Книга - Через кладку

Через кладку
Ольга Кобилянська


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Через кладку» Ольги Кобилянськоi – соцiально-психологiчна повiсть, одна з пiзнiх повiстей авторки, присвячена темi iнтелiгенцii***. Найвiдомiшими творами авторки е «Земля», «Людина», «Через кладку», «Царiвна», «У недiлю рано зiлля копала», «Valse melancolique», «Некультурна», «Аристократка» та iн. Ольга Кобилянська – видатна украiнська письменниця, яка працювала у жанрi соцiально-фiлософськоi та психологiчноi прози.





Ольга Кобилянська

ЧЕРЕЗ КЛАДКУ




Повiсть




I


Я всiх знав отих, про котрих буду писати, старших i молодших, жiнок i мужчин; ба одна часть iх мешкала навiть в домi моiх родичiв, в горах, у невеликiм мiстi. К., саме в роках, як вступив я в державну службу практикуючи i жив враз з родичами. З того часу, а мав я тодi 25 рокiв, – походили якраз тi знайомства, про котрi хочу писати. Не тому, щоб з моiх записок вийшов якийсь закiнчений роман або новомодна повiсть, а так, – щоб вдоволити самого себе.

Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як вона лiзе на мене, вимагае, випрохуе щось вiд мене, а далi бере верх надi мною. Інодi переловлюю себе на тiм, що вона посунула свiй вплив на мене так далеко, що вiдбирае менi право мови, – i через те став я поза моiм урядом[1 - Уряд – урядова служба, заняття на службi.] маломовним, а товаришi й колеги зробили з мене чудака!


* * *

Я не жонатий. Живу один лиш з матiр'ю своею. Становисько в мене гарне, е i маеток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер… ет!.. що значить «тепер»? Однак це поки що не належить до моiх записок. Я про iнших хочу писати, цiлком спокiйно… цiлком так, як буде менi приказувати настрiй. І я цiкавий, що з того вийде, до чого може допровадити чоловiка самота. Буду прясти свою бiлу вовну, доки схочу сам. Щоденник з молодих лiт у мене е (в менi ж бо, як запевняли мене вже замолоду, лiтератська жилка (по кiм?!); отже, я зiбрав оцей матерiал, себто щоденник, нотатки, листи i т. iн., i буду писати. Вриваючи тут i там, може часом i з паузами цiлих рокiв, але що постановив… доведу до кiнця. А який кiнець моеi життевоi повiстi буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя зложить його…


* * *

У мене урядження старосвiтське, бо ще вiд родичiв, але воно вiдповiдне до мене i стоiть в гармонii й рiвновазi з моею особою, з котроi дише, може, дещо також вже старосвiтством. Але менi «старосвiтство» подобаеться. Воно мае в собi щось успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадуе лагiдне обличчя матерiв, журливiсть i стараннiсть батькiв, якоюсь поезiею перетканий свiт i щось – безжурне. Так вiдчуваю бодай я старосвiтськiсть.

У мене й музика в хатi старосвiтська. А знаете яка? Не голосна, як, може, ви собi те уявляете, а спокiйна, така, що мов шовком розпливаеться по душi – i губиться мрiями.

Я сказав – я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жiнки не мають розумiння супокою, розумiють iнакше супокiй, як ми, мужчини, – особливо тi, модернiстичним духом перейнятi. Навiть згадка про них вже баламутить мене в гадках. Вже стае, напр., перед душею… вона, хоч нiби без претензiй. Але ось… вже бачу ii молодi очi (вони вже з уроди такi в неi) i ii бiлi руки, бачу, як гарно укладаеться ii сукня коло ii постатi… як вона ii збирае… а часом, як в суперечцi зi мною – уступае менi. Не словом – лиш мовчанням i поглядом, i те мене денервуе… зворушуе, ii консеквенцiя нечувана, до того вона «гербова».

Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знае. Про мене кажуть товаришi, що я ще цiкавий мужчина… що не одна сiмнадцятилiтня…

Нi. Не буду бiльш нинi писати. Накрутив собi свiй великий старосвiтський стiнний годинник, що менi ще по дiдовi владицi остався, i слухаю його нiжну музику, що настроюе мрiйно й вiдволiкае вiд усього голосного, болючого, негармонiйного, а думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а було повно молодечоi поезii i вiри там…


* * *

Дарма! – те, що звемо «будучнiстю», вилiзае, виростае проти моеi волi з моеi минувшостi… укладаеться приманчивими формами в будуче i глузуе з мене… ет!


* * *

Мое становисько вимагае стiльки працi й енергii, спожирае стiльки з мого ества, моiх лiпших нервiв i почувань, з мойого мозку, тупить тонкiсть, – що те, про що хочеться менi писати, мае бути для мене лiком, мае бути, як захована дорогоцiннiсть, що мае мене успокоювати i гарне минуле, себто мою молодiсть, пригадувати. Хотiв би я, щоб воно вийшло просте, рiвне, правдиве, викiнчене, як рiзьбярська праця, а не як композицiя неспокiйних нервiв. Попробую. Так.

Мене змучило й невдоволило ще (з винятком поодиноких хвилин) мое дотеперiшне життя. Обдерло з усiх надiй, з усiх мрiй, скарбiв моiх. Те, що лишилося ще в менi, жадне лише спокою, гармонii i поезii. Чи повiрив би хто менi, що я, не такий вже молодий мужчина, тверезий в своiм заводi[2 - Завiд – професiя.], бажаю ще поезii вiд життя?

Любовi? – питае якийсь внутрiшнiй голос в менi, мов зi споду душi, але я заперечую тому. І вона (одна й друга) обманчива. Запхалася десь за виховавчиню й нiби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад iх викидае; але я вертаю назад до любовi. То – дитяча хороба, котра i в старшiм вiцi людей навiдуе та доводить до того, що чоловiк набираеться сам перед собою сорому. Вона гарна в розцвiтi, гарна до фази поцiлуя… а там – перемiняеться, як весна в лiто, лiто в осiнь, осiнь в зиму, – i кiнець. Така. Але менi що? Менi добре з моiм дозрiлим супокоем, з моiм осiннiм почуванням, – i бiльше не кажу й не хочу нiчого. Слухаю в своiй хатi, де царюе моя мати, старосвiтську музику, а далi – нiщо мене не обходить.


* * *

Знаете ви бiлi рожi? Тi звичайнi, не окулiзованi, котрих листки анi не улискуються, анi не колють, а так собi – звичайнi, матовi з виду. Тi бiлi звичайнi рожi (уважайте) виростають великими корчами, i цвiт iх досить повний. Листочки цвiту бiлi, i лиш серединою, звiдки розпочинають розгортатися, нiби – кажу «нiби» – вони мов мрiють рожевiстю. Але то не значно. І не в тiм рiч, бо помимо того все ж таки бiлi рожi. Бiлi – вiд початку аж до кiнця свого. А головна iх чудова прикмета (я б сказав – вони гербовi), – це iх запах. Запах, що викликуе в душi мрii, шматок того, що зветься звичайним словом – рай, спомини з молодих щасливих лiт i всяких образiв з колишнiм гарним, зiбраним в одну хвилину.

Я лиш кажу.

Головна iх чудова прикмета – це iх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме двi такi рожi стоять бiля мене, – i пахнуть, чарують…

Та дарма.

Запах тих рож – це те саме, що хвилеве почуття щастя. Зловиш його? Здержиш? Нiколи! Вiн один не даеться спiймати, як те щастя, що iснуе лиш хвилинами – в нервах i настрою. Та проте, щоб мене добре зрозумiти, зiрвiть тi лиш в черенi цвiтучi бiлi звичайнi (запахом – гербовi!) рожi й поставте iх окремо вiд блискучих, пишних, окулiзованих в панських садах цвiтучих рож, а вiдтак впивайтесь запахом всiх… а накiнець лишiть собi бiлу звичайну… я все кажу – гербову рожу.

Вона виростае в звичайних садах корчами, в людей, що не мають можливостi нi спроваджувати окулiзованих рож, нi займатися взагалi багато плеканням цвiтiв, а пильнують бiльше здорову ярину.

Моi «бiлi рожi» – сами виховуються. На зиму загартованi самi собою, вижидають у мрiйному пiвснi мiж стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвiтуть… Гей, як цвiтуть, процвiтають вони! аж зчудуешся тою несподiваною силою. Садять так багато з-помiж зеленого свойого листя бiлого цвiту, неначеб не мали вже бiльше дожити другоi весни, – дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дiвчина, вiчно розмрiяна, неначе кам'янiла з якоiсь розкошi коло тих рож, що цвiли в червнi… Дивилася поважними очима на них, упоювалася iх запахом i, усмiхаючись, несвiдомо говорила сама собi:

– Я щаслива!..

Чуете? Щаслива!

О, як люблю я тi нiжнi, чутливi молодi iстоти?.. Як люблю я тi звичайнi, бiлi, загартованi, в червнi цвiтучi, бiлi, не окулiзованi рожi!..


* * *

Так.

А все ж таки я ще не такий старий, щоб не пригадати всього, що цiкавило й правило мною в моiй молодостi, почавши вiд фахових студiй аж до «нацiональноi роботи». Тодi… Тодi, як був я ще в академii, як належав до рiзних товариств, ходив гордий, мов князь, з лентою на грудях, спiвав, захоплювавсь… агiтував… покликував до бою й ненавистi, ораторствував, де б не лучилось, вогненними барвами й малював, вкладаючи все свое я в «будучнiсть», вiрив i присягався в iдеi – i був молодий. Безконечно молодий.


* * *

Як сказав я – я родом з гiр, з невеликого мiста.

Дiм моiх родичiв звертав на себе увагу. Не тим, щоб був особливо гарний, а тим, що вiдсувався вiд дороги, мав перед фронтом чудовий зiльник i невеликий, взiрцево заложений сад, котрий припирав до дороги, що була заразом i головною дорогою цього мiста. Хто до нас звертався, мусив вперед конче цей садок перейти, щоб дiстатись до хати. Стiни хати завсiди бiленько побiленi i, до сонця улискуючися, взiрцево чистi вiкна яснiли приманчиво з-помiж дерев до переходячих дорогою й придбали хатi характер якоiсь iдилii. Сусiднiй дiм, що був також власнiстю моiх родичiв, задля чого головно уходив мiй батько в декого за багача, притикав до нашого обiйстя великим гарним садом i дiливсь вiд нас лиш невисокими бiлими штахетами. Не був вiн захований вiд дороги в своiм садi, як наше мешкання, а навпаки – присунувся ближче до неi. Та зате мав вiн з схiдноi сторони i до нашоi хати звернену велику гарну скляну веранду, на котру завидували батьковi не однi властителi домiв невеликого мiста, називаючи ii «попiвською мошонкою», – що, мовляв, вона притягала найзаможнiших, а взглядно найзначнiших мешканцiв, котрi добре або щонайменше дуже точно платили.

Дiм той був високо пiдмурований, i через те сходилося з веранди сходами в сад, котрий, як споминав я повище, притикав до нашого. О, той сад! Широкий, з старими овочевими деревами, перетиканий гарними рiвними стежками й одною довжезною алеею, що вела з веранди просто до невеликого павiльйону, поставленого в глибинi саду; а коло нього високi тополi, що вночi з-помiж овочевих дерев, мов справдiшнi сторожi, у висоту вганялися…

В тiм домi мешкав один з найвищих урядовцiв малого мiста з родиною, – з роду гербовий, i котрому на iм'я було Н. Обринський.

Були це люди поважнi, iнтелiгентнi i працьовитi, що держалися здалека вiд веселiшоi частi мешканцiв мiста, а дбали бiльше про виховання своiх дiтей i про те – як висловлявся перед своiми найближчими другами батько Обринський, – щоб, на випадок його смертi, не було мiж дiтьми злиднiв i неладу.

Кiлька разiв в рiк бачено паню Обринську в церквi, i то, звичайно, з кiнцем року, вiдтак на благовiщення i в т. iн. улюбленi нею святочнi днi.

Коли йшла вулицею, iй кланялися всi. Не тим, щоб була, може, краще або багатше одiта вiд других виднiших дам мiста, а радше тому, що уходила за взiрцеву матiр, походила, як казали, з «доброго дому» i визначалась великою чеснотою й добротою серця. Йшла рiвною, поважною ходою, а заразом якось скромно… З лиця поважна, а помимо того чимось молода, дякувала всiм, що кланялися iй, милим i нiжним усмiхом…

Батько Обринський i мати були бiльше, так сказати, до землi прив'язанi люди, особливо вiн визначався практичним i невстрашимим розумом. А зате дiти iх, сини й доньки, були якiсь полохливi, з нахилом чи не до артизму, i як менi тодi видалось, замкненоi, недоступноi, зарозумiлоi вдачi, за винятком одноi доньки. Через що мали вони бути зарозумiлi, я не знав, i нiколи не мав спосiбностi вислiдити те. Старшi два сини могли бути моiми товаришами, одначе – не були ними, особливо спочатку. А двi доньки були чудного закрою. Старша, що була голосна[3 - Голосна – вiдома.] красуня й припадала менi до вподоби, була дика й горда, i займалась чи не виключно музикою. Рiдко коли вдавалось менi заплутати ii в довшу розмову. Вона червонiла, мiшалась… вiдповiдала сухо й зворушено й уходила. Пiзнавши ii, я мав двадцять п'ять рокiв, i хоча нiколи не думав поважно про женячку… то при ii видi не раз насувалась менi гадка, що «з цiею я б готов i оженитись, наколи б мене полюбила». Але що до того не приходило, я перестав цiлком нею ближче займатися.


* * *

Молодша була iнша.

Не менше поважна, як ii полохлива сестра, вона займалася живо «жiночою квестiею[4 - Квестiя – питання.]», мрiяла про цiлковиту самостiйнiсть й iгнорувала, чи не з тiеi причини, мужчин до нечемностi. «Sancta simplicitas!»[5 - Свята простота (лат.).] думав я iнодi про ледве чи навiть вiсiмнадцятилiтню емансипантку, що, як оповiдано менi, раз на все заперечувала вищiсть мужчини над жiнкою, скидаючись[6 - Скидатися – вiдмовлятися.] навiть в деяких хвилинах i опiки братiв, що обох сестер майже обожали.

– Чому не були ви онодi на вечiрку? – спитав я ii одного разу з нашого зiльника, спираючись коло бiлих штахет, за котрими в свойому садi стояла вона i з найбiльшим спокоем з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12–13 лiтнiм, заiдала порiчки.

– Бо не мала охоти, – вiдповiла вона, не поглянувши на мене i вкладаючи в уста китицю червоних гарних порiчок.

– То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповiдала вам ваша сестра? Вона чи не найбiльш з усiх паннiв гуляла[7 - Гуляти – танцювати.].

– Нехай гуляе, – вiдповiла. – Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочiм, i не знати, з ким могла би я там гуляти! – додала, все ще не пiдводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. – Як нас кiлька дiвчат зiйдеться, ми дуже добре мiж собою бавимося. А найлiпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер ii тут нема. Виiхала до кревних, а вiдти пiзнiше за границю.

Я поглянув на неi зчудовано.

– Як то, – опитав, – не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хiба на те, щоб, як кажуть, панни iмiж собою самi гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять?

Вона глянула перелякано на мене.

– Що говорять? – спитала.

– Що ви не любите мужчин i завзята емансипантка. Вона всмiхнулась, а вiдтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:

– Завзята я? – нi… але…

– Але… панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима i сказала, обiйшовши перше питання:

– Танець люблю… навiть дуже люблю…

– Може, найлiпше навiть solo[8 - Самiй (iтал.).] гуляти?

Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за iронiю, i не вiдповiвiши нiчого, почала наново пильно порiчки збирати, причiм погладила свого малого брата мовчки по голiвцi.

– А я ще колись з вами погуляю… – зачепив я ii, стараючись заглянути в ii гарнi очi, котрих вона консеквентне не пiдiймала, неначе в тiй хвилинi зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.

– Панно Маню! Ви гнiваетесь на мене? – спитав я спокiйно, мiж тим коли в менi, бог зна чому, почало варитись. – Може, тому, що я сказав, що колись погуляемо?

Мовчання.

Вона набрала повний рот порiчок i почала iх преспокiйно заiдати, мiж тим коли малий ii брат, обернувшись до мене, поглянув менi допитливо в очi.

Я перехиливсь до нього.

– Чи твоя оця сестричка, – спитав я його, – вiдповiдав тобi, як ти ii про що питаеш? Ти, здаеться, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.

– Вона менi заiвше вiдповiдае, – вiдповiв малий поважно i звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарнi червонi овочi.

– Це значить, що лиш я тоi ласки недоступний, – сказав я, випростовуючись. – Що ж, треба з тим фактом помиритись… – І, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я вiдходити.

– Пождiть, пане Олесь! – одiзвалася нараз дiвчина, неначе щось добре в нiй взяло верх над нею. – Я не хотiла вас обидити. А коли не вiдповiла вам на вашi слова, то це тому, що… – Тут вона, мов завагалась, урвала…

– Що вашоi мужеськоi ласки, як емансипантка, не потребую… – докiнчив я замiсть неi.

Вона спаленiла геть аж пiд темняве волосся.

– Цього я не казала, пане Олесь, – сказала, змiшана.

– Нi, то нi. Цього були б ви менi, може, й не сказали, – вiдповiв я, – але щось подiбне – безперечно. Вона не заперечувала.

– Бачите? – сказав я. – Як добре молодих емансипанток розумiю!

– Що хочете тим сказати? – спитала вона.

– Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацiю не беру поважно. – Здаеться, не мiг ii глибше влучити, як оцими словами.

Вона змiнилася. Зразу змовчала. Вiдтак, усмiхнувшись гiрким якимсь усмiхом, обiзвалася:

– Не знаю, як вам те, що впадае вам i другим на менi в очi, представляеться, i не задумую собi з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвiм це просто, «емансипацiя» видаеться якоюсь простою химерою або, як деякi вважають, забавкою, то ви помиляетесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собi власними силами якесь становисько в суспiльностi, i вiддаючи iй своi услуги, станути собi самiй цiллю. Ось, бачте… – додала нараз i показала на малого брата. – Оце та ще одне таке, як оце… буде бiльше потребувати батьковоi помочi, як я. Нас, як знаете, е в хатi немало. Оце е наймолодше. А хто знае… – додала, – може, стану сама колись я йому найбiльше пiдпорою? Я не знаю, пане Олесь! – додала вона, i ii очi запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем… – Я не знаю. Може бути, я уявляю собi самостiйнiсть жiнки, як надто принадну й завидуючу, а в дiйсностi воно не е так. Може, я колись навiть i розчаруюся, але поки що в мене стiльки охоти, енергii, запалу, менi так хочеться помiряти, зужиткувати своi сили, розмахнути крильми, погордувати мужеською ласкою, котра завдае iнодi жiнкам стiльки болю, упокорення, що чей же нiхто не схоче менi взяти за зле, що я хочу пiти таким шляхом, як iшли та йдуть тисячi – за й передi мною, – i, здаеться, не пожалували. Будь воно добре, – додала, – будь i хибне, а мое щире бажання е пiти за iх слiдом…

Я дивився хвилю, захоплений ii молодим запалом, мовчки на неi, в ii гарне, потрохи зворушене лице, а далi обiзвався:

– Чи здiйснення вашого бажання, а радше ваших мрiй, залежать лиш вiд вас самих, чи мае воно ще перейти… так сказати б, iнстанцiю вищостi? Себто вашоi рiднi?..

Вона глянула на мене недовiрливо, змiшалася й сказала:

– З родичами, особливо ж з батьком, я ще не готова. Мати е за тим.

– А батько?

– Не похочуе. Вагаеться з фiнансових взглядiв i не довiряе моiм фiзичним силам.

Я позирнув на неi збоку. Вона була доволi висока, дуже нiжно збудована, неповно розвинена й досягала менi по рамена. Дiвчина це завважила й усмiхнулася.

– Ви мiряте мене оком, так як iнодi батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собi добру дозу вiдпорноi сили. Я – «добра раса»…

Я всмiхнувся. По хвилинi, пiд час котроi вона на мене дивилася, я сказав:

– Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслiдок вашоi, як ви самi сказали, «емансипацii», дуже неввiчливi проти мужчин. А рiшившися раз станути в ряди рекрутiв науки, ви все ж таки будете приневоленi пiдтримувати сякi-такi колегiальнi вiдносини з товаришами. Як це буде?

– Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цiлi осягнення студiй… А далi? Буду держатися здалека… а найменше вже збiльшати число тих, що так радо змiнюють своi постановления й погляди за мужеську ласку й прихильнiсть.

– Чи вашi слова вiдносяться й до емансипанток? – спитав я;

– Так. На жаль.

– Чому ж хочете мiж них iти, коли знаете, що не будете мати з ними нiчого спiльного?

– Я лиш науки хочу. Коли б могла ii тут набути, я б мiж них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вiрю iм…

Я видивився на неi;

– Ви iх не любите, Маню? Ви?.. – опитав я, зчудований. – Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жiноцтво, т. е. молодiж, подобаеться i, захопленi нею, ви хочете iх слiдом iти. Емансипацiя заразлива, особливо в деякiй стадii.

– Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочiм, я не в усiм годжусь з ними. Пiзнала деяких, i вони менi не подобались. Признаюся… я сподiвалася чогось глибшого й поважнiшого! Хоч не перечу… будуть i винятки.

– Становисько… кажете, панно Маню… б'ете на становисько, – сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. – Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жiнки?

– Щастя? – спитала вона. – Щастя… нi, але може. Всi гоняться за тим.

– Це правда… Ось i ви… хоч i якi… здаеться, ненарушен! тим духом часу… а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Вiдтак обiзвалася:

– Я не вважаю, що саме становисько е щастя, лиш та особиста свобода й незалежнiсть, що в'яжеться з ним. Ось в чiм лежить для мене свого роду приманчивiсть в тiй справi.

– Ви поробили студii. Хто б був того по ваших молодих очах сподiвався, – вiдповiв я й вiдвернувсь вiд неi.

– Це мусить гарно бути, бути свобiдним, удержуватись своею власною працею, – сказала вона.

– Чи вам так тяжко припадае залежнiсть вiд родичiв, що ви такi радi позбутись ii? – спитав я й на хвилину придивлявсь iй поважно.

Вона змiшалася, спаленiла.

– О, це нi! Але помимо того я хотiла б бути незалежною.

– Отже, хотiла, – сказав я протяжно й окинув ii, як перше, поважним поглядом. – Менi здаеться, що якраз ви не дуже спосiбнi до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскiльки мiг пiзнати вас, з вашим вражливим успособленням i опозицiйним елементом в кровi. Поки набули б тоi «самостiйностi», позбулись би «залежностi», натерпiлись би бiльше, чим вам здаеться. А що найважнiше, панно Маню, самостiйнiсть жiнки гiрка. Життя грубе! – сказав я й пiднiс остерiгаюче руку, побачивши, що вона мае вже опозицiйну вiдповiдь на устах. – Будучи на мiсцi вашого батька й братiв, я б нiколи не пiдпирав вашого намiру!

– Нiколи? – спитала вона зчудованими очима.

– Нiколи! – вiдповiв я спокiйно.

– Слава богу, що не маете до того права, – кликнула вона, поглянувши на мене поглядом чи не ненавистi.

– Права – нi. Це безперечно. Але права на висказання своеi гадки ви чей же не заперечите менi, як i не заперечите навiть хоч би й самостiйнiсть всiх жiнок.

Вона змовчала, але я бачив, як ii руки зривали нервово овочi й кидали в кошик. Вiдтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й пiвпоглядом, пiшла.

Не далеко пiшла вона, лиш кiлька крокiв, коли оце нараз ii малий товариш, що був, очевидно, лiпший вiд неi, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирiстю дитини:

– Будьте здоровi, пане Олесь! Будьте здоровi!

– Будь здоров, Несторе… товаришу мiй гарний, будь здоров; – в тiй хвилi був би я його високо пiднiс угору, високо!

Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату.

Цiкава та Маня.

Онодi[9 - Онодi – недавно.] говорив я з ii найстаршим братом про неi. Ми здибалися в кругольнi[10 - Кругольня – мiсце, де грають в кеглi.] й хоча, звичайно, не дуже задержуемось в розмовi, хоч симпатизуемо, вчора говорили ми там довше. Вiн допитувався в мене про якийсь правничий твiр, котрий менi, на його думку, як «готовому» вже урядовцевi, може не був уже потрiбний, а йому до правничого Іспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обiцяючи визичити потрiбну книжку, ба навiть якесь i iнше до того. А щоб не трудився вiн до мене, я казав, що передам «через штахети» малому Несторовi, котрий заодно мiж листям за «золотими мушками» в городi нишпорить i на мiй поклик з'явиться.

Вiдтiль я звернув незамiтно розмову й на його молодшу сестру – про те, що ii в товариствах, а головно по вечiрках, не видко, та про ii план вiддатись вищим студiям.

Вiн усмiхнувся.

– В нас нiхто не бере ii план поважно, т. е. ми, мужчини: батько й браття ii. Батько, котрому всяка емансипацiя жiнок взагалi противна, каже, що зложений готовий грiш зробить iй ту саму прислугу в життi, як яке-небудь становисько; а ми, брати, також не е за те, щоб вона з хати сама виходила. Бути може, це не поступово, але ми цього не хочемо. Я один, – додав, – уже цiлком нi! Студiююче жiноцтво, особливо те, по унiверситетах, опротивiло менi до того, що я рiшуче виступлю проти того, щоб i моя сестра пiшла мiж них. Тим бiльше така, як вона, з головою, повного iдеалiзму. Матерiалу до кращоi освiти на власну руку зобов'яжусь я достарчати iй, як по бiльшiй частi i дотепер вже це роблю й далi, мiй брат так само, а з «самостiйностi» нехай зрезигнуе[11 - Зрезигнувати – вiдмовитись.]. З природи вона iнтелiгентна й одарена, здобуде освiту й сама на власну руку, як робить це не одна дiвчина й жiнка в нас… А остаточно колись все ж таки закiнчить свою дiвочу кар'еру вiдданням. Маня вийде замiж. А як нi, то й ми брати е, що ii не покинемо, хоч би й що прикре трапилось iй у життi. Фахова освiта робить з жiнок рекрутiв, – додав майже роздразнено, – i вже та сама думка, що вона колись готова на якусь «урядову машину» змiнитися, менi така невиносима… що, як кажу, я один нiколи до того не допущу!

Я курив папiроску й слухав спокiйно мовчки, як вiн майже зворушено говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю.

– Вона сама iншоi думки… – закинув я.

– Ми те знаем. Всi знаем. Вона ж тепер переходить свiй «Drang- i Sturmperiode»[12 - Перiод «натиску й бурi» (нiм.).], то що з нею вдiеш? Найгiрше, – додав, – що ii найлiпша товаришка, що на медицинi, впливае на неi сильно в тiм напрямi. Кожним разом, як перебувае вона тут пiд час ферiй[13 - Ферii – канiкули.], а вiдтак вiд'iде, Маня майже розпачае, що не може рiвно iй виiхати за границю й вiддатись вищим фаховим студiям. По правдi кажучи, я волiв би, щоб панна К. з моiм братом заручилась, котрий ii обожае, чим десь мае по Швейцарii iздити и здавати iспити, а вкiнцi все-таки з часом до природноi задачi жiнки вернутися й вiддатися Одначе це не належить до справи, – додав i став. – Але Маня… ну, та на цю тему ми ще побалакаемо. Воно цiкаво, до яких консеквенцiй така молода голова iнодi доходить, щоб лиш своеi цiлi дiп'яти. Та, як кажу… колись другий раз… бо тепер спiшу.

«Тепер спiшу!» Вони всi якiсь такi нервовi, вiчно «спiшаться»!

Вiн пiшов справдi, полишаючи мене зацiкавленого i задуманого. Подiбний вiн трохи до старшоi сестри Оксани, мае те саме гарне, мов виточене чоло, але усмiх коло уст i самi уста то, iй-богу, Манинi!


* * *

Вчора я ii бачив.

Було по сильнiм раптовiм дощi.

Моя мати пересаджувала якiсь цвiти в зiльнику з служницею, а я проходжувався алеею вiд хати до дороги, любуючись чудовим дощем, вiдсвiженим повiтрям, поглядаючи тут i там за тими мряками, що, клублячись, садили, мов з кiтлiв, з-помiж яруг i гнали кудись в далечину над верхiв'ям залiснених гiр, вiдслонюючи сине небо. На заходi жеврiло ще небо, i гори вирiзувалися гостро на тiм, мов розпаленiм, тлi.

Скiнчивши свою працю, мати прикликала мене, передаючи менi кiльканадцять чудових браткiв до розсадження, з просьбою перенести iх «паннам Обринським». Я, не довго надумуючися, забрав цвiти й пiшов. На вступi до хати стрiнувся я з нею. Виходила саме в мiсто. Побачивши мене, вона спаленiла й стала. Передаючи iй цвiти, я не задержувався довше, бо сам не менше змiшався, як вона. Вiд часу нашоi дискусii я не бачивсь з нею аж до цеi хвилi. Тепер, доторкаючись злегка капелюха та вступаючи iй з дороги, я поглянув на неi. Менi хотiлось спiймати ii погляд. Чи гнiвалась ще?

Не збагнув.

Подякувавши кiлькома чемними звичайними словами за цвiти та запрошуючи мене до хати до «братiв», вибачаючись, що мусить спiшити в мiсто, – пiшла.

Я не задержувався, сповнивши просьбу матерi. Вийшов зараз за нею… i вернувся додому. Не заходив тут до хати; хоч i який порожнiй видався менi цього вечора наш садок перед зiльником, – я вештався довго по нiм. Бiлi нарциси, що метеликами звисали по стеблах, мiшались у моiх думках iз ii бiлим обличчям i молодими великими очима…


* * *

(Пiзнiше).

Знов бачився з ii братом.

Стрiнувся й розмовляв. Цим разом, здаеться, мав вiн бiльше часу, бо зробив менi навiть пропозицiю пiти на прохiд. А що це було вже по урядовiй годинi, i я не менше мав охоту пройтись, як i вiн, я пристав на його бажання, i ми пiшли. Зразу розмовляли ми про рiзнi iспитовi справи, юридичнi цiкавi питання, нацiональнi бiжучi iнтереси, а врештi – перейшли на «приватне».

Ідучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з питанням, чи нема чого для мене. Для мене не було, як показалося, нiчого; для мого товариша так само; та зате для п. Манi Обринськоi листець найшовся. Обринський, поглянувши наборзi[14 - Наборзi – нашвидку.] на адресу, сховав його. По доволi довгiм мовчанню з обох сторiн вiн нараз обiзвався.

– Ви знаете, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася? Але доперва десь аж за рiк мае вiдбутися весiлля.

По запитанню, за кого вона виходить замiж, я спитав ще, як стоять справи з планом його молодшоi сестри вiдносно студiй i виiздом за границю.

– Нiяк, – вiдповiв вiн коротко й неохоче. – Поки що нiхто, крiм матерi, сестри, товаришки, i може ще й малого Нестора, ii любимця, а почасти й ученика, не слухае ii бажання поважно. Цiкаво лише, – додав, – до яких засобiв рятункових береться така молода фантастична голова, щоб, на ii думку, добитися цiлi або бодай помоцуватись з противними ii мрiям обставинами.

І тут же розказав менi, з замiткою не зраджуватися перед нею, як вона з якоiсь розпуки, щоб все-таки дiпнути свого, рiшилась вийти замiж за якогось старика професора унiверситету, про котрого чула, що хоче женитися, та лиш сумнiваеться, чи найдеться яка дiвчина, котра б хотiла вийти за такого старого замiж. У молодих лiтах (чула) померла йому наречена, i вiн бiльше нiколи не хотiв женитися. Тепер же, на старiсть, самота стала йому страховищем, вiн хотiв би женитись, хоча б i на це… щоб його в його послiднiх днях доглядала щира душа. І тут назвав вiн iм'я вченого, в професорських та iнших кругах знаного й високо почитуваного професора.

Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого, що часто задержувався в ходi по дорозi й сам з собою розмовляв. Одначе щоб молода дiвчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й iнтелiгентна, могла на таку божевiльну думку попасти, – я просто не мiг повiрити. Врештi спитав:

– Знае вона його особисто? Бачила хоч раз у життi?

– Нi, не бачила нiколи, хiба що з оповiдання чула. Де й коли було iй таку мумiю бачити, що iншоi дороги не знае, як вiд своеi хати до унiверситету i т. iн.? А поки ми сюди в горн спровадились, вона до матури[15 - Матура – останнiй iспит при закiнченнi навчання в гiмназii.] готувалася.

– І що спонукало ii до такого рiшення?

– Це те, що вона, помимо своеi сiмнадцятилiтньоi освiти, очитання й iнтелiгенцii, дитина й наiвна, не дiткнена суворою дiйснiстю, мов малий наш Нестор! З своею живою фантазiею, котроi багатство, як бачите, доводить до абсурдiв, уроiла собi, що, вийшовши замiж за такого «вченого», зможе нестiснено вiддаватись упрагненим студiям, i вiн, як учений, буде iй в напрямi тiм помагати.

– Дальше не думала? – спитав я.

– Очевидно, нi. Тепер, скiльки менi вiдомо, бо це велика «тайна», про котру знали досi лиш сестра, ii товаришка, панна В., – студiюе вона фiзiономii старих мужчин i впевняе сестру й товаришку, що вони для неi цiкавiшi вiд молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати.

Я розреготався.

– А от, бачте, це правда, – закинув цiлком поважно молодий чоловiк. – Не думайте, що я вам оповiдаю казку. Хоч i яка тепер жiноча молодiж, як кажуть, з освiти «отверезена», все ж таки можна ще (правда, дуже рiдко вже) подибати й такi iстоти, як оця моя молодша сестра, з душею бiлою й чистою, мов голуб, i наiвнi iнодi до крайностi.

– І на чiм стоiть справа тепер? – спитав я нетерпеливо. – Вiд кого довiдалася вона про мумiю?

– Вiд брата. Одного разу оповiдав вiн, а говорить вiн завсiди з великою приклоннiстю й поважанням про нього, раз, як свого професора i вченого, а по-друге – як чоловiка, котрий йому особисто дуже був прихильний. І балакаючи отак рiзне про нього, договорився до того, що мумiя, мовляв, бажала б оженитися, лиш не знае, яким способом дiстатися до лiпшоi жiнки, бо вiн уже до сiмдесят рокiв досягае. Маня, котра прислухувалася всьому з таким великим зацiкавленням, що в неi аж очi побiльшились, спитала нараз поважно:

«Вiн не мае жодних жiночих знайомостей?»

«Окрiм своеi прачки, та може, ще й господинi, певно не мае нiкого, його, – додав, – можна не раз здобути, вiн як та дитина. Кожному вiрить. Може, маеш охоту здобути його серце? – спитав. – Попробуй. Оскiльки менi вiдомо, вiн, може, приiде цього року сюди на свiже повiтря. Але те не певно…»

Всi на це його питання розсмiялися вголос. Вона зразу також. Однак пiзнiше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рiшення.

– Тож як думае вона зайняти мумiю? – спитав я. – Його ж тут нема, i хто знае, чи прибуде вiн сюди.

– Вона письменно рiшила станути перед ним.

– Як то… писала вже? – спитав я, немило вражений.

– В тiм то й рiч, що писала, – вiдповiв. – Як бачите, сiмнадцятилiтнi голови скорiше рiшаються, хоч би й на найповажнiший крок. Не знаете, такi голови кермуються самою уявою й фантазiею, а в Манi фантазiя неабияка. Чистий артист! О, той лист, той лист! – додав, усмiхаючись, i сказавши це, вiн сягнув до кишенi й подав менi якесь велике письмо.

– Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо е хоч трохи впливу у вас на мою сестру, зужити його на те, щоб ii вiд повзятого плану щодо фаховоi освiти й виiзду за границю вiдвернути. А не зрадьтеся, – додав ще раз. – Маня вражлива й амбiтна, i ми б собi оба чи не на цiле життя позбавили ii довiр'я.

– Не журiться, – вiдповiв я. – В лiпшi руки, як моi, ви не могли цей документ вложити…

Я розложив лист i наборзi почав читати.



Маню! Уявляю собi в тiй хвилi твоi прегарнi молодi великi очi. Ось твiй, на твою думку, ворог, що заодно дражнить i хвилюе тебе: «мужик», як його люблять iнодi прозивати за його походження з батькiвськоi сторони. Вiн читае твою сповiдь перед незнаним тобi старцем ученим. Ворог, що ще менше, згоджуеться на те, щоб ти ступила на шлях «самостiйностi», вибираючи тим чи не сумнiшу часть життя, як уся твоя рiдня. Ось як вона мiж iншим писала:

«Я ще молода (так кажуть вдома). Три мiсяцi, як сiмнадцять рокiв скiнчилось. Одначе чи мае тут i молодiсть входити в дiло? Здаеться, що нi. Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичiв i сама чесна. Чула вiд мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаете женитися, а не знаете вiдповiдноi особи, щоб вам могла стати за жiнку. Я донька бiдних родичiв, i маю лиш одне бажання в життi, а то – вiддатися студiям фiлософii; по бiльшостi я вже гiмназiальнi студii маю, лиш латини й греки менi ще недостарчае. Треба б ще з рiк попрацювати, щоб здогонити те, що не мала можностi здобути. А вiдтак за границю (а може i не конче!), на академiю. Оце мое бажання, моя постiйна мрiя, найулюбленiша iдея, з котрою я не розлучаюсь нi вдень, нi вночi, дарма що займаюсь i хатньою працею, i вiддаюсь з великим замилуванням i музицi, i одноi хвилиночки не сиджу з заложеними руками.

Вся праця ся займае моi руки, але дух бажае чого iншого! Та куди я загналася? Я кажу коротко, прямо. Я рiшилась вийти за вас замiж, пiд умовою, щоб дали Ви менi можнiсть вiддатись дальшим студiям… а там i покiнчити iх, та все оце – пiд Вашою достойною управою й дозором, моя-бо рiдня противна мойому плановi. За все те приймiть у замiну мене, котра сповнить свято всi на себе повзятi обов'язки проти вас i не буде вашою довжницею пiд жодним взглядом. Фотографii своеi не прилучаю до цього письма, бо на разi такоi на маю, але опишу вам лiпше сама себе. Я – негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цiлком негарна. А одно, що може разило б вас у менi – це мiй голос (котрого сама не терплю), кажуть, альтовий, – та що я винна! Сестра смiеться й каже, що це найгiрше! (Вона дуже строга й поважна в своiм осудi). Очi моi, кажуть у хатi, молодi, як у молодоi кiтки (сталевоi барви). Нiс, на мою думку, рiшуче загрубий. А про уста цiлком нема що сказати. Тепер я нещаслива. Але, ставши вашою жiнкою, я буду найщасливiша людина на свiтi, Ваша вiчно вам прихильна i вдячна Маня Обринська.

P. S. Забула ще одне: спом'янути про свiт, з котрим зношуся тут (оскiльки родичi дозволяють), себто про своiх товаришiв i товаришок, iх небагато в мене. Найлiпша товаришка за границею, друга вийшла замiж, а товариш… то… навiть сумнiваюся, чи заслужив, щоб так його назвати. Це наш сусiд – Богдан Олесь. Молодий урядовець, що живе тепер у своiх родичiв, син-одинак заможного панотця (послiднiй прямо з мужицького роду), вiд чого й звуть молодого тут i там – «гордий мужик». Чоловiк, як кажуть у нас в хатi, талановитий, поважний, тактовний (гу, як не терплю його за це), з будучнiстю «блискучою», один з украiнцiв, з котрим буде колись наша суспiльнiсть числитись i ним гордитись. Так кажуть у нас в хатi, за винятковi середущого брата, котрий впевняе, що з нього виробиться з часом «урядова машина» й такий же деспот. Нехай що вiн тепер такий; нехай що вiя iнодi i мрiйний, мов поет; а колись вiн зовсiм змiниться. Вiн один каже так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навiть бiльше ще. Кажу, що вiн людина зарозумiла, любить на все, хоч нiби незамiтно, п'ятно свого я класти, стоiть пiд впливом старосвiтських пересудiв, приклонник «добрих форм», всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгiрше мене зражае, – це те, що вiн мов на вiчнiм контролi над собою, щоб, не дай боже, жодна дiвчина не уроiла собi, буцiмто вiн нею займаеться. Фу! Така зарозумiлiсть! Щоправда (цього я йому не вiдмовляю), вiн з поверховностi дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю), дуже поважний, елегантний, а як стоiть на залi по вечiрках i приглядаеться крiзь пенсне дамам, чи шукае котру мiж ними… чоловiковi аж мороз iде тiлом. Але менi… не йде. Я його не боюся. Бiльше його великоi строгоi мами боюся, що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) – страшна. Але його?.. ого!.. Прошу о вiдповiдь».



* * *

По прочитанню, я всмiхнувся насилу.

– Цiкава дiвчинаi – сказав. – Ось який з неi критик! Хто б був того по нiй сподiвався?

– Це все дитинство, – сказав молодий чоловiк, iгноруючи дiлком послiдню сторону листа. – Але скажiть самi, чи можна пускати таку дитину, бо такою вона в моiх очах ще i е, в життя на самостiйнiсть?

– Нiколи, – вiдповiв я твердо, аж сам свого голосу злякався.

– Я знав, що й ви будете тоi думки, – сказав вiн. – Одначе що сказав би, на вашу гадку, старий професор на оце письмо? – спитав вiн далi.

– Скiльки я його знаю, – вiдповiв я, – вiн реагував би на нього, бо воно надто цiкаве й зраджуе цiлковито чисту Душу.

– І я тоi думки. І хоч би я цього письма нiколи не вислав, я все ж таки хотiв з вами про цю справу поговорити. Старша сестра зайнята своiм нареченим i вiном, родичi й прочi в хатi про це не знають; а вона з таким довiр'ям вложила це письмо цими днями в моi руки з просьбою, щоб я його до нього вислав, мимо того, що я iй рiшуче заявив, що цей крок з ii сторони майже ненормальний, що треба менi iй конче щось сказати. Вона вiд свого постановлення не вiдступае.

Я поглянув понуро на нього.

– Чей же ви не сiмнадцятилiтня Маня, щоб взагалi й думки до такого поступування допустити, поминувши таку божевiльну iдею взагалi зреалiзувати, – вiдповiв я строго.

– Хiба ж я за те? – спалахнув вiн. – Я лиш у колiзii[16 - Колiзiя – суперечне, тяжке становище.], чим дiвчину до тоi мiри зайняти, щоб свiй план – здобувати фаховi студii – взагалi цiлком закинула. Вона так зжилася з тiею думкою, що наколи не зреалiзуе ii хоч почасти, розхоруеться. Ось до яких консеквенцiй доводить ii жива фантазiя й надвишка енергii. Маня iнiелiгентна i а небуденна й готова побороти всi перепони, що ставились би iй на дорозi, наколи б лиш мала дозвiл батька й сяке-таке матерiальне удержання за границею забезпечене. Хто знае… – додав вiдтак по хвилi задумчиво, – котрий шлях для неi лiпший. Шукати долi поза домом у науцi чи в традицiйних границях, в дотеперiшнiм заняттi жiнки i ii природнiй задачi?.. Вона до одного й до другого здатна.

– Про те не сумнiваюсь, – вiдповiв я. – Найкраща забезпека жiнки вiд всякоi недолi – це матерiальна. Коли пустити ii в свiт, вона сама себе знищить, ii вдача й чуття нанесуть iй багато горя. Старайтесь забезпечити ii хоч почасти матерiально… а там… – І я урвав.

Вiн не вiдповiв, але глянув на мене таким поглядом, що виразно сказав: «Ми те знаемо… але поки що…»

– А щоб уже зайняти ii чим iнтенсивнiше, то нехай вiддасться музицi, як ii сестра, – обiзвався я наново.

– Вона займаеться нею. Але це не вистарчае iй цiлком, – вiдповiв вiн. – Вона хоче щось бiльше. Впрочiм, до консерваторii також не пiде, на те треба також бiльше засобiв. Батько взагалi з хати не конче похочуе дати ii, а тепер, коли старша сестра вiддаеться, не вчинив би цього за жодну цiну, любить ii безгранично. Хотiв би, щоб усi дiти сидiли гуртом коло нього, за винятком нас, старших синiв. Дiвчатами, говорить, вiн не журиться. Чув я лиш недавно, як казав, що мусить для Манi шмат землi закупити, щоб його на всякi випадки мала, але чи зробить це, я не знаю. Менi одному розходиться о те, шоб ii чимсь сильним заняти. Коли б хоч влюбилася, нещасна, то, може, й покинула б свiй план.

Я спаленiв на його слова, а далi, усмiхаючись, вимушено кликнув:

– То посадiть ii на коня i нехай верхом iздить. Вкоротцi запалиться так до того, що свiй план, хоч би й за старого вченого вийти, покине!

Молодий чоловiк витрiщився зчудовано на мене, а далi усмiхнувся й собi й вiдповiв:

– Це не без смислу, що ви кажете. Але поки що пождiм ще… Я попробую намовити ii вiддатися краще однiй лиш музицi. В неi гарний талант. Попри те нехай читае i вчиться й здобувае освiту на власну руку… А там… побачимо, що дасться зробити.

– Це слушне, що ви кажете, – вiдповiв я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свiй патент на долю цеi молодоi незвичайноi дiвчини.

Вiн же сам бiльше про це не обзивався, а далi ми й розiйшлися.


* * *

Вдома вечором на самотi я ще раз прочитав листа. Ось i скритикувала мене! Зарозумiлий я, i старосвiтський, i п'ятна свойого я люблю на все класти, i перед формами клонюся бiльше, як треба, i мороз наводжу на людей, i господь знае, чим ще прогрiшаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скiнчиться наша приязнь! А хто побiдить?

Не вiдчуваеш ти?

Я не вiдчуваю.


* * *

Це було рано.

Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на раннiй прохiд на найближчу гору в лiс. Мряки, що пiдiймалися вже з гiр i лiсiв, мов позачiплювалися там у польотi пiд небеса, розпливаючися тужливо в пораннiм сонцi.

Поранковi проходи на гори в лiс – це була найкраща часть мойого побуту лiтом у родичiв. Ідеш отак рано, як у мiстi ще неповорушно, i купаешся в чистiм неповорушнiм воздусi.

Опинившися вiдтак уже десь високо на горi i глибоко в лiсi, станеш, розглянешся – i слухаеш.

Не йде щось лiсом непорочне – святе?

Так. Це сам господь йде i благословить його глибоку тишину.

Господи, ти тут!

Як нiде тебе нема – нi по церквах, нi в людськiй грудi, то тут… ти е!


* * *

(Пiзнiше).

Щоб дiстатись якнайскорiше вiд нашоi i Обринських хати на гору, а далi й у лiси, ми мусили вперед переходити рiку. Так i я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого мiстечка, що вимагало вiд нашого мешкання з годину ходу, я пiшов прямо, так званою коротшою дорогою, поза нашi й Обринських сади, котра вела до одноi кладки. Звiдти можна було дiстатися скорiше на другий бiк.

Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега рiки й звiдти на кладку, я побачив нараз на противнiм березi дiвочу постать, у котрiй по рухах пiзнав я молодшу Обринську – Маню. Я станув i, вагаючися, ждав.

Вона там, на другiм березi, на кiнцi кладки пiзнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собi чогось вичiкувала.

«Рано вилетiла, як той жайворонок, – подумав я. – І коли я доперва виходжу, вона вже вiдкись вертае. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрiй проти зарозумiлого формалiста. Злагiднiла трохи? Вiд послiдньоi дискусii в садi ми ще не бачилися. Коли б нагода, – обiзвалося нараз щось у менi, – щоб потрохи пiмститися, – i з тим враз я злобно усмiхнувся. – На разi студiюе фiзiономii «старих», – пригадались менi слова найстаршого ii брата. – Побачимо… побачимо, серце… коли наспiе вiдповiдь вiд твого вченого».

Вiдтак, не вагаючись уже доiвше анi на хвилину, я ступив смiлим i певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тiм кинув оком вперед себе на молоду дiвчину.

Що вона там гадала?

«Очевидно, перечiкуе, аж я не перейду перший, щоб не стрiнутись упосерединi кладки», думав я.

Гадаете?

Де ж там.

Угледiвши мене бистрим оком, вона нараз нiби блискавкою рiшилася i, неначе заповiдаючи менi якусь боротьбу, пустилася й собi переходити кладку. Та я тим не змiшався. Неначе не бачачи ii ще зовсiм на кладцi, я йшов однаковим i певним кроком уперед. Вiдтак, уже десь поза серединою рiки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув i поглянув на неi. Обое не могли ми йти, щоб не стрiнутися. Може, вона завернеться?

Але нi. Ось вона нiби не замiчае мене i йде далi проти мене. В менi спалахнуло гнiвом, i я приспiшував ходу.

«Пожди, пташко, – подумав я, – нинi ти побачиш, куди веде упiр». І пiшов. За кiлька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зi мною й вона станула. Я поглянув на неi. Була бiла, як снiг, очi мала спущенi, брови зморщенi, а уста були затисненi.

Я, споважнiвши чомусь, зрозумiв ii нараз, i менi стало жаль молодоi дiвчини, що так наслiпо, майже дитинячо, пiддавалася якомусь, як менi здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на ii думку, ненавистi до моеi особи…

Як казав я – я станув.

– Добрий день вам, панно Маню! – обiзвався я з уданим супокоем i подав iй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тiй же хвилi набрали виразу гордоi вiдпорностi, – i «Добрий день»… бовтнула стисненим голосом, i знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, i я виразно мiг бачити, як у неi з внутрiшнього зворушення дрижала на нiжних грудях ясна легенька блузка.

– А тепер що буде? – спитав я, усмiхаючися. – Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, i мiсця для нас обох нема? А тут рiка глибока, панно Маню! – додав я остерiгаюче. – Впавши, можна навiть i утонути!

– Бажаете, щоб я назад вернулася? – обiзвалася дiвчина врештi, i ii уста задрижали, наче до плачу, мiж тим коли я сам сильно споважнiв.

– Так воно виходить, – вiдповiв я. – Як бачите, я маю за собою бiльшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.

Вона окинула мене поглядом, i я перелякався тих очей… перелякався, а заразом стало менi любо й мило вiд них, так що я насилу вiдвернувся, щоб не пiрвати ii в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такi дитячi й молодi, такi повнi Несторового ества… а тепер у тiй хвилi стали такi чимось переповненi, блискучi й поважнi…

– Бажаете, щоб я вернувся, панно Маню? – спитав я замiсть всього лагiдно й приступив до неi цiлком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.

– Хочете? Мовчання.

– Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.

– Залежить вам справдi на тiм, щоб я вернувся? – спитав я терпеливо й схиливсь до неi…

Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я вiдiтхнув.

– Я не вернусь. Маню… – сказав вiдтак, вкладаючи насилу супокiй i твердiсть у свiй голос. – Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськiсть проти дам, вчинити, i не бажаю, щоб i ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи лiпшi. Однак вам… як догадуюсь, залежить бiльше на тiм, щоб бити головою об мур… моцуватись… проти… ну, може й проти себе… чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дiвчина!

Вона, не поглянувши на мене, викривила погiрдливо уста, нiби всмiхаючися, а властиво закриваючи в тiй хвилi якесь сильне внутрiшне зворушення, й обiзвалася спiшно:

– На вашу думку.

– На мою думку. Так воно i е, – сказав я. – Я питаю вас: не приходить вам нiколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляете тим декому прикрiсть?

Вона поглянула на мене.

– Менi не здаеться, пане Олесь, – вiдповiла холодно. – А що там, взагалi, може кому на тiм залежати, якою я е, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своею особою справляти кому приемнiсть або прикрiсть.

Я зiгнорував ii послiднi слова.

– Що маю я зроби iй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаете того? – спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а вiдтак сказала:

– Не хочу.

Я, як недавно, вiдiтхнув, а далi всмiхнувся.

– Не хочете! Значить, цiкаву нашу ситуацiю розв'яжемо так, як гордiйський вузол, що одне з нас… скочить у воду! – мучив я ii далi, не зверiаючи ока з ii нiжного профiлю, а в душi любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. – Одначе, тому що з того, – тягнув я далi, – не буде жодному з нас хiсна[17 - Хосен – користь.], то я поступлю так, як поступають старшi з капризними дiтьми.

І поки вона могла надуматися, що я маю на гадцi, я, не сказавши бiльше й слова, обняв ii мов справдiшню дитину за стан, обернувся з нею й поставив ii позад себе.

– Так, – сказав я, вiдiтхнувши повною груддю. – Тепер можете вертати далi. Сьогоднi, як менi здаеться, ми собi послiднiй раз у дорозi станули Бiльше цього не буде.

З тими словами доторкнувся я легко капелюха i, поглянувши в ii очi, що заблисли великими сльозами, обернувся й вiдiйшов далi. Коли доходив кiнця кладки, я оглянувся. Дiйшла вже до другого берега?

Нi! Саме доходила.

А тепер… ось i собi оглянулася. Я зняв капелюх… поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег i побiгла далi.

Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.

В лiсi ходив я довго.

Нiколи досi не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося менi, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне ii ясна одiж з-помiж смерек. Нiжна, з гордим капризним елементом у душi, з надвишкою якоiсь сили, що мучилася сама, неначе в неустаннiй пошуканцi за вiдповiдною для себе акцiею, – а там i я станув на ii дорозi…

Що поборювала вона?

Мене? чи себе?

Чи я помилився?

О, гордий мужику ти, Богдане… Куди загнався!


* * *

(Пiзнiше).

Сьогоднi мав я з своею матiр'ю гострiшу дискусiю. Я збирався по довгiм часi на часок до Обринських, а що в нас цвiли саме тодi гарнi гвоздики, мiж тим один снiжно-бiлий, я зiрвав його, щоб понести його Манi. Зiрвавши два такi цвiти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути iх у тонкий папiр, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кiмнату.

– Кому ти оце лагодиш, сину? – спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змiшався тим несподiваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слiдуючiй я вiдповiв спокiйно:

– Я йду до Обринських i несу дiвчатам цвiти.

– Дiвчатам, Богдане? – спитала мати й тут же споважнiла. – Старша заручена, як сам знаеш, у неi може буде незабавки[18 - Незабавки – незабаром.] й весiлля: отже, iй цвiти вiд молодих людей приймати, здаеться, ледве чи випадае. Оскiльки я ii знаю, вона iх i не прийме. Вона дiвчина зарозумiла. Я думаю, що ти молодшiй несеш iх. Признайся! – Послiднi слова сказала голосом твердим, приказуючим.

Я маму свою любив i шанував, як, може, рiдко який син, але саме в тiй хвилi, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотiла) холоду й розказу, я сам похолоднiв.

– Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неi.

– Що вам, мамо, сьогоднi? – спитав я. – Несу цвiти, то й несу. Чи варто з цього робити квестiю?

– Варто остiльки, мiй хлопче… – обiзвалася вона, пiдсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали iй у тiй хвилинi дивитись повним поглядом на сина. – Варто, оскiльки вже давно хотiла я спiмнути, щоб ти… там… – вона кивнула головою в сторону Обринських, – не зачинав собi з дiвчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе.

Менi вiд ii слiв вдарила вся кров до лиця.

– Що вам, мамо, на думку приходить? – спитав я.

– Воно манi не вiднинi на думцi, не новина для мена, – вiдповiла вона сухо. – Я завважила вже вiд довшого часу, що ти тою дiвчиною займаешся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не е партiя для тебе. А бiльше нiчого. Обринський хоч чесний i вищий урядовець, але вбогий. Родина бiльша, видатки великi… що вiн може донькам дати? Нiчого майже. Я розсмiявся вголос, не вiдповiвши нiчого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене.

– Такоi голоi невiстки, – почала наново, – я не приймаюся, сину, i не дозволю нiколи, щоб мiй син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь знае, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей… бо батько, як сам знаеш, за своiми требами… а там… (тут вона викривила гiрко уста) – i за… склянкою… не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер… де б я мала своiм сином, чоловiком уже на становиську, радуватися iй гордитися, вiн звертае свою душу до… такоi Манi! Де твоя розвага, де твiй звичайний розум?

Тепер я вже не смiявся. Випростувавшись проти неi, що була висока ростом, так що майже перевищив ii статочну постать, я спитав:

– До якоi Манi, мамо? Чи маете ви тут на думцi панну Обринську?

– Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неi виразилася, – вiдказала глумливо. А вiдтак додала: – Ми розумiемооя добре, мiй сину, i не потребуемо мiж собою полiтикувати. Я тобi повторяю ще раз: я завважила вiд довшого часу, що ти займаешся Обринською, хоч нiколи про те й не згадуеш. А ця дiвчина не для тебе, Богдане. Дай собi з Обринськими спокiй, а найбiльше з нею. Дiвчина готова вроiти собi, що справдi будеш з нею женитися, мiж тим коли ти повинен сам обчислити, що з такоi женячки нiчого для тебе не вийде, i що передусiм я е тiею, що для одинокоi своеi дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти мiж урядовцiв. Що там знайдеш? Статок, маетки? Там усе без фундаменту. Дiвчата виховуються для ока. Все iх майно: поверховнiсть. А щодо розумiння господарки такоi, як твоя мати ii розумiе, то анi не питай! Звiдки? Там з шелюга та в рот. Дай собi спокiй, Богдане, не вона для тебе. Господь знае, чого вчепилася вона до тебе! – i почервонiвши нараз з якоiсь, менi незрозумiлоi лютостi, вона урвала i вмовкла.

Я був, щоправда, вдачi бiльше спокiйноi i поважноi, але оцим словам я не мiг довше спокiйно прислухуватись.

– Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку менi анi не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жiнку не я, а родичi, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жiнку утримаю? Отже, куди загонюетеся ви з нею? Чим тота дiвчина така велика в очах? Дали б спокiй такiй бесiдi, мамо, був би я вам далеко вдячнiший.

– Мое вона, Богдане, – обiзвалася вона наново, – це те, що дiвчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, «поступовим» вихованням не найшла би вiдповiдного мiсця в нашiй хатi, де все дiеться по традицiях стародавнiх добрих газдинь, де заховуються старi, давнi обичаi, хороняться народнi святощi… а нараз мiж усе те в опокiй моеi поважноi, взiрцевоi хати донька урядовця, емансипантка!.. Маеш! Сам скажи. З одноi сторони, вона собi голову наукою забивае, а другим боком… i хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи ii за жiнку? Що вона? Чи то яка репрезентацiя? Вправдi, Обринськi – гербовi, але що з iх герба без маетку? Не украiнцям бавитися в герби, як iншим народам, iм що iнше треба. Вже би вся моя фамiлiя, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дiзнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, – додала лагiднiше, побачивши, що я анi словом не перебиваю ii, – спам'ятайся, поки заженешся. Бiльшого добра, як його твоя мати тобi бажае, не придумае для тебе нiхто.

– Дякую вам, мамо! – вiдповiв я iй спокiйно, мiж тим коли в моiй грудi щось аж варилося. – А щодо того, що Обринська дiвчина з диким вихованням i, на вашу думку, хоч до науки хапаеться, а з другоi сторони i мужчинам рада, то ви помиляетеся! Вона дика, мамо, але дика, як i вони всi тi Обринськi, вздержливi, амбiтнi. А щодо другоi точки, що вона рада мужчинам, то ви ще бiльше помиляетеся. Коли ви це бачили, завважали? – спитав я i тут же нервово розсмiявся.

Спитайтеся мене, мамо, яка вона дiйсно, ота, по-вашому, така Маня, а я вам скажу. О, матерi, матерi! – кликнув я гiрко. – Хто б годен вам догодити! якi ви добрi, а якi страшнi й самолюбнi! Хто б свое щастя у вашi руки уклав! Однак я знаю, – Додав я вiдтак, – що найбiльше паде на вагу в оцiнцi цеi молодоi дiвчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маетку.

Та дарма, мамо, в тiм дiвчина не винна. Так невинна, як i в тiм, що ось я зiрвав цi бiлi цвiти.

– То ти легковажиш моi слова, сину? – спитала i глянула на мене з жалiсливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем i не все хотiв пiддаватися ii приказам.

– Я не те, щоб легковажив, мамо, – сказав я спокiйно, – але просто ви уроiли собi щось, що навiть ще i в менi не сформулювалося. Анi разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навiть не сказав вам, чи люблю ii…

Вона всмiхнулася й махнула рукою.

– Такi справи починаються цвiтами, кiнчаються женячкою, – сказала. – А ти знаеш, сину, що стiльки всього мого щастя, що ти i твоя доля. Я несказанно тривожусь за тебе. В тебе нема мого характеру, сину, – докинула тихше, неначе за ii словами крилося ще щось бiльше за те, що вже одверто заявила, – твердого, що… якби не вiн у мене, Богдане, ми б сьогоднi не були заможними, а цiлком убогими, незначними людьми. Багато перебула, боролась, напрацювалась я, сину, поки прийшло до того з нами, що е.

– Я знаю, мамо, – вiдповiв я. – Я знаю, а з тим запевняю вас, що нiколи не буду невдячний проти вас. Одначе…

– Одначе… женитись… будеш так, як сам схочеш, без огляду на бажання твоеi матерi? Правда? – настоювала на своiм.

– Як буду коли женитися, мамо, – вiдповiв я, усмiхаючись, – з Манею чи iншою, все одно, однаково буду для себе женитися, так як батько мiй, женячися, для себе женився. Бiльше не можу нинi сказати й прирiкати, бо нiчого й сам не знаю. А тепер не журiться бог зна якими видiннями з будучини, бо все те пусте, мамо. Здаеться, я лиш один у вас, мамо, – додав я поважно, знаючи, що тим словом я побиваю ii неабияк.

– Один, синку мiй… один… – сказала вона i, приступивши до мене, притиснула мене так щиро до себе, що я, не промовивши нi слова, притиснув ii руку так само до своiх уст. – Не дивуйся моiм словам, сину, – додала, нiби шукаючи помирення за своi слова. Менi серце само не дае супокою. Все щось вiщуе про тебе… i ту дiвчину; тому я так, сину, iнодi i вночi, як не можу вснути, боюсь i мучуся рiзними гадками про тебе. Кiлька разiв уже й самiй панi Обринськiй, хоч i як ii люблю й шаную, ба самiй дiвчинi от так у балачцi через штахети нiби жартом натякала, що нiколи не дозволю, щоб мiй син де-небудь оженився, а найменше з убогою й емансипанткою! І здаеться, вони мене добре порозумiли, бо вiд того часу щось мiж нас мов уступило, хоча… я проти староi, дiйсно, нiчого не маю i люблю й шаную наскрiзь, як добру й чесну людину.

Я прокинувсь мов вколений, i витрiщився на неi.

– Мамо! – кликнув з жахом. – Ви справдi могли щось подiбне панi Обрияськiй, тiй так високо поважанiй жiнцi, i ii доньцi натякати?

– Ти в мене один, сину, а бiльше мене нiщо не обходить, – вiдповiла. – Зрештою, – додала, – ти чого так перелякався? Чи, справдi, лише тому, що я мудрiй матерi дала до пiзнання, щоб свою доньку лiпше берегла, а iй, щоб собi непотрiбних речей у голову не брала. Не бiйся! Я лiпше знаюсь на жiночiй тактицi, як ти! Не один попався за те, що був добрий i чесний. І щоб дiвочi уроення не розбивати, запхав голову в ярмо, i лиш тодi отверезився, як було запiзно. Чи треба й тобi подiбноi долi? Я тебе не вiддам з-пiд свого надзору так легко, як думаеш. Будь ти собi i який повнолiтнiй мужчина, з того всього я смiюся. Ти передусiм моя однiська дитина, одинокий мiй син, а все проче в около цього для мене маловажне. Сама Обринська мене добре зрозумiла, а дiвчина… не менше.

Я боровся з собою. Гамувався, щоб не скипiти проти матерi, котроi любов становила мое буття-щастя, а заразом мене, як от i в цiй хвилi, просто тероризувала. Свiдомiсть, що моя мати могла таку жiнку, як паню Обринську, i враз з нею i ii непорочну пташину своiми натяками обидити, вiдбирала менi рiвновагу. Я пiрвав за капелюх i звернувся до дверей.

– Куди, Богдане? – спитала мати, мов сказала «стiй!», а був у неi голос напрочуд гарний i владiючий. Я станув.

– До них, – вiдповiв я з твердим супокоем.

– Пощо? – спитала мати. – Оправдати твою матiр? Залиши це. Я свого слова не вiдкличу… як не додам ще що!! Отже, бачиш. Остань! Я ще завади, твоя мати, – додала гiрко.

– Що сказали вони'? – спитав я вмiсто всього.

– Нiщо. Обринська не вiдповiла анi словечком, а молода… оскiльки собi пригадую, закривши лице обома руками, незамiтно зникла. Але що анi одна, анi друга, особливо молода, нe взяла собi моiх слiв надто до серця, свiдчить факт, що в кiлька тижнiв пiзнiше бачила я, як та сама, по-твойому, «дика, як i всi Обри'нськi», вилетiла ранесенько в лiс, щоб, вертаючи, здибатися з мужчиною на кладцi, щоб вiн, син мiй, котрого амбiцiю змалку я виховувала понад усе, взяв ii в обiйми i…

– Мамо, анi слова бiльше!.. Вона розсмiялася.

– Ти вже тепер так говориш, сину, хоч ii ще не маеш?

– О, мамо, ви страшнi!

– Я те бачила. На своi очi бачила, Богдане. Припадком з нашого поду, куди все ранком лiзу, щоб звiдти надзирати за пастухом, чи вiн, ведучи худобу на пашу, поiть ii при рiцi. Отже, те, що бачила своiми очима, тебе й ii, не змiню. А тепер iди й стережись, бо, як бачиш, у мене очi одвертi…

І справдi я пiшов. Пiшов на те, щоб кiлька хвиль пiзнiше зробити так, як вона, закрити обличчя руками й усмiхнутися гiрко.

О, матерi! Яка жорстока, самолюбна та ваша доброта, яка вбиваюча, яка брутальна…


* * *

Що вона подумала?

Вона з своею чистою непорочною душею, що була так далеко вiд того – «ловити» мужчин.

«Мужчин, – заговорило щось голосно в моiх грудях, i нараз я пiдняв голову. – Чи справдi мав я право обурюватись на свою матiр? Чи не залежало iй на iх ласцi? – спитав я себе. – А лист до старого вченого?» І я вiдчув у тiй хвилi… (о, нiчого iншого в тiй хвилi, читачу) як… зависть… Погану, грубу зависть.

Анi не бачила вона його, анi не знав вiн ii, а вона, молода, напiвдитина ще, освiдчалась йому! Наколи б моя мати це знала, наколи б це знала… І майже не тямлячись, я розреготався, а далi станув i рiшився. Тепер пiду до неi. Зараз. Зараз, щоб поглянути в тi очi, що з виразу молодi, дитиннi, умiють так добре ховати за собою тайни. Пiду. Мушу бачити, як виглядае вона, вiдколи почула вiд моеi матерi, щоб не роiла собi на мене «надii».

І забравши своi цвiти, я пiшов до них.


* * *

Пiшов просто в сад.

У них у саду гарно й тихо.

Я пiшов алеею, що вела до павiльйону.

Був переконаний, що вона там була. Там любила вона найрадше пересиджувати.

Дiйшовши до половини стежки, я почув нараз над собою десь звисока голос:

– Па-не Олесь!

Зчудовано пiдняв я голову й побачив на однiй високiй грушi старшого трохи вiд Нестора його брата Василька, котрий, засiвши на однiй галузi без сурдутини й босоногий, заiдав грушки й оглядав цiлий город.

– Ти що там, хлопче? – спитав я, усмiхаючись, i доторкнувся капелюха.

– Я дивлюсь на свiт i iм грушi! – вiдкликнув дзвiнко-весело.

– Їж здоров, – вiдказав я. – Але скажи, будь ласка, твоi сестри й браття вдома?

– Є… всi, здаеться; он там, у павiльйонi. І кожне уткнуло нiс у книжку й читае. Лиш Маня, здаеться, шие. Зрештою, тепер уже не знаю. І мене хотiли запрягти до чогось там; але я втiк i сховавсь аж тут. Нате й вам одну грушку, пане Олесь! – І сказавши це, хлопчина кинув менi пiд ноги, замiсть одноi, кiлька пишних грушок, котрi вибрав з своiх малих кишенят. Вiдтак обернувши голову до павiльйону, кликнув зi всеi сили: – Маню… пан Олесь iде!

На його голос, що мов дзвiнок пронiсся по саду, менi вдарило гаряче полум'я до лиця. Чому кликнув хлопчина якраз про мене до Манi?

Але… сталось уже.

Я пiшов далi й був уже недалеко павiльйону, коли оце вийшов малий Нестор з павiльйону i, не зважаючи цiлком на мене, а звертаючись лицем виключно до брата на грушi, кликнув спокiйно, мов дорослий:

– Василько, не кричи!

Вiдтак, нiби сповнивши якийсь обов'язок i мов побачивши мене доперва тепер, пiдiйшов до мене, глянув поважно в очi, а сам побiг по-дитячому, – здаеться, сповiстити мiй прихiд.

Я увiйшов у павiльйон. Тут сидiли лиш обi сестри й Нестор. «Павiльйон» – це була лиш одна обширна кiмната з трьома вiкнами, котрi виходили всi на гарний сад. Найстарший Обринський, товариш мiй, лежав на долiвцi на килимi й читав. Молодший сидiв на крiслi перед вiкном i висадив (на англiйський лад) ноги аж через низьке вiкно. Обi ж сестри сидiли на софi й шили, кожна для себе окремо. З усiх них був, здаеться, малий Нестор чи не найповажнiше перейнятий своею працею. А був вiн зайнятий розгляданням кiлькох звичайних метеликiв, що iх мав переколених на шпильках у пуделочку на корочках власноi фабрикацii. Коли я увiйшов, вiн, як недавно на дворi, не звертав на мене уваги. Лиш пiзнiше, коли я приступив нарочно до нього, щоб ще раз поглянути, чим займаеться, вiн обернув свою голову й поглянув на мене!

Якi очi! Дивний, прекрасний хлопчина! Не, як би хто думав, самими рисами лиця, що були в нього нiжнi i як на дитину поважнi, а своiми темними ангельсько-спокiйними, милими очима впадав i захопляв вiн, малий, мене все однаково. Привiтавшися, ми обмiнялись кiлькома словами з братами, котрим був я, як здавалось менi, в тiй хвилi не конче пожаданий гiсть; особливо молодшому з англiйською позицiею коло вiкна. Вiн лиш неохоче змiнив свою позу, сягнув по якусь книжку, що лежала недалеко нього, i, подавши менi мовчки руiку на привiтання, поглянувши на Маню, вийшов. Старший попросив, чи не враз з дiвчатами, сiдати, – i з словами: «Я зараз скiнчу», затопився наново найспокiйнiше в книжку. Я, не надумуючися, взяв крiсло й сiв коло Манi. Вона змiнила незамiтно барву i, спустивши над шитвом очi, зморщила злегка чоло.

– Ось, моi панi, якi в нас гвоздики, – почав я i поставив перед дiвчатами на стiл бiлi, як снiг, цвiти.

Старша сестра почала любуватися ними, подивляти iх, мiж тим коли Маня, поглянувши на них пiвпоглядом, сказала:

– Справдi, чудовi. Бiлi, – i вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвiти, одначе розмова чомусь не клеiлась. Маня мовчала. Молодий Обринський пiднявсь з помосту й подав папiроси, мiж тим коли мною заволодiло несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпiв, як може i хтось з присутнiх.

Нараз ситуацiя змiнилася.

В кiмнату вбiг Василько, живий i жвавий, як завше, i кликнув:

– Оксано! – звернувся до старшоi сестри. – Мама кличе. Приiхав пан С. (себто наречений дiвчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всi нехай прийдуть! – І сказавши це, вибiг, зник з очей.

Я пiднявсь, щоб попрощатися, бо вiдчув, що слово «всi» не вiдносилося в цiй хвилi до моеi особи. Одначе Обринський (Роман було йому на iм'я) обiзвався:





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/olga-kobilyanska-8516426/cherez-kladku/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Уряд – урядова служба, заняття на службi.




2


Завiд – професiя.




3


Голосна – вiдома.




4


Квестiя – питання.




5


Свята простота (лат.).




6


Скидатися – вiдмовлятися.




7


Гуляти – танцювати.




8


Самiй (iтал.).




9


Онодi – недавно.




10


Кругольня – мiсце, де грають в кеглi.




11


Зрезигнувати – вiдмовитись.




12


Перiод «натиску й бурi» (нiм.).




13


Ферii – канiкули.




14


Наборзi – нашвидку.




15


Матура – останнiй iспит при закiнченнi навчання в гiмназii.




16


Колiзiя – суперечне, тяжке становище.




17


Хосен – користь.




18


Незабавки – незабаром.