Книга - Сагайдачний

Сагайдачний
Андрiй Чайковський


«Сагайдачний» Андрiя Чайковського – iсторичний роман, у якому автор вiдтворив широке епiчне полотно, зобразив козацького полководця мужнiм i смiливим патрiотом***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.





Андрiй Чайковський

САГАЙДАЧНИЙ





КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ



Присвячую незабутнiй пам'ятi мого найкращого товариша i друга д-ра Євгена Олесницького


Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ

Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ

Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ…

Которыи тамъ квитли…

    З книги «Вършъ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его кор. милости Запорозкого, зложоний презъ инока Касiана Саковича, Киiв, 1622






І


Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.

Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'iздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липовоi кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роiлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприiздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, – начеб того макового цвiту натикав.

Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своiх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приiхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.

Владика заповiв свiй приiзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа.

В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельноi украiнськоi шляхти, а вона, хоч iй переслiдували православну церкву, найзавзятiше ii держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.

Не було закутини на цiлiй Украiнi, де би жило стiльки тоi шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села – Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Ільник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин – були густо заселенi шляхтою, що виводила своi шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти iх у пiдданство, стояла твердо за своi вольностi i за православну церкву.

Як тiльки розiйшлася вiстка, що приiде iх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя.

На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування православноi церкви, про вiдступництво великоi шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.

– Силою постоiмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо.

Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати.

Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.

Усi сподiвалися приiзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi яка пригода по дорозi.

– Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.

– То добра шляхта i певнi люде, то правда, – говорив пан Сiлецький Яким. – Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виiхали на конях назустрiч, – було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило, що ми його шануемо.

– Й не гаючись треба так зробити, – обiзвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць. – Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я iду з вами.

– Добре так, – гукали скрiзь, – веди нас, пане Грицьку!

Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.

Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.

Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.

Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.

Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виiхав наперед гурту i скомандував:

– Чвiрками! – Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: – Во iм'я господне! Вперед!

Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i iхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.

Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.

Проiхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другоi сторони ватагу людей, що проти них iхала.

– Се, певно, владика! – заговорили всi майже в один голос.

Так воно i було. Серединою дороги iхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.

– Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'iдьмо достойно i з повагою, – говорив один iз шляхти.

– Тихо там! – гукнув Грицько до своiх. – Ховатися i шаблi напоготовi!

Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коiться щось незвичайне. Щораз бiльше людей виiздило з лiз i ставали рядком. Почет владичий зближався щораз. Здаеться, що нiхто з них не мiг бачити, що над Днiстром дiялося.

Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, iдучи, крилась мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг ii завважити.

Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали вгору шапки i вiдтак iх ловили в повiтрi. І з того вийшло замiшання в цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада пiд верболозами.

В ту хвилю громада заревла пекельними голосами «алагу!» i, мов яструби, кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.

Тепер Грицько виiхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:

– То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я боже!

Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта лавою за ним.

Прискакали в саму пору.

Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та покривавлених, iхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивоi владичоi голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.

Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто iх на таке злочинство пiдбив. Вони призналися, що iх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде iхня.

Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.

Грицько видав короткий засуд:

– Усiх на гiлляку! – Вiн вказав на якогось кремезного татарина i приказав: – Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут останешся, – каже до свого внука. – Останешся тут з кiлькома шляхтичами i допильнуеш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький!

Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.

Грицько скомандував:

– Рушай до города!

– Пане Грицьку! – гукала шляхта. – Владика вас кличе до себе.

Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичоi коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.

– Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. – Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию.

– Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашоi церкви, а я вiрний син тоi церкви.

– Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, моi дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маеш до того повне право. Скiльки тобi лiт?

– Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, – говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув.

– Благословення господне на тебе i твiй увесь рiд, – говорив владика, благословляючи його хрестом. – Велика у тебе сiм'я?

– Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся.

– Сини моi любi, – говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, – ви одинока пiдпора нашоi благочестивоi вiри i церкви!

Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.

Грицьковi було пильно приiхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав:

– Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидае вашу милiсть, як спасителя.

Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.

– Пане-брате, – каже владика, – ти дуже жорстоко поступив з тими людьми.

– На те вони заслужили, таке военне право.

– Не по-християнськи…

– Вони теж не по-християнськи поступали собi.

– А на мою просьбу ти б не помилував iх? Заберiть собi iхню добичу военну, та й годi…

– Просьба вашоi милостi для мене приказ. – Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: – Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ iх милостi я iм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять киiв мусять дiстати, та й годi! А на добичу военну я не числю, ваша милосте, – каже, звертаючись до владики, – стiльки тоi добичi, що кiт наплакав, то голота…

Поiхали далi.

– Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.

– Воно нiчого без божоi помочi i божого напучення не робиться, – каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, – але я заздалегiдь розвiдав, що коiться. Нинi вранцi iхав я з моiми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть… Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого – не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'iде владика, хiба ж вони на його повiтання iдуть?… Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашоi милостi… i все в пору, в божий час склалося.

– Ти, пане-брате, бувалий чоловiк…

– Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, – ми татарву шарпали, – а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, своi костi тут зложити, коли мене Господь покличе.

– Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що iх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язуе магдебурзьке право…

– Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би iх тi, що iх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта мае тверду руку. Не зараз iм захочеться гiльтайства i сваволi…

Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поiхав передом. Вiн гукав по дорозi:

– Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету.

Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роiлося вiд усякоi збиранини, що тут згуртувалася.

Владича коляска могла лише поволi проiхати серед безчисленноi товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ.

У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами.

Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.

Перед церквою стояли школярi церковноi школи пiд проводом своiх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неi не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньоi шляхти з поблизьких сiл.

Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивоi вiри ii ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив iх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву.

– Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвськоi вiри, ви одинока ii защита. Наша прадiдна вiра переживае тепер тяжкi часи. Рим напосiвся ii знищити. Нашi вельможi цураються ii i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такоi пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадае на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина ii визнавцiв, хлопство, не мае своеi волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяете менi, моi дорогi дiти, що не покинете нашоi бiдноi матерi, що останетеся iй вiрними до послiдньоi хвилi життя, що видержите в благочестi?

– Не обiцяемо, а присягаемо усi на те, – гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими.

– Присягаемо всi! – гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору своi шаблi.

Владика сказав:

– Амiнь! – i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: – Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив ерусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля.

Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ.

– Амiнь! – гукнули всi.

Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одноi церкви.

Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.

В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.

Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.

Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.

– Як тебе звуть, люба дитино? – питае владика.

– Марко Жмайло-Кульчицький.

– Це мiй правнук, – каже старий Грицько, яснiючи з радостi.

– Благословення господне! Його би, пане Грицьку, послати до вищоi школи на науку, нам треба людей вчених.

– Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея езуiтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.

– Чого ж до езуiтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi… або школа князя Острозького в Острозi… Не всi ще вельможi нас покинули.

– Чував я про це, та не пiд силу менi.

– Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, iх милостi, вистачить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь – i вишли.

Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численноi родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.

Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.

Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:

– Маеш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищоi, геть далеко звiдсiля, – поiдеш?

Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:

– Поiхав би, якби поiхав зi мною Петро.

– Хто це Петро? – питае владика.

– Я! – встае такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. – Петро Конашевич.

– Ходи сюди, дитинко.

Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi.

– Чий ти, синку?

Грицько вiдповiв за нього:

– Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я iх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину.

– Де любов, там i благословення боже, – каже владика. – Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Пiдiйдiть сюди ближче.

Хлопцi приступили до владичоi руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi.

– Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православноi церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiерея. – Владика вийняв i дав iм по хрестиковi та позавiшував на шиi. – Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятуе вас iз дна моря, – я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашоi церкви, на славу святоi Русi!

Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.

Аж старий Грицько нагадав iм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив iх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв, яких бачили щодня.

Тим часом пригода, яка скоiлася вранцi з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гiльтаiв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi. Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городськоi старшини, i всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали своi цехи i роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброенi люде. Народ молився по костьолах, благаючи божоi помочi.

Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.

Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.

– Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. – Вислухавши уважно, каже: – На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба турбувати владику.

Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:

– А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаете?

Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.

– Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не розмовимося.

Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякоi небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.

Створили ворота, i Грицько пiшов.

Шляхта за ним кликала:

– Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.

Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi радити над обороною города.

Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.

– Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуетеся?

– То ви нам вiйну готуете, а ми лише обороняти себе будемо.

– Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики – то вiйна?

– Шляхта хоче на город напасти, – обзиваеться один, – за те, що якiсь гiльтаi вашого бiскупа зневажили.

– Хiба ж то ви тих гiльтаiв на наших послали? За те, що вони поважилися, дiстали таку прочуханку, що iм вiдхочеться; кiлька навiть повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово прийти до якоi бучi.

– Поручаетесь нам за безпеку города? – питае бургомiстр.

– То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вмiе додержати слова. – Грицько подав бургомiстровi руку. – А ви поручаетесь, що городськi гiльтаi не будуть нас зачiпати?

– Поручаюсь.

– Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно спати.

Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:

– Оцапiли!

Опiсля – так у городi, як i на площi бiля церкви, – всi заспокоiлися.

Тут до пiзньоi ночi гомонiло, як в улiю.




II


Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як побили гiльтаiв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.

Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми бувае. Іншi величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась. Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на дорогу до того города, до великоi школи, якоi навiть назвати не вмiли.

Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому, коли владика вiд'iхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися зараз другоi днини, на святого Петра, бо нiчого iм було тут бiльше робити, а i додому кортiло iх швидше вертатися та почванитися в селi.

Розумiеться, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували iх до хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.

Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.

Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити зi своiми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.

По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати подрiбно.

– Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть вченi. Тодi всякий спитае: а звiдкiля вони? Який iх рiд? Хiба неправду говорю?

– Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися…

– Най би не так! Дав би я iм, то не може бути. Мiй рiд не смiе бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.

– Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поiдуть, а то виходить з того шкода.

– Та яка шкода? – питае здивований Грицько. – Хiба ж вони якi гiльтаi? Говорiть, я зараз iх покараю. У мене того не може бути.

– Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на пасовисько. Зараз iх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за владику, за хрестики, за екзамен. І зараз усi так заслухаються, що хоч стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки – та й у царину. Товар – то розумна твар, зараз змiркуе, що його нiхто не пильнуе. Менi вже зробили шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!

– Шкоду-то я вам поповню i вашоi ради послухаю, – сказав Грицько.

Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли треба буде iхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.

– Ось чим я iх займу. Неминуче iм треба буде пiти колись на Запорожжя мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я iх бiльше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре…

Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайловоi штуки, А ця штука вимагала великоi зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаючи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi «аж сплелись вкупу». Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба заправлятися без упину день у день.

Така була теорiя Жмайловоi штуки, якою Грицько величався i чудеса про те розказував.

Вiдтепер хлопцi не мали iншоi роботи, як цiлу днину вправлятися. Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як перце.

– Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочувае моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi боi. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, моi дiти!

Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв…

Марко пiймав науку швидше i бiльше до неi прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якоi почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що iм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.

І так минав iм час непомiтно. Нiхто не кликав iх нi до якоi роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями.

А крiм того, треба було думати про те, як iх виправити в Острог у школу.

Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.

По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену iм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт.

В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.

Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз.

До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знае, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.

Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив iм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiеi осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав iхати наймит, Грицькiв пiдданий[1 - І малоземельна шляхта мала своiх пiдданцiв-хлопцiв, котрих надiляла землею (Прим. авт.).]. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'iжджае.

Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.

– Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра iдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:

– Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i iде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби iх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали.

Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'iзду, тодi i хлопцi отямилися, що iм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдноi хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'iзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.

Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсуеться.

Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи:

– Я його зараз знайду.

Вiн побiг на цвинтар[2 - Цвинтар (кладовище) показують ще донинi в Кульчицях з старезною церквою. Вона обведена високим ще валом. Розказують, що тi вали викопано проти татар та туркiв (Прим. авт.).] i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своiх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому.

– Ходи, Петре, нам пора iхати.

Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi.

Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:

– Вiн ходив на цвинтар з своiми прощатися.

– Тепер попрощайся зi мною, з нами. – Старий обняв Петра i сердечно поцiлував. – Ти гарна дитина, що своiх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили.

Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив iх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востанне…

В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiем.

Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю.

У його валцi було яких п'ятдесят узброених людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброiвся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професii, найбiльше купцiв з своiми пiдручними. Однi iхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова.

Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.

Прийшов i до кульчичан:

– Що ж, панове школярi, iдемо, – будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березовоi кашки… Ге-ге-ге…

В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доiхати Янiвського лiсу.

Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi.

Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши iх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита.

Дрозд перехрестився тричi на церкву i поiхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.

Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка.

У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своiм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переiхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переiхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, – люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, – лихий – дух святий при нас! – iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, – пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божоi сили не встоiться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, – диявол радiе, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: «Хрест святий, оружiе на диявола!» – i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався.

Про те всi постороннi люде знали, що тудою переiздили.

Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переiздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заiздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть.

Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння.

Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба iхати далi, щоби за дня переiхати небезпечний лiс.

Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно.

Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.

Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того – повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, iдучи, тi доли гатили. Тудою треба було iхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. І тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.

З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.

Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.

В'iжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо.

Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.

Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами, iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.

Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь пiдозрiлi люде. iх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:

– До зброi! Це напад!

Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.

Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з усiеi сили:

– Бий псубрата, що влiзеться!

З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли свое добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.

Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.

Марко з Петром повлазили на вiз, бо так iм наказав Степан.

Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло iх воза злодiй пораеться. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i зв'язали мотузом за руки й ноги.

Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс. Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.

Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати. Розбишака мовчав, мов нiмий.

– Розложити огонь, – наказав Дрозд, – припечемо його трошки, то все виспiва.

– А далi став придивлятися до нього та й каже: – Еге, любчику, ти хоч нiчого

не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка… От будуть мати у. Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поiдемо до Львова, там на тебе не вiднинi ждуть.

– Нiде менi таiтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що скажу: пусти мене, а не пожалiеш того.

– От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це напевно, уся околиця буде мати спокiй.

Карий засмiявся:

– Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виiдеш, моi товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.

– А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.

– А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаеш, чи е де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то буде бiлий, рудий, який хочеш…

– Ти це називаеш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маете?

– Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дае заробок. Ти рiжеш свиней i заробляеш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те, що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав, або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це… Але я рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.

Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз, а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi чоботи i незчувся.

– То Петро таке виладив, – каже Марко.

– Покажiть менi його, – каже Карий.

Привели Петра.

– Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!

– Як Давид Голiята, – каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи i пiднiс угору, як снiп соломи:

– Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.

– Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

– Не хочу i слухати про те.

– А таки послухай! Моi товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбора i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаеш.

– Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.

– Тобi так лише здаеться. Чи гадаеш, що моi люде не пiдслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоеi валки нiколи в життi не буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягае.

Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожноi хвилi може бiда трапитися.

– А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

– Карий все слова додержуе, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаеш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i сповiдатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:

– Розв'яжiть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого дiла, побачивши такого велета.

– Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. – Вiн вийняв з кишенi кусок березовоi кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. – 3 тим можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

– Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого роду, та най тебе Господь боронить, щоб дожив ти такоi долi, як я. Здоровi будьте, люде добрi. – 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав iм з очей.

З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.

Уже без пригоди заiхали надвечором до Львова. До середини мiста не можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.

Валка заiхала до самбiрськоi господи.

У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на городецькiм передмiстi. Господи то були просторi, заiзди позаду частоколом огородженi; там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати для приiжджих гостей.

Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда. Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було iхати.

Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де iли гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.

Тi, що приiхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiеться, що й Петровi дiсталось немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв. Успенськоi церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.

Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.

Йому пощастило знайти нову валку, яка iхала якраз до Острога. Були це солярi, що iхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами, навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.

В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу, мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеi на тi склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а давав другому городовi.

Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своiми митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город упривiлейований. Митники забирали купцям товар.

Таке саме право на склад добув собi украiнський город Луцьк. Хто iхав з товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своему городовi привiлей, що не треба було iхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, – лише можна було без мита iхати в Острог на Кременець.

Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло iде до самого князя з владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.

За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своiй кiмнатi, бо iм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже нудьгували.

Подорож в Острог вiдбулася без нiякоi пригоди, хоч iхали туди п'ять днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було iхати нога за ногою.




III


Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлii, околений довкруги великими лiсами, лежав Острог – столиця першого руського вельможi князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час киiвського воеводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення притемнювало в життi Украiни на той час значення самого золотоверхого Киева. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана; державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не лише православнi заживали повноi свободи вiри. Жили тут i католики; протестанти i арiяни могли по-своему молитися. Тут навiть i магометанам вiльно було свобiдно до аллаха молитися.

Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно служити i в разi потреби ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би вiн не був. Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором свого величезного майна. Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною. Його рiчнi доходи обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини: княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.

Замок стояв на узгiр'i, з трьох бокiв облитий водою. Пишався на всю околицю, i здалека було його видно. Складався з двох поверхiв i пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя: бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним золотом i срiблом, дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i убори на коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям мешкала княжа служба. Тут були також кiмнати для приiжджих: шляхти, державцiв i прихильникiв князя, якi частенько навiдувалися до Острога «бити князевi чолом». Бо князь Костянтин вважав себе независимим нi вiд кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: «З божоi ласки князь на Острозi».

З великих сiней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Мiркуючи по зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося б, що в княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство. Хто так думав, мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося налiво з сiней. Яка ж простота на перший погляд! Кiмната невелика, з двома вiкнами, з скляними оболонками, великий дерев'яний стiл, а побiч нього дерев'яне крiсло з поручами, вибиване чорним сап'яном. Пiд стiною просте лiжко, вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi – одна iкона, а пiд нею – княжа шабля. В кутi – боката присадкувата кафлева пiч з комином, на якому горiв безустанку вогонь, бо в мурах було холодно i сиро. Крiм княжого крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вiльно було в присутностi князя сiдати.

З тоi княжоi кiмнати, яка була заразом його спальнею, вели дверi до дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.

По правiй руцi сiней входилося до iдальнi. Тут стояли довгi та широкi дубовi столи з стiльцями. Пiд стiною стояла великих розмiрiв шафа, креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стiнах висiли портрети родини Острозьких у золочених рамах.

Звiдси вели дверi до заупокiйноi кiмнати. Тут складали тiла померлих князiв, поки iх зложено на вiчний спочинок до родинноi гробницi.

Ця заупокiйна кiмната притикала до замковоi церкви Преображенiя. Аж тут можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто золочений, прегарно рiзьблений iконостас з iконами перворядних малярiв. Князь, який звав себе «богомольцем», хотiв таким побитом пiдкреслити рiзницю межи маестатом божим i туземним княжим i для того на вивiнування церков не жалував нiчого.

А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя небесного, так знову знав вiдрiзнити себе вiд iнших мирян. У кожнiй його церквi стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка з княжим ковпаком i гербом зверху. Там засiдав князь в часi служби божоi i виходив звiдсiля аж по скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися, як князь земний поклоняеться князевi небесному.

Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики з спiвом i молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав собi за велике щастя, коли мiг своiми устами доторкнутися княжоi одежi.

Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо вгору i цiлiй околицi показували, до якого могутнього пана цей замок належить.

Про те все, про князя Костянтина i його багатства, довiдалися кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки доiхали до Острога, як лише довiдався, що вони iдуть до князя з письмом вiд владики, показував iм свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжоi милостi i був усiею душею князевi вiдданий. Повторював все, що хто раз покаже князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним, що князь нiколи його не лишить i з усякоi бiди вирятуе. Оповiдав таке, що князь посилав татарвi значнi окупи за своiх вiрних слуг, якi попали в ясир.

До Острога приiхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.

Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в Острозi.

Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'i, де кому трапилось. На Застав'i мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний батько князя, великий гетьман литовський, Костянтин Іванович, спровадив iх iз своiх численних татарських походiв i тут iх поселив. Татарам жилось тут добре, нiхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися крамарством, хлiборобством, а князевi платили невеликий чинш i зобов'язанi були в потребi ставати пiд зброю «козацьким способом» пiд княжою рукою. Тi татари перемiнилися на супокiйних людей, були добрими сусiдами, а за князем були би пiшли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'i своiх кровних i туди повiв кульчичан на нiчлiг.

Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота, i туди в'iхали вози, що учора вернулися зi Львова.

Плескачева оселя стояла при вулицi Литовськiй. Таких вулиць було в Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.

Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi. З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних. Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Киевом. Туди вiн розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.

З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних кiмнат, направо – до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як iх стара Плескачиха попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з пошаною в руку.

В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другоi кiмнати виглядали непричесанi ще голiвки численноi дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що трое iх унучат ходить вже до княжоi меншоi школи. Уся сiм'я Плескача була письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла не цурались.

Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як iм на замку поводитися, коли стануть перед князем, коли i як говорити.

– Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас нема вiдповiдноi одежi, то я вам визичу.

– У нас е своя одежа в скриньцi.

– Що у вас одежа е, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали. Отож iдiть собi до отсеi кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам на замок буде пора.

Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб iм послужив.

Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у своi синi капоти i причепурились.

Плескач оглянув iх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам iх поведе.

– Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту заорудуе, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.

Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило. Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись, зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода було такий далекий свiт iхати. Але вороття вже не було, i треба було йти. От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:

– Господи святий! Та чого ти людей так лякаеш? Та ж наш князь не вовк, хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.

Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.

З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа, друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.

Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них згiрдно, начеб хотiв сказати: «Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу i чую».

Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий, почувши, з чим тi люде приiхали, дививсь на них ласкавiше.

Услiд за ними закликав Плескач:

– А заходьте до мене обiдати.

На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук перевiв iх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав йому кульчичан. Вiн повiв iх сходами на поверх.

Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю приказав князь впустити iх.

Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.

Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всi науки Плескача, гукнув:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава вовiки! – вiдповiв князь i простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкае в золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь мешкав, як звичайний худопахолок.

Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.

– Не треба, – каже князь. – Навколiшки стаеться лише перед Богом, а я грiшний чоловiк, як би i ви, – вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого дiдуся… Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було… Скiлькi вашому дiдусевi лiт?

– Перейшла сотка, прошу вашоi княжоi милостi, я його внук, а то – правнук.

– А цей другий, то не твiй син?

– Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми, кульчичане, вiд татарви вiдбивалися. Маму його теж вбито, а громада присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що один без одного й жити не можуть.

– Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, – чи ти при тiй справi був?

– Як же би ми самого дiдуся пустили?

Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це подобалося i вiн був вдоволений

– Ви гарнi люде i подобаетеся менi.

Тi слова осмiлили Степана, i вiн став оповiдати про iхню пригоду в дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича виходило задовге. Аж коли Степан розповiв, як Петро ватажковi сплутав ноги, чоло князя знову випогодилося.

– То ти, синку, такий проворний? – князь погладив його по лицi, пiдвiв голову вгору i дивився йому в очi. Петро дивився своiми синiми, мов незабудьки, очима в княже лице. – Розумнi в тебе очi, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, – князь плеснув у долонi, i зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга. – Оцих хлопцiв заведи до ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?

– У цехмiстра Плескача.

– Гарно. Коли вiд'iздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для твого дiдуся i для церковноi школи в Самборi.

Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна i поцiлували одежу.

Слуга повiв iх до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою особою в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу й друкарню в Острозi i дав iй початок до дальшого розвитку, уходив помiж тодiшнiми украiнцями за великого чоловiка i вченого. Заживав у всiх великоi поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий учений кружок, де згуртував найкращi украiнськi сили. Кружок той видав при помочi княжоi друкарнi багато книжок.

Як княжий слуга привiв до нього тепер хлопцiв i заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймаеться. Вiн став випитувати про все Степана Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не йшли добре вiдповiдi наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким педагогом i потрафив з них видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре, ректор похвалив iх i зараз послав iх з дияконом у бурсу.

Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила молодь, вiддана його опiцi.

Бурса – то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такоi одноi повiв iх диякон.

Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках – лежанки для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i iдальня, i тут вони вчилися.

У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць, мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За свое удержання платили невеликi оплати, а багато iх було-таки на вдержаннi князя.

Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'iздилися бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.

Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'еднав собi його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля другого, щоб iх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.

На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'i, до обiду. Даскал показав хлопцям iх мiсця.

По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися, кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.

– Цiкавий я, – питае один бурсак Марка Жмайла, – що ти вмiеш?

– Я вмiю на шаблi битися.

– У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.

– Я також залiзноi шаблi не вживаю.

– Семку! – кликнув хтось. – Ходи сюди, на шаблi з ним помiряешся.

Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу затихло, i всi сюди позбiгалися.

– До кiлькох разiв маемо складатися? – питав Семко.

– Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконае.

– Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?

– Хай буде по трьох.

Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiеi сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка, поки не зажив Жмайловоi штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став так хутенько нею колувати, що Семко не мiг ii висвободити. Потiм зiгнув нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетiла понад голови окружаючих.

Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова була до трьох разiв.

Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горуе, i розпочав двобiй так само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер ще скорше його поконати.

– Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.

Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своеi шаблi захватити. Та Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.

Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи йому руку, каже:

– Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоеi штуки навчитися.

– Так, то по-лицарськи, – каже вдоволений даскал, – ну, тепер, хлопцi, поцiлуйтеся i будьте приятелями.

На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними познайомитися.

– А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? – питали, показуючи на Петра.

– Вiн також мистець, але вiд лука.

– Давайте лука! – кричали спудеi.

Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в руцi й спитав:

– Куди маю стрiляти?

– Цiли в турка, он там, на огорожi.

Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою, та ще з файкою в зубах.

– Де цiлити?

– Кажуть тобi, в турка, не бачиш?

Та виджу, що в турка, але де – в око, в нiс, в писок?

– Невидальщина! Ти собi жартуеш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у голову.

– Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.

Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову усi охнули.

– Тепер цiлю в зуби, – каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.

Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.

– Господи, а це що? – питали спудеi, зачудованi.

– Бiса iмiет! – каже один.

– Тепер стрiлятиму без бiса, – каже Петро, усмiхаючись, – треба турковi вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! – Вiн перехрестив лук i прицiлився.

Стрiла попала турковi в око.

Спудеi кинулись до фiгури.

– Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.

Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався так двобоевi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:

– Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти – перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу Украiни.

Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.

Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та то ще не був кiнець iх сьогоднiшнього трiумфу.

Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.

– Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось – глядiть! – ворона летить! – Вiн прицiлився, – ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що ii не розiрвали.

Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:

– Тихо, його милiсть iде!

Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi. Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною цiлували його одежу.

– Чого ви такi веселi? – князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала стрiла. – Хто ii вбив? – питае

– Оцей новик! – закричали всi, показуючи на Петра. – На лету поцiлив!

Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.

– А оце в турка поцiлив три рази, – каже другий, – з кожного разу сказав наперед, де цiлити буде.

Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, – вона вбилася дуже твердо в дошку.

– Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.

Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настроi, що в нього задля тих нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.

– Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? – питае князь, звертаючися до Марка.

– Вiн мистець до шаблi, – закричали всi.

– Ану, давайте шаблi, – каже весело князь. Принесли шаблi, а князь каже: – Бери, хлопче, шаблю, помiряемося.

Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.

– Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився, взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде, але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:

– Я не смiю. – Вiн став плакати.

Князь був тим вдоволений.

– Гарно, синку, що ти вмiеш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог благословить.

– Чи екзамен пiшов добре? – питав князь ректора.

– Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися в малiй церковнiй школi.

– Видно, що вчителiв мае добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.

Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.

Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув до огорода. І вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецii, до науки грецькоi мови.

Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiеться, пiд наглядом даскалiв та дияконiв.

Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися iх повороту. Їх забирали до своiх домiв мiщани i сито iх угощали. Крiм того, iх обдаровували всякими «снiдами», що вистало б на цiлий тиждень. Тепер завели таке, що кожний мусив сказати, до чиеi хати йде. Бувало й так, що пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двое-трое хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своею школою i дуже любили хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Киевi, де бурсаки дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали iх курохватами i дуже iх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти, лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з доброi волi.

Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де iх гарно угостили. Плескачам, як iм розповiли про ту честь, яка iх сьогоднi стрiнула, здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.

Плескач говорив:

– Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю: поки не скiнчите науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до нiякоi сваволi, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайковi. Вiн добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн уже не одного бурсака пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те я ще поговорю з його братами.

– Хiба ж його брати тут живуть?

– Авжеж. Старший е протопопом при Онуфрiiвськiй церквi в Острозi. Це отець Дем'ян Наливайко, дуже ревний в благочестi. Це сповiдник князя. Велика це честь. Говорять, що сам патрiарх новгородський, який тут у князя гостював, довiв це дiло до ладу. Велика то при князю особа. Це запам'ятайте собi, хлопцi. А другий – це тутешнiй мiщанин, кушнiр. Йому теж добре живеться.

Стара Плескачиха наклала школярам повнi кишенi пряникiв, медiвникiв, яблук та груш, коли вiдходили.

В бурсi гомонiло, мов в улiю. Хлопцi мiняли мiж собою те, що поприносили з города. При вечерi нiхто не хотiв iсти.

На другий день при'йшлось зараз зрана розстатися з домашнiми капотами, iм поприносили бурсацькi жупани i казали перевдягтися. Всi бурсаки одягались однаково.

Степан забавився в Острозi цiлий тиждень. За той час навiдав обi церкви в городi, Благовiщенську i Онуфрiiвську, оглянув базари, накупив гостинцiв для рiднi.

В недiлю довелось йому бути в замковiй церквi на обiднi. Такоi величавоi вiдправи вiн ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди – золота, аж за очi хапае. Княжий хор спiвав, мов ангельський. Князь сидiв у своiй позолочуванiй будцi, мов у сповiдальницi. Коли виходив iз церкви, попи його супроводжували спiвами, а народ кланявся, аж до землi припадав.

Як прийшов час вiд'iзду, Жмайло пiшов на замок поклонитися князевi. Князь прийняв його дуже ласкаво, обiцяв хлопцями заопiкуватися, дав мiшечок з дукатами на Самбiрську школу. Старого Грицька казав поздоровити i передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патрiархом.

Степан Жмайло попрощав хлопцiв, всунув у руку ще одного дукача даскаловi. Плескач не хотiв узяти вiд нього грошей за те, що його i наймита годував цiлий тиждень. Степан виiхав з Острога дуже вдоволений.




ІV


Острозька школа, або, як ii декуди називали i своi, i чужi, «академiя», була в той час славна на всю Украiну. Їi заснував князь Василь-Костянтин як противагу езуiтським лiцеям, у котрих вчили польського i латини. В протиставленнi до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тiм часi без латини не було освiти, тому i тут, побiч греки, мусили вчити й латини, i ii вчено бiльше, чим греки, бо до тоi науки тяжче було знайти вчителя, чим до латинськоi. Тому-то, всупереч урядовiй назвi, яку надав школi основатель, вона називалася, силою факту, триязичним лiцеем.

Князь Костянтин мав на цiлi своею школою ударемнювати змагання езуiтiв i збирати сюди руську молодь, яка в езуiтських школах латиншилась i ляшилась. Пiзнав вiн це на своему старшому синовi Янушу, який проти волi батька ще в молодiм вiцi вiдпав вiд вiри батькiв i нiколи до неi не вернувся.

Вiдтак хотiв князь виховати для руськоi нацii i православноi вiри людей вчених, якi б ii обороняли i пiдпирали. На тому полi були великi недомагання.

Православне духовенство було темне i здеморалiзоване. Сучасники говорять, що попа православного частiше можна було стрiнути в шинку, як у церквi. До того були це великi неуки, що заледве вмiли читати, а деякi i того не вмiли. Польський уряд оставав пiд езуiтським впливом i рад був з того, що руське духовенство не вiдповiдало своему званню. Прямо вiн ту темноту попирав. Те саме дiялось серед вищоi православноi iерархii, були епископи, якi навiть не були священиками. Тут робилось те, що в латинськiй церквi перед реформацiею, а в Польщi – перед езуiтами.

Православнi епископи нападали на себе збройною рукою, здобували приступом своi катедри, грабували церкви своiх дiецезiй, а упiрних попiв виганяли з парохiй киями або замикали iм церкви за те, що пiп не зложив наложеноi епископом данини. Такий стан вiв благочестя у пропасть, тим бiльше, що латинська церква при всiм переслiдуваннi православ'я вмiла той розпад у православнiй церквi для себе використати.

Коли ж усi православнi дивились з закривавленим серцем на упадок батькiвськоi церкви, то мусило таке саме дiятись у серцi князя Василя-Костянтина, який був по-синiвськи прив'язаний до рiдноi церкви i мав силу тому розпадовi покласти край.

Попри всi тi цiлi намiряв князь Костянтин виховати у своiй школi духовенство православне освiчене, карне й iдейне.

Початок Острозькоi школи припадае на рiк 1580. До того часу була тут школа нижча, яких багато було на Украiнi, тому вона не могла нiчим визначитися.

Князь добирав собi людей, де лише про них мiг довiдатися. Спроваджував iх до Острога i надiляв своею княжою ласкою. Таким першим пiонером украiнськоi освiти був Герасим Смотрицький, шляхтич украiнський з мiста Смотрича. Вiн був гродським писарем у Кам'янцi.

Не знаемо, де вiн вчився i яку мав освiту, однак то певно, що на такий уряд гродського писаря треба було мати освiту. На нього звернув князь свою увагу, i таки його до Острога стягнув, i поручив йому таке важне завдання. З пiзнiших письм Герасима Смотрицького бачимо, що вiн на той час був найгарнiшим письменником i полемiстом на Украiнi.

Ми не знаемо, який був заведений план науки в тiй школi. З письма Захарii Копистенського бачимо, що вчили там, крiм слов'янськоi мови, латинськоi i грецькоi, ще фiлософii, астрономii, математики i риторики. Розумiеться, що теологiя була тут окремим предметом науки.

Князь Костянтин змагався доповнити учительський збiр поперед усього своiми людьми, яких лише мiг стягнути. Вiдтак стягав сюди грекiв, виминаючи латинникiв, якi могли б його плани ударемнити. Краще вже мали приступ представники нових релiгiй, як протестанти i арiяни, якi так само поборювали латинську церкву.

Другою особою по Смотрицькiм був о. Дем'ян Наливайко. Походив вiн з Гусятина, де його батько був ремiсником. Батька вбив Калiновський, i тодi його три сини перебралися на Украiну. Дем'ян Наливайко визначався вищою освiтою i фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх Єремiя, i вiн наклонив князя, щоб узяв собi о. Дем'яна за свого сповiдника. З тоi причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цiй обставинi треба приписати, що козаки приятелювали з князем, а iх представник, Северин Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок.

Поволi зiбрався тут значнiший гурток учених, який зайнявся виданням книжок. Вiкопомним дiлом стало видання Бiблii з передмовою Герасима Смотрицького.

Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв. За той час вона гарно розвинулася. Приятель пiзнiшого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй школi, тодi, як там квiтли науки.

Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi мiж своiми товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав iх до себе i навчав того, чого в школi не вчили. Щиру прихильнiсть i батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi iх там полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли б iх там не прошено на обiди.

Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував в Острозi. При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних украiнських мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при вулицi Литовськiй. До дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд сiней заходилося до свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели дверi до дальших кiмнат, де жили сини i зять з дiтьми. На другiм боцi була майстерня, а далi комори i склади шевських матерiалiв. В майстернi покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, iли i працювали. Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного стола з хазяiнами. Свiтлиця була простора i ясна, вiкнами звернена до вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв, кiлька скринь з усяким добром i широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита килимом, i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i сiль. Попiд вiкна йшла довга лава. Над вiкнами – полиця з приборами кухонними. Чiльна стiна проти входу завiшана густо образами, на яких пишалися вiнки з польових i огороднiх квiтiв, що iх святили в церквi по празниках. Перед iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили сюди другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися.

Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i надiляв усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i невiсткою.

В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було нiякоi роботи.

В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини – в довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки – в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi старою бабусею-помивачкою вдома.

В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.

В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути.

Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч вони молодi ще були, та не випадало саджати iх мiж челяддю, бо то спудеi вищоi княжоi школи.

Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутiрка.

Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшне казання в церквi, яке було Євангелiе. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати, хто в церквi не вважав на слово боже.

Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як iх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч iхнiм клейнодам i шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комiсарiв прогнала. Бо ж iхнi привiлеi шляхетськi походять ще вiд князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:

– Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi, щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашоi благочестивоi вiри не смiе чiпати, а церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. І нiчого, i нiкого менi боятися, хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде. Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв наломили.

– Чи ви ведете свое ремесло на замову?

– Нi, я роблю на запас. Потiм своi вироби розвожу по ярмарках. Моi ярмарки мiж Львовом i Киевом. Великi пани в моiх чоботях ходять, бо в мене товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.

– А який ваш знак?

– Який? Три звiздочки – на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна, бiльша, – спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто iх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то iх побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш, бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своею печаткою.

– А коли б ви такого зловили?

– Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевськоi корпорацii викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.

– А як тут у вас татари поводяться?

– То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього iм iхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто iм не робить кривди, iхньоi вiри нiхто не чiпае, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своему.

– Щасливi ви, що такого доброго князя маете…

– Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знае…

Плескач задумався i став хитати головою.

– А хiба ж що? Нема в нього дiтей?

– Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдноi церкви. Вiн уже лях, не наш…

– А князь на те позволяв?

– Що мае робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали езуiти та й перевертня з нього зробили.

– Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде.

– Нi, ви того не знаете, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаемо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив, – не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить iх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Іллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неi i ii матерi процесiв, боротьби з ii мужами та з тестем, вiтчимом.

– Вона вже не жие?

– Господь змилувався та й забрав ii до себе. Вона була божевiльна, таке iй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своеi вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши ii плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховаеться по кутах та плаче налякана. Такоi долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що мае його наш князь пiд своiм замком… І вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукае розради, потiхи. Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як ii князь любив. І тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна або княжну Катерину дiпнув свого.

Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер iх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi.

Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу.

Плескач вишукав iм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що iхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переiхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс.

Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.

Степан не втерпiв, щоб востанне не сказати, може, вже десятий раз:

– Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв.

– А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своiх рiдних, – говорила Плескачиха iм услiд.




V


Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за iх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоiвся.

– Занадто вони вирiзняються вiд своiх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив iх i не намовив до козакування, – говорив часто Плескач до своеi жiнки. – Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

І справдi, одноi недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:

– Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля iх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або… на колi згинуть…

О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:

– На тих хлопцiв я маю особливе око. І iх милiсть не байдужий. Ми iх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, – то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:

– Одного боюсь я. Ваш брат Северин мае на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую iхнi розмови. Северин – то вершок козацькоi досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаемо, тоi самоi думки. Коли би так Северин закликав iх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашоi милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, – дав менi його iх батько.

– Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.

– Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як iм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед.

– То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.

– Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу. – Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.

– Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.

О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:

– Ти знаеш оцих пришельцiв од Самбора?

– Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б iх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.

– Та iм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.

– А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

– А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, iм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква мае великий на те голод…

– А! Чи не вибираються вони козакувати? – сказав Северин i розсмiявся. – От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю iм горiхiв за це й вицiлую обох.

– Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти iм такоi думки не пiддав.

– Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

– І князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладае великi надii на них.

– Краще не говорiмо про такi небилицi: я такоi дурницi не зроблю.

При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними.

– Гаразд, хлопцi! Чи не вибираетесь ви на Запорожжя?

Вони оторопiли вiд такоi несподiванки, а Петро каже:

– А чи пан Северин взяв би нас?

– Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.

Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:

– Ми ж i тут без панiматки живемо.

– Ех, дурень ти один з другим! Тобi здаеться, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi.

Северин вiдiйшов, думаючи: «Тепер вiдiйде iм охота про козакування думати. Скажу про те братовi».

А хлопцi знову думали собi таке:

– Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро мiркував таке:

– Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи.

– Але вже знаемо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.

Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав ii Плескач з iх говорiння.

Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться.

Найближчоi недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, – чого вiн вiд них хотiв, чого iх вилаяв так погано?

Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiiвськоi школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеiв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.

– Треба йти, дiти, – каже Плескач, – то важна особа i без причини вас не кличе.

Пiшли. А по дорозi – Марко каже до Петра:

– Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилае.

– Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'емо й друге.

– А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

– Як вишлють, то поiдемо. А грiха за нами, сам знаеш, нема нiякого.

Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв iх ввiчливо i зараз почастував iх горiхами та медiвниками.

– Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?

– Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що iм люде скинуть. Такоi церкви, як тут, ми ще нiде не бачили. – Так говорив Петро.

– А якi у вас священики?

– Та якi… У нас, наприклад, у Кульчицях, е чотири попи, та лише двое знае читати…

– А як же вони читають Євангелiе?

– Навчилися одне «За всякое прошенiе» напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять.

– Сумно, – каже о. Дем'ян, – шкiл нема, людей нема.

– І князiв руських нема, – докинув Марко.

– Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати ii, а то лише тодi статися може, як матимемо своiх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв не числимо, бо iх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi езуiтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своiм прикладом товаришiв заохотите до невсипущоi працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.

– Та ми вчимося, що можемо, – оправдувався Петро.

– Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знае i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ – вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви – сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадае на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якоi проповiдi, побожно, i кожне слово западало глибоко в iхнi молодi душi.

– Чим ти, Петре, хочеш бути?

– Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.

– А коли б ти так… при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?

– Як менi старшi порадять.

– Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку?

– Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.

– І ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями бувае?

– Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаемо.

О. Дем'ян розпитував iх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаемо.

– Дiти моi, – говорив о. Дем'ян, кладучи руки на iхнi голови. – Господь вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, – не розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. «Я же Бог сочита, человек да не розлучаеть!» Побратимство – свята рiч.

О. Дем'ян наклав iм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настроi, як сюди йшли.

– Що ти, Петре, на це скажеш? – питае Марко.

– Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.

– Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся.

– Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Для Острога був зразу призначений один Онуфрiiвський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаiвський i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'iздилися – з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаенне, за мешкання, iжу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися. Із-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила користь.

Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога, заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'iздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приiжджий. На ринку виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi купцi мiстились у своiх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.

На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими, рiзного кольору кутасами.

Все то мало бути продане на Миколаiвському ярмарку. До слiдуючого, Онуфрiiвського, буде приготовлятися новий крам.

Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька днiв мае наступити.

Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-chaykovskiy/sagaydachniy/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


І малоземельна шляхта мала своiх пiдданцiв-хлопцiв, котрих надiляла землею (Прим. авт.).




2


Цвинтар (кладовище) показують ще донинi в Кульчицях з старезною церквою. Вона обведена високим ще валом. Розказують, що тi вали викопано проти татар та туркiв (Прим. авт.).