Книга - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Великий Гетсбi = The Great Gatsby
Френсiс Скотт Фiцджеральд


Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896—1940) – американський письменник, автор багатьох романiв та оповiдань про поколiння «епохи джазу», яскравий представник так званого «втраченого поколiння». «Великий Гетсбi» – його найвiдомiший роман, який став символом «столiття джазу».

Америка, початок 20-х рокiв ХХ сторiччя, час «сухого закону» i гангстерських розбiрок, яскравих вогнiв i яскравого життя.

Тридцятирiчний Нiк Каррауей приiхав до Нью-Йорка навчатися банкiвськоi справи, хоча й плекае у глибинi душi мрiю про письменництво. Вiн i розповiдае читачевi про пригоду, в яку виявився втягнутим. Аби уникнути мiськоi спеки, Нiк винайняв занедбаний будиночок у примiськiй зонi Нью-Йорка Вест-Егг, на березi затоки, де розташованi багатi будинки. Головним героем оповiдi стае його найближчий сусiд, хазяiн великого палацу, нiкому не вiдомий, загадковий та ексцентричний самотнiй молодик на iм’я Джей Гетсбi – Великий Гетсбi. Це людина, яка створила себе за рецептами американськоi моралi i яка дуже багата, але попри те – надзвичайно самотня. Кохання Великого Гетсбi до Дейзi стае величезною трагедiею не тiльки для нього…

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.





Френсiс Скотт Фiцджеральд

Великий Гетсбi = The Great Gatsby





Роздiл 1


Ще будучи зеленим i вразливим юнаком, я дiстав вiд батька пораду, яку запам’ятав на все життя. – Щоразу, коли тобi раптом захочеться когось осудити, – сказав вiн, – згадуй, що не кожному на цiм свiтi випали переваги, якi маеш ти. Вiн нiчого не додав до цього, але ми з ним завжди розумiли один одного з пiвслова, i менi ясно було, що вiн мае на думцi набагато бiльше. Отож я привчив себе не квапитися з висновками i завдяки цiй звичцi не раз здобував прихильнiсть людей пересiчних, а ще частiше ставав жертвою невиправних зануд. Хвороблива натура швидко вловлюе i зразу ж намагаеться використати вияв терпимостi з боку людини цiлком нормальноi; ще в коледжi менi несправедливо закидали потяг до дешевоi популярностi через те, що найбiльш вовкуватi й замкнутi хлопцi звiряли менi своi потаемнi жалi. Я зовсiм не домагався такоi вiдвертостi – навпаки, помiтивши в голосi спiврозмовника першi нотки довiрчих одкровень, я, бувало, вдавав, що хочу спати, чи поспiшаю кудись, чи переходив на такий собi задерикувато-легковажний тон; адже, виливаючи душу, молодi люди, як правило, не добирають своiх власних слiв, а говорять з чужого голосу i до того ж, на жаль, з явними недомовками.

Стриманiсть у судженнях вселяе невичерпну надiю. Я й досi побоююся прогавити щось, якщо забуду батькове снобiстське зауваження – яке я по-снобiстському повторюю – про те, що природа надiляе людей рiзним розумiнням дозволеного i недозволеного.

А тепер, похвалившись своею терпимiстю, я мушу зiзнатися, що вона не безмежна. Поведiнка людини може грунтуватися на засадах твердих, як камiнь, чи хлипких, як твань, але часом настае й така мить, коли мене вже не обходить, на чому вона грунтуеться. Минулоi осенi, коли я повернувся з Нью-Йорка, менi хотiлося, щоб людство стало на варту своiх моральних цiнностей, як затягнутий у мундир солдат. З мене досить уже було розгульних екскурсiй з вiдвiданням потаемних закуткiв людськоi душi. Тiльки для Гетсбi, людини, iм’ям якоi названа ця книжка, я робив виняток, – для Гетсбi, котрий уособлював усе те, що я глибоко зневажаю. Якщо мiряти особистiсть напругою ii поривань, то вiн був особистiстю надзвичайною, надiленою якоюсь загостреною чутливiстю до всього, що може пообiцяти йому життя; вiн був немовби частиною одного з тих складних приладiв, що рееструють пiдземнi поштовхи на вiдстанi десяткiв тисяч миль. Чутливiсть ця не мала нiчого спiльного з млявою вразливiстю, яку гучно iменують «артистичною вдачею», – це була рiдкiсна здатнiсть надiятися, романтичний запал, якого я нi в кому бiльше не зустрiчав i, певне, вже нiколи не зустрiну. Нi, Гетсбi наостанку виправдав себе; не вiн, а те, що тяжiло над ним, та отруйна курява, яку здiймали крила його мрii, – ось що на час позбавило мене iнтересу до людських перебiжних печалей та скороминущих радощiв. Я належу до заможноi родини, яка от уже в третьому поколiннi вiдiграе значну роль у життi нашого середньозахiдного мiста. Каррауеi – це, власне, цiлий клан, що, за родинними переказами, походить вiд герцогiв Баклу, але наша парость бере початок фактично вiд дiдового брата, який приiхав сюди 1851 року, вiдкупився вiд участi в Громадянськiй вiйнi й налагодив оптову торгiвлю залiзним товаром, яку тепер провадить мiй батько. Я нiколи не бачив свого двоюрiдного дiда, але кажуть, нiби я схожий на нього – засвiдчувати це мае його досить грубий портрет, що висить у батьковому кабiнетi. 1915 року, рiвно через двадцять п’ять рокiв пiсля мого батька, я завершив вищу освiту в Нью-Хейвенi, а трохи згодом узяв участь у тiй запiзнiлiй мiграцii тевтонських племен, яке заведено називати Великою свiтовою вiйною. Похiдне життя так захопило мене, що, повернувшись додому, я вже не мiг всидiти на мiсцi. Рiдний штат здавався менi тепер не славним осереддям всесвiту, а, скорiш, його пощербленим краем; тим-то я вирiшив податися на Схiд i вивчитися на бiржовика. Всi моi знайомi жили з бiржi – тож невже вона не прогодуе ще одного самотнього чоловiка? Моi численнi тiтки й дядьки обговорювали це питання так заклопотано, наче йшлося про вибiр для мене початковоi школи, i нарештi дуже поважно й не дуже впевнено виголосили: «Власне, чом би й нi…»

Батько погодився протягом року оплачувати моi рахунки, i ось пiсля всiляких непередбачених затримок я навеснi 1922 року приiхав до Нью-Йорка, як менi здавалося тодi, – назавжди. Менi, звiсно, слiд було б найняти помешкання в самому мiстi, але наближалося лiто, а я прибув з краю просторих травникiв i тiнистих дерев, i тому, коли один молодий колега по конторi запропонував найняти вдвох помешкання де-небудь у передмiстi, я радо пристав на це. Вiн пiдшукав обшарпаний дачний будиночок за вiсiмдесят доларiв на мiсяць, але в останню хвилину фiрма вiдрядила його до Вашингтона й менi довелось оселитися там самому. Я завiв собаку – щоправда, всього на кiлька днiв, бо потiм вiн утiк, – купив старенький «додж» i найняв служницю, фiнку, яка стелила менi лiжко й готувала на електричнiй плитцi снiданок, бормочучи собi пiд нiс якiсь фiнськi мудрощi.

Першi кiлька днiв я почував себе самотньо, аж поки одного ранку мене зупинив на дорозi якийсь чоловiк. – Ви не скажете, як дiстатися до Вест-Егга? – безпорадно спитав вiн. Я пояснив. І коли я рушив далi, почуття самотностi як рукою зняло. Я був тутешнiй, я був старожил, я показував дорогу iншим! Випадковий перехожий надав менi звання почесного громадянина цiеi мiсцевостi. Сонце припiкало щодень сильнiше, бруньки розпукувалися, вистрiлюючи листя, мов у кiно при вповiльненiй зйомцi, i, як завжди о цiй порi, я сповнювався вiрою в те, що з настанням лiта почнеться нове життя. Передусiм я вiзьмуся за книжки, я читатиму iх одну за одною, а ще – набиратимуся сили й здоров’я, п’ючи на повнi груди свiже, живлюще повiтря. Я купив кiльканадцять посiбникiв з банкiвськоi i кредитноi справи, з економiки капiталовкладень, i вони вишикувалися на полицi, сяючи червоними палiтурками з золотим тисненням, мов щойно викарбуванi монети, обiцяючи розкрити блискучi таемницi, вiдомi лише Мiдасу, Моргану й Меценату.

Я мав також благородний намiр прочитати багато iнших книжок. В унiверситетi я захоплювався лiтературними вправами – протягом року навiть писав пишномовнi, претензiйнi передовi для «Йельського вiсника» – i тепер хотiв удосконалитися на цiй нивi, щоб знову стати найвужчим з усiх вузьких фахiвцiв – так званою всебiчно розвиненою людиною. Мiж iншим, я кажу це не для красного слова – зрештою, життя бачиш найлiпше, коли спостерiгаеш його тiльки з одного вiкна.

Волею випадку я оселився в одному з найдивнiших куточкiв Пiвнiчноi Америки, на неширокому, вкритому буйною рослиннiстю островi, що простягся просто на схiд вiд Нью-Йорка – островi, на якому серед iнших примх природи е два незвичайнi геологiчнi утвори. За двадцять миль вiд мiста в солону масу найбiльш освоених вод Pахiдноi пiвкулi, в широченний затон, що зветься протокою Лонг-Айленд, заходять два миси, якi обрисами нагадують величезнi яйця, однаковi за формою i роздiленi тiльки невеликою затокою. Вони не являють собою iдеальнi овали – кожне, як Колумбове яйце, знизу сплюснуте, – але схожiсть iхнiх обрисiв та розмiрiв, певне, щоразу спантеличуе чайок, що пролiтають над ними. Для безкрилих iстот ще дивовижнiша особливiсть полягае в тому, що, поза обрисами та розмiрами, цi утвори цiлковито вiдрiзняються один вiд одного.

Я оселився у Вест-Еггу – сказати б, менш фешенебельному з двох селищ, хоча цей словесний ярлик дуже приблизно окреслюе химерний, ба навiть трохи лиховiсний контраст мiж ними. Мiй будиночок стояв на самому краю мису, ярдiв за п’ятдесят вiд берега, затиснутий мiж двома величезними особняками, з тих, якi наймають на сезон за дванадцять-п’ятнадцять тисяч. Особливо розкiшною була споруда праворуч – достеменна копiя якоiсь нормандськоi H?tel de Ville з вежею, новенькi мури якоi ще ледь прикривало обрiдне плетиво плюща, з мармуровим плавальним басейном i садком на добрих сорок акрiв.

Я знав, що це особняк Гетсбi. Цебто, – оскiльки ми з ним не були знайомi, – що вiн належить якомусь добродiевi на прiзвище Гетсбi. Мiй будиночок був тут мов бiльмо на оцi, але бiльмо таке малесеньке, що його навiть не помiчали, й тому я мав змогу тiшитися не тiльки видом на море й на газон мого сусiда, а й усвiдомленням того, що я живу в оточеннi мiльйонерiв – i все за якихось вiсiмдесят доларiв на мiсяць.

По той бiк затоки сяяли над водою бiлi палаци фешенебельного Іст-Егга, i, власне, iсторiя лiта, про яке йдеться, починаеться з мого вечiрнього вiзиту до Б’юкененiв, що мешкали в Іст-Еггу. Дейзi Б’юкенен доводилася менi троюрiдною сестрою, а Тома я знав ще з студентських часiв. Вiдразу по вiйнi я два днi гостював у них у Чикаго. Том, серед iнших своiх спортивних перемог, здобув колись славу найкращого нападаючого футбольноi команди Йельського унiверситету – тобто став одним iз тих досить типових американцiв, котрi на двадцять першому роцi життя досягають граничноi межi досконалостi, за якою вже все, що б вони не робили, мае присмак поразки. Батьки його були неймовiрно багатi – ще в унiверситетi йому дорiкали за звичку розкидатися грошима, – i тепер вiн перебрався з Чикаго на Схiд з розмахом просто-таки разючим; привiз, наприклад, з Лейк-Фореста цiлий табун понi для гри в поло. Навiть важко було повiрити, що в моему поколiннi е люди настiльки багатi, що можуть дозволити собi таке. Я не знаю, що спонукало iх переселитися на Схiд. Вони провели рiк у Францii, теж без видимих на те причин, а потiм якийсь час переiздили з мiсця на мiсце, завжди туди, де збиралися багатii, щоб разом грати в поло й тiшитися своiм багатством. «Ми починаемо осiдле життя», – сказала менi Дейзi по телефону, але я не повiрив цьому. Я не мiг зазирнути iй у душу, але менi здавалося, що Том довiку блукатиме по свiту, гнаний тугою за безповоротно втраченою гостротою почуттiв футболiста. Отак воно й сталося, що одного теплого вiтряного вечора я приiхав до Іст-Егга в гостi до двох своiх давнiх приятелiв, яких я, власне, майже не знав. Їхнiй особняк виявився ще пишнiшим, нiж я собi уявляв. Це була весела червоно-бiла споруда в пiвденному колонiальному стилi з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже бiля самоi води, бiг з чверть милi до парадних дверей, перестрибуючи через сонячнi годинники, i стежки, посипанi товченою цеглою, i пломенiючi квiтники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбiгу спинався на стiну яскраво-зеленим виноградним лозинням. На терасу будинку виходив ряд балконних дверей; широко розчиненi назустрiч теплому надвечiрньому вiтровi, вони сяяли золотом проти сонця, а на сходах, широко розставивши ноги, стояв Том Б’юкенен у костюмi для верховоi iзди. Вiн змiнився зi студентських рокiв. Тепер це був кремезний русявий тридцятирiчний чоловiк з твердою лiнiею губ i гоноровитими манерами. Найпримiтнiшими в його обличчi були очi: блискучi, зухвалi, вони дивилися так, що здавалося, нiби вiн весь час загрозливо подаеться вперед. Навiть трохи жiночна ошатнiсть наiзницького костюму не могла приховати могутностi його тiла: халяви лискучих чобiт облягали литки так тiсно, що, здавалося, шнурiвка як не лусне, а коли вiн ворухнув плечем, пiд тонким сукном перекотився вузол дужих м’язiв. Це було тiло, в якому вчувалася мертва хватка, – жорстоке тiло. Голос його – рiзкий, хрипкий тенор – тiльки пiдсилював враження, що перед тобою людина брутальна. В тому голосi бринiла ледь помiтна зверхнiсть, навiть коли вiн говорив з приемними йому людьми, – не дивно, що в унiверситетi багато хто ненавидiв його лютою ненавистю. Здавалося, вiн казав: «Не думайте, що я наполягаю на своему лише тому, що я сильнiший i мужнiший вiд вас!» На старшому курсi ми з ним належали до одного студентського товариства, i, хоч друзями не були, менi весь час здавалося, що я йому подобаюсь, i що вiн, вовкуватий, зухвалий, а проте неприкаяний, хоче подобатися менi. Ми постояли трохи на залитiй сонцем терасi.

– Я тут непогано влаштувався, – сказав вiн, роззираючись довкола з неспокiйним блиском в очах. Потiм, узявши мене за плече, змусив обернутись i жестом широкоi пласкоi долонi запросив оглянути панораму, що вiдкривалася з тераси: спадистий iталiйський сад, пiв-акра яскравих духмяних троянд i далi, бiля берега, моторна яхта з задертим носом, що погойдувалася на хвилях припливу. – Я купив цю садибу в Демейна, нафтовика, – вiн знов обернув мене за плече, ввiчливо, але рвучко. – Ну, ходiмо.

Проминувши великий хол, ми опинилися в осяйному рожевому просторi, приналежнiсть якого до будинку позначали тiльки високi склянi дверi праворуч i лiворуч. Вiдчиненi навстiж дверi яскраво бiлiли на тлi соковитоi зеленi, що немовби вростала в будинок. Легкий вiтрець гуляв по кiмнатi, пiдхоплюючи завiси, мов блiдi прапори, – то вдуваючи iх досередини, то видмухуючи надвiр, а то раптом пiдкидаючи вгору, до стелi, схожоi на глазурований весiльний торт, i, коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебiгала тiнь, мов жмури, знятi бризом на морськiй гладiнi. Єдиною цiлковито нерухомою рiччю в тiй кiмнатi була величезна канапа, на якiй, мов на заякоренiй повiтрянiй кулi, сидiли двi молодi жiнки. Їхнi бiлi сукнi морщились i трiпотiли, неначе вони обидвi щойно залетiли сюди пiсля короткого польоту навколо дому. Я, напевне, з хвилину постояв, слухаючи, як шурхотять i виляскують завiси й порипуе картина на стiнi. Потiм щось грюкнуло – Том Б’юкенен зачинив з одного боку дверi, – i впiйманий вiтер затих у кутках кiмнати, а завiси, килим i обидвi молодi жiнки поволi опустилися додолу. Молодша з двох жiнок була менi незнайома. Вона лежала на своему кiнцi канапи, випростана, нерухома, трохи вiдкинувши голову, нiби на пiдборiддi в неi стояла якась рiч, що ii вона насилу втримувала в рiвновазi. Якщо вона й помiтила мене краечком ока, то нiчим не виказала цього, а я, розгубившись, мало не попросив пробачення за те, що завадив iй своею несподiваною появою. Друга – це була Дейзi – спробувала пiдвестись. Заклопотано насупившись, вона трохи подалася вперед, але тут-таки засмiялася чарiвно безглуздим смiхом, i я теж засмiявся i пiдiйшов до канапи.

– Я просто остовпiла вiд радостi. – Вона знову засмiялася, нiби сказала щось дуже дотепне, й затримала на мить мою руку, заглядаючи менi в очi з таким виразом, наче найбiльше в життi мрiяла побачити саме мене. Вона вмiла так дивитись. Потiм пошепки назвала менi прiзвище дiвчини, що балансувала невидимою рiччю: Бейкер. Кажуть, нiби Дейзi говорить стишеним голосом тiльки для того, щоб змусити спiврозмовника нахилитися ближче до неi; смiховинний закид, який анiтрохи не применшуе ii чарiвностi. Уста мiс Бейкер ворухнулися, вона ледь помiтно кивнула менi головою й вiдразу ж знову вiдкинула ii назад – певно, те, що стояло в неi на пiдборiддi, захиталось, i вона злякалася, що воно впаде. І знову я мало не попросив у неi пробачення. Будь-який вияв надмiрноi самовпевненостi й незалежностi завжди приголомшуе мене. Кузина знову привернула до себе мою увагу, почавши розпитувати мене своiм низьким, хвилюючим голосом.

Слухаючи такий голос, ловиш кожен його перелив, немов мелодiю, яку тобi дано почути лише раз у життi. Дейзi мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловiкам, якi захоплювалися нею, найважче було забути звабу ii голосу – ту його милозвучну владнiсть, той тихий придих: «Чуеш?» – немов вiдлуння великоi втiхи, якоi вона щойно зазнала, i обiцянка втiхи ще бiльшоi, яка чекае попереду. Я розповiв, що по дорозi до Нью-Йорка зупинився на день у Чикаго, й переказав iй вiтання вiд десятка друзiв.

– То вони там тужать за мною? – радiсно вигукнула вона.

– Все мiсто охоплено смутком. В усiх машин лiве задне колесо пофарбоване в чорний колiр на знак жалоби, а над пiвнiчним берегом озера цiлу нiч розлягаеться стогiн i плач.

– Ой, як гарно! Вертаймося туди, Томе. Завтра ж! – І тут-таки без видимого зв’язку вона додала: – Глянув би ти, Нiку, яка в нас донечка!

– Покажи.

– Вона зараз спить. Їй уже три роки. Ти ще не бачив ii? – Нi. – Я неодмiнно покажу ii тобi… Вона…

Том Б’юкенен, який нетерпляче походжав по кiмнатi, зупинився i поклав менi руку на плече. – Чим ти тепер займаешся, Нiку? – Стажуюся на бiржового маклера. – В кого? – Я назвав. – Нiколи не чув, – зневажливо кинув вiн. Мене це розсердило. – Почуеш, – коротко вiдказав я. – Неодмiнно почуеш, якщо оселишся тут надовго. – О, щодо цього можеш бути певен, – мовив вiн, глянувши на Дейзi, а потiм знову на мене, немов чекаючи якихось заперечень. – Не такий я дурний, щоб селитися десь-iнде.

Тут мiс Бейкер сказала: «Авжеж!» – i я аж здригнувся з несподiванки: це було перше слово, яке вона вимовила за весь час. Певно, ii саму це здивувало не менше, нiж мене; вона позiхнула i, швидко, зграбно вивернувшись, опинилася на ногах.

– Аж затерпла вся, – поскаржилася вона. – Здаеться, я все життя пролежала на цiй канапi.

– Не дивися на мене так, – вiдказала Дейзi. – Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.

– Нi, дякую, – мовила мiс Бейкер до чотирьох кок тейлiв, щойно принесених до кiмнати. – Перед грою я не п’ю.

Господар дому недовiрливо подивився на неi. – Це ж треба! – Вiн вихилив свою склянку так, наче в нiй була тiльки крапля на денцi. – Не збагну, як тобi взагалi щось удаеться.

Я зачудовано подивився на мiс Бейкер, не розумiючи, що саме iй «удаеться». На неi приемно було дивитися. Вона була струнка, з маленькими грудьми й трималася рiвно, мов молодий кадет – навiть по-кадетському трохи вiдводила назад плечi. Їi сiрi, примруженi очi з чемною цiкавiстю дивилися на мене з гарненького, блiдого, вередливого личка. Менi раптом здалося, що я вже десь бачив ii, можливо, на фотографii.

– Ви мешкаете у Вест-Еггу? – промовила вона досить зневажливо. – В мене там е знайомi.

– Я там не знаю жодн…

– Не може бути, щоб ви не знали Гетсбi.

– Гетсбi? – спитала Дейзi. – Якого Гетсбi?

Перше нiж я встиг сказати, що це мiй сусiд, лакей оголосив, що iсти подано, i Том Б’юкенен, затиснувши в залiзних пальцях мiй лiкоть, владно випровадив мене з вiтальнi – немов пересунув пiшака з однiеi клiтки на iншу. Розслаблено, неквапно, взявшись руками в боки, обидвi молодi жiнки йшли попереду нас до столу, накритого на терасi, що рожевiла в промiннi надвечiрнього сонця. Вогники чотирьох свiчок миготiли на столi пiд притихлим вiтерцем.

– А свiчки навiщо? – насупилася Дейзi й загасила iх пальцями. – За два тижнi буде найдовший день року. – Вона обвела нас сяючим поглядом. – Скажiть, у вас бувало так, що ви чекаете й чекаете цього найдовшого дня, а потiм, коли вiн уже минув, згадуете, що прогавили його? Зi мною таке щороку бувае.

– Давайте придумаемо що-небудь, – сказала мiс Бейкер, позiхаючи так, наче вона не до столу сiдала, а вкладалася в лiжко.

– Давайте, – сказала Дейзi. – Але що? – Вона безпорадно глянула на мене. – Що взагалi можна придумати?

Перше нiж я встиг вiдповiсти, вона раптом з жахом утупилась очима у свiй мiзинець, а тодi жалiбно вигукнула: – Дивiться! Я забила палець! – Ми всi подивилися – на суглобi був синець. – Це все ти, Томе, – ображено сказала вона. – Я знаю, ти ненавмисне, але це твоя робота. Так менi й треба: нащо одружувалася з таким здоровезним бездушним вайлом. – Я терпiти не можу цього слова, – сердито перебив ii Том. – Навiть коли менi кажуть його жартома. – Вайло! – вперто повторила Дейзi. Часом вона й мiс Бейкер починали говорити разом, але в iхнiй пустотливiй, безладнiй балаканинi не було жвавостi, вона була холодна, як iхнi бiлi сукнi, як iхнi байдужi очi, в яких не свiтилося жодного прагнення. Вони були присутнi за столом i терпiли нашу з Томом присутнiсть, тiльки з чемностi намагаючись розважати нас або допомагаючи нам розважати iх. Вони знали: незабаром обiд скiнчиться, а невдовзi по тому скiнчиться й вечiр, i його можна буде недбало пустити в непам’ять. Усе це було зовсiм не так, як на Заходi, де вечiр минае в гарячковiй напрузi, в постiйному невситимому сподiваннi чогось чи в нервовому побоюваннi, що вiн от-от дiйде кiнця.

– Дейзi, поряд з тобою я почуваю себе справжнiм дикуном, – признався я пiсля другого келиха чудового бордо, якого анiтрохи не псував легкий присмак корка. – Чи не можна завести розмову про щось простiше, ну, скажiмо, про види на врожай?

Я не вкладав у цi слова якогось прихованого змiсту, але реакцiя на них була несподiвана. – Цивiлiзацiя стоiть на краю загибелi! – з раптовою люттю вигукнув Том. – Я тепер став безпросвiтним песимiстом. Ти читав книжку Годдарда «Пiднесення кольорових iмперiй»? – Вперше про неi чую, – вiдповiв я, здивований його тоном. – Чудова книжка, ii кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильнiсть, то бiла раса… то, словом, кольоровi поглинуть бiлих. І це щира правда, це доведено науково.

– Наш Том стае мислителем, – зауважила Дейзi з непiдробним смутком. – Вiн читае рiзнi мудрi книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми нiяк… – Я читаю науковi працi, – вiдрубав Том, кинувши на неi сердитий погляд. – Цей Годдард знае, що пише. Вiд нас, вiд панiвноi раси вимагаеться пильнiсть, бо якщо ми забудемо про неi, iншi раси вiзьмуть гору.

– Ми повиннi стерти iх на порох, – прошепотiла Дейзi, люто пiдморгнувши червоному призахiдному сонцю.

– От якби ви жили в Калiфорнii… – почала мiс Бейкер, але Том перебив ii, важко засовавшись на стiльцi. – Рiч у тiм, що ми належимо до нордичноi раси. Я, i ти, i ти, i… – якусь мить повагавшись, вiн кивком голови зарахував до нордичноi раси i Дейзi, й вона зразу ж пiдморгнула менi. – І все, з чого складаеться цивiлiзацiя, створено нами – ну, там, наука, мистецтво i таке iнше. Розумiеш?

Було щось жалюгiдне в цiй його затятостi, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще бiльше зросло. Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пiшов до апарата, й Дейзi, скориставшись з хвилинноi паузи, нахилилася до мене.

– Я розкрию тобi родинну таемницю, – жваво зашепотiла вона. – Про нiс нашого лакея. Хочеш знати таемницю про нiс нашого лакея?

– Заради цього я, власне, й приiхав. – Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеем. Ранiше вiн служив у Нью-Йорку, в однiй родинi, що мала столового срiбла на двiстi персон, i його обов’язком було чистити те срiбло. Вiн його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього почав блищати нiс… Спочатку тьмяно, а потiм дедалi яскравiше, – докинула мiс Бейкер.

– Так, дедалi яскравiше, й дiйшло до того, що йому до велося вiдмовитись вiд тiеi посади.

Останнi променi сонця пестливо торкнулися порожевiлого обличчя Дейзi. Я слухав ii тихий голос, мимоволi тамуючи подих, подаючись до неi всiм тiлом, та ось рожеве свiтло почало згасати, i променi зникли з ii обличчя, повiльно, неохоче, мов дiти, яких сутiнки женуть додому з вулицi, що обiцяла ще так багато розваг. Лакей повернувся i прошепотiв щось на вухо Томовi. Той насупив брови, вiдсунув свiй стiлець i, не сказавши нi слова, ввiйшов до вiтальнi. Його вiдсутнiсть, здавалося, ще бiльше розворушила Дейзi, вона знову нахилилася до мене й сказала задушевним, спiвучим голосом: – Як менi приемно бачити тебе за нашим столом, Нiку! Знаеш, ти схожий на… на троянду, так, саме на троянду. Правда ж? – звернулася вона до мiс Бейкер, шукаючи в неi пiдтвердження. – Правда ж, вiн – справжня троянда?

Це була неправда. Я навiть вiддалено не схожий на троянду. Вона говорила, що на думку спливе, але вiд неi вiяло зворушливим теплом, неначе серце ii поривалося назовнi з потоком цих гарячкових, бентежних слiв. А потiм вона раптом кинула серветку на стiл, вибачилась i теж зникла у вiтальнi. Ми з мiс Бейкер обмiнялися швидкими поглядами, зумисне позбавленими будь-якого виразу. Я хотiв щось сказати, але вона, стрiпнувшись, нашорошилася й застережливо цитьнула на мене. Притишенi, схвильованi голоси долинули до нас iз вiтальнi, й мiс Бейкер подалася всiм тiлом уперед, безсоромно прислухаючись. Голоси пiдвищилися так, що вже майже можна було розрiзнити окремi слова, потiм притихли, знову збуджено загули i, нарештi, замовкли.

– Цей мiстер Гетсбi, про якого ви згадували, – мiй сусiд, – заговорив я.

– Мовчiть. Дайте послухати, що там робиться.

– А там щось робиться? – невинно спитав я.

– Невже ви нiчого не знаете? – щиро здивувалася мiс Бейкер. – Я гадала, що всi знають.

– Я не знаю.

– Ну, як вам сказати… – почала вона, вагаючись. – У Тома е пасiя в Нью-Йорку. – Пасiя? – розгублено перепитав я. Мiс Бейкер кивнула головою. – Могла б, мiж iншим, мати хоч трохи совiстi й не дзвонити йому в обiднiй час. Правда ж?

Перше нiж я встиг зрозумiти, про що йдеться, почулося шелестiння сукнi, рипiння шкiряних пiдошов – i Том з Дейзi повернулися до столу. – Даруйте, нагальна справа! – удавано весело вигукнула Дейзi.

Вона сiла, допитливо глянула на мiс Бейкер, потiм на мене й повела далi: – Я на хвильку визирнула в сад, вiн виглядае так романтично. Посеред газону сидить пташка, по-моему, це соловейко – вiн, напевно, прибув на кораблi з-за океану. Боже, як вiн спiвае! – Вона й сама мало не спiвала. – Суцiльна романтика, чи не так, Томе?

– Просто казкова романтика, – вiдповiв вiн i упалим голосом мовив до мене: – Пiсля обiду, якщо не зовсiм стемнiе, я покажу тобi стайню.

Телефон знову задзвонив. Дейзi, дивлячись на Тома, рiшуче похитала головою, i розмова про стайню та й, власне, розмова взагалi розтанула в повiтрi. З останнiх п’яти хвилин, проведених за столом, менi запам’яталися лише вогники свiчок, що iх не знати чому знову запалили, i мое бажання дивитися всiм просто в очi й водночас уникати iхнiх очей. Не знаю, про що думали в цей час Дейзi й Том, але навiть мiс Бейкер, з ii явною схильнiстю до тверезого скептицизму, навряд чи спромоглася викинути з пам’ятi оте рiзке, металеве, раптове нагадування про себе з боку п’ятоi особи, незримо присутньоi за нашим столом. Комусь, можливо, така ситуацiя видалася б пiкантною; мене ж охопило бажання негайно викликати полiцiю.

Ясна рiч, про коней бiльше не згадувалося. Том i мiс Бейкер, роздiленi широкою смугою сутiнок, перейшли до бiблiотеки й сiли там, немов над невидимим, але цiлком реальним покiйником, а я, зображуючи галантну зацiкавленiсть i водночас удаючи, нiби трохи недочуваю, обiйшов з Дейзi будинок; уже зовсiм споночiло, коли веранди, що сполучалися мiж собою, вивели нас знову на центральну терасу. Там ми й умостилися бiк у бiк на плетенiй канапцi. Дейзi обхопила обличчя руками, немов перевiряючи його чарiвну округлiсть, i погляд ii занурився в оксамитну пiвтемряву. Я бачив, що вона вже насилу стримуе хвилювання, i, намагаючись хоч якось заспокоiти ii, почав розпитувати про дочку.

– Ми з тобою мало знаемо одне одного, Нiку, – сказала вона раптом. – Навiть як на троюрiдних родичiв. Ти не був на моему весiллi.

– Я тодi ще не повернувся з вiйни.

– Так, справдi. – Вона повагалася. – Розумiеш, Нiку, я стiльки всякого натерпiлася, що вже нi в що не вiрю.

Видно, вона мала-таки на те пiдстави. Я помовчав, але вона нiчого бiльше не сказала, тож я зробив ще одну жалюгiдну спробу перевести розмову на ii дочку.

– Вона, певно, вже розмовляе i… i iсть, i взагалi…

– Авжеж. – Вона неуважливо глянула на мене. – Слухай, Нiку, хочеш знати, що я сказала, коли вона народилась? Тобi цiкаво?

– Дуже.

– Це допоможе тобi зрозумiти i те, як я ставлюся до… до багатьох речей. Тож не минуло ще й години, вiдколи вона з’явилася на свiт, а Том був бозна-де. Я прокинулася пiсля наркозу, почуваючи себе зовсiм самотньою, i зразу спитала акушерку: «Хлопчик чи дiвчинка?» Вона вiдповiла: «Дiвчинка», i я вiдвернулася i заплакала, а тодi сказала: «Ну й добре, що дiвчинка. Тiльки дай Боже, щоб вона виросла дурненькою, бо в цьому нашому життi жiнцi найкраще бути дурненькою лялечкою!» Розумiеш, я вважаю, що наше життя – це суцiльна мерзота, – переконано вела вона далi. – І всi так вважають, навiть найосвiченiшi люди. Нi, я не просто вважаю, я певна цього. Я ж бо скрiзь побувала, всього надивилася, все перепробувала. – Вона зухвало блиснула очима, зовсiм як Том, i засмiялась iз звабною зневагою. – Я жiнка бувала, ох, бувала!

Досi голос ii спонукав мене слухати й вiрити, та тiльки-но вона вмовкла, я вiдчув нещирiсть у ii словах. Мене охопив раптовий сумнiв: невже протягом цiлого вечора вона грала комедiю, щоб заручитися моiм спiвчуттям? За хвилину я переконався в цьому: на чарiвному обличчi Дейзi з’явилася самовдоволена посмiшка, неначе вона довела нарештi, що е повноправним членом того вельми привiлейованого таемного товариства, до якого належав i Том.

Червона кiмната квiтла в сяйвi лампи. Том i мiс Бейкер сидiли на рiзних кiнцях довгоi канапи, дiвчина читала йому вголос «Сетердей iвнiнг пост», i одноманiтний журкiт слiв зливався в заколисливу мелодiю. Свiтло лампи, яскраве на халявах його чобiт, тьмяне на ii волоссi кольору осiннього листя, вiддзеркалилося вiд глянсованоi сторiнки, коли мiс Бейкер перегорнула ii пружним рухом зграбноi руки.

Коли ми ввiйшли, вона застережливо виставила вперед долоню, дочитала: «Далi буде», – й кинула журнал на столик. Затерпле тiло ii жадало руху: дiвчина нетерпляче випростала ноги й пiдвелася.

– Десята година, – оголосила вона, визначивши час не iнакше як поглядом на стелю. – Слухнянiй дiвчинцi пора спатки.

– У Джордан завтра змагання, – пояснила Дейзi. – У Вестчестерi.

– Ах, то ви – Джордан Бейкер!

Тепер я зрозумiв, чому вона видалася менi знайомою – це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографiй, що iлюстрували репортажi про спортивнi подii в Ешвiлi, Хот-Спрiнгсi й Палм-Бiчi. Я навiть чув якусь плiтку, що виставляла ii в дуже невигiдному свiтлi, але про що саме йшлося, забув.

– На добранiч, – лагiдно мовила вона. – Розбудiть мене о восьмiй, гаразд?

– І ти так рано встанеш?

– Встану. На добранiч, мiстере Каррауей. Ми ще побачимося.

– Ну, звiсно, побачитеся, – запевнила Дейзi. – Я оце навiть думаю, чи не посватати вас. Навiдуйся до нас частiше, Нiку, я постараюсь – як це кажуть? – спарувати вас. Знаеш – то ненароком замикатиму вас обох у комiрчинi, то виштовхуватиму в човнi у вiдкрите море абощо…

– На добранiч, – гукнула зi сходiв мiс Бейкер. – Я нiчого не чула.

– Вона славна дiвчина, – сказав Том по хвилi. – Тiльки даремно iй дозволяють отак швендяти, куди iй заманеться.

– А хто може iй щось дозволити чи заборонити? – холодно спитала Дейзi.

– Їi родина – звiсно хто.

– Їi родина – це одна-однiсiнька тiтка, якiй уже, мабуть, двiстi рокiв. Але тепер нею опiкуватиметься Нiк, еге ж, Нiку? Тепер, улiтку, вона приiздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вогнища сприятливо вплине на неi.

Дейзi й Том подивились одне на одного.

– Вона з Нью-Йорка? – квапливо спитав я.

– З Луiсвiлла. Подруга моеi юностi. Моеi щасливоi, безтурботноi…

– Ти що, провела з Нiком на верандi задушевну бесiду? – раптом спитав Том.

– Задушевну бесiду? – Вона глянула на мене. – Нi, не пригадую. Стривай, здаеться, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неi. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися…

– Тобi, Нiку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на вiру, – застерiг мене Том.

Я весело вiдповiв, що взагалi нiчого не чув, i трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей i, поки я сiдав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику свiтла. В останню мить Дейзi гукнула:

– Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дiвчиною там, у себе вдома?

– Так, так, – приязно пiдхопив Том, – ми чули, що в тебе е наречена.

– Наклеп. Я надто бiдний.

– А ми чули, – наполягала Дейзi; на мiй подив, вона знов оживилася, мов квiтка, що розпустила пелюстки. – Ми чули вiд трьох рiзних людей, отже, це правда.

Звiсно, я знав, про що йдеться, але в мене справдi не було нiякоi нареченоi. Чутки про моi заручини стали, власне, однiею з причин, що спонукали мене податися на Схiд. Негоже рвати давню дружбу з дiвчиною через якiсь плiтки, та, з iншого боку, менi зовсiм не хотiлося, щоб тi плiтки врештi довели мене до шлюбу.

Цiкавiсть Тома й Дейзi до моеi особи зворушила мене, тепер навiть iхне багатство не здавалося менi таким нездоланним бар’ером мiж нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не мiг позбутись якогось неприемного, гнiтючого почуття. Менi здавалося, що Дейзi лишаеться едине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсiм не мала такого намiру. Що ж до Тома, то звiстка, що в нього е «пасiя в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, нiж те, що якась книжка здатна вивести його з рiвноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствiлих iдей: видно, могутнiй тваринний егоiзм не живив бiльше його владну душу.

Лiто вже настало по-справжньому – про це свiдчили новi рекламнi вогнi на дахах придорожнiх кафе й перед заправними станцiями, де новенькi червонi бензоколонки стирчали в озерцях свiтла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину пiд навiс й присiв на подвiр’i на покинуту газонокосарку. Вiтер ущух, стояла яскрава, напоена звуками нiч, мiж дерев лопотiли крилами птахи, нескiнченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутнi мiхи землi. Темний силует кота плавно перескочив через освiтлений мiсяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам – крокiв за п’ятдесят вiд мене, вiдокремившись вiд тiнi сусiднього будинку, стояв якийсь чоловiк; встромивши руки в кишенi, вiн дивився на срiбний розсип зiрок. Спокiйна невимушенiсть його пози й та особлива впевненiсть, з якою його ноги приминали траву, пiдказали менi, що це мiстер Гетсбi власною персоною вийшов роздивитись, яка дiлянка тутешнього неба належить йому особисто.

Я вирiшив окликнути його. Мiс Бейкер згадувала про нього за обiдом, i цього вистачило б, щоб зав’язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, я раптом зрозумiв, що зараз недоречно порушувати його самотнiсть: вiн якось дивно простяг руки до темноi води i, хоч вiдстань мiж нами була чимала, я мiг би заприсягтися, що вiн тремтить. Мимоволi я i собi подивився на море, але не побачив нiчого, крiм одинокого зеленого вогника, малесенького й дуже далекого; певно, то був сигнальний лiхтар на краю чийогось причалу. Коли ж я озирнувся, Гетсбi вже зник, i я знову лишився сам у неспокiйнiй темрявi.




Роздiл 2


Десь на пiвдорозi мiж Вест-Еггом i Нью-Йорком шосе раптом пiдбiгае до залiзничного полотна i з чверть милi бiжить попiд ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це Долина Жужелицi – примарнi лани, де жужелиця сходить, мов збiжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химернi сади; де жужелиця набувае обрисiв будинкiв з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навiть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловiчкiв, якi то виникають, то розчиняються в iмлистому, попiльному туманi. Час вiд часу валка сiрих вагонеток виповзае невидимими рейками, зупиняеться iз страхiтливим брязкотом, i вiдразу ж попелясто-сiрi чоловiчки роем накидаються на них з важкими лопатами й здiймають таку густу хмару, що крiзь неi вже не видно, яким таемничим дiлом вони зайнятi.

Але над тiею сiрою пусткою, над зловiсними клубами куряви, що безнастанно повзуть по нiй, ви незабаром розрiзняете очi доктора Т. Дж. Еклберга. Очi доктора Т. Дж. Еклберга блакитнi й величезнi – дiаметр самоi тiльки райдужноi оболонки дорiвнюе цiлому ярдовi. Вони дивляться на вас не з обличчя, а просто крiзь величезнi окуляри в жовтiй оправi, що сидять на неiснуючому носi. Певно, якийсь веселун окулiст iз Квiнса встановив тут цю рекламу, сподiваючись збiльшити приплив пацiентiв, а потiм сам назавжди склепив повiки або переiхав кудись, забувши прихопити з собою цей щит. Хоч би як там було, очi його, трохи збляклi вiд сонця й дощу, й досi задумливо споглядають похмуре звалище. З одного боку Долина Жужелицi впираеться в брудну, смердючу рiчку, i, коли мiст на нiй розводять, щоб пропустити баржi, пасажирам затриманого поiзда доводиться iнодi цiлих пiвгодини видивлятися на безрадiсний краевид. Поiзд робить там зупинку завжди, принаймнi на хвилину, i саме завдяки цьому я познайомився з коханкою Тома Б’юкенена.

Про те, що вiн мае коханку, твердили всi, хто його знав. І обурювалися тим, що вiн дозволяе собi з’являтися з нею у фешенебельних ресторанах i, залишивши ii саму за столиком, походжае по залу й заводить розмови з кожним знайомим. Хоч менi цiкаво було подивитись на неi, знайомитися з нею я не хотiв – а проте познайомитися довелось. Якось надвечiр ми з Томом разом iхали поiздом до Нью-Йорка, й коли поiзд зупинився над кучугурами жужелицi, Том раптом зiрвався на ноги i, схопивши мене пiд лiкоть, буквально витяг з вагона.

– Давай зiйдемо тут, – наполягав вiн. – Я хочу познайомити тебе з моею дiвчиною.

Певно, вiн добряче випив за обiдом i тепер хотiв гульнути разом зi мною – навiть якщо доведеться присилувати мене до цього. Йому навiть не спадало на думку, що я можу мати iншi плани на недiлю.

Слiдом за ним я перелiз через низьку побiлену огорожу залiзничного полотна, i пiд пильним поглядом доктора Еклберга ми пройшли якусь сотню ярдiв у зворотному напрямку. Єдиними ознаками людськоi присутностi перед нами були три сумiжних будиночки з жовтоi цегли, що стояли на краю звалища, – така собi Головна вулиця пустиря, що нiкуди не вела й нi з чим не з’еднувалась. Один з тих будиночкiв, призначений пiд крамницю, стояв порожнiй, у другому, до якого вела жужелична стежка, мiстився нiчний ресторанчик, а в третьому був гараж пiд вивiскою: «Авторемонт. – Джордж Б. Вiльсон. – Купiвля i продаж автомобiлiв». Туди ми i ввiйшли.

Всерединi було вбого й голо; лише один автомобiль – запилюжений, поламаний «форд» – зацьковано тулився до стiни в темному кутку. Менi раптом спало на думку, що цей порожнiй гараж тiльки ширма, а над ним ховаються таемничi розкiшнi апартаменти; але в цю мить на дверях конторки з’явився, витираючи руки ганчiркою, сам хазяiн.

Це був млявий блондин, з обличчям безвольним, але загалом досить приемним. Коли вiн побачив нас, у його вологих блакитних очах засвiтився блiдий вогник надii.

– Вiтаю, Вiльсоне, друзяко, – сказав Том, весело ляснувши його по плечу. – Як справи?

– Грiх нарiкати, – вiдповiв Вiльсон не дуже впевненим тоном. – Коли ж ви нарештi продасте менi ту машину?

– Десь на тому тижнi. Мiй механiк лагодить ii.

– Я бачу, вiн не дуже квапиться.

– А я цього не бачу, – вiдрубав Том. – Якщо вас щось не влаштовуе, я, зрештою, можу продати ii комусь iншому.

– Та нi, що ви, – скоромовкою проказав Вiльсон. – Це я так…

Голос його урвався. Том нетерпляче роззирався довкола. Та ось на сходах почулися кроки, й за мить досить дебела жiноча постать затулила свiтло в дверях конторки. Жiнка була рокiв тридцяти п’яти, вже досить тiлиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото бувае, тiльки додавала iй звабностi. В обличчi, вiдтiненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодноi правильноi риси, жодного натяку на вроду, але вся iстота ii випромiнювала дивовижну жвавiсть, неначе в кожнiй клiтинцi ii тiла невгасимо жеврiв вогонь. Вона повiльно всмiхнулась i, пройшовши повз чоловiка – пройшовши майже крiзь нього, наче це була не людина, а тiнь, – пiдiйшла до Тома й потисла йому руку, дивлячись просто в очi. Потiм облизнула губи i, не повертаючи голови, сказала чоловiковi низьким, хрипким голосом:

– Ти б хоч здогадався стiльцi принести, щоб людям було де сiсти.

– Зараз, зараз, – Вiльсон подався до своеi конторки й вiдразу ж зник з очей, злившись iз сiрими цементними стiнами. Його темний костюм i русяве волосся вкривав налiт сiроi куряви – як i все довкола, за винятком жiнки, яка пiдiйшла тепер майже впритул до Тома.

– Давай зустрiнемося сьогоднi, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поiздом.

– Гаразд.

– Я чекатиму внизу, на перонi, бiля газетного кiоска.

Вона кивнула й вiдiйшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вiльсон вийшов з двома стiльцями зi своеi конторки.

Ми почекали ii на шосе, вiдiйшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кiлька днiв, i весь сiрий, кощавий хлопчик-iталiець укладав рядочком петарди вздовж залiзничноi колii.

– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмiнявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

– Гiрше не бувае.

– Для неi з’iздити до Нью-Йорка – справжне свято.

– А чоловiк ii як на це дивиться?

– Вiльсон? Вiн гадае, що вона iздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знае, на якому свiтi живе.

Отак i вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втiм, не зовсiм разом; мiсiс Вiльсон обачливо сiла в iнший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрi могли опинитись у поiздi.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного муслiну, що туго напнулася на ii широких стегнах, коли Том допомагав iй вийти на кiнцевiй зупинцi. В газетному кiоску вона купила номер «Таун теттла» й кiноогляд, а в аптекарськiй крамничцi – кольдкрем i флакончик парфумiв. Нагорi, в лункiй пiвтемрявi вокзального крила, мiсiс Вiльсон пропустила чотири таксi й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сiрою оббивкою, яке нарештi вивезло нас iз громаддя вокзалу в слiпуче сонячне сяйво. Та майже вiдразу вона рвучко одвернулася од вiкна i, подавшись уперед, постукала в шибку шоферовi, а тодi зажадала вiд Тома:

– Купи менi собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втiха – собачка.

Заднiм ходом ми пiд’iхали до сивого дiдуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висiв кошик, у якому вовтузилося кiлька зовсiм малих цуценят непевноi мастi.

– Яка це порода? – захоплено спитала мiсiс Вiльсон, коли старий пiдiйшов до вiкна таксi.

– Є на всякий смак. Яку ви бажаете, мадам?

– Менi б сторожову – таку, як ото в полiцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свiй кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повiтрi лапками.

– Це не сторожовий пес, – сказав Том.

– Та, мабуть-таки, не зовсiм сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скорiше це ердель. – Вiн провiв рукою по коричневiй зморшкуватiй спинцi. – Але подивiться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лiкувати вiд застуди.

– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила мiсiс Вiльсон. – Скiльки вiн коштуе?

– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларiв.

Ердель – а серед його предкiв, без сумнiву, був i якийсь ердель, дарма що лапки вiн мав напрочуд бiлого кольору, – опинився на колiнах мiсiс Вiльсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

– Це хлопчик чи дiвчинка? – делiкатно спитала вона.

– Цей песик? Цей песик – хлопчик.

– Це сучка, – впевнено сказав Том. – Ось вам грошi, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виiхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-iдилiчну цього ясного недiльного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара бiлих овечок.

– Зупинiть на хвилинку, – сказав я. – Тут я мушу з вами попрощатись.

– Нi в якому разi, – вiдрубав Том. – Мiртл образиться, якщо ти не поiдеш до нас, правда, Мiртл?

– Їдьмо з нами, – попросила вона. – Я подзвоню Кетрiн, моiй сестрi. Вона красуня – так кажуть усi, хто розумiе.

– Та я б з охотою, але…

Перетнувши Центральний парк, ми поiхали далi, заглиблюючись у захiдну частину мiста. На Сто п’ятдесят восьмiй вулицi довжелезним бiлим пирогом простяглись однаковi житловi будинки, там, перед одною iз скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертаеться у своi володiння, мiсiс Вiльсон узяла на руки песика й решту своiх покупок i величною ходою ввiйшла в параднi дверi.

– Я запрошу i подружжя Маккi, – оголосила вона в лiфтi. – Але найперше подзвоню Кетрiн.

Квартира мiстилася на горiшньому поверсi – маленька вiтальня, маленька iдальня, маленька спальня i ванна кiмната. Вiтальня вiд самого порога була заставлена надто громiздкими, як на неi, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрiзь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стiнi була надмiру збiльшена фотографiя – на перший погляд, вона зображала курку на оповитiй туманом каменюцi. Проте з вiдстанi кiлькох крокiв курка прибирала форми капелюшка, i з-пiд нього до вас усмiхалося гладке обличчя якоiсь бабусi. На столi лежали вперемiж старi номери «Таун теттла», книжка пiд назвою «Симон, званий Петром» i кiлька бродвейських журнальчикiв скандальноi хронiки. Ввiйшовши, мiсiс Вiльсон передусiм заходилась коло щеняти. Хлопчик-лiфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою i молока, до якого вiн, уже з власноi iнiцiативи, додав бляшанку твердих собачих галет – одна така галета потiм до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том вiдiмкнув дверцята секретера й видобув звiдти пляшку вiскi.

Я лише двiчi в життi впивався, i це був той другий раз. Тому все, що вiдбувалося там, я бачив немов крiзь тьмяний, каламутний серпанок, хоча, принаймнi до восьмоi години, квартиру заливало веселе сонячне свiтло. Сидячи в Тома на колiнах, мiсiс Вiльсон обдзвонювала якихось своiх знайомих; потiм з’ясувалося, що нема чого курити, i я пiшов по сигарети. Коли я повернувся, у вiтальнi нiкого не було, тож я скромно примостився в кутку й прочитав цiлий роздiл iз «Симона, званого Петром»; не знаю, чи книжка ця так жахливо написана, чи вiскi забило менi памороки, але я анiчогiсiнько не втямив.

Тiльки-но Том i Мiртл (а пiсля першого тосту ми з мiсiс Вiльсон уже називали одне одного на iм’я) повернулися до вiтальнi, почали з’являтися гостi.

Кетрiн, сестра Мiртл, виявилася стрункою, помiтною жiночкою рокiв тридцяти з густою копицею рудого коротко пiдстриженого волосся i молочно-бiлим вiд пудри обличчям. Брови в неi були вискубанi, а потiм намальованi пiд бiльш хвацьким кутом; та оскiльки природа намагалася повернути бровам первiсну форму, то обличчя мало якийсь двоiстий вираз. Кожен ii рух супроводився брязкотом незлiченних керамiчних браслетiв, що ковзали то вгору, то вниз на ii руках. Вона ввiйшла до вiтальнi такою швидкою, впевненою ходою i окинула меблi таким хазяйським поглядом, що я подумав, чи не вона тут мешкае. Та коли я спитав ii про це, вона вибухнула робленим реготом, голосно повторила мое запитання, а потiм сказала, що мешкае з приятелькою в готелi. Мiстер Маккi, блiдий, схожий на жiнку чоловiк, був сусiдом знизу. Видно, вiн щойно поголився; на щоцi в нього засохла плямка бiлоi пiни. Вiн шанобливо привiтався до кожного з присутнiх, а менi пояснив, що належить до «мистецького кола». Згодом я довiдався, що вiн фотограф i що збiльшений портрет матерi мiсiс Вiльсон, який, мов туманне потойбiчне видиво, завис на стiнi кiмнати, – витвiр його рук. Його дружина була галаслива, манiрна, вродлива i нестерпна. Вона гордо розповiла менi, що, вiдколи вони одружилися, чоловiк сфотографував ii сто двадцять сiм разiв.

Мiсiс Вiльсон встигла перед появою гостей перевдягтись i тепер була вбрана в шикарну вихiдну сукню з кремового шифону, що шурхотiв, коли вона походжала по вiтальнi. Немовби пiд впливом нового туалету змiнилась i ii поведiнка. Та дивовижна жвавiсть, що так вразила мене при нашому знайомствi в гаражi, перейшла в просто-таки разючу пиху. Їi смiх, жести, мова ставали дедалi неприроднiшими, i в мiру того, як вона надималася, вiтальня немовби зменшувалась довкола неi, аж поки в мене виникло враження, що мiсiс Вiльсон стрiмко обертаеться в клубах диму на якiйсь рипучiй, скреготливiй осi.

– Ох, люба, – казала вона сестрi робленим, верескливим голосом, – усi тi людцi тiльки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твiй рахунок. Не далi як минулого тижня до мене сюди приходила жiнка, зробила педикюр, а заправила стiльки, наче видалила менi апендицит!

– А як ту жiнку звуть? – спитала мiсiс Маккi.

– Мiсiс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клiентiв.

– Менi так подобаеться ваша сукня, – сказала мiсiс Маккi. – Вiд неi очей не вiдiрвеш.

Мiсiс Вiльсон вiдхилила комплiмент, зневажливо звiвши одну брову.

– Ет, це вже старi лахи, – мовила вона. – Цю сукню я вже не ношу – надягаю хiба тодi, коли менi байдуже, як виглядаю.

– Але вона вам страшенно пасуе, ви в нiй якась особлива, – не вгавала мiсiс Маккi. – Якби Честер мiг зняти вас у такiй позi, вийшов би справжнiй шедевр!

Ми всi мовчки втупились очима в мiсiс Вiльсон, а вона, вiдкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у вiдповiдь слiпучу усмiшку. Мiстер Маккi якийсь час придивлявся до неi, схиливши голову набiк, а тодi простяг руку вперед, вiдвiв назад i знову простяг уперед.

– Я змiнив би освiтлення, – сказав вiн нарештi. – Щоб увиразнити скульптурнiсть обличчя. І обов’язково взяв би в кадр волосся в усiй його пишнотi.

– А я б нiзащо не змiнювала освiтлення! – вигукнула мiсiс Маккi. – По-моему, це…

– Шш! – присадив ii чоловiк, i ми всi знову зосередилися на предметi дискусii, але тут Том Б’юкенен голосно позiхнув i звiвся на ноги.

– Ви б краще випили чогось, – звернувся вiн до подружжя Маккi. – Мiртл, дай ще льоду й мiнеральноi, поки всi тут не поснули.

– Я ж казала тому хлопцевi, щоб принiс лiд. – Мiртл звела брови, обурена недбалiстю прислуги. – От ледацюги! За ними як не простежиш, нiчого не зроблять.

Вона подивилася на мене й не знати чому засмiялась. Потiм схопила песика, палко поцiлувала його i вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарiв чекають там ii наказiв.

– Я зробив кiлька непоганих пленерiв на Лонг-Айлендi, – самовдоволено мовив мiстер Маккi.

Том тупо подивився на нього.

– Два навiть оправив у рамки й повiсив у себе вдома.

– Два чого? – спитав Том.

– Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий – «Мис Монток. Море».

Кетрiн, сестра Мiртл, сiла на диван поряд мене.

– Ви теж живете на Лонг-Айлендi? – спитала вона.

– Я живу у Вест-Еггу.

– Справдi? Я там нещодавно побувала, з мiсяць тому. На вечорi в одного добродiя на iм’я Гетсбi. Ви з ним знайомi?

– Вiн мiй сусiд.

– Знаете, кажуть, вiн чи то племiнник, чи то двоюрiдний брат кайзера Вiльгельма. Звiдти i його багатство.

– Справдi?

Вона кивнула головою.

– Я його боюся. По-моему, з таким, як вiн, краще не мати справи.

Цю вельми цiкаву iнформацiю про мого сусiда урвала мiсiс Маккi, яка, показавши пальцем на Кетрiн, раптом вигукнула:

– А знаеш, Честере, з нею ти б теж змiг дещо зробити!

Але мiстер Маккi тiльки неуважливо кивнув iй головою i знову обернувся до Тома.

– Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слiвце. Менi б тiльки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

– А ви звернiться до Мiртл, – вибухнув реготом Том; мiсiс Вiльсон саме ввiйшла до вiтальнi з тацею. – Вона вам напише рекомендацiйного листа. Напишеш, Мiртл?

– Якого листа? – спантеличено спитала Мiртл.

– Рекомендацiйного листа до твого чоловiка, нехай мiстер Маккi зробить з нього кiлька етюдiв. – Вiн поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажiмо: «Джордж Б. Вiльсон бiля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрiн присунулася ближче й прошепотiла менi у вухо:

– Вона ненавидить свого чоловiка так само, як Том – свою дружину!

– Невже!

– Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Мiртл, потiм на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моему, так: домоглися б i вiн, i вона розлучення, а потiм побралися б.

– Тож i вона не любить Вiльсона?

Вiдповiдь на це була несподiвана. Вiдповiла сама Мiртл, яка почула запитання, – вiдповiла лютою, брудною лайкою на адресу чоловiка.

– От бачите! – переможно вигукнула Кетрiн, а потiм знову притишила голос. – Власне, все упираеться в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзi зовсiм не була католичкою, i хитрiсть, прихована в цiй брехнi, справила на мене неабияке враження.

– Коли вони все ж таки поберуться, – вела далi Кетрiн, – то переiдуть на Захiд i там пересидять, поки галас тут стихне.

– Тодi вже краще було б переiхати до Європи.

– О, то ви любите Європу? – несподiвано голосно вигукнула Кетрiн. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

– Справдi?

– Так, рiвно рiк тому. Їздила туди з приятелькою.

– І довго там пробули?

– Нi, ми тiльки з’iздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двiстi доларiв, але за два днi в казино нас обдерли до нитки. І досi дивуюсь, як ми звiдти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те мiсто!

Надвечiрне небо за вiкном на мить заяскрiло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос мiсiс Маккi вiдразу повернув мене до вiтальнi.

– Я теж мало не зробила жахливоi помилки, – енергiйно призналася вона. – Мало не вийшла замiж за еврейчика, який упадав коло мене кiлька рокiв. А знала ж, що вiн менi у слiд ступити не годен. І всi менi казали: «Люсiль, цей чоловiк тобi у слiд ступити не годен!» Та коли б я не зустрiлася з Честером, вiн би мене кiнець кiнцем укоськав.

– Так-так, – покивала головою Мiртл Вiльсон. – Але ви все ж таки за нього не вийшли.

– Та звiсно, що не вийшла.

– А от я вийшла, – не зовсiм точно сказала Мiртл. – Ось у чому рiзниця мiж тим, що випало на нашу долю.

– А нащо ти це зробила, Мiртл? – спитала Кетрiн. – Нiхто ж тебе не силував.

Мiртл на мить замислилася.

– Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, – сказала вона нарештi. – Я вважала, що вiн людина вихована, а виявилося, що вiн i нiгтя мого не вартий.

– Ти ж якийсь час кохала його без тями, – зауважила Кетрiн.

– Кохала? Без тями? – обурилася Мiртл. – Звiдки ти це взяла? Я кохала його не бiльше, нiж оцього добродiя.

Вона тицьнула пальцем у мiй бiк, i всi подивилися на мене з докором. Я спробував усiм своiм виглядом показати, що нашi стежки нiколи ранiше не сходились.

– Якщо я й з’iхала з глузду, то лише тодi, коли погодилась одружитися з ним. Але я вiдразу зрозумiла свою помилку. Вiн позичив у когось костюм, щоб надягти на весiлля, а менi навiть не сказав про це, i за кiлька днiв – його саме не було вдома – якийсь тип прийшов по той костюм. – Вона озирнулася, перевiряючи, чи всi ii слухають. – «Як? – кажу. – Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки вiддала, а потiм упала на лiжко i ревма проревла аж до вечора.

– Їй справдi вже треба йти вiд нього, – знову зашепотiла до мене Кетрiн. – Вони прожили над тим гаражем цiлих одинадцять рокiв! А до Тома вона ж нi на кого навiть не дивилася.

Пляшка вiскi – вже друга того вечора – тепер переходила з рук у руки, i тiльки Кетрiн не торкалась ii, запевняючи, що iй «i без нього весело». Том викликав консьержа й послав його по якiсь знаменитi сандвiчi, якi, мовляв, можуть замiнити цiлу вечерю. Я знову i знову поривався пiти – менi хотiлося пiшки пройтися в лагiдних сутiнках до Центрального парку, але щоразу, коли я намагався пiдвестись, мене втягували в якусь безладну, галасливу суперечку, що мов мотузкою прив’язувала мене до крiсла.

А тим часом, можливо, якийсь випадковий перехожий дивився вгору, на нашi освiтленi вiкна, й мiркував, якi таемницi людського iснування ховаються за ними, i подумки я опинявся на мiсцi того перехожого й вiдчував ту саму цiкавiсть. Я був водночас i тут, i там, охоплений i захватом, i страхом перед нескiнченною рiзноманiтнiстю життя.

Мiртл присунула свое крiсло до мого i, гаряче дихаючи, раптом вихлюпнула на мене iсторiю свого знайомства з Томом.

– Ми сидiли у вагонi одне навпроти одного, на тих двох мiсцях бiля тамбура, що iх завжди займають в останню чергу. Я iхала до Нью-Йорка, до сестри, й мала в неi заночувати. Вiн був у фрацi, в лакових черевиках, i я не могла вiдiрвати вiд нього очей, але щоразу, як вiн на мене дивився, я вдавала, нiби розглядаю рекламний плакат у нього над головою. Коли ми приiхали й почали виходити, вiн опинився поряд зi мною й так притиснувся своею бiлою манишкою до мого плеча, що я пригрозила покликати полiсмена, але вiн менi не повiрив. Вiд хвилювання я була мов у туманi: коли ми з ним сiдали в таксi, я навiть не розумiла, чи це таксi, чи вагон пiдземки. А в головi думка: «Живемо тiльки раз, живемо тiльки раз».

Вона озирнулася на мiсiс Маккi, й кiмната виповнилась ii робленим смiхом.

– Ох, люба! – вигукнула вона. – Я подарую вам цю сукню, як тiльки вона менi набридне. Завтра я куплю собi нову. Менi треба скласти на завтра список усiх справ. Масаж, потiм перманент, потiм купити нашийник для собачки, й оту попiльничку з пружинкою, i вiнок з чорним шовковим бантом на могилку матусi, такий, щоб пролежав цiле лiто. Неодмiнно треба все це записати, щоб я нiчого не забула.

Була дев’ята година, та майже вiдразу ж я знову глянув на годинник, i виявилося, що вже десята. Мiстер Маккi спав у крiслi, поклавши на колiна стиснутi кулаки – в позi, яку люблять прибирати перед фотоапаратом поважнi дiлки. Своею хусткою я стер з його щоки засохлу мильну пiну, що цiлий вечiр муляла менi очi.

Щеня сидiло на столi i, витрiщаючи заслiпленi димом очицi, раз у раз тихенько скавучало. Якiсь люди з’являлися, зникали, домовлялися кудись iти, губили одне одного, шукали й знову знаходили на вiдстанi трьох крокiв. Уже десь над пiвнiч Том Б’юкенен i мiсiс Вiльсон, стоячи лицем в лице, запекло засперечалися з приводу того, чи мiсiс Вiльсон мае право вимовляти iм’я Дейзi.

– Дейзi! Дейзi! Дейзi! – вигукувала мiсiс Вiльсон. – Чув? Скiльки схочу, стiльки й казатиму. Дейзi! Дей…

Коротким вправним ударом долонею Том Б’юкенен роз’юшив iй носа.

Потiм були закривавленi рушники на пiдлозi ванноi, обуренi вигуки жiнок i болiснi уривчастi зойки, що перекривали весь цей галас. Мiстер Маккi прокинувся, пiдвiвся i, мов сновида, рушив до дверей. На пiвдорозi вiн зупинився, обернувся й обвiв поглядом усю цю сцену: його дружина й Кетрiн, лаючись i втiшаючи Мiртл, метушаться з якимись пляшечками й бинтами мiж громiздких меблiв, а на диванi нещасна, залита кров’ю жертва намагаеться сторiнками «Таун теттла» прикрити гобелен зi сценами Версаля. Потiм мiстер Маккi знов обернувся i рушив до дверей. Знявши з канделябра свого капелюха, я вийшов слiдом за ним.

– Давайте коли-небудь пообiдаемо разом, – запропонував вiн, коли лiфт, застогнавши, поiхав униз.

– А де?

– Де хочете.

– Не чiпайте важеля, – сердито застерiг лiфтер.

– Перепрошую, – з гiднiстю мовив мiстер Маккi. – Я не помiтив, що торкаюсь його.

– Гаразд, – сказав я. – З приемнiстю.

…Я стояв коло його лiжка, а вiн сидiв на ньому в спiдньому, з великою папкою в руках.

– «Красуня i звiр»… «Самотнiсть»… «Стара шкапа бакалiйника»… «Бруклiнський мiст»…

Потiм я лежав на лавi в холодному залi Пенсiльванського вокзалу i, силкуючись у напiвснi вчитати ранковий випуск «Трiб’юн», чекав поiзда, що вiдходить о четвертiй ранку.




Роздiл 3


Лiтнiми вечорами з будинку мого сусiда линула музика. Чоловiки й жiнки, мов рiй метеликiв, з’являлись i зникали в синявi його саду, серед шелесту голосiв, шампанського i зiрок. Вдень, пiд час припливу, я бачив, як його гостi стрибають у воду з вишки на причалi або засмагають на гарячому пiску його пляжу, а два його моторнi катери розтинають хвилi протоки, й за ними у вирi шумовиння злiтають акваплани. По суботах i недiлях його «ролс-ройс» перетворювався на рейсовий автобус i з дев’ятоi ранку до пiзньоi ночi возив гостей з мiста чи до мiста, а його фургончик, мов прудкий жовтий жук, бiгав до станцii зустрiчати кожний поiзд. А в понедiлок восьмеро слуг, серед них i додатково найнятий другий садiвник, бралися за швабри, щiтки, молотки й садовi ножицi i цiлий день у потi чола усували слiди вчорашнiх руйнувань. Щоп’ятницi п’ять ящикiв апельсинiв та лимонiв прибували вiд постачальника з Нью-Йорка, i щопонедiлка тi самi апельсини й лимони покидали будинок з чорного ходу у виглядi гори розполовинених шкурок. На кухнi стояла машина, що за пiвгодини вичавлювала сiк з двохсот апельсинiв; для цього треба було тiльки двiстi разiв натиснути пальцем на кнопку. Щонайменше двiчi на мiсяць до мого сусiда приiздив цiлий загiн декораторiв, якi привозили кiлькасот метрiв брезенту й таку ж кiлькiсть рiзноколiрних лампочок, нiби збиралися перетворити величезний сад Гетсбi на рiздвяну ялинку. На столах, мiж принадних закусок, громадилися нашпигованi прянощами окiсти, пiстрявi, мов убiр арлекiна, салати, поросята в тiстi й iндики, в чародiйський спосiб перетворенi на червоне золото. У великому холi споруджувалася висока стойка з обнiжком iз справжньоi мiдi, й у тому барi було все – i джини, i лiкери, i всiлякi трунки такого давнього походження, що бiльшiсть запрошених дiвчат, через молодi лiта, просто не знали, що то таке.

…О сьомiй прибувае оркестр – не якийсь там жалюгiдний квiнтет, а в повному складi: i гобоi, i тромбони, i саксофони, i альти, i корнети, i флейти, i великi та малi барабани. На цей час останнi пляжники, повернувшись з берега, вже одягаються нагорi; машини з нью-йоркськими номерами вишикувалися перед домом у п’ять рядiв, i в залах, у вiтальнях, на верандах, що мiняться всiма барвами веселки, можна побачити зачiски, зробленi за останнiм неймовiрним криком моди, i шалi, якi не снилися навiть кастiльським модницям. Бармени тiльки встигають наливати, тацi з коктейлями пропливають мiж деревами саду, i вже саме повiтря стае п’янким i дзвiнким вiд говору й смiху, побiжного обмiну новинами, схожими на плiтки, побiжних знайомств, що за хвилину будуть забутi, й палких вiтань, якими обмiнюються дами, що нiколи не знали одна одну на iм’я.

Лiхтарi яскравiшають у мiру того, як земля вiдвертаеться вiд сонця, i ось уже оркестр заграв хмiльну, рвучку мелодiю, i хор голосiв зазвучав на тон вище. Смiх з кожною хвилиною стае жвавiшим, нестримнiшим, вiн вибухае вже вiд одного жартiвливого слiвця. Тут i там гостi сходяться докупи, склад цих гурткiв дедалi швидше змiнюеться, вони розростаються i розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З’являються i блукачки, самовпевненi дiвчата, що в’юняться мiж осiб огрядних i статечних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на коротку, радiсну мить у центр уваги гуртка i, збудженi успiхом, поспiшають далi крiзь море облич, голосiв, кольорiв, що мiняться у свiтлi декоративних лiхтарiв.

Не раз одна з таких непосид, мерехтлива у своiй сукнi, вихоплюе просто з повiтря келих з коктейлем, вихиляе його до дна для хоробростi i, вибiгши на обтягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати запальний сольний танець. На мить западае тиша; диригент люб’язно пiдлагоджуеться до ii ритму, й у натовпi вже шириться помилкова чутка, нiби це – дублерка Гiльди Грей з вар’ете «Фолi». Гамiр знову наростае, i тепер уже розваги починаються по-справжньому.

Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбi, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень – туди приiздили самi. Сiдали в машину, iхали на Лонг-Айленд i врештi опинялись у Гетсбi. Хто-небудь з присутнiх знайомив новоприбулих з господарем, i потiм кожен поводився так, як заведено поводитися в парку розваг. А траплялося, що гостi приiздили й вiд’iздили, так i не познайомившись iз господарем – простодушнiсть, що приводила iх сюди, вже сама по собi правила за вхiдний квиток.

Але мене було запрошено за всiма правилами етикету. Вранцi в суботу шофер у сiро-блакитнiй лiвреi з’явився на газонi перед моiм будинком i вручив менi напрочуд церемонне послання вiд свого хазяiна: мiстер Гетсбi писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завiтаю до нього «на скромну вечiрку». Вiн, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався нанести менi вiзит, але прикрий збiг обставин завадив йому здiйснити цей намiр. І розгонистий пiдпис: Джей Гетсбi.

Вдягнувшись у бiлий фланелевий костюм, я на початку восьмоi перейшов до Гетсбi в сад i зразу ж почув себе досить нiяково у вирi незнайомих менi людей, хоч тут i там я часом помiчав обличчя, що iх не раз бачив у примiському поiздi. Менi вiдразу впало в око, як багато молодих англiйцiв вкраплено в той натовп; всi вони були добре вдягненi, всi мали трiшечки голодний вигляд i всi неголосно й поважно розмовляли iз солiдними, заможними американцями. Я вирiшив, що вони щось продають – акцii, чи страховi полiси, чи автомобiлi. В усякому разi, видно було, що запах великих i легких грошей дражнить iхнiй нюх, викликаючи впевненiсть, що кiлькох вдало дiбраних переконливих слiв вистачить, щоб тi грошi перекочували до iхньоi кишенi.

Прийшовши, я передусiм спробував розшукати господаря, але тi двое чи трое гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витрiщалися на мене так здивовано i так енергiйно запевняли мене у своiй цiлковитiй неспроможностi дати вiдповiдь, що я поплентався до столу з коктейлями – единого мiсця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним i зайвим.

Певно, я б напився там доп’яну просто вiд збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами i, злегка вiдхилившись назад, iз зневажливою цiкавiстю подивилась униз, на натовп у садку.

Я не знав, зрадiе вона моiй появi чи нi, але менi конче треба було за когось учепитися, бо я вже вiдчував, що от-от почну заводити панiбратськi балачки з випадковими перехожими.

Кинувшись до сходiв, я загорлав: «Добривечiр!» – так голосно, що вигук мiй, здавалося, луною озвався в найвiддаленiших куточках саду.

– Я так i думала, що зустрiну вас тут, – неуважливо мовила Джордан, коли я вибiг сходами до неi. – Адже ви казали, що мешкаете поряд з…

Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину придiлить менi увагу, й запитально подивилася на двох дiвчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися бiля пiднiжжя сходiв.

– Добривечiр! – вигукнули дiвчата разом. – Як прикро, що ви програли!

Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фiнальну зустрiч.

– Ви нас не впiзнаете, – сказала одна з дiвчат у жовтому вбраннi. – Ми з вами познайомилися тут з мiсяць тому.

– У вас тодi волосся було iншого кольору, – вiдказала Джордан. Я аж здригнувся, але дiвчата вже пiшли далi, й зауваження ii мiг почути лише мiсяць, який з’явився явно передчасно – очевидно, з кошика iз закусками, привезеного запобiгливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку пiд мою, i, спустившись сходами, ми пiшли бродити садом. З напiвтемряви назустрiч нам випливла таця з коктейлями, i ми, з келихами в руках, пiдсiли до столика, за яким уже вмостилися тi двое дiвчат у жовтому i трое чоловiкiв, кожен з яких був нам вiдрекомендований як мiстер Мимр.

– Ви тут часто буваете? – спитала Джордан у дiвчини, що сидiла поряд з нею.

– Востанне була тодi, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено вiдповiла та й звернулася до своеi приятельки: – Ти, здаеться, теж, Люсiль?

З’ясувалося, що й Люсiль теж.

– Менi тут подобаеться, – сказала Люсiль. – Менi хоч би де бути – аби десь бути, тому я нiколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стiлець i роздерла сукню. Вiн спитав, як мене звуть i де я мешкаю, i не минуло й тижня, як менi принесли пакунок вiд Круар’е, а в ньому – нова вечiрня сукня.

– І ви прийняли? – спитала Джордан.

– Авжеж, прийняла. Я навiть хотiла сьогоднi ii надягти, але ii треба трошки перешити – заширока в бюстi. Свiтло-блакитна, розшита бiсером лавандового кольору. Двiстi шiстдесят п’ять доларiв.

– Нi, що не кажiть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дiвчина. – Вiн явно стараеться нi з ким не псувати стосункiв.

– Хто – вiн? – спитав я.

– Гетсбi. Менi казали…

Обидвi дiвчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

– Менi казали, нiби вiн колись убив людину.

Усiх нас пройняв дрож. Три мiстери Мимри витягли шиi, жадiбно прислухаючись.

– А по-моему, це перебiльшення, – скептично зауважила Люсiль. – По-моему, вiн просто був пiд час вiйни нiмецьким шпигуном.

Один з чоловiкiв ствердно закивав головою.

– Я сам чув про це вiд одного пана, який знае його як своi п’ять пальцiв. Разом з ним вирiс у Нiмеччинi, – запевнив вiн нас.

– Та нi, – сказала перша дiвчина. – Цього не може бути, бо пiд час вiйни вiн служив у американськiй армii. – І знов заволодiвши нашою довiрою, вона переможно повела далi: – Ви звернiть увагу, яке в нього бувае обличчя, коли вiн гадае, що на нього нiхто не дивиться. Нi, вiн убивця, i край.

Вона замружила очi й пощулилася. Люсiль теж пощулилася. Ми всi почали озиратися: чи не стоiть за спиною Гетсбi. Певно, й справдi щось дуже таемниче було в цiй людинi: плiтки про неi переказували пошепки навiть тi, хто не звик стишувати голосу нi за яких обставин.

У цей час почали подавати першу вечерю – другу подавали пiсля пiвночi, – i Джордан запросила мене приеднатися до ii товариства, що розмiстилося за столом в iншому кiнцi саду. Товариство складалося з трьох подружжiв i кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пiзно Джордан вiддасть свою особу в його бiльше чи менше розпорядження. Всi вони трималися разом i в одному мiсцi, з гiднiстю, виконуючи добровiльний обов’язок – репрезентувати тут шановану мiсцеву аристократiю, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, намiру включатись у розваги тутешнього рiзношерстного збiговиська.

– Ходiмо звiдси, – прошепотiла менi Джордан пiсля того, як ми змарнували пiвгодини. – Мене вже нудить вiд iхньоi добропорядностi.

Ми пiдвелись, i вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо менi, мовляв, незручно, що я й досi не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолiйною посмiшкою.

У барi, куди ми передусiм зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбi там не було. Джордан даремно виглядала його зi сходiв у саду, а потiм на терасi. Тодi ми обрали навмання якiсь солiднi на вигляд дверi, ввiйшли i опинились у бiблiотецi, кiмнатi з високим готичним склепiнням i дубовими панелями в англiйському стилi, перевезенiй, мабуть, цiлком з якихось старовинних заокеанських руiн.

Огрядний чоловiк середнiх лiт у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидiв на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Вiн був явно напiдпитку. Коли ми ввiйшли, вiн рвучко обернувся i оглянув Джордан з голови до нiг.

– Що ви на це скажете? – спитав вiн збуджено.

– На що саме?

Вiн показав рукою на книжковi полицi.

– На все це. Можете не перевiряти. Я перевiрив. Усi справжнi.

– Книжки?

Вiн кивнув головою.

– Справжнiсiнькi – i сторiнки мають, i взагалi все. Я був певен, що це – тiльки добре зробленi шпалери, а виявляеться – справжнi книжки! І сторiнки е, i… Стривайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повiримо йому на слово, вiн пiдбiг до полицi й повернувся з першим томом «Лекцiй» Стоддарда.

– Бачите? – переможно вигукнув вiн. – Справжнiсiнький друкарський вирiб. Воiстину – не вiр очам своiм! Цей тип – другий Беласко. І який добiр, який смак! Вiн навiть знав, коли зупинитися – сторiнки не розрiзанi. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Вiн вихопив книжку в мене з рук i квапливо поставив ii на мiсце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

– Хто вас привiв? – спитав вiн. – Чи, може, ви прийшли самi? Мене привели. Сюди майже всiх приводять.

Джордан не вiдповiла – тiльки весело блиснула очима.

– Мене привела сюди дама на прiзвище Рузвельт, – вiв вiн далi. – Мiсiс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомi? Я з нею десь познайомився учора ввечерi. Я оце вже тиждень п’ю – не просихаю, от i вирiшив посидiти в бiблiотецi, може, думаю, протвережуся.

– І як, допомогло?

– Здаеться, трошки. Поки що важко сказати. Я ж iще тiльки годину посидiв. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжнi. Вони…

– Ви нам казали.

Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад. На обтягнутому брезентом помостi вже почалися танцi: добродii похилого вiку незграбно кружляли з молодими дiвчатами, змушуючи iх весь час задкувати; бiльш вправнi пари, сплетенi, за останнiм криком моди, в судорожних обiймах, тупцялися по краях, i багато дiвчат танцювало самотою, кожна на свiй лад, час вiд часу чечiткою даючи хвилинний перепочинок музикантовi, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням пiвночi зростали й веселощi.

Вже славнозвiсний тенор проспiвав щось неаполiтанське, скандальновiдоме контральто – щось джазове, а в перервах мiж виступами гостi виконували власнi «номери» в усiх куточках саду, i хвилi безтурботного, бездумного смiху пiдносилися до лiтнього неба. Естрадна пара близнят – не хто iншi, як нашi дiвчата в жовтому – виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбiльшки з добрячу полоскальницю. Мiсяць уже пiдбився високо й поклав на воду протоки трикутник iз срiбних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотовi банджо в саду.

Ми з Джордан Бейкер i досi були разом. За нашим столиком сидiла ще одна пара: чоловiк приблизно моiх лiт i галаслива дiвчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив двi полоскальницi шампанського, й усе, що вiдбувалося тепер перед моiми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвiчного значення.

Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловiк подивився на мене й усмiхнувся.

– Ваше обличчя менi знайоме, – сказав вiн приязно. – Ви не служили пiд час вiйни в Третiй дивiзii?

– Авжеж, саме в нiй. У дев’ятому кулеметному батальйонi.

– А я – в Сьомому пiхотному полку, аж до червня вiсiмнадцятого року. Менi вiдразу здалося, що ми вже десь зустрiчались.

Якийсь час ми обмiнювалися спогадами про сiрi, просоченi дощем французькi сiльця. Певно, вiн жив десь поблизу, бо раптом сказав менi, що кiлька днiв тому купив гiдроплан i завтра вранцi збираеться випробувати його.

– Хочете, покатаемося разом, друже? Десь тут, понад берегом.

– А о котрiй годинi?

– Та о будь-якiй, зручнiй для вас.

Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усмiхаючись, спитала:

– Ну як, розгулялися нарештi?

– Майже, дякую. – Я знов обернувся до свого нового знайомого. – Розумiете, я опинився в незручному становищi: господаря ще й у вiчi не бачив. Я сусiд цього Гетсбi, мешкаю отут, поряд, – я махнув рукою в бiк невидимого живоплоту, – вiн прислав до мене свого шофера iз запрошенням.

Мiй спiврозмовник якось розгублено помовчав, а тодi раптом сказав:

– Та це ж я Гетсбi.

– Що?! – вигукнув я. – Ох, вибачте, будь ласка.

– Я гадав, ви знаете, друже. Видно, з мене кепський господар.

Вiн усмiхнувся менi пiдбадьорливо – нi, бiльше нiж пiдбадьорливо. Таку усмiшку, сповнену невичерпноi зичливостi, людинi щастить побачити в життi хiба чотири-п’ять разiв. Якусь мить вона немовби осягае все суще на землi, а потiм вирiзняе з нього вас i раз i назавжди вiддае вам цiлковиту й незаперечну перевагу. І ви вiдчуваете, що вас розумiють саме настiльки, наскiльки вам цього хотiлося б, i вiрять у вас так, як ви самi вiрите в себе, i, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбiльше хотiли б, щоб вас сприймали. Але тут усмiшка раптом зникла, i я побачив перед собою просто чепурного ферта рокiв тридцяти з чимось, що мав майже смiховинну манеру висловлюватись якомога вишуканiше. Це намагання ретельно добирати слова впало менi в око ще до того, як вiн назвав себе.

Майже ту ж мить прибiг лакей i доповiв, що мiстера Гетсбi викликае Чикаго. Той вибачився з легким поклоном, що призначався кожному з нас.

– Якщо вам чогось захочеться, друже, – скажiть, i вам подадуть, – мовив вiн до мене. – Я незабаром повернусь. Даруйте.

Тiльки-но вiн одiйшов, я обернувся до Джордан – менi кортiло висловити iй свiй подив. Я чомусь уявляв собi мiстера Гетсбi вже немолодим рум’яним товстуном.

– Що вiн за один? – спитав я. – Що ви про нього знаете?

– Тiльки те, що вiн – чоловiк на iм’я Гетсбi.

– Але звiдки вiн родом? Що робить?

– Ну, от, тепер i ви туди ж, – вiдповiла вона з лiнивою усмiшкою. – Менi вiдоме тiльки одне: вiн якось сказав, що навчався в Оксфордi.

За постаттю мiстера Гетсбi почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступнi слова Джордан розвiяли його.

– Я, одначе, не вiрю в це.

– Чому?

– Сама не знаю. Просто менi не вiриться, що вiн був в Оксфордi.

Щось у ii тонi нагадало менi слова тiеi iншоi дiвчини: «По-моему, вiн убивця, i край», – i це тiльки розпалило мою цiкавiсть. Я беззастережно повiрив би в те, що Гетсбi виринув з луiзiанських болiт чи з нетрiв нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозумiти. Але щоб молодi люди з’являлися нiзвiдки й купували собi палаци на березi протоки Лонг-Айленд – такого не бувае; принаймнi, я, наiвний провiнцiал, вважав, що такого не бувае.

– В усякому разi, прийоми в нього завжди велелюднi, – зауважила Джордан, змiнюючи тему з чисто мiською вiдразою до конкретностi. – А я люблю великi збiговиська. На них почуваеш себе якось затишнiше. В невеликiй компанii нiколи не належиш сама собi.

На естрадi гупнув великий барабан, i диригент раптом лунко закричав, перекриваючи загальний гамiр:

– Ледi й джентльмени! На прохання мiстера Гетсбi ми виконаемо зараз для вас нову композицiю мiстера Владимира Тостова, яка в травнi справила велике враження на слухачiв у Карнегi-холi. Той, хто читае газети, пам’ятае, мабуть, що це була справжня сенсацiя. – Вiн усмiхнувся i добродушно-поблажливо додав: – Оглушлива сенсацiя!

Всi довкола засмiялись.

– Отже, – ще лункiше оголосив вiн, – Владимир Тостов, «Джазова iсторiя людства»!

Я, однак, так i не збагнув сутi композицii мiстера Тостова, бо тiльки-но ii заграли, я раптом побачив Гетсбi. Вiн стояв на мармурових сходах i задоволено роздивлявся на своiх гостей, перебiгаючи очима вiд столика до столика. Засмагла шкiра гарно обпинала його обличчя, коротка зачiска наводила на думку, що пiдправляють ii щодня. Хоч як я придивлявся, нiчого зловiсного в ньому не знаходив.

Можливо, те, що вiн зовсiм не пив, i вирiзняло його з-помiж гостей: що галасливiше веселилося товариство, то бездоганнiшою здавалася його поведiнка. Коли «Джазова iсторiя людства» скiнчилася, дiвчата, мов ласкавi кошенята, горнулися до чоловiчих грудей; дiвчата грайливо вдавали, нiби непритомнiють, i падали в чоловiчi руки, а то й просто в натовп, не сумнiваючись, що хтось iх пiдхопить; але нiхто не падав, заплющивши очi, в руки Гетсбi, й жодна пiд хлопчика обстрижена голiвка не притулялася до його грудей, i жодна трiйця любителiв спiвiв не запрошувала його утворити квартет.

– Даруйте.

Бiля нас стояв лакей.

– Мiс Бейкер? – спитав вiн. – Даруйте, але мiстер Гетсбi хотiв би поговорити з вами сам на сам.

– Зi мною? – здивовано вигукнула вона.

– Так, панi.

Вона повiльно пiдвелася, глянула на мене округленими очима й пiшла за лакеем до сходiв. Я помiтив, що й у вечiрнiй сукнi, i в будь-якiй iншiй, вона ходить так, нiби на нiй спортивний костюм, – дивлячись на ii сягнисту, пружну ходу, можна було подумати, що своi першi кроки вона вчилася робити на полi для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.

Я лишився сам. Була вже майже друга година. З вiкон великоi кiмнати, що виходили на терасу, час вiд часу долинали якiсь невиразнi загадковi звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в розмову на гiнекологiчнi теми, яку вiн провадив з двома хористками, – i ввiйшов до будинку.

У великiй кiмнатi було повно людей. Одна з дiвчат у жовтому грала на роялi, i поряд неi, стоячи, спiвала висока рудоволоса молода особа, солiстка вiдомого ансамблю. Вона випила чимало шампанського i тепер, спiваючи, дiйшла помилкового висновку, що життя ii зовсiм, зовсiм нещасливе, а тому вона не тiльки спiвала, а й невтiшно ридала. Кожну паузу в спiвi вона заповнювала уривчастим, здушеним схлипуванням, пiсля чого виводила пiсню далi тремтливим сопрано. З ii очей лилися сльози, хоч i не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих вiях, вони набували чорнильного кольору i далi стiкали вже повiльними чорними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона спiвала по нотах, написаних на ii обличчi; почувши це, вона здiйняла догори руки, впала в крiсло й умить поринула в глибокий п’яний сон.

– Вона тут посварилася з паном, який називае себе ii чоловiком, – пояснила дiвчина, що стояла поряд зi мною.

Я озирнувся довкола. Бiльшiсть дам, якi ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе iхнiми чоловiками. Навiть у товариствi Джордан, отому секстетi з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чоловiкiв аж надто захопився розмовою з молодою акторкою; його дружина спочатку статечно вдавала, нiби це ii зовсiм не обходить i навiть потiшае, але врештi не втрималася й перейшла до флангових атак – раз у раз вона виростала раптом над його плечем i, мiнячись, мов розгнiваний дiамант, сичала йому у вухо:

– Ти ж обiцяв!..

А втiм, не тiльки вiтрогони чоловiчоi статi вiдмовлялись iхати додому. В передпокоi точилася суперечка мiж двома смiховинно тверезими чоловiками та iхнiми глибоко обуреними жiнками. Жiнки скаржились одна однiй трохи верескливими голосами:

– Як тiльки вiн помiчае, що менi весело, вiдразу тягне мене додому.

– Зроду не бачила такого егоiста.

– Чомусь ми завжди мусимо iти першi.

– І ми теж.

– Але сьогоднi ми майже останнi, – несмiливо мовив один з чоловiкiв. – Вже навiть оркестр поiхав пiвгодини тому.

У вiдповiдь залунали дружнi звинувачення в нечуванiй бездушностi, i суперечка завершилася нетривалою боротьбою, в якiй перемогли чоловiки: вони пiдхопили своiх дружин на руки i, хоч як тi хвицялись i дряпалися, винесли iх надвiр.

Коли я ввiйшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бiблiотеки з’явилися Джордан Бейкер i Гетсбi. Вiн схвильовано казав iй щось на прощання, але тут кiлька гостей пiдiйшли до нього, i обличчя його враз закам’янiло у свiтськiй усмiшцi.

Супутники Джордан уже стояли бiля виходу й нетерпляче гукали до неi, але вона зупинилася, щоб потиснути менi руку.

– Я щойно вислухала дивовижну iсторiю, – прошепотiла вона. – Ми довго там пробули?

– Та, мабуть, з годину.

– Просто дивовижна iсторiя, – неуважливо повторила вона. – Але я заприсяглася, що нiкому ii не розповiм, тож не буду вас iнтригувати. – Вона мило позiхнула менi просто в обличчя. – Ви б навiдалися до мене… Телефон е в довiднику… Пiд iм’ям мiсiс Сiгурнi Гауорд… Це моя тiтка… – Вже поспiхом, бiжачи до виходу, вона злегка махнула менi на прощання засмаглою рукою i зникла в натовпi коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мiй перший вiзит так затягся, я пiдiйшов до Гетсбi, який стояв в оточеннi останнiх гостей. Я хотiв пояснити, що намагався розшукати його вiдразу, як прийшов, i перепросити за нетактовнiсть у розмовi в саду.

– Та що ви, що ви, – урвав вiн мене. – Викиньте це з голови, друже. – В цьому фамiльярному виразi було не бiльше фамiльярностi, нiж у заспокiйливому дотику його долонi до мого плеча. – І не забудьте: завтра о дев’ятiй ранку ми з вами вирушаемо в полiт на гiдропланi.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

– Вас викликае Фiладельфiя, сер.

– Зараз пiдiйду. Скажiть, хай почекають хвильку… На добранiч.

– На добранiч.

– На добранiч. – Вiн усмiхнувся, i менi раптом здалося, що вiн радiе з того, що я йду вiд нього одним з останнiх, що вiн хотiв цього. – На добранiч, друже… На добранiч.

Але спускаючись сходами, я побачив, що вечiрка ще не скiнчилася. Попереду, крокiв за п’ятдесят, фари десятка автомобiлiв освiтлювали химерне, хаотичне видовище. В придорожнiй канавi, задерши догори правий бiк, якому пiд зiм’ятим капотом бракувало колеса, спочивав новенький двомiсний автомобiль, який щойно вiд’iхав вiд будинку Гетсбi. Гострий виступ муру пояснював, чому вiдскочило колесо, над яким тепер зiбралося кiлька вельми зацiкавлених водiiв. Тим часом машини, з яких вони повискакували, затримали рух, i безладне, оглушливе гудiння клаксонiв iз затору, що утворився, збiльшувало й без того галасливе сум’яття.

Якийсь чоловiк у довгому пильовику вибрався з розбитоi машини й тепер стояв посеред дороги i, зворушливо, зачудовано всмiхаючись, переводив погляд з машини на колесо, а з колеса на глядачiв.

– Ви бачили? – промовив вiн. – Ми вскочили в канаву.

Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, i я впiзнав спочатку оту незвичайну здатнiсть дивуватись, а тодi i його самого – це був чоловiк, якого ми застали в бiблiотецi Гетсбi.

– Як це сталося?

Вiн знизав плечима й вирiк:

– Я зовсiм не знаюся на технiцi.

– Але як це сталося? Ви налетiли на мур?

– Не питайте мене, – вiдповiв Совине Око, всiм виглядом своiм показуючи, що вмивае руки. – Автомобiлiст з мене кепський, власне, нiякий. Сталося – i край.

– Якщо ви недосвiдчений водiй, нащо було братися вночi за кермо?

– А я за нього i не брався! – обурено вигукнув вiн. – Хто вам казав, що я брався?

Всi довкола занiмiли вiд жаху.

– Вам що – життя набридло?

– Дякуйте Боговi, що вiдбулися тiльки колесом! Людина дае газ i навiть не береться за кермо!

– Ви не зрозумiли мене, – вiдказав злочинець. – За кермом сидiв не я. Нас у машинi було двое.

У вiдповiдь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тiльки здушене «о-ох!» – i тут дверцята машини почали поволi вiдчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволi позадкував, i, коли дверцята зовсiм вiдкинулися, запала гробова мовчанка. Потiм дуже повiльно, суглоб за суглобом, з розбитоi машини виповзла блiда розхитана постать i почала невпевнено намацувати грунт лакованим черевиком неабиякого розмiру.

Заслiплений яскравим свiтлом фар, очманiлий вiд безнастанного виття клаксонiв, привид постояв, злегка заточуючись, i, коли погляд його зупинився нарештi на чоловiковi в пильнику, незворушно запитав:

– Що с-сталося? Бензин с-скiнчився, чи що?

– Та ви гляньте!

Кiлька пальцiв показувало на ампутоване колесо. Вiн втупився в нього очима, а тодi звiв погляд догори, неначе запiдозрив, що воно звалилося з неба.

– Воно у вас вiдскочило, – пояснив хтось.

Вiн кивнув головою.

– С-спочатку я не помiтив, що ми с-стоiмо.

Мовчанка. Потiм, набравши в легенi повiтря й випроставши плечi, вiн дiловито спитав:

– Хто-небудь з-знае, де тут можна за-заправитися?

Принаймнi десятеро чоловiкiв (декотрi з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже нiщо бiльше не зв’язуе.

– З-здайте назад, – запропонував вiн, трохи помiркувавши. – Я с-спробую заднiм ходом.

– Ви ж без колеса!

Вiн повагався, а тодi сказав:

– А чом би не с-спробувати.

Котячий концерт клаксонiв досяг крещендо. Я завернув i газоном, пiшов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка мiсяця сяяла над особняком Гетсбi, повертаючи ночi ii первiсну красу; мiсяць виявився живучiшим вiд гамору й смiху, що вiдзвучали в iще освiтленому садку. Несподiвана порожнеча струменiла тепер з вiкон та дверей, огортаючи цiлковитою самотнiстю постать господаря, що стояв на сходах, звiвши руку в прощальному жестi.



Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, нiби я жив тiльки подiями цих трьох вечорiв, вiддiлених один вiд одного кiлькома тижнями. Насправдi ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями лiта й о тiй порi цiкавили мене куди менше, нiж моi особистi справи. Чимало часу забирала в мене робота. Вранiшне сонце вiдкидало мою тiнь на захiд, коли я поспiшав бiлими тiснинами Нью-Йорка до своеi контори. Я знав на iм’я всiх iнших клеркiв та молодих маклерiв, разом з ними снiдав у напiвтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи iх кавою. Я закрутив навiть роман з однiею дiвчиною iз Джерсi-сiтi, яка працювала в нас у бухгалтерii, але ii брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липнi вона поiхала у вiдпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.

Вечеряв я звичайно в Йельському клубi – чомусь для мене це була найбезрадiснiша година дня, – а потiм iшов нагору, до бiблiотеки, й щонайменше годину сумлiнно працював, вивчаючи механiзми iнвестицiй та кредитiв. У клубi завжди пили-гуляли кiлька нероб, але до бiблiотеки вони не потикались, i працювалося там добре. Потiм, якщо вечiр був погiдний, я влаштовував собi прогулянку по Медiсон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хiлл», i, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.

Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавiсть його вечорiв, безнастанне мигтiння людей та машин, яке так тiшить допитливе око. Менi подобалося прогулюватися по П’ятiй авеню, видивлятися в натовпi жiнок з романтичною зовнiшнiстю й уявляти собi, як за кiлька хвилин я ввiйду в життя тiеi чи тiеi з них, i нiхто про це не дiзнаеться i не осудить мене. Інодi я подумки супроводжував iх додому, до нарiжного будинку якогось таемничого завулку, i, перше нiж зникнути в теплiй темрявi за дверима, вони озирались i усмiхались менi у вiдповiдь на мою усмiшку. А часом у сутiнках того сповненого чарiв мiста мене раптом огортала туга самотностi, яку я вгадував i в iнших – в бiдних молодих клерках, що тинялися вiд вiтрини до вiтрини, аби якось згаяти час до самотньоi вечерi в ресторанчику, – в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращi хвилини вечора й життя.

І пiзнiше, о восьмiй, коли темними Сороковими вулицями до району театрiв сунули гуркотливим потоком у п’ять рядiв таксомотори, туга знову стискала менi серце. Пiд час зупинок перед свiтлофорами невиразнi тiнi в машинах схилялись одна до одноi, i до мене долинали дзвiнкi голоси i смiх у вiдповiдь на жарт, якого я не почув, i вогники сигарет стрибали в незрозумiлих менi жестах. І я уявляв собi, що теж поспiшаю кудись туди, де пануе радiсть, i, подiляючи веселе збудження цих людей, я зичив iм щастя.

На якийсь час я згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалi лiта зустрiв ii знову. Спершу менi просто подобалося бувати з нею на людях, тiшитися вiдблиском слави вiдомоi на всю Америку чемпiонки з гольфа. Потiм з’явилось i щось бiльше. Нi, то було не кохання, а, сказати б, нiжна, спiвчутлива цiкавiсть. Менi здавалося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось ховаеться – адже будь-яке позерство виростае з, може, й не усвiдомленого спочатку прагнення щось приховати, – i врештi я зрозумiв, про що йдеться.

Одного разу, коли ми приiхали в гостi до знайомих в Уорiк, вона залишила пiд дощем чужу машину з вiдкинутим верхом, а потiм вигадала якусь брехню – i тут у пам’ятi моiй раптом зринула та чутка про неi, якоi я не мiг пригадати, коли Дейзi знайомила нас. Пiд час першого великого змагання з гольфу, в якому вона брала участь, сталася подiя, що мало не потрапила до газет: ii звинуватили в тому, що у пiвфiналi вона нiбито крадькома пересунула свiй м’яч на кращу позицiю. Це пахло неабияким скандалом, та врештi справу зам’яли. Хлопець, що носив ключки, вiдмовився вiд своеi заяви, а другий – i останнiй – свiдок визнав, що мiг i помилитись. Але той iнцидент, разом з iменем спортсменки, лишився десь на денцi моеi пам’ятi.

Джордан Бейкер iнстинктивно уникала розумних, бувалих людей, i тепер я збагнув чому: вона почувала себе впевненiше в товариствi тих, кому навiть на думку не спадае, що хтось здатен порушити усталенi норми поведiнки. Вона була невиправно брехлива. Вона не визнавала того, що обставини можуть бути сильнiшi за неi i, гадаю, з ранньоi молодостi почала вдаватися до негiдних учинкiв, якi дозволили iй дивитися на свiт з отiеi холодною, визивною посмiшкою i водночас потурати примхам свого мiцного, пружного тiла.

Мене це не обходило. Брехливiсть у жiнцi – вада, яку нiколи не засуджуеш надто суворо; я злегка пошкодував, а потiм облишив думати про це. Саме пiд час тих вiдвiдин ми мали цiкаву розмову щодо шоферськоi етики.

Почалося з того, що, коли ми проминали групу робiтникiв, вона крилом зiрвала в одного з них гудзика з куртки.

– Ну, хто ж так водить! – обурився я. – Або ж будьте обережнi, або не сiдайте за кермо.

– Я обережна.

– Аж нiяк.

– Ну, то iншi обережнi, – безтурботно вiдповiла вона.

– А до чого тут це?

– Вони даватимуть менi дорогу, – пояснила вона. – Щоб сталося зiткнення, потрiбнi двое.

– A що як вам трапиться хтось такий самий необережний, як ви?

– Сподiваюсь, не трапиться, – вiдповiла вона. – Я терпiти не можу необережних людей. Ось чому менi подобаетеся ви.

Їi сiрi примруженi очi дивилися не на мене, а на дорогу, але вона навмисне змiстила щось у наших стосунках, i на мить менi здалося, що я кохаю ii. Але я людина розважлива, обтяжена досвiдом, що дiе мов гальма на моi бажання, i я твердо вважав, що передусiм повинен до кiнця розплутати той клубок удома. Раз на тиждень я писав туди листи, пiдписуючись: «Твiй Нiк», але думаючи про ту дiвчину, згадував тiльки свiтлi вусики поту, що виступали над ii верхньою губою, коли вона грала в тенiс. Та все ж таки щось з’еднувало нас, i цей нам самим неясний зв’язок треба було тактовно розiрвати, щоб я знову мiг почувати себе вiльним.

Кожна людина приписуе собi принаймнi одну з основних чеснот; от i я особисто вважаю себе одним з небагатьох вiдомих менi порядних людей.




Роздiл 4


Щонедiлi вранцi, коли церковнi дзвони ще лунали в прибережних мiстечках, вищий свiт разом з небесним свiтилом повертався до садиби Гетсбi й веселими блискiтками розсипався на його травнику.

– Вiн бутлегер, – перемовлялись юнi дами, втiшаючись смаком його коктейлiв i пахощами його квiтiв. – Вiн небiж Гiнденбурга й троюрiдний брат самого сатани, i вiн убив чоловiка, який ладен був викрити його. Зiрви менi гарненьку троянду, золотко, й налий менi ще ковточок у той кришталевий келих.

Колись я почав записувати мiж рядками залiзничного розкладу iмена гостей, що бували в мiстера Гетсбi того лiта. На розкладi зазначено: «Чинний з 5 липня 1922 року», вiн давно застарiв i вже розсипаеться. Але вицвiлi записи все ще можна розiбрати, i вони краще, нiж моi поверховi спостереження, покажуть вам, якi люди користувалися гостиннiстю Гетсбi, люб’язно вiддячуючи господаревi тим, що нiчогiсiнько про нього не знали.

Отже, з Іст-Егга приiздили Честери-Беккери, i Лiчi, й добродiй на прiзвище Бансен, з яким я познайомився ще в унiверситетi, й доктор Вебстер Сiвет, той самий, що торiк потонув десь у штатi Мен. І Горнбiми, й Вiллi Вольтер з дружиною, i цiлий клан Блекбакiв, що завжди збиралися докупи десь у кутку й по-цапиному скидали головою на кожного стороннього, що наближався до них. А також Ісмеi, й подружжя Крiстi (цебто, точнiше, Губерт Ауербах з дружиною мiстера Крiстi), й Едгар Бiвер з волоссям бiлим, як молоко, про якого кажуть, що вiн посивiв одного зимового вечора без будь-яких на те причин. Кларенс Ендайв, наскiльки я пам’ятаю, теж був з Іст-Егга. Його я бачив тiльки раз, вiн прийшов у бiлих бриджах i побився в саду з таким собi Еттi, вiдомим пройдисвiтом.

З найвiддаленiших куткiв острова приiздили з дружинами Чiдлз, i О. Р. П. Шредер, i Стонуолл Джексон Ебремс (той самий, що переiхав iз Джорджii), i Фiшгард, i Рiплi Снелл. Снелл був там за три днi до того, як його ув’язнили, й так напився, що впав i заснув на пiд’iзнiй алеi, i автомобiль мiсiс Суетт – дружини Юлiссiса Суетта – переiхав йому праву руку. Подружжя Денсiв теж бувало там, i С. В. Вайтбейт, якому вже на той час переступило далеко за шiстдесят, i Морiс А. Флiнк, i Геммерхеди, й iмпортер тютюну Бiлуга, й дочки того Бiлуги.

З Вест-Егга прибували Поули, i Малредi, i Сесiл Роубак, i Сесiл Шен, i Гулiк, сенатор штату, i Ньютон Орчiд, власник кiностудii «Фiлмз пар екселлянс», i Екгост, i Клайд Коен, i Дон С. Шварце (син), i Артур Маккартi – всi вони були так чи iнакше пов’язанi з кiно. А також Кетлiпи, i Бемберги, i Г. Ерл Малдун, брат того самого Малдуна, який згодом задушив свою дружину.

Навiдувався туди й вiдомий iмпресарiо Да Фонтано, а також Ед Легро, i Джеймс Б. Феррет («Самогон»), i подружжя Де Джонгiв, i Ернест Лiллi – цi приiздили грати в карти, i якщо Феррета бачили в саду, то це означало, що вiн програвся i що завтра курс акцiй компанii «Ассошiейтед Тракшн» трохи пiдвищиться.

Один якийсь Клiпспрiнджер бував там вiддавна i так часто, що дiстав прiзвисько «Квартирант» – по-моему, в нього взагалi не було власноi домiвки. З театральних кiл туди вчащали Гес Вейз, i Горас О’Даневен, i Лестер Майер, i Джордж Даквiд, i Френсiс Булл. З Нью-Йорка приiздили також Кроми, i Бекгiссони, i Деннiкери, i Рассел Беттi, i Коррiгени, i Келлегери, i Дуери, i Скаллi, i С. В. Белчер, i Смерки, й молодi Квiнни, що оце недавно розлучились, i Генрi Л. Палметто, який згодом вкоротив собi вiку, кинувшись пiд поiзд пiдземки на станцii «Таймс-сквер».

Беннi Макклiнеген прибував завжди з четвiркою дiвчат. Дiвчата щоразу були iншi, але напрочуд схожi одна на одну, i всiм здавалося, що вони однi й тi самi. Я вже призабув, як iх звали – здаеться, Жаклiн, а може, Консуела, чи Глорiя, чи Джун, чи Джудi, милозвучнi ж прiзвища iхнi походили вiд назв квiтiв чи мiсяцiв, а часом звучали й урочистiше, i ви впiзнавали прiзвища вiдмого американського капiталiста; в разi, якщо ви починали розпитувати, виявлялося, що перед вами й справдi його кузина.

Пригадую, що бачив там i Фаустiну О’Брайен – принаймнi, раз, – i дочок Бедекера, i молодого Бруера, того, якому на вiйнi вiдстрелили нiс, i мiстера Олбраксберджера, i мiс Хааг, його наречену, i Ардiту Фiц Пiтерс, i мiстера П. Джуетта, колишнього керiвника Американського легiону, i мiс Клодiю Гiп у супроводi добродiя, про якого казали, що вiн ii шофер, i принца фон як його там – всi називали його герцогом, а iм’я його я забув чи, може, взагалi не знав.

Всi цi люди того лiта бували в Гетсбi.



Десь наприкiнцi липня о дев’ятiй ранку шикарний автомобiль Гетсбi пiд’iхав вибоiстою алейкою до моiх дверей, i його клаксон гучно проспiвав мелодiю на три ноти. Гетсбi вперше завiтав до мене – хоч на той час я вже двiчi побував на його прийомах, лiтав на гiдропланi i, пiддавшись наполегливим умовлянням, ходив купатися на його пляж.

– Доброго ранку, друже. Я вирiшив заiхати по вас – ви ж не забули, що ми сьогоднi снiдаемо разом у мiстi.

Вiн балансував, стоячи на приступцi автомобiля, з тiею розкутiстю рухiв, яка так властива американцям – певно, вiд того, що замолоду ми не знаемо тяжкоi фiзичноi працi й не виструнчуемося, сидячи за партою; а ще бiльше – вiд невимушеноi грацiйностi наших поривчастих спортивних iгор. У Гетсбi ця властивiсть виявлялася в постiйнiй рухливостi, що порушувала звичайну стриманiсть його манер. Вiн нiколи не стояв спокiйно – або вибивав дрiб ногою, або нетерпляче стискав i розтискав кулак.

Вiн помiтив, що я милуюся його машиною.

– Гарна, правда? – Вiн зiскочив з пiднiжка, щоб я оглянув ii в усiй красi. – Ви хiба не бачили ii ранiше?

Я бачив ii. Всi звертали на неi увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нiкелем, з ii фантастично видовженого корпусу тут i там пихато випиналися вiддiлення для капелюхiв, вiддiлення для харчiв, вiддiлення для iнструментiв, а численнi шибки утворювали справжнiй лабiринт, у якому сонце вiддзеркалювалося десяток разiв. Умостившись за кiлькома шарами скла в такiй собi теплицi iз зеленоi шкiри, ми рушили до мiста.

Протягом того мiсяця я зустрiчався з Гетсбi кiлька разiв i з прикрiстю переконався, що менi з ним нема про що розмовляти. Тож мое перше враження вiд нього як вiд особи непересiчноi поступово стерлось, i вiн став для мене просто хазяiном таверни, що стояла поряд з моiм домом. І ось тепер ця недоладна поiздка. Ще на пiвдорозi до Вест-Егга я помiтив, що з Гетсбi дiеться щось не те: вiн почав уривати посерединi своi старанно вибудованi фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колiнах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру. А тодi нараз запитав:

– Скажiть, друже, що ви взагалi про мене думаете?

Трохи ошелешений, я спробував вiдбутись загальними фразами, на якi звичайно заслуговуе таке запитання.

– Знаете, давайте я сам розповiм вам про свое життя, – перебив вiн мене. – Бо я не хотiв би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих плiток, якi ви весь час чуете.

Отже, йому вiдомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вiтальнях.

– Я розповiм вам святу правду! – Вiн пiднiс праву руку, немов закликаючи в свiдки Бога. – Я народився на Середньому Заходi, в заможнiй родинi. Батькiв моiх уже немае в живих. Вирiс я в Америцi, але вчився в Оксфордi, за сiмейною традицiею. Всi моi предки вiддавна вчилися в Оксфордi.

Вiн скоса глянув на мене – i я зрозумiв, чому Джордан Бейкер вирiшила, що вiн бреше. Слова «вчився в Оксфордi» вiн проказав скоромовкою, немов боячись ними подавитися, немов вони вже колись застрявали йому в горлi. І сумнiв цей пiдiрвав мою довiру до нього, i я подумав: може, в його минулому i справдi ховаеться якась зловiсна таемниця?

– То ви з Середнього Заходу? – перепитав я, нiби недочувши. – Звiдки саме?

– Із Сан-Франциско.

– Он як.

– Всi моi рiднi померли, i я успадкував чималий капiтал.

Сказано це було з такою урочистою скорботою, наче вiн i досi ще не мiг примиритися з думкою про наглий кiнець роду Гетсбi. Я навiть подумав був, чи не дурить вiн мене, але, глянувши на нього, переконався, що це не так.

– Якийсь час по тому я жив собi, наче молодий раджа, подорожував по столицях Європи – з Парижа до Венецii, з Венецii до Рима, – колекцiонував коштовностi, переважно рубiни, полював на великого звiра, займався трохи живописом, просто так, для себе, й намагався забути одну сумну iсторiю, що сталася зi мною багато рокiв тому.

Я насилу стримав недовiрливий смiх. Розповiдь його складалася з таких банальних, таких заяложених виразiв, що в уявi моiй вона викликала тiльки один образ: такого собi персонажа в тюрбанi, що полюе на тигрiв у Булонському лiсi, видiляючи з усiх пор тирсу замiсть поту.

– А потiм почалася вiйна. Вiрите, друже, я навiть зрадiв iй – лiз пiд кулi, шукав смертi, та смерть мене не брала – я був мов зачарований. На фронт я пiшов лейтенантом. В лiсах Аргонна я з двома загонами кулеметникiв просунувся так далеко вперед, що обидва фланги в мене виявились оголеними – пiхота залягла за пiвмилi позаду. Ми трималися там два днi i двi ночi, сто тридцять чоловiк з шiстнадцятьма «льюiсами», i коли наша пiхота нарештi пiдiйшла, то петлицi на трупах – на горах трупiв перед нами – засвiдчили, що тi солдати належали до трьох нiмецьких дивiзiй. Мене зробили майором, i всi союзницькi держави нагородили мене орденами – навiть Чорногорiя, маленька Чорногорiя з далеких берегiв Адрiатики!

Маленька Чорногорiя! Вiн вимовив цi слова так, що вони зависли над ним у повiтрi, й покивав iм головою, лагiдно всмiхаючись. Та його усмiшка осягла всю бурхливу iсторiю Чорногорii i висловила спiвчуття чорногорському народовi в його героiчнiй боротьбi. Вона вмiстила в себе оцiнку всього того розвитку полiтичних подiй, наслiдком якого став цей дарунок вiд щирого сердечка Чорногорii.

Мою недовiру витiснив захват: перед моiми очима немовби горталися сторiнки десятка iлюстрованих журналiв. Гетсбi сунув руку до кишенi, й на руку менi впало щось металеве на муаровiй стрiчцi.

– Ось цей – вiд Чорногорii.

На мiй подив, орден виглядав як справжнiй. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex» [1 - «Орден Данила. Чорногорiя, король Нiкола» (лат.)].

– Подивiться на зворотнiй бiк.

Там було вигравiрувано: «Майоровi Джею Гетсбi за мужнiсть i героiзм».

– А ось iще одна рiч, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвiр’i Трiнiтi-коледжу. Отой, що праворуч вiд мене, тепер – граф Донкастер.

На фотографii кiлька молодикiв у спортивних куртках стояли в недбалих позах пiд аркою брами, на тлi цiлого лiсу готичних шпилiв. Серед них був i Гетсбi, з виду трохи – але не набагато – молодший, з крикетною биткою в руцi.

Отже, вiн казав правду. Менi уявилися тигровi шкури, що пломенiли в покоях його палацу на Великому каналi, уявилось, як вiн вiдчиняе скриньку, наповнену рубiнами, щоб багряним блиском iхнiх граней утамувати бiль свого розбитого серця.

– Я хочу звернутися до вас сьогоднi з одним великим проханням, – сказав вiн, задоволено ховаючи в кишеню своi сувенiри. – Через те й вирiшив розповiсти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, нiби я якийсь там нуль без палички. Розумiете, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з мiсця на мiсце, намагаючись забути одну сумну iсторiю, яка зi мною сталася. – Вiн повагався. – Сьогоднi ви почуете ii.

– За снiданком?

– Нi, пiзнiше. Я випадково довiдався, що у вас на сьогоднi призначена зустрiч з мiс Бейкер.

– Цебто ви хочете сказати, що закохалися в мiс Бейкер?

– Та нi, друже, зовсiм нi. Але мiс Бейкер люб’язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анiнайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, i все це не так зацiкавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсiм не для того, щоб вести розмови про мiстера Джея Гетсбi. Я не сумнiвався, що прохання його виявиться вiд початку й до кiнця безглуздим, i на мить навiть пошкодував, що погодився мiсяць тому приеднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Вiн не вимовив бiльше жодного слова. Що ближче ми пiд’iздили до мiста, то коректнiшим вiн робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лiнiею океанськими суднами й помчали брукiвкою припортових нетрiв повз темнi, але не безлюднi шинки в збляклiй позолотi дев’яностих рокiв. Потiм обабiч вiдкрилася Долина Жужелицi, i я встиг помiтити розпашiлу мiсiс Вiльсон, яка енергiйно налягала на важiль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, заслiплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетiли половину кварталiв Асторii – але тiльки половину, бо, коли в’iхали мiж опорнi стовпи надземноi залiзницi, я почув знайому трiскотняву мотоцикла, i нас наздогнав розлючений полiсмен.

– Все гаразд, друже! – вигукнув Гетсбi. Вiн загальмував, витяг з гамана якусь бiлу картку й помахав нею перед носом полiсмена.

– Все гаразд, – погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. – Тепер я знатиму вашу машину, мiстере Гетсбi. Прошу пробачення.

– Що це ви йому показали? – спитав я. – Оксфордську фотографiю?

– Я зробив колись послугу шефовi полiцii, i вiдтодi щороку одержую вiд нього на Рiздво вiтальну листiвку.

Ми виiхали на великий мiст, потiк машин миготiв на сонцi, що сяяло з-помiж ферм, а по той бiк рiчки поставало мiсто – бiле громаддя цукрових конусiв та брил, споруджених чиеюсь волею на грошi, що не пахнуть. З мосту Квiнсборо Нью-Йорк завжди бачиш нiби вперше, вiн нiби вперше беззастережно обiцяе тобi всi дива й красоти свiту.

Повз нас проiхав катафалк, завалений квiтами, за ним – двi карети iз запнутими завiсками й кiлька менш похмурих екiпажiв для приятелiв. У приятелiв були скорботнi очi, коротка верхня губа виказувала вихiдцiв iз Пiвденно-Схiдноi Європи, i, вiдчуваючи на собi iхнi погляди, я порадiв, що пишна краса машини Гетсбi порушила жалобну урочистiсть iхнiх думок. На Блеквелс-Айлендi ми обминули лiмузин, у якому бiлий шофер вiз трьох розчепурених негрiв, двох кавалерiв i дiвчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши бiлками очей, ковзнули по нашiй машинi зверхнiми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, – подумав я. – Геть усе…»

Навiть Гетсбi мiг тут з’явитися, нi в кого не викликаючи подиву.



Гомiнкий полудень. Ми домовилися зустрiтися i поснiдати в добре провiтрюваному пiдвальчику на Сорок другiй вулицi. Поморгавши, призвичаiвшись пiсля яскравого сонячного свiтла до мороку вестибюля, я нарештi побачив Гетсбi – вiн стояв i розмовляв з якимось чоловiком.

– Мiстере Каррауей, познайомтеся – мiй приятель мiстер Вольфсгайм.

Малий на зрiст еврей з плескатим носом звiв велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його нiздрях. За мить я розрiзнив у напiвтемрявi його очицi.

– …тож я тiльки раз глянув на нього, – сказав мiстер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, – i, як по-вашому, що я зробив?

– Що? – ввiчливо поцiкавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не менi, бо вiн зразу ж випустив мою руку й нацiлив свого виразного носа на Гетсбi.

– Я вiддав грошi Кетспо й сказав: «Кетспо, не платiть йому нi цента, поки вiн не заткне свого рота». І вiн таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбi взяв нас обох пiд руки й повiв до ресторанного залу, i мiстер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулiчноi вiдчуженостi.

– Вiскi з содовою? – спитав метрдотель.

– Приемний ресторанчик, – сказав мiстер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських нiмф на стелi. – Але менi бiльше подобаеться той, через дорогу.

– Так, вiскi з содовою, – кивнув Гетсбi, а тодi вiдказав мiстеровi Вольфсгайму: – Там надто задушно.

– І задушно, i тiсно, – сказав мiстер Вольфсгайм. – Зате скiльки спогадiв!

– Це ви про який ресторан? – спитав я.

– Старий «Метрополь».

– Старий «Метрополь», – сумовито вимовив мiстер Вольфсгайм. – Скiльки облич, яких нiколи бiльше не побачиш. Скiльки друзiв, яких уже нема в живих. Повiк не забуду тiеi ночi, коли там застрелили Розi Розенталя. Нас було шестеро за столом, i цiлу нiч Розi iв i пив – i як iв! Як пив! Аж ось десь над ранок пiдходить до нього офiцiант i каже: «Вас там при входi хтось питае» – а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», – вiдповiдае Розi й хоче пiдвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крiсло й кажу: «Що це за штучки, Розi, як ти потрiбен якомусь сучому синовi, то нехай вiн заходить сюди, а ти звiдси не виходь, ясно?»

Було вже по четвертiй, якби не спущенi штори, то ми вже бачили б, як свiтае.

– І що ж вiн – вийшов? – простодушно спитав я.

– Звiсно, вийшов. – Мiстер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. – На порозi ще озирнувся i сказав: «Дивiться, щоб офiцiант не забрав моеi кави». І тiльки-но вiн ступив на тротуар, йому вгатили три кулi в його набите черево й дали газу.

– Чотирьох з них потiм посадовили на електричний стiлець, – пригадав я.

– З Беккером – п’ятьох. – Його нiздрi допитливо скинулися на мене. – То вас, я чув, цiкавлять дiловi пропозицii?

Вражений таким несподiваним переходом, я розгубився. За мене вiдповiв Гетсбi.

– Нi, нi! – вигукнув вiн. – Це не той.

– Не той? – Мiстер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

– Це просто мiй приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо iншим разом.

– Вибачаюсь, – мовив мiстер Вольфсгайм. – Я помилився.

Нам подали соковиту печеню, i мiстер Вольфсгайм, забувши про зворушливi переваги старого «Метрополя», з лютою вправнiстю заходився iсти. Водночас очi його дуже повiльно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду вiн озирнувся й подивився на тих, хто сидiв позад нього. Певно, коли б не моя присутнiсть, вiн зазирнув би й пiд наш стiл.

– Слухайте, друже, – сказав Гетсбi, нахиляючись до мене. – Я, здаеться, розсердив вас сьогоднi вранцi в машинi?

Я побачив уже знайому усмiшку, але цього разу не пiддався на неi i вiдповiв:

– Я не люблю загадок i не розумiю, чому ви не можете сказати вiдверто, що вам вiд мене потрiбно. Навiщо вплутувати в усе це мiс Бейкер?

– Повiрте, нiяких пiдступiв тут нема, – запевнив вiн мене. – Зрештою, ви самi знаете, мiс Бейкер – справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

Раптом вiн глянув на свiй годинник, зiрвався на ноги й вискочив iз залу, залишивши мене сам на сам з мiстером Вольфсгаймом.

– Йому треба подзвонити, – сказав мiстер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. – Чудовий хлопець, чи не так? І з виду приемний, i джентльмен до самих кiсток.

– Так.

– Вiн закiнчив Авксфорд.

– Еге ж.

– Вiн закiнчив Авксфордський унiверситет в Англii. Ви знаете, що таке Авксфордський унiверситет?

– Та чув, що е такий.

– Це один з найславетнiших унiверситетiв у свiтi.

– А ви давно знайомi з Гетсбi? – спитав я.

– Кiлька рокiв, – вiдповiв вiн не без гордостi. – Я мав приемнiсть познайомитися з ним вiдразу по вiйнi. Вiрите, якусь годину з ним побалакав – i зрозумiв, що передi мною прекрасно вихована людина. «Ось, – сказав я собi, – ось кого можна спокiйно запросити до себе додому й познайомити з мамою i сестрою». – Вiн помовчав. – Я бачу, видивитеся на моi запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зробленi зi шматочкiв бiлоi костi напрочуд знайомоi форми.

– Справжнi людськi зуби, – пояснив вiн. – Найкращi зразки.

– Невже! – я придивився пильнiше. – Це ж треба!..

– Еге ж, – вiн заправив манжети в рукави пiджака. – Еге ж, Гетсбi дуже делiкатний щодо жiнок. На дружину свого приятеля вiн навiть не гляне.

Коли той, хто викликав у нього цю iнстинктивну довiру, повернувся до нашого столу, мiстер Вольфсгайм одним духом випив каву й пiдвiвся.

– Ми чудово поснiдали, хлопцi, – сказав вiн. – А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостиннiстю.

– Посидьте ще трохи, Мейере, – сказав Гетсбi, не дуже наполегливо.

Мiстер Вольфсгайм пiднiс руку, немовби благославляючи нас.

– Ви дуже люб’язнi, але ми належимо до рiзних поколiнь, – урочисто мовив вiн. – У вас своi розмови – про спорт, про дiвчат, про… – Ще одним помахом руки вiн замiнив той третiй iменник. – А менi вже п’ятдесят, тож я вам тiльки заважатиму.

Коли вiн потискав нам руки, а потiм iшов до виходу, кiнчик його трагiчного носа тремтiв. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

– Вiн iнодi робиться надто сентиментальним, – пояснив Гетсбi. – Сьогоднi в нього, певно, саме такий день. А взагалi його в Нью-Йорку всi знають, а надто на Бродвеi.

– Хто вiн, актор?

– Нi.

– Зубний лiкар?

– Мейер Вольфсгайм? Нi, вiн гравець. – Гетсбi повагався, а тодi незворушно додав: – Це вiн у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому роцi провiв оту махiнацiю на чемпiонатi з бейсболу.

– Не може бути!

Я був приголомшений. Я пам’ятав ту iсторiю з бейсбольним чемпiонатом дев’ятнадцятого року, але нiколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирiшив би, що вона сталася сама собою. Менi й на думку не спадало, що одна людина здатна зiграти на довiр’i п’ятдесяти мiльйонiв чоловiк з цiлеспрямованiстю грабiжника, що зламуе сейф.

– Як же вiн зважився на таке? – спитав я по хвилi.

– Скористався з нагоди, та й по всьому.

– А чому його не ув’язнили?

– Не змогли нiчого довести, друже. Не такий вiн простак, щоб дати себе зловити.

Я наполiг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офiцiанта здачу, я раптом помiтив у другому кiнцi переповненого залу Тома Б’юкенена.

– Пiдiйдiмо на хвильку туди, – сказав я. – Менi треба привiтатись iз знайомим.

Побачивши нас, Том пiдхопився i пiшов назустрiч.

– Куди ти зник? Чому не дзвониш? – вигукнув вiн. – Дейзi страшенно ображаеться на тебе.

– Знайомтеся: мiстер Гетсбi – мiстер Б’юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, i я помiтив, що обличчя Гетсбi зробилось напруженим, збентеженим.

– Що в тебе взагалi чути? – допитувався Том. – І як тебе занесло аж сюди, в таку далечiнь?

– Ми тут снiдали з мiстером Гетсбi.

Я озирнувся, але мiстера Гетсбi вже не було.



– Одного ранку в жовтнi сiмнадцятого року… – розповiдала менi за кiлька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рiвно на стiльцi з прямою спинкою в чайнiй готелю «Плаза» – …я бродила по мiсту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по травi менi подобалося бiльше, бо я була взута в англiйськi туфлi на гумових шипах, що вгрузали в м’який грунт. На менi була також нова картата спiдничка, й, коли вiтер трохи задирав ii, червоно-бiло-синi прапори на всiх будинках напинались i невдоволено ляскали.

Найбiльший прапор i найбiльший газон були перед домом Дейзi Фей. Їй саме виповнилося вiсiмнадцять – на два роки бiльше, нiж менi, – i в жодноi дiвчини в Луiсвiллi не було стiлькох залицяльникiв, як у неi. Вона вдягалася в усе бiле, мала двомiсний бiлий автомобiль, i цiлий день у неi вдома дзвонив телефон, i молодi офiцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честi провести з нею вечiр – «ну хоч би годинку!»

Того ранку, пiдходячи до ii дому, я побачила, що бiлий автомобiль стоiть коло бровки i в ньому сидить Дейзi з незнайомим менi лейтенантом. Вони були так захопленi одне одним, що Дейзi помiтила мене, лише коли я вже порiвнялася з ними.

– Привiт, Джордан! – несподiвано гукнула вона. – Пiдiйди-но, будь ласка, сюди.

Менi полестило, що вона хоче побалакати зi мною, бо з-помiж усiх старших дiвчат вона менi подобалася найбiльше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпiю. Я вiдповiла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб ii там сьогоднi не чекали? Поки Дейзi говорила, офiцер дивився на неi так, як кожна дiвчина мрiе, щоб на неi дивились, i через те, що менi це видалося дуже романтичним, я назавжди запам’ятала ту зустрiч. Звали офiцера Джей Гетсбi, i вiдтодi я чотири роки його в очi не бачила – тож коли ми зустрiлися на Лонг-Айлендi, менi навiть на думку не спало, що це той самий Гетсбi.

Було те в сiмнадцятому роцi. А наступного року в мене самоi вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, i ми з Дейзi бачилися рiдко. Вона водилася з трохи старшою компанiею – якщо водилася з ким-небудь узагалi. Про неi ходили якiсь химернi чутки: нiби одного зимового вечора мати застала ii за пакуванням валiзи – Дейзi збиралася iхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь вiйськовим, що вирушав за океан. Їi врештi не пустили, але по тому вона кiлька тижнiв не розмовляла зi своiми батьками. І бiльше вже не флiртувала з вiйськовими, зустрiчалася тiльки з хлопцями, яких через короткозорiсть чи плоскостопiсть не брали до армii.

Проте наступноi осенi вона вже знову була такою, як колись, веселою i компанiйською. Незабаром пiсля перемир’я батьки влаштували ii перший бал, i в лютому пiшла чутка, нiби вона заручена з якимось хлопцем iз Нового Орлеана.

А в червнi вона одружилася з Томом Б’юкененом з Чикаго, i такого гучного весiлля в Луiсвiллi, кажуть, не було. Том прибув iз сотнею гостей – чотири спецiальних вагони! – найняв цiлий поверх у готелi «Мюльбах» i напередоднi весiлля подарував Дейзi перлове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч доларiв.

Я була дружкою Дейзi. За пiвгодини до початку дiвич-вечора я зайшла до неi в кiмнату й бачу – вона лежить на лiжку у своiй розквiтчанiй сукнi, гарна, як червнева нiч, i п’яна як чiп. В однiй руцi тримае пляшку сотерну, а в другiй – якогось листа.

– Поздор-ров мене, – пробурмотiла вона. – Оце вперше в життi впилася, i як менi хор-роше, як хор-роше!

– Дейзi, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодноi дiвчини в такому станi.

– Зар-раз, люба, зар-раз, – вона порилася в кошику для смiття, що стояв коло неi на лiжку, й витягла перлове намисто. – Вiднеси це вниз i вiддай, кому треба. І скажи iм усiм, що Дейзi пер-редумала. Так i скажи: «Дейзi пер-редумала».

І ну плакати – Боже, як вона плакала! Я вискочила з кiмнати, розшукала покоiвку ii матерi, ми замкнули дверi й затягли Дейзi до холодноi ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навiть у ваннi тримала в кулацi. Дозволила менi покласти його до мильницi лише тодi, коли побачила, що вiн розлазиться грудками.

Але жодного слова бiльше вона не вимовила. Ми дали iй понюхати нашатирю, поклали лiд на голову, а потiм знову натягли на неi сукню, й за пiвгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиi, й iнцидент був вичерпаний. Наступного дня о п’ятiй вона повiнчалася з Томом Б’юкененом i вирушила в тримiсячну весiльну подорож по пiвденних морях.

Я навiдалася до них у Санта-Барбарi, коли вони вже повернулись, i, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жiнка була так закохана у власного чоловiка. Вiн на якусь хвильку виходить iз кiмнати, а вона вже занепокоено роззираеться й питае: «Де Том?» – i не може нi на чому зосередитися, поки вiн не з’явиться на порозi. На пляжi вона, бувало, годинами сидiла, тримаючи його голову в себе на колiнах, гладила йому пальцями повiки й, здавалося, не могла ним намилуватись.

Це була зворушлива пара – знаете, дивишся на них, i мимоволi всмiхаешся, i на душi тепло. Це було в серпнi. А за тиждень по моему вiд’iздi iз Санта-Барбари Том уночi на Вентурськiй дорозi врiзався у фургон – так, що в його машини аж колесо вiдскочило. Дiвчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неi зламана рука. Це була покоiвка з готелю в Санта-Барбарi.

У квiтнi наступного року в Дейзi народилася дочка, й вони виiхали на рiк до Францii. Там ми два-три рази зустрiчалися – в Каннi, у Довiлi, а потiм вони повернулися додому й оселилися в Чикаго. Дейзi там, як ви знаете, прийняли дуже добре. Компанiя в них була безпутна – золота молодь, гультяi, баламути, але Дейзi змогла зберегти бездоганну репутацiю. Може, завдяки тому, що вона не п’е. Це велика перевага – лишатися тверезою в п’яному товариствi. Не наговориш зайвого i, головне, можна собi дозволити який-небудь фортель, коли всi довкола повпивалися так, що вже нiчого не бачать i не тямлять. А може, Дейзi взагалi нi з ким не крутила романiв – хоч е в ii голосi щось таке…

Ну, а мiсяця пiвтора тому вона раптом знову почула прiзвище Гетсбi, вперше за всi цi роки. Було це, коли я спитала – пригадуете? – чи не знайомi ви у своему Вест-Еггу з Гетсбi. Пiсля того як ви поiхали додому, вона зайшла до мене в кiмнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбi, про якого я згадувала, i, коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. І лише тодi я збагнула, що Гетсбi – це ж i е отой офiцер у ii бiлому автомобiлi.

На той час, коли Джордан Бейкер закiнчувала свою розповiдь, ми вже залишили «Плазу» й з пiвгодини катались у фаетонi алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кiнозiрок на П’ятдесятих вулицях захiдних кварталiв, i дзвiнкi дитячi голоси дзвенiли, мов цвiркуни в травi, виспiвуючи:

Я шейх Арабiстану,
А ти моя кохана.
В твое шатро прийду я,
Як тiльки нiч настане.

– Дивний збiг обставин, – сказав я.

– Нiякого збiгу обставин тут немае.

– Цебто як?

– Гетсбi купив той будинок, бо знав, що Дейзi мешкае поблизу, по той бiк затоки.

Отже, тiеi червневоi ночi вiн здiймав свiй погляд не тiльки до зiрок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.

– Вiн просив спитати у вас, – вела далi Джордан, – чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзi до себе в гостi й чи не мiг би вiн тодi завiтати до вас на часинку.

Скромнiсть цього прохання приголомшила мене. Вiн чекав п’ять рокiв, купив справжнiй палац, на казкове сяйво якого злiталися хмари всiлякоi мошви, – i все заради того, щоб мати можливiсть «завiтати на часинку» до чужого дому.

– Невже заради такого дрiб’язку треба було розповiдати менi всю цю iсторiю?

– Вiн боiться схибити, адже вiн так довго чекав. Боiться, що ви можете образитись. Зрештою, колупнiть його трохи глибше, й ви побачите звичайнiсiнького дикуна.

Менi ще не все було ясно.

– А чому вiн вас не попросив улаштувати цю зустрiч?

– Бо хоче, щоб Дейзi побачила його дiм, – пояснила Джордан. – А ви мешкаете поряд.

– Он як!

– Певно, вiн весь час сподiвався, що вона з’явиться на якомусь його бенкетi, – вела далi Джордан. – Але вона не з’являлась. Тодi вiн почав нiби мимохiдь згадувати ii iм’я в розмовах, шукаючи спiльних знайомих, i першою виявилась я. Ну, а розповiв вiн менi все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як вiн заходив то з одного боку, то з другого, перш нiж дiйшов до сутi справи. Я, звiсно, запропонувала влаштувати снiданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. «Я не хочу влаштовувати нiяких таемних побачень! – заявив вiн. – Я хочу просто зустрiтися з нею в гостях у сусiда». Коли я сказала, що ви з Томом давнi приятелi, вiн уже ладен був дати вiдбiй. Вiн майже нiчого не знае про Тома, хоч каже, що всi тi роки переглядав чиказькi газети, сподiваючись натрапити на якусь згадку про Дейзi.

Вже посутенiло, i, коли ми в’iхали пiд мiсток, я обняв золотавi плечi Джордан, злегка притис ii до себе й запропонував повечеряти разом. І Дейзi, i Гетсбi раптом перестали цiкавити мене, а iхне мiсце посiла ця охайна, мiцна, обмежена особа, проповiдниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить грацiйно вiдкинулася на мою руку. В головi моiй п’янко, шпарко застукотiли десь почутi слова: «Є тiльки тi, що женуться, i тi, що тiкають, витривалi й знесиленi».

– Дейзi теж треба мати щось у життi, – прошепотiла Джордан.

– А сама вона хоче побачитися з Гетсбi?

– Вона не повинна нiчого знати. Гетсбi не хоче, щoб вона знала. Ви просто запрошуете ii на чашку чаю.

Ми проминули стiну темних дерев, i в парк улилося нiжне хистке свiтло фасадiв П’ятдесят дев’ятоi вулицi.

На вiдмiну вiд Гетсбi й Тома Б’юкенена, я не мав дiвчини, чий безтiлесний образ витав би серед темних карнизiв та слiпучих вогнiв реклами, а тому я мiцнiше стис в обiймах ту, що сидiла поруч. Блiдий зневажливий рот усмiхнувся менi, i я пригорнув ii до себе ще мiцнiше, так, що нашi уста зустрiлися.




Роздiл 5


Повертаючись тiеi ночi до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирiшивши, що мiй будинок горить. Друга година ночi, а увесь кiнець мису охоплений загравою, кущi вiдсвiчують примарним свiтлом, дроти мiж стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксi завернуло за рiг, я побачив, що це будинок Гетсбi сяе всiма вогнями вiд вежi до пiдвалiв.

Спочатку я подумав був, що там вiдбуваеться черговий бенкет i буйнi веселощi завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка поширилася по всiх примiщеннях. Але чому тодi не чути нiякого галасу? Тiльки вiтер шумить у деревах, розгойдуе дроти, i свiтло у вiкнах то гасне, то спалахуе, неначе будинок пiдморгуе комусь у нiчнiй темрявi…

Коли мое таксi, фуркочучи, поiхало геть, я побачив Гетсбi – вiн iшов до мене по травi.

– Ваш будинок виглядае, як павiльйон Всесвiтньоi виставки, – сказав я йому.

– Справдi? – Вiн неуважливо озирнувся. – Це я провiв невеличкий iспекцiйний обхiд. Слухайте, друже, давайте прокатаемося на Конi-Айленд. Моею машиною.

– Уже пiзно.

– То, може, поплаваемо в басейнi? Я за все лiто ще жодного разу в ньому не плавав.

– Менi вже час спати.

– Ну, як хочете.

Вiн чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.

– Мiс Бейкер розмовляла зi мною, – сказав я нарештi. – Завтра я зателефоную Дейзi й запрошу ii на чашку чаю.

– А, добре, – сказав вiн недбало. – Тiльки менi не хотiлося б завдавати вам клопоту.

– Який день буде для вас найзручнiший?

– Який день буде найзручнiший для вас? – квапливо виправив вiн мене. – Повiрте, я справдi не хотiв би завдавати вам клопоту.

– Може, пiслязавтра?

З хвилину вiн розмiрковував. Потiм невпевнено зауважив:

– Треба б пiдстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чiтка межа мiж моiм занедбаним, кошлатим травником i його темнiшою, бездоганно рiвною дiлянкою. В мене майнула пiдозра, що вiн мае на думцi мiй газон.

– І потiм iще одне… – сказав вiн нерiшуче й затнувся.

– То, може, вiдкладемо на кiлька днiв? – спитав я.

– Та нi, я не про те. Тобто… – Не знаючи, як розпочати, вiн силкувався пiдшукати потрiбнi слова. – Розумiете, я оце подумав… Менi спало на думку… Ви, здаеться, заробляете небагато, еге ж, друже?

– Та не дуже багато.

Моя вiдповiдь, певно, додала йому рiшучостi, i вiн повiв далi бiльш упевнено:

– Я так i думав – вибачте, якщо я… Розумiете, окрiм основноi своеi справи, я зайнявся ще й побiчною – пiдвернулась, як то кажуть, на сторонi. Тож я оце подумав – оскiльки ви заробляете небагато… Ви ж, здаеться, продаете цiннi папери?

– Намагаюсь.

– То це може вас зацiкавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, певною мiрою конфiденцiйну.

Тепер я добре розумiю, що за iнших обставин ця розмова могла б переiнакшити все мое життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозицiя оплати за послугу, що менi лишалося тiльки одне – вiдмовитися.

– Нi, дякую, я надто зайнятий, – вiдповiв я – На додаткову роботу в мене просто немае часу.

– Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. – Мабуть, вiн вирiшив, що я цураюся «пропавзицiй», про якi згадувалося за снiданком, але я запевнив його, що вiн помиляеться. Вiн постояв ще трохи, сподiваючись, що я продовжу розмову, але менi, заглибленому у своi думки, не хотiлося говорити, тож урештi вiн неохоче поплентався додому.

На душi в мене було легко й радiсно пiсля вечора, проведеного з Джордан, i я, здаеться, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи iздив Гетсбi на Конi-Айленд, чи ще кiлька годин «iнспектував» кiмнати свого святково освiтленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзi й запросив ii до себе на чашку чаю.

– Тiльки приiзди сама, без Тома, – попередив я.

– Що?

– Приiзди без Тома.

– А хто такий Том? – невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперiщила злива. Об одинадцятiй якийсь чоловiк у дощовику пiдкотив до моiх дверей газонокосарку, постукав i повiдомив, що його прислав мiстер Гетсбi пiдстригти мiй травник. Тiльки тут я згадав, що забув попередити свою фiнку, щоб прийшла по обiдi, тож довелося сiсти в машину й вирушити до селища, де я насилу розшукав ii серед розмоклих вибiлених будиночкiв, а заразом купив кiлька чашок, лимони й квiти.

Квiти я, проте, купив даремно: о другiй годинi вiд Гетсбi прибула цiла оранжерея i до неi – незлiченна кiлькiсть вазонiв. За годину по тому дверi рвучко розчинились, i влетiв сам Гетсбi в бiлому фланелевому костюмi, срiблястiй сорочцi й золотавiй краватцi. Вiн був блiдий, пiд очима – темнi кола пiсля безсонноi ночi.

– Ну, як, усе гаразд? – ще з порога спитав вiн.

– Якщо ви про траву, то вона виглядае чудово.

– Яка трава? – спантеличено спитав Гетсбi. – А, розумiю – газон!

Вiн глянув у вiкно, але, судячи з виразу його обличчя, навряд чи щось побачив.

– Так, виглядае дуже добре, – неуважливо кивнув вiн. – У котрiйсь iз газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здаеться, в «Джорнел». А у вас е все потрiбне до… ну, до чаю?

Я повiв його у кухню, де вiн досить критично подивився на мою фiнку. Потiм ми вдвох прискiпливо оглянули дванадцять лимонних тiстечок, що iх я купив у кондитерськiй.

– Як, вистачить? – спитав я.

– Авжеж, авжеж! Цiлком! – сказав вiн. І досить вимушено додав: – Друже…

Десь о пiв на четверту дощ ущух, перейшовши в густий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокi краплi. Гетсбi невидющими очима переглядав сторiнки «Економiки» Клея, здригався, коли пiд важкими кроками фiнки в кухнi зойкали мостини, i раз у раз напружено вдивлявся в заволоженi вiкна, неначе там, за ними, незримо вiдбувались якiсь тривожнi подii. Потiм вiн зненацька пiдвiвся i, затинаючись, оголосив, що йде додому.

– Чому раптом?

– Нiхто вже не приiде на чай! Пiзно! – Вiн подивився на годинник з виглядом людини, яку десь-iнде чекають нагальнi справи. – Не ждати ж менi тут цiлий день.

– Отакоi! Ще ж тiльки без двох хвилин четверта.

Вiн знову сiв у крiсло, скривившись так, наче я штовхнув його туди, i ту ж мить почувся шурхiт шин автомобiля, що пiд’iздив до мого будинку. Ми обидва пiдхопились, i я, вже теж досить схвильований, вийшов надвiр.

Алейкою мiж мокрим вiттям бузку наближалася велика вiдкрита машина. Коли вона зупинилася, з неi, з-пiд збитого набакир трикутного лавандового капелюха, визирнуло осяяне радiсною усмiшкою обличчя Дейзi.

– Оце i е твоя оселя, сонечко мое?

Їi милозвучний голосок озвався веселою пiснею в доти одноманiтному плюскотi дощу. Спочатку слух мiй увiбрав тiльки мелодiю сказаного, ii переливи, а вже потiм до мене дiйшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неi на щоцi, мов мазок синьоi фарби, краплi дощу поблискували на руцi, яку вона подала менi, виходячи з машини.

– Признайся, ти закохався в мене? – шепнула вона менi у вухо. – Чому я неодмiнно мала приiхати сама?

– Це – таемниця замку Кабальноi Оренди. Скажи своему шоферовi, щоб поiхав кудись на годинку провiтритися.

– Фердi, повернетеся по мене за годину. – І до мене пошепки, немов звiряючи важливу таемницю: – Його звати Фердi.

– А його нiс не блищить вiд запаху бензину?

– Здаеться, нi, – простодушно вiдповiла вона. – А чому ти питаеш?

Ми ввiйшли до будинку. На мiй невимовний подив, вiтальня була порожня.

– Ну смiхота! – вихопилося в мене.

– Це ти про що?

Негучний, сповнений гiдностi стукiт у вхiднi дверi змусив ii озирнутись. Я пiшов вiдчиняти. Гетсбi – блiдий як смерть, руки, мов чавуннi гирi, в кишенях пiджака – стояв у калюжi й дивився на мене трагiчними очима. Не виймаючи рук з кишень, вiн на негнучких ногах перейшов зi мною передпокiй, рвучко крутнувся, мов марiонетка на ниточцi, й зник у вiтальнi. Все це було анiтрохи не смiшно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся i щiльнiше причинив вхiднi дверi: дощ знову посилився.

З хвилину стояла цiлковита тиша. Потiм з вiтальнi почулось якесь здушене бурмотiння, короткий сплеск смiху, а по тому – неприродно дзвiнкий голос Дейзi:

– Менi дуже, дуже приемно бачити вас знову! – І – мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далi в передпокоi було безглуздо, тож я ввiйшов до кiмнати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/frensis-skott-ficdzherald-12265219/velikiy-getsbi-the-great-gatsby/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Орден Данила. Чорногорiя, король Нiкола» (лат.)