Книга - Олюнька

Олюнька
Андрiй Чайковський


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Олюнька» Андрiя Чайковського – родинно-побутова повiсть, присвячена темi соцiальноi нерiвностi***. Головна героiня твору – дiвчинка-сирота, яка живе у селi, умовно подiленому на два класи: шляхта i хлопи. Чайковський виразно демонструе, як несправедливiсть i прагнення до багатства спотворюють людськi долi. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.





Андрiй Чайковський

ОЛЮНЬКА




Повiсть




І


Над Днiстром на правому березi, на двi милi нижче вiд мiста Самбора, лежить велике село Пишнiвцi. Розташоване воно на узгiр'i, на чорнiй урожайнiй землi. Одна половина його, та, що до Днiстра ближче, лежить нижче, i частенько Днiстер, виливаючи нагально своi води в тих сторонах, заглядае до хат i виганяе iх мешканцiв з товаром i з тим, що захопити вдасться, на другу половину села, до сусiдiв, що мають хати на узгiр'i. Днiстер, вiд Пишнiвцiв почавши, стае крутий. Береги його з того боку, що вiд Пишнiвцiв, стрiмкi й такi крихкi, що вода рiк-рiчно виривае по куску берега, а через те рiка наближаеться чимраз бiльше до села.

Село Пишнiвцi рiзниться вiд iнших сiл надднiстрянськоi околицi хiба тим, що воно розпадаеться на двi адмiнiстративнi громади: на шляхетську, що зветься Закуття, i хлопську, або рустикальну. Обi тi громади мають хiба спiльну церкву й школу, та й тут намагаються не змiшуватися мiж собою, бо, на iх думку, i перед богом хлоп шляхтичевi не рiвня. Та класова незгода переноситься i на школярiв, що вчаться в однiм будинку; вони мiж собою не любляться, не хочуть сидiти сумiш на лавках i так, як iхнi батьки, дражнять однi одних та роблять собi взаемнi пакостi.

Кожна громада мае свое окреме начальство з окремою радою. На Закуттi начальникуе префект з асесорами[1 - Членами громадськоi ради в шляхетськiй частинi села.], а в громадi рустикальнiй – звичайний вiйт з присяжними. Мiж закуттянами i хлопами нема найменшого зв'язку. Вони стараються якомога рiзнитися й убранням, i бесiдою, й звичаями. Закуттяни носять капоти сурдутового крою, хоч би й з полотна, кашкети, тобто шапки з дашками, похожi дещо на росiйськi, хiба що вужчi дном, де-де рогатiвки крою кiлiнського, взимку – низенькi баранячi шапки, «пасовi чоботи», такi, що халяви шитi по боках на лад нiмецьких штiфлiв[2 - Чобiт.]. Жiнки носять крамськi строкатi спiдницi, кацабайки, а на головi хустини, зав'язанi пiд бородою. Волосся чешуть гладко, а косу обв'язують на мiщанський лад ззаду голови в колiща. Йдучи в церкву, або при якiм бiльшiм святi, закидають На себе великi хустки, та так. що вони зсуваються нижче плечей i лиш на раменах задержуються. Одним словом, у iхнiй одежi видно якусь панську претензiю, вони бажали б усе i всiм показати себе вищими вiд хлопiв» котрих прозивають мургами з чорним пiднебiнням.

Однак i хлопи не хочуть шляхтi нi в чому поступатися. Вони не цураються свого хлопського строю. Одягаються в полотнянi кафтани слов'янського крою, в кожухи, в широчезнi, трохи на козацький лад шитi штани та великi угнiвськi чоботи з закаблуками. Жiнки носять на головi чiпцi, волосся заплiтають високо на головi, а над чолом пускають його в гриву, що зветься жмудами. Спiдницi домашньоi роботи. Одним словом, пишнiвськi хлопи мають вигляд украiнських селян, а шляхта, що пам'ятае ще дещо зi своiх традицiй та шляхетських привiлеiв, подобае на якусь хлопсько-панську мiшанину. Та це водиться i з бесiдою, i з молитвою. Хлоп не хоче iнакше говорити, як по-украiнськи, не знае iншоi молитви, як украiнськоi; шляхтич дуже радо вживае слова польськi, розумiеться, в покалiченiм виглядi, iмена украiнськi вимовляе по-польськи, а вчитися польськоi молитви належить до доброго тону. Шляхта незадоволена теперiшнiми порядками та все з жалем згадуе часи польського панування, де шляхетськi привiлеi багато значили i хлоп був хлопом, а не чоловiком.

Хлопи, де лиш можуть, висмiюють шляхтичiв i прозивають iх макогонами через те, що колись шляхта носила своi дипломи або легiтимацii шляхетськi в бляшанках, подiбних до макогонiв.

Родинних зв'язкiв мiж хлопами i шляхтою нема й, либонь, не скоро будуть. А якщо коли трапилося, що шляхтянка вiддалася за хлопа, то вже iй не показуватися на вулицю Закуття, ба навiть i строю шляхетського мусила зректися, а то, либонь, подерли б на нiй на шматки. Так само здерли б капоту з такого шляхтича, котрий оженився б з хлопкою.

У цiлiм Закуттi мешкав один-однiсiнький хлоп Ябчак Іван. Був це заможний газда, статечний. Мав вiн двох синiв – Сенька та Гриця. Були то роботящi та тверезi парубки. Однак загорода Ябчака була вiддiлена вiд усiх шляхетських осiдкiв так, що навiть мусив через свiй город зробити собi власну вулицю, щоб з сусiдами не сходитися.

А втiм, у цiлому Закуттi сама шляхта. Є тут Гординськi-Федьковичi, Чайковськi-Тимковичi, Городиськi-Ядвищаки. Останнi назвища – то родовi, або, як вони кажуть, придомки. Себе вони кличуть по батьковi, i так е тут Яцiв Ясьо, Петрiв Ясьо, Стефанiв Юзьо й iншi.

Було це в мiсяцi серпнi 1856 року пiд час холери. Іван Ябчак порався на своiм обiйстi коло воза, котрим мали iхати сини в поле по хлiб. Вiн кiлька разiв зазирав через плiт до свого сусiда Юзевого Лукаша, крутив головою та муркотiв щось сам до себе. Зазирнув ще раз та, не вертаючи вже до своеi роботи, гукнув до сусiда Ясевого Петра, що мешкав на другому боцi вiд загороди Юзевого Лукаша:

– Пане сусiде! Пане Петре! Вже щось зо два днi не бачу я, щоби хто отвирав хату пана Лукаша… Чи не сталося там яке нещастя? В хатi лиш собака вие заодно.

Жоден хлоп не наважиться заговорити до шляхтича по iменi, упустивши слово «пан», бо iнакше почуе ганьбу.

Петро Ясiв покинув сокиру, що нею рубав дрова, обернувся до Ябчака, поглянув через плiт на обiйстя Лукаша, обтер рукавом пiт iз чола, помiркував трохи та й каже:

– І я iх уже зо три днi не бачив… Може, повмирали?!

– Та треба би щось зробити – га?

– Та що робити? Яке менi дiло заглядати до чужоi хати… Треба би закликати пана префекта.

– А от i пан префект iде, – каже Ябчак. І справдi в тiй хвилi надiйшов вулицею префект Закуття – пан Даньо Михасiв.

– Пане префекце! – каже Петро Ясiв. – Уже три днi, як хата Лукаша не вiдчиняеться, а всерединi собака так вие, аж страшно.

– Гм… вие собака, кажете, пане Петше, та й хата три днi не отвирана… гуп… Ну, то треба би щось робити, треба би пана асесора… Пане Яне! А ходiть-но сюди – закликав до сусiдньоi хати.

Іван Петрiв, почувши голос свого зверхника, покинув свою ранiшню роботу i, перелiзши через плiт, став таки зараз коло префекта.

– Дзень добрий! – каже. – А що там, пане префекце?

– Гм… от бачите. Пан Пйотр каже, що три днi нiхто не виходив iз Лукашевоi хати та й що там собака дуже вие. Мусимо там подивитися… може, яке нещастя!

Пан префект говорив це з дуже поважною мiною, хоч йому було трохи лячно, бо холера мела в Закуттi людей, як мiтлою, тож i тут можна було сподiватися новоi жертви.

Всi три перелiзли через перелаз i стали пiд вiкном.

– Гм… Ябчак!.. Ану ходiть сюди… буде нас бiльше.

Ябчак сказав ще кiлька слiв синовi, що брався iхати в поле, перелiз через плiт i наблизився до трьох шляхтичiв.

– А що будемо робити?

– Гм… треба би подивитися у вiкно…

До одного вiкна пiдiйшов префект, до другого – Іван Петрiв, позаслонювалися долонями вiд денного свiтла й так дивилися хвилю досередини.

– А що там? – питае Петро Ясiв.

– Гм… одно лежить на постелi, друге – на землi… Може, вони сплять?

Собака, почувши людей пiд хатою, став ще дужче вити, скавулiти та дертися по дверях.

Тепер приступив Ябчак до вiкна, поглянув усередину i сказав:

– Сплять вони, та вже й не прокинуться бiльше… вони неживi.

У цiй хвилi почули вони зсередини хати тихенький плач дитини.

Не було сумнiву, що Лукашi повмирали. Ясьо Петрiв став сiпати дверi, але вони були замкненi. Вiн уперся, цiлою силою, Ябчак помагав, i за хвилю висадили дверi з бiгунiв. Наполоханий пес вискочив у тiй хвилi надвiр. Вiн був сухий-сухий – шерсть стояла на нiм як щiтка, хвiст сховав пiд себе, язик вивалив та почав ганяти по подвiр'ю, наче скажений.

– Свентий Яне з Дуклi! – закричав префект, вiдступаючись до перелазу. – Гм… таж цей пес сказився!

– Не бiйтеся, не сказився, – каже Петро Ясiв. – Вiн лише дуже голодний, – i вийняв кусень хлiба з кишенi та кинув псовi.

Пес скочив жадiбно на хлiб i за малу хвилю з'iв увесь, начеб проковтнув муху. Заспокоiвши перший голод, пес присiв проти свого добродiя, махав хвостом, облизувався, як би давав пiзнати, що з'iв би ще.

Тепер отворили хатнi дверi. Звiдси ударив такий нездоровий дух, що всi чотири вибiгли чимскорiш надвiр, щоб дихнути свiжим повiтрям. Ябчак пробував створити вiкно, але не мiг, та вибив кулаком шибу, щоби впустити свiжого повiтря. По хвилi увiйшли знов до хати, та аж задрижали вiд того, що побачили.

Лукаш, увесь посинiлий, з розхристаною сорочкою, лежав серед хати. Його волосся, помiшане з соломою, очi, запалi в голову, начеб уже випливли, рот створений, вискаленi зуби та судорожно затиснеш кулаки показували, що Лукаш провiв страшну боротьбу зi смертю, поки вона його подолала.

На постелi, обернена лицем до стiни, лежала мертва Лукашиха. Вона також перебувала немалi муки, як показували затисненi коло живота руки й напруженi ноги. Одно око Лукашихи було отворене. Воно немов дивилося на маленьку пiвторарiчну Олюньку, що пищала коло грудей матерi, бо не мала вже сили анi голосно заплакати, анi всадити до маленького свого ротика мертвоi материноi грудi.

Мала Олюнька скимiла, як голодне цуценя.

Усiх присутнiх пройняв страх. Вони перехрестилися й стали без думки шептати молитви, не в силi отямитися.

Першим Ябчак приступив до постелi обережно, щоб не заваляти собi нiг, i витягнув дитину з тих нечистот, в яких вона лежала i якi звичайно бувають при холеричних нападах.

Дитина подавала слабi ознаки життя. Ябчак узяв по дорозi з жердки над постiллю якусь суху шмату, горнятко з полицi i вийшов до сiней, не оглядаючись на своiх товаришiв, то стояли, як прикованi, й не могли отямитися.

Вийшовши до сiней, Ябчак здiйняв дитини мокру брудну сорочку, черпнув води з бочки, обмив дитину, як мiг, завинув у шмату i винiс надвiр.

Жiнка Петра Ясевого стояла вже на своiм обiйстi, цiкава, чого ii чоловiк iз префектом пiшов до Лукашевоi хати.

Петриха спитала Ябчака:

– А що там дiеться?

– Лукашi обое, небiжчики… Дайте, панi, трохи молока для дитини… Голодне, ледве пищить.

– Матко боска кальварiйська! – крикнула Петрика, сплеснувши в долонi, й побiгла швидко до хати.

За малу хвилину вийшла, несла в кожнiй руцi горнятко i, йдучи до перелазу, переливала з одного в друге молоко, щоб його охолодити. Ябчак узяв горня з дрижачих рук Петрихи i приложив до ротика дитини. Дитина стала жадiбно ковтати молоко, а Петриха напоминала:

– Та не давайте ж вiдразу багато, бо дитинi зашкодить. А що ж там i як? – допитувалася далi.

Але Ябчак не вiдповiдав нiчого. Вiн, либонь, i не чув слiв Петрихи так був зайнятий своею роботою.

За той час повиходили й i iншi з хати Лукашiв. Префект послав якогось хлопця, що надбiг туди, по холерникiв, грабарiв холеричних. Хлопчина пiгнався до корчми, а кого лише здибав по дорозi, розповiдав про наглу смерть Лукашiв. За короткий час майже все село дiзналося про нещастя. Всi хрестилися та охкали, однак у багатьох цiкавiсть брала верх над страхом, тож цiла вулиця коло Лукашебоi хати наповнилася людьми. Декотрi були навiть такi вiдважнi, що перелiзли через перелаз i стали заглядати до хати.

Префект, боячись, щоб хто не заразився, порозганяв натовп повагою свого чину й своеi палицi, поставив сторожа при дверях хати, а сам приступив до громадки старших шляхтичiв, що стояли на вулицi.

– Дзiнь добрий, пане префекце! – привiтали його шляхтичi, кланяючись шапками.

– Гм… Панове браця, треба би порадитися, що робити з дитиною… Так годi кинути ii на вулицi. Старшина переглянулась i почухалася в головi.

– Таж це ще дитина, – вiдiзвався один, – без грудi не обiйдеться… Було це як би явна перешкода, щоби хто змилувався над дитиною.

– Гм… правда й те, але таки годi… гм… Ну що ж? – сказав префект i поглянув на громаду. Всi мовчали нiхто не ворухнувся.

– Коли ви, панове, не хочете, то я ii вiзьму, – каже Ябчак, держачи на руках дитину, вже нагодовану. Дитина, наче вiдчуваючи свого покровителя, усмiхнулася до Ябчака i ловила його вуса своiми голими рученятами. – У мене, – мовив далi Ябчак, – недавно взяв бог таку дитину, тож i сорочинка знайдеться, i хлiба, слава богу, не купую… От якось вигодуеться! На тi слова шляхта заворушилася.

– Ще чого! Щоб шляхетська кров валялася по хлопських припiчках!.. Ми не допустимо до того, хоч би мали дитину чергою годувати.

– Гм… пусте балакання! – промовив префект. – Дитина не теля, щоб ii чергою по тижню годували. Або кажiть, хто бере дитину, або нi, то зараз вiддам ii Ябчаковi. Годi так дитину змарнувати. Але як вiзьме Ябчак дитину, то вiзьме й двадцять моргiв грунту, що Лукашi залишили, котрого вона правна спадкоберчинi[3 - Спадкоемниця.]…

Аж тепер нагадала собi шляхта, що покiйний Лукаш лишив двадцять моргiв доброго грунту й хату, нагадала собi, що був багачем, що в нього зви чайно був наймит, котрий тепер десь подiвся, мов у воду вскочив.

– Та моя жiнка мае малу дитину при грудях, могла би й цю годувати, – вiдiзвався несмiло Ян Фльоркiв.

– А моя хiба не потрафила би цеi штуки? – заговорив уже смiлiше Стефан Миколаiв.

– Вибачайте, панове! Покiйна Лукашиха була моею рiдною сестрою, – сказав Андрiй Лукашiв, виступаючи наперед.

Не було що казати на таке тверде слово. Префект казав вiддати дитину вуйковi. Той приступив до Ябчака, що готовий був узяти дитину й без грунту.

– Га, най i так буде! – сказав i подав Олюньку Андрiевi.

В тiй хвилинi дитина розплакалася, та не знати, чи загризла ii в животику натще випита пожива, чи, може, несвiдома дитяча душа вiдчула недолю, яка ii жде…

Над'iхали холерники, витаскали тiла Лукашiв iз хати, вложили в скриню, що була на возi, й замкнули вiко. За наказом префекта повиносили з хати солому й забруднене плаття, склали на зад воза, позамiтали й повiдчиняли вiкна.

Пiд час роботи холерникiв усi присутнi клякали та молилися шепотом. Упоравшись зi всiм як слiд, холерники посiдали на вiз, один узяв вiжки в руки, гукнув на коней, луснув батогом, вiз викотився на вулицю i погнав стрiлою.

Ще не затихло дуднiння воза, як уже всi розiйшлися з Лукашевого обiйстя. Лиш один вартовий остався, поки префект не прибив на дверях громадськоi печатки. Ябчак, сумний, перелiз через плiт i взявся до своеi роботи. Андрiй Лукашiв понiс дитину, що голосно кричала, а цiлий натовп людей поплiвся за ним.

Ось так розсталася Олюнька зi своiми батьками, яких до цеi пори не пiзнала гаразд та вже й не мала пiзнати на цьому свiтi.




II


Ганна, жiнка Андрiя Лукашевого, була зайнята важливою роботою. Вона винесла на подвiр'я варену бараболю, дробила ii пальцями i кидала гусям, а тi поквапно збирали своiми жовтими дзьобами. Саме тодi Андрiй, придержуючи одною рукою дитину, другою вiдчиняючи хвiртку, увiйшов на подвiр'я. Олюнька, що пiд час дороги була заспокоiлася й задрiмала, тепер прокинулася й заплакала голосно.

Андрiiха почула плач дитини, обернулася, побачила чоловiка з дитиною на руках i скрикнула:

– Матко боска!.. А ти де взяв тоту пищавку? На вулицi знайшов чи на гною?.. Пощо менi тут якесь дрантя зносиш?.. Чи ж я свого не маю досить? У Андрiiв було трое дiтей.

– Цить, жiнко! Нещастя…Обое Лукашi померли вiд холери, лишилася сирота… треба було взяти… це ж моя сестрiнка.

– Та що менi до того? Що менi до твоiх сестрiнок? Викинь тото де до дiдька!

– Що бо ти, Ганю, говориш? Що ж воно винне, що лишилося, та й де я його подiну?

– Менi що до того?! Я чужих бахурiв доглядати не буду… або воно з хати, або я!

На той голос надiйшов старий сивий дiдусь, що робив щось у стодолi. Був це батько Андрiя й небiжки Лукашихи.

– А то чого вона так розкричалася? – питае здивовано.

– Нещастя, татуню! Обое Лукашi повмирали вiд холери… щойно вивезли iх холерники. Мабуть, три днi лежали мертвi в хатi, i нiхто не знав, – говорив Андрiй крiзь сльози.

Старий Луць став, як громом прибитий. Вiн не мiг промовити й слова, руки в нього тряслися, губи дрижали мов у лихоманцi.

– Боже мiй, боже! За що мене так караеш на старi лiта? Моi дiтоньки бiднi! Донечко моя люба! Не замкнеш ти менi повiк, а менi не довелось навiть побачити тебе та поблагословити в далеку дорогу! – І заплакав старий гiркими сльозами. – Га, воля божа! Хто знае, чие завтра…

Наблизився до маленькоi Олюньки й цiлував личенько, вiчки та малесеньке чоло.

– А я тобi ще раз кажу, що чужого бахура й на очi не хочу бачити! – клепала свое Андрiiха.

– Мовчи, жiнко без серця! – Гримнув старий. – Вва-а-жа-а-ай! – І погрозив рукою. – Якби в тобi була хоч краплинка людяностi, тобi б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобi простив тi дурнi слова… Що Лукашам нинi, то нам завтра може статися, – а де твоi дiти подiнуться? Що з ними буде? Як би тобi в могилi лежалося, коли б хто твоiми дiтьми так накидався?

Андрiiха замовкла. Хоч вона чоловiка мала нi за що й робила з ним що сама хотiла, то таки старого Луця боялася як вогню i хоч мала такий гострий язик, що нiяка шляхтянка в цiлiм Закуттi не могла ii переговорити, якось не смiла перед старим Лукашем огризатися. Чи це через його старий вiк, чи через повагу, яку старий Луць мав у селi, не знати, досить що торохтiння Ганни один Луць умiв угамувати кiлькома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злостi, тож, iдучи до хати, копнула пса, що лежав пiд порогом, i трiснула дверми так, що аж хата затряслася й вiкна задзвенiли. Луць усе ще стояв над онукою i втирав сльози.

– Годi, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – i пiшов до хати, а старий стояв усе як прикований.

Андрiй знав, що треба розлючену жiнку придобрити, бо ж годi, щоб старий мiг усе бути з дитиною i за жiнкою наглядати.

– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрiй до жiнки, переступивши порiг. – Префект хотiв вiддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргiв грунту i все добро Лукашiв Ябчаковi… це шкода ж, щоб те все пiшло в чужi руки.

Ганна була дуже ласа на такi дурнички, тож i тепер вiд цих слiв чоловiка зараз подобрiла. Однак, аби не перейти так вiдразу з лиха в добро, звернула цiлу струю своiх медоточивих слiв на Ябчака:

– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.. А ми ж вiд чого? Або ми чужi?.. Ходи ж до мене, бiдна сирiтко, моя Олюнечко! Останнiм кусником хлiба буду дiлитися з тобою – не дам тобi пропасти…

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запiчку, а сама взяла нецьки, налила теплоi води, що грiлась у великiм горшку, i положила дитину в теплу воду, держачи одну руку пiд голiвкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала ii марненьке дрiбне тiло.

Андрiй, хоч знав добре, яка душа в його жiнки, не казав нiчого, щоб ii не дражнити. Постояв мовчки i вийшов вiдтак надвiр.

– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?

– Не бiйтеся, тату, вже все добре. Тепер купае ii.

Але нi слова не сказав, чим вiн пiддобрив ii.

Старий махнув рукою.

– Ей! Чорта свяченою водою вiдженеш, але добрим не зробиш….

– Я тату, тепер iду туди… Префект мае зараз хату печатати. Там худiбка осталася, треба порядок зробити, – i пiшов до хати Лукашiв.

Ганна тим часом викупала дитину, завинула в сухi шмати, а воду вилляла надвiр, нецьки поставила сторчма пiд хату. Дитина, зогрiвшись пiд подушкою, якою ii Ганна прикрила, заснула тихенько.

Коли Андрiй прийшов пiд хату Лукаша, застав там уже комiсiю, складену з префекта й усього уряду громадського. Всi увiйшли до хати i стали оглядати те, що осталось по Лукашах.

Префект не дозволив забирати того, що ще лишилося на постелi й коло постелi.

– Гм… буде з вас того, що в скринi i в комiрцi, а це все треба спалити… Так нам наказали з бецирку[4 - З округу.].

Скриня була замкнена, а ключ висiв на цвяху пiд образами. Андрiй просив кiлькох сусiдiв, щоб йому помогли винести скриню. Та префект спинив:

– Гм…за позволенем. Мусимо оглянути, що е в скринi, бо то сирiтське добро, й треба його буде колись вiддати. Ви, пане Стефане, списуйте кожний кусник… Як з'iде обсигнацiя[5 - Комiсiя, що робить список спадщини.], буде все готове.

Поки писар з iншими списав, що було в скринi, префект пiшов до комори. Виявилося, що Лукашi були таки добрими господарями. В коморi, крiм зимовоi одежi, було всяке добро: мука, каша, квасоля, горох, бiб; було масло i сир, сметана i солонина – все-все, що потрiбно. Префект казав усе списати i повиносити.

Вiдтак пiшли до стайнi й стодоли, що пiд одним дахом прилягали одним боком до городу з садком.

Усi знали, то в Лукашiв була пара коней, пара волiв, двi корови i чотири штуки молодняка. А де ж те все подiлося? Стайня заперта, але по всiй худобi анi слiду. Всi сплеснули руками. На ж тобi! От якийсь безбожник забрав усе дочиста… хоч би одно телятко лишилося!

Андрiй лютував найбiльше. Вiн щойно думав про те, як стане господарем на цiле Закуття, а тут якась чортова мати наслала злодiiв…

– Треба дати знати до шандарiв! – озвався хтось з гурту.

– Що тут шандарi тепер порадять? Злодiй газдував тут, здаеться, десь перед трьома днями, а знаете, що коби лише за канал – пропаде все, як сiль на водi… Що тепер шандар знайде?

За каналом починався густий вербовий лiс i займав двi квадратнi милi простору аж до Вибулова. Там водилися вовки та ховалися злодiii-конокради; в такiй гущавинi годi було iх виловити.

Стало на тiм, що жандарма повiдомиться аж тодi, коли вiн прийде до села.

Хлiб, що Лукаш успiв iще позвозити, стояв у садку в стiжках. Комiсiя перечислила копи, оцiнила, скiльки вартi, посписувала вози, плуги i борони, записала жорна, ступу i сiчкарню.

Андрiй побiг городами до своеi хати, запрiг своi конi до воза й вернув сюди. Ганна думала, що Андрiй привезе усе добро кiньми i возом небiжчика Лукаша… Їй зараз щось те не подобалося, бо Андрiй, не сказавши iй нiчого, запрiг конi й поiхав.

Коли заiхав перед хату Лукаша, префект показав йому все добро, складене на подвiр'i, i сказав поважно:

– Гм… Оце все вiддаю вам, пане Єнджею, в посядане, як опiкуновi малолiтньоi. Маете дитину годувати, а майна ii доглядати, як свого власного, бо за все вiдповiдаете. А тепер пiдпишiть!

Андрiй вклонився префектовi, зробив пером на паперi знак хреста i почав при допомозi сусiдiв накладати на вiз здобуток Лукашiв. Петро Ясiв заiхав зi своiм возом i помiг Андрiевi забрати, що на його вiз не влазилося. Тепер Андрiй кланявся на всi боки, дякував сусiдам за ласкавий труд i запросив усiх до корчми.

Коли вози заiхали на обiйстя, Ганна не втерпiла i спитала:

– А де ж конi?

– Злодii покрали.

– А корови?

– Так само.

– А воли?

– Все дочиста!

– Матко найсьвентша! Та вiн бога не боявся кривдити сирiтку! – закричала Андрiiха й побiгла до хати, щоби, либонь, звiстити про цю страшну кривду властительку, котра ще спала на постелi свого вуйка.




III


Корчма на Ячменiвцi стояла окремо в захiднiй сторонi села. До неi заходила лише шляхта, а хлопи, навiть проiжджi, та мандрiвнi торговцi-мiняльники минали ii як лихого, щоб не здибати якого нетверезого шляхтича, – а то була б халепа!

Та хоч та корчма звалася шляхетською, не рiзнилася нiчим вiд iнших галицьких корчем. Така сама обiдрана, замазана, шибки повибиванi i позалiплюванi папером, довкола неi калюжi та вонюче болото. І всерединi не була iнша. Перша кiмната без помосту, з витоптаною ямою на серединi i брудними лавками довкола. В однiм кутку шинквас, цебто перегородка з дерев'яною решiткою, за котрою стояли рiзноi мiри пляшки з грубого бiлого скла та бляшанi, вiд старостi й неохайства почорнiлi мiрки. Стояв тут i стiлець, на котрiм, мов на престолi, засiдали старий бородатий Янкель або його жiнка, розпатлана Рифка. Навпроти шинквасу – довгий дубовий стiл i кiлька крiсел теслярськоi роботи. Друга кiмната, так званий ванькир, хiба тим була лiпша, що тут було повно всякоi всячини, що нiкуди й обернутися. Стояв тут стiл лакований, призначений для шабасу або для знатнiших гостей, кiлька помальованих крiсел, лiжко, вистелене подушками в строкатих наволочках майже пiд саму стелю, i шафа з усякими книгами та святковою одежею. На шафi стояв капелюх Янкеля у бляшанiй коробцi, кiлька мосяжних лiхтарiв i скринька з ритуальними приладдями, тобто зi смертною сорочкою i заповiдями. Друга шафа була замкнена. Пiд стiною, навпроти лiжка, стояв банкбетель – лавка, котру можна розсунути i спати на нiй, як у лiжку. В самiм кутику, навпроти однiсiнького вiкна, стояло кiлька бочок з горiлкою й гараком.

Янкель був знаним орендарем; вiн був душею закуттянськоi шляхти, знав з кожним до ладу дiйти, знав, як до кого заговорити, знав, хто чого потребуе. За те любила його шляхта i звала шляхетським жидом. Тож коли раз Янкель не заплатив оренди i пан викинув його з корчми, заворушилася вся шляхта, як бджоли у вулику. Новому орендаревi дошкулила своiми шляхетськими збитками так досадно, що вiн сам утiк з корчми. Дiдич не мiг цьому зарадити – раз, тому що боявся звернути неласку шляхти проти себе, а друге, що двiр був далеко вiд корчми, на другому кiнцi села, тож не мiг кожного разу боронити нового корчмаря.

Не знати, чому шляхта так любила Янкеля i не могла обiйтися без нього, – досить, що лиш Янкель, один Янкель, мiг бути на Ячменiвцi. Янко не рiзнився нiчим вiд iнших орендарiв, а шляхту привертав собi тим, що нiколи не зрадив, що дiялося в корчмi, та й умiв вiддати честь шляхетським клейнодам, незважаючи на те, чи властитель iх був у капотi i пасових чоботях, чи босий i в полотнянцi. Янкель був нецiкавий, маломовний, а коли вiн сидiв за шинквасом i курив свою глиняну шемницьку люльку на цибуху з кишкою, то щоб у корчмi укладалася навiть змова на його довгу бороду, з котроi мала би зробитися щiтка до чесання поросят, не вiдiзвався б нi словом i не перебив би такоi злющоi бесiди. Вiн мав ангельську терпеливiсть. Раз лише, як оповiдае закуттянська хронiка, терпеливiсть Янкелева перебрала мiру, i вiн розсердився.

Було це на рiздво. Шляхта-парубки пiшли колядувати до Янкеля. Заспiвали одну-другу пiсню (але не коляду), а вкiнцi став один «вiншувати» ламаною польською мовою. Янкелевi сподобалося те дуже, та став наливати з барилки в квартову пляшку «шабасiвки» для колядникiв у мiру комплiментiв «вiншування».

– Дай боже, пане Янкель, щоби ви мали сто палацiв!

– Дай боже, дай боже! – каже корчмар.

– У кожнiм палацi щоби було сто покоiв!

– Дай боже, дай боже!

– А в кожнiм покою сто едвабних лiжок!

– Дай боже, дай боже! – i доливае Янкель пляшку мало що не повну.

– А на кожнiм лiжку щоб ви сто рокiв перележали на холеру! – гукнув хтось iз гурту.

– Бодай тебе дiдько взяв! – а пляшка Янкелевi ледве з рук не випала спересердя. Сплюнув поза себе i сховав пляшку до шафи.

Це була едина пригода, що вивела Янкеля з терпеливостi. Поза тим був вiн усе тихий, спокiйний, як до потреби: сумний або веселий. Говорив лиш тодi, коли йому було треба або як мусив на питання вiдповiдати.

Як сказано, до цеi корчми, крiм шляхти, не заходив нiхто бiльше. Тут вiдбувалися всi важливi справи громадськi, тут судилися спори сусiдськi. Такi справи вигравав найчастiше Янкель, бо шляхта мирилася горiлкою або гараком.

Крiм гостей, котрi не поминули нiякоi нагоди, щоби вступити до Янкеля, а в недiлi i свята то таки вмисне йшли на Ячменiвку, мав Янкель i таких, що вiд нього майже не виходили. Такими були Асафат Базiв та Петро Криворучкий, тому так називаний, що вiд роду на однiй руцi не мав нi одного пальця. Оба були шляхтичi, оба бездомнi, нероби, а жили дурничками. Судиться, бувало, яка справа в корчмi – вони робили службу возних трибуналу давнiших судiв Речi Посполитоi.

Інодi засуджено когось на рiзки – вони й тут виконували болючу функцiю. При тiм напилися з коштiв процесу, закусили та ще й закурили. А вже ж то велика нужда змушувала iх найматися на який день робити до заможного шляхтича.

В пору, як починаеться це оповiдання, вони несли службу холерникiв, а корчму на Ячменiвцi зробили собi рятунковою станцiею.

Асафат був хлоп низького зросту, грубий, з надутими жовтими щоками, з волоссям як щiтка та пiдпухлими вiд перепою очима. Петро був високий, стрункий. А обидва – сильнi як ведмедi.

Хоч вони ходили обдертi й замарганi, хоч займали таке принизливе становище, однак не перестали бути шляхтичами. Тож не було забави нi празника, де б Асафат i Петро не мали вступу. Всюди iх радо приймали, тим радiше що Асафат грав у сiльськiй капелi на решето, а Петро був першим штукарем i оратором на цiле село. А може, й побоювалися тих двох приятелiв, бо обидва були славнi розбийголови, а хоч нiкого не зачiпали, та не дали дути собi в кашу.

Асафат i Петро вiдвезли Лукашiв на холерний цвинтар i вернули знов на Ячменiвку.

– Гей, Янкель! Горiлки! – гукнули з порога.

Той налляв. Випили по чарцi.

– За двое два! – каже Асафат.

Випили знов.

– Знаете, Янкель, Лукашi обое вже… ого! – i махнув рукою.

– Але? – питае шинкар. – А коли?

– Господь iх знае… зо три днi лежали мертвi, а нiхто не знав. Щойно ми вивезли.

Янкель лиш головою покрутив.

У тiй хвилi ввiйшов до корчми Стефан Ясiв.

– Дзiнь добрий! А ще нема нiкого?

– Є ми… та й ви прийшли, то вже й усi.

– Я не те хотiв сказати… Андрiй Лукашiв запросив усiх на почесне… буде нас тут бiльше.

Асафат глянув на Петра й усмiхнувся. Петро й собi моргнув, та й Янкелевi щось нiби усмiшка пiд носом пробiгла.

– Певно! – вiдзиваеться Петро. – Добре поживився… мае звiдки платити.

– Та що говорити, пане Петше! Де ж би? Таж то сирiтське.

– Ага! В сироти два животи, – каже Петро.

– Сироту де зловиш, то бий! – доповiдае Асафат.

Всi засмiялися гуртом.

Тим часом шляхта почала сходитися по двое, по трое до корчми. Кожний вiтав присутнiх своiм «дзiнь добрий», кланявся кашкетом i сiдав коло стола.

Надiйшов префект. Усi повставали на привiтання, поклонилися чемно i запросили його на почесне мiсце.

Вкiнцi надiйшов i Андрiй. Вiн був якийсь не свiй – не знати, чи згризений смертю своiх швагрiв, чи втiшений тим, що йому дiсталося.

– Пане Єнджею, вам, мабуть, треба вокомана[6 - Економа.], не забувайте за мене, а про нагайку я сам постараюся, – кликнув йому Асафат назустрiч.

– А мене берiть за мандатора[7 - Суддю.]! – каже Петро.

Усi засмiялися.

– Жартуйте здоровi, а менi в головi морочиться, що з тим усiм робити?

– Вiдступiть менi – каже Асафат, – я буду господарити i дитину няньчити.

– Ви газдували б, як коза в капустi,– каже котрийсь шляхтич. – А худоба у вас е?

– У нього худоба за комiром аж пiшки ходить, – каже другий.

Асафат насупився як мiх, оглянувся, хто це з нього кепкуе.

Андрiй налякався, щоб не було сварки, i заговорив про iнше.

– То ж то бо й бiда, що худоби бракуе…

– Що балакаете, Єнджею? Таж у небiжчика Лукаша худоби доволi…

– Ого! Й одного хвоста нема… хтось покрав.

– Покрав?! – чудувалися Асафат i Петро, котрi ще того не знали.

Зiйшла бесiда на те, як хто мiг украсти худобу, коли в Лукашiв був такий злющий собака, що не дав нiкому чужому на обiйстя приступити.

– Ба! Собака була замкнена в хатi, а як ми ii випустили, то вганяла як скажена, – каже Петро Ясiв. – Пан префект таки добре настрашився…

– Гм… настрашився не настрашився – але чого ж лiзти в зуби скаженiй собацi?

Андрiй побалакав про щось iз Янкелем, а той поставив на стiл гарнець горiлки i пляшку гараку.

– За ваше здоров'я, пане префекце! – промовив Андрiй, зняв шапку i, тримаючи чарку в руцi, поклонився префектовi.– Дай боже довгий вiк прожити – вiват!

Андрiй вихилив горiлку до рота, потримав ii хвильку, проковтнув, скривився i сплюнув набiк. Вiдтак налляв другу чарку i подав з поклоном префектовi. Префект устав, узяв чарку до рук, вiдкашлянув i каже:

– Дякую, пане Єнджею! Дай боже й вам довгого вiку! Споживайте здоровi ваше добро та щоби вивели в люди дитину, котру вам вiддали пiд опiку, – вiват!

І знов понеслося по корчмi грiмке «вiват».

Андрiй наливав чарку, подавав чергою i кланявся, але вже не так низенько, як префектовi. Кожний шляхтич промовляв кiлька слiв, а вiдтак випорожнював чарку.

Янкелиха поклала на стiл кiлька шабасових гуглiв[8 - Булок.], миску сиру й горня сметани. Принесла зеленоi цибулi, накришила до сиру, вим'яла разом, посолила й налляла сметани. Цеi мiшанини понакладала на тарiлки i порозставляла на столi. Префектовi дiсталася найкраща тарiлка.

Шляхта взялася до роботи. Кожний краяв кавальчик гугля, мачав у миску i, вiдгортаючи лiвою рукою вуса, правою вкладав обережно до рота. На хвилю втихла розмова, чути було лише ляскання язикiв, задоволених смачною iдою. Хто скорiше упорався, запивав горiлкою.

Як уже всi скiнчили iду, поставила Рифка горнець кип'ячоi води й кiлька склянок з грубого зеленого скла. Варехою наливала гарячоi води до склянок i ставила перед гостей, а тi знов доливали собi гараку з пляшки, вiд чого вода набирала червоноi окраски. Кому було води забагато, зливав зi склянки таки на помiст. Не стало склянок для всiх, тож дехто здiймав горня з полицi, а дехто таки мусив ждати, аж старший гiсть вип'е. Вимити склянку, з котроi пив попередник, уважаеться обидою його так само, як обидою було б обтерти пищик цибуха, коли шляхтич шляхтичевi дасть покурити.

– Оце добре проти холери! – перервав мовчанку один з гостей. – Вода гаряча, гарак добрий… все те розiгрiе кишки – та й трохи безпечнiше…

– Е! Або холера таке вже велике лихо? Не одному вона вийшла на добро, – каже Петро i глядить з усмiшкою на Андрiя.

– Авжеж, – пiдхопив Антiн Михасiв, свояк Андрiя. – Петро i Асафат, либонь, попухли би з голоду, якби не возили мерцiв…

– Пильнуйте-но ви свого носа, пане Антонi, не наших мерцiв! – каже Асафат.

– Вже ж то ми не заробимо на холерi стiльки, як ваш швагер Єнджей.

– Мовчiть! – крикнув Андрiй, а вiдтак додав плаксивим голосом: – Ах, я би вiддав i свiй маеток, аби лиш Лукашiв охоронити вiд того нещастя…

– Бодай так пси траву пасли, як це правда! Ваша Ганя обдерла б вам чуба аж до потилицi, якби ви хоч одно стебло дали кому з обiйстя!

Всi зареготали.

Андрiй розсердився ще гiрше, що люди знають, як жiнка ним вередуе.

– Кажу вам, Асафате, не пхайте носа до чужого проса, бо розiб'ю!

Асафат, випивши за трьох, не гадав не попробувати своiх кулакiв.

– Е, пшоняна каша смачна, та ще як з чужого поля просо; але ледве чи Лукашева донька покуштуе ii…

– Мовчи, волоцюго, бо…

– Ого! Вважай, щоб я не виволiк тебе, як твого швагра…

Андрiй не втерпiв, ухопив склянку й замахнувся на Асафата. Однак саме тодi схопив хтось його за руки, i склянка впала на землю. Андрiй кинувся з кулаками на свого противника, але iншi не допустили до бiйки.

Префект, що був зайнятий до цiеi пори поважною розмовою з сусiдом, вмiшався тепер до суперечки.

– Гм… панове, заспокойтеся, я забороняю…

Ще не договорив, коли вбiг до корчми хлопчина, зняв шапку перед шляхтою, а до орендарки щось пошептав стиха. Орендарка приступила до стола i сказала голосно:

– Дмитро Яцiв помер!

– Дмитро?.. Господи! А то мете! – Всi стали хреститися, а Асафат i Петро пiшли, щоб сповнити свiй обов'язок.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-chaykovskiy/olunka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Членами громадськоi ради в шляхетськiй частинi села.




2


Чобiт.




3


Спадкоемниця.




4


З округу.




5


Комiсiя, що робить список спадщини.




6


Економа.




7


Суддю.




8


Булок.