Книга - Маруся

Маруся
Григорiй Квiтка-Основ’яненко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Маруся» Григорiя Квiтки-Основ’яненка – це романтична повiсть, написана у дусi сентименталiзму***. Доля юноi дiвчини, що так i не дочекалася свого судженого, вражае i викликае спiвпереживання. Найвiдомiшими творами автора е повiстi «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов», п’еси «Сватання на Гончарiвцi» та «Шельменко-денщик» тощо.





Григорiй Квiтка-Основ’яненко

МАРУСЯ



Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якоi вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? І що е у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуеш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд… Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер… Ти i не оглядишся i незчуешся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаеш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були – i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили – i той вмер, з тим парубкували – i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, – усi повмирали. Коли ж се так е, так i пам’ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?

А пiсля такоi думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твоi живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти iх при старостi i кохаеш, i поважаеш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а iх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам’ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи лиман[1 - Личман – пастух, чабан.]. Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаеш: «Господи! буде воля твоя з нами грiшними!» І не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам’ятуй, що ти ховаеш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякоi розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.

Іще ж i се ми думаемо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своеi сiм’i або i родичiв, то буцiмто сее чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнii. Нi, не так сее! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що Господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то iм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк ii може забiдити. Адже правда, що батько тiеi дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своевольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього iй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякоi бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де е таке добро, таке добро… що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твоi послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець стараеться навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалуе. Недурно сказано: ледача та дитина, котороi батько не вчив! Се ж люди так з своiми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилуе! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: «Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!» – то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.

Так робив Наум Дрот…

От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв…

От як се було.

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п’яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн – вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочуе яку бiднiсть, надiлить по своiй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому Господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так ii звали) ночi не поспить, усюди стараеться, б’еться i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн ii, скiльки мiг, i любив ii, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякоi лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.

У в однiм тiльки була в них журба: не давав iм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своiм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п’ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати.

Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам’ятi; хто нас поховае, хто нас пом’яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум iй було i каже: «Чоловiковi треба трудитися до самоi смертi; дасть бог дiточок – дiткам зостанеться, а не дасть – його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добрее доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом’яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми ii. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай «Ізбави нас од лукавого», то усе гаразд буде.

Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав iм бог i дочечку. Та й радi ж були обое, i Наум, i Настя; таки з рук ii не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i Богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачуе дзвiн, то вже нi заграеться, нi засидиться дома i каже: «Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати». І в церквi вже не запустуе i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б’е.

От i виросла iм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграе стиха, що тiльки б ii й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiеться, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнii уста. Коси у неi як смоль чорнii та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно iх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе iх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиi… та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такоi-то шиi на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий еднус[2 - Єднус – дукач.] i у кольцi зверху камiнець, червоненький… та так i сяе! Та як вирядиться у баеву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно… вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур iм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких!

Не так було у нашоi Марусi, Наумовоi та Настиноi дочки, ось що я розказую, а ii, знаете, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неi дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш.

Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнii рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата[3 - Черчатий – пофарбований у червоне.], ще материнська – придана; тепер вже таких не роблять. І яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, та так рукою i обхватиш, – ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Іде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здоровi, тiтусю!» І таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би ii зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, – хто ii зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане iй казати: «Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала». Так де ж! «Лучче я, – каже, – на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Іграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай iм виясниться, не пiду!» А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на тее проклятее зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихее! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерiв курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiеться, що сором i казати. Чи мало ж то своеi слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи».

Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп’ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.

Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.

Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своеi подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум’яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаева юпка, поясом з аглицькоi каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п’ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доiдати, буцiм тiльки копiйку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було ii не просять, нiколи не хоче: «Нехай, – каже, – другi сiдають, а менi i тут добре».

Став наш Василь i сам не свiй i, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади – поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.

Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого i нi до кого нема йому нiякого дiла.

Що ж Маруся? І вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то iй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, та так iй його жаль стане! А чого? І сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь – мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп’ять iззирнуться меж собою.

Думае сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей iй стало, та й каже собi: «Пiду лишень додому»; так думка така нападе: «Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!»

А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: «Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела». Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: «Не заньмай ii, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче». Поблiднiе наш Василь та вп’ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр’ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: «Чи чiт, чи лишка?» Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.

Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неi Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неi розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на ii вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд ii покiйноi матерi, так за те-то на неi мати сердилась було, i хоч не довго, та вона – крий боже! – як було злякалась. Отже i тепер так iй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу «нечiт», то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу «чiт». Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев’яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неi очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от iй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: «Чiт!» – та ззирнулась з ним. І сама вже не стямилась, як узяла з Василевоi жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя iх, крикнув дружко: «Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти». Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/grigor-y-kv-tka-osnov-yanenko-8590319/marusya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Личман – пастух, чабан.




2


Єднус – дукач.




3


Черчатий – пофарбований у червоне.