хто верхи, так що аж гамiрно стало на П’ястовому подвiр’i.

Порався П’яст, поралася Жепиха, щоб почастувати i обслужити гостей, а хатнi боженята весь день допомагали.

Та тiльки-но почало заходити сонце, як у повiтрi залунав пречудовий спiв. Люди звели очi на небо, думаючи, що звiдти голос iде.

А боженята раптом сполотнiли i почали тремтiти, наче вiд подиху холодного вiтру, хоч погода була травнева.

І як котрий бiг, так i зупинився, трусився, аж зубами цокотiв.

Тим часом iз заходу появилися два мандрiвники, якi саме з тим спiвом iшли до П’ястовоi хати.

Мандрiвники спiвали про те, що для цiеi краiни кiнчаються старi i настають новi часи. Спiвали, що загинуть i обернуться в порох старi боги, яких люди ставили собi по святих гаях.

Слухали люди той спiв, i на обличчях iхнiх вимальовувалась сила й надiя.

А боженята, опам’ятавшись пiсля першого переляку, зiбралися в найтемнiшому закутку П’ястовоi комори i, знiтившись, тремтiли, як тремтить осiнне листя, коли вже час йому опадати. Бо з дiда-прадiда iм заповiдали, що коли з заходу прийде така пiсня, то це буде знак, що мусять iти з хати у свiт, поступившись мiсцем перед iншими духами.

Даремно Жепиха насипала iм маку, накришила солодкого калача. Боженята, хоч були голоднi, не вийшли з кутка комори, не спожили того дару.

Багато днiв, багато ночей просидiли боженята в коморi, голоднi й холоднi, доки не затихла пiсня, що дзвенiла в повiтрi над хатою. А коли нарештi вiдважилися ступити за порiг i захотiли по-давньому служити господарям, то побачили П’яста, який у золотистому плащi, накинутому поверх його лльяноi свити, i в яснiй коронi йшов на королiвський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарi й двiрська челядь.

Жепиха теж стала королевою, а малий Землевiт – королевичем. І перестали вони бути селянами, з простоi хати перейшли жити до королiвського замку.

Боженята, однак, як i ранiше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасiку; не хотiли кидати улюбленоi садиби, де стiльки рокiв прожили спокiйно i щасливо.

Але не було вже в них колишньоi спритностi i сили. П’ястiв комiрник ставив iм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не смiли вже й доторкнутися до цiеi iжi, бо вiдчували, що праця iхня уже не та, що колись, i помiчники з них поганi. Тiльки з долiвки збирали те, що впало зi столу, i так змарнiли, так почорнiли, що люди почали називати iх злиднями, а не боженятами…

Так шумiв, так розповiдав той стародавнiй дуб, а притихла пуща слухала…




VI


Кошалек-Опалек замовк, i дiти сидiли тихо, бо iм здавалося, що в шумi лiсу вони чують голос того старезного дуба. Лише по хвилинi обiзвався Юзик Срокач:

– А що сталося з боженятами?

Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давнiми часами, тож дiти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:

– Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?

Вчений муж прокинувся iз задуми i вiв далi:

– Ще досить довго жили боженята по хатах i селах, але щораз ставали сумнiшi, щораз слабшi i щораз меншi. Вже й люди не кликали iх так часто на допомогу. Ще поки жив П’яст, iм не було кривди. І за панування його сина Землевiта боженята ще мали свiй куток у кожнiй хатi. Але коли став панувати внук цього Землевiта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навiть не наважувались показуватися завидна i тiльки смерком вилазили з кутка, щоб пiдкрiпитися чим-небудь.

Уже й матерi, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дiтей.

Боженятам залишалась найгiрша робота – в стайнi, в хлiвi, в клунi, а в хатi хiба що скiпок наколоти, посуд помити та смiття в куток пiдмести.

А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони. Боженята почали виходити купками з хат, iз сiл, плачучи i жалiсно прощаючись з людськими оселями. Потiм розсипалися по лiсах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонiв.

З того часу люди вже не бачать краснолюдкiв, хiба що вночi, а вдень лише малi дiти можуть iх побачити, ось так, як ви мене. Найбiльше пiшло iх у гори Карпати, де вони стережуть пiдземнi скарби. По лiсах iх також досить. А що в лiсi зима бувае тяжка, то вони поробили собi жупанцi з ковпачками, переважно червонi, по чому iх легко пiзнати, i вiд чого пiшла ще й iнша назва «краснолюдки». До людей вони i зараз ставляться сердечно: за крихiтку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно доброi людини. Але як тiльки почують голос дзвону – враз ховаються пiд землю…

Кошалек-Опалек саме кiнчав говорити, знявши зi схиленоi голови ковпак, коли вiд лiсу почув багатоголосий гамiр.

То жiнки i дiти поверталися з походу на лиса. Однак це повернення не було переможним. Хитрий лис мав не одну нору, i доки в лiсi розкопали першу, вiн тiею чи iншою вийшов у поле, мiж кущi тернини, i там причаiвся, не залишивши жодного слiду. Жiнки нарiкали, що марно згаяли час, а дiти кликали собак, якi зi страшенним гавкотом вислiджували щось попiд лiсом.

Пастушки, почувши цей крик i гавкiт, пiдняли голови i так задивились та заслухались, що й зовсiм забули про краснолюдка. А Кошалек-Опалек устав вiд вогню, натягнув на голову ковпачка i, сховавшись поблизу в борознi, зник у торiшнiй травi, що анi Зоська, анi Кася, анi Стахо, анi Куба, анi Ясько Кременець не були впевненi, чи все це iм тiльки наснилося, чи й справдi краснолюдок сидiв з ними на полi бiля вогнища i розповiдав чудову казку.




VII


Тим часом Кошалек-Опалек, тихцем пробравшись до лiсу, йшов гущавиною майже в цiлковитiй темрявi. Бо хоч на свiтi був ясний день, тут лежала така глибока тiнь вiд смерек i сосен, що важко було побачити стежку.

Кошалек-Опалек iшов так, може, годину, може, й бiльше. Вже йому та мандрiвка добряче набридла, та й голод знов почав дошкуляти, аж раптом, спiткнувшись, вiн упав у глибоченьку яму.

У ямi цiй жив лис Салко, на всю околицю звiсний куролов, той самий, на якого жiнки влаштували невдалий похiд.

Сидiв вiн у кутi своеi комори i догризав жирного каплуна, пiр’я з якого валялось розкидане по ямi.

Побачивши Кошалека, Салко одразу перервав бенкет, гребонув лапою раз, удруге i в зроблену нашвидку ямку вкинув кiстки, накрив iх землею i дивиться.

Кошалек-Опалек видався Салковi дуже смiшним, коли, перекидаючись у повiтрi, падав у яму. Але хитрий лис навiть виду не подав, а скромно опустивши хвiст, пiдiйшов до гостя.

– Ви, пане добродiю, – сказав солоденьким голоском, – як бачу, помилилися дверима…

– Справдi, – вiдповiв Кошалек-Опалек. – Тут трохи темно, i я не помiтив головного входу. Та й очi в мене ослабленi постiйною працею над моiм великим iсторичним твором.

– Ах! – скрикнув захоплено Салко. – Отже, я маю честь привiтати вченого мужа й колегу! Я теж усе свое життя риюся в книгах, пишу великий твiр про розвиток годiвлi курей та голубiв на селах, навiть подаю новi проекти будiвництва курникiв. Ось i пера, якими я користуюся у своiй працi…

При цьому скромним порухом вiн показав на розкидане по кутках пiр’я щойно впораного каплуна.

Здивувався вчений Кошалек-Опалек. Якщо вiн одним-од-нiсiньким пером з сiроi гуски здобув таку велику почесть у свого народу, то який же славний мае бути той, хто використав цiлу купу такого чудового золотавого пiр’я…

А Салко пiдiйшов до нього i питае:

– А звiдки в тебе, любий пане-брате, таке гарне перо? І де ж те миле створiння, з якого воно взяте? Я був би радий познайомитися з ним.

– Перо це, – вiдповiв Кошалек-Опалек, – з крила гуски, що пасеться в табунцi сирiтки Марисi.

– У табунцi? – захоплено повторив Салко. – І ти кажеш, милий колего, що його пасе мала сирiтка? Мала сирiтка, яка, мабуть, не може дати собi з ним ради? О, як би я охоче допомiг iй! Як радо допомiг би бiднiй сирiтцi! Треба тобi знати, любий колего, що серце у мене дуже-дуже м’яке! Аж таке м’яке, як травневе масло.

Тут вiн ударив себе лапою в груди на доказ щиростi своiх слiв i, впритул наблизившись до вченого Кошалека-Опалека, якусь мить обнюхував те гусяче перо, а потiм витер очi й промовив:

– Не дивуйся, шановний товаришу, моему хвилюванню. В цю мить я збагнув свое справжне покликання. Навертати заблудлих гусей – ось мое покликання! Допомагати сирiткам пасти iх – ось велика мета мого життя…

І вмить, пiднявши вгору обидвi переднi лапи, вимовив:

– О, невиннi iстоти! О, прекраснi, милi створiння! Вiднинi я весь вiддаюся служiнню вам.

Сказавши це, вiн вiдразу ж повернувся до виходу i кинувся з ями геть, а за ним довгим пiдземним ходом iшов учений.

Пройшли вже шмат дороги, аж тут лис обернувся i каже:

– А не забудь, пане-брате, записати в своiй дорогоцiннiй книзi про сьогоднiшню зустрiч. Тiльки жодних похвал менi, жодних фiмiамiв! Напиши просто, що ти зустрiв великого приятеля людства на прiзвище Салко (про прiзвище не забудь) – великого вченого, автора численних творiв, словом, лиса зовсiм незвичайноi вдачi, який заслуговуе на найбiльше довiр’я як у гусятникiв, так i в усiх власникiв курей та качок. Розумiеш, любий друже, вроджена скромнiсть не дозволяе менi говорити багато про своi чесноти, зупинюсь лише на коротенькiй згадцi – решту залишаю твоiй уявi.

Вони обнялися, як брати, i пiшли далi.

А вже до пiдземелля почало просочуватись щораз яснiше, щораз рожевiше свiтло, i щораз бiльше тепла проникало зверху.

Коли прийшли до мiсця, де пiд спорохнявiлим пнем був вихiд, лис вискочив i, крикнувши товаришевi «до побачення», зник у густих зарослях.

Вiд запаху вологого моху й трави, що тiльки виткнулася iз землi, у Кошалека-Опалека запаморочилася голова. Вiн сiв на торiшнiй шишцi i хвилинку вiдпочивав перед дальшою дорогою, радий, що доля звела його з таким благородним звiром.




VIII


Сидить ото собi учений Кошалек-Опалек на шишцi, аж гульк – iде селянин. В кожушинi, шапцi, постолах, на плечi – сокира, полотняна торба на мотузцi, – звичайний собi лiсоруб. Іде до лiсу, розглядаеться по небу, видно, весело йому, бо насвистуе.

Кошалек думае собi:

«А що коли запитати в цього селянина, чи прийшла вже весна?»

Але вiдразу ж, надувшись, запишався з великоi мудростi i мовив сам до себе:

«Не личить ученому мужевi позичати розуму в мужика…»

А лiсоруб саме проходив бiля нього. Глянув знiчев’я убiк i бачить – на шишцi щось стирчить, надуте таке, аж кругле. Думав, що це порхавка, i, зачепивши ногою, пiшов собi. Та хоч ледве торкнувся постолом краснолюдка, учений Кошалек-Опалек перевернувся i разом з шишкою покотився в якусь яму. Щастя хоч, що чорнильниця була добре заткнута й мiцна.

Затримавшись у ямцi, вчений лiтописець помацав потовченi ребра i, переконавшись, що вони цiлi, скривився i сплюнув.

– Тьху з такою халепою! Грубiян препоганий! А я ще хотiв вступати з ним у розмову… Ото б ускочив… Інакше треба взятися за цю справу.

Вiн потер пальцем свiй довгий нiс i задумався. Раптом стукнув себе по лобi:

– Як же менi знати, чи прийшла весна, чи нi, коли я не вимiряв ii дорогу по свiту!

І зараз же почав уважно розглядатися, з чого б то влаштувати подобу земноi кулi i вимiряти по нiй дорогу весни.

Раптом глянув убiк – аж по стежцi тупцяе iжак: шпильки наструнчив, мордочку висунув, на спинi яблуко. Кошалек-Опа-лек дуже зрадiв i, чемненько привiтавши iжака, попросив у нього яблуко. Їжак злякався: що воно за такий малий чоловiчок? А що совiсть мав нечисту, бо яблуко це вкрав уночi в одноi господинi й нiс до своеi ямки, то й кинувся чимдуж тiкати. Згорнувшись у клубок, покотився з гори, як м’яч.

– Стiй, стiй! Зажди! – гукнув Кошалек-Опалек йому навздогiн. – Я тiльки вимiряю на цьому яблуцi дорогу весни i зразу ж вiддам тобi!

Та iжак уже зник у густому туманi.

– Ото дурна тварина! – сказав сам до себе Кошалек-Опалек. – Втекла вiд мене з такою чудовою кулею. Що ж його тепер робити? Нiчого не вдiеш – треба десь дiставати iншу.

І пiшов собi далi, перескакуючи через рiвчаки та камiння.

Незабаром знайшов грудку вапна; зробив з неi кульку, викотив на найближчий горбок i смерековою шпилькою почав креслити на нiй материки, моря, гори, рiки, доки не накреслив увесь свiт, затим, почепивши на нiс окуляри, став простежувати на цiй земнiй кулi шляхи весни.

А тим часом туман спав з горбка на долину, ще хвилинку мерехтiв над нею, наче бiла хустка, затягуючи лiсову стiну блакитною легкою парою. А потiм розтанув по ярах. У золотому свiтлi сонця показались луки i поля, гаi i дiброви…

І тодi з пiвденного схилу гори вийшла красна дiвчина. Пiдняла руки догори i простерла iх над землею. З-пiд ii босих стiп розцвiтали братки i стокротки. Йшла тихо, а довкола неi звучали пташинi пiснi i чувся пошум крил. Була смуглява на обличчi, як темна свiжозорана земля, але там, де пройшла, прокидались веселки i барви. Вона опустила очi, з-пiд ii вiй сяяли блакитнi вогнi.

Це була Весна.

Йшла так близенько коло Кошалека-Опалека, що зачепила його лляним подолом, овiяла тихим подихом вiтру. Тонкими пахощами вiйнули на нього фiалки, що були у вiночку на ii ясному волоссi. Але вчений лiтописець так був зайнятий обчислюванням – як, коли i звiдки мае прибути на свiт весна, – що не помiтив ii приходу. Втягнув лише довгим носом легкий солодкий запах i, схилившись над своею здоровезною книгою, уважно записував усе те, що виходило з обчислень. А з них виходило, буцiмто весна вже на свiт не прийде, бо збилася з дороги, до цiеi краiни не потрапить i залишиться за морем…

Далi з обчислень вийшло, що жайворонки i солов’i спiвати не будуть, бо зовсiм охрипли, i каркання ворон вiдтепер буде единою пiснею на свiтi. А все насiннячко з квiтiв вiтер занiс у безмежнi провалля, i вже не зацвiте нi троянда, нi лiлiя, нi польова яблунька… Виходило з обчислень i те, що свiтова зiрниця згасла, а сонце геть почорнiло, i днi стануть ночами, а поля замiсть трав i хлiбiв укриють вiчнi снiги…

Коли вiн писав цi слова, окутуючись клубами диму зi своеi великоi люльки, пишаючись, що вiн такий мудрець i пророк, на горбок прилетiли три чорно-золотистi волохатi оводи i ну ганятись у синiм повiтрi над блискучою лисиною Кошалека-Опалека. Облетiли ii раз, удруге i втрете, гучно й басовито гудiли, але вчений, поринувши у свою книгу, не чув iх.

Раптом, саме коли ставив крапку, щось бац йому на лисину раз, тодi вдруге, втрете, вчетверте, вдесяте! Кошалек-Опалек страшенно закричав, бо подумав, що руйнуеться свiт! Вiн упустив люльку, кинув перо i вiдскочив убiк, перевернувши чорнильницю на свою дорогоцiнну книгу. Чорнi патьоки потекли просто на щойно написанi сторiнки! Кошалек-Опалек аж остовпiв.

Даремнi його вiщування! Даремнi обчислення!

Уся книга залита рiкою чорнила!

Що ж робити? З чим вiн повернеться до короля?

Так розумно, так гарно обчислив – i все пропало! Сплеснув руками бiдолашний лiтописець, бо з раптового переляку його покинула вся мудрiсть. Тепер уже вiн справдi не знав – чи прийшла весна, чи ще нi…

Стояв так до полудня i аж до вечора.

Уже згасла вечiрня заграва, засвiтилися зiрки, з полiв i лук долинув запах квiтiв. Красна дiвчина доходила вже до краю лiсу, i там, де вона ставала босою ногою, розцвiтали першi конвалii.




Подорож Пiдземка





I


Тим часом запаси харчiв у кришталевiй печерi геть вичерпалися, тож кожному краснолюдковi на день не випадало навiть по три горошинки. Це призводило, звичайно, до рiзних суперечок i навiть до бiйки, як це бувае там, де голодно i холодно. То Сонечко зi Свiтлячком поб’еться, то Тямко iз Козубком, то Соломинка з Порхавкою, то знов усi разом, аж поки Микула i Пакула, що були в печерi стражниками, не запирали всю компанiю в холодну.

Але найбiльше галасував i був невдоволений з тих тяжких часiв Пiдземок. Вiн iв за чотирьох i завжди нарiкав, що голодний.

Цього Пiдземка спiткала колись особлива пригода.

Треба сказати, що краснолюдки не завжди сидять пiд землею. Охоче живуть на селi – то у запiчку, то пiд порогом хати. А там, де господиня недбала, де горщики не накритi, лушпиння не зметене, пряжа лежить не на мiсцi, сир своечасно не витоплений, помиi не вилитi, птиця не полiчена, – пустунам-краснолюдкам роздолля. Натоплять мух у борщi, виметуть смiття з куткiв на середину хати, сиру над’iдять, нитки на мотовилi заплутають, повипускають курей з клiтки, цебрик перевернуть – нашкодять як можуть, а потiм – у запiчок.

А коли господиня залишить у колисцi дитинча, а сама побiжить до сусiдок поплiткувати, вмить краснолюдки обмiняють дитину, пiдкинувши свою, а вкрадену тримають у себе, наказуючи собi служити.

Пiдкинений краснолюдок не росте, тiльки голова у нього робиться щораз бiльша i важча. А ненажерливий такий, що не наситити нiчим.

В одноi жiнки на селi був чудовий маленький хлопчик Ясько. Волосся – як льон, оченята – як волошки, вустоньки – як суничка. Здоровий був i веселий, як та рибка у водi. А як коли заплаче – то вже щось мусило дуже дошкулити йому. Хоч мав усього пiвроку, та вже посмiхався до матусi, тягнув рученята i трiпотiв ними, як пташка…

Але матiнка рiдко коли поралася бiля нього. Вона раз по раз бiгала до сусiдок на теревенi. Тут стане, там сяде, а як заговориться – то забуде i про немитi горшки, i про невипране шмаття, геть про все – навiть про Яська…

Якось краснолюдки вбiгли до хати, дивляться – господинi нема, поросята риються по кутах, а дитина плаче в колисцi.

Вони зараз же вхопили дитину, занесли до себе в пiдземелля, а в колиску поклали свого Пiдземка, чисто виголивши йому бороду.

Приходить мати, дивиться, що воно за дитина така? Голова – як гарбуз, обличчя в зморшках, очi, як баньки, а ноги коротенькi, наче в каченяти…

Перелякалася жiнка.

– Тьху! Щезни з моiх очей! – говорить i протирае очi, бо думае, що iй тiльки так ввижаеться.

А той як заверещить: «iсти!»

– Яську… – лепече до нього мати, – Яську! – а той тiльки дивиться з-пiд лоба i репетуе: iсти та iсти!

Нагодувала його, заколихала, думала, що буде спати. Але де там! Тiльки жiнка на крок вiд колиски, а воно в крик: iсти!

Так було аж до вечора. Жiнка думае собi, й чого воно таке ненажерливе? Що це сталося з дитиною? Але додуматись не може. В одну руку тицьнула шмат хлiба, в другу – морквину, i той якось заснув…

Але на другий день рано-вранцi те саме: iсти i iсти.

«Чи на тебе голодний вовк очима посвiтив, що не можеш наiстися?» – думае жiнка, годуючи дитину, та й дивуеться, що воно за перемiна така. Таж той-таки Ясько досi iв не бiльше вiд горобця, а тепер завжди голодний.

Нiчого не роби, тiльки при колисцi стiй i в рот йому клади. Ковтае, як старий, витрiщуе очi, як жаба, став якийсь зовсiм iнший, наче не ii дитина… Так минуло кiлька днiв, минув тиждень.

Бачить жiнка, що як тiльки залишить щось у горщику – чи галушки, чи горох, та вийде з хати, – то зараз усе хтось виiсть геть чисто.

«Що воно дiеться?» – мiркуе жiнка i не може зрозумiти.

Думала, може кiт. Набила кота, зачинила в коморi, пiшла. Вертаеться – а горщики знову порожнi, каструля вилизана, вiд приправи нiчогiсiнько не залишилося.

Іде до комори, дивиться: а кiт як сидiв, так i сидить i страшенно нявкае, бо такий голодний, що аж боки у нього запались. Бачить жiнка, що то не кiт з’iв. Вона подумала, що то, мабуть, Жук.

А був у неi на подвiр’i чорний собака, якого звали Жуком. Вона й давай його лупити палицею. Собака скавулить, бо ж йому кривда дiеться, нестерпний бiль. Сiни зачиненi, втекти нiкуди, а жiнка шмагае його та ще й кричить: «А не руш! А не смiй!» Жук крутиться, вищить, радий би пiд землю сховатися. Нарештi жiнка втомилась i кинула палицю. Тодi бiдолаха Жук пiдiбгав хвоста i зi страшним скавучанням поволiкся до хлiвця та до вечора зализував там побитi боки.

На другий день жiнка зачиняе в коморi i кота, i Жука. Засувае горщики в пiч i йде до сусiдки.

Посидiла трохи у сусiдки, побалакала, вертаеться, а у коморi судний день. Кiт iз собакою так зчепилися, що аж шерсть пiд стелею лiтае, а в хатi пiч вiдкрита, горщики порожнi, каструля вилизана, наче хто iх вимив, а дiтлах кричить у колисцi, аж у вухах лящить.

З журби жiнка вхопилась за голову, а потiм ii взяла злiсть. Сплеснула в долонi i каже:

– Пiдожди-но, лиха бiдо! Вже ж я тебе вистежу!

Заклопотана думками, пiдiйшла до колиски, бо пiдкидьок верещав на все горло.

Бiдна мати годуе його, а сльози так i котяться з очей. Глянула на дитину: чом ii Ясько так змiнився? Бувало, сiдала з ним на порозi хати, i хто проходив – той хвалив, бо ж такоi дитини ще треба було десь пошукати…

А тепер вона не смiе й виткнутися з ним на люди – таке потворне опудало зробилося. Не усмiхнеться, не загомонить, рученят не витягне до материного намиста, тiльки лежить, надуте, зморщене, лисе, як старе. Рости – теж не росте, лише голова велика та важка, як гарбуз.

Справжне опудало…

Та ще й до цього всього – такi витрати! Наварить усього, наче на двох добрячих чоловiкiв, а вийде з хати, то й для неi нiчого в горщику не лишиться.

– Що ж, дитина дитиною, – говорила з жалем жiнка. – Мабуть, така воля Господня. Але цього виiдання – не прощу! Їй-бо – не прощу!




II


Наступного дня жiнка зварила горщик капусти, горщик гороху, засмажила чималий шмат сала, все це поставила в пiч, заслонила, нагодувала дитину, взяла з собою кота й Жука i пiшла.

Але не пiшла далеко – стала за рогом хати i дивиться крiзь шибку.

Аж тут пiднiмаеться з постелi отой пiдкидень i, сiвши в колисцi, розглядаеться по хатi – чи нiкого нема?

Дивиться жiнка далi, а воно вилазить з колиски – i до печi. Прийшов, вiдчинив, потягнув задоволено носом, бо в каструлi запахли шкварки, i давай шукати ложки. А ложки були на миснику.

Дiставати iх було незручно, тож вiн вилiз на скриньку i, вибравши найбiльшу, шмиг до горщикiв. Витягнув з печi капусту, помастив салом, докинув гороху i iсть, аж за вухами лящить.

Сторопiла жiнка, побачивши таке диво, сплеснула в долонi i швидше до сусiдки – порадитись.

Прибiгли обидвi щодуху, дивляться – а в горщиках вже мало що й залишилось. А воно аж сопе, та iсти не перестае…

Виiв капусту, виiв дочиста горох, стукнув ложкою в пусте дно, перехилив каструлю, вилизав приправу, що залишилась, горщики засунув у пiч, ходить по хатi, як старий, i заглядае по кутках.

Жiнка тiльки зуби зцiпила, але мовчить.

А той ходить, роздивляеться, знайшов яйце, яке курка знесла пiд решетом, i давай крутити своею здоровезною головою i та дивуватися:

«Сiмдесят сiм лiт живу, – каже, – а ще не бачив такоi бочки без обручiв…»

З цих слiв сусiдка й зрозумiла, що то був краснолюдок.

– Не залишилося, – каже, – нiчого робити, тiльки вирiзати добрий березовий прут та дати йому доброго прочухана i викинути на смiтник. Як буде верещати на смiтнику, то краснолюдки справжню дитину принесуть, а цього виродка заберуть собi назад.

Сподобалось це жiнцi. Як скочить вона до берези, та як виломить прута, як влетить до хати, як схопить пiдкидька, як не почне його шмагати!

– Ось тобi!.. за мого Яська, за мою шкоду! А на!.. на!.. на!..

А той верещить – аж на небi чути, а жiнка не перестае та все шмагае.

У третiй хатi жила вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.

І як на те, саме на той час Кукулина взяла на руки свою дiвчинку i йшла полоти на панське поле. Почувши у сусiдки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»

Тут i дитина ii, яка ще не вмiла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й бiль.

Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже пiдбилося вгору (шкода iй було часу, бо дуже працьовита була), однак спiвчуття перемогло. Йде до сусiдки, а в неi дверi зачиненi.

– Сусiдко! – гукае. – А хто це там волае так?

А жiнка:

– Не ваше дiло! Йдiть собi своею дорогою!

Кукулина на це:

– Сусiдко! – гукае знов. – Не iнакше, як ви Яська свого б’ете? Пожалiйте трохи, бо ж воно ще мале…

А жiнка:

– Такий вiн мiй, той пiдкидьок, як лихий вiтер, що по полю гасае!

– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.

А Марися починала вже плакати щораз жалiснiше.

Жiнка розiзлилась:

– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звiдки прийшла, не пхай носа в чужi дверi, бо причинять тобi!

Прикро було Кукулинi почути таку вiдповiдь, але як у хатi затихло, вона подумала собi: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хiба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».

І пiшла.

Тимчасом краснолюдки почули крик свого Пiдземка i кажуть:

– Бiда! Нема ради – треба йти рятувати!

Не минуло й кiлька хвилин, i тут у хатi сталося диво. Вилазять з-пiд печi маленькi чоловiчки в жовтих i зелених жупанцях, кожний тримае в руцi червону шапочку i низенько кланяеться жiнцi та просить, щоб вiдпустила iхнього товариша, а вони насиплють iй у запаску стiльки грошей, скiльки зможе втримати.

Як почула жiнка про грошi – одразу ж серце ii зм’якло, але тут сусiдка шепоче iй на вухо:

– Не пускайте його, кумо, з доброi волi, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а отi грошi – то просто порохнява i все!

Тодi жiнка:

– Ану геть звiдси! Вiддайте мого хлопчика, а ваших грошей менi не треба! Тiкайте хутчiй, бо всiй компанii дiстанеться!

Краснолюдки прищулили вуха i шасть пiд пiч один за одним! А жiнка вхопила Пiдземка за вухо та й на смiття.

Пiдземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стiльки з болю, скiльки зi страху, бо не знав, що з ним тут буде.

У цю мить Кукулина озирнулася.

Дивиться – лежить той бiдолаха на смiтнику i плаче.

Жiнка пiдiйшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, вiдломила зi свого снiданку шматок хлiба i тицьнула йому в руку. Тодi вирвала жмут зеленоi травички i пiдстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце пiдбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха i прикрила Пiдземка вiд спеки, наче шатром.

Пiдземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радостi, що вiн так гарненько лежить собi на травичцi i пiд листком, вдячно усмiхнувся до неi, i йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радiстю.

– Дай Боже вiддячити! – шепнув про себе, коли Кукулина вiдiйшла з дитиною на руках.

Вона радо взяла би його з собою, але якось не посмiла. Адже у нього е мати, а ненька – вiдома рiч, хоч i насварить або й висiче лозиною, однак знову пригорне й обнiме.

Так думала Кукулина, бо звiдки iй знати, що краснолюдки пiдмiнили жiнцi дитину i це не ii власна, лише пiдкидьок.

Минув день. Увечерi жiнка вийшла подивитись, що сталося з Пiдземком, а там i слiду його нема! Зате пiд порогом уже лежить Ясько: волосся – як льон, оченята – як волошки, губенята – як лiсова суничка!

То краснолюдки вiддали його жiнцi, а свого забрали назад.

Ото була радiсть i втiха! Жiнка насмажила яечнi щось iз десятка яець, сусiдку запросила, ще й коржа спекла – так дякувала iй.

Згодом той Ясько вирiс, став великий, але завжди був якийсь дивний: тiкав вiд людей, бродив по лiсах та горах i завжди говорив, якi то скарби, якi дива вiн бачив пiд землею у краснолюдкiв. Люди вважали його за дурника i словам його не йняли вiри. І так – все життя.

Тим часом Пiдземок скоро одужав, бо краснолюдки знаються на всякiм зiллi i цiлющих мастилах. Почали робити йому припарки, пiдкурювати, змащували то красавкою, то комариним салом, то жовчю з павука i таки вилiкували його.

Король Блистек любив Пiдземка, був ласкавий до нього i дивився зi спiвчуттям на завжди голодного краснолюдка.

І Пiдземок теж дуже любив короля. Часто сiдав коло його закоцюблих нiг, розiгрiваючи iх своiм подихом, а то, бувало, вигравав на сопiлцi пiсеньки, вiд яких у кришталевiй печерi ставало трохи теплiше.

Але коли йшлося про харчi, то Пiдземок забував про все i думав лише про хлiб. До миски i ложки вiн нiкого не пiдпускав ближче за себе. А як хто чинив йому в цьому опiр, вiн сердився, ставав лютий i готовий був сам стати проти цiлого вiйська.

Одного дня зчинився страшенний галас.

Пiдземок напав на комiрника за те, що той дав йому, як i iншим, на весь день лише три горошинки, побив його та ще й пiшов скаржитись до короля про заподiяну кривду.

Король вiдправив його, мовляв, для всiх одне правило, але Пiдземок ще бiльш обурився.

– Якщо так, – каже, – i тут немае для мене справедливостi, то я iду на землю. У першоi-лiпшоi баби знайду кращi харчi, нiж тут, на королiвському столi!

А краснолюдки в смiх:

– Іди, йди, ненажеро! На один рот буде менше у цi тяжкi часи.

Бо думали, що це жарти.

Тодi Пiдземок:

– От щоб ви знали – пiду!

А тi знов смiються:

– А принеси нам вiстку про весну, коли ти такий хоробрий.

– І що, принесу!

Пiдперезав ременем жупан, поклав за пазуху сопiлку, вклонився королевi, набив люльку i пiшов до виходу.




III


Уже смеркало, коли Пiдземок, ставши на краю печери, перевiв дух i почав розглядатися довкола.

Налiво околиця була незаселена, дика. Там стояв чорний бiр, на соснах каркали ворони, у балках бiлiли ще не розталi снiги, брунатний шар мокроi глицi встеляв землю, а вiд темноi стiни дерев, що глухо шумiли, долинав вологий пронизливий гострий подих.

– Бррр! Зимно! – пробурмотiв Пiдземок i глянув направо.

Там простягалась до рiчки весела долина, по якiй з дзюрчанням збiгали з гiр струмки, а кущики свiжоi трави силою виривалися з-пiд землi до свiтла. Над долиною гасла вечiрня заграва.

Пiдземок ляснув себе долонею в чоло i вигукнув:

– Та вже весна!

Раптом вiд лiсу повiяло крижаним вiтром.

Зiщулився Пiдземок i каже:

– І що тут таке – чи це зима, чи весна? Налiво – так, направо – сяк!.. Сам мудрагель Соломон не розбереться в цьому!

Над ним щось залопотiло.

«Ага! – думае Пiдземок. – От зараз i дiзнаюся правди. Це або крук, або голуб. Якщо крук – то зима, якщо ж голуб – весна».

Щойно вiн подумав про це, аж дивиться, а просто перед ним кружляе кажан.

– От i будь же тут мудрий! – пробурмотiв Пiдземок i почав крутити головою навсiбiч.

Глянув у долину – а там свiт весь бiлий, наче срiбний.

– Оце воно! – гукнув Пiдземок. – Тепер я таки дiзнаюся правди. Це або снiг, або роса. Якщо снiг – то зима, якщо роса – то весна.

І почав пильно приглядатися. Але ж, витрiщившись щосили, бачить, що це анi снiг, анi роса – лише туман.

– Тьху! – Сплюнув Пiдземок, зажурився: що ж його робити?

Роззирнувся вправо, влiво, i нiчого не може придумати.

Глянув у лiс, а там щось у заростях свiтиться.

– О! – зрадiв Пiдземок. – Отепер точно дiзнаюся правди! Це або свiтляк, або ж гнилиця. Як гнилиця – то зима, а як свiтляк – то весна.

І вiдразу ж кинувся бiгти до того свiтла.

Прибiг, дивиться, а це вовчi очi.

Пiдземок страшенно розгнiвався i каже:

– Свiтиш ти менi – засвiчу i я тобi!

Сказавши це, викресав огню, закурив люльку i, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.

Тим часом Пiдземковi вже страшенно захотiлося iсти. Дивиться, розглядаеться, чим би пiдкрiпитись. Аж бачить – щось лежить у моховi. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони свiту i мiряв дорогу весни.

Дивиться Пiдземок – щось кругле лежить. Думае: «Яйце!»

А то була та земна куля, яку вчений муж зробив з вапна.

«Якесь особливе яйце, – думае Пiдземок. – Кроти порили чи що?»

Розтовк – а це вапно! Цього вже було занадто. Розгнiваний, розлiгся на землi, пiдклав руку пiд голову i заснув.

Ще далеко було до ранку, i свiтанок ледве посрiблив край неба, коли Пiдземок почув над собою якийсь шум.

Прокинувся, сiв, протер очi, дивиться, а то летять лелеки. З-за моря летять, з-за синього. На срiбних крилах – вiдблиск зiрницi, й у тихому повiтрi, широким летом летять до своiх старих гнiзд.

«От же пощастило менi, – подумав Пiдземок. – Авжеж, на таких крилах куди швидше доберешся, анiж пiшки».

Тiльки вiн так подумав – аж тут лелеки появилися над пагорком, де вiн стояв. Сповiльнили свiй швидкий лет i опустилися низько. Пiдземок приловчився, скочив на першого скраю, обхопив руками його шию, п’ятами стиснув боки, схилився, як вершник, коли пускае коня галопом, i полетiв попереду ключа.

Ледве перелетiли вони долину i ту рiчку, що пливла пiд заграву, граючи рожевими вiдблисками, як Пiдземок почав щось мiркувати, неначе пригадувати.

Побачив вигiн, ставок, межовi копцi, польовi грушi, село, що тяглося двома рядами хат, клунь, повiток, – усе це було йому наче знайоме.

І аж сторопiв, неначе полуда спала йому з очей. Угледiв хату на краю лiсу посеред берiз, перед хатою – смiтник, розгребений курми, побачив нову мiтлу перед порогом. Протер очi, сплюнув – ти ба! Хата, берези, смiтник i мiтла – усе знайоме. Пiдземковi аж мороз пiшов по спинi.

Без сумнiву, це була та сама хата, де вiн, як пiдкидьок, лежав у колисцi i виiдав страву з горщикiв, i той самий смiтник, на який його побитого викинули.

– Тпрру! Тпрру! – гукнув Пiдземок на лелеку, як на коня. Та лелека, побачивши на стрiсi свое старе гнiздо, почав весело клекотiти i, полишаючи своiх товаришiв далеко позаду, помчав просто на ту хату.

Бiдолашний Пiдземок згорбився, як мiг, став ще меншим, нiж був, i притиснувся до шиi лелеки.

«Що за лихо принесло мене сюди!» – подумав i аж затрусився при згадцi про ту молодицю.

Вже розглядався, чи не краще було б зiскочити, нiж наражатися на нову зустрiч iз лихою жiнкою. Але було ясно: коли стрибнеш, то можна скрутити шию.

А лелека зробив широке коло над почорнiлою, порослою мохом стрiхою, тодi друге, менше, опускаючись щораз нижче, нарештi, витяши довгу шию, i з голосним клекотом опустився на старе гнiздо. Ще хвилинку радiсно бив великими крильми у тихому синьому повiтрi.

Пiдземок виткнув голову з-за шиi лелеки, глянув – усе так, як i було: у хлiвi теля озиваеться, зозуляста курка кудкудаче, глечик з-пiд молока стирчить догори дном на кiлку бiля тину, у будцi хропе Жук.

Раптом рипнули хатнi дверi.

«Напевно, баба!» – думае Пiдземок, i в нього аж шкiра на спинi затерпла.

А знизу почулося:

– Лелеко! Лелечко! Здоров! Вiтаемо тебе, вiтаемо! У добрий час!

Пiдземок, пiзнавши жiночий голос, швиденько став ховатися за шию лелеки, але молодиця вже помiтила його.

– Що за нечиста сила? – каже вона, пильно дивлячись угору.

Раптом сплеснула в долонi та як закричить:

– Лишенько! Адже це той самий злидень! Мана якась чи що?

А що була дуже гаряча, то як крикне:

– Зажди-но, потворо! Зараз я дiстану тебе рогачем! Вона прожогом кинулась до хати, а Пiдземок тим часом – скiк з лелеки на самiсiньке дно гнiзда, зарився в солому, сидить i визирае через дiрочку в гнiздi, що буде далi.

Незабаром прибiгла жiнка з рогачем. Глянула на стрiху – нема нiкого, тiльки лелека на червоних ногах розчепiрився над гнiздом i весело, лунко клекоче.

– А той де подiвся? – гукае жiнка. – Чи туману хто напустив, чи що?

Раптом соломинка залоскотала Пiдземковi в носi, i вiн, не маючи сили стриматись, чхнув, як iз гармати.

– Ага, ти тут! – заверещала жiнка i давай дiставати його рогачем. Але не могла дiстати, бо рогач був закороткий.

– Зажди-но, пiдмiно, я драбину притягну.

«От лихо», – думае Пiдземок i оглядаеться, шукаючи порятунку. Холодний пiт виступив у нього на чолi.

Глянув униз – тягне жiнка довжелезну драбину, з якоi дiстала б i до дзвiницi.

Коли Пiдземок побачив це, в нього стиснулося серце. А жiнка вже приставила драбину до стрiхи i лiзе з рогачем.

Вискочив бiдолаха з гнiзда на самiсiнький край комина.

«Може, скочити?» – думае. Приглядаеться – де там! З такоi висоти розбився б, як яйце.

А жiнка вже стоiть на серединi драбини i тицяе рогачем.

«Це вже кiнець, – думае Пiдземок. – Та все ж краще, нiж бабськi поштурховиська…»

І, заплющившись, розiгнався й стрибнув. Вiдразу в головi запаморочилось, свiт закрутився пiд ним, як дзига; жiнка, хата i рогач – все це мигнуло в його очах, i вже вiн був певен, що не позбирае власних кiсток. Аж тут вiн почув, що впав на щось м’яке, наче на перину, i воно хутко тiкае з ним.

Щоб не впасти, вiн ухопився руками за щось, що тiкало. І раптом його обдав приемний запах, наче хто шинку потягнув перед носом.

Це був кiт, який, ухопивши ковбасу, що сушилася в димарi, тiкав крадькома по пристрiшку. Коли Пiдземок упав на його спину i вхопився руками за шерсть, переляканий Мурко дременув щосили, бо думав, що це жiнка схопила його за шкiрку на мiсцi злочину.

Вони вже далеко були вiд хати, i село майже зникло, i котюга, вскочивши мiж бур’яни i кропиву, почав качатися по землi, щоб скинути з себе тягар, який дошкуляв йому.

Однак Пiдземок не випускав котячоi шиi. Правда, його пекла кропива i кололи будяки, але запах ковбаси був такий вабливий, що вiн вирiшив будь-що триматися.

І тiльки коли кiт, кидаючись то сюди, то туди, випустив ковбасу з зубiв, Пiдземок скочив зi спини, вхопив ковбасу, лопухом обтер вiд пiску i з’iв. Добре пiдкрiпившись, вiн закурив люльку, лiг пiд кущем i, розмiрковуючи про своi дивнi пригоди, солодко заснув.




IV


Був бiлiсiнький день, i вже сонце почало проникати крiзь кущi, коли Пiдземок раптом прокинувся i, сiвши, став пильно прислухатися. Йому здалося, що якийсь звук розбудив його. Слухав, не знаючи добре, чи це сон, чи не сон, бо ж довкола нiчого не було видно. Але в повiтрi справдi бринiв якийсь звук: спочатку як дзижчання мух, потiм як гра комарiв, нарештi, наче капела бджiл, коли рiй тiкае на луки.

Аж iз тих звукiв випливла якась дивна пiсенька – не голосна й не тиха, не пташина, але й не людська, не смутна й не весела, а така хвилююча, що хоч смiйся i плач одночасно.

Пiдземок слухав все уважнiше. Вiн любив усяку музику i, змiркувавши, звiдки лунае той голос, встав i пiшов просто на нього.

За хвилину вийшов з кущiв на лiсову галявину, оточену густим бором. Над галявинкою здiймалася тоненька смужка диму з невеликого вогнища, на якому варилось щось у казанку i смачно пахло.

Пiдземок понюхав i хотiв було пiдiйти ближче, бо ж вiн був надзвичайно ласий до всякоi iжi. Коли раптом собака, бiгаючи туди й сюди, почав гарчати i погавкувати. На гавкiт вiдразу пiдвiвся циган, що лежав коло вогнища, грав на дримбi i, тримаючи на плечi прив’язану на ланцюжку мавпочку, вчив ii стрибати. Вiн пильно й уважно огледiвся довкола. Однак нiчого пiдозрiлого не побачив. Вiдчуваючи якусь вiдразу до зустрiчi з людьми пiсля вранiшньоi пригоди з жiнкою, Пiдземок присiв за кущем тернини i чекав, що буде далi.

Циган лiг бiля вогнища i заново почав урок iз мавпочкою. То запищить на дримбi, то ланцюжком смикне, а бiднолашна мавпочка скаче то влiво, то вправо, але так незграбно i так важко, що циган раз по раз мусив пiдганяти ii штовханцем. «Бiдне звiрятко!» – подумав, дивлячись на це, добросердий Пiдземок i визирнув трохи з-за куща.

Глянув – i раптом став, як укопаний! Адже це Кошалек-Опалек власною персоною скаче пiд звуки циганськоi сопiлки, а не мавпочка!

Безмiрний жаль i подив пройняли серце Пiдземка. Вiн пiдiйшов до вогнища i вигукнув:

– Це ти, вчений мужу? Чи, може, мене очi зраджують?

Кошалек-Опалек також упiзнав Пiдземка й гукнув:

– Рятуй, брате Пiдземку, заради Бога!

Тут вони як кинуться один одному в обiйми, як почнуть щиро цiлуватися!

Циган роззявив рота, аж дримбу випустив, сам собi не вiрячи, протирае очi.

– Що воно за нечиста сила? – думае. – Мавпи чи не мавпи? Тьху, щезни, бiдо! Та вони говорять, як люди!

Спочатку його охопив жах, так що вiн ледве не випустив з рук ланцюжка. Але раптом в голову йому прийшла нова думка. Зiрвавши швидко капелюха з голови, накрив iх обох разом i, прив’язавши на ланцюжок ще й Пiдземка, весело вишкiрив зуби.

– Отепер, – каже, – добрий грiш зможу заробити на ярмарку. Та що там грiш! Срiблом, золотом будуть менi платити за таке видовище. Мавпи, що плачуть, говорять i цiлуються, як люди! Таке трапляеться раз на тисячу рокiв, а то й на бiльше!

Затим циган, швидко посьорбавши юшки, що варилась у казанку, засипав вогнище попелом i, тримаючи на одному плечi Кошалека-Опалека, а на другому Пiдземка, вирушив до мiстечка.

Гiрко зажурився Кошалек-Опалек, збагнувши, якi поневiряння чекають на нього. Адже вiн мусить кривлятись на ярмарку, як мавпа…

Але Пiдземок злегка штовхнув його i шепнув:

– Не журись, учений мужу! Ще не все пропало.

– Ох, брате! – застогнав Кошалек-Опалек. – Що буде з моею славою? Нема в мене книги!

– А що з нею сталося?!

– Пропала.

– А перо?

– Зламалось!

– А чорнильниця?

– Розбита!

– Гм… – засмутився Пiдземок. – Та й насправдi, що робити з твоею ученiстю, коли не маеш анi книги, анi пера, анi чорнильницi. Але знаеш, що я тобi скажу? Рятуймося з цiеi халепи не як мудрецi, а як звичайнi простаки, а це зло ще вийде нам на користь…

Тут вiн замовк, бо на дорозi почулись численнi i щораз ближчi голоси.

То був циганський табiр, який також iхав на ярмарок до мiстечка: обдертi i засмаглi циганки несли на спинах дiтей у хустках, старi циганки з люльками в зубах, чоловiки з казанками на палицях i малi напiвголi дiтлахи з кучерявим волоссям i з хитрим поглядом.

Циган, що нiс Кошалека-Опалека i Пiдземка, приеднався до них, i так усi юрмою йшли далi.

Цигани – як цигани. Однi по дорозi ворожили, iншi хапали, що iм пiд руку трапилось: хустки з тинiв, курей iз сiдал, гусей з лук, полотна, що бiлились, i навiть сир, який сушився на сонцi пiд стрiхами. Це не важко iм давалось, бо люди пiшли на ярмарок, а хати стояли порожнi. Багато речей тодi пропало по селах.

Дiйшовши пiд мiстечко, вся ця зграя вiдразу розсипалася по бiчних вуличках, однi вправо, iншi влiво, i кожне своею дорогою прокрадалося до базарноi площi.

Ярмарок був у повному розпалi.

Днина була погiдна, людей – сила-силенна. Конi, вози, худоба займали широку розлогу площу. Чоловiки обступили ятки з чобiтьми i шапками, а жiнки торгували горщики i миски, дiвчата вибирали стрiчки i намисто, дiти гралися глиняними пiвниками, гризли пряники, тримаючись за маминi спiдницi.

З кошикiв, з возiв витягали шиi гуси й качки, всюди рух, тиснява, кудкудакання, гелготання, гамiр найрiзноманiтнiших голосiв.

Однак найбiльша тиснява була перед будою, при дверях якоi стояв циган. Стояв, узявшись у боки, i на повнi груди, скiльки мав сили, кричав:

– Гей, люди, люди, чудеса в цiй будi! Хто мае очi дивитись, а вуха слухати, ще й грошi платити! Ось двi мавпочки, привезенi на возi просто з мiсяця! Циганське слово честi! Просто з мiсяця! Води не п’ють, горщикiв не б’ють, як люди, спiвають i добре ся мають! Гей, люди, люди! Чудеса в цiй будi!

Люди кидали мiдяки, пхаючись до буди, де вчений Кошалек-Опалек мав бити у бубон, а Пiдземок – грати на сопiлцi.

В мiру того, як коло буди зростав натовп, цигани почали шмигати помiж возами, крадучи то кожух, то хустку, а там – грудку масла, яйця або курку.

Крiм Пiдземка, нiхто цього не бачив, усi стояли, витрiщившись на буду, де мали показувати чудеса.

Коли, нарештi, Кошалек-Опалек вiдбарабанив свое, чим усi були безмежно здивованi, Пiдземок узяв сопiлку, але замiсть заграти на нiй, заспiвав:

Ой, дана, дана, стережись цигана,
Бо циган – злодiй, вози обходить…

Люди переглянулись мiж собою: що воно значить? А той нiби нiчого й не сталося, спiвае далi:

Ой, дана, дана, стережись цигана,
Бо циган – злодiй, вози обходить…

Аж раптом глянув один чоловiк на свiй вiз – а кожуха вже нема! Глянув другий – а там щойно куплених чобiт нема! Не встиг i опам’ятатись, як мiж жiнками зчинився гвалт, бо в старостихи пропала квiтчаста хустка! Як кинуться люди до цiеi буди! Набили цигана так, що той i шнурок, i ланцюжок випустив з рук, та весь циганський табiр вигнали геть з мiста.

Пiдземок i Кошалек-Опалек пiд час цiеi колотнечi зникли, наче iх вiтром змело.




V


Уже було пополуднi, коли нашi мандрiвники майже на одному подиху прибiгли на край лiсу i кинулися на траву, щоб трохи вiдпочити.

Особливо втомлений був Кошалек-Опалек, бо той ланцюжок, яким циган прикував його, страшенно натер йому ногу i заважав iти. Учений лiтописець стогнав i сичав з болю, аж поки Пiдземок двома камiнцями не розбив того ланцюжка i не перев’язав йому рану цiлющим зiллям. Це було не так легко. Кошалек-Опалек пручався з усiеi сили, гадаючи, що такi лiки добрi для простолюддя, а не для вчених мужiв. Однак, вiдчувши полегшення, заспокоiвся.

Тим часом Пiдземок уважно оглянувся довкола i радiсно вигукнув:

– Тож це та сама галявинка, де мене циган зловив! Го-го! Якщо так, то i юшка мусить бути!

І побiг шукати пригашене вогнище. Знайшовши його, розгорнув попiл, наклав хмизу i щосили почав дмухати. Вугiлля розжеврiлося, по гiлках почали скакати iскри, над вогнищем звився дим, аж нарештi спалахнуло ясне живе полум’я. За хвилину у казанку булькотiла смачна юшка. Пiдкрiпившись юшкою, обидва товаришi закурили люльки…

Уже був час збиратися в дорогу, але Пiдземок раптом зачепився ногою за щось тверде. Це була покинута циганом дримба. Пiдземок пiдняв ii i вiдразу заграв.

З дримби попливла чудова мелодiя, аж луна пiшла. У заростях, наче невидимий хор, який тiльки й чекав сигналу, обiзвались дрозди, зяблики, синички та iншi маленькi пташки. Особливо гарно заспiвав щиглик, так гарно, що те деревце, на якому вiн сидiв, вiдразу вкрилося рожевим цвiтом, а польовi братки, глiд i лiловi дзвiночки стали раптом шепотiти мiж собою: «Весна… весна… весна!..»

Пiдземок опустив дримбу, зiперся на палицю i з приемнiстю слухав. Аж раптом до цiеi пiснi, створеноi спiвом птахiв i шепотом квiтiв, почав вливатися якийсь тужний тон – спочатку далекий, потiм щораз ближчий.

Незабаром на край лiсу вийшла виснажена, бiдно зодягнена жiнка. Вона збирала лободу, худорлявою рукою витирала сльози з очей i, думаючи, що в лiсi бiльше нiкого нема, спiвала тужливим голосом:

Ой, вже весна, весна,
Ой, доленька сумна,
Ой, порожньо в коморi,
Ой, голодно в оборi!
Гей!

Ген, далеко, широко по тихому лiсi покотилася луна, а жiнка знову заспiвала:

На столi порожня миска,
З голоду пищать дiтиська:
Луг в рясному цвiтi,
Важко людям в свiтi!..
Гей!

І знов у лiсовiй тишi розляглася луна, а бiдна збирачка лободи спiвала далi:

Ой, у росах сонце встало,
У сльозах мене застало.
В росах сонце ляже спати,
Менi ж плакати-ридати!
Гей!

Слухав Пiдземок цей спiв, i його добре серце повнилось спiвчуттям. Вiн пригадав ту весну, яку провiв колись на селi, коли у бiдних хатах не вистачало хлiба й муки, коли матерi мусили годувати дiтей бур’яном, коли худоба тинялася без пашi, а хто мiг з висiвок спекти паляницю – того вважали щасливим. Коли луна од пiснi затихла, Пiдземок зiтхнув i промовив:

– Тепер я знаю, що вже весна. Птахи спiвають, квiти розцвiтають, а голоднi люди плачуть.

Раптом згадав, що скалки, зiбранi в кришталевiй печерi, на землi перетворюються на грошi. Пiдiйшовши тихенько до того мiсця, де жiнка збирала лободу, вивернув обидвi кишенi i старанно почав iх витрушувати.

Справдi, залишилось трохи скалок, якi, впавши на землю, заяснiли живим сяйвом.

– Та це ж скарб! Справжнiсiнький скарб! – скрикнула жiнка, побачивши срiбнi грошi. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятуе вiд злиднiв!

Вона зiбрала жменю грошенят.

Яснi сльози, що котилися з очей, говорили про все. Пiдземок дивився на неi, i йому також захотiлося плакати. Вiн почав витирати кулачком очi.

Коли жiнка, поцiлувавши землю, встала i пiшла в лiс, Пiдземок сказав:

– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнiсiнька. Треба негайно повертатися з вiсткою до короля.

Аж тут раптом чуе: гуркотить щось по дорозi. Глянув, а це той циган, що водив iх на ярмарок, повертаеться по казанок i дримбу.

Пiдземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися вiд цигана, коли б той випадково зайшов сюди.

Кошалек-Опалек зiрвався i вже хотiв тiкати, але Пiдземок ухопив його за рукав i шепоче:

– Не бiйся, вчений мужу! Водив вiн нас – поведемо i ми його. Адже у книжцi твоiй записано, що в небезпецi малi краснолюдки можуть перевтiлюватися у велетнiв. Як же це зробити?

Але Кошалек-Опалек так цокотiв зубами зi страху, що й слова не мiг вимовити.

– Швидше, швидше! – пiдганяв Пiдземок.

Циган уже добiгав до галявинки.

– Тре… тре… треба… – бурмотiв Кошалек, трясучись, як у пропасницi. – Треба на… наз… назвати якусь велику рiч… Якнайбiльшу…

Та циган уже побачив iх i як закричить:

– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждiть, вiдплачу я вам тепер!

– Гора! – вигукнув Пiдземок тремтячим голосом. Але не пiднявся навiть на дрiбку.

– Ро-ро-зум, – пробелькотiв Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.

– Сила! – крикнув Пiдземок у величезнiй тривозi, бо вже циган тяг руку до нього.

Але Пiдземок як був малий, так i залишився.

Раптом у повiтрi почувся тихий голос, немов вiтер зашепотiв мiж деревами:

«…Людянiсть!»

Це була луна, що вiдбилась вiд слiв бiдолашноi жiнки, яка йшла лiсом.

Коли почулося це слово, циган i зблiд i став, як укопаний.

Малi краснолюдцi раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував i шепотiв поблiдлими вiд страху губами:

– Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..

Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на двi, на три i, порiвнявшись iз лiсовими соснами, стояли перед ним – грiзнi, могутнi, велетенськi, такi, що циган був проти них, як жучок дрiбний.

Вiн упав на землю i, склавши руки, почав благати:

– Пробачте менi, ясновельможнi панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарiвники! Пробачте дурному цигановi, усесильнi велетнi!

Перевтiлений у велетня Пiдземок насупив брови i сказав грубим голосом:

– Ну, гаразд, я сьогоднi добрий! Але неси нас через бiр i рiку до нашоi печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гiлка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про харчi теж мусиш подбати. На весь час мае бути багато iжi, i то смачноi. А що там у тебе в торбi?

Виявилося, що у торбi була вкрадена паляниця, шматок сала i сир.

– Мало, це зовсiм мало!.. На один зуб!.. – бурмотiв Пiдземок, оглянувши запаси.

Але циган усе ще лежав на землi i зiтхав:

– Та нехай уже я краще стану худою шкапою, анiж маю перти таких двох здорованiв, як ви, пресвiтлi панове, тягти та ще й годувати добре! Чи так, чи сяк – все одно пропадати!

І вiн почав стогнати й бiдкатися.

А луна вiд голосу бiдноi жiнки, з-помiж дерев, все стихала i поволi розпливалася, а велетнi почали меншати й меншати. Тодi Пiдземок каже:

– Та не бiйся, цигане! Вставай! Бачив ти нашу силу i могутнiсть – цього досить. Ось тепер ми знову стаемо маленькими, а таких тобi легко буде нести. Лиш запасайся побiльше. Стiльки, як i для великих.

Циган пiдвiв голову, дивиться – а перед ним знову дрiбнота. Вiн ухопив iх на руки, смiючись i плачучи водночас, потiм всадовив собi на плечi, а коли краснолюдки попоiли i закурили люльки, вирушив з ними в дорогу.

Нiс iх так до вечора, тодi всеньку ясну мiсячну нiч. І хоч ноги у нього млiли, пожалiтись не смiв, щоб цi сильнi чарiвники, за яких вiн мав краснолюдкiв, знову не стали велетнями.

Найприкрiше, що з того хлiба i сиру йому мало що дiсталося, бо Пiдземок раз у раз сягав до торби i вiд того набубнявiв, як гарбуз.

Вiн став такий важкий, що циган, у якого вже зовсiм затерпла шия, мусив раз по раз пересаджувати його з плеча на плече.

На другий день, опiвднi, вони, нарештi, зупинилися коло входу до кришталевоi печери. Однак вона була так завалена камiнням, що залишилась тiльки невелика шпарка, саме така, якоi треба було, щоб туди пролiз один краснолюдок. Кошалек-Опалек, звичайно, пролiз би туди, адже вiдомо, що вченi лiтописцi переважно худi. Але Пiдземок так розтовстiв за час своеi подорожi, що й думати не мiг про вхiд до печери через цю шпарку. Примiрився одним боком, примiрився другим – даремно. Тодi гукнув до цигана:

– Гей, цигане! Не бачиш, що камiнь вирiс i завалив цей вхiд, куди я ранiше вiльно заходив. Вiдкинь його з дороги!

Вiдраднiше стало цигановi на серцi, бо, вiдчуваючи швидке свое визволення, вiн уже не так боявся. Отож вiн i сказав:

– Вельможний добродiю! Буде так, як велиш. Але я хотiв би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палицi. Служив я вiрно пресвiтлим панам, отже, прошу свого.

Тодi Пiдземок дiстав дримбу i каже:

– Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камiнь, бо менi спiшно до короля!

Циган напружився, пiдпер плечима камiнь i так сильно його попхнув, що камiнь разом iз дримбою i циганом покотився вниз.

До печери великими снопами свiтла бухнув ясний день, а на слова Пiдземка: «Привiт вам, браття!» вигукнули сотнi голосiв:

– Сонце! Сонце! Сонце!




Король Блистек покидае кришталеву печеру





I


Була тепла, тиха нiч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь свiтло. От так, наче щось пiд каменем горiло.

«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищаеться? Адже ж оповiдають старi люди, що в цих скелях жили колись розбiйники, грабували в людей золото, срiбло та ховали пiд землю. Авжеж, не що iнше, тiльки той святий вогник очищае цi грошi вiд людськоi кривди. Сто рокiв повинно так тривати. А як сирiтський грiш – то й двiстi… Щойно тодi, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тiльки частину з нього треба оддати бiдним i сиротам – iнакше вiн зникне. От би менi таке трапилось…»

Вiн цьвохнув батогом свою шкапину i поiхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудовi райдужнi променi почали бити з-пiд скелi щораз яснiше, так, як тодi, коли променi сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бiдного Скробека. Вiн був такий бiдний, як церковна миша.

Дома було двое бiлявих хлоп’ят-сирiток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим свiтом пiвроку тому. Дiти, убога хатина, оця шкапа та вiзок – ото й усе його збiжжя.

Вiн заробляв вiзникуванням, ганяв по свiту за копiйчиною, але все одно в хатi не завжди був хлiб. Ой, як пригодилась би якась копiйчина!

Їде бiдний Скробек i думае: оце би клапоть землi купити в сусiда та посадити картоплю, та дiтей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйвi метушиться юрба маленьких чоловiчкiв, таких, що iх ледве здалеку видно: довгi бороди, чудернацька одежа, а все iнше – як у людей.

– Краснолюдки! – прошепотiв Скробек, у якого раптом мурашки пробiгли по спинi; вiн шарпнув вiжки, щоб завернути вбiк, бо таким завжди краще поступитися з дороги.

Але ця дрiбнота вже його обступила i давай гукати:

– Гей!.. Гей!.. Хазяiне! А пiдвезiть-но нашi манатки!

Один лiзе по розворi, другий по шпицях, iнший чiпляеться за полудрабок, а той дряпаеться по дишлю. Чиста напасть!

Чоловiк став i дивиться, що з того вийде. І маркiтно йому на душi, i боiться, i соромно наче боятися такоi дрiбноти… Що ж його робити?

Але не було коли роздумувати, бо ледве однi вилiзли на вiз, iншi вже почали подавати якiсь дивовижнi шкатулки i скриньки, з яких саме й били цi райдужнi зблиски. А ще декотрi кидали на вiз щось схоже на злитки золота i срiбла, так, немов це було звичайне залiзо.

Усе це бряжчало, дзенькало i так сяяло в очi, що чоловiковi в головi запаморочилося, i вiн тепер уже сам до ладу не знав: це сниться йому, чи вiн насправдi бачить такi дива…

Зi скринi палали вогнем червонi камiнцi, наче рубiни – один в один, як перепелячi яйця; а в повiтрi аж блакитно стало вiд голубих сапфiрiв, та таких добiрних, що свiтилися, як небо; на обличчя чоловiка зненацька впало зелене свiтло вiд шкатулки, повноi зелених смарагдiв; там перли, тут перснi – вiн i не знав, на що спершу дивитися, аж очi болiли…

Серед цього багатства жваво метушилась юрба краснолюдкiв – така барвиста i яскрава, як грядка тюльпанiв навеснi.

Уже вiз був майже повний, вже винесли з печери решту скринь i шкатулок, коли враз заяснiло таке велике i чудове сяйво, як вранiшня зоря. Вiд несподiваного блиску Скробек затулив очi, а коли знов глянув, то побачив короля краснолюдкiв, що виходив з печери – в золотiй коронi, в пурпурi, iз золотим скiпетром, на якому свiтив величезний дiамант, аж стало видно, як удень.

Скробек сторопiв, бо такого величного видовища не бачив, вiдколи живе, а щодо короля, то знав тiльки Ірода з вертепу, що його хлоп’ята носили по селi на Рiздво.

Скробек так налякався, що й сам не знав, як йому бути: чи вклонитися цьому дрiбненькому королевi, чи тiкати геть.

Аж тут король махнув скiпетром i мовив:

Я тебе вiтаю, добродiю мiй!
Доки нiчка згине —
вiд’iжджай мерщiй!

І одразу почав моститися на вiз, а йому допомагали придворнi, товплячись бiля королiвськоi величностi, щоб прислужитися.

Але з цим добряча морока. Пурпуровий плащ зачепився за кiш, скiпетр застряв за люшнею, корона мало не впала з королiвськоi голови, а золотом тканi червонi пантофлi загубилися в сiнi.

Отож видирався бiдолашний король як мiг, але найбiльшою завадою для нього був придворний паж Кружальце. Неповороткий, як колода, вiн ледве совався, то наступав королевi на пурпуровий плащ, то тягнув його назад, то, шукаючи пантофлi в сiнi, спотикався i падав на короля i отак плутався в усiх пiд ногами, як п’яте колесо у возi…

Святе терпiння мав той король, що такого роззяву тримав коло себе.

Тим часом Скробек, бачачи, що йому нiчого злого не роблять, заспокоiвся i засмiявся тихцем у кулак з цього смiшного видовиська. Вiн чував, що з краснолюдками слiд по-доброму, бо вони як кого вподобають, то не тiльки найменшоi шкоди йому не зроблять, а ще й обдарують.

Адже його небiжчик-дiд говорив, що краснолюдки, яких звали колись небожатами (або скшатами), радо мешкають у добрих людей, сидять за пiччю або в мишачiй норi, а вночi виходять звiдти i допомагають у всякiй хатнiй роботi.

І то масло зiб’ють за господиню, то тiсто замiсять, то прядуть на прядцi так гарно, що пряжа виблискуе, як срiбло.

Часом i з хати вийдуть, заглянуть до стайнi, коням гриви дрiбненько позаплiтають, вичистять скреблом так, що шерсть на них свiтиться, як вода.

А в жнива такий малючок сяде собi на межi i колише дитинку в ряднi, прив’язаному до вербовоi гiлляки, щоб добре спала i не заважала матерi, яка зiгнувшись жне на полi.

А як дитина заплаче, то вони враз гарних пiсень заспiвають, а як таке хлоп’я виросте – то невiдомо звiдки спiванки приходять йому в голову, так наче iх хтось нашiптуе…

Деякi люди дивуються i говорять:

– Що воно за хлопчина такий? Ходить, спiвае i грае на сопiлцi, наче його хто вчив.

А того й не знають, що вiн тiльки пригадуе собi те, що в дитинствi чув вiд краснолюдкiв.

Дiдусь розповiдав, що його самого вони вчили спiвати. Вiн завжди залишав iм крихти хлiба або сиру на лавi, бо з землi вони не хочуть iсти – мають свою гiднiсть.

Дiд завжди вдiляв iм трохи кожноi страви: калача чи ковбаси, i клав на краю лави для отих малих помiчникiв. Отож i майно його множилось, i в господарствi добре велось.

Конi аж лиснiлися, на вiвцях руно, як стрiха, корови такi молочнi, що в усьому селi таких не було. Та й не дивно, бо небiжка-бабуся завжди пiсля доiння залишала трошки молока в горiховiй шкаралупцi для отоi дрiбноти.

І так тривало, доки не померли старi, а за ними не помер i батько Скробека. Тодi став сирiт доглядати дядько. Вiн занедбав давнi порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що мiг, загрiбав собi.

То й обсiли iх тяжкi злиднi, i сиротам дiялась велика кривда.

І тодi всi побачили, як у бiлий день дрiбнота вийшла з-за печi i через хату, через порiг помандрувала геть у свiт, а з ними щезла i решта збiжжя. Сиротам не залишилося нiчого, тож i дядько не збагатився iхньою кривдою.

Так Скробек роздумував собi, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок i шкатулок на вiз, зробили для свого короля гарне сидiння на возi, прикрили його дорогим оксамитом, потiм найдостойнiшi з почту посiдали обiч короля, а iншi вчепились сяк-так i почали квапити, щоб селянин iхав, та вигукувати:

Сiв на дишель, на розвору
Наш король у добру пору,
Поспiшае кожний з нас,
Вирушаймо в добрий час!

– А куди ж то менi iхати? – питае Скробек, який, вже позбувшись переляку, навiть повеселiшав. – Направо чи влiво?

А вони:

Камiнь влiво, камiнь вправо,
Їдь-но прямо, iдь-но жваво!..

Тодi Скробек знову:

– То куди все ж-таки менi iхати?

А вони на це:

На поля, у гаi,
На луги, ручаi,
У теплi краi!..

Скробек почухав потилицю i питае:

– А що дасте менi за пiдводу?

А тi вiдповiдають:

Голiвочку маку
Або гарну дяку.

– Еге, так не пiде! Я не згоден! Кiнь мiй, вiз мiй, а що на ньому – теж мое…

Але дрiбнота загукала:

Кiнь – твiй, вiз твiй,
Все на ньому – наше!
Дурень той, хто дае
Наплювати в кашу!

І давай брязкати шаблями.

– Так нехай буде хоч половина! – каже чоловiк.

Тодi король Блистек промовив тихцем:

– Ех, чоловiче! Коли б у тебе була не половина цих скарбiв, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирае силу з тiла, випирае дух iз грудей, збивае з доброго шляху.

І тут усi хором:

– Гей, багач, ледащо,
Цураеться працi!
Хоч живе – то нащо?

Коли замовкли, король Блистек знову промовив:

– Мати-земля не дала всiх своiх скарбiв людям, тiльки нам, своiм дрiбним слугам, якi стережуть iх, а не збагачуються ними, i не мiняють дорогих перлiв на сльози бiдарiв, не продають i не купують дiамантiв, iз золота червiнцiв не роблять, тiльки втiшають очi блиском тих багатств i прославляють землю-матiр та пильно стоять на сторожi ii скарбiв.

На це селянин мовить:

– Якщо вже величнiсть король такi ласкавi, то скажiть менi, звiдки цi скарби беруться?

А король на те:

– Усi скарби постають в землi з того, що людина згайнуе або занедбае. Дрiбки змарнованого часу перетворюються на сапфiри, крихти нез’iденого хлiба – на найяснiшi перли, частка сили, що не перетворилася на добро нi для себе, нi для кого iншого, – стае щирим золотом. Якби людина не марнувала i не занедбувала таких крихт, цi скарби були б ii. А так вони йдуть у землю, i там ми iх пильнуемо.

Скробек аж роззявив рота й питае:

– То ви з-пiд землi? Як тi слiпi кроти? Господи Боже!

А король:

– Із-пiд землi все йде – i малi, i великi сили. Кожному земля дае стiльки сили, скiльки той може вмiстити в собi.

– І що ж ви там робите?

А дрiбнота хором:

Ми рахуемо пiщинки,
У струмках малi краплинки,
Дрiбнi роси на травi,
Краплi поту на чолi.
Лiчим квiти на лугах,
Листя лiчим угорi
І записуем гарненько
На березовiй корi.

– Тьху! – сплюнув Скробек, – тiльки слухай – вони тобi сiм мiхiв вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажiть уже, королю, цiй своiй челядi, щоб мовчала, бо людинi вiд цього спiву в головi паморочиться, а я, як маю iхати, то поiду, аби тiльки знати, куди i що за це матиму.

Вiн узяв у руки вiжки i цмокнув на коняку, збираючись iти, бо сiсти на возi не було куди.

– Їдь спокiйно, чоловiче добрий! – сказав король i махнув скiпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.

– Та вже ж, нехай, – обiзвався Скробек. – Покладаюся на ваше королiвське слово. Куди ж заiдемо?

При цьому питаннi всi заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасi.

Раптом слово взяв Кошалек-Опалек i мовив так:

– Оскiльки нiяке королювання не може бути без мудростi, а мудростi не може бути без книг, я вношу пропозицiю: нехай цей добрий чоловiк повезе нас туди, де найбiльше гусей, щоб я мiг вибрати собi нове перо i здобути нову славу.

Але Пiдземок, який так залiз у сiно, що ледве було видно його нiс, схопився i каже:

– Така робота нi до чого! Що менi з мудростi i слави, коли я буду голодний? Головне – це наповнити черево. Все iнше – жменi сiчки не варте.

Тут вiн звернувся до короля:

– Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокiй у державi – то насамперед дбай про те, щоб у нiй не було голодних. Якщо цей чоловiк мае нас везти, то нехай везе туди, де в печi кипить каша i смажаться шкварки. Інакше – я не згоден!

– Правильно, правильно! – заволали iншi. – Ми теж не згоднi!

Галас щораз наростав, i вiз став подiбний до сходин, коли на них мiщани посваряться.

Тодi старий король махнув своiм ясним скiпетром i мовив:

– Як нема згоди – то хай буде наказ!

І, звернувшись до Скробека, звелiв:

– Вези нас, добрий чоловiче, куди хочеш.

Скробек хитро посмiхнувся на цi слова i, примруживши одне око, глянув на Пiдземка. «Зажди-но, череваню, – подумав. – Усiх повезу з королем туди, де будуть ситi. Але тебе – то лиш до Голодноi Вульки. Отам уже ти схуднеш, не бiйся!»

Вiн ляснув батогом, i всi вирушили в дорогу.




Пiдземок зустрiчае сирiтку Марисю





I


За Карпатськими горами,
Ген за лiсом, над потоком,
Там стояла бiла хатка,
Хатку звали «Синiм Оком».

Вже нiхто й не пам’ятае,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.

Може, тому, що раненько
Їi пестила зiрниця
Тим промiнням миготливим,
Що так сяе, золотиться.

Може, тому, що поблизу
Тихо рiчка котить воду,
В нiй блакитнi очi неба
Вiдбивають свою вроду.

Чи то зiрка вечорова
Так жеврiе тут ясненько,
Як сльозина в яснiм оцi,
Та, що кане на серденько.

Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тiнню,
Все ж людинi вiдраднiше
Пiд ясною неба синню.

Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лiсом над потоком,
За Карпатськими горами
Бiла хатка «Сине Око».




II


Чи голубка це воркуе,
Тужно так i так даремне,
Чи то плаче соловейко
По веснi, що вже не верне?

Чи то пуща так сумуе,
Чорна пуща стогне глухо,
Вiе вiтер в чистiм полi,
Плаче-вие завiрюха?

То не плаче соловейко,
То не пуща так зiтхае,
То ридае сиротина,
Бо матусенька вмирае…

Хто сирiтку ту пригорне?
Хто дасть iсти iй щоднини,
Сльози витре з очей синiх
У нерiдноi дитини?

У колисцi колихалась
З золотистоi вербицi,
Тепер в запiчку положать
Чи на чорнiй на землицi.

То ж матусенька бувало
Пiсеньками зi сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужi люди.

Бiлим хлiбом, добрим медом
Годувала, як пташину, —
Гiркий хлiб сирiтський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.

Із тонкого полотенця
Сорочки були пошитi,
А тепер iй доведеться
Пасти гуси у лахмiттi!

Гасне сонце за горами,
Стали й зорi погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пiшла мати.




III


День i нiч Марися плаче,
Плаче вранцi, плаче ввечiр…
Пташки з вирiю вернулись,
Ось i ластiвка щебече.

В небi жайворонки милi
Вже спiвають вiд недiлi,
Буйнi трави зеленiють
На матусинiй могилi.

На матусинiй могилi
Стала дiвчинка ридати,
Вже чужii злii люди
Виганяють ii з хати.

Ой, прогнали до схiд сонця,
Ой, прогнали опiвночi,
Йди у найми, сиротино,
Забирайся свiт за очi!

Забирайся свiт за очi
Чужi гуси гнать на росу,
Нехай дрiбен дощик мие,
Сонце сушить русу косу.

Хай обвiють буйнi вiтри,
Вмие дощ тебе, небого,
Йди в широкий свiт далекий,
Бо нема в тебе нiкого!




IV


Такою була доля сирiтки Марисi, що мала волосся – як сонячне промiння, очi – як лiсовi фiалки, а в серцi тугу i жаль.

– Марисю, сирiтко, – каже до неi господиня, в якоi вона пасла гуси. – Чому ти не смiешся, як iншi?

А вона:

– Не можу смiятись, бо у полi вiтер зiтхае.

– Марисю, сирiтко! Чому не спiваеш, як iншi?

А Марися:

– Не можу спiвати, бо в гаях берези плачуть.

– Марисю, сирiтко! Чому не радiеш, як iншi?

А вона:

– Не можу радiти, бо сльозами-росами земля вмиваеться.

Отака була та Марися.

Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце бiля неi i спiвають:

Сирото-сирiтко,
Золота голiвко.
Очi наче небо —
Чого тобi треба?

А Марися гляне сумним поглядом на цих спiвакiв i собi стиха наспiвуе:

– Не хочу я срiбла,
Анi того злота,
Лиш верби я хочу
Бiля свого плоту.

Тодi пташки знову:

Сирото-сирiтко,
Золота голiвко.
Чи хлiбця, водицi
Принести напиться?

Їм вiдповiдае Марися:

Не хочу я хлiба,
Нi води краплини —
Тiльки менi треба
Рiдноi хатини.

Пташки щебечуть помiж собою, крутять голiвками, трiпочуть крильцями, а одна спiвае:

Сирото-сирiтко,
Золота голiвка,
Те, що хочеш, прохай,
Знайдемо то легко!

А Марися в домотканiй сорочинi складе худi рученята, простягне iх до пташок i каже:

– Моi пташенята,
Благаю одне:
Хай у снi до мене
Матiнка прийде!

І так не раз ставалося, що матуся снилася iй уночi.

Тихо-тихесенько, бiло-бiлесенько йшла вона через хату, наче мiсячний промiнь, i як промiнь огортала своiм сяйвом голiвку сонноi сирiтки.

Тодi Марисi снилося, що свiтить сонце i пахнуть квiти. Вона простягала руки до матусi i шепотiла увi снi:

– Ти прийшла, матусю?

А над нею голос солодкий i тихий:

– Прийшла, дитино.

А слова тi були схожi до тихого подиху.

Пригортаеться Марися до матерi й питае:

– І вiзьмеш мене з собою, матусю?

І тут же голос над нею ще тихiший i солодший:

Не пора ще i не час,
Хто розлучив – той злучить нас.

І тодi Марися каже на це:

– О, як тяжко чекати, матусю!

А голос:

Робота-турбота, i час промайне.
Жди, моя люба донечко, мене.

Тихо-тихесенько, бiло-бiлесенько мати зникала, як мiсячний промiнь, а сирiтка прокидалася iз зiтханням i бралася за роботу.

Працювала як могла, в мiру своiх сил, за той куток у чужому запiчку, за ту жменьку соломи, на якiй спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз iз бору, воду з криницi, а влiтку пасла гуси.

Люди в селi називали ii Марися гусятниця або Марися сирiтка.

Називали так рiк, називали два, аж зовсiм забули, що дiвчинка називалась Кукулинка i що вона дочка Кукулини, тiеi доброi жiнки, що хотiла рятувати Пiдземка вiд побоiв, коли вiн був пiдкидьком у злоi жiнки.

Та й сама вона, коли хтось питав ii: «Як тебе звати?» – вiдповiдала: «Марися сирiтка».

Левада, де сирiтка Марися пасла гуси, була пiд лiсом, досить далеко за селом, яке з давнiх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хлiба, а люди частiше були голоднi, нiж ситi.

Пiсок – вода, пiсок – вода.
Рiк урожай, а два – бiда…

На тiй нужденнiй травi, на тiй великiй водi годувались цiлi табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотiти крилами, гелготати i верещати, то на цiлу милю довкола було чути.

Усi дiти в селi мали роботу з цими гусьми, пасучи iх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.

Десь пiд вечiр табун роздiлявся на меншi табунцi, i кожен гнав своiх додому.

Тодi вже нiчого iншого не було чути в Голоднiй Вульцi, як тiльки:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!

А до того таке ляскання батогiв, наче весiлля iхало.

Довго ще пiсля заходу сонця на подвiр’ях i в хлiвчиках не затихало гелготання. Та й уночi бувало – нi з того нi з сього на всю околицю здiймався гусячий крик.

Але сирiтка Марися пасла своi гуси окремо, недалеко вiд лiсу. Їх було всього семеро, i господиня дуже добре годувала iх i не дозволяла гнати на спiльне пасовисько. Так що дiвчинка навiть радiла з того, бо iншi дiти смiялися з неi, що вона i не вмiе гратися в «жмурки», i що не дуже швидко бiгае в «зайчика» i що не хоче з дiвчатками танцювати на травi.

І справдi: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хлiба, чи через те свое сирiтство, Марися не любила анi бiгати, анi танцювати, анi гратися з дiтьми в «зайчика». Зате любила спiвати. А пiсеньок знала стiльки, що весь день щоразу iншу спiвала, i нiколи iх не забракло: то про те, як «Зосi хотiлось ягiдок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубае копитом могилу своему хазяiновi», то про зачаровану сопiлку, що говорила до пастушка:

Грай, пастушку, грай,
Боже, помагай!

То знову про те, як «Ведмiдь кудлатий ходив до вовчицi у свати», то про те, як «У бабусi був козел рогатий i дуже неслухняний», то про те, як «Сiрi лебедi летiли за море»…

Але найбiльше любила Марися спiвати пiсеньку про сирiтку, що скликала гусей додому, бо та пiсенька була наче про неi саму.

Коли над лiсом починала згасати вечiрня зоря, Марися вiдразу ж найголоснiше витягала тоненьким голосочком:

Ідiть, iдiть, гусенята,
Ідiть ви додому.
Нема мене приголубить
На свiтi нiкому.

Це була чудова пiсенька, i так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав i слухав, а часто й сльози з’являлись у нього на очах.

Хто навчив Марисю усiх цих пiсень – невiдомо, i коли б спитати ii про це, то вона й сама не знала.

Може, навчив ii пiсень шум чорного бору, може, луговi трави, що шепочуть тихi слова. Може, гаi, вкритi молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вiтрi, гомонить щось i гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами i була така дзвiнка, начеб саме повiтря спiвало.

Слухала, прислухалася сирiтка Марися до тих голосiв, забуваючи при цьому i голод, i холод, а коли вже сонце заходило, i треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетiв.

Їй навiть у голову не приходило, що з лiсових хащiв виглядали й дивилися на неi хитрi жадiбнi очi спритного Салка – того лиса, що жив у сусiдствi з Кришталевою печерою, i який, зробивши собi нору пiд поваленою сосною, вдавав iз себе пустельника, а тим часом з усiх бокiв винюхував, де б ухопити який ласий шматок…

Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунiв гусей, яких пильнували сильнi хлопцi, вiн уникав, надiючись на тих сiм гусок, що iх пасла Марися. Щодня все ближче i тихше пiдповзав вiн кущами до левади.

Спокiйно пасла Марися своi гуси, нiчого не пiдозрюючи. А як тiльки смеркалося, гнала свiй табунець додому. Єдиним ii помiчником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дiвчинку й цiлими днями просиджував коло неi на левадi.

Салко вiдчував до цього Гася велику вiдразу.

– Поганющий псисько! – говорив вiн собi не раз, плюючи i бридко кривлячися. – Я нiколи не бачив огиднiшого створiння! Ну що це за вуха, наприклад? Якiсь гострi, зовсiм не собачi. Або шерсть. Таж вiн рудий, як той зрадник Іуда. А який, видно, паскудний характер! А яка його поведiнка, якi звички! Адже це найбiльший дармоiд. Висловити важко, як ця тварюка менi не подобаеться! Один його вигляд викликае в мене огиду. Хто бачив, щоб порядний собака весь день сидiв на одному мiсцi i пильнував якихось там нещасних семеро гусей! Адже це справжня ганьба! Семеро гусей! Ха-ха-ха… смiятись хочеться! І де ж той простак, який любив би гусятину, який спокусився б цiею нуждою? Давнiше, може, так i водилось, щоб на столах у лисiв i така iжа була: вiдомо, що старi мали своi примхи. Але тепер жодний лис, який шануе себе, таких «ласощiв» не iсть. Я принаймнi бриджусь гусятиною. А на цього жовтого пса i на цю обдерту дiвчину просто дивитись не можу! Коли б не те, що маю намiр залишитися тут пустельником – давно б забрався з цiеi околицi. Але що ж, коли вже хтось усього себе присвятив чеснотам i благородним вчинкам…

При цьому вiн так сильно зiтхав, що аж вуса його пiднiмались коло носа, i, прижмурюючи то одне, то друге око, слiдкував за рухами Гася, гусей i Марисi. Потiм, вiдвернувшись вiд них, криво посмiхався.




V


Вдалинi в мiсячному сяйвi було видно Голодну Вульку. До неi саме поспiшав Скробек, звернувши вбiк з битоi дороги. Раптом вiн сказав до краснолюдкiв:

– Як на мою дурну голову, то не всiх паничiв треба було б скинути з воза в одному мiсцi, бо якби стiльки ротiв прибуло в одне село, то настала б така страшенна дорожнеча, що мiг би й голод бути.

– Правда! – обiзвався на це якийсь голос iз глибини воза. Це був голос Пiдземка, що по вуха зарився в сiно.

– Якби так вас по два, по три, по п’ятеро розсипати то тут, то там – тодi i вам буде краще, i людям в селi теж! – продовжував чоловiк.

А король:

– Розсудлива ти людина! Вчини, як сказано.

Тодi Скробек зупинився, почухав потилицю i, вказуючи на край дороги, сказав:

– А хоч би, наприклад, до того он села дати двох-трьох. Ой, добре б жилося тому, хто б туди потрапив, бо це Сита Вулька – найбагатше село на всю околицю, там самi багатii живуть, а кожний такий вгодований, що важить, як цiлий вiл. А дiти, а жiнки – такi гладкi, аж котяться, наче кулi. І як iм гладкими не бути, коли в кожнiй хатi зранку й до ночi варять, мастять, засолюють, наче пiд яке свято. А як сяде там чоловiк до миски зрання, то встае вiд неi аж пополуднi, щоб потiм знов пересiсти до iншоi.

– Стiй, стiй! – гукнув на це заритий в сiнi Пiдземок.

Але селянин розповiдав далi, нiбито нiчого не чуючи.

– Як же йому не пересiдати вiд миски до миски, коли тут земля така, що сама дае стократний урожай. А скiльки тут сала, солонини, а гусячого смальцю! Не переiсти нiколи!..

– Стiй! Стiй же! – ще голоснiше крикнув Пiдземок, вилiзаючи з сiна. – Стiй же, коли кричу!

– А що там? – питае селянин, наче вперше його почув.

Пiдземок вилiз i, проникливо дивлячись чоловiковi в очi, питае:

– Не брешеш, чоловiче?

А Скробек:

– Чого менi брехати? Правда ж!

– Їжi досить, кажеш?

– Скiльки влiзе.

– І смачна?

– Жир по бородi тече!

– А миски великi?

– Як те мiсячне коло. А мiсяць саме заходив.

– Якщо так, – каже Пiдземок, звертаючись до короля, – я залишаюся тут, милостивий володарю!

Вiн упав королевi до нiг, потiм став на драбину, вклонився товаришам i почав гукати на селянина, щоб завернув до цього села.

А коли Скробек несподiвано звернув убiк, вiз зачепився колесом об камiнь i заточився так, що аж пiдскочив. Пiдземок, який стояв на драбинцi, раптом випав з воза.

Нiчого, правда, йому не сталося, бо упав на товстий шар дрiбного пiску, як на перину, однак зчинив такий страшний крик, що в селi прокинулись усi собаки i почали голосно гавкати.

На цей гавкiт вiдiзвався один гусак, другий, десь загелготала якась чуткiша гуска, за нею друга, десята, двадцята; потiм по подвiр’ях i хлiвах зчинився такий страшенний вереск, наче все село горiло.

– Ой, костi моi, костi! – обмацуючи ребра, кричав Пiдземок, переляканий тим гавканням i гусячим криком, але голос його губився у цьому гаморi.

Скробек цьвохнув батогом, i шкапина швидко побiгла. Пiдземок устав, оглянувся i побачив, що в пiску бiля нього ще хтось порпаеться. А коли з-за хмари виглянув мiсяць, Пiдземок, на превелике свое здивування, впiзнав Кошалека-Опалека.

– Чи менi вбачаеться, – каже Пiдземок, – чи це справдi ти, вчений мужу?

– Я, брате! – вiдповiдае Кошалек-Опалек.

– Чи ти, боронь Боже, також випав з воза?

– Е, нi! – каже Кошалек. – Я вискочив тiльки за дозволом короля. Знаеш, брате, коли тут такий гусячий крик, то, очевидно, тут мусять бути й гуси. Чи це тобi ясно?

– Ясно, як сонце.

– А як е гуси – то й пера мусять бути! – мовить далi Кошалек-Опалек. – Так же?

– Як два i два – чотири, – вiдповiв той.

– А як е пера, – продовжував знов учений, – то й моя слава не пропаде, коли замiсть тiеi загубленоi книги напишу нову. Правда ж?

– Правда, свята правда! – пiдтвердив iз запалом Пiдземок. Але хоч гаряче притакував своему товаришевi, насправдi не дуже був радий, що на тi жирнi шматочки, яких вiн сподiвався, знайшовся компаньйон. Згодом сказав:

– Знаеш що, вчений мужу? На мою думку, не личить ученому пхатись помiж мужикiв i разом з простаками сiдати коло миски. Таким шляхом можна легко завдати шкоди своiй ученiй славi. Краще зробимо так: я пiду в село, а ти – в лiс. Як настане нiч i всi позасинають, я приведу тебе, вчений мужу, i ти пiдкрiпишся тим, що залишиться у мисцi. Хоч воно часом буде й скупо, та нiчого, бо ж не единим хлiбом людина живе… Так принаймнi честь твоя збережеться. А честь – це головне!

– Добре радиш, любий брате! – промовив на це зворушений Кошалек-Опалек i, кинувшись на шию Пiдземка, давай обнiмати його та цiлувати.

Пiдземок мав добре серце, i йому стало нiяково, що його пiдступна порада була так швидко прийнята. Але голос ненажерливостi був у нього сильнiший вiд голосу серця. Та вмить позбувшись своеi нiяковостi, вiн обняв Кошалека-Опалека, вiдвiв його в лiс, ще раз попрощався, побажавши йому якнаймудрiших думок, i нишком попiд плотами пiшов до найпоказнiшоi хати.

Нiколи, мабуть, нiхто не зазнав бiльшого розчарування вiд того, що зустрiло Пiдземка в цiй хатi.

У коморi пустка, що й миша здохла б, дiжка вiд хлiба засипана висiвками, сала анi шматочка, кашi анi слiду, про смалець та гусятину – i не снилося.

Заглянув Пiдземок до горщикiв – пустi, навiть не видно, щоб учора варилась у них страва; заглянув до мисок, до каструль – те саме.

Швидко вискочив з цiеi хати й побiг до iншоi, але й там було не краще. Заглянув до п’ятоi, десятоi – знову те саме. Люди, що спали там, – одна шкiра та костi.

Нiде нема порядноi постелi, нiде нема сяких-таких речей, нiде навiть доброго коня в стайнi чи корови в хлiвi. Багато хат хилиться до землi i тримаеться тiльки на пiдпiрках, наче тi калiки на милицях. Не краща була навiть хата старости.

Такий важкий був там весняний переднiвок.

– Ах ти, мужик безсовiсний! – люто вигукнув Пiдземок, стиснувши кулаки. – От обдурив мене! Ото попав у бiду! Ото ж мене ошукали! Голодна Вулька, а казав негiдник – що Сита, що жир по бородi тече, що iжi – скiльки влiзе. От тобi й iжа! От тобi й жир! Доведеться висохнути тут, як жердина в плотi. Якби хоч шматок хлiба! Хоч кавалочок ковбаси! Або хоч мисочку борщу!

Уже днiло, i щораз виразнiше було видно нужду цього села, коли Пiдземок, ставши на роздорiжжi, задер голову i помалу почав читати таблицю, прибиту на стовпi.

Читав-читав i своiм очам не вiрив. Туман чи що?

«Го-лод-на Вуль-ка».

І вiн знову починав: «Го-лод-на Вуль-ка». Зовсiм виразно: «Го-лод-на»!

Заламавши руки, Пiдземок стояв у журбi. З-за лiсу поволi почало пiднiматися сонце.

Ще раз сумно глянув на стовп: «Го-лод-на Вулька». Прочитав i зiтхнув.




VI


Тим часом Кошалек-Опалек, проходжуючись туди i сюди лiсом, щоб розiгрiтися, бо нiч була холодна, натрапив на якийсь високий пiщаний пагорбок i викопану пiд ним глибоку нору. Досить було глянути, щоб упiзнати, що це лисяча яма. Але наш лiтописець, який провiв усе свое життя над книгами, мало на цьому розумiвся.

Вiн став, як укопаний, роздумуючи, що б це могло бути.

«Гора? Не гора? – думав. – Фортеця? Нi, не фортеця. Хтозна, чи це не стара поганська святиня давнiх краснолюдкiв? Дуже можливо, дуже можливо!» І з великою увагою почав ходити довкола.

Раптом з цiеi ями обережно почала висуватись подовгаста руда голова з палаючими очима i надзвичайно мiцними гострими зубами.

Висунулась, сховалась, знову висунулась, аж поки за нею не показалось довгасте тiло Салка.

Салко вiдразу впiзнав Кошалека-Опалека, але, прибравши байдужого i поважного виразу, пiдступив до нього на кiлька крокiв i промовив:

– Хто ти, невiдомий мандрiвнику, i чого шукаеш у цих мiсцях, вiдведених для науки i чеснот?

– Я – придворний лiтописець короля Блистека з кришталевоi печери. До послуг вашоi милостi, – ввiчливо вiдповiв Кошалек.

– Ах, це ти, вчений мужу! – вигукнув Салко. – Який щасливий випадок привiв тебе сюди? Як? Хiба ж ти вже не впiзнаеш мене? Я – вчений, автор багатьох книг Салко, якого ти недавно ласкаво вiдвiдав.

Кошалек-Опалек ляснув себе долонею по чолi i сказав:

– Аякже! Пам’ятаю! І як це я мiг забути хоча б на хвилину! Прошу, дуже прошу, хай ваша милiсть пробачить менi.

Казав «ваша милiсть», бо вважав, що не личить називати шановного звiра просто «паном», як першого-лiпшого перукаря. Вони кинулись один до одного i стали обнiматися. Згодом Кошалек-Опалек промовив:

– Я радий би довiдатися вiд вашоi милостi, що означае цей пагорбок передi мною. Чи не буде це надто смiливо з мого боку, коли проситиму пояснення?

– О, це дрiбниця! – вiдповiв Салко з усмiхом. – Я наказав насипати цей горбок для того, щоб завжди мати пiд рукою досить пiску для промокання чорнила в моiх наукових книгах.

Тут вiн замислено опустив очi i, потерши лапою чоло, скромно додав:

– Останнiм часом працював я багато… дуже багато… А як же там твiр шановного товариша? – спитав вiн згодом з ввiчливим пожвавленням.

– Ох! – зiтхнув Кошалек-Опалек. – Краще не говорити про це. Мене спiткало найгiрше нещастя, яке тiльки може статися з автором: моя книга знищена, а перо зламане!

– Зламане? – пiдхопив умить Салко, в якого заблищали очi, а зуби здались ще гострiшими. – Але ж нема нiчого легшого, як знову знайти його, i то не одно. П’ять, десять – та що я кажу? Сотню пер можу дати тобi, шановний товаришу, за малу, за малесеньку послугу, таку дрiбну, як те зернятко пiску. І то ще сьогоднi! За годину! Зараз!

Вiн узяв Кошалека-Опалека пiд руку i, дружньо походжаючи з ним, говорив притишеним голосом:

– Є тут поблизу пес, якого я просто терпiти не можу. Сам не знаю, в чому причина цiеi вiдрази: чи його огидний зовнiшнiй вигляд, чи поганi звички – бо ж весь день без дiла сидить при якихось там нещасних семи гусятах, яким нiщо не загрожуе; досить того, що не зношу того нiкчемного звiра i радий би позбутися його хоч на кiлька хвилин. А тут, як на зло, разом з малим, обдертим дiвчам i з тими нужденними гусьми, на яких лише шкiра та кiстки, вiн приходить аж сюди, на цi луки пiд лiсом, навпроти мого помешкання i своiм виглядом отруюе менi години, присвяченi науковiй працi. Отож, як тiльки вiн прийде сьогоднi, подражни його трохи, любий колего, так, щоб вiн почав ганятись за тобою i вiдбiг трохи далi, а я тим часом спокiйно закiнчу працю, над якою давно роздумую. І тiльки зробиш це – я вручу тобi цiлий жмут прекрасних пер, i то такоi якостi, що коли вiзьмеш одне в руку i заснеш звечора, а прокинешся вранцi, то побачиш чверть книжки вже списаною. Таке це перо!

Кошалек-Опалек, у якого аж очi загорiлися, проковтнув слину i каже:

– Радо, дуже радо! Вiд усього серця! Будь ласка, хай ваша милiсть розпоряджаеться мною, як вважае за потрiбне. Я весь до послуг вашоi милостi.

Тут вiн почав кланятися лисовi, нахиляючись то влiво, то вправо, i сердечно стискав обидвi переднi його лапи.

Тим часом ранковий туман почав поволi розсiватися, вiдкриваючи чисту блакить весняного неба. Загелготали гусаки, закричали гуси, тут i там заспiвав пiвень на високому сiдалi. В розбудженому зi сну селi заскрипiли журавлi колодязiв, заревла худоба, йдучи на ранкову пашу, а понад солом’яними стрiхами почали пiднiматися пасма синього диму, знак того, що господиня витрясла ще трохи торiшньоi муки i варить затiрку для сiм’i: кип’ятить воду, сипле трохи муки, додае сироватки, солить, наливае у миску i кличе:

– Ану, дiти, ходiть iсти! На тобi ложку, Ягно! Поспiшай, Мацусю, бо Вiцек з’iсть за тебе. Ану, швидше! Два рази сьорбай, а раз ковтай та жени гуси, поки ще роса не спала.

За хвилину чутно було голосне ляскання батогiв i погейкування тонких дитячих голосiв:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля!.. На пашу!

На пiщанiй дорозi збиваеться курява, крик гусей змiшуеться з вигуками пастушкiв, у повiтрi широко розноситься ляскання батогiв, а над усiм цим гамором бере гору пронизливий крик старостиного гусака, який, махаючи крильми, iде попереду стада, наче вождь поперед вiйська.

Вiд одноi хати поспiшае на луку пiд лiс невеличкий табунець гусей: чотири бiлi, три сiрi. За гусьми йде сирiтка Марися в домотканiй сорочинi, в синенькiй спiдницi, боса. Бiдний ii одяг охайний i чистий, золотi кiски заплетенi, личко гарненько вмите. Марися йде по луцi так легко, що травичка майже не гнеться пiд нею.

Коло дiвчинки бiжить малий жовтий песик, весело помахуе хвостом i погавкуе на гусей, коли яка хоче вiдбитися вiд гурту.

З таким добрим помiчником Марисi не треба й батога до свого табунця, i вона тримае тiльки вербовий прутик. Вербовий прутик тримае, бiлу росу збивае i солодко спiвае:

…Служила сирiтка, гусеняток пасла,
А iй помагала та зiронька ясна.
Служила сирiтка за хлiба шкорину,
А iй помагало сонечко щоднини!
Гиля, гуси, гиля!

Спiваючи, Марися прийшла на луку, сiла на горбку, а табунець ii ходить коло неi, гелгоче i поскубуе молоденьку травичку.

Вiрний Гасьо оббiг iх раз, другий, тут скубнув сiру гуску, що надто далеко вiдiйшла, там на бiлу гавкнув, щоб трималася гурту, потiм лiг на краю луки i дивився в лiс. Дуже пильний пес був цей Гасьо.

Близький лiс своiм верховiттям прихильно хилився до сирiтки i щось таемниче шепотiв, наче обiцянку, що завжди буде пiклуватись про неi.

З протилежного боку вузьким горбкуватим клином на пасовисько забiгав лан пшеницi i колосками кланявся лiсовим деревам, слухав iхнього шелесту, дiзнавався про рiзнi новини, – а тодi знов колоски хилилися вiд лiсу до своiх, до дальших колоскiв, щоб переказати iм, про що гомонiли мiж собою лiсовi дерева.

У цi розмови встрявали жучки, бджоли, комарi i розносили лiсовi новини, повторюючи iх по-своему то грубими, то тонкими голосами.

Один лише рудий хом’як, що жив у невеличкiй землянiй нiрцi на межi, не втручався у цi розмови, вiн старанно працював весь день, щоб за лiто запастися харчами на тяжку зимову пору.

І тiльки коли щелепи у нього зовсiм дерев’янiли вiд трав i колоскiв, якi вiн пiдгризав, а спина терпла вiд сiна i зерна, що носив у нiрку, цей малий запопадливий господар випростовувався, як мiг, i, ставши на заднi лапки, повертав своi бистрi чорнi очицi то влiво, то вправо, пильно придивляючись до всього довкола.

Вiн добре знав i жовтого Гася, i сiрих та бiлих гусей, але не любив iх за той страшенний гармидер, який зчиняв пес своiм гавканням, а гуси – гелготанням. Зате дуже вподобав Марисю, а ii пiсеньки так припадали йому до серця, що, як тiльки чув спiв сирiтки, вiдразу ж покидав роботу, зводився на заднi лапки, крутив голiвкою, ворушив вусиками i посвистував собi стиха, наче вторив iй…

Знала й Марися цього хом’яка, i бувало, як побачить, що вiн радо ii слухае, спiвае також i для нього, щоб потiшити його, бо думала собi, що тваринка ця, як видно, сама на свiтi, як вона, i, певно, iй не раз сумно бувае. Нехай хоч тим спiвом розвеселиться.

І давай якнайтоншим голосочком витягати:

Ой, задумав оженитись ведмедик кудлатий,
Посилае сватiв з пивом до вовчихи в хату.
Одружиться восени i рудий вовчисько,
Поз’iжджались гостi в лiс, бо весiлля близько.

А щоб хом’як знав, що вона спiвае саме для нього, Марися мило посмiхалася йому, а вiн стояв собi на двох лапках, стриг вусиками, крутив голiвкою i стиха насвистував.

Марися хотiла ближче познайомитися з хом’яком, але вiн був такий дикий, що досить було дiвчинцi ступити крок до нього, як вiн зараз – стриб на всi чотири лапки, i тiльки його й бачили! Лише трави та колоски захитаються вслiд за ним, наче бистра вода, коли вкинути у неi камiнь.

Через ту дикiсть дiвчинка полишала його в спокоi.

Щодо Гася – то й вiн iнколи бачив хом’яка. Але мiркував собi так:

– Що менi ганятись за якимсь там свистуном, який стоiть на двох лапках i вдае з себе пса, що служить. Це, мабуть, якийсь комедiант, бо той свист теж удаваний. Адже так само свистять хлопцi у нас в селi, тiльки що голоснiше. Вуса теж, бачу, мабуть, причепленi, бо звiдки ж це, скажiть будь ласка, у такого поганенького звiра взялись вуса, немов у кота? Куди йому до Мурка! Краще вiдвернутись вiд нього, та й годi.

І вiн справдi вiдвертався, i хом’як бачив тiльки його пухнастий хвiст.

Згорнувшись у клубок, Гасьо дрiмав, але час вiд часу розплющував то одне, то друге око i крадькома поглядав на хом’яка.

Інодi навiть стиха гарчав, наче йому щось неприемне снилося.

А що був з нього пес дуже амбiтний i вiрний своему слову, то як уже раз сказав собi, що не буде ганятись за тим свистуном, то анi поворухнувся.

Зрештою, чи мало було роботи з гусьми? Завертай вiд пшеницi, завертай вiд лiсу, щохвилини рахуй, чи е чотири бiлi i три сiрi, тож голову треба мати, як бочку, щоб цьому всьому дати раду.

Але малий хом’як, пильно спостерiгаючи за всiм навкруги, побачив, що з кущiв лiщини пiд лiсом час вiд часу висуваеться гостра паща лиса, якого ранiше вiн тут не бачив. Хом’як вiдразу змiркував, що цей лис скрадаеться до гусей, якi пасуться на луцi пiд горбком.

Поворушив вусиками й промовив:

– А може б, попередити? Легко можна б попередити. Може, я навiть повинен? Щось менi здаються пiдозрiлими його очi, а морда – то зовсiм розбишацька. Але я мусив би залiзти аж на горбок, а це анiтрошечки мене не приваблюе. Така спека!.. Та й польовi мишi могли б тим часом поцупити дещо з тих колоскiв, якi я наскладавз таким трудом! Адже це моя тяжка праця! Е… хай кожне пильнуе своеi справи. Не пiду. А гусятниця теж не мальована: як мае час спiвати, то мае час i глядiти. Спiвае гарно, нiде правди дiти. Однак спершу служба, а потiм спiв. Адже на те вона там i сидить, щоб гусей стерегти. А пес? І пес теж – невелика цяця! Вмiе гарчати на мене i повертатись хвостом, то й лиса може побачити в кущах. Буду я ще про чужi гуси дбати! Що менi з того? Хiба що там яка гуска гелгне: «Дякую!» Велика честь. Ха-ха-ха!

Тут вiн свиснув, засмiявся i, блиснувши чорними очицями, припав на переднi лапки i почав старанно пiдгризати колоски при самiй землi.

Хом’як – запопадливий господар; а разом з тим i поганець, бо, крiм поля i працi на ньому та користi з тоi працi, нiчого бiльше його не цiкавить, дбае тiльки про себе, бiльш нi про кого.

Марися любить придивлятись до його старанних зусиль, коли вiн по межi тягне до своеi нiрки запаси на зиму; вона милуеться ним, поки колоски не сховають його, i називае його «своiм хом’ячком». І як тiльки тваринка зникне в хлiбах, вона поглядае на гусей, на луку, потiм ii погляд падае на синенькi i жовтi квiтки, що ростуть бiля ii нiг, над ровом, усюди.

У повiтрi вже страшна задуха, сонце пече, аж Гасьо висунув язик i голосно дихае. На чолi сирiтки виступив пiт, але вона не зважае на це, плете вiночок i наспiвуе:

Служила сирiтка в злоi господинi,
А iй помагали тi волошки синi.
Служила сирiтка та й на чужiй нивi,
А iй помагали пташки щебетливi!
Гиля, гуси, гиля!

Саме в цю хвилину чуйний Гасьо загарчав раз i вдруге. В кущах лiщини, що росла пiд самим лiсом, щось поворухнулось, зашелестiло i затихло. Гасьо пiднявся на переднi лапи i, нашорошивши вуха, чекав, що буде далi.

Шелест знову почувся, але знову затихло.

Гасьо загарчав i вишкiрив зуби.

Та Марися не чула нiчого. Наче та пташина на гiлцi в гаю, розспiваеться i не чуе тихих крокiв кота, що пiдкрадаеться, уся вiддана своiй пiснi. Так i ця сирота нiчого довкола не бачила, не чула i спiвала далi.

Служила сирiтка в злоi господинi,
А iй помагали тi волошки синi.
Служила сирiтка та й на чужiй нивi,
А iй помагали пташки щебетливi…

Тим часом з кущiв виткнулась чудернацька постать малого чоловiчка з головою в червоному ковпаку, з сивою бородою i в окулярах на величезному носi. Висунулась i почала кивати до Гася пальцем.

Зiрвався пес i скочив до кущiв, але та постать вже з iншого, дальшого куща кивала до нього пальцем. Гасьо кинувся далi, але цей дивний чоловiчок у червоному ковпаку показувався вже деiнде i кивав пальцем.

Чим далi собака вiддалявся до лiсу, тим скорiше червоний ковпак миготiв помiж корчами то вправо, то влiво, аж доки не опинилися обидва в глибинi бору серед величезних сосен.

Уже Гасьо доганяв малого чоловiчка, коли той раптом скочив убiк i, швидко видряпавшись на дерево, почав згори кивати до пса пальцем.

Розлючений Гасьо кинувся до дерева з таким гавканням, що Марися перестала спiвати i, чуючи таке незвичайне гавкання вiрного помiчника, страшенно злякалася, почала кликати:

– Гасю! Гасю!

І, зiрвавшись з пагорбка, побiгла до лiсу.

Салко тiльки й чекав на це. Одним стрибком прискочив до гусей, ухопив найближчу за горло i задушив, що та не встигла й крикнути: «Рятуйте!» Кинувши ii в кущi, ухопив другу скраю i також впився гострими зубами в ii шию i то так блискавично, що гуска вiдразу й дух спустила. Негайно вiдтягнув ii в кущi i скочив до решти гусей.

Зчинився крик. Гуси впiзнали розбiйника i в смертельному переляку тiкали вiд нього в поле, витягуючи шиi та вимахуючи крилами.

Але Салко одним стрибком наздогнав найкращу сiру гуску, лише раз клацнув зубами i, кинувши нею об землю, побiг за тими, якi не мали сили втриматися на крилах i з пронизливим криком падали на землю перед самою пащею лиса.

Марися, почувши з лiсу цей страшний вереск, закричала «рятуйте!» i побiгла щодуху до своiх гусей. Тим часом Салко, задушивши останню з семи гусей, облизав криваву пащу i палаючим поглядом дивився на побоiще.

Марися, немов на крилах, летiла вiд лiсу з простягнутими вперед руками. Прибiгла, глянула на подушенi гуси i з пронизливим криком повалилась на землю.




VII


Якби кому довелось бути на свiтаннi пiд лiсом, той побачив би дивне видовище.

Малий чоловiчок у червоному ковпаку витворяв дивнi штуки, стрибаючи по болотi, що прилягало до лiсу, з купини на купину, чiплявся за гостру осоку, нуркуючи в травi, як плавець, то знов западав глибоко в грузьких мочарах, порослих мохом.

Це був не хто iнший, як наш знайомий Пiдземок. Але як страшенно вiн змiнився! З колишнього огрядного Пiдземка на ньому залишилось стiльки жиру, як на комарi сала. Жупанець на ньому звисав вiльно, наче позичений. Худi, як тички, ноги стирчали в капцях, якi щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкiй шиi, а сухi, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якiй замiсть тютюну тлiло вiльхове листя.

Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож i перебування в Голоднiй Вульцi. Але це була не едина змiна. Постiйний голод навчив Пiдземка багато дечого. Вiн навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах i шукати чаiних яець. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Кiвi! Кiвi! Кiвi!»

Бiдолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона вiдстрашить напасника, який кожноi хвилини мiг знайти ii гнiздо, сховане в травi, а в гнiздi едине, перше того року знесене яечко.

Коли вона закричала знов i ледве не оглушила Пiдземка своiм вереском i лопотанням крил, вiн зупинився роздратований i сказав:

– Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаеш, що я з розкошi топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб вiддав перевагу твоему яйцевi перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смертi. Замовкни i не дери горла, бо я тобi в’язи скручу!

Вiн опустив голову i, похитуючи нею, сумно додав:

– Ой, леле! В яку ж я бiду влип i що мене чекае? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловiче, це ти занапастив мене…

Раптом здалося йому, що чуе якийсь дуже жалiбний плач. Стягнув трохи ковпак i приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.

– Хай мене вхопить бiда! – мовив Пiдземок, який мав добре серце i легко розчулювався вiд чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бiдоласi не гiрше, нiж менi. Пiду подивлся, що там таке.

І, забувши про свiй голод, повернув, на превелику радiсть чайки, з болiт до лiсу та й пiшов прямо на цей голос.

– Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.

Ледве вийшов з очерету, який рiс тут густою стiною, аж тут побачив пiд лiсом невеличку луку, посеред якоi на горбочку сидiла мала дiвчинка i, затуливши руками обличчя, жалiбно ридала.

Защемiло серце в щиросердечного малюка. Вiн прискорив крок, пiдiйшов до дiвчинки i запитав:

– Чого ти плачеш, дiвчинко, хто тебе скривдив?

Марися здригнулась i, вiднявши рученята вiд обличчя, дивилася на Пiдземка широко розплющеними очима, не в змозi промовити й слова з великого подиву.

А вiн знову:

– Не бiйся, дитино, я тобi добра бажаю.

– Боже! – шепнула Марися. – Що воно таке? Мале, як лялька, а говорить, як людина. Матiнко, я боюсь!

Вона вже хотiла тiкати геть з цiеi гiрки, пiднявши догори руки, як птах крила.

Але Пiдземок заступив iй дорогу й сказав:

– Не тiкай, дiвчинко, я краснолюдок Пiдземок i хочу тобi допомогти.

– Краснолюдок? – повторила тихо Марися. – Тож я знаю! Якось матуся розказувала менi, що краснолюдки добрi.

На це Пiдземок iз великою радiстю вiдгукнувся:

– Матуся говорила тобi щиру правду. Я хотiв би подякувати iй за це.

Та Марися смутно схилила свою золоту голiвку:

– Померла вже моя матуся…

– Померла? – повторив сумно Пiдземок. – Ой, тяжке це слово! Навiть камiнь легший вiд нього.

Покивав головою, зiтхнув, а потiм запитав:

– Як же звали твою матусю?

– Кукулина… – вiдповiла Марися.

– Кукулина?… Он як, добродiйко ти моя… А ми ж знайомi! А ти, дiвчинко, не хто iнша, як та мала Марися, що то оченята жмурила, то ронила срiбнi сльози тодi, коли злюща баба мало не вбила мене? Ой, королiвно моя! Ото ж ми зустрiлися! Ото щаслива доля звела нас! Кажи, наказуй, що менi робити, щоб допомогти тобi в цьому важкому горi?

Але Марися, згадавши про свою халепу, ще сильнiше почала плакати.

– Нi-нi! – говорила, плачучи. – Нiщо не втiшить мене…

Стояв перед нею Пiдземок i, поклавши люльку на плече, заспокоював ii найщирiшими словами:

– Шкода, – говорив, – твоiх голубих оченят, панночко, на такий гiркий плач.

А Марися:

– Я не панна, я сирiтка Марися.

– Тим бiльше хочу допомогти тобi, що ти сирота. Заради Бога, досить слiз! Де ж хата твоя?

– Нема в мене хати! Господиня, в якоi я пасла гуси, вигнала мене.

– Ото лиха, нечесна жiнка! – сказав обурено Пiдземок. А Марися швидко:

– Нi-нi, це я погана, це я нечесна! Через мое недбальство лис подушив усi гуси. Ой, гусоньки моi, гуси! – заголосила з новою хвилею жалю i, знову затуливши рученятами очi, заридала.

Прибрав Пiдземок рученята вiд обличчя дiвчинки i каже:

– Плач нiчого не поможе. Треба вертатися додому.

– Нi-нi! – повторила Марися ще жалiбнiше. – Не можу, не хочу вертатись! Пiду свiт за очi… У лiс пiду. Пiду, куди очi дивляться.

– А що ж ти думаеш робити в лiсi? Свiт – це ж не грядка, щоб обiйти його довкола. Навiщо така покута?

Тут вiн почав смикати своi сивi вуса, подивився в землю i згодом сказав:

– Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господинi за гусей… Багато iх було?

Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:

– Що менi з того, як уже вони неживi? Як подушенi, побитi? Ой, лишенько мое!

Бачачи такий великий i невтiшний жаль, Пiдземок задумався i дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса. Нарештi сказав:

– Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.

Почувши це, Марися швидко пiдвела личко, засвiтились оченята – двi блакитнi зiрки, в яких загорiлась надiя, i спитала:

– А вона добра?

– Бачу, що ти розсудлива не по роках, – вiдповiв Пiдземок, – бо не питаеш, чи вона сильна, а тiльки, чи добра. І справдi, що варта сила без доброти? Нiчого i ще менше. Отже, коли так пiдбадьорюеш мене своiм добрим розумом, то вирушаймо в далеку i трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирiтськi сльози заслуговують на розраду i всiляку допомогу.

Тодi Марися встала, витерла очi i сказала просто:

– То ходiмо!

І вони пiшли.




Добрi часи





I


– Куди нас повезе цей чоловiк? – питали один одного краснолюдки, сидячи на возi бiдного Скробека i турбуючись про долю двох своiх товаришiв – Пiдземка i Кошалека-Опалека, що запропастилися десь у дорозi.

– Треба було б заiхати до якогось короля, щоб наш ласкавий володар мав добру компанiю i щоб нiхто не зневажив його честi, – обiзвався генеральний писар Котяче Очко.

– Добре було б, – пiдтвердив паж Кружальце i смачно облизався. – У королiв, чував я, iдять найжирнiшi i найсолодшi страви i щодня печуть калачi. От де можна поживитись!

– Краще помовчав би! – гримнув на нього Соломинка, напрочуд худий i тонкий. – І так уже ледве ходиш, став як барило. Ось-ось утратиш посаду, бо наш милостивий король вiзьме собi iншого, щоб носив за ним пурпурову мантiю.

– На селi не так легко з королями, – перебив цю суперечку Синьоцвiтик. – Але, може, цей добрий чоловiк завезе нас хоч до якогось князя?

– У князя теж великий двiр, двiрня, кухмiстри, – обiзвався Свiтлячок. – Капела завжди е, музика грае, а столи аж вгинаються пiд срiбними тарелями i келихами. Вночi все залите яскравим свiтлом, люди довго сплять, мало працюють i весело живуть. Ось там би нам було добре! Але князi також не валяються пiд польовими грушами, як гнилички, та й княжий двiр не для кожного вiдчинений, як ото корчма. Далеченько треба iхати, щоб знайти котрогось князя!

– Ну, то хай везе нас хоч до якогось графа, – вiдповiв Соломинка. – Граф теж добре живе i мае великий двiр.

– Еге ж! – мовить Помпончик. – А якi в нього стайнi! Якi конi! Якi мисливськi собаки!

– А харчi там якi? – стурбовано запитав Кружальце.

– Якi? Звичайно, як у графа. Чудова кухня та й усе iнше! На рожнах обертаеться печеня з сарни або дикого кабана, печуть пирiжки, торти i цукровi пряники, в келихи наливають iз дзбанiв золотаве вино… А яких щук подають на стiл на отакенних полумисках!

При цьому вiн розвiв обабiч руки, а iншi краснолюдки здивовано захитали головами.

Але Тямко, що був до всього скорий i меткий, як iскра, почувши про такi чудеса, зiрвався зi свого мiсця i, штовхнувши Скробека, вигукнув:

– Чоловiче! Гей, чоловiче, чи ти знаеш якогось графа в цiй околицi?

– Графа? – повторив Скробек, чухаючи потилицю. – Нiякого графа тут немае…

Помовчав хвильку, а потiм, пригадавши собi, додав:

– На гiрцi е тiльки стара руiна, комин i частина муру. Розказують, що там за давнiх часiв жили графи. Але тепер це пустка, i тiльки мiщани iздять туди часом по цеглу, якщо кому потрiбно. Графи, кажуть, давно вимерли.

– Вимерли? – скрикнув Кружальце з щирим спiвчуттям i сплеснув у долонi. – Дивiться, i як це вiд такого добра люди вмирають? Ну, коли так, то нехай цей селянин везе нас до заможного шляхетського двору. Там кривди нам не буде. Заможний шляхтич – це також пан на всю губу.

– Авжеж! – обiзвався Синьоцвiтик. – Як прийде весна – то вiн собi встане рано, вийде до зорi на зеленi поля, а тут йому жайворонок спiвае веселу пiсеньку, роса сипле пiд ноги перли, квiти тчуть барвистi килими по луках, плуги орють чорну землю, ревуть воли, вигукують орачi, аж душа радiе, аж серце смiеться. Прийде лiто, чоловiк бере рушницю, йде на болото, вполюе дику качку, прив’яже до торби, гляне на сине небо, i весело стае на серцi.

А довкола шумлять поля золотим колоссям, блакитно цвiте льон, на луках пахне сiно, червонiють ягоди, а на липi гудуть бджоли… Прийде осiнь, то й яблунi, i грушi, i сливи аж угинаються вiд плоду, в березовiм гаю пахнуть гриби i рижики, золотиться обжинковий вiнок i переливае то колосом, то квiтами, то гроном горiхiв. Вранцi на полях лежить туман, а тiльки вигляне сонце, – чоловiк iде з собаками до лiсу полювати на звiра. Бiр затихае, прислухаючись до голосiв гончих псiв, на мисливцiв зверху дивиться бiлка своiми чорними очицями. Раптом бахнув стрiлець раз, удруге: бах, бах, бабах! Широко котиться луна, чути радiснi вигуки i звуки мисливських рiжкiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mariya-konopnicka/pro-krasnoludkiv-ta-siritku-marisu-o-krasnoludkach-i-sie/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Острижини – стародавнiй звичай у захiдних слов’ян, за якими семилiтнiм хлопчикам уперше пiдтинали волосся.