Книга - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон


Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – англiйський християнський мислитель, журналiст i письменник кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Вiн написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи, але найбiльшоi слави зажив як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких е патер Браун. Основний метод Брауна при розслiдуваннi злочинiв – поставити себе на мiсце iншоi людини. Далеко не завжди патер прагне покарати злочинця – часто вiн обмежуеться повчанням або ж сповiддю. У багатьох оповiданнях Брауна супроводжуе друг i помiчник Фламбо – спочатку злочинець, а потiм приватний детектив.

До видання «Таемниця патера Брауна» увiйшли новели «Таемниця Фламбо», «Дивнi кроки», «Летючi зорi», «Грiхи графа Сарадайна» та iншi.

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование





Гiлберт Кiт Честертон

Таемниця патера Брауна = The Secret of Father Brown





Таемниця патера Брауна





Таемниця Фламбо


– Тi вбивства, в яких я грав роль убивцi… – сказав патер Браун, ставлячи келих iз вином на стiл.

Червонi тiнi злочинiв вервечкою пронеслися перед ним.

– Правда, – продовжував вiн, помовчавши, – iншi люди скоювали злочин ранiше i звiльняли мене вiд фiзичноi участi. Я виконував, так би мовити, роль дублера. У будь-який момент я був готовий зiграти роль злочинця. Ну, я поставив собi за обов’язок знати цю роль назубок. Зараз усе поясню: коли я намагався уявити собi той душевний стан, в якому крадуть або вбивають, я завжди вiдчував, що сам здатен украсти або вбити тiльки в певних психологiчних умовах, саме цих, а не iнших, i до того ж не завжди найочевиднiших. Тодi менi, природно, ставало ясно, хто злочинець, i це не завжди був той, на кого падала пiдозра.

Наприклад, легко було вирiшити, що бунтiвний поет убив старого суддю, котрий терпiти не мiг заколотникiв. Але що бунтiвний поет не стане вбивати за це, ви збагнете лише, якщо влiзете в його шкуру. Ось я i влiз, свiдомо став песимiстом, поборником анархii, одним iз тих, для кого заколот – не звитяга справедливостi, а руйнацiя. Я спробував позбутися крихiтки тверезого глузду, якi менi пощастило успадкувати або зiбрати.

Я зачинив i завiсив всi вiконця, через якi свiтить згори добре денне свiтло. Я уявив собi розум, куди проникае тiльки багряне свiтло знизу, що розколюе скелi та розкривае прiрви в небi. Але навiть дикi, страшнi бачення не допомогли менi втямити, навiщо тому, хто так бачить, нищити себе, вступати в конфлiкт iз ганебною полiцiею, вбиваючи одного з тих, кого вiн сам вважае старими дурнями. Вiн не стане таке робити, хоча i закликае до насильства в своiх вiршах. Поет тому й не стане, що пише вiршi та пiснi. Тому, хто може висловити себе в пiснi, нема потреби висловлювати себе в убивствi.

Вiршi для нього – справжнi подii, вони потрiбнi йому, ще й ще. Потiм я подумав про iншого песимiста, про те, хто охороняе цей свiт, бо повнiстю вiд нього залежить. Я подумав, що, якби не благодать, я сам би став, можливо, людиною, для якоi реальний тiльки блиск електричних ламп, мирською, свiтською людиною, яка живе тiльки для цього свiту i не вiрить в iнший. Тим, хто може вирвати з непроглядноi темряви тiльки успiх i задоволення. Ось хто пiде на все, якщо постане пiд загрозу його единий свiт! Не бунтiвник, а мiщанин здатен на будь-який злочин, щоб врятувати свою мiщанську честь. Уявiть собi, що означае викриття для процвiтаючого суддi. Адже вийде назовнi те, чого його свiт, його коло справдi не терпить – державна зрада. Якщо б я опинився на його мiсцi й у мене була б пiд рукою тiльки його фiлософiя, один Бог знае, чого б я накоiв.

– Багато хто скаже, що вашi вправи похмурi, – сказав Грендiсон Чейз.

– Багато хто думае, – серйозно вiдповiв Браун, – що милосердя i смиреннiсть похмурi. Не будемо про це сперечатися. Адже я просто вiдповiдаю вам, розповiдаю про свою роботу. Вашi спiввiтчизники зробили менi честь: iм цiкаво, як менi вдалося запобiгти помилкам правосуддя. Що ж, скажiть iм, що менi допомогла похмурiсть. Все ж краще, нiж магiя!

Чейз задумливо хмурився i не вiдводив погляду вiд священика. Вiн був достатньо розумний, аби зрозумiти його, i водночас дуже розумний, щоб усе це прийняти. Йому здавалося, що вiн розмовляе з однiею людиною – i зi сотнею вбивць. Було щось страшне в маленькiй постатi, що скорчилася, як гном, над крихiтною грубкою. Страшно було й подумати, що в цiй круглiй головi криеться така безодня шаленства i потенцiйних злочинiв. Здавалося, густий морок за його плечима населений темними тiнями, духами зловiсних злочинцiв, боячись навiть переступити через магiчне коло розжареноi печi, але готових щомитi розтерзати свого володаря.

– Похмуро, нiчого не вдiеш, – зiзнався Чейз. – Може, це й не краще за магiю. Одне скажу вам, мабуть, було цiкаво.

Вiн помовчав.

– Не знаю, який iз вас злочинець, але письменник iз вас вийшов би дуже хороший.

– Я маю справу тiльки з реальними подiями, – вiдповiв Браун. – Правда, iнодi важче уявити справжню подiю, нiж вигадану.

– Особливо коли це сенсацiйний злочин, – погодився його спiвбесiдник.

– Дрiбний злочин набагато важче уявити, нiж великий, – пояснив священик.

– Не розумiю, – промовив Чейз.

– Маю на увазi пересiчнi злочини, якiсь крадiжки коштовностей, – сказав патер Браун. – Наприклад, смарагдового намиста, або рубiна, або штучних золотих рибок. Труднощi тут у тому, що потрiбно обмежити, принизити свiй розум. Натхненнi, щирi шарлатани, котрi спекулюють вищими поняттями, не здатнi на такий простий вчинок. Я був упевнений, що пророк не крав рубiна, а принц не крав золотих рибок. А ось людина на зразок Бенкса мiг вкрасти намисто. Для тих, iнших, коштовнiсть – шматок скла, а вони вмiють дивитися крiзь скло. Для вульгарноi ж, дрiбноi людини коштовний камiнь – це ринкова цiннiсть. Отже, вам потрiбно обкраяти свiй розум, стати обмеженим. Це жахливо важко. Та iнодi вам приходять на допомогу якiсь дрiбницi i проливають свiтло на таемницю. Так, наприклад, чоловiк, котрий хвалиться, що вiн «вивiв на чисту воду» професора чорноi та бiлоi магii, або ще якогось жалюгiдного фокусника, – завжди обмежений. Вiн iз того сорту людей, котрi «бачать наскрiзь» нещасного волоцюгу i, розповiдаючи про нього небилицi, остаточно нищать його. Інодi дуже важко влазити в таку шкуру. Й ось, коли я збагнув, що таке обмежений розум, я вже знав, де його шукати. Той, хто намагався викрити пророка, вкрав рубiн. Той, хто знущався над окультними фантазiями своеi сестри, вкрав намисто. Такi люди завжди небайдужi до коштовностей, вони не можуть, як шарлатани з великоi лiтери, пiднятися до презирства до них. Обмеженi, нерозумнi злочинцi завжди раби всiляких умовностей. Через те вони й стають злочинцями. Правда, потрiбно дуже старатися, щоб звести себе до такого низького рiвня. Для того щоб стати рабом умовностей, треба до межi напружувати уяву. Нелегко прагнути паскудноi дрiбнички, як найбiльшого блага. Але це можливо… Ви можете зробити так: уявiть себе спочатку дитиною-ласуном; думайте про те, як хочеться взяти в крамницi якiсь солодощi; про те, що е одна смачна рiч, яка вам особливо до душi. Потiм вiднiмiть вiд усього цього дитячу поезiю; погасiть казковий свiт, що освiтлював у дитячих мрiях цю крамницю, уявiть, що ви добре знаете свiт i ринкову вартiсть ласощiв. Звузьте ваш дух, як фокус камери. І ось – сталося!

Священик промовляв так, нiби його вiдвiдало марево.

Грендiсон Чейз усе ще дивився на спiврозмовника, суплячись, iз недовiрою i зацiкавленням. На секунду в його очах навiть спалахнула тривога. Здавалося, потрясiння, пережите ним при перших зiзнаннях священика, ще не вляглося.

Вiн переконував себе, що вiн, звiсно, не допетрав, що вiн помилився, що патер Браун, певна рiч, не може бути жахливим вбивцею, за котрого вiн його на хвилину прийняв. Але чи всi добре знають цього чоловiка, котрий так спокiйно розповiдае про вбивства i вбивць? А може, все ж вiн трiшки схиблений?

– Чи не думаете ви, – сказав Чейз уривчасто, – що цi вашi дослiди, цi спроби перевтiлитися в злочинця, роблять вас надмiрно поблажливим до злочину?

Патер Браун випростався i заговорив чiткiше:

– Якраз навпаки! Це вирiшуе всю проблему часу та грiха: ви, так би мовити, вже покаялися про запас.

Запанувала мовчанка. Американець дивився на високий навiс, що тягнувся до половини дворика, господар, не рухаючись, дивився на вогонь. Знову пролунав голос священика, тепер вiн звучав iнакше – здавалося, що вiн долинае звiдкiлясь знизу.

– Є два шляхи боротьби зi злом, – сказав вiн. – І рiзниця мiж цими двома шляхами, можливо, найглибша прiрва в сучаснiй свiдомостi. Однi бояться зла, бо воно далеко. Іншi – бо воно близьке. І жодна чеснота, i жодна хиба не вiддаленi так одна вiд одноi, як цi два страхи.

Нiхто не вiдповiв цьому чоловiковi, i вiн продовжував так само вагомо, немов кидав слова з розплавленого олова.

– Ви називаете злочин жахливим тому, що ви самi не могли б вчинити його. Я називаю його жахливим тому, що уявляю, як би мiг вчинити його. Для вас це, як виверження Везувiю, але, правду кажучи, виверження Везувiю не таке жахливе, як, скажiмо, пожежа в цьому будинку. Якби тут раптово з’явився злочинець…

– Якби тут з’явився злочинець, – усмiхнувся Чейз, – то ви, гадаю, проявили б до нього надмiрну поблажливiсть. Ви, ймовiрно, стали б йому базiкати, що ви самi злочинець, i пояснили, що нiчого немае природнiшого, нiж пограбувати свого татка або зарiзати матусю. Чесно кажучи, це менi здаеться непрактичним. Вiд таких розмов жоден злочинець нiколи не виправиться. Всi цi теорii та гiпотези – порожнi балачки. Поки ми сидимо тут, у затишному, милому будинку пана Дюрока, i знаемо, як ми всi добропоряднi, то можемо собi дозволити розкiш потеревенити про грабiжникiв, убивць i таемницi iхнiх душ. Це лоскоче нерви. Але тi, кому справдi доводиться мати справу з грабiжниками й убивцями, поводяться зовсiм iнакше. Ми сидимо в цiлковитiй безпецi бiля печi i знаемо, що наш будинок не горить. Знаемо, що серед нас немае злочинця.

Пан Дюрок, чие iм’я тiльки-но назвали, повiльно пiдвiвся з крiсла, його величезна тiнь, здавалося, покрила все навколо, i сама пiтьма стала темнiшою.

– Серед нас е злочинець, – сказав вiн. – Я Фламбо, i за мною досi полюе полiцiя двох пiвкуль.

Американець поглянув на нього блискучими застиглими очима. Вiн не мiг нi поворухнутися, нi озватися.

– У тому, що я кажу, немае нi мiстики, нi метафор, – сказав Фламбо. – Двадцять рокiв я крав цими самими руками, двадцять рокiв утiкав вiд полiцii на цих самих ногах. Ви, сподiваюся, погодитесь, що це достатнiй стаж. Ви, хочу вiрити, погодитесь, що моi суддi та переслiдувачi мали справу зi справжнiм злочинцем. Як ви вважаете, чи можу я знати, що вони думають про злочин? Скiльки проповiдей вимовляли праведники, скiльки поважних людей заливало мене презирством! Скiльки повчальних лекцiй я вислухав! Скiльки разiв мене питали, як я мiг впасти так низько! Скiльки разiв менi твердили, що жодна бiльш-менш гiдна людина не здатна опуститися в такi безоднi грiхи! Що викликало в менi це патякання, крiм смiху? Тiльки мiй приятель сказав менi, що вiн знае, чому я краду. І з того часу я бiльше не крав.

Патер Браун пiдняв руку, немов хотiв спинити промовця. Грендiсон Чейз глибоко, зi свистом зiтхнув.

– Усе, що я вам сказав, правда! – закiнчив Фламбо. – Тепер можете видати мене полiцii.

Запанувала мертва тиша, тiльки з високого темного будинку долинав дитячий смiх та в хлiвi хрюкали великi сiрi свинi. А потiм раптом дзвiнкий голос порушив тишу. Те, що сказав Чейз, могло б здатися несподiваним будь-якому, хто не знайомий з американською чуйнiстю i не знае, наскiльки вона близька до суто iспанського лицарства.

– Пане Дюрок! – сказав Чейз доволi сухо. – Ми з вами, сподiваюся, друзi, i менi дуже боляче, що ви вважали мене здатним на настiльки брудний вчинок. Я користувався вашою гостиннiстю й увагою вашоi родини. Невже я можу зробити таку гидоту тiльки тому, що ви по вашiй добрiй волi посвятили мене в невелику частину вашого життя? До того ж ви захищали одного. Жоден джентльмен не зрадить iншого за таких обставин. Краще вже просто стати донощиком i продавати за грошi людську кров. Невже ви собi можете уявити подiбного Юду?

– Здаеться, я можу, – сказав патер Браун.




Дивнi кроки


Якщо ви зустрiнете члена привiлейованого клубу «Дванадцять справжнiх рибалок», котрий входить у «Вернон-готель» на свiй щорiчний обiд, то, коли вiн знiме плащ, ви помiтите, що на ньому не чорний, а зелений фрак. Припустiмо, вам забракне зухвалостi звернутися до нього i ви спитаете його, чим викликана ця примха. Тодi, можливо, вiн вiдповiсть, що одягаеться так, аби його не прийняли за лакея. Ви вiдступите знищений, залишаючи нерозгаданою таемницю, гiдну того, щоб про неi розповiсти.

Якщо (продовжуючи нашi неймовiрнi припущення) вам трапиться зустрiти скромного трударя, маленького священика на прiзвище Браун, i ви спитаете, що вiн вважае найбiльшою удачею свого життя, служитель Церкви, iмовiрно, вiдповiсть вам, що найвдалiшим був випадок у «Вернон-готелi», де вiн запобiг злочину, а можливо, i врятував грiшну душу тiльки тим, що прислухався до крокiв у коридорi. Може, вiн навiть трохи пишаеться своею дивовижною здогадливiстю i, швидше за все, згадае саме ii. Але позаяк вам, звiсно, не вдасться досягти такого становища у вищому свiтi, щоб зустрiтися з кимось iз «Дванадцяти справжнiх рибалок» або опуститися до свiту темряви i злочинностi, щоб зустрiти там патера Брауна, то боюся, ви нiколи не почуете цiеi iсторii, якщо я вам ii не розкажу.

«Вернон-готель», в якому «Дванадцять справжнiх рибалок» зазвичай влаштовували своi щорiчнi обiди, належав до тих закладiв, якi можуть iснувати лише в олiгархiчному суспiльствi, де здоровий глузд замiнений вимогами хорошого тону. Вiн був, як це не абсурдно, «ексклюзивним» комерцiйним пiдприемством, тобто давав прибуток, не привертаючи, а, скорiше, вiдлякуючи публiку. У суспiльствi, що пiдпало пiд владу багатiiв, гендлярi проявили належну кмiтливiсть i перехитрили свою клiентуру. Вони створили безлiч перепон, щоб багатi та пересиченi завсiдники могли витрачати грошi i час на iхне подолання. Якби iснував у Лондонi такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодного чоловiка зростом нижче шести футiв, вищий свiт стало б покiрно влаштовувати там обiди, збираючи на них виключно велетiв. Якби iснував дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, був би вiдкритий тiльки у вiвторок увечерi, щовiвторка вiн би трiщав по швах вiд вiдвiдувачiв.

«Вернон-готель» непомiтно тулився на розi майдану в Белгравii.[1 - Белгравiя – дiльниця в захiдному Лондонi.] Вiн був не великий i не дуже комфортабельний, але саме його незручнiсть вважалася перевагою, що обгороджуе обраних вiдвiдувачiв. З усiх незручностей особливо цiнувалася одна: в готелi одночасно могло обiдати не бiльше двадцяти чотирьох людей. Єдиний обiднiй стiл стояв пiд вiдкритим небом, на верандi, що виходила в один iз найгарнiших старих садiв Лондона. Таким чином, навiть цими двадцятьма чотирма мiсцями можна було користуватися тiльки в хорошу погоду, що, ще бiльше ускладнюючи задоволення, робило його тим бiльше бажаним. Власником готелю був еврей на прiзвище Левер, котрий заробив майже мiльйон саме тим, що зробив доступ у нього вкрай важким. Певна рiч, вiн умiло поеднав недоступнiсть свого закладу з найретельнiшою турботою про його вишуканiсть. Вина та кухня були справжнiми европейськими, а слуги вишколенi в точнiй вiдповiдностi з вимогами англiйського вищого свiту. Господар знав лакеiв, як своi п’ять пальцiв. Їх загалом було п’ятнадцятеро. Набагато легше було стати членом парламенту, нiж лакеем у цьому готелi. Кожен iз них пройшов курс мовчання та старанностi i був не гiршим за особистого камердинера справжнього джентльмена. Зазвичай на кожного обiдаючого припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжнiх рибалок» не погодився б обiдати в якомусь iншому мiсцi, позаяк вiн вимагав повного усамiтнення, й усi його члени були б украй схвильованi при однiй думцi, що iнший клуб того ж дня обiдае в тiй же будiвлi. Пiд час своеi щорiчноi трапези рибалки звикли виставляти всi своi скарби, немов вони обiдали в приватнiй оселi. Особливо видiлялося знамените приладдя iз рибних ножiв i виделок, така собi релiквiя клубу. Срiбнi ножi та виделки були вiдлитi у формi риб, i ручки iхнi прикрашали масивнi перлини. Приладдя це подавали до рибноi перемiни, а рибна страва була найурочистiшим моментом усього бенкету. Товариство дотримувалося ряду церемонiй i ритуалiв, але не мало нi мети, нi iсторii, в чому й полягав вищий ступiнь його аристократизму. Для того щоб стати одним iз дванадцяти рибалок, особливих заслуг не було потрiбно. Але якщо чоловiк не належав до певного кола, вiн нiколи i не почув би про цей клуб, який iснував уже цiлих дванадцять рокiв. Президентом його був пан Одлi. Вiце-президентом – герцог Честерський.

Якщо я хоча б частково зумiв передати атмосферу неприступностi готелю, читач, природно, може поцiкавитися, звiдки ж я все це знаю й яким чином така пересiчна особистiсть, як мiй приятель патер Браун опинився в такiй компанii обраних. Моя вiдповiдь буде проста i навiть банальна. У свiтi е дуже давнiй бунтiвник i демагог, який вриваеться в найпотаемнiшi притулки з жахливим повiдомленням, що всi люди – брати, i де б не з’явився цей вершник на бiлому конi, справа патера Брауна – слiдувати за ним. Одного з лакеiв, iталiйця, вхопив паралiч у сам день обiду, i господар, виконуючи бажання вмираючого, звелiв послати за католицьким священиком. Умираючий просив виконати свою останню волю: потурбуватися негайним вiдправленням листа, який мiстив, мабуть, якесь зiзнання або загладжував заподiяне комусь зло. Як би там не було, патер Браун – з лагiдною наполегливiстю, яку, втiм, вiн виявив би навiть у Букiнгемському палацi, – попросив, щоб йому видiлили кiмнату i дали письмове приладдя. Пан Левер роздирався надвое. Вiн був м’який, але мав i зворотнiй бiк цiеi властивостi – терпiти не мiг усiляких сцен i труднощiв. А того вечора присутнiсть стороннього була, як брудна пляма на тiльки-но вiдполiрованому срiблi. У «Вернон-готелi» не було нi сумiжних, нi запасних примiщень, нi вiдвiдувачiв, котрi чекають у холi, або випадкових клiентiв. Було п’ятнадцятеро лакеiв i дванадцятеро гостей. Зустрiти того вечора чужинця було б не менше приголомшливо, нiж познайомитися за сiмейним снiданком зi своiм власним братом. До того ж зовнiшнiсть у священика була занадто пересiчна, одяг занадто розтрiпаний. Один вигляд його, просто швидкоплинний погляд на нього, мiг допровадити готель до повного краху. Нарештi пан Левер знайшов вихiд, який якщо i не лiквiдовував, то, як мiнiмум, покривав ганьбу.

Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, втiм, вам нiколи не вдасться), спершу доведеться пройти коротким коридором, обвiшаним потемнiлими, але, мабуть, цiнними картинами, потiм – головний вестибюль, звiдки один прохiд веде праворуч, у вiтальню, а iнший – лiворуч, у контору та кухню. Тут же, бiля лiвоi стiни вестибюля, стоiть у кутi велика скляна будка, нiби будиночок у будинку. Імовiрно, ранiше в нiй був бар. Тепер тут контора, де сидить помiчник Левера (в цьому готелi нiхто нiколи не потрапляе на очi без особливоi потреби). А позаду, дорогою до примiщення слуг, розмiстилася чоловiча вбиральня, остання межа панських володiнь. Але мiж конторою та вбиральнею е ще одна маленька кiмнатка, без виходу в коридор, якою господар iнодi користуеться для делiкатних i важливих справ – наприклад, позичае котромусь герцогу тисячу фунтiв або вiдмовляеться позичити йому шiсть пенсiв. Пан Левер проявив найвищу терпимiсть, дозволивши простому клiрику осквернити це священне мiсце та написати там листа. Те, що писав патер Браун, було, ймовiрно, набагато цiкавiше за мою розповiдь, але цей рукопис нiколи не побачить свiт. Можу лиш зазначити, що та розповiдь був не коротша за мою i що двi-три останнi сторiнки були, вочевидь, нуднiшi за iнших.

Дiйшовши до них, священик дозволив своiм думкам вiдволiктися вiд роботи, а своiм почуттям (зазвичай достатньо гострим) прокинутися вiд зацiпенiння. Сутенiло. Наближався час обiду. У вiдокремленiй кiмнатцi майже стемнiло, i, можливо, густiюча темрява вкрай загострила його слух. Коли патер Браун дописував останню сторiнку, вiн спiймав себе на тому, що пише в такт долинаючим iз коридору звукiв, як iнодi в потязi мiркуеш пiд стукiт колiс. Коли вiн збагнув це i прислухався, то переконався, що тi кроки – звичайнiсiнькi, просто хтось човгае повз дверi, як нерiдко бувае в готелях. Проте вiн втупився в потемнiлу стелю i прислухався знову. Через кiлька секунд священик пiднявся i став прислухатися ще уважнiше, легко схиливши голову набiк. Потiм знову сiв i, пiдперши голову, слухав i мiркував.

Кроки в коридорi готелю – справа звична, але цi кроки здавалися дуже дивними. Бiльше нiчого не було чутно, будинок був на рiдкiсть тихий. Нечисленнi гостi вiдразу ж розходилися по своiх номерах, а тренованi лакеi були невидимi та нечутнi, поки iх не викликали. У цьому готелi найменше можна було очiкувати чогось незвичайного. Однак цi кроки здавалися настiльки дивними, що слова «звичайний» i «незвичайний» не пасували до них. Патер Браун нiби стежив за ними, постукуючи пальцями по краю стола, немов пiанiст, котрий розучуе фортепiанну п’есу.

Спершу чулися швидкi дрiбнi кроки, якi, проте, не переходили в бiг, так мiг би рухатись учасник змагання з ходьби. Раптом вони переривалися i ставали розмiреними, статечними, рази в чотири повiльнiшими за попереднi. Ледве стихав останнiй повiльний крок, як знову чувся частий квапливий дрiб i потiм знову уповiльнений крок важкоi ходи.

Крокував, безумовно, один i той самий чоловiк – i при повiльнiй ходьбi, i при швидкiй однаково поскрипувало взуття. Патер Браун був не з тих, хто постiйно себе розпитуе, але вiд цього, здавалося б, простого запитання у нього мало не репалась голова. Вiн бачив, як розбiгаються, щоб стрибнути. Вiн бачив, як розбiгаються, щоб покататися по льоду. Але навiщо розбiгатися, щоб перейти на повiльний крок? Навiщо йти, щоб потiм розбiгтися? Та саме це робили невидимi ноги. Їхнiй господар дуже швидко пробiгав половину коридору, щоб повiльно пройтися по iншiй половинi. Повiльно доходив до половини коридору, з тим, щоб отримати задоволення швидко пробiгти iншу половину. Обидвi методи не мали анi найменшого сенсу. В головi патера Брауна, як i в кiмнатi, ставало все темнiше i темнiше.

Однак коли священик зосередився, сама темрява комiрчини немов окрилила його думку. Фантастичнi ноги, що мiряли коридор, стали уявлятися йому в дуже неприродному або символiчному свiтлi. Може, це якийсь язичницький ритуальний танець? Або нова гiмнастична вправа? Патер Браун наполегливо мiзкував, що б могли означати цi кроки. Повiльнi кроки, безумовно, не належали господарю. Люди такого типу ходять швидко i дiловито, або не рухаються з мiсця. Це не мiг бути також нi лакей, нi кур’ер, котрий чекае наказiв. В олiгархiчному суспiльствi незаможнi ходять iнодi перевальцем – особливо коли вип’ють, але набагато частiше, особливо в таких-от мiсцях, вони стоять або сидять у напруженiй позi. Нi, важкий i водночас пружний крок, не дуже гучний, але i не зважаючи на те, який галас вiн чинить, мiг належати лише одному мешканцевi земноi кулi: так ходить захiдноевропейський джентльмен, котрий, iмовiрно, нiколи не заробляв собi на життя сам.

Як тiльки патер Браун прийшов до цього важливого висновку, крок знову змiнився i хтось квапливо, по-щурячому, пробiг повз дверi. Однак хоча кроки стали набагато швидше, галасу майже не було, наче людина бiгла навшпиньки. Але священику не здалося, що той хоче приховати свою присутнiсть, для нього звуки пов’язувалися з чимось iншим, чого вiн не мiг пригадати. Цi спогади, вiд яких можна було схибнутися, нарештi вивели його з рiвноваги. Слуга Божий був упевнений, що чув десь цю дивну швидку ходу, – i не мiг пригадати, де саме. Раптом йому спала на гадку нова думка. Патер Браун схопився i пiдiйшов до дверей. Його кiмната не сполучалася безпосередньо з коридором: однi дверi вели в засклену контору, iншi – в гардероб. Дверi в контору були замкненi. Священик глянув у вiкно, що свiтлiло в темрявi рiзко окресленим чотирикутником, сповненим синьо-багровими хмарами, осяяними зловiсним свiтлом заходу, i на мить йому здалося, що чуе зло, як собака чуе пацюка.

Розумне (не знаю, чи розважливе) почало перемагати. Служитель Церкви згадав, що господар замкнув дверi, пообiцявши прийти пiзнiше i випустити його. Патер Браун переконував себе, що двадцять рiзних причин, якi не спали йому на гадку, можуть пояснити цi дивнi кроки в коридорi. Вiн нагадав собi про недокiнчену роботу та про те, що ледь встигне дописати лист до сутiнкiв. Пересiвши до вiкна, ближче до згасаючого свiтла бунтiвного заходу, вiн знову заглибився в роботу. Вiн писав хвилин двадцять, все нижче схиляючись до паперу, в мiру того, як ставало темнiше, потiм раптово випростався. Знову почулися дивнi кроки. Цього разу додалася третя особливiсть. Ранiше незнайомець ходив легко i на диво швидко, але все ж ходив. Тепер вiн бiгав. З коридору чулися частi, швидкi, стрибаючi кроки, немов стрибки м’яких лап пантери. Вiдчувалося, що бiжить сильний, енергiйний чоловiк, схвильований, однак стримуючий себе. Але тiльки-но прошелестiв, як смерч, незнайомець добiг до контори, i знову почувся повiльний, розмiрений крок.

Патер Браун вiдклав листа i, знаючи, що дверi в кiмнату зачиненi, зайшов у гардероб, по iнший бiк кiмнати. Служка тимчасово вiдлучився, мабуть, тому, що всi гостi вже зiбралися, давно сидiли за столом i його присутнiсть не була потрiбна. Пролiзши крiзь сiрий лiс плащiв, священик зауважив, що напiвтемний гардероб вiдокремлюе вiд яскраво освiтленого коридору бар’ер, на кшталт ляди, через яку зазвичай передають пальто i отримують номерки. Якраз над аркою цих дверей палала лампа. Священика вона ледь освiтлювала, й останнiй силуетом вимальовувався на тлi осяяного заходом вiкна. Зате все свiтло падало на чоловiка, котрий стояв у коридорi.

Це був елегантний жевжик у вишуканому простому вечiрньому костюмi, високий, але з гарною фiгурою i гнучкий. Здавалося, що там, де вiн прослизнув би, як тiнь, люди меншого зросту були б помiтнiшими за нього. Його яскраво освiтлене обличчя було смаглявим i жвавим, як у iноземця, жителя пiвдня. Тримався вiн добре, невимушено й упевнено. Строгий критик мiг би зазначити хiба тiльки, що його фрак не цiлком вiдповiдав стрункiй фiгурi та свiтським манерам, був дещо неоковирний i якось дивно стовбурчився. Ледь побачивши на тлi вiкна чорний силует патера Брауна, вiн кинув на прилавок номерок i з доброзичливою поблажливiстю сказав:

– Будь ласка, капелюх i плащ. Я йду.

Священик мовчки взяв номерок i пiшов шукати згадане. Знайшовши, принiс усе i поклав на ляду. Незнайомець попорпався в кишенях i сказав, усмiхаючись:

– У мене немае срiбла. Вiзьмiть ось це, – i, кинувши золотого пiвсоверена, вiн пiдхопив плащ.

Патер Браун нерухомо застиг у темрявi i раптом втратив голову. З ним це траплялося. Правда, дурнiшим вiд цього вiн не ставав, швидше навпаки. У такi моменти, склавши два i два, вiн отримував чотири мiльйони. Католицька церква (згiдно зi здоровим глуздом) не завжди схвалювала це. Вiн сам не завжди це схвалював. Але часом на нього находило справжне натхнення, необхiдне у вiдчайдушнi митi: адже вiн втратив свою голову й усе одно знайде ii.

– Менi здаеться, сер, – сказав вiн чемно, – в кишенi у вас все ж е срiбло.

Високий джентльмен втупився в нього.

– Що за дурня! – вигукнув вiн. – Я даю вам золото, чому ж ви не задоволенi?

– Інколи срiбло дорожче за золото, – скромно сказав священик. – Я хочу сказати – коли його багато.

Незнайомець уважно подивився на нього. Потiм ще уважнiше глянув уздовж коридору. Знову перевiв погляд на патера Брауна i якусь мить дивився на свiтлiюче позад нього вiкно. Нарештi, зважившись, вiн узявся рукою за ляду, перескочив через неi з легкiстю акробата i, нахилившись до крихiтного священика, величезною рукою схопив його за комiр.

– Тихо! – сказав вiн пошепки. – Я не хочу вам погрожувати, але…

– А я буду погрожувати вам, – перебив його патер Браун раптово змiцнiлим голосом. – Погрожувати хробаком невмирущим i вогнем незгасним.

– Дивак! Вам не мiсце тут, – зауважив незнайомець.

– Я священик, пане Фламбо, – сказав патер Браун, – i готовий вислухати вашу сповiдь.

Високий чоловiк мало не задихнувся, на мить завмер i важко опустився на крiсло.



Першi двi перемiни обiду «Дванадцяти справжнiх рибалок» слiдували одна за одною без усiляких перешкод i затримок. Копii меню у мене немае, але якщо б вона i була, все одно б ви нiчого не збагнули. Меню було складено ультрафранцузькою мовою кухарiв, незвичною навiть для самих французiв. За традицiею клубу, закуски були розмаiтi i шалено складнi. До них поставилися цiлком серйозно, тому що вони були марним додатком, як i весь обiд, як i сам клуб. За тiею ж традицiею зупу подали легку i просту – все це було лише вступом до майбутнього рибного бенкету. За обiдом точилася та дивна, некваплива розмова, що мае вiщувати долю Британськоi iмперii, настiльки сповнена натякiв, що пересiчний англiець навряд чи зрозумiв би ii, навiть якби й пiдслухав. Мiнiстрiв називали на iм’я, згадуючи iх iз якоюсь млявою прихильнiстю. Радикального мiнiстра фiнансiв, котрого вся партiя торi, за чутками, лаяла за вимагання, тут хвалили за слабкi вiршики або за поставу в сiдлi на полюваннi з хортами. Вождь торi, котрого всiм лiбералам належало ненавидiти, як тирана, пiддавався легкiй критицi, але про нього вiдгукувалися схвально, нiби мова йшла про лiберала. Якось так виходило, що полiтики – люди визначнi, але значне в них усе, що завгодно, крiм самоi iхньоi полiтики. Президентом клубу був добряк лiтнiй пан Одлi, котрий усе ще носив старомоднi комiрцi часiв Гладстона.[2 - Вiльям Еварт Гладстон (1809–1898) – британський державний дiяч i письменник, котрий чотири рази ставав прем’ер-мiнiстром Великоi Британii.] Вiн здавався символом цього примарного i водночас стiйкого суспiльного укладу. За все свое життя чоловiк зовсiм нiчого не зробив – нi хорошого, нi навiть поганого. Вiн не був нi марнотратний, нi особливо заможний. Просто завжди був «у курсi справи». Жодна партiя не могла обiйти його, й якби вiн надумав стати членом кабiнету, його, безумовно, туди ввели б. Вiце-президент, герцог Честерський, був ще молодий i подавав великi сподiвання. Іншими словами, це був приемний молодик iз прилизаним русявим волоссям i веснянкуватим обличчям. Вiн мав середнi здiбностi та незлiченнi статки. Його публiчнi виступи були завжди успiшнi, хоча таемниця iх була вкрай проста. Якщо йому в голову приходив жарт, вiн висловлював його, i шляхтича називали дотепним. Якщо ж жарти не згадувалися, вiн казав, що тепер не час жартувати, i його називали дуже розумним. У приватному життi, в клубi, в своему колi герцог був привiтний, вiдвертий i наiвний, як школяр. Пан Одлi нiколи не займався полiтикою, тому ставився до неi незрiвнянно серйознiше. Інодi вiн навiть бентежив товариство, натякаючи на те, що iснуе певна рiзниця мiж лiбералом i консерватором. Сам вiн був консерватором навiть у приватному життi. Його довгi сивi кучерi приховували на потилицi старомодний комiрець, точно, як у колишнiх державних мужiв, i зi спини вiн виглядав людиною, на яку може опертися iмперiя. А спереду вiн здавався тихим парубком, котрий шануе комфорт, з тих, хто орендуе кiмнати в Олбенi. Таким вiн i був насправдi.

Як ми вже згадували, за столом на верандi було двадцять чотири мiсця, але сидiло всього дванадцять членiв клубу. Всi вони дуже зручно розмiстилися по один бiк стола, i перед ними вiдкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечiр i закiнчувався дещо похмуро для цiеi пори року. Президент сидiв посерединi столу, а вiце-президент – бiля правого кiнця. Коли дванадцять рибалок пiдходили до столу, всi п’ятнадцять лакеiв мали (згiдно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стiни, як солдати, котрi зустрiчають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи вiд приемного здивування, i кланятися членам клубу, немов вiн ранiше нiколи про них не чув. Але при першому ж стукотi ножiв i виделок уся ця наймана армiя зникала, залишаючи одного чи двох лакеiв, котрi безгучно ковзали навколо столу i непомiтно прибирали тарiлки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсiях чемних поклонiв. Було б перебiльшенням, навiть прямим наклепом сказати, що вiн може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тодi – як сказати це краще? – тодi здавалося, що десь ширяе ожила тiнь або вiдображення господаря. Свята рибна страва була (певна рiч, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розмiром i формою нагадував весiльний торт, в якому безлiч рiзних видiв риби повнiстю втратили своi природнi властивостi. «Дванадцять справжнiх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками i бралися за пудинг iз таким благоговiнням, немов кожен шматочок коштував стiльки ж, скiльки срiбло, яким його iли. І, судячи з того, що менi вiдомо, так воно i було. З цiею стравою поралися мовчки, жадiбно i з повним усвiдомленням важливостi моменту. Лише коли його тарiлка спорожнiла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:

– Тiльки тут умiють як слiд готувати цю страву.

– Тiльки тут, – погодився пан Одлi, обертаючись до нього i похитуючи своею солiдною головою. – Тiльки тут – i нiде бiльше. Правда, менi казали, що в кафе «Англез»…

Тут його обiрвали i на мить промовець дуже здивувався зникненням своеi тарiлки, прибраноi лакеем. Однак вiн устиг вчасно спiймати нитку своiх цiнних думок.

– Менi казали, – правив вiн далi, – що цю страву могли б приготувати i в кафе «Англез». Але не вiрте цьому, сер. – Вiн безжально захитав головою, як суддя, що вiдмовляе в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Нi, не вiрте цьому, сер.

– Перебiльшена репутацiя, – процiдив такий собi полковник Паунд iз таким виглядом, нiби вiн розтулив рот уперше за кiлька мiсяцiв.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптимiст. – У певному сенсi це дуже мила мiсцинка. Наприклад, не можна вiдмовити iм…

У кiмнату швидко ввiйшов лакей i раптом спинився, немов закам’янiв. Зробив вiн це цiлком безгучно, але млявi та добросерднi джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала iх i пiдтримувала iхне iснування, працюе бездоганно, i лакей, котрий так раптово зупинився, налякав iх, немов фальшива нота в оркестрi. Присутнi вiдчули те ж, що вiдчули б i ми з вами, якби неживий свiт проявив непослух: якби, наприклад, крiсло раптом кинулося втiкати вiд вашоi руки.

Кiлька секунд лакей простояв нерухомо, i кожного з присутнiх поступово охоплювало дивне знiяковiння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманнiсть, а прiрва мiж багатими та бiдними стала ще глибшою. Справжнiй родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що пiд руку потрапить, почавши з порожнiх пляшок i, досить iмовiрно, скiнчивши грiшми. Справжнiй демократ спитав би, якого милого вiн тут стоiть, як бовдур. Але цi новiтнi плутократи не могли терпiти бiля себе незаможного – нi як раба, нi як товариша. Той факт, що з лакеем сталося щось дивне, було для них просто нудною i прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотiли, та водночас боялися проявити хоч якусь людянiсть. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скiнчилося. Лакей простояв нерухомо кiлька секунд, наче остовпiвши, раптом обернувся i прожогом кинувся з веранди.

Незабаром вiн знову з’явився на верандi або, точнiше, в дверях у супроводi iншого лакея, щось шепочучи йому i жестикулюючи з чисто iталiйською жвавiстю. Потiм перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, i знову з’явився, вже з третiм. Коли i четвертий лакей долучився до цього збiговиська, пан Одлi вiдчув, що заради такту необхiдно порушити мовчання. Через брак належного головi молотка вiн голосно кашлянув i виголосив:

– Але ж молодий Мучер чудово працюе в Бiрмi. Яка нацiя в свiтi могла б…

П’ятий лакей стрiлою пiдлетiв до нього i прошепотiв на вухо:

– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?

Президент розгублено озирнувся i побачив пана Левера, котрий наближався до нього своею звичайною пiрнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря нiхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мiдно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.

– Пробачте менi, пане Одлi, – промовив вiн, задихаючись, – трапилася страшенна неприемнiсть. Скажiть, вашi тарiлки прибрали разом iз виделками та ножами?

– Сподiваюся, – дещо роздратовано промовив президент.

– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав iх? Упiзнали б ви його?

– Впiзнати лакея? – обурено перепитав пан Одлi. – Звiсно, нi.

Пан Левер розпачливо розвiв руками.

– Я не посилав його, – простогнав вiн. – Не знаю, звiдки i навiщо вiн з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарiлки, вiн побачив, що iх уже немае.

Пан Одлi аж надто розгубився як для чоловiка, на котрого може опертися вся iмперiя. Та й нiхто iнший iз присутнiх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Вiн пiднявся з мiсця i, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов вiдвик користуватися своiм голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срiбне рибне приладдя?

Господар знову розвiв руками, i тiеi ж митi всi присутнi кинулися до нього.

– Де лакеi? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всi тут?

– Авжеж, усi, це я помiтив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую iх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стiни.

– Аякже, але важко сказати з упевненiстю… – у важкому сумнiвi почав було пан Одлi.

– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут нiколи не було бiльше п’ятнадцяти лакеiв, i рiвно стiльки ж було i сьогоднi. Не бiльше i не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи всiм тiлом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався вiн, – що бачили п’ятнадцятьох лакеiв?

– Як завжди, – пiдтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?

– Нiчого, – сказав Левер, – тiльки всiх ви не могли бачити. Один iз них помер i лежить нагорi.

На якийсь час у кiмнатi запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен iз цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу i побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здаеться, герцог, сказав iз iдiотським спiвчуттям багатiя:

– Чи не можемо ми бути чимось кориснi?

– У нього був священик, – вiдповiв засмучений господар.

І, наче прозвучала сурма Страшного суду, вони подумали про таемничi вiдвiдини. Кiлька вельми неприемних секунд присутнiм здавалося, що п’ятнадцятим лакеем був привид мерця. Неприемно iм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як i жебраки. Але думка про срiбло вивела iх зi зацiпенiння. Полковник вiдкинув ногою крiсло i попрямував до дверей.

– Якщо тут був п’ятнадцятий лакей, друзi, – сказав вiн, – отже, цей п’ятнадцятий i був злодiем. Негайно зачинити парадний i чорний входи. Тодi й побалакаемо. Двадцять чотири перлини клубу вартi того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлi знову начебто завагався, чи пристойно джентльменовi проявляти квапливiсть. Але, помiтивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузiазмом молодостi, подався за ним, хоча i з бiльшою солiднiстю.

В цю ж мить на веранду вбiг шостий лакей i заявив, що вiн знайшов купу тарiлок вiд риби без жодних слiдiв срiбла. Весь натовп гостей i слуг юрбою полинув сходами i роздiлився на два загони. Бiльшiсть рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд iз президентом, вiце-президентом i двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вiв до лакейськоi, – найiмовiрнiше, злодiй втiк саме туди. Минаючи напiвтемну вбиральню, вони побачили в ii глибинi низеньку чорну постать, що стояла в тiнi.

– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?

Низенький чоловiчок не вiдповiв прямо, але просто сказав:

– Можливо, у мене е те, що ви шукаете, джентльмени?

Вони зупинилися, вагаючись i дивуючись, а вiн зник у темрявi вбиральнi i з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срiбла, яке й виклав на ляду спокiйно, як продавець, котрий показуе взiрцi. Срiбло виявилося тузином ножiв i виделок дивноi форми.

– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потiм, освоiвшись iз напiвморком, вiн зауважив двi речi: по-перше, низенький чоловiчок був у чорнiй сутанi i мало схожий на слугу i, по-друге, вiкно вбиральнi було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.

– Занадто цiнна рiч, щоб зберiгати ii в гардеробi, – зауважив священик.

– Так ви… ви… отже, це ви вкрали срiбло? – затинаючись, спитав пан Одлi, з подивом глипаючи на священика.

– Якщо я i вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввiчливо вiдповiв патер Браун.

– Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вiкно.

– Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном i спокiйно опустився на крiсло.

– Але ви знаете, хто це зробив? – поцiкавився полковник.

– Справжнього його iменi я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевнi сумнiви. Силу його я вiдчув на собi, коли той намагався мене задушити, а про його моральнi якостi дiзнався, коли вiн покаявся.

– Отакоi, розкаявся! – з гордовитим смiхом вигукнув герцог Честерський.

Патер Браун пiднявся i заклав руки за спину.

– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав вiн, – що злодiй i бродяга розкаявся, тодi як багато заможних людей закоснiли в мирськiй суетi i нiкому вiд них немае пуття? Якщо сумнiваетесь у практичнiй користi каяття, ось вам вашi ножi та виделки. Ви «Дванадцять справжнiх рибалок», i ось вашi срiбнi рибки. Бачите, ви все ж виловили iх. А я – ловець людей.

– То ви спiймали злодiя? – похмуро спитав полковник.

Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

– Атож, я спiймав його, – сказав вiн, – спiймав невидимим гачком на невидимiй волосинi, такiй довгiй, що вiн може пiти на край свiту i все ж повернеться, як тiльки я потягну.

Присутнi помовчали. Потiм джентльмени пiшли назад на веранду, несучи срiбло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як i ранiше, сидiв боком на бар’ерi, хитаючи довгими ногами та покусуючи кiнчики темних вусiв. Нарештi вiн спокiйно сказав священику:

– Злодiй був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнiшого чоловiка.

– Вiн розумна людина, – вiдповiв патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаете розумнiшим.

– Вас, – зронив полковник i коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю намiру садити злодiя у в’язницю. Але я дав би гору срiбних виделок за те, щоб як слiд дiзнатися, як ви влiзли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срiбло. Менi здаеться, що ви – великий хитрун i будь-кого обведете довкола пальця.

Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота вiйськового.

– Певна рiч, полковнику, – сказав вiн, усмiхаючись, – я нiчого не можу повiдомити вам про цього чоловiка i його приватнi справи. Але я не бачу причин приховувати вiд вас зовнiшнiй хiд справи, наскiльки я сам ii втямив.

Із несподiваною для нього легкiстю вiн перестрибнув через бар’ер, сiв поруч iз полковником Паундом i, своею чергою, подригав короткими нiжками, як хлопчисько на парканi. Свою розповiдь вiн почав так невимушено, буцiмто розмовляв зi старим приятелем бiля рiздвяного вогника.

– Бачите, – продовжив вiн, – мене замкнули в тiй маленькiй кiмнатцi, й я писав листа, коли почув, що пара нiг витанцьовуе по цьому коридору такий танок, якого не витанцюеш i на шибеницi. Спершу чулися кумеднi дрiбнi кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слiдували кроки повiльнi, впевненi – словом, кроки солiдного чоловiка, котрий розгулюе зi сигарою в ротi. Але крокували однi i тi ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потiм важко, потiм знову легко. Спершу я прислухався знiчев’я, а потiм трохи не збожеволiв, намагаючись допетрати, навiщо знадобилося однiй людинi ходити двома ходами. Одну ходу я знав, вона була на зразок вашоi, полковнику. Це була хода чоловiка, котрий ситно пообiдав, джентльмена, котрий ходить не тому, що схвильований, а швидше тому, що взагалi такий рухливий. Інша хода здавалася менi знайомою, тiльки я нiяк не мiг пригадати, де ii чув i де ранiше зустрiчав дивну iстоту, що метушиться навшпиньки таким чином. Скоро до мене долинув стукiт тарiлок, i вiдповiдь стала до дуростi очевидною: це була хода лакея, коли, схилившись уперед, опустивши очi, загрiбаючи носками черевик, вiн мчить подавати до столу. Потiм я помiркував хвилинку. І менi здалося, що я збагнув задум злочину так само ясно, нiби сам мав намiр його здiйснити.

Полковник уважно глянув на священика, але лагiднi сiрi очi були безтурботно спрямованi в стелю.

– Злочин, – продовжував вiн повiльно, – такий самий витвiр мистецтва. Не дивуйтеся: злочин далеко не единий витвiр мистецтва, що виходить iз майстернi пекла. Але кожен справжнiй витвiр мистецтва, чи то небесного, чи пекельного походження, мае одну неодмiнну особливiсть, основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Так, наприклад, у «Гамлетi» фiгури могильникiв, квiти божевiльного дiвчиська, потойбiчна чарiвнiсть Йорика, блiдiсть духу i посмiшка черепа – все сплетено вiнком для похмурого чоловiка в чорному. І те, що я вам розповiдаю, – додав вiн, посмiхаючись i повiльно злазячи з ляди, – також невибаглива трагедiя чоловiка в чорному.

– Авжеж, – продовжував вiн, бачачи, що полковник здивовано витрiщився на нього, – вся ця iсторiя зводиться до чорного костюма. У нiй, як i в «Гамлетi», е чимало всiляких нашарувань, на зразок вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, котрий був там, де бути не мiг. Є невидима рука, що зiбрала з вашого столу срiбло i розчинилася в повiтрi. Але кожен розумно задуманий злочин базуеться врештi-решт на чомусь цiлком пересiчному, нiтрохи не загадковому. Таемничiсть з’являеться пiзнiше, щоб вiдвести нас убiк хибним слiдом. Сьогоднiшня справа велика, тонко задумана i (на погляд пересiчного злодiя) дуже вигiдна. Вона будувалася на тому загальновiдомому фактi, що вечiрнiй костюм джентльмена як двi краплi води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все iнше була гра, i до того ж на диво витончена.

– І все ж, – зауважив полковник, i собi злазячи з бар’еру i похмуро розглядаючи своi черевики, – все ж я не цiлком упевнений, що зрозумiв вас.

– Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще бiльше здивуетеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав вашi виделки, весь час розгулював у вас на очах. Вiн пройшов по коридору разiв iз двадцять туди i сюди – i це при повному освiтленнi i на очах у всiх. Вiн не ховався по закутках, де б його могли запiдозрити. Навпаки, вiн безперестанку рухався i, де б не був, скрiзь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як вiн виглядав, бо ви самi бачили його сьогоднi шiсть чи сiм разiв. Ви разом iз iншими ясновельможними панами чекали обiд у вiтальнi, в кiнцi проходу, бiля самоi веранди. І ось, коли вiн минав вас, джентльменiв, вiн був лакеем, з опущеною головою, серветкою, що бовтаеться i фалдами, що вiються за вiтром. Вiн вигулькував на верандi, поправляв скатертину, переставляв щось на столi i мчав назад у напрямку до контори та лакейськоi. Та тiльки-но вiн потрапляв у поле зору конторського клерка i слуг, як – i виглядом i манерами, з голови до нiг – ставав iншою людиною. Вiн вештався серед слуг iз тiеi розсiяною недбалiстю, яку вони так звикли бачити у своiх господарiв. Їх не мало дивувати, що гiсть волочиться по всьому будинку, немов звiр, що снуе по клiтцi в зоопарку. Вони знали: нiщо так не вирiзняе людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де iм заманеться. Коли вiн пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався i знову проходив повз контору. У тiнi вбиральноi нiшi вiн, наче за помахом чарiвноi палички, раптом змiнював свiй вигляд i знову послужливим лакеем мчав до «Дванадцяти справжнiх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запiдозрити джентльмена на прогулянцi?… Одного разу вiн викинув фортель ще кращий. У конторi вiн велично зажадав сифон содовоi води, сказавши, що хоче пити. Вiн додав невимушено, що вiзьме сифон iз собою. Так i зробив – швидко i вправно пронiс його посеред всiх вас, джентльменiв, лакеем, котрий виконуе звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кiнця рибноi перемiни. Найнебезпечнiшим для нього був початок обiду, коли всi лакеi шикувалися в ряд, але i тут йому вдалося притулитися до стiни якраз за рогом, так що лакеi i тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далi все пiшло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, i навпаки. За двi хвилини до того, як рибна перемiна була закiнчена, вiн знову обернувся на моторного слугу i швидко зiбрав тарiлки. Посуд залишив на полицi, срiбло засунув в бiчну кишеню, вiд чого та випнулася, й, як заець, помчав коридором, поки не дiстався до вбиральнi. Тут вiн знову став джентльменом, раптово викликаним у справi. Йому залишалося лише здати свiй номерок гардеробнику i вийти так само невимушено, як прийшов. Тiльки сталося так, що гардеробником був я.

– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом. – І що вiн вам сказав?

– Даруйте, – незворушно вiдповiв патер Браун, – але тут моя розповiдь закiнчуеться.

– І починаеться найцiкавiше, – пробурмотiв Паунд. – Його професiйнi прийоми я ще розумiю. Але якось не можу збагнути вашi.

– Менi час iти, – промовив священик.

Разом вони дiйшли до передпокою, де побачили свiже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий iз веселим виглядом пiшов iх шукати.

– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав вiн. – Швидше йдiть до нас! Я скрiзь шукав вас. Обiд тривае наче нiчого не сталося, i старий Одлi зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаемо створити нову церемонiю, щоб увiчнити цю подiю. Срiбло знову у нас. Можете щось запропонувати?

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб вiдтепер ми носили зеленi фраки замiсть чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурницi, – сказав герцог, – джентльмен нiколи не виглядае лакеем.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засмiявся полковник Паунд. – У такому випадку ох i спритний же ваш приятель, – сказав вiн, звертаючись до священика, – якщо зумiв видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – нiч була холодна i вiтряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав вiн, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаете, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеем.

І, промовивши «на добранiч», вiн штовхнув важкi дверi палацу насолод. Золотi ворота негайно ж зачинилися за священиком, i вiн швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнiбуса.




Летючi зорi


«Мiй найвишуканiший злочин, – любив розповiдати Фламбо в роки своеi доброчесноi старостi, – був, за дивним збiгом обставин, i моiм останнiм злочином. Я вчинив його на Рiздво. Як справжнiй артист своеi справи я завжди намагався, щоб злочин гармонiював iз певною порою року або з пейзажем, i шукав для нього, немов для скульптурноi групи, пiдходящий сад або обрив. Так, наприклад, англiйських сквайрiв найдоречнiше дурити в довгих кiмнатах, де стiни обшитi дубовими панелями, а багатих евреiв, навпаки, краще залишати без копiйки серед вогнiв i пишних стiн кафе «Рiц». Якщо, наприклад, в Англii у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору вiд тягаря земного майна (що набагато важче, нiж здаеться), менi хотiлося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так сказати, зеленими газонами та сiрими дзвiницями старовинного мiстечка. Так само у Францii, вилучаючи певну суму у багатого та жадiбного селянина (що майже неможливо), я вiдчував задоволення, якщо бачив його обурену фiзiю на тлi сiрого ряду акуратно пiдстрижених тополь або величних галльських рiвнин, якi так чудово малював великий Мiлле.[3 - Жан-Франсуа Мiлле (1814–1875) – видатний французький художник ХІХ ст.]

Так ось, моiм останнiм злочином було рiздвяний, веселий, затишний англiйський злочин середнього рiвня – злочин у дусi Чарльза Дiккенса. Я вчинив його в одному хорошому старовинному будинку бiля Путнi,[4 - Путнi – дiльниця в Лондонi.] в будинку з напiвкруглим пiд’iздом для екiпажiв, в будинку зi стайнею, в будинку з назвою, написаною на обох воротах, у будинку з незмiнною араукарiею.[5 - Араукарiя – рiд хвойних дерев iз родини араукарiевих.] Втiм, досить, – ви вже уявляете собi, що це був за будинок. Правда, я тодi дуже смiливо i цiлком лiтературно вiдтворив дiккенсiвський стиль. Навiть шкода, що того вечора я розкаявся i вирiшив порвати з колишнiм життям».

І Фламбо починав розповiдати всю цю iсторiю зсередини, з точки зору одного з героiв. Але навiть iз цiеi точки зору вона здавалася щонайменше дивною. З точки ж зору стороннього спостерiгача ця оповiдка уявлялася просто незбагненною, та саме з цiеi точки зору i мае ознайомитися з нею читач.

Це сталося другого дня Рiздва. Початком всiх подiй можна вважати той момент, коли дверi будинку вiдчинилися i молоденька дiвчина зi шматком хлiба в руках вийшла в сад, де росла араукарiя, погодувати птахiв. У дiвчини було гарненьке личко i меткi карi очi. Про ii фiгуру сказати нiчого не можемо – з нiг до голови вона була так закутана в брунатне хутро, що важко було сказати, де закiнчуеться кошлатий комiр i починаеться пухнасте волосся. Якби не миле личко, ii можна було б прийняти за незграбного ведмедика.

Освiтлення зимового дня набувало все червонiшого вiдтiнку в мiру того, як наближався вечiр, i рубiновi вiдблиски на оголених клумбах здавалися примарами зiв’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з iншого починалася алея, точнiше, галерея зi сплетених угорi лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хлiба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’iдала собака) i, щоб не заважати пташиному бенкету, пiшла лавровою алеею в сад, де мерехтiли листя вiчнозелених дерев. Тут вона зойкнула вiд подиву – щирого чи удаваного, невiдомо, – бо, пiднявши очi, побачила, що на високому парканi, немов наiзник на конi, у фантастичнiй позi сидить фантастична постать.

– Ой, тiльки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дiвчина. – Тут дуже високо.

Чоловiк, котрий осiдлав паркан, наче крилатого коня, був довготелесим, незграбним юнаком iз темним волоссям, iз обличчям розумним та iнтелiгентним, але зовсiм не по-англiйськи блiдим, навiть безкровним. Блiдiсть цю особливо пiдкреслювала червона краватка зухвалого яскравого вiдтiнку – едина явно продумана деталь його костюма. Вiн не прислухався до благань дiвчини i, ризикуючи переламати собi ноги, стрибнув на землю з легкiстю лошака.

– Менi здаеться, доля вирiшила, щоб я став злодiем i лазив у чужi оселi та сади, – спокiйно оголосив прибулець, опинившись поруч iз панночкою. – І так би, без сумнiву, й сталося, якби я не народився в цьому милому будиночку по сусiдству з вами. Втiм, нiчого поганого в цьому не бачу.

– Як ви можете так казати? – з докором вигукнула дiвчина.

– Розумiете, якщо народився не по той бiк паркану, де тобi треба, то менi здаеться, що маеш право через нього перелiзти.

– От уже нiколи не знаеш, що ви зараз скажете або зробите.

– Я i сам часто не знаю, – погодився пан Крук. – У будь-якому разi, зараз я якраз по той бiк паркану, що треба.

– А з якого боку паркану вам слiд бути? – з посмiшкою запитала юнка.

– По той, де ви, – вiдповiв молодик.

І вони пiшли назад лавровою алеею. Раптом тричi просурмив, наближаючись, автомобiльний гудок: елегантна машина свiтло-зеленого кольору, немов птах, пiдлетiла до пiд’iзду i, вся тремтячи, зупинилася.

– Ого, – сказав молодик у червонiй краватцi, – ось уже хто народився по той бiк, що слiд. Я не знав, панно Адамс, що у вашiй сiм’i настiльки сучасний Санта-Клаус.

– Це мiй хрещений батько, сер Леопольд Фiшер. Вiн завжди приiжджае до нас пiсля Рiздва.

І пiсля мимовiльноi паузи, що видавала недолiк наснаги, Рубi Адамс додала:

– Вiн дуже добрий.

Журналiст Джон Крук чув про великого махляра зi Ситi, сера Леопольда Фiшера, й якщо фiнансовий магнат не чув про Джона Крука, то вже, в будь-якому разi, не з провини останнього, бо той неодноразово i досить непримиренно вiдгукувався про сера Леопольда на сторiнках «Поклику» та «Нового вiку». Втiм, зараз пан Крук не промовив анi слова i з похмурим виглядом спостерiгав за розвантаженням автомобiля, а це була тривала процедура. Спочатку вiдчинилися переднi дверцята, i з машини вилiз високий елегантний водiй у зеленому, потiм вiдчинилися заднi дверцята, i з машини вилiз низенький елегантний слуга в сiрому, потiм вони вдвох витягли сера Леопольда i потягли його на ганок, стали розпаковувати, немов коштовнiсть, ретельно зав’язану у вузол. Пiд коцами, настiльки численними, що iх вистачило б на цiлу крамницю, пiд шкурами всiх лiсових звiрiв i шаликами всiх барв веселки виявилося нарештi щось, що нагадуе людську постать, щось, що виявилося досить привiтним, хоча i подiбним на iноземця старим джентльменом iз сивою цапиною борiдкою та сяючою посмiшкою, котрий став потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Але ще задовго до кiнця цiеi процедури дверi будинку вiдчинилися i на ганок вийшов полковник Адамс (татусь молодоi ледi в шубцi), щоб зустрiти i ввести в будинок почесного гостя. Це був високий, чорнявий i дуже мовчазний чоловiк у червоному ковпаку, що нагадував феску i надавав йому схожостi з англiйським сардаром[6 - Сардар – правитель у Середнiй Азii, Іранi та деяких тюркських краiнах.] або египетським пашею. Разом iз ним вийшов його свояк, молодий фермер, котрий нещодавно приiхав iз Канади, – мiцний i галасливий чоловiчок зi свiтлою борiдкою, на iм’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна вельми скромна особа – католицький священик iз сусiдньоi парафii. Покiйна дружина полковника була католичкою, i дiти, як прийнято в таких випадках, виховувалися в католицтвi. Цей священик був нiчим не примiтний, навiть прiзвище у нього було пересiчне – Браун. Однак полковник вважав його товариство приемним i часто запрошував до себе.

У просторому холi було досить мiсця навiть для сера Леопольда та його численних оболонок. Хол цей, непомiрно великий для такого будинку, був величезним примiщенням, в одному кiнцi якого мiстилися зовнiшнi дверi з ганком, а в iншому – сходи на другий поверх. Тут, перед камiном iз висячою над ним шпагою полковника, процедура роздягання нового гостя була завершена, й усi присутнi, в тому числi i похмурий Крук, були представленi серу Леопольду Фiшеру. Однак поважний фiнансист все ще продовжував битися зi своiми бездоганно зшитими шатами. Вiн довго порпався у внутрiшнiй кишенi фрака i нарештi, весь сяючи вiд задоволення, витягнув звiдти чорний овальний футляр, який становив, як пояснив гiсть, рiздвяний подарунок для його хрещеницi. З неприхованим i тому обеззброюючим марнославством вiн високо пiдняв футляр, так, аби всi могли його бачити, потiм легко натиснув пружину – кришка вiдкинулася, i всi завмерли, заслiпленi: фонтан кристалiзованого свiтла раптом спалахнув у них перед очима. На помаранчевому оксамитi, в заглибленнi, немов три яйця в гнiздi, лежали три чистих блискучих дiаманти, i здавалося, навiть повiтря спалахнуло вiд iхнього вогню. Фiшер стояв, розплившись у доброзичливiй усмiшцi, впиваючись подивом i захопленням дiвчат, стриманим захопленням i небагатослiвною вдячнiстю полковника, здивованими вигуками iнших.

– Поки що я покладу це назад, люба, – сказав Фiшер, засовуючи футляр у задню кишеню свого фрака. – Менi довелося поводитися дуже обережно, коли я iхав сюди. Майте на увазi, що це – три знаменитих африканських дiаманти, якi називають «летючими зорями», бо iх уже неодноразово викрадали. Всi великi злочинцi полюють за ними, але й простi люди на вулицi та в готелi, певна рiч, радi були б здобути iх. У мене могли вкрасти дiаманти дорогою сюди. Це було цiлком можливо.

– Я б сказав, цiлком природно, – сердито зауважив молодик у червонiй краватцi. – Й я б нiкого не став звинувачувати в цьому. Коли люди просять хлiба, а ви не даете iм навiть каменя, гадаю, вони мають право самi взяти собi цей камiнь.

– Не смiйте так казати! – з незвичним запалом вигукнула дiвчина. – Ви балакаете так тiльки з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називаеться? Як називають людину, котра готова обнiматися з сажотрусом?

– Святим, – пiдказав патер Браун.

– Я вважаю, – заперечив сер Леопольд iз поблажливою усмiшкою, – що Рубi мае на увазi соцiалiстiв.

– Радикал – це не той, хто добувае корiнь, – зауважив Крук дещо роздратовано, – а консерватор зовсiм не консервуе фрукти. Хочу вас запевнити, що i соцiалiсти абсолютно не жадають приятелювати зi сажотрусами. Соцiалiст – це людина, яка хоче, щоб усi труби були прочищенi i щоб всiм сажотрусам платили за роботу.

– Але яка вважае, – тихо додав священик, – що ваша власна сажа вам не належить.

Крук глянув на нього зацiкавлено i навiть iз повагою.

– Кому ж може знадобитися власна сажа? – поцiкавився вiн.

– Комусь, може, i знадобиться, – вiдповiв патер Браун серйозно. – Кажуть, наприклад, що нею користуються садiвники. А сам я якось на Рiздво принiс чимало радощiв шiстьом дiтлахам, котрi очiкували Санта-Клауса, виключно за допомогою сажi, застосованоi як зовнiшнiй засiб.

– Ах, як цiкаво! – втiшилася Рубi. – А ви б не повторили це сьогоднi для нас?

Енергiйний канадець пан Блаунт посилив свiй i без того гучний голос, приеднуючись до пропозицii племiнницi. Здивований фiнансист i собi пiдвищив голос, висловлюючи рiшуче несхвалення, але в цей час хтось постукав у вхiднi дверi. Священик вiдчинив iх, i очам присутнiх знову показався сад iз араукарiею i вiчнозеленими деревами, тепер уже темнiючими на тлi чудового фiолетового заходу. Цей вигляд, нiби вставлений у раму розчахнутих дверей, був настiльки гарний i незвичайний, що здавався театральною декорацiею. Кiлька миттевостей нiхто не звертав уваги на чоловiка, котрий зупинився на порозi. Це був, мабуть, звичайний кур’ер у запиленому поношеному плащi.

– Хто з вас пан Блаунт, джентльмени? – спитав вiн, простягаючи листа.

Пан Блаунт сiпнувся й осiкся, так i не закiнчивши свого схвального вигуку. Зi здивованим виглядом вiн надiрвав конверт i став читати лист. При цьому його обличчя спочатку запаморочилося, потiм прояснилося, i вiн повернувся до свого зятя та господаря.

– Менi дуже неприемно завдавати вам стiльки неспокою, полковнику, – почав вiн iз веселою церемоннiстю Нового Свiту, – чи не зловживатиму я вашою гостиннiстю, якщо ввечерi до мене зайде сюди у справi один мiй старий приятель? Втiм, ви, мабуть, чули про нього – це Флорiан, знаменитий французький акробат i комiк. Я з ним познайомився багато рокiв тому на Далекому Заходi (вiн за народженням канадець). А тепер у нього до мене якась справу, хоча навiть не здогадуюсь, яка.

– Звiсно, певна рiч, любий, – люб’язно вiдповiв полковник. – Всiх друзiв, кого забажаете. До того ж вiн, без сумнiву, буде дуже в нагодi.

– Вiн вимаже собi обличчя сажею, якщо ви це маете на увазi, – зареготав Блаунт, – i всiм наставить лiхтарiв пiд очима. Я особисто нiчого не маю, я чоловiк простий i люблю веселу стару пантомiму, в якiй герой сiдае на свiй цилiндр.

– Тiльки не на мiй, будь ласка, – з гiднiстю зронив сер Леопольд Фiшер.

– Гаразд, гаразд, – весело заступився Крук, – не будемо сваритися. Чоловiк на цилiндрi – це ще не найгiрший жарт!

Неприязнь до молодика в червонiй краватцi, викликана його грабiжницькими переконаннями та його очевидним залицянням до гарненькоi хрещеницi Фiшера, спонукала останнього зауважити саркастично наказовим тоном:

– Не сумнiваюся, що вам вiдомi i грубiшi жарти. Не розкажете хоча б один?

– Прошу: цилiндр на чоловiковi, – вiдрубав соцiалiст.

– Так, атож, аякже! – запобiг канадець iз добродушнiстю справжнього варвара. – Не треба псувати свято. Нумо звеселiмо сьогоднi товариство. Не будемо мазати обличчя сажею i сiдати на капелюхи, якщо вам це не до душi, але вигадаемо щось подiбне. Чому б нам не розiграти справжню стару англiйську пантомiму – з клоуном, Коломбiною й усiм iншим? Я бачив таку виставу перед вiд’iздом iз Англii, коли менi було десь дванадцять рокiв, i у мене залишилося про неi спогад яскравий, як багаття. А коли я торiк повернувся, виявилося, що пантомiм бiльше не грають. Ставлять однi лиш плаксивi чарiвнi казки. Я хочу бачити хорошу бiйку, розпечену кочергу, полiцiянта, з котрого роблять котлету, а менi подають принцес, котрi базiкають при мiсячному свiтлi, синiх птахiв i тому подiбну дурню. Синя Борода – це менi до душi, та й той подобаеться менi бiльш за все у виглядi Панталоне.

– Я всiею душею пiдтримую пропозицiю зробити з полiцiянта котлету, – сказав Джон Крук, – це набагато вдалiше визначення соцiалiзму, нiж те, що тут нещодавно цитували. Але вистава – справа, природно, заскладна.

– Та що ви! – зi захопленням спростував пан Блаунт. – Влаштувати арлекiнаду? Немае нiчого простiшого! По-перше, можна таляпати що заманеться, а по-друге, на реквiзит i декорацii згодиться будь-яке домашне начиння – столи, вiшаки, бiлизнянi кошики тощо.

– Атож, це правда, – Крук пожвавiв i почав мiряти кроками кiмнату. – Тiльки ось боюся, що менi не вдасться роздобути полiцiйний однострiй. Давно я вже не вбивав правоохоронця.

Блаунт на мить задумався i раптом ляснув себе по стегну.

– Дiстанемо! – вигукнув вiн. – Тут у листi е телефон Флорiана, а вiн знае всiх костюмерiв у Лондонi. Я зателефоную йому i попрошу прихопити з собою костюм полiцiянта.

І вiн кинувся до телефону.

– Ах, як чудово, хресний, – Рубi була готова танцювати вiд радощiв, – я буду Коломбiною, а ви – Панталоне.

Мiльйонер випростався i завмер у величнiй позi язичницького бога.

– Вважаю, моя люба, – сухо промовив вiн, – що вам краще пошукати когось iншого для ролi Панталоне.

– Я можу бути Панталоне, якщо хочеш, – вперше i востанне втрутився в розмову полковник Адамс, вийнявши з рота сигару.

– Вам за це потрiбно пам’ятник поставити, – вигукнув канадець, i з сяючим обличчям обернувся вiд телефону. – Ну ось, отже, все влаштовано. Пан Крук буде клоуном – вiн журналiст, отже, знае все застарiлi жарти. Я можу бути Арлекiном – для цього потрiбнi тiльки довгi ноги й умiння стрибати. Мiй приятель Флорiан пообiцяв менi зараз, що дiстане костюм полiцiянта дорогою та переодягнеться. Виставу можна влаштувати тут, у цьому холi, а публiку посадимо на сходи. Вхiднi дверi будуть задником, якщо iх зачинити, у нас вийде iнтер’ер англiйськоi оселi, а вiдкрити – освiтлений мiсяцем сад. Це буде чарiвно.

І, вихопивши з кишенi шматок крейди, яку принiс iз бiльярдноi, вiн провiв на пiдлозi риску, вiдокремивши уявну сцену.



Як iм вдалося пiдготувати в такий короткий термiн навiть цю безглузду виставу – залишаеться загадкою. Але вони взялися за справу з тим безрозсудним завзяттям, яке виникае, коли в будинку живе юнь. А того вечора в будинку жила юнь, хоча й не всi, ймовiрно, здогадалися, в чиiх очах i в чиiх серцях вона пашiла. Як завжди бувае в таких випадках, затiя ставала все шаленiшою при всiй буржуазнiй гречностi ii походження. Коломбiна була чарiвна в своiй широкiй розпушенiй спiдницi, що на диво нагадувала великий абажур iз вiтальнi. Клоун i Панталоне побiлили своi обличчя борошном, здобутим у кухаря, i нафарбували щоки рум’янами, також запозиченими у когось iз домашнiх, котрий забажав (як i личить справжньому благодiйнику-християнину) залишитися невiдомим. Арлекiна, котрий вже вирядився в костюм зi срiблястого паперу, витягнутого зi сигарних пачок, з великими труднощами вдалося зупинити в той момент, коли вiн уже збирався розбити старовинну кришталеву люстру, щоб прикраситися ii блискучими пiдвiсками. Вiн би, мабуть, здiйснив свiй задум, якби Рубi десь не вiдкопала для нього пiдробленi коштовностi, що прикрашали колись на маскарадi костюм бубновоi дами. До речi сказати, ii дядечко Джеймс Блаунт до того розiйшовся, що з ним нiякого спасу не було. Вiн поводився, як пустотливий школяр – насунув на патера Брауна паперову ослячу голову, а той терпляче перенiс це i ще й винайшов якийсь спосiб ворушити ii вухами. Блаунт зробив також спробу причепити ослиний хвiст до фалдiв сера Леопольда Фiшера, але цього разу його витiвка була прийнята не так прихильно.

– Дядько Джеймс аж надто вже розвеселився, – сказала Рубi, зi серйозним виглядом вiшаючи Круку на шию гiрлянду сосисок. – Що з ним?

– Вiн Арлекiн, а ви Коломбiна, – пояснив Крук. – Ну, а я тiльки клоун, котрий повторюе застарiлi жарти.

– Краще б ви були Арлекiном, – сказала вона, i сосиски, гойдаючись, повисли у нього на шиi.

Хоча патеровi Брауну, котрий устиг уже викликати оплески майстерним перетворенням подушки в немовлятко, було чудово вiдомо все, що вiдбувалося за лаштунками, вiн тим не менше приеднався до глядачiв i сiв посеред них iз виразом урочистого пожвавлення на обличчi, немов дитина, що вперше потрапила в театр.

Глядачiв було небагато – родичi, дехто зi сусiдiв i слуги. Сер Леопольд зайняв найкраще мiсце, i його масивна постать майже зовсiм загородила сцену вiд маленького слуги Божого, котрий сидiв позад нього. Але чи багато при цьому втратив священик, театральна критика не знае. Пантомiма була чимось зовсiм хаотичним, але все ж вона була не позбавлена певних принад. Їi оживляла та пронизувала вибухова iмпровiзацiя клоуна Крука. У звичайних умовах вiн був просто розумною людиною, але того вечора почувався всезнаючим i всемогутнiм – нерозумне почуття, мудре почуття, яке приходить до молодика, коли той на якусь мить вловить на якомусь обличчi певний вираз. Вважалося, що вiн виконуе роль клоуна, насправдi ж вiн був ще й автором (наскiльки тут взагалi мiг бути автор), суфлером, декоратором, робочим сцени i на довершення всього оркестром. Пiд час коротких перерв у цiй шаленiй виставi вiн у своiх клоунських обладунках кидався до рояля i тарабанив на ньому уривки з популярних пiсеньок, настiльки ж недоречних, наскiльки i годящих до нагоди.

Кульмiнацiйним пунктом вистави, а також i всiх подiй, була мить, коли дверi на задньому планi сцени раптом вiдчинилися i глядачам вiдкрився сад, залитий мiсячним свiтлом, на тлi якого чiтко вимальовувався силует знаменитого Флорiана. Клоун зобразив хор полiцiянтiв iз оперети «Пiрати з Пензанса»,[7 - «Пiрати з Пензанса» – опера Артура Саллiвана, прем’ера якоi вiдбулася 31 грудня 1879 р.] але звуки рояля втонули в приголомшливiй овацii: великий комiк на диво точно i майже зовсiм природно вiдтворював жести та поставу полiсмена. Арлекiн пiдстрибнув до нього i вдарив по касцi, пiанiст заграв «Де ти роздобув такий капелюх?», а вiн тiльки озирався навколо, з приголомшливою майстернiстю зображуючи здивування. Арлекiн пiдстрибнув ще раз i знову вдарив клоуна, а пiанiст зiграв кiлька тактiв iз пiсеньки «А потiм ще раз». Пiсля цього Арлекiн кинувся прямо в обiйми правоохоронця i пiд гул оплескiв повалив його на пiдлогу. Тодi французький комiк i показав свiй знаменитий номер «Мрець на пiдлозi», пам’ять про якого й досi жива в Путнi. Неможливо було повiрити, що це жива людина. Здоровань Арлекiн розгойдував його, як мiшок, з одного боку в iнший, пiдкидав i крутив, як гумовий кийок. І все це – пiд смiховиннi звуки безглуздих пiсеньок у виконаннi Крука. Коли Арлекiн iз натугою вiдiрвав вiд пiдлоги тiло комiка-констебля, блазень за роялем заграв «Я встав зi сну, менi снилася ти». Коли ж вiн закинув його собi на спину, почулося «З торбою за плечима». А коли, нарештi, Арлекiн iз вельми переконливим стукотом опустив свою ношу на пiдлогу, пiанiст, не тямлячись вiд захоплення, заграв жвавий мотивчик на такi, як вважають досi, слова: «Лист я милiй написав i кинув по дорозi».

Приблизно в той момент, коли божевiлля на iмпровiзованiй сценi досягло апогею, патер Браун зовсiм перестав бачити акторiв, бо прямо перед ним поважний магнат iз Ситi зiп’явся на весь зрiст i почав очманiло нишпорити у себе по кишенях. Потiм вiн схвильовано сiв, все ще мацаючи вмiст, потiм знову встав i вже намiрився переступити через рампу на сцену, однак обмежився тим, що кинув лютий погляд на клоуна за роялем i, не кажучи нi слова, кулею вилетiв iз зали.

Впродовж кiлькох наступних хвилин священик мав повну можливiсть стежити за диким, але не позбавленим певноi витонченостi танцем Арлекiна над артистично бездушним тiлом його ворога. Зi справжнiм, хоча i грубуватим умiнням Арлекiн танцював тепер у розчинених дверях, потiм став йти все далi i далi в глиб саду, наповненого тишею i мiсячним свiтлом. Його нашвидкуруч склеене з паперу вбрання, що надто вже виблискуе у вогнях рампи, ставало чарiвно-срiблястим у мiру того, як вiн вiддалявся, танцюючи в мiсячному сяйвi.

Глядачi з громом оплескiв посхоплювалися i кинулися до сцени, але в цей час патер Браун вiдчув, що хтось торкнувся його рукава i пошепки попросив пройти в кабiнет полковника.

Священик пiшов за слугою зi все зростаючим почуттям неспокою, що аж нiяк не зменшився, коли вiн побачив урочисто-комiчну сцену, увiйшовши до кабiнету. Полковник Адамс, усе ще одягнений у костюм Панталоне, сидiв, понуро киваючи рогом китового вуса, i в старих його очах був смуток, який мiг б протверезити навiть вакханалiю. Опершись об камiн i важко дихаючи, стояв сер Леопольд Фiшер. Вигляд у нього був переляканий i солiдний.

– Вiдбулася дуже прикра iсторiя, патере Браун, – сказав Адамс. – Рiч у тiм, що дiаманти, якi ми сьогоднi бачили, зникли у мого друга iз задньоi кишенi. А позаяк ви…

– А позаяк я, – повторив священик, чемно всмiхнувшись, – сидiв позад нього…

– Нiчого подiбного, – з притиском сказав полковник Адамс, пильно дивлячись на Фiшера, iз чого можна було виснувати, що щось таке вже було сказано. – Я тiльки прошу вас як джентльмена допомогти нам.

– Тобто вивернути своi кишенi, – закiнчив патер Браун i поспiшив це зробити, витягнувши на свiт Божий сiм шилiнгiв, шiсть пенсiв, зворотний квиток до Лондона, маленьке срiбне розп’яття, маленький требник i плитку шоколаду.

Полковник якийсь час мовчки споглядав на нього, а потiм сказав:

– Чесно кажучи, вмiст вашоi голови цiкавить мене набагато бiльше, нiж вмiст ваших кишень. Адже моя донька – ваша вихованка. Так ось, останнiм часом вона…

Вiн не скiнчив.

– Останнiм часом, – вигукнув поважний Фiшер, – вона вiдчинила дверi батькiвськоi оселi головорiзу-соцiалiсту, i цей жевжик вiдкрито заявляе, що завжди готовий обiкрасти заможну людину. Ось до чого це призвело. Перед вами заможний чоловiк, котрого обiкрали!

– Якщо вас цiкавить вмiст моеi голови, то можу вас iз ним ознайомити, – байдуже сказав патер Браун. – Чого воно варте, вирiшувати вам. Ось що я знаходжу в цiй найстарiшiй iз моiх кишень: люди, котрi мають намiр вкрасти дiаманти, не проголошують соцiалiстичних iдей. Швидше, – додав вiн лагiдно, – вони стануть засуджувати соцiалiзм.

Обидва його спiврозмовники миттю перезирнулися, а священик правив далi:

– Бачите, ми знаемо цих людей. Соцiалiст, про котрого мова, так само не здатен вкрасти дiаманти, як i египетську пiрамiду. Нам зараз слiд зайнятися iншою людиною, незнайомцем. Тим, хто грав роль полiцiянта. Хотiлося б менi знати, де саме вiн перебувае в цю мить.

Панталоне схопився з мiсця i широкими кроками вийшов iз кiмнати. Слiдом за цим подалася iнтерлюдiя, пiд час якоi мiльйонер зиркав на священика, а священик заглядав у свiй требник. Панталоне повернувся i несподiвано запропонував:

– Полiцiянт усе ще лежить на сценi. Завiсу пiдiймали шiсть разiв, а вiн досi лежить.

Патер Браун випустив книгу, встав i сторопiв, дивлячись перед собою, немов уражений раптовим розумовим розладом. Але помаленьку його сiрi очi пожвавилися, i тодi вiн спитав, здавалося б, без будь-якого зв’язку з тим, що вiдбуваеться:

– Даруйте, полковнику, а коли померла ваша дружина?

– Дружина? – здивовано перепитав старий вояк. – Два мiсяцi тому. Їi брат Джеймс спiзнився на цiлий тиждень i вже не застав ii.

Маленький священик пiдстрибнув, як пiдстрелений кролик.

– Хутко! – вигукнув вiн з незвичною для себе гарячковiстю. – Мерщiй! Треба глянути на полiсмена!

Всi пiрнули пiд завiсу, мало не збивши з нiг Коломбiну та клоуна (котрi мирно перешiптувалися в напiвтемрявi), i патер Браун нагнувся над розпростертим комiком-правоохоронцем.

– Хлороформ, – сказав вiн, випрямившись. – Й як я ранiше не здогадався!

Всi здивовано мовчали. Потiм полковник повiльно промовив:

– Будь ласка, пояснiть нарештi, що все це означае?

Патер Браун раптом голосно зареготав, потiм стримався i промовив, задихаючись i насилу пригнiчуючи напади смiху:

– Джентльмени, зараз не до балачок. Менi треба наздогнати злочинця. Але цей великий французький актор, котрий грав констебля, цей генiальний мрець, iз котрим вальсував Арлекiн, котрого вiн пiдкидав i жбурляв на всi боки, – це…

Вiн не договорив i заквапився геть.

– Це хто? – крикнув йому навздогiн Фiшер.

– Справжнiй полiцiянт, – вiдповiв патер Браун i зник у темрявi.



У дальньому кiнцi саду блискуче листя череди лаврових та iнших вiчнозелених дерев навiть цiеi зимовоi ночi створювали на тлi сапфiрового неба та срiбного мiсяця враження пiвденного пейзажу. Яскраво-зеленi хиткi лаври, глибока, що виблискувала багрянцем синява небес, мiсяць, як величезний магiчний кристал, – все було сповнене легковажноi романтики. А вгорi, по гiлках дерев, дерлася якась дивна постать, що мала вигляд не стiльки романтичний, скiльки неправдоподiбний. Людина ця вся iскрилася, нiби була одягнена в костюм iз десяти мiльйонiв мiсяцiв. При кожному його русi свiтло справжнього мiсяця вибухало на ньому новими спалахами блакитного полум’я. Але, блискучий i зухвалий, вiн спритно перелазив iз маленького деревця в цьому саду на високе розлоге дерево в сусiдньому i затримався там тiльки тому, що чиясь тiнь ковзнула в цей час пiд маленьке дерево i чийсь голос озвався до нього знизу.

– Ну, що ж, Фламбо, – вимовив той, – ви справдi схожi на летючу зорю, але ж зiрка, що летить, зрештою завжди стае зiркою, що впала.

Нагорi, в гiлках лавра, блискаюча срiблом постать нахиляеться вперед i, почуваючись у безпецi, прислухаеться до слiв маленького чоловiчка.

– Це – найвiртуознiша з усiх ваших витiвок, Фламбо. Приiхати з Канади (з квитком iз Парижа, мабуть) через тиждень пiсля смертi панi Адамс, коли нiхто не мае бажання про щось питати, – нiчого не скажеш, спритно вигадано. Ще меткiше ви зумiли вистежити «летючi зорi» i розвiдати день приiзду Фiшера. Але в тому, що за цим вiдбулося, вiдчуваеться вже не спритнiсть, а справжнiй генiй. Викрасти камiння для вас, звiсно, не становило жодних проблем. При вашiй спритностi рук ви могли б i не привiшувати ослячий хвiст до фалдiв фiшерiвського фраку. Але в iншому ви затьмарили самого себе.

Срiбляста фiгура в зеленому листi зволiкала, точно загiпнотизована, хоча шлях до втечi був вiдкритий. Чоловiк на деревi уважно дивиться на чоловiчка внизу.

– О, так, – каже чоловiк унизу, – я знаю все. Знаю, що ви не просто нав’язали всiм цю пантомiму, але й зумiли витягти з неi подвiйну користь. Спочатку ви мали намiр вкрасти цi каменi без зайвого галасу, аж тут один зi спiльникiв сповiстив вас про те, що вас вистежили i досвiдчений детектив мае сьогоднi застати вас на мiсцi злочину. Пересiчний злодiй подякував би за попередження i зник. Але ви – поет. Вам одразу ж спала на гадку дотепна думка сховати дiаманти серед блиску бутафорських коштовностей. І ви вирiшили, що якщо на вас буде справжнiй костюм Арлекiна, то поява полiцiянта видасться цiлком природною. Солiдний детектив вийшов iз полiцiйноi дiльницi в Путнi, маючи намiр спiймати вас, i сам потрапив у пастку, хитрiшу за яку ще нiхто не вигадав. Коли вiдчинилися дверi будинку, вiн увiйшов i потрапив прямо на сцену, де розiгрувалася рiздвяна пантомiма i де Арлекiн у танцi мiг його штовхати, бити ногами, п’ястуками i палицею, оглушити та приспати пiд дружний регiт найреспектабельнiших жителiв Путнi. Так, краще за це вам нiколи нiчого не вигадати. А зараз, до речi, ви можете вiддати цi дiаманти менi.

Зелена гiлка, на якiй гойдалася блискуча постать, шелестiла, немов вiд подиву, але голос продовжив:

– Я хочу, щоб ви iх вiддали, Фламбо, i хочу, щоб ви облишили таке життя. У вас ще е молодiсть, i честь, i гумор, але при вашiй професii iх не матимете. Можна триматися на одному i тому ж рiвнi добра, але нiкому нiколи не вдавалося втриматися на одному рiвнi зла. Цей шлях веде пiд гору. Добра людина п’е i стае жорстокою. Правдива людина вбивае i потiм мае брехати. Багато я знав людей, котрi починали, як ви, благородними розбiйниками, веселими грабiжниками багатих i закiнчували в гидотi та брудi. Морiс Блюм починав як анархiст за переконаннями, батько бiдноти, а скiнчив брудним шпигуном i донощиком, котрого обидвi сторони експлуатували та зневажали. Гаррi Берк, органiзатор руху «Грошi для всiх», щиро захопився своею iдеею – тепер вiн живе на утриманнi напiвголодноi сестри i пропивае ii останнi грошi. Лорд Ембер спочатку опинився на днi в ролi мандрiвного лицаря, тепер же найпiдлiшi лондонськi покидьки шантажують його, i вiн iм платить. А капiтан Барiйон, колись знаменитий джентльмен-апаш, помер у божевiльнi, схибнувшись вiд страху перед слiдчими та скупниками краденого, котрi його зрадили та зацькували. Я знаю, що у вас за спиною вiльний лiс, i вiн дуже привабливий, Фламбо. Знаю, що в одну мить ви можете зникнути там, як мавпа. Але колись ви станете старою сивою мавпою, Фламбо. Будете сидiти у вашому вiльному лiсi, i на душi у вас буде холод, i смерть ваша буде близька, i верхiвки дерев будуть зовсiм голими.

Нагорi було так само тихо. Здавалося, маленький чоловiчок пiд деревом тримае свого спiврозмовника на довгiй невидимiй прив’язi. І вiн продовжував:

– Ви вже зробили першi кроки пiд гору. Ранiше ви хвалилися, що нiколи не ходили низько, але сьогоднi зробили низький вчинок. Через вас пiдозра впала на чесного юнака, проти котрого i без того налаштованi всi цi люди. Ви розлучаете його з дiвчиною, котру вiн кохае i котра кохае його. Але ви ще не такi огиддя зробите, перш нiж помрете.

Три блискучих дiаманти впали з дерева на землю. Маленький чоловiчок нагнувся, щоб пiдiбрати iх, а коли знову глянув нагору – зелена дерев’яна клiтка була порожня: срiбна птаха випурхнула.

Бурхливою радiстю зустрiли звiстку про те, що дiаманти випадково знайшлися в саду. І хто б мiг подумати, що на них натрапив патер Браун. А сер Леопольд iз висоти свого становища навiть сказав священику, що хоча й сам вiн i дотримуеться ширших поглядiв, але готовий поважати тих, кого переконання схиляють до самiтництва i вiдчуження вiд справ мирських.




Грiхи графа Сарадайна


Коли Фламбо iхав кудись, аби вiдпочити вiд своеi контори в Вестмiнстерi, вiн проводив зазвичай цей мiсяць вакацiй у човнi, такому крихiтному, що нерiдко йти на веслах в ньому було простiше, нiж пiд вiтрилом. До того ж зазвичай вiн iхав у графства Схiдноi Англii, де текли рiчки такi крихiтнi, що в далечiнi човен здавався чарiвним корабликом, що плив на всiх вiтрилах по сухому, мiж полiв i заплавних лук. У човнi могли зi зручнiстю розмiститися лише двiйко людей, а решти мiсця ледь вистачало для найнеобхiднiшого. Фламбо i вантажив в нього те, що власна життева фiлософiя привчила його вважати найнеобхiднiшим. Вiн задовольнявся чотирма речами: консервована сьомга – на випадок, якщо йому забагнеться iсти; зарядженi пiстолети – на випадок, якщо йому доведеться битися; пляшка брендi – iмовiрно, на випадок непритомностi; i священик – мабуть, на випадок смертi.

З цим легким вантажем вiн i ковзав потихеньку вузенькими норфолкськими рiчечками, тримаючи шлях до узбережжя та насолоджуючись виглядом схилених над рiчкою дерев i зелених лугiв, вiдображених у водi маеткiв i селищ, зупиняючись, щоб порибалити в тихих заводях, i притискаючись, якщо можна так сказати, до берега.

Як справжнiй фiлософ, Фламбо не ставив собi на час подорожi якоiсь мети. Разом iз тим, як у справжнього фiлософа, у нього була якась причина. У нього був якийсь намiр, до якого вiн ставився досить серйозно, щоб у разi успiху зрадiти гiдному завершенню подорожi, але i досить легко, щоб невдача його не зiпсувала. Багато рокiв тому, коли вiн був королем злодiiв i найвiдомiшою персоною в Парижi, вiн часто отримував найнесподiванiшi послання з виразом схвалення, осуду або й навiть любовi. Одне з них вiн не забув досi. Це була вiзитiвка в конвертi з англiйським штемпелем. На зворотi зеленим чорнилом було написано французькою: «Якщо ви колись пiдете вiд справ i почнете респектабельне життя, то вiдвiдайте мене. Я хотiв би познайомитися з вами, бо знайомий з усiма iншими видатними людьми нашого часу. Дотепнiсть, iз якою ви змусили одного сищика заарештувати iншого, становить прекрасну сторiнку iсторii Францii».

На лицьовому боцi картки було витончено вигравiрувано: «Принц Сарадайн, Очеретяний замок, Очеретяний острiв, графство Норфолк».

У тi днi Фламбо не згадував про це запрошення. Правда, вiн порознюхував i переконався, що свого часу принц належав до найблискучiших кiл свiтського суспiльства Пiвденноi Італii.

Ширилися чутки, що замолоду вiн утiк iз замiжньою жiнкою знатного роду, досить звична iсторiя в його колi, якби не одна трагiчна обставина, завдяки якiй все запам’яталося: як подейкували, чоловiк тiеi жiнки вкоротив собi життя, кинувшись у прiрву в Сицилii. Якийсь час принц прожив у Вiднi, останнi ж роки вiн провiв у невпинних i неспокiйних мандрах. Але коли Фламбо, майже, як сам принц, перестав привертати увагу европейськоi публiки й оселився в Англii, вiн якось подумав, що непогано було б, звiсно, без попередження, навiдати цього знатного вигнанця, котрий замешкав серед норфолкських долин.

Вiн не знав, чи вдасться йому вiдшукати маеток принца, настiльки вiн був малий i мiцно забутий. Утiм, сталося так, що вiн знайшов його набагато швидше, нiж сподiвався.

Одного вечора вони причалили до берега, порослого високими травами та низькими пiдстриженими деревами. Пiсля важкого дня вранiшнiй сон був сильнiшим за них, але через дивну випадковiсть обое прокинулися на свiтанку. Чесно кажучи, день ще й не зайнявся, коли вони прокинулися. Величезний лимонний мiсяць тiльки сiдав у гущавину високоi трави у них над головами, а небо було глибокого синьо-лiлового кольору – нiчне, але вже свiтле небо. Обом згадалося дитинство – невимовна, чарiвна пора, коли заростi трав змикаються над нами, немов дрiмучий лiс. Маргаритки на тлi гiгантського захiдного мiсяця здавалися якимись величезними фантастичними квiтами, а кульбаби – величезними фантастичними кулями. Все це нагадало iм чомусь малюнок на шпалерах у дитячiй кiмнатi. Рiчка пiдмивала знизу високий берег, i вони споглядали вгору на траву, немов ховаючись у коренях заростей i чагарникiв.

– Отакоi! – вигукнув Фламбо. – Нiби якесь зачароване царство!

Патер Браун рвiйно сiв i перехрестився. Рухи його були такi стрiмкi, що Фламбо глянув на нього з подивом i спитав, у чому рiч.

– Автори середньовiчних балад, – пояснив священик, – знали про чари набагато бiльше, нiж ми з вами. В зачарованих царствах трапляються не тiльки приемнi речi.

– Дурня! – гмикнув детектив. – Пiд таким безневинним мiсяцем можуть траплятися тiльки приемнi речi. Пропоную плисти негайно ж далi – дiзнаемося, що буде! Ми можемо померти i пролежати цiлу вiчнiсть у могилах, – а такий мiсяць i такi чари не повторяться!

– Що ж, – сказав патер Браун. – Я й не думав казати, що в зачароване царство вхiд завжди заказаний. Я тiльки казав, що вiн завжди небезпечний.

І вони тихо попливли вгору по свiтлiючiй рiчцi. Лiловий рум’янець неба i тьмяне золото мiсяця все блiднули, поки, нарештi, не розтанули в безмежному безбарвному космосi, що вiщуе буйство свiтанку. Першi нiжнi променi сiро-червоного золота прорiзали з краю в край горизонт, як раптом iх затулили чорнi обриси якогось мiстечка або селища, що виникли попереду на березi. У свiтлiших сутiнках свiтанку всi предмети виразно виднiлися – пiдпливши ближче, мандрiвники розгледiли сiльськi дахи та мiстки, що повисли над водою. Здавалося, що будиночки з довгими, низькими, навислими дахами стовпилися на березi, немов стадо величезних сiро-червоних корiв, якi прийшли напитися з рiчки, а свiтанок все ширився та свiтлiшав, поки не перетворився на звичайний день. Але на пристанях i мостах мовчазного мiстечка не видно було нi душi. Через якийсь час на березi з’явився спокiйний чоловiк процвiтаючий на вигляд, з обличчям таким же круглим, як мiсяць, що тiльки-но зайшов, iз промiнчиками червоно-рудоi бороди навколо нижнього його пiвкруга. Стоячи без маринарки бiля стовпа, вiн стежив за ледачою хвилею. Пiдкоряючись несвiдомому пориву, Фламбо пiднявся в хиткому човнi на повний свiй величезний зрiст i гучним голосом спитав, чи не знае вiн, де саме е Очеретяний острiв. Той тiльки ширше всмiхнувся i мовчки вказав вгору по рiчцi, за наступний закрут. Не кажучи нi слова, Фламбо поплив далi.

Човник обiгнув крутий трав’янистий виступ, потiм другий, третiй i минув безлiч порослих осокою затишних куточкiв. Пошуки ще не встигли iм набриднути, коли, пройшовши химерним закрутом, подорожнi опинилися в тихому затонi або озерi, вигляд якого змусив iх тут же зупинитися. У центрi цiеi водноi гладi, облямованiй по обидва боки очеретом, лежав низенький довгий острiв, на якому стояв низький довгий будиночок iз бамбука або якогось iншого мiцного тропiчного очерету. Вертикальнi стебла бамбука в стiнах були блiдо-жовтими, а дiагональнi стебла даху – темно-червоними або брунатними, тiльки це i порушувало монотонну одноманiтнiсть довгоi споруди. Ранковий вiтерець шелестiв у заростях очерету навколо острова, посвистуючи об ребра дивного обiйстя, немов у величезну сопiлку бога Пана.

– Ти диви! – вигукнув Фламбо. – Ось ми i приiхали! Ось вiн, Очеретяний острiв! А це, звiсно, Очеретяний замок – помилитися тут неможливо. Мабуть, той опецьок iз бородою був чарiвником.

– Можливо, – спокiйно зауважив патер Браун. – Але тiльки злим чарiвником!

Нетерплячий Фламбо пiдвiв уже човен мiж шурхiтливого очерету до берега, i вони ступили на вузький, загадковий острiв прямо бiля старого принишклого будинку.

До единого на островi причалу i до рiчки будинок стояв глухою стiною. Дверi були з протилежного боку i виходили прямо в сад, витягнутий уздовж усього острова. Двiйко друзiв попрямували до дверей стежкою, що огинае будиночок iз трьох бокiв прямо пiд низьким карнизом даху. У три рiзних вiкна в трьох рiзних стiнах господи iм виднiлася довга свiтла зала, обшита панелями зi свiтлого дерева, з безлiччю дзеркал i з витонченим столом, немов накритим для снiданку. Пiдiйшовши до дверей, друзi побачили, що по обидва боки вiд них стоять двi блакитнi, як бiрюза, вази для квiтiв. Дверi вiдчинив дворецький, похмурий на вигляд – сухорлявий, сивий i апатичний. Вiн пробурмотiв, що принца Сарадайна немае вдома, що його чекають незабаром i що будинок готовий до приiзду його самого i його гостей. Побачивши картки, списанi зеленим чорнилом, похмуре i блiде, як пергамент, обличчя вiрного слуги на мить пожвавилося, i з раптовою чемнiстю вiн запропонував прибулим залишитися.

– Ми чекаемо його свiтлiсть iз хвилини на хвилину. Вiн буде в розпачi, якщо дiзнаеться, що розминувся з панами, котрих вiн запросив. У нас завжди напоготовi холодний снiданок для принца та його друзiв, i я не сумнiваюся, що його свiтлiсть забажали б, щоб ви попоiли у нас.

Спонуканий цiкавiстю, Фламбо з удячнiстю прийняв пропозицiю, i пiшов за старим, котрий урочисто ввiв iх у довгу свiтлу залу. Там не було нiчого особливо примiтного – хiба що дещо незвичайне чергування довгих вузьких вiкон iз довгими вузькими дзеркалами в простiнках, що надавало залi напрочуд свiтлого, ефемерного вигляду. Враження було таке, нiби сiдаеш за стiл просто неба. По кутах висiли неяскравi портрети: свiтлина юнака у вiйськовому мундирi, виконаний червоними крейдою ескiз, на якому були зображенi два довговолосих хлопчики. На запитання детектива, чи не принц цей юнак у вiйськовому одностроi, дворецький вiдповiв негативно. «Це – молодший брат принца, капiтан Стiвен Сарадайн», – пояснив вiн. Тут лакей раптово замовк i, здавалося, втратив останне бажання пiдтримувати розмову.

Впоравшись зi снiданком, за яким принесли чудову каву з лiкером, гостi ознайомилися з садом, бiблiотекою i домогосподаркою – вродливою темноволосою жiнкою з великою поставою, схожою на Мадонну з пiдземного царства Плутона. Мабуть, вiд колишнього menage[8 - Menage (франц.) – домашнi.] принца, вивезеного ним з-за кордону, залишилися лише вона та дворецький, всiх решту слуг найняла вона в Норфолку. Цю даму всi називали панi Ентонi, але в мовi ii чувся легкий iталiйський акцент, i Фламбо нi на мить не сумнiвався в тому, що «Ентонi» – це норфолкський варiант латинськоi версii iменi. Дворецький Пол також мав легкий налiт чогось чужоземного. Втiм, за мовою та вихованням, вiн без сумнiву, був англiйцем, як це нерiдко бувае з давнiми слугами шляхетних космополiтiв.

Навколо будинку – при всiй його незвичайностi та красi – витала якась дивна свiтла печаль. Години тяглися там, немов днi. Довгi кiмнати з високими вiкнами були залитi свiтлом, але в свiтлi цьому було щось мертвотне. І, покриваючи всi випадковi звуки – голоси, дзенькiт склянок, кроки слуг, чувся незмовкальний i сумний плескiт рiчки.

– Недобрий це був закрут i недобре мiсце, – зауважив патер Браун, дивлячись iз вiкна на сiрувато-зеленi трави i срiблястий потiк води. – Втiм, хто зна? Часом добра людина в недоброму мiсцi може наробити купу добра.

Священик, хоч i був зазвичай мовчазний, мав дивний притягальний дар, i в цi кiлька годин, що тяглися цiлу вiчнiсть, вiн мимоволi проник у таемницi Очеретяного палацу набагато глибше, нiж його приятель-професiонал iз його фаховим чуттям. Вiн умiв дружелюбно мовчати, чим мимоволi викликав людей на бесiду, i, майже не розтуляючи рота, дiзнавався все, що його новi знайомi хотiли б розповiсти. Правда, дворецький зовсiм не був схильний до розмов. У ньому вiдчувалася безрадiсна i майже собача вiдданiсть господарю, з котрим, якщо вiрити його словам, вчинили дуже кепсько. Основним кривдником був, судячи з усього, брат його ясновельможностi. Вимовляючи його iм’я, дворецький презирливо морщив свiй вигнутий, наче дзьоб папуги, нiс i кривив посмiшкою блiдi губи. Капiтан Стiвен, за словами дворецького, був неробою та шибеником, вiн змарнував бiльшу частину статкiв свого великодушного брата. І це через нього принцу довелося залишити свiт i скромно доживати свiй вiк у глушинi. Бiльше дворецький нiчого не захотiв iм повiдомити. Без сумнiву, вiн був дуже вiдданий принцу.

Італiйка-домогосподарка була дещо схильнiша до зiзнань. Вочевидь, тому, що була, як здалося слузi Божому, не настiльки задоволена своiм становищем. Коли вона базiкала про свого пана, в ii голосi звучала легка уiдливiсть, втiм, притлумлена чимось на кшталт жаху. Фламбо i патер Браун стояли в дзеркальнiй залi, розглядаючи ескiз, на якому були зображенi два хлопчики, як раптом швидкими кроками до неi увiйшла економiка, немов поспiшаючи в якiйсь справi. У цiй виблискуючiй скляними поверхнями залi кожен, хто входить вiдбивався одночасно в чотирьох чи п’яти дзеркалах. Тому священик, навiть не повернувши голови, замовк на серединi розпочатоi фрази. Однак Фламбо, схилившись до ескiзу, в цю мить голосно промовив:

– Це, мабуть, брати Сарадайни. В обох такий безневинний вигляд. Важко сказати, хто з них хороший, а хто – поганий.

Тут вiн усвiдомив, що вони в залi не самi i поспiшно змiнив тему розмови. Пiсля кiлькох незначних фраз вiн вийшов у сад. Патер Браун залишився на мiсцi. Вiн стояв, не вiдводячи очей вiд ескiзу, а панi Ентонi також залишилася i стояла, не зводячи очей зi священика.

Їi величезнi карi очi набули трагiчного виразу, а оливковi щоки вкрив густий рум’янець. Здавалося, ii охопило якесь сумне здивування, як бувае, коли, зустрiвшись iз незнайомцем, задумаешся над тим, хто вiн i що йому треба. Чи то сутана i сан патера Брауна пробудили в нiй далекi спогади про сповiдь у рiдних краях, чи то iй здалося, що вiн знае бiльше, нiж було насправдi, тiльки вона раптом шепнула йому тихо, немов спiльнику:

– В одному ваш приятель мае рацiю. Вiн каже, що важко вирiшити, хто з них хороший, а хто поганий. Так, важко, напрочуд важко було б вирiшити, хто ж iз них хороший.

– Я вас не розумiю, – промовив священик i повернув до дверей.

Вона зробила крок до нього, грiзно суплячи брови й якось дивно, дико пригнувшись, немов бик, що опустив роги.

– Обидва поганi, – прошипiла вона. – Недобре, що капiтан узяв всi тi грошi, але те, що принц вiддав iх, нiяк не краще. Тому не в одного тiльки капiтана совiсть нечиста.

Обличчя священика на мить освiтилося, i губи його беззвучно прошепотiли одне слово: «шантаж».

У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побiлiла, як полотно, i мало не впала. Дверi до зали нечутно вiдчинилися, i на порозi, мов привид, вирiс Пол. Фатальнi стiни вiдбили п’ять блiдих Полiв, котрi з’явилися в п’яти дверях замку.

– Його високiсть прибув, – мовив вiн.

У ту ж мить повз залите свiтлом вiкно, немов по яскраво освiтленiй сценi, пройшов чоловiк. Через секунду вiн пройшов повз друге вiкно, i безлiч дзеркал вiдтворили в змiнюваних рамах його орлиний профiль i швидкий крок. Вiн був стрункий i швидкий у рухах, але волосся у нього було сиве, а колiр обличчя нагадував пожовклу слонову кiстку. У нього був короткий римський нiс iз горбинкою, худе довгасте обличчя, щоки i пiдборiддя прикривали вуса з еспаньйолкою. Вуса були набагато темнiшi за бороду, що надавало чоловiковi дещо театрального вигляду. Одягнений вiн був також вельми мальовничо: бiлий цилiндр, орхiдея на лацканi, жовтий жилет i жовтi рукавички, якими вiн розмахував на ходу. Присутнi в залi почули, як вiн пiдiйшов до входу, i Пол церемонно вiдчинив перед ним дверi.

– Що ж, – промовив принц весело, – як бачиш, я повернувся.

Пол церемонно вклонився i щось тихо вiдповiв. Слiв не було чутно. Потiм дворецький сказав уголос:

– Все готове до вашого прийому.

Принц Сарадайн увiйшов до зали, весело помахуючи жовтими рукавичками. І знову перед ними постало примарне видовище – п’ять принцiв ступили в кiмнату крiзь п’ять дверей.

Шляхтич поклав бiлий цилiндр i жовтi рукавички на стiл i простягнув руку своему гостю.

– Щасливий бачити вас у себе, пане Фламбо, – сказав вiн весело. – Сподiваюся, ви дозволите менi сказати, що я добре знаю вас за чутками.

– Із задоволенням дозволяю, – вiдповiв зi смiхом детектив. – Нiчого не маю проти. Про людей iз бездоганною репутацiею рiдко почуеш щось цiкаве.

Принц кинув на Фламбо пронизливий погляд, однак, збагнувши, що в його вiдповiдi не було жодного натяку, розсмiявся, запропонував усiм сiсти i сiв сам.

– Тут дуже мило, – сказав принц неуважно. – Боюся тiльки, робити тут особливо нема чого. Втiм, риболовля тут хороша.

Якесь дивне, незбагненне вiдчуття змушувало патера Брауна не вiдривати вiд принца напруженого, як у немовляти, погляду. Вiн дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-бiлi щоки, на струнку, як у фертика, фiгуру. У всiй його зовнiшностi не було явноi навмисностi, хiба що вiдома пiдкресленiсть, немов у постатi актора, залитiй свiтлом рампи. Несвiдомий iнтерес викликало щось iнше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, нiби вiн уже десь бачив цього чоловiка ранiше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, i вирiшив, що це дивне почуття викликано психологiчним ефектом незлiченноi кiлькостi людських масок.

Принц Сарадайн зайнявся своiми гостями з найбiльшою увагою та тактом. Дiзнавшись, що Фламбо любить риболовлю i мрiе якнайшвидше зайнятися нею, вiн провiв його на рiчку i показав найкраще мiсце. Залишивши там Фламбо разом iз його човником, вiн повернувся у власному човнi. Через двадцять хвилин вiн уже сидiв iз патером Брауном у бiблiотецi, з тiею ж чемнiстю поринувши у фiлософськi iнтереси священика. Здавалося, вiн був однаково обiзнаний i в риболовлi, i в книгах, правда, не самого повчального змiсту, i розмовляв шiстьма мовами, правда, переважно в жаргонному варiантi. Судячи з усього, вiн жив у розмаiтих мiстах i спiлкувався з дуже рiзношерстою публiкою, бо в його найвеселiших iсторiях фiгурували гральнi кубла та курцi опiуму, хитрi австралiйськi каторжники й iталiйськi бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був свiтським левом, провiв останнi роки в майже безперервних мандрiвках, але вiн i не пiдозрював, що подорожi цi були настiльки кумеднi i настiльки малошанованi.

Такий чуйний спостерiгач, яким був патер Браун, ясно вiдчував, що при всiй гiдностi свiтськоi людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою i навiть безвiдповiдальностi. Обличчя його було доброчинним, проте в поглядi ховалося щось неприборкане. Вiн раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого пiдiрвали наркотики чи алкоголь. До того ж вiжки домашньоi влади були не в його руках, чого вiн, утiм, не приховував. Всiм у маетку заправляли економка i дворецький, особливо останнiй, на якому, безсумнiвно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скорiше, управителем або навiть камергером. Обiдав вiн окремо, але майже з тiею ж урочистiстю, що i його пан. Слуги перед ним тремтiли. І хоч вiн задля пристойностi i радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж нiяк не слугою. Поруч iз ним похмура домогосподарка здавалася просто тiнню. Вона зовсiм знiтилася i була цiлком ним поглинена, то ж священику не довелося бiльше чути ii пристрасний шепiт, який вiдкрив йому таемницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вiрити цiй iсторii про вiдсутнього капiтана, але в принцi Сарадайнi було щось слизьке, потаемне, тому ця iсторiя не здавалося зовсiм уже неймовiрною.

Коли вони повернулися нарештi в довгу залу з вiкнами та дзеркалами, жовтий вечiр уже лiг на прибережнi верби. Далеко галасував бугай, немов лiсовий дух бив у крихiтний барабан. І знову, немов сiра хмара, в головi священика спливла думка про сумне i погане чаклунство.

– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотiв вiн.

– Ви вiрите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.

– Нi, – вiдповiв його гiсть. – Я вiрю в Суд Господнiй.

Принц вiдвернувся вiд вiкна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлi полум’янiючого заходу покривала густа тiнь.

– Що ви хочете цим сказати? – поцiкавився вiн.

– Тiльки те, що ми стоiмо по цей бiк завiси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут вiдбуваеться, здавалося б, не мае жодного сенсу, але воно мае сенс десь в iншому мiсцi. Там на справжнього злочинця чекае вiдплата. Тут же вона нерiдко падае не на того, на кого слiд.

Принц видав якийсь дивний звук, нiби поранена тварина, його очi на затiненому обличчi якось дивно спалахнули. Нова i гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск i неуважнiсть, що так дивно змiшалися в манерi Сарадайна, мали iнше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому вiн глуздi? А той все правив свое:

– Не того, кого слiд… Не того, кого слiд…

І це дивно суперечило звичайнiй свiтськостi його манер.

Тут патер Браун iз запiзненням помiтив i ще дещо. У дзеркалах навпаки вiн побачив, що дверi в залу беззвучно розчинилися, а в нiй безгучно встав пан Пол, зi застиглим, блiдим обличчям.

– Я подумав, що менi варто негайно повiдомити вам, – сказав вiн усе з тiею ж церемонною повагою, немов старий сiмейний адвокат, – що до причалу пiдiйшов човен iз шiстьма веслярами. На кормi сидить джентльмен.

– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?

І вiн пiднявся.

Раптово в тишi почувся зловiсний крик якоiсь птахи в очеретi. І тут же – не встиг нiхто i слова сказати – повз три сонячних вiкна майнув новий силует i новий профiль, так, як години двi тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збiг, що в обох носи були орлинi, в iхнiй зовнiшностi не було нiякоi схожостi. Замiсть нового бiлого цилiндра Сарадайна на головi у незнайомця був чорний капелюх застарiлого або, можливо, чужоземного фасону. Юне i строге обличчя, гладко поголенi щоки, трохи синюшне вольове пiдборiддя вiддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством i дивиною загального вигляду, нiби незнайомець нiколи не замислювався про те, щоб змiнити одяг предкiв. На ньому був старий синiй фрак, червоний жилет, що чимось нагадуе вiйськовий, а жорсткi бiлi панталони, якi носили на початку царювання королеви Вiкторii, виглядали зараз дуже недоречно. Порiвняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат iз крамницi лахмiтника, обличчя його здавалося дивно юним i жахливо щирим.

– Чорт зна що! – зойкнув принц.

Швидко одягнувши свiй бiлий цилiндр, вiн подався до дверей i широко вiдчинив ii у залитий сонцем сад.

Незнайомець i його супутники вишикувалися на галявинi, немов невелика армiя на театральнiй сценi. Шестеро веслярiв витягли човен на берег i вишикувалися навколо, мало не загрозливо пiднявши весла, немов списи. Це були смаглявi люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один iз них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайноi форми, вийшов уперед i виструнчився бiля юнака з оливковим обличчям.

– Ваше прiзвище Сарадайн? – спитав юнак.

Шляхтич недбало кивнув.

Очi незнайомця, спокiйнi i карi, як у породистого пса, були зовсiм не схожi на бiгаючi блискучi очi принца. Але патера Брауна знову охопило хворобливе вiдчуття, нiби вiн уже десь бачив таке ж точно обличчя i знову вiн згадав про нескiнченний повтор постатей у дзеркальнiй залi i пояснив цим такий дивний збiг.

– Та нехай западеться цей кришталевий палац! – пробурмотiв вiн. – Все в ньому повторюеться, немов увi снi!

– Якщо ви принц Сарадайн, – сказав юнак, – то можу повiдомити вам, що мое прiзвище – Антонеллi.

– Антонеллi, – промовив принц повiльно. – Я його десь чув.

– Дозвольте рекомендуватися, – сказав молодий iталiець.

Лiвою рукою вiн чемно зняв капелюха, а правою так сильно вдарив Сарадайна в обличчя, що бiлий цилiндр скотився вниз схiдцями i одна з синiх ваз захиталася на своiй пiдставцi.

Ким-ким, але боягузом принц не був: вiн схопив свого супротивника за горло i мало не повалив його на траву. Але юнак вивiльнився з виглядом квапливоi чемностi, що здавалася в цьому випадку на диво недоречною.

– Усе правильно, – сказав вiн, важко дихаючи та невпевнено вимовляючи англiйськi слова. – Я образив. Я вам дам сатисфакцiю. Марко, вiдчиняй футляр.

Італiець iз сережками у вухах, котрий стояв поруч iз ним i великим чорним футляром, вiдчинив його i вийняв звiдти двi довгi iталiйськi рапiри, з чудовими сталевими ручками i блискучими лезами, якi вiн встромив вiстрям у землю. Незнайомець зi смаглявим обличчям месника, що стоiть навпроти дверей, двi шпаги, що стоять, немов два могильнi хрести, вертикально в дернi, i ряд веслярiв позаду надавали всiй цiй дивнiй сценi вигляд якогось варварського судилища. Але таким стрiмким було це вторгнення, що навкруги все залишалося, як було. Золотий захiд все сяяв на галявинi, а бугай репетував, нiби пророкуючи хоч i невелику, але непоправну втрату.

– Принце Сарадайн, – сказав Антонеллi, – коли я був немовлям, ви вбили мого батька i викрали матiр. Із них обох моему батьку пощастило бiльше. Ви вбили його не в чесному поединку, як маю вбити вас я. Разом iз моею матiр’ю-злодiйкою ви завезли його на прогулянцi в безлюдне мiсце в горах Сицилii i скинули там зi скелi, а потiм вирушили далi своiм шляхом. Я мiг би наслiдувати ваш приклад, якби це не було настiльки низько. Я шукав вас по всьому свiту, але ви весь час вислизали вiд мене. Нарештi я наздогнав вас тут – на краю свiту, на краю вашоi смертi. Тепер ви в моiх руках, i я даю вам можливiсть, в якiй ви вiдмовили моему татковi. Вибирайте, якою з цих шпаг ви будете битися.

Принц Сарадайн насупив брови i, здавалося, якусь мить вагався. Проте в вухах у нього все ще дзвенiло вiд ляпасу. Шляхтич кинувся вперед i схопив рукiв’я однiеi зi шпаг. Патер Браун також кинувся вперед i спробував запобiгти сутичцi. Проте скоро вiн збагнув, що його присутнiсть лише погiршуе становище. Сарадайн належав до французьких масонiв i був затятим атеiстом. Втручання священика лише пiдiгрiвало його запал. Що ж до молодика, то його нiхто не змiг би зупинити. Цей юнак iз карими очима й обличчям Буонапарте був твердiшим за будь-якого пуританина, вiн був язичником. Був готовий убити просто, як вбивали на зорi всiх часiв. Вiн був людиною кам’яного вiку, нi, кам’яною людиною.

Залишалося одне – кликати всiх домашнiх. І патер Браун кинувся в будиночок. Тут вiн, однак, дiзнався, що пан Пол з власноi волi вiдпустив усiх слуг на берег. Одна лиш похнюплена панi Ентонi вешталася, як привид, по довгих кiмнатах. Однак тiеi митi, коли вона звернула до нього свое мертво-блiде обличчя, священик нарештi розгадав одну iз загадок дзеркального палацу. Великi карi очi Антонеллi були так схожi на великi карi очi панi Ентонi, що половина таемницi вiдкрилася слузi Божому, немов в осяяннi.

– Ваш син тут, – сказав вiн без довгих слiв. – Або вiн, або принц загинуть. Де пан Пол?

– Вiн бiля причалу, – вiдповiла вона тихо. – Вiн… вiн… кличе по допомогу.

– Панi Ентонi, – сказав патер Браун твердо, – зараз не час на дрiбницi. Мiй приятель пiшов на човнi вниз за течiею. Човен вашого сина охороняють його веслярi. Залишаеться лише один човник. Навiщо вiн пановi Половi?

– Свята Марiя! Звiдки менi знати? – промовила вона i впала на вкриту циновками пiдлогу.

Священик поклав ii на тапчан, хлюпнув iй в обличчя води, гукнув слуг i кинувся на пристань. Але човник був уже на серединi рiчки, i старий Пол гнав його вгору за течiею з силою, що здавалася неймовiрною для його рокiв.

– Я врятую свого пана, – кричав вiн, блискаючи очима, немов зачумлений. – Я ще врятую його!

Патеру Брауну нiчого не залишалося, як тiльки вiдпровадити поглядом човник, що ривками пливе вгору за течiею, i сподiватися, що Пол встигне розбудити мiстечко та вчасно повернутися.

– Дуель – це, природно, погано, – пробурмотiв вiн, вiдкидаючи з чола свое жорстке волосся кольору пилу. – Але щось в цiй дуелi не гаразд. Серцем вiдчуваю. Що б це могло бути?

Так вiн стояв бiля рiчки, дивлячись на воду, це тремтяче дзеркало заходу, i тут iз iншого кiнця саду до нього долинули негучнi звуки – помилитися було неможливо, то було холодне брязкання сталi. Вiн повернув голову.

На далекому витягнутому кiнцi довгого острiвця, на смужцi трави за останнiм рядом троянд, дуелянти схрестили шпаги. Над ними горiв чистий золотий купол вечiрнього неба, i, незважаючи на вiдстань, священик чiтко бачив усi деталi. Дуелянти скинули фраки, але жовтий жилет i бiле волосся Сарадайна i червоний жилет i бiлi панталони Антонеллi блищали в рiвному свiтлi заходу, немов яскравий одяг заводних танцюючих ляльок. Двi шпаги виблискували вiд рукiв’я до самого вiстря, немов двi дiамантовi шпильки. У двох цих силуетах, якi здавалися такими маленькими i такими веселими, було щось страшне. Вони були схожi на двох метеликiв, якi намагаються насадити один одного на шпильку.

Патер Браун побiг до поединку з такою швидкiстю, що ноги його замиготiли, нiби спицi в колесi. Однак, добiгши до галявини, вiн побачив, що з’явився занадто пiзно – i водночас дуже рано: пiзно, бо дуель, з навислою тiнню сицилiйцiв, котрi спираються на весла, було не зупинити; рано, бо до трагiчноi розв’язки було ще далеко. Обидва дуелянти були чудовими фехтувальниками. Принц бився з цинiчною самовпевненiстю, сицилiець – з убивчим розрахунком. Чи колись ущент набитий амфiтеатр бачив на сценi поединок, подiбний до того, який дзвенiв i виблискував тут, на острiвцi, що загубився серед порослоi очеретом рiчки. Блискуча сутичка тривала настiльки довго, що в грудях схвильованого священика почала оживати надiя: з хвилини на хвилину мав, за його розрахунками, з’явитися пан Пол iз полiцiею. Патер Браун зрадiв би i Фламбо, бо сищик сам мiг iз легкiстю впоратися з чотирма чоловiками. Але Фламбо не з’являвся, i – що було вже зовсiм дивно – не з’являвся i Пол iз полiцiею. На острiвцi не було бiльше нi човника, нi навiть дошки. Вони були так само повнiстю вiдрiзанi вiд усього свiту на цьому клаптику землi, загубленому в невiдомоi заплави, як на кораловому рифi в Тихому океанi.

Раптово дзвiн рапiр прискорився, почувся глухий удар, i принц скинув руки – вiстря шпаги iталiйця з’явилося у нього мiж лопаток. Принц хитнувся усiм тiлом праворуч, немов хотiв, як хлопчисько, пройтися колесом, але, не закiнчивши фiгури, повалився на траву. Шпага вилетiла у нього з руки i полетiла, немов велетенська зiрка, в спокiйну воду, а сам вiн iз такою силою вдарився об землю, що зламав своiм тiлом великий трояндовий кущ, пiднявши в повiтря хмару червоного пилу, наче дим вiд кадила на язичницькому вiвтарi. Сицилiець принiс криваву жертву духу свого батька.

Священик упав на колiна бiля бездиханного тiла, проте сумнiвiв не було: принц i справдi був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якоi на то надii, застосувати якiсь останнi, вiдчайдушнi засоби, з рiчки нарештi почулися голоси, i вiн побачив, як до причалу прибув полiцiйний катер iз констеблями й iншими важливими особами, серед котрих був i схвильований Пол. Маленький священик пiднявся з гримасою подиву, яку вiн навiть не намагався приховати.

– Чому, – пробурмотiв вiн, – чому вiн не з’явився ранiше?

Через якихось сiм хвилин острiвець заповнили городяни та правоохоронцi. Останнi взяли пiд варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистiстю нагадавши йому, що все, що вiн скаже, може бути використане проти нього.

– Я нiчого не скажу, – вiдповiв одержимець зi сяючим, просвiтленим обличчям. – Я бiльше нiчого нiколи не скажу. Я дуже щасливий, i хочу тiльки, щоб мене повiсили.

Вiн замовк, його повели, i, як не дивно, вiн i справдi в цьому життi нiчого бiльше не сказав, за винятком одного слова на судi: «Винен».



Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покiйника, як лiкар засвiдчив смерть. Немов у страшному снi, вiн не мiг поворухнути i пальцем. Священик повiдомив свое iм’я й адресу полiцiянтам, але вiдхилив пропозицiю повернутися разом iз ними в мiсто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ i на зелений майданчик, на якому так швидко розiгралася ця таемнича трагедiя. На рiчцi стемнiли вiдблиски вечiрньоi зорi, з лукiв пiднявся туман, кiлька запiзнiлих птахiв поспiшно перелетiли на той берег.

У пiдсвiдомостi патера Брауна (дуже активнiй пiдсвiдомостi) ховалася впевненiсть у тому, що в усiй цiй iсторii щось залишаеться нез’ясованим. Це почуття, яке вiн не мiг висловити словами, але яке переслiдувало його весь день, неможливо було пояснити однiею лише фантазiею про «дзеркальне царство». Те, що вiн бачив, не було реальнiстю, це була вистава, гра. Але хiба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?

Священик мiркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тiнь вiтрила, що ковзае по блискучiй рiчцi, i схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.

– Фламбо! – зойкнув вiн, як тiльки Фламбо зiйшов зi своiми вудками на берег, i кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?

– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?

– Ах, тому хоча б, що вбили майже всiх iнших, – вiдповiв Браун, нiби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллi хоче, щоб його повiсили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому свiтi чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зi мною!

І вiн узяв спантеличеного Фламбо пiд руку.

Вiд причалу вони звернули до будиночка i, проходячи пiд низько навислим карнизом даху, зазирнули, як тамтого разу, в одне з вiкон. Очам iхнiм вiдкрилася залита свiтлом ламп сцена, немов розрахована на те, щоб привернути iхню увагу. Стiл у довгiй залi був накритий до обiду, коли вбивця Сарадайна з’явився, як грiм серед ясного неба, на острiв. Зараз тут спокiйно обiдали: в кiнцi столу розташувалася чимось незадоволена панi Ентонi, а навпроти, на чолi столу сидiв пан Пол, major domo[9 - Major domo – дворецький.] принца. Вiн смакував вишуканi страви та вина, його потьмянiли блакитнi очi якось дивно свiтилися, а довге обличчя було непроникним, хоча й не було позбавлене задоволення.

Фламбо затарабанив по склу, рвонув на себе раму i з обуренням зазирнув в яскраво освiтлену залу.

– Це вже занадто! – вигукнув вiн. – Цiлком допускаю, що вам захотiлося попоiсти, але, знаете, вкрасти обiд свого пана в той час, як вiн лежить бездиханний у саду…

– У своему довгому i не позбавленому приемностi життi я вчинив багато крадiжок, – незворушно вiдповiв пан Пол. – Та цей обiд – один iз небагатьох виняткiв. Вiн не вкрадений. Так само, як i цей сад, i будинок, вiн за законом належить менi.

В очах Фламбо майнув здогад.

– Ви, мабуть, хочете сказати, – почав вiн, – що в заповiтi принца Сарадайна…

– Принц Сарадайн – це я, – сказав старий, дожовуючи солену мигдалину.

Патер Браун, який в цю мить розглядав птахiв у саду, пiдстрибнув, немов пiдстрелений, i засунув у вiкно свое блiде обличчя, схоже на рiпу.

– Хто? – спитав вiн пронизливо.

– Принц Пол Сарадайн, a votre service,[10 - Votre service (франц.) – до ваших послуг.] – вiдповiв той чемно, пiдiймаючи келих iз вином. – Я живу тут дуже самотньо, позаяк за своею природою не люблю кудись лазити. Називаюся зi скромностi пан Полем, на вiдмiну вiд свого злощасного брата Стiвена. Кажуть, вiн тiльки-но помер у саду. Природно, це не моя вина, якщо вороги женуться за ним до самого дому. А все через прикру неуважнiсть його життя. Йому нiколи не сидiлося на мiсцi.

Вiн занурився в мовчанку, втупившись у протилежну стiну прямо над похмуро похиленою головою панi Ентонi. Тут гостям уперше вiдкрилася сiмейна схожiсть, що так вразила iх у померлому. Раптово плечi старого Сарадайна здригнулися i захиталися, немов вiн чимось вдавився, хоча обличчя залишалося, як i ранiше, безпристрасним.

– Боже! – вигукнув Фламбо, помовчавши. – Та це ж вiн смiеться!

– Ходiмо, – сказав зблiдлий, як полотно, патер Браун. – Ходiмо з цього притулку грiха. Повернiмося в наш чесний човен.

Імла огорнула камiння та рiчку, коли човен вiдiйшов вiд острова. В темрявi вони пливли вниз за течiею, грiючись двома величезними сигарами, кiнчики яких палали, немов два багряних лiхтарi на кормi. Патер Браун вийняв сигару з рота i зауважив:

– Мабуть, ви вже розгадали всю цю iсторiю? Адже вона досить проста. У людини було два вороги. Вiн був людиною розумною. І тому збагнув, що два вороги краще, нiж один.

– Я не зовсiм петраю, – вiдповiв Фламбо.

– О, це дуже просто, – сказав його приятель. – Просто, хоч i зовсiм не невинно. І той, i iнший – мерзотники, але принц, старший iз братiв, належить до тих мерзотникiв, котрi здобувають перемогу, а молодший – до тих, котрi йдуть на дно. Цей ганебний офiцер спочатку випрошував подачки у свого брата, а потiм став шантажувати його, й одного далеко не чудового дня принц попався йому в руки. Справа, звiсно, було не дрiб’язкова, бо Пол Сарадайн не приховував своiх пригод, – репутацii його не мiг пошкодити жоден зi звичних свiтських грiхiв. Іншими словами, за цю справу вiн мiг потрапити й на шибеницю, i Стiвен буквально накинув мотузку на шию брата. Якимось чином йому вдалося дiзнатися правду про ту сицилiйську iсторiю. Вiн, вочевидь, мiг довести, що Пол вбив старшого Антонеллi, заманивши того в гори. Десять рокiв капiтан розкидався грiшми, якi одержував за мовчання, поки навiть величезнi статки принца Сарадайна стали стрiмко танути.

Але, крiм брата-кровопивцi, у принца Сарадайна був ще один тягар. Вiн знав, що сина Антонеллi, котрий був дитиною в час вбивства, виростили в лютих сицилiйських традицiях i що вiн жив однiею думкою: помститися вбивцi свого батька – не шибеницею (у нього, на вiдмiну вiд Стiвена, не було доказiв), але випробуваною зброею вендети. Хлопчик займався фехтуванням, поки досконало не опанував це смертельне мистецтво. Коли ж вiн вирiс досить, аби застосувати шпагу в дiлi, принцом Сарадайном, як писали свiтськi газети, опанувала пристрасть до мандрiвок. Насправдi ж вiн просто рятував свое життя: немов злочинець, за яким женеться полiцiя, вiн помiняв десятки мiсцин. Але невтомний юнак всюди слiдував за ним. Таке було становище, в якому перебував принц Сарадайн, становище зовсiм не веселе. Чим бiльше грошей витрачав вiн на те, щоб сховатися вiд Антонеллi, тим менше залишалося на те, щоб платити за мовчання Стiвену. Чим бiльше вiддавав вiн Стiвену, тим менше шансiв залишалося у нього уникнути неминучоi зустрiчi з Антонеллi. Тут вiн показав себе великою людиною – генiем, гiдним Наполеона.

Замiсть того щоб продовжувати боротьбу з двома ворогами, вiн раптово здався обом. Вiн вiдступив, немов у японськiй боротьбi, i вороги впали перед ним. Вiн оголосив про свiй намiр припинити втечу, повiдомив свою адресу юному Антонеллi, а потiм оголосив, що вiддае все, чим володiе, брату. Вiн вiдправив Стiвену суму, достатню для проiзду i для того, щоб придбати собi порядний гардероб, i лист, в якому говорилося приблизно наступне: «Ось усе, що у мене залишилося. Ти цiлком мене обiбрав. Але в Норфолку у мене е невеликий будинок зi слугами i винним погребом. Якщо ти ще на щось претендуеш, забери й цей будинок. Якщо хочеш, приiжджай i вступи у володiння, а я буду скромно жити при тобi, як товариш, як керуючий або ще якось». Вiн знав, що сицилiець нiколи не бачив жодного з них, хiба що на фотографiях. Знав вiн також i те, що вони з братом схожi, в обох були сивi еспаньйолки. Потiм вiн чисто виголив пiдборiддя i став чекати. Пастка спрацювала. Злощасний капiтан в новiсiнькому вбраннi урочисто вступив у будинок як принц Сарадайн – i наколовся на шпагу сицилiйця.

В усьому цьому планi була тiльки одна непродумана обставина, i вона робить честь людськiй природi. Злi духи, такi, як Сарадайн, часто помиляються, бо вони завжди забувають про людськi чесноти. Вiн i не думав сумнiватися в тому, що помста iталiйця, як i вчинений ним злочин, буде безжальною, безiменною таемницею, що жертва впаде безсловесно – або вiд нiчного удару ножем, або вiд пострiлу з-за рогу. Коли ж лицар Антонеллi запропонував дуель iз дотриманням усiх правил, що могло спричинити за собою викриття, графу Полу стало страшно. Тодi я й побачив, як вiн iз вибалушеними вiд жаху очима кидаеться в своему човнику геть вiд берега. Вiн просто втiк, як був, простоволосий, в жалюгiдному човнику, в страху, що Антонеллi дiзнаеться, хто вiн.

Але, не зважаючи на свое хвилювання, вiн не до кiнця втратив надiю. У своему життi вiн знав достатньо авантюристiв i достатньо фанатикiв. Цiлком можливо, думав вiн, що авантюрист Стiвен буде тримати язик за зубами – з чисто акторського азарту, вiд бажання зберегти свiй новий затишний будинок, з вiри негiдника в удачу i в свою фехтувальну майстернiсть. Ну, а фанатик Антонеллi, звiсно, буде тримати язик за зубами, i таким чином пiде на шибеницю, не сказавши нi слова про сiмейну таемницю. Пол знаходився в човнi на рiчцi до того часу, поки не збагнув, що дуель скiнчилася. Тодi вiн пiдняв на ноги все мiсто, повернувся з полiцiянтами, побачив, як два його повалених вороги навiки зникли з його життя i сiв обiдати з посмiшкою на вустах.

– З посмiшкою? То вiн таки смiявся! – вигукнув Фламбо, сiпаючись. – Хто йому подав таку iдею? Сам Сатана, мабуть!

– Цю iдею подали йому ви, – вiдповiв священик.

– Боже борони! – скрикнув Фламбо. – Я? Що ви маете на увазi?

Священик вийняв iз кишенi вiзитiвку i пiднiс ii до мерехтливого вогню сигари – вона була написана зеленим чорнилом.

– Хiба ви забули про його незвичне запрошення? – спитав вiн. – І похвали вашому злочинному подвигу? «Дотепнiсть, iз якою ви змусили одного сищика заарештувати iншого», – написав вiн. То вiн просто повторив вашу витiвку. Коли вороги стали наступати на нього з двох сторiн, вiн швидко зробив крок назад, а вони зiткнулися i знищили один одного.

Фламбо вирвав вiзитiвку Сарадайна з рук священика i люто порвав ii на дрiбнi клаптi.

– Годi вже цього старого бандита, – вигукнув вiн, кидаючи клаптики паперу в темнi хвилi рiчки, якi заледве виднiлися в темрявi. – Однак, хоч би риба вiд цього не стала вмирати.

Останнiй клаптик бiлого паперу, списаного зеленим чорнилом, майнув i зник. Слабке, тремтяче свiтло пофарбувало, немов нагадуючи про свiтанок, небо, i мiсяць за високими травами зблiд. Вони пливли в мовчанцi.

– Панотче, – раптом запитав Фламбо, – як гадаете, це був сон?

Священик похитав головою, чи то на знак заперечення, чи з сумнiвом, але промовчав. З темряви до них долетiли пахощi глоду та фруктових садiв. Здiймався вiтер. Вiн хитнув човник, наповнив вiтрило й понiс iх уперед вигинами рiчки до мiсць щасливих, де живуть нешкiдливi люди.




Честь Ізраеля Гау


Оливково-срiблястi сутiнки змiнювалися похмурою темрявою, коли патер Браун, загорнувшись у сiрий шотландський коц, дiйшов до кiнця сiроi шотландськоi долини i побачив химерний замок. Маеток графiв Гленгайлiв зрiзав край улоговини або ущелини, утворюючи тупик, схожий на край свiту. Як багато замкiв, що втiлили смак французiв чи шотландцiв, вiн був увiнчаний зеленими дахами та шпилями, що нагадували англiйцю про гострi ковпаки вiдьом. Сосновi ж лiси здавалися поруч iз ним чорними, як зграi ворон, що лiтали над вежами. Однак не тiльки пейзаж навiював вiдчуття примарноi, як сон, чортiвнi. Це мiсце i справдi огорнули хмари гординi, шаленства та скорботи, якi душать знатних синiв Шотландii частiше, нiж iнших людей. Адже в кровi у шотландця е подвiйна доза отрути, званоi спадковiстю. Вiн вiрить у свою родовитiсть, як аристократ, i в зумовленiсть посмертноi долi, як кальвiнiст.

Священик з трудом вирвався на добу з Глазго, де був у справах, аби зустрiтися з Фламбо, сищиком-аматором, котрий разом iз детективом-професiоналом розслiдував у Гленгайлi обставини життя та смертi останнього з власникiв замку. Таемничим графом закiнчувався рiд, який зумiв вiдзначитися вiдвагою, жорстокiстю та навiженством навiть серед похмуроi шотландськоi шляхти XVI столiття. Нiхто не зайшов далi, нiж Гленгайли, в той лабiринт честолюбства, в тi анфiлади брехнi, якi звели навколо Марii, королеви шотландськоi.

Причину i плiд iхнiх старань добре показував вiршик, складений в окрузi:

Як зелений сiк cтарих дерев
П’е червоне золото Огiлвi.

За багато столiть у замку не було жодного гiдного графа. Коли настала Вiкторiанська епоха, здавалося, що дивацтва iхнi вичерпанi. Однак останнiй у роду пiдтримав родинну традицiю, зробивши едине, що йому залишилося: вiн зник. Не поiхав, а саме зник, бо, судячи з усього, був у замку. Але хоча iм’я й значилося в церковних книгах i в книзi перiв, нiхто на свiтi не бачив його самого.

Якщо хто його i бачив, то лише похмурий слуга, що поеднував обов’язки садiвника та кучера. Слуга цей був таким глухим, що дiловi люди вважали його нiмим, а люди вдумливi – недоумкуватим. Безсловесний рудий селянин iз упертим пiдборiддям i яскраво-чорними очима називався Ізраель Гау i, здавалося, жив сам-один у порожньому маетку. Але завзяття, з яким вiн копав картоплю, i точнiсть, iз якою вiн метушився в кухнi, наводили на думку про те, що вiн таки служить пановi. Якщо потрiбнi були iншi докази, будь-хто мiг вважати ними те, що на всi питання слуга вiдповiдав: «Немае вдома». Якось у замок закликали мера i пастора (Гленгайли належали до пресвiтерiанськоi церкви), i тi виявили, що садiвник, кучер i кухар став ще i духiвником i загаратав у труну свого вельможного господаря.

Що сталося вiдразу ж за цим, нiхто достеменно не знав, бо нiхто дiзнатися й не намагався, поки на пiвнiч, днiв за два-три, не прибув Фламбо. До цього часу тiло графа Гленгайла (якщо це було його тiло) перебувало на маленькому кладовищi, бiля вершини пагорба.

Коли патер Браун пройшовся похмурим садом у саму тiнь замку, хмари згустiли i в повiтрi запахло бурею. На тлi останньоi смужки золотисто-зеленого неба вiн побачив чорний силует – чоловiка в цилiндрi, з великою лопатою на плечi. Таке безглузде поеднання нагадувало про могильника, але священик пригадав глухого слугу, котрий копае картоплю, i не здивувався. Вiн непогано знав шотландських селян, знав, що за своею респектабельнiстю вони здатнi одягти костюм i капелюх для офiцiйних гостей. Служитель Церкви знав, що за своею ощадливiстю вони не гаятимуть на даремно й години. Навiть те, як пильно дивився слуга на священика, котрий його минав, чудово узгоджувалося з iхньою недовiрливiстю та загостреним почуттям обов’язку.

Вхiднi дверi вiдкрив сам Фламбо, поруч iз ним стояв високий сивий чоловiк, iнспектор Крейвен зi Скотланд-Ярду. У залi майже не було меблiв, але з темних полотен з-пiд темних перук глузливо дивилися блiдi та пiдступнi Гленгайли.

Пройшовши в кiмнати, патер Браун побачив, що офiцiйнi особи сидять за дубовим столом. Той кiнець, де вони працювали, був суцiльно вкритий паперами, сигарами та пляшками з вiскi. Далi, на всю довжину, на рiвнiй вiдстанi, красувалися виключно дивнi предмети: купка уламкiв, купка якогось темного пилу, дерев’яна палиця i щось iще.

– У вас тут майже геологiчний музей, – зауважив патер Бpayн, сiдаючи на свое мiсце.

– Не стiльки геологiчний, скiльки психологiчний, – уточнив Фламбо.

– Заради Бога, – вигукнув детектив, – не треба цих довгих слiв!

– Ви не шануете психологiю? – здивувався Фламбо. – Даремно. Вона нам знадобиться.

– Не зовсiм розумiю, – сказав iнспектор.

– Про лорда Гленгайла, – пояснив француз, – ми знаемо тiльки одне: вiн був манiяк.

Повз вiкна, чорним силуетом на лiлових хмарах, пройшов чоловiк iз лопатою i в цилiндрi. Патер Браун неуважно глянув на нього i сказав:

– Звiсно, вiн був дивак, iнакше вiн не поховав би себе живим i не звелiв би поховати так швидко пiсля смертi. Однак чому вам здаеться, що вiн божевiльний?

– Послухайте, що знайшов у цьому будинку пан Крейвен, – запропонував Фламбо.

– Менi б здалася свiчка, – попросив Крейвен. – Темнiе, важко читати.

– А свiчок ви не знайшли? – усмiхнувся патер Браун. Фламбо серйозно зиркнув на свого приятеля.

– Як не дивно, – сказав вiн, – тут двадцять п’ять свiчок i жодного пiдсвiчника.

Сутенiло швидко, i швидко здiймався вiтер. Священик устав i попрямував уздовж столу туди, де лежали свiчки. Проходячи, вiн нахилився до бурого пилу i сильно чхнув.

– Та це ж нюхальний тютюн! – вигукнув вiн.

Потiм вiн узяв свiчку, дбайливо запалив ii, повернувся i вставив у пляшку з-пiд вiскi. Полум’я затрiпотiло на протязi, як прапорець. На багато миль навколо шумiли чорнi сосни, наче море билося об скелю замку.

– Читаю опис, – серйозно сказав Крейвен i взяв один iз папiрцiв. – Поясню спочатку, що майже всi кiмнати були занедбанi, жили тiльки в двох. Мешканець той, без сумнiву, не слуга на прiзвище Гау. У цих кiмнатах ми знайшли дивнi речi, а саме:

1. Досить багато дорогоцiнного камiння, головним чином – дiамантiв, без будь-якоi оправи. Не дивно, що у Гленгайлiв були коштовностi; але камiння зазвичай оправляють у золото чи срiбло. У цiй родинi iх, мабуть, носили в кишенях, як дрiбнички.

2. Багато нюхального тютюну – не в табакерках i навiть не в мiшечках, а прямо на столi, на роялi i на креденсi, немов господаревi було лiнь сунути руку у кишеню або пiдняти кришку.

3. Маленькi купки залiзних пружинок i колiщаток, немов тут розiбрали кiлька механiчних iграшок.

4. Восковi свiчки, якi доводиться вставляти в пляшки, бо бiльше вставляти нема в що.

Прошу вас, звернiть увагу на те, що нiчого такого ми не очiкували. Основна загадка була нам вiдома. Ми знали, що з покiйним графом не все гаразд, i з’явилися, щоб встановити, чи жив вiн тут, чи помер, i як пов’язане з усiм цим руде опудало, що поховало його. Припустiмо щось дике та театральне. Може, слуга його вбив, або вiн узагалi живий, або слуга – це вiн, а справжнiй Гау – в могилi. Уявiмо перипетii всiх подiй у дусi Вiлкi Коллiнза, i ми все одно не зможемо пояснити, чому свiчки – без свiчникiв i чому старий аристократ брав пучку тютюну прямо з рояля. Одним словом, суть справи уявити собi можна, деталi можна. Та людському розуму не до снаги зв’язати воедино тютюн, дiаманти, свiчки та розiбраний механiзм.

– Чому ж? – не погодився священик. – Даруйте, але я зв’яжу iх. Граф Гленгайл схибнувся на французькiй революцii. Вiн був вiдданий монархii i намагався вiдновити в своему замку побут останнiх Бурбонiв. У XVIII столiттi нюхали тютюн, освiтлювали кiмнати свiчками. Людовик XVII любив майструвати механiзми, дiаманти призначалися для намиста королеви.

Крейвен i Фламбо втупилися в нього круглими очима.

– Дивна рiч! – зойкнув француз. – Невже так воно i е?

– Природно, нi, – вiдповiв патер Браун. – Я просто показав вам, що можна пов’язати воедино тютюн, дiаманти, свiчки та розiбраний механiзм. Насправдi ж усе складнiше.

Вiн замовк i прислухався до гучного шуму сосен, потiм зронив:

– Граф Гленгайл жив подвiйним життям, вiн був злодiем. Свiчки вставляв у таемний лiхтар, тютюн жбурляв в очi тим, хто його застане. Ви знаете, що французькi злодii кидають перець. А головний доказ – алмази та колiщатка. Адже тiльки ними можна вирiзати скло.

Обламана гiлка сосни важко вдарилася у вiкно за iхнiми спинами, немов зображаючи злодiя в зловiсному фарсi, але нiхто на неi i не глянув. Всi дивилися на священика.

– Дiаманти та колiщатка, – повiльно промовив Крейвен. – Через них ви i дiйшли до такого пояснення?

– Я до нього не прийшов, – м’яко вiдповiв священик, – але ви сказали, що нiяк не можна об’еднати ось цi речi. Насправдi, природно, все набагато простiше. Гленгайл знайшов скарб на своiй землi – коштовне камiння. Колiщатками вiн шлiфував iх або гранував, не знаю. Йому доводилося працювати швидко, i вiн попросив собi в пiдмогу тутешнiх пастухiв. Тютюн – едина розкiш бiдного шотландця, бiльше його нiчим не пiдкупиш. Свiчники iм були не потрiбнi, вони тримали свiчки в руцi, коли шукали в переходах, пiд замком, чи немае там ще коштовностей.

– І це все? – не вiдразу вiднайшов змогу говорити Фламбо. – Це i е проста, нудна iстина?

– О, нi! – вiдповiв патер Браун.

Вiтер завив на прощання в далекому бору, немов насмiхаючись над ними, i замовк. Патер Браун продовжував задумливо та спокiйно:

– Я кажу все це лише тому, що ви вважаете неможливим пов’язати тютюн iз дiамантами або свiчки з колiщатками. Десять неправдивих свiдчень задовольнять свiт, десять хибних теорiй пасуватимуть до таемницi замку, але нам потрiбно одне, справжне пояснення. Чи немае там ще чогось?

Крейвен засмiявся, Фламбо посмiхнувся, встав i пiшов уздовж столу.

– Пункти п’ять, шiсть i сiм, – сказав вiн, – абсолютно безглуздi. Ось стрижнi вiд олiвцiв. Ось бамбуковий цiпок iз роздвоеним кiнцем. Може, ними скоiли злочин, але який? Злочину немае. І загадкових предметiв бiльше немае, крiм молитовника i кiлькох мiнiатюр, якi зберiгаються тут iз доби Середньовiччя, – мабуть, родинна пиха у графiв сильнiша за пуританство. Ми долучили цi речi до справи лише тому, що вони якось дивно зiпсованi.

Буря за вiкном пригнала до замку вали темних хмар, i в довгiй кiмнатi було зовсiм темно, коли патер Браун узяв до рук молитовник. Темрява ще не вiдступила, коли вiн озвався, але голос його змiнився.

– Пане Крейвен, – сказав вiн так дзвiнко, наче помолодшав на десять рокiв, – ви ж маете право оглянути могилу? Поспiшаймо, треба скорiше розгадати цю страшну справу. Я б зараз же пiшов на вашому мiсцi!

– Чому? – здивувався детектив.

– Тому що все серйознiше, нiж я гадав, – пояснив священик. – Тютюн i камiння можуть бути тут зi сотнi причин. Але цьому е тiльки одна причина. Дивiться, молитовник i мiнiатюри не псували, як мiг би iх зiпсувати пуританин. З них обережно вийняли слово «Бог» i сяйво над головою Немовляти Ісуса. Так що берiть свiй папiр i гайда оглянемо могилу. Вiдкриемо труну.

– Про що ви базiкаете? – спитав iнспектор.

– Я кажу про те, – вiдповiдав священик, перекриваючи голосом ревiння бурi, – що сам Сатана, можливо, сидить зараз на вежi замку i реве, як сто слонiв. Ми зiткнулися з чорною магiею.

– Чорна магiя, – тихо повторив Фламбо, занадто освiчений, щоб у неi не вiрити. – А що ж тодi означае все iнше?

– Якусь гидоту, – нетерплячився патер Браун. – Звiдки менi знати? Може, тютюн i бамбук потрiбнi для якихось тортур. Може, шаленцi iдять вiск i сталевi колiщатка. Може, з графiту роблять мерзенний наркотик. Найпростiше вирiшити загадку там, на кладовищi.

Чи спiврозмовники зрозумiли його, але послухалися i пiшли, поки вечiрнiй вiтер не вдарив iм в обличчя. Однак слухалися i йшли вони, як автомати. Крейвен тримав у правiй руцi сокирку, а лiвою рукою обмацував у кишенi потрiбний папiр. Фламбо прихопив по дорозi рискаль. Патер Браун узяв маленьку книжку, з якоi вийняли iм’я Боже.

На кладовище провадила звивиста коротка стежка. Проте в такий вiтер вона здавалася крутою та довгою. Подорожнiх зустрiчали все новi сосни, що хилилися в один i той самий бiк, i уклiн iхнiй здавався безглуздим, немов це вiдбувалося на безлюднiй планетi. Сiрувато-синiй лiс оглушала пронизлива пiсня вiтру, сповнена язичницькоi печалi. В гомонi гiлок чувся стогiн загиблих божеств, якi давно заблукали в цьому безглуздому лiсi i нiяк не знайдуть шлях на небо.

– Розумiете, – тихо, але спокiйно сказав патер Браун, – шотландцi до Шотландii були цiкавими людьми. Власне, вони i зараз кумеднi. Але до початку iсторii вони, мабуть, i справдi поклонялися демонам. Тому, – незлобиво додав вiн: – вони так хутко прийняли пуританську теологiю.

– Друже мiй, – вигукнув Фламбо, гнiвно обернувшись до нього, – про яку нiсенiтницю ви теревените?

– Друже мiй, – так само серйозно вiдповiв патер Браун, – у справжнiх релiгiй е одна неодмiнна риса: речовиннiсть i вагомiсть. Самi бачите, поклонiння нечистому – справжня релiгiя.

Вони пiднялися на розпатлану верхiвку пагорба, одну з небагатьох галявин серед ревучого лiсу. Дрiт на дерев’яних палях спiвав пiд вiтром, сповiщаючи прибульцiв про те, де проходить межа кладовища. Інспектор Крейвен швидко пiдбiг до могили. Фламбо встромив у землю лопату i оперся на неi, хоча вiтер хитав i тряс обох детективiв, як стрясав вiн дрiт i сосни. В ногах могили рiс срiбно-сизий реп’ях. Коли вiтер зривав iз нього колючу кульку, Крейвен вiдскакував, наче то була куля.

Фламбо встромив рискаль у свистячу траву i далi, в мокру землю. Потiм зупинився, спершись на нього, як на костур.

– Ну, що ж ви? – м’яко зауважив священик. – Ми хочемо дiзнатися iстину. Чого боiтеся?

– Боюся ii дiзнатися, – вiдповiв Фламбо.

Лондонський детектив вимовив високим, надсадним голосом, який йому самому здавався бадьорим:

– Нi, чому вiн так ховався? Що за витiвки? Може, вiн прокажений?

– Гадаю, щось гiрше, – сказав Фламбо.

– Що ж гiрше за проказу? – спитав слiдчий.

– Навiть уявити не можу, – вiдповiв Фламбо.

Вiтер вiднiс важкi сiрi хмари, що обклали пагорби, мов дим, i вiдкрив погляду сiрi долини, освiтленi слабким зоряним свiтлом, коли Фламбо оголив нарештi кришку грубоi труни i почистив ii вiд землi.

Крейвен ступив уперед, тримаючи сокирку, торкнувся будякiв i здригнувся. Але вiн не вiдступив i працював з такою ж силою, як i Фламбо, поки не зiрвав кришку i не сказав:

– Кiстки, це людина, – немов очiкував чогось iншого.

– У нього все гаразд? – нервовим голосом поцiкавився Фламбо.

– Начебто так, – хрипко вiдповiв сищик. – Нi, стривайте…

Важке тiло Фламбо сильно сiпнулося.

– Ну, що з ним може бути? – зойкнув вiн. – Що з нами таке? Що дiеться з людьми на цих холодних пагорбах? Мабуть, це тому, що все тут темне й усе якось безглуздо повторюеться. Лiси i давнiй жах перед таемницею, немов сон атеiста… Сосни, i знову сосни, i мiльйони сосен…

– О, Боже! – заволав Крейвен. – У нього немае голови.

Фламбо не рушив iз мiсця, але священик уперше ступив до могили.

– Немае голови! – повторив вiн. – Немае голови?

Немов вiн думав, що немае чогось iншого.

Напiвбожевiльнi образи пронеслися у свiдомостi присутнiх. У Гленгайлiв народилося безголове немовля; безголовий юнак ховаеться в замку; безголовий стариган човгае старими залами або по пишному парку. Але навiть тепер вони не сприймали розгадки, бо в нiй не було сенсу, i стояли, дослухаючись до гулу лiсiв i благання небес, немов iдоли або загнанi звiрi. Мислити вони не могли, думка була для них велика, i вони ii втратили.

– У цiй могилi, – сказав патер Браун, – лежать трое безголових людей.

Блiдий сищик з Лондона розтулив було рот i не закрив його, немов якийсь сiльський дурник. Виючий вiтер терзав небо. Детектив глянув на сокирку, не впiзнаючи ii, i впустив на землю.

– Панотче, – сказав Фламбо якимось дитячим, сумним голосом, – що тепер робити?

Його товариш вiдповiв так швидко, немов вистрелив iз рушницi.

– Спати! – крикнув вiн. – Спати. Ми прийшли до краю всiх дорiг. Ви знаете, що таке сон? Знаете, що той, хто спить, довiряеться Боговi? Сон – таiнство, бо вiн живить нас i висловлюе нашу вiру. А нам зараз потрiбне таiнство, хоча б природне. На нас звалилося те, що нечасто звалюеться на людину. Можливо, найгiрше, що може на нього впасти.

Крейвен розтиснув губи, що зiмкнулися, i спитав:

– Що ви маете на увазi?

Священик повернувся до замку i сказав:

– Ми знайшли iстину, i в iстинi немае сенсу.

А потiм пiшов дорiжкою тим безтурботним кроком, яким ходив дуже рiдко, i, прийшовши в замок, поринув у сон iз простотою собаки.



Незважаючи на славослiв’я сну, священик пiднявся ранiше за всiх, крiм мовчазного садiвника, i детективи застали його в городi, де патер Браун цмулив люльку i дивився, як працюе над грядками цей загадковий iндивiд. Пiд ранок гроза змiнилася зливою, i день видався прохолодний. Мабуть, садiвник тiльки-но балакав iз служителем Церкви, але, побачивши детективiв, похмуро встромив лопату в землю, пробурчав щось про снiданок i зник у кухнi, минувши грядки капусти.

– Поважний чоловiк, – сказав патер Браун. – Чудово вирощуе картоплю. Однак, – неупереджено та милостиво додав вiн: – i у нього е недолiки, у кого iх немае? Ця грядка не зовсiм пряма. Ось, погляньте. – І вiн торкнув землю ногою. – Яка дивна картопля…

– А що в нiй такого? – спитав Крейвен, котрого тiшило нове захоплення низькорослого клiрика.

– Я позначив ii тому, – сказав священик, – що ii позначив i Гау. Вiн копав усюди, тiльки не тут.

Фламбо схопив рискаль i нетерпляче встромив у загадкове мiсце. Разом iз пластом землi на свiтло вилiзло те, що нагадуе не картоплину, а величезний гриб. Але лопата дзенькнула, а знахiдка покотилася, мов м’яч.

– Граф Гленгайл, – сумно сказав Браун i подивився на череп.

Вiн подумав хвильку, взяв у Фламбо лопату i зi словами «Треба його закопати» це i зробив. Потiм оперся на велику ручку великою головою i маленьким тiлом i втупився в далечiнь порожнiм поглядом, скорботно наморщивши чоло.

– Ах, якщо б я мiг збагнути, – пробурмотiв вiн, – що означае весь цей жах!..

І, спираючись об ручку лопати, що сторчма стояла, затулив обличчя руками, як у церквi.

Всi куточки неба свiтлiшали срiблом та блакиттю. Птахи щебетали в деревах так голосно, наче самi рослини розмовляли одна з одною. Але трое людей мовчали.

– Гаразд, – вибухнув нарештi Фламбо, – з мене годi. Мiй мозок i цей свiт не в ладу, ось i все. Нюхальний тютюн, зiпсованi молитовники, музичнi шкатулки… Та що ж це?…

Патер Браун вiдкинув голову i з невластивим йому нетерпiнням смикнув рукiв’я лопати.

– Стоп, стоп, стоп! – закричав вiн. – Це все простiше за просте. Я втямив про тютюн i колiщатка, як тiльки розплющив очi. А потiм побалакав з Гау, вiн не так глухий i не такий дурний, як прикидаеться. Там усе гаразд, все добре. Але ось це… оскверняти могили, тягати голови… Начебто це погано? Начебто тут не обiйшлося без чорноi магii? Нiяк не в’яжеться з простою iсторiею про тютюн i свiчки. – І вiн задумливо закурив.

– Друже мiй, – з похмурою iронiею зауважив Фламбо, – будьте обережнi зi мною. Не забувайте, що я ще нещодавно був злочинцем. Перевага в тому, що всю iсторiю вигадував я сам i розiгрував якнайшвидше. Для сищика я нетерплячий. Я француз, i чекати не для мене. Все життя я, на добро чи зло, дiяв миттево. Вибирав поединок на наступний ранок, негайно платив за рахунком, навiть до зубного лiкаря…

Люлька впала на гравiй дорiжки i розкололася на друзки. Патер Браун лупав очима, демонструючи точну копiю кретина.

– Боже, який же я дурень! – торочив вiн. – Господи, який дурень!

І почав смiятися трохи деренчливим смiхом.

– Дантист! – сказав вiн. – Шiсть годин я мучився подумки, i все тому, що не згадав про нього! Яка проста, яка чудова, мирна думка! Друзi моi, ми провели нiч у пеклi, але зараз зiйшло сонце, спiвають птахи, i сяйво зубного лiкаря осяюе свiт.

– Я розберуся, що тут до чого! – вибухнув Фламбо. – Катувати вас буду, але розберуся!

Патер Браун придушив, вочевидь, бажання пройтися в танцi навколо свiтлоi галявини та закричав жалiбно, як дитина:

– Ой, та дайте менi побути дурним! Ви не знаете, як я мучився. А тепер збагнув, що справжнього грiха в цiй справi немае. Тiльки невинне божевiлля, це ж не страшно.

Вiн обернувся навколо осi, потiм серйозно глянув на своiх супутникiв.

– Це не злочин, – сказав вiн. – Це iсторiя про дивну, спотворену чеснiсть. Мабуть, ми зустрiли едину людину на свiтi, котра не взяла нiчого, крiм того, що iй належить. Вiн проявив ту дику життеву послiдовнiсть, якiй поклоняеться його народ. Старий вiршик про Гленгайлiв – не тiльки метафора, а й правда:

Як зелений сiк cтарих дерев
П’е червоне золото Огiлвi.

Вiн розповiдае не лише про потяг до багатства. Графи збирали саме золото, вони зiбрали багато золотого начиння i золотих вiзерункiв. Вони були скупi, схибленi на цьому металi. Поглянемо ж тепер, що ми знайшли. Дiаманти без перснiв, свiчки без свiчникiв, стрижнi без олiвцiв; цiпок без головки; годинниковi механiзми без годинникiв, мабуть, маленьких. І як не дико це звучить, молитовники без iменi Бога, бо його викладали з чистого золота.

Сад став яскравiшим, трава – зеленiшою, коли прозвучала немислима iстина. Фламбо закурив, його приятель продовжував.

– Золото взяли, – говорив патер Браун, – взяли, але не вкрали. Злодii нi за що не залишили б таку таемницю. Вони взяли б i тютюн, i стрижнi, i колiщатка. Але тут був чоловiк iз дивною совiстю, та все ж iз совiстю. Я зустрiв божевiльного моралiста в городi, i вiн менi багато розбовкав. Покiйний лорд Гленгайл був кращий за всiх, хто народився в замку. Але його скорботна праведнiсть обернулася в мiзантропiю. Думка про несправедливiсть предкiв привела його до думки про неправеднiсть всiх людей. Особливо ненавидiв вiн доброчиннiсть. І поклявся, що, якщо зустрiне людину, котра бере тiльки свое, вiддасть iй золото Гленгайлiв. Кинувши цей виклик людству, вiн замкнувся, не чекаючи вiдповiдi. Якось один глухий iдiот iз далекого села Арчибальд Огiлвi (а саме так ранiше звали Ізраеля Гау) принiс йому телеграму, i Гленгайл, похмуро бавлячись, дав йому новий фартинг. Точнiше, вiн думав, що дав фартинг, але, перебираючи монети, побачив, що дав з неуважностi соверен. Вiн став мiркувати, чи зникне сiльський дурень чи продемонструе чеснiсть, злодiем виявиться чи ханжею, що шукае винагороди. Вночi його розбудив стукiт. А вiн жив сам, i йому довелося вiдчинити дверi. Дурень принiс не соверен, а дев’ятнадцять шилiнгiв, одинадцять пенсiв i три фартинги решти. Ця дика точнiсть вразила розум божевiльного. Як Дiоген, шукав вiн людину – i знайшов! Тодi вiн змiнив заповiт. Я його бачив. Молодого ретельника вiн узяв до себе, у великий i занедбаний будинок. Той став його слугою i, як не дивно, спадкоемцем. Що б не розумiло це створiння, воно чудово знало двi нав’язливi iдеi господаря: буква закону – все, а золото належить йому. Ось вам уся наша iсторiя, вона проста. Вiн забрав золото, i бiльше не взяв нiчого, навiть дрiбки тютюну. Вiн обдер золото з мiнiатюр, радiючи, що вони залишилися, як були. Це я второпав, але я не зрозумiв про череп.

Голова серед картоплi спантеличила мене, поки Фламбо не згадав про лiкаря. Все гаразд. Садiвник покладе голову в могилу, коли знiме золоту коронку.

І справдi, коли трохи пiзнiше Фламбо йшов пагорбом, то побачив, як дивна тварина, чесний скнара, копае споганену могилу. Шия його була закутана коцом – у горах дме вiтер. А на головi красувався чорний цилiндр.




Дуель доктора Гiрша


Пан Морiс Брюн i пан Арман Арманьяк бадьоро прошкували залитими сонцем Єлисейськими Полями. Це були жвавi приземкуватi молодики з чорними борiдками. Борiдки iхнi вiдповiдали вимогам химерноi французькоi моди, по якiй бороди i вуса мали здаватися накладними. У пана Брюна пiд нижньою губою чорнiла немов приклеена еспаньйолка. Пан Арманьяк, нiби для оригiнальностi, прикрасив свое висунуте пiдборiддя двома бородами – по однiй з кожного боку. Жевжики були атеiстами. Ідеi iхнi вирiзнялися гнiтючою незаперечнiстю та непослiдовнiстю. Обидва панове були учнями знаменитого вченого, публiциста та моралiста доктора Гiрша.

Пан Брюн уславився тим, що запропонував вилучити з французькоi лiтератури слово Adieu[11 - Adieu (франц.) – бувай.] i заборонити його вживання в буденному життi пiд загрозою невеликого штрафу. «Таким чином, – вважав вiн, – саме слово, що позначае мiфiчного бога, буде забуте».

Пан Арманьяк у потi чола боровся з мiлiтаризмом. Вiн навiть вважав, що слiд змiнити слова «Марсельези» i замiсть Aux armes, citoyens спiвати Aux greves, citoyens.[12 - Aux armes, citoyens (франц.) – до зброi, громадяни; Aux greves, citoyens (франц.) – на страйк, громадяни.] Але пацифiзм його був якийсь по-галльски дивний. Якось iз Англii приiхав вiдомий заможний квакер, щоб обмiзкувати з Арманьяком, як iм найкраще сприяти загальному роззброенню. Пiсля балачки з французом квакер був дуже роздратований: на думку Арманьяка, насамперед слiд було налаштувати солдатiв, аби вони перестрiляли своiх офiцерiв.

Не таким був iхнiй учитель i духовний наставник. Доктор Гiрш народився у Францii, тут же здобув гучну славу за своi науковi працi, але характером вiд своiх спiввiтчизникiв вiдрiзнявся. Був вiн м’який, добрий, схильний до мрiйливостi, а його фiлософськi погляди, не зважаючи на неабияку частку скептицизму, не були проти метафiзики.

Коротко кажучи, вiн був швидше нiмцем, нiж французом. І хоча учнi його боготворили, в глибинi своеi галльськоi душi вони засуджували вчителя за те, що вiн проповiдуе встановлення миру на землi з такою миролюбнiстю. І все ж послiдовники його вчення по всiй Європi ледь не молилися на нього. Дивуючись грандiозностi та смiливостi його наукових теорiй, вони проявляли iнтерес до особистостi iхнього автора. Доктор Гiрш був вiдомий своiм аскетизмом i гуманiзмом – правда, дещо абстрактними. У його переконаннях вiдчувалися i вплив Дарвiна, i вплив Толстого.

Однак вiн не був нi анархiстом, нi космополiтом, а в питаннi роззброення дотримувався помiркованих поглядiв i не забував про еволюцiйний пiдхiд. Уряд республiки високо цiнував його вiдкриття в хiмii. Останнiм досягненням науковця була безгучна вибухова речовина, спосiб виготовлення якоi уряд зберiгав у найсуворiшiй таемницi.

Будинок доктора Гiрша стояв на мальовничiй вулицi, неподалiк вiд Єлисейських Полiв. Уздовж вулицi росли каштани, i зараз, у сам розпал лiта, вона була схожа на тiнистий парк: сонце ледь пробивалося крiзь густе листя. Тiльки майданчик перед великим кафе був вiльний вiд дерев. Навпроти кафе i розташовувався будинок видатного вченого. На вiкнах були бiлi та зеленi фiранки, а вздовж другого поверху тягнувся балкон iз залiзними поручнями, пофарбованими в зелений колiр.

Арка пiд балконом провадила у дворик, де на тлi цегляноi кладки яскраво зеленiв чагарник. Жваво розмовляючи, друзi увiйшли в арку.

Дверi вiдчинив старий слуга доктора Симон. На вигляд вiн i сам мiг здатися науковцем: строгий чорний костюм, окуляри, сивина, вкрадливий голос. Та що там казати – Симон куди бiльше пiдходив на роль ученого, нiж його непоказний господар, котрий конституцiею нагадував розщеплену з гострого кiнця морквину з великою головою-цибулиною. Врочисто, немов знаменитий лiкар, котрий вручае хворому рецепт, Симон передав пановi Арманьяку листа. Той зi суто французьким нетерпiнням роздер конверт i пробiг лист очима. Доктор Гiрш писав:



«Я не можу вийти. До мене заявився якийсь офiцер на iм’я Дюбоск, страшний шовiнiст. Я не хочу його приймати, а вiн стирчить на сходах i не йде. Учинив в оселi розгардiяш. Я замкнувся вiд нього в кабiнетi, що виходить вiкнами на кафе. Якщо ви менi вiрнi, зачекайте за столиком бiля кафе: я пришлю його до вас для перемовин. Сам я з ним розмовляти не можу. Не можу i не хочу. Схоже, назрiвае нова справа Дрейфуса.[13 - Справа Дрейфуса (1894–1906) – судовий процес у справi капiтана Альфреда Дрейфуса, офiцера французького генерального штабу, которого звинуватили у шпигунствi на користь Нiмецькоi iмперii.]

    П. Гiрш».

Пан Арманьяк глянув на пана Брюна. Пан Брюн узяв лист, прочитав i зиркнув на пана Арманьяка. Не гаючи нi хвилини, вони перетнули вулицю, розмiстилися за столиком пiд каштанами i замовили по великiй склянцi огидного зеленого абсенту, який вони мали звичай пити в будь-яку погоду i в будь-який час дня. Вiдвiдувачiв у кафе було мало. За одним столиком пив каву якийсь солдат, за iншим сидiли високий чоловiк, котрий пив сироп, i священик, котрий узагалi нiчого не пив.

Морiс Брюн кашлянув.

– Звiсно, – почав вiн, – ми маемо будь-що допомогти метру, але…

Запанувала мовчанка.

– Атож, – подав голос Арманьяк, – ясно, що вiн не просто так уникае зустрiчi з цим офiцером, але…

Не встиг вiн скiнчити, як з арки долинув галас. Вочевидь, господарю все ж вдалося позбутися непроханого гостя. Кущi у дворi зашелестiли, розсунулися, i порушник спокою кулею вилетiв на вулицю.

На головi у незнайомця криво сидiв тiрольський капелюх, та й фiгура була сама справжня тiрольська. Був вiн кремезний, широкоплечий, хуткий. На смаглявому, наче лiсовий горiх, обличчi виблискували меткi карi очi. Чорнi вуса закрученi вгору, як роги бiзона, волосся зачесане i ззаду коротко зрiзане, так що голова здавалася масивною та незграбною. Судячи з цiеi головi, у незнайомця була мiцна бичача шия, але шию приховував рiзнокольоровий шалик схiдного крою – незнайомець замотався ним мало не по самi вуха. У малюнку шалика поеднувалися густi важкi кольори: вишневий, фiолетовий i тьмяно-золотий. Незнайомець носив куртку на кшталт химерного жупана, бриджi та в’язанi панчохи. У всiй його зовнiшностi було щось варварське, вiн був швидше схожий на угорського помiщика, нiж на французького офiцера. Однак вимова у нього була чисто французька, а патрiотичного запалу вистачило б i на двох французiв. Вискочивши з арки, вiн першим дiлом заголосив:

– Де ви, громадяни Францii?! – нiби християнин у Меццi, котрий скликае своiх одновiрцiв.

Арманьяк i Брюн схопилися, але було вже пiзно. З усiх бокiв на заклик вусатого незнайомця бiгли люди.

Зiбралася невелика, але бурхлива юрба. Схоже, незнайомець добре набив руку у французькому мистецтвi вуличного батярства. Вiн пiдбiг до кафе, скочив на столик, вхопився за гiлку каштана i заволав голосом Камiля Демулена,[14 - Люсi Семплiс Камiль Бенуа Демулен (1760–1794) – революцiонер i дiяч Французькоi революцii.] котрий кидае у натовп дубове листя:

– Французи! Я не вмiю виголошувати промови. Але тому я й звертаюся до вас з промовою. Це полiтикани в своiх мерзенних парламентах вчаться розводити ляси. Але вони вчаться i вiдмовчуватися. Вiдмовчуватися, як шпигун, котрий зачаiвся в цьому будинку. Як вiдмовчувався вiн, коли я стукав у його дверi. Як вiдмовчуеться вiн i тепер, хоча точно чуе мене. О, як красномовно мовчать нашi златоусти! Але прийшов час озватися навiть недорiкуватим. Спiвгромадяни, вас зрадили пруссакам! Зрадник живе в цьому будинку. Я Жуль Дюбоск, полковник артилерii з Бельфора. Вчора у Вогезах[15 - Вогези – гiрський хребет невисоких гiр на пiвнiчному сходi Францii бiля кордону з Нiмеччиною.] ми спiймали нiмецького шпигуна. У нього виявили записку – ось вона! Дехто намагався зам’яти цю iсторiю, але я прямо пiшов до чоловiка, котрий написав цю записку, до чоловiка, котрий живе в цьому будинку. Це його почерк. Це його iнiцiали. У записцi повiдомляеться, де можна роздобути рецепт нового винаходу – безгучний порох. А порох винайшов доктор Гiрш. Записку написав теж доктор Гiрш. Записка написана нiмецькою, знайдена в кишенi у нiмця:



«Передайте своему агентовi, що рецепт виготовлення пороху зберiгаеться у Вiйськовому мiнiстерствi, в першiй шухлядi шафи лiворуч вiд столу секретаря. Вiн записаний червоним чорнилом i лежить у сiрому конвертi. Нехай агент дiе обережно.

    П. Г.».

Рубанi фрази трiщали, як кулеметна черга. Але було ясно, що Дюбоск або марить, або каже чисту правду. Думки натовпу роздiлилися. Бiльшiсть, яку складали нацiоналiсти, пiдняла грiзний гвалт. Інтелектуали на чолi з Арманьяком i Брюно, залишившись у меншостi, настiльки ж палко заступилися за доктора Гiрша, але це тiльки заохотило iхнiх супротивникiв.

– Якщо це вiйськова таемниця, – кричав Брюн, – навiщо ви сурмите про неi на вулицях?

– Навiщо? А ось навiщо! – Ревiв Дюбоск, пiдносячись над вируючим натовпом. – Я без зайвоi балаканини пiшов до Гiрша. Ввiчливо попросив пояснити менi все вiч-на-вiч. Але вiн не бажае нiчого пояснювати, а посилае мене сюди, в кафе, до якихось двох своiх посiпак. Вiн вигнав мене з дому! Нiчого, я повернуся – i не один, а з натовпом парижан!

Вiд крикiв натовпу здригнулися фасади будинкiв. У повiтрi просвистiли два каменi, один потрапив у скло балконних дверей. Оскаженiлий полковник знову пiрнув в арку, i тепер його крики i прокльони гримiли у дворi. Натовп все прибував, вiн уже пiдступив до самоi огорожi будинку, до самого порогу. Ще трохи – й оселю зрадника спiткала б доля Бастилii. Але тут балконнi дверi вiдчинилися i перед присутнiми постав доктор Гiрш. Шаленство натовпу змiнилося майже реготом. У теперiшнiх драматичних обставинах зовнiшнiсть ученого i справдi здавалася кумедною. Довга гола шия, вузькi плечi – справжнiсiнька пляшка з-пiд шампанського. Але це була едина риса його зовнiшностi, яка хоч якось нагадувала про свято. Плащ на ньому висiв, як на вiшаку, на головi росли довгi патли морквяного кольору, а щоки та пiдборiддя облямовувала гидка борiдка, нiби вона вважала за краще рости не на обличчi, а ближче до шиi. Очi науковця ховалися за синiми скельцями окулярiв.

Хiмiк був блiдий, але голос його звучав суворо й упевнено. Натовп утихомирився i вже третю фразу його промови слухали в повнiй мовчанцi.

– Звернутися до моiх ворогiв i друзiв. Опонентам хочу сказати наступне. Авжеж, я не стану розмовляти з паном Дюбоском, i даремно вiн зараз бiснуеться за дверима цiеi кiмнати. Атож, я просив своiх друзiв побалакати з ним. І ось чому. Я не бажаю, не маю права зустрiчатися з ним, бо це суперечить правилам честi та пристойностi. Коли справа дiйде до суду, моя невиннiсть стане очевидною для всiх. Але обов’язок честi вимагае, щоб спершу нашу суперечку було вирiшено iншим чином. Тому, назвавши пановi Дюбоску своiх секундантiв, я повнiстю…

Арманьяк i Брюн захоплено махали капелюхами. Навiть супротивники вченого схвалили цей несподiваний виклик i вибухнули оплесками. Гамiр заглушив голос науковця, але незабаром натовп знову впокоiвся.

– Тепер кiлька слiв для моiх друзiв, – продовжував Гiрш. – Менi бiльше личить вiдстоювати свою слушнiсть аргументами розуму. Колись людство досягне такого рiвня розвитку, що вони будуть единою зброею у вирiшеннi суперечок. Але iстина, вiд якоi ми нiколи не вiдступимося, – основоположнi закони матерii та спадковостi. Моi працi користуються авторитетом, моi науковi теорii здобули загальне визнання, але в полiтицi я постiйно страждаю вiд нацiоналiстичних забобонiв, якi у французiв увiйшли в плоть i кров. Я не вмiю промовляти, як Клемансо Деруледу,[16 - Жорж-Бенжамен Клемансо (1841–1929) – французький полiтичний, державний дiяч, журналiст i прем’ер-мiнiстр Францii; Поль Дерулед (1846–1914) – французький поет, полiтичний дiяч, войовничий нацiоналiст i реваншист.] бо iхнi промови – вiдгомiн пiстолетних пострiлiв. У французiв дуелянти в такiй же пошанi, в якiй у англiйцiв – спортсмени. Що ж, я готовий довести свою невиннiсть: я заплачу данину цьому варварському звичаю, а опiсля вже нiщо не вiдверне мене вiд наукових занять.

Коли полковник Дюбоск, цiлком задоволений словами вченого, знову вийшов на вулицю, йому не довелося довго шукати секундантiв. Першим запропонував своi послуги солдат, котрий пив каву за столиком. Вiн був небагатослiвним:

– Можете розраховувати на мене, пане. Я герцог де Валон.

Інший вiдвiдувач кафе – високий пан, котрий пив сироп, – зголосився стати другим секундантом. Його приятель священик узявся було його вiдмовляти, але потiм махнув рукою i пiшов собi.

У кафе «Шарлемань» накрили легку вечерю. Столики стояли прямо на вулицi, але не зовсiм просто неба.

Правда, над головами вiдвiдувачiв не було нi скляноi, нi позолоченоi стелi, проте ошатнi дерева, пiд якими розмiщувалися столики, росли так щiльно, що iхне листя утворило легкий i хиткий дах, i кафе, свiтле та тiнисте, нагадувало маленький садочок. За столиком посерединi в повнiй самотi сидiв гладкий невисокий священик. Перед ним стояла повна тарiлка закусок, а навколо неi – блюдця з незмiнною iжею: червонi перцi, лимони, чорний хлiб, масло. Священик iв не кваплячись, смакуючи кожну рибку. Життя його вирiзнялася простотою та помiркованiстю, i вiн умiв цiнувати рiдкiснi несподiванi задоволення: слуга Божий був невибагливим епiкурейцем.

На столик лягла довга тiнь. Священик пiдняв очi вiд тарiлки. Це був його приятель Фламбо. Вiн iз похмурим виглядом сiв навпроти i пробурчав:

– Схоже, менi краще вийти з гри. Я всiею душею на боцi таких французьких солдатiв, як Дюбоск, i терпiти не можу французьких атеiстiв на зразок Гiрша, але тут сталася якась помилка. Добре ще, що ми з герцогом зрозумiли перевiрити, наскiльки справедливi звинувачення.

– І записка виявилася фальшивою? – спитав патер Браун.

– Як тут розберешся. Написана вона почерком Гiрша, це визнали всi. Але ii писав не Гiрш. Якщо вiн – французький патрiот, то не став би передавати Нiмеччинi секретну iнформацiю. А якщо вiн нiмецький шпигун, то навiщо йому передавати данi, вiд яких Нiмеччинi не буде жодноi користi?

– Тобто це фальшивка?

– Ото ж бо й воно, що так. Причому писав цю записку той, хто не знае, що саме вiдомо доктору Гiршу: де зберiгаеться таемниця його винаходу. За сприяння Гiрша вiйськове мiнiстерство дозволило нам оглянути шухляду, де схований рецепт. Крiм Гiрша, вiйськового мiнiстра та нас iз герцогом про його мiсцезнаходження не знае жодна жива душа. Та й нас мiнiстр освятив в цю таемницю лише для того, щоб запобiгти дуелi. І якщо звинувачення Дюбоска – найогиднiша дурниця, ми йому не помiчники.

– Дурниця? – перепитав священик.

– Справжнiсiнька, – похмуро кивнув Фламбо. – Той, хто сфабрикував цю безглузду фальшивку, поняття не мав, де схований рецепт. У записцi сказано, що його треба шукати в шафi. А шафа, виявляеться, стоiть трохи правiше вiд столу. Якщо вiрити записцi, рецепт у сiрому конвертi – це великий аркуш, списаний червоним чорнилом. А рецепт написаний не червоним, а звичайним чорним чорнилом. Хто ж повiрить, нiби доктор Гiрш так помилився в описi документа, про який тiльки вiн один i знав? Або що вiн зi спiвчуття до ворожого агента вказав не ту шухляду? Вочевидь, нам доведеться вийти з гри i вибачитися перед рудим пройдисвiтом.

Патер Браун задумався. Пiдчепивши виделкою срiблясту рибку, вiн спитав:

– А ви не помиляетеся, сiрий конверт справдi лежав у шафi праворуч вiд столу?

– Тут жодноi помилки. Сiрий конверт, до речi, вiн не сiрий, а бiлий насправдi…

Священик поклав вилку i втупився в приятеля.

– Що? – сказав вiн не своiм голосом.

– А що таке? – поцiкавився Фламбо, з апетитом продовжуючи iжу.

– Не сiрий! Фламбо, ви мене лякаете.

– Ось вам i новина! Чому це вас так налякало?

– Бiлий конверт, – стурбовано сказав священик. – Треба ж йому бути бiлим! Ну чому, чому не сiрий? Раз вiн бiлий, отже, вчений i справдi затiяв чорну справу. От грiшна душа!

– Кажу ж вам, не мiг вiн написати цю записку! – обурився Фламбо. – У нiй же все навпаки. А науковець – винен чи нi – знав усi таемницi.

– А записку i написав той, хто знав усi таемницi, – пояснив священик. – Інакше вiн не змiг би так точно перекрутити всю картину. Щоб перекрутити кожен факт, потрiбна нереально диявольська обiзнанiсть.

– Це означае що…

– Це означае, що людина, котра бреше так легко, вiзьме та й скаже правду. Уявiть, що вам доручили вiдшукати будинок зi зеленими дверима i блакитними вiконницями. Вас попередили, що перед будинком – не позаду нього! – е садочок, що господарi тримають собаку, а кiшок не зносять, i завжди п’ють чай, а не каву. Ви не знайшли такого будинку i вирiшуете, що його i на свiтi немае. Але я скажу: «Не поспiшайте. А не попадався вам будинок iз блакитними дверима та зеленими вiконницями, зi садочком позаду, а не попереду? Будинок, де кiшкам рай, а собаку пристрелять при першiй появi, де з ранку до вечора п’ють тiльки каву, а чаю навiть на кухнi немае? Якщо ви бачили такий будинок, то саме вiн вам i потрiбен. Той, хто послав вас, мав його добре знати, а то як би вiн зумiв так правильно намалювати неправильну картину?»

– Але що за всiм цим криеться? – допитувався Фламбо.

– Нiяк не збагну. У цiй iсторii з Гiршем я вже нiчого не тямлю. Поки мова йшла про переплутанi шухляди та про колiр чорнила, я так само, як i ви, вважав, що це помилка шахрая, котрий пiдробив записку. Але три – мiстичне число. Воно замикае коло. І коло замкнулося. Оскiльки нi розташування шухляди, нi колiр чорнила, нi колiр конверта не збiглися з тим, про що вказано в записцi, це невипадкова розбiжнiсть.

– Отже, все ж зрада? – засмутився Фламбо, знову беручись за iжу.

– І в цьому я не впевнений, – патер Браун був не на жарт здивований. – Знаете, для мене досi залишаеться загадкою справа Дрейфуса. Нематерiальнi докази завжди говорять менi бiльше, нiж речовi. Ви ж пам’ятаете: я суджу про людину по очах, голосу, по тому, щаслива його родина чи нi, на якi теми вiн любить спiлкуватися, а яких уникае. Так ось, у справi Дрейфуса менi багато здавалося незрозумiлим. Я не про жахливi звинувачення, якi висували один за одним прихильники й опоненти Дрейфуса: менi вiдомо (хоча це звучить дещо старомодно), що i зараз серед сильних свiту цього можуть з’явитися новi Ченчi чи Борджiа.[17 - Беатрiче Ченчi (1577–1599) – батьковбивця, донька римського аристократа, котра прославилася вродою та мужньою поведiнкою пiд час розслiдування i страти. Борджiа – родина аристократiв iспанського походження, котрi були вiдомими отруйниками.] Нi, мене вразила щирiсть обох сторiн. Маю на увазi не простих членiв полiтичних партiй – це переважно люди чеснi, котрих легко одурити. Я кажу про безпосереднiх учасникiв справи. Про змовникiв, якщо проти Дрейфуса справдi була затiяна змова. Про зрадника, якщо справдi була здiйснена зрада. Маю на увазi тих, хто повинен знати правду. Дрейфус, судячи з усього, знав, що його обмовили. А полiтики та вiйськовi, судячи з усього, знали, що це не наклеп. Я кажу не про iхнi вчинки, а про iхню впевненiсть у власнiй рацii. Моi мiркування звучать не дуже доладно, проте сенс iхнiй ясний.

– Менi нi. І який стосунок вони мають до Гiрша?

– Припустiмо, якась добре обiзнане особа стало передавати вороговi iнформацiю – брехливу. Припустiмо навiть, що ця особа дiе з найкращих спонукань: одурюючи ворога, хоче допомогти своiй краiнi. Вiн налагоджуе зв’язок iз ворожою розвiдкою, отримуе за iнформацiю невелику винагороду, обростае певними зобов’язаннями. Вiн виявляеться в неоднозначному становищi i, щоб уникнути прямого зрадництва, не повiдомляе ворогам усю правду, але поводиться так, що вона все бiльше i бiльше вилазить назовнi. Його чиста совiсть (точнiше, те, що вiд неi залишилося) спокiйна: «Я не зрадник, я сказав, що документ лежить у лiвiй шухляд». А нечиста тут як тут: «Вони вже збагнуть, що шукати, отже, треба в правiй». Менi здаеться, що з точки зору психологii, таке пояснення цiлком можливе в наш освiчений вiк.

– Можливе, – погодився Фламбо. – Ви все пояснили: i чому Дрейфус був упевнений у своiй невинностi, i чому суддi були впевненi в його винi. Але це з психологiчноi точки зору. А з iсторичноi ваше пояснення в жоднi ворота не лiзе. Адже в документi Дрейфуса (припустiмо, що це його документ) мiстилася точна iнформацiя.

– Та я не про Дрейфуса, – махнув рукою патер Браун.

Кафе вже спорожнiло, гамiр стих, але сонце не поспiшало сiдати: воно нiби заплуталося в гiлках. Фламбо рiзко пересунув стiлець, аж в стихлому кафе гримнуло вiдлуння, поклав лiктi на спинку i суворо мовив:

– Ну, якщо цей Гiрш щось на кшталт якогось боягузливого зрадника…

– Даремно ви iх так засуджуете, – м’яко зауважив священик. – Не такi вже вони й виннi. Просто вони не вiдчувають небезпеки. Як дама, яка вiдмовляе кавалеру, котрий запросив ii на танець. Або махляр, котрий потроху вiдщипуе вiд коштiв, вкладених у пiдприемство. Їх переконали, що «трохи не рахуеться».

– Все одно, моему пiдопiчному цей учений не рiвня, – випалив Фламбо. – Нi, дуель так дуель. Я полковника, мабуть, не залишу. Може, вiн i навiжений, але все ж ним рухае любов до батькiвщини.

Патер Браун незворушно розправлявся iз закусками. Його незворушнiсть чомусь не сподобалася Фламбо.

Вiн пiдняв на священика блискучi чорнi очi i вигукнув:

– Та що з вами? Дюбоску нема в чому дорiкнути. Ви й його в чомусь пiдозрюете?

– Друже мiй, – сказав служитель Церкви з крижаним вiдчаем i вiдклав убiк виделку та нiж, – менi все здаеться пiдозрiлим. Все, що сьогоднi вiдбулося. Вся ця iсторiя, хоч вона i розiгралася на моiх очах. Кожен ii епiзод. Це не пересiчна карна справа, де один наполовину каже правду, а iнший наполовину бреше. Тут обое… Я вам тiльки-но виклав свою версiю. Так ось, вона мене не влаштовуе.

– Мене i поготiв, – насупився Фламбо, спостерiгаючи, як патер Браун спокiйнiсiнько iсть. – Це ж про те, що супротивнику слiд розумiти записку в протилежному значеннi? Не знаю, як вам, а менi ця версiя видаеться дуже дотепною, але не дуже…

– Не дуже переконливою, – пiдхопив священик. – Я теж так вважаю. І ось чого я не можу збагнути. Чому ця фальшивка виконана так грубо? Поки що у нас е три пояснення того, що сталося: версiя Дюбоска, версiя Гiрша i моi вигадки. Або записку написав французький офiцер, щоб знищити французького вченого, або ii написав французький учений, аби допомогти нiмецькiй розвiдцi, або ii написав французький учений, щоб одурити нiмецьку розвiдку. Нехай так. Тiльки не дуже ця записка схожа на секретний документ, призначений для такоi мети. Таемний документ мае бути зашифрований, в ньому неодмiнно будуть якiсь скорочення i вже звичнi вузькоспецiалiзованi науковi термiни. А ця писулька нарочито проста. Прямо з бульварного роману: «В пурпуровому гротi ти побачиш золоту скриню». Таке враження, що той, хто написав цю записку, сам хотiв, аби в нiй одразу ж розпiзнали пiдробку.

Не встигли спiврозмовники добре обмiркувати сказане, як до столика вихором пiдлетiв невисокий чоловiк в армiйськiй унiформi й упав на крiсло.

– Вражаюча новина, – повiдомив герцог де Валон. – Я прямо вiд нашого полковника. Вiн збирае речi i сьогоднi ж iде за кордон. Просив нас з’явитися на мiсце поединку та передати супротивнику його вибачення.

– Що? – Фламбо не повiрив своiм вухам. – Вибачення?

– Уявiть собi, – галасував герцог. – Причому на очах у всiх, в той же час i на тому самому мiсцi, де мав вiдбутися поединок. Вiн перед самою дуеллю iде, а ми маемо за нього викручуватися!

– Та що ж це таке, справдi? – обурився Фламбо. – Та ж не злякався вiн цього миршавого Гiрша! Хай йому грець, та хiба Гiрша можна злякатися?

Навiть в хвилини гнiву розсудливiсть не зраджувала Фламбо.

– Це все чиiсь пiдступи, – вiдрубав герцог. – Не iнакше – пiдступи масонiв. Вони хочуть зробити з Гiрша героя…

Патер Браун поводився так, нiби нiчого особливого не сталося, але очi у нього чомусь були задоволенi. За час знайомства Фламбо добре вивчив вираз обличчя священика. Інодi на цьому обличчi було написано подив, iнодi воно висвiтлювалося здогадом. Вирази змiнювали один одного в одну мить: раз – i замiсть розгубленого невiгласа перед детективом з’являеться всезнаючий мудрагель.

Ось i зараз сищик збагнув, що патера Брауна осiнив здогад. Але священик нiчого не сказав, тiльки доiв рибу.

– І де ви розлучилися з нашим милим полковником? – роздратовано спитав Фламбо.

– Там, куди ми його вiдвезли, – в готелi «Сен-Луi», бiля Єлисейських Полiв. Я ж кажу, що вiн складае речi.

Фламбо насупився.

– Як по-вашому, ми його ще застанемо?

– Навряд чи вiн так швидко зiбрався. Адже вiн вирушае в далеку путь…

– Нi, – спокiйно спростував патер Браун i пiднявся з мiсця. – Зовсiм не далеку. Навпаки, дуже близьку. Ми встигнемо з ним побачитися, якщо вiзьмемо таксi.



Дорогою патер Браун не вiдповiдав на запитання. Нарештi таксi повернуло за рiг i зупинилося бiля готелю «Сен-Луi». У густiючих сутiнках секунданти-невдахи слiдом за священиком увiйшли в провулок. Тут герцог, котрому не терпiлося дiзнатися правду, спитав клiрика, чи справдi доктор Гiрш вчинив зраду.

– Нi, – вiдповiв патер Браун, думаючи про свое. – Його грiх – не зрада, а честолюбство. Як у Цезаря. Вiн живе сам, отже, йому довелося все робити самому, – додав священик без видимого зв’язку.

– Тепер вiн удосталь натiшиться своiм честолюбством, – буркнув Фламбо. – Парижани готовi носити його на руках, а наш клятий полковник пiдiбгав хвоста.

– Тихiше, – прошепотiв священик. – Он вiн, ваш клятий полковник.

Секунданти витрiщили очi та прошмигнули в тiнь стiни.

Справдi, попереду маячила потужна постать дуелянта-втiкача з двома валiзами у руках. Човгаючою ходою вiн вiддалявся вiд секундантiв, котрi зачаiлися. Одягнений вiн був так само, як i при першiй появi, тiльки змiнив екзотичнi бриджi на звичайнi штани. Сумнiвiв не залишалося: вiн поспiшав утекти з готелю.

Переслiдувачi крадькома рушили за воякою. Провулок, за яким вони кралися – справжнiсiньке задуп’я, – схоже на виворiт театральних декорацiй. По один бiк тяглася довга стiна невизначеного кольору, а в нiй то тут, то там темнiли замкненi бруднi дверi, на яких крейдою були виведенi каракулi – робота вуличних хлопчакiв. Подекуди над стiною стирчали верхiвки сумних ялинок, а далi в лiлово-сизих сутiнках височiли довгi ряди будинкiв, звернених фасадами на якусь вулицю. Хоча до них можна було швидко дiстатися, вони здавалися недосяжними, як хребет мармурових гiр. По iнший бiк провулка за високими позолоченими гратами розташувався похмурий парк.

Фламбо здивовано озирався.

– А знаете що, – почав вiн, – менi здаеться, цей провулок…

– Стiйте, полковник зник! – крикнув герцог. – Як крiзь землю провалився!

– У нього був ключ, – пояснив священик. – Вiн вiдiмкнув якiсь дверi i проник у сад.

Тiеi ж митi до них долинуло клацання замка.

Детектив кинувся вперед, але похмурi дерев’янi дверi зачинилися прямо перед його носом. Змучений цiкавiстю Фламбо постояв бiля дверей, кусаючи свiй чорний вус, потiм схопився довгими руками за край стiни i з мавпячою спритнiстю злетiв на неi. Тепер його величезна постать чорнiла на тлi пурпурного неба, як верхiвки ялинок.

Герцог глянув на священика.

– Дюбоск вигадав хитрiший план утечi, нiж ми припускали, – сказав вiн. – Схоже, вiн тепер у Францii не затримаеться.

– Не тiльки у Францii, але i на цьому свiтi, – зiтхнув патер Браун.

– Самогубство? – слабким голосом уточнив герцог.

– Тiло можете не шукати.

Згори долинув вигук Фламбо.

– Боже мiй! – вигукнув вiн французькою. – Й як я вiдразу не впiзнав? Це ж двiр будинку, де живе Гiрш! А я вважав, що можу впiзнати будинок iз двору так само легко, як людину зi спини.

Герцог ляснув себе по стегну.

– Ага, ось куди подався Дюбоск! Отже, вони все ж зiйдуться в поединку.

Тiеi ж митi вiн iз галльською спритнiстю видряпався на стiну i сiв поруч iз Фламбо, гойдаючи ногами вiд збудження. Священик, залишившись на самотi, не удостоiв мiсце дii навiть поглядом. Вiн притулився до стiни i задумливо розглядав останнi вiдблиски заходу, що вигравали на листi дерев за огорожею парку.

Навiть у таку мить герцог зберiгав звички аристократа: вiн спостерiгав за будинком, але пiдглядання у вiкна вважав би нижчим за свою гiднiсть. Фламбо ж, зберiгаючи звички колишнього грабiжника (i сищика також), перестрибнув зi стiни на гiлку самотнього дерева i поповз до единого освiтленого вiкна. Опущена червона фiранка збилася набiк. Із ризиком для життя детектив пiдiбрався по хиткiй гiлцi ближче i побачив, як полковник Дюбоск входить в яскраво освiтлену розкiшну спальню. Але i тут, бiля вiкна, Фламбо чув розмову герцога та священика i пошепки повторював iхнi слова.

– Отже, вони все ж зiйдуться!

– Їм нiколи не зiйтися, – запевнив патер Браун. – Гiрш недарма сказав, що не може зустрiтися зi своiм супротивником сам на сам. Ви не читали цiкавий психологiчний етюд Генрi Джеймса[18 - Генрi Джеймс (1843–1916) – американський письменник.] про двох людей, котрим нiяк не вдаеться побачитися? Їхнiй зустрiчi постiйно щось заважае, i врештi-решт вони починають боятися один одного i бачать в цьому велiння долi. Ось i на наших очах розiгруеться схожа iсторiя, тiльки ще цiкавiша.

– Нiчого, в Парижi знайдуться люди, котрi виб’ють iз них памороки, – зауважив герцог, палаючи жадобою помсти. – Поединок все одно вiдбудеться, навiть якщо нам доведеться зводити iх насильно.

– Вони не зiйдуться i на Страшному судi, навiть якщо сам Господь Вседержитель вкаже iм мiсце поединку, а сигнал подасть сурма архангела Михаiла. Навiть i тодi, скiльки б один iз них нi чекав супротивника, той усе одно не з’явиться.

При цих словах герцог повнiстю втратив терпець.

– Що це за мiстика? – скрикнув вiн. – З якого це дива вони не можуть зустрiтися, як нормальнi люди?

– Надто вже вони несхожi, – пояснив патер Браун зi загадковою посмiшкою. – Занадто багато в них несумiсного. Вони, так би мовити, один одного заперечують.

Вiн, як i ранiше, не зводив очей iз темнiючих дерев, а Валон рiзко обернувся, почувши здавлений зойк Фламбо. Той побачив, як полковник iде по кiмнатi, на ходу знiмаючи куртку. Спочатку детектив вирiшив, що полковник i справдi готуеться до поединку, але справа обернулася iнакше.

Пiд курткою не було нi крутих плечей, нi потужних грудей: вони виявилися простим товстим шаром щiльного матерiалу, яким була пiдбита куртка. Сухорлявий панок залишився в сорочцi i штанах. Судячи з подальших дiй, жодних войовничих намiрiв у нього не було – вiн просто пройшов у ванну i вмився. Схилившись над раковиною, витер обличчя i руки рушником i, коли вiн повернувся до свiтла, сищик зауважив, що вигляд його змiнився на краще. Вiд смуглявостi не залишилося i слiду, вуса зникли.

Сухорлявий панок був блiдий i гладко поголений. Лише одна риса нагадувала про колишнього полковника – яскравi, гострi, карi очi.

Зi стiни долинав замислений голос патера Брауна. Священик немов розмовляв сам iз собою.

– Це я й намагався втовкмачити Фламбо. Такi протилежностi не зовсiм протилежнi. Вони не стикаються. Або не ворогують. Якщо десь чорному неодмiнно протиставляють бiле, рiдкому – тверде, i так по всiх пунктах, справа нечиста, панове, ой, нечиста. В одного дуелянта волосся свiтле, в iншого темне, один огрядний, iнший миршавий, одному сили не позичати, iнший – ледве дихае. Один носить тiльки вуса, так що губ не видно, iнший – тiльки бороду, так що пiдборiддя приховане. Один стрижеться коротко i обгортае шию шаликом, iнший ходить iз вiдкритою шиею, а волосся вiдпускае довге. Надто вже точнi та повна суперечнiсть, панове, а отже, щось негаразд. Якi вже тут чвари, який розлад, коли у двох предметiв такi несхожi форми, коли в одного опуклiсть, а в iншого увiгнутiсть? Як у особи та маски. Як у замка та ключа…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/gilbert-kit-chesterton/taiemnicya-patera-brauna-the-secret-of-father-brown/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Белгравiя – дiльниця в захiдному Лондонi.




2


Вiльям Еварт Гладстон (1809–1898) – британський державний дiяч i письменник, котрий чотири рази ставав прем’ер-мiнiстром Великоi Британii.




3


Жан-Франсуа Мiлле (1814–1875) – видатний французький художник ХІХ ст.




4


Путнi – дiльниця в Лондонi.




5


Араукарiя – рiд хвойних дерев iз родини араукарiевих.




6


Сардар – правитель у Середнiй Азii, Іранi та деяких тюркських краiнах.




7


«Пiрати з Пензанса» – опера Артура Саллiвана, прем’ера якоi вiдбулася 31 грудня 1879 р.




8


Menage (франц.) – домашнi.




9


Major domo – дворецький.




10


Votre service (франц.) – до ваших послуг.




11


Adieu (франц.) – бувай.




12


Aux armes, citoyens (франц.) – до зброi, громадяни; Aux greves, citoyens (франц.) – на страйк, громадяни.




13


Справа Дрейфуса (1894–1906) – судовий процес у справi капiтана Альфреда Дрейфуса, офiцера французького генерального штабу, которого звинуватили у шпигунствi на користь Нiмецькоi iмперii.




14


Люсi Семплiс Камiль Бенуа Демулен (1760–1794) – революцiонер i дiяч Французькоi революцii.




15


Вогези – гiрський хребет невисоких гiр на пiвнiчному сходi Францii бiля кордону з Нiмеччиною.




16


Жорж-Бенжамен Клемансо (1841–1929) – французький полiтичний, державний дiяч, журналiст i прем’ер-мiнiстр Францii; Поль Дерулед (1846–1914) – французький поет, полiтичний дiяч, войовничий нацiоналiст i реваншист.




17


Беатрiче Ченчi (1577–1599) – батьковбивця, донька римського аристократа, котра прославилася вродою та мужньою поведiнкою пiд час розслiдування i страти. Борджiа – родина аристократiв iспанського походження, котрi були вiдомими отруйниками.




18


Генрi Джеймс (1843–1916) – американський письменник.