Книга - Острів Скарбів / Treasure Island

Острiв Скарбiв / Treasure Island
Роберт Луiс Стiвенсон


Видання з паралельним текстом
«Острiв Скарбiв» – найвизначнiший пригодницький роман талановитого англiйського письменника Р. Л. Стiвенсона (1850–1894). Таемнича карта, небезпечна експедицiя, пiрати – в цiй iсторii е все для тих, хто захоплюеться неймовiрними пригодами. Головний герой роману, юний Джiм Гокiнс, бере участь у пошуку скарбiв, якi захованi на вiдлюдному островi знаменитим капiтаном Флiнтом. Смiливiсть i вiдвага Джiма та його друзiв перемагають хитрiсть i жорстокiсть одноногого Джона Сiльвера й допомагають iм знайти скарб i благополучно повернутися додому.





Robert Louis Stevenson

Treasure Island

Роберт Льюiс Стiвенсон

Острiв Скарбiв



© А. В. Мартиненко, художественное оформление, 2017

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2011


* * *




Part one

The Old Buccaneer

Частина перша

Старий пiрат





1

The Old Sea-dog at the «Admiral Benbow»


Squire Trelawney, Dr. Livesey, and the rest of these gentlemen having asked me to write down the whole particulars about Treasure Island, from the beginning to the end, keeping nothing back but the bearings of the island, and that only because there is still treasure not yet lifted, I take up my pen in the year of grace 17… and go back to the time when my father kept the «Admiral Benbow» inn and the brown old seaman with the sabre cut first took up his lodging under our roof.

I remember him as if it were yesterday, as he came plodding to the inn door, his sea-chest following behind him in a hand-barrow – a tall, strong, heavy, nut-brown man, his tarry pigtail falling over the shoulder of his soiled blue coat, his hands ragged and scarred, with black, broken nails, and the sabre cut across one cheek, a dirty, livid white. I remember him looking round the cover and whistling to himself as he did so, and then breaking out in that old sea-song that he sang so often afterwards:

«Fifteen men on the dead man’s chest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!»

in the high, old tottering voice that seemed to have been tuned and broken at the capstan bars.

Then he rapped on the door with a bit of stick like a handspike that he carried, and when my father appeared, called roughly for a glass of rum. This, when it was brought to him, he drank slowly, like a connoisseur, lingering on the taste and still looking about him at the cliffs and up at our signboard.

«This is a handy cove», says he at length; «and a pleasant sittyated grog-shop. Much company, mate?»

My father told him no, very little company, the more was the pity.

«Well, then», said he, «this is the berth for me. Here you, matey», he cried to the man who trundled the barrow; «bring up alongside and help up my chest. I’ll stay here a bit», he continued. «I’m a plain man; rum and bacon and eggs is what I want, and that head up there for to watch ships off. What you mought call me? You mought call me captain. Oh, I see what you’re at – there»; and he threw down three or four gold pieces on the threshold. «You can tell me when I’ve worked through that», says he, looking as fierce as a commander.

And indeed bad as his clothes were and coarsely as he spoke, he had none of the appearance of a man who sailed before the mast, but seemed like a mate or skipper accustomed to be obeyed or to strike. The man who came with the barrow told us the mail had set him down the morning before at the Royal George, that he had inquired what inns there were along the coast, and hearing ours well spoken of, I suppose, and described as lonely, had chosen it from the others for his place of residence. And that was all we could learn of our guest.

He was a very silent man by custom. All day he hung round the cove or upon the cliffs with a brass telescope; all evening he sat in a corner of the parlour next the fire and drank rum and water very strong. Mostly he would not speak when spoken to, only look up sudden and fierce and blow through his nose like a fog-horn; and we and the people who came about our house soon learned to let him be. Every day when he came back from his stroll he would ask if any seafaring men had gone by along the road. At first we thought it was the want of company of his own kind that made him ask this question, but at last we began to see he was desirous to avoid them. When a seaman did put up at the «Admiral Benbow» (as now and then some did, making by the coast road for Bristol) he would look in at him through the curtained door before he entered the parlour; and he was always sure to be as silent as a mouse when any such was present. For me, at least, there was no secret about the matter, for I was, in a way, a sharer in his alarms. He had taken me aside one day and promised me a silver four-penny on the first of every month, if I would only keep my «weather-eye open for a seafaring man with one leg» and let him know the moment he appeared. Often enough when the first of the month came round and I applied to him for my wage, he would only blow through his nose at me and stare me down, but before the week was out he was sure to think better of it, bring me my four-penny piece, and repeat his orders to look out for «the seafaring man with one leg».

How that personage haunted my dreams, I need scarcely tell you.On stormy nights, when the wind shook the four corners of the house and the surf roared along the cove and up the cliffs, I would see him in a thousand forms, and with a thousand diabolical expressions. Now the leg would be cut off at the knee, now at the hip; now he was a monstrous kind of a creature who had never had but the one leg, and that in the middle of his body. To see him leap and run and pursue me over hedge and ditch was the worst of nightmares. And altogether I paid pretty dear for my monthly four-penny piece, in the shape of these abominable fancies.

But though I was so terrified by the idea of the seafaring man with one leg, I was far less afraid of the captain himself than anybody else who knew him. There were nights when he took a deal more rum and water than his head would carry; and then he would sometimes sit and sing his wicked, old, wild sea-songs, minding nobody; but sometimes he would call for glasses round and force all the trembling company to listen to his stories or bear a chorus to his singing. Often I have heard the house shaking with «Yo-ho-ho, and a bottle of rum», all the neighbours joining in for dear life, with the fear of death upon them, and each singing louder than the other to avoid remark. For in these fits he was the most overriding companion ever known; he would slap his hand on the table for silence all round; he would fly up in a passion of anger at a question, or sometimes because none was put, and so he judged the company was not following his story. Nor would he allow anyone to leave the inn till he had drunk himself sleepy and reeled off to bed.

His stories were what frightened people worst of all. Dreadful stories they were – about hanging, and walking the plank, and storms at sea, and the Dry Tortugas, and wild deeds and places on the Spanish Main. By his own account, he must have lived his life among some of the wickedest men that God ever allowed upon the sea. Аnd the language in which he told these stories shocked our plain country people almost as much as the crimes that he described.

My father was always saying the inn would be ruined, for people would soon cease coming there to be tyrannized over and put down, and sent shivering to their beds; but I really believe his presence did us good. People were frightened at the time, but on looking back they rather liked it; it was a fine excitement in a quiet country life. Аnd there was even a party of the younger men who pretended to admire him, calling him a «true sea-dog» and a «real old salt» and such like names, and saying there was the sort of man that made England terrible at sea.

In one way, indeed, he bade fair to ruin us, for he kept on staying week after week, and at last month after month, so that all the money had been long exhausted, and still my father never plucked up the heart to insist on having more. If ever he mentioned it, the captain blew through his nose so loudly that you might say he roared, and stared my poor father out of the room. I have seen him wringing his hands after such a rebuff, and I am sure the annoyance and the terror he lived in must have greatly hastened his early and unhappy death.

All the time he lived with us the captain made no change whatever in his dress, but to buy some stockings from a hawker. One of the cocks of his hat having fallen down, he let it hang from that day forth, though it was a great annoyance when it blew. I remember the appearance of his coat, which he patched himself upstairs in his room, and which, before the end, was nothing but patches. He never wrote or received a letter, and he never spoke with any but the neighbours, and with these, for the most part, only when drunk on rum. The great sea-chest none of us had ever seen open.

He was only once crossed, and that was towards the end, when my poor father was far gone in a decline that took him off.

Dr. Livesey came late one afternoon to see the patient, took a bit of dinner from my mother, and went into the parlour to smoke a pipe until his horse should come down from the hamlet, for we had no stabling at the old «Benbow». I followed him in, and I remember observing the contrast the neat, bright doctor, with his powder as white as snow and his bright, black eyes and pleasant manners, made with the coltish country folk. Аnd above all, with that filthy, heavy, bleared scarecrow of a pirate of ours, sitting, far gone in rum, with his arms on the table. Suddenly he – the captain, that is – began to pipe up his eternal song:

«Fifteen men on the dead man’s chest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!
Drink and the devil had done for the rest —
Yo-ho-ho, and a bottle of rum!»

At first I had supposed «the dead man’s chest» to be that identical big box of his upstairs in the front room, and the thought had been mingled in my nighmares with that of the one-legged seafaring man. But by this time we had all long ceased to pay any particular notice to the song; it was new, that night, to nobody, but Dr. Livesey. Аnd on him I observed it did not produce an agreeable effect, for he looked up for a moment quite angrily before he went on with his talk to old Taylor, the gardener, on a new cure for the rheumatics. In the meantime, the captain gradually brightened up at his own music, and at last flapped his hand upon the table before him in a way we all knew to mean silence. The voices stopped at once, all but Dr. Livesey’s; he went on as before speaking clear and kind and drawing briskly at his pipe between every word or two. The captain glared at him for a while, flapped his hand again, glared still harder, and at last broke out with a villainous, low oath, «Silence, there, between decks!»

«Were you addressing me, sir?» says the doctor; and when the ruffian had told him, with another oath, that this was so, «I have only one thing to say to you, sir», replies the doctor, «that if you keep on drinking rum, the world will soon be quit of a very dirty scoundrel!»

The old fellow’s fury was awful. He sprang to his feet, drew and opened a sailor’s clasp-knife, and balancing it open on the palm of his hand, threatened to pin the doctor to the wall.

The doctor never so much as moved. He spoke to him as before, over his shoulder and in the same tone of voice, rather high, so that all the room might hear, but perfectly calm and steady: «If you do not put that knife this instant in your pocket, I promise, upon my honour, you shall hang at the next assizes».

Then followed a battle of looks between them, but the captain soon knuckled under, put up his weapon, and resumed his seat, grumbling like a beaten dog.

«And now, sir», continued the doctor, «since I now know there’s such a fellow in my district, you may count I’ll have an eye upon you day and night. I’m not a doctor only; I’m a magistrate. Аnd if I catch a breath of complaint against you, if it’s only for a piece of incivility like tonight’s, I’ll take effectual means to have you hunted down and routed out of this. Let that suffice».

Soon after, Dr. Livesey’s horse came to the door and he rode away. But the captain held his peace that evening, and for many evenings to come.




1

Старий морський вовк у корчмi «Адмiрал Бенбоу»


Сквайр Трiлонi, доктор Лiвсi та iншi джентльмени попросили мене написати все, що я знаю про Острiв Скарбiв. Вони хочуть, щоб я розповiв усю iсторiю вiд початку до кiнця, не приховуючи нiчого, крiм розташування острова, та й то тiльки тому, що й досi звiдти не вивезли всi скарби. Отже, я беруся за перо цього року Божого 17… i повертаюся думками до тих часiв, коли мiй батько мав корчму «Адмiрал Бенбоу» i коли засмаглий старий моряк зi рубцем вiд шаблi на щоцi оселився пiд нашим дахом.

Я пам’ятаю, нiби все це було тiльки вчора, як вiн пiдiйшов, важко ступаючи, до дверей нашоi корчми, а слiдом за ним везли на тачцi моряцьку скриню. Це був високий, мiцний, огрядний чоловiк з темним, засмаглим обличчям. Засмальцьована косичка стирчала над комiром його брудноi синьоi куртки. Руки в нього були зашкарублi, порiзанi, з чорними поламаними нiгтями, а шабельний рубець на щоцi – бруднувато-бiлявого кольору зi свинцевим вiдтiнком. Пригадую, як вiн окинув поглядом бухту i тихенько свиснув, а потiм раптом затяг давню морську пiсню, яку так часто наспiвував i потiм:

П’ятнадцять хлопцiв на скринi мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

Голос у нього був старечий, хрипкий, верескливий, немов рипучi важелi кабестана.

Потiм вiн постукав у дверi кiнцем палицi, що скидалася на гандшпуг, i, коли вийшов мiй батько, грубо зажадав вiд нього склянку рому. Йому винесли ром, i вiн почав поволi його пити, як великий знавець, смакуючи кожен ковток i все ще поглядаючи на скелi й на нашу вивiску.

– Бухта нiчогенька, – пробурмотiв вiн нарештi. – Непогане мiсце для шинку. Багато народу, хазяiне?

Батько вiдповiв, що, на жаль, народу тут бувае дуже мало.

– То й добре! – сказав моряк. – Пристань саме для мене. Гей, ти, голубе! – гукнув вiн чоловiковi, який вiз тачку. – Пiд’iжджай сюди, допоможи менi втягти скриню. Я тут затримаюсь трохи, – вiв вiн далi. – Чоловiк я простий. Ром, шинка, яечня – i бiльше менi нiчого не треба. Хiба тiльки ще ота скеля, з якоi видно в морi кораблi… Як мене звати? Ну що ж, зовiть хоч би й капiтаном. Еге, я бачу, що вас турбуе… Маете!

І вiн кинув на порiг три чи чотири золотi монети.

– Коли цi скiнчаться, можете прийти i сказати, – промовив вiн суворо i глянув на батька, як командир на пiдлеглого.

І справдi, хоч одяг у нього був поганенький, а мова дуже брутальна, проте вiн зовсiм не скидався на звичайного матроса. Швидше можна було подумати, що це штурман або шкiпер, який звик командувати й карати непокiрних. Чоловiк з тачкою розповiв нам, що незнайомець прибув поштовим дилiжансом учора вранцi до «Готелю Короля Георга» i розпитував, якi е корчми в околицi. Почувши, мабуть, добрi вiдгуки про нашу корчму й довiдавшись, що вона розташована на вiдлюддi, капiтан обрав саме ii. Оце й усе, що ми змогли дiзнатися про нашого гостя.

То був дуже мовчазний чоловiк. Цiлими днями вiн вештався бiля затоки або здирався на скелi з мiдною пiдзорною трубою. А вечорами сидiв у вiтальнi в кутку бiля вогню, змiшував ром з водою i пив цю мiцну сумiш. Здебiльшого вiн нiчого не вiдповiдав, коли до нього зверталися. Тiльки кине раптом лютий погляд i засопе носом, немов корабельна сирена в туманi. Ми й нашi вiдвiдувачi незабаром навчилися не турбувати його. Щоразу, повернувшися з прогулянки, вiн запитував, чи не з’являлися бiля корчми якiсь моряки. Спочатку ми гадали, що вiн питае про це, шукаючи собi пiдходящоi компанii. Але незабаром помiтили, що вiн, навпаки, стараеться уникати стороннiх. Коли якийсь моряк, пробираючись прибережною дорогою до Бристоля, завертав до «Адмiрала Бенбоу», наш капiтан наважувався вийти до зали, тiльки поглянувши на вiдвiдувача з-пiд завiски на дверях. У присутностi такого гостя вiн завжди сидiв тихенько, наче миша.

Для мене все це не було таемницею, бо я став, так би мовити, спiвучасником його тривог. Якось вiн одвiв мене вбiк i пообiцяв платити менi по чотири срiбних пенси першого числа кожного мiсяця, якщо я «пильнуватиму одноногого моряка» i повiдомлю його, тобто капiтана, вiдразу, як тiльки цей моряк з’явиться поблизу. Коли ж надходило перше число i я звертався до нього по обiцяну винагороду, вiн тiльки сопiв носом i люто поглядав на мене. Але вже до кiнця тижня змiнював свiй гнiв на ласку, приносив менi той чотирипенсовик i повторював наказ «пильнувати одноногого моряка».

Навряд чи треба казати вам, як мучив мою уяву цей одноногий моряк. Уночi пiд час шторму, коли вiтер хитав усi стiни нашого будинку, а прибiй ревiв у затоцi й помiж скель, цей моряк ввижався менi увi снi в тисячах образiв, страшний, мов тисяча дияволiв. Інодi я бачив його з ногою, вiдрiзаною до колiна; iнодi – вiдтятою по самiсiньке стегно. Часто вiн з’являвся передi мною у виглядi моторошноi потвори, що так i народилася з однiею ногою, яка стирчала з середини тулуба. На цiй однiй нозi вiн ганявся за мною, перескакуючи через паркани й рiвчаки. Тож недешево дiставалися менi отi щомiсячнi чотири пенси; я розплачувався за них страхiтливими снами.

Та хоч який страшний був для мене одноногий моряк, самого капiтана я боявся куди менше, нiж усi iншi, хто його знав. Інодi ввечерi вiн випивав рому з водою бiльше, нiж могла витримати його голова. Тодi вiн довго сидiв у корчмi й спiвав своiх давнiх, диких, жорстоких морських пiсень, не звертаючи уваги нi на ко-го з присутнiх. А бувало й так, що вiн замовляв випивку на всiх i примушував наших вiдвiдувачiв, що тремтiли вiд жаху, слухати його розповiдi про морськi пригоди або пiдспiвувати йому гуртом. І дуже часто стiни нашого будинку ходили ходором вiд «Йо-го-го, ще й пляшечка рому», бо всi запрошенi, побоюючись за свое життя, намагалися перекричати один одного i спiвати якнайголоснiше, щоб не навернути на себе гнiв капiтана. А пiд час таких припадкiв капiтан був справдi небезпечним гостем: вiн то грюкав кулаком об стiл, вимагаючи, щоб усi замовкли; то раптом спалахував буйним гнiвом, коли його перебивали, запитуючи про щось; то, навпаки, шаленiв, що нiхто не звертався до нього з питаннями, а це означало, що товариство неуважно його слухае. Вiн не дозволяв нiкому пiти з корчми, аж поки сам не напивався до нестями й не йшов, хитаючись, спати.

Але найбiльше страху нагонили його розповiдi – жахливi розповiдi про шибеницi, про ходiння по дошцi, про шторми на морi, про острови Тортугас, про розбiйницькi гнiзда i розбiйницький розгул в Іспанському морi. За його словами, вiн, мабуть, прожив усе життя серед найзапеклiших негiдникiв, якi будь-коли виходили в море. А лайка, якою вiн пересипав своi розповiдi, лякала наших простодушних сiльських жителiв не менше нiж злочини, якi вiн змальовував.

Мiй батько весь час повторював, що ми розоримося, бо люди незабаром перестануть приходити до нашоi корчми, де з них знущаються i звiдки вони повертаються додому сповненi жаху! Але я певен, що присутнiсть капiтана, навпаки, добре впливала на нашi справи. Правда, вiдвiдувачi лякалися спочатку, та через день iх знову тягло до капiтана. Вiн внiс якесь приемне збудження у тихе, сонливе сiльське життя. Пiдiбралась навiть група юнакiв, якi захоплювалися капiтаном i називали його «справжнiм морським вовком», «наскрiзь просоленим моряком» та iншими такими назвиськами. На iхню думку, саме такi люди зробили Англiю грозою морiв.

Але, з iншого боку, вiн по-справжньому завдавав нам збиткiв. Минав тиждень за тижнем, мiсяць за мiсяцем; грошi, якi вiн у перший день кинув на порiг нашоi корчми, давно вже були витраченi, нових вiн не платив, i в батька не вистачало смiливостi вимагати платню. Коли ж навiть батько i нагадував про це, капiтан починав сопiти так голосно й люто, так гнiвно поглядав на нього, що вiн якомога швидше тiкав з кiмнати. Я бачив, як пiсля таких спроб мiй бiдолашний батько розпачливо заломлював руки. Я певен, що пережитi ним тривоги й страхи дуже прискорили його передчасну смерть.

За весь час, який капiтан жив у нас, вiн анi разу не перемiнив свого одягу, тiльки купив кiлька пар панчiх у вуличного торговця. Один край його трикутного капелюха обвис; капiтан так його й полишив, хоча це й завдавало йому чимало неприемностей у час сильного вiтру. Я добре пам’ятаю, який вигляд мала його куртка, яку вiн сам латав у своiй кiмнатi. Латка там була на латцi.

Вiн нiколи не писав i не одержував нiяких листiв. І нiколи нi з ким не розмовляв, крiм сусiдiв, – та й то здебiльшого тiльки тодi, коли добре випив. Також нiхто нiколи не бачив, щоб вiн хоч раз вiдмикав свою скриню.

Тiльки одного разу капiтановi дали добру вiдсiч, та й то це сталося в останнi днi, коли мiй бiдолашний батько був уже при смертi.

Якось пiзно ввечерi до нас приiхав доктор Лiвсi. Вiн оглянув хворого, нашвидку пообiдав на запрошення моеi матерi й зайшов до загальноi кiмнати викурити люльку, поки йому приведуть коня. Коня залишили в селi, бо в старому «Бенбоу» не було стайнi.

До загальноi кiмнати провiв його я, i пригадую, як вразив мене контраст мiж стриманим, привiтним i веселим лiкарем у снiжно-бiлiй перуцi, зi жвавими чорними очима, та сiльськими гультiпаками, що вiдвiдували нашу корчму. Особливо вражала ця рiзниця, коли глянути на наше опудало – незграбного, брудного, страховидного пiрата, що напився i сидiв, поклавши руки на стiл.

Раптом вiн, тобто капiтан, завiв свою улюблену пiсню:

«П’ятнадцять хлопцiв на скринi мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Пий, i диявол тебе приведе до кiнця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!»

Спочатку менi здавалося, що «скриня мерця» – це i е ота велика скриня, яка стоiть нагорi в кiмнатi капiтана. У моiх кошмарах ця скриня часто з’являлася передi мною разом з одноногим моряком. Але потiм ми всi так звикли до цiеi пiснi, що не звертали на неi нiякоi уваги. Цього вечора вона була новиною лише для доктора Лiвсi i, як я помiтив, справила на нього не дуже приемне враження. Вiн сердито подивився на капiтана, перш нiж продовжити розмову зi старим садiвником Тейлором про новий спосiб лiкування ревматизму. Тим часом капiтан, повеселiлий од своеi власноi пiснi, гримнув кулаком по столу. Ми всi знали, що це означае наказ мовчати. Всi вiдразу принишкли. Всi, крiм доктора Лiвсi. Той продовжував говорити, виразно й м’яко вимовляючи слова й час од часу попихкуючи своею люлькою. Капiтан кинув на нього лютий погляд, знов ударив кулаком, потiм глянув ще лютiше i раптом закричав з брутальною брудною лайкою:

– Тихше, там, на нижнiй палубi!

– Чи не до мене ви звертаетесь, сер? – спитав лiкар.

Нахаба, знову вилаявшись, сказав, що звертаеться саме до нього.

– Тодi я маю сказати вам тiльки одне, сер, – вiдповiв лiкар, – якщо ви не перестанете пиячити, то свiт незабаром звiльниться вiд одного з найбруднiших мерзотникiв.

Лють старого волоцюги була жахливою. Вiн скочив на ноги, вихопив i розкрив моряцького складаного ножа i, розмахуючи ним, погрожував приколоти лiкаря до стiни.

Лiкар навiть не ворухнувся. Вiн, як i перед цим, говорив до капiтана через плече таким же спокiйним тоном, може, трохи голоснiше, щоб усi в кiмнатi могли чути, але цiлком спокiйно:

– Якщо ви зараз же не покладете свого ножа до кишенi, клянусь вам своею честю, що вас повiсять пiсля першоi ж сесii нашого виiзного суду.

Мiж ними почався поединок очима. Але капiтан скоро здався. Вiн сховав зброю, сiв на свое мiсце i тiльки гарчав, мов побитий пес.

– А тепер, добродiю, – вiв далi лiкар, – оскiльки менi стало вiдомо, що в моiй окрузi е такий суб’ект, можете бути певнi, що я стежитиму за вами вдень i вночi. Я не тiльки лiкар, я й мiсцевий суддя. І коли я почую найменшу скаргу на вас, хоч би навiть тiльки на те, що ви нагрубiянили комусь… як-от зараз, я вживу рiшучих заходiв, щоб ви понесли належну кару. Зважте на це.

Невдовзi пiсля цього лiкаревi подали коня i вiн поiхав. Капiтан у цей вечiр був тихим i смирним, i таким вiн уже залишався й в усi наступнi вечори.




2

Black Dog Appears and Disappears


It was not very long after this that there occurred the first of the mysterious events that rid us at last of the captain, though not, as you will see, of his affairs. It was a bitter cold winter, with long, hard frosts and heavy gales; and it was plain from the first that my poor father was little likely to see the spring. He sank daily, and my mother and I had all the inn upon our hands, and were kept busy enough without paying much regard to our unpleasant guest.

It was one January morning, very early – a pinching, frosty morning – the cove all grey with hoar-frost, the ripple lapping softly on the stones, the sun still low and only touching the hilltops and shining far to seaward. The captain had risen earlier than usual and set out down the beach, his cutlass swinging under the broad skirts of the old blue coat, his brass telescope under his arm, his hat tilted back upon his head. I remember his breath hanging like smoke in his wake as he strode off, and the last sound I heard of him as he turned the big rock was a loud snort of indignation, as though his mind was still running upon Dr. Livesey.

Well, mother was upstairs with father and I was laying the breakfast-table against the captain’s return, when the parlour door opened and a man stepped in on whom I had never set my eyes before. He was a pale, tallowy creature, wanting two fingers of the left hand, and though he wore a cutlass, he did not look much like a fighter. I had always my eye open for seafaring men, with one leg or two, and I remember this one puzzled me. He was not sailorly, and yet he had a smack of the sea about him too.

I asked him what was for his service, and he said he would take rum; but as I was going out of the room to fetch it, he sat down upon a table and motioned me to draw near. I paused where I was, with my napkin in my hand.

«Come here, sonny», says he. «Come nearer here».

I took a step nearer.

«Is this here table for my mate Bill?» he asked with a kind of leer.

I told him I did not know his mate Bill, and this was for a person who stayed in our house whom we called the captain.

«Well», said he, «my mate Bill would be called the captain, as like as not. He has a cut on one cheek and a mighty pleasant way with him, particularly in drink, has my mate Bill. We’ll put it, for argument like, that your captain has a cut on one cheek – and we’ll put it, if you like, that that cheek’s the right one. Ah, well! I told you. Now, is my mate Bill in this here house?»

I told him he was out walking.

«Which way, sonny? Which way is he gone?»

And when I had pointed out the rock and told him how the captain was likely to return, and how soon, and answered a few other questions, «Ah», said he, «this’ll be as good as drink to my mate Bill».

The expression of his face as he said these words was not at all pleasant, and I had my own reasons for thinking that the stranger was mistaken, even supposing he meant what he said. But it was no affair of mine, I thought; and besides, it was difficult to know what to do. The stranger kept hanging about just inside the inn door, peering round the corner like a cat waiting for a mouse.

Once I stepped out myself into the road, but he immediately called me back, and as I did not obey quick enough for his fancy, a most horrible change came over his tallowy face, and he ordered me in with an oath that made me jump. As soon as I was back again he returned to his former manner, half fawning, half sneering, patted me on the shoulder, told me I was a good boy and he had taken quite a fancy to me. «I have a son of my own», said he, «as like you as two blocks, and he’s all the pride of my ’art. But the great thing for boys is discipline, sonny – discipline. Now, if you had sailed along of Bill, you wouldn’t have stood there to be spoke to twice – not you. That was never Bill’s way, nor the way of sich as sailed with him. And here, sure enough, is my mate Bill, with a spy-glass under his arm, bless his old ’art, to be sure. You and me’ll just go back into the parlour, sonny, and get behind the door, and we’ll give Bill a little surprise – bless his ’art, I say again».

So saying, the stranger backed along with me into the parlour and put me behind him in the corner so that we were both hidden by the open door. I was very uneasy and alarmed, as you may fancy, and it rather added to my fears to observe that the stranger was certainly frightened himself. He cleared the hilt of his cutlass and loosened the blade in the sheath; and all the time we were waiting there he kept swallowing as if he felt what we used to call a lump in the throat.

At last in strode the captain, slammed the door behind him, without looking to the right or left, and marched straight across the room to where his breakfast awaited him.

«Bill», said the stranger in a voice that I thought he had tried to make bold and big.

The captain spun round on his heel and fronted us; all the brown had gone out of his face, and even his nose was blue; he had the look of a man who sees a ghost, or the evil one, or something worse, if anything can be; and upon my word, I felt sorry to see him all in a moment turn so old and sick.

«Come, Bill, you know me; you know an old shipmate, Bill, surely», said the stranger.

The captain made a sort of gasp.

«Black Dog!» said he.

«And who else?» returned the other, getting more at his ease. «Black Dog as ever was, come for to see his old shipmate Billy, at the „Admiral Benbow“ inn. Ah, Bill, Bill, we have seen a sight of times, us two, since I lost them two talons», holding up his mutilated hand.

«Now, look here», said the captain; «you’ve run me down; here I am; well, then, speak up; what is it?»

«That’s you, Bill», returned Black Dog, «you’re in the right of it, Billy. I’ll have a glass of rum from this dear child here, as I’ve took such a liking to; and we’ll sit down, if you please, and talk square, like old shipmates».

When I returned with the rum, they were already seated on either side of the captain’s breakfast-table – Black Dog next to the door and sitting sideways so as to have one eye on his old shipmate and one, as I thought, on his retreat.

He bade me go and leave the door wide open. «None of your keyholes for me, sonny», he said; and I left them together and retired into the bar.

For a long time, though I certainly did my best to listen, I could hear nothing but a low gattling; but at last the voices began to grow higher, and I could pick up a word or two, mostly oaths, from the captain.

«No, no, no, no; and an end of it!» he cried once. And again, «If it comes to swinging, swing all, say I».

Then all of a sudden there was a tremendous explosion of oaths and other noises – the chair and table went over in a lump, a clash of steel followed, and then a cry of pain. Аnd the next instant I saw Black Dog in full flight, and the captain hotly pursuing, both with drawn cutlasses, and the former streaming blood from the left shoulder. Just at the door the captain aimed at the fugitive one last tremendous cut, which would certainly have split him to the chine had it not been intercepted by our big signboard of «Admiral Benbow». You may see the notch on the lower side of the frame to this day.

That blow was the last of the battle. Once out upon the road, Black Dog, in spite of his wound, showed a wonderful clean pair of heels and disappeared over the edge of the hill in half a minute. The captain, for his part, stood staring at the signboard like a bewildered man. Then he passed his hand over his eyes several times and at last turned back into the house.

«Jim», says he, «rum»; and as he spoke, he reeled a little, and caught himself with one hand against the wall.

«Are you hurt?» cried I.

«Rum», he repeated. «I must get away from here. Rum! Rum!»

I ran to fetch it, but I was quite unsteadied by all that had fallen out, and I broke one glass and fouled the tap. And while I was still getting in my own way, I heard a loud fall in the parlour, and running in, beheld the captain lying full length upon the floor. At the same instant my mother, alarmed by the cries and fighting, came running downstairs to help me. Between us we raised his head. He was breathing very loud and hard, but his eyes were closed and his face a horrible colour.

«Dear, deary me», cried my mother, «what a disgrace upon the house! And your poor father sick!»

In the meantime, we had no idea what to do to help the captain, nor any other thought but that he had got his death-hurt in the scuffle with the stranger. I got the rum, to be sure, and tried to put it down his throat, but his teeth were tightly shut and his jaws as strong as iron. It was a happy relief for us when the door opened and Doctor Livesey came in, on his visit to my father.

«Oh, doctor», we cried, «what shall we do? Where is he wounded?»

«Wounded? A fiddle-stick’s end!» said the doctor. «No more wounded than you or I. The man has had a stroke, as I warned him. Now, Mrs. Hawkins, just you run upstairs to your husband and tell him, if possible, nothing about it. For my part, I must do my best to save this fellow’s trebly worthless life. Jim, you get me a basin».

When I got back with the basin, the doctor had already ripped up the captain’s sleeve and exposed his great sinewy arm. It was tattooed in several places. «Here’s luck», «A fair wind», and «Billy Bones his fancy», were very neatly and clearly executed on the forearm; and up near the shoulder there was a sketch of a gallows and a man hanging from it – done, as I thought, with great spirit.

«Prophetic», said the doctor, touching this picture with his finger. «And now, Master Billy Bones, if that be your name, we’ll have a look at the colour of your blood. Jim», he said, «are you afraid of blood?»

«No, sir», said I.

«Well, then», said he, «you hold the basin»; and with that he took his lancet and opened a vein.

A great deal of blood was taken before the captain opened his eyes and looked mistily about him. First he recognized the doctor with an unmistakable frown; then his glance fell upon me, and he looked relieved. But suddenly his colour changed, and he tried to raise himself, crying, «Where’s Black Dog?»

«There is no Black Dog here», said the doctor, «except what you have on your own back. You have been drinking rum; you have had a stroke, precisely as I told you; and I have just, very much against my own will, dragged you headforemost out of the grave. Now, Mr. Bones…»

«That’s not my name», he interrupted.

«Much I care», returned the doctor. «It’s the name of a buccaneer of my acquaintance; and I call you by it for the sake of shortness, and what I have to say to you is this. Оne glass of rum won’t kill you, but if you take one you’ll take another and another. Аnd I stake my wig if you don’t break off short, you’ll die – do you understand that? – die, and go to your own place, like the man in the Bible. Come, now, make an effort. I’ll help you to your bed for once».

Between us, with much trouble, we managed to hoist him upstairs, and laid him on his bed, where his head fell back on the pillow as if he were almost fainting.

«Now, mind you», said the doctor, «I clear my conscience – the name of rum for you is death».

And with that he went off to see my father, taking me with him by the arm.

«This is nothing», he said as soon as he had closed the door. «I have drawn blood enough to keep him quiet awhile. He should lie for a week where he is – that is the best thing for him and you; but another stroke would settle him».




2

Чорний Пес з’являеться i зникае


Незабаром пiсля цього почалися тi таемничi подii, що, нарештi, звiльнили нас вiд капiтана, але не звiльнили, як побачите самi, вiд його клопiтних справ. Була сувора холодна зима з тривалими морозами й штормами. І з самого початку стало ясно, що мiй бiдолашний батько навряд чи побачить весну. З кожним днем йому ставало все гiрше й гiрше. Клопотатися про корчму доводилось моiй матерi й менi. Ми були дуже зайнятi i звертали мало уваги на нашого неприемного пожильця.

Був раннiй сiчневий ранок, морозний i холодний. Бухта посивiла вiд iнею. Хвилi м’яко хлюпали об камiння. Сонце ще не встигло пiднятись i тiльки торкнулося своiм промiнням верхiвок горбiв та блiдо осяяло морську далечiнь. Капiтан прокинувся ранiше, нiж звичайно, i вийшов на берег з кортиком пiд полою староi синьоi куртки, з мiдною пiдзорною трубою пiд пахвою, у капелюсi, зсунутому на потилицю. Я пригадую, що з рота у нього вилiтала пара i клубочилася в повiтрi, мов дим. Я чув, як злiсно вiн фиркнув, зникаючи за великою скелею, – так, нiби ще й досi не мiг забути своеi сутички з доктором Лiвсi.

Мати забарилася нагорi, бiля батька. Я готував на столi снiданок до приходу капiтана. Раптом дверi розчинилися, й до кiмнати ввiйшов чоловiк, якого я нiколи ранiше не бачив. Вiн був блiдий, i обличчя в нього лиснiло, наче змазане салом. На лiвiй руцi в нього бракувало двох пальцiв. Хоч чоловiк цей i носив кортик, але вигляд у нього був не дуже войовничий. Я весь час пильнував за моряками – i одноногими, й двоногими – i пригадую, як ця особа спантеличила мене. Вiн мало скидався на моряка, але все-таки щось морське я в ньому вiдчув.

Я спитав його, чим можу допомогти. Вiн попросив собi рому. Я вже збирався вийти з кiмнати, щоб виконати його прохання, але вiн сiв за стiл i кивнув менi, щоб я пiдiйшов ближче. Я зупинився, тримаючи серветку в руцi.

– Пiдiйди, синку, – сказав вiн. – Пiдiйди ближче.

Я ступив крок уперед.

– Оцей стiл накритий для мого товариша, штурмана Бiллi? – запитав вiн, посмiхаючись.

Я вiдповiв, що не знаю нiякого штурмана Бiллi i що стiл накритий для нашого постояльця, якого ми називаемо капiтаном.

– Ну що ж, – сказав вiн, – мого товариша, штурмана Бiллi, теж можна так називати. Це справи не мiняе. У нього рубець на щоцi i дуже приемна поведiнка, особливо коли вiн напiдпитку. От вiн який, мiй штурман Бiллi! Ну, а у вашого капiтана теж е рубець на щоцi… І саме на правiй щоцi. Правда ж? А що я казав! Ну, то чи вдома зараз мiй штурман Бiллi?

Я вiдповiв, що вiн пiшов прогулятись.

– А якою дорогою, синку? Якою дорогою вiн пiшов?

Я показав йому на скелю, пояснив, якою дорогою i коли мае повернутися капiтан, вiдповiв ще на кiлька запитань.

– Ах, – сказав незнайомий, – мiй приятель Бiллi зрадiе менi, мов добрiй чарцi.

Вираз його обличчя, коли вiн промовив цi слова, був аж нiяк не приемний, i я мав усi пiдстави гадати, що незнайомий помилявся, навiть коли вiн справдi думав те, що казав. Але я вважав, що ця справа мене не обходить. До того ж важко було вирiшити, що робити за таких обставин. Незнайомець пильно стежив за дверима корчми, притулившись бiля входу, мов кiт, що стереже мишу.

Коли я спробував вийти надвiр, вiн наказав менi негайно повернутись. Йому здалося, що я не досить швидко виконав наказ; тiеi ж митi жахлива гримаса перекосила його обличчя, i вiн так гримнув на мене, що я аж пiдстрибнув з переляку. Проте, коли я повернувся, вiн знову почав розмовляти зi мною, як i ранiше, – напiвулесливо, напiвжартiвливо, поплескав мене по плечу i сказав, що я гарний хлопчина й одразу сподобався йому.

– У мене е синок, – сказав вiн, – i ви схожi, мов двi цеглини. Вiн – гордiсть мого батькiвського серця. Але для хлопцiв головне – дисциплiна, так, синку, дисциплiна. Коли б ти поплавав з Бiллi, тебе не треба було б гукати двiчi – е, нi! Бiллi не повторював двiчi своiх наказiв. У нього були зовсiм iншi порядки… А ось i вiн, мiй штурман Бiллi, з пiдзорною трубою пiд пахвою, благослови його Боже! Давай повернемося до вiтальнi, синку, i сховаемося за дверима, щоб зробити Бiллi маленький сюрприз, благослови його Боже!

З цими словами незнайомець потяг мене до вiтальнi й поставив позад себе в кутку, щоб ми обидвое були схованими за вiдчиненими дверима. Я дуже збентежився i злякався, як ви можете собi уявити. Та ще бiльше я злякався, побачивши, що незнайомий i сам боiться. Вiн хапався за рукiв’я свого кортика i совав лезом в пiхвах. Увесь час вiн ковтав слину, нiби щось застрягло йому в горлянцi.

Нарештi до кiмнати ввалився капiтан, грюкнув дверима i, не оглядаючись, попрямував до столу, де на нього чекав снiданок.

– Бiллi! – гукнув незнайомець, намагаючись надати своему голосу якнайбiльше смiливостi й твердостi.

Капiтан швидко обернувся i став лицем до нас. Уся засмага одразу зiйшла з його обличчя, навiть нiс його став синiм. У нього був вигляд людини, що раптом побачила привида, чи диявола, чи щось iще гiрше, коли тiльки може бути щось гiрше. І, слово честi, менi навiть гiрко було дивитися на нього, так вiн одразу постарiв i змарнiв.

– Впiзнаеш мене, Бiллi? Ну як же ти можеш не впiзнати свого давнього корабельного товариша, Бiллi! – сказав незнайомець.

Капiтан тяжко зiтхнув.

– Чорний Пес! – промовив вiн нарештi.

– А хто ж iще? – вiдгукнувся незнайомець, пiдбадьорюючись. – Чорний Пес власною персоною прийшов до корчми «Адмiрал Бенбоу» побачитися зi своiм давнiм корабельним товаришем Бiллi! Ах, Бiллi, Бiллi, скiльки часу минуло вiдтодi, як я втратив своi два пазури, – вигукнув вiн, витягуючи вперед свою понiвечену руку.

– Ну гаразд, – сказав капiтан. – Ти таки вистежив мене, i ось я перед тобою. Тож викладай: чого прийшов?

– Пiзнаю тебе, Бiллi, – вiдповiв Чорний Пес. – Ти маеш слушнiсть, Бiллi. Це миле хлоп’я, яке я так полюбив, принесе зараз скляночку рому. Ми посидимо з тобою, якщо хочеш, i поговоримо вiдверто, як давнi товаришi.

Коли я повернувся з ромом, вони вже сидiли один навпроти одного за столом, накритим для капiтана. Чорний Пес сидiв ближче до дверей, трохи боком, щоб зручнiше було стежити за своiм давнiм товаришем i, як менi здалося, щоб бути напоготовi вчасно вiдступити. Вiн наказав менi йти геть i залишити дверi розчиненими навстiж.

– Щоб ти, синку, не пiдглядав у замкову дiрочку, – пояснив вiн.

Я залишив iх удвох i повернувся до буфету.

Довгий час, хоч як намагався, я не мiг почути нiчого, крiм невиразного бурмотiння. Але потiм вони почали розмовляти голоснiше, i я мiг уже розiбрати окремi слова, здебiльшого лайку капiтана.

Нарештi капiтан закричав:

– Нi, нi, нi, нi! І кiнець на цьому! Чуеш?

І потiм знову:

– Коли вже дiйде до шибеницi, то нехай на нiй гойдаються всi! Це мое останне слово.

Потiм раптом пролунала жахлива лайка й почувся гуркiт. Стiл i стiльцi полетiли на пiдлогу, дзенькнула сталь клинкiв, хтось скрикнув вiд болю, а вже в наступну мить я побачив Чорного Пса, який щодуху бiг до дверей. Капiтан гнався за ним. В обох у руках були оголенi кортики. У Чорного Пса з лiвого плеча сочилася кров. Бiля самих дверей капiтан замахнувся на втiкача кортиком i, мабуть, розсiк би його голову страшним ударом навпiл, коли б цьому не завадила велика вивiска «Адмiрала Бенбоу». На вивiсцi внизу, на самiй рамi, i досi можна бачити велику подряпину.

Цей удар поклав край сутичцi.

Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побiг з такою дивовижною швидкiстю, що вже за пiвхвилини зник за горбом. А капiтан, немов збожеволiвши, стояв i дивився на вивiску. Потiм провiв кiлька разiв рукою по очах i повернувся в будинок.

– Джiме, – звелiв вiн, – рому!

Кажучи це, вiн трохи похитнувся i сперся однiею рукою об стiл.

– Ви пораненi! – скрикнув я.

– Рому! – повторив вiн. – Менi треба забиратися звiдси. Рому! Рому!

Я побiг по ром, але вiд хвилювання розбив склянку i забруднив кран дiжки. Поки я прибирав та наповнював iншу склянку, в загальнiй кiмнатi щось важко впало на пiдлогу. Я кинувся туди i побачив капiтана, який розтягся на пiдлозi на весь свiй величезний зрiст. У ту ж мить згори прибiгла на пiдмогу мати, налякана галасом i бiйкою. Ми пiдвели капiтановi голову. Вiн важко дихав. Очi його були заплющенi, а обличчя налилося кров’ю.

– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твiй бiдолашний батько як на грiх лежить хворий!

Ми не могли дати ради капiтановi, i були певнi, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, принiс рому i намагався влити йому в рот. Але зуби його були мiцно зцiпленi й сильнi щелепи стиснутi, мов залiзнi.

На наше щастя, дверi розчинилися й увiйшов доктор Лiвсi, який приiхав надвiдати мого батька.

– О лiкарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди вiн поранений?

– Поранений? Одгуляв вiн свое! – сказав лiкар. – Вiн не бiльше поранений, нiж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, мiсiс Гокiнс, iдiть собi нагору до свого чоловiка i, якщо можете, не кажiть йому про це. Нiчого не вдiеш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нiкчемне життя. Джiме, принеси менi таз.

Коли я повернувся з тазом, лiкар закасав у капiтана один рукав i оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох мiсцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вiтру», «Нехай здiйсняться мрii Бiллi Бонса» та iншi були дуже старанно й виразно зображенi на верхнiй частинi руки. Бiля самого плеча було намальовано шибеницю, на якiй гойдалося тiло людини. Цей малюнок, здалося менi, було зроблено iз справжнiм знанням справи.

– Пророча картинка, – зауважив лiкар, торкаючись зображення шибеницi пальцем. – А тепер, мiстере Бiллi Бонс, якщо вас справдi так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джiме, – звернувся вiн до мене, – ти не боiшся кровi?

– Нi, сер, – вiдповiв я.

– Гаразд, – сказав лiкар. – Тодi потримай таз.

Вiн узяв ланцет i вiдкрив вену.

Багато витекло у капiтана кровi, перш нiж вiн розплющив очi й каламутним поглядом обвiв кiмнату. Спочатку вiн пiзнав лiкаря i насупив брови. Потiм побачив мене i нiби трохи заспокоiвся. Але раптом вiн знову почервонiв i, сiлкуючись пiдвестися, закричав:

– Де Чорний Пес?

– Нема тут нiякого пса, крiм вас самого, – сказав лiкар. – Ви забагато пили рому. У вас удар, той самий, про який я попереджав, i, хоч менi й не хотiлося цього робити, довелося рятувати вас. А тепер, мiстере Бонс…

– Я не Бонс, – перебив капiтан.

– Менi байдуже, – вiдповiв лiкар. – У мене е один знайомий пiрат, якого звуть Бонсом, i я дав вам це iм’я через те, що воно коротке. Слухайте, що я вам скажу: одна склянка рому, звичайно, не вб’е вас, але ж коли ви вип’ете одну, то за нею пiде друга i третя. Закладаюся на свою перуку, що коли ви не перестанете пити, то дуже скоро помрете. Розумiете? Полинете на небо, як сказано в Бiблii… А тепер спробуйте встати. Я допоможу вам добратися до вашоi постелi.

З великими труднощами витягли ми капiтана нагору i поклали в лiжко. Голова його безсило впала на подушку, немовби вiн знепритомнiв.

– Отже, майте на увазi, – промовив лiкар, – я кажу вам по совiстi: слова «ром» i «смерть» для вас означають одне й те саме.

Сказавши це, вiн узяв мене за руку й пiшов оглянути мого батька.

– Дрiбницi, – сказав вiн, як тiльки зачинилися дверi. – Я випустив йому досить кровi, i вiн надовго заспокоiться. Тиждень проваляеться в лiжку, а це краще й для нього, i для вас. Але другого удару йому не перенести.




3

The Black Spot


About noon I stopped at the captain’s door with some cooling drinks and medicines. He was lying very much as we had left him, only a little higher, and he seemed both weak and excited.

«Jim», he said, «you’re the only one here that’s worth anything, and you know I’ve been always good to you. Never a month but I’ve given you a silver fourpenny for yourself. And now you see, mate, I’m pretty low, and deserted by all; and Jim, you’ll bring me one noggin of rum, now, won’t you, matey?»

«The doctor» – I began.

But he broke in cursing the doctor, in a feeble voice but heartily. «Doctors is all swabs», he said; «and that doctor there, why, what do he know about seafaring men? I been in places hot as pitch, and mates dropping round with Yellow Jack, and the blessed land a-heaving like the sea with earthquakes – what do the doctor know of lands like that? – and I lived on rum, I tell you. It’s been meat and drink, and man and wife, to me. Аnd if I’m not to have my rum now I’m a poor old hulk on a lee shore, my blood’ll be on you, Jim, and that doctor swab». Аnd he ran on again for a while with curses.

«Look, Jim, how my fingers fidges», he continued in the pleading tone. «I can’t keep ’em still, not I. I haven’t had a drop this blessed day. That doctor’s a fool, I tell you. If I don’t have a drain o’ rum, Jim, I’ll have the horrors; I seen some on ’em already. I seen old Flint in the corner there, behind you; as plain as print, I seen him; and if I get the horrors, I’m a man that has lived rough, and I’ll raise Cain. Your doctor hisself said one glass wouldn’t hurt me. I’ll give you a golden guinea for a noggin, Jim».

He was growing more and more excited, and this alarmed me for my father, who was very low that day and needed quiet; besides, I was reassured by the doctor’s words, now quoted to me, and rather offended by the offer of a bribe.

«I want none of your money», said I, «but what you owe my father. I’ll get you one glass, and no more».

When I brought it to him, he seized it greedily and drank it out.

«Aye, aye», said he, «that’s some better, sure enough. And now, matey, did that doctor say how long I was to lie here in this old berth?»

«A week at least», said I.

«Thunder!» he cried. «A week! I can’t do that; they’d have the black spot on me by then. The lubbers is going about to get the wind of me this blessed moment; lubbers as couldn’t keep what they got, and want to nail what is another’s. Is that seamanly behaviour, now, I want to know? But I’m a saving soul. I never wasted good money of mine, nor lost it neither; and I’ll trick ’em again. I’m not afraid on ’em. I’ll shake out another reef, matey, and daddle ’em again».

As he was thus speaking, he had risen from bed with great difficulty, holding to my shoulder with a grip that almost made me cry out, and moving his legs like so much dead weight. His words, spirited as they were in meaning, contrasted sadly with the weakness of the voice in which they were uttered. He paused when he had got into a sitting position on the edge.

«That doctor’s done me», he murmured. «My ears is singing. Lay me back».

Before I could do much to help him he had fallen back again to his former place, where he lay for a while silent.

«Jim», he said at length, «you saw that seafaring man today?»

«Black Dog?» I asked.

«Ah! Black Dog», says he. «He’s a bad un; but there’s worse that put him on. Now, if I can’t get away nohow, and they tip me the black spot, mind you, it’s my old sea-chest they’re after. You get on a horse – you can, can’t you? Well, then, you get on a horse, and go to – well, yes, I will! – to that eternal doctor swab, and tell him to pipe all hands – magistrates and sich – and he’ll lay ’em aboard at the Admiral Benbow – all old Flint’s crew, man and boy, all on ’em that’s left. I was first mate, I was, old Flint’s first mate, and I’m the on’y one as knows the place. He gave it me at Savannah, when he lay a-dying, like as if I was to now, you see. But you won’t peach unless they get the black spot on me, or unless you see that Black Dog again or a seafaring man with one leg, Jim – him above all».

«But what is the black spot, captain?» I asked.

«That’s a summons, mate. I’ll tell you if they get that. But you keep your weather-eye open, Jim, and I’ll share with you equals, upon my honour».

He wandered a little longer, his voice growing weaker; but soon after I had given him his medicine, which he took like a child, with the remark, «If ever a seaman wanted drugs, it’s me». Нe fell at last into a heavy, swoon-like sleep, in which I left him. What I should have done had all gone well I do not know. Probably I should have told the whole story to the doctor, for I was in mortal fear lest the captain should repent of his confessions and make an end of me.

But as things fell out, my poor father died quite suddenly that evening, which put all other matters on one side. Our natural distress, the visits of the neighbours, the arranging of the funeral, and all the work of the inn to be carried on in the meanwhile kept me so busy that I had scarcely time to think of the captain, far less to be afraid of him.

He got downstairs next morning, to be sure, and had his meals as usual, though he ate little and had more. I am afraid, than his usual supply of rum, for he helped himself out of the bar, scowling and blowing through his nose, and no one dared to cross him. On the night before the funeral he was as drunk as ever; and it was shocking, in that house of mourning, to hear him singing away at his ugly old sea-song; but weak as he was, we were all in the fear of death for him, and the doctor was suddenly taken up with a case many miles away and was never near the house after my father’s death.

I have said the captain was weak, and indeed he seemed rather to grow weaker than regain his strength. He clambered up and down stairs, and went from the parlour to the bar and back again, and sometimes put his nose out of doors to smell the sea, holding on to the walls as he went for support and breathing hard and fast like a man on a steep mountain. He never particularly addressed me, and it is my belief he had as good as forgotten his confidences; but his temper was more flighty, and allowing for his bodily weakness, more violent than ever. He had an alarming way now when he was drunk of drawing his cutlass and laying it bare before him on the table. But with all that, he minded people less and seemed shut up in his own thoughts and rather wandering. Once, for instance, to our extreme wonder, he piped up to a different air, a king of country love-song, that he must have learned in his youth before he had begun to follow the sea.

So things passed until, the day after the funeral, and about three o’clock of a bitter, foggy, frosty afternoon, I was standing at the door for a moment, full of sad thoughts about my father, when I saw someone drawing slowly near along the road. He was plainly blind, for he tapped before him with a stick and wore a great green shade over his eyes and nose; and he was hunched, as if with age or weakness, and wore a huge old tattered sea-cloak with a hood that made him appear positively deformed. I never saw in my life a more dreadful-looking figure. He stopped a little from the inn, and raising his voice in an odd sing-song, addressed the air in front of him, «Will any kind friend inform a poor blind man, who has lost the precious sight of his eyes in the gracious defence of his native country, England – and God bless King George! – where or in what part of this country he may now be?»

«You are at the „Admiral Benbow“, Black Hill Cove, my good man», said I.

«I hear a voice», said he, «a young voice. Will you give me your hand, my kind young friend, and lead me in?»

I held out my hand, and the horrible, soft-spoken, eyeless creature gripped it in a moment like a vise. I was so much startled that I struggled to withdraw, but the blind man pulled me close up to him with a single action of his arm.

«Now, boy», he said, «take me in to the captain».

«Sir», said I, «upon my word I dare not».

«Oh», he sneered, «that’s it! Take me in straight or I’ll break your arm».

And he gave it, as he spoke, a wrench that made me cry out.

«Sir», said I, «it is for yourself I mean. The captain is not what he used to be. He sits with a drawn cutlass. Another gentleman…»

«Come, now, march», interrupted he; and I never heard a voice so cruel, and cold, and ugly as that blind man’s. It cowed me more than the pain, and I began to obey him at once, walking straight in at the door and towards the parlour, where our sick old buccaneer was sitting, dazed with rum. The blind man clung close to me, holding me in one iron fist and leaning almost more of his weight on me than I could carry. «Lead me straight up to him, and when I’m in view, cry out, „Here’s a friend for you, Bill.“ If you don’t, I’ll do this», and with that he gave me a twitch that I thought would have made me faint. Between this and that, I was so utterly terrified of the blind beggar that I forgot my terror of the captain, and as I opened the parlour door, cried out the words he had ordered in a trembling voice.

The poor captain raised his eyes, and at one look the rum went out of him and left him staring sober. The expression of his face was not so much of terror as of mortal sickness. He made a movement to rise, but I do not believe he had enough force left in his body.

«Now, Bill, sit where you are», said the beggar. «If I can’t see, I can hear a finger stirring. Business is business. Hold out your left hand. Boy, take his left hand by the wrist and bring it near to my right».

We both obeyed him to the letter, and I saw him pass something from the hollow of the hand that held his stick into the palm of the captain’s, which closed upon it instantly.

«And now that’s done», said the blind man. Аnd at the words he suddenly left hold of me, and with incredible accuracy and nimbleness, skipped out of the parlour and into the road, where, as I still stood motionless, I could hear his stick go tap-tap-tapping into the distance.

It was some time before either I or the captain seemed to gather our senses, but at length, and about at the same moment, I released his wrist, which I was still holding, and he drew in his hand and looked sharply into the palm.

«Ten o’clock!» he cried. «Six hours. We’ll do them yet», and he sprang to his feet.

Even as he did so, he reeled, put his hand to his throat, stood swaying for a moment, and then, with a peculiar sound, fell from his whole height face foremost to the floor.

I ran to him at once, calling to my mother. But haste was all in vain. The captain had been struck dead by thundering apoplexy. It is a curious thing to understand, for I had certainly never liked the man, though of late I had begun to pity him, but as soon as I saw that he was dead, I burst into a flood of tears. It was the second death I had known, and the sorrow of the first was still fresh in my heart.




3

Чорна мiтка


Опiвднi я принiс капiтановi холодного питва та лiки. Вiн лежав нерухомо в тiй самiй позi, як ми його залишили, тiльки трохи пiдвiвшись; здавалося, вiн був слабий i водночас дуже збуджений.

– Джiме, – сказав вiн, – тiльки ти тут чогось вартий. Ти знаеш, що я завжди добре ставився до тебе. Я ж тобi щомiсяця давав срiбний чотирипенсовик. А тепер бачиш, друже, як менi погано, i всi покинули мене! Джiме, ти ж принесеш менi чарочку рому, принесеш, хлопчику?

– Лiкар… – почав було я.

Але вiн люто, хоч i слабким голосом, почав лаяти лiкаря.

– Всi лiкарi – телепнi! – сказав вiн. – А цей ваш лiкар, ну хiба ж вiн знае морякiв? Я бував у мiсцях, де пече, мов у гарячiй смолi, де люди так i падали вiд пропасницi, а землетруси розгойдували грiшну землю, неначе морську хвилю. Що твiй лiкар знае про цi краi? Я жив тiльки ромом, так, ромом, кажу тобi! Вiн був менi за iжу i воду, за товариша й жiнку. І коли я зараз не ковтну рому, мене викине на берег, мов старе розбите судно. Моя кров упаде тодi на тебе, Джiме, i на оту пiдтирачку, отого лiкаря… І вiн знову вибухнув лайкою.

– Дивись, Джiме, як тремтять моi пальцi, – благально мовив вiн. – Я не можу втримати iх так, щоб вони не тремтiли. За цiлiсiнький день я ж нi краплини не випив! Цей лiкар – дурень, запевняю тебе. Якщо я не ковтну рому, Джiме, менi ввижатимуться рiзнi страхiття. Я вже й так бачив iх, iй-богу! Бачив старого Флiнта в кутку, отам, за тобою. Бачив його ясно, мов живого. А якщо знову iх побачу, то мучитимусь, наче Каiн. Таж сам твiй лiкар казав, що одна склянка менi не зашкодить. Я дам тобi золоту гiнею за одну чарчину, Джiме.

Вiн канючив усе наполегливiше i був такий збуджений, що я почав побоюватися за свого батька, якому в той день було дуже погано i який потребував цiлковитого спокою. Крiм того, мене переконали слова лiкаря, що iх тепер повторив капiтан.

– Не треба менi ваших грошей, – сказав я, ображений, що менi пропонують хабара. – Заплатiть хоча б за те, що ви виннi моему батьковi. Я принесу вам склянку, але це буде остання.

Я принiс склянку рому. Вiн жадiбно схопив ii i випив одним духом.

– Гей, гей, – промовив, – отепер менi трохи покращало. Послухай, друже, лiкар не казав, скiльки я валятимусь на оцiй старiй койцi?

– Принаймнi тиждень, – вiдповiв я.

– Хай його грiм пальне! – вигукнув капiтан. – Тиждень! Не можу цього я собi дозволити: вони встигнуть до того часу прислати менi чорну мiтку. Негiдники вже натрапили на мiй слiд. Марнотратники, ледарi, свое не зберегли, а тепер ганяються за чужим! Хiба ж так справжнi моряки роблять? От узяти мене: я людина ощадлива, нiколи не тринькав грошi, нiколи iх не губив. Я зумiю знов обдурити iх! Не страшнi вони менi! Вiдчалю вiд цього рифу, братику, i знову пошию iх у дурнi.

Говорячи це, вiн заледве пiдвiвся з лiжка i сперся на мое плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом його ноги, мов колоди, опустилися на пiдлогу. Погрози нiяк не вiдповiдали тому слабкому голосу, яким вiн iх виголошував.

Сiвши на край лiжка, вiн довго вiддихувався.

– Цей лiкар мене доконав, – пробурмотiв урештi. – У вухах дзвенить… Допоможи менi лягти…

Але перш нiж я взявся допомагати, вiн упав на спину i на якийсь час замовк.

– Джiме, – сказав вiн нарештi, – ти бачив сьогоднi того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Атож, Чорного Пса, – вiдповiв вiн. – То дуже поганий чоловiк, але тi, що послали його, ще гiршi. Слухай: якщо менi не пощастить вибратися звiдси й вони надiшлють менi чорну мiтку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сiдай тодi на коня… Ти ж умiеш iздити верхи, правда? Сiдай, кажу, тодi на коня й жени щодуху… Ну, тепер менi все одно… Мчи хоч до цього лiкаря, до того телепня, й перекажи йому, щоб вiн свистiв усiх нагору – суддiв там i рiзних присяжних – i накрив би тут, на борту «Адмiрала Бенбоу», всю стару зграю Флiнта, всiх до единого, скiльки iх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флiнта. Першим штурманом! І тiльки я знаю те мiсце. Вiн сам усе передав менi в Саваннi, коли лежав при смертi, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не надiшлють менi чорноi мiтки. Чи поки не побачиш знову цього Чорного Пca або моряка на однiй нозi. Одноногого моряка, Джiме, бiйся найдужче!

– А що це за чорна мiтка, капiтане? – спитав я.

– Це виклик, друже, так би мовити, повiстка на суд. Коли ii пришлють, я тобi скажу. Ти тiльки не прогав iх, Джiме, i я все подiлю з тобою порiвну, слово честi…

Язик у нього почав заплiтатися, голос послабшав. Я дав йому лiкiв, i вiн випив iх покiрливо, мов дитина, сказавши:

– Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував лiкiв, то це я.

Зрештою вiн забувся важким, безтямним сном, i я вийшов.

Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповiв би про все лiкаревi, бо смертельно боявся, що капiтан пошкодуе про свою вiдвертiсть i приб’е мене.

Але обставини склалися iнакше. Увечерi раптово помер мiй батько, i ми забули про все iнше. Велике сiмейне горе, вiдвiдування сусiдiв, похорон i рiзнi господарськi турботи так закрутили мене, що в мене не було часу нi думати про капiтана, нi боятися його.

Наступного ранку вiн зiйшов униз i пообiдав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, вiн випив рому навiть бiльше, нiж звичайно, бо сам хазяйнував бiля буфета i при цьому так сердито сопiв, що нiхто не наважувався йому суперечити. Вночi, напередоднi похорону, вiн був так само п’яний, як i завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пiсню в нашому сумному домi. І хоч вiн був дуже слабий, ми всi до смертi боялися його. А лiкар у той час був далеко: його несподiвано викликали до пацiента за багато миль звiдси, i вiн не з’являвся поблизу нашого будинку пiсля смертi мого батька.

Я сказав, що капiтан був слабий. І справдi, здавалося, що вiн дедалi слабшае, а не одужуе. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив iз загальноi кiмнати до буфета й назад. Інодi вистромляв носа з дверей – вiдчути запах моря, – тримаючись при цьому за стiну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здираеться на круту гору.

Тепер вiн уже не заговорював до мене i, мабуть, зовсiм забув про свою вiдвертiсть, хоч став ще буйнiшим i, незважаючи на свою слабiсть, ще лютiшим, нiж будь-коли. Напившись, вiн витягав кортик i клав його перед собою на столi. Але разом з тим майже не звертав уваги на людей i, здавалося, весь час був заглиблений у своi думки та примарнi видiння. Якось, на превелике наше здивування, навiть почав мугикати якусь сiльську любовну пiсеньку, що вiн ii чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.

Такi ото були нашi справи, коли через день пiсля похорону, – день був похмурий, туманний i морозяний, – годинi о третiй пополуднi, я вийшов за дверi i став на порозi, сповнений сумних згадок про свого батька. І раптом побачив, що хтось поволi йде по дорозi. Чоловiк був, очевидно, слiпий, бо намацував дорогу перед собою палицею. Над очима й носом у нього нависав зелений щиток. Згорблений чи то вiд старостi, чи то вiд слабкостi, закутаний у старий подертий морський плащ з каптуром, що зовсiм ховав обриси його тiла. Нiколи в своему життi я не бачив потворнiшоi постатi. Перед корчмою вiн зупинився i спiвучим голосом промовив, нi до кого не звертаючись:

– Чи не скаже який добрий друг бiдному слiпому, що втратив свiй дорогоцiнний зiр, доблесно захищаючи свою батькiвщину Англiю, – благослови, Боже, короля Георга, – чи не скаже хтось цьому слiпому, де i в якiй частинi краiни вiн зараз перебувае?

– Ви стоiте перед корчмою «Адмiрал Бенбоу», в бухтi Чорного Горба, добрий чоловiче, – вiдгукнувся я.

– Я чую голос, – мовив вiн, – юний голос. Дайте менi вашу руку, мiй любий юний друже, i проведiть мене в цей дiм.

Я подав йому руку, i ця жахлива безока потвора з таким солодким голосом стисла ii, мов лещатами. Я так злякався, що спробував видертись i втекти. Але слiпий притяг мене щiльно до себе единим порухом руки.

– А тепер, хлопче, – сказав вiн, – веди мене до капiтана.

– Сер, – благав я, – слово честi, я не смiю.

– Он як! – осмiхнувся вiн. – Не смiеш? Веди негайно, або я зламаю тобi руку.

І, кажучи це, вiн так повернув менi руку, що я скрикнув.

– Сер, – сказав я, – не за себе я боюся, а за вас. Капiтан тепер не такий, яким був колись. Вiн сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив до нього i…

– Ану, йди! – перебив вiн мене.

Нiколи ще не чув я голосу такого жорстокого, холодного й огидного, як у того слiпого. Голос цей налякав мене бiльше, нiж бiль. Я вiдразу пiдкорився i повiв його просто до загальноi кiмнати, де сидiв наш хворий старий пiрат, очманiлий вiд рому.

Слiпий вчепився за мене своiми залiзними пальцями. Вiн налiг на мене всiею своею вагою, i я ледве тримався на ногах.

– Веди мене просто до нього i, коли вiн зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Бiллi!» А якщо не крикнеш, то я ось що зроблю!

І вiн знову так стиснув менi руку, що я мало не знепритомнiв. Пiсля всього цього я був такий наляканий слiпим жебраком, що забув свiй страх перед капiтаном i, розчинивши дверi загальноi кiмнати, вигукнув те, що наказав слiпий.

Бiдолашний капiтан пiдвiв очi й вiдразу протверезiв. На обличчi його вiдбився навiть не переляк, а смертельна мука. Вiн спробував було пiдвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тiлi.

– Нiчого, Бiллi, сиди як сидиш, – сказав жебрак. – Хоч я й не можу бачити, але чую, як тремтять твоi пальцi. Дiло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, вiзьми його руку й пiднеси ii ближче до моеi правицi.

Ми обидва слухняно пiдкорилися йому. Я побачив, як слiпий переклав щось iз своеi руки, в якiй тримав палицю, в долоню капiтана, що миттю стиснулася в кулак.

– Отже, зроблено, – сказав слiпець. З цими словами вiн вiдпустив мене i з неймовiрною для слiпого точнiстю й швидкiстю вислизнув iз загальноi кiмнати надвiр. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозi щораз далi й далi стукотить його палиця.

Минув якийсь час, поки ми з капiтаном трохи отямились. І тодi тiльки я помiтив, що все ще тримаю в своiх руках його кулак. Раптом вiн висмикнув руку i глянув на те, що в нього було затиснуте в долонi.

– О десятiй годинi! – вигукнув вiн. – Лишилося шiсть годин. Час iще е. – І зiрвався на ноги. Але заточився i схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бiк, а потiм, неприродно крикнувши, упав, мов снiп, на пiдлогу.

Я одразу кинувся до нього, гукаючи матiр, та було пiзно. Капiтан раптово помер вiд апоплексичного удару. І дивно: я нiколи не любив цього чоловiка, хоч останнiм часом i почав жалiти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цiлою зливою слiз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, i смуток пiсля першоi був iще свiжий у моему серцi.




4

The Sea-chest


Lоst no time, of course, in telling my mother all that I knew, and perhaps should have told her long before, and we saw ourselves at once in a difficult and dangerous position. Some of the man’s money – if he had any – was certainly due to us, but it was not likely that our captain’s shipmates, above all the two specimens seen by me, Black Dog and the blind beggar, would be inclined to give up their booty in payment of the dead man’s debts. The captain’s order to mount at once and ride for Doctor Livesey would have left my mother alone and unprotected, which was not to be thought of. Indeed, it seemed impossible for either of us to remain much longer in the house; the fall of coals in the kitchen grate, the very ticking of the clock, filled us with alarms. The neighbourhood, to our ears, seemed haunted by approaching footsteps; and what between the dead body of the captain on the parlour floor and the thought of that detestable blind beggar hovering near at hand and ready to return, there were moments when, as the saying goes, I jumped in my skin for terror. Something must speedily be resolved upon, and it occurred to us at last to go forth together and seek help in the neighbouring hamlet. No sooner said than done. Bare-headed as we were, we ran out at once in the gathering evening and the frosty fog.

The hamlet lay not many hundred yards away, though out of view, on the other side of the next cove; and what greatly encouraged me, it was in an opposite direction from that whence the blind man had made his appearance and whither he had presumably returned. We were not many minutes on the road, though we sometimes stopped to lay hold of each other and hearken. But there was no unusual sound – nothing but the low wash of the ripple and the croaking of the inmates of the wood.

It was already candle-light when we reached the hamlet, and I shall never forget how much I was cheered to see the yellow shine in doors and windows; but that, as it proved, was the best of the help we were likely to get in that quarter. For – you would have thought men would have been ashamed of themselves – no soul would consent to return with us to the «Admiral Benbow». The more we told of our troubles, the more – man, woman, and child – they clung to the shelter of their houses. The name of Captain Flint, though it was strange to me, was well enough known to some there and carried a great weight of terror. Some of the men who had been to field-work on the far side of the «Admiral Benbow» remembered, besides, to have seen several strangers on the road, and taking them to be smugglers, to have bolted away; and one at least had seen a little lugger in what we called Kitt’s Hole. For that matter, anyone who was a comrade of the captain’s was enough to frighten them to death. And the short and the long of the matter was, that while we could get several who were willing enough to ride to Dr. Livesey’s, which lay in another direction, not one would help us to defend the inn.

They say cowardice is infectious; but then argument is, on the other hand, a great emboldener; and so when each had said his say, my mother made them a speech. She would not, she declared, lose money that belonged to her fatherless boy; «If none of the rest of you dare», she said, «Jim and I dare. Back we will go, the way we came, and small thanks to you big, hulking, chicken-hearted men. We’ll have that chest open, if we die for it. And I’ll thank you for that bag, Mrs. Crossley, to bring back our lawful money in».

Of course I said I would go with my mother, and of course they all cried out at our foolhardiness, but even then not a man would go along with us. All they would do was to give me a loaded pistol lest we were attacked, and to promise to have horses ready saddled in case we were pursued on our return, while one lad was to ride forward to the doctor’s in search of armed assistance.

My heart was beating finely when we two set forth in the cold night upon this dangerous venture. A full moon was beginning to rise and peered redly through the upper edges of the fog, and this increased our haste, for it was plain, before we came forth again, that all would be as bright as day, and our departure exposed to the eyes of any watchers. We slipped along the hedges, noiseless and swift, nor did we see or hear anything to increase our terrors, till, to our relief, the door of the «Admiral Benbow» had closed behind us.

I slipped the bolt at once, and we stood and panted for a moment in the dark, alone in the house with the dead captain’s body. Then my mother got a candle in the bar, and holding each other’s hands, we advanced into the parlour. He lay as we had left him, on his back, with his eyes open and one arm stretched out.

«Draw down the blind, Jim», whispered my mother; «they might come and watch outside. And now», said she when I had done so, «we have to get the key off that; and who’s to touch it, I should like to know!». Аnd she gave a kind of sob as she said the words.

I went down on my knees at once. On the floor close to his hand there was a little round of paper, blackened on the one side. I could not doubt that this was the Black Spot; and taking it up, I found written on the other side, in a very good, clear hand, this short message: «You have till ten tonight».

«He had till ten, Mother», said I; and just as I said it, our old clock began striking. This sudden noise startled us shockingly; but the news was good, for it was only six.

«Now, Jim», she said, «that key».

I felt in his pockets, one after another. A few small coins, a thimble, and some thread and big needles, a piece of pigtail tobacco bitten away at the end, his gully with the crooked handle, a pocket compass, and a tinder box were all that they contained, and I began to despair.

«Perhaps it’s round his neck», suggested my mother.

Overcoming a strong repugnance, I tore open his shirt at the neck, and there, sure enough, hanging to a bit of tarry string, which I cut with his own gully, we found the key. At this triumph we were filled with hope and hurried upstairs without delay to the little room where he had slept so long and where his box had stood since the day of his arrival.

It was like any other seaman’s chest on the outside, the initial «B» burned on the top of it with a hot iron, and the corners somewhat smashed and broken as by long, rough usage.

«Give me the key», said my mother; and though the lock was very stiff, she had turned it and thrown back the lid in a twinkling.

A strong smell of tobacco and tar rose from the interior, but nothing was to be seen on the top except a suit of very good clothes, carefully brushed and folded. They had never been worn, my mother said. Under that, the miscellany began – a quadrant, a tin canikin, several sticks of tobacco, two brace of very handsome pistols, a piece of bar silver, an old Spanish watch and some other trinkets of little value and mostly of foreign make, a pair of compasses mounted with brass, and five or six curious West Indian shells. I have often wondered since why he should have carried about these shells with him in his wandering, guilty, and hunted life.

In the meantime, we had found nothing of any value but the silver and the trinkets, and neither of these were in our way. Underneath there was an old boat-cloak, whitened with sea-salt on many a harbour-bar. My mother pulled it up with impatience, and there lay before us, the last things in the chest, a bundle tied up in oilcloth, and looking like papers, and a canvas bag that gave forth, at a touch, the jingle of gold.

«I’ll show these rogues that I’m an honest woman», said my mother. «I’ll have my dues, and not a farthing over. Hold Mrs. Crossley’s bag». And she began to count over the amount of the captain’s score from the sailor’s bag into the one that I was holding.

It was a long, difficult business, for the coins were of all countries and sizes – doubloons, and louis d’ors, and guineas, and pieces of eight, and I know not what besides, all shaken together at random. The guineas, too, were about the scarcest, and it was with these only that my mother knew how to make her count.

When we were about half-way through, I suddenly put my hand upon her arm, for I had heard in the silent frosty air a sound that brought my heart into my mouth – the tap-tapping of the blind man’s stick upon the frozen road. It drew nearer and nearer, while we sat holding our breath. Then it struck sharp on the inn door, and then we could hear the handle being turned and the bolt rattling as the wretched being tried to enter; and then there was a long time of silence both within and without. At last the tapping recommenced, and, to our indescribable joy and gratitude, died slowly away again until it ceased to be heard.

«Mother», said I, «take the whole and let’s be going», for I was sure the bolted door must have seemed suspicious and would bring the whole hornet’s nest about our ears, though how thankful I was that I had bolted it, none could tell who had never met that terrible blind man.

But my mother, frightened as she was, would not consent to take a fraction more than was due to her and was obstinately unwilling to be content with less. It was not yet seven, she said, by a long way; she knew her rights and she would have them; and she was still arguing with me when a little low whistle sounded a good way off upon the hill. That was enough, and more than enough, for both of us.

«I’ll take what I have», she said, jumping to her feet.

«And I’ll take this to square the count», said I, picking up the oilskin packet.

Next moment we were both groping downstairs, leaving the candle by the empty chest; and the next we had opened the door and were in full retreat. We had not started a moment too soon. The fog was rapidly dispersing; already the moon shone quite clear on the high ground on either side; and it was only in the exact bottom of the dell and round the tavern door that a thin veil still hung unbroken to conceal the first steps of our escape. Far less than half-way to the hamlet, very little beyond the bottom of the hill, we must come forth into the moonlight. Nor was this all, for the sound of several footsteps running came already to our ears, and as we looked back in their direction, a light tossing to and fro and still rapidly advancing showed that one of the newcomers carried a lantern.

«My dear», said my mother suddenly, «take the money and run on. I am going to faint».

This was certainly the end for both of us, I thought. How I cursed the cowardice of the neighbours; how I blamed my poor mother for her honesty and her greed, for her past foolhardiness and present weakness! We were just at the little bridge, by good fortune; and I helped her, tottering as she was, to the edge of the bank, where, sure enough, she gave a sigh and fell on my shoulder. I do not know how I found the strength to do it at all, and I am afraid it was roughly done, but I managed to drag her down the bank and a little way under the arch. Farther I could not move her, for the bridge was too low to let me do more than crawl below it. So there we had to stay – my mother almost entirely exposed and both of us within earshot of the inn.




4

Моряцька скриня


Я, звiсно, не гаючись розповiв матерi все, що знав i що, певно, слiд було б розповiсти значно ранiше. Нам стало ясно, що ми опинилися в небезпечному становищi.

Частина капiтанових грошей – якщо тiльки в нього були якiсь грошi – безперечно, належала нам. Але важко було повiрити, що корабельнi товаришi нашого капiтана, а особливо два типи, яких я бачив, – Чорний Пес та слiпий жебрак, – згодилися б вiддати свою здобич за борги покiйного. Наказ капiтана сiсти на коня i мчати по доктора Лiвсi я виконати не мiг: для цього б довелося залишити матiр саму, без усякого захисту. Про це не могло бути й мови. Але нам здавалося, що й лишатися тут теж не можна: тривогою сповнювало нас навiть падiння вугiлля на залiзну решiтку в огнищi, навiть цокання нашого годинника. Скрiзь нам вчувалися чиiсь кроки, нiби хтось до нас пiдходив.

Мертве тiло капiтана на пiдлозi загальноi кiмнати й думки про те, що клятий слiпий жебрак блукае десь поблизу i щохвилини може повернутися, – все це сповнювало мене неймовiрним жахом. Треба було негайно щось робити. І ми наважилися пiти разом шукати допомоги в сусiдньому селi. Сказано – зроблено. Навiть не одягаючись, побiгли ми в темiнь i холодний туман.

Села вiд нас не було видно, але воно було недалеко, всього за кiлькасот ярдiв вiд нашого дому, на другому боцi сусiдньоi затоки. Мене дуже пiдбадьорювало, що йти треба було не в той бiк, звiдки з’явився слiпий i куди вiн, очевидно, повернувся. Йшли ми недовго, хоч не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нiчого пiдозрiлого: тiльки глухо шумiли хвилi та крякали в лiсi ворони.

Коли ми дiсталися до села, там по хатах уже засвiтили свiчки. Нiколи не забуду, як я зрадiв, побачивши жовте свiтло у дверях i вiкнах. Але виявилося, що, крiм цього свiтла, ми тут не змогли отримати нiякоi iншоi допомоги. Бо – ви скажете, що цi люди мали самi себе соромитися, – жодна жива душа не погоджувалася пiти з нами до «Адмiрала Бенбоу».

Що докладнiше ми розповiдали про наше нещастя, то ревнiше старе й мале в цьому селi ховалося кожне у свiй куток. Ім’я капiтана Флiнта, менi зовсiм незнайоме, добре було вiдоме багатьом жителям села i сповнювало iх жахом. Деякi з них пригадали, як одного разу, працюючи в полi, поблизу «Адмiрала Бенбоу», вони побачили на дорозi кiлькох чужинцiв, яких прийняли за контрабандистiв, i одразу ж порозбiгалися по домiвках, щоб мiцнiше позачиняти дверi. Один чоловiк бачив навiть невеличке суденце в затоцi, що носить назву Лiгво Кiттове. Тому навiть сама згадка про товаришiв капiтана лякала iх до смертi. Коротше кажучи, знайшлося кiлька смiливцiв, якi згоджувалися iхати по доктора Лiвсi (iхати до нього треба було в iншому напрямку), але нiхто не хотiв допомогти нам оборонити корчму.

Кажуть, боягузливiсть заразлива. Але суперечки i сварка, навпаки, можуть породити й велику смiливiсть. Отже, вислухавши всi розмови селян, моя мати раптом виголосила цiлу промову. Вона заявила, що не хоче втрачати грошi, якi належать ii осиротiлому синовi.

– Якщо ви всi боiтеся, – сказала вона, – то Джiм i я не з таких. Ми повернемося тiею ж дорогою. Сором вам, таким здоровенним чолов’ягам з курячими серцями! Ми вiдкриемо ту скриню, хоч би це коштувало нам життя… Буду дуже вдячна, якщо ви дозволите взяти вашу сумку, мiсiс Крослi: ми принесемо в нiй нашi законнi грошi.

Я, звичайно, заявив, що пiду разом з матiр’ю, i, звичайно, всi закричали, що ми божевiльнi. Але навiть i тодi жоден з чоловiкiв не наважився нас супроводити. Все, що вони зробили, – це дали менi заряджений пiстолет на випадок нападу та обiцяли, що триматимуть напоготовi осiдланих коней, щоб ми могли втекти, якщо розбiйники нас переслiдуватимуть. А один юнак поiхав верхи до лiкаря по збройну допомогу.

Шалено калатало мое серце, коли ми удвох вночi вирушили в цю небезпечну путь. Повний мiсяць уже сходив у небi i червонуватим свiтлом проглядав крiзь туман. Це змусило нас ще бiльше поспiшати, бо ясно було, що поки ми повернемось, буде вже видно, як удень, i мерзотники можуть побачити нас. Нечутно й швидко пробиралися ми пiд парканами, але нiчого не помiтили, що могло б посилити наш страх.

Нарештi, на превелику нашу радiсть, дверi «Адмiрала Бенбоу» зачинилися за нами. Вiдразу ж я засунув засув. Хвилину ми постояли в темрявi, вiддихуючись, самiтнi в цьому будинку, де лежало тiло мертвого капiтана. Потiм моя мати взяла свiчку в буфетi, i, тримаючись за руки, ми рушили до загальноi кiмнати. Капiтан лежав, як ми його й залишили, на спинi, з розплющеними очима, вiдкинувши одну руку.

– Опусти штори, Джiме, – прошепотiла мати. – Вони можуть пiдглядати… А тепер, – вела вона далi, коли я опустив штори, – нам треба знайти ключа вiд скринi… Та от хто ж тiльки наважиться доторкнутись до покiйника…

І вона навiть схлипнула при цих словах.

Я вiдразу став навколiшки. На пiдлозi бiля руки капiтана лежало маленьке паперове кружальце, вимазане з одного боку чимсь чорним. Я не сумнiвався, що то й була чорна мiтка. Взявши в руки папiрець, я побачив, що на другому його боцi написано дуже гарним почерком коротке послання: «Маеш час до десятоi години вечора».

– Вони прийдуть о десятiй, мамо, – сказав я.

І в ту ж мить почав бити наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звукiв, але, на наше щастя, пробило тiльки шосту.

– Ну, Джiме, – сказала мати, – шукай ключа.

Я обшукав кишенi капiтана одну по однiй. Кiлька дрiбних монет, наперсток, нитки, велика голка, брусок пресованого тютюну, надкушений з одного краю, нiж з кривим держаком, кишеньковий компас, кресало – оце й усе, що там було. Я почав уже впадати в розпач…

– Може, вiн на шиi? – сказала мати.

Переборюючи огиду, я розiрвав комiр капiтановоi сорочки. І справдi, на просмоленiй шворцi, яку я вiдразу ж перерiзав знайденим ножем, висiв ключ.

Ми зрадiли й побiгли нагору, до маленькоi кiмнати, де жив капiтан i де вiд самого дня його приiзду стояла скриня. Зовнi вона була звичайною моряцькою скринею. На кришцi було випалено лiтеру «Б», а кути стертi й побитi так, наче ця скриня вiдслужила довгу i тяжку службу.

– Дай менi ключа, – сказала мати.

Замок був дуже тугий, але вона вiдiмкнула його i вiдкинула вiко в одну мить.

Мiцний запах тютюну й дьогтю вiйнув на нас. Насамперед ми побачили новий, старанно вичищений i акуратно складений костюм. Мати сказала, що цей костюм, мабуть, ще нiхто нiколи не одягав. Пiд костюмом лежала всяка всячина: квадрант, бляшаний кухоль, кiлька плиток тютюну, двi пари чудових пiстолетiв, злиток чистого срiбла, старовинний iспанський годинник, кiлька дрiбничок, не дуже цiнних, але переважно закордонного виробництва, два оправленi мiддю компаси i п’ять чи шiсть химерних вест-iндiйських черепашок. Частенько пiсля того я розмiрковував, що змушувало капiтана тягати з собою цi мушлi у мандрiвному, злочинному й тривожному життi.

Але, крiм срiбла та дрiбничок, ми не знайшли нiчого цiнного. А нам потрiбнi були грошi, тiльки грошi. На самому сподi лежав старий морський плащ, бiлий вiд морськоi солi. Мати нетерпляче вiдкинула його, i ми побачили iншi речi, що лежали в скринi: загорнутий у церату згорток, де, очевидно, лежали папери, i полотняний мiшечок, в якому, судячи з того, як вiн дзвенiв, було золото.

– Я доведу цим негiдникам, що я чесна жiнка, – сказала моя мати. – Я вiзьму все, що менi належить, але нi фартинга бiльше. Тримай торбу мiсiс Кросслi!

І вона почала вiдраховувати грошi з капiтанового запасу, перекладаючи iх iз моряцького мiшка в торбу. То була довга й непроста справа, бо тут були зiбранi й перемiшанi монети найрiзноманiтнiших краiн i карбування: i дублони, i луiдори, i гiнеi, i пiастри, i ще якiсь невiдомi менi. Гiней було найменше, а мати вмiла лiчити тiльки гiнеi.

Коли ми майже наполовину закiнчили нашi рахунки, я раптом схопив матiр за руку, бо почув у тихому морозяному повiтрi звук, що вiд нього в мене кров у жилах захолонула – стукiт палицi по замерзлiй дорозi. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потiм пролунав рiзкий удар палицею в дверi корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипiв: злидень намагався увiйти. А потiм запанувала тиша i всерединi дому, i ззовнi. Нарештi ми знову почули постукування палицi. Не можна й змалювати нашу радiсть, коли цей стукiт почав поволi вiддалятись i зрештою зовсiм завмер.

– Мамо, – прошепотiв я, – берiмо все й тiкаймо.

Я був певен, що зачиненi дверi здалися слiпому пiдозрiлими, i вiн пiшов, щоб накликати на нашi голови все осине гнiздо. І як же я радiв, що здогадався закрити засув! Цього нiколи не зрозумiе той, хто не бачив того страшного слiпого.

Але мати, хоч i злякалася, не згоджувалася взяти анiтрохи бiльше, нiж iй заборгував капiтан. Однак вона рiшуче вiдмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомоi немае i в нас ще багато часу. Вона знае своi права i не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить – навiть бiльше, нiж досить.

– Я вiзьму те, що встигла вiдрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрiвняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.

За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свiчку бiля порожньоi скринi. А ще за хвилину ми розчинили дверi й прожогом кинулися втiкати. Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвiювався. Мiсяць уже ясно свiтив над землею. І тiльки на самiсiнькому днi ярка та навколо корчми звисала тонка завiса туману, нiби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашоi втечi. Але вже напiвдорозi до села ми неминуче мали потрапити в смугу мiсячного свiтла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливi кроки кiлькох людей, що пiдходили до корчми. Ми озирнулись i побачили рухливий вогник. Отже, один з невiдомих нiс лiхтар.

– Любий мiй, – раптом прошепотiла мати, – бери грошi й тiкай. Я вiдчуваю, що зараз знепритомнiю…

Я думав, що прийшов кiнець нам обом. Як я проклинав лякливiсть наших сусiдiв! Як я дорiкав бiдолашнiй матерi за ii чеснiсть та жадiбнiсть, за ii колишню вiдчайдушну рiшучiсть i теперiшне слабосилля!

На щастя, ми були саме бiля мiстка. Я допомiг матерi зiйти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зiтхнула i впала менi на руки. Не знаю, звiдки я знайшов сили, але менi пощастило пiдтягти ii пiд мiсток. Боюсь, що зробив це я не дуже нiжно. Далi я тягти ii не мiг, бо мiсток був занадто низький i пiд ним можна було тiльки повзти. Отже, тут нам довелося зупинитись. Мати лежала майже на виднотi. Все це коiлося за кiлька крокiв од корчми.




5

The Last of the Blind Man


Mу curiosity, in a sense, was stronger than my fear, for I could not remain where I was, but crept back to the bank again, whence, sheltering my head behind a bush of broom, I might command the road before our door. I was scarcely in position ere my enemies began to arrive, seven or eight of them, running hard, their feet beating out of time along the road and the man with the lantern some paces in front. Three men ran together, hand in hand; and I made out, even through the mist, that the middle man of this trio was the blind beggar. The next moment his voice showed me that I was right.

«Down with the door!» he cried.

«Aye, aye, sir!» answered two or three; and a rush was made upon the «Admiral Benbow», the lantern-bearer following; and then I could see them pause, and hear speeches passed in a lower key, as if they were surprised to find the door open. But the pause was brief, for the blind man again issued his commands. His voice sounded louder and higher, as if he were afire with eagerness and rage.

«In, in, in!» he shouted, and cursed them for their delay.

Four or five of them obeyed at once, two remaining on the road with the formidable beggar. There was a pause, then a cry of surprise, and then a voice shouting from the house, «Bill’s dead».

But the blind man swore at them again for their delay.

«Search him, some of you shirking lubbers, and the rest of you aloft and get the chest», he cried.

I could hear their feet rattling up our old stairs, so that the house must have shook with it. Promptly afterwards, fresh sounds of astonishment arose; the window of the captain’s room was thrown open with a slam and a jingle of broken glass, and a man leaned out into the moonlight, head and shoulders, and addressed the blind beggar on the road below him.

«Pew», he cried, «they’ve been before us. Someone’s turned the chest out alow and aloft».

«Is it there?» roared Pew.

«The money’s there».

The blind man cursed the money.

«Flint’s fist, I mean», he cried.

«We don’t see it here nohow», returned the man.

«Here, you below there, is it on Bill?» cried the blind man again.

At that another fellow, probably him who had remained below to search the captain’s body, came to the door of the inn. «Bill’s been overhauled a’ready», said he; «nothin’ left».

«It’s these people of the inn – it’s that boy. I wish I had put his eyes out!» cried the blind man, Pew. «There were here no time ago – they had the door bolted when I tried it. Scatter, lads, and find ’em».

«Sure enough, they left their glim here», said the fellow from the window.

«Scatter and find ’em! Rout the house out!» reiterated Pew, striking with his stick upon the road.

Then there followed a great to-do through all our old inn, heavy feet pounding to and fro, furniture thrown over, doors kicked in, until the very rocks re-echoed and the men came out again, one after another, on the road and declared that we were nowhere to be found.

And just the same whistle that had alarmed my mother and myself over the dead captain’s money was once more clearly audible through the night, but this time twice repeated. I had thought it to be the blind man’s trumpet, so to speak, summoning his crew to the assault, but I now found that it was a signal from the hillside towards the hamlet, and from its effect upon the buccaneers, a signal to warn them of approaching danger.

«There’s Dirk again», said one. «Twice! We’ll have to budge, mates».

«Budge, you skulk!» cried Pew. «Dirk was a fool and a coward from the first – you wouldn’t mind him. They must be close by; they can’t be far; you have your hands on it. Scatter and look for them, dogs! Oh, shiver my soul», he cried, «if I had eyes!»

This appeal seemed to produce some effect, for two of the fellows began to look here and there among the lumber, but half-heartedly, I thought, and with half an eye to their own danger all the time, while the rest stood irresolute on the road.

«You have your hands on thousands, you fools, and you hang a leg! You’d be as rich as kings if you could find it, and you know it’s here, and you stand there skulking. There wasn’t one of you dared face Bill, and I did it – a blind man! And I’m to lose my chance for you! I’m to be a poor, crawling beggar, sponging for rum, when I might be rolling in a coach! If you had the pluck of a weevil in a biscuit you would catch them still».

«Hang it, Pew, we’ve got the doubloons!» grumbled one.

«They might have hid the blessed thing», said another.

«Take the Georges, Pew, and don’t stand here squalling».

Squalling was the word for it; Pew’s anger rose so high at these objections till at last, his passion completely taking the upper hand, he struck at them right and left in his blindness and his stick sounded heavily on more than one.

These, in their turn, cursed back at the blind miscreant, threatened him in horrid terms, and tried in vain to catch the stick and wrest it from his grasp.

This quarrel was the saving of us, for while it was still raging, another sound came from the top of the hill on the side of the hamlet – the tramp of horses galloping. Almost at the same time a pistol-shot, flash and report, came from the hedge side. And that was plainly the last signal of danger, for the buccaneers turned at once and ran, separating in every direction, one seaward along the cove, one slant across the hill, and so on, so that in half a minute not a sign of them remained but Pew. Him they had deserted, whether in sheer panic or out of revenge for his ill words and blows I know not; but there he remained behind, tapping up and down the road in a frenzy, and groping and calling for his comrades. Finally he took a wrong turn and ran a few steps past me, towards the hamlet, crying, «Johnny, Black Dog, Dirk», and other names, «you won’t leave old Pew, mates – not old Pew!»

Just then the noise of horses topped the rise, and four or five riders came in sight in the moonlight and swept at full gallop down the slope.

At this Pew saw his error, turned with a scream, and ran straight for the ditch, into which he rolled. But he was on his feet again in a second and made another dash, now utterly bewildered, right under the nearest of the coming horses.

The rider tried to save him, but in vain. Down went Pew with a cry that rang high into the night; and the four hoofs trampled and spurned him and passed by. He fell on his side, then gently collapsed upon his face and moved no more.

I leaped to my feet and hailed the riders. They were pulling up, at any rate, horrified at the accident; and I soon saw what they were. One, tailing out behind the rest, was a lad that had gone from the hamlet to Dr. Livesey’s; the rest were revenue officers, whom he had met by the way, and with whom he had had the intelligence to return at once. Some news of the lugger in Kitt’s Hole had found its way to Supervisor Dance and set him forth that night in our direction, and to that circumstance my mother and I owed our preservation from death.

Pew was dead, stone dead. As for my mother, when we had carried her up to the hamlet, a little cold water and salts and that soon brought her back again, and she was none the worse for her terror, though she still continued to deplore the balance of the money. In the meantime the supervisor rode on, as fast as he could, to Kitt’s Hole; but his men had to dismount and grope down the dingle, leading, and sometimes supporting, their horses, and in continual fear of ambushes; so it was no great matter for surprise that when they got down to the Hole the lugger was already under way, though still close in. He hailed her. A voice replied, telling him to keep out of the moonlight or he would get some lead in him, and at the same time a bullet whistled close by his arm. Soon after, the lugger doubled the point and disappeared. Mr. Dance stood there, as he said, «like a fish out of water». Аnd all he could do was to dispatch a man to B. – to warn the cutter.

«And that», said he, «is just about as good as nothing. They’ve got off clean, and there’s an end». «Only», he added, «I’m glad I trod on Master Pew’s corns», for by this time he had heard my story.

I went back with him to the «Admiral Benbow», and you cannot imagine a house in such a state of smash; the very clock had been thrown down by these fellows in their furious hunt after my mother and myself; and though nothing had actually been taken away except the captain’s money-bag and a little silver from the till, I could see at once that we were ruined. Mr. Dance could make nothing of the scene.

«They got the money, you say? Well, then, Hawkins, what in fortune were they after? More money, I suppose?»

«No, sir; not money, I think», replied I. «In fact, sir, I believe I have the thing in my breast pocket; and to tell you the truth, I should like to get it put in safety».

«To be sure, boy; quite right», said he. «I’ll take it, if you like».

«I thought perhaps Dr. Livesey» – I began.

«Perfectly right», he interrupted very cheerily, «perfectly right – a gentleman and a magistrate. And, now I come to think of it, I might as well ride round there myself and report to him or squire. Master Pew’s dead, when all’s done; not that I regret it, but he’s dead, you see, and people will make it out against an officer of his Majesty’s revenue, if make it out they can. Now, I’ll tell you, Hawkins, if you like, I’ll take you along».

I thanked him heartily for the offer, and we walked back to the hamlet where the horses were. By the time I had told mother of my purpose they were all in the saddle.

«Dogger», said Mr. Dance, «you have a good horse; take up this lad behind you».

As soon as I was mounted, holding on to Dogger’s belt, the supervisor gave the word, and the party struck out at a bouncing trot on the road to Dr. Livesey’s house.




5

Кiнець слiпого


Проте, як виявилось, моя цiкавiсть була сильнiшою за переляк. Я не мiг всидiти на мiсцi й виповз обережно з-пiд мiстка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицiю над дорогою перед нашим будинком.

Щойно я встиг зайняти свiй спостережний пункт, як з’явилися вороги, iх було чоловiк сiм чи вiсiм. Вони швидко наближалися. Кроки iхнi гучно лунали на дорозi. Чоловiк з лiхтарем бiг попереду всiх. За ним поспiшали трое, тримаючись за руки. Навiть крiзь туман я спромiгся пiзнати, що чоловiк усерединi цiеi трiйцi – слiпий жебрак. За хвилину я почув його голос i впевнився, що не помилився.

– Розбивайте дверi! – гукнув вiн.

– Єсть, сер! – вiдповiли двое чи трое.

Вони пiдбiгли до «Адмiрала Бенбоу». Чоловiк з лiхтарем поспiшав за ними. Я побачив, як вони зупинились i про щось пошепки радилися. Певно, iх здивувало, що дверi були вiдчиненi. Та ця зупинка тривала недовго, бо слiпий знову почав командувати. Голос його залунав гучнiше й вище, вiн аж палав вiд нетерпiння.

– Заходь, заходь! – кричав вiн, лаючи своiх товаришiв за недостатню швидкiсть.

Четверо чи п’ятеро вбiгло до будинку, а двое лишилося на дорозi з клятим слiпцем. Кiлька хвилин тривала мовчанка, потiм пролунав вигук здивування, i хтось загорланив зсередини:

– Бiллi мертвий!

Але слiпий знову вилаяв iх за затримку.

– Обшукайте його, мерзотнi лiнтюхи! Решта бiжiть нагору, по скриню! – скомандував вiн.

Я чув, як вони загупали чобiтьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтiв од iхньоi ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Вiконце в кiмнатi капiтана розчинилося, задзеленчало розбите скло, i в смугу мiсячного свiтла висунувся чоловiк, гукаючи слiпому, що стояв на дорозi:

– П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!

– А те, що нам треба, там? – проревiв П’ю.

– Грошi тут.

– До бiса грошi! – закричав слiпий. – Я кажу про папери Флiнта!

– Їх щось нiде не видно.

– Гей ви, там, унизу, подивiться, може, вони у Бiллi в кишенях! – знову прокричав слiпий.

Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тiло капiтана, вийшов до дверей корчми.

– Його вже встигли обшукати до нас, – сказав вiн. – Нам нiчого не залишили.

– Нас пограбували хазяi корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очi!.. – крикнув слiпий П’ю. – Вони щойно були тут. Дверi були замкненi на засув, коли я хотiв увiйти. Шукайте ж iх, хлопцi! Шукайте по всiх кутках!..

– Так, вони були тут. Ось навiть свiчку запалену залишили, – сказав розбiйник, що висунувся з вiкна.

– Шукайте, шукайте iх! Перевернiть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землi.

У корчмi зчинилася така метушня, такий гуркiт, що аж луна котилася серед скель: гримiли кроки, ляскали дверi, падали меблi. Нарештi розбiйники почали один по одному виходити з будинку, доповiдаючи, що нiде нас не знайшли.

В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матiр, коли ми лiчили капiтановi грошi. Але цього разу вiн пролунав двiчi. Ранiше я гадав, що цим свистом слiпий скликае своiх товаришiв на штурм, але тепер помiтив, що то був сигнал з горбiв з боку села, що ним розбiйники попереджали про наближення небезпеки.

– Це знову Дерк, – сказав один. – Двiчi! Треба забиратися швидше, братки.

– Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень i боягуз. Нiчого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повиннi iх знайти. Шукайте ж iх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревiв вiн. – Коли б менi очi!..

Цей заклик начебто трохи вплинув на розбiйникiв. Двое з них почали нишпорити серед рiзного мотлоху. Але робили вони це, як здалося менi, не дуже охоче i весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала iм самим. Решта бандитiв нерiшуче тупцялася посеред дороги.

– У вас пiд руками тисячi, а ви мнетеся, мов дурнi! Ви можете стати багатими, як королi, коли знайдете папери, i ви знаете, що вони тут, а все викручуетеся, не хочете навiть поворухнутись. Нiхто з вас не наважився зустрiтися вiч-на-вiч з Бiллi, i це зробив я, слiпець! І через вас я мушу втратити свое щастя! То що ж, менi й надалi залишатись бiдним, жалюгiдним старцем, канючити на чарку рому, коли я мiг би роз’iжджати в каретах?!

– Та хай iм грець, П’ю! Адже грошi вже в нас, – пробурмотiв один.

– А тi клятi папери вони, мабуть, сховали, – додав iнший. – Бери грошi, П’ю, i годi тобi казитися.

П’ю справдi був мов скажений. Останнi заперечення остаточно розлютили його. Вiн почав бити палицею праворуч i лiворуч. Хоч П’ю був i слiпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали слiпого волоцюгу найдобiрнiшою лайкою, супроводжуючи ii страшними погрозами. Вони даремно намагалися спiймати та вихопити в нього з рук палицю.

Ця сварка була для нас порятунком. У самий ii розпал з горбiв, що пiдносилися над селом, почувся цокiт пiдкiв. Майже тiеi ж митi десь за парканом пролунав пiстолетний пострiл i блиснув вогник. Очевидно, це був останнiй сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пiрати кинулися врозтiч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За пiвхвилини з усiеi зграi на дорозi лишився тiльки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в панiцi, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самотi, вiн розлютовано стукотiв палицею по дорозi, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своiх товаришiв. Зрештою вiн збився з дороги i замiсть того, щоб iти до моря, помчав до села.

Вiн пробiг за кiлька крокiв од мене, волаючи щосили:

– Джоннi, Чорний Песе, Дерку!.. – вiн називав i iншi iмена. – Ви ж не кинете старого П’ю, не залишите старого П’ю, братки!

Кiнський тупiт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрiзнити чотирьох чи п’ятьох вершникiв, якi галопом спускалися вниз.

Тодi П’ю зрозумiв свою помилку. Вiн дико закричав i, повернувшись, побiг до придорожнього рiвчака. Вiн впав у нього, але миттю пiдвiвся i, остаточно розгубившись, кинувся бiгти знову, просто пiд копита коней.

Переднiй вершник спробував був обминути його, але не змiг. П’ю потрапив пiд коня i впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розiрвав нiчний морок. Чотири кiнських копита зiм’яли його, притисли до землi й промчали далi. П’ю впав набiк, потiм повiльно перевернувся лицем униз i завмер.

Я вискочив зi схованки i гукнув вершникiв. Вони збилися навколо слiпого, наляканi нещасним випадком. Я вiдразу впiзнав iх. Позаду всiх iхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лiвсi. Іншi були вершники береговоi охорони, яких вiн зустрiв по дорозi i покликав нам на допомогу. Чутки про якийсь двощогловик у Кiттовому Лiгвi дiйшли до начальника митницi Денса, i вiн вирушив туди з вартовими. Лише завдяки цьому ми з матiр’ю i врятувалися вiд неминучоi смертi.

П’ю було вбито. Що ж до моеi матерi, то коли ii вiднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солi, невдовзi прийшла до пам’ятi. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще бiдкалася, що не встигла вiдрахувати своiх грошей.

Тим часом начальник митницi зi своiм загоном поскакав до Кiттового Лiгва. Та оскiльки стражники боялися засiдки, вони спустилися до берега, злiзли з коней i повели iх за поводи. Отже, не дивно, що, коли вони нарештi дiсталися до бухти, вiтрильник уже встиг знятися з якоря, хоч i виднiвся ще досить близько вiд берега. Начальник митницi гукнув людям на борту. У вiдповiдь хтось порадив йому вiдiйти в тiнь, щоб не дiстати доброi порцii свинцю. Тiеi ж митi куля просвистiла бiля самiсiнького його плеча.

Вiтрильник пройшов повз мис i незабаром зник.

Мiстер Денс, за його словами, лишився на березi, «мов риба, викинута з води». Все, що вiн мiг зробити, це надiслати людину в Б., щоб вислати в море сторожевий катер.

– Та це все одно даремно, – сказав вiн. – Вони втекли, i наздогнати iх неможливо. Я радий, – додав вiн, вислухавши моi розповiдi, – що наступив мiстеровi П’ю на мозолю.

Я вже встиг розповiсти йому про слiпого. Разом ми повернулися до корчми. Ви навiть уявити не можете, який ми там побачили розгардiяш. Шукаючи мене й матiр, розбiйники скинули на пiдлогу навiть стiнний годинник. І хоча вони нiчого не взяли, крiм мiшка з капiтановими грошима та кiлькох срiбних монет з нашоi каси, менi вiдразу стало ясно, що ми розоренi.

Мiстер Денс довго нiчого не мiг зрозумiти.

– То, кажеш, вони забрали грошi? Ну, гаразд, Гокiнсе, а що ж вони тодi шукали? Може, ще якiсь грошi?

– Нi, сер, я гадаю, iм потрiбнi були зовсiм не грошi, – вiдповiв я. – Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишенi. Правду кажучи, я хотiв би сховати цю штуку в безпечне мiсце.

– Вiрно, хлопче, цiлком вiрно, – вiдказав вiн. – Давай ii менi, якщо хочеш.

– Я хотiв вiддати ii докторовi Лiвсi… – почав я.

– Цiлком слушно, – гаряче перебив мене мiстер Денс. – Цiлком. Доктор Лiвсi – джентльмен i суддя. Мабуть, менi теж краще поiхати туди й доповiсти про все йому та сквайровi. Як би там не було, а мiстер П’ю помер. Я нiскiлечки не шкодую, але, бачиш, його забито, i можуть знайтися люди, якi радi будуть обвинуватити офiцера береговоi охорони в цiй смертi. Чуеш, Гокiнсе? Якщо хочеш, я вiзьму й тебе з собою.

Я радiсно подякував йому за запрошення, i ми повернулися до села, де стояли конi. Поки я розповiдав матерi про свiй намiр, всi вже посiдали верхи.

– Доггере, – сказав мiстер Денс, – у вас добрий кiнь. Посадiть цього молодця до себе за спину.

Щойно я встиг злiзти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник охорони вiддав команду, i загiн клусом поскакав по дорозi до будинку доктора Лiвсi.




6

The Captain’s Papers


Wе rode hard all the way till we drew up before Dr. Livesey’s door. The house was all dark to the front.

Mr. Dance told me to jump down and knock, and Dogger gave me a stirrup to descend by. The door was opened almost at once by the maid.

«Is Dr. Livesey in?» I asked.

«No», she said, «he had come home in the afternoon but had gone up to the hall to dine and pass the evening with the squire».

«So there we go, boys», said Mr. Dance.

This time, as the distance was short, I did not mount, but ran with Dogger’s stirrup-leather to the lodge gates and up the long, leafless, moonlit avenue to where the white line of the hall buildings looked on either hand on great old gardens. Here Mr. Dance dismounted, and taking me along with him, was admitted at a word into the house.

The servant led us down a matted passage and showed us at the end into a great library, all lined with bookcases and busts upon the top of them, where the squire and Dr. Livesey sat, pipe in hand, on either side of a bright fire.

I had never seen the squire so near at hand. He was a tall man, over six feet high, and broad in proportion, and he had a bluff, rough-and-ready face, all roughened and reddened and lined in his long travels. His eyebrows were very black, and moved readily, and this gave him a look of some temper, not bad, you would say, but quick and high.

«Come in, Mr. Dance», says he, very stately and condescending.

«Good evening, Dance», says the doctor with a nod. «And good evening to you, friend Jim. What good wind brings you here?»

The supervisor stood up straight and stiff and told his story like a lesson; and you should have seen how the two gentlemen leaned forward and looked at each other, and forgot to smoke in their surprise and interest. When they heard how my mother went back to the inn, Dr. Livesey fairly slapped his thigh, and the squire cried «Bravo!» and broke his long pipe against the grate. Long before it was done, Mr. Trelawney (that, you will remember, was the squire’s name) had got up from his seat and was striding about the room, and the doctor, as if to hear the better, had taken off his powdered wig and sat there looking very strange indeed with his own close-cropped black poll.

At last Mr. Dance finished the story.

«Mr. Dance», said the squire, «you are a very noble fellow. And as for riding down that black, atrocious miscreant, I regard it as an act of virtue, sir, like stamping on a cockroach. This lad Hawkins is a trump, I perceive. Hawkins, will you ring that bell? Mr. Dance must have some ale».

«And so, Jim», said the doctor, «you have the thing that they were after, have you?»

«Here it is, sir», said I, and gave him the oilskin packet.

The doctor looked it all over, as if his fingers were itching to open it; but instead of doing that, he put it quietly in the pocket of his coat.

«Squire», said he, «when Dance has had his ale he must, of course, be off on his Majesty’s service; but I mean to keep Jim Hawkins here to sleep at my house, and with your permission, I propose we should have up the cold pie and let him sup».

«As you will, Livesey», said the squire; «Hawkins has earned better than cold pie».

So a big pigeon pie was brought in and put on a sidetable, and I made a hearty supper, for I was as hungry as a hawk, while Mr. Dance was further complimented and at last dismissed.

«And now, squire», said the doctor.

«And now, Livesey», said the squire in the same breath.

«One at a time, one at a time», laughed Dr. Livesey.

«You have heard of this Flint, I suppose?»

«Heard of him!» cried the squire. «Heard of him, you say! He was the bloodthirstiest buccaneer that sailed. Blackbeard was a child to Flint. The Spaniards were so prodigiously afraid of him that, I tell you, sir, I was sometimes proud he was an Englishman. I’ve seen his top-sails with these eyes, off Trinidad, and the cowardly son of a rum-puncheon that I sailed with put back – put back, sir, into Port of Spain».

«Well, I’ve heard of him myself, in England», said the doctor. «But the point is, had he money?»

«Money!» cried the squire. «Have you heard the story? What were these villains after but money? What do they care for but money? For what would they risk their rascal carcasses but money?»

«That we shall soon know», replied the doctor. «But you are so confoundedly hot-headed and exclamatory that I cannot get a word in. What I want to know is this: supposing that I have here in my pocket some clue to where Flint buried his treasure. Will that treasure amount to much?»

«Amount, sir!» cried the squire. «It will amount to this: if we have the clue you talk about, I fit out a ship in Bristol dock, and take you and Hawkins here along, and I’ll have that treasure if I search a year».

«Very well», said the doctor. «Now, then, if Jim is agreeable, we’ll open the packet»; and he laid it before him on the table.

The bundle was sewn together, and the doctor had to get out his instrument case and cut the stitches with his medical scissors. It contained two things – a book and a sealed paper.

«First of all we’ll try the book», observed the doctor.

The squire and I were both peering over his shoulder as he opened it, for Dr. Livesey had kindly motioned me to come round from the side-table, where I had been eating, to enjoy the sport of the search. On the first page there were only some scraps of writing, such as a man with a pen in his hand might make for idleness or practice. One was the same as the tattoo mark, «Billy Bones his fancy»; then there was «Mr. W. Bones, mate», «No more rum», «Off Palm Key he got itt», and some other snatches, mostly single words and unintelligible. I could not help wondering who it was that had «got itt», and what «itt» was that he got. A knife in his back as like as not.

«Not much instruction there», said Dr. Livesey as he passed on.

The next ten or twelve pages were filled with a curious series of entries. There was a date at one end of the line and at the other a sum of money, as in common account-books, but instead of explanatory writing, only a varying number of crosses between the two.

On the 12th of June, 1745, for instance, a sum of seventy pounds had plainly become due to someone, and there was nothing but six crosses to explain the cause. In a few cases, to be sure, the name of a place would be added, as «Offe Caraccas», or a mere entry of latitude and longitude, as «62?17'20'; 19?2'40'».

The record lasted over nearly twenty years, the amount of the separate entries growing larger as time went on, and at the end a grand total had been made out after five or six wrong additions, and these words appended, «Bones, his pile».

«I can’t make head or tail of this», said Dr. Livesey.

«The thing is as clear as noonday», cried the squire. «This is the black-hearted hound’s account-book. These crosses stand for the names of ships or towns that they sank or plundered. The sums are the scoundrel’s share, and where he feared an ambiguity, you see he added something clearer. „Offe Caraccas“, now; you see, here was some unhappy vessel boarded off that coast. God help the poor souls that manned her – coral long ago».

«Right!» said the doctor. «See what it is to be a traveller. Right! And the amounts increase, you see, as he rose in rank».

There was little else in the volume but a few bearings of places noted in the blank leaves towards the end and a table for reducing French, English, and Spanish moneys to a common value.

«Thrifty man!» cried the doctor. «He wasn’t the one to be cheated».

«And now», said the squire, «for the other».

The paper had been sealed in several places with a thimble by way of seal; the very thimble, perhaps, that I had found in the captain’s pocket. The doctor opened the seals with great care, and there fell out the map of an island, with latitude and longitude, soundings, names of hills and bays and inlets, and every particular that would be needed to bring a ship to a safe anchorage upon its shores. It was about nine miles long and five across, shaped, you might say, like a fat dragon standing up, and had two fine land-locked harbours, and a hill in the centre part marked «The Spy-glass». There were several additions of a later date, but above all, three crosses of red ink – two on the north part of the island, one in the southwest – and beside this last, in the same red ink, and in a small, neat hand, very different from the captain’s tottery characters, these words:



«Bulk of treasure here».


Over on the back the same hand had written this further information:



Tall tree, Spy-glass shoulder, bearing a point to the N. of N.N.E.

Skeleton Island E.S.E. and by E.

Ten feet.

The bar silver is in the north cache; you can find it by the trend of the east hummock, ten fathoms south of the black crag with the face on it.

The arms are easy found, in the sand-hill, N. point of north inlet cape, bearing E. and a quarter N.

J.F.


That was all; but brief as it was, and to me incomprehensible, it filled the squire and Dr. Livesey with delight.

«Livesey», said the squire, «you will give up this wretched practice at once. Tomorrow I start for Bristol. In three weeks’ time – three weeks! – two weeks – ten days – we’ll have the best ship, sir, and the choicest crew in England. Hawkins shall come as cabin-boy. You’ll make a famous cabin-boy, Hawkins. You, Livesey, are ship’s doctor; I am admiral. We’ll take Redruth, Joyce, and Hunter. We’ll have favourable winds, a quick passage, and not the least difficulty in finding the spot, and money to eat, to roll in, to play duck and drake with ever after».

«Trelawney», said the doctor, «I’ll go with you; and I’ll go bail for it, so will Jim, and be a credit to the undertaking. There’s only one man I’m afraid of».

«And who’s that?» cried the squire. «Name the dog, sir!»

«You», replied the doctor; «for you cannot hold your tongue. We are not the only men who know of this paper. These fellows who attacked the inn tonight – bold, desperate blades, for sure – and the rest who stayed aboard that lugger, and more, I dare say, not far off, are, one and all, through thick and thin, bound that they’ll get that money. We must none of us go alone till we get to sea. Jim and I shall stick together in the meanwhile; you’ll take Joyce and Hunter when you ride to Bristol, and from first to last, not one of us must breathe a word of what we’ve found».

«Livesey», returned the squire, «you are always in the right of it. I’ll be as silent as the grave».




6

Капiтановi папери


Ми мчали щодуху всю дорогу i зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лiвсi. У вiкнах по всьому фасаду було темно.

Мiстер Денс наказав менi зiйти з коня i постукати, Доггер пiдставив стремено, щоб менi легше було стрибати. Майже одразу служниця вiдчинила дверi.

– Доктор Лiвсi вдома? – спитав я.

– Нi, нема, – вiдповiла служниця. – Вiн приходив додому вдень, а тепер пiшов пообiдати й перебути вечiр у сквайра.

– Їдьмо туди, хлопцi, – сказав мiстер Денс.

До садиби сквайра було недалеко. Я навiть не сiв у сiдло, а побiг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.

Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита мiсячним промiнням алея вела до помiщицького будинку, що бiлiв у глибинi парку. Тут мiстер Денс зiскочив з коня i, взявши мене за руку, пiшов до будинку. Нас негайно пустили туди.

Служник провiв нас по вкритому килимами коридору до бiблiотеки, де стояло безлiч книжкових шаф з погруддями на них. Бiля камiна сидiли, посмоктуючи люльки, доктор Лiвсi i сквайр.

Я нiколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зрiст чоловiк, понад шiсть футiв заввишки, плечистий, з круглим почервонiлим обличчям, що огрубiло i вкрилося зморшками вiд довгих мандрiв. Дуже рухливi чорнi брови вказували на його хоч i не злу, але трохи гордовиту i запальну вдачу.

– Заходьте, мiстере Денс, – сказав вiн повагом, але милостиво.

– Добрий вечiр, Денсе, – сказав лiкар, кивнувши головою. – Добрий вечiр i тобi, друже. Якими вiтрами занесло вас сюди?

Начальник охорони виструнчився по-вiйськовому й переказав усi нашi пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацiкавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед i поглядали один на одного, забувши навiть про своi люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночi повернулася до корчми, доктор Лiвсi захоплено ляснув себе по колiну, а сквайр гукнув «браво» i розбив свою довгу люльку об решiтку камiна. Вже в серединi оповiдання мiстер Трiлонi (так, як ви пригадуете, звали сквайра) схопився зi свого мiсця i почав збуджено ходити по кiмнатi. А лiкар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.

Нарештi мiстер Денс закiнчив свою розповiдь.

– Мiстере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього брудного негiдника, то я вважаю це за доброчесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганiв!.. А Гокiнс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокiнсе, подзвони у той дзвоник. Мiстер Денс мае випити елю.

– Отже, Джiме, – сказав лiкар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?

– Ось воно, сер, – вiдповiв я i подав йому пакет.

Лiкар оглянув пакет з усiх бокiв так, немов у нього руки свербiли негайно розкрити його. Та вiн цього не зробив, а спокiйно поклав пакет у кишеню свого сюртука.

– Сквайре, – сказав вiн, – коли Денс вип’е пива, йому треба буде повернутися до своiх службових обов’язкiв. А Джiма Гокiнса я думаю залишити тут. Вiн заночуе в моему домi, i, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряе.

– Звичайно, Лiвсi, про що мова! – вiдповiв сквайр. – Гокiнс заслужив сьогоднi бiльшого, нiж паштет.

Менi принесли великий шмат паштету з голубiв. Сiвши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом мiстер Денс вислухав ще кiлька комплiментiв i пiшов.

– А тепер, сквайре… – сказав лiкар.

– А тепер, Лiвсi… – сказав тiеi ж митi сквайр.

– В один голос! – розсмiявся доктор Лiвсi. – Сподiваюсь, ви чули про цього Флiнта.

– Чи чув я про Флiнта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаете, чи чув я про Флiнта? Та це ж був найкровожернiший з усiх пiратiв, якi будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порiвняннi з Флiнтом просто дитина. Іспанцi так боялися його, що, мiж нами кажучи, сер, я iнодi навiть пишався з тим, що вiн англiець. Я бачив його вiтрила на власнi очi бiля Тринiдаду, але лякливий наш капiтан, помiтивши iх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.

– Так, я й сам чув про нього тут, в Англii, – сказав лiкар. – Але мова ось про що: чи були в нього грошi?

– Грошi! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповiдав Денс? Чого ж iще шукали тi волоцюги, як не грошей? Хiба ж iм треба ще щось, крiм грошей? Заради чого б вони ризикували своею пiдлою шкурою?

– Про це ми скоро довiдаемося, – вiдповiв лiкар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотiв би з’ясувати одне: скажiмо, тут, у моiй кишенi, лежить ключ, який може нам вказати мiсце, де Флiнт сховав своi скарби. Та чи цi скарби вартi розшукiв?

– Чи вартi розшукiв, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, вартi! Якщо ми справдi маемо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, вiзьму вас i Гокiнса з собою i здобуду цi скарби, навiть якщо шукатиму iх рiк!

– Прекрасно, – сказав лiкар. – У такому разi, якщо Джiм не заперечуе, давайте розкриемо пакет.

І вiн поклав згорток на стiл.

Пакет був мiцно зашитий нитками. Лiкар розкрив свiй ящик з iнструментами i розрiзав шви хiрургiчними ножицями. У згортку було двi речi: зошит i запечатаний конверт.

– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лiкар.

Сквайр i я зацiкавлено дивилися лiкаревi через плече, як вiн перегортав сторiнки зошита, бо, перш нiж розкрити його, вiн ласкаво покликав мене до себе вiд столика, за яким я вечеряв, i запропонував взяти участь у дослiдженнi загадкового згортка.

На першiй сторiнцi зошита ми побачили лише кiлька уривчастих слiв, нiби хтось знiчев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Мiж iншим, тут був i той напис, що його капiтан витатуював у себе на руцi: «Хай здiйсняться мрii Бiллi Бонса», й iншi, йому подiбнi, як наприклад: «Мiстер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кi вiн дiстав усе». Були й iншi написи, що складалися здебiльшого з одного слова, чи й зовсiм незрозумiлi. Мене дуже зацiкавило, хто саме був той, що «дiстав усе», i що таке оте «все». Можливо, удар ножем у спину?

– Ну, тут мало цiкавого, – сказав доктор Лiвсi, гортаючи зошит далi.

Наступнi десять чи дванадцять сторiнок були заповненi якоюсь дивовижною бухгалтерiею. На одному кiнцi рядка стояла дата, а на другому – сума, як i заведено в бухгалтерських рахунках. Але замiсть пояснювальних записiв мiж датою i сумою стояло тiльки рiзне число хрестикiв.

Наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сiмдесят фунтiв стерлiнгiв, але замiсть пояснення, звiдки вони взялися, стояло тiльки шiсть хрестикiв. А втiм, зрiдка додавалася назва мiсцевостi, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу i широту, наприклад: «62?17'20'; 19?2'40'».

Записи велися майже двадцять рокiв. Зафiксованi суми весь час зростали. А в самому кiнцi, пiсля п’яти чи шести помилкових закреслених пiдрахункiв, було пiдбито загальний пiдсумок i зроблено напис: «Бонсова пайка».

– Нiчогiсiнько не розумiю! – сказав доктор Лiвсi.

– Та тут же все ясно, як день! – вигукнув сквайр. – Перед нами прибуткова книга цього пiдлого пса. Хрестиками замiнено назви кораблiв та мiст, що вони iх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього розбiйника у загальнiй здобичi. Там, де остерiгався неточностi, вiн додавав деякi пояснення, як-от «навпроти Каракаса». Це значить, що там вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи, Боже, бiдолашним душам, що були на цьому кораблi.

– Справдi! – погодився лiкар. – От що значить бути мандрiвником! Таки так! Бачте, i прибутки його зростали в мiру того, як вiн пiдвищувався рангом.

Бiльше нiяких записiв там не було, крiм назв кiлькох мiсцевостей, що були написанi на окремiй сторiнцi в кiнцi зошита, i таблицi для обчислювання французьких, англiйських та iспанських грошей на монету, яка була в обiгу.

– Бережливий злодюга! – вигукнув лiкар. – Цього нелегко було обдурити.

– А тепер, – сказав сквайр, – подивимось, що тут.

Конверт був запечатаний у кiлькох мiсцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той, що я його знайшов у кишенi капiтана. Лiкар обережно розкрив конверт, i з нього на стiл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря бiля берегiв, з назвами бухт, мисiв i заток. Взагалi, тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно пiдвести корабель до берега й кинути якiр.

Острiв тягнувся на дев’ять миль уздовж i на п’ять вшир. Формою своею вiн нагадував товстого дракона, що звiвся на заднi лапи. На картi було позначено двi добре захищенi гаванi й гора в центрi острова, що мала назву «Пiдзорна Труба».

Крiм того, на картi були рiзнi додатковi позначки, зробленi пiзнiше. Найбiльше впадали в око три хрестики, написанi червоним чорнилом: два в пiвнiчнiй частинi острова i один – у пiвденно-захiднiй. Бiля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрiбним чiтким почерком, що дуже вiдрiзнявся вiд карлючок капiтана, було написано:



«Бiльша частина скарбу тут».


На зворотному боцi карти тим самим почерком були написанi такi пояснення:



«Високе дерево на схилi Пiдзорноi Труби, напрямок на пiвнiч вiд пiвнiч-пiвнiч-сходу.

Острiв Скелета схiд-пiвдень-схiд i на схiд.

Десять футiв.

Злитки срiбла в пiвнiчнiй ямi. Знайдеш ii, йдучи узлiссям зi схiдного боку, за десять сажнiв на пiвдень вiд Чорноi скелi, просто проти неi.

Зброю знайти легко, вона в пiщаному горбi на пiвнiчному кiнцi Пiвнiчного мису, тримаючись на схiд i на чверть румба до пiвночi.

Д. Ф.»


І все. Та хоч як це було коротко й незрозумiло для мене, але сквайра i доктора Лiвсi записи цi захопили.

– Лiвсi, – заявив сквайр, – вам треба негайно покинути вашу кляту лiкарську практику. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижнi – та якi там три тижнi… за два тижнi… за десять днiв ми матимемо найкраще судно, сер, i найдобiрнiший екiпаж в Англii. Гокiнс буде в нас юнгою. З тебе вийде неабиякий юнга, Гокiнсе. Ви, Лiвсi, – корабельний лiкар. Я – адмiрал. Ми вiзьмемо з собою Редрета, Джойса i Хантера. Погожий вiтер швидко домчить нас до мiсця. Вiдшукати там скарб буде зовсiм не важко. І в нас стане стiльки грошей, що хоч iж iх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою…

– Трiлонi, – вiдповiв лiкар, – я iду з вами. І ручуся за себе й за Джiма, що ми обидва виправдаемо ваше довiр’я. Є тiльки одна людина, якоi я побоююсь.

– Хто це? – вигукнув сквайр. – Назвiть менi цього негiдника, сер!

– Це ви, – вiдповiв лiкар. – Бо ви не можете тримати язика за зубами. Не тiльки ми знаемо про цi папери. Розбiйники, якi вчинили напад на корчму цiеi ночi, хоробрi, вiдчайдушнi шибайголови, а решта, що лишалася на борту того вiтрильника, – ще бiльшi, насмiлюся сказати. За всяку цiну вони намагатимуться здобути цi грошi. Жоден iз нас не повинен ходити поодинцi, поки ми не вийдемо в море. Я i Джiм лишимося тут до вiд’iзду. Ви берiть з собою Джойса i Хантера i iдьте до Бристоля. І жоден iз нас не повинен нiкому казати нi слова про нашу знахiдку.

– Лiвсi, – вiдповiв сквайр, – ви завжди маете рацiю. Я мовчатиму, як могила.




Part two

The Sea-cook

Частина друга

Корабельний кок





7

I Go to Bristol


It was longer than the squire imagined ere we were ready for the sea, and none of our first plans – not even Dr. Livesey’s, of keeping me beside him – could be carried out as we intended. The doctor had to go to London for a physician to take charge of his practice; the squire was hard at work at Bristol; and I lived on at the hall under the charge of old Redruth, the gamekeeper, almost a prisoner, but full of sea-dreams and the most charming anticipations of strange islands and adventures. I brooded by the hour together over the map, all the details of which I well remembered. Sitting by the fire in the housekeeper’s room, I approached that island in my fancy from every possible direction. I explored every acre of its surface; I climbed a thousand times to that tall hill they call the Spy-glass, and from the top enjoyed the most wonderful and changing prospects. Sometimes the isle was thick with savages, with whom we fought, sometimes full of dangerous animals that hunted us, but in all my fancies nothing occurred to me so strange and tragic as our actual adventures.

So the weeks passed on, till one fine day there came a letter addressed to Dr. Livesey, with this addition, «To be opened, in the case of his absence, by Tom Redruth or young Hawkins». Obeying this order, we found, or rather I found – for the gamekeeper was a poor hand at reading anything but print – the following important news:



«Old Anchor Inn, Bristol, March 1, 17

Dear Livesey – As I do not know whether you are at the hall or still in London, I send this in double to both places.

The ship is bought and fitted. She lies at anchor, ready for sea. You never imagined a sweeter schooner – a child might sail her – two hundred tons; name, „Нispaniola“.

I got her through my old friend, Blandly, who has proved himself throughout the most surprising trump. The admirable fellow literally slaved in my interest, and so, I may say, did everyone in Bristol, as soon as they got wind of the port we sailed for – treasure, I mean».


«Redruth», said I, interrupting the letter, «Dr. Livesey will not like that. The squire has been talking, after all».

«Well, who’s a better right?» growled the gamekeeper. «A pretty rum go if squire ain’t to talk for Dr. Livesey, I should think».

At that I gave up all attempts at commentary and read straight on:



«Blandly himself found the „Нispaniola“, and by the most admirable management got her for the merest trifle. There is a class of men in Bristol monstrously prejudiced against Blandly. They go the length of declaring that this honest creature would do anything for money, that the „Нispaniola“ belonged to him, and that he sold it me absurdly high – the most transparent calumnies. None of them dare, however, to deny the merits of the ship.

So far there was not a hitch. The workpeople, to be sure – riggers and what not – were most annoyingly slow; but time cured that. It was the crew that troubled me.

I wished a round score of men – in case of natives, buccaneers, or the odious French – and I had the worry of the deuce itself to find so much as half a dozen, till the most remarkable stroke of fortune brought me the very man that I required.

I was standing on the dock, when, by the merest accident, I fell in talk with him. I found he was an old sailor, kept a public-house, knew all the seafaring men in Bristol, had lost his health ashore, and wanted a good berth as cook to get to sea again. He had hobbled down there that morning, he said, to get a smell of the salt.

I was monstrously touched – so would you have been – and, out of pure pity, I engaged him on the spot to be ship’s cook. Long John Silver, he is called, and has lost a leg; but that I regarded as a recommendation, since he lost it in his country’s service, under the immortal Hawke. He has no pension, Livesey. Imagine the abominable age we live in!

Well, sir, I thought I had only found a cook, but it was a crew I had discovered. Between Silver and myself we got together in a few days a company of the toughest old salts imaginable – not pretty to look at, but fellows, by their faces, of the most indomitable spirit. I declare we could fight a frigate.

Long John even got rid of two out of the six or seven I had already engaged. He showed me in a moment that they were just the sort of fresh-water swabs we had to fear in an adventure of importance.

I am in the most magnificent health and spirits, eating like a bull, sleeping like a tree, yet I shall not enjoy a moment till I hear my old tarpaulins tramping round the capstan. Seaward, ho! Hang the treasure! It’s the glory of the sea that has turned my head. So now, Livesey, come post; do not lose an hour, if you respect me.

Let young Hawkins go at once to see his mother, with Redruth for a guard; and then both come full speed to Bristol.

John Trelawney.



Postscript – I did not tell you that Blandly, who, by the way, is to send a consort after us if we don’t turn up by the end of August, had found an admirable fellow for sailing master – a stiff man, which I regret, but in all other respects a treasure. Long John Silver unearthed a very competent man for a mate, a man named Arrow. I have a boatswain who pipes, Livesey; so things shall go man-o’-war fashion on board the good ship „Hispaniola“.

I forgot to tell you that Silver is a man of substance. I know of my own knowledge that he has a banker’s account, which has never been overdrawn. He leaves his wife to manage the inn; and as she is a woman of colour, a pair of old bachelors like you and I may be excused for guessing that it is the wife, quite as much as the health, that sends him back to roving.

J. T.

P.P.S. – Hawkins may stay one night with his mother.

J. T».


You can fancy the excitement into which that letter put me. I was half beside myself with glee; and if ever I despised a man, it was old Tom Redruth, who could do nothing but grumble and lament. Any of the under-gamekeepers would gladly have changed places with him; but such was not the squire’s pleasure, and the squire’s pleasure was like law among them all. Nobody but old Redruth would have dared so much as even to grumble.

The next morning he and I set out on foot for the «Admiral Benbow», and there I found my mother in good health and spirits. The captain, who had so long been a cause of so much discomfort, was gone where the wicked cease from troubling. The squire had had everything repaired, and the public rooms and the sign repainted, and had added some furniture – above all a beautiful armchair for mother in the bar. He had found her a boy as an apprentice also so that she should not want help while I was gone.

It was on seeing that boy that I understood, for the first time, my situation. I had thought up to that moment of the adventures before me, not at all of the home that I was leaving; and now, at sight of this clumsy stranger, who was to stay here in my place beside my mother, I had my first attack of tears. I am afraid I led that boy a dog’s life, for as he was new to the work, I had a hundred opportunities of setting him right and putting him down, and I was not slow to profit by them.

The night passed, and the next day, after dinner, Redruth and I were afoot again and on the road. I said good-bye to mother and the cove where I had lived since I was born, and the dear old «Admiral Benbow» – since he was repainted, no longer quite so dear. One of my last thoughts was of the captain, who had so often strode along the beach with his cocked hat, his sabre-cut cheek, and his old brass telescope. Next moment we had turned the corner and my home was out of sight.

The mail picked us up about dusk at the «Royal George» on the heath. I was wedged in between Redruth and a stout old gentleman, and in spite of the swift motion and the cold night air, I must have dozed a great deal from the very first, and then slept like a log up hill and down dale through stage after stage, for when I was awakened at last it was by a punch in the ribs, and I opened my eyes to find that we were standing still before a large building in a city street and that the day had already broken a long time.

«Where are we?» I asked.

«Bristol», said Tom. «Get down».

Mr. Trelawney had taken up his residence at an inn far down the docks to superintend the work upon the schooner. Thither we had now to walk, and our way, to my great delight, lay along the quays and beside the great multitude of ships of all sizes and rigs and nations. In one, sailors were singing at their work, in another there were men aloft, high over my head, hanging to threads that seemed no thicker than a spider’s. Though I had lived by the shore all my life, I seemed never to have been near the sea till then. The smell of tar and salt was something new. I saw the most wonderful figureheads, that had all been far over the ocean. I saw, besides, many old sailors, with rings in their ears, and whiskers curled in ringlets, and tarry pigtails, and their swaggering, clumsy sea-walk; and if I had seen as many kings or archbishops I could not have been more delighted.

And I was going to sea myself, to sea in a schooner, with a piping boatswain and pig-tailed singing seamen, to sea, bound for an unknown island, and to seek for buried treasure!

While I was still in this delightful dream, we came suddenly in front of a large inn and met squire Trelawney, all dressed out like a sea-officer, in stout blue cloth, coming out of the door with a smile on his face and a capital imitation of a sailor’s walk.

«Here you are», he cried, «and the doctor came last night from London. Bravo! The ship’s company complete!»

«Oh, sir», cried I, «when do we sail?»

«Sail!» says he. «We sail tomorrow!»




7

Я iду до Бристоля


Значно бiльше часу минуло, нiж гадав сквайр, поки ми були готовi вийти в море. Не здiйснилися й iншi нашi плани, навiть намiр доктора Лiвсi бути зi мною: йому довелося поiхати до Лондона, аби знайти того, хто замiнив би його на час вiдсутностi. Сквайр клопотав у Бристолi. А я жив у його садибi пiд охороною старого егеря Редрета майже як в’язень, весь сповнений мрiй про море, про дивнi острови й пригоди. Багато годин просидiв я над картою i вивчив ii напам’ять. Сидячи бiля вогню в кiмнатi домоурядника, я в мрiях своiх пiдпливав до острова з рiзних бокiв. Дослiджував кожен вершок його поверхнi, у тисячний раз видирався нагору, що ii пiрати назвали Пiдзорною Трубою, i з вершини ii милувався чудовими й мiнливими краевидами. Інодi в моiй уявi острiв аж кишiв дикунами, i ми змушенi були вiд них захищатись. Інодi його заселяли небезпечнi хижi звiрi, якi ганялися за нами. Але при всiй моiй фантазii я не мiг передбачити тих дивних i трагiчних подiй, що сталися з нами там насправдi.

Так минали тижнi, аж поки одного чудового дня надiйшов лист, адресований докторовi Лiвсi, з такою припискою:



«Якщо лiкар вiдсутнiй, лист мають вiдкрити Том Редрет або молодий Гокiнс».


Пiдкоряючись цьому наказовi, ми прочитали (або, точнiше, я прочитав, бо егер так-сяк мiг читати тiльки друковане) такi важливi новини:



«Готель „Старий якiр“, Бристоль

1 березня 17… року.

Дорогий Лiвсi!

Не знаючи, чи ви зараз у моiй садибi, чи ще в Лондонi, я пишу одночасно на обидвi адреси.

Судно придбано й споряджено. Воно стоiть на якорi, готове до вiдплиття. Ви нiколи й не мрiяли про кращу шхуну – дитина може нею керувати. Мiсткiсть – двiстi тонн. Назва – „Еспаньйола“.

Я дiстав ii з допомогою мого давнього приятеля Блендлi, який виявився чудовим дiлком. Цей прекрасний чоловiк працював для мене достоту мов каторжний. Та що казати, кожен у Бристолi хотiв допомогти менi, варто було тiльки натякнути про мету нашого плавання, тобто про нашi скарби…»


– Редрет, – сказав я, перериваючи читання, – докторовi Лiвсi це не сподобаеться. Сквайр таки роздзвонив про все.

– А хто важливiший, сквайр чи твiй лiкар? – пробурмотiв егер. – Чого б це йому мовчати? Щоб догодити докторовi Лiвсi, чи що?

Я не став з ним сперечатися i читав далi:



«Блендлi сам вiдшукав „Еспаньйолу“ i, завдяки своiй спритностi, купив ii за смiховинно малу цiну. Правда, е в Бристолi людцi, якi дуже не люблять Блендлi. Вони навiть базiкають, нiби цей чесний чоловiк все робить тiльки за грошi, нiби „Еспаньйола“ належала йому i вiн продав менi ii втридорога, – безсоромний наклеп! Нiхто з них не наважуеться, проте, заперечувати добру якiсть судна.

Отже, досi не було нiяких затримок. Щоправда, робiтники спочатку працювали мляво, але потiм справа пiшла краще. Багато довелося клопотатись, щоб пiдiбрати команду.

Я вирiшив найняти чоловiк двадцять – на випадок нападу тубiльцiв, пiратiв або клятих французiв. Я вже просто з сил вибився, а знайшов тiльки пiвтузеня чоловiк, аж от щасливий випадок послав саме ту людину, яка менi була потрiбна.

Я стояв на набережнiй, коли зовсiм випадково розбалакався з ним. Виявилося, що вiн старий моряк, тримае корчму, знае всiх морякiв у Бристолi. Втратив здоров’я на березi й хоче найнятися хоч би кухарем на яке-небудь судно, щоб знову пiти в море. Того ранку, за його словами, вiн прийшов у порт тiльки для того, щоб подихати солоним морським повiтрям.

Це мене дуже зворушило (вас це теж неодмiнно б зворушило). З жалю я запропонував йому мiсце корабельного кухаря. Звуть його Довгим Джоном Сiльвером. У нього немае однiеi ноги. Але це, на мою думку, тiльки добре рекомендуе його, бо ногу свою вiн утратив, служачи батькiвщинi пiд начальством безсмертного Гока. Вiн не одержуе пенсii, Лiвсi. Подумайте тiльки, в який ганебний вiк ми живемо!

Так от, сер, я гадав, що знайшов тiльки кухаря, а виявилось, що вiдкрив цiлий екiпаж. Сiльвер i я, ми за кiлька днiв пiдiбрали команду справжнiх випробуваних просолених морякiв – не дуже, мабуть, привабливих на вигляд, але, судячи з iхнiх облич, вiдчайдухiв. Запевняю, що з таким екiпажем ми можемо пiти в бiй хоч би й проти фрегата.

Довгий Джон навiть порадив менi позбутися двох iз шести чи семи чоловiк, що я iх найняв ранiше. Вiн за якусь хвилину довiв менi, що вони прiсноводнi швабри, з якими не можна зв’язуватись, коли йдеш у небезпечне плавання.

Почуваю себе чудово: iм наче бик, сплю мов колода. І все-таки нетерпляче жду тiеi митi, коли залопотять нашi вiтрила. Гей, швидше б у море! До дiдька скарби! Море, а не скарби, паморочить менi голову! Отже, Лiвсi, мчiть сюди. Не втрачайте нi години, якщо ви поважаете мене.

Вiдпустiть молодого Гокiнса пiд охороною Редрета попрощатися з матiр’ю, а потiм нехай обидва повним ходом поспiшають до Бристоля.

Джон Трiлонi.



Post scriptum. Забув вам сказати, що Блендлi, який обiцяв надiслати нам на допомогу ще одне судно, якщо ми не повернемося до кiнця серпня, знайшов нам чудового капiтана. Цей капiтан чудова людина, але страшенно впертий. Довгий Джон Сiльвер викопав нам дуже тямущого штурмана, на iм’я Ерроу. А я, Лiвсi, вже маю на оцi боцмана, який грае на рiжку. Отже, на борту нашоi доброi „Еспаньйоли“ все буде, як на вiйськовому кораблi.

Забув написати вам, що Сiльвер – людина, яка мае своi кошти. Я знаю, що в нього е поточний рахунок у банку. Хазяйнувати в корчмi вiн залишае дружину. Вона не належить до бiлоi раси, i в таких запеклих холостякiв, як ми з вами, мимоволi майне думка, що не тiльки турботи про власне здоров’я, а також i жiнка женуть його знову в море.

Дж. Т.

P. P. S. Гокiнс може залишитися на нiч у своеi матерi.

Дж. Т.».


Можете уявити, як схвилював мене цей лист. Я страшенно був радий. І якщо я будь-коли зневажав когось, – то це був старий Том Редрет, який тiльки буркотiв i скаржився. Будь-хто з молодших егерiв радо погодився б iхати замiсть нього. Але не було на те волi сквайра, а воля сквайра – закон для його слуг. Нiхто, крiм старого Редрета, не наважився б навiть i буркнути.

Наступного ранку ми з ним пiшки вирушили до «Адмiрала Бенбоу», i там я побачив свою матiр при доброму здоров’i i у доброму настроi. Зi смертю капiтана закiнчилися всi неприемностi, що iх вiн нам завдав. Сквайр на власнi кошти наказав полагодити все поламане в корчмi, наново пофарбувати стiни й вивiску, ще й додав деякi меблi. За прилавком тепер стояло чудове крiсло для матерi. Вiн знайшов iй також хлопчика на допомогу на час моеi вiдсутностi.

Тiльки побачивши цього хлопчика, я вперше зрозумiв, на що йду. До цiеi хвилини я думав тiльки про пригоди, якi на мене чекають, але зовсiм забув про дiм, який покидаю. І тепер, побачивши цього незграбного чужого хлопчика, що мав лишитися тут, на моему мiсцi, бiля моеi матерi, я вперше заплакав. Боюсь, що я безсовiсно мучив його. Робота для нього була зовсiм новою, i я мав сотнi приводiв позловтiшатися з нього, коли вiн помилявся. Я не пропустив жодного з цих приводiв.

Нiч минула, i наступного дня, пообiдавши, ми з Редретом знову вийшли на дорогу. Я попрощався з матiр’ю, з бухтою, бiля якоi народився, з любим старим «Адмiралом Бенбоу». Хоча пофарбований, вiн уже не здавався менi таким дорогим. Одна з моiх останнiх думок була про капiтана, який часто блукав по цьому березi в своему трикутному капелюсi, про його рубець на щоцi, про стару мiдну пiдзорну трубу. Та от ми завернули за рiг, i мiй дiм зник з очей.

Уже смеркало, коли ми сiли в поштовий дилiжанс бiля «Готелю короля Георга». Мене затиснули мiж Редретом i якимсь огрядним старим джентльменом. Незважаючи на трясучку й холодне нiчне повiтря, я дуже скоро закуняв, а потiм заснув як убитий i проспав усi станцii. Мене розбудив удар у спину. Я розплющив очi й побачив, що дилiжанс зупинився перед великим будинком на мiськiй вулицi i що вже давно розвиднiлося.

– Де ми? – спитав я.

– У Бристолi, – вiдповiв Том. – Виходьте.

Мiстер Трiлонi оселився в готелi бiля самих докiв, щоб наглядати за роботами на шхунi. Туди нам i треба було йти. Шлях, на мою велику радiсть, пролягав уздовж набережноi повз кораблi всiх видiв, оснасток i краiн. На одному суднi працювали й спiвали, на другому матроси висiли в повiтрi просто над моею головою в снастях, що здавалися тонкими, наче павутиння. Хоч я й прожив на березi моря все свое життя, але зараз менi здавалося, що бачу його вперше. Новим був для мене запах дьогтю й солi. Я бачив найдивовижнiшi фiгури на носах кораблiв, що побували далеко за океаном. Бачив багато старих морякiв iз сережками у вухах i закрученими бакенбардами, з просмоленими косицями. Бачив, як погойдувалися вони, йдучи своею незграбною моряцькою ходою.

І сам я теж вирушаю в море! В море на шхунi з боцманом, що грае на рiжку, з моряками, що носять косички i спiвають своiх пiсень! Вирушаю в море, до таемничого острова, шукати закопанi в землю скарби!

Я все ще був заглиблений у цi чудовi мрii, коли ми раптом опинилися перед великим готелем i зустрiли сквайра Трiлонi. Вiн був одягнений, як морський офiцер, в добротну синю форму. Всмiхаючись, iшов вiн нам назустрiч, щосили наслiдуючи моряцьку ходу.

– Ось i ви! – вигукнув вiн. – А доктор ще вчора приiхав з Лондона. Браво! Тепер вся корабельна команда у зборi.

– О сер! – скрикнув я. – Коли ми вiдпливаемо?

– Вiдпливаемо? – перепитав вiн. – Завтра!




8

At the Sign of the Spy-glass


When I had done breakfasting the squire gave me a note addressed to John Silver, at the sign of the Spy-glass, and told me I should easily find the place by following the line of the docks and keeping a bright lookout for a little tavern with a large brass telescope for sign. I set off, overjoyed at this opportunity to see some more of the ships and seamen, and picked my way among a great crowd of people and carts and bales, for the dock was now at its busiest, until I found the tavern in question.

It was a bright enough little place of entertainment. The sign was newly painted; the windows had neat red curtains; the floor was cleanly sanded. There was a street on each side and an open door on both, which made the large, low room pretty clear to see in, in spite of clouds of tobacco smoke.

The customers were mostly seafaring men, and they talked so loudly that I hung at the door, almost afraid to enter. As I was waiting, a man came out of a side room, and at a glance I was sure he must be Long John. His left leg was cut off close by the hip, and under the left shoulder he carried a crutch, which he managed with wonderful dexterity, hopping about upon it like a bird. He was very tall and strong, with a face as big as a ham – plain and pale, but intelligent and smiling. Indeed, he seemed in the most cheerful spirits, whistling as he moved about among the tables, with a merry word or a slap on the shoulder for the more favoured of his guests.

Now, to tell you the truth, from the very first mention of Long John in squire Trelawney’s letter I had taken a fear in my mind that he might prove to be the very one-legged sailor whom I had watched for so long at the old «Benbow». But one look at the man before me was enough. I had seen the captain, and Black Dog, and the blind man, Pew, and I thought I knew what a buccaneer was like – a very different creature, according to me, from this clean and pleasant-tempered landlord.

I plucked up courage at once, crossed the threshold, and walked right up to the man where he stood, propped on his crutch, talking to a customer.

«Mr. Silver, sir?» I asked, holding out the note.

«Yes, my lad», said he; «such is my name, to be sure. And who may you be?» And then as he saw the squire’s letter, he seemed to me to give something almost like a start.

«Oh!» said he, quite loud, and offering his hand. «I see. You are our new cabin-boy; pleased I am to see you». And he took my hand in his large firm grasp.

Just then one of the customers at the far side rose suddenly and made for the door. It was close by him, and he was out in the street in a moment. But his hurry had attracted my notice, and I recognized him at glance. It was the tallow-faced man, wanting two fingers, who had come first to the «Admiral Benbow».

«Oh», I cried, «stop him! It’s Black Dog!»

«I don’t care two coppers who he is», cried Silver. «But he hasn’t paid his score. Harry, run and catch him».

One of the others who was nearest the door leaped up and started in pursuit.

«If he were Admiral Hawke he shall pay his score», cried Silver; and then, relinquishing my hand, «Who did you say he was?» he asked. «Black what?»

«Dog, sir», said I. «Has Mr. Trelawney not told you of the buccaneers? He was one of them».

«So?» cried Silver. «In my house! Ben, run and help Harry. One of those swabs, was he? Was that you drinking with him, Morgan? Step up here».

The man whom he called Morgan – an old, grey-haired, mahogany-faced sailor – came forward pretty sheepishly, rolling his quid.

«Now, Morgan», said Long John very sternly, «you never clapped your eyes on that Black – Black Dog before, did you, now?»

«Not I, sir», said Morgan with a salute.

«You didn’t know his name, did you?»

«No, sir».

«By the powers, Tom Morgan, it’s as good for you!» exclaimed the landlord. «If you had been mixed up with the like of that, you would never have put another foot in my house, you may lay to that. And what was he saying to you?»

«I don’t rightly know, sir», answered Morgan.

«Do you call that a head on your shoulders, or a blessed dead-eye?» cried Long John. «Don’t rightly know, don’t you! Perhaps you don’t happen to rightly know who you was speaking to, perhaps? Come, now, what was he jawing – v’yages, cap’ns, ships? Pipe up! What was it?»

«We was a-talkin’ of keel-hauling», answered Morgan.

«Keel-hauling, was you? And a mighty suitable thing, too, and you may lay to that. Get back to your place for a lubber, Tom».

And then, as Morgan rolled back to his seat, Silver added to me in a confidential whisper that was very flattering, as I thought, «He’s quite an honest man, Tom Morgan, on’y stupid. And now», he ran on again, aloud, «let’s see – Black Dog? No, I don’t know the name, not I. Yet I kind of think I’ve – yes, I’ve seen the swab. He used to come here with a blind beggar, he used».

«That he did, you may be sure», said I. «I knew that blind man too. His name was Pew».

«It was!» cried Silver, now quite excited. «Pew! That were his name for certain. Ah, he looked a shark, he did! If we run down this Black Dog, now, there’ll be news for Cap’n Trelawney! Ben’s a good runner; few seamen run better than Ben. He should run him down, hand over hand, by the powers! He talked o’ keel-hauling, did he? I’ll keel-haul him!»

All the time he was jerking out these phrases he was stumping up and down the tavern on his crutch, slapping tables with his hand, and giving such a show of excitement as would have convinced an Old Bailey judge or a Bow Street runner. My suspicions had been thoroughly reawakened on finding Black Dog at the «Spy-glass», and I watched the cook narrowly. But he was too deep, and too ready, and too clever for me, and by the time the two men had come back out of breath and confessed that they had lost the track in a crowd, and been scolded like thieves, I would have gone bail for the innocence of Long John Silver.

«See here, now, Hawkins», said he, «here’s a blessed hard thing on a man like me, now, ain’t it? There’s Cap’n Trelawney – what’s he to think? Here I have this confounded son of a Dutchman sitting in my own house drinking of my own rum! Here you comes and tells me of it plain; and here I let him give us all the slip before my blessed deadlights! Now, Hawkins, you do me justice with the cap’n. You’re a lad, you are, but you’re as smart as paint. I see that when you first come in. Now, here it is: what could I do, with this old timber I hobble on? When I was an master mariner I’d have come up alongside of him, hand over hand, and broached him to in a brace of old shakes, I would; but now…»

And then, all of a sudden, he stopped, and his jaw dropped as though he had remembered something.

«The score!» he burst out. «Three goes o’ rum! Why, shiver my timbers, if I hadn’t forgotten my score!»

And falling on a bench, he laughed until the tears ran down his cheeks. I could not help joining, and we laughed together, peal after peal, until the tavern rang again.

«Why, what a precious old sea-calf I am!» he said at last, wiping his cheeks. «You and me should get on well, Hawkins, for I’ll take my davy I should be rated ship’s boy. But come now, stand by to go about. This won’t do. Dooty is dooty, messmates. I’ll put on my old cockerel hat, and step along of you to Cap’n Trelawney, and report this here affair. For mind you, it’s serious, young Hawkins; and neither you nor me’s come out of it with what I should make so bold as to call credit. Nor you neither, says you; not smart – none of the pair of us smart. But dash my buttons! That was a good un about my score!»

And he began to laugh again, and that so heartily, that though I did not see the joke as he did, I was again obliged to join him in his mirth.

On our little walk along the quays, he made himself the most interesting companion, telling me about the different ships that we passed by, their rig, tonnage, and nationality, explaining the work that was going forward – how one was discharging, another taking in cargo, and a third making ready for sea – and every now and then telling me some little anecdote of ships or seamen or repeating a nautical phrase till I had learned it perfectly. I began to see that here was one of the best of possible shipmates.

When we got to the inn, the squire and Dr. Livesey were seated together, finishing a quart of ale with a toast in it, before they should go aboard the schooner on a visit of inspection.

Long John told the story from first to last, with a great deal of spirit and the most perfect truth. «That was how it were, now, weren’t it, Hawkins?» he would say, now and again, and I could always bear him entirely out.

The two gentlemen regretted that Black Dog had got away, but we all agreed there was nothing to be done, and after he had been complimented, Long John took up his crutch and departed.

«All hands aboard by four this afternoon», shouted the squire after him.

«Aye, aye, sir», cried the cook, in the passage.

«Well, squire», said Dr. Livesey, «I don’t put much faith in your discoveries, as a general thing; but I will say this, John Silver suits me».

«The man’s a perfect trump», declared the squire.

«And now», added the doctor, «Jim may come on board with us, may he not?»

«To be sure he may», says squire. «Take your hat, Hawkins, and we’ll see the ship».




8

Пiд вивiскою «Пiдзорна труба»


Коли я поснiдав, сквайр дав менi записку, адресовану Джоновi Сiльверу в «Пiдзорну Трубу», i сказав менi, що я легко знайду це мiсце, якщо йтиму вздовж докiв i шукатиму маленьку таверну з великою мiдною пiдзорною трубою над вивiскою. Я вирушив негайно, радiючи нагодi побачити ще раз кораблi й матросiв. Я протискався крiзь велику юрбу людей, якi штовхалися мiж фургонiв i пакiв з крамом, бо в доках у цей час був саме розпал роботи. Нарештi я розшукав потрiбну менi таверну.

Вона була маленька, але досить затишна: вивiска недавно пофарбована, на вiкнах акуратнi червонi фiранки, пiдлога старанно посипана пiском. Таверна була на розi. Обое дверей були розчиненi навстiж, i тому у просторiй кiмнатi з низькою стелею було досить свiтла, незважаючи на хмари тютюнового диму.

За столиками сидiли здебiльшого моряки. Розмовляли вони так голосно, що я завмер у дверях, не наважуючись увiйти.

Поки я стояв, з боковоi кiмнати вийшов чоловiк, i з першого ж погляду я зрозумiв, що то Довгий Джон. Лiва нога була в нього вiдтята по саме стегно. Пiд лiвою пахвою вiн тримав милицю i орудував нею з дивовижною спритнiстю, пiдстрибуючи, мов птах, на кожному кроцi. Був вiн дуже високий i мiцний, з широким, наче окiст, пласким i блiдим, але розумним i веселим обличчям. Йому, здавалося, було дуже весело. Насвистуючи, скакав вiн помiж столиками, жартував i злегка ляскав по плечах найулюбленiших своiх гостей.

Правду вам сказати, пiсля перших же слiв про Довгого Джона в листi сквайра Трiлонi я потайки боявся, що це той самий одноногий моряк, якого я так довго виглядав у старому «Бенбоу». Але одного погляду на цього чоловiка було досить, щоб розвiялися всi моi пiдозри. Я бачив капiтана, бачив Чорного Пса, бачив слiпого П’ю i гадав, що вже знаю, як виглядае пiрат. Нi, морський розбiйник не такий, як цей охайний i привiтний господар.

Нарештi я зiбрався з духом, переступив через порiг i пiшов до Сiльвера, що стояв, спираючись на милицю, i розмовляв з якимсь вiдвiдувачем.

– Мiстер Сiльвер, сер? – спитав я, подаючи йому записку.

– Так, хлопчику мiй, – вiдгукнувся вiн. – Мене звуть Сiльвером. А ти хто такий?

Побачивши лист вiд сквайра, вiн страшенно заметушився.

– Ого-го! – на весь голос проказав вiн, подаючи менi руку. – Розумiю, розумiю! Ти наш новий юнга! Радий тебе бачити.

І вiн затиснув мою руку в своiй широкiй, мiцнiй долонi.

Раптом якийсь вiдвiдувач у вiддаленому кутку швидко пiдвiвся з мiсця i кинувся до дверей. Дверi були бiля нього, й вiн миттю опинився на вулицi. Але я звернув увагу на його поквапливiсть i з першого ж погляду впiзнав його. Це був той самий чоловiк з лискучим обличчям, без двох пальцiв на руцi, що перший приходив до капiтана в корчму «Адмiрал Бенбоу».

– Гей, – закричав я, – тримайте його! Це Чорний Пес!

– Плював я, хто вiн такий, – вiдгукнувся Сiльвер. – Але вiн не заплатив менi за випивку. Гаррi, бiжи i схопи його!

Один з тих, що сидiли бiля дверей, негайно схопився з мiсця i побiг наздоганяти втiкача.

– Коли б вiн був навiть адмiрал Гок, я й тодi змусив би його платити! – кричав Сiльвер.

Потiм, раптом вiдпустивши мою руку, спитав:

– То як його звуть? Ти сказав, Чорний… як далi?

– Пес, сер! – вiдповiв я. – Хiба мiстер Трiлонi не розказував вам про пiратiв? Це один з тих, що на нас напали.

– Що?! – заревiв Сiльвер. – У моему домi! Бене, бiжи на допомогу Гаррi. То це один з тих негiдникiв?.. Це ти пив з ним, Моргане? А йди-но сюди.

Чоловiк, якого вiн назвав Морганом, – старий, сивий моряк, з обличчям, неначе виточеним з червоного дерева, – покiрливо вийшов наперед, жуючи тютюн.

– Ну, Моргане, – суворо спитав Довгий Джон, – ти бачив коли-небудь цього Чорного… як там його… Чорного Пса?

– Нiколи, сер, – вiдповiв Морган, уклонившись.

– І навiть не чув його iменi?

– Не чув.

– Слово честi, Томе Морган, це твое щастя! – вигукнув корчмар. – Якщо ти плутатимешся з такою наволоччю, ноги твоеi бiльше не буде в моему домi. Запам’ятай це. А про що ж вiн з тобою говорив?

– Не пригадую точно, сер, – вiдповiв Морган.

– А що в тебе на плечах – голова чи пивний казан? – закричав Довгий Джон. – Чули? Вiн не пригадуе точно! Може, ти не пригадуеш точно, з ким навiть розмовляв, га? Ну, говори, про що ви там базiкали – про подорожi, про капiтанiв, про кораблi? Викладай! Про що ви базiкали?

– Ми гомонiли про кiлювання, – вiдповiв Морган.

– Про кiлювання, кажеш? Дуже пiдходяща штука, особливо для тебе. Ну гаразд, вiдчалюй на свое мiсце, Томе…

Коли Морган знову сiв за свiй столик, Сiльвер таемничо нахилився до мого вуха i конфiденцiйно прошепотiв:

– Чесний чолов’яга цей Том Морган, тiльки страшенно дурний. А тепер, – сказав вiн уже голосно, – пригадаймо… Чорний Пес… Нi, не знаю такого iменi. І все-таки я десь бачив цього негiдника. Ага!.. Вiн, здаеться, частенько заходив сюди зi слiпим жебраком.

– Так, так, це був вiн! – вигукнув я. – Я знав i того слiпого. Його звали П’ю.

– Правильно! – вигукнув Сiльвер, на цей раз дуже схвильований. – П’ю! Саме так його i звали. На вигляд вiн був справжнiм пройдисвiтом! Якщо ми тепер спiймаемо цього Чорного Пса, ото буде радiсть для капiтана Трiлонi! У Бена добрi ноги. Небагато морякiв бiгають краще за Бена. Вiд нього вiн не втече, от повiр менi. Що вiн тут базiкав про кiлювання? Я його самого протягну пiд кiлем…

Вигукуючи цi фрази, Сiльвер без упину стрибав по тавернi на своiй милицi, вдаряв по столах долонею i виявляв таке обурення, що, мабуть, переконав би в своiй щиростi найнедовiрливiшого суддю чи полiцая.

Моi пiдозри виникли знову, коли я побачив Чорного Пса у «Пiдзорнiй Трубi», а тому я пильно стежив за кухарем. Та вiн був занадто розумний, винахiдливий i спритний, як на мене.

Отже, коли обидва посланцi повернулися захеканi й оголосили, що загубили слiди Чорного Пса в юрбi, а господар корчми страшенно вилаяв iх, – я вже сам готовий був ручитися за непричетнiсть Довгого Джона Сiльвера до пiратiв.

– Послухай, Гокiнсе, – сказав вiн, – для мене ця iсторiя може скiнчитися дуже погано. Ну що подумае про мене капiтан Трiлонi? Цей клятий бандит сидiв у моему власному домi i пив мiй ром! А потiм приходиш ти i кажеш менi, що вiн з розбiйницькоi зграi. І все-таки вiн втiкае в мене прямо з-пiд рук. Ти, Гокiнсе, повинен пiдтримати мене перед капiтаном Трiлонi. Ти молодий, але тебе не проведеш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, як тiльки ти увiйшов сюди. Ну сам подумай: що мiг зробити я, калiка на дерев’янцi? Коли б я був на конi, як колись, вiн би вiд мене не втiк, я б йому показав!.. Але тепер…

Та раптом вiн замовк i широко розкрив рота, нiби щось пригадавши.

– А грошi?! – прогримiв вiн. – За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсiм забув про грошi!

І, впавши на лаву, вiн почав так реготати, що з очей в нього потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не змiг утриматися вiд смiху, i ми обидва зареготали на всю корчму.

– Ну й тюлень же я! – сказав вiн нарештi, витираючи щоки. – З нас, бачу, вийде добра парочка, Гокiнсе. Адже я й зараз юнга в душi. А проте, треба йти. Обов’язок е обов’язок, браття. Я тiльки надiну свого старого трикутного капелюха, i ми пiдемо разом до капiтана Трiлонi доповiсти йому про цю приключку. А справа ця серйозна, Гокiнсе. І, треба визнати, вона не робить особливоi честi нi тобi, нi менi. Так, так. Нi тобi, нi менi. Обидва ми дали маху. Але, чорти б його вхопили, як здорово вiн пiддурив мене з цими грошима!

І вiн знову зареготав так щиро, що хоч я i не розумiв, з чого тут, власне, смiятися, але мимоволi приеднався до нього.

Ми пiшли вздовж набережноi, i скоро я переконався, що Сiльвер дуже цiкавий спiвбесiдник. Про кожен корабель, повз який ми проходили, вiн розповiдав безлiч цiкавих менi речей: як зроблено його вiтрила, скiльки вiн може взяти вантажу, з якоi краiни прибув. Вiн пояснював менi, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажуеться, друге, навпаки, – вантажать, а он те, трете, вже готуеться до вiдплиття. Мову свою вiн пересипав бувальщинами та моряцькими слiвцями, якi повторював по кiлька разiв, щоб я iх добре запам’ятав. І я справдi почав розумiти, що Сiльвер – один iз найкращих товаришiв у плаваннi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/robert-st-venson/ostriv-skarbiv-treasure-island/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.