Книга - Київські прохачі

Киiвськi прохачi
Іван Нечуй-Левицький


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Киiвськi прохачi» Івана Нечуя-Левицького – оповiдання про життя жебракiв, мешканцiв соцiального дна***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Двi московки», «Без пуття» тощо.





Іван Нечуй-Левицький

КИЇВСЬКІ ПРОХАЧІ





I


Був чудовий петрiвчаний вечiр. Надворi вже сутенiло. На Подолi затих стукiт та гуркiт. Курява на вулицях вляглась. На цвинтарi коло Пречистянськоi церкви пiд самою Андрiiвською горою було тихо, тихо, неначе в порожнiй хатi. Прочани повиходили з церкви й порозходились на спочинок по дощаних комiрках на церковному подвiр'i, сукупному з цвинтарем. Тiльки на схiдцях коло церковних дверей, пiд портиком з п'ятьма стовпами, сидiла одним одна вже лiтня, дуже сумна й задумана панiя. Вона була убрана в чорну стару запорошену сукню. На головi в неi був дешевенький солом'яний чорний капелюшок, оповитий чорним удiвницьким завоем. Вона похилила голову й сидiла, згорнувши руки. Здавалось, що то сидiла не жива людина, а якась подоба людини, вироблена з чорного залiза на чорних залiзних сходах.

Стрiмкi гори понад Подолом виразно виступали на лиснючому рожевому небi темними звивчастими смугами. На горах лиснiли золотi банi церков, неначе дотлiвав жар, що не спопелiв до решти. Андрiiвський собор неначе висiв над самою Пречистянською церквою на прозорiм небi. На вершечку стрiмкоi гори i на горах i в долинах, скрiзь вже запанувала вечiрня тиша. І в небi й на землi все неначе млiло й розкошувало в пишнотi гарного тихого петрiвчаного вечора. Вечiр звичайно наводе на душу смуток. Думи заворушились в головi безщасноi панii. Сльоза за сльозою покотились по смуглявих сухорлявих шоках.

Несподiвано важка половинка церковних дверей одчинилась тихо. без шуму. Задумана панiя аж кинулась, аж жахнулась. З церкви вийшла на сходи лiтня, навiть пристаркувата нiби черничка в чорному довгому убраннi, напнута чорною вовняною хусткою, як запинаються послушницi в панянських монастирях. Вона обережно зачинила й замкнула дверi здоровим ключем i, сходячи по сходах, вглядiла незнайому панiю, що сидiла мовчки й непорушно, неначе мара.

– Еге, ви оце прибули звiдкiльсь на прощу? Але чого ж ви плачете? – спитала черничка в панii смiливо.

– Нi, серце! Я не на прощу прибула до Киева. Я прибула напитувати собi будлi-якого мiсця, бо я нiгде не маю пристановища. Я хочу стати за няньку або за економку, бо я, бачте, безприхильна й безпричальна удова. Нема менi до кого й прихилитись…

– Хто ж ви такi, що не маете до кого й прихилитись?

– Я, серце, удова. Ще торiк влiтку саме в страшенну спеку були маневри пiд Бiлою Церквою. Була зiбрана незлiченна сила вiйська. На маневрах мiй чоловiк, капiтан, надiсь од духоти та пороху, впав з коня, а натовп причавив його на землi, його пiдняли вже мертвого… Я зiсталась удовою без грошей, без шматка хлiба, без пенсii, та оце прибула до Киева напитувати собi будлi-якоi служби, бо менi, певно б, довелось вмерти з голоду. Я вже давненьки живу в Киевi, найняла в найдешевшому заiздi номер i вже тижнiв зо три тиняюсь та блукаю по мiстi, ходжу по домах, напитую собi мiсця й ладна вже найнятись хоч би й за горничну. Але як мене спитають, хто я така, як довiдаються з пашпорта, що я капiтанша, то й нiхто не квапиться прийняти мене за слугу. Однi тiльки здвигнуть плечима, другi подумають, подумають, та й кажуть, що iм треба простих слуг… що iм i якось нiяково приймати за горничну капiтаншу. Була я скрiзь i по гошпиталях, i по богадiльнях, заходила й в магазини, думала стати за прикажчицю абощо. Никала по всiх-усюдах, i нiгде менi не спосудилось: нiгде мене не прийняли. Всi мене цураються. На менi той чин капiтаншi, неначе антихристова печать.

– Невже-таки в вас немае якоi рiднi? Невже-таки ви зовсiм безпритульна людина, така, як я? – сказала церковна сторожиха Мокрина Пантелеймонiвна Майбородиха.

– Ой серце! Нема в мене нi сестер-порадниць, нi братiв, нi дядькiв. Є в мене одним один син единик. Сидiла я в його взимку, перезимувала, а далi вже не всидiла. Терпець увiрвався, – сказала Ольга Семенiвна Галецька.

– Певно, невiстка лиха? – спитала Майбородиха.

– Ат! бодай не казати. Своiх дiтей грiх гудити та обносить. Терпи й мовчи й… глитай сльози мовчки! – сказала Галецька й одразу заплакала.

– Отакого горя й я зазнала, як помер мiй чоловiк, – сказала Майбородиха, – я таки з киiвських мiщан. Чоловiк мiй був столяр, i добрий був столяр, мав добрi заробiтки, мав i добрий засiб. Менi за ним жилося непогано. Але вiн несподiвано помер. Я перебралась до дочки, бо i в мене теж нема родини, окрiм дочки-одиницi. Виростила я, вигодувала й викохала дочку, як панянку, й видала замiж таки за столяра. Зять собi й нiчого чолов'яга, але дочка моя вдалась лиха-прелиха… Орудуе було мною, як наймичкою. Я iй було iсти варю й дiтей доглядаю, i рано встаю, й пiзно лягаю. Од роботи я нiколи не одмикувала й робила, що тiльки вона було загадуе менi робити. Одже ж нiяким способом не догодила iй. Було загадуе менi роботу, як осавула на панщинi, та сердиться, аж сiкаеться до мене, цвiкае менi в вiчi, лаеться. А я ж ii любила та пестила, як панянку! Та й випестила собi на глум.

– Отака ж сама й в мене невiстка! І я через те мусила тiкати од неi, – сказала Галецька.

– От i правда, як приказують в приказцi: мати порве пазуху, ховаючи для дiтей, а дiти порвуть пазуху, ховаючи од матерi, – сказала Майбородиха, й при тих словах i в неi очi зайшли сльозами. Вона сiла на сходах поруч з Галецькою.

Оповiдання простоi, але щироi людини ще бiльше завдало жалю безталаннiй Галецькiй, бо нагадувало iй, як ще недавно кривдила ii лиха невiстка.

– Годуй, доглядай дiтей, не досипай i не доiдай для iх, а вони потiм ладнi тебе на старостi лiт i з хати колiном виперти, – обiзвалась Майбородиха. – Дочка приставила мене до дiтей, а як було часом не догляджу гаразд дiтей, вона мене лае, кричить на мене. А сяду обiдати, то бачу, що вона неначе ложки лiче, скiльки я з'iм, скiльки кусенiв хлiба проковтну. Не вижила я в неi, покинула, найняла собi кiмнаточку, як комiрчинку, та й стала перепродухою: було перепродую то яблука, то усякi овощi, то бублики, то паляницi. Але й цей продаж не пiшов менi на руку. Був час, що я ходила старцювати по монастирях та до святих Печер. Та вже, поздоров боже, наш старий батюшка отець Онуфрiй побачив, що я звелась на старчиху, та й узяв мене до церкви за сторожиху. От тамечки пiд дзвiницею пiд низом е три малесенькi кiмнаточки. Вiн дав менi одну комiрчину й приставив до церкви, щоб я мела помiст, стирала та змiтала порох з образiв, глядiла груб в теплiй церквi, бо, бачте, там паламар якийсь такий, що в його неначе не всi дома. Його батько ще ззамолоду паламарував таки в нашiй церквi та й помер, а отець Онуфрiй не хотiв скривдить його сина та й випросив йому батькiвське мiсце. Але вiн собi зроду якийсь нетяма, нерозторопа: тiльки й умiе дзвонити та топить в грубах. А я вже за його й прибираю, й вимiтаю, й груб доглядаю. Якби не панотець, то я, мабуть, i досi б поневiрялась в прохачках та тинялась з торбами по монастирях. Поздоров його, боже, й продовж йому вiку!

– Якби менi трапилось хоч таке мiсце, як оце вам, то я ще й боговi подякувала б, – сказала Галецька. – Я вже прожила й проiла усе до останнього шага, що мала. Заплатила оце останнi грошi в гостиницi й сьогоднi од самого ранку в мене й рiсочки в ротi не було. Вже тиждень я не маю чим живитись. Хлiб та вода, ото единий мiй поживок. Через таке пiснюкання я вже захляла, ледве мене носять ноги, ледве животiю на свiтi. Хоч скидай та продавай черевики, бо в мене вже нема чого й продавати. Я чула, що в вас на цвинтарi дурно дають прочанам дощанi комiрки. Чи не можна б притулитись в вас в комiрцi, доки я собi напитаю якусь службу?

– Батюшка набудував на подвiр'i маленьких комiрок для сiльських прочан, де вони складають та кидають на день своi клунки, щоб не носитись з ними по церквах, i там ночують. Але ж ви не спатимете на тапчанi, на голих дошках? – промовила Майбородиха.

– Мушу спати. Нiгде в свiтi дiтись! – сказала Галецька.

Майбородиха важко зiтхнула, згадавши за свое бiдування, дуже схоже на бiдування незнайомоi безщасноi удови.

– Йдiть, панi, до мене; днюйте й ночуйте в моiй кiмнатцi, доки знайдете собi якесь пристановище. А я тим часом обернусь до нашого батюшки, побiжу до титаря. Може вони порадять вас, зарятують в бiдi й дадуть вам якусь роботу. В мене е лiжко; стоiть i тапчанчик. Будете спати на тапчанi. Побудете, поживете, а там, що бог дасть. Сякого-такого поживку постаче в мене i для вас, i для мене, – сказала добра Майбородиха.

– Я не знаю, як вас i дякувать. Та й чим вас дякувати, коли в мене нема й шага за душею, – сказала Галецька.

Надворi вже поночiло. Смутний вечiр кинув сутiнок на цвинтар. І в тому сутiнку тихо йшла смутна розмова крiзь сльози двох безприхильннх удов. В той час паламар Досифей Клопотовський неначе виник з темних здорових та високих дверей пiд дзвiницею. На йому телiпавсь широкий засмальцьований халат зелено-жовтого мiщанського кольору з двома поворозками ззаду. Картуз був надiтий набакир: з-пiд картуза неначе випручувались розкiшнi чорнi прегустi кучерi. Чорнi очi аж горiли якось неприродньо, неначе тлiли двi жаринки. Вiн наближавсь до сходiв й, походя, виспiвував вiнчальну пiсню: «Ісаiе, лiкуй! Дева iме во чреве i родi сина Емануiла».

– Йдiть собi, панi, з цвинтаря, бо менi вже час замикати браму. Вже всiх бабiв та молодиць оце позаганяв в хлiви, тiльки ви й зостались у цвинтарi, – сказав Клопотовський.

– Та менi, голубе, надiсь, довелося б ночувати на вашому цвинтарi, отутечки на сходах.

– Оце гаразд видумали! То тiльки сiльськi баби покотом сплять на травi на цвинтарях по монастирях. Панам не личить спать долi на цвинтарi. В вас, певно, е ж свiй дiм. Може, й маете синiв та гарних дочок… Це, мабуть, в вас якiсь вереди чи примхи, щоб спати на цвинтарi. Чи в вас пак е гарнi дочки? – спитав благенький Клопотовський.

– Нема в мене, голубе, нi дома, нi дочок. Я одним одна собi в свiтi, сирота, – смутним голосом обiзвалась Галецька. – В мене й шага нема в кишенi, гiрше нiж в старця, бо в старця е хоч шматок хлiба в торбi: е принаймнi чим живитись.

– Гм… Я думав, що он якась панiя, а ви прохачка. Я думав, в вас е гарнi дочки, та оце й питаю, бо менi час би вже й женитись. Так менi усi люде кажуть. Та й осточортiло парубкувать. А коли ви старчиха, тiльки панського заводу, то зараз менi виходьте геть з цвинтаря, бо вже пiзня доба.

– Ця панiя ночуватиме в мене, й ось ми зараз встанемо та пiдемо до господи, – сказала Майбородиха.

– Хiба так! Коли так, то я пiду зараз замикати браму, щоб якийсь дiдько часом не вшелепавсь в цвинтар на нiч, – сказав Клопотопський i оступивсь.

– Ви, панi, йому вибачте. Вiн вже дорослий, навiть лiтнiй парубок, i все тiльки думае за те, щоб женитись та ще й не просто, а посватати багатирку та ще й дуже гарну, бо, псяюха, хоч i вдався нетяма, й навiть без клепки в головi, але дуже лицяеться до гарних паннiв. Ходiмо, панi, в мою кiмнату. Переночуете та повечеряете в мене хоч чайком. Досифею! чи ти пак вже наставив самовар?

– Та вже там аж паруе, а ви все сидите та теревенi справляете: ладнi балакати з отiею прохачкою й до пiвночi, – гукнув Досифей, брязкаючи ключами та порпляючись коло засува бiля брами.

Майбородиха повела Галецьку в свою кiмнату пiд мурованою старою дзвiницею.

В здорових високих сiнях з чорною дощаною стелею було поночi. Дверi в кiмнатки ледве мрiли. Майбородиха забряжчала ключами, одiмкнула дверi. Галецька вступила в кiмнату. І iй здалось, що вона несподiвано опинилась в якомусь панянському монастирi, в келii якоiсь черницi. Кiмнатка була вузенька й довгенька, з однiсiньким вiкном в такiй товстiй стiнi, що на вiкнi можна було лягти, пiдобгавши ноги та скарцюбившись. По один бiк кiмнатки стояло просте лiжко, по другий бiк стояв тапчан з матрацом, застелений бiлою сiльською скатертиною, а в куточку лиснiли фольговi образи, й ледве блимала маленька лампадка. На вiкнi зеленiли молоденькi листатi фiкуси та геранi. В кiмнатцi було чисто. Нiгде не було нi порошинки. В одчинене вiкно через залiзнi гратки було видко цвинтар, зарослий зеленим соковитим шпоришем, та рядок старих дуплинастих волоських горiхiв попiд барканом.

«Коли б менi знайти будлi-де хоч такий притулок, я була б тричi щаслива й не нарiкала б на свою лиху долю», – подумала Галецька, оглядаючи кiмнатку.

В кiмнатцi ще було видно. Майбородиха розкутала голову й попросила Галецьку сiдати. Галецька сiла на тапчанчику.

– Отутечки я знайшла собi пристановище до якого часу, дякуючи нашому панотцевi Онуфрiевi. Тут менi, як у бога за дверми. Житиму собi тут доти, доки житиме наш панотець. А там далi один бог вiдае, як воно буде. Коли б часом менi знов не довелось простягати руку за милостинею попiд монастирями, бо до дочки я не вернусь, – сказала Майбороднха.

Незабаром Досифей внiс самовар i поставив на столi. Майбородиха встала й заходилась поратись коло самовара.

– От i спасибi тобi, Досифею, що ти поспiшивсь з самоваром. В панii вже, певно, двi доби не було й рiсочки в ротi, – сказала Майбородиха, засипаючи чай. – Це ми, бачте, чергуемось з Досифеем: ставимо самовар по черзi: раз вiн, раз я, – сказала Майбородиха до Галецькоi, – ми вдвох тiльки й живимось чаем.

– Менi таки й варто сказати спасибi, а вам од мене то не великий спасибi, бо доки вас дiждався, то в самоварi й жар спопелiв. Менi доведеться хлептати холодний чай, бо ви все там теревените та базiкаете з нудьги то з старцями, то з прочанами. Насилу вас докличешся, – сказав Досифей.

– Бо, бач, менi нi з ким i побалакати гаразд. Ще й онiмiю отут в цвинтарi в самотинi, забудусь i говорити по-людськiй, – обiзвалась Майбородиха.

– Ще що вигадайте. А зо мною хiба ж ви не набалакаетесь? Невже я такий немова та нетяма, що ви зо мною не набалакаетесь всмак? А може, ви думаете, що зо мною не варто й балакати.

– Борони, боже! Що це тобi, Досифею, спало на думку? Не ремствуй дурно на мене й на цю панiю, бо ми, може, й станемо тобi в пригодi: як оце метнимось вдвох по Подолi, то висватаемо тобi таку писану красуню, що тобi й у снi не привиджувалась, – сказала Майбородиха в жарти.

– І справдi? А може, ви брешете, тiльки дурите мене?

– От тобi й на! Навiщо ж менi дурить? Ти ж красунь з лиця на ввесь Подiл.

Досифей на радощах аж засмiявсь i блиснув зубами. Вiн i справдi був гарний з лиця, чорноокий, кучерявий та рiвний станом, але дуже блiдий та замлiлий, аж щоки йому пазападали. Чудовi, сливинь чорнi очi заблищали, аж заграли. Чорнi вуса нiби заморгали. Сухорляве та смугляве лице повеселiшало, ожвавилось i стало нiби розумнiше.

– Але глядiть, щоб панна була багата; шоб батько дав принаймнi тисячу карбованцiв. Бо як буде гарна, але не матиме тисячi карбованцiв, то на дiдька вона менi здалась. Я ii ладен пiсля весiлля хоч вкинути в Днiпро, – сказав Досифей.

– Ой не говори так! Хто ж таки кидае свою жiнку в Днiпро? Тебе ж вiзьмуть на Сибiр.

– На Сибiр я не хочу, а жiнку без грошей таки швиргону в канаву або в Днiпро, щоб i не вигулькнула з води! Ви менi напитайте молоду й гарну, i вродливу, хоч би навiть i лиху, аби тiльки була грошовита: щоб мала принаймнi одну тисячу карбованцiв!

– Добре, добре! десь таки та напитаемо вдвох, хоч в тебе ондечки на пальцях вже й без того рясно каблучок. Хто тобi надавав стiльки отих каблучок? – спитала Майбородиха.

– А хто ж надавав? Дiвчата надавали. Каблучки дають, а йти замiж за мене багатi чомусь не зохочуються, а бiдних менi непотрiбно. Я й сам до таких не кваплюсь. Я вiзьму бiдненьку хiба аж тодi, як розстараюсь грошей. Але пийте мерщiй чай, бо самовар прохолоне. Я далi не видержу, бо менi вже заманулось чаю. Прийду згодом та вiзьму до себе самовар, бо, може, й до мене приблудиться якийсь прохач, – сказав Клопотовський.

– Не прохач-бо! а, надiсь, приплентаеться якась гарна прохачка. Еге? Чи правду я кажу? Га? – обiзвалась Майбородиха.

– Може й правду. Хто його зна, – сказав Клопотовський i пiшов тихою ходою з хати.

– Отак, як бачите! В його тiльки й мови, що за гарних та ще й багатеньких паннiв, – сказала Майбородиха.

– Вiн i справдi трохи якийсь чудний, неначе в його нема однiеi клепки в головi. І гарний з лиця, але сухий, як скiпка, та замлiлий, неначе захарчований. Певно, зрiс на поганому поживку, не iв нiчого тривного змалку, – обiзвалась Галецька.

– Ет! який там паламарський поживок! Зрiс на черствому хлiбi. Але вiн собi робочий i навiть працьовитий. Тiльки гарнi панни зовсiм забили йому памороки. Отих перснiв понадавали йому дiвчата й панни в смiшки з цiлоi нашоi парафii. Пiднiмають цього недотепу на смiх, кажуть йому, що то золотi каблучки, а вiн благенький i йме iм вiри. На щастя, вiн вдавсь собi якийсь безжурний. Все ходе по цвинтарi та вигукуе: «Ісаiе, лiкуй!»

Галецька осмiхнулась, неначе блиснуло сонце з-за хмар в пилипiвчану негiдь та сльоту.

Майбородиха дiстала з косинчика пiд образами двi проскури, ще позавчорашнi, налила два стакани чаю й посадила Галецьку кiнець стола.

– Пийте, будьте ласкавi, чай та не здивуйте, що проскури позавчорашнi. Це наша подiльська проскурниця дае менi сливе щодня кошик проскур перепродувати на цвинтарi сiльським прочанам. Перепадае й менi, як перекупцi, сякий-такий шаг, ще й черствi нерозпроданi проскури маю собi до чаю.

– Спасибi вам, дай вам, боже, здоров'я, що ви мене оце нагодували й напоiли, – сказала Галецька трохи не крiзь сльози. – В мене вже була думка – з мосту та в воду. Раз якось я вдалась в таку тугу, що вже хотiла заподiяти собi смерть: вже була наважилась шубовснути в Днiпро, та… побоялась взяти грiх на душу.

– І не берiть, панi, такого важкого грiха на душу. Побудьте в мене, а я тим часом обернусь до отця Онуфрiя. Вiн людина добра. Може, попеклюеться вашою долею. Пiду до нашого титаря та його дочок. Може, знайдуть яке шитво для вас, бо титар дуже сiм'янистий, певно, робота в його знайдеться. А там далi побачимо. Стукай, то й «отверзяться» тобi дверi, – втiшала безталанну удову Майбородиха.

Зарипiли старi важкi дверi й одчинились. З темних сiней вигулькнула кучерява Досифеева голова.

– І коли ви нап'етесь того чаю? Чи, може, ви питимете його до свiта? Жду та жду самовара, аж очортiло вже ждати, – забубонiв сердито Клопотовський.

– Та ми вже давненько напились чаю, та оце тебе сподiвались у гостi. А ти все десь дляешся, гаешся й не сподобляеш нас своiми одвiдинами, щоб вкупi з нами почаювати, – сказала Майбородиха.

– Авжеж пак! Я питиму чай з кращими за вас. Я сподiваюсь своiх гостей. Давайте хутко самовар, бо менi нiколи ждати.

– Коли тобi так занiколилось, то й бери. І чайник вiзьми. В чайниковi е доволi чаю, – сказала Майбородиха.

Клопотовський взяв самовар i длявою ходою з насупленими бровами вийшов з кiмнати.

– І справдi цей Клопотовський хоч не божевiльний, але трохи нiби чудний, – стиха промовила Галецька.

– Таки справдi чудний. Наш панотець любе його через те, що вiн роботящий, слухняний, дуже чесний, хоч вiн трохи й опришкуватий. В церквi не зачепе анi шага, а коли часом знайде долi копiйку, може, загублену якоюсь людиною, то зараз несе до панотця ту знахiдку. Вiн все сватаеться тут в парафii. Вже сватав п'ятьох дiвчат мiщанок. А тi дають йому гарбуза й пiднiмають його на смiх. Отi всi бронзовi каблучки подавали йому тутешнi дiвчата, ще й дурять його, що тi перснi золотi. А вiн думае, що вони справдi золотi. Теперечки йому нависла на очi найменша титарева дочка. Тiльки й мови в його, що про неi. Там така гарна та вродлива, неначе намальована. А вiн хоч i благий, але це розшолопав. Хоче до неi старостiв засилати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/kiyivski-prohachi-18398908/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.