Книга - Сині етюди

Синi етюди
Микола Хвильовий


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Синi етюди» Миколи Хвильового – збiрка новел, у яких з надзвичайною майстернiстю описуються революцiйнi подii буремного ХХ столiття***. Для цих творiв характерний символiзм, багатство поетикальних засобiв та iмпресiонiстичнi штрихи. Найвiдомiшими творами автора е новели «Я (Романтика)», «Кiт у чоботях», «Арабески», «Мати», «Редактор Карк», «Свиня», «Ревiзор», «Повiсть про санаторiйну зону», незакiнчений роман «Вальдшнепи». Микола Хвильовий (справжне iм’я Микола Фiтiльов)– талановитий украiнський письменник, майстер психологiчноi новели з елементами романтизму та iмпресiонiзму.





Микола Хвильовий

СИНІ ЕТЮДИ




Збiрка




ВСТУПНА НОВЕЛА


Вчора в «Седi» безумствувала Ужвiй, i «Березiль» давав iлюзiю екзотичноi зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такоi несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географii, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суетяться, ловлять язиками солодкi краплi тихоi тропiчноi зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.

– Чудесно, – говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедii «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

– Сьогоднi мое любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приемну несподiванку. Як ти гадаеш, що це мае бути?

– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна, – серйозно вiдповiдае мiй приятель.

І дiйсно: в кав'ярнi пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаете, усмiшкою, нiби вiн допiру наiвся карамелi. Вiн нас вiтае, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдае щось про критичну оглоблю й тут же читае нам свiй науковий труд пiд такою назвою: «Що таке липа, як так трапляеться, що професорська кафедра раптом стае липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв».

– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку. – Чудесно! Ти подаеш великi надii, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.

– Ну що ви! – червонiе мiй професор. – Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.

Але ми – я й Юлiя Шпол – стоiмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знае, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своiх кандидатiв.

– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.

Нас зустрiчае та сама тропiчна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняе, що цей твiр не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма[1 - Батько.]. Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй[2 - Переступае через калюжу.] i каже:

– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!

– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплоi тропiчноi зливи.

Олесь Досвiтнiй iнформуе, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: «Собор Паризькоi Богоматерi». Вищеназваний професор виймае олiвець i записуе: «Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр «Собор Паризькоi Богоматерi». Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починае ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я iх вживав у своiх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляеться, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру «Зустрiч трьох» i питаю:

– А що значить NР, що стоiть над кожним твоiм вiршем у цьому збiрнику?

– Як що? – каже Семенко. – Це значить – кiнська сила!

– Боже мiй! – скрикнув я. – Таж кiнська сила мае зовсiм iнше позначення.

Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.

Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красноi гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.

Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок[3 - «Папа режет, мама клеiт».]. До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора «Буремноi путi», кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор «Байкiвницi» й закiнченого роману «Малоросiя», i каже до мене:

– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.

– Пiд рубрикою «iсторичнi подii»? – питаю я.

– І пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!

– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй[4 - Як i Аркадiй Любченко.] починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:

– За що? За що? – І, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки[5 - Мовляв, «за що? за що?».].

Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раiси Азарх. Вона зустрiчае нас милою усмiшкою.

– А… – говорить Раiса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона менi пропонуе перевидати моi твори пiд назвою «Твори». Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляеться також, що за i моi приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаемо умову.

…І от умову складено. Я знову перечитую своi оповiдання[6 - До речi, страшенно нудно перечитувати.] i сiдаю писати «вступну новелу». Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.

…І от я вiдповiдаю. По-перше – «твори». Це зовсiм не «полное собрание сочинений», це не претензiя – це непереможне бажання моiх меценатiв: Раiси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. І далi[7 - Щоб не забути.]: в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.

А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття[8 - В 1921–1922.]. В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно[9 - Жило багато народу.], так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моiх творах i мжичка.

Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настроi тридцятих рокiв.

Тепер про форму. Я, знаете, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв[10 - Я думаю прожити сто п'ятдесяти.].

Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моiх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.

Мова. Мова моiх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: «Балачки його нiчого собою не уявляли». Про мову моiх творiв можна прочитати у професора Сулими.

От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!

Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи[11 - Мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi.] – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства нашi украiнськi степи, де промчалась синя буря громадянськоi баталii, люблю вишневi садки[12 - «Садок вишневий коло хати».] i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашоi миргородськоi краiни. Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.

А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливаеться гармошка бродячого музики.

Вона заливаеться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починаеться десь у минулих вiках i шкутильгае осiнньою елегiею через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманськоi фантастики[13 - Мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушкетонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн.].

…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!

…Юлiян Шпол, автор комедii, «Катiна любов або будiвельна пропаганда», мовчки ступае за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.

Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора «Ударiв молота i серпнi». Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю!




ЖИТТЯ





І


Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав'яне – в оселях сутенiе, розливаються цебра синяви – тихоi, блiдоi, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,– дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.

А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiе кохання. І до клунь трiщать тини. І риплять вони теж спорзно. Хто знае, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхае, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Украiнi.

І от: на однiм боцi Ворскли – Дамаiвка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька[14 - Диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави.]. Дивишся на гетьманський лiс, згадуеться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдаеться шулiка…

Із Дамаiвки приiздили двое: Павло й Мишко-комунiст. Приiздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: iй 17 лiт, батько ii, Рубан, сюсюкае, а мати теж сюсюкае. Оксана ходить «корольком», груди що яблука твердi, й несе iх уперед, от i спокушала парубкiв.

Казали:

– Оксано, пора на вечорницi!

А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;

– Сарас iди носювати в клуню!

Оксана: – Що ви, тату?

– Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.

І виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приiхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.

Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекае. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок – прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.

Комарiвка була на узгiр'i, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своiй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихае, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… І Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:

Маруся отруiлась,

В больничной дом везуть.

І груди ii високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. І ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. І мрiялось, i ще мрiялось…

Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. І Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшае – мiцний, бадьорий i злий.

Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.

…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:

– І-го-го! І-го-го!

І чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

Чий я козак, звуся Воля,
Украiнець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, мое вино,
Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував iй волосся, а вона мовчала. Мишко брав ii руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

– Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав ii руки. Було тремтiння. І так цiлу нiч: вiн ii руки цiлував, а вона пручалась. Інодi вiн ii брав за груди, але зараз же «вибачався» i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.




II


Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки е село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Украiно! Степи, шулiка, i лiтне сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiвае бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далi-далi… Молочна стежка спiвае – яких пiсень?..

Ішло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрii блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

– Я скоро поiду до мiста. І ти поiдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Киiв поiду я…

Думала про життя, думала про Киiв, думала, що в Киевi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

І ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. І знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаiвцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Із повiту приiхав карний загiн. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку iздив рiдко, бо боязко було. Коли приiздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

І от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.

Гандзя:

– Чула… виiздить твiй?

Захмарилось обличчя:

– Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й ii з собою?

Каже Гандзя:

– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт iх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiем вечiр тече. Згадувала, що комунiст iй казав.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiеi солодкоi ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неi такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Ішов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить[15 - Читав десь.] цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – iй гарно було хоронити в собi велику таемницю зачаття. Тiльки в ii кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ii груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приiде Мишко, забере ii з собою i вони поiдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншоi губернii.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаiвцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ii глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.




III


Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виiхати до мiста й уже майже не iздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, iй здавалося, що вiн росте й вона це почувае.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцii[16 - За сорок верст Кочубеiвка була.], i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз ii лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неi цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Киiв, про мiсто. А батько ще приносив газепи – у волостi iх багато, й нiхто iх не читав, вони лежали в шафi в писаря i iх крали з нього курii, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянськоi влади.

За цiлий мiсяць Мишко приiздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам'ятае. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…

…І знову зими не було, i було мокро i осiнньо… І припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.

Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на ii прекрасну молодiсть, i тому, коли iй було переказано, що Мишко виiхав з Дамаiвки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть не почула, як iй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. І пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. І знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. І надумала:

– Пiду.

І пiшла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Киiв, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..

Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. І ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таемне. Зрiдка назустрiч iй тягнулися пiдводи, iз станцii iхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали ii, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.

…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поiзд i зник в далинi.

Оксана пiдходила до семафора.




КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ…


Так от: есть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, есть i колонii – дитячi. Вiлли: специ, iхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…

– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуемо паразитiв.

– Да, непорядки.

А вдруге вже друга на першу:

– Подумайте: iй одно мiсце на вiллi, а вона цiлу сем'ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразiе…

…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…

І третя на другу:

– Сволоч! В городi одержуе тринадцять пайок, ще й тут у три горла.

Їдять шоколад, п'ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.

Синiе вечiр – пiд'iжджають автомобiлi. Тодi гостi iдять i всi iдять.

…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяi колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер iдять…

…Колонii пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиi, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонii виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…

Господарською частиною завiдуе Гiль. Гiль ходить i спiвае: «Ми смело в бой пайдьом за власть советов»… Цiлий день спiвае. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знае – революцiя родила. І вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знае нiчого, крiм цiеi пiснi,– i не треба.

– Та покиньте ви спiвати, – кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецькоi породи.

Гiль зникае.

Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна, – так кажуть, так звуть, – це не так.

Ну, i так далi…

Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчае незнайому жiнку:

– Що ви читали з жiночоi справи? Що? Бебеля «Женщина i соцiалiзм» не читали? Та невже?

Витягае «Женщину i соцiалiзм». Читае, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказуе анекдоти:

– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:

«Стерво! Тебе в публiчний дом». А Лiлiна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'евим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягаеться, оглядае тiло й зiтхае. Спiвае з натхненням: «Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

У ставку купаеться сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.

Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка[17 - Це вiлла.]:

– Када ви, наконец, убйоте ейо?

– Та зараз.

– …Та сiчас, – кричить економка i бiжить – ii покликано. Сидiр чухаеться:

– От стерво! Жалко iй народного добра.

Микита не чухаеться:

– Нехай. Все одно вже сховав.

Здивований Сидiр:

– Що?

– Мнясо!

– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

Микита закурив цигарку.

Пахне зеленню, пахне кiзяками.

Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:

– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.

Потiм вiн рiже, але не мовчить.

– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваеш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!

Микита хитае головою:

– Правильно!..Вони рiжуть корову.

В колонii сiдають обiдати. Виховательки, дiти.

Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету iла.

Анфиса Павлiвна запивала водою:

– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:

– Так, так…

…Приiздить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.

– Ваша дитина прелесть, прямо удiвiтельно.

Мама млiе…

…Набiгае хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…

…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших е. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…

…Навiщо?..

… До тьотi Басi приiхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадуе помiщикiв. Знайомий сказав:

– Уся Украiна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.

Павлина Анфисiвна скрикнула:

– Ах!

Це вона кокетуе. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничае:

– Чудний украiнець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:

– Що то е украiнець? Пролетар-революцiонер.

Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його «соглашателем», лаеться ще; iде на терасу.

Анфиса Павлiвна глибоко зiтхае[18 - Їй спати хочеться.] i теж iде в кiмнату – корова.

Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiеi вiлли.

Вiдтiля iх вигнано. Знайомий обурився.

– Як ви смiете! Ми ж тiльки гуляемо!

– Ідi, iдi! Не разговарiвай!..

Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:

– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?

Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.

…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.

Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов'ята, i соловей уже не спiвав, i солов'i мовчали.

– …Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годуе дитину, а сама бiльш за дитину з'iсть: дитячу порцiю.

…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.

…Тьотя Бася не обiдала: ii обiд з'iв хтось.

Коли поодцвiтали вишнi[19 - Позривали ягоди.], поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…

Летiли трутнi по шосе.

…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виiздять, iншi приiздять.

Хто приiздить, каже:

– По вулицях голод, а тут…

Через тиждень каже:

– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?

…Пахне кiзяками й парним молоком.

Ледве свiтае, Сидiр запрягае конi й везе м'ясо до мiста.

Насiли: де – хто.

– Захватiть оцього лантуха з яблуками.

– Що за лантух?

– Та оцей.

– Та це ж яблука казеннi.

Його просять, вiн згоджуеться за двiстi п'ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м'ясом i закаляв у кров[20 - Кров i яблука, революцiя i кров…]. Сидiр покликав Микиту, й поiхали. Як виiхали з села – на мiсто селяни iдуть. Сидiр кричить:

– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:

– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..

Почухав Сидiр потилицю й згодився:

– Та воно й правда.

Сiпнув за вiжку – лiворуч…

…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…

На вiлли[21 - Мабуть, i в колонii.] залiтають амури: людське. Бувае випадково, бувае свiдомо, пiд кущами, коли думае лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, бувае в садках… А через дев'ять мiсяцiв вилуплюеться дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.

Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняе. Усiх задовольняе.

Є i лiтнiй театр.

У суботу висiла афiша:

Грандiозний вечер. Участвують… еtс.

…У недiлю тьотя Бася кричала:

– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!

Їi не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.

Дiти задоволенi, артисти «в ударi», небо кричить.

Кiнчався вечiр, заспiвали «Інтернацiонал», i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й «Інтернацiонал» увiрвався.

І розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.

– Як ви смiете! Як ви смiете глузувати?

Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Їi заспокоiли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неi, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.

Ще з тьотею Басею була iстерика, i ii повели в колонiю: скрипник[22 - Що увiрвалась струна.] i балерина.

Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.

Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.

Ходили з вiлли в колонiю, з колонii на вiллу. Вiлли, колонii…

Легенький золотий сум.

…Чебрецi, чебрецi…

Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.

– До другоi чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:

– Безпартейна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.

Приiздив ще знайомий: дитячi порцii iв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.

…Колонii, вiлли.

Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на свое тiло. Але не купалась.

…Ставок думав золоту пiсню:

«Ой пряду, пряду»… – Леонтович.

І минуло лiто.

Глибокого часу-зажури колонii перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партii, i вона виiхала кудись. Із кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.

Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п'ятий листопад.

Коли iхали по шосе, iз корзинки випала «Женщина i соцiалiзм» – пом'ята, некрасива книжка.

Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:

– Ми смело в бой пайдьом…

Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад…А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.

…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.

Із першоi вiлли Сидiр кричав:

– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!

Микита не озивався.




РЕДАКТОР КАРК



І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев —

Росiя, Росiя, Росiя моя.

Стоiть сторозтерзаний Киiв

І двiстiрозiп'ятий я.

    П.Тичина




Связан я узловыми дорогами,

На которых повесилась Русь,

На которых трактиры с острогами

Хоронили народную грусть.

    В. Александровський






І


На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм iх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Украiнi, сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'i комунiстiв, а iх не беруть.

Дехто не встиг сiсти, i iх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.

Кожний бравнiнг мае свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремоi особи…

Історiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з «азбуки комунiзму», провiрте!

Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.

Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.




II


Із тихоi вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.

Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.

Так: пiсля теплоi зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.

Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американськоi казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховае сьогоднi в своiх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.

Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваi з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваi бiжать на край мiста, що трамваi повертаються, що нема далi трамваiв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.

Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi – тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi – гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч – iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.

Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря – коридори довгi, темнi – установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцii, не знали революцiй – народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…

І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчаеться життя, а степи Украiни теж голубi – асоцiацiя з небом. Думав:

– Чого так вабить-гуди – там же смерть? Може, тому, що голуба?

Потiм повертав додому. Бiля цього магазина – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Украiна, – хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий украiнський фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцii, повстання на Украiнi знову.

Григорiй Савич Сковорода – так росiйська iнтелiгенцiя любить:

Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Іллiч, Тарас Григорович. І есть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Іван Калита, – i московська сила – велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. І нема тут вишневих садкiв – на вишнях у червнi проростають зорi – i нема тут лунких дiвочих пiсень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги iх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.

Дим… Подумав, що над Украiною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. І був огонь, i теж – велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.

Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.

– Пачiстiм!

Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська – очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. І згадав, як багато тепер дiтей на вулицi – з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунii – там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах iдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв'я… Коли в Румунii буде революцiя?

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

Лопань теж мае свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназii i досi ловлять удочками рибу й думають – про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки – двадцять чотири.

Лопань теж мае свою iсторiю – вона не знала революцii, вона не бачила революцii, бiля неi проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:

– Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:

– Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев'ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаемо. Налетiв обиватель – i човен поринув. Обиватель регулятор.

З Лопанi дмухнуло вогкiстю.




III


Моi любi читачi! – простий i зрозумiлий лист. – Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаете до кiнця. Ви в лабетах просвiтянськоi лiтератури. І я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то е творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiе, а бiля дерева заряснiло – солов'i не однаково спiвають, прислухайтесь. Своi Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов'я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. І читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi моi сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.




IV


Револьвер системи «бравнiнг» не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв'язка i зав'язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що е «сьогоднi» i нема «вчора» – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi «позавчора».

Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.

– Товаришу!

Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапае.

І ще раз:

– Товаришу!

Вiдкiля цей голос?

Так, вiн знае цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодоi, бадьороi, червiнковоi революцii, тривожноi радости – може глибокоi, може синьоi, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героiчного Луганська.

І що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. І на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.

Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.

Той пiшов.

– Товаришу, – i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.




V


Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимае в скалках смiття, – там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодноi, вiдповiдальний iнший.

На кватиру прийшов випусковий.

– Еntrez!

Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знае. Поклав останню коректу до пiдпису.

Редактор Карк:

– Сiдайте, прошу.

Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. І на Карка. Безумовно: однi не знають, що е ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Карковоi голови й стояв: Карковi з ним приемно, а коли згадував – неприемно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – iхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. І Шкiц.

Потiм Шкiц запохмурнiв.

– Украiна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Украiна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйноi вдачi. І ще суворiш:

– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчноi жорстокости. Ми романтики.

Редактор Карк:

– Велику французьку революцiю поети робили. Із злiстю:

– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаi, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французькоi вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини iздять. А нiмецькоi комерцiйностi в нас i нема. І в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертаеться i плюе на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.

Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:

– Центральна рада. Трудовий конгрес.

Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:

– До збачення.

Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Вiн принiс ii з редакцii: старовиною вiяло. В його редакцii виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ii по всiй Украiнi… Ну, i вiд статуетки вiяло.

Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:

– Римський полководець… Дивно.

А за дверима зiдхнув.

Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Із хазяйчиноi кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховаеться на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовуе щоки, дарма що стара. Унизу ii спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неi квартируе декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:

– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?

І ще каже:

– У мене дочка хвора, а iй не дають пайки. А тепер усi хворi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.

Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'е в неi чай. За чаем вона оповiдае йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.

Потiм вона згадувала минуле. Із станцii бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:

– Колись iздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд'iдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поiхали. Так гарно в купе колисае. Їдем, iдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисае…

Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за египетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.

Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:

– Ах, редакторе! Працюете ви багато. Матвiй Самiйлович…

І замислилась. Матвiй Самiйлович ii чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над ii лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.

Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадуе чомусь якогось гетьмана.

Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.

– Драстуйте! – i подала руку.

Рука тепла й м'яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.

Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:

– Чому це в головi два днi одбивае: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаете – гупае й утрамбовуе. І боляче. Навiщо?

Вечорiло.

Слухав, як десь прокричав пiвень.

Нюся:

– А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина – то е трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни. Як ви гадаете?

Подумав.

– Може.

Потiм сiв бiля неi, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. І хотiлось погладити ii руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.




VI


Зауважте, як пишуть молодi украiнськi письменники. Ви iх, мабуть, не знаете, а iх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр'я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.

Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я ii кладу в свое волосся – i вона горить iнакше… Да…




VII


На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумае те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.




VIII


Для живоi мислi читачевоi.




IX


Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Історична справка: великiй соцiалiстичнiй революцii завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутне, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моiх сучасникiв вiд халтури.

Це – риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного – нiчого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.

Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в украiнськiй лiтературi вона утворюе добу, а може, епоху…

У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах – «на користь». Мiж iншим – читайте оповiдання на тему «голод» – це корисно.

…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя – межа ii, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя – не метелик… Яка загальна композицiя моеi новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп'яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?

Вiдчуваете змагання мого класу! Мiй клас – пролетарiат – по кровi в бур'янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.




Х


У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Репiн, а Репiн оголошував себе за украiнця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка – степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.

Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. І на тих, i на других, i переможцi, i переможенi – а хто перемiг? Це редактор Карк думае. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!.. – це редактор Карк думае.

На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.

Вiдповiдальний каже:

– Читали «Росiю в iмлi» Уельса? Хай тепер радiе: на вулицях весело – магазини всi одчинено.

Занозуватий чоловiк – це видно, i нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здаеться, що з нього глузують. Вiн лае iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:

– Та ви ж самi iнтелiгент!

Правда, замахае руками:

– Ізбави Бог, iзбави Бог!

Карковi вiн говорить:

– Про присутнiх iсторiя замовчуе.

Карк iнтелiгент. Карк червонiе. Вiдповiдальний iде.

В редакцii не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.

А там, де була контора, губпечать роздае газети.

І там нудно. Згадуе, яке життя кипiло тут.

У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiеi друкарнi[23 - Бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньоi мислi…]… Карковi шкода ii, i вiн також ставиться до неi, як i до статуi римського полководця, – з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неi. Здаеться, що вона, як i Нюся, вмiе говорити, що i в неi такi м'якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неi нiколи не говорить.

Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядае сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думае: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiеться там.

…Шумить машина внизу.

Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдае й пише – треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:

– Губ-трамот!

Потiм вiн пiшов додому.

І завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв'ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знае, улесливий, лагiдний.

Вiн каже:

– Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюновоi фабрики. І його батько робiтник.

Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказуе на двох, що бiля вiвтаря стоять, – шлюб. Запевняе, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думае, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.

Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю – Кирило-Методiiвськi братчики, лаври – фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.

– Христос воскрес iз мертвих!..

Пiшов дощ.

До великоднiх свят було сiро, холодно, першого[24 - Паски святили.] заяснiло, весело, тепло. І другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. І тодi будуть смiшнi революцii й автокефалii. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.

– Христос воскрес iз мертвих!..

У церквi спiвали мелодii з Леонтовича – кажуть, вiн загинув химерно однiеi зеленоi ночi, а це було взимку, а його композицii французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.

Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваi, часом давили людей, а на завтра об'ява:

Комендант мiста наказуе..

Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.

Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцii Лiвобережноi Украiни…

…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.

Було сумно.

Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого украiнського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.

Слухав його плани за те, як утворити нову партiю, – викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП (б) У, утворити едину КП. Це фантазiя, це романтика.

Украiнський дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаемiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.

І була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м'яке тiло.

Фантазii розцвiтали пiд блакитним небом.

Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.




XI


Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. І хотiлось кохати i не хотiлось кохати.

Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.

Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцii вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?

Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: рагvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Украiнi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр'я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу Украiни.

Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу украiнського народу за свое визволення.

Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:

– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, рагvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополii беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiете – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.

Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.

Редактор Карк:

– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я iх б'ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.

Нюся:

– Покладiть на моi колiна голову.

Вiн клав, i вона пестила йому м'яке волосся.

Вона усмiхалась:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

І вiн усмiхався хоро:

– Губ-трамот! Губ-трамот!

А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своiм журналом радянський автомат.

І було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирае, ще напирае. І мовить руда борiдка з сумом:

– Не придавiть зовсiм!

…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:

– Нюсю!

Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:

– Ідiть випийте води!

Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.




XII


Вогкий грунт притягуе: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаете, сонце вмiе жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.

Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м'язкi. Знаете: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маеток, а десь збираються води, i зелина буйно б'еться вгору. Знаете: майбутне не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаете: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчноi змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирае темно-синю височiнь.

Редактор Карк заговорив до дiвчат:

– Вiдкiля ви?

– Хi! хi! хi!

Але одна смiливо сказала:

– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.

– Вiдкiля це ти знаеш?

– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаемо. І заспiвала:

Ципльонок жареной,
ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочiть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комiсар.

І говорила:

– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.

– Да… – сказав i одiйшов. Думав…

…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. І комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.

Шкiц органiзовуе трест i вже не говорить про Украiну, тiльки iнодi мало.

Але вiн каже:

– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоiш на руiнах – важко, бо смердить трiшки й нагадуе… та треба жити.

Карк нервово кинув:

– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:

– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.

І розiйшлись.

Знову наростала злiсть. І на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовуеться дiрка на чолi…

…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…

Так снилося.




XIII


Справа посуваеться до розв'язки. Як ви гадаете, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов'яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.

Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.

Я не хочу бути зв'язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?




XIV


Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну украiнську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiе, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.




XV


В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаете?




XVI


Навiщо стiльки роздiлiв?

Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.




XVII


Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.

Спокiйно:

– Добре.

Чуття казало:

– Тепер багато знайдеться.

Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:

– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.

Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.

Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.

Ішов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.

Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.

З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. І думають палати велику народну думу: де правда?

…Ішов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…

– А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

– Говорiть.

– Не думаете ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацii з Запорiжжя. І я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: украiнський мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Украiнський мужик i на заводi – вiн усюди украiнський. Бувае вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiе умирати.

Це було в листопадi. Украiнський мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало iх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приiздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

– Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках – ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героiчний народе! Твоею кров'ю ми окропили три чверти пройденоi нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаiльцiв у Петроградi; продовжуеться в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от Карк казав:

– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Украiну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

– Я так ii, я так люблю мою Украiну убогу, що прокляну Святого Бога, за неi душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моеi мами життя керуе, а моею нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здаеться, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маетку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поiхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавне, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

– Ала-верди! Ала-верди!

І ще:

– Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

– Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiе його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi бувае тоскно.

Нюся:

– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от пiд малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькi мiста». І текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. І було тоскно.

Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.

Так просидiв до трьох годин ночi.

…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.




XVIII


Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…

…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…

…А проте чудовi легенди революцii теж виростають тут.

Нарештi коментарiй i дiевi особи:

Автор i Читач

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твое авторське обличчя?

Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник[25 - Для того: розкрити природу типа.], i тiльки зрiдка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думае, що я – рагvenu.

Читач став бiля вiкна i замислився.

Автор. По-мойому, я виконав свое завдання. Га?

Читач мовчав.

У кiмнату влетiв запашний вiтер.

У далекiй кузнi спiвали молотки.

За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.

А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.




КІТ У ЧОБОТЯХ





І


Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми ii не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.

…А то бувае гаптований захiд, бувае схiд, це коли пiдводиться або лягае заграва.

Гаптований – запашне слово, як бувае лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiляплавневоi осоки.

Гапка – це глухо. Ми ii: товариш Жучок.

І личить.

…От вона:

Це тип: «кiт у чоботях»? Знаете малюнки за дитинства: «кiт у чоботях»? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

«Кiт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Вiдкiля вони вийшли – товаришi Жучки? Скiльки iх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, «кiт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли – це Жовтнева тайна.

!..Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».! Вiдкiля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.

«Кiт у чоботях» – це муралi революцii.

І сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моiй душi васильковий сум.

Так! Я хочу проспiвати степову бур'янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але —

– Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був —

– Гiмн.

Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн «коту в чоботях», щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?

От ii одiж:

– Блюза, спiдничка[26 - Зимою стара шинеля.], капелюшок, чоботи. Блюза колiр «хакi», без гудзикiв, колiр «хакi» – це ж зелений, а вся революцiя стукае, дзвенить, плужить, утрамбовуе по ярках, по бур'янах, бiля шахти – де колiр «хакi».

Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…

– На ввесь свiт!

Спiдничка теж «хакi», а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур'янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж «хакi». Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.

Але спiдньоi сорочки не видно, бо революцiя знае одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором «хакi», тому й сорочка була зелена – тiнi з бур'янiв упали на сорочку.

От.

– Капелюшок… а на нiм п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

І нарештi – чоботи.

Ну, тут ясно: подивiться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про ii зовнiшнiсть, а потiм – про неi…

…Зовнiшнiсть.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втiм, це не важно…

…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.

Але треба й про очi.

Очi – теж жучок.

Іще дивiться на ii очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж ii очi.

А от нiс[27 - Для баришень скандал!]… нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький[28 - «Кирпик!» – казали й так, поза очi тiльки.].

Ну, ще зрiст.

Ясно: «кiт у чоботях».

А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неi – уривок правди, бо вся правда – то цiла революцiя.

Тепер мiй читач чекае вiд мене, мабуть, цiкавоi зав'язки, цiкавоi розв'язки, а вiд «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв – iще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гiтарних героiв гiтарних поем.

Товариш Жучок – це тiльки «кiт у чоботях» iз жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революцii i, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке – ви самi знаете.

І тiльки.

А зав'язки – розв'язки так вiд мене й не дочекаетесь.

Бо зав'язка – Жовтень, а розв'язка – соняшний вiк, i до нього йдемо.

Розв'язка в гiтарних поетiв… От: «Вони поцiлувались, кiнець», або «О моя Дульсiнее! Всаджу собi оцей чингал… Умирае…»

Ми з товаришем Жучком цього не знаемо. Правда, подвиги е, але вони не нашi…

– А чиi?

– Ви подумайте!

Так от. Це не роман – це тiльки маленька пiсня, i я ii скоро скiнчу.




II


В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг…

– А чий? Ви подумайте!..

…Зима, фуга, буруни, iще буруни…

Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсаеться в депо: i тут – у депо, i там – у депо…

І тихо в мовчанцi стоять снiговi станцii: може, знову ми будемо бiгати сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогоднi ми iдемо на Кубань, бо вiримо в своi запаленi очi.

– Товаришу Жучок!

Так, i товариш Жучок!

…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаете й нiколи не взнаете, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то цiла революцiя.

…На кожнiй станцii тiльки й чути:

– Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.

Степ. Раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!

Дех, яблучко, куда котiшся,
Попадьош до Краснова – не воротiшся.

І раптом:

Ой на горi та женцi жнуть.

– …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити – i так сумно.

…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

– …Єфто пятой вагон – антiрнацiональной. І скажу я тобе, братця, про народи. Латиш – ефто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей – тож нiчяво. Ходя – катаяць аль тутарiн – суварай i вернай народ. А вот ефтот хахол – паняхiда: как завоя про поля аль про девчину – тякай!

…Степ. Фуга. І рейки – рейки.

– Козаки!

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто панiку робить? Сволочi!

Вискакують сотнi «наганiв», «бравнiнгiв», «гвинтiвок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готуе набоi, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усмiхаеться: в iхнiм селi були козаки. О, вона добре знае, що то – козаки. І чогось засмутнiла, замислилась.

…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.

…Вiд станцii до станцii, вiд холодноi ночi до холодноi ночi.

Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:

…«Поiзд генерала[29 - Ім'ярек.]».

…Вiд дикоi станцii до холодноi ночi, вiд дикоi ночi до холодноi станцii.

…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстае так:

– Тьотю, дайте оцю паличку.

– Що?

– Дайте оцю паличку.

– Бери.

Взяла.

– А може, ще дасте?

Подивиться «тьотя»:

…Жучок: «кiт у чоботях».

Іще дае.

…Товариш Жучок заливаеться:

– Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсiм не обдурила, вона просто – жучок!

Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: «Кiт у чоботях».

…Трiщить чавунна пiчка – паливо. За вагоном летить, вие дика фуга.

Їдемо на Кубань.

– …Отак… не так[30 - Це товариш Жучок.].

Отак… не так…

Бiля пiчки одиниця вагону – може, я, може, хто iнший, може, всi ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

– Дурня нiчого валяти. Думаеш, як приiдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обiд варить, вона наша куховарка – i тiльки. Вона безпартiйна, але вже мае в торбинцi товстеньку книжку «Что такое коммунизм»[31 - Без автора.]… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.

…Інодi ми iй кажемо:

– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тодi ми чуемо:

– Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаемо, що не всiм «дзуськи»! – у нас е молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок». Вiн теж кирпатенький, i ми вже бачили, як вiн обiймав ii, i вона мовчала.

…Ну, то iхне дiло.

…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.

– Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? – смiявся дехто.

Вона комiчно сплескувала руками:

– Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас – дзуськи!

Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:

– Це паходной Ленiн…

– Да руки порепанi.

…А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що йшов, вiдходив за стовпами невiдомо куди.

…Хуртовина, морози, станцii з заметеними дзвонами, зрiдка туга на дрiт, а завжди:

– Д'ех! Революцiя – так революцiя!

А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий нiмий степ.

Тiльки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станцii «на неопредельонное время», товариш Жучок, упоравшись бiля походноi кухнi, виходила з вагона невiдомо куди, i довго ii не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.

Чого в зажурi?

Це буде видно далi.

Плакати! Плакати! Плакати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати!

Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.

Росiя. Украiна. Сибiр. Польща.

Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.

Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.

Плакати! Плакати! Плакати!

Нiмцi, поляки, петлюрiвцi – ще, ще, ще…

Колчак. Юденiч. Денiкiн – ще, ще, ще…

Плакати! Плакати! Плакати!

Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Мчались мiсяцi…

Минуло… я не знаю, скiльки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?

Коли це було?.. А може, це васильковий сон?

– Не знаю!

І от – лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра – недалеко Днiпро.

…Тепер ночi в лiтнiх степах.

Це так чудово, так каламутноi

Знаете? Сидиш у степу й думаеш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таемно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що моi попередники змалювали вже степ уночi. А то б я його так замалював – iй-право!

…Я приiхав.

На третiй день одержую записку:

«Товарiщ, ви, кажется, прiехалi ещо в пятнiцу. Предлагаю немедленно зарегiстрiроваться в ячейке».

Кажу:

– Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.

Товариш усмiхнувся:

– Тебе дивуе записка? «Это чепуха». От ти ще понюхаеш дискусiю. В печiнках менi сидить оця дискусiя.

Я зацiкавився.

– Що за дискусiя?

– Почекай, сам узнаеш.

І не сказав.

…Я пiшов.

– Де кiмната ком'ячейки?

– Он!

Входжу.

Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кiт у чоботях».

Ото штука!

– Ви секретар ком'ячейки?

– Я…

– Вас, здаеться, товариш Жучок?

– Так.

– Ну, так ми з вами знайомi. Пам'ятаете?..

Вона, звичайно, все пам'ятае, але вперше зарееструвала мiй партквиток, а потiм уже говорила.

…Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм»… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. І тiльки.

А iнше так просто: ходить «кiт у чоботях» по бур'янах революцii i, може, й сам не знае, що вiн секретар ком'ячейки, а потiм узнае й пише:

«Предлагаю немедленно зарегiстрiроваться…»

Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а «кiт у чоботях» i тодi вже був – «паходной Ленiн…»

І, треба щиро сказати, друге видання Ленiна – «Паходной Ленiн» – таке ж iнодi було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очi драконом:

– Товаришу! І вам не соромно?

– Дозвольте… я ж… iй-право… я ж…

Товариш Жучок очi драконом:

– Ваш партквиток!.. Давайте!

Вiддаю.

Пише:

«Товарiщ такой-то в таком-то месяце пропустiл столько-то собранiй. Получiл виговор от секретаря ком'ячейкi с предупрежденiем винестi его недiсцiплiнiрованность на обсужденiе общественного мненiя партii посредством партiйного суда на предмет перевода в кандiдати iлi окончательного iсключенiя iз нашiх коммунiстiческiх рядов.

Подпiсь».

Точка.

Коротко.

Ясно.

І трiшки того… нiяково.

…Звичайно, як i тодi[32 - Тодi – в дикiм степу.], на нiй колiр «хакi», бо революцiя знае одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором «хакi». Як i тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.

– Дзуськи!

Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий смiх i носик – голiвка вiд цвяшка: кирпатенький.

…Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi – лiтнi степовi ночi.

Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили наш тил. А з пiвдня насiдав розлютований, поранений[33 - Добивали.] ведмiдь з бiлого кубла великоi Росiйськоi iмперii.

А от дискусiя[34 - В печiнках сидить!].

Є ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

– Дискусiя – це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

– Сьогоднi вечiр дискусii!

Ми:

– О-ох! У печiнках вона сидить![35 - Це, звичайно, не вголос.].

– Товаришу! Дайте менi на хвилину «Азбуку комунiзма».

– Ах, не мешайте, товарiщ. От я i забил: как ето? Фу, чорт. Значiт, капiталiзм iмеет трi прiзнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось пiдказуе:

– Монополiзацiя стредств проiзводства. І…

– І iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

…А от на другiм краю:

– Комедiя! Как все заволновалiсь. Товарiщ Ларiков, неужелi ви не волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що все знають:

– Ну от, еслi ви всьо знаете, скажiте: когда Тьер разбiл велiкую французскую комуну – в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.

– А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiте, не випитивайте, скажiте просто, что ви не знаете. І тогда я вам скажу.

Молодчiков червонiе, i я червонiю, i багато з нас червонiе, бо бiльшiсть iз нас – це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не скажуть.

– Це ж дурницi – цi дискусii, наче ми шкiльники.

– І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освiти. Не достае ще екзамена з iнспектором. Іще чути:

– Да, наконец, дайте мне на мiнуту «Азбуку комунiзма».

– Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iмеет трi прiзнака: монополiзацiя проiзводства… монополiзацiя проiзводства…

– От бачите, все ж одно не знаете.

– Ах, оставьте меня, товарiщ…

Нарештi вечiр.

Так: за вiкном, як i в iнших моiх оповiданнях[36 - Не всiх.], – громи гармат, а десь у травах, а потiм на дорозi – кавалерiя. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.

І хтось тихенько за травами – «може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови».

Але те забуваеться.

…Доповiдач скiнчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаете?

– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.

Товариш Жучок очi драконом:

– Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались[37 - З нами iнодi бувало навiть дурно.]. А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?

Вона рiшуче входила в роль педагога.

А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком'ячейки – на «кота в чоботях».

…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки[38 - Ленiн сказав.].

Кричали:

– Геть сем'ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючоi женщини казали:

– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.

– …Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить вiд того, як ви знаете iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».

Так от – багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п'яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там – товариш Жучок № 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаете, що це значить.

Вона написала так:

«Товаришу Миколо[39 - Це до мене, Микола Хвильовий.]. Ви, здаеться, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiете: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок».

Але вона сьогоднi не поiхала, i ми ще побачимось.

Побачились от де.

Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцii. Частина з них поiде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поiде в полки, в подиви.

Це бурса революцii.

…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.

…Побiгла мжичка.

Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.

Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.

– Товаришу, не мiшайте спати!

…Мовчанка.

Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.

– Товаришу, не мiшайте спати.

Мовчанка.

…Ви, мабуть, уже знаете, що то товариш Жучок пiдшморгувала.

Вона пiдiйшла до мене.

– Ходiмте!

Я здивовано подивився на неi.

…Вийшли на ганок.

Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

І засмiялась:

– Менi трiшки соромно… знаете… бувае.

І розказала.

Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i «кiт у чоботях», але i iй бувае сумно й бувае не бувае:

– Дзуськи!

Тодi менi кирпатенький носик розказав, що iй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неi вже було байстря i це невеличке байстря – повiсив на лiхтарi козак.

Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав снiговий степ.

…Ішла мжичка.

…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.

А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? – Ви подумайте.

…Товариш Жучок № 2, № З, № 4, i не знаю, ще скiльки е.

Товариш Жучок № 1 нема.

Зник «кiт у чоботях» у глухих нетрях республiки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кiт у чоботях» по бур'янах революцii, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаете.

Так: – пiп охрестив Гапка[40 - Глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво.].

Ми назвали – товариш Жучок.

А iсторiя назве – «кiт у чоботях».

Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.

Все.




ЮРКО


На Донеччинi – завод.

Уночi над заводом темно й недосяжно думае небо. Проливаеться на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…

На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри[41 - Швайцарiя.], юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема iм краю.

Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:

– Або в завод, або за кордон революцiю робити.

Послали в завод.

Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.

…Цех. Вийшли. Пiзно.

Мовчазно шумiли машини в таемнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводськоi ночi – глибокоi, як море бiля японського берега.

Ішли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi[42 - Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi.].

Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думае нiч?

Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…

– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я iх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.

…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неi. У неi ноги трiшки колесом i, як у молоденькоi дiвчини, зiтхання.

– …Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.

Юрковi було образливо, а Остап говорив:

– Мое яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.

Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.

Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:

– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?

– Ти краще постiль постели, – сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:

– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi…Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.

– Я забула зачинити вiкно.

– Зачинiть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неi. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.

Без революцii, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно[43 - Або: дух творчости, дух руйнування.]. Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.

Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм. Потiм: кидаеться до дверей. Наталка зупиняе.

– …Що?

– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились…А то пiдставляе пiд його обличчя дзеркало.

– Гарний?

Вiн знае, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.

– Ех, Наталю!

Вiн зiтхнув, але зачепити ii не вiдважився. Поспiшае через сонний посьолок. Повз Торця паруе, а далi паруе в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiе далина. Наталка дивиться синьо, так бувае не часто, так дивляться не всi.

І все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст[44 - Це не Америка, але iстина, здорова логiка.]. Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життева рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках[45 - Зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно.].

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь[46 - Заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грае.]. Сьогоднi улаштували таку – на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали[47 - Як треба.] промовцi: один доповiдач, а решта – так, своi, заводськi.

Одному кричали:

– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашоi фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив «урою».

Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:

– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi. Остап теж сказав:

– От тобi й революцiя: i не видно ii, i видно ii. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сидiла поруч Юрка. Їi тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. І спитала Наталка:

– А що це таке, що й капiтал Маркса, i «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:

– А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуiв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?

Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.

Заводський паркан перстенiе мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.

Ах, давно це було, за молодости молодоi, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…

…Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

…Посьолок забайрачився у вiтах.

До заводу ходять через залiзницю – дорiжка така, вторована, повз Торця – рiка така: фабрично-заводська, ховаеться в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцii читае, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своеi душi запитував, а ви звiдки знаете? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприемно. Таранкуватi, мамулуватi, «типiчнi сурйози», але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.

…І сказав Остап iз кутка:

– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.

Голова фабзавкому примружив око:

– І справдi, хлопцi, чи не випити?

Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.

– Пий, та не пропивай розуму, – сказав секретар.

І Наталка пiдiйшла:

– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п'е?

Вiн хотiв сказати, що не п'е, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: «вiн же з ним не живе».

…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.

…Випили небагато[48 - Бiльш не було.] i закiнчили. Говорили.

– …От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.

Наталка сiла бiля Остапа.

– Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, i обличчя ii було свiтле, як винне повiтря восени – ранньоi.

…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.

Секретар сказав:

– Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!

Його спитали:

– А я?

– І твоя.

– А я?

– І твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

– І iхня?

Всi подивились i подумали, а секретар кинув:

– Це гiсть.

А Остап п'яно й нахабно засмiявся:

– Це той, як його… як ото мiтинг був… – попутчик. Ха… ха…

Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:

– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий, – i похлопав Юрка по спинi.

…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.

Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.

«…Попутчик… так…»

Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керуе огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричноi системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi».

…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.

«Попутчик… так…»

Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленоi печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшне повiтря.

Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:

– Е-ех!

Стукнув[49 - Енергiйно.] по землi жердиною i ще:

– Подавай! Подавай!

Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материноi спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

І була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:

– Держи!

Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.

– Гата!

«Попутчик… так…»

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить пiд серцем – так завжди.

Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.

– Закуримо?

– Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали…

Вони були люди рiзнi, люди однаковi.

…Залiзо спiвало…

Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.[50 - Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз.]

…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краевид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уiдливо домагалась, щоб Юрко читав iм лекцii. Вiн говорив, що не мае часу, а вони знову приходили й знову домагались.

Остап пiшов у трактир[51 - Знову був трактир.]: прийшли о шостiй ранку з заводу.

У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.

…Гарно…

– Вам подобаеться книга?

– Менi подобаеться книга.

– Вiн подумав i взяв ii за руку.

– Гарно?

– Гарно.

Вiн сiв бiля неi:

– Гарно?

…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.

Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.

Держав ii руку, вона знизила вii.

Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.

…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографii грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцii.

Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.

І прийшла недiля. Наталка сказала:

– Ходiмте на берег Торця.

Остап пiшов до фабзавкому.

Юрко:

– Ходiмте!

Сказав просто, було не просто.

Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан iй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:

– Я далi не пiду.

Юрко сказав:

– Ходiмте, товаришко.

Наталка сказала:

– Не пiду! Не пiду!

Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:

– Я не Остап, у мене бичачоi сили нема.

Тодi вона пiдхопилась:

– Остап! Остап! Остап!

Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусковоi рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.

Коли сiли в тiнi лапастоi гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неi вирiс директорiв син.

– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.

Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.

…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.

Юрко сiв бiля Наталки, обняв ii однiею рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв ii за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував iй шию – вона не говорила.

Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.

Вона не говорила.

Юрко думав ii схилити на землю.

Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.

І сказала Наталка зажурено:

– От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю – де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.

Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:

– Пора додому.

…Вона ледве навздогнала його.

Юрко писав до товариша[52 - Завтра.]: «…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiеi тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiеш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудноi працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…»

Вiн[53 - Юрко.] писав довго, надхненно.

Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.

Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:

– Пожар!

– Де?

– На заводi.

Юрко сказав:

– Я захворiв, я не пiду.

Остап одягався, скаржився:

– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.

Юрко не стерпiв:

– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? І вiдповiв Остап байдуже:

– Це наше дiло, заводське.

І вийшов.

«Попутчик… так…»

Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.

За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.

Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцii.

У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.

Юрко пiдiйшов до Наталки:

– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.

– Що таке? – i сiла на лiжко.

І вiн сiв.

– Я вам, як товариш, як…

Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i iй спалахнули очi.

Вiн узяв ii голову й мiцно обняв.

Вона тихо говорила:

– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу…..На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.

– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…[54 - Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? І як ви думаете, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останне зусилля!]

…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.

– Якесь нещастя.

Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила…..На розi в меду горiла липа…

А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу.




НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ


Глибокi борозни лiт… І це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоiх?

…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать ii прибила чвиря. Знаете – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повiту – 60, до станцii – 80.

Навкруги: глуш,

глуш,

глуш…

Це глибокий чатинник моеi несибiрськоi тайги.

…Знаете, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутоi, розвiяноi поеми «Азiя».

«…В п'ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.

…Проходили вiки. І прийшов глухий вiк – XIV. І на невiдомих азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…»

Це nota bene до моеi вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.

…Сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вiтри.

Ох ви, сосни моi – азiятський край!

…Школа, клас.

Дiтвора спiвае:

– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет…..Наталя Миколаiвна стурбована. Наталя Миколаiвна бiжить:

– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаiвна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:

– …Миколаiвно! А хiба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуетесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестiр:

– Ох, Миколаiвно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiваеться: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…

Закурюють.

…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.

Тодi сни… А може, таемна ява?

– …у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приiхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.

Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.

На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неi пишнi молодi перса, у неi золотi кучерi…[55 - Ляжу на твое тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..]

…Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.

…І курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.

– …Наталочко! Мое миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугоi перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.

Вона:

– …Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mikola-hviloviy-8345444/sin-etudi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Батько.




2


Переступае через калюжу.




3


«Папа режет, мама клеiт».




4


Як i Аркадiй Любченко.




5


Мовляв, «за що? за що?».




6


До речi, страшенно нудно перечитувати.




7


Щоб не забути.




8


В 1921–1922.




9


Жило багато народу.




10


Я думаю прожити сто п'ятдесяти.




11


Мiй сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томi.




12


«Садок вишневий коло хати».




13


Мiж iншим, можна сказати не тiльки «Три мушкетери», але й «три мушкетонери». Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн.




14


Диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави.




15


Читав десь.




16


За сорок верст Кочубеiвка була.




17


Це вiлла.




18


Їй спати хочеться.




19


Позривали ягоди.




20


Кров i яблука, революцiя i кров…




21


Мабуть, i в колонii.




22


Що увiрвалась струна.




23


Бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньоi мислi…




24


Паски святили.




25


Для того: розкрити природу типа.




26


Зимою стара шинеля.




27


Для баришень скандал!




28


«Кирпик!» – казали й так, поза очi тiльки.




29


Ім'ярек.




30


Це товариш Жучок.




31


Без автора.




32


Тодi – в дикiм степу.




33


Добивали.




34


В печiнках сидить!




35


Це, звичайно, не вголос.




36


Не всiх.




37


З нами iнодi бувало навiть дурно.




38


Ленiн сказав.




39


Це до мене, Микола Хвильовий.




40


Глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво.




41


Швайцарiя.




42


Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi.




43


Або: дух творчости, дух руйнування.




44


Це не Америка, але iстина, здорова логiка.




45


Зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно.




46


Заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грае.




47


Як треба.




48


Бiльш не було.




49


Енергiйно.




50


Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз.




51


Знову був трактир.




52


Завтра.




53


Юрко.




54


Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? І як ви думаете, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останне зусилля!




55


Ляжу на твое тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..