Книга - Анна Київська – королева Франції

Анна Киiвська – королева Францii
Валентин Лукич Чемерис


Історiя Украiни в романах
Новий роман В. Чемериса присвячений доньцi Ярослава Мудрого, красунi Аннi, першiй королевi Францii. Вона подарувала Генрiху І не тiльки спадкоемця корони – Фiлiппа, а й значною мiрою змiнила хiд французькоi iсторii. Смiлива, розумна та освiчена королева поступово стае спiвправителькою Генрiха. Їi пiдписи стоять поруч з пiдписами короля на важливих державних указах. Владна i мудра, вона розумiла свою роль в управлiннi краiною. Францiя стала ii державою, а французи назавжди запам’ятали ii як королеву Францii – Анну Киiвську. Але чи була щаслива ця жiнка i де вона закiнчила свiй земний шлях, про це не знае нiхто…





Валентин Чемерис

Анна Киiвська – королева Францii



© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006


* * *


У Ярослава Мудрого, сина Володимира i Рогнеди, як у казкового короля, були три дочки, три вродливi i гордi принцеси Ярославни: старша Анастасiя стала угорською королевою, середульша Єлизавета – норвезькою, а потiм датською, а найменша, Анна, стала французькою королевою.

    (Про Анну Ярославну i сiе сказання)

«У давньоруському письменствi жiнкам не пощастило. Якщо лiтописи та iншi лiтературнi пам’ятки час вiд часу згадують про синiв та онукiв князiв, то iхнi дочки й внучки залишилися замовчаними. Зрозумiло, що годi й сподiватися вiд давньоруських джерел якихось звiсток про жiнок з народу. Чому? А тому, що в XII–XIII ст. книжники волiли писати лише про вартi уваги справи: вiйни та походи, мiжкнязiвськi стосунки, церемоннi подii. Для родинного життя у лiтописах та iнших джерелах мiсця не було. Тому iсторики майже нiчого не знають про життя жiноцтва Киiвськоi Русi».

    (М. Ф. Котляр. «Історiя Украiни в особах. Давньоруська держава»)






Сказання перше. Свати з чужоземелля


«Вийти замiж за iноземця, та й до всього ж – за парижанина, та ще (увага!) – за короля! Сучасним шлюбним агентствам важко й уявити бiльш вигiдну партiю для киянки. А ось у серединi XI столiття переiзд iз Киева до Парижа на постiйне мiсце проживання можна порiвняти хiба що з переiздом до провiнцiйного Житомира. Адже за розмiрами i впливовiстю Францiя тодi була схожа на герцогство, а ii столиця за розмiрами в кiлька разiв поступалася перед Киевом».

    (Зi статтi)




І всього лише 3 години 20 хвилин


Прикметним слiвцем «Жуляни» називаеться мiсцевiсть на пiвденнiй околицi (правда, колись вона була околицею) Киева. Сьогоднi це майже центр, принаймнi неподалiк нього.

Це лiтописна Желань, вiдома ще з часiв Киiвськоi Русi.

Згодом Жуляни були власнiстю Софiйського монастиря.

Нинi Жулянами називаеться промисловий район украiнськоi столицi, що разом iз селищами Гатним, Пироговим та Чапаевкою складають житловий масив столицi з населенням близько 100 тисяч чоловiк.

У Жулянах – один iз трьох аеропортiв Киева. І це всього лише за 6 км вiд центру мiста. Як кажуть, i вдома, i в гостях. І лiтаки 14 авiакомпанiй, наших i мiжнародних, приземляються у Жулянах. Багато з них я iнодi зустрiчаю i проводжаю. Правда, очима, поглядом. Рiч у тiм, що я мешкаю в Киевi неподалiк Жулян, бiля станцii метро «Святошино», i до аеропорту вiд мого будинку якихось двадцять хвилин на таксi.

А для погляду це – миттевiсть.

Здебiльшого дивлюсь на посадку авiалайнерiв вечорами та вночi, коли, бувае, працюю. Узимку в Киевi рано починае смеркати – о п’ятiй вечора за вiкном уже западае пiтьма. Моя квартира виходить вiкнами на схiд, якраз у бiк аеропорту Жуляни, i менi з вiкон добре видно, як горить-сяе гiрлянда золотисто-жовтих вогнiв на початку злiтно-посадочноi смуги (таку ж гiрлянду вогнiв видно в кiнцi смуги).

І в чорнотi неба видно вогнi авiалайнерiв, якi, зайшовши на глiсаду[1 - Глiсада (франц. буквально – ковзання) – траекторiя зниження авiацiйного лiтального апарата.], – це десь 4 км вiд аеропорту – знижуючись, прямують на посадку й уздовж низки жовтавих вогнiв зникають – iхне приземлення менi не видно з-за дерев, як i самоi смуги.

Тож я часто вечорами спостерiгаю з вiкна свого кабiнетика (13-й поверх), як, сяючи яскравими вогнями, черговий лiтак, звiдкiлясь прилетiвши, йде на посадку й невдовзi зникае за деревами, зi сходу i з заходу.

Довжина злiтно-посадочноi смуги – 2310 м, ширина 43 м. З центру мiста до Жулян ходить тролейбус № 22 за маршрутом «Вулиця Ольжича – Жуляни», ще, здаеться, тролейбус № 9 i пiд таким номером – маршрутне таксi.

З 2009 року аеропорт працюе цiлодобово, а пiсля реконструкцii смуги може приймати важкi лiтаки, як-от «Боiнг-737» та «Аеробус». І мае статус мiжнародного. Його термiнал «А» пропускае 320 пасажирiв на годину. Жуляни перебувають у комунальнiй власностi Киева.

«Мiй» аеропорт приймае лiтаки з багатьох мiст Украiни, Росii, з рiзних кiнцiв колишнього СРСР та з Європи.

Я допiзна, а часом i до пiвночi, працюю в своему маленькому кабiнетику. Квартирка в мене крихiтна, двокiмнатна, мiсця для кабiнету в нiй не викроiлось, тож довелося для нього пристосувати еркер – напiвкруглий засклений виступ у стiнi будинку. Іншими словами – балкон, утеплений i переобладнаний. Довжина мого кабiнетика-еркера – 4 м, ширина – 2 м 70 см. Є маленька нiша глибиною аж у 13 см. Частина мого робочого столика входить у цю нiшу, за ним я й сиджу. А за мною, спина до спини – сидить моя дружина перед екраном комп’ютера – у нашому кабiнетику на двох ще й комп’ютер вмiщуеться та книжкова полиця, i неширока шафочка зi словниками, довiдковою лiтературою, всiлякими книгами, ще й крихiтний диванчик. І два стiльцi. Отак ми (тiсно, зате тепло) працюемо в цьому заскленому та утепленому еркерi, що слугуе нам за спiльний кабiнет.

І коли я працюю вечорами в своему еркерi-кабiнетику на 13-му поверсi, у темному напiвкруглому вiкнi бачу знайоме жовте сяйво, що спалахуе щовечора i сяе до ранку – вогнi злiтно-посадочноi смуги аеропорту Жуляни. І я в пiтьмi вiкна бачу, як сяе бiлими вогнями пасажирський лiтак, який iде на зниження. Звiдки той лiтак (бувае, що прилiтають i о дванадцятiй ночi, о другiй чи третiй за пiвнiч): з Братислави, Барселони, Будапешта, Вiльнюса, Дортмунда, Лондона, Мiлана, Софii та й зi своiх украiнських мiст чи…

А може, з Парижа? І менi здаеться, що ось той лiтак, котрий вже вийшов на глiсаду i знижуеться до жовтих вогнiв смуги – а нiч яка чорна, яка чорна! – неодмiнно прилетiв iз Парижа. Як спогад про неi, Анну Ярославну, королеву Францii, киянку нашу. Ось-ось i я полечу до Парижа, до Анни, про яку оце пишу роман. Та й скiльки там путi-дороги: до аеропорту Жуляни хвилин двадцять на таксi. А потiм – авiалайнером до Парижа…

І скiльки там до французькоi столицi лету пiднебесного – якихось 3 години 20 хвилин.

Колись мало не рiк Анна наземними шляхами добиралася до Парижа, столицi свого королiвства.

Правда, вiдстанi звiдтодi скоротилися, а земна куля немов поменшала, i тепер до Парижа всього лише 3 години 20 хвилин. Попiд небесами, на крилах швидкiсного лайнера.

До Анни Ярославни…

І ти вже в Парижi…

«Здрастуй, Анничко-землячко! Як тобi у Францii живеться?»




Народжена мiж 1024 i 1032 роками у градi Кия


«…Я народилася багато столiть тому i була дочкою киiвського князя Ярослава Мудрого. Власне, однiею з його доньок, найменшою. Про мене iсторики сьогоднi пишуть десь приблизно так: «Майбутня королева Францii в дитинствi була схожа на янгола. Золотавi кучерi, милий пустотливо-бешкетний погляд робили ii зовнiшнiсть неповторною». Меrsi». Процитуемо джерела далi: батько виховував дочок як амазонок, тож Анна з дитинства впевнено трималася в сiдлi, фехтувала не згiрш за братiв, не пропускала жодного сезону полювання (у Киiвськiй Русi – лови), вiдзначалася впертiстю i силою характеру. Росла вона в часи процвiтання Русi. Киiв, за прикладом Константинополя, був прикрашений Золотими ворiтьми i незрiвнянним Софiйським собором. Ярослав, представник нового поколiння грамотних, освiчених християн, зiбрав багату бiблiотеку давньоруських i грецьких книг. Анна була блискуче освiчена, володiла грецькою i латиною.

Час спливав, юна княжна приваблювала погляди багатьох чоловiкiв не лише своею вродою (хоча i вродою теж) i стрункiстю стану, але й блискучим розумом, смiливiстю i рiшучiстю. Ярослав Мудрий задумався у пошуках достойноi пари для своеi дочки…

«…І не дивно, що зовсiм юною, ледве я з пiддiвки благословилась на дiвчину, як мене вiддали замiж за короля франкiв Генрiха I. Всi казали, що я таки справдi була красунею, знала кiлька мов i на подив усiм чудово i вправно гарцювала на бойовому конi.

І це я, вiдома у Францii, як «Anne regine» – «регiна Анна», себто королева. А яка дiвчина тодi не мрiяла стати королевою, як не мрiе нею стати й у вашi часи? А я – стала.

А вже коли мiй син був королем, я ставила свiй пiдпис поруч з його пiдписом: «Anne, m?re Philippe Reges» – Анна, мати короля Фiлiппа.

Будучи королевою, я стала ще й прабабцею… 30 французьких королiв! Ось, мабуть, i всi точнi вiдомостi про мене, якi дiйшли з далекого минулого, що сховалося за тисячолiттям. Я порушила сакральну заповiдь монархiв: королева, ставши удовою, не може вдруге виходити замiж. Це, як у вас кажуть, нонсенс! І тим бiльше закохуватися – як закохуеться проста жiнка. А я закохалася – Господи, я тодi так багла жiночого щастя! – i замiж вийшла. І за це я покарана, i нiхто не знае, де я подiлася пiсля смертi другого чоловiка, коли вже була не королевою, а – графинею де Крепi де Валуа… Не збереглася навiть моя могила. Бiльше того, нiкому сьогоднi все ще не знано, в якiй краiнi я знайшла свiй вiчний спочивок: у Францii чи на моiй батькiвщинi, у Киевi золотоверхому.

Але все одно я була – Anne reginа.

Анна Ярославна, княжна Киiвська, королева Францii. Такою була i такою залишуся на вiки. Правда, один з авторiв написав про мене – здаеться, француз, – що я таки повернулася на свою батькiвщину, в Киiвську Русь. Хоча до кiнцевоi мети своеi я (якщо вiрити автору тоi оповiдi про мене) не дiсталася – буцiмто в дорозi тяжко захворiла i померла, але вже на землi моеi любоi Русi. Згiдно з моiм заповiтом, мене нiбито поховали за язичницьким обрядом: поклали мое тiло на плiт, пiдпалили i пустили по водi… У вiчнiсть…

Але так це було насправдi чи нi – хто тепер достеменно повiдае? То що вам ще про себе розказати, коли про мене бiльше нiчого невiдомо, навiть менi самiй – Аннi регiнi, королевi Францii родом iз Киева. Недарма ж я для них завжди була i залишилась, як “Aннет де Киiв…”»



Таiна життя i смертi Анни Ярославни, вiдомоi з iсторичних джерел, як Анна Киiвська, Анна Руська, Анна регiна (королева Анна) i навiть як Анна Руда (волосся ii вiдливало золотом, було стиглого пшеничного кольору), попри всi зусилля дослiдникiв, зокрема й iсторикiв та науковцiв, як i ранiше, все ще залишаеться загадкою, цiкавою i незбагненною, не тiльки украiнськоi чи французькоi, а й свiтовоi iсторii.

Анна – наймолодша донька Ярослава Мудрого – чи не хрестоматiйна постать в iсторii Киiвськоi Русi, а бач… В ii iсторичному портретi досi багато що залишаеться невiдомим, його покривають бiлi плями – вiд народження й до смертi…




У сяйвi надновоi зiрки


Це було чи не тисячу лiт тому, коли на планетi Земля до роду людського прийшло одинадцяте (XI) столiття, що мало тривати з 1001 по 1100 рiк за григорiанським календарем.

Із найважливiших його подiй можна згадати таке:

4 липня 1054 року китайськi та арабськi астрономи зареестрували спалах надновоi зiрки, залишки якоi нинi вiдомi пiд назвою Крабоподiбна туманнiсть. Галактична туманнiсть, результат вибуху надновоi зiрки, що з’явилася у сузiр’i Тельця.

Розширюеться зi швидкiстю 1100 км/сек. Вiддаль до неi – 5500 свiтлових рокiв. У центрi Крабоподiбноi туманностi мiститься пульсар – нейтронна зiрка…

А ось iз низки найважливiших подiй, що трапилися на Русi, першiй Русi слов’янського свiту, названiй Киiвською, варто згадати такi:

– 1015–1019. Боротьба за великокнязiвський престол пiсля смертi Володимира мiж його синами Святополком i Ярославом. Перемога Ярослава.

– 1017–1037. Спорудження бiля Киева укрiплень, будiвництво Золотих ворiт, увiнчаних надбрамною Благовiщенською церквою, i Софiйською собору – пiсля перемоги Ярослава над печенiгами.

– 1019. Вперше складено збiрник найдавнiших правових норм – «Правда Ярослава».

– 1019–1054. Епоха великого князя Киiвського Ярослава Мудрого.

– 1031. Похiд Ярослава i Мстислава проти Польщi та повернення червенських мiст.

– 1036. Смерть Мстислава. Ярослав Мудрий стае одноосiбним правителем Русi.

– 1040. Останнiй збройний конфлiкт мiж Руссю i Вiзантiею.

– 1097. Зiбрання князiв у Любечi, на якому прийнято постанову «кождо да держить отчину свою».

– Перша половина ХІ столiття. Переклад у Киевi «Хронiки» вiзантiйського iсторiографа IX ст. Георгiя Амартола (грец. «грiшник»), в якiй викладенi подii всесвiтньоi iсторii вiд створення свiту до 842 року.

– Засновано Видубецький чоловiчий монастир.

– Залишаеться додати: 1024 рiк – народження наймолодшоi дочки Ярослава Мудрого Анни, майбутньоi королеви Францii. (Офiцiйнi та iсторичнi джерела дату визначають трохи обережнiше – мiж 1024 i 1032 роками – точнiших даних iсторiя не зберегла. Як i даних про мiсце народження Анни Ярославни…)

Серед ста великих династiй свiту – вiд найдавнiших часiв i до наших днiв, – Рюриковичi на 23 мiсцi.

Це вони зумiли iз грязi у князi… Пардон, iз варязьких князiв (а де й з ватажкiв розбiйницьких дружин) пробитися в государi всiя Русi. І це будучи для оноi Русi чужинцями (тодi казали – варягами, i це було рiвнозначно назвi «чужинець», «розбiйник», «прийшлий найманець»).

А бач, Руссю правили на протязi семи столiть. Що тут говорити, хоч i варяги, прийшлi чужинцi з розбiйницькими замашками, а не в тiм’я битi виявились. Варто наголосити, що великi князi киiвськi, московськi та руськi царi, були нащадками (тiею чи iншою мiрою спорiдненостi) Рюриковичiв.

Багато Рюриковичiв, якi асимiлювалися з русичами i вже були наче й чистими русичами, займали керiвнi посади в адмiнiстративному, судовому та военному управлiннi. На все тiй же Русi, а потiм i в Росii. Загалом же дослiдники знають бiльше 10 000 iхнiх потомкiв.

Так-так, саме прадавнього Рюрика – не то князя, не то отамана дружини, що промишляла розбоем. На Русь вiн колись прибув буцiмто на прохання деяких слов’янських племен: мовляв, приходь до нас, будеш князем у Новгородi, бо в нас своi чи не всi мiж собою перегиркались, i ладу-порядку немае…

Рюрик не гордий – прийшов. І став княжити в Новгородi з 862 року.

І започаткував династiю Рюриковичiв. Першим його спадкоемцем вже в Киевi став Ігор Рюрикович, син того варяга на прiзвисько Старий. Загалом вiн правив Руссю 32 роки. І ще б княжив, так став жертвою власноi недалекоглядностi: при спробi повторно зiбрати данину з древлян був ними жорстоко покараний (як той вовк, що внадився до овець): жадiбного князя прив’язали до верхiвок двох нагнутих дерев, а потiм iх вiдпустили. Випроставшись з великою силою, вони й розiрвали навпiл тiло бiдолахи.

Син його Святослав теж помер не у власнiй постелi i не своею смертю. Вродився невгамовним, любителем походiв у чужоземелля. Правда, встиг зробити й дещо добре для Киiвськоi Русi. Об’еднав племена схiдних слов’ян в едину централiзовану державу, розгромив Хозарський каганат, якому деякi слов’янськi племена платили данину. Успiшними були i його походи на Волзьку Булгарiю, в Болгарiю та Вiзантiю. Вiдзначався чеснiстю, що в тi часи було великою рiдкiстю. Перш нiж вирушити проти когось походом, застерiгав: «Іду на ви». А загинув в останньому походi – у битвi з печенiгами. Їхнiй князь Куря вiдрубав Святославу голову, зробив з його черепа чашу i пив з неi, хизуючись своею перемогою над славетним руським князем.

Молодший його син Володимир в юностi був затятим язичником, вельми мстивим i жорстоким воiном. Та й навiть братовбивцею. А ще запам’ятався, як любострасний, похiтливо-хтивий i ласолюбний – у нього було сiм тiльки офiцiйних дружин (з деякими вiн жив одночасно, як кажуть, позмiнно). І буцiмто мав ще аж 300 наложниць! Але й для Русi зробив напродив багато такого, що держава за правлiння цього нащадка Рюриковича стала ще могутнiшою. Вiн був прозваний Святим та Рiвноапостольним, коли увiв на Русi християнство. Саме вiн зупинив напади печенiгiв на Русь, на ii кордонах будував мiста й фортецi. А ще поширював знання, вчив русичiв, як-то кажуть, уму-розуму. А якi бенкети вiн влаштовував! (На Русi iх споконвiку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко.

Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’еднав мало не всi давньоруськi землi. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичiв[2 - З усiх Рюриковичiв найбiльшоi слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Вiщуни ще при його народженнi пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався i надто пiдозрiливим та жорстоким. Коли завiв стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих i безвинних обезголовлювали, вiшали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкiру, четвертували iх, садили на палю…І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством i раз по раз женився – здаеться, сiм разiв. Цькуючи iнших, сам гигнув, як зацькований звiр. На трон забрався синок його, Федiр Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русi казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоемцiв та заповiту. З ним i припинила iснування династiя Рюриковичiв-царiв.] – по батьковiй лiнii. І дуже пишалася далеким предком своiм i батьком рiдним.




«В лiто 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота…»


Тут i починаються загадки, нерозгаданi й досi.

Власне, другий рiзнобiй у бiографii Анни Ярославни (перший – приблизний рiк народження): за одними даними майбутня королева Францii з’явилася на свiт бiлий у Новгородi, коли батько Ярослав (тодi ще просто Ярослав, без додавання – Мудрий) там княжив, за iншими – в Киевi, коли вже там Ярослав «сiв на столi отчiм».

Але, природно, в Новгородi й Киевi вона одночасно не могла народитися. Та й бiльшiсть дослiдникiв переконливо доводять: Анна Ярославна народилася в Киевi, де й минули ii (це вже точно) дитинство i юнiсть. Отож вона була киянкою.

І за мiсцем народження, i за мiсцем проживання – поки ii не забрали до Францii.

А киянка – це…

У всi часи, у всi вiки-столiття – це бiльше, значно, значно бiльше, анiж просто мешканка Киева.

Такою вiд Бога киянкою i була Анна Ярославна.



Травень 1050 року: весiльний кортеж з дочкою Ярослава Мудрого прибув до Парижа.

Анна була вражена: тодiшнiй Париж – маленьке мiстечко, глухе, усiма забуте, десь на околицi Європи, з брудними вуличками, з тiснявою.

Скаржилась батьковi в далекий, але вiд того ще рiднiший Киiв:

«У яку варварську краiну ти мене послав…»

Пiсля святкового, завжди прекрасного i завжди осяйного Киева, Анна довго не могла звикнути до Богом забутого Парижа – бiдного, нужденного i надто брудного та занехаяного, у якого, здавалося, тодi не було анi найменших перспектив хоч коли-небудь стати знаною свiтовi однiею з прекрасних европейських столиць…

Каштани, каштани, каштани,
Софii i Лаври хрести.
Кияни, кияни, кияни,
Ви – сестри моi i брати.
Я з вами в дощi, снiгопади
У черзi за щастям стою…

Це пiсня на слова Ю. Рибчинського з пiсенника «Бiлий свiт на калинi» (видання 1995 року).

А здаеться, що вiдлуння пiснi цiеi могло лунати в Киевi i в часи Ярослава Мудрого у 978—1054 роках, а отже, i за дитинства та юностi Анни, якiй судитиметься стати королевою Францii.

«Спасибi» скажу своiй долi,
Що в чорнiй пустелi ночей
Я сотнi разiв божеволiв,
Вiд ваших, киянки, очей…[3 - Чи не в цiм був переконаний i король Францii Генрiх I, коли послав до Киева свое високоповажне посольство iз завданням будь-що висватати йому киiвську княжну, одну з найкращих у свiтi жiнок.]

Не лише бiльше нiж 1000 рокiв тому – якщо брати епоху Ярослава Мудрого, – линули подiбнi пiснi, вони були i ранiше, тож i ранiше iх спiвали i за часiв легендарного Кия, за Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, за Святослава, Володимира, за Ярослава i звiдтодi й понинi пiсня про рiдну землю буде, покiль буде Киiв.

А Киiв вiчно буде.

Тому рiдна пiсня була улюбленою i для Анни Ярославни, бадьорила i пiднiмала iй настрiй у далекiй Францii. І там Анна Ярославна (просто Анничка з Киева), на свiй лад наспiвувала б, як клялась:

І де б не була за кордоном,
Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому —
В святу мою Киiвську Русь.

І я теж, бувало, де б не був, у яких чужоземеллях, а як задумаюсь, згадуючи батькiвщину свою, тихо наспiвую, наче клятву рiдному краю даю:

Я знаю, що завжди вернусь
Додому, додому, додому —
В святу мою Киiвську Русь…

А дiм наш, а отча хата кожного з нас в Украiнi нинiшнiй – i завтрашнiй теж – це вона – Киiвська Русь.

Або ще – Давня Русь (найдавнiша, першопочаткова), себто науково-iсторична назва держави схiдних слов’ян, що iснувала з кiнця IX до початку 40-х рокiв XIII ст. У давньоруських джерелах Киiвська Русь iнодi називалася просто Руссю або Руською землею…

Тож i Анну, яка прибула до Францii з Киiвськоi Русi чи просто з Руськоi землi, величали часом Анна Киiвська, а часом Анна Руська (зовсiм не тому, що буцiмто вона прибула, як дехто у Францii плутав, та й нинi все ще плутае… з Росii, якоi, звiсно, тодi i в зародку ще не було).



У 1982 роцi Украiна святкувала 1500-лiття Киева, своеi столицi i свого найголовнiшого мiста. Хоча, за археологiчними розкопками, поселення на територii Киiвщини iснували 15 000—25 000 рокiв тому, з часiв неолiту та бронзового вiку, але мiське населення з’явилося пiзнiше, десь у VI ст., коли окремi мiськi поселення злилися в едине.

За легендою Киiв заснований трьома братами – Кием, Щеком i Хоривом та iхньою сестрою Либiддю.

За «Повiстю временних лiт» Нестора-лiтописця, чорноризця Феодосiевого монастиря Печерського, звiдки пiшла Руська земля i хто в нiй найперший став княжити.

І були три брати. Одному iм’я Кий,

А другому – Щек,

А третьому – Хорив,

І сестра iхня – Либiдь.

І сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Борчiв,

А Щек сидiв на горi, що й нинi зветься Щекавиця,

А Хорив – на третiй горi, вiд нього ж

прозивалася Хоревиця.

В iм’я брата свого старшого заклали городок

І назвали його Киiв.

І був коло города лiс

І бiр великий,

І були (вони) мисливцi на звiрiв

І тямущi та мудрi були,

І називалися поляни,

І вiд них же поляни-кияни i до сьогоднi…



Є ще одна гiпотеза про походження назви Киiв. Мiсто буцiмто так назване тому, що його першими жителями були робiтники (кияни), якi обслуговували переправу через Днiпро. Вона являла собою дерев’яний настил на стовпах (киях), забитих у дно.

Вiдкриймо ще «Повiсть временних лiт»:



«Іншi, не знаючи, кажуть, що Кий був перевiзником; бо бiля Киева був перевiз тодi з того боку Днiпра, тому й говорили: «на перевiз на Киiв», а коли б Кий був перевiзником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своему; i ходив вiн до царя, якого – не знаю, але тiльки знаю те, як переказують, що велику честь мав вiд царя, якого – не знаю i при якому приходив царi.

Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, i вподобав мiсце, i поставив городок малий, i хотiв сiсти з родом своiм, i не дали йому тi, що жили поблизу, ще й донинi називають дунайцi городище Киевець. Кий же прийшов у свiй город Киiв, тут скiнчив життя свое, i брат його Щек i Хорив, i сестра iхня Либiдь – тут померли».


З 882 року, коли Киiв захопив новгородський князь Олег i проголосив: «се буде мати городам Руським», i Кий став княжити в Киевi, а ще – Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, доки син його Ярослав не збудував у градi Кия свiй Киiв, що в iсторii отримав назву мiсто Ярослава. Це частина давнього Киева, яка була зведена на Старокиiвськiй горi пiд час княжiння Ярослава Мудрого.

Як свiдчить лiтопис, будiвництво мiста Ярослава справдi датуеться 1037 роком.



«У лiто 6545 [1037] заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота. Заклав i церкву митрополичу на честь святоi Софii, премудростi Божоi, i потiм на Золотих воротах кам’яну церкву святоi Богородицi Благовiщення.

Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовiщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радiсть святим Благовiщенням Господнiм i молитвою святоi Богородицi й архангела Гавриiла. Пiсля цього [заснував] монастир Святого Георгiя i Святоi Ірини. І при цьому почала вiра християнська множитися на Русi i поширюватися. І чорноризцi почали множитися, i з’явилися монастирi. І любив Ярослав церковнi статути, i попiв любив дуже, особливо ж любив чорноризцiв…»


Мiсто Ярослава зайняло площу бiльш як 60 га, було оточене ровом з водою глибиною 12 м i високим валом довжиною 3,5 км, шириною знизу – 30 м, загальною висотою з дерев’яним частоколом – до 16 м. Головними воротами були Золотi.

Кордон мiста Ярослава вiд Золотих ворiт проходив теперiшньою вулицею Ярославiв вал до Львiвськоi площi (там були Львiвськi ворота).

З протилежного боку вiд Золотих ворiт вал тягнувся до сучасного Майдану Незалежностi. В районi цiеi площi знаходилися Лядськi ворота. Вал пiднiмався сучасною вулицею Костельною, проходив по Володимирськiй гiрцi i бiля теперiшньоi Михайлiвськоi площi з’еднувався з валами мiста Володимира. В центрi мiста Ярослава був Софiйський собор, а поруч з ним згодом звели Ірининський та Георгiiвський монастирi, княжий палац та iншi споруди.

Ідея побудови новоi частини мiста виникла у великого киiвського князя Ярослава Мудрого пiсля нищiвноi поразки, завданоi ним пiд стiнами Киева печенiзькiй ордi. У 6544 (1036) роцi лiтописець писатиме: «И побегоша печенези разно, и не ведяхуся, камо бежати… а прок их побегоша и до сего дня».

Зразком для будiвництва мiста Ярослава був вибраний Константинополь – столиця Вiзантii. Небачене до того на Русi мiсто Ярослава у градi Кия виросло як з води. І слава про нього, оспiвана в лiтописах i легендах, слава про велич i красу великого двору Ярослава рознеслася навiть за межi Киiвськоi Русi. Сам князь поселився не в кам’яному, а в дерев’яному палацi, що складався з три- та чотириповерхових клiтей. «Красний княжий палац» мав багато переходiв, оздоблених рiзьбою, i вiд iнших будiвель вiдрiзнявся «красним» (красивим) ганком у три яруси. Княжий терем дiлився на кiлька частин: житлову, окремо чоловiчу i жiночу, залу для виходiв, бенкетiв i прийомiв заморських гостей, невелику сiмейну капличку. У гридницi перебувала особиста охорона князя, що складалася з отрокiв – гриднiв.

Навколо палацу тяглися великi i малi комори, княжа конюшня, клiтi для малоi дружини, що цiлодобово охороняла весь палац, а також скромнiшi помешкання для холопiв, якi обслуговували князя i його рiд. А найперше – сiмейство.

Стiни княжого палацу щедро були прикрашенi свiтильниками та зброею, зi схiдного боку – незмiнний вiвтар. Застiлля завжди починалося з молитви, що ii виголошував або священик, або старший у роду – тобто сам великий князь. Другий i третiй поверхи були традицiйно житловими – iз свiтлицями i «дiвичником». Із дерев’яних будiвель княжий палац був найвищим у мiстi, якщо не рахувати бань ближнiх церков та соборiв.

На той час загальна площа Киева часiв його найвищого розквiту становила приблизно 400 га. Кiлькiсть киян тодi сягала бiльше 65 тисяч. Для середньовiчного европейського мiста це була значна кiлькiсть городян. Столиця Киiвськоi Русi часiв Ярослава Мудрого упевнено суперничала з провiдними у тi часи мiстами свiту. Наприклад, Париж, який у середньовiчнiй Європi вважався найбiльш населеним мiстом, мав десь близько ста тисяч мешканцiв, але поступався Киеву розмiрами, красою та кiлькiстю храмiв i палацiв.




Киянки, киянки, киянки – найкращi у свiтi жiнки…


В iсторii Киiвськоi Русi i давньоi Украiни лише небагато жiнок (це при тому, що жiнок на Русi-Украiнi, знатних i простолюдинок, але незвичайних i чарiвних, було та й було!) стали знаними i популярними.

Передовсiм княгиня Ольга, в хрещеннi Олена (рiк смертi 969-й) правила Киiвською Руссю пiсля загибелi чоловiка князя Ігоря Рюриковича з 945 до приблизно 957 року. Перша з руських правителiв прийняла християнство ще до хрещення Русi (перша руська княгиня, канонiзована Руською православною церквою).

Ярославна (просто Ярославна, княжна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, повне ii iм’я – Єфросинiя Ярославна), дружина князя Ігоря Святославича, героiня «Слова о полку Ігоревiм», де iй присвячено всього лише двадцять iз 504 рядкiв «Слова…», але вона стала знаменитою i безсмертною на вiки (автор присвятив iй роман-есе «Ярославна», Фолiо, 2011).

Роксолана (Лiсовська), 1506–1558 (це вже часи Русi-Украiни) дочка священика Гаврила Лiсовського iз Рогатина, невеликого мiстечка на територii Івано-Франкiвськоi областi, наложниця, а потiм дружина (i султанша) султана Сулеймана Пишного, мати султана Селiма II. Була вельми рiшучою, жорстокою i часом безжалiсною. Так, наприклад, щоби всадовити на трон свого сина, вона наказала таемно вбити старшого сина Сулеймана I – Мустафу (вiд iншоi дружини), хоча саме вiн мав успадкувати трон.

Четверта з найбiльш вiдомих – Анна Ярославна, котрiй судилося стати королевою Францii. Але ж на цьому список колись популярних i добре знаних жiнок Киiвськоi Русi i пiзнiших часiв не вичерпуеться. Згадаймо хоча б старшу сестру Анни – Анастасiю Ярославну.

Народжена в Киевi, у родинi великого князя, вона у 1046 роцi стала жоною короля Угорщини Андрiя I. Пiсля смертi чоловiка в 1061 роцi Анастасiя з тринадцятилiтнiм сином Шаламоном змушена була втiкати до Германii, бо остерiгалась переслiдувань з боку короля Бели I, який захопив престол. Доля змилостивилась до втiкачки i не пiдтримала жорстокого Белу I: в 1063 роцi Шаламон повернув собi престол i став угорським королем. Наступнi одинадцять рокiв Анастасii Ярославни минули при дворi свого сина. Подальша ii доля невiдома. З iм’ям Анастасii пов’язують заснування двох православних монастирiв в Угорщинi – у Вишеградi i Тормовi. Пам’ять про Анастасiю Ярославну з Киiвськоi Русi, яка бiльше вiдома в Угорщинi пiд iм’ям Агмунди, зберiгаеться в цiй краiнi й дотепер. На озерi Балатон уцiлiла королiвська усипальниця, у якiй, як гадають, були похованi король Андрiй I i його дружина, киiвська княжна Анастасiя Ярославна.

Увiйшли до iсторii не тiльки дочки, а й онуки великого князя Ярослава Володимировича Мудрого. Одна з них Янка (Анка) Всеволодiвна (1055–1113) зберегла про себе пам’ять як засновниця та iгуменя першого на Русi жiночого монастиря i школи для дiвчаток.

Янка Всеволодiвна була дочкою великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд його першого шлюбу з вiзантiйською принцесою Марiею. У Переяславi, де вона народилася, минули ii дитячi роки – там ii дiд Ярослав Мудрий заснував стiл для свого третього сина Всеволода Ярославича. Разом зi старшим братом Володимиром Мономахом Янка виховувалася в атмосферi книг i високих духовних iнтересiв. З дитинства княжну навчали слов’янськоi грамоти, грецькоi мови, фiлософii, риторики, iсторii та Священного Писання. Ще в юностi вона була заручена з вiзантiйським царевичем Дукою Старшим, але… Шлюб, що ось-ось мав вiдбутися, так i не вiдбувся (як результат двiрських iнтриг i боротьби за владу) – царевича насильно постригли в ченцi.

Перебуваючи у Вiзантii, Янка ознайомилась з жiночими монастирями, тамтешньою освiтою для жiнок. Повернувшись на батькiвщину, переконувала батька i руського митрополита вiдкрити перший жiночий монастир на Русi. Задум ii здiйснився року 1076-го, коли Всеволод Ярославич став великим князем. Живучи в Киевi, Янка втiлила в життя свiй задум. Їi iдею пiдтримав брат Володимир Мономах. Вклад Янки Всеволодiвни у вiтчизняну культуру такий великий, що про це повiдомляли руськi лiтописи, зокрема Лаврентiiвський та Іпатiiвський.

Року 1086-го в Киевi було засновано жiночий Андрiiвський монастир, iгуменею якого стала Янка Всеволодiвна. При монастирi вона вiдкрила першу вiдому на Русi школу для дiвчаток. В «Історii Росiйськiй» Татищев наводить фрагмент iз лiтопису: «Собравши молодых девиц, обучала их писанию, тако ж ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям. Да от юности навыкнут разумети закон Божий и трудолюбие, а любострастие в юности воздержанием умертвлять».

У 1089 роцi пiсля смертi митрополита Іоанна II Продрома Янка Всеволодiвна самостiйно «правила посольство» до Вiзантii за новим владикою для Руськоi церкви. Всеволод Ярославич був упевнений: дочцi можна доручити цю непросту дипломатичну мiсiю, позаяк вона не раз бувала у Вiзантii, вiльно володiла грецькою мовою, добре знала константинопольський клiр i зналася у церковно-полiтичних питаннях.

Померла Янка Всеволодiвна у 1113 роцi i була похована у заснованому нею Андрiiвському монастирi Киева.

Ще одна онука великого князя Ярослава Мудрого, Євпраксiя Всеволодiвна, дочка великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд другого шлюбу з половецькою княжною, у 1082 роцi була засватана за маркграфа Пiвнiчноi Саксонii Генрiха Штаденського Довгого. У вiцi дванадцяти рокiв княжна з великим посагом була вiдправлена до Германii, три роки жила там у жiночому монастирi, де вчила латинську та нiмецьку мови, оволодiвала книжними знаннями, набувала знання придворного етикету. Перед весiллям перейшла в католицизм i отримала нове iм’я – Адельгейда. У вiцi п’ятнадцяти рокiв обвiнчалася з Генрiхом Штаденським, але той через рiк помер.

Євпраксiя-Адельгейда, молода i вродлива удова, стала дружиною iмператора Германii Генрiха IV. Правда, шлюб iхнiй тривав недовго: у 1090 роцi, розлучившись (причиною тому була полiтика та боротьба Генрiха з Римом), Євпраксiя переiхала до iталiйського мiста Верони i мешкала там пiд охороною у Веронському замку. В кiнцi того ж року в неi народився син-первiсток, але через два роки вiн помер.

Через рiк на бiк римського папи перейшов син Генрiха IV вiд першого шлюбу Конрад. Невдовзi його коронують у Мiланi як короля Італii. Захопившись дружиною свого батька Євпраксiею, вiн органiзовуе iй втечу iз замку i взагалi з Верони. Конрад зустрiне ii як iмператрицю. Згодом вона подасть скаргу до церковного собору на чоловiка-iмператора та його жорстоке поводження з нею. Собор засудив Генрiха IV, вiдсторонив його вiд престолу, i вiн помре у вигнаннi.

Євпраксiя два роки мешкала при дворi Конрада, потiм переiхала до Угорщини, до родичiв своеi тiтки, угорськоi королеви Анастасii Ярославни. 1057 року вона повернулася до Киева, постриглась в черницi Андрiiвського монастиря, настоятелькою якого була ii зведена сестра Янка Всеволодiвна. Поховано Євпраксiю в Киево-Печерському монастирi, над могилою поставлена капличка.

Трагiчнiй долi руськоi красунi Євпраксii, яка була iмператрицею Германii, присвяченi iталiйськi та германськi хронiки, iсторичнi працi i навiть романи та поеми.

Добродея – дочка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха, в святому хрещеннi – Євпраксiя.

Добродея-Євпраксiя з раннiх лiт вивчала слов’янську грамоту, грецьку мову, фiлософiю i «лiкарську премудрiсть», до якоi виявляла особливу зацiкавленiсть. Вона любила збирати рiзнi трави та корiння, «вiдала цiлющий смисл рослин». Року 1119-го вiзантiйський iмператор Іоанн II Комнiн офiцiйно висватав Добродею за свого старшого сина i спiвправителя Олексiя Комнiна. Оскiльки i жених, i наречена були ще юними (iм тiльки-но виповнилося по тринадцять рокiв), шлюб вiдклали на два роки. По веснi 1122 року вiдбувся урочистий шлюб i коронацiя Олексiя Комнiна та Добродеi. Пiд час коронацii iй дали iм’я Зоя, яке в перекладi з грецькоi означае «життя». Молодi жили дружно, але дiтей у них чомусь довго не було. Чоловiк слабував на здоров’я, i Добродея-Зоя вiдновила у Вiзантii своi заняття медициною в товариствi грецьких вчених та медикiв. Згодом вона народить дочку, але син-спадкоемець, такий бажаний у монархiв, так i не з’явився.

Року 1142-го пiд час походу проти туркiв Олексiй Комнiн захворiв на пропасницю i в походi помер. Імператором Вiзантii став його родич Мануiл Комнiн. Добродея-Зоя, навiть втративши титул iмператрицi, жила при вiзантiйському дворi разом з дочкою, а пiзнiше – iз зятем та двома онуками. До кiнця життя не знiмала траур по коханому чоловiку, лiкувала хворих. Своi чималi медичнi знання i багатолiтнiй лiкарський досвiд Добродея Мстиславна узагальнила в написаному нею трактатi «Мазi». Праця ii збереглася в бiблiотецi Медичi у Флоренцii.

Померла Добродея-Зоя в Константинополi, похована в iмператорськiй усипальницi роду Комнiнiв, поруч з могилою чоловiка.

Першою руською святою стала преподобна Єфросинiя Полоцька, в миру – Предслава Святославна. Народилася вона в Полоцьку i була дочкою полоцького князя Святослава i княгинi Софii. Надiлена була незвичайною вродою, тож до неi сватались молодi князi, але всiм вона вiдмовляла i потай перебралася до монастиря, де постриглась пiд iм’ям Єфросинii. Заснувала жiночий Єфросинiвський Спасо-Преображенський монастир у Полоцьку i стала його iгуменею. Там вона переписувала книги, щоб заснувати бiблiотеку для школи, яку мрiяла вiдкрити. В монастирi збирала «младых девиц», у тому числi й своiх молодших сестер Градиславу (в хрещеннi Євдокiю) i Звениславу (в хрещеннi Євпраксiю) i навчала iх грамоти та рукодiлля.

Коли киiвський князь Мстислав Володимирович зiслав батька Єфросинii до Вiзантii, взяла на себе всю повноту влади по керуванню Полоцьким князiвством. (Знайденi свинцевi печатки iз зображенням монахинi-княжни Єфросинii.) У 1150 роцi Єфросинiя замовила хрест, що його подарувала собору. Пiвметровий хрест Єфросинii Полоцькоi був цiнним витвором мистецтва. Вiн був окований золотими пластинами, прикрашений емалями, коштовним камiнням i перлами. Цей хрест був викрадений у 1941 роцi нiмецько-фашистськими загарбниками.

Крiм Спасо-Преображенського собору, Єфросинiя збудувала другу кам’яну церкву на честь Пресвятоi Богородицi i заснувала при нiй чоловiчий монастир.

Року 1173-го пiд час паломництва до Константинополя та Єрусалима Єфросинiя захворiла i нагло померла. Тiло ii поховали в Палестинi. У 1187 роцi канонiзована. На той час (iй уже поклонялися як святiй) преподобна Єфросинiя була перенесена на Русь, до Киева, де ii мощi знаходяться i нинi в печерах Киево-Печерського монастиря.

Марiя Михайлiвна народилася (1213) в Чернiговi у родинi князя Михайла Всеволодовича Чернiгiвського i княгинi Феофанii. Старша ii сестра пiзнiше стане однiею з найвiдомiших в православнiй церквi святою – Єфросинiею Суздальською. Марiя так само, як i ii сестри, навчалася вдома «премудростям многим» i була «сведуща» в книгах фiлософа Аристотеля i Платона, поетiв Вергiлiя i Гомера, медикiв Галена та Ескулапа.

Року 1227-го чотирнадцятилiтню Марiю вибрав собi за жiнку рано осиротiлий сiмнадцятилiтнiй ростовський князь Василько Костянтинович, який об’iхав до цього в пошуках нареченоi чи не всю Русь. Вiнчалися в Чернiговi. Невдовзi молодi прибули до Ростова Великого. У 1231 роцi у них народився син Борис, а згодом i син Глiб.

У 1238 роцi в битвi з татаро-монгольськими ордами на рiчцi Сiте Василько Костянтинович загинув. Ставши удовою i опiкункою семилiтнього сина Бориса, князя ростовського, Марiя Михайлiвна заснувала монастир Спаса-на-Пiсках бiля озера Неро, який у народi називався як «Княгинин монастир». Там за ii вказiвкою та участю було продовжено руське лiтописання (що до того припинилося в iнших мiстах), складено звiд Ростовського лiтопису. У ньому детально описуеться похiд на Калку, в якому брав участь майбутнiй чоловiк Марii, та висловлюеться радiсть, що князь Василько тодi вцiлiв. Лiтопис княгинi Марii описуе найважливiшi подii мирного сiмейного життя: урочистостi з приводу народження сина-первiстка Бориса, весiлля брата Василька i синiв великого князя Владимирського Георгiя Всеволодовича, рiдного дядька Василька. Детально описуються й похорон самого Василька в Ростовi, i всенародна жалоба по «закатившейся светоносной звезде»…

У 1246 роцi княгиню Марiю Михайлiвну спiткало нове горе: разом з боярином Федором в Ордi мучеником загинув ii батько, князь чернiгiвський Михайло Всеволодович, на очах у його онука Бориса, котрий супроводжував дiда. Повернувшись до Ростова, Борис розповiв матерi про тяжку смерть дiда. Невдовзi за участю Марii Михайлiвни було складено коротке «Сказание» про Михайла Чернiгiвського i його боярина Федора, що схвилювало всю Русь. Тож завдяки письменницькому таланту княгинi Марii iмена ii батька i чоловiка стали символами патрiотизму, мужностi руських князiв i воiнiв.

Марiя Михайлiвна померла року 1272-го i похована в ростовському монастирi Спаса-на-Пiсках. Звiдтодi, як не стало Марii, систематичнi записи ростовського лiтописця й урвалися.




Ходили чутки, що Генрiх i двiчi сватався до Анни Ярославни


Про перших трьох – княгиню Ольгу, Ярославну, теж княгиню, i султаншу Роксолану з турецьким iм’ям Хуррем, ми, здаеться, знаемо найбiльше. А ось про четверту знамениту жiнку Русi Киiвськоi, чий вклад у Європу i бiльший, i значнiший, ми багато чого й досi не вiдаемо, а багато чого, мабуть, назавжди сховане од нас пiд завiсою тайни-потайни, з ii колоритного життя i загадковоi смертi…

Отож мова пiде про неi, про Анну Ярославну, або ще Анну Киiвську, дочку Ярослава Мудрого вiд його шлюбу з Інгiгердою Шведською, i дружину французького короля Генрiха I Капета.

Анна народилася в той перiод (як уже зазначалося, мiж 1024 i 1032 роками), коли мiжнародний престиж Русi був надзвичайно високий, тож багато правителiв Європи вважали за честь порiднитися з великокнязiвським домом Киева. Молодi роки Аннички були свiтлими i радiсними, коли вона широко вiдкритими оченятами вбирала в себе свiт. Киiв процвiтав, ii батьки любили одне одного (це дiти вiдчувають i завжди радi цьому) i були зразковим подружжям, яке кохалося в дiтях, тож iхнi чада зростали в сяйвi батькiвськоi любовi – наче квiти пiд лагiдним сонечком.

Русь тодi переживала пiднесення.

Киiв розширювався, там i там з’являлися чудовi будiвлi, столиця Русi була просторою, свiтлою, чистою i мальовничо гарною – у малиновому дзвонi церков i соборiв.

Киiв був знаний у свiтi – могутнiй, багатий, славний i сильний. До двору володаря прибували посольства з усiх куточкiв Європи – вiд Вiзантii до Скандинавii.

Їi життя (принаймнi бiльша частина його) i сьогоднi залишаеться загадкою i тайною. Попри всi зусилля дослiдникiв – украiнських, росiйських i в першу чергу французьких. А подарував життя Аннi Ярославнi i бiлий свiт заодно – Киiв, що став ii початком i ii вiчнiстю, княжий Киiв на берегах Днiпра, званого в Украiнi Славутичем, звiдки вона ще дiвчиною вирушала не просто в Європу – в iсторiю.

Їi батьки були зразковим подружжям, i вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кiнець 30-х рокiв XI ст. володiння великого киiвського князя, а, отже, й Русi-Украiни, простяглися вiд Фiнськоi затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морiв, вiд Карпат i Нижнього Дунаю до Середньоi Волги й верхiв’iв Пiвнiчноi Двiни, перевершуючи розмiрами решту християнських держав. За кiлькiстю населення Русь-Украiна у Європi тодi поступалася лише Схiднiй (Вiзантiйськiй) i Захiднiй (Священнiй Римськiй) iмперiям. Печенiги, вщент розбитi Ярославом у 1017 роцi пiд Киевом i через два роки на Альтi, бiльше не чiпали Русi. Племена Схiдноi Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвii та Естонii) визнавали себе данниками Русi. З Польщею було укладено почесний для Киева мир, а зi скандинавськими краiнами, Чехiею та Угорщиною Ярослав пiдтримував традицiйно дружнi стосунки – Анна Ярославна виiхала до Францii, як дочка могутнього i мудрого володаря. Ярослав i справдi був мудрим i все знав, що тодi творилося в Європi, i чого був вартий той чи той король тамтешнiй. І про Францiю Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Францii, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королiвство, та й те сусiди рвали на шмаття. А бiдний король безуспiшно намагався не лише втримати свое убоге королiвство, а й розширити його, та не мав для цього достатньоi сили. Його васали були сильнiшi, тож постiйно гризлися мiж собою та проти короля свого виступали. На сусiднi держави Францiя нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самiй утриматись.

Ярослав Мудрий тодi накинув оком на Германiю – варта уваги. Далеко Францii до Германii. От за кого можна було б вiддати його доню. Але… Виявилося, що германський iмператор Генрiх, хоч i був ще удiвцем, але, казали, назнав собi якусь там принцесу i вже буцiмто посватався до неi – дiло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спiзнився Ярослав. А тут надiйшов лист вiд французького короля з проханням вiддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав i рукою махнув: ет, породичаемося з французами! Ходили чутки, що Генрiх І двiчi сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому вiдмовили (як-то на Русi та Украiнi кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого киiвського князя. Прогавивши германця, бiльш знаного i сильнiшого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогоднi вiн слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане.

І дав згоду на весiлля своеi улюбленицi з французьким королем.

З давнiх-давен сватання на Русi-Украiнi було справою значною i складалося з попереднiх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченоi, потiм (якщо доходили згоди) – обмiнювалися хлiбом, далi – перев’язували нареченого хусткою, а старостiв пов’язували рушниками. А вже за тим готували весiльний коровай, вiнки та iншi весiльнi атрибути: свiчки, весiльне деревце-гiльце, розплiтали молодiй косу.

А потiм було вiнчання, обмiн дарунками мiж двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, пiснями, танцями тощо. І вже весiльний поiзд з молодою вирушав до будинку молодого, i там тривало весiлля – ще гучнiше, з жартами та пiснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горiхами, насiнням, цукерками – на знак достатку, родючостi ниви, «плодючостi» молодоi. Обох освячували хлiбом, обливали водою i що тiльки з ними не витворяли! А потiм з’еднували молодим руки, зв’язували iх рушником, аби вони отак разом, плiч-о-плiч iшли життям.

Вiнок з бiлого воску чи квiтiв, який був широко розповсюджений у стародавнiх слов’ян, символiзував молодiсть i незайманiсть. Фата – головний убiр, легке покривало з серпанку чи мережива, що вiльно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символiзувала сором’язливiсть та чистоту…




Чи я в батька не кохана була?..


…Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгiгерду, вислухала князя про приiзд сватiв (думка дочки нiкого не цiкавила, як вирiшать батьки – так i буде). Розбудила дочку – був раннiй ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка понiжитись в постелi. Дочка спершу нiчого не збагнула, лиш невдоволено перепитала:

– Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Киiв знову напали печенiги?

– Якi печенiги? Не згадуй всуе цих грабiжникiв – цур iм, пек! Твiй батько, а наш князь, так iх вiдколошкав, що вони й носа виткнути зi своiх степiв бояться. А розбудила тебе тому, що в твоему життi, донечко моя, назрiвае важлива подiя…

Анничка, не дослухавши, позiхнула, i голiвка ii впала на подушку.

– Отакоi! Гостi вже в Киевi, з далеких краiв прибули, а вона… спати… Вставай! Вiдiспала ти свое.

– Та що таке лучилося?

– Посли приiхали…

– У Киiв до батька мого завжди посли приiздять, i це не привiд, аби я вставала так рано. Не до мене вони приiхали.

– Не до тебе, але за тобою, дiвко.

Анничка мало не прожогом схопилася.

– Свати?

– Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати i сватам показувати.

Засмутилась весела й досi безжурна Анничка, печаллю дiвочою запечалилась, тихо-тихо заспiвала:

Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене замiж дали
І свiт менi зав’язали —
Така доля моя!
Гiрка доля моя!

Спiвали тодi так усi дiвчата на Русi, яких вiддавали за нелюбiв:

Чи не було рiченьки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були рiчки – повсихали,
Були кращi – повмирали —
Така доля моя!
Гiрка доля моя!

– Отакоi! – не йняла вiри матiнка i з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Їi замiж за короля вiддають, а вона… побиваеться!

– Що з того, що за короля, як за нелюба?

– Королi беруть дiвчат не для любовi, а щоб королевами iх зробити. Радiй, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стае…

Над Киевом опускалося тихе осяйне надвечiр’я, i в промiннi сонця, що сiдало десь за Днiпром, золотом спалахнули банi церков i соборiв.

Анничка того вечора стрибала, як кiзонька, i волосся на ii голiвцi вiдливало золотом.

– Моя ти златовласка… – посмiхаючись шепотiла мати.

А дочка безтурботно наспiвувала:

О ля-ля, о ля-ля,
Видають за короля.
Стану йому любкою,
Любкою-голубкою…
О ля-ля, о ля-ля,
Замiж йду за короля,
Королевою стану сама —
Хоч би не зiйти з ума!

А тодi зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матерi i нiяк не могла заспокоiтись. А мати Ірина, втiшаючи дочку, ласкаво казала:

– Така твоя доля, доню моя, королевою маеш стати. – І чомусь плакала, але сльози ii були свiтлими – як кришталь…

Анничка то плакала, то крiзь сльози посмiхалася, спiвала нiби безжурно, а виходило чомусь журно-журно:

«Ой ти, дiвчино зарученая,
Чого ж ти ходиш засмученая?»
«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дiвчино, словами блудиш,
Сама не знаеш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тiльки не знаю, з ким жити маю!..»

І не було в неi коханого, а iй здавалося, що був.

Був, був… І присягався «бути моiм чоловiком, а я – його дружиною». Ось тiльки як його звати (а так кортiло дiзнатися) – не вiдала. І про свое майбутне хотiлося наперед почути. Хоча яке майбутне у княжоi дочки – вiдомо: в iм’я змiцнення мiждержавних (чи ще якихось там вiдносин) вiддадуть – часом i за старого князя з чужоземелля, i – живи та змiцнюй тi мiждержавнi (чи ще якi там) вiдносини. А чи любиш ти його, чи вiн тобi хоч подобаеться, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.

А там… Злюбиться. А не злюбиться – i так вiк проживеш. Одне слово, династичнi шлюби. То чи не все одно, кого тобi виберуть? Ет, виходить, не все. Хотiлося дiзнатися, як його хоч звати-величати.

З дiвчатками-подружками Анничка пiд Новий рiк ворожила. Перекидала через ворота чобiток: куди, у який край носком впаде, туди й вiддадуть.

А ще хотiлося дiзнатися iм’я судженого. З цiею метою дiвчата виходили на вулицю i в першого стрiчного запитували його iм’я.

Яких тiльки iмен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тiм ворожiннi пiд Новий рiк! Часом у нiч ту, як виходили на ворожiння, гули-вили над Киевом заметiлi, свiту бiлого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..

Яких тiльки iмен вона тодi не почула! А iменi Генрiха серед них нi вiд кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське iм’я, чуже, з чужого краю…

А тодi згадала: ой, таке ж було лiт зо п’ять тому з ii старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою ii любою. Теж як почала дiвувати, з подружками ворожила, щоби дiзнатися, а яке ж iм’я буде в ii судженого? Яких тiльки iмен iй при тiм ворожiннi в новорiчну нiч не називали, а iменi Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичiв, а бач…

За Гарольда Єлизаветонька[4 - Єлизавета Ярославна пiсля загибелi свого чоловiка, короля Норвегii Гарольда Суворого пiд час його походу на Англiю, року 1067-го вдруге вийде замiж за короля Данii Свена Естрiдсена.] пiшла, з волi батьковоi вiддалась. У чужу Норвегiю, як в iнший свiт. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, i з Киевом теж: «Ой, Киеве мiй, граде золотоверхий, не побачу я бiльше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рiк Єлизавета, Лiзонька незабутня з далекоi Норвегii, з нарочитим гiнцем звiстку про себе прислала:



«Сестро моя, – Анничцi писала, – я така щаслива, що за Гарольда пiшла i в його Норвегiю, що вже й моею стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде вiддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного нi тобi, нi Русi нашiй, – не плач i не побивайся. З любим i чужа земля стане тобi рiдною. А як ще й дiток йому народиш, то й узагалi…

Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не вiддасть, там i твоя отча земля буде, i станеш ти королевою – як от я стала…»


І що ж? Коханий, якого й не було насправдi, зрадив ii.

Нещира була присяга твоя,
Тепер не мiй ти, а я не твоя!..
Бо я сама тее зазнала,
Коли невiрного вiрно кохала…
Кого любила, той – за дверима,
Кого не знала – мужем назвала!

– Люди кажуть, – матiнка свое гнула, – назвалася грибом – лiзь у кошiль. Виросла, на порi стала, дiвко, йди за того, за кого вiддають. Хоч у Францiю, хоч iще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожнiй так щастить. А тобi щастячко як з Божих небес упало.

– А мене ви запитали, чи хочу я йти замiж?

– Ох, дочко, нас, жiнок, про це нiхто не питае. А батьки й поготiв. Як батько вирiшить, так i буде. Не ти перша, не ти остання. Колись i за мною у Швецiю до батька мого, короля, прибули свати з незнаноi менi Русi вiд князя Ярослава Мудрого, i мене теж нiхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи нi… Вiддали. І забрали мене, повезли в далеку i незнану менi Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоiм ще й щаслива. Наче я зроду-вiку в Киевi й жила. Навiть i забула про свою Швецiю. Батькiвщина для жiнки там, де ii родина, дiти, чоловiк… І ти поiдеш у Хранкське князiвство… Щоби воно стало згодом твоею новою батькiвщиною.

– Яке-яке князiвство?

– Та чи тобi, зрештою, не все iдно? Як приiдеш – розберешся. Маеш розiбратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелiв тебе нарядити й на очi сватiв привести… Заберуть вони тебе iз собою в свое королiвство. А там тебе зустрiне король, i ти скажеш йому, як я свого часу казала твоему батьковi, коли дiсталася Киева: «Государю, я прибула…» Ти чуеш мене, доню?

– Чую, ненько, чую.

– Що ти маеш сказати, як прибудеш до тоi Францii?



«Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що ii встигла вивчити за довгу дорогу вiд Киева до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких краiв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас однi лише неперевершенi достоiнства, я обiцяю вам любов i вiрнiсть, але i сама чекаю од вас доброти, любовi i вiрностi!»


– …Я обiцяю вам свою любов i свою вiрнiсть, – повторила вона, самовiддано дивлячись у його збудженi карi очi, що так i засвiтилися радiстю.

– І свою вiрнiсть… – ще раз повторила княжна.

– У вас, русiв, таких жiнок називають… називають, – пригадав вiн, – вi-iрнянками?

Так йому розповiдали про слов’янок, що вiрнiсть у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчiстю.

Слово «вiрнiсть» однокорiнне з такими словами, як «вiра», «вiрний», «вiрна», i найпевнiше розкривае свою суть у поеднаннi «вiрна подруга», «вiрна дружина», «служити вiрою i правдою»…

Так вiрних дружин у слов’ян та русiв споконвiку називали i називають – «вiрнянками». Бiльшого визнання для жiнки годi й шукати. Виходячи замiж, дiвчина напередоднi весiлля виплiтала ритуальний вiнок i просила своiх подруг:

Вийте, дiвоньки, собi й менi,
Собi звийте з рути-м’яти,
Менi звийте з барвiночка…

Зелений барвiнок для слов’ян споконвiку – символ тривалого i вiрного кохання…

– Так, ваша величносте, вiрних жiнок у нас називають вiрнянками, – вторила княжна, i тiеi ж митi в ii руках, бозна-як, з’явився зелений вiночок з барвiнку.

Ще мить, i вiн уже був на ii золотавiй голiвцi.

– Вi-iрняночка, – захоплено прошепотiв Генрiх. – Ти моя вiрняночка…



Пiсля паузи, з гiднiстю:

– Я, Анна Ярославна, сказала все.

Вiн вiдповiв, злегка вклонившись:

– Я, Генрiх Перший, все почув.

Тодi вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловiк – ii суджений? Дожилася! Чи варто було з Киева в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який iй рiшуче не сподобався?!



«Але це за першого разу та на перший позiр, – заспокоiла себе, – а я приiхала до його Францii не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити…

Чи бодай звикнути до нього. До речi, як його звати? Здаеться, Генрiх… Що ж – Генрiх, то й Генрiх. Головне, що вiн король, а я бiля нього стану королевою. І його Францiя стане моею батькiвщиною. І я теж про неi з гордiстю казатиму: моя Францiя…»


Як i всi дiти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена i захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож i не дивно, що вона (дiвчина, про таке й не мрiяли в тодiшнiй Європi!) здобула чудову, як на тi часи, освiту, виросла гiнкою та гарненькою, наче молода тополенька, i батьки й незчулися, як вона й на порi стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дiвчину в розквiтi сил, себто на виданнi (це як про дiвчину).

З хвилюванням i якоюсь невиразною, але трепетною надiею чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давнiх слов’ян, весняних робiт, а головне – це як для молодi – бога любовi й пристрастi. Тож так хотiлося хутчiй дiзнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що ii кожному мае принести Ярило?

Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порi вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змiнити ii дiвочу долю. Мiсяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голiнний i вабний – у бiлiй полотнянiй одежi, зазвичай босонiж. Щоправда, здебiльшого з’являвся на бiлому конi…

«Ярило, Ярило, – виспiвували дiвоньки, – принеси нам хутчiй кохання i пристрасть жагучу та рвiйну…»

Тодi слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»…

А здебiльшого Ярило уявлявся (Анничцi здавалося, що вона його таким бачила) у бiлiй киреi з вiнком з макiв i хмелю на головi. Тодi, ще в давньому Киевi, про Ярила легенда ходила:



«Земля прокидаеться, одягаеться в розкiшну одiж з квiтiв i зеленi – все навколо оживае – лiси, поля, дiброви…

І починае тодi Ярило ночами ходити. Де вiн ступне – ярина виросте, як подивиться на поле – квiти зацвiтуть, гляне в лiс – пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лiсах, селах, хуторах. І по градах Русi ходить, у Киiв приходить…

Торкнеться увi снi молодого хлопця – кров закипить, дiвчину зачепить – як iскра спалахне. І виходять хлопцi й дiвчата на Ярилове поле хороводи водить та пiсень спiвати. Не зоглядяться, як зорi погаснуть, як мiсяць сховаеться, i на травах засяють сльозинки-росинки…»


А молодим дiвчатам i хлопцям Ярило кохання дарував – незвичайне, палке… І всi бiгли до Ярила за тим коханням. І Анничка бiгла i вiрила, що й у неi буде таке кохання, подароване Ярилом…

Зупинка була за женихами. Але для княжоi дочки, для князiвни вродливоi та славноi, та ще дочки такого знаного в Європi князя, як Ярослав Мудрий – та ще iз самого Киева! – не проблема.



У своiй тритомнiй iсторii Францii з найдавнiших часiв до 1588 року Ф. Мезере так пише про тi подii (переклад iз старофранцузькоi) i про Анну зокрема:



«Генрiх не мав нi дiтей, нi дружини. Вiн, розумiючи, що в нього немолодий уже вiк – а було йому 39 – подiляв стурбованiсть своеi свити, яка вимагала вiд нього спадкоемця для королiвства. До нього дiйшли чутки про спокусливу княжну, гiдну завоювати серце великого монарха. То була Анна, дочка Ярослава, прозваного Мудрим, князя Русi (що називаеться нашими сучасниками, це ж треба отаке – Московiею!). Наснажившись вiд розповiдей про ii приваби, вiн послав у 1044 роцi епископа де Мо з великим i помпезним посольством iз пропозицiею своеi руки…[5 - Інше джерело, так звана «Реймська глоса», датуе посольство 1048 роком i вказуе, що на чолi мiсii стояв епiскоп шалонський Роже.]»





Онук короля Гуго Капета, син короля Роберта II, король Генрiх I


Жив-був у Францii Генрiх Перший, який правив у 1031–1061 роках. Походив вiн iз французькоi королiвськоi династii Капетингiв, що були при владi у Францii у 987—1328 роках.

Засновником династii вважаеться Гуго Капет. Найважливiшими ii представниками були: Фiлiпп II Август, Людовик II Святий, Фiлiпп IV Красивий.

Як наголошують iсторики, всi Капетинги вiдзначалися релiгiйнiстю, хоч часто i встрявали в конфлiкти з папою римським, за що неодноразово бували вiдлученими вiд церкви. Причиною конфлiктiв ставали як боротьба за владу, так i численнi повторнi шлюби королiв Францii. Майже всi Капетинги приходили до влади в молодому або зовсiм юному вiцi i майже всi помирали вiд рiзних заразних хвороб: моровицi, чуми, дизентерii.

Король Францii з роду Капетингiв Генрiх ще за життя батька отримав титул герцога Бургундського i був оголошений спадкоемцем престолу. Але одразу зайняти престол йому не вдалося – по смертi батька-короля почався такий розбрат i смута, така розруха аж до заколоту включно, що йому, спадкоемцю престолу, довелося утверджувати своi – законнi! – права з допомогою зброi.

Причиною всiх роздорiв навколо трону, власне, iх органiзатором, була королева Констанцiя, яка по смертi чоловiка-короля виступила проти сина, як проти чужака в ii сiмействi… У 1003 роцi батько Генрiха, король Роберт II, розлучився зi своею другою дружиною Бертою Бургундською.

Перший шлюб був укладений проти його волi за наполяганням батька Гуго Капета, ослухатися якого Роберт не мiг. Не послухаеш батька – втратиш трон. Дружина була набагато старшою за Роберта i мала вигляд ще старший за своi i так немолодi лiта. Роберт жив з нею лише з принуки – батько наполягав – i тiльки й вичiкував зручноi митi, щоб позбутися нелюбоi дружини.

Невдовзi зручна нагода трапилася – у 996 роцi негадано помер його батько Гуго Капет, i син, не дiждавшись, доки батьковi ноги охолонуть, поспiшно розлучився з нелюбою дружиною та чимдуж кинувся одружуватися з коханкою (теж Бертою), гарною, звабною молодичкою (здаеться, до того вона встигла скiлькись там разiв побувати замужем, але скiльки – дiло темне).

За всiма ознаками (а головне – вiн ii кохав) мав зажити з Бертою просто-таки щасливо. До всього ж красунечка Берта була заможною, впливовою, тож завдяки ii знайомствам i багатству Роберт i сам збагатився i до всього ж здобув та приеднав до свого маленького тодi королiвства чимало багатих i немалих володiнь. Жити б та жити – в любовi i злагодi, вмiло й тактовно використовуючи знайомства впливовоi Берти та розширюючи своi володiння, але…

На нещастя, кохана Берта виявилася… його родичкою… І родичкою такою близькою, що шлюб був заборонений канонiчними правилами. А Папа Римський Григорiй V був суворим i безкомпромiсним, вiн затято дотримувався букви законiв, тому оголосив iхнiй шлюб недiйсним. Одним, як-то кажуть, розчерком пера.

Папу Римського пiдтримали французькi священики – «попи», як iх презирливо називав Роберт-король, чим дуже ображав святих отцiв. Назрiвав конфлiкт. Але, будучи вiд природи не войовничим, а лагiдним, схильним до компромiсiв, король спершу заходився вмовляти святих отцiв. («Святошi! – подумки лаявся. – Самi тримають служниць для утiх, хоч це iм i заборонено, а менi… З королевою забороняють жити. І це менi, королю!..»)

Рим застерiг Роберта-короля: якщо вiн не послухаеться – буде вiдлучений вiд церкви. З усiма сумними наслiдками, що звiдси витiкають.

Зрештою, Роберту була поставлена умова: або вiн розлучаеться з Бертою, позаяк вона е йому родичкою, або…

Король не схотiв далi й слухати.

Вiн палко кохав Берту. І навiдрiз вiдмовився розлучатись з дружиною, сприйнявши вимогу папи як його примху. Папа залишився на своему – найшла коса на камiнь. У 998 роцi король Роберт був вiдлучений вiд церкви.

Але й вiдлучення вiд церкви не подiяло на короля – так вiн кохав Берту. І ще довго жив з нею i захищав ii вiд папи i французького духовенства. Навiть i тодi, коли на нього наклали церковне каяття. Тiльки вагiтнiсть дружини похитнула його вiдданiсть. На переконання короля, Берта не могла вiд нього зачати у тi днi, вiд яких почалася ii вагiтнiсть, адже вiн тодi був у походi i з дружиною не спав. Ота пiдозра похитнула iхню сiмейну злагоду. На той час папою вже був Сильвестр II, вiн i анулював шлюб короля. Роберт II нарештi розлучився з Бертою, звинувативши ii у невiрностi, i невдовзi одружився втрете – на Констанцii, дочцi графа Провансу Гiйома I Визволителя – такий пишний титул тесть сам собi присвоiв.

Констанцiя… Як свiдчили сучасники, вона була горда, владолюбна i скупа, як Роберт – набожний, добрий i щедрий. Констанцiя намагалася одразу ж загнуздати короля та пiдкорити його собi – Роберт став на дибки. Вони були такими рiзними, що король навiть почав було думати, як iз нею розлучитися. За свiдченням iсторикiв, мiж ними склалися «кепськi вiдносини», i король, хоча й вiдзначався благочестям, якийсь час вiдкрито жив з двома дружинами – з Констанцiею i в той же час заникував до Берти. І навiть намагався розлучитися з Констанцiею i знову зiйтися з Бертою, зраду якiй на той час вибачив. З цiею метою вiн напосiдав на папу, намагаючись отримати вiд нього дозвiл на розлучення з Констанцiею i другий дозвiл на повторне одруження з Бертою. Пiдливала масла в огонь i Констанцiя. Вона вiдкрито суперечила королю, намагаючись пiдкорити його i правити королiвством, до всього ж, Капетинги не визнавали ii за свою. У iхньому роду вона була i залишалася чужою, ii поведiнка, як i оточення, дратували Капетингiв. Їi не любили при дворi через iнтриги та жорстокiсть. Король раз по раз оголошував про розрив з нею та про повернення до Берти, яку вiн не переставав кохати i щодня хотiв бачити бiля себе. І ось в силу цього двiр роздiлився на два табори: однi пiдтримували Констанцiю, iншi – Берту.

Верх брали при дворi то тi, то тi – миром мiж ними й не пахло. До всього ж, схильна до амбiцiйностi та iнтриг Констанцiя постiйно нацьковувала власних чад проти батька. Зрештою, Роберт самоусунувся вiд родини – воювати i далi з дружиною у нього вже не було анi сил, анi бажання. Констанцiя нарештi захопила при дворi всю владу, i бiльше нiхто не смiв iй перечити. Двох старших синiв – Гуго Магнуса i Генрiха, якi стали на бiк батька, вона просто вигнала геть, позбавила iх будь-якого утримання – королевичi змушенi були вести життя бродячих лицарiв. Гуго невдовзi загинув – у сутичцi з такими ж мандрiвними волоцюгами, як i сам, – а Генрiх, повернувшись додому, примирився з батьком (та вiн з ним i не конфлiктував), i той призначив його своiм спадкоемцем. 14 травня 1027 року Генрiх був коронований у Реймсi – як спадкоемець короля.

«Генрiх нiколи не буде королем!» – заявила Констанцiя. Вона мрiяла передати престол найменшому синовi Роберту, який ходив у неi в любимчиках. Але король затявся на своему: моiм спадкоемцем буде лише Генрiх! Констанцiя теж свое гнула: нi, королем буде тiльки Роберт! Хоча обидва вони – i Роберт, i Генрiх, – були ii синами, та любила Констанцiя чомусь лише одного – Роберта. І все робила, аби вiн згодом став королем. Чим би воно закiнчилося, невiдомо, аж тут негадано помирае король Роберт II. Дивно, не скаржився на здоров’я, не хворiв, i раптом вiдправився в кращий свiт. Чи не другого дня пiсля похорону короля Констанцiя заявила: новим королем буде лише ii молодший син Роберт. Коли iй заперечили, що спадкоемцем затверджений i коронований ii син, але не Роберт, а Генрiх, королева почала дiяти. Досить швидко вона налаштувала проти Генрiха найвпливовiших вельмож королiвства. І зокрема, графа Шампанського, котрий i органiзував проти Генрiха збройну змову. У першiй же сутичцi Генрiх був розбитий, рятуючись, десь i зник. Пiзнiше виявиться, що вiн утiк пiд захист герцога Нормандського, свого давнього прихильника. Герцог прийняв втiкача з пошаною, назвав королем Францii, i, щоб всадовити його на трон, вiдiбраний Констанцiею («Ну й матiнка, – хитав головою герцог, – рiдного сина позбавляе корони – це ж треба!»), зiбрав вiйсько i подався з вигнаним королем до Парижа, де й всадовив його на трон. Так Генрiх нарештi став королем. А молодший брат Роберт, улюбленець Констанцii, змушений був вiдмовитись вiд претензiй на престол, а пiсля того, як вiн у якостi компенсацii отримав у свое володiння Бургундiю, то й зовсiм заспокоiвся, ставши там родоначальником герцогського роду.

Констанцiя чи не в iстерiю впала, не визнаючи Генрiха королем (наче вiн був iй чужим, а не рiдним сином). Оскiльки вона не вгамовувалася («Як з цепу зiрвалася», – казали про неi при дворi), король змушений був вiдправити матiр до замку Мельон, що на рiчцi Сенi, пiвденнiше Парижа, де 25 липня 1032 року й урветься ii невгамовне життя. Король Генрiх розпорядився поховати нелюбу матiр з почестями в абатствi Сен-Денi, поруч з могилою ii чоловiка, короля Роберта II.

Генрiх I нарештi став володарем Францii. Але радощiв вiд того було мало. На кiлька днiв. А тодi короля Генрiха полонив неспокiй, обсiли невеселi думи. В той час королiвська влада у Францii була ще геть слабкою. Особливо вона ослабла вiд iнтриг матерi Генрiха Констанцii та ще полiтики нормандських герцогiв, яким Генрiх змушений був робити поступки, i досить-таки значнi – аби втриматися бiля влади. Та й не було такого року, коли б Генрiху не доводилося виймати меча i йти походом проти деяких васалiв, тож чи не все життя його минуло в безконечних походах та штурмах тiеi чи тiеi фортецi. І хоч вiн був хоробрим воякою, вiдважним i невтомним, але успiх не завжди навiдувався до нього. А тому королiвська влада i при ньому продовжувала й далi слабшати – як казатимуть, втратила свiй попереднiй блиск. Особливо жорстоких ударiв нанiс йому нормандський герцог Вiльгельм – майбутнiй король Англii Вiльгельм Завойовник. Вiн двiчi розгромив Генрiха – у 1054-му i в 1058 роках, i Генрiх ледве-ледве тодi вцiлiв на тронi.

Особисте життя його теж не складалося. Спершу вiн сватався до Матильди, дочки iмператора Священноi Римськоi iмперii Конрада II, але шлюб так i не вiдбувся – через негадану i передчасну смерть нареченоi в 1034 роцi. Через десять рокiв Генрiх нарештi таки ожениться, теж на Матильдi, тiльки вже дочцi маркграфа Фризii, але й друга Матильда, хоч i стала його дружиною, швидко залишила цей свiт через рiк пiд час пологiв. Щось там пiшло не так, Матильдi зробили кесарiв розтин, як потiм з’ясуеться, невдало: i породiлля, i дитина померли.




Францiя була тодi невеличким королiвством


Їй-бо, це було якесь прокляття! Те, що обтяжуе, мучить, завдае клопотiв та лиха. Прокляття, кимось на нього наслане. Бо знову треба йому шукати дружину. Втрете! Хiба вiн тричi проклятий, що вкотре мае шукати собi подругу-дружину, яка б стала королевою i нарештi народила йому спадкоемця? Король без спадкоемця – справдi прокляття. Кому вiн королiвство свое передасть, хто продовжить його справу?

Але робити було нiчого. Пiсля наглоi смертi Матильди мав знову зайнятися пошуками новоi дружини.

Генрiх у своему королiвствi не знав спокою. Майже все його владарювання минало в спробах хоч якось змiцнити пiдупалий престиж свого маленького королiвства. Був вiн по сутi королем Парижа та Орлеана, а сама Францiя тодi була подiлена на розрiзненi, ворогуючi мiж собою феодальнi володiння.

Це сьогоднi Францiя – одна з провiдних европейських держав – в адмiнiстративному вiдношеннi подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй i 5 заморських департаментiв (Гваделупа, Гвiана, Мартинiка, Реюньйон, Сен-П’ер i Мiкелон), також до складу Францii входять заморськi територii – Нова Каледонiя, Французька Полiнезiя та iншi; територiя – 551 тисяча квадратних кiлометрiв, населення – 54,3 млн чоловiк, а Париж – мало не европейська Мекка для всiх бажаючих потрапити до Францii. Їх iз кожним роком зростае й зростае, а тодi було X–XI столiття…

У першому тисячолiттi до н. е. територiя Францii була населена кельтами (римляни називали iх галлами, звiдси назва всiеi краiни – Галлiя).

Згодом Галлiю завоював Стародавнiй Рим, який утворив на ii територii ряд провiнцiй. У III–VI ст. н. е. Галлiю завоювали германськi племена (вестготи, бургунди, франки). Вони створили на територii Галлii ряд «варварських» держав, найбiльшою з яких на середину VI ст. була Франкська держава. У 843 роцi ii подiлили на три частини, що поклало початок утворенню трьох самостiйних держав: Францiя (назва з X столiття), Германiя та Італiя.

Першу королiвську династiю Каролiнгiв у Францii 987 року змiнила династiя Капетингiв. Номiнально едине королiвство подiлялося на численнi феодальнi володiння. Виникла заснована на поземельних вiдносинах феодальна iерархiя з характерною для неi системою васалiтету. Почало оформлятися лицарство, виникли духовно-лицарськi ордени. Вiльнi селяни (вiлани) поступово перетворилися на крiпакiв (сервiв). З X ст. почали виникати новi i вiдроджуватися старi (римськi) мiста як центри ремесел i торгiвлi. Починаючи з XII ст. у Францii вiдбувався процес об’еднання незалежних феодальних володiнь в едину державу i поступового посилення королiвськоi влади.

Пiсля завоювання Римом кельтськоi краiни Галлii почалася романiзацiя ii населення, виникла галло-римська народнiсть. У IX ст. у результатi змiшання галло-римськоi народностi з германськими племенами – вестготами, бургундами, франками – сформувалися новi пiвнiчно-французька i провансальська народностi – назва «французи» походить вiд назви германського племенi франкiв. Згодом племена консолiдувалися в едину нацiю, хоча етнiчно-географiчнi вiдмiнностi мiж рiзними групами, особливо мiж населенням Пiвнiчноi i Пiвденноi Францii, зберiгаються до нашого часу.

А тодi у X та XI столiттi – Францiя була невеличким королiвством, i територiя його – це землi навколо Парижа, що мали спiльну назву Іль-де-Франс, з мiстами (крiм Парижа) Санлiс, Версай, Мельйон, Мо, Етамп та iншi. До володiнь французьких королiв тодi ще належала Орлеанська провiнцiя з мiстом Орлеан. А навколо простягалися могутнi васальнi князiвства i графства, що хоч i були номiнально залежнi вiд французького короля, а насправдi ж були майже повнiстю незалежними, вели свою самостiйну полiтику й нi-нi, та й воювали проти короля. Та й до всього ж Бретань, Нормандiя, Шампань, Бургундiя, Прованс та iншi удiльнi князiвства в деякi епохи були куди сильнiшими за саму Францiю, i французькi королi мали од них постiйний головний бiль. Часом просто не вiдали, що iм робити з непокiрними, але могутнiми васалами, якi не завжди й визнавали французького короля та дивувалися: а чому це ми повиннi йому коритися, а не вiн нам?..



Було проти кого боротися – була б сила. І Генрiх боровся. То проти свого молодшого брата Роберта i матерi, мадам Констанцii, якi все намагалися вiдчикрижити в нього Бургундiю i вiдтяли, сякi-такi, хоч нiби й рiдня; то проти графiв Валуа, якi постiйно намагалися вирватися з-пiд влади короля; то проти германського iмператора Генрiха III за володiння Лотарингiею; то навiть проти нормандського Робера, який був начебто його союзником – единим, мiж iншим, – а й той вiдтяв у нього Вексен!

То ламай голову: де, врештi-решт, знайти собi вiрну королеву. А як би було добре i славно, коли б вiн, повертаючись пiсля усiляких сутичок або й зi справжньоi вiйни, знав, що на баштi королiвського замку його виглядае дружина. Не якась там коханка – iх у нього навiть перебiр, – а дружина. І дiти. І серед них – його спадкоемець.

Але щоб були законнi дiти, треба було спершу оженитись.

Отож спробуй iще знайти пiдходящу. То в казках до принца злiтаються принцеси, а в життi… Хоча принцес у королiвствах, великих i малих, було досить, але от халепа— всi вони доводились йому якоюсь рiднею. А церква уперто забороняла шлюби мiж родичами.



Що таке ступiнь родичання? По прямiй лiнii, по боковiй? Рiдня, зрештою. Тi, кого ми називаемо-величаемо родичами i без яких людинi на планетi Земля так незатишно й самотньо?

На Русi родичами вважалися до семиюрiдних включно, а наприклад, десятиюрiднi iронiчно називалися «десята вода на киселi». Та й узагалi, правильнiше буде не семиюрiднi, а «до 7-го колiна», тобто по 7-й ступiнь родичання включно. А ступiнь родичання рахуеться за кiлькiстю народжень.

1—2 – чоловiк i дружина.

Перший ступiнь – батько й син, батько й дочка, мати й син, мати й дочка.

Другий ступiнь – дiд i онуки, бабця i онуки.

Третiй ступiнь (рiднi) – прадiд i правнуки, дядько i племiнник, тiтка i племiнниця.

Четвертий ступiнь – двоюрiднi сестри i брати, двоюрiднiй дiд, внучатi племiнники, двоюрiдна бабця i внучатi племiнницi.

П’ятий ступiнь – двоюрiдний дядько i двоюрiднi небожi.

Шостий ступiнь – троюрiднi сестри i брати.

А потiм iдуть свекор i невiстка, тесть i зять, свекруха i невiстка. Це перший ряд рiднi шостого ступеня. Другий: невiстка i зовиця, зять i шурин, зять i своячениця, дiвер i невiстка. Третiй: свояки, невiстки…

Таким робом виходить, що 7-й ступiнь спорiдненостi – це троюрiдний дядько або небiж. (Дворянству, мiж iншим, треба було знати родослiвну до 12-го колiна, тобто по 7-й ступiнь спорiдненостi – аж до шестиюрiдних братiв.)

Аж пiсля всього цього йшов сьомий ступiнь спорiдненостi та рiднi.

І лише за ним королям дозволялося брати собi дiвицю для одруження…



З iнтернет-видання:

«При цьому йшли в рахунок не тiльки всi кревнi родичi, але й свояки по жiнцi, що були трактованi нарiвнi з кревними родичами. Це створило такий стан, що вельможi, якi майже всi були вже спорiдненi мiж собою, не знали, де шукати собi жiнок. Заборона подружжя до сьомого ступеня була однiею з найбiльших турбот одинадцятого й дванадцятого сторiч i спричинювала чимало поважних клопотiв багатьом володарям i вельможам.

Пiд прикриттям перевiрки чинностi королiвських подруж папи безперервно втручалися в дочаснi справи королiв i цим викликали безнастанний соцiальний розгардiяш. Ця обставина була однiею з найзагрозливiших небезпек, особливо для нових династiй i для молодих нацiональностей, що в цьому часi кристалiзувалися. Згаданий уже вище Роберт, син Гуго, може слугувати найкращим прикладом жертви свого часу. Розiйшовшись з першою своею жiнкою, оженився вдруге зi своею кузиною четвертого ступеня Бертою, донькою провансальського короля. Це викликало страшенний гнiв Церкви, й папа Григорiй V оголосив бiдному королевi анатему в 996 роцi. Можна уявити собi долю бiдолахи! Та Роберт не пiддавався й упродовж шiстьох рокiв боровся, як мiг, проти Церкви, але, ймовiрно, переслiдувань не витримав. Мусив розiйтися зi своею другою дружиною й пiдкоритися всемогутньому папi. З цiеi нерiвноi боротьби вiн вийшов зганьблений, упокорений, втративши всю повагу, що така потрiбна була йому для укрiплення свого молодого королiвства. Оженився втрете з Констанцiею, донькою арлезiанського графа Гiйома, з якою мав сина Генрiха, що пiзнiше одружився з нашою Анною Ярославною.

Король Роберт, виснажений непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагою, помер 20 липня 1031 року в Меленi, залишаючи королiвський престол своему синовi Генрiховi.

Свiдок ганьби, упокорення й усiх нещасть, що напосiлись на батька, новий король був готовий, як нiхто iнший, усiляко пiдкоритися всiм вимогам Церкви.

Тим-то, коли в 1044 роцi померла його перша дружина Матильда, донька нiмецького цiсаря Генрiха II, не залишивши по собi нiякого спадкоемця мужеськоi статi, внук Гуго Капета довго вагався, перш нiж одружитись. Труднiсть знайти жiнку, що не була б спорiднена з ним до забороненого ступеня, збiльшилася ще й його першим подружжям, яке закривало йому доступ до родин усiх нiмецьких володарiв, бо, як уже сказано, Церква трактувала шлюб нарiвнi з кревним посвояченням. Таким чином усi дiвчата – родички до сьомого колiна його небiжчицi-жiнки – були йому забороненi.

Шукаючи впродовж довгих рокiв способу узгодити свiй респект до канонiчних вимог iз гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династiю бiльш плiдним подружжям, як було перше, Генрiх прочув про молоду князiвну, батько якоi княжив геть аж на другому кiнцi Європи, за межами Вiзантiйськоi iмперii. Вiддаль цiеi, маловiдомоi на Заходi, краiни й ii вiдокремленiсть вiд решти Європи, здавалося, давали Генрiховi повну запоруку, що донька цього суверена не могла мати з ним нiякого – нi безпосереднього, нi посереднього спорiднення. Отож вiн був певен, що шлюб з цiею обраницею не лише не зможе наразити його на страшнi громи Церкви, а навпаки, звiльнить його вiд небажаного втручання духовенства в його справи. Цiею вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька князя Ярослава Мудрого.





Про поганi наслiдки вiд «близького схрещення»


Так, усе почалося iз заборони на шлюби мiж родичами аж до сьомого колiна. Ця заборона надто ускладнила життя королiв у XI–XII ст. Особливо Генрiху I, який року 1045-го тiльки й був занятий, як здавалося, вiчним запитанням, на яке не було вiдповiдi: де знайти собi супутницю життя, себто королеву? До всього ж, сiмейне життя короля складалося не зовсiм вдало. Як уже мовилося, в двадцять п’ять рокiв вiн був заручений з дочкою нiмецького iмператора Конрада II, але юна принцеса, до речi, гарна, – яка не хворiла i вiдзначалась рожевими щiчками й вiдмiнним, як здавалося, здоров’ям, негадано помирае – навiть не встигнувши й познайомитися з нареченим. Пiсля невдалого женихання Генрiху було не до особистого життя – з одного походу в iнший – воював з васальними, але могутнiми князьками, вигравав, програвав, приеднував iх до свого крихiтного князiвства, що через столiття стане могутньою славною Францiею. Аж через десять рокiв, нарештi використавши перепочинок мiж походами, кинувся шукати собi суджену. Вдруге все склалося мовби вдало, Генрiх навiть одружився з небогою iмператора Германii Генрiха III. Але не встиг прожити з нею й рiк, не встиг i близькiстю насолодитись (ах, яка вона була зваблива, теж, до речi, Матильда) як дружина вiзьми й помри. Король довго сумував за втраченою дружиною i все дошукувався вiдповiдi на запитання: чому це йому так не щастить iз створенням власноi родини? Перед ким вiн нагрiшив? Чи це Господь йому посилае випробування?

До речi, за словами лiтописцiв, того року до Францii прийшла надзвичайно квiтуча i тепла, якась осяйна i лагiдна весна, але й вона не збадьорила короля-удiвця.

У вдiвствi вiн побув щось близько двох рокiв – знову походи, нескiнченнi чвари та непорозумiння з могутнiми васалами.

Мав коханок? Мав… коханцiв. Але це – не те… Потрiбна була королева, бо який же король без королеви? А королевою Францii може стати лише законна дружина – таку, законну, i шукав король.

Шукав-шукав i…

І не знаходив. Правда, не яку-небудь шукав, а достойну. І так збiгло два роки. Вже й вiру втратив, що колись знайде достойну супружницю, яка стане королевою Францii. А втрачаючи вiру в успiх задуманоi справи, король невiдомо кому скаржився: хоч ти до Туреччини iдь шукати собi кохану дружину!.. А все чому? В Європi було багато достойних – i вродою, i статками, i родом (таких Генрiх назнав близько десяти), але…

Але закон не дозволяв йому одружуватися. Закон, що його встановила Церква. У тi часи королi одружувалися не так заради любовi й створення родини, як для того, аби збiльшити своi володiння, тож i брали в дружини близьких родичок, не задумуючись про поганi наслiдки – вiд такого «близького схрещення», простiше, кровозмiшання, вже почали народжуватися недалекi, розумово вiдсталi чада королiв, а часом i дебiли…

Першою забила тривогу Церква – папа й заборонив шлюби мiж родичами. Та королi чи герцоги намагалися обiйти заборону, хитрували, щось там пiдтасовували, i тодi папа, розсердившись, одним розчерком пера заборонив шлюби мiж родичами аж до сьомого ступеня спорiдненостi, назвавши iх кровозмiшувальними. Ось тут i почалися клопоти в королiв, якi багли одружитися. Бiдолахи, вони майже всi були родичами, а тому створити подружню пару пiсля закону стало вельми складно, якщо взагалi можливо. (Для деяких монархiв i просто неможливо, бо всi вони вже по кiлька разiв були мiж собою родичами i могли приводити на свiт лише потомство недоумкiв.)

Генрiх спершу було сподiвався на Германiю, але й там його родичiв виявилося чимало. Останнiй шлюб Генрiха був визнаний Церквою шлюбом мiж родичами, тож усi родичi померлоi королеви доводилися i йому родичами до сьомого ступеня спорiдненостi, а, отже, вiн жодну з них не мiг взяти собi в дружини, аби не порушити закон папи.

– Мабуть, треба вiдрядити посланцiв у всi бодай найвiддаленiшi краiни, аби дiзнатися, чи немае там гiдноi нареченоi?



І Церкву теж можна зрозумiти. Власне, ii тривогу. Королi, бажаючи збiльшити своi володiння, одружувалися в основному зi своiми кузинами – двоюрiдними, троюрiдними, чотириюрiдними сестрами, племiнницями, тiтоньками…

А про поганi наслiдки для потомства тодi не знали, отож не переймалися цим – у майбутне – а якi там будуть королi? – не заглядали. Жили сьогоденням. Чи не це стало причиною виродження династii Каролiнгiв? Нащадкiв Карла Великого як тiльки не називали: Покiрний, Лисий, Заiка, Простуватий… Усi королi, так чи так, а були пов’язанi родинними зв’язками… Тож куди податися, як усюди – родичi королiв?

А на простолюдинках королям не годиться (не в казцi, а в життi) женитися. І тут якось (як ми вже згадували) Генрiху розповiли… Далеченько вiд Францii е така славна i сильна краiна – Русь. Себто Киiвська Русь. Живуть там русичi або слов’яни. Столиця Русi – мiсто Киiв. Славний-преславний. А править у ньому князь – теж славний-преславний, Ярослав Мудрий. Кажуть, що у нього е дочки… Якi? О-о, на весь свiт славнi – i вродою, i розумом… Особливо молодша, на ймення Анна. «Втiлення мудростi i краси». Вона славна не тiльки на Русi, а й у всьому християнському свiтi…



І вибiр короля Францii (тодi ще й не Францii, а маленького французького королiвства) зупинився на Аннi Ярославнi, дочцi Ярослава Мудрого з незнаноi Киiвськоi Русi, якiй i випала честь продовжити королiвську владу Капетингiв…

Це iй, Анничцi з Киева, довелося… Так нiби дiвчину силомiць, проти волi ii, королевою зробили. А так-таки й було.

Дiвчата ii вiку (та й молодi жiнки теж) тiльки й мрiють про такий статус, а про неi iсторики писали: i довелося iй стати королевою Францii.

Коли батько ii Ярослав Володимирович вирiшив змiцнити зв’язки ще й iз Францiею та задовiльнити прохання короля Генрiха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторiв, який писав про неi, зауважуе: вельми можливо, вона була тодi закохана в якого-небудь Добринюшку, мрiяла спiвати на хорах Софiйського собору, а довелося…

А що значить бути королевою? Нi, нi, це не тiльки розкiшне вбрання, захопленi погляди залицяльникiв – реальнiсть трохи iнша. Бути королевою – це постiйно виявляти високу самовiдданiсть та дисциплiну. Що з того, що королева на другому мiсцi, себто вона «за» чоловiком, мовби не при дiлах, але ж вона при тилах його королiвства! І в неi цiлий сонм обов’язкiв, турбот про вибiр чоловiка, про його сили перед боем, i в його звiтуваннi перед Богом.

Та й до всього ж, дочка великого киiвського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францiю iхати. Прощавай назавжди, киiвський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоемцiв. Прощавай i ти, Софiе Киiвська, i ти, золотоверхий Киеве мiй! (Мiй – адже я була i навiки залишуся киянкою.)

Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме iй батько таку долю вибрав: у якусь там Францiю на край свiту посилае. Та у Киевi про ту Францiю нiхто й знати не знае. Чули, що е таке королiвство – маленьке та слабеньке. Не Германiя, не Норвегiя, не Скандинавiя.

Не Вiзантiя, зрештою.

Закуток Європи, але…

Мусить iхати. Така батькiвська воля, i такий у неi обов’язок. Треба змiцнювати мiждержавнi зв’язки Киiвськоi Русi, тож годиться й Францiя. Та й не Киiв набиваеться – сам король Францii просить ii руки.

Отак i поiхали. У Францiю – то й у Францiю.




Свати iз Францii. Багатi дари Ярославу Мудрому


Посли короля Францii, овдовiлого Генрiха I вирушили до Киева по веснi 1048 року, в квiтнi мiсяцi.

Королiвськi свати просувалися повiльно. Крiм послiв, якi iхали верхи, хто на мулах (переважно духовнi особи), хто на конях (лицарi) – обоз складали численнi повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на iнший кiнець свiту) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якостi дарункiв Ярославу Мудрому везли дорогi бойовi мечi, заморськi сукна, коштовнi срiбнi чашi – французький сват багнув вразити щедрiстю свого киiвського свата.

На човнах, розкiшних i пишно прикрашених – щоб всi знали, хто пливе та iде – не хто-небудь, а гостi самого короля франкiв! Де та Францiя? – питали. Дивувались ображенi, що ти диви, якiсь там… ммм… аборигени не знають, де Францiя, – вiдповiдали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Францii дiстатися), потiм на конях пройшли через Прагу i Кракiв. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася i зручною, i завжди багатолюдною. А отже, й безпечною, хоча безпечних мiсць у тi часи майже нiде не було.

Але тiею дорогою йшли торговi каравани зi сходу на захiд, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброенi вершники.

Посольство очолював шалонський епископ Роже iз знатного роду графiв намюрських. Це був вельми кмiтливий молодий чоловiк. Ще в юностi вiн вирiшив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану i не прогадав. Тут його кар’ера творилася успiшнiше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успiшно вести будь-яке дiло, за яке вiн брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – i щораз успiшно, – король Францii, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандiю, то до германського iмператора. І визначну та iсторичну мiсiю – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обiруч, розумiючи, що в разi успiшного його виконання вiн увiйде в iсторiю. Що так i станеться.

Крiм Роже, старшими в посольствi ще були епископ Готье Совейр та мiнiстр Гасселiн де Шалпiньяк. Вiдправляючи 1048 року послiв у далекий i незнаний Киiв, де жила з батьком i двома сестрами незамiжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генрiх I Капетинг не поскупився i посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки киiвського володаря з Генрiхом, адже навiть до Францii «дiйшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгiя (Ярослава)». Король велiв передати, що вiн «зачарований оповiдями про ii досконалiсть». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала вiдмiнну, як на тi часи освiту – «прилежна книгам» – у домi свого батька.



Отож iще раз. У квiтнi 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами вiдправилося до Киева.

Париж залишили на свiтанку, коли над Сеною стояв туман, а в повiтрi ще вiдчувалася нiчна свiжiсть, як пiд колесами й пiдковами проторохтiв настил фортечного мосту, а паризький сморiд змiнився свiжiстю весняного ранку.

У прибережжi Сени весело перегукувалося i щебетало птаство.

Але рiдко на якiй дорозi не було розбiйникiв. Та ще на такiй довгiй – вiд Парижа до Киева. Тому на глухих франкських шляхах посольство захищав сеньйор Гослен де Шонi, вiн був вродженим рицарем, а для захисту посольства мав пiд своею орудою загiн хоробрих воiнiв.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/anna-ki-vska-koroleva-franc/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Глiсада (франц. буквально – ковзання) – траекторiя зниження авiацiйного лiтального апарата.




2


З усiх Рюриковичiв найбiльшоi слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Вiщуни ще при його народженнi пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався i надто пiдозрiливим та жорстоким. Коли завiв стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих i безвинних обезголовлювали, вiшали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкiру, четвертували iх, садили на палю…

І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством i раз по раз женився – здаеться, сiм разiв. Цькуючи iнших, сам гигнув, як зацькований звiр. На трон забрався синок його, Федiр Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русi казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоемцiв та заповiту. З ним i припинила iснування династiя Рюриковичiв-царiв.




3


Чи не в цiм був переконаний i король Францii Генрiх I, коли послав до Киева свое високоповажне посольство iз завданням будь-що висватати йому киiвську княжну, одну з найкращих у свiтi жiнок.




4


Єлизавета Ярославна пiсля загибелi свого чоловiка, короля Норвегii Гарольда Суворого пiд час його походу на Англiю, року 1067-го вдруге вийде замiж за короля Данii Свена Естрiдсена.




5


Інше джерело, так звана «Реймська глоса», датуе посольство 1048 роком i вказуе, що на чолi мiсii стояв епiскоп шалонський Роже.