Книга - На гастролях в Микитянах

На гастролях в Микитянах
Іван Нечуй-Левицький


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«На гастролях в Микитянах» Івана Нечуя-Левицького – повiсть, у якiй автор змальовуе суспiльнi зрушення, динамiку людськоi психологii***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, повiстi «Двi московки», «Кайдашева сiм’я», «Микола Джеря» та iн.





Іван Нечуй-Левицький

НА ГАСТРОЛЯХ В МИКИТЯНАХ





I


Одного дня вранцi, пiсля Петра, отець Зiновiй Лiтошевський, священик у селi Микитянах, достав з волосноi управи лист з пошти. Отець Зiновiй впiзнав на конвертi руку свого брата, оперного артиста Флегонта Петровича Лiтошевського, i швиденькою ходою попрямував до свого кабiнету. Його зацiкавило, що то пише до його брат з Киева, де вiн тiеi зими спiвав в оперi. Прочитавши листа, отець Зiновiй гукнув на свою жiнку, Ольгу Павлiвну, що вешталась коло стола та прибирала посуд пiсля вранiшнього чаю.

Ольга Павлiвна швиденько прибiгла в кабiнет, цiкава знати, од кого то прийшов лист. Вона була височенька на зрiст, поважна й гарна з лиця, чорнява й кароока.

– Оце до нас пише брат, Флегонт Петрович, кланяеться тобi i вiн, i його петербурзька жiнка, Софiя Леонiвна. Брат просе нас, чи не згодились би ми прийнять iх на лiтнi вакацii. Вiн обiцяе навiть давати плату i за себе, i за свою сiм'ю, i за свою няньку, – сказав отець Зiновiй i при тих словах пiдвiвся з стiльця й став серед кабiнету, випроставшись на ввесь свiй зрiст.

Високий та широкий в плечах, отець Зiновiй трохи не черкався кучерявою головою об сволок в невисокому кабiнетi. Його невеличкi карi очi неначе забiгали й заблискали од сподiвання, що то скаже на це жiнка. Вiн сам був радий, що брат приiде до його на лiтнiй час i трохи розваже його в сiльськiй глушинi, бо дуже любив веселе товариство та гостювання, еднався з сусiдами, часто бував у iх в гостях i запрошував iх до себе, щоб побалакать з людьми, а при нагодi й по чарцi смикнути в компанii.

– А де ж ми iх примостимо? В нас же трое дiтей, а братова – петербурзька столична панiя. Ще ж вона, певно, привезе й няньку, бо в неi е синок. У нас покоiв чимало, але для двох сiм'iв у нас буде тiсно. Їм усiм буде в нас недогода, а менi це буде неприемно, i нас потiм ше й судитимуть перед людьми, – сказала Ольга Павлiвна з сутiнком заклопотання в голосi.

– Одже ж ти й неправду кажеш! Брат пише, що в його жiнка лiбералка й демократка, що вона нiчого i нiкого не буде нехтувать i ладна жити хоч би i в мужицькiй оселi й навiть в мужицькiй хатi; пише, щоб ми не дуже турбувались iх приiздом.

– Воно то на словах так, але на дiлi, певно, вийде iнакше. Знаеш що? Пошли до iх таку одписку, нехай вони оселяються в нашiй школi. Ми чистенько й гарненько очепуримо для iх школу, повимиваемо пiдлогу, побiлимо кiмнати, почепляемо на вiкнах завiси, даватимемо iм дурно бутвину з городу на закришку й картоплю; дамо горшки й миски, i шапличок, i вiдра; даватимемо опал, печений хлiб i паляницi до чаю, бо цього добра настачимо на всю iх сiм'ю. А Софiя Леонiвна нехай везе з Киева свою куховарку та й готуе усяку страву собi на поживок у себе в школi. Мене, сказать по правдi, гiрше од усього турбуе обiд та вечеря для iх, та ще й для слуги, i для дитини. А плати я не вiзьму нiзащо в свiтi: якось нiяково.

– Одже ж ти добре радиш. Не дурно ж ти розумного батька розумна дочка. Таку й дам iм одповiдь i зараз одвезу листа в мiстечко на вокзал на пошту.

– Софiя Леонiвна не бозна-яка аристократка. Вона дочка якогось дрiбненького петербурзького урядовця. Через невеликi батьковi засоби вона не спромоглася навiть скiнчить гiмназii, бо з прогiмназii перейшла на фершальськi курси. Яка ж вона панiя? Не зазнала вона розкошi та панування i в батька, то й не повинна б нехтувать такого житла, як наша школа. Там i стеля високо, i вiкна чималi, навiть бiльшi, нiж у нашому домi. А втiм… хто його зна, що вона за людина, – говорила далi Ольга Павлiвна.

– От як приiде, то й побачимо, що то за цяця. Брат ii хвалить, але молодий чоловiк завжди хвале свою жiнку, бо так вже поводиться у людей; а як поживе доволi, то вже не хвале, а часом то й лае, – сказав отець Зiновiй.

– Так, як оце ти мене, – не втерпiла й перебила його жiнка.

– Або ти мене, – додав далi отець Зiновiй. – Загадай лишень зараз наймитовi лаштувать повозку та запрягати конi, а я тим часом начеркаю листа до брата та й покатаю в мiстечко й на вокзал.

– Оце вже ти й радий, що трапивсь випадок пошвендять по мiстi. Сьогоднi там торжок. Стрiнешся з сусiднiми батюшками або панками, то, бога ради, не заходь з ними в заiзд та не заводь бенкетiв та чаiв. Не гайся лиш там довго, – сказала жiнка.

– Не бiйся! Сьогоднi ж не ярмарок, та ще й роковий. Будлi-якого знайомого сусiда тамечки, надiсь, i не зострiну.

Отець Зiновiй i справдi любив з нудьги часом швендять без усякого дiла по ярмарку, так… аби себе трохи розважить. Вiн любив побалакать в товариствi. Стрiчаючись в мiстечку з батюшками сусiдами та з знайомими панками, вiн затягав iх у номер в заiздi, посилав за пивом, загадував наставлять самовар, купував закуски. І нудьгуюча по селах компанiя засиджувалась за пивом, закускою та за чаем часом i до вечора, а часом i до глупоi ночi. Ользi Павлiвнi цi чоловiковi походiнки дуже не припадали до вподоби, бо отець Зiновiй звичайно вертавсь додому з спорожнiлими кишенями й з заснiченими червоними очима.

Отець Зiновiй швиденько начеркав лист до брата, скочив на повозку й покатав з двора.

«От i добре, що брат житиме в школi. Буде принаймнi куди ходити в гостi, буде з ким з нудьги i побалакать, i вряди-годи по чарцi випити, й поспiвать, – думав вiн, катаючи битим шляхом до здорового мiстечка, а жiнка чогось вже заклопоталась, але… жiнки усi клопотливi. Певно, такi вже вони на вдачу усi дочиста».

Ольга Павлiвна зосталася в кабiнетi сама, сiла на стiльцi, сперлась лiктем на стiл i задумалась. Вона зирнула по чималому кабiнетi й розмiрковувала, де б було догiднiше поставить двое лiжок для гостей, коли в школi не буде зачасу поприбирано; де б примостить i iх дитинча та куховарку i яка там приiде куховарка: чи з мiських жильцiв, чи з селянок, чи проста, чи, може, якась спанiла мiська мiщанка, така, що й ii доведеться класти спать десь не в пекарнi, а в покоях; i яка то сама Софiя Леонiвна? Чи гарна й моторна, чи, може, непомирлива й непомiркована людина з петербурзькими панськими вередами та примхами?

Але цiкавiсть перемогла усякi клопоти в думках Ольги Павлiвни. Їй заманулось побачить ту столичну панiю так здорово, що вона забула й за усякий клопiт та крутанину i була ладна хоч би й зараз вiтать гостю в своему домi й пеклюваться ii дитиною, навiть наймичкою.

Отець Зiновiй недовго засидiвсь у мiстечку. Набравши хапки усяких закупок, вiн вернувсь додому ще завидна й пообiдав перестояним борщем та перепрiлою, сливе холодною кашею.

Через два днi отець Зiновiй достав лист од брата. Брат дякував йому й писав, що жiнка згоджуеться оселитись на вакацii в школi й привезе свою куховарку. Але коли вони прибудуть, вiн не може напевно призначить дня, бо ще мае скiнчить деякi грошовi справи з своiм антрепренером.

– От i добре, що брат приiде несподiвано: не треба за ним висилати конi на вокзал, – сказав отець Зiновiй, – згодять собi вiзника та й приiдуть.

– Але тим часом треба заздалегiдь заходжуваться коло школи, треба ж вимазати i всерединi, оббiлувать i около, повставлять шибки, що iх повибивали чи хлопцi, чи собаки, чи худоба рогами; треба ж чистенько повимивати та вишарувать пiском пiдлогу в покоях. Ти пошли до волосного, нехай вiн зараз-таки виряде на роботу кiльки мазальниць та покличе скляра, щоб засклив вiкна. А то знаеш, яка в волосного справа? А вони, може, прикотять от-от незабаром. Де ми iх тут примостимо? В покоях буде гармидер, шум, галас. Стовпиться й стикнеться двi сiм'i, та ще й з наймичками, – клопоталась Ольга Павлiвна.

– Одже ж ти й правду кажеш. Зараз пошлю до волосного, нехай висилае мазальниць та ушивальникiв. Все одно – школу треба ж очепурить та опорядити чи тепер, чи через мiсяць, – обiзвавсь отець Зiновiй, – але добре, що я оце згадав. Чи ти пак знаеш, що пiч у пекарнi курить вже давненько? Десь, мабуть, у виводi або в лежаку повивалювалась цегла. Треба, щоб вже заразом волосний прислав мурiвщика, щоб полагодив пiч та общикатурив обколупанi стiни принаймнi всерединi. А то нам сором буде: школа стоiть облуплена, обколупана, мов та коза-дереза, обдерта вовками. Ми повиннi ж дбать за школу. Брат пiдiйме мене на смiшки. От зараз-таки напишу за все волосному.

Отець Зiновiй одiслав листа до волосного. Через кiльки день чоловiк привiз до школи хуру рудоi глини та якогось глею й клунок бiлоi глини. Замiсть мурiвщика з'явились з глиняниками та вiхтями три молодицi й заходилися шпарувать облупанi стiни та поколупанi призьби.

– Погана справа коло дядькового воза! Погана, бачу, справа в волосного. Коли вiн так пеклюеться за школу, то з лагодiнням буде таки добра загайна, – сказав отець Зiновiй до жiнки.

Молодицi повештались коло школи день та й пiшли додому. Другого дня й живого духа не з'явилось коло школи; третього дня так само нiхто не прийшов. Час минав. Школа стояла пошпарована, ряба й скидалася на рябу телицю або коняку.

А тим часом в недiлю надвечiр несподiвано прикатав з вокзалу Флегонт Петрович з жiнкою, з дитиною й своею киiвською куховаркою. Ольга Павлiвна аж за голову вхопилась обома руками. Отець Зiновiй теж забiдкався, вибiгаючи назустрiч братовi на ганок. Слiдком за ним прожогом вибiгла й Ольга Павлiвна. Вона на той час забула навiть за те, що школа ще не гаразд опоряджена. Їi брала цiкавiсть хутчiй побачить, яка то петербурзька цяця приiхала до неi в гостi.

В одчинену браму в'iжджав чималий стародавнiй обдертий та облупаний фаетон. На височезних козлах стовбичив, неначе свiчка, вiзник Волько, що трохи не черкавсь головою в брамi об перекладину на ворiтницях. На Вольковi було ясне смугнасте засмальцьоване лiтне пальто, неначе вiн напнув на плечi смугнасту стару спiдницю. В задку заманячiла так само смугнаста постать в сiро-смугнастому балахонi й капелюшi, оповитому бiлим серпанком. Коло неi вгнiздилась якась жива бiла копиця, на котрiй зверху стримiв солом'яний бриль з широкими крисами. Проти цих двох живих копиць в передку лицем до iх сидiла напнута хусточкою молода мiщанка, а коло неi туливсь невеличкий хлопчик. За фаетоном бiг чудовий здоровий сетер з нашийником, аж висолопив червоного язика. В задку стримiла рушниця, бо Флегонт Петрович дуже кохався в полюваннi. Фаетон був не дуже навантажений пакунками, бо господарi звичайно не дуже набирали усякого добра в мандрiвку. Артисти, мабуть, пам'ятають заповiдь апостолам: «Коли йдете в дорогу, не набирайте з собою нiякоi вантаги, окрiм хлiба, цiпка та… постолiв». Тiльки ззаду повозка неначе випнула черево: там був прив'язаний мотузками пакунок з подушками. А в Волька в ногах лиснiв самовар, котрий визирав з личаноi циновки. Загалом уся бричка з пакунком ззаду та з двома широкими живими копицями зверху неначе обпухла й набрякла, мов ii напала страшна водяна. Цей пузатий та пухлий екiпаж скидався на циганську халабуду, щопереiжджае на нове мiсце з шатром та усякими манатками.

– Двi петербурзькi копицi сурганяться в браму, а на козлах стирчить цап з борiдкою, – пожартував пошепки до жiнки отець Зiновiй.

– Істинно двi копицi, накритi зверху брилями. Але твоя братова, нiвроку iй, гарна, навiть дуже гарна: чорнява, як волошка, – обiзвалась Ольга Павлiвна, – i де тi волошки взялися там у Петербурзi на далекiй пiвночi!

Захудженi сухоребрi Вольковi шкапи з охотою спинились далеченько в дворi, не доплуганившись навiть до ганку. Флегонт Лiтошевський жваво стрибнув додолу й помiг жiнцi злiзти з фаетона.

– Чисто тобi неначе черниця в мантii, ота твоя братова в широкому дорожньому балахонi, – сказала нишком матушка.

– Або якась петербурзька княгиня, поставна та поважна. Істинно княгиня! – шепотiв отець Зiновiй.

Софiя Леонiвна повагом iшла по зеленому шпоришi в широчезному бiлому балахонi з подовжастими тоненькими чорними смужками. На головi на капелюшi свiтились через серпанок червонi макiвки. На ясному сонцi виразно чорнiли ii рiвнi брови на бiлому матовому чолi. Чималi карi блискучi очi аж блискали.

– Що гарна, то гарна. Артисти здатнi стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, – промовив стиха отець Зiновiй.

– Оце ми до вас на гастролi в вашi краi! – гукнув артист на ходi.

Гостi вийшли по схiдцях на ганок. Хазяiни привiтно й з щирим серцем привiтались до iх i запросили до покоiв. Гостi пороздягалися в прихожiй i вступили в свiтлицю. За ними слiдком вбiгла собака, понюхала носом повiтря й лизнула в руку хазяйку. Свiтлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вiкнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тiлистий, з бiлим лицем, русявий та з ясними карими очима. Па бiлому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишнiй селюк вже дуже спанiв, бо скидався на випещеного панка-дiдича.

– От ти, Соню, i на Украiнi, та ще й у Микитянах, в украiнському селi. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакацii, – сказав в жарти Флегонт Петрович.

– Я нiгде не нудитиму свiтом, хоч я й зросла в столицi. Чи на селi, то й на селi. Менi байдужiсiнько за це! Ще змалку тягло мене на пiвдень. А по своiх пересвiдченнях i поглядах – я демократка, нiколи не нехтувала села та народу, – говорила Софiя Леонiвна, примостившись в тiсненькому крiслi проти матушки.

– Коли в вас такi сьогочаснi пересвiдчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюкiв, – промовив отець Зiновiй.

– Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабii, абощо, – сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софiю Леонiвну й ii очi, i темно-червонi уста, i чималi бiлi руки, i рiвну тiлисту постать, до котроi нiби влипла гарненька сизенька сукня.

– Та в iх у Петербурзi помiшанi горох з капустою. Є там мiшанина та усячина: е й великороси, i нiмцi, i татари й чухна, i естонцi та ливонцi. Може, моя Соня з чухонцiв, – жартував Флегонт Петрович.

– Вже з кого-кого, тiльки я не з чухонцiв. Ти ж знаеш, що в iх на головi волосся або жовте, або нiби лляне, – говорила Софiя Леонiвна низьким альтовим голосом.

– Це правда, що вони, мов жовтi лисицi, а ти, нiвроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.

– То-то й ба! Це й показуе уявки, що я не чухонка, – сказала Софiя Леонiвна.

Їi низький голос був гучний, голосний i приемний, хоч був трохи рiзкий. Гучний голос ii сповнив усю свiтлицю i неначе ще й не змiщався в iй.

– А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоiть, неначе ряба корова: певно, тiльки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? – спитав Флегонт Петрович.

– Ет, бодай не казать! Посилаю, посилаю в волость листи, щоб опорядили школу, щоб прислали муляра, скляра та мазальниць, а волосний шле менi по двi бабi на тиждень з вiхтями. А там ще й пiч курить, i груби потрiскались, – сказав отець Зiновiй.

– Нiчого – те. Тим часом поживете в нас у покоях, поки опорядять ваше житло, – сказала з прихильнiстю Ольга Павлiвна. – Ти б, Зiновiю Петровичу, загадав, щоб наймити внесли в кабiнет залiзне лiжко для Софii Леонiвни. А ви, Флегонте Петровичу, тим часом спатимете в кабiнетi на турецькiй м'якiй софi. Якось та попритулюемось на якийсь там час. А ваша куховарка спатиме в прихожiй на тапчанi, бо вона, певно, в мiстi одвикла од сiльських дiвчат. Ще, може, й гордуватиме ними, не спатиме вкупi з ними в пекарнi.

– Вона не сiльська, а мiська, з киiвських мiщан. Наша Маша Дударецька трохи-таки з вередами та з гонором, та й не без мiськоi фанаберii, – додав Флегонт Петрович.

– Коли вона нiколи не жила на селi, то от при цiй нагодi й село побаче. Може, згодом оббудеться, оговтаеться та й призвичаiться до сiльського життя та до людей, – сказав о. Зiновiй.

– Ми насилу вмовили ii iхати з нами на село. Стала дибки та гопки та й годi! Перед мужиками вона таки добре кирпу гне, – сказав Флегонт Петрович, – вже зве мужикiв хохлами, а мужичок – хохлушами, нехтуе iх i навiть повсякчас глузуе з iх. Це, бач, тепер в Киевi в мiщан та украiнських крамарiв пiшла така поведенцiя, що вони дражнять сiльських молодиць очiпками та хохлушами, а мужикiв хохлами.

– А як я вчився в школах, то тодi мiщани й крамарi ще не дражнили такими прiзвищами селян: певно, тодi й себе ще залiчували до хохлiв та хохлушок. Цiкаво б знати, за кого ж то вони тепер мають самих себе, коли нехтують селян i навiть украiнську мову, мов справжнi пани, – говорив о. Зiновiй.

– Мабуть, вже й мiщани, i крамарi, i навiть самi куховарки й горничнi, що недавнечко самi поскидали очiпки, i вважають на себе, як на панiв, котрi не повиннi нi в чому еднаться з мужиками, навiть у мовi.

– Наша Маша тепер мае себе як не за дiдичку, то, певно, почувае себе панiею або й дворянкою, – смiявся Флегонт Петрович.

«Ой, коли б вона часом не коверзувала тут по-панськiй!» – подумала матушка.

– Це й менi не припадае до вподоби, що наша Маша високо несеться та пiднiмае носа вгору. Ми з Флегонтом Петровичем торiк iздили в гостi до його батька. Там кiмнатки тiснi, i ми напитали собi на тимчасне прожиття свiтлицю в одного заможного чоловiка сусiда. Свiтлиця була через сiни, просторна й дуже чиста. Я прожила вкупi з селянами тижнiв зо три i, сказати по правдi, не гордувала мужиками та молодицями, як наша загониста та гордовита Маша, – сказала Софiя Леонiвна.

– Мабуть, преться в пани, як пруться усi киiвськi мiщани та крамарi, що пиндючаться перед селянами й нехтують сiльську украiнську мову, – сказала Ольга ІПавлiвна.

– А я й сама раднiша б навчиться говорити по-украiнськiй, та в Киевi не навчусь од Машi й од людей. От i добре, що мiй син принаймнi добре навчиться говорити тутечки на селi украiнською мовою.

Софiя Леонiвна й справдi згодом потiм нахапалася слiв на селi й навчилась таки добре говорити по-украiнськiй. Як цiкава столична людина, вона зацiкавилась украiнськими книжками й читала iх залюбки. Пробуваючи на селi в Флегонтового батька, вона вже й тепер добре розумiла украiнську мову й не забороняла синковi говорить з селянами по-украiнськiй, як звичайно забороняють у нас батьки своiм дiтям, нехтуючи народну мову й народ.

– А ходiм лиш подивiмся на школу та помiркуймо, як би нам краще й догiднiше розташуваться в нiй, – сказав Флегонт Петрович i поволi пiдвiвся з канапи.

– То й ходiм. Обдивiться свое житло завидна, а тим часом самовар закипить, – сказала Ольга Павлiвна.

Усi повставали заразом i пiшли до школи навпростець через тiк, а далi борозною через невеликий огород, через картоплю й перелiзли через перелаз. За старшими рушила уся дiтвора: три батющинi хлопчики й Флегонтiв Петрусь. За дiтьми навздогiнцi побiгли три собаки. Певно, й iм остогидла сидня та лежня в дворi, i вони понюхом почутилн якусь ворушню i собi чкурнули через двiр навздогiнцi, плигнули через тин у город i побiгли через картоплю та мiшаницю, посiяну на пашу.

Школа стояла над чималим вигоном, обгороджена частоколом з вербини. Перед школою коло хвiртки росли двi здоровi верби, а третя росла на причiлку, але увесь огород коло школи пустував, неначе то була толока. Огород дармував, бо грунт був пiскуватий, не придатний пiд огородину.

Усi ввiйшли у школу, оглядiли здорову, довгу й свiтлу кiмнату з олеографiчним царським портретом на стiнi, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелi. Оглядiли й другу, меншу, кiмнату, що була призначена задля iх спочивальнi. Маша переднiше за все оглядiла пiч у тiсненькiй пекарнi. Кiмнати були високi, вiкна були здоровецькi, але стiни були обколупанi, замазанi та витертi од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вiвцi i худоба обшмульгала стiни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помостi було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на пiдрi з дощок десь у коморi або в возовнi. На грубах чорнiли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.

– Школа висока й свiтла. Як ii очепурить та опорядити, то вийде веселеньке лiтне житло, – сказав Флегонт Петрович. – Взимку вчителi сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, лiто.

– Авжеж, кiмнати просторненькi й свiтлi. Я не дуже-то звикла до аристократичноi обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час i в такому житлi, – обiзвалась Софiя Леонiвна, обернувшись до господинi, але по очах ii було знать, що вона трохи нiби засмутилась. Вона хоч була лiбералка й демократка, але ж тiльки книжкова й теоретична, як мiська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своiх поначитуваних та десь почутих теорiй та й не дуже квапилась до цього.

Хазяйка з цiкавiстю слiдкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичноi панii й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально – i в розмовi, i в рушеннях.

«Одже ж моя ятрiвка поводиться зовсiм-таки просто й природньо, як поводяться сьогочаснi молодi панянки-лiбералки. Це менi припадае до вподоби. З цiею братовою й сама несамохiть якось поводишся просто, натурально, без остраху чимсь себе осоромити, чимсь собi пошкодить перед нею», – думала матушка, безперестанку кмiтячи та назираючи за столичною гостею.

Ольга Павлiвна Лiтошевська не була старосвiтська проста матушка, але не була й новосвiтська. Вона була людина перехiдного часу, вчилась у повiтовому мiстi в невеличкому пансiонi, трохи вмiла грати на фортеп'янi й силкувалась, щоб вдержаться в усьому на вищих схiдцях культурностi, не спуститись низько та не спроститься, як спрощуеться й недоброхiть спускаеться низько багато матушок i навiть панiй-дiдичок по селах.

– Чи чуеш, Флегонте, яка голосна луна йде в оцiй порожнiй свiтлицi? Як голос гучить та гуде! Аж лунае попiд стелею! – сказав отець Зiновiй.

– Ото якби голос так лунав у театрi, як отутечки в порожнiй школi! Аж неначе самi стiни гучать та гукають! – говорив артист.

І справдi, в порожнiй школi неначе гули стiни й лунали сволоки од голосноi розмови. Дiти ввiрвались i собi в школу, розбiглися по кiмнатах, кричали, реготались. Школа загула, нiби ожила, аж одляски йшли по сiнях, по стiнах та по пекарнi. О. Зiновiй завiв якоiсь пiснi. Його чудовий низовий, але гучний бас загув i приглушив дитяче голосне щебетання. Артист спробував якусь руладу на високих нотах. Ноти неначе фонтаном бризнули по усiх закутках. Отець Зiновiй пустив низовим басом якесь; го-го-го! І його голос неначе покотивсь, як грiм попiд хмарами. А дiти й собi почали дзявкать, верещать та перекривляти старших. Школа неначе заклекотiла гуками.

– Цур вам! пек вам! Перестаньте верещать! В мене вже аж у вухах шкребе! – крикнула матушка на всю просторну свiтлицю i ще й собi недоброхiть додала крику та зику.

Вона була слабка на нерви, не змогла довше видержати дитячого лящання й верещання й мерщiй вибiгла з школи.

А школа аж гула, аж дзвенiла. Артист затяг арiю й залюбки виспiвував ii, нiби сам милувався мiццю й гучнiстю свого оксамитового горьового баса. Дiтям ця криклива iграшка була дуже сподобна. Вони ховались поза грубами в суточках та попiд партами i все верещали, перегукувались та згукувались одно з одним, неначе погубились десь в лiсi або в гаi. Артист витинав свiй спiв, неначе й не чув дитячого лящання. Отець Зiновiй потягував низовим басом якесь го-го-го! Школа сповнилась гуканням, таким безладним та недоладним, неначе хтось одслонив вiко в фортеп'янi й лупив з усiеi сили по клавiшах кулаками або ломакою. Очевидячки, дiти бавились лящанням, як бавились i старшi.

Софiя Леонiвна стояла серед свiтлицi, обсипана, нiби посипальниками на новий рiк, тим галасом i згуками. І тiльки осмiхалась, ii цупкi нерви видержували цей галас спiвакiв, роздратованих гучнiстю порожнiх горниць. Їй на одну хвилину навiть уявилось, що вони всi або знавiснiли, або й показились, кинувшись на якiсь чудернацькi спiвовi жарти.

Нарештi й Софii Леонiвнi остогид той чудернацький несподiваний концерт. Вона вийшла з школи й почала розмовлять з матушкою. Тим часом жвава Маша оглядiла пiч, наглядiла дiрки й зашкалубини, видряпалась з сiнцiв по старiй хисткiй драбинцi на горище, вглядiла в лежаку щiлини й розколини, небезпечнi для будинку, i за все розказала господинi.

В той час спiвуни, наверещавшись донесхочу, повиходили з школи. Отець Зiновiй обiцяв знов послати в волосну управу й нагадать волосному, щоб лагодив школу як-мога швидше.

– А ходiм он на той горб! Побачиш, Соню, яка тутечки чудова мiсцина, та ще й дуже придатна до вловiв. От де влови на качок та водяне птаство, так-так!

– Ну, за твоi влови менi байдужiсiнько, – обiзвалась Софiя Леонiвна, – про мене хоч би iх i не було. А коли мiсцина добра й придатна для цiеi нiсенiтницi, то я з цим тебе поздоровляю.

Чимале село розкинулось на височенькому березi рiчечки Кам'янки, котра звалась так, певно, тим, що нанизу понад берегами витикались подекуди камiнюки, i сама Кам'янка недалечке за селом вливалася в Рось серед скель. З чималого височенького взгiр'я далеко за селом мрiли горби, вкритi лiсом i повитi нiби iмлою. Мiж горбами на широкiй низинi лиснiла чудова рiчечка, подекуди обставлена вербами та осокорами. А по другий бiк села розстелялась в широких розложистих долинах низина, скiльки сягало око, по один бiк обрамована невисокими горбами, зарослими старим лiсом. Зеленi розложистi луки та сiножатi розстелялись, неначе зелений оксамит. По луках вилась гадючкою Кам'янка. Скрiзь на луках лиснiли мочарi та плеса, зеленiли нiби порозкиданi нарiзно вередливою рукою кущi верболозу та купи вiльхи. Де-не-де виганялась вгору купа височезних осокорiв, неначе на зеленiй низинi висли велетенськi храми, повитi iмлою.

– Он, Соню, бачиш отi плеса, оброслi навкруги осокою, очеретом, татарським зiллям та кущами верболозу? Отам качок та водяних курочок! Часом, як було нагляджу цiлу зграю та як тарахну з рушницi, то так тобi неначе цiле плесо затрiпоче крильцями, зашелестить в осоцi i вмить шугне вгору! – заговорив артист.

– Ну, не бреши-бо! Так-таки цiле плесо знялось би та й полетiло вгору пiд небеса, – сказала Софiя Леонiвна. – Це в тебе, надiсь, в уявi грають дикi качки цiлими зграями.

Матушку цей вислов, зовсiм не столичний, трохи засоромив. Вона спустила вii на очi, бо була делiкатна на вдачу i своему отцевi Зiновiевi цього зроду не сказала б.

– Ой, коли б ти сама побувала там та побачила на своi очi! Ти б тодi сама пересвiдчилась, що тому правда, – говорив Флегонт Петрович, – здiйметься нiби цiле плесо вгору, i в одну мить одна качка – ляп з неба в воду! то знов друга качка – свись в осоку або в очерет! А собака зараз пуць у воду! А далi…

– Заразом аж в три качки влучав? – спитав з дива отець Зiновiй.

– Атож! Це бувае, та ще й частенько, – чванився Флегонт Петрович, – он там, ген-ген, аж коло того дальшого села, бачиш, мрiе в iмлi зелена смуга! Отам качок! Я часом заразом стрiляв тамечки по три качки.

Софiя Леонiвна шукала тiеi смуги i втирила очi вдалеч, неначе вона хотiла вглядiти тi три качки, що колись застрелив ii чоловiк, влучний та меткий стрiлець. Але вона нiчого не вглядiла. За широкою низиною мрiло в вербах далеке село, неначе потопало в зеленому морi; i тiльки дзвiниця та баня на церквi виринали з тiеi гущавини. А за тим селом знов на закрутi рiчки лиснiли луки та мокрачi, а за ними в сизiй далечi на горбах бовванiла дiдицька клуня в Мазепинцях, в давнiй маетностi гетьмана Івана Мазепи, i стримiли рядки тополь кругом току, неначе натиканi турецькi мiнарети навкруги величезного присадкуватого схiдного храму. А побiч тих горбiв знов десь витикалась з верб висока дзвiниця й лиснiла проти сонця хрестом, неначе хтось кинув блискучу зiрочку на сизе верховiття верб i вона зачепилась i миготiла, аж в очi рiзала. Уся зелена низина була залита тихим вечiрнiм червонуватим промiнням. Яким спокоем подихало з тiеi широкоi зеленоi низини! Яким теплом та добром повiвала та зелена мiсцина з луками та гаями! Подумав би, що в цiй прехорошiй мирнiй та тихiй краiнi нiколи не крапнула й крапля людськоi кровi. А тим часом скiльки там було ii пролито! Скiльки трупу укривало тi оксамитовi зеленi луки та сiножатi в цьому осередку Украiни!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/van-nechuy-levickiy/na-gastrolyah-v-mikityanah-18398929/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.