Книга - Вбивство на вулиці Морг = The murders in the rue Morgue

Вбивство на вулицi Морг = The murders in the rue Morgue
Едгар Аллан По


Видання з паралельним текстом
Ім’я Едгара Аллана По (1809–1849) – американського письменника-романтика, поета, драматурга i критика, майстра короткого оповiдання i засновника детективу – вiдомо в усьому свiтi. Оповiдання «Вбивство на вулицi Морг» вважають першим детективним твором в iсторii лiтератури.

Огюст Дюпен, молодий чоловiк, який мае надзвичайнi аналiтичнi здiбностi, розслiдуе жорстоке й загадкове вбивство двох жiнок – матерi та доньки, скоенi у Парижi, в будинку на вулицi Морг.

Також до видання увiйшли оповiдання «Метценгерштайн», «Беренiка», «Не закладайся з чортом на власну голову» та iншi, в яких яскраво розкрився непересiчний талант Е. А. По.





Едгар Аллан По

Вбивство на вулицi Морг = The murders in the rue Morgue





Вбивство на вулицi Морг





Метценгерштайн


Pestis eram vivus – moriens tua mors ero [1 - Живих переслiдують пошестi, мертвих – сама смерть (лат.).].

    Мартiн Лютер

Страхiття й фатальностi гуляли по свiту за всiх часiв. Тож навiщо називати точно, коли саме дiялось те, про що я хочу розповiсти! Досить сказати, що в тi днi, про якi буде мова, в Угорщинi панувала тверда, хоча й прихована вiра в доктрини метемпсихозу. Про самi доктрини – тобто про iхню вiрогiднiсть чи хибнiсть – я не кажу нiчого. Одначе запевняю, що наше невiр’я великою мiрою (як твердить Лабрюйер про всi нашi незлагоди) «vient de ne pouvoir ?tre seulе» [2 - Походять вiд того, що ми не можемо бути самi (фр.).Мерсье в «L’an deux mille quatre cent quarante» (Утопiчний роман «Двi тисячi чотириста сороковий рiк» (фр.).) серйозно пiдтримуе доктрину метемпсихозу, а І. Дiзраелi каже, що «нема другоi системи, такоi простоi й приступноi для розумiння». Полковник Ітен Аллен, «Юнак з зелених гiр», теж нiбито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).].

Проте в угорських забобонах е моменти, що межують iз безглуздям. Погляди iхнi – тобто угорцiв – дуже рiзняться вiд iхнiх схiдних джерел. Ось приклад. «Душа, – кажуть вони (далi я зацитую слова одного проникливого й тямущого парижанина), – ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible: au reste – un cheval, un chien, un homme m?me, n’est que la ressemblance peu tangible de ces animaux» [3 - Тiльки раз живе в живому тiлi: без неi кiнь, собака i навiть сама людина – не мають навiть подоби цих тварин (фр.).].

Родини Берлiфiтцингiв i Метценгерштайнiв ворогували не одне сторiччя. Ще нiколи не бувало двох таких знаменитих родин, охоплених такою смертельною ворожнечею. Коренiв цiеi ворожнечi, здаеться, слiд шукати в стародавньому провiщеннi: «Високе iм’я зазнае жахливого падiння, коли смертнiсть Метценгерштайнiв, нiби вершник над конем, запануе над безсмертнiстю Берлiфiтцингiв».

Звичайно, в самих цих словах сенсу небагато або й зовсiм нема. Але навiть тривiальнiшi причини – i то не дуже давно – давали поштовх до не менш визначних подiй. Крiм того, iхнi маетки, що межували один з одним, дуже довго конкурували в господарських справах.

Близькi сусiди рiдко бувають друзями; i мешканцi замку Берлiфiтцингiв могли зi своiх високих веж дивитись прямо в вiкна палацу Метценгерштайнiв. Власне, не та бiльш нiж феодальна пишнота, яку вони могли там побачити, могла зачiпати вразливiсть не таких старовинних i не таких багатих Берлiфiтцингiв. Нема нiчого дивного в тому, що слова пророцтва, хоча й безглуздi, могли посварити двi родини, вже схильнi до сварки через кожен вияв спадковоi заздростi, а потiм пiдтримувати цю ворожнечу. Провiщення, здавалося, виражало – якщо воно взагалi щось виражало – остаточний трiумф могутнiшого роду; i слабкiшi, менш впливовi Берлiфiтцинги, звiсно, згадували те провiщення з запеклiшою ворожiстю.

Граф Вiльгельм Берлiфiтцинг, хоча й дуже високого походження, в ту пору, про яку йдеться, був недужий, завжди сонний стариган, не примiтний нiчим, крiм безжальноi, закоренiлоi особистоi антипатii до родини суперникiв – та ще такого палкого захоплення кiньми й полюванням, що нi тiлеснi недуги, нi похилий вiк, нi кволiсть розуму не перешкоджали йому щодня вiддаватися небезпекам мисливства.

Барон Фрiдрiх Метценгерштайн, навпаки, був ще не старий. Його батько, мiнiстр Г., помер молодим. Мати, баронеса Марiя, невдовзi пiшла слiдом. Фрiдрiховi тодi було вiсiмнадцять рокiв. У мiстi вiсiмнадцять рокiв – невеликий термiн; але в глушинi, та ще в такiй розкiшнiй глушинi, як старий великопанський маеток, розмахи маятника мають глибоке значення.

Завдяки якимось незвичайним обставинам, пов’язаним iз розпорядженням його батька, молодий барон пiсля батьковоi смертi негайно вступив у володiння величезним багатством.

Жоден угорський вельможа ще не володiв таким. Замкiв у нього було без лiку. Найбiльший i найрозкiшнiший був «Палац Метценгерштайнiв». Точнi межi його маетностей нiколи не були визначенi; але найбiльший iз паркiв мав п’ятдесят миль в обводi.

Коли таке незрiвнянне багатство успадкував такий молодий господар, та ще з добре вiдомою всiм удачею, в товариствi не виникло великих сумнiвiв щодо того, як вiн тепер житиме й поводитиметься. І справдi, за три днi спадкоемець перевершив у своiй розперезаностi сподiвання всiх його найпалкiших поклонникiв. Ганебне гультяйство, кричуща розпуста, нечуванi жорстокостi дуже швидко показали його тремтячим васалам, що нiяка iхня запобiгливiсть i покора, нiякi уколи його власного сумлiння нiколи не дадуть iм бодай найменшоi безпеки вiд безжальних пазурiв цього Калiгули в мiнiатюрi. На четверту нiч коло замку Берлiфiтцингiв загорiлися стайнi; й одностайна думка всiх сусiдiв додала злочинний пiдпал до вже й так жахливого списку баронових паскудств i неподобств.

Але пiд час метушнi, спричиненоi цiею пригодою, молодий магнат сидiв неначе в глибокiй задумi, самотньо, в величезнiй горiшнiй залi палацу Метценгерштайнiв. На розкiшних, хоча й трохи вицвiлих шпалерах, що похмуро звисали зi стiн, були зображенi примарнi величнi постатi тисячi вельможних предкiв. Ось тут – прелати, магнати церкви в пишних ризах по-дружньому сидять перед самодержцем та можновладцями, накладають вето на примхи того чи того державця, опановують словами папськоi зверхностi бунтiвничий скiпетр князя тьми.

Он там – темнi високi постатi князiв Метценгерштайнiв на м’язистих бойових конях перестрибують через полеглих ворогiв, i iхнi грiзнi обличчя жахають найтвердiшi серця; а тут, знов же, знадливi, по-лебединому грацiйнi постатi дам минулих вiкiв плинуть у фiгурах примарного танцю пiд звуки уявноi музики.

Та поки барон прислухався – чи вдавав, нiби прислухаеться, – до чимраз гучнiшого гамору бiля берлiфiтцингiвських стаень, а може, надумував якийсь новий, iще зухвалiший чин, очi його не вiдривались вiд витканого на шпалерах велетенського, неприродноi мастi коня, що нiбито належав сарациновi, пращуровi ворожого роду. Сам кiнь на передньому планi тканоi картини стояв нерухомо, як статуя, а позаду нього вибитий iз сiдла вершник його гинув вiд Метценгерштайнового кинджала.

Коли Фрiдрiх помiтив, на що вiн несвiдомо спрямував свiй погляд, уста його скривила сатанинська усмiшка. Але вiн не вiдвiв погляду. Навпаки, вiн не мiг зрозумiти гнiтючоi тривоги, що каменем придавила всi його чуття. Насилу-насилу вiн примирив своi незв’язнi, маячнi почування з певнiстю того, що вiн не спить. Що довше вiн дивився, то нав’язливiшi були чари – i то неймовiрнiшим здавалося, що вiн зможе вiдiрвати погляд вiд тих шпалерiв. Але гамiр надворi нараз iще погучнiшав i барон раптовим зусиллям перевiв свою увагу на червонясте свiтло, що його кидала пожежа в стайнях на вiкна зали.

Але той порух був тiльки миттевий; баронiв погляд машинально вернувся до стiни. Як же здивувався й жахнувся барон, побачивши, що кiнь на шпалерах за ту мить повернув голову! Шия огиря, перше вигнута дугою, нiби вiн скорботно схилявся над безвладним тiлом свого пана, тепер була витягнена прямо на барона. Очi, доти не виднi, тепер мали завзятий, чисто людський вираз, вони блищали незвичайним вогнистим блиском, а вiдтягненi губи оголювали жахливо вискаленi, нiби в людського черепа, зуби.

Приголомшений жахом, молодий магнат поточився до дверей. А коли розчинив iх, спалах червоного сяйва, ринувши в залу, вiдкинув чiтко окреслену баронову тiнь на тремтячi шпалери, i барон здригнувся, помiтивши, що та тiнь, коли вiн переступав порiг, точно збiглася з обрисами безжального переможця – вбивцi сарацина Берлiфiтцинга.

Тiкаючи вiд гнiтючого видовища, молодий магнат вибiг надвiр, на повiтря. Коло парадноi брами палацу вiн побачив трьох конюхiв, що на превелику силу, ризикуючи життям, стримували велетенського вогненно-червоного огиря, який несамовито рвався з iхнiх рук.

– Чий це кiнь? Де ви його взяли? – спитав юнак сердитим хрипким голосом, ураз помiтивши, що таемничий огир на шпалерах у залi – точна копiя розлюченого коня перед його очима.

– Ваш, пане! – вiдповiв один з конюхiв. – Бо бiльш нiхто до нього не признаеться. Ми його спiймали – вiн летiв, аж паруючи й пiнячись iз лютi, вiд стаень берлiфiтцингiвського замку, що ото горять.

Ми подумали, що це графський кiнь iз iхнього чужоземного табуна, що вiн вирвався й утiк. Вiдвели його туди, а там конюхи кажуть, що не iхнiй, що в них такого не було. Дивне дiло, бо вiн напевне вирвався з вогню – он як пообсмалюваний!

– А на лобi тавро – лiтери В. Ф. Б., – озвався другий конюх. – Це ж, напевне, означае «Вiльгельм фон Берлiфiтцинг», але там у замку всi водно кажуть, що нiколи не бачили такого.

– Справдi диво дивне! – промовив молодик замислено, явно не усвiдомлюючи як слiд, що вiн каже. – Правда ваша, дивний кiнь, надзвичайний кiнь!.. Хоча, як ви слушно кажете, непевноi й невгамовноi вдачi… А втiм, хай буде мiй, – хвильку помовчавши, додав вiн. – Може, такий iздець, як Фрiдрiх фон Метценгерштайн, приборкае навiть чорта з берлiфiтцингiвських стаень.

– Помиляетесь, пане! Цей кiнь, як ми вже сказали, не з графських стаень. Якби воно так було, то хiба б таки ми привели його перед вашi очi?

– Теж правда, – сухо потвердив барон; i в ту ж мить iз палацу прожогом вибiг паж-постiльничий, червоний на лицi. Пiдбiгши до барона, вiн шепнув йому на вухо, що в горiшнiй залi раптом зник невеликий шматок шпалерiв; далi вiн розповiв, як сталось це диво, в усiх подробицях, аж до найменших, але говорив так тихо, що конюхи не почули нiчого й не вдовольнили розпаленоi в них цiкавостi.

Молодого барона Фрiдрiха, що слухав цю розповiдь, неначе шарпали рiзнi почуття.

Але скоро вiн опанував себе, i на його обличчi проступив вираз злiсноi рiшучостi. Вiн владно наказав, щоб горiшню залу негайно замкнули, а ключа принесли йому в руки.

– Ви чули, що старий Берлiфiтцинг, той завзятий мисливець, загинув? – спитав у барона один iз його васалiв, коли паж пiшов, а могутнiй огир, якого вельможа визнав своiм, вирвавшись, побiг iз подвоеною люттю довгою алеею, що вела вiд палацу до метценгерштайнiвських стаень.

– Нi! – вiдказав барон, рвучко обернувшись до васала. – Загинув, кажеш?

– Щира правда, пане мiй, i для вас, ваша вельможносте, ця новина, гадаю, навряд чи неприемна.

По бароновому обличчю промайнула усмiшка.

– Як вiн загинув?

– Рвався врятувати з вогню найкращих мисливських коней, та там i згорiв.

– О-це та-а-ак! – протяг барон, нiби йому повiльно, поступово вiдкривалась якась разюча правда.

– Оце так, – пiдтвердив васал.

– Страхiття! – незворушно промовив молодик i спокiйно рушив до палацу.

Вiд цього дня в поведiнцi гультяя-барона Фрiдрiха фон Метценгерштайна настала помiтна змiна. Його поводження не збiгалося з тим, чого вiд нього чекали, й геть розходилося з надiями багатьох матусь, що мали дочок-вiдданиць; а його звички й манери ще рiдше, нiж доти, узгоджувалися зi звичками та манерами довколишнього панства. Його нiколи не бачили за межами власних володiнь, i у своiх широких товариських колах вiн не мав жодного товариша – хiба що отой дивний норовистий вогненно-червоний кiнь, що на ньому барон вiдтодi весь час iздив, мав якесь таемниче право називатись його другом.

Однак численнi запрошення вiд сусiдiв надходили ще довго: «Чи не вшануе барон своею присутнiстю наше свято?», «Чи не приiде барон пополювати з нами на вепра?» Вiдповiдi були гордовитi й лаконiчнi: «Метценгерштайн не полюе», «Метценгерштайн не приiде».

Владне магнатство не могло терпiти таких постiйних образ. Запрошення стали холоднiшi, почали надходити рiдше, а врештi зовсiм припинились. Вiд удови нещасливого графа Берлiфiтцинга навiть почули таке висловлене сподiвання: «Може, бароновi доведеться сидiти вдома, коли вiн цього не хотiтиме, якщо вже йому не до смаку товариство рiвних йому; або iздити верхи, коли вiн цього не хотiтиме, якщо вже вiн вiддае перевагу товариству коня». Звичайно, це був украй дурний вибух спадковоi ущипливостi, вiн тiльки показував, якими навдивовижу беззмiстовними можуть бути нашi слова, коли ми захочемо виявити незвичайне завзяття.

Одначе люди милосерднi приписували змiну в поведiнцi молодого магната цiлком природнiй синiвськiй тузi пiсля втрати батька й матерi, – щоправда, забуваючи, як шалено й невгамовно поводився вiн першi днi пiсля цiеi втрати. А втiм, були й такi, що вбачали тут просто непомiрну пиху. Ще iншi (помiж якими слiд згадати фамiльного лiкаря) рiшуче говорили про хворобливу меланхолiю, про спадкове нездоров’я; а серед бiльшостi ходили бiльш двозначнi туманнi натяки.

Справдi, неприродна баронова любов до недавно набутого коня – любов, яку неначе тiльки пiдсилювали все новi й новi вияви лютоi, демонiчноi натури огиря, – помалу в очах усiх розсудливих людей прибрала рис огидноi, неприродноi пристрастi.

В опiвденному свiтлi й у мертвi нiчнi години, у хворобi й у здоров’i, в затишшi й у бурi молодий Метценгерштайн був наче прикутий до сiдла велетня-коня, чия вгамована норовистiсть так добре вiдповiдала власнiй юнаковiй вдачi. Крiм того, були деякi обставини, що в сполученнi з недавнiми подiями надавали якогось надлюдського, грiзного характеру цiй манii вершника i властивостям коня. Та вiдстань, яку огир перелiтав одним стрибком, старанно вимiрювалась, i виявилося, що вона набагато, дивовижно перевершуе найсмiливiшi передбачення найбуйнiшоi уяви. Крiм того, барон не придумав коневi нiякого назвиська, хоча доти всi його конi такi назвиська мали. І стайню для нього влаштували вiддалеки вiд iнших, а доглядати коня, чистити його тощо не важився нiхто, крiм самого господаря, ба навiть заходити до його стайнi не смiв бiльш нiхто. Вiдзначено також, що тi трое конюхiв, котрi спiймали огиря, як вiн тiкав з пожежi в маетку Берлiфiтцингiв, хоча й зумiли спiймати його за гнуздечку з вудилами, але жоден iз них не мiг iз певнiстю сказати про себе, що вiн – чи то пiд час тiеi небезпечноi ловитви, чи то згодом – доторкнувся до коня рукою. Хоча приклади незвичайноi розумностi в поведiнцi благородноi, смiливоi тварини й не слiд вважати здатними викликати невиправдану увагу, та все ж були й такi обставини, якi мимохiть змушували замислитися найнедовiрливiших i найбайдужiших людей; i кажуть, що були хвилини, коли кiнь змушував юрбу цiкавих, якi обступали його, перелякано сахатись – так грiзно й значуще тупав вiн копитами. Навiть сам молодий Метценгерштайн не раз блiднув i нiтився вiд його швидкого, запитливого, майже людського погляду.

Та серед усього оточення молодого барона жодна душа не сумнiвалася в незвичайнiй, палкiй прихильностi молодого магната до цього коня з його вогненним темпераментом; жодна душа, крiм хiба одного нiкчемного, недолугого пажа, чия потворнiсть вiдштовхувала всiх i на чию думку нiхто нiколи не вважав. Вiн (якщо його думки взагалi вартi згадки) мав зухвальство твердити, нiби iхнiй пан нi разу не скочив у сiдло без несвiдомого, майже непомiтного дрожу, а коли вертався iз щоденноi далекоi проiздки, обличчя його щоразу бувало спотворене виразом якогось злостивого трiумфу.

Одноi буряноi ночi Метценгерштайн прокинувся з тяжкого сну, спустився, нiби сновида, надвiр, поспiхом сiв на коня й помчав у лiсовi хащi. Така звичайна подiя не збудила великоi уваги, але челядь дожидала його повернення в гнiтючiй тривозi. Аж ось, за якусь годину, грiзнi й величнi мури палацу Метценгерштайнiв затрiщали й задвигтiли пiд навалою суцiльноi стiни блiдого невтримного вогню.

Коли той вогонь побачили, вiн уже розгорiвся так, що будь-якi спроби врятувати бодай частину будiвлi були очевидячки марнi, i приголомшенi сусiди нерухомо стояли в мовчазному, трохи не скрушному подивi.

Та скоро нове страхiтливе з’явисько прикувало увагу людей i показало, наскiльки сильнiше хвилювання пробуджуе в юрбi видовище людськоi загибелi, нiж найстрашнiшi катастрофи з неживими речами.

Довгою алеею старих дубiв, що вела вiд лiсу до парадноi брами палацу Метценгерштайнiв, мчав кiнь з розшарпаним простоволосим вершником, мчав швидше й рвучкiше, нiж сам Демон Бурi.

Добре видно було, що верхiвець зовсiм не володiе своiм конем. Мука на його обличчi, конвульсивнi рухи тiла виказували надлюдськi зусилля; але жодного звуку, крiм одного-единого скрику, не вирвалося з його губiв, попрокушуваних у нападах смертельного страху. Мить – стукiт копит прорвався рiзко, твердо крiзь рев полум’я та завивання вiтру; ще мить – одним стрибком перелетiвши браму та рiв, огир злетiв високо угору по вже хитких сходах палацу i разом з вершником зник серед круговертi вогненних вихорiв.

Лють бурi зразу вщухла, i настала понура тиша. Бiле полум’я ще огортало палац нiби саваном i, струмуючи в височiнь у тихому повiтрi, розливало далеко навкруги якесь надприродне сяйво. А з важкоi хмари диму над мурами утворилася виразна велетенська подоба – коня.




Беренiка


Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas [4 - Казали менi товаришi, що той, хто провiдуе могили друзiв, трохи полегшуе свiй клопiт (лат.).].

    Saadi

Нещастя багатолике. Пiдступнiсть земного життя рiзноманiтна. Вона сягае через широкий обрiй, як райдуга, й вiдтiнки ii так само численнi, як вiдтiнки цiеi арки, – i не менш виразнi, хоча й так само приглушенi. Сягае через широкий обрiй, як веселка! Як це вийшло, що з краси я вивiв образ бридоти? З обiцянки спокою – подобу скорботи? Але ж як у етицi зло е наслiдком добра, так у життi з радостi народжуеться туга. Навiть спомини про минулi радощi обертаються сьогоднi тугою, а муки, якi ми терпимо сьогоднi, походять вiд тих радощiв, якi б могли бути.

Охрещено мене Егеем; прiзвища свого я не скажу. Одначе в усiй краiнi нема замкiв стародавнiших, нiж моя похмура, сiра спадкова резиденцiя. Наш рiд називали порiддям мрiйникiв, – i в багатьох разючих подробицях – у всьому характерi родовоi оселi, у фресках парадноi зали, в шпалерах спалень, в рiзьбленнi на декотрих пiлонах зброярнi, але особливо в галереi старовинних картин, у оздобленнi книгозбiрнi й, нарештi, у вельми незвичайному доборi книжок – ми знайдемо бiльш нiж достатне потвердження цiеi гадки.

Спогади з перших рокiв дитинства пов’язанi у мене саме з цiею книгозбiрнею та з томами в нiй – хоча про них я бiльш не говоритиму. Там померла моя мати. Там народився я. Але сказати, нiби я доти не жив, – це будуть пустi слова. Нiби душа моя не жила доти. Ви не згоднi? Не будемо сперечатися. Сам я переконаний, але не хочу переконувати нiкого.

Одначе iснуе спогад про якiсь ефiрнi образи – про очi, одухотворенi й промовистi; про звуки, мелодiйнi, але сумнi, – спогад, що не даеться забути; пам’ять – наче тiнь: невиразна, змiнна, невизначена, нестала. І так само, як тiнi, ii не можна позбутися, поки iснуе сонячне свiтло моеi свiдомостi.

У тiй кiмнатi я народився. Нiби прокинувся з довгоi ночi, яка здавалась – але не була – небуттям, i вмить опинився у справдешнiй краiнi чарiв, у палацi уяви, у хащах монастирськоi мислi та ерудицii; тож не дивно, що я розглядав усе довкола себе зчудованими й жадiбними очима i дитинство мое протекло серед книжок, а юнiсть розтратилася на мрii. Але справдi дивно, що так минули роки i розквiт вiку ще застав мене в батькiвському домi, дивно, що самi джерела мого життя так застоялись, дивно, що моi повсякденнi думки попливли нiби задом наперед. Справжнiй свiт я сприймав, як видiння, й навпаки, маячнi уявлення краiни мрiй стали для мене не те що канвою повсякденного життя, а направду самим життям, едино реальним.

Ми з Беренiкою були двоюрiднi й росли у покоях дому моiх батькiв. Та росли ми не однаково: я був хоровитий, затоплений у похмурiсть, а вона – жвава, грацiйна, переповнена снагою; вона гасала по узгiр’ях, а я гибiв над книжками, як чернець; мое життя було зосереджене у власному серцi, тiлом i душею вiддане вкрай напруженим i болючим роздумам; вона безтурботно пурхала по свiту, й гадки не маючи про тiнi на ii шляху, про безмовний лет годин на iхнiх крутих крилах…

«Беренiка! – я вигукую ii iм’я. – Беренiка!» – i з сiрих руiн пам’ятi на той поклик тиснеться тисячоголова юрба споминiв. Їi образ постае передi мною, як живий, нiби в тi юнi днi, коли вона була легковажна й весела! Ох, яка пишна й химерна краса! О, сильфiда серед чагарiв Арнгейма! О, наяда серед його джерел! А далi – далi тiльки таемниця й жах, та ще повiсть, якоi не слiд би оповiдати. Недуга – фатальна недуга впала на ii тiло, мов смерч; i саме тодi, коли я задивлявся на неi, над нею пролетiв дух перемiни, пройняв усю ii свiдомiсть, усi звички, ii вдачу, а що найпiдступнiше й найжахливiше – нiби скаламутив саме ii ество. Горе! Руйнiвник надлетiв i вiдлетiв, а жертва – де ж вона? Я не впiзнавав ii! Я не впiзнавав у нiй Беренiки!

Серед цiлоi низки недуг, спричинених тiею першою, фатальною, що викликала таку жахливу змiну в душевному й фiзичному станi моеi кузини, слiд згадати як найтяжчу i найневiдчепнiшу своею природою своерiдну епiлепсiю, напади якоi часто закiнчувалися станом трансу – трансу, дуже схожого на цiлковиту непритомнiсть. А виходила вона з того стану здебiльшого враз. Тим часом мiй власний розлад – а менi сказано, що це слiд називати саме розладом, – швидко тяжчав i врештi набув новоi, дивовижноi форми, схожоi на мономанiю, наростаючи щодня й щохвилини, i врештi набув надi мною якоiсь незбагненноi влади. Ця мономанiя, коли вже так ii називати, полягала у хворобливiй збудливостi тих властивостей розуму, якi в метафiзичнiй науцi iменуються увагою.

Цiлком можливо, що я висловлююсь не зовсiм зрозумiло; та я справдi боюся, що нема нiякого способу передати пересiчному читачевi точне уявлення про ту нервову iнтенсивнiсть iнтересу, з якою в моему випадку сили мислення (щоб не вдаватися до сухих термiнiв) захоплювались i поринали в споглядання найбанальнiших у свiтi речей.

Довгi необтяжливi години думати, прикипiвши увагою до якогось нiкчемного зауваження на берегах сторiнки або в самому текстi книжки; або майже весь лiтнiй день розглядати химерну тiнь, що скiсно падае на шпалери чи пiдлогу; або цiлу нiч самозаглиблено споглядати рiвний, незмигний пломiнчик лампи чи жар у камiнi; або цiлi днi проводити в мрiях про пахощi якоiсь квiтки; або монотонно повторювати якесь звичайне слово, поки його звук завдяки частому повторенню перестане викликати у свiдомостi будь-яке конкретне уявлення; або втрачати будь-яке вiдчуття руху чи фiзичного iснування, довго й уперто вiддаючись цiлковитiй нерухомостi тiла, – отакi були тiльки декотрi з найзвичайнiших i найневиннiших збочень, викликаних станом мого розуму, аж нiяк не унiкальним, але безперечно протипоставленим будь-чому подiбному до аналiзу чи тлумачення.

Та не зрозумiйте мене хибно. Несумiрну, глибоку, хворобливу увагу, збуджувану речами нiкчемними за своею природою, не треба плутати з властивою всьому людству схильнiстю до нескiнченних роздумiв, особливо прощенною в людях iз буйною уявою. То не був навiть, як можна припустити спершу, крайнiй ступiнь, чи то загострення, такоi схильностi, але риса первiсно, суттево й очевидно вiдмiнна вiд неi.

У тому випадку мрiйник чи то ентузiаст, зацiкавившись якоюсь рiччю, аж нiяк не нiкчемною, непомiрно губить саму рiч у хащах висновкiв i припущень щодо неi, аж поки на завершення цих марень наяву, часто сповнених насолоди, цiлком забувае, нiби губить з очей i забувае incitamentum, тобто першопричину своiх роздумiв. А в моему випадку первiсний предмет був неодмiнно нiкчемний, хоча завдяки моему розладнаному внутрiшньому зоровi набував викривленоi, нереальноi ваги. Висновкiв було не густо, та й тi вперто верталися до первiсноi теми, як до центру. Роздуми нiколи не бували втiшними; а пiд кiнець такого марення первiсна причина зовсiм не забувалась, а, навпаки, збуджувала той надприродно перебiльшений iнтерес, що становить найвиразнiшу рису хворобливого розладу. Одне слово, в моему випадку найбiльше напружувались розумовi сили, пов’язанi, як я вже сказав, з увагою, тодi як у мрiйника це бувае з силами судження.

Тi книжки, котрi я читав тодi, коли й не прямо збуджували мiй розлад, то все ж, треба зауважити, своею заснованою на уявi та непослiдовностi природою нiби вiдповiдали характерним рисам самого розладу. Помiж iнших я добре пам’ятаю трактат шляхетного iталiйця Целiя Секунда Курiо «De Amplitudine Beati Regni Dei» [5 - «Про широчiнь блаженного Царства Божого» (лат.).]; великий твiр святого Августiна «Град Господень»; «De Carne Christi» [6 - «Про плоть Христову» (лат.).] Тертуллiана, в якiй одна парадоксальна фраза – «Mortuus est Dei filius; credibile est quia ineptum est; et sepultus resurrexit; certum est quia impossible est» [7 - «Помер син Божий; це вiрогiдне, бо недоладне; i воскрес iз могили; це безперечне, бо неможливе» (лат.).] – поглинала весь мiй час протягом кiлькатижневих упертих i безплiдних розмiрковувань.

Таким чином видаеться, що, вибиваний з рiвноваги тiльки найбуденнiшими речами, мiй розум скидався на оту згадану Птолемеем Гефестiоном океанську скелю, яка стiйко опиралась нападам людськоi злоби i ще шаленiшим ударам хвиль та вiтрiв, а тремтiла тiльки вiд доторку квiтки, званоi асфоделем. І хоча для поверховоi думки може уявлятися, що змiна в душевному станi Беренiки, спричинена ii прикрою недугою, мала б дати менi багато приводiв для вправляння в отому напруженому й збоченому роздумуваннi, природу якого менi досить важко було пояснити, одначе так не сталося. В тi свiтлi перiоди, коли моя недуга вiдступала, ii нещастя справдi завдавало менi болю, i, щиро беручи до серця цiлковитий розпад ii витонченого, лагiдного життя, я, звичайно, часто й скрушно думав про тi дивнi причини, що викликали таку несподiвану перемiну. Але цi роздуми походили не вiд моеi своерiдноi недуги, вони були такi самi, в якi за подiбних обставин запала б переважна бiльшiсть людей. Цiлком вiдповiдно до свого власного характеру, моя манiя знаходила поживу в менш важливих, але бiльш разючих змiнах, якi сталися в тiлеснiй подобi Беренiки, в незвичайному й жахливому викривленнi ii зовнiшнiх рис.

У днi найяскравiшого розквiту ii незрiвнянноi вроди я не почував до неi анiчогiсiнько схожого на кохання. В дивнiй аномальностi мого життя почуття моi нiколи не походили з серця, всi моi пристрастi завжди були чисто розумовi. В пiвмороцi свiтанку, в вiзерунчастих лiсових тiнях опiвднi, в тишi моеi книгозбiрнi увечерi вона пурхала перед моiми очима, i я бачив ii не як живу, животрепетну Беренiку, а як Беренiку зi сну; не як iстоту земну, створену з земного пороху, а як абстракцiю такоi iстоти; не як предмет захоплення, а як об’ект аналiзу; не як предмет любовi, а як тему для вкрай складних, хоча й побiжних розважань. А тепер – тепер я здригався в ii присутностi, блiднув при ii наближеннi, i все ж, гiрко оплакуючи ii тiлесний занепад, я пригадував, що вона давно кохае мене. І однiеi нещасливоi хвилини я заговорив з нею про одруження.

День нашого весiлля помалу наближався, i якось одного зимового дня – одного з тих невчасно теплих тихих i туманних днiв, що iх названо колискою Альцiони, я сидiв (як менi здавалося, сам) у внутрiшньому кабiнетi книгозбiрнi. Але, пiдвiвши очi, я побачив, що передi мною стоiть Беренiка.

Чи то була моя власна збуджена уява, чи вплив туманноi погоди, чи непевний присмерк у кiмнатi, чи, може, сiрi шати, що сповивали ii постать, зробили ii обриси такими тремтячими й невиразними? Не знаю. Вона не промовила й слова; а я – я б нiзащо у свiтi не спромiгся й на звук. Усього мене пронизав крижаний холод; мене пригнiтило почуття нестерпноi тривоги; душу мою заповнила жеруща цiкавiсть. Вiдкинувшись на спинку крiсла, я сидiв якусь хвилинку не дихаючи й не рухаючись, прикипiвши очима до неi. Леле! Вона схудла до краю, i в жоднiй лiнii обрису не проглядало й знаку давньоi постатi Беренiки. Мiй запалений погляд урештi впав на ii обличчя.

Чоло було високе, дуже блiде, дивно спокiйне; кучерi, колись лиснючi, трохи прикривали його й затiнювали запалi скронi безлiччю дрiбненьких завиточкiв, тепер ясно-жовтих; iхне фантастичне плетиво дивно контрастувало з меланхолiею, що панувала на обличчi.

Очi безживнi, без блиску, неначе без зiниць, i я мимоволi втiк вiд iхнього осклiлого погляду, перевiвши свiй на тонкi зiв’ялi губи. Вони розтулились; i в дивно значущiй усмiшцi зуби цiеi новоi Беренiки повiльно вiдкрилися моiм очам. Ох, якби з ласки Божоi я нiколи не побачив iх – або, побачивши, ту ж мить помер!

Стук дверей вернув мене до тями, i, звiвши очi, я побачив, що моя кузина вийшла з кiмнати. Та шкода: з мого мозку не вийшла – i не далася вигнати – моторошна бiла примара ii зубiв. Жодноi цяточки на iхнiй бiлостi, жодноi вади на емалi, жодноi щербинки на краях – ось те, що встигло викарбуватися в моiй пам’ятi за коротку мить тiеi усмiшки. Тепер я бачив iх iще певнiше, нiж тодi. Зуби! Зуби! Вони тепер були тут, i там, i повсюди, виразно виднi, виразно вiдчутнi, весь час передi мною: довгi, вузькi, надзвичайно бiлi, мiж скривленими в усмiшцi блiдими губами, як i в ту мить, коли вони вперше так жахливо постали передi мною. Далi моя мономанiя розбуялась на повну силу, i я марно боровся проти ii дивного, невiдпорного впливу. Серед усiх незлiченних предметiв довколишнього свiту я мiг думати тiльки про зуби. Мене тягло до них несамовите жадання. Всi iншi справи, всi розмаiтi iнтереси поглинула едина думка про них. Вони – тiльки вони виднiли перед моiм душевним зором, i вони у своiй унiкальнiй iндивiдуальностi стали суттю мого душевного життя. Я виставляв iх на всяке свiтло. Я повертав iх на всi боки. Я розглядав усi iхнi риси. Я мiркував про iхнi особливостi. Я замислювався про iхню будову. Я скнiв думкою на тих змiнах, що сталися в них.

Я здригався, надаючи iм в уявi якоiсь розумноi й чутливоi сили, а також здатностi щось виражати навiть без допомоги губiв. Слушно сказано колись про мадемуазель Саль: «Que tous ses pas еtaient des sentiments» [8 - Що всi ii кроки мали в собi щось вiд почуття (фр.).], – а щодо Беренiки я багато серйознiше вiрив, нiби que tous ses dents еtaient des idеes! Des idеes! [9 - Всi ii зуби мали в собi щось вiд думки. Вiд думки! (Фр.)] О, в цьому була безглузда думка, що вбивала мене. Des idеes! Ось чому я жадав iх так шалено! Я почував, що тiльки володiння ними вiдновить мiй спокiй, поверне менi розум.

І ось на мене зiйшов вечiр – потiм нiчна темрява прийшла й вiдiйшла, i знову настав день, i ось уже морок другоi ночi густiшав круг мене, а я все сидiв нерухомо й самотньо в тiй кiмнатi, сидiв, заглиблений у роздуми, i примара зубiв виявляла свою жахливу владу, бо в огиднiй живiй виразностi плавала передi мною в повiтрi кiмнати, чи то було там видно, чи темно. Врештi в моi сновиддя ввiрвався якийсь крик, нiби крик жаху та вiдчаю; а трохи згодом загомонiли стурбованi голоси, змiшанi з тихими стогонами скорботи чи болю. Я пiдвiвся з крiсла, розчинив навстiж дверi книгозбiрнi й побачив, що в передпокоi стоiть молода служниця, вся в сльозах; вона сказала менi, що Беренiки… вже нема! Рано-вранцi з нею стався напад епiлепсii, а тепер, на схилi дня, для неi вже був готовий могильний склеп, i все було приготоване для похорону.

Я вернувся до тями й побачив, що сиджу в книгозбiрнi – i знову сам. Менi здавалось, нiби я щойно прокинувся з плутаного тривожного сну.

Я знав, що тепер саме пiвнiч, i добре усвiдомлював, що по заходi сонця Беренiку поховали. Але що дiялось пiсля того, я не мав уявлення, принаймнi виразного. Був тiльки темний спогад, повний страху – ще страшнiшого через невиразнiсть, жаху – ще жахливiшого через свою двозначнiсть. То була страшна сторiнка в книзi мого життя, вся списана туманними, огидними, нерозбiрливими споминами. Я силкувався розшифрувати iх, але марно; i час вiд часу, мов дух вiдлетiлого звуку, в моiх вухах неначе лунав пронизливий жiночий скрик. Я щось зробив – що ж? Я спитав себе про це вголос, i вiдлуння вiд стiн кiмнати вiдповiло шепотом: «Що ж?»

На столi поряд зi мною горiла лампа, а коло неi стояла невеличка скринька. В нiй не було нiчого незвичайного, i я часто бачив ii ранiше, бо вона належала нашому домашньому лiкаревi; але як опинилась вона тут, на моему столi, i чому я здригнувся, побачивши ii? Цього нiяк не можна було пояснити, i моi очi врештi опустились на сторiнки розгорненоi книжки, на пiдкреслену в нiй фразу. То були незвичайнi, але простi слова поета Саадi: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебiг iх, на головi у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?

У дверi хтось легенько постукав – i, блiдий, наче мешканець могили, навшпиньки ввiйшов служник. В очах його був нестямний жах, i вiн звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом.

Що вiн сказав? Я почув якiсь уривки фраз. Вiн говорив про нестямний крик, що роздер нiчну тишу… про те, як зiбралася челядь i рушила туди, звiдки долетiв крик; а потiм пронизливо виразним шепотом вiн розповiв про осквернення могили… про спотворене тiло з розповитим саваном… але ще тремтяче… з iще не завмерлим вiддихом… ще живе!..

Вiн показав рукою на мiй одяг – вiн був брудний, заляпаний кров’ю. Я мовчав, i вiн лагiдно взяв мене за руку: на нiй були вiдбитки людських зубiв. Вiн звернув мою увагу на якусь рiч, приставлену до стiни. Я якусь хвилину дивився на неi: то був заступ. Я скрикнув, кинувся до столу й ухопив скриньку, що стояла на ньому. Але не змiг вiдчинити ii; руки моi тремтiли, скринька вислизнула в мене з рук, важко впала додолу й розбилась; а з неi, торохтячи по пiдлозi, висипались якiсь зуболiкарськi iнструменти, перемiшанi з тридцятьма двома невеличкими предметами нiби зi слоновоi кiстки, що розприснулись на всi боки.




Трагiчне становище. Коса часу


Що так незмiрно надокучило вам,

Прекрасна дамо?

    «Комус»

Був тихий i ясний вечiр, коли я вийшла пройтись по славному мiстy Едiнi. На вулицях панував страшенний гамiр i штовханина. Чоловiки балакали. Жiнки кричали. Дiти галасували. Свинi верещали. А колеса – гуркотiли. Бики – ревли. Корови – мукали. Конi – iржали. Коти – нявчали. Собаки – танцювали. Танцювали! Чи то ж можливо? Танцювали! Гай-гай, подумала я, для мене пора танцiв минула! Так бувае завжди. Цiлий рiй журливих спогадiв прокидаеться часом у душi генiя й поета-споглядача, особливо генiя, рокованого на безнастанну, постiйну i, можна сказати, тривалу – так, тривалу й тривку – гiрку, болючу, тривожну – i, хай не боронять менi сказати, – дуже тривожну дiю ясного, божественного, небесного, високого, шляхетного й очисного впливу того, що по праву можна назвати найзавиднiшою, воiстину завидною – нi, преблагороднiшою, найбiльш солодко-неземною i, так би мовити, найзвабливiшою (коли пробачите менi такий несподiваний вираз) рiччю в усьому свiтi (даруй, любий читачу!). Одначе я дозволила собi захопитись. Кажу ще раз – у такiй душi стiльки спогадiв здатна пробудити будь-яка марничка! Собаки танцювали! А я – я не могла! Вони викаблучувались – я плакала. Вони стрибали – я гiрко ридала. Зворушлива картина! Освiченому читачевi вона напевне нагадуе чудовi рядки про загальну вiдповiдальнiсть на початку третього тому класичного китайського роману знаменитого Чай Сам-п’ю.

У моему самотньому блуканнi по мiсту я мала двох скромних, але вiдданих супутникiв. Дiана, моя люба пуделиця! Чарiвне створiння!

На едине око ii звисав жмуток шерстi, на шиi був прегарно пов’язаний блакитний бант. Дiана мала не бiльше п’яти дюймiв зросту, зате голова в неi була трохи бiльша вiд тулуба, а хвiст, вiдрубаний зовсiм куцо, надавав цiй неабиякiй тваринцi вигляду ображеноi невинностi, i тому вона була загальною улюбленицею.

А Помпей, мiй негр – любий Помпей! Як менi забути тебе? Я спиралась на Помпееву руку. Зрiст його був три фути (я люблю точнiсть), вiк – сiмдесят, а може, й вiсiмдесят рокiв. Вiн був кривоногий i опасистий. Рот його, як i вуха, важко було назвати маленькими. Але зуби його були наче перли, а бiлки величезних банькатих очей аж свiтились. Природа не надiлила його шиею, а кiсточки (як звичайно в представникiв його раси) помiстила посеред ступнi. Одягнений вiн був навдивовижу просто. Весь його убiр складався з десятидюймовоi нашийноi хустки та майже нового сукняного пальта, що належало колись високому й ставному докторовi Грошолупповi. То було чудове пальто. Гарно покроене. Гарно пошите. Пальто було майже нове. Помпей притримував його обома руками, щоб воно не впало в багно.

Нас було трое, i двох я вже змалювала. Був ще й третiй, i тим третiм була я сама. Я – синьйора Псiхея Зенобiя. А зовсiм не Сюкi Снобс. У мене дуже iмпозантна зовнiшнiсть. Того дня на менi була малинова атласна сукня й небесно-блакитна арабська мантилья. Сукня була оздоблена зеленими аграфами й сiмома вишуканими оборками з жовтогарячих аврикул. Отже, я була третьою.

Була пуделиця. Був Помпей. І була я. Нас було трое. Кажуть, що й фурiй спершу було тiльки три: Мельтi, Нiмi й Гетi – Думка, Пам’ять, Цигикалка.

Спираючись на руку галантного Помпея, супроводжувана на пристойнiй вiдстанi Дiаною, я йшла однiею з людних i мальовничих вулиць нинi спустiлоi Едiни. Раптом перед моiми очима постала церква – готичний собор, величезний, старовинний, iз високим шпилем, що стримiв у небо. Що за безумство опанувало мене? Нащо заквапилась я назустрiч фатумовi? Мене охопило невтримне бажання зiйти на запаморочливу височiнь i звiдти глянути на величезне мiсто. Дверi собору були вiдчиненi, нiби запрошували ввiйти. Доля моя була вирiшена. Я вступила пiд похмуре склепiння. Де був мiй ангел-охоронець, якщо такi ангели iснують? Якщо! Коротке, але зловiсне слово! Цiлий свiт таемниць, значень, сумнiвiв i невiдомостi мiститься у твоiх чотирьох лiтерах! Я вступила пiд похмуре склепiння! Я ввiйшла, нiчого не зачепивши своiми жовтогарячими оборками, я пройшла пiд порталом i опинилась у переддвер’i храму. Так, кажуть, могутня рiчка Альфред текла пiд морським дном, не псуючись i не промокаючи.

Я думала, що сходам не буде кiнця. Кругом! Так, сходи йшли кругом i вгору, кругом i вгору, кругом i вгору, поки менi й догадливому Помпеевi, на якого я спиралася з усiею довiрливiстю першоi прихильностi, не спало на думку, що верхнiй кiнець цих величезних кручених сходiв випадково, а може, й навмисне знято. Я зупинилась передихнути; i тут сталося щось аж надто важливе як у моральному, так i у фiлософському розумiннi, щоб це можна було обминути мовчанкою.

Менi здалось – я навiть була певна й не могла помилитися, бо я вже кiлька хвилин уважно й тривожно спостерiгала рухи моеi Дiани, – ще раз кажу, помилитись я не могла, – Дiана зачула пацюка! Я зразу звернула на це Помпееву увагу, i вiн… вiн погодився зi мною. Пiсля цього вже не було жодноi розумноi пiдстави для сумнiву. Пацюка зачуто – i зачула його Дiана. Господи! Я повiк не зможу забути гострого хвилювання тоi митi. Пацюк! Вiн був там – тобто був десь там. Дiана зачула пацюка. А я – я не могла! Отак, кажуть, прусськi iриси для декого мають дуже сильний i приемний запах, iншi ж його зовсiм не вiдчувають.

Ми нарештi подолали сходи, i нам лишилося до верху ще три чи чотири приступки. Ми пiднiмались далi, i ось лишилася одна приступка. Одна приступка! Який безмiр людського щастя або нещастя залежить вiд однiеi приступки у великих сходах людського життя! Я подумала про себе, потiм про Помпея, потiм про таемничий нез’ясовний фатум, що оточував нас. Я подумала про Помпея – леле, я подумала про любов! Я подумала про своi численнi хибнi кроки не на тi приступки, що слiд; про вже зробленi кроки i про майбутнi. Я вирiшила бути обачнiшою, стриманiшою. Я кинула Помпееву руку i без його допомоги зiйшла на останню приступку, опинившись у горiшньому примiщеннi дзвiницi. Дiана зразу наздогнала мене. Тiльки Помпей лишився позаду. Стоячи на горi, я покликала його до себе. Вiн простяг до мене руку, але, на лихо, мусив для цього пустити з руки пальто, яке доти мiцно тримав.

Невже боги нiколи не покинуть переслiдувати нас? Пальто впало, однiею ногою Помпей наступив на довгу полу, що волочилась по сходах, спiткнувся й упав – такий наслiдок був неминучий. Вiн упав уперед i своею проклятою головою з усього розгону штовхнув мене… в груди. І я разом iз ним полетiла сторчака на тверду, брудну, огидну пiдлогу. Але моя вiдплата була неминуча, раптова й повна. Розлючено вхопивши його обома руками за чуприну, я видерла добрячий жмут дрiбно-кучерявого чорного волосся i з виразом щонайглибшоi зневаги кинула його геть вiд себе. Жмут упав помiж мотузами вiд дзвонiв i зависнув там. Помпей пiдвiвся безмовно. Але жалiбно подивився на мене своiми великими очима й зiтхнув. О боги! Як вiн зiтхнув! Те зiтхання запало менi в серце. А те волосся – та повсть! Якби я могла дiстати ii, я б ii обмила сльозами, засвiдчуючи свiй жаль. Та леле! Я не могла дотягтися до неi. Вона телiпалась мiж мотуззя вiд дзвонiв, неначе жива. Менi здавалося, що волосини стали дибом вiд обурення. Отак happydandy Flos Aeris на Явi, як розповiдають, цвiте прегарними квiтками, якi не засихають, навiть коли рослину вирвати з корiнням. Тубiльцi пiдвiшують ii на шворцi до стелi й цiлi роки тiшаться чудовими пахощами.

Тепер ми замирились i обое почали шукати очима вiкнo, з якого можна б подивитись на мiсто Едiну. Та вiкон не було. Свiтло проникало до тьмавого примiщення тiльки крiзь один квадратний отвiр з фут завширшки, що був на висотi семи футiв вiд пiдлоги. Та хiба завзяття щироi душi не переможе всього? Я надумала видертись до того отвору.

Навпроти нього стояла якась кабалiстичного вигляду машинерiя з безлiчi трибкiв, колiщат та вiсьок; iз неi вистромлявся надвiр, крiзь той отвiр, залiзний стрижень. Мiж колiщатами й стiною, в якiй був отвiр, я ледве могла пролiзти. Але я вiдчайдушна й уперта. Я пiдкликала до себе Помпея.

– Бачиш той отвiр, Помпею? Я хочу виглянути в нього. Ти стань пiд самим отвором, отак. А тепер простягни руку, i я на неi стану – отак. А тепер другою рукою допоможи менi здертись тобi на плечi.

Вiн зробив усе, як я хотiла, i я, зiп’явшись угору, пересвiдчилася, що легко можу просунути в отвiр голову. Вигляд був розкiшний. Щось краще годi уявити. Я тiльки загаялася трохи, наказуючи Дiанi сидiти тихо й запевняючи Помпея, що буду обережна й не давитиму йому на плечi надто сильно. Я сказала йому, що буду з ним м’яка – оссi тандр ке бефстек[10 - М’яка, як бiфштекс (калiчена фр.).]. Вiддавши таким чином належне своему вiрному друговi, я ревно заглибилась у споглядання картини, що з такою готовнiстю простелилась перед моiми очима.

Проте я не стану розводитись на цю тему. Я не описуватиму мiста Едiнбурга. Хто ж не бував у мiстi Едiнбурзi! Кожен бував у Едiнбурзi – стародавнiй Едiнi. Я обмежуся безпосереднiми подробицями своеi прикроi пригоди. Задовольнивши до певноi мiри свою цiкавiсть щодо розмiрiв, розташування й загального вигляду мiста, я знайшла час i на огляд церкви, в якiй перебувала, та витонченоi архiтектури дзвiницi. Я завважила, що отвiр, у який я вистромила голову, був на циферблатi величезних дзигарiв i з вулицi, напевне, мав вигляд великоi дiрки для ключа, як то бувае у французьких кишенькових годинниках.

Нема сумнiву, що призначення його – давати змогу доглядачевi в разi потреби переводити стрiлки зсередини. Мене здивувала величина тих стрiлок – довша з них була не менш як десять футiв завдовжки, а завширшки в найширшому мiсцi дюймiв вiсiм-дев’ять. Видно було, що вони зробленi з мiцноi сталi й мають гострi краi. Вiдзначивши цi подробицi й деякi iншi, я знову звернула погляд на розкiшний краевид унизу й скоро вся поринула в споглядання.

Через кiлька хвилин мене пробудив iз нього голос Помпея: той сказав, що не може витримати мене довше, i зажадав, щоб я, з ласки своеi, вже злазила. Це було нерозумне прохання, i я так йому й сказала, не шкодуючи слiв. Вiн вiдповiв, явно не зрозумiвши мене. Я, звiсно, розсердилась i навпростець заявила йому, що вiн дурень, що вiн допустився «нi-телiги-нi-цii», що думки його не «спиртуалiстичнi», а слова – «галiматня». Цим вiн задовольнився, i я вернулась до споглядання.

Пiсля цiеi суперечки минуло з пiвгодини; я весь час самозаглиблено милувалась неземним видовищем унизу, коли враз мене пробудив лагiдний доторк чогось холодного до потилицi. Чи варто казати, що я глибоко стривожилась? Я знала, що Помпей у мене пiд ногами, а Дiана, згiдно з моiм прямим наказом, сидить на своiх заднiх лапах у найдальшому кутку. Що ж це таке? Гай-гай! Я це зрозумiла аж надто швидко. Трохи повернувши голову, я, на свiй невимовний жах, побачила, що довга, блискуча, схожа на ятаган хвилинна стрiлка дзигарiв, рухаючись по циферблату, опустилась на мою шию.

Я зрозумiла, що не можна гаяти й митi. Я зразу сiпнулась назад, та було запiзно. Нiякоi змоги витягти голову з тiеi страхiтноi пастки, в яку я так легко попалась i яка стискалася далi так швидко, що вiд самоi думки про те жах брав. Годi уявити мою смертельну тривогу в ту хвилину. Я пiдняла руки й з усiеi сили спробувала пiдняти важезну сталеву штабу. З таким самим успiхом я б могла пiднiмати цiлий собор. А стрiлка спускалась нижче й нижче, затискала мене дужче й дужче. Я закричала Помпеевi, просячи допомоги, але вiн вiдказав, що я образила його твердженням, нiби в нього «гола матня». Я верескнула, кличучи Дiану, але та вiдповiла тiльки своiм «гав-гав»: мовляв, я ж наказала iй «сидiти в кутку й не ворушитись». Отже, годi було сподiватись рятунку вiд моiх супутникiв.

Тим часом важка, жахлива Коса Часу (бо тепер я зрозумiла дослiвне значення цього риторичного виразу) не зупиняла свого руху – i не збиралась зупиняти. Вона спускалась i спускалась. Вона вже заглибила свiй гострий край на цiлий дюйм у мою шию, i всi моi чуття потьмарились i затуманились. То менi здавалось, нiби я в Фiладельфii зi статечним доктором Грошолуппом, то – в приватнiй вiтальнi мiстера Блеквуда вислуховую його неоцiненнi настанови. Потiм вернулися любi спомини про давнiшi, кращi часи, i я почала думати про щасливу пору, коли свiт не був iще пустелею, а Помпей зовсiм не знав жорстокостi.

Цокання механiзму розважало мене. Я кажу – розважало, бо тепер моi почуття наближались до цiлковитого щастя, i найменшi дрiбнички тiшили мене. Безупинне «тiк-так, тiк-так, тiк-так» лунало в моiх вухах, як наймелодiйнiша музика, а часом навiть нагадувало чарiвнi проповiдi доктора Оллапода.

А потiм ще великi цифри на циферблатi – який розумний, який же розумний вигляд вони мали! Врештi вони пустились танцювати мазурку, i найдужче менi сподобалось, як танцюе цифра V. Вона, очевидно, дiстала чудове виховання. В нiй не було нiчого вульгарного, в рухах ii – навiть тiнi нескромностi. Вона виконувала чарiвнi пiруети, крутячись на гострому кiнцi. Я хотiла було запропонувати iй стiльця, бо танець наче втомив ii, i тiльки тодi цiлком усвiдомила свое катастрофiчне становище. Так, катастрофiчне! Стрiлка вп’ялась менi в шию вже на два дюйми. Мене проймав гострий бiль. Я кликала смерть i у своiх муках мимохiть декламувала вишуканi рядки поета Мiгеля де Сервантеса:

Ваннi Бюрен, тан ескондiда,
Кверi но те сентi веннi
Полк на пляжi деллi морi,
Номi, торнi, дарi, вiдi!

Та ось насунулось нове страхiття, таке, що могло потрясти наймiцнiшi нерви. Вiд невблаганного натиску стрiлки моi очi почали вилазити з очниць. Поки я задумалась, як же я обходитимусь без них, одне й зовсiм вискочило з голови i, скотившись по крутому даховi дзвiницi, впало в ринву, що тяглася понад краем церковноi покрiвлi. Сама втрата ока не так дошкулила менi, як той нахабний вираз незалежностi й зневаги, з яким воно дивилося на мене зi своеi ринви. Воно лежало там якраз навпроти мого носа, i пихатий вигляд його був би кумедним, якби не був таким вiдворотним. Досi на мене ще нiхто так не клiпав i не моргав.

Така поведiнка мого ока в ринвi не тiльки дратувала вiдвертою нахабнiстю й безсоромною невдячнiстю, вона ще була й надзвичайно незручна для мене через ту спорiдненiсть, яку завжди вiдчувають двое очей з тiеi самоi голови, хоч би як далеко одне вiд одного вони опинились. Тому я теж була хiть-не-хiть змушена клiпати й моргати в такт iз тим паскудством, що лежало в мене перед носом. Та скоро менi полегшало, бо друге око теж випало. Падаючи, воно покотилось туди ж, куди й перше (може, порозумiлись?). Із ринви викотились обое разом, i я, власне, була дуже рада, що спекалась iх.

Стрiлка вже врiзалась менi в шию на чотири з половиною дюйми, iй лишилось перетнути тiльки смужечку шкiри. Мене сповнювало безмежне щастя, бо я вiдчувала, що не далi як за кiлька хвилин буду порятована з цього прикрого становища. І цi сподiвання не пiдвели мене. Точно о п’ятiй годинi двадцять п’ять хвилин пополуднi величезна хвилинна стрiлка у своему страхiтливому русi просунулась настiльки, що перерiзала мою шию до кiнця. Менi не жалко було бачити, як голова, що завдавала менi стiльки клопоту, врештi розлучилася з тiлом. Вона спершу скотилася з вежi, потiм на мить затрималась у ринвi, а тодi пiдстрибнула й приземлилась посеред вулицi. Щиро признатися, всi моi почуття тепер мали вкрай дивний – нi, вкрай загадковий, украй несподiваний i незбагненний характер. Я сприймала все нiби у двох мiсцях водночас. Головою я думала, що це я, голова, i е справжня синьйора Псiхея Зенобiя, i тiлом теж думала, що справжня я – це мое тiло.

Аби прояснити цi думки, я сягнула до кишенi по табакерку, але, дiставши ii й спробувавши вжити понюшку ii благодiйного вмiсту, враз пригадала свою дивовижну втрату i кинула табакерку до голови. Та з великою насолодою взяла понюх i вдячно усмiхнулася менi. А за хвилину звернулась до мене з промовою, яку я, не маючи вух, не могла розчути до пуття. Проте я збагнула, що ii дивуе мое бажання жити далi за таких обставин. На закiнчення вона зацитувала прекраснi вiршi Арiосто:

Іль повер омо ке нон сера кортi
Й вiдважно б’еться тентi ерi мортi, —

таким чином порiвнюючи мене з героем, який у запалi бою, не помiтивши, що його вбито, далi громить ворогiв iз незломною вiдвагою. Тепер нiщо не перешкоджало менi злiзти додолу, i я так i зробила. Що такого незвичайного побачив Помпей у моiй зовнiшностi, я так i не зрозумiла. Вiн роззявив рот вiд вуха до вуха й заплющив очi так, нiби силкувався повiками роздушити горiхи. Врештi, скинувши пальто, одним стрибком вилетiв на сходи й зник. Я жбурнула вслiд негiдниковi гнiвнi Демосфеновi слова:

О’Флегетон, ти кидаеш мене? —

а потiм обернулася до мого любенького серденяточка, до одноокоi кудлатоi Дiани. О горе! Яка жахлива картина постала перед моiми очима! Чи не пацюка, що шаснув у свою нору, побачила я? Чи ото не кiсточки мого ангелочка, жорстоко зжертого потворою? О боги! І що це я бачу – чи то вiдлiтае не дух, не тiнь, не привид мого любого щенятка, яке щойно так мило й сумно сидiло в куточку? Та слухайте! Воно озвалося, i це, о небо, слова нiмецькоi мови, мови Шiллера:

Унд стабi дук, зо стабi дун,
Дук зi! Дук зi!

Гай-гай! Чи ж не правдивi цi слова?

Коли помру, то знай – помру
За тебе, так, за тебе!

Миле створiння! Воно теж вiддало свое життя за мене. Без собаки, без негра, без голови – що тепер лишаеться вiд нещасливоi синьйори Псiхеi Зенобii? Ох, нiчого. Всьому кiнець.




Не закладайся з чортом на власну голову

Оповiдка з мораллю


«Con tal que las costumbres de un autor, – пише дон Томас де Лос Торрес у передмовi до своiх «Аматорських вiршiв», – sean puras у castas, importo muy poco que no sean igualmente severas sus obras», що нашою мовою означае просто: коли моральнiсть автора чиста, не дуже важливо, яка мораль випливае з його книжки. Ми гадаемо, що тепер дон Томас перебувае в чистилищi за це твердження. І з погляду поетичноi справедливостi найрозумнiше було б тримати його там, поки «Аматорськi вiршi» не перестануть друкуватись або остаточно заляжуть на полицях за браком читачiв. Кожен лiтературний твiр повинен мати мораль, i, що iстотнiше, лiтературнi критики вiдкрили, що кожен лiтературний твiр таки мае мораль. Колись Фiлiпп Меланхтон написав коментар до «Батрахомiомахii» й довiв, що намiр автора був збудити вiдразу до чвар. П’ер Ла-Сен, ступивши трохи далi, показуе, що той намiр був виховати в молодi помiрнiсть у iжi й питтi. Так само Якобус Гуго переконав себе, що пiд постаттю Енея Гомер мав на увазi Жана Кальвiна; пiд Антiноем – Мартiна Лютера; пiд лотофагами – протестантiв узагалi; а пiд гарпiями – голландцiв. Нашi сучаснi вченi не менш проникливi. Вони розкривають прихований змiст у «Допотопних людях», притчу в «Паугатанi», новi погляди в «Щиглику» i трансценденталiзм у «Мiзинчику». Одне слово, доведено, що нiхто не може сiсти й написати щось без дуже глибокого задуму. Таким чином автори звiльняються вiд великого клопоту. Романiстовi, наприклад, не треба дбати про мораль у романi. Вона там буде – тобто десь та буде, тож хай та мораль разом з критиками самi дбають про себе.

Коли настане вiдповiдний час, усе, що автор мав на думцi й чого вiн не мав на думцi, буде виявлене, i в «Дайелi», i в «Хлопчинi з Мену», разом з усiм тим, що йому слiд було мати на думцi, й тим, що вiн явно хотiв мати на думцi, – й таким чином у кiнцi все вийде на яв.

Тому нема нiяких слушних пiдстав у звинуваченнi, висунутому проти мене деякими невiгласами – що, мовляв, я не написав жодноi моральноi оповiдки чи, точнiше кажучи, оповiдки з мораллю. Це не критики, яким судилось вивести мене в люди й розвинути мою моральнiсть; ось у чому секрет. Мало-помалу «Пiвнiчноамериканський щоквартальний трамтарарам» змусить iх соромитися своеi дуростi. А тим часом, у робочому порядку, спростовуючи звинувачення проти мене, я пропоную читачам оцю невеселу iсторiю – iсторiю, цiлком очевидну мораль якоi годi заперечувати, оскiльки кожен може прочитати ту мораль, надруковану великими лiтерами в заголовку. Я покладаюся на такий спосiб – куди мудрiший, нiж у Лафонтена та iнших, що вiдкладають ефект на останню хвилину i таким чином упихають його в самий хвiст своеi байки.

«Defuncti injuri? ne afficiantur» [11 - Мертвi не вiдчувають несправедливостi (лат.).], – такий був закон на дванадцяти скрижалях, i «De mortuis nil nisi bonum» [12 - Про мертвих – нiчого, крiм доброго (лат.).], – це чудове правило, навiть коли йдеться про метелика «мертва голова». І тому я не маю намiру ганити свого покiйного приятеля Тобi Достоббiса. Правда, вiн був злий як собака i вмер теж по-собачому, але чи винен вiн був у своiх вадах? Адже iх породив один гандж його матерi. Вона сумлiнно шмагала свого малого синка, бо, як жiнка порядна, всi обов’язки виконувала з радiстю, а дiтям, як вiдбивним котлетам чи оливним деревам у сучаснiй Грецii, биття завжди йде на користь.

Але вона, сердешна, була шульгою, а дiтей краще не шмагати зовсiм, нiж шмагати лiвою рукою. Адже земля крутиться справа налiво. І шмагати дитину злiва направо не годиться. Бо коли кожний удар у належному напрямi виганяе з дитини лихi якостi, то кожний удар у протилежному напрямi, навпаки, заганяе iх iще глибше. Я часто бував свiдком таких екзекуцiй над Тобi i навiть по тому, як вiн вiдбрикуеться, помiчав, що вiн iз дня на день стае чимраз гiршим. І врештi крiзь сльози в його очах я побачив, що нiякоi надii на виправлення цього урвителя не лишилось; i ось одного дня, коли його налупцювали так, що вiн аж почорнiв на виду й можна було подумати, нiби це якийсь юний африканець, але досягнули цим тiльки того, що вiн почав корчитись, наче в падучiй, я не мiг бiльше витримати i, впавши навколiшки, на весь голос передрiк йому цiлковиту згубу.

Справдi, ця його рання розбещенiсть була жахлива. В п’ять мiсяцiв вiн уже мiг так розлютуватися, що йому вiдбирало голос. У шiсть я заскочив якось його на тому, що вiн гриз колоду карт. У сiм мiсяцiв вiн набув звички обнiмати й цiлувати маленьких дiвчаток. У вiсiм мiсяцiв вiн категорично вiдмовився пiдписатись пiд вiдозвою Товариства тверезостi. Отак вiн мiсяць за мiсяцем розбещувався, аж поки, пiд кiнець першого року, не тiльки надумав запускати вуса, а ще й набув поганоi звички лаятись, клясти i з кожноi нагоди закладатися на щось.

Через цю останню непутящу звичку й спостигла врештi Тобi та згуба, яку я передрiк йому. Така манера поводитися з лiтами все дужче вкорiнювалася, i, ставши дорослим, вiн слова не мiг вимовити без свого «закладаюсь».

Не те щоб вiн закладався справдi, нi, зайвого наговорювати не буду. То в нього просто була така примовка, i нiякого значення вiн у неi не вкладав. Просто додавав слiвце для бiльшоi виразностi, цiлком невинно, аби закруглити фразу. Коли вiн казав «закладаюсь на те й на те», нiхто й гадки не мав приймати той заклад; але я однаково вважав, що мiй обов’язок – спиняти його. Звичка ця була непристойна, i я так йому й казав. Вона була вульгарна, так я його переконував. Їi не схвалюють у порядному товариствi – я казав це, i то була чиста правда. Їi заборонено постановою Конгресу – кажучи це, я й на думцi не мав брехати. Я обурювався – та марно. Я протестував – на вiтер. Я просив його – вiн усмiхався. Я благав – вiн смiявся. Я вичитував йому – вiн шкiрив зуби. Я погрожував – вiн лаявся. Я стусав його – вiн кликав полiцiю. Я смикав його за нiс – вiн закладався з чортом на власну голову, що бiльше я на таке не наважусь.

Бiднiсть була ще одною вадою, яку прикрий фiзичний гандж Достоббiсовоi матерi прищепив ii синовi. Вiн був огидно вбогий, i, мабуть, саме тому його постiйнi пропозицii закластись рiдко виражалися в якихось грошових сумах. Чи варто казати, що нiколи не чув iз його вуст такого виразу: «Закладаюсь на долар». Звичайно вiн казав: «Закладаюсь на що хочете», – а в найкритичнiших випадках: «Закладаюся з чортом на власну голову».

Ця остання формула, здавалося, подобалась йому найдужче; можливо, тому, що вона означала найменший ризик. Адже Достоббiс зробився надзвичайно скупим. Якби який чорт погодився на цей заклад, Тобi програв би небагато, бо голова в нього була невелика.

Але це моi власнi мiркування, i я не певен, чи маю право приписувати iх йому. Та хай там як, а вищезгаданi слова лунали з його вуст щодень частiше, хоч як непристойно давати в заклад свою голову замiсть банкнотiв, але схиблений розум мого приятеля неспроможен був цього зрозумiти. Зрештою вiн облишив усi iншi форми закладу i цiлком перейшов на одну: «Закладаюся з чортом на власну голову», – i то так уперто i вiддано, що це мене й дивувало, й дратувало. Мене завжди дратуе те, чого я не можу з’ясувати. Загадки змушують людину думати, а це шкодить здоров’ю. Правду кажучи, в самому виглядi, з яким мiстер Достоббiс вимовляв свою непристойну формулу – в манерi виголошувати ii, – було щось таке, що спочатку iнтригувало мене, а потiм почало гнiтити: щось таке, що, не знаходячи в цю хвилину вiдповiднiшого слова, дозвольте менi назвати чудернацьким; мiстер Кольридж, певне, назвав би його мiстичним, мiстер Кант – пантеiстичним, мiстер Карлейль – химеристичним, а мiстер Емерсон – суперказуiстичним. І воно почало менi не подобатись. Душа мiстера Достоббiса опинилась у небезпечному становищi. Я вирiшив пустити в хiд усю свою красномовнiсть, аби врятувати ii. Я заприсягся прислужитись йому, як святий Патрiк у однiй iрландськiй хронiцi нiбито прислужився жабi – «пробудив у нiй почуття реальностi», каже хронiка. І негайно взявся до дiла. Я ще раз почав переконувати його, зiбравши всю свою снагу й красномовнiсть для останньоi спроби.

Коли я докiнчив свое казання, мiстер Достоббiс повiвся вкрай двозначно. Якусь хвилину вiн мовчав, тiльки допитливо дивився менi в обличчя.

Потiм нахилив голову набiк i звiв брови аж на лоба. Потiм розвiв руки долонями вперед i здвигнув плечима. Потiм поклiпав правим оком. Потiм зробив те саме лiвим. Потiм дуже щiльно заплющив обидва ока. Потiм розплющив iх так широко, аж я по-справжньому злякався, що з цього вийде. А потiм, притиснувши великим пальцем носа, визнав за доречне виконати рештою пальцiв якийсь рух, що його важко описати. Нарештi, сплiвши руки на грудях, вiн зласкавився на вiдповiдь.

Я можу пригадати тiльки головнi тези його мови. Що вiн, мовляв, був би дуже вдячний менi, якби я припнув язика. Нiякi моi поради йому не потрiбнi. Йому огиднi моi iнсинуацii. Вiн уже не дитина й сам може подбати про себе. Невже я думаю, що вiн i досi маленький Достоббiс? Може, я йому не подобаюсь як людина? Може, я хотiв образити його? Чи я не дурень? І чи знае моя матiнка, що я не сиджу вдома? Це вiн питае, сподiваючись, що я не збрешу, i вiн зможе повестися згiдно з моею вiдповiддю. І ще раз вiн наполегливо спитав, чи знае моя мати, що я не вдома. Тодi сказав: мое збентеження мене виказуе, i вiн ладен закластися з чортом на власну голову, що вона не знае.

Мiстер Достоббiс не став чекати, поки я вiдповiм. Вiн крутнувся на пiдборах i вийшов iз украй несолiдною поквапнiстю, зоставивши мене самого. Я навiть зрадiв. Бо вiн прикро вразив мене. Я навiть розсердився. Я навiть мiг би спiймати його на словi завдяки тому образливому для мене закладовi. Я мiг би виграти для Ворога роду людського маленьку голiвку мiстера Достоббiса: рiч-бо в тому, що моя матуся дуже добре знала про мою тимчасову вiдсутнiсть удома. Але «Khoda shefa mid?hed» – «небеса дають полегкiсть», як висловлюються мусульмани, коли iм наступити на пальцi.

Мене ображено тодi, коли я виконував свiй обов’язок, i я мужньо стерпiв образу. Одначе тепер менi здавалося, що я зробив для цього нiкчемного суб’екта все, чого лишень можна вимагати вiд мене, тож я вирiшив бiльш не турбувати його своiми порадами, а полишити його на власний розум i сумлiння. Та хоч я вiдтодi й утримувався давати йому поради, але зовсiм зректись його товариства не мiг. Я навiть ладен був ставитись поблажливо до деяких менш неприемних нахилiв його; а бувало, навiть хвалив декотрi з його лихих жартикiв, як ото епiкурейцi хвалять гiрчицю – зi слiзьми на очах, так бо смутили мене його злостивi балачки.

Одного дня ми прогулювалися вдвох, плiч-о-плiч, i дiйшли до рiчки. На рiчцi був мiсток, i ми вирiшили перейти по ньому. Мiст був критий, для захисту вiд непогоди, i в критому ходi з нечисленними вiкнами було досить темно, аж моторошно. Коли ми ввiйшли туди, рiзкий перехiд вiд сонячного сяйва надворi до пiвмороку тяжко пригнiтив мене. А сердезi Достоббiсовi хоч би що – вiн тiльки сказав: «Закладаюся з чортом на власну голову, що ти скис».

А вiн чогось був у надзвичайно доброму настроi. Вiн був такий жвавий, що в мене зродились бозна-якi лихi пiдозри. Цiлком можливо, що вiн заслаб на трансценденталiзм. Правда, я не досить обiзнаний на дiагностицi цiеi недуги, щоб твердити категорично; i, на жаль, при тому не було нiкого з моiх приятелiв iз «Щоденника». І все ж я повiрив у це, бо мого друга очевидячки посiв дух якогось похмурого блазенства, що примушував його клеiти з себе дурня.

Вiн весь час то вихилявся всiм тiлом, то пiдстрибував, обминаючи все, що траплялося на дорозi, то вигукував, то шепотiв якiсь гучнi слова й тихi слiвця, хоч вираз обличчя його весь час лишався поважний чи навiть суворий. Я не знав, що менi робити – чи стусонути його, чи пожалiти. Врештi, пройшовши майже весь мiст, ми зупинилися перед досить високим турнiкетом. Я спокiйно пройшов його, штовхнувши раменом, як звичайно. Але мiстеровi Достоббiсу такий спосiб не пiдходив. Вiн захотiв перестрибнути через турнiкет i сказав, що й обкрутнеться в повiтрi. Щиро кажучи, я не повiрив, що вiн на це спроможеться. Найкращим майстром таких стрибкiв iз крутiнням був мiй приятель мiстер Карлайль, але й вiн би був тут нiчого не втнув, тому я був певен, що нiчого не вийде i в Тобi Достоббiса. Тому я почав доводити йому, що вiн просто хвалько i не зможе цього зробити. Згодом я гiрко пошкодував за своiми словами – бо вiн зразу ж запропонував закластися з чортом на власну голову, що таки зможе.

Попри давню свою постанову, я вже хотiв був дорiкнути йому за цi блюзнiрськi слова, коли раптом почув, що бiля мого лiктя наче щось тихенько кахикнуло, немовби сказало: «Кахи!» Я здригнувся й здивовано оглянувся круг себе. Погляд мiй нарештi впав на закуток у конструкцiях мосту, де притулився якийсь низенький лiтнiй добродiй вельми поважного вигляду. Годi було придумати щось бiльш гiдне шаноби, нiж уся його постать; бо вiн мав на собi не тiльки пристойне чорне вбрання, а й бездоганно свiжу сорочку з комiрцем, акуратно вiдiгнутим униз, на бiлу краватку; а волосся на головi було розчесане на продiл рiвно посерединi, наче у дiвчини.

Руки вiн задумливо склав на животi, а очi закотив пiд лоба. Придивившись пильнiше, я побачив, що його штани прикритi чорним шовковим фартухом, i це мене вкрай здивувало. Та перше нiж я встиг спитати його про цю дивну рiч, вiн перебив мене, знову кахикнувши: «Кахи!»

На це я не знайшов готовоi вiдповiдi. Власне, що взагалi можна вiдповiсти на таку лаконiчну реплiку? Я пам’ятаю навiть, що «Квартальний огляд» лишив без вiдповiдi зауваження: «Пхе!» Тому я не соромлюся признатись, що звернувся за пiдтримкою до мiстера Достоббiса.

– Достоббiсе! – сказав я. – Ти що, не чуеш, що отой добродiй каже: «Кахи!»?

Звертаючись до приятеля, я подивився на нього вельми суворо; бо, правду кажучи, я був тяжко розгублений, а коли ви дуже розгубленi, треба насупити брови й дивитись люто: iнакше ви напевне скидатиметесь на дурня.

– Достоббiсе! – гукнув я, i це прозвучало наче лайка, хоча я нiчого такого й на думцi не мав. – Достоббiсе! Он той добродiй каже: «Кахи!»

Я не збираюся запевняти, нiби цi моi слова вiдзначались глибиною; я й сам не вважаю iх дуже глибокими. Але я помiтив, що ефект наших слiв не завжди бувае пропорцiйний iхнiй вазi у наших власних очах; i якби я пожбурив у мiстера Достоббiса найновiтнiшу бомбу або вдарив його по головi «Поетами та поезiею Америки», навряд чи вiн був би вражений дужче, нiж цими простими словами: «Достоббiсе! Ти що, не чуеш, що он той добродiй каже: «Кахи!»?»

– Та невже? – видихнув вiн нарештi, поблiднувши, як стiна, тодi почервонiвши, мов буряк.

– Ти певен, що вiн сказав саме це? Ну, та хай там як, а вiдступати менi не годиться. Що ж, коли так, то – кахи!

Тодi низенький лiтнiй добродiй видимо зрадiв – Бог святий знае чому. Вiн виступив зi свого закутка, пришкутильгав до нас iз приязною мiною, вхопив Достоббiса за руку й потиснув ii з виглядом такоi щироi зичливостi, що годi й уявити щирiшу.

– Я цiлком певен, що ти виграеш, Достоббiсе, – сказав вiн, якнайприязнiше всмiхаючись. – Але задля чистоi формальностi треба зробити спробу.

– Кахи! – кахикнув мiй приятель, скинув куртку, пiдперезав хусточкою стан, скорчив чудернацьку гримасу, закотивши очi пiд лоба i опустивши куточки губiв. – Кахи!

Тодi, помовчавши, ще раз кахикнув, i бiльше я не почув вiд нього жодного слова. «Ага! – подумав я, хоча вголос не сказав нiчого. – Це дуже дивне дiло, що Тобi Достоббiс став такий мовчазний. Напевне, тому, що минулого разу був надто балакучий. Однi крайнощi призводять до iнших. Чи забув вiн усi тi недоладнi запитання, що ними обсипав мене тодi, коли я востанне вичитував йому? Та хай там як, а вiд трансценденталiзму вiн вилiкувався».

– Кахи! – знов кахикнув Тобi, немов прочитавши моi думки; а вигляд у нього був такий, як у замрiяноi староi овечки.

А лiтнiй добродiй узяв його пiд руку й вiдвiв на кiлька крокiв у глиб критого мосту, далi вiд турнiкета.

– Друже мiй, – сказав вiн, – щоб усе було по-чесному, я дозволю вам розiгнатися з оцього ось мiсця.

Почекайте тут, поки я вiдiйду до турнiкета, щоб дивитись, як ви стрибатимете гарненько, трансцендентально, й не прогавити жодного вашого руху. Це, звiсно, чиста формальнiсть. Я скажу: «раз, два, три – бiгом!» По словi «бiгом» рушайте. – Вiн став коло турнiкета, постояв хвильку нiби в глибокiй задумi, потiм звiв очi вгору i, як менi здалося, ледь помiтно всмiхнувся, пiдтяг поворозки фартуха, довгим поглядом окинув Достоббiса i нарештi, як було умовлено, скомандував:

– Раз, два, три – бiгом!

Зразу по словi «бiгом» мiй сердешний приятель прожогом кинувся вперед. Стиль бiгу був не дуже вишуканий, як у мiстера Лорда, але й не дуже незграбний, як у оглядачiв мiстера Лорда, але загалом я був певен, що вiн упораеться. А що як нi? Ось де головне питання: що як нi? «Яке право, – сказав я, – мае цей старий добродiй примушувати iншу людину стрибати? Цей старий недоросток – хто вiн такий? Коли вiн попросить мене стрибнути, я не послухаюсь нiзащо, бо що це за чорт?» Мiст, як я вже сказав, був критий, i то на вкрай чудернацький манiр, тож у ньому завжди бувала дуже гучна луна, але я цього нiколи не помiчав так виразно, як тодi, коли вимовив оцi останнi четверо слiв.

Але те, що я сказав, чи почув, чи подумав, зайняло тiльки одну мить. Менш як через п’ять секунд пiсля старту мiй сердешний Тобi стрибнув. Я бачив, що бiжить вiн дуже швидко, i вiд пiдлоги вiдштовхнувся вiн чудово, виробляючи ногами в летi всякi викрутаси. Я побачив його високо в повiтрi; вiн знаменито крутнувся круг себе над самим центром турнiкета, i я, звичайно, дуже здивувався, що вiн чомусь не летить далi.

Та весь стрибок тривав одну мить, i не встиг я про це як слiд замислитись, а мiстер Достоббiс уже гепнувся спиною на помiст по той самий бiк турнiкета, з якого вiн стрибав. І в ту ж мить я побачив, що лiтнiй добродiй щодуху шкутильгае геть, пiймавши в пiдiбраний фартух якийсь предмет, що впав iз мороку пiд дахом над самим турнiкетом. Усе це вкрай здивувало мене, але роздумувати було нiколи, бо мiстер Достоббiс лежав напрочуд тихо, тож я вирiшив, що вiн дуже забився i треба йому допомогти. Пiдбiгши до нього, я пересвiдчився, що вiн i справдi зазнав дуже серйозного удару. Рiч у тому, що десь подiлась його голова, i хоч скiльки я шукав, та знайти ii не змiг, тож i вирiшив вiднести його додому та послати по гомеопатiв. А тодi в мене майнула одна думка, i я кинувся до одного найближчого вiкна на мосту. І менi вiдкрилася сумна правда. На якихось п’ять футiв над вершком турнiкета, впоперек мосту, скрiплюючи крокви накриття, тяглась пласка залiзна штаба, покладена лежма; такi штаби скрiплювали все покриття мосту. Очевидно, об гостре ребро цiеi штаби й ударився шиею мiй нещасливий товариш.

Вiн не пережив цiеi жахливоi втрати. Гомеопати не дали йому досить малоi дози лiкiв, а те, що вони дали, вiн вiдмовився приймати. Отож урештi йому стало зовсiм зле i вiн помер – на науку всiм непутящим людям. Я зросив його могилу своiми сльозами, нанiс штабу злiва на його родинний герб, а рахунок за дуже помiрнi витрати на похорон послав трансценденталiстам. Негiдники вiдмовились платити, тому я зразу вiдкопав мiстера Достоббiса i продав на собачий харч.




Похованi живцем


Є теми, сповненi гiпнотичного iнтересу, але занадто жахливi, аби стати законним набутком лiтератури. Звичайному романiстовi слiд уникати iх, коли вiн не хоче уразити читача або збудити в ньому нехiть. Їх годиться зачiпати тiльки тодi, коли вони пiдпертi й освяченi суворiстю i величчю iстини. Так, наприклад, нас проймае «солодка мука», коли ми читаемо про переправу через Березину, або про землетрус у Лiсабонi, або про лондонську чуму, або про Варфоломiiвську нiч, або про те, як у калькуттськiй Чорнiй Ямi задихнулися сто двадцять три в’язнi. Але в цих розповiдях нас уражае факт, дiйснiсть, iсторiя. А на вимисли такого роду слiд дивитися з вiдразою.

Я тут згадав кiлька найвидатнiших i найцарственiших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розмiри, а не тiльки характер лиха. Можна й не нагадувати читачевi, що з довгого химерного каталога людських нещасть я мiг би вибрати багато окремих прикладiв, бiльше перейнятих безпосереднiм стражданням, нiж будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи. Так, справжнiй бiль, найбiльше горе завжди зосередженi в чиiйсь особi, а не розсiянi в загалi. І за те, що жахливi крайнощi мук звiданi людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Боговi милосердному!

Бути похованим живцем – це, безперечно, найстрахiтнiше з лих, якi будь-коли випадали на долю смертного. А що таке ставалось часто, дуже часто, навряд чи будуть заперечувати люди, якi мислять. Межа, що вiддiляе Життя вiд Смертi, в найкращому разi примарна й непевна.

Хто може сказати, де кiнчаеться одне й починаеться друге? Ми знаемо, що е хвороби, пiд час яких припиняються всi видимi вияви життевоi сили, проте це припинення краще назвати затримкою. Це тiльки тимчасовi паузи в функцiях незбагненного механiзму. Минае певний час, i якесь невидиме таемниче начало знову приводить у рух магiчнi важелi й чарiвнi колеса. Срiбна струна не була ослаблена назавжди, а золота чаша – розбита вщент. Але ж де була тим часом душа?

Незалежно вiд неминучого висновку a priori, що такi випадки повиннi мати такi наслiдки, – що добре вiдома наявнiсть таких випадкiв затримки в життi природним чином мусить час вiд часу призводити до передчасних поховань, – незалежно вiд такого мiркування ми маемо прямi свiдчення медичного й побутового порядку, якi доводять, що безлiч таких поховань справдi вiдбулись. Я мiг би, коли треба, зразу навести сотню незаперечних прикладiв. Один, вельми прикметний, – обставини його, можливо, ще свiжi в пам’ятi багатьох читачiв, – стався нещодавно в недалекому мiстi Балтиморi, де спричинив дуже прикру, гостру й поширену на все мiсто тривогу. Дружина одного з найшанованiших городян – визначного правника й члена Конгресу – раптом занедужала на якусь незбагненну хворобу, що не пiддавалась нiяким зусиллям лiкарiв. Довго промучившись, вона померла – чи принаймнi так вирiшили. І справдi, нiхто не пiдозрював i не мав причини пiдозрювати, що вона не мертва. Весь ii вигляд був достоту як у мертвоi. Обличчя, як у всiх мерцiв, загострилося, щоки запали. Очi втратили блиск. Губи зробились мармурово-бiлi.

Тепла в тiлi не лишилося. Пульсу не було. Три днi мертве тiло лежало непоховане i задубло за цей час, наче камiнь. Одне слово, боячися швидкого нiбито розкладу тiла, поквапились його поховати.

Покiйницю поклали до родинного склепу, i три роки туди нiхто не заглядав. Через три роки склеп вiдкрили, щоб поставити туди ще один саркофаг; та лихо! Який страхiтливий удар вразив чоловiка небiжчицi, що власноруч вiдiмкнув дверi! Коли iхнi стулки вiдчинились назовнi, в обiйми йому впав, заторохтiвши, якийсь угорнений у бiле предмет. То був кiстяк його дружини в ще не зотлiлому саванi.

Старанне розслiдування з’ясувало, що вона ожила через два днi пiсля похорону, i, борсаючись у трунi, звалила ii з пiдставки, чи то пiдвищення, на пiдлогу, труна розбилась, i вона змогла вилiзти. Ненароком залишений у склепi лiхтар, тодi повний оливи, був порожнiй; а втiм, можливо, що олива просто висохла. На верхнiй приступцi сходiв, що вели до цього пiдземелля жаху, лежав великий уламок труни: певне, вона грюкала ним у залiзнi дверi, щоб привернути чиюсь увагу. Добиваючись у дверi, вона, певне, зомлiла або й померла з самого ляку; а коли падала, саван зачепився за якийсь гак, що стримiв iз дверей. Так вона й зотлiла, повиснувши сторч.

1810 року один випадок поховання живцем стався у Францii; обставини його пiдтверджують сентенцiю, що дiйснiсть бувае дивовижнiша за вимисел. Героiня цiеi iсторii була така собi мадемуазель Вiкторiна Лафуркад, молода дiвчина знатного й багатого роду, рiдкiсна красуня.

Серед ii численних поклонникiв був один бiдний лiтератор, чи то журналiст, на iм’я Жульен Боссюе. Його таланти й загальна привабливiсть привернули до нього увагу юноi спадкоемницi, та й вiн, видно, щиро кохав ii; але врештi родова пиха змусила ii вiдштовхнути його й вийти за якогось пана Ренеля, вiдомого дипломата й банкiра. Та пiсля одруження цей добродiй занедбав ii, а можливо, навiть знущався з неi. Проживши з ним нещасливою кiлька рокiв, вона померла – чи принаймнi запала в такий стан, що кожен, хто бачив ii, думав так. Їi поховали – не в склепi, а у звичайнiй могилi на кладовищi ii рiдного села. Закоханий молодик у розпачi, запалений спогадами про свое глибоке захоплення, приiхав зi столицi в далеку провiнцiю, де лежало те село, з романтичним намiром вiдкопати тiло й узяти на спомин розкiшну косу. Вiн знайшов могилу, опiвночi вiдкопав труну, розкрив ii, а коли заходився вiдрiзати косу, очi коханоi розплющились. Жiнку поховали живцем! Життя ще не зовсiм покинуло ii, i пестощi закоханого юнака пробудили ii з летаргii, яку помилково визнали за смерть. У нестямi вiн принiс ii до свого помешкання, найнятого в селищi. Досить глибоко обiзнаний з медициною, застосував сильнi збудливi лiки. Одне слово, вона ожила. І впiзнала свого рятiвника. Вона лишалася в нього, аж поки ii здоров’я поступово цiлком вiдновилось. Серце ii, жiноче серце було не кам’яне, i цього останнього доказу любовi вистачило, щоб скорити його. Вона вiддала те серце Боссюе. До чоловiка не повернулась, приховала вiд нього свое воскресiння й утекла з коханцем до Америки.

Через двадцять рокiв обое повернулись до Францii, певнi, що час дуже змiнив Вiкторiну й нiхто iз знайомих ii не впiзнае. Та вони помилились, бо, тiльки-но побачивши свою колишню дружину, пан Ренель ii впiзнав i зажадав, щоб вона повернулась до нього. Вона вiдмовилась, i суд пiдтримав ii, вирiшивши, що за таких незвичайних обставин, через такий тривалий час чоловiк утратив своi права не тiльки морально, а й згiдно з законом.

Лейпцизький «Хiрургiчний журнал», вельми авторитетне i достойне перiодичне видання, що його слiд би якомусь американському видавцевi передруковувати у нас англiйською мовою, сповiщае в останньому числi про дуже тяжку пригоду такого самого типу.

Один офiцер-артилерист, чоловiк велетенського зросту й мiцного здоров’я, впавши з неприборканого коня, сильно вдарився головою й знепритомнiв, трохи пошкодивши череп; але небезпеки для життя начебто не було. Трепанацiю виконано цiлком успiшно, хворому пустили кров i виконали над ним усi звичайнi в таких випадках заходи. Проте вiн дедалi бiльше западав у стан цiлковитого ступору, i врештi вирiшили, що вiн помер.

Погода стояла тепла, i його iз аж непристойним поспiхом поховали на мiському кладовищi. Похорон вiдбувся в четвер. Наступноi недiлi на кладовищi, як звичайно, було повно вiдвiдувачiв, i близько полудня серед них зчинилася справжня тривога: один селянин сказав, нiби вiн, сiвши на офiцеровiй могилi, виразно вiдчув, що в землi щось ворушиться, нiби там, у могилi, хтось борсаеться.

Спочатку селяниновi не дуже повiрили; але видимий переляк його i та впертiсть, iз якою вiн наполягав на своему, врештi справили на юрбу вiдповiдне враження. Мерщiй принесли лопати, i за хвильку ганебно мiлку могилу розрили так, що з’явилась голова похованого. Вiн був начебто мертвий; одначе сидiв випростано в трунi, вiко якоi, шалено борсаючись, пiдняв.

Його вiдвезли до найближчоi лiкарнi, i там з’ясувалося, що вiн iще живий, тiльки знепритомнiв без повiтря. За кiлька годин вiн опритомнiв, упiзнав присутнiх знайомих i уривчасто розповiв про своi муки в могилi.

З його слiв випливало, що вiн зберiгав свiдомiсть десь iз годину пiсля поховання i аж потiм зомлiв. Могилу засипали абияк, земля не вляглася щiльно, i повiтря потроху проходило до нього. А потiм вiн почув, що по землi над ним ходять люди, й почав кликати на помiч та борсатись. Як вiн сам гадав, його розбудила з глибокого сну товкотнеча на цвинтарi, а тiльки-но прокинувшись, вiн зразу усвiдомив, у яке страхiтне становище попав.

Як сповiщаеться в статтi, цей пацiент уже видужував i був би, певне, видужав зовсiм, якби не став жертвою якогось шарлатанського дослiду медикiв. Вони скористались гальванiчною батареею, i сердега помер пiд час несамовитих корчiв, якi часом викликае гальванiчний струм.

Одначе згадка про гальванiчну батарею викликала в моiй пам’ятi широко вiдомий незвичайний випадок такого ж роду, коли ii дiя вернула до життя одного молодого лондонського правника, уже два днi як похованого.

Це сталося 1831 року i в тi часи викликало величезну цiкавiсть усюди, де лишень згадували про цю пригоду.

Той правник, мiстер Степлтон, помер нiбито вiд тифозноi гарячки, сполученоi з якимись аномальними симптомами, що збудили цiкавiсть у його лiкарiв. І коли вiн, як гадали, помер, лiкарi просили в його рiдних дозволу дослiдити труп, але тi не погодились. Як часто бувае у випадках такоi вiдмови, лiкарi вирiшили вiдкопати мертве тiло й таемно зробити розтин. Вони дуже легко домовились iз котроюсь зграею викрадачiв трупiв – таких людей у Лондонi е вдосталь, – i на третю нiч пiсля похорону тiло вiдкопали з могили завглибшки вiсiм футiв i приставили до операцiйного покою однiеi приватноi лiкарнi. На животi трупа вже зробили короткий розрiз; плоть виявилася свiжою, нерозкладеною, i лiкарi вирiшили спробувати дiю гальванiчноi батареi. Пiшла спроба за спробою, що викликали звичайний ефект без нiяких дивних вiдхилень – хiба у двох чи трьох спробах конвульсii гальванiчного трупа були занадто схожi на рухи живоi людини.

Нiч минала. Наближався свiтанок, i врештi вирiшили негайно починати самий розтин; але один iз дослiдникiв дуже хотiв перевiрити якусь свою гiпотезу й наполiг, щоб батарею ще замкнули на грудний м’яз. Зробили глибокий надрiз i швиденько встромили туди контактний дрiт; i враз труп квапливими, але зовсiм не конвульсивними рухами встав зi стола, вийшов насеред кiмнати, озирнувся круг себе тривожним поглядом – i заговорив.

Слова були незрозумiлi, але виразнi, членоподiльнi. Докiнчивши мову, вiн важко впав додолу.

Якусь хвилину всi були паралiзованi жахом, але критична ситуацiя швидко вернула iх до тями. Видно було, що мiстер Степлтон живий, хоч i непритомний. З допомогою ефiру його очутили, потiм швидко пiдлiкували й вернули в товариство друзiв, – щоправда, не вiдкриваючи iм iсторii його воскресiння, поки не стало ясно, що можна не боятись новоi катастрофи. Можна уявити собi iхнiй подив, iхне сторопiння.

Але найдивовижнiше в усiй цiй пригодi те, що розповiв сам мiстер Степлтон. Вiн заявив, що не втрачав цiлком притомностi нi на хвилину, а, хоча туманно й плутано, усвiдомлював усе, що дiялося з ним вiд тiеi митi, коли лiкарi оголосили його померлим, аж до тiеi, коли вiн, зомлiвши, впав посеред операцiйного покою. «Я живий», – такi були тi незрозумiлi слова, що вiн розпачливо силкувався вимовити, коли побачив, що його збираються розтинати.

Неважко було б навести ще чимало таких iсторiй, але я кiнчаю з цим, бо вже нема потреби доводити той факт, що iнколи людей ховають передчасно. Коли подумати, як рiдко, через саму природу таких випадкiв, ми дiзнаемося про них, доведеться визнати, що вони нерiдко стаються без нашого вiдома. І справдi, навряд чи коли, розкопуючи старе кладовище, не натрапляли на жоден кiстяк, який лежав би в позi, що збуджувала найжахливiшi пiдозри.

Пiдозри справдi жахливi – але наскiльки жахливiша доля! Можна без вагання твердити, що нема жодноi подii, так страхiтливо здатноi навiювати уявлення про найтяжчi з можливих тiлеснi й душевнi муки, як похорон живцем. Нестерпно згнiченi груди… задушливий запах вогкоi землi… смертне вбрання, прилипле до тiла… щiльнi обiйми тiсноi домовини… чорнота абсолютноi ночi… приголомшлива тиша морського штилю… невидима, але вiдчутна присутнiсть Хробака-Здобичника… всi цi речi, разом з думками про повiтря й зелену траву нагорi, споминами про любих друзiв, що прилетiли б, мов на крилах, рятувати нас, якби вiдали про нашу долю, та свiдомiстю того, що вони нiколи про неi не довiдаються, що наш безнадiйний пай такий самий, як у справдi померлих, – усi цi думки, кажу, вливають у наше серце, ще трепетне, такий безмiр гнiтючого, нестерпного жаху, що перед ним мусить вiдступити найсмiливiша фантазiя. Ми не знаемо нiчого. Ми не знаемо на свiтi гiрших смертних мук; ми не уявляемо нiчого страхiтливiшого i в найглибших колах Пекла. Таким чином, усi оповiдання на цю тему мають глибокий iнтерес; проте цей iнтерес, завдяки священному жаховi, властивому цiй темi, дуже слушним i своерiдним чином залежить вiд нашоi думки про те, чи розповiдь правдива. Те, що я маю розповiсти далi, вiдоме менi безпосередньо з особистого досвiду.

Кiлька рокiв я страждав вiд нападiв якогось дивного розладу, що його лiкарi умовились називати каталепсiею – за браком точнiшоi назви. Хоча й безпосереднi, й бiльш далекi причини i навiть сам дiагноз цiеi хвороби лишаються загадкою, явнi, очевиднi прояви ii досить легко визначити. Рiзняться окремi випадки переважно iнтенсивнiстю.

Інколи хворий лежить один день або навiть менше в цiлковитiй летаргii. Вiн нiчого не вiдчувае i не рухаеться, але биття серця, хоча й дуже кволе, можна вловити; в тiлi лишаеться трохи тепла; посерединi щiк е блiдi рум’янцi; а коли до губiв пiднести дзеркало, можна виявити кволий, нерiвний, тремтливий вiддих. Далi бувае, що такий транс розтягуеться на кiлька тижнiв i навiть мiсяцiв, а найпильнiше дослiдження, найретельнiшi медичнi проби не можуть виявити в хворому нiяких ознак життя: вiн нiчим не рiзниться вiд трупа. Звичайно вiд передчасного поховання його рятуе тiльки те, що близькi люди знають за ним i в минулому напади каталепсii, тож гадають, що й це такий напад, а насамперед – вони не бачать ознак тлiння. На щастя, хвороба розвиваеться поступово. Першi вияви, хоча й не дуже виразнi, не лишають сумнiвiв. Помалу напади стають виразнi, i кожен бувае довший вiд попереднього. В цьому полягае головна гарантiя вiд поховання живцем. Але тi нещасливцi, в кого, як то iнколи бувае, вже перший напад дуже гострий, майже неминуче приреченi до такого поховання живцем.

Моя недуга нiчим особливо не рiзнилась вiд описаних у медичнiй лiтературi випадкiв. Інколи без будь-якоi видимоi причини я помалу западав у стан якоiсь напiвнепритомностi, i в цьому станi, не вiдчуваючи нiякого болю, але нездатний поворухнутись i по-справжньому мислити, тiльки якось тьмяно, летаргiчно усвiдомлюючи, що я живий i що бiля мого лiжка е люди, я лишався, поки в недузi наставала криза i я раптово вертався до цiлковитоi свiдомостi.

А iнколи мене кидало в каталептичний стан вiдразу. Менi ставало млосно, тiло сковував холод, у головi паморочилось, i я безвладно падав. Вiдтак цiлi тижнi все було порожне, чорне, безмовне, свiт поринав у Небуття. Немовби все зникало, переставало iснувати. З таких нападiв я прокидався, навпаки, поступово. Як ото день свiтае бездомному самотньому жебраковi, що тинявся по безлюдних вулицях довгу зимову нiч, – отак мляво, отак безсило, отак невесело верталося до мене свiтло Душi.

Як не зважати на цю схильнiсть до трансiв, мое здоров’я було загалом нiбито добре; i я не мiг вiдчувати, що моя головна недуга вiдбивалася на всьому станi органiзму – хiба лиш деякi особливостi мого щоденного сну могли сприйматись як ii вплив. Прокинувшись, я iнколи не мiг зразу прийти до тями i завжди чималу хвилину лишався в якомусь сторопiннi й розгубленостi: мое мислення взагалi, а пам’ять зокрема були неначе зовсiм вiдсутнi.

В усiх моiх переживаннях не було фiзичного страждання, зате був безмiр душевних мук. Моя уява робилась замогильною. Я весь час говорив про «могили, хробакiв та епiтафii». Я витав у мареннях про смерть, i з голови менi не йшла думка, що мене поховають живого. Страшна небезпека, що нависла надi мною, не давала менi спокою день i нiч. Удень цi роздуми були надмiру тяжкi; вночi нестерпнi. Коли понура темрява застилала землю, тодi я вiд кожноi жахливоi думки тремтiв, як ото тремтять пiр’янi султани над катафалком. Коли сама моя природа бiльш не могла витерпiти без сну, я силував себе заснути, здригаючись вiд уявлення, нiби прокидаюсь у трунi.

А коли врештi засинав, то нiби провалювався у свiт марень, над яким розпростирала величезнi чорнi крила едина, нездоланна iдея Могили.

Із незлiченних образiв мороку, що гнiтили мене в снах, я замалюю одне-едине видиво. Менi снилось, нiби я поринув у каталептичний транс, глибший i тривалiший, нiж звичайно. Зненацька на чоло мое лягла крижана рука, i нетерплячий, уривчастий голос шепнув менi у вухо: «Прокинься!»

Я сiв у лiжку. Темрява була непроглядна. Я не мiг пригадати, нi коли запав у транс, нi де лежу. Сидячи нерухомо й силкуючись зiбрати докупи думки, я вiдчув, що крижанi пальцi стиснули мiй зап’ясток i струснули ним, а уривчастий голос промовив знову:

– Прокинься! Не чуеш, що я кажу?

– А хто ж ти? – спитав я.

– Я не маю iменi в тих сферах, де перебуваю, – сумно вiдповiв голос. – Я був смертним, а тепер я демон. Я був безжальним, а став жалiсливим. Ти вiдчуваеш, що я тремчу. Зуби моi цокотять, але не вiд холоду ночi – цiеi нескiнченноi ночi. Але ця гидота нестерпна. Як ти можеш спати спокiйно? Я не можу спочити через отi передсмертнi крики. Цих стогонiв я не можу витерпiти. Встань! Вийди зi мною в кромiшню Нiч, i я вiдкрию перед тобою могили. Чи це не видовище мук? Дивись!

Я звiв очi, i невидима постать, що все тримала мене за руку, звелiла розкритись могилам усього людства; i з кожноi полився тьмяний фосфоричний посвiт тлiння, я змiг заглянути в найглибшi склепи, побачити сповитi саванами останки, що лежали в сумнiй i поважнiй дрiмотi серед хробаччя.

Та леле! Справдi заснулих було на багато мiльйонiв менше, нiж тих, що не спали зовсiм, i я бачив кволе ворушiння, скорботний неспокiй повсюди, i з глибини незлiченних ям долинав печальний шелест убрань похованих. І серед тих, що начебто лежали спокiйно, я бачив безлiч таких, що бiльш або менш змiнили невигiдну застиглу позу, в якiй iх поховано. Я все дивився й дивився, та ось голос промовив знову:

– Хiба ж це… ох, хiба ж це видовище не крае серця?

Та перше нiж я здобувся на вiдповiдь, постать випустила мою руку, фосфоричний посвiт погас, i могили враз iз силою закрились, а з глибини iх полинули розпачливi стогони: «Хiба ж це… ох, хiба ж це видовище не крае серця?»

Такi от примари, являючись менi вночi, поширювали свiй страхiтний вплив i на деннi години. Моi нерви були перенапруженi, i я став жертвою невiдчепного жаху. Я не наважувався вiдходити, чи вiд’iздити, чи взагалi вiддалятись далеко вiд дому. Я боявся опинитися десь, де не буде нiкого з тих, хто знав мою схильнiсть до каталепсii, бо зi мною мiг статися несподiваний напад, i мене тодi могли поховати ранiше, нiж мiй справжнiй стан буде з’ясовано. Я боявся звiритись турботам i вiдданостi найщирiших друзiв. Мене жахало, що й вони, коли мiй каталептичний стан затягнеться далеко понад звичайну мiру, можуть схилитися до думки, що я бiльш не прокинусь. Я дiйшов до того, що боявся, чи не надокучив iм, завдаючи такого клопоту, настiльки, що вони радi будуть визнати надмiру тривалий напад достатньою причиною для того, щоб спекатись мене.

Марно силкувались вони заспокоiти мене найурочистiшими обiцянками. Я вимагав вiд них присягатися всiм святим, що вони нi в якому разi не ховатимуть мене доти, поки розпад плотi зайде аж так далеко, що трупа вже не можна буде зберiгати. І навiть тодi мiй смертельний страх не могли збороти нiякi запевнення й умовляння. Я вдався до цiлоi низки хитромудрих застережних заходiв. Помiж усього iншого, я наказав так переобладнати мiй родинний склеп, щоб вiн легко вiдчинявся зсередини. Вiд найлегшого тиску на довгий важiль, що сягав далеко в гробницю, залiзна брама розчинялася навстiж. Забезпечено й вiльний доступ повiтря та свiтла до склепу, поставлено й зручний посуд для iжi та води бiля самоi домовини, наготованоi для мене. Домовину зсередини вимостили м’яко й тепло, а вiко мало такий самий пристрiй, як i дверi, ще й пружини, прилаштованi так, що вони пiднiмали вiко при найменшому поруховi тiла. Крiм усього цього, на стелi склепу пiдвiшено великий дзвiн, шворка вiд якого мала проходити крiзь спецiальний отвiр у домовину, а там бути прив’язаною до однiеi з рук похованого. Та леле! Що важить людська передбачливiсть супроти Долi? Навiть усi цi хитромудрi пристроi не можуть порятувати вiд такого страхiття – поховання живцем – нещасливця, приреченого на це.

Настала година – як не раз уже наставала перше – коли я вiдчув, що прокидаюся з цiлковитоi несвiдомостi до перших тьмяних невиразних просвiткiв свiдомостi. Повiльно, черепашачою ходою наближався сiрий свiтанок душевного дня. Прикра скутiсть. Апатичне витримування глухоi муки.

Нi турботи… нi надii… нi зусиль. Аж ось, по довгiм часi, мурашки й шпигання в кiнцiвках; далi начебто нескiнченне тривання приемного спокою, коли щойно пробудженi почуття з зусиллям оформлюються в думку; потiм короткий провал у небуття – а тодi раптове повернення свiдомостi. Нарештi легке тремтiння повiк, а зразу по тому електричний iмпульс жаху, смертельного й невиразного, що бурхливим струмом жене кров вiд скронь до серця. І ось перше справжне зусилля думати. Тодi неповний, нетривкий успiх цього зусилля. А тодi пам’ять уже настiльки заволодiла своею цариною, що я до певноi мiри усвiдомив свiй стан. Я вiдчув, що прокидаюся не зi звичайного сну. Я згадую, що зi мною бувають напади каталепсii. І ось нарештi, нiби прибiй океану, мiй тремтячий дух затоплюе одна грiзна небезпека: едина примарна, невiдчепна iдея.

Кiлька хвилин по тому, як це уявлення заволодiло мною, я лежав нерухомо. Чому? Я не мiг зiбратись на вiдвазi. Я не смiв зробити зусилля, щоб переконатись у своiй долi, – i все ж щось бiля мого серця шепотiло менi: так, це сталося. Розпач – такий страшний, якого не може викликати жодне нещастя, – самий лише розпач змусив мене пiсля довгоi нерiшучостi таки пiдняти важкi повiки. І я пiдняв iх. Темрява – непроглядна темрява. Я знав, що криза моеi недуги давно минула. Я знав, що до мене повнiстю вернувся мiй зiр – i все ж було темно. Непроглядна темрява, густа й непросвiтна чорнота Ночi, яка триватиме вiчно.

Я хотiв закричати, i моi губи та пересохлий язик конвульсивно ворухнулись, але з порожнiх легенiв не вирвалось нi звуку; вони, неначе придавленi якоюсь наваленою горою, тiльки здригались та бились, мов серце, в одчайдушних зусиллях вдихнути повiтря.

З руху щелепи в цьому зусиллi скрикнути я збагнув, що вона пiдв’язана, як звичайно роблять iз мерцями. Я вiдчув також, що лежу на чомусь твердому i щось так само тверде стискае менi боки. Доти я не важився й ворухнутись; але тепер рвучко пiдняв руки, що лежали схрещенi на животi. Вони вдарились об твердi дошки, що лежали надi мною не далi як за шiсть дюймiв вiд обличчя. Я не мiг бiльше сумнiватися, що опинився врештi в трунi.

І раптом серед безмежного страждання з’явився любий херувим надii: я згадав про своi запобiжнi заходи. Я почав борсатись i корчитись, щоб скинути вiко з домовини; але воно не зрушило з мiсця. Я став намацувати прив’язаний до зап’ястка шнур вiд дзвона; його не було. Тодi мiй Розрадник вiдлетiв навiки, а замiсть нього трiумфально запанував ще чорнiший Розпач; бо я не мiг не помiтити, що в трунi немае м’якоi вимостки, про яку я так старанно подбав, – а до того менi враз ударив у нiздрi сильний своерiдний запах сироi землi. Висновок був незаперечний. Я лежу не у своему склепi. Я запав у транс, будучи не вдома, серед чужих людей, – а коли i як, я не мiг пригадати, – i вони поховали мене, як собаку, забили в простiй трунi й укинули навiки глибоко-глибоко в просту безiменну могилу.

Коли цей жахливий вирок проник до найглибшого дна моеi душi, я знову спробував закричати. Тепер менi вдалося це. Нестямний, протяглий, безперервний крик, чи радше виття, залунало серед пiдземноi Ночi.

«Гей, гей, що там таке?» – вiдповiв менi хрипкий голос.

«Якого дiдька там?» – озвався ще один.

«Вилазь звiдти!» – гукнув третiй.

«Чого ти там верещиш, наче зграя котiв!» – гримнув четвертий, i враз мене вхопив i почав безцеремонно торсати, добрих кiлька хвилин, цiлий гурт суб’ектiв досить шорсткого вигляду. Вони не розбудили мене, бо я зовсiм не був сонний, коли закричав; але вони розбудили в менi пам’ять, i я збагнув, де я й чому.

Пригода сталась у Вiрджинii, поблизу Рiчмонда. Удвох з одним приятелем я вибрався на полювання й спустився на кiлька миль понад рiчкою Джеймс. Уже вечорiло, i ми попали пiд бурю. Сховатись не було де, хiба тiльки в каютi невеликого шлюпа, що стояв на якорi, навантажений садовою землею. Ми скористалися цим: переночували на суднi. Я заснув у однiй iз двох койок, що були на шлюпi – а якого розмiру койки можуть бути на шiстдесяти – чи сiмдесятитонному шлюпi, пояснювати не треба. На тiй, де я лежав, не було нiякоi постелi. Вона була не ширша за вiсiмнадцять дюймiв. Вiд койки до стелi було стiльки саме. Я насилу втиснувся туди. Проте спав мiцно, i все мое видiння – бо то було не сновиддя, не сонна змора – мало причини цiлком природнi: цю саму койку, постiйний мiй напрям думок i те, що я, прокинувшись зi сну, звичайно довго не мiг зiбрати докупи думки, а особливо – вiдновити пам’ять.

Люди, що витягли мене з койки, – то був екiпаж шлюпа та кiлька робiтникiв, найнятих розвантажувати його. Запах сироi землi йшов вiд самого вантажу. Щелепа моя була пiдв’язана, бо я сам, лягаючи i не мавши звичного менi нiчного ковпака, запнувся шовковою носовою хусткою.

Одначе тi муки, що витерпiв, для мене були, безперечно, не легшi, нiж якби мене справдi поховали живцем. Вони були жахливi; вони були невимовно огиднi; проте з Лиха постало Добро: самий надмiр цих мук викликав у моiй душi неминучий спротив. Моя душа набрала тонусу, набула темпераменту. Я поiхав за кордон. Я почав розвивати в собi силу. Я став дихати свiжим повiтрям Небес. Я вже думав не про Смерть, а про щось iнше. Я зрiкся своiх медичних книжок. «Б’юкена» спалив. Я бiльше не читав «Нiчних дум», усякоi бреднi про кладовища, казочок зi страхiттями – як оця-от. Одне слово, я став iншою людиною, почав жити, як годиться чоловiковi. З тiеi пам’ятноi ночi я назавжди вiдкинув своi похороннi страхи, а разом iз ними зникла й каталептична недуга, бо тi страхи були радше ii причиною, нiж наслiдком.

Бувають хвилини, коли навiть для тверезого ока Розуму свiт нашоi сумноi Людяностi може набувати подiбностi до Пекла – але уява людини не надаеться до того, щоб без нiякоi пошани дослiджувати кожен ii закуток. Гай-гай! Грiзний легiон могильних страхiв не можна вважати цiлком уявним, – але, як тi демони, що в iхньому товариствi Афрасiаб перетнув Оксус, вони повиннi спати, бо iнакше вони пожеруть нас; iх треба змусити до сну, а то ми загинемо.




Це ти


Я збираюся зiграти роль Едiпа в загадцi з Ретлборо. Я розповiдаю вам – а це можу тiльки я – про таемницю тiеi машинерii, що викликала чудо в Ретлборо, – едине справжне, визнане, нiким не заперечуване, бо й незаперечне чудо, що остаточно поклало край безвiрництву серед жителiв Ретлборо й навернуло до властивоi статечним жiнкам правовiрностi всiх прихильникiв плотського матерiалiзму, що доти мали нахабство бути скептиками.

Ця подiя – про яку менi шкода було б говорити тоном недоречно легковажним – сталася влiтку 18… року. Мiстер Барнебас Шатлворсi, один iз найшанованiших i найзаможнiших громадян мiстечка, десь пропав, i то за таких обставин, що викликали пiдозру в якомусь злочинi. Його не було вже кiлька днiв. Мiстер Шатлворсi однiеi суботи рано-вранцi виiхав з мiстечка верхи на конi, прямуючи до мiста ***, що лежить за п’ятнадцять миль вiд Ретлборо; вернутись вiн мав намiр того ж дня ввечерi, як сам сказав. Проте через двi години пiсля його вiд’iзду кiнь вернувся сам, i то без саков, прищiбнутих до сiдла. Крiм того, кiнь був поранений i заляпаний грязюкою. Звичайно, все це вкрай стривожило приятелiв пана Шатлворсi; а коли в недiлю вранцi з’ясувалося, що вiн не повернувся, цiле мiстечко вирядилось шукати трупа.

Найпершим i найзавзятiшим у органiзацii тих розшукiв був щирий друг мiстера Шатлворсi – такий собi мiстер Чарлз Честен, або, як його звичайно називали, «Чарлi Честен», чи то «Старий Чарлi Честен». Я, звiсно, не можу з певнiстю твердити, чи це просто дивовижний збiг, чи, може, само прiзвище справляе непомiтний вплив на вдачу людини, але годi заперечувати, що нiколи у свiтi не було другого Чарлза iз такою чесною, мужньою, вiдкритою, добросердою й щирою натурою, з таким звучним, чистим, приемним голосом, з такими очима, що завжди дивились прямо на вас, нiби промовляючи: «Я маю чисте сумлiння, нiкого не боюся i взагалi не здатен на ниций учинок». Тому, певне, в театрi всi щирi, безтурботнi, дозвiльнi персонажi майже напевне мають iм’я Чарлз.

Отож «Старий Чарлi Честен», хоча вiн приiхав до Ретлборо всього якихось пiвроку тому i хоча нiхто нiчогiсiнько не знав про його минуле, без нiякiсiньких труднощiв зазнайомився з усiма поважними жителями мiстечка. Жоден iз них нi на мить не завагався б позичити йому тисячу на слово; що ж до жiнок, то я не знаю, чого б вони не зробили, аби догодити йому. І все це через те, що його охрестили Чарлзом, а отже, йому дiсталось саме те обличчя, яке часто називають «найкращим рекомендацiйним листом».

Я вже сказав, що мiстер Шатлворсi був одним з найшанованiших людей у Ретлборо i, безперечно, найбагатшим, а «Старий Чарлi Честен» зiйшовся з ним так близько, нiби з рiдним братом. Жили цi лiтнi добродii поряд, i, хоча мiстер Шатлворсi дуже рiдко навiдував (якщо взагалi навiдував) «Старого Чарлi» й, скiльки вiдомо, жодного разу не обiдав у нього, це не перешкоджало iм бути щонайщирiшими друзями, як я уже зауважив; бо дня не минало, щоб «Старий Чарлi» не заходив три-чотири рази до сусiда спитати, як тому ведеться, i дуже часто вiн лишався там снiдати або пити чай, а обiдав то майже щодня. А вже скiльки вина випивалось на тих дружнiх посиденьках, з’ясувати вельми нелегко. Улюбленим трунком «Старого Чарлi» було «шато-марго», i в мiстера Шатлворсi, видно, душа тiшилась, коли вiн бачив, як приятель його цмулить кварту за квартою; i ось одного дня, коли вино вже спустилось по горлянках, а настрiй, як то бувае, пiднявсь, вiн поплескав приятеля по спинi й сказав: «Знаеш що, старий Чарлi? Хай там як, а такого добряги, як ти, я ще зроду не стрiчав, i коли вже ти так полюбляеш це винце, то хай мене хапун ухопить, коли я не подарую тобi великого ящика «шато-марго». Щоб я скис (у мiстера Шатлворсi була досить прикра звичка клясти, хоча вiн рiдко вживав гострiших виразiв, нiж «щоб я скис», або «хай менi абищо», або «грiм побий»), щоб я скис, – мовив вiн, – коли сьогоднi ж таки не пошлю до мiста замовлення на подвiйний ящик найкращого гатунку, який лишень у них знайдеться, i подарую тобi, чуеш? Мовчи, мовчи! Сказав – подарую, i квит, i бiльш нi слова, отож виглядай: одного чудового дня ящик надiйде, саме коли ти не сподiватимешся!» Я наводжу тут цi трохи фамiльярнi слова мiстера Шатлворсi, тiльки аби показати, яке щире порозумiння було мiж цими двома приятелями.

Отож того ранку в недiлю, коли стало очевидним, що з мiстером Шатлворсi сталося щось непевне, нiхто не стурбувався так глибоко, як «Старий Чарлi Честен».

Коли вiн почув, що кiнь вернувся без хазяiна, i без хазяiнових саков, i весь закривавлений (куля з пiстолета пройшла крiзь огруддя бiднiй тваринi, ледь-ледь не вбивши ii на смерть), – коли вiн почув усе оце, то збiлiв на виду так, нiби йшлося про його рiдного брата чи батька, i затрусився весь, наче вiд пропасницi.

Спочатку вiн був такий прибитий горем, що й зовсiм не мiг нiчого робити, а вже й поготiв не мiг укласти якийсь план пошукiв; отож вiн довго намагався переконати iнших друзiв мiстера Шатлворсi, щоб не здiймали тривоги, бо, мовляв, краще перечекати якийсь тиждень чи й мiсяць, чи не з’ясуеться все само собою, або, може, об’явиться сам мiстер Шатлворсi i пояснить, чому вiн прогнав коня самого додому. Гадаю, що ви не раз спостерiгали таку схильнiсть до вiдкладання чи то до зволiкання в людях, якi мусять щось робити пiд гнiтом тяжкоi скорботи, iхнi розумовi сили неначе цiпенiють, i тому iх жахае будь-яка дiяльнiсть, i iм над усе у свiтi хочеться лежати спокiйно в лiжку та «вколисувати свое горе», як висловлюються лiтнi дами, – тобто без кiнця пережовувати свою бiду.

А жителi Ретлборо були такоi високоi думки про мудрiсть i розважнiсть «Старого Чарлi», що бiльшiсть iх схильна була погодитися з ним та не здiймати тривоги, поки «не з’ясуеться все саме собою», як висловився старий добряга; i я гадаю, що так би вони всi й постановили, якби не вкрай пiдозрiле втручання небожа мiстера Шатлворсi, молодика досить розпусних звичаiв i взагалi поганоi слави.

Цей небiж, Пеннiфезер на прiзвище, i слухати не хотiв про те, щоб справа трохи «влежалась», а наполягав на негайних розшуках «останкiв замордованого». Саме до такого вислову вiн удався, i тодi мiстер Честен гостро зауважив, що це «вкрай незвичайний вислiв, щоб не сказати бiльше». Ця заувага «Старого Чарлi» справила глибоке враження на зборисько, i частина присутнiх почала допитуватись, «звiдки це молодий мiстер Пеннiфезер так грунтовно обiзнаний з обставинами зникнення багатого дядька, що вiдчувае за собою право твердити прямо й недвозначно, нiби його дядька «замордовано»? Далi почалась невеличка пересварка мiж рiзними учасниками збориська, а надто мiж «Старим Чарлi» й мiстером Пеннiфезером. А втiм, у цьому не було нiчого дивного, бо iхнi взаемини останнi три-чотири мiсяцi були не дуже приязнi; якось справа дiйшла аж до того, що мiстер Пеннiфезер ударив i збив з нiг дядькового приятеля за те, що той аж надто розперiзувався в дядьковому домi, де жив i небiж. У цiй ситуацii «Старий Чарлi», кажуть, повiвся iз взiрцевою стриманiстю й християнським милосердям. Пiсля удару вiн пiдвiвся, обтрусився i навiть не пробував вiдплатити; тiльки промурмотiв щось про те, що вiн «при першiй зручнiй нагодi сквитаеться за все», – i це був цiлком природний i виправданий вияв гнiву, який не важив нiчого i, напевне, зразу вивiтрився й забувся.

Та хай там як (власне, до того, що я хочу повiдомити, ця пригода не стосуеться), а певне одне: що жителi Ретлборо, головним чином пiд впливом слiв Пеннiфезера, врештi постановили розсипатись по всiй околицi й пошукати зниклого мiстера Шатлворсi. Треба сказати, що така постанова була в них i з самого початку. Тож коли вони твердо вирiшили, що шукати треба, було взято за щось самозрозумiле, що iм треба розсипатись – тобто роздiлитись на окремi гурточки, – щоб по змозi ретельнiше обшукати довколишню мiсцевiсть. Я, щоправда, забув, якими хитромудрими мiркуваннями «Старий Чарлi» врештi переконав зборисько, що такий план розшукiв украй нерозумний. Одначе вiн таки переконав iх – усiх, опрiч мiстера Пеннiфезера; i врештi постановили, що розшуки мають провести, i то якнайпильнiше, якнайретельнiше, всi городяни гуртом, а сам «Старий Чарлi» повiв перед.

Треба сказати, що кращого провiдника, нiж «Старий Чарлi», годi було й бажати: адже всi знали, що очi у нього рисячi. Та хоч вiн водив людей по всiляких глухих закутнях, стежками, про якi нiхто в мiстечку й гадки не мав, i хоча розшуки тривали вдень i вночi мало не цiлий тиждень, нiяких слiдiв мiстера Шатлворсi не виявлено. Правда, коли я кажу «нiяких слiдiв», цього не треба розумiти надто дослiвно; бо деякi слiди все ж таки були. Шлях бiдолахи простежили по вiдбитках пiдкiв (дуже своерiдних) на шляху, що вiв до мiста, миль зо три.

А далi слiд звертав на стежку, що перетинала гайок, а тодi знов вибiгала на шлях: так дорога скорочувалась на пiвмилi. Йдучи цiею стежкою за слiдами пiдкiв, шукачi врештi опинились бiля якоiсь калабанi з гнилою водою, майже не видноi за пагiнням ожини. Калабаня була праворуч вiд стежки, i навпроти неi вiдбитки пiдкiв уривались. Одначе видавалося, нiби там точилась була якась боротьба, а потiм якийсь великий i важкий предмет, багато бiльший i важчий за людське тiло, стягнено зi стежки в калабаню. Шукачi старанно дослiдили ii дно, потiм ще раз, але нiчого не знайшли, i люди вже хотiли розiйтися, зневiрившись у пошуках, коли пановi Честену нiби якась вища сила пiдказала, що треба зовсiм спустити воду. Цю пропозицiю зустрiнуто схвальними вигуками; всi вголос дивувалися прозiрливостi та розумовi «Старого Чарлi». А що багато городян прихопили з собою лопати, бо гадали, що трупа, можливо, доведеться вiдкопувати, то воду спустили без труднощiв i швидко; а щойно оголилося дно, якраз посеред багнюки побачили чорну атласну жилетку, в якiй майже всi присутнi зразу впiзнали власнiсть мiстера Пеннiфезера. Жилетка була подерта й поплямована кров’ю, i серед шукачiв умить знайшлося кiлькоро таких, котрi виразно пам’ятали, що мiстер Пеннiфезер мав ii на собi того самого ранку, коли мiстер Шатлворсi вирядився до мiста; а з другого боку, знайшлися й ладнi потвердити пiд присягою, що мiстер Пеннiфезер не мав ii на собi анi вдень, анi ввечерi тоi недiлi; i не знайшлося жодного, хто сказав би, що бачив цю жилетку на мiстерi Пеннiфезерi пiсля зникнення мiстера Шатлворсi.

Тепер справа обернулась украй небезпечно для мiстера Пеннiфезера; вiн сполотнiв, i всi побачили в цьому потвердження пiдозр, якi виникли щодо нього, а коли його спитали, що скаже вiн сам, вiн не здобувся й на слово. Вiдтак тi нечисленнi приятелi, яких вiн набув своiм гультяйським життям, ураз облишили його всi до одного i почали вимагати негайного арешту навiть гучнiше, нiж давнi й непримиреннi недруги. Зате великодушнiсть мiстера Честена засяяла на цьому тлi ще яснiше. Вiн почав палко й вельми красномовно боронити мiстера Пеннiфезера i у своiй промовi не раз нагадував про те, як сам вiн щиро пробачив запальному юнаковi – «спадкоемцевi шановного мiстера Шатлворсi», – образу, яку той (тобто юнак), напевне в шалi гнiву, визнав за доречне завдати йому (тобто мiстеровi Честеновi). Мовляв, вiн (мiстер Честен) вибачае йому всiм щирим серцем; а сам вiн на думцi не мае випинати тi пiдозрiлi обставини, котрi, на превеликий жаль, справдi свiдчать проти мiстера Пеннiфезера. Навпаки, вiн (мiстер Честен) використае всi своi сили, всю свою, хай невелику, красномовнiсть, аби… аби… аби… по змозi, не кривлячи душею, якось пом’якшити найгострiшi моменти цiеi справдi надзвичайно непевноi пригоди.

Мiстер Честен добрих пiвгодини промовляв у такому дусi, засвiдчуючи тим свiй розум i добре серце; але такi щиросердi люди рiдко бувають послiдовнi у своiх мiркуваннях: в ревному запалi прислужитися друговi вони збиваються на всiлякi ляпсуси, суперечностi та недоречностi; тож нерiдко, маючи щонайкращi намiри, завдають шкоди безмiрно бiльше, нiж користi.

Отак i сталося в нашому випадку з усiею красномовнiстю «Старого Чарлi»: хоча вiн докладав усiх зусиль, аби вирятувати запiдозреного, чомусь виходило так, що кожне слово з його уст, яке не мало прямоi, хоча й несвiдомоi мети пiднести промовця в очах слухачiв, тiльки поглиблювало вже наявну пiдозру щодо його пiдзахисного та збуджувало проти нього лють натовпу.

Одною з найфатальнiших помилок, яких припустився промовець, було його нагадування про те, що пiдозрюваний – «спадкоемець шановного мiстера Шатлворсi». Самi городяни про це й не думали. Вони тiльки пам’ятали певнi погрози щодо позбавлення спадщини, якi рiк чи два перед тим висловлював дядько (а вiн не мав на свiтi жодного родича, крiм небожа), i тому завжди вважали, що мiстеровi Пеннiфезеровi справдi не свiтить нiяка спадщина – таке-бо простосерде порiддя з тих жителiв Ретлборо; але заувага «Старого Чарлi» зразу змусила iх задуматися про це й таким чином розкрила перед ними можливiсть того, що тi погрози могли бути не тiльки погрозами. А з цього природним чином зразу постало питання «cui bono?» – запитання, яке ще дужче за жилетку спонукало пов’язувати жахливий злочин iз особою юнака.

А зараз, щоб ви не зрозумiли мене хибно, дозвольте менi трохи вiдхилитись, тiльки аби зауважити, що надзвичайно короткий i простий латинський вислiв, яким я скористався, раз у раз перекладають неправильно. «Cui bono?» в усiх сенсацiйних романах тощо, – хоч би, наприклад, у романах мiсiс Гор (авторки «Сесiлi»), шановноi дами, яка пересипае своi твори цитатами з усiх мов вiд халдейськоi й до мови iндiанцiв чiкасо i яка «в разi потреби» черпае вченiсть за виробленим планом у мiстера Бекфорда, – кажу, в усiх сенсацiйних романах вiд Булвера й Дiккенса i до Тернепеннi та Ейнсворта двое коротеньких латинських слiв «cui bono?» тлумачаться як «для якоi мети?» або (нiби quo bono) як «ради якоi користi?». Тим часом справжне iхне значення – «кому на користь?». Cui – кому, bono – на вигоду. Це чисто юридична формула, що застосовуеться саме в таких випадках, як той, що ми змальовуемо: коли ймовiрнiсть доконання злочину якоюсь особою пов’язуеться з iмовiрнiстю вигоди, яку несе доконаний злочин тiй чи iншiй особi. Отож у нашому випадку запитання «cui bono?» цiлком недвозначно вказувало на мiстера Пеннiфезера. Дядько, склавши заповiт на його користь, згодом погрожував, що скасуе той заповiт. Але погрози не дотримав; первiсний заповiт, як видно, змiнений не був. Якби вiн справдi був змiнений, то единим мислимим мотивом убивства була б для пiдозрюваного звичайнiсiнька помста; i навiть цьому мотивовi протидiяла б надiя, що дядько врештi перемiнить гнiв на ласку. Та коли заповiту не змiнено, а погроза змiнити його й далi нависала над небожевою головою, це зразу видавалося найсильнiшою з можливих спонук до злочину; так i вирiшили дуже проникливо достойнi громадяни Ретлборо.

Тому мiстера Пеннiфезера негайно заарештували, а зборисько, ще трохи пошукавши, подалося додому, пильнуючи пiдозрюваного. І ось дорогою сталась ще одна пригода, яка неначе пiдтверджувала його провину. Мiстер Честен, що в шукацькому завзяттi весь час iшов трохи попереду гурту, раптом пiдбiг кiлька крокiв, тодi нахилився й очевидячки пiдняв iз трави якийсь невеликий предмет. Побiжно оглянувши його, вiн нiби крадькома став ховати той предмет у кишеню, проте iншi помiтили це й перешкодили йому. Знайдений предмет виявився iспанською навахою, i з десяток присутнiх умить розпiзнали в нiй власнiсть мiстера Пеннiфезера. Навiть бiльше – на колодочцi були вирiзьбленi його iнiцiали. Наваха була розкрита, лезо – в кровi.

Тепер щодо провини племiнника не лишилося сумнiвiв, i, повернувшись до мiстечка, його зразу вiдвели до суддi на допит.

Там справа склалася для нього ще несприятливiше. Коли заарештованого спитали, де вiн був i що робив того ранку, коли зник мiстер Шатлворсi, вiн з безмежним зухвальством признався, що того ранку ходив з рушницею полювати на оленя зовсiм недалечко вiд тiеi калабанi, де завдяки прозiрливостi мiстера Честена знайшли закривавлену жилетку.

Тодi виступив наперед мiстер Честен i зi слiзьми на очах попросив, щоб допитали i його. Вiн сказав, що несхитне почуття обов’язку як перед нашим Творцем, так i перед ближнiми бiльш не дозволяе йому мовчати.

Досi найщирiша прихильнiсть до юнака (дарма, що той так негарно повiвся з ним, iз мiстером Честеном) спонукала його в думцi вишукувати всiлякi можливi припущення, що могли б сприятливо пояснити всi моменти, котрi обтяжували такими поважними пiдозрами мiстера Пеннiфезера. Але тепер усi цi моменти набули такоi переконливостi, такоi обвинувальноi сили, що вiн бiльш не вагатиметься i скаже все, що знае, хай навiть його (мiстера Честена) серце геть розiрветься вiд таких зусиль над собою. А потiм мiстер Честен заявив, що напередоднi тiеi недiлi, коли мiстер Шатлворсi поiхав до мiста, цей шановний добродiй сказав небожевi (вiн, мiстер Честен, чув це на власнi вуха), що завтра поiде до мiста, аби покласти дуже велику суму грошей до «Фермерського та ремiсничого банку»; i тодi ж таки згаданий мiстер Шатлворсi недвозначно оголосив своему небожевi, що вiн твердо постановив собi скасувати первiсний заповiт i не лишить йому, небожевi, анi шилiнга. І вiн (свiдок) тепер урочисто закликае обвинуваченого вiдповiсти, чи все те, що вiн (свiдок) тут заявив, в усiх iстотних подробицях е правдою, чи нi. На превеликий подив усiх присутнiх, мiстер Пеннiфезер щиро визнав, що це правда.

Тодi суддя визнав за свiй обов’язок послати двох констеблiв, щоб тi обшукали кiмнату обвинуваченого в дядьковому домi. З того обшуку вони вернулись дуже швидко й принесли з собою всiм знайомого шкiряного гаманця в сталевiй оправi, яким старий добродiй користувався багато рокiв. Та його коштовний вмiст було забрано, i суддя марно домагався вiд обвинуваченого, щоб той сказав, як вiн використав той вмiст чи де заховав його.

Вiн тiльки вперто твердив, що нiчого не знае. Констеблi знайшли також запханi пiд матрац сорочку та нашийну хустку, позначенi iнiцiалами сердеги й страхiтливо замащенi в кров жертви.

Та ось доповiли, що кiнь замордованого щойно здох у стайнi вiд завданоi кулею рани, i мiстер Честен запропонував негайно дослiдити трупа: може, пощастить знайти кулю. Його послухались; i, нiби для того, щоб усунути будь-який сумнiв щодо провини заарештованого, мiстер Честен, ретельно обшукавши порожнину кiнського огруддя, спромiгся знайти й видобути надзвичайно велику кулю; примiрявши ту кулю до цiвки рушницi мiстера Пеннiфезера, пересвiдчилися, що вона точно пiдходить туди, причому рушницi такого великого калiбру в мiстечку та в околицi не було бiльш нi в кого. Ще певнiший доказ виявлено тодi, коли на кулi помiтили жолобок пiд прямим кутом до звичайного шва; цей жолобок точно вiдповiдав випадковому виступовi в формочцi для виливання куль, яку звинувачений визнав своею власнiстю. Коли знайдено кулю, слiдчий суддя бiльш не захотiв слухати нiчиiх свiдчень i негайно призначив судовий процес – рiшуче вiдмовившись випустити звинуваченого пiд заставу, хоча проти такоi суворостi дуже палко протестував мiстер Честен, запевняючи, що внесе будь-яку потрiбну суму. Така щедрiсть «Старого Чарлi» цiлком вiдповiдала всiй його люб’язнiй, лицарськiй поведiнцi пiд час перебування в Ретлборо.

А тепер цей достойний чоловiк так до решти пiддався своему безмежному спiвчуттю, що, пропонуючи заставу за свого молодого друга, неначе зовсiм забув, що саме вiн (мiстер Честен) нiде у свiтi не мае нiякого майна бодай на один долар.

Висновки слiдчого легко було передбачити. Мiстера Пеннiфезера пiд гучнi прокльони всiх городян судили на найближчiй сесii карного суду, i ланцюг непрямих доказiв (ще змiцнений деякими додатковими фактами, яких мiстеровi Честеновi його вразливе сумлiння не дозволило приховати вiд суду) визначили таким безперервним i таким беззастережно переконливим, що присяжнi, навiть не виходивши на нараду, зразу винесли свiй вердикт: «Винен в убивствi без пом’якшувальних обставин». Невдовзi нещасному в’язневi оголосили смертний вирок, i його перевели до окружноi в’язницi чекати неминучоi вiдплати закону.

Тим часом шляхетна поведiнка «Старого Чарлi» ще дужче прихилила до нього серця порядних городян. Всi полюбили його в десять разiв дужче, нiж доти; i природним наслiдком гостинностi, з якою його приймали, було те, що вiн мусив облишити звичку до крайньоi ощадливостi, якоi доти змушувала його держатися бiднiсть, i дуже часто влаштовував у себе вдома невеличкi вечiрки, де неподiльно панували дотепнiсть та веселощi – хоча, безперечно, й потьмарюванi трохи нечастими спогадами про негiдну й сумну долю, яка випала небожевi незабутнього щирого друга щедрого господаря.

Одного чудового дня великодушний лiтнiй добродiй був приемно здивований, одержавши такого листа:



«До Чарлза Честена, есквайра, в Ретлборо

Вiд Д., З., Ч. i К°

Шато-Марго А – № 1 – 72 пл.



Шановний мiстере Честен!

Вiдповiдно до замовлення, пересланого нашiй фiрмi два мiсяцi тому вiд нашого вельмишановного клiента мiстера Барнебаса Шатлворсi, ми маемо честь приставити Вам сьогоднi на вказану адресу подвiйний ящик «шато-марго» марки «Антилопа», з лiловою печаткою. Ящик маркiрований, як зазначено вище.

Зостаемося

Вашими, добродiю, покiрними слугами,

    Дубб, Зубб, Чубб i К°.
    В мiстi ***, 21 червня 18… року.



P. S. Ящик буде доставлений Вам фургоном наступного дня пiсля одержання цього листа. Перекажiть наше шанування мiстеровi Шатлворсi.

    Д., З., Ч. i К°».



Власне, мiстер Честен пiсля смертi мiстера Шатлворсi втратив будь-яку надiю колись одержати обiцяне «шато-марго»; а тому тепер вiн побачив у цьому щось нiби вияв особливоi ласки Провидiння. Звичайно, вiн щиро зрадiв i в надмiрi радостi запросив назавтра численних друзiв на petit souper [13 - Маленька вечiрка (фр.).] – посмакувати дарунок покiйного мiстера Шатлворсi. Правда, запрошуючи, вiн i слiвцем не згадав покiйного мiстера Шатлворсi. Добре помiркувавши, вiн вирiшив узагалi нiчого не казати. Вiн – коли я добре пам’ятаю – не згадував жодним словом про те, що одержав «шато-марго» як дарунок. Вiн просто покликав друзiв, щоб прийшли й допомогли йому розпити трохи вина напрочуд високоi якостi й з розкiшним букетом, яке вiн замовив у мiстi мiсяцiв зо два тому, а завтра мае одержати.

Я не раз силкувався збагнути, чому це «Старий Чарлi» вирiшив не згадувати про те, що вiн одержав вино як дарунок вiд приятеля, але так до пуття й не збагнув причин, хоча в нього, безперечно, була якась вельми шляхетна й великодушна причина.

Нарештi настав завтрашнiй день, i в домi мiстера Честена зiйшлася численна й високошановна компанiя. Далебi, там було пiвмiстечка, i я серед них. Але, на велику прикрiсть господаря, «шато-марго» прибуло дуже пiзно, коли гостi вже вiддали належну шану розкiшнiй вечерi, наготовленiй «Старим Чарлi». Та нарештi його привезли – страхiтливо великий ящик, – i все товариство було вже аж надмiру веселе, тому й вирiшили поставити ящик на стiл i випатрати його вже там.

Як сказали, так i зробили. Я теж допомагав; i ось уже ящик на столi, посеред безлiчi пляшок та келихiв; чимало iх, морочившись iз ящиком, розбили. «Старий Чарлi», що вже встиг добряче пiдпити, дуже червоний на виду, сiв на чiльне мiсце з удавано поважною мiною i грiзно загрюкав по столу карафою, закликаючи всiх поводитися гiдно «пiд час викопування скарбу».

Трохи погаласували, потiм урештi вгамувались, i, як часто бувае в таких випадках, запала глибока, значуща тиша. Мене попросили зiрвати вiко, i я, звичайно, зробив це, мовляв, «iз безмежною втiхою».

Я приставив до щiлини долото, кiлька разiв легенько стукнув по ньому молотком, вiко враз пiднялося, i в ту ж мить у ящику рвучко звiвся, обличчям просто до хазяiна, вкритий саднами, закривавлений, уже зачеплений тлiном труп замордованого мiстера Шатлворсi. Якусь хвильку труп застигло, скорботно витрiщався тьмяними мертвими очима в обличчя мiстеровi Честеновi; потiм повiльно, але виразно, з притиском промовивши двое слiв: «Це ти!» – вивалився через бiчну стiнку ящика, нiби цiлком задоволений, i, здригаючись, простягся на столi.

Те, що вiдбулося потiм, годi змалювати словами. Всi кинулися стрiмголов до дверей i вiкон, де декотрi з гостей, начебто найдужчi, просто-таки зомлiли вiд жаху. Та минули першi божевiльнi секунди переляку, i очi всiх звернулись до мiстера Честена. Навiть проживши тисячу рокiв, я не змiг би забути смертноi муки, що вiдбилась на його спотвореному обличчi, щойно такому розчервонiлому вiд радостi й вiд вина. Якусь хвилину вiн сидiв нерухомо, наче мармурова статуя; погляд його, безтямний, застиглий i порожнiй, був неначе звернений усередину, заглиблений у споглядання власноi пiдлоi, злочинноi душi. Та врештi той погляд раптом нiби вернувся в довколишнiй свiт; убивця схопився зi стiльця, важко повалився головою й плечима на стiл i, припавши до трупа, квапливо, надривно виповiв у всiх подробицях свiй огидний злочин, за який ранiше ув’язнили й прирекли до смертi мiстера Пеннiфезера.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/edgar-po-8681339/vbivstvo-na-vulici-morg-the-murders-in-the-rue-morgue/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Живих переслiдують пошестi, мертвих – сама смерть (лат.).




2


Походять вiд того, що ми не можемо бути самi (фр.).

Мерсье в «L’an deux mille quatre cent quarante» (Утопiчний роман «Двi тисячi чотириста сороковий рiк» (фр.).) серйозно пiдтримуе доктрину метемпсихозу, а І. Дiзраелi каже, що «нема другоi системи, такоi простоi й приступноi для розумiння». Полковник Ітен Аллен, «Юнак з зелених гiр», теж нiбито був серйозним прихильником метемпсихозу (прим. автора).




3


Тiльки раз живе в живому тiлi: без неi кiнь, собака i навiть сама людина – не мають навiть подоби цих тварин (фр.).




4


Казали менi товаришi, що той, хто провiдуе могили друзiв, трохи полегшуе свiй клопiт (лат.).




5


«Про широчiнь блаженного Царства Божого» (лат.).




6


«Про плоть Христову» (лат.).




7


«Помер син Божий; це вiрогiдне, бо недоладне; i воскрес iз могили; це безперечне, бо неможливе» (лат.).




8


Що всi ii кроки мали в собi щось вiд почуття (фр.).




9


Всi ii зуби мали в собi щось вiд думки. Вiд думки! (Фр.)




10


М’яка, як бiфштекс (калiчена фр.).




11


Мертвi не вiдчувають несправедливостi (лат.).




12


Про мертвих – нiчого, крiм доброго (лат.).




13


Маленька вечiрка (фр.).