Книга - Дві московки

Двi московки
Іван Нечуй-Левицький


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Двi московки» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, присвячена селянськiй тематицi***. Доля двох сестер Марини i Ганни складаеться нещасливо – одну змушено покинув чоловiк, iнша померла самотньою у чужому мiстi. «Двi московки» належить до найвiдомiших прозових творiв автора, серед яких також «Микола Джеря», «Кайдашева сiм’я» та iн.





Іван Нечуй-Левицький

ДВІ МОСКОВКИ




Повiсть




І


Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i насилу-насилу волiк своi притомленi ноги.

Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi, високi, зеленi та кучерявi верби.

Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав насипати тютюну в люльку.

«Господи! – подумав москаль. – П'ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли такi великi… Що ж то дiеться тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочивае вже на кладовищi?… – І москаль похилив голову… – А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з iх i молодицi!..»

Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.

А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло неi aнi комори, анi загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою – то погрiб бабин. За хатою десять вишень та двi грушi – ото й усе хазяйство Хомишине…

Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. Їi руки тряслись; старенький очiпок зсунувся на тiм'я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сивоi коси, а стара все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з того часу, як його взяли в москалi.

Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала, прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях…

«I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха… – Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вiстки».

I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ii очi впали на широку дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. «Чи живий вiн, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може, його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темноi ночi, а може, де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати». Лiтае материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч, то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце материне ние та ние…

Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому заманячив червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою, як з-пiд землi вирiс, з'явився ii син Василь.

Вечiрне сонце блиснуло на його в вiкно. Високий та тонкий стояв перед нею син; чорнi кучерi, лице, одежа – все припало пилом.

Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.

– Добривечiр, мамо! – промовив Василь. – Чи пiзнаете мене?

Стара крикнула, кинулась до його й заголосила…

– Як ти вирiс, сину, який став високий!

– А ви, мамо, старi стали, такi старi!

– Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе – i менi вмирати буде легше.

Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.

– Не плачте, мамо, – промовив Василь. – Я ж, бачте, слава богу, вернувся живий i здоровий.

Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не знала, чого шукае; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату. Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, – рада б сама умивати i втирати свого Василя.

Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi палае полум'я, кипить вечеря. Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засягае шапка – бiлiв лоб, а на йому чорнiли двi брови, неначе двi п'явки впилися в бiле тiло. Карi очi блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.

Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати матерi.

– Сиди, сину, та спочивай пiсля далекоi дороги, – каже мати, – ти гiсть в моiй хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись… Розкажи менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?

Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.

– Добривечiр, – сказала вона тихо, – позичте вогню! – промовила вона цi слова та й поставила на припiчок двi покришки.

Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла коло порога та несмiливо поглядала на Василя.

Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi; заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали iй в думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда. Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали, розбрелися по бур'янах, корова зайшла в чужий город.

Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi, чия вона.

– Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, – питала мати.

– Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб… Тодi здавалось менi, що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засумуе, то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку дядьковi – старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий! Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi вусища, як у старого кота, лице з одного боку сине, з другого червоне та цiлiсiньке в прищах. І тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.

Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Стоiмо неначе й так, як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили лущать поза шиею. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду – не так лице держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та злющий, кричить: «Не поворачивай рожи! прямо держи!» Та по другiй щоцi. Отак-то, мамо! Б'е по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями годуе.

Почали нас муштрувати з рушницями. «Праву ногу вперед!» – було, крикне. Ти й витягаеш ii поперед себе, як ломаку. «Не так!» – кричить вiн та по нозi рушницею. Зомлiе, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи! Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу, як води, а в водi – крупа крупу доганяе…

Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто…

– Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам плакати?

– А чи надовго ти зо мною, – одказала мати. Щоб не завдавати жалю матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому бачити. І довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.

Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях. Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як його в москалi брали. Розмова з Василем роз'ятрила старе серце, старi рани, вже загоенi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про свое горе, що перетерпiла на своему довгому вiку. А тим часом важко було iй i легко на серцi! І почула вона, що недавно полито ii серце боляче неначе цiлющою водою; то думка злинула в ii душу – про сина Василя. Василь, ii останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! Їi Василь догляне, й нагодуе, й напоiть, дорогий Василь ii поховае, закрие ii очi своiми любими руками.

А тим часом перед сонними очима староi мигнуло свiже лице Василеве, неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка лице молодоi молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а молодиця-невiстка пораеться коло печi. І стало iй легко, дуже легко на серцi, неначе вернулись ii луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге народилась на свiт. І здаеться iй в дрiмотi, що вона вже сама, молода й хороша, пораеться в своiй хатинi, а покiйник ii, молодий та гарний, сидить на лавi та говорить до неi. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою. Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом…




ІІ


На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з малими дiтьми на руках, а коло iх купами бiгли невеличкi дiвчатка в материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих юбках або горсетах.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/dvi-moskovki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.