Книга - Смерть Атея (збірник)

Смерть Атея (збiрник)
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
«Атей, який воював з Фiлiппом, сином Амiнти, мабуть, був господарем усiх тутешнiх варварiв» – так писав грецький iсторик Страбон. А iнший iсторик, римлянин Помпей Трог, зазначав, що Атей «на рiвних вiв переговори з Фiлiппом Македонським». Зi слiв поважних iсторикiв ми знаемо, що скiфський цар Атей, який жив у IV столiттi до н.е. був людиною, якнайменше, неординарною. І дiйсно, саме при ньому Скiфiя досягла пiку своеi могутностi. Вiйсько Атея було непереможним, нiхто не мiг встояти на його шляху. Про цю людину, про те, як жили нашi далекi предки – скiфи, розповiдае у своему романi вiдомий украiнський письменник Валентин Чемерис.





Валентин Чемерис

Смерть Атея (збiрник)





Смерть Атея





Частина перша





І прийшов Атей


Була весна 341[1 - Тут i далi дати подаються до нашоi ери.] року. Скiфський цар Атей, покоривши фракiйськi землi на захiдному березi Істру, несподiвано повернув бойових коней на пiвдень. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною[2 - Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря.], чи по-грецьки Понтом[3 - Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море.], вiн почав захоплювати ще й Гетську пустелю[4 - Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв.]. І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хiба що малолюдними просторами та близькiстю до грецьких мiст? Адже степи там сухi, випаленi пекучим сонцем, висушенi гарячими вiтрами. Влiтку дощiв випадае мало, колодязi один вiд одного за денний перехiд, вода глибоко. І тiльки неподалiк гирла трав щедрiше, колодязiв бiльше. Гети[5 - Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм.], котрi там жили, змушенi були потiснитися i уступити прийшлим кочовикам значну частину своiх степiв, хоч i не багатих, але все ж iм рiдних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немае у свiтi бiльшого бога, крiм iхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога перемiг чужий бог.

І сказав Атей, як вiдрубав:

– Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога!

Мабуть, воно так i було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горi Когайонон, що аж десь бiля Родопських гiр, i дарма там бесiдував iз своiм богом – скiфський бог вiйни все одно взяв верх. В правобережнi степи нижнього Істру, де вигинаеться вiн крутим велетенським луком, прийшов i вище грецьких мiст Томи та Істрii став велелюдним i гучним кочовищем скiфський цар Атей.

Посеред сивоi од полину рiвнини вибрали скiфи мiсце для свого бога вiйни Ареса. Оскiльки не було там анi прадавньоi могили, анi якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб iхнього бога звiдусiль видно було, щоб здiймався вiн над кочовищем i людьми, як i належить боговi здiйматися над простими смертними. І принiс кожний воiн Атея кiлька пригорщ землi в похiдному башлику, але було iх так багато, що крута могила на очах виросла. І пiднявся на ii вершок цар Атей i встромив у землю потемнiлий залiзний меч – уособлення скiфського бога вiйни Ареса.

Мiцно вiрять скiфи у надприродну, незвичайну i непiдвладну людинi мiць зброi. Особливо залiза, котре, на iхне глибоке переконання, володiе чи не найбiльшою магiчною силою. А надто коли те залiзо гостре. Тодi, при втиканнi меча у землю, магiчна сила залiза подвоюеться, адже в такому випадку вона пронизуе або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух i з’еднавшись iз землею, рiже прадавнiй скiфський меч степовий вiтер. Гляне скiф – хай то буде рядовий воiн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем i спокiйний: на сторожi кочовища стоiть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!

Пiвколом бiля насипноi могили з богом-мечем на вершку виросли великi та розкiшнi царськi шатра. На передньому, найоздобленiшому, зображенi скiфи, якi б’ються з ворогами. На гостряках списiв, увiткнутих древками в землю, мають бунчуки – кiнськi хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скiфiею. Бiля входу палають багаття, за якими доглядають сивобородi дiди – вважаеться, що дим вiдганяе вiд царя злих духiв, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить iх вiд скверни та поганих помислiв, якщо такi у них раптом виявляться. На шатрi, серед тих, хто захищае Скiфiю, зображенi i численнi предки царя – iх скiфи шанують так, як шанують богiв. Іменами царських предкiв клянуться вони в життi, i такiй клятвi не можна не вiрити. Особа царя священна, i вiд благодатi, що йде вiд нього, залежить благополуччя всiх скiфських племен. І тому влада скiфського царя велика, i служити йому зобов’язаний кожний скiф.

Царський стан кiлькома щiльними колами оточують шатра охоронцiв – зловмиснику, якби вiн навiть i захотiв, нiколи не проникнути непомiченим.

Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстянi кибитки – скiфськi хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлi спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтiлi кiнським потом рiзнобарвнi повстянi чепраки – просушуються, провiтрюються.

Вершники – iх десять тисяч, гордiсть Атея, його незборима сила, швидка, як вiтер, i разюча, як блискавицi, – десятники, сотники, тисячники i рядовi воiни без шоломiв i панцирiв лежать на сухiй спеченiй землi в тiнi похiдних кибиток. Граючись трихвостими пугами, лiниво слухають, як лементують голосистi та язикатi iхнi жiнки в барвистому вбраннi, в квiтчастих спiдницях чи й у шароварах. Чорноокi, бiлозубi, грудастi й пишнотiлi, засмаглi до чорноти, iм уже нiпочiм анi пекуче сонце чи зимовi холоди, анi спопеляючi суховii, голод чи хвороби. Пiдошви iхнiх босих нiг так затвердiли й ороговiли, що на степову гадюку скiф’янка наступить ногою, розчавить ii, а та безсила прокусити загрубiлу й затвердiлу пiдошву. Але й дiтей вони народжували здорових, мiцних, витривалих, непiдвладних спецi, холоду та голоду, тих дiтей, котрi спершу вчаться iздити верхи на степових конях, а вже тодi – ходити по землi. І та дiтлашня, одна одного менша, чорна вiд сонця та бруду – галасуе в таборi чи не найзавзятiше вiд усiх… Прислухаючись до лементу, вершники знiчев’я передрiмують гарячий полудень в тiнi кибиток. Квапитись нiкуди. Де зупиниться Атееве вiйсько, де пiдуть бойовi конi на пастiвник, а вершники до кибиток iз сiм’ями, там i iхня домiвка. Про далеку звiдси прабатькiвщину, що залишилася там, на сходi, в межирiччi Борисфену й Танаiсу, де й нинi кочують родичi, вже почали забувати. Тепер батькiвщина тут, на правобережжi нижнього Істру, де й сини iхнi народилися й повиростали, i вони постарiли в походах та сутичках.

Бiля шатра владики стоiть розкiшне шатро його молодшого сина Орiка, далi шатро першого царського радника Котiара, за ними йдуть багатi шатра найзнатнiших вождiв Авхата, Паралата, Лаксакiса, Савла та iнших… Табуни iхнi пасуться неподалiк царських табунiв. А ще далi, аж ген в долинi й до самого обрiю стало табором, по родах, племенах i краях, пiше воiнство Атея – двадцять тисяч прудконогих, витривалих i цiлких лучникiв. У кожного по сiм чи десять десяткiв оперених стрiл в горитах. Зiр стомлюеться порахувати кибитки, шатра, юрти чи й просто куренi, сплетенi з очерету чи хмизу. За таборищами пасуться тягловi воли, худоба, отари овець, ще далi – знову конi, конi, конi… В таборах лемент i гул, iржання i мукання, гавкiт собак i верещання свиней. І над усiею безмежною, забитою людьми, тваринами, шатрами, возами й кибитками долиною здiймаються в гаряче бiлясте небо тисячi багать. До самого обрiю чорними хмаровищами накрили степи табуни нелiчених царських коней. Буйнi молодi жеребцi з налитими кров’ю очима, iз загрозливо-ревнивим iржанням стерегли косяки своiх молодих гладких кобилиць, i коли тi зривалися з мiсця – земля глухо двигтiла в долинi.

Гойдаючи сивий полин, гули веснянi вiтри. Гiрчить на вiтрах полин – рiдне зiлля кожного степовика. Розiтре вiн мiж пальцями гiлочку, вдихне терпкий запах, згадае дитинство свое, що вiдшумiло в далеких звiдси степах за Борисфеном, стару батькову кибитку на скрипучих дерев’яних колесах, лiнивих волiв, яких вiн малим поганяв, прудких коней, на яких вчився iздити, i скаже:

– Вдома я… Де полин, там i степ, а де степ i полин, там i домiвка моя. Клянусь бородою Папая i царськими предками, немае у свiтi кращого зiлля, як наш полин!



Цар Атей примчав у супроводi сотнi молодих i хвацьких охоронцiв. Конi славнi, золотисто-рудi, з коротко пiдстриженими хвостами й гривами. Охоронцi набранi, як то i водиться споконвiку, iз знатних скiфських родiв. (Навiть найзнатнiшi скiфськi роди вважали за безчестя, коли молодi iхнi сини не служили в особистiй сотнi царя.) Та якщо зброя царських охоронцiв i збруя iхнiх коней спалахували на сонцi вiд золотих бляшок та iнших коштовних прикрас iз срiбла, то сам цар i вбранням, i зброею та збруею свого коня нiчим не вiдрiзнявся вiд простого воiна, пiд якого Атей любив вбиратися, пiдкреслюючи цим: вiн хоч i цар, верховне божество на скiфськiй землi, але, попри все, вiн такий же, як i всi, захисник Скiфii. Голова царя простоволоса, довге цупке волосся перехоплене на лобi жовтою стрiчкою. На владицi звичайна повстяна куртка, розшита на грудях i по краях узорами, штани шкiрянi, на ногах – м’якi сап’янцi, халяви яких трохи зiбранi й перев’язанi малиновими стрiчками. Злiва на бойовому поясi iз задубiлоi шкури бика висить горит з луком та стрiлами, справа – короткий меч-акiнак у простих шкiряних пiхвах. На шиi гривна – найголовнiша ознака царськоi влади. Такий вiн, Атей. То колись у Скiфii всьому головою був рiд, тепер – цар. То колись скiфи служили своему роду i вождям, тепер – царю. Пiдкоривши собi вождiв, Атей бiльш як пiввiку тому об’еднав племена, i звiдтодi всi племена i вождi славили тiльки Атея.

Цар легко зiскочив з коня, вiддав конюху повiд, а сам попрямував до бiлого шатра – високий, худий, кiстлявий, з гострим носом i гострою чорною бородою. Йшов, знiчев’я похльоскуючи себе по халявах сап’янцiв трихвостою пугою. Зненацька, нi до кого не звертаючись, неголосно сказав:

– Гелона до мене!

– Царевича Гелона до Батька усiх скiфiв! – гучно крикнув сотник. Десятник, прихопивши кiлькох вершникiв, круто повернув коня i помчав з кочовища – старший царський син своiм стiйбищем стояв окремо вiд батька.

В шатрi царя низьким поклоном зустрiв його найдовiренiший слуга, постiльничий Ар – немолодий, сивий скiф, теж iз знатного роду, котрий все свое життя присвятив царевi i тому користувався у скiфiв великим пошануванням та впливом. Слуга взяв з царськоi руки трихвосту пугу i повiсив ii бiля входу. Атей зняв через голову башлик, що телiпався в нього за спиною, кинув його Ару, потiм розстебнув пояс з горитом та мечем, теж вiддав слузi. Ар почепив пояс на списi, що стирчав бiля входу в шатро. Атей важко опустився на м’який килим, сiв на праву зiгнуту ногу. Метнувшись, Ар пiдсунув йому пiд лiву руку кiлька оксамитових подушок.

– Бузату? – по хвилi запитав слуга.

Атей, думаючи свое, кивнув. У правому кутку шатра висiв холодний запотiлий бурдюк з козячоi шкури. Ар зубами витягнув затичку, наточив у бронзову чашу бiлого напою, що пiнився й пузирився. З чашею в руках пiдiйшов до владики, гречно, намагаючись не намочити в бузатi вуса, надпив з чашi, втерся долонею i лише тодi протягнув чашу Атею. (Кожний, хто пiдносив що-небудь царю – iжу чи питво, мусив те спершу пробувати сам на очах у царя. «Може, тому я так довго й живу в цьому свiтi, що iм i п’ю лише пiсля когось», – в хвилини вiдвертостi любив говорити владика.) Атей не поспiшаючи випив напiй, що враз освiжив i збадьорив його, вiддав слузi чашу.

– Вiд Орiка вiстей не чути? – поспитав ледь чутно.

Ар заперечливо похитав головою.

Атей зусиллям волi прогнав недобрi передчуття i махнув рукою. Кланяючись, Ар визадкував з шатра. Зоставшись сам, Атей розстебнув куртку (пiд нею на малиновому поясi, що пiдтримував штани, висiв у легких шкiряних пiхвах короткий i кривий нiж з широким лезом i рукiв’ям iз слоновоi кiстки – з ним цар нiколи не розлучався, навiть вночi), зiтхнув полегшено i тiльки тодi вiдчув, як стомився за довгий день. Роки таки брали свое, хоч як не бадьорився на людях, але вiк е вiк. Не тi вже лiта, подумав цар з мимовiльним сумом i жалем. Жити б ще та жити, але вже пiзно. Виходить, життя – це така штука, що скiльки не живи, а все мало. Особливо коли ти владика. Але скiльки кому жити i коли кому на той свiт збиратися, все у волi богiв, то чого ж себе задарма думами сушити? Ось тiльки зниклий син з думки не йшов, душу ятрив, спокою позбавляв…

Двое синiв було у царя – старший i молодший… А втiм, за довге життя у царя народилося не двое синiв, а – дванадцять. Вiд рiзних жiнок. Першi двое померли ще дiтьми. Найстарший пробув у цьому свiтi шiстдесят з чимось лiт i помер лiт з десять тому, так i не дочекавшися царства.

Середнiй помер у сорок дев’ять – цей i не чекав царства. Найменшi двое – один у двадцять сiм, другий у тридцять лiт – полягли за Танаiсом вiд сарматських мечiв. Це сини вiд старшоi дружини, вона вже давно у свiтi предкiв. Потiм Атей ще тричi одружувався. Одна дружина народила двох дочок, двi виявилися безплiдними. Атей вiдiслав iх у далекi кочовища, заборонивши iм i на очi йому потикатися. А ось остання, наймолодша жона, метка веселоока сарматка Лiмiя (Атей, уклавши договiр про ненапад з сарматським вождем Ізором, щоб змiцнити союз, взяв у жони його молоду дочку) народила Атею чотирьох синiв. Середнi два наклали головами в сутичках з фракiйцями вже по цей бiк Істру, а двое зосталися: найстарший Гелон, сорока п’яти рокiв, i найменший Орiк – пiд тридцять рокiв.

Десять рокiв тому, як Атею виповнилося вiсiмдесят, вперше подумав вiн про свого спадкоемця. В походi, та ще в чужих краях, все може трапитись. Скiфськi царi завжди, коли йшли в далекi походи, визначали перед вiйськом, вождями й народом спадкоемця i старшого пiсля себе. Щоб на випадок чого уникнути смути й розбрату. Ось тодi й задумався Атей: кого йому оголосити перед фракiйським походом майбутнiм царем Скiфii?

Гелон старший. Не такий вдатний, як молодший його брат, але, дякувати богам, i не дурень. Принаймнi хватку до влади мае, зваги йому не позичати. Хоча й скритний i нещирий – на умi в нього одне, на язицi iнше. Жде не дiждеться, коли ж батько пiде у свiт предкiв, щоб самому царем стати. Помисли своi потаемнi, з якими спати лягае i встае, при собi тримае, та Атею i так усе видно. Тiльки Орiка вiн бiльше любив, не бажав Орiк батьковоi смертi i до влади не поривався – це теж було видно Атею. Орiка, единого з усiх своiх паросткiв, Атей ласкаво називав Атейченком. Може, тому, що останнiй був, а може, тому, що зело вдатним удався, кмiтливим та розумним. Такому б тiльки царювати, але… Орiк молодший в роду, не гоже порушувати закони предкiв. Та й надто молодий вiн для влади. І – добрий. Такий довго не втримаеться на царствi. Інша рiч Гелон – жорстокий, холодний, безжалiсний, рука тверда. Коли що – на батька ii може пiдняти, в цьому Атей не сумнiвався. Отакому й бути царем, такий царство збереже, по кровi, по трупах буде йти. Тверда рука, залiзна… А ось Орiк… Вiд одного батька сини, та наче вiд рiзних матерiв, i не схожi мiж собою – нi звичками, нi вдачами, нi лицями. Глянеш – мовби й не брати вони. Гелон, як i батько, високий, худий, аж кiстлявий, волосся чорне, жорстке, як у гривi коня (таке ж i в Атея), лице видовжене, з гострим пiдборiддям. Нiс теж, як i в батька, гострий, очi темнi, як нiч, великi, погляд завжди похмурий, чимось невдоволений. Вже постарiв i в головi та бородi пасемця сивого волосся, пiд очима й бiля рота зморшки. Гляне – як акiнаком полосоне. Орiк – iнший. Волосся темнувато-каштанове, м’яке, злегка кучерявиться. Борiдка теж м’яка, кучерявиться, завжди веселий i привiтний, лице напiвокругле, по-жiночому нiжне – сувороi простоти й незламностi воiна на ньому не видно. І це Атея трохи аж розхолоджувати почало. Надто добрий молодший син.

…Десять рокiв тому, як збирався Атей в похiд за Істр, вiдбулася у нього важлива розмова з синами. Погукав вiн iх, за звичкою привiтався:

– Здоровi були, сини моi!

– Здоров був, Батьку наш, – весело одказав Орiк, а Гелон, мiцно стуливши губи, чекав, доки менший брат вмовкне, а тодi статечно привiтався:

– Доброго дня тобi, Батьку усiх скiфiв i наш також, хай днi твоi в цьому свiтi нiколи не уриваються. Будеш ти – будемо й ми.

Атей помовчав, вiдступив на крок, розглядаючи синiв.

– Як живете, царевичi? Чи все гаразд у ваших шатрах i кочовищах? Чи множаться вашi табуни, гурти й отари? Як ростуть вашi дiти? Чи збiльшуються вашi багатства?

Озвався менший:

– Був би ти, Батьку, а в нас все буде гаразд.

Вiдповiдь сподобалась царевi.

– А щоб добре у вас завжди було, я ладен завжди в цьому свiтi жити. – Хитро пiдморгнув: – А що – налякав вас? Га? Ану зiзнайтесь, сини моi, смертi моеi очiкуете, га? – Говорив весело, а очi серйознi. – Як довго житиму, не бачити вам царства скiфського. Чи не так?

«Наскрiзь бачить, – жахнувся Гелон. – І навiть про що я думаю, знае… Не iнакше, як чаклун…»

– Батьку! – Орiк ступив крок вперед. – Ти ображаеш нас! Коли ми чимось винуватi перед тобою – покарай нас, тiльки не говори нам того, чого ми i в думцi не маемо.

– Славно, славно, – посмiхнувся батько i зненацька простягнув руку до Гелона. – Дай свою. Ану – хто кого?

Батько з сином, зчепивши руки, почали гнути кожен у свiй бiк. Мить – i Атей зiгнув руку Гелона.

– Ану давай з тобою, – повернувся до меншого.

Довго вони тупцювалися один бiля одного, крякали, сопiли, але нi батько синову руку не зiгнув, нi син батькову.

– Погано, – рiзко сказав Атей Орiку. – Для тебе. Для мене ж добре, я ж бо – древнiй дiд, а ти – молодий. І не змiг. Не годиться, – до Гелона: – А ти – пiддався. Теж не годиться.

– Я не можу гнути руку свого батька, – вiдповiв старший. – Сила менi дана, щоб долати ворожу силу.

– Похвально. Для ворогiв i бережи свою силу, тiльки з батьком бiльше не хитри! – Помовчав, пильно дивлячись на Гелона, i раптом сказав: – Бути тобi спадкоемцем мого царства! А волю свою, як i годиться, перед вiйськом та вождями виголошу.

Гелон затремтiв, опустився на колiна, до батьковоi руки губами припав, сиву голову схилив. Атей поклав йому на голову тверду i суху руку.

– Благословляю тебе iменем наших богiв! Ти старший в роду моему, ти й спадкоемець. Орiк же буде тобi у всьому допомагати. Обнiмiться ж, сини моi, й поклянiться жити у мирi.

Брати обнялися й поклялися жити у мирi.

– От i добре, от i славно, – аж розчулився батько. – Днями вирушаемо в похiд. Годi на одному мiсцi сидiти. В царя, який сиднем сидить, царство не росте. А за Істром степи широкi, а фракiйцi зараз ослабленi внутрiшнiми чварами – зручно на них напасти. Дiйдемо аж до моря i там нову Скiфiю створимо. Славно повоюемо за Істром, сини моi, ой, славно.

Атей так довго жив у цьому свiтi, що скiфи були певнi: iхнiй цар володiе таемницею безсмертя.

Вiрив у те i сам Атей.

Збираючись в похiд за Істр, i гадки не мав, що назад вiн уже не повернеться на конi, що йде вiн за Істр i за славою своею, i за смертю своею.




В Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв


У тi далекi часи на Істрi завжди було неспокiйно. На однiм його боцi кочували скiфи, на другiм – фракiйцi. Останнi ходили в лисячих шапках, тож скiфи, коли збиралися в набiги на захiдний берег свого прикордоння, казали: «А збiгаемо до лисячих шапок та нахапаемо у них добра!» І бiгали. Або окремi вождi та старiйшини з власними загонами, або й усi гуртом, як сарана, за так званим загальним рiшенням, коли напад на сусiдiв схвалювала Рада усiх скiфiв. Бiгали, i хапали, i привозили звiдти чимало добра. А фракiйцям на згадку про себе вiдрiзали кiнчики носiв.

«Щоб пам’ятали, – втовкмачували скiфи своiм жертвам, – що ми вашi владики, а не ви нашi!»

Коли ж потерпiлi скаржились скiфським царям на спустошливi набiги, то отримували одну й ту ж вiдповiдь:

– Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рiшенням, кожен з них займаеться грабiжництвом на свiй страх заради прибутку. І той, хто захищаеться, може сам i покарати тих, хто хапае.

Покарати хапунiв не завжди вдавалося. Тож лисячi шапки, щоб вiдомстити вiроломним сусiдам, теж переходили Істр, але вже на схiдний його берег, i теж шарпали скiфськi роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички мiсцевого значення мiж сусiдами на прикордоннi. Бо тi i тi вдалися швидкими на пiдйом за легкою здобиччю. А ось в пониззi своеi захiдноi прикордонноi рiки скiфи вперше з’явилися лише у вiкопомнi часи славетного Іданфiрса. Женучись тодi за перським царем Дарiем, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шiстдесят днiв, скiфська кiннота ураганною лавиною прилетiла до семи гирл Істру, де вiн впадае в Акшайну, а окремi загони степовикiв доскочили аж до Херсонеса Фракiйського i там наробили шерхоту. Фракiйцi тодi переполошилися, гети теж занепокоiлися (то були iхнi краi), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скiфи в ореолi слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предкiвщину в межирiччi Борисфену й Танаiсу i затихли там на сотню з чимось рокiв.

А вже в часи Атея потiснiшало скiфам у Скiфii. Чи степи мiж Танаiсом на сходi та Істром на заходi, що ранiше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скiфiв стало бiльше з’являтися у свiтi бiлому? Так це чи нi – невiдомо, але за довге царювання Атея велелюднiшими стали роди й племена, мiцнiла Скiфiя все новими i новими воiнами – кiнними стрiльцями з лукiв. Множились табуни коней, гурти скоту, отари овець. Бiльше кибиток кочувало в степах, бiльше юрт i шатер виростало на типчакових рiвнинах – вже не вистачало пастiвникiв, i роди почали знiматися з насиджених мiсць. Всi прийшли в рух i кудись поривалися. Цар та вождi теж багли нових земель – i для себе та своiх численних родичiв, i для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихiд, iнакше в сутичках за кращi пастiвники скiфи переб’ють один одного.

Але куди податися? На схiд? Степи за Танаiсом теж не безмежнi, хоч трави по той бiк щедрi. Але там – войовничi савромати, що саме набирали силу. Їм теж тiсно в степах за Танаiсом, надто багато iх, не здолати скiфам своiх схiдних сусiдiв без тяжких втрат… Куди ще податися? На пiвнiч? Але там i холодно, i мiсця невiдомi, буцiмто й пастiвникiв мало. Та й племена бiднi, який з них скiфам зиск? На пiвдень повернути? Але в тих краях степи уривають свiй нестримний бiг на березi Акшайни, по-грецьки Понту Евксiнського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хiба скiфи, сини степiв та рiвнин, помiстяться зi своiми табунами в горах? Тож залишався захiд. І степи там, доносили вивiдники, вiд Істру й до Балканських гiр великi, а люд не сильний – бо едностi не мае, мiж собою ворогуе. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчi й найчисленнiшi серед тамтешнiх племен – фракiйцi. Мають свое, Одрiське царство. Але скiфам i тут поталанило. Якщо в часи своеi найбiльшоi могутностi фракiйське царство одрiсiв простягалося вiд Егейського моря i до Істру, то вже за Атея воно розгубило минулу мiць, роздирали його внутрiшнi розбрати, коли брат на брата з мечем iшов. Знаючи це, Атей був певний: з фракiйцями упораеться легко. Принаймнi вiдхопить у них добрячий шмат степiв, а там видно буде. Та й до грецьких мiст на захiдних берегах Понту ближче. А спiлкуючись з грецькими державами-полiсами, був переконаний Атей, можна вивести Скiфiю з глухих околиць цивiлiзованого свiту на шлях великий, набратися в еллiнiв досвiду та вмiння, як державу свою збудувати – в цих дiлах греки великi мастаки, хоч царiв у них i немае.

Десять рокiв минуло звiдтодi, як Атей, залишивши свою столицю на березi Борисфену, перейшов Істр i почав пiдкоряти фракiйцiв, утверджуючи свое панування на захiд i на пiвдень вiд рiки, аж доки й не захопив значну частину Заiстрянськоi Фракii. І фракiйське царство одрiсiв, ослаблене внутрiшнiми чварами, було безсиле дати вiдсiч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракiйцiв iз заходу тиснув молодий македонський цар Фiлiпп, зi сходу налiг Атей – опинилися фракiйцi, як мiж двома вогнями. І там пече, i там гаряче.

З року в рiк мiцнiло Атееве царство на заходi вiд Істру, це пiдштовхувало скiфiв до захоплення все нових i нових земель. Нiхто не мав сили дати вiдсiч Атею – наймогутнiшим виявився вiн у тих краях. Хiба що Македонiя могла зрiвнятися iз Скiфiею по силi. Та з Фiлiппом в Атея був договiр про дружбу i спiльнi дii в боротьбi проти фракiйцiв. Так минуло десять лiт. У фракiйських краях вже почали з’являтися скiфськi поселення, а на колишнiх фракiйських нивах скiфи-землероби знiмали своi врожаi. А царськi скiфи кочували. Їхнiй владика кружляв у степу, як кружляе в пiднебессi орел, зiрко оглядаючи звiдти своi володiння. І тiльки забачить, що яке тамтешне плем’я непокору виявить, коршаками налетять царськi воiни, посiчуть i в степах непокiрних розженуть.

Фракiйцi вже нiчого не могли вдiяти iз скiфами, захвилювалися й трiбалли, бо скiфи i в iхнiх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотiли скiфськими данниками ставати. І всi – i фракiйцi, i трiбалли, i македонцi, i гети, i самi скiфи розумiли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до вiйни. Це розумiв i сам Атей.



В шатро просунулась голова Ара.

– Гелон прибув…

Атей кивнув, голова Ара зникла. Цар застебнув куртку, поправив жовту стрiчку на головi, сiв зручнiше на схрещених пiд собою ногах.

Зайшов Гелон, зробив крок, опустився на колiна, вклонився, торкнувшись башликом килима, звiв голову.

– Я прибув, Батьку, по твоiй волi, i вуха моi готовi слухати твою царську мову, що для всiх нас – малих i дрiбних – е священним законом!

– Сядь…

Гелон на колiнах дiстався вказаного мiсця i затих – покiрний, уважний, запобiгливий, готовий не задумуючись виконати будь-яку волю свого великого батька.

– Чому досi не зiбрана цьогорiчна данина з трiбаллiв? Чи не мiй старший син мусив це зробити ще тодi, як повний мiсяць у нiчному небi був усього лише вузьким серпиком?

Очi царя сховалися у вузькi щiлини набряклих повiк, а це вказувало, що вiн у гнiвi.

– Мiй великий Батьку i наш славний царю… – пiдкреслено поштиво почав було Гелон, та Атей його перебив:

– Твiй язик видобувае з рота занадто багато зайвих слiв!

Тодi Гелон випалив одним духом:

– Непокiрнi трiбалли вiдмовилися платити нам данину!

– І ти досi… мовчав?

– Я не хотiв тебе турбувати, Батьку. А думав, що сам змушу трiбаллiв платити нам данину. Але трiбалли наче зiрвалися з прив’язi. Навiть не хочуть нас визнавати за своiх владик. Їхнi вождi закликають iстрiан, котрi живуть понад Істром, не коритися нам. Вони згукують всi тутешнi племена об’еднатися i дати нам вiдсiч.

– І тому мiй син i спадкоемець не зiбрав досi данину з трiбаллiв? – похмуро запитав цар. – Замiсть того, щоб мечем Ареса покарати непокiрних, вiн вислуховуе iхнi балачки, що вони буцiмто не хочуть нам коритися? Ловець, якщо вiн уже вийшов на лови, мусить ловити, а не слухати гарчання звiра!

– Але ж, Батьку…

– Мовчи! Ти – майбутнiй цар Скiфii, не можеш впоратися з якимись трiбаллами? То як же ти будеш тримати у вуздi всю Скiфiю, коли боги покличуть мене у свiт предкiв? Ти забув, що ти не просто царський син, а належиш до скiфiв, котрi йменуються царськими, владиками, бо самими богами поставленi бути повелителями над усiма племенами – скiфськими i не скiфськими. І племена, котрi не захочуть нам сплачувати данину, отримають вiд нас спустошливу вiйну. Вони мусять бути вщент розбитi, майно iхне забране, а вцiлiлi, як i iхнi жiнки та дiти, постають нашими рабами. Так було завжди у скiфських степах i так буде завжди, покiль в небi сяе Гойтосiр, покiль в нашi руки вкладае мечi сам Арес!

Атей помовчав, думаючи свое, i далi вже говорив у своiй звичнiй манерi – повiльно i тихо.

– Трiбалли – войовничi i сильнi, вони не пiдкоряються нiкому, а не лише нам, – пильно глянув на Гелона з-пiд насуплених брiв. – То як мiй син думае з ними воювати?

– А що ж тут думати? – здивувався Гелон. – Треба зiбрати вiйсько, налетiти i…

– От якраз думати й треба, – перебив його батько. – Коли б я не думав, то не був би царем Скiфii аж цiлих шiсть десяткiв лiт.

– Тобi, мiй великий Батьку, самi боги допомагають, – з погано прихованою заздрiстю мовив син.

– Допомагають, – охоче погодився батько. – Але i я не сиджу склавши руки в очiкуваннi помочi богiв. – Помовчав. – Та не про це хочу з тобою зараз говорити. Повернемось до трiбаллiв. Своею непокiрнiстю вони дають поганий приклад iншим племенам на заходi Істру. Тож трiбаллiв треба негайно i належно покарати, щоб iншi племена не брали з них прикладу. Але трiбаллiв багато, вони войовничi, легко iх не здолати, – i Гелон зрозумiв, що в Атея вже е задумка, як воювати з трiбаллами, вiн все зважив i прийняв едино правильне рiшення. – Трiбаллiв можна здолати лише великою кров’ю, а ось обезкровлювати свое вiйсько я не хотiв би. Вiйсько нам ще знадобиться, ми не дома, а крiм трiбаллiв е ще фракiйцi, iстрiани, не кажучи вже про македонцiв. І всi вони ладнi встромити нам ножа в спину. Тож трiбаллiв будемо брати не силою i тим бiльше не великою кров’ю, а – хитрiстю. Є в мене задумка, як iх круг пальця обвести. Готуй вiйсько, я сам його поведу проти непокiрних. Постривай! Вiд Орiка все ще не чути вiстей?

– Нi, не чути, – вiдповiв Гелон прiсним голосом. – Сьогоднi минае тридцять днiв звiдтодi, як Орiк пiшов iз своiм загоном вниз до гетiв збирати данину.

Атей махнув рукою. Вклонившись, Гелон вийшов. Та через хвилю чи двi й повернувся. Грубе лице його було стурбованим.

– Батьку!.. Щойно в кочовище примчав гонець з лихими вiстями про Орiка. Не гнiвайся на мене, а вислухай невеселу мову мою.

– Говори! – тихо мовив цар, а в очах – темна нiч. – За свое життя я наслухався рiзних вiстей. Лихих теж.

– Гети згубили Орiка.

– Тiло привезли? – пiсля тривалоi мовчанки глухо запитав цар.

– Нiхто не знае, де гети подiли мертвого Орiка.

На якусь скороминувшу мить Атею вчулася зловтiха в голосi Гелона. Вiн гостро глянув на старшого сина: радiе, що позбувся суперника в боротьбi за владу?

– Іди! Готуй вiйсько до походу! – рiзко кинув. – Впоравшись з трiбаллами, я вiзьмусь за гетiв. За Орiка вони заплатять дорого.

Ляснув у долонi, в шатро просунулась голова Ара.

– Вождiв до мене! Авхата! Паралата! Савла! Лаксакiса! Стривай! Заодно тисяцьких до мене! Сотникiв! Стривай! – сердито вигукнув цар, хоч голова Ара й не зникала. – Гiнцiв до мене! Щоякнайкращих! Коней iм… Щоякнайпрудкiших! Дати гiнцям зламанi стрiли. Хай вiдвезуть iм… Зараз же… Трiбаллам! Гетам! І всiм, всiм! На знак нашого гнiву! І превеликоi бiди, що iх чекае! В Гетськiй пустелi, в Заiстрянськiй Фракii, в царствi одрiсiв! Зникай! Стривай! В першу нiч, як помре у небi мiсяць, всiм скiфам палити багаття – в пам’ять про сина мого, про Атейченка… А тепер щезни! І всi, всi щезнiть! Я хочу трохи побути сам!

Як настала нiч, по всiй Заiстрянськiй Фракii, яку захопили скiфи, на узвишшях i рiвнинах спалахнуло стiльки багать, скiльки скiфiв було в Атея. І жахнулися фракiйцi, гети й трiбалли, i всi, хто жив там – чорна нiч зникла, в степах стало видно, як удень. І палахкотiли багаття до ранку, i всi тамтешнi племена переполошено вдивлялися в пожежi, що, здавалося, i саме небо пiдпалили на обрiях. Казали:

– Навiть уночi не спить осине гнiздо Скiфii – готуеться Атей до походу, нашу смерть зi своiх пiхов видобувае. Прогнiвили ми богiв, от вони й послали на нас кару…

Горiли в степах багаття – криваво-криваво…




Афiнський раб


Греки лише зрiдка ставали рабами – особиста свобода громадян суворо охоронялася законом. Вважалося несправедливим «поневолювати грецькi мiста й терпiти, щоб еллiни ставали рабами еллiнiв».

Але бувало й таке. Батько мiг продати в рабство дочку за погану поведiнку, опинялися в рабствi i тi дiти афiнських злидарiв, котрих пiсля народження пiдкидали на мiську площу в глиняних горщиках. (Цей звичай позбутися непотрiбного немовляти – здебiльшого дiвчинки – в багатодiтнiй бiдняцькiй сiм’i, котра вже не могла звести кiнцi з кiнцями, самi ж афiняни не без чорного гумору називали «горщикуванням».) Продавали в рабство й чужоземцiв, котрi незаконно вписували себе в списки громадян Афiн чи зважувалися брати шлюб з афiнянками.

Та таке траплялося нечасто, основну ж масу рабiв складали iноземцi. Рабство породжували вiйни – ця iстина була старою ще в тi часи. Ксенофонт[6 - Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький iсторик i письменник. Учень Сократа.] нагадував про «спiльний для всiх людей» закон вiйни: «При взяттi мiста i тiла в мiстi, i все майно належить переможцям». Полоненi, – а ними ставали не лише воiни, а й усi мешканцi захопленого мiста i в першу чергу дiти та жiнки, – дiлилися по жеребку мiж полководцями. А слiдом за вiйськами, як гiени за хижаками, йшли купцi. Вони й скуповували в полководцiв рабiв, щоб потiм з вигодою для себе перепродати iх на афiнських базарах.

А вiйни у тi часи не затихали нiколи.

А втiм, якщо й наставав нетривкий мир, торгiвля рабами все одно не припинялася, як нiколи не припинялося полювання на людей. Численнi пiрати нападали i на кораблi у вiдкритому морi, i на поселення в прибережних краях – людей хапали, як дичину. Грецькi господарства, численнi майстернi, рудники, сама держава i кожна сiм’я постiйно потребували все нових i нових рабiв на замiну тим, котрi помирали вiд виснаження, тяжкоi працi чи побоiв. А здебiльшого вiд усього разом. Без дармових робiтникiв нiхто вже не мiг обiйтися – навiть бiдняки багли купити хоч одного полоненого, не кажучи вже про багатих, для яких мати п’ять-шiсть рабiв вважалося нормою. Окремi багатii купували й бiльше. Зрештою, це було не лише економiчно вигiдно, а й престижно. Розповiдають, що колись в Афiнах жив один старий фiлософ-бiдняк, злидень iз злиднiв, котрий навiть кутком на старостi не збагатився, хоч i вважався вiльним громадянином. Харчувався мандрiвний любомудр тим, що випрошував на вулицях чи базарi. Але всюди тягав за собою раба – такого ж, як i сам, старого злидня. І постiйно скаржився на спiвгромадян та iхню скупiсть i байдужiсть: подають стiльки, що тiеi мiзерii не вистачае навiть прогодувати раба… Коли ж йому зауважили: а ти, мовляв, кинь свого раба, навiщо вiн тобi, фiлософ-канюка навiть обурився: «Як можна жити без раба?» Недарма ж iнший фiлософ, великий Арiстотель, писав у своiй «Полiтицi»: «Природа влаштувала так, що i фiзична органiзацiя вiльних людей вiдмiнна вiд фiзичноi органiзацii рабiв: в останнiх тiло сильне, придатне для виконання необхiдних фiзичних трудiв, вiльнi ж тримаються прямо i нездатнi для виконання подiбних робiт… Як би не було, очевидно, що, у всякому разi, однi люди за своею природою вiльнi, iншi – раби, i цим останнiм бути рабами i корисно, i справедливо».

Морськi шляхи Афiнськоi держави простягалися далеко, греки були досвiдченими мореплавцями, тож рабiв привозили як з ближнiх, так i з далеких краiв – постiйно i в кiлькостi, що зростала з року в рiк. Участь у грабiжницьких морських та сухопутних походах не вважалася непорядною чи ганебною з точки зору грецькоi моралi. І тому грабувати на морях i на суходолi нiкому й нiколи не заборонялося. Фракiйцi, гети, скiфи, сирiйцi, перси, египтяни i навiть негри з Африки – всi вони ставали живим товаром i безперебiйно доставлялися в Афiни. Першого числа кожного мiсяця купцi виставляли на афiнському базарi все нових i нових рабiв – на всi смаки i цiни. А втiм, для означення раба у грекiв було спецiальне слово середнього роду, котре перекладалося як «людинонога iстота» (андраподон). А замiсть слова «раб» здебiльшого говорили просто: «сома» – себто тiло.

Ще вчора вiн був скiфом – гордим, вiльним – i мав швидкого i надiйного коня, чия багата збруя була оздоблена золотими та срiбними бляшками, фiгурками крилатих грифонiв. І лiтав вiн на конi з вiтром навперейми, i всi степи вiд Танаiсу й до Борисфену i далi до Істру, i ще далi за Істром – були його степами, його будучиною… Ох, коню мiй, коню, брате скiфський, де зараз твоi копита ковилу сiчуть, якi вiтри ловлять твоi чутливi нiздрi i куди ви подiлися, степи вiд Танаiсу й до Істру? Ще вчора вiн мав трьох маленьких синiв, мав табуни коней i гурти худоби, а вози були повнi добра. Чи не його молода жона була вродливiшою за всiх смаглявок-степовичок, чи не його сини смiялися дзвiнкiше вiд усiх дiтей, чи не вiн учора був щасливiшим за всiх одноплемiнникiв, разом узятих. Ще вчора на ньому був вогняний башлик, голуба, розшита хутром соболя куртка, малиновi шаровари i жовтi, як сонце, чоботи. Хiба не вчора вiн пiдперiзувався широким шкiряним поясом, що сяяв од золота, i на якому висiв меч у позолочених пiхвах i багато оздоблений горит з луком i стрiлами, а в руках – трихвоста пуга… Та що там добро!

Ще вчора вiн був господарем степiв, кочовиком i воiном, повелителем багатьох племен, вождем був молодим i вже знаним у тих краях, царевичем був, зрештою, а сьогоднi – раб. Без батькiвщини, без власного iменi. Нiхто. Худоба. Рiч вельможного грека, з якою той вiльний робити все, що йому забагнеться. Просто сома – тiло, як називають греки рабiв. І коли б то ганебний полон трапився на вiйнi чи хоча б у сутичцi кривавiй – не так би душу обида краяла, адже на вiйнi все може трапитись, на те вона i вiйна. А то ж пов’язали сонних, наче якихось тлустих i лiнивих байбакiв – цього Орiк не мiг собi пробачити. Всi, хто населяв тi краi, мусили визнавати скiфiв за своiх владик i сплачувати iм щорiчну данину. Однi платили покiрно, iншi виявляли непокору, i тодi iх силою меча змушували коритися. Восени у всi краi царства роз’iхалися загони з возами збирати данину. На чолi одного загону поiхав за даниною й Орiк. В дорозi загiн розпорошився по гетських поселеннях – Орiк залишився з десятком вершникiв. Не пiдозрюючи лиха, спокiйно влаштувалися на ночiвлю в степу. Юшка та баранина того вечора вдалися на славу. Розiмлiлi вiд гарячоi, жирноi вечерi, поснули швидко. І дозорець заснув. Сидячи. Чи куняв, звiсивши голову. В потилицю йому й пустили стрiлу з пiтьми ночi. Так вiн i залишився сидiти – голова на грудях, стрiла в потилицi. А на них, сонних, гуртом навалилися, пов’язали. Проснулися збирачi данини, та пiзно, як уже заломлювали iм руки за спину. Орiк боровся люто, але вирватися не змiг – п’ятеро накинулися на нього… Потiм iх гнали всю нiч, як баранiв, пiд ранок на човнах переправили на острiв, де мешкали тiрагети – гетськi родичi-рибалки. Там iх тримали три днi в глибокiй вогкiй ямi, що просмердiла рибою, годували теж рибою – ii кидали в яму, наче собакам. Нiколи ще за свого життя не вiдчував Орiк такоi шаленоi, всеспопеляючоi лютi, як у тiй смердючiй, пропахтiлiй рибою ямi. Якiсь гети спiймали його, скiфа, повелителя всiх племен, i кинули в яму… Втекти неможливо – яма глибока, а зверху невiдлучно i вдень, i вночi маячила варта з собаками. Можна було спробувати викупитись. Але сказати, що вiн син самого Атея, Орiк не мiг… Не дозволяла гордiсть. Принижуватися перед якимись гетами? Нi, це вже було б занадто. Та й батька ганьбити не хотiв. Поневолювачi ж не знали i не здогадувалися, хто вiн насправдi i чий син, – вирушаючи в похiд, Орiк, як i батько його великий, завжди зодягався по-простому, пiдкреслюючи цим, що вiн перш за все воiн. Це i ввело в оману гетiв. Своi Орiка не видали. А волю… Волю здобуде сам – цим i змие з себе ганьбу полону.

На четвертий день iх витягли з ями i погнали на пристань, де стояло купецьке судно. Орiк зрозумiв, що гети продали його заiжджим купцям, а тi вiдвезли скiфiв у мiсто Томи на захiдному березi Понту i там перепродали грекам – живий товар завжди був у цiнi. А десь через мiсяць з чималою партiею рiзномовних рабiв погнали Орiка на велике судно, що мало пливти до Афiн… І ось стоiть вiн на високiм помостi, званiм тут «каменем продажу», в чужiм, гамiрнiм мiстi, в проклятих Афiнах, де лунае малознайома йому мова, стоiть голий перед чужим людом, i лише вузький шматок тканини на стегнах сяк-так прикривае його соромiцтво. Вимили добре, ще й олiею оливковою змастили його молоде i сильне тiло, щоб блиск рельефнiше видiляв м’язи – налiтайте, покупцi! І вже меткий та хитрий купець солодко-весело вихваляе чималi достоiнства свого живого товару:

– Не сома, а – картинка! Погляньте, прошу вас, перед вами скут[7 - Скут – грецька назва скiфа.], справжнiй, щонайсправжнiсiнький скут. Вiльний син… хе-хе… вiльних степiв i повелитель диких коней. І сам дикий i прекрасний. Ах, ви тiльки подивiться на цього скута – молодий, пiд тридцять йому! М’язи та сила! Здоровий, як бик! Вiдважний, як лев! Що таке хвороби – не вiдае. Такий раб сам упораеться з господарством. Собi б скута лишив, так грошi… потрiбнi!

Нiхто в Афiнах не знае, хто вiн насправдi – скут, то й скут. Не знае й знати не буде – честi свого батька, царя Атея, Орiк не зганьбить. Сам потрапив у неволю, сам i вирветься з неi. Або на волю, або на той свiт, а рабом не буде. Хай вихваляе купець його силу, спритнiсть та витривалiсть – вони його i виручать.

А купець тим часом, як i велить iхнiй звичай, дае клятву, що нiяких недолiкiв, незазначених в умовах продажу, потаемного ганджу чи непомiченоi зовнi хвороби (сухоти, камiнцi в нирках i сечовому мiхурi, епiлепсiя та iнших душевних недугiв) у живого товару немае i не було нiколи. І купець правду каже, не в його iнтересах обманювати покупця, бо коли тi недуги чи гандж виявляться згодом, покупець у суд подасть, не оббереться тодi торговець лиха. Тож i даеться покупцям час на виявлення непомiчених хвороб у купленого раба: для дрiбних пiвроку i тiльки для корчiв – якщо такi з’являться – аж два роки. І якщо за цей час виявляться попередньо непомiченi хвороби чи гандж який потаемний – купець мусить вiдшкодувати покупцевi завданi збитки…

Вже греки молодого скута обмацують, руки йому згинають i розгинають, пiдстрибувати на мiсцi змушують – це в них називаеться «танцями», в рота, як коневi, заглядають та все поляскують сома, поляскують задоволено: хо-ор-роший!

Орiка купив якийсь поважний грек з кучерявою борiдкою, у бiлому хiтонi й сандалях… А втiм, всi вони у бiлих хiтонах, i всi були для Орiка на одне лице.

Купчик ляснув Орiка по спинi.

– Бувай, скуте. Радiй, що тебе купили для хатньоi роботи, а не на пiдземнi рудники взяли. Це – щастя.

Орiк трохи знав мову своiх поневолювачiв i хотiв було вiдповiсти, що в раба не може бути щастя, як сухого дна у рiки (тодi вже вона не буде рiкою, а раб iз щастям не раб), але промовчав – забагато честi, щоб скiф з ним говорив!

Грек, котрий його купив, був у бiлому хiтонi й такому ж гiматii-плащi, iз золотим перснем на пальцi. Вiн прийшов на базар не сам, а в супроводi трьох своiх рабiв. Вони й накинули на голого Орiка короткий хiтон (одне плече й частина грудей залишалися вiдкритими), зав’язали йому руки за спиною i повели. Попереду хазяiн поважно простуе, палицею постукуе, зi знайомими гречно вiтаеться, потiм Орiк iз зв’язаними руками, а позад нього раби. Довго йшли чи нi – Орiк не пам’ятав. Ось i висока бiла стiна, з-за якоi виглядае плаский черепичний дах, будинок у два поверхи, внизу вiкон немае, тiльки вгорi, де друга грецька хата стоiть на першiй. У бiлiй стiнi – вузькi чорнi дверi. Господар закалатав залiзним молотком, що був пiдвiшений там, а потiм ще й нетерпляче затарабанив палицею. По той бiк загавкав собака, хтось зачовгав. Вратник – старий, сивий раб, пiдслiпуватий i ветхий – дверi вiдчинив, одступив у бiк, пропустив у двiр прибулих, зачинив дверi. Посеред двору – вiвтар Зевса Гераклiйського, покровителя домашнього вогнища. Це i був центр дому, де снiдали, обiдали, гуляли й приймали гостей.

Навстрiч iм вийшла господиня – молода, в’юнка станом, вродлива еллiнка, одягнена по-домашньому: в шафрановiм, з каймою, хiтонi, що вiльно спадав, перехоплений поясом пiд грудьми i скрiплений срiбною пряжкою на правому плечi, з голими руками i непокритою головою, з гарно викладеним волоссям. Глянувши на сома, вона щось запитала мужа, той вiдповiв.

Нового раба пiдвели до домашнього вогнища, господиня – вiд неi так запаморочливо пахло, – щось швидко говорячи, висипала, як i велить iхнiй звичай, на голову раба сушенi фiнiки та фiги. Цим вона прилучала його до домашнього культу богiв, просила iх, щоб нова покупка приносила вигоду. Потiм господар вiдвiв Орiка в кiмнату для рабiв-чоловiкiв, там його коротко постригли (коротка стрижка вiдрiзняе рабiв вiд вiльнонароджених, котрi носили довге волосся), дав йому куций плащ, шапочку iз собачоi шкури (кене) i двi баранячi шкури, зшитi разом – для спання i для вкривання. Насамкiнець дали ячний коржик, жменьку часнику i фiг. Господар, тикаючи раба в груди бiлим пещеним пальцем iз золотим перснем, сказав, звертаючись до своеi покупки:

– Ти есть скут… Тебе вiднинi будемо звати Скутом. Я заплатив за тебе великi грошi, тож мусиш трудитися чесно, добросовiсно i… багато-багато трудитися. Все життя трудитися. Тобi ясно, Скут, що говорить твiй повелитель?

Орiк все зрозумiв – що ж тут неясного? – але не озвався, а, зцiпивши зуби, вiдвернувся.

У бiлому свiтi поменшало на одного вiльного i побiльшало на одного раба.




А мужу твоему вже насипали у степу високу могилу


Скiф може загинути в чужих краях (часто й гине там, бо пiвжиття його в походах минае), i в чужу землю тiло його може лягти – тiловi все одно, де зотлiвати, а ось душа нiколи з чужим краем не змириться. Здолае будь-якi вiдстанi, прилетить у рiдний край i никатиме там, як неприкаяна, шукаючи собi пристанища. Шукатиме i не знаходитиме, i ночами жалiсливим птахом квилитиме побiля людей, прохаючи в них притулку, засмучуючи iх i лякаючи.

Як злим був ii господар за життя – шкодитиме живим, як добрим був… Нi, душа доброго чоловiка не повинна поневiрятися без притулку, живi мусять iй збудувати вiчну оселю, де б вона поселилася назавжди. А втiм, i душi недоброго чоловiка теж треба спорудити вiчну оселю, – щоб не мстила живим.

Вийде, бувало, вранцi кочовик iз шатра, зiтхне:

– Всю нiч кричав i кричав якийсь птах… Не iнакше, як чиясь неприкаяна душа в степу блукае, притулку собi шукае. Треба для неi насипати могилу, добрий був чоловiк за життя чи нi, а душi його варто допомогти. Та й нам буде спокiйнiше…

Тож i звичай був у скiфiв: якщо хто з них (особливо коли знатний, славетний воiн, вождь чи старiйшина) не повертався з походу, i тiло його залишалося в чужiй землi, то в рiдних степах готували для його душi вiчну оселю – насипали символiчну могилу.

І для душi Орiка теж було вибране мiсце на узвишшi.

І зiбралися воiни скiфського царства Атея на чолi з своiми вождями, старiйшинами i знатними людьми.

І чекали вони царя.

Атей примчав у супроводi охоронцiв, чорна голова його непокрита, лице теж чорне, змарнiле, але суворе i непроникливе. Був цар, як завжди, в простому вбраннi скiфського воiна, збруя його коня i зброя були покритi всього лише срiблом. Владика повiльно зсунувся з коня. Нi за жодним iз своiх синiв так Атей не жалкував, як за найменшим своiм, за Орiком, за Атейченком своiм. Та що тепер… Боги розпорядилися по-своему i забрали його сина в небесну Скiфiю. Трапилось це восени, а зараз уже весна, а про Орiка так бiльше нiхто й не чув. І тiла його нiде не знайдено. Щоправда, спершу була сподiванка, що Орiк потрапив у полон до котрогось iз тамтешнiх племен. Тож Атей всюди розiслав своiх людей з повелiнням не торгуючись викупити сина, якщо вiн у неволi. Як завжди, коли скiфи починали переговори про викуп знатного з полону, словом, що виручало, було «зiрiн» – золото. Та цього разу i зiрiн не допомiг. Нi з чим повернулися царськi посланцi – нiхто й нiде в пониззi Істру не тримав у себе царського сина. Бранцi були, серед них i скiфи траплялися, але все то простi скiфи, а щоб царський син… Нi, тамтешнi племена про такого i не чули…

Ось тодi Атей, згнiтивши серце, переконався, що сина на цьому свiтi немае, коли навiть золото не змогло вiдшукати його слiд. Десь у якiйсь iз сутичок полiг Атейченко зi своiм загоном, а хижi звiрi, певно, й тiла iхнi порозтягували… Недарма ж бо сказано: степи хоч i рiвнi, а людина у них зникае, як на днi морському…

І лунае в степу врочисто-скорботне:

– Тут на вiки вiчнi буде оселя для душi мужнього i знатного скiфа на ймення Орiк, котрий полiг у чужiм краi.

У колi, викладеному бiлим камiнням, поставлено горщик, на великiм дерев’янiм тарелi покладено тушу барана, а поруч – нiж, глиняний кухлик i амфора з вином.

І всi взялися за руки i утворили велике коло, в центрi якого було вибране мiсце для вiчноi домiвки. Тримаючись за руки, вигукували:

– Кличемо тебе i запрошуемо, душо Орiка!

І затихли, сторожко прислухаючись. Раптом у степу заквилив птах.

– Чуе, чуе нас душа Орiка, – загомонiли. – Вона поруч, вона повернулася в рiднi краi.

І тодi наперед ступив старий скiф, здiйняв руки до неба.

– Йди до нас, душе Орiка, – вигукнув вiн у небо. – Йди, не блукай у степах, ми спорудимо тобi вiчну оселю. Поселяйся у нiй i заспокойся – ми любимо тебе i пам’ятаемо.

– Любимо, любимо, – загуло в степу. – Тiльки гнiву i зла на нас не май, а краще бiля нас на вiчний спокiй лягай!

І чекали знаку, що душi загиблого сподобалось вибране мiсце, i вона згодна тут поселитися назавжди. Та ось з’явився у небi орел, а степом летiла легка його тiнь.

– Душа Орiка летить, сподобалось iй мiсце, тут вона поселиться на вiчний спочинок!

І тодi принесли залiзний меч.

Цар взяв його на витягнутi руки, зробив кiлька крокiв, зупинився, вклонився до землi i, випроставшись, сказав:

– Земле, не меч ховаю, а сина свого, воiна скiфського славного. Полiг вiн у чужiм краi, тож прийми, земле, меч його i дух його. І хай вiднинi могила з мечем буде зватися могилою Орiка.

Нахилившись, поклав меч.

Атею пiднесли башлик, наповнений землею, вiн висипав його на меч, ще раз повторивши, що ховае тут сина свого. Потiм пiдiйшов Гелон i теж висипав башлик землi, за ним потяглися найзнатнiшi вождi Авхат, Паралат, Лаксакiс та Савл, а вже тодi решта вождiв та старiйшин, знатнi мужi, воiни. І лише потiм настала черга вiйська, спершу кiнних, а тодi пiших. Цiлий день iшли i йшли воiни, висипали з башликiв землю, i могила росла на очах. Десь пiд вечiр, коли останнi воiни висипали землю з похiдних своiх башликiв, могила Орiка вже високо здiймалася у степу.

Їi обiклали заранi приготовленим дерном, i вона зазеленiла, як наче й була там споконвiку.

І пiдiйшов тодi до царя старший його син Гелон.

– Батьку мiй, царю наш преславний, дозволь слово мовити.

– Говори, – кивнув Атей.

– Разом з тобою сумую за братом моiм i сином твоiм молодшим. І клянусь зробити все, щоб зберегти свiтлу пам’ять про нього. І ще клянусь взяти пiд свiй захист сiм’ю Орiка. За скiфськими законами жона молодшого брата, якщо боги забирають його до себе, переходить у шатро старшого брата. Пiд його руку i його захист. Вiднинi мiй обов’язок – пiклуватися про сiмейство загиблого брата, як про свое власне.

– Що ж, за законом предкiв забирай жону Орiка в свое шатро, i синiв ii бери, i все добро покiйного брата бери, всi табуни його, гурти худоби й отари овець. Як виростуть сини Орiка, то повернеш iм батькове добро.



Того, що мало статися, Донiя вже чекала давно, звiдтодi, як у сутичцi з гетами наклав головою ii Орiк. Пiшов вiн восени за даниною i не повернувся, хоч у степ вже весна прийшла. І всi цi довгi днi i ночi вона з тривогою чекала перемiн у своiй долi – на краще чи на гiрше, про це знають самi лише боги, але чекала. З постiйним страхом – за себе i за трьох своiх малолiтнiх синiв. А втiм, чого боятися? Адже споконвiку так заведено – молодша жона загиблого (чи померлого) йде з мужем на той свiт, а старша переходить у шатро його брата чи й родича, якщо брата немае. Так було i так буде, не йти ж удовi в чужу сiм’ю. А брат загиблого мужа – це таки брат, близька людина, i вiн захистить удову та ii дiтей. Гелон – старший син Атея, його спадкоемець. Як помре Атей, Гелон царем стане. І вона тодi буде не чиею-небудь жоною, а жоною царя. Правда, старша – Паскiя – зла i недобра. Кажуть, знущаеться з молодших дружин свого мужа, мае iх заледве чи не за рабинь. І нiчого не вдiеш, старша жона у скiфськiй сiм’i – повновладна господарка i цариця. Вона найближча до мужа, веде господарство i як вона скаже, так i буде. Лихо чекае ту молоду жону, котра посмiе ii ослухатись. Нi муж не захистить ii, нi цар, нi бог… Та й Гелона Донiя боялась. Неласкавий старший син царя, завжди понурий, грiзний на вигляд i свавiльний. Гляне – як акiнаком полосоне. Скiфи його остерiгаються i покiрно виявляють йому свое шанування – ось-ось вiн може стати iхнiм царем… Заздрив Гелон меншому братовi: що скiфи його люблять, що батько його любить, що вдатний вiн i тямковитий. Везучим був Орiк, удачливим, а в останньому походi не поталанило. Жаль мужа, добре жилося з ним Донii, не кривдив ii нiколи, був з нею завжди лагiдний, молодшими жiнками не спiшив обзаводитись, синiв берiг. І було за його спиною затишно i безпечно. Думала, що так i триватиме завжди. А боги, бач, по-iншому розсудили, забрали мужа до себе, хоч йому тiльки-но виповнилося тридцять…

Донiя була скiф’янкою з дiда-прадiда. Тiльки не з роду кочовикiв, а з мирного племенi скiфiв-хлiборобiв, котрi нiколи не воювали, як кочовики, владики iхнi i всiх племен Скiфii, не кривдили сусiдiв, а з лiта в лiто вирощували хлiб. Правда, лук i стрiли землероби теж мали, але то – для захисту. Недарма ж кожну хлiбину як випiкали, то оздоблювали насiчками, прикрашали ii малюнками, як найдорогоцiннiший витвiр рук людських, але в центрi хлiбини незмiнно зображували лук i стрiли – захисникiв свого поля. А поклонялися богу-сонцю, тож вiтаючись, незмiнно казали: «Слава Гойтосiру!»

– Бо Гойтосiр нам дае все, що треба людинi у цьому свiтi: i хлiб, i бiлий свiт, i саме життя на чорнiй землi, – казав бувало батько, чиi порепанi шкарубкi долонi завжди пахли або свiжою землею, або хлiбом. – Гойтосiр та Велика богиня-мати е найзначнiшими нашими богами, iм поклоняйтеся, дiти моi, сонечку нашому рiдному та дощику небесному, що йде на ниви родити.

Як то сталося, що деякi роди кочовикiв осiли на землi й поробилися землеробами, а не залишилися скотарями, як прадiди iхнi, Донii розказував ще дiдусь – хай тихо та лагiдно живеться йому в свiтi предкiв! Спершу скiфи не вмiли оброблювати землю й засiвати ii зерном. Звiдколи вони з’явилися в краях мiж Танаiсом та Істром, iхня худоба та конi паслися на степових пасовищах. Пастухи-скотарi лише переганяли гурти й табуни з мiсця на мiсце. А коли зими приходили лютi, частина скiфiв, рятуючись вiд холодiв, вiдкочовувала на пiвдень, на зимовi пасовиська, а частина спускалася в рiчковi долини, де були тимчасовi поселення iз загонами для худоби. Там ще за лiта припасали сiно та гiлки з листям. Зимiвники належали родам. А по веснi, коли худобу й коней вiдганяли в широкi степи, неодмiнно хто-небудь залишався на мiсцi – орали нивки i засiвали зерном. А навчили iх цьому люди, котрi ще ранiше скiфiв поселилися в тих краях i вже навiть почали iз скiфами родичатися. Так i виникли першi поселення, так вчорашнi збiднiлi пастухи, тi, хто втратив худобу, ставали землеробами – годувало iх уже не скотарство, а земля.

Зерно ховало в собi таемницю, адже воно було початком нового життя. Скiльки себе пам’ятае Донiя, батьки молилися, окрiм Гойтосiра, ще й Великiй богинi неба й дощу. У неi не було iменi, всi ii так i звали – Велика богиня, або – Велика мати наша. Вона була i матiр’ю, i прародителькою свiту, володаркою родючостi, повелителькою неба й дощових хмар i всього, що живе на землi. Вона й приносила хлiборобам небесну вологу.

Ще дiдусь покiйний навчав Донiю: свiт дiлиться на небо i землю. А небо в свою чергу дiлиться на верхне, iз запасами вологи, i нижне, по якому ходить сонце i через яке йде дощ. Благодiйний дощ посилае хлiборобам Велика богиня, котра живе на верхньому небi… Якось батько виорав у полi глиняну фiгурку жiнки. Здiймаючи вгору руки, вона тримала чашу. А в чашi два гостроверхих горбики з сосками. Дiдусь обережно, з якоюсь святiстю взяв у своi шкарубкi руки глиняну фiгурку, i очi в нього просвiтлiли, стали ще лагiднiшими. І сказав дiдусь: жiночi груди в чашi – то е груди Великоi богинi неба й дощу. Так iх зображували тi давнi люди, котрi ще до скiфiв жили в цих краях. Груди Великоi богинi обвивали змii – носii добра, охоронцi всього сущого, священнi вужi – покровителi хат, городiв та полiв. А на чашi було зображено коло з променями – знак бога-сонця Гойтосiра. Помираючи, дiдусь прохав сiмейство берегти знахiдку. І звiдтодi, де б не була Донiя, а тiльки-но пiде дощ, так i бачить вона перед собою чашу в руках жiнки, а в чашi жiночi груди, якi обвивають священнi змii.

Восени пiсля жнив та взимку жили в городищi, що було обнесене валом з дерев’яним тином. А по веснi, як сходив снiг i просихала земля, перебиралися в лiтнi поселення, поближче до нивок, i жили там у хатках з жердин, що були обмазанi глиною, чи й просто в куренях. Нивки родили не постiйно, швидко виснажувались i давали все менше хлiба. І тодi iх доводилось кидати й переходити на новi землi; старi, вiдпочиваючи, заростали кущами, а часом i лiсом. А коли поверталися до них, корчували чагарi, розорювали нивки дерев’яним плугом iз розсохи – стовбура дерева з товстим суком. Батько тримав плуга, старшi сини поганяли волiв, а Донiя з матiр’ю йшли за плугом i мотиками розбивали груддя.

А перед тим щовесни вiдбувалося свято на честь священних дарiв: плуга, ярма, сокири i чашi, котрi колись впали з неба. Жив тодi у степах перший скiф на ймення Таргiтай. І було у нього три сини: Лiпоксай, Арпоксай i Колаксай. За них i впали з неба золотi речi – плуг, ярмо, сокира та чаша. Та тiльки до них наблизилися першi два брати, як небеснi дари спалахнули слiпучим вогнем, i лише меншому Колаксаю вдалося iх узяти. Це було знаменням, що до нього переходить найвища влада над усiма скiфами. Вiн i став першим царем. Звiдтодi священнi золотi дари неба з поколiння в поколiння свято оберiгають. Без них i життя свого скiфи не уявляють, бо плугом орють, в ярма запрягають волiв, сокирами вирубують чагарi, а з чашi п’ють. От щовесни i влаштовували скiфи свято на честь небесних дарункiв. Донiя завжди з нетерпiнням чекала цiеi подii, бо з настанням весни все на землi буяло i квiтло, у небi летiли птахи, лунко iржали в степах конi, радiли люди, що пережили голодну зиму i попереду iх чекае урожай, а отже й сподiванка на кращу долю. А ще на святi небесних дарiв вiдбувався шлюб бога Папая з богинею землi Апi. І пiсля того шлюбу богиня-мати Апi вагiтнiла i родила зелом i всякою пашницею. Вiдсвяткувавши весiлля Папая i Апi, всi йшли до жертовника – великоi миски, викладеноi з каменю й обмазаноi глиною. У нiй розпалювали вогнище i приносили матерi-богинi Апi подячнi жертви: колоски пшеницi, коржики з глини, вимазанi в борошнi, у них втикали зерна хлiба та бобiв. Лiпили з глини домашнiх тварин i клали iх у вогонь – це збiльшувало родючiсть землi. Молилися щиро, в самозабуттi:

– Приношу тобi, Велика богине, мати всього сущого на землi, володарко неба й дощових хмар, жертву, яку видiляли ще нашi предки. Не позбавляй нас i нашi сiмейства свого захисту, дай нам здоров’я i довголiття, забери вiд нас рiзнi болячки, сьогоднiшнi i майбутнi, забери од нас злих духiв i недобрi очi.

І щоразу на святi золотих дарiв, пiсля шлюбу Папая з Апi, заходжувалися коло передiлу землi. Тодi ж вибирали Владику На Одне Лiто. Ним мiг стати кожний вiльний скiф, якщо вiн погоджувався добровiльно i без примусу. Пiсля подiлу землi владицi давали плуг, ярмо, сокиру та чашу, i той залишався з ними на всю нiч у полi. Лягав на землю i засинав. Вважалося, що так вiдбувалася шлюбна нiч владики iз землею, бо лише тодi земля ставала родючою. А сам владика отримував (пiсля вождiв та старiйшин) найбiльше землi, його шанували в те лiто дужче, анiж вождiв та старiйшин, бо вiднинi вiн вважався хранителем священних дарiв. І якщо вибраний на святi засне, то не проживе бiльше року. Вiн i справдi завжди засинав на святi (такий був звичай) i тому жив лише одне лiто. І протягом того лiта йому годили, давали все, що вiн попросить, а пiсля жнив, коли на землi все вмирало, мусив померти i владика, як вiдмирають плоди. Йому пiдносили чашу iз зiллям, вiн випивав його, лягав спати i бiльше не прокидався у цьому свiтi. А по веснi вибирали нового владику, i так щороку i щороку, вiдколи свiт стоiть.

Найбiльше любила Донiя лiто-лiтечко красне, як дозрiвала пшениченька на батьковiй нивцi i шелестiла золотими, вусатими колосками, повними тугих зерен. Всiм сiмейством виходили тодi в поле з серпами. Жнучи хлiб пiд голубим i лагiдним небом, любили спiвати пiсень. І Донiя любила спiвати, тож ii звали в сiм’i пташкою. Метка, швидка, з живими блискучими оченятами, завжди з бiлозубою посмiшкою на рожевих устах – вона подобалась хлопцям, i сватались до неi часто, та батько всiм вiдмовляв. Наче для когось берiг. І дочекався. Царського сина. Того лiта врожай на новiй нивi був щедрим, батько, коли хлiб зсипали в зерновi ями, i радiв, i зiтхав. Радiв, бо хлiбець добрий, як же такому хлiбовi не радiти – чисте золото! А зiтхав, бо приiдуть саi – царськi скiфи – i заберуть собi половину врожаю. Заберуть i слова у вiдповiдь мовити не дадуть.

Того лiта за даниною в iхне поселення приiхав молодший син царя Орiк. Як побачив вiн Донiю у вiнку, так i заусмiхалися його чорнi очi.

– А ходи-но сюди, пташко! Ти з чийого це гнiзда випала?

Злякавшись, Донiя кинулась тiкати, блискаючи засмаглими тугими литками й лопочучи простесеньким, вигорiлим на сонцi платтячком, та царевич ii наздогнав, за руку схопив.

– Чия будеш, прудконога?

– А про те знають мiй батько та моя мати, – осмiлiвши, Донiя навiть зважилась глянути в його чорнi блискучi очi, повнi смiшинок-веселинок, i тi очi видались iй добрими.

– І я хочу знати! Бо ти менi до вподоби.

Донiя зашарiлась – i це говорить iй, дочцi простого хлiбороба, сай? Та ще й царевич? Вiдповiла батьковими словами:

– Але ж ми простi, ми люди Таргiтая.

– А ми – Геракла! – вигукнув вiн наче погордливо. – Але скажи менi – яким ти богам молишся?

Загороджуючи iй дорогу, царевич грався трихвостою пугою, поляскував нею себе по халявах червоних сап’янцiв. Вiн був молодий, майже юний, борiдка рiденька, стрункий, тонкий i високий.

– Гойтосiру… – прошепотiла Донiя. – Та ще добрiй матерi, котра посилае нашим нивкам дощi.

– А я – Аресу! Скiф без Ареса не скiф!

– І без Гойтосiра скiф жити не може.

– Твоя правда, – погодився царевич. – В пiтьмi жити неможливо. Вiднинi я дякуватиму Гойтосiру – це вiн тебе подарував менi.

Ось так вона, дочка простого хлiбороба, котрий належав до людей Таргiтая, в шiстнадцяту свою весну негадано стала жоною скiфського царевича iз роду саiв. За шiсть рокiв, що прожила в його шатрi, народила йому трьох синiв. А на сьоме лiто цар Атей пiшов у похiд за Істр i далi. І загубився слiд ii Орiка у тих краях. Як iшов до гетiв за даниною, Донii казав: чекай, я хутко з добром повернуся… Не повернувся. Нi вiн, нi його загiн. Недарма ж скiфи кажуть: ходить вовк до отари, бере овець, але й вовка, бувае, що беруть…

І збагнула Донiя: одне життя ii закiнчилося, а друге мае ось-ось розпочатися. З острахом чекала приходу Гелона. Навiть увi снi ii жахав старший син царя i спадкоемець його царськоi гривни. І ось – дочекалася. Прийшов Гелон. Рвучко вiдкинув полог шатра, зiгнувшись, зайшов i випростався – високий, чорний, гостроносий, чужий iй i страшний. В напiвтемрямi шатра видно було, як блищать його великi очi. Рабиню, котра була в шатрi, вiн помахом руки вигнав геть. І коли вони залишилися удвох, вiн, поклавши собi руки на багато оздоблений золотими бляшками пояс, сказав:

– За законами наших предкiв вiднинi твiй муж – я! – Стояв, розставивши ноги, i злегка похитувався. – Ти, пташко, перейдеш жити в мое шатро як наймолодша моя жона. А твоi дiти виростуть у моему стiйбищi з моiми дiтьми.

– Спасибi тобi, знатний царський сину, за ласку i турботу, якi ти обiцяеш виявити до мене i моiх дiтей, – вклонилась Донiя, все ще боячись глянути йому в очi. – Але тiла мого мужа не знайдено, мертвим його нiхто не бачив, то як я стану твоею жоною, славний сину нашого царя? А що коли Орiк живий?

– Твоему мужу вже насипали у степу високу могилу, – засмiявся вiн.

– Не мужу моему, а мечу та душi його, – заперечила Донiя.

Вiдповiдь не сподобалась Гелону.

– Коли б муж твiй був живим, то вже б давно повернувся, – сказав вiн недобре. – Не повертаються лише мертвi. А що тiла його не знайшли, то радiй, дурна жiнко. Бо коли б твого мужа ховали, то на тризнi його тебе б зарiзали, як вiвцю, i кинули б до нього у яму.

Гмикнувши, Гелон заходився розстiбувати пояс. Донiя здригнулась, почувши, як вiн кинув пояс. Завмерла, боячись звести очi, Гелон зняв куртку i лiг на ii подушки як господар. Потягнувся до хрускоту в суглобах, повернув до неi велику чорну голову, очi його заблищали, i вiн не заговорив, а замуркотiв:

– А ти чого, пташко, стоiш, руки опустивши? Лети до свого нового чоловiка, годi тобi без мужа – нi ласки, нi захисту. Муж твiй у свiтi предкiв, i ти йому вже нi до чого. Та й тобi потрiбний не мертвий, а живий чоловiк.

Донiя зважилась:

– А ти не скривдиш мене?

– Як слухатимешся, то нi, – вiн засмiявся. – Жона тiльки тодi хороша, коли покiрна. Затям це i бiльше таких дурних запитань не задавай, бо можу i язичка тобi вкоротити. Питатиму завжди я, а ти тiльки вiдповiдатимеш. Немае у тебе вибору, пташко. Добрий чи нi, а вiднинi я твiй муж.

Донiя подумала, що так воно i е – вибору в неi немае. І не було нiколи. Як доля поверне, так i буде. А подумавши, покiрно пiшла до Гелона, опустилася перед ним на колiна i заходилася стягувати з нього сап’янцi, виявляючи цим свою покiрливiсть. І тiльки вона роззула його, як вiн притягнув ii до себе i почав зривати з неi одяг. І вона покiрно вiддалась йому, не вiдчуваючи нi потягу, нi радощiв, вiддалась, як вiддаеться рабиня своему владицi. Що поробиш, мужа немае, а жити якось треба.




Вiльнi i раби


Минув мiсяць, вже й другий збiг, вже цiлих сiмдесят днiв сходило й заходило в Афiнах чуже, грецьке сонце, а Орiк все ще був афiнським рабом. Вiн так i думав у розпачi: минають днi, минають ночi, а я все ще раб… раб… раб… Мерзенний сома, нiкчемний андраподон, людинонога iстота багатого афiнського громадянина. Рiч, котра, на вiдмiну вiд iнших речей господаря, може рухатись сама, виконувати потрiбну роботу i членороздiльно говорити. І хоч спати лягав на смердючiй шкурi (погано вичиненiй, i вiд того у нiй заводилась черва), з думкою про волю i прокидався вранцi, та воля вiд того не наблизилась до нього анi на гороб’ячий скiк. Разом з волею син скiфського царя втратив i свое iм’я, ставши вiднинi просто Скутом. А втiм, це ще не бiда, скiфом Орiк народився, скiфом i помре. Гiрше, що з людини зробився худобою. І особливо нестерпно тяжко було на душi вiд однiеi лише думки: вiн зганьбив славетне iм’я i честь свого батька. Був певний, що коли б про це дiзнався батько, то в гнiвi великому вiдрiкся б вiд власного сина, котрий навiть загинути в бою не змiг, а потрапив у полон, як якийсь там безрiдний пастух, котрому все одно, чиi конi пасти i кому служити. Та ходити в прислужниках багатого афiнського громадянина Орiк – дiватися нiкуди – був змушений. Утiшав себе, що це – до пори, до слушного часу. А втiм, спершу треба приспати пильнiсть поневолювачiв, вдавати, що новий раб Скут, збагнувши безвихiдь, – та й куди втечеш з Афiн? – змирився зi своiм становищем, скорився долi. Ось тiльки не мiг звикнути до коротенького грецького хiтона, соромився своiх голих рук i нiг, хоч всi так в Афiнах ходили, i господар його теж поблискував голими руками й ногами, а вiн не мiг – це ображало його скiфську гордiсть. А втiм, як би ти не зодягався, а одяг, бодай i найкращий, все одно не возвеличуе – рабство е рабство. Не мiг звикнути i до власноi, коротко поголеноi голови, до образливоi шапочки кене з собачоi шкури, до босих нiг – для скiфа це чи не найбiльша ганьба. І часто ночами снилося йому, що вiн зодягае свою малинову, розшиту соболем куртку, натягуе червонi шаровари або й шкiрянi штани, взувае жовтi чоботи, пiдперiзуеться широким поясом з бичачоi шкури, а на голову, на довге волосся, як i личить чоловiку, надiвае похiдний башлик… Прокинувшись, пiд враженням сну обмацував себе, а переконавшись, що голова його поголена й вiд того бридка на дотик, а руки-ноги непристойно голi, що на ньому коротенький брудний хiтон, нiби благеньке платтячко в якоiсь бiдноi дiвчинки… І ще тяжче було натягувати на голову рабську шапочку з собачоi шкури. Вiд безсилля гатив кулаками по смердючiй баранячiй шкурi, на якiй i минали його невiльницькi днi. Приступи вiдчаю здавлював у собi i схоплювавсь на ноги, не чекаючи, доки його пiднiмуть лайкою чи палицею…

Охаючи, крекчучи i стогнучи, а часом i плачучи, ворушилися раби на баранячих шкурах i над силу вставали. На снiданок отримували по жменьцi солоних маслин. Інодi трохи вареноi полби, а частiше просто по кухлику води. Починався новий невiльницький день. Кожний раб у багатому домi афiнського громадянина, до якого потрапив Орiк, мав чiтко визначену для нього роботу i певнi обов’язки, котрi не смiв порушувати пiд загрозою тяжкоi кари. Нового раба Скута поставлено працювати гiдрофором, тобто водоносом. Та крiм щоденного забезпечення хазяйського дому водою (до рiки i назад з важкою мокрою амфорою на плечi Орiка супроводжував наглядач, теж з рабiв, але з тих, котрим довiряв господар i котрий, зiстарiвшись, вже не мрiяв про втечу, а служив вiрою i правдою), новий раб виконував i безлiч iнших робiт у будинку – сидiти чи бодай присiсти не було коли. А тiльки-но впорувався з однiею роботою, як йому давали iншу, гнали до третьоi, нагадували про четверту, а коли б раптом i ii не виявилось, то для раба просто б щось придумали. Аби лишень андраподон не сидiв склавши руки i не мав часу для думок… Так i крутився-вертiвся Орiк вiд першоi ранковоi зорi на ледь просвiтленому небi й до пiзнього вечора чи iнодi й до пiвночi, якщо в господарiв веселилися гостi. Як не було тяжко й бридко на душi, а потроху вже звикав до свого нового становища – людина не звiр, до всього пристосовуеться. Був вiн молодим, сильним i витривалим, а тому, хоч як його не завантажували роботою, а на ногах тримався стiйко, i нiхто не чув, щоб Скут на що скаржився, зiтхав чи й просто жалiвся. Хоч так Орiк оберiгав свою гордiсть. Непомiтно, але пильно i не без цiкавостi придивлявся до чужого йому життя в хазяйському домi, до його порядкiв i звичаiв – знадобиться.

Рабiв, як для однiеi сiм’i, в Орiкового пана було чимало, двадцять п’ять. І всi вони походили з рiзних племен i народiв. Про це свiдчили iхнi клички: Фракiець, Гет, Сирiець, Перс, Єгиптянин… Інших звали ще простiше: Високий, Малий, Рудий, Чорний, Булькатий, Губатий, ще iнших за професiями – Кухар, Голяр тощо. Були вони рiзномовними (якраз таких i купували господарi, щоб сома не змогли змовитись на щось лихе), а тому мiж собою нiколи не говорили, а грецьку знали погано. Точнiше, розумiли, що iм наказували, як розумiе собака свого господаря.

Хазяйськими харчами вiдала (пiд наглядом господинi) стара ключниця, теж з рабинь, але вiддана господарям, з котрими прожила все свое життя – ii чеснiсть була вище пiдозри. Ключниця щовечора i щоранку доповiдала господинi про життя в домi, радила, що з iжi треба пiдкупити, отримувала настанови. Була вона недобра, сварлива, господарям вiрна, як рiдним батькам, а рабiв лупцювала без угаву, обзиваючи iх тварюками, безмозглою худобою, дармоiдами, ледарями, забуваючи, що й вона сама, як i всi раби в домi, пiдневiльна сома, андраподон, людинонога iстота. Цього Орiк збагнути не мiг, але вiдчував, що люди можуть бути й такими – самi терплячи приниження, принижували ще й iнших, принижених. Видно, така вже людська порода.

Ключницi пiдлягали кухар зi своiми помiчниками та молодi рабинi, котрi ткали, вишивали, пряли i прислужували господинi в гiнекеi – жiночiй половинi будинку. З усiх рабiв дещо незалежними трималися лише двое: годувальниця молодшого хазяйського сина, котра мала своi привiлеi, i навiть стара ключниця, третя особа в домi пiсля господаря й господарки, не зважувалась на неi покрикувати, та педагог – вихователь старшого сина. То був старий освiчений раб, завжди чомусь сердитий, злий i дратiвливий. Коли вiн, припадаючи на ногу, з’являвся серед рабiв, всi опускали очi, щоб не потрапити пiд його недобрий погляд. А втiм, серед рабiв вiн з’являвся, на щастя, рiдко, бо вдень i вночi невiдлучно знаходився бiля свого вихованця, навчаючи його уму-розуму та зразковоi поведiнки – педагогом, як казали, вiн був непоганим, i хазяi ним дорожили.

Як не траплялося поруч ключницi, незалежним вдавав себе хазяйський виночерпiй, в чиему вiданнi був погрiб з винами. У ньому й минали його днi – не без хмелю, звiсно, при винi чоловiк! Час од часу вiн приносив у дiм амфору з вином i в спецiальнiй посудинi – кратерi – змiшував вино з водою – чисте вино споживали тiльки варвари. Раб-виночерпiй i подавав вино до столу. Вiн завжди був пiд хмелем, але так, щоб господарям це не впадало в око. Тож раби запобiгали перед ним – шануватимеш виночерпiя, дивись, як трапиться нагода, вiн i тобi тихцем налле кухлик, а то – свято для раба.

У дворi бiгала дiтлашня, народжена рабинями – напiвгола, брудна, але, як i всi дiти, галаслива та непосидюча. Якщо молода рабиня впадала господарю в око, ключниця (а в неi був на те великий нюх) влаштовувала так, щоб господар непомiтно для господинi мiг переспати з рабинею. А втiм, господиня або знала про те, або здогадувалась – чоловiк ii був нестiйким до жiночого племенi, але уваги на тi грiшки не звертала. Рабиня (як i раб) – рiч, а ревнувати свого мужа до якоiсь там речi?.. Пхе, це не лише смiшно, а й недостойно вiльноi жiнки. От коли б чоловiк зраджував ii з вiльнонародженими, тодi б господиня здiйняла гвалт. Тож ключниця, щоб утримувати прихильнiсть свого пана, постiйно водила до нього рабинь, i в дворi час од часу з’являлися нiчиi дiти. Інодi, як вони спиналися на ноги, iх кликали погратися з хазяйськими дiтьми, якщо тим набридали iграшки й вони надто вередували, потребуючи нових розваг, iнодi ж – особливо гарненьких хлопчикiв – стригли, намащували пахучими мастилами, зодягали в чистенькi хiтончики, i вони подавали хазяйським гостям вина на банкетах чи, зустрiчаючи iх, мили iм ноги… Виростали дiти рабинь без догляду, як щенята. А втiм, жити iм чи не жити – це залежало вiд панськоi волi. Якщо господар (i одночасно батько новонародженоi дитини вiд рабинi) вважав, що йому вигiднiше купити дорослого раба, анiж чекати, доки той виросте з немовляти, i витрачати на це час та харчi, то новонароджених просто топили, як топлять нiкому не потрiбних щенят. І нiхто – нi люди, нi закон, нi боги – не вважали це якимось злочином чи бодай аморальнiстю. Та й господар, на випадок чого, мiг вiдмовитись вiд свого батькiвства, заявивши, що з розпусною рабинею переспав такий же розпусний раб. Хоча насправдi раби-чоловiки не мали анiякого доступу до рабинь – за цим суворо слiдкували, i коли б щось подiбне трапилось, то винуватця негайно б вiддали на державнi рудники, звiдки вороття не було.

Минали днi за днями, гiдрофор Скут своечасно забезпечував панський дiм водою i виконував безлiч iнших робiт. Інодi господар, вирушаючи кудись у справах, брав з собою i Скута. Частiше разом з рабами-агоростами (базарними) Скут супроводжував свого пана на базар i нiс корзину з покупками. Це вже було не так принизливо, як вертiтися пiд наглядом староi ключницi, i Орiк, опинившись за воротами набридлого йому будинку, мiг хоч трохи вiльнiше зiтхнути. Йшов вiн завжди позаду свого пана, але йшов з високо пiднятою головою i нiкому не уступав дороги на запруджених людом афiнських вулицях. Часом вiдтiснював зустрiчних з дороги, штовхав iх плечем чи наступав роззявам на ноги. На нього сипались погрози й прокльони – паршивий сома! – але вiн на те не звертав уваги, маючи утiху, що хоч на вулицi не гнеться перед греками, хоч так мстив своiм поневолювачам.

– Раб, а голову дере, як вiльнонароджений, – чув вiн iнодi позад себе обурливi вигуки. – Андраподони геть розперезалися! А чому? Бо нашi добрi закони надто з ними панькаються…

В Афiнах, на вiдмiну вiд iнших грецьких мiст, як згодом дiзнався Орiк, все можна було робити з сома, не можна тiльки його вбити – мiський закон не дозволяв. І не тому, що вiн був гуманним чи стояв на сторожi тих людей, котрих же й поробив рабами, а тому, що вбивство чи калiцтво рабiв завдавало мiськiй скарбницi збиткiв. Адже вона мала чималий зиск вiд торгiвлi рабами, i якщо андраподон не пiдкорявся своему пановi i той не мiг з ним впоратися, то влада купувала в нього такого раба i вiдправляла на своi рудники.

Але закон був про людське око, рабiв часто-густо не просто били й калiчили, а – вбивали. Щоправда, вбивство мусило носити ненавмисний характер, i тодi, за афiнськими законами, убивцю треба просто вигнати з мiста. І у вигнаннi вiн мав бути доти, доки члени сiм’i чи родичi жертви не прощали убивцю. Та в рабiв, як вiдомо, анi сiмей, анi родичiв, тож i звертатися до закону про вигнання убивцi з мiста не було кому. А в такому разi убивця – щоб не порушувати закон – мусив отримати всього лише релiгiйне очищення. А це – простiше простого. Винуватець приносив у храм щойно народжене порося. Жриця заколювала тваринку так, щоб ii кров нiби ненароком потрапила на руки убивцi раба. І цього було досить, бо вважалося, що то пролилася кров не поросяти, а самого вбивцi, i, отже, смерть, яку вiн заподiяв рабу, вiдомщена.

Отож убивця, помивши руки, йшов з храму очищеним i задоволеним, а жриця забирала собi порося i теж зоставалася задоволеною.

Інших кар за вбивство раба не було та й не могло бути. В сусiднiх мiстах-полiсах дозволялося з власним рабом чинити що завгодно – закон i влада у це не втручалися.




Першi кроки волi


Господарi i раби вставали рано – до схiд сонця. А здебiльшого ще затемна. Такий був звичай у грекiв. «Хто рано встае, той бiльше живе», – запевняли iхнi мудрецi. Ранок – найзручнiший час ходити в гостi, бо той, хто проспить свiтанок, ризикуе нiкого iз знайомих не застати вдома. Для Орiка це не було чимось незвичним, на волi вiн теж вставав рано i схiд сонця неодмiнно зустрiчав або на ногах, або на конi, тож i в неволi пiднiмався ще затемна, не чекаючи, доки наглядач вiзьметься за палицю.

Вставши в один i той же час, господарi i раби вбиралися в один i той же одяг – хiтон. Власне, хiтон – це всього лише шматок тканини з отворами для рук, верхнi кiнцi якого скрiплювалися на плечi пряжкою. Тiльки заможнi греки носили хiтони довгi, до колiн, i пiдперiзувалися поясом, а хiтони для рабiв, слуг, ремiсникiв та воiнiв були короткi i мали тiльки один отвiр, для лiвоi руки, а праве плече було оголене – для роботи.

Потiм умивалися i снiдали. Перший снiданок у господарiв – здебiльшого кiлька шматочкiв хлiба, намочених у винi. Це все, що вони iли рано-вранцi. Рабам давали по черствому ячному коржику i кухлику води.

Якщо вбрання рабiв хiтоном починалося, хiтоном i завершувалося (не рахуючи шапочки з собачоi шкури, кене), то вiльнi громадяни поверх хiтона накидали гiматiй – бiлий плащ. Один кiнець гiматiя скрiплювався на грудях, потiм тканина перекидалася за лiве плече, проходила пiд правою рукою i знову закидалася на лiве плече так, щоб другий ii кiнець спадав на спину. Пристойний гiматiй мусив спускатися нижче колiн, але не дiставати до кiсточок. Був iще один плащ, короткий, вiн називався хламидою, i його носили на вiйнi, на полюваннi i взагалi в дорозi.

Голова залишалася простоволосою, шляпи носили лише за мiстом, для захисту вiд сонця й дощу. На вулицях у шляпах ходили або iноземцi, або мандрiвники. Шляпи були кiлькох видiв: пiлос – маленька повстяна шапочка без крисiв або з маленькими крисами i петас – справжня повстяна шляпа, пласка, з ремiнцями, щоб пiдв’язувати iх пiд шиею. Якщо ii знiмали, то закидали на ремiнцях на спину. Взувалися здебiльшого в сандалi з ремiнцями, але були й чоботи, напiвчоботи, черевики – бiлi, чорнi або червонуватi. Франти носили взуття, оздоблене золотом та срiблом. Вдома ж ходили тiльки босi. А втiм, i на вулицях iнодi з’являлися без взуття.

Як одягати хiтон i взагалi розбиратися в грецькому чоловiчому одягу, Орiка почали привчати з перших днiв неволi – щоб умiв при нагодi зодягти свого пана. Для скiфа це було принизливiшим за палицю наглядача, та Орiк, зцiпивши зуби, терпiв. «Зодягну колись я свого пана, ой зодягну…»

Думав так, а сам вдавав покiрливого i смиренного раба, грав роль того сома, котрий змирився з долею i вирiшив покiрно i вiрно служити хазяiновi.

Та ось господар уже зодягнений, Орiк подае йому перстень i палицю. Перстень з печаткою пан надiвае на палець, палицю бере в руки. Орiк уже знае, що палиця в афiнян вважаеться необхiдною рiччю, без неi зустрiти на вулицi шанованого грека i немислимо… Хазяiн востанне оглядае себе i простуе до дверей, де на нього чекають два раби з корзинами.

Жiнки у грекiв нiколи не ходили скуплятися на базар, адже там iх могли i спокусити, i взагалi навчити негарних манер. Скуплялися тiльки чоловiки. Багатий iшов на базар з двома рабами, бiднiший з одним. Коли ж не було власних рабiв, наймав носiiв, але сам нести корзину з покупками не буде – образливо.

Злегка помахуючи палицею, величний i гордий, в бiлоснiжному гiматii, пещений господар iде попереду. Орiк i ще один раб позад нього, за три кроки. Незважаючи на раннiй час, афiнськi вулицi наповненi людом – здебiльшого чоловiками, зодягненими в рiзнобарвнi гiматii та хламиди – бiлi, пурпуровi, червонi, зеленi, синi (жовтий колiр чоловiки не визнавали, це колiр жiнок), з такими ж рiзнобарвними облямiвками. В натовпi йшли багатi й бiднi, слуги i раби, ремiсники i воiни. Останнi – в коротких робочих хiтонах. Службовцi квапились до справ, ремiсники до роботи, раби та слуги поспiшали виконати повелiння своiх господарiв, i тiльки господарi нiкуди не квапились – знатнi i можнi не терпiли суети. Як, мiж iншим, i зарозумiлостi, пихатостi i чваньковитостi. Трималися просто i природно. Пихата постава i хода засуджувалися, але й горбитись афiнський громадянин не мiг – непристойно. Як вважалося непристойним вертiти навсiбiч головою, кидати сюди й туди погляди, витрiщатися на щось чи на когось, чи чомусь надто дивуватися. Не схвалювалися i похмурий погляд чи хода з опущеною головою або втупленими у землю очима. Швидко ходити, голосно розмовляти, галасувати й розмахувати руками теж вважалося непристойним. Рухи повиннi бути плавними, голос низьким, мова спокiйна, хода природна, плавна.

Натовп пливе до базару, вливаючись з бiчних вулиць i завулкiв на головну вулицю. Тут i мiсцевi, i приiжджi, останнi вирушали в дорогу ще затемна, серед ночi. Селяни з Аттики гнали поперед себе кiз, котрi без угаву мекали, iншi несли на палицях зайцiв, прив’язаних за вуха, чи дроздiв з простромленими у дзьоби пiр’iнами. Рибалки несли в корзинах своi улови – тунцiв, морських вугрiв та iншу рибу. Гендлярi несли огiрки, гранати, часник, рiзнi овочi та фрукти, прянощi, вина, в’язки бубликiв… Чим ближче до базару, тим тiснiше й гамiрливiше на вулицях. Проминувши колони, що були прикрашенi статуями вiдомих мужiв, люд безконечними потоками вливаеться на базарну площу, що й без того вже переповнена. Шум i гамiр оглушливi – базар е базар, i без крику, галасу та штовханини вiн аж нiяк не може обiйтися. Мiж базаровими нишпорять агораноми – базарнi наглядачi, котрi пильнують порядок. Все, що продаеться, знаходиться тiльки у спецiально вiдведених мiсцях для того чи iншого товару. В одних рядах продають хлiб, сир, масло, в iнших овочi та фрукти, у третiх верещать поросята, мекають кози, бекають вiвцi, далi кролi, за ними – виноград, медовi соти, ще в iнших мiсцях можна найняти для приготування обiду досвiдчених кухарiв, а щоб добре iлося й пилося – танцiвниць, якщо немае своiх. Торгували просто неба i лише зрiдка в маленьких будках, сплетених з очерету, – iх неодмiнно прибирали пiсля полудня. Навколо площi – ятки перукарiв, парфумерiв, шорникiв, виноторгiвцiв. За ними – рiзнi майстернi. А за особливим столом сидiли мiняйли (iх називали транедзiтами) i розмiнювали грошi як афiнянам, так i приiжджим, у тiм числi й iноземцям. А на горбi Колона вiльнi люди рiзних фахiв, котрi бажали знайти роботу, бодай на день чи хоч на кiлька годин, пропонували своi послуги. Базар не затихав i на мить, прибував все новий i новий люд, там i тут метушилися раби з голеними головами, миготiли воiни в шоломах, любителiв рiзних видовиськ запрошували до себе заклинателi змiй, дресирувальники тварин, жонглери…

Та ось чулися удари в дзвiн, базар вмить оживав i плив в одному напрямку – у тi ряди, де торгували рибою. Удари у дзвiн означали, що на базар привезли свiжу рибу. А риба – улюблена iжа афiнян, купували ii багато й охоче. А хто не купував, той просто штовхався в юрбi рибних рядiв… Розповiдали, що в одного афiнського фiлософа, котрий жив неподалiк базару, зiбралися мудрецi. Розмова тривала некваплива, спокiйна, все на вiчнi фiлософськi теми. Та ось зненацька почувся удар у дзвiн, що означав: увага, на базар щойно привезли свiжу рибу. Фiлософи на пiвсловi урвали своi мудрi розмови, посхоплювались i, навiть не вибачившись перед господарем, побiгли на рибний базар. Залишився лише один старезний дiд, котрий i далi спокiйно та значущо говорив про фiлософiю Сократа.

– Я радий, що тобi фiлософiя дорожча за якийсь там рибний базар, – сказав старому господар. – Іншi ж, почувши калатання у дзвiн, побiгли, як на пожежу, навiть не вибачилися передi мною…

– Я-ак??! – схопився дiд. – Хiба був удар у дзвiн? На базар привезли свiжу рибу? А я й не чув, бо з слухом у мене… Спасибi, що нагадав, – i старий побiг, навiть не попрощавшися i не вибачившись перед господарем.

В галасливому базарному збiговиську Орiку було легше – забував, де вiн i що з ним. Штовхався в натовпi, прицiнювався до товарiв, забувши, що на головi в нього рабська шапочка кене.

Орiкiв хазяiн закупляв продукти для званого обiду – сьогоднi в нього мали бути гостi. Орiк i ще один раб, засмаглий до чорноти египтянин, покiрно ходили за ним з корзинами i складали все, що купував господар: великих, бородатих вiд водоростей молюскiв, морських iжакiв, вугрiв, креветок, губанiв, окунiв, лящiв. З м’яса – свинячi нiжки, голови, печiнку. Потiм заходили в овочевi та фруктовi ряди, ще в iнших рядах вiн купував сир та мед i насамкiнець найняв на базарi танцiвниць та флейтисток, щоб розважали гостей. Скупившись, пан вiдпускав рабiв додому з покупками, а сам iшов пiд портики, що оточували базар, – погомонiти з друзями та знайомими. Вiталися жестом руки (кланятись не було прийнято, руки тисли лише при клятвах i особливо врочистому прощаннi): «Хайрете[8 - Хайрете – грецьке вiтання, що означае «радуйтесь!»]!» Говорили про погоду, полiтику, фiлософiю, про останнi новини тощо. Так же гречно й прощалися: «Будь здоров!» – «Працюй з успiхом!» – хоч нiхто з них i нiде не працював.

По дорозi додому господар заходив у лавку цирульника, якщо навiть i не потребував його послуг. Лавка цирульника – то одне з найзручнiших мiсць для побачень. Цирульник, займаючись своею справою – фарбував волосся, щоб приховати сивину, голив, робив манiкюри чи натирав волосся пахучим мастилом, щоб швидше росло, – без угаву торохтiв, бесiдував з клiентами, розповiдав новини, сипав дотепами. Його гостi бесiдували i мiж собою – мовчунiв греки не любили. Але i в теревенях необхiдно було дотримуватися пристойностi, iнакше що ж то за бесiда.

Наговорившись i наслухавшись чужих розповiдей, господар повертався додому, снiдав у критому портику чи й у дворi в колi своеi сiм’i, потiм вiдпочивав. Раб приносив цилiндри з кришечками, господар дiставав з них пергаментнi згортки чи й папiруси, вже поточенi червою, читав Гомера або промови знаменитих ораторiв та фiлософiв, твори на iсторичну тему. Не спав, бо надмiр сну, як вважали греки, вкорочував життя. Адже хто багато спить, той мало живе. А життя греки любили, тож витрачати на сон бiльше часу, анiж було необхiдно, не хотiли. Вiдпочивши i почитавши, господар збирався до громадського гiмнасiю, що знаходився на околицi Афiн. Прихоплював з собою раба, так, на всякий випадок, а раптом знадобиться? Цього разу взяв Скута. Супроводжуючи пана, Орiк старався запам’ятати розташування вулиць i – що головне – вияснити, яка з них веде до мiськоi брами. Про те, що з Афiн суходолом нiкуди не втечеш, а щоб повернутися додому чи бодай на узбережжя Захiдного Понту, треба пливти морем, намагався не думати. І все ж вiрилось: тiльки опиниться по той бiк мiськоi брами, так здобуде волю…

Та ось i велика розкiшна будiвля з тiнистим коридором, портиками, лазнями, кiмнатами для вправ, з вiдкритими й закритими коридорами для прогулянок та iгор. Це i е гiмнасiй, без якого вiльнi греки не уявляли свого життя. Орiкiв господар любив вiдвiдувати стадiон гiмнасiю, де збиралися гуляки – участi у змаганнях не брали, а просто спiлкувалися, обговорювали виступи атлетiв. Дiди бурчали: «Хiба тепер атлети? От ранiше були атлети, а тепер… Перевелися в наш час сильнi юнаки…» Тут же точилися полiтичнi чи фiлософськi розмови, нiхто нiкуди не квапився, та й не було потреби квапитись. Плин життя був неспiшним.

Доки господар вiдводив душу в бесiдах, Орiк мусив стояти позад нього. А вже потiм починалося для Орiка найгiрше – набалакавшись, вислухавши всi новини, господар iшов у лазню при гiмнасii. Там Орiк змушений був натирати його оливковою олiею з рiзними пахучими спецiями, а потiм стрiгiлем – бронзовим шкребком – зiшкрiбати все з тiла i поливати пана теплою водою з глечика. Все його ество клекотiло вiд образи й приниження, але мусив терпiти i вдавати старанного й уважного, запобiгливого i смиренного раба. Насамкiнець Орiк витирав розiмлiлого i задоволеного пана, i вони поверталися додому. А втiм, повертався додому тiльки господар, раб його супроводжував.



Дома все було готове до прийому гостей. Греки, як розумiв Орiк, не любили iсти на самотi, тож головним на обiдi був не сам обiд, як бесiди, де кожний мiг i вислухати iншого, i сам у розмовi вiдвести душу.

Коли з’являлися гостi, першими iх зустрiчали раби, роззували – бути взутому в домi вважалося непристойним – мили iм ноги, оббризкували iх пахощами чи й обрiзали нiгтi. Мити ноги гостям – це було таким приниженням, що Орiк, аби стриматись i не видати своiх почуттiв, до кровi прикушував губу. Хотiлося у вiдчаi кинутись на всiх з кулаками й вiдплатити поневолювачам за свое приниження. А натомiсть мусив терпiти i покiрно мити гостям ноги й зрiзати iм нiгтi, терпiти й тодi, коли гостi ногами тицяли йому в лице. Терпiти, адже господар йому вже, здаеться, вiрить, довiр’я треба закрiпити. В iм’я волi.

Спершу гостi проходжувалися по кiмнатах (вiдразу ж поспiшати до столу вважалося нетактовним вчинком), вихваляли меблi, прикраси i, як завжди, високо цiнували витонченi смаки господаря. А вже коли гостi розхвалили в домi все, що там було, iх нарештi запрошували до столу. Господар напiвлежав на ложi, на таких же ложах розташовувалися i гостi, обпираючись лiвим лiктем об подушки. Жiнки (навiть господиня дому) на званих обiдах нiколи не з’являлися, адже вважалося, що розмова мiж чоловiками буде або фiлософською, або чисто чоловiчою i, отже, не для жiночих вух. Тому жiнки збиралися в гiнекеi, де iх чекали фрукти, зацукрованi солодощi i своi, суто жiночi теревенi… Коли всi влягалися на ложах, раби, обходячи гостей з мисками й глечиками, зливали iм на руки, iншi сома тим часом приносили низенькi столики, вже накритi, i ставили один столик на два ложа. Їжа заздалегiдь була подрiбнена на шматочки, тож гостi iли руками, а руки витирали або маленькими шматочками хлiба, випеченими в хлебаносах, або особливим тiстом, котре качали мiж пальцями. На перше були риба i птиця з пiдливою, трохи м’яса i багато овочiв з приправами. Гостi запивали iжу улюбленим напоем афiнян – кiконом – вином, змiшаним з яечним борошном i тертим сиром. Потiм раби вдруге приносили глечики з водою i миски, сполiскували на руки гостям, столи виносили, з пiдлоги змiтали кiсточки та недогризки, а вже тодi вносили iншi столики – з винами i десертом. За десертом зiр i слух гостей тiшили флейтисти й танцiвницi, серед яких було чимало гарних рабинь, котрi своею молодiстю i вродою тiшили зiр гостей. А хто, не втримавшись, щипав рабинь за пружнi стегна чи й за груди – пiд загальне пожвавлення й веселий смiх.

У другiй частинi обiду подавали фрукти, свiжi та сушенi, солоний мигдаль, сир, часник, цибулю, сiль з тмином i пирiжки, випеченi на меду, з сиром i м’ясом. Особливим успiхом в гостей користувався мiттлотос – паштет з протертого сиру, меду i часнику. Ця частина обiду називалася сiмпосiоном, адже на нiй вибирали сiмпосiона, верховоду обiду, котрий мав керувати порядком (де вино, там порядок, як вiдомо, зникав), визначати, скiльки вина пити i в якiй пропорцii: три частини вина на одну частину води. Була й iнша пропорцiя: три частини води на одну частину вина, але таке питво називали «пiйлом для жаб», надто воно було слабким.

Спочатку сiмпосiон узливав вино з словами: «На добре здоров’я», здiймав чашу, трохи надхлюпував з неi i вигукував:

– Солодко пити вино – молоко Афродiти!

– Солодко, солодко! – пiдхоплювали гостi. – Хай завжди нам буде солодко, хай завжди Афродiта радуватиме нас своiм молоком!

З тих, хто чомусь не пив, смiялися:

– Хто п’е саму лише воду, нiчого розумного не створить.

Непитущим сiмпосiон вимогливо казав:

– Або пий, або йди звiдси! Не ганьби нашоi чесноi компанii!

Пили вино, слухали музику i веселi – нудних просто не терпiли – iсторiйки, котрими iх забавляв сiмпосiон, розмовляли. Про все: про Гомера i Сократа, про життя-буття i цiни на базарi, про своi порядки i чужi. Про краi близькi й далекi.

Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують. І хоч сiмпосiон i наголошував, що «перша чаша несе здоров’я, друга – задоволення, третя сон, i пiсля неi треба йти додому», але додому нiхто не квапився. Пили i пiсля третьоi, забувши приповiдку, що четверта чаша приносить грубiсть, п’ята – крик, шоста – безладдя на вулицях, сьома – пiдбите око, восьма – повiстку в суд.








Довго тривае званий обiд, гостi п’ють i бесiдують, п’ють i бесiдують.



Якщо обiд починали ще за сонця, то закiнчували його в нiчнiй пiтьмi… І тому захмелiлих гостей супроводжували хазяйськi раби. Орiку (а йому господар уже довiряв) теж випало вiдвести додому одного п’яненького гостя. Був то похилого вiку чоловiк, маленького росту. Орiк ледве втримався, щоб не сказати старому: «Як не маеш здоров’я, дiду, нащо дудлив вино чашами?» Стримався. Зрештою, це не його клопiт. За воротами, як тiльки-но вони вийшли на вулицю, дiдок ще якось тримався на ногах, хоч i спотикався в пiтьмi. Спершу Орiк пiдтримував дiдка пiд руку, той ще пам’ятав, куди йому йти, але швидко його розвезло, i вiн, заплiтаючись язиком, почав бурмотiти щось нерозбiрливе. На запитання куди йти, тицяв рукою в пiтьму, тицяв у рiзнi боки i поривався спiвати… Ще далi ноги йому зовсiм вiдмовили, вiн упав i захропiв посеред вулицi. Скiльки Орiк не термосив його, п’яний дiд лише бурмотiв щось, виривався i знову вкладався спати посеред вулицi. Зрештою, Орiк звалив старого на плечi i рушив було йти, та вiдразу ж i зупинився: а куди прямувати? Де живе грек, на якiй вулицi? Мiсто вже спало, лише де-де блимали тьмянi вогники та в центрi, здаеться, на агорi хтось ходив iз смолоскипами – певно, нiчна варта. Та ще в пiтьмi горлав п’яний.

Якби дiд i сказав, де вiн мешкае, Орiк все одно, не знаючи до пуття мiста, сам би не втрапив. Розгубившись, вiн завертiвся з дiдом на плечах, не знаючи, в який бiк iти. Дiд за його спиною хихотiв сам до себе i щось вигукував безглузде. Покрутившись, Орiк сплюнув, спустив старого на землю (той вiдразу ж, зручно вмостившись, поклав собi пiд голову обидвi руки й солодко захрiп) i задумався: що робити? А навколо нi душi, тiльки десь далеко скiмлить собака. Повагавшись, Орiк знову звалив старого на плече i хотiв було його вiднести назад до свого пана (хай там старий п’яничка i переспить до ранку), як зненацька гострою стрiлою обпекла думка: вiн на волi! На волi! На волi! До бiлого ранку ще ого-го скiльки ночi, вiн устигне вибратися за мiсто i зникне в полях. І як йому ранiше не спало на думку, стiльки часу витратив задарма, крутячись на мiсцi з п’яним на плечi. За цей час вiн би вже встиг вибратися за мiсто, а там… шукай вiтра в полi!

Не вагаючись, Орiк вiднiс старого пiд стiну, поклав його там i, стримуючи дрож у всьому тiлi, – воля! воля поруч! – кинувся бiгти, та нараз згадав, що вiн у рабському хiтонi й шапочцi кене. Зупинився. Куди тiкати, коли хто не гляне на нього, то вiдразу ж i збагне, що перед ним раб… Повернувшись до старого, Орiк стягнув з нього гiматiй, накинув собi на плечi, а взамiн плаща надiв старому на голову рабську шапочку кене iз собачоi шкури. Оглянувся, тривожно прислухаючись до темряви. У мiстi, як i перше, було тихо, глухо i якось аж порожньо, наче й не жили в ньому люди. Втiкач обережно рушив, прямуючи до головноi вулицi, що вела – це вiн вже добре знав – до мiських ворiт. Кутаючись в чужий гiматiй, що був замалим для нього, йшов тихо, нечутно, тримаючись бiлих стiн, на тлi яких не так рiзко видiлявся в пiтьмi бiлий плащ, йшов i не вiрив собi, що воля так близько. Йшов, а душа спiвала, а душа кричала: вiн на волi! Вiн робить першi кроки волi!




Як ламаються стрiли


– Мiй бог – меч! – пiднявшись на могилу, сказав Атей i вклонився мечу – богу своему, Аресу.

І всi воiни, скiльки iх не було в Гетськiй пустелi, в один голос сказали:

– Наш бог – меч! Йому поклоняемось!

І кланялись мечу, богу своему Аресу, проказуючи:

– Немае бiльшого бога, крiм скiфського бога!

– Істинно так. І нинi, i завжди, – сказав цар i застиг на могилi – високий, худий, грiзний, на бога схожий, гостроносий, з чорними, як сама нiч, очима.

Довге жорстке волосся царя, перехоплене на лобi золотою стрiчкою, ворушилося на плечах, як живе. Летiли степовi вiтри, i розсiкав iх бог-меч Арес. А добре скiфи збiгали на трiбаллiв, слава яка про скiфiв летить у степах. Тож хай затямлять тутешнi племена: скiфи – непереможна сила, скiфи – владики цих краiв, а скiфськi боги – над усiма богами боги. І доки у скiфа на поясi висить меч, а в руках плетениця – вiн для всiх володар. Так було завжди i так буде завжди.

– Арес, – звертаеться цар до залiзного меча. – Ти чуеш синiв своiх, боже? Ти чуеш, як гуде кочовище, славлячи тебе? Ми зiбралися, щоб вiддячити тобi, Арес, за побiду над трiбаллами. Ти, боже, вклав побiду в мечi нашi разючi, у стрiли нашi летючi, тобi, боже, й пiдносимо подячнi жертви. Пий, Арес, солодку кров ворогiв!

Бiля пiднiжжя могили стоять вождi та старiйшини, знатнi мужi, а вже iх щiльним кiльцем оточують воiни, котрi, повернувшись з походу, як весняна вода, залили кочовище. У колi бiля пiднiжжя могили стоять полоненi трiбалли – по одному вiд кожноi сотнi бранцiв. Їх i буде принесено в жертву Аресу. Любить Арес пити ворожу кров, милостивiшим i прихильнiшим тодi стае вiн до синiв своiх. Ворогiв для подячноi жертви скiфському богу вiйни вiдiбрано трое – найвищих, найдужiших.

– Арес?.. Ти чуеш нас, боже?

Далеко в степу лунко iржить кiнь. Стрепенувся цар, збудження пробiгло по скiфах.

– Арес нас чуе, – залунали голоси. – Арес чекае жертви! Арес хоче пити ворожу кров. Напувайте Ареса ворожою кров’ю, вгамовуйте його ненаситну спрагу!

Пiдвели першого полоненого ближче до могили, розтягнули йому в рiзнi боки руки i нахилили голову, що ii з одного маху, хвацько хекнувши, вiдрубав третiй. Пiд обрубок шиi, з якого лилася кров, пiдставили чашу. А тодi сивий воiн, найстарший у вiйську, врочисто пiднявся на могилу з чашею в руках. Чаша була переповнена кров’ю, старий кропив залiзний меч, а всi вигукували:

– Арес!!! Пий солодку кров ворогiв! Пий! Пий! Пий!..

– Пий, та нас не забувай! Як будеш посилати нам побiду, то завжди щедро питимеш солодку кров ворогiв!

В обезголовлених тiл вiдрубували праву руку з плечем, вiдкидали ii подалi в степ, i де вона впала, там i мала залишитися назавжди. А решту полонених трiбаллiв скiфи пiдготували для продажу в рабство – в Афiни та Вiзантiй. Грошi пiдуть в царську скарбницю, за них люди Атея закуплять у грекiв новi мечi для царського вiйська… А потiм було принесено в жертву Аресу коней. Привели iх десять, найкращих, таких, на яких ще не iздили. Пiдводили по одному, путали ноги. Двое скiфiв, ставши позад коня, тягли за довгi вiрьовки, що були прив’язанi до пут, перекидали коня на спину. І ледве вiн з тривожним iржанням падав, як всi простягали руки до могили й кричали:

– О, Арес! Тобi даруемо цього коня!

Накидали петлю на шию тварини, що билась i намагалась встати, вставляли в петлю мiцну палицю i, крутячи ii, душили коня. Ошкiривши зуби, вiн довго хрипiв у передсмертних муках. А вже тодi з жертовноi тварини здирали шкуру, ii та нутрощi несли до жарких багать. В небо бив густий чадний дим, потiм виростав яскраво-слiпучий, але теж чадний вогонь, рiзко пахло смаленою шерстю, горiлим м’ясом – той запах найприемнiший Аресу, збуджено лоскоче вiн нiздрi скiфському богу. Надихаеться Арес диму iз жертовних багать, добрiшим стане до скiфiв.

М’ясо жертовних тварин варили у великих, позеленiлих од часу бронзових казанах. І поки варилося м’ясо, знатнi та можнi всiдалися кожен тiльки на тому почесному мiсцi, яке вiдведено йому особисто. Розташовувалися навколо могили. Пiсля царя, його сина Гелона сiдали сотник та десятськi з особистоi охорони царя – щоб не пустити до владики анi ворога, анi лиха, анi iншоi якоi бiди. Потiм – знатнi iз знатних, вождi та старiйшини, царськi родичi. Першим серед знатних Атеевого царства сидiв маленький, як пiдлiток, з хитро-розумними i завжди усмiхнено-живими очима, аж бiлий од сивини вождь Котiар – радник царя i найближчий сподвижник. До його порад Атей завжди прислухаеться, Котiар вдатний i мудрий на слово, хоч до меча через слабке здоров’я не такий беручкий, як вiйськовий радник, вождь Авхат – дебелий, увесь налитий силою та снагою, червонощокий, бiлозубий, моложавий, хоч i мав уже п’ятдесят, хоробрий вояка i великий любитель жiнок. Ще далi поважно i гречно сидять скiптухи Паралат, Лаксакiс, Савл. Скiптухи – значить залiзоносцi. Вiд iменi царя вони керують краями Скiфii. Знаки високих достоiнств скiптухiв – маленькi сокирки з головками тварин чи птахiв на обушках, а вже за ними – просто вождi та старiйшини родiв i племен, знатнi мужi, сотники i просто воiни, хоробрi з хоробрих, котрi колись отримували з рук царя золотi чашi за свою вiдданiсть i звагу.

Слуги розносили i розносили важкi прохолоднi бурдюки з бузатом, наповнювали чашi – банкет почався.

– Арес! – вигукнув Атей, здiймаючи в напрямку меча на могилi золоту чашу. – П’емо з тобою разом за побiду ясноi скiфськоi зброi!

І всi здiймали чашi в напрямку меча i запрошували бога взяти участь в учтi. А вже тодi пили за царя свого, за Атея, за його ясний розум i хитрiсть превелику, якою вiн перемiг трiбаллiв, провчивши iх, як треба шанувати владик своiх. Трiбалли войовничi, вiйсько мають сильне, i Атей розумiв, що подолати iх можна лише великою кров’ю. А знесилювати свое вiйсько напередоднi битви з iстрiанами (не кажучи вже, що в недалекому майбутньому скiфам доведеться зiткнутися з македонцями) Атей не хотiв. Не раз i не двiчi радився вiн з Котiаром та iншими вождями, сам мiркував так i сяк, а тодi й вирiшив подолати трiбаллiв хитрiстю, а, отже, й малою кров’ю.

Як було задумано, так i здiйснено. Коли скiфське вiйсько на чолi зi старшим сином царя Гелоном i вiйськовим радником Авхатом рушило навстрiч трiбаллам до кряжа, де мала вiдбутися вирiшальна битва, Атей велiв, щоб скiфськi дiди, жiнки та дiти з слугами й рабами непомiтно зiбралися за кряжем. Та не самi, а з табунами коней, гуртами худоби, отарами овець, з кибитками й возами. І ще велiв Котiару, котрий мав повести за кряж скiфський люд, щоб кожний з них тримав у руках – навiть дiти, слуги i раби – по довгiй палицi, схожiй на спис.

І все вiдбулося так, як i задумав Атей.

Як тiльки обидвi сторони, скiфи й трiбалли, приготувалися на рiвнинi до бою й почалися першi сутички, з-за кряжа, здiймаючи хмари пилу, почали виходити довжелезнi валки, прямуючи до скiфського вiйська. Здалеку трiбалли не могли роздивитися, що то всього лише скачуть на конях скiфськi дiти, дiди, жiнки, слуги та раби. Скачучи на конях, вони ще й гнали поперед себе коней, худобу та овець. Трiбаллам здалося, що то на помiч скiфам iде пiдмога, велике вiйсько. Оскiльки ж всi тримали довгi палицi, то здалеку вони були схожi на списи… Занепокоiлись трiбалли, скiфiв перед ними було не менше, як iх, трiбаллiв i, отже, битва мала бути нелегкою, бо скiфи – добрi вояки. А тут ще з-за кряжа йде скiфам велика пiдмога. Розбити Атея з такою допомогою навряд чи вдасться… А скiфи, загледiвши валку, що рухалась до них у хмарi куряви, почали пiдкидати вгору башлики, махали руками й кричали:

– Пiдмога! Пiдмога! До нас з-за Істру прийшло нове вiйсько!

Валцi, що висовувалася з-за кряжа, здавалося, не буде кiнця. Коли трiбалли остаточно переконалися, яке велике вiйсько поспiшае на допомогу Атею, то не на жарт захвилювалися, iхнi ряди вже ламалися, окремi вершники й цiлi загони заметалися сюди-туди. І почали втiкати з поля бою. Спершу невеликi загони накивали п’ятами, потiм бiльшi, а тодi панiка охопила все iхне збiговисько. Хоч трiбалли й були сильними, та нi едностi, нi царя не мали. У кожного роду чи племенi були своi вождi-владики, котрi завжди гризлися мiж собою. А зiйшлися вони докупи лише на час походу проти скiфiв. Вибрали й поводиря, котрий обiцяв iм перемогу й велику здобич. Тепер же, загледiвши, яка пiдмога йде скiфам, вождi гуртом напали на свого поводиря та з криками: «Це ти продався скiфам i заманив нас сюди, щоб, погубивши нас, за допомогою скiфiв стати царем?!», проштрикнули його списами. Нiхто вже й нiкого не слухав, i нiхто вже й нiкому не корився, бо вождi вбачали один в одному суперникiв за верховну владу. І кожний думав: якщо вождi загинуть, влада буде моею. Та й нiкому з вождiв не хотiлося губити свое вiйсько перед такою навалою скiфiв. Трiбаллськi вождi почали розбiгатися, за ними кинулися i iхнi загони.

І тодi скiфська кiннота клином врiзалася в розпорошенi ряди трiбаллiв, розсiкла iх навпiл i почала гнати й добивати охопленi панiкою загони. Переслiдування було кривавим. Кинувшись тiкати, трiбаллськi загони втратили зв’язок мiж собою, скiфи iх оточували i по черзi знищували. І гналися, гналися за втiкаючими, захоплюючи iхнiх коней, обози, гурти худоби та рiзне збiжжя. До вечора з трiбаллами було покiнчено, i всюди на рiвнинi лежали трупи людей та бiгали конi без вершникiв. Почувши про повний розгром iхнього вiйська, племена трiбаллiв почали знiматися з насиджених мiсць i тiкати на пiвнiч i на захiд. Панiка охопила степи. Рятуючись вiд Атея, трiбалли пiшли з нижнього Істру, а iхнi землi захопили скiфи.

Ось чому скiфи славили мудрiсть та хитрiсть свого царя.

Атей сидiв на червоному, аж вогнистому чепраку, пив бузат i не хмелiв. Сидiв рiвний, високий, гостре сухе лице його непроникливе, чорнi очi повнi блиску, брови насупленi.

Тiеi весни виповнилося Атею дев’яносто лiт!

Це ж треба стiльки прожити у свiтi бiлому! Кривавих битв в Атея було не менше, як лiт, а бач, уцiлiв, хоч з його однолiткiв, з тих, з ким вiн колись починав топтати першу свою стежку в степах за Борисфеном, вже нiкого немае на цiй землi. І половини його довгого вiку не прожили Атеевi однолiтки: хто в сутичках полiг, хто своею смертю помер, бо який там вiк у скiфiв – сорок – п’ятдесят – шiстдесят лiт, i днi твоi вичерпанi у цьому свiтi. А ось Атей два скiфськi вiки живе. І нiчого, мiцний, наче степове дерево, котре як не шарпають буревii, як не гнуть до землi, як не намагаються вирвати з корiнням, а воно стоiть наперекiр усьому. Ось так i Атей. Вiн i в дев’яносто лiт до семигирлового Істру прийшов, трiбаллiв розбив, з iстрiанами збираеться воювати, на саму Македонiю скоса поглядае, з греками зв’язки налагоджуе – нi битви йому нiпочiм, нi роки. Не iнакше, як скiфськi боги, а найперше Папай та Арес, оберiгають владику вiд залiза й трутизни, вiд злого ока й хвороби, оберiгають та ще й вiку йому доточують.

Дев’ять десяткiв Атею, а глянеш на царя – не даси йому його ж лiта. У чорнiм цупкiм волоссi, що аж на плечi спадае – анi сивинки. Смагляве, туго обтягнене задубiлою шкiрою лице, худорляве, злегка видовжене, очi теж великi й гострi, нiс великий i гострий. І коли насупиться цар, то здаеться, що в очах його нуртуе гроза i спалахують блискавки. І сам вiн худий, жилавий, високий та мiцний, йде легко, нечутно i м’яко, наче до здобичi пiдкрадаеться. Шiстдесят весен тому, тридцятирiчним став вiн царем i звiдтодi мiцно тримае в руках Золоту Вуздечку Скiфii. Славетний i багатий цар Атей, недарма ж вiн носить титул Батька усiх скiфiв. Родовiд свiй царський веде вiд родичiв самого Іданфiрса, котрий колись перемiг перського царя i цим здобув славу на вiки. А родовiд Іданфiрса починаеться вiд царя Спаргапiфа, який повернув скiфiв з Азii в степи мiж Танаiсом та Борисфеном. Родоначальником же Спаргапiфа е сам Геракл. Тож i виходить, що рiд Атея – божественний рiд. Дiди, прадiди, пращури i прапращури Атея споконвiку, звiдтодi, як у степах свiтить бог-сонце Гойтосiр, належали до знатних скiфiв, до тих, котрих згодом буде названо царськими – найкращими, найчисленнiшими вiльними скiфами, або ще – справжнiми скiфами, котрi стояли над усiма iншими племенами владиками i повелителями. У тi далекi первiснi часи найзнатнiших i найславетнiших скiфiв було трое племен, вони склали едине вiйсько, хоч i мали кожен свою територiю i своiх вождiв. Так i повелося звiдтодi, що скiфами неодмiнно правили три царi – по кожному з тих трьох первiсних племен. І хоч один з них завжди був старшим, владикою Скiфii, але всi вони мали своi вiйська, своi краi, якщо хотiли, не корилися один одному. Так було i за часiв славетного Іданфiрса. І тiльки Атей, ставши спершу одним з трьох царiв, потiм старшим царем-владикою, забрав владу в своi руки i зробився единим царем Скiфii, а племена об’еднав пiд своею орудою. Ранiше над трьома вождями-царями стояла Рада вождiв та старiйшин, а над ними ще були народнi збори – Рада усiх скiфiв, що могла усувати одного царя i вибирати iншого з царського роду, вона ж визначала, з ким воювати, куди походом iти. І рiшення приймалися не вiд iменi царя, а вiд iменi усiх скiфiв. А ось Атей, взявши владу в своi руки, скасував i Раду вождiв та старiйшин, i навiть саму Раду усiх скiфiв. Все, що йому треба було рiшати, вирiшував сам, нi в кого не питаючи згоди i права. І звiдтодi i впродовж шести десяткiв лiт владарюе вiн над скiфами, як живий бог на землi. Знаний вiн i в степах мiж Танаiсом та Істром, i по цей бiк Істру у землях гетських, фракiйських, трiбаллських аж до самоi Македонii. Знають його i греки у своiх мiстах-полiсах на узбережжi Акшайни. Знають i остерiгаються владики скiфiв. Коли Вiзантiй спробував було зашкодити торговим iнтересам скiфiв на свою, звичайно, вигоду (перешкоджав Гераклеi, котра возила у Скiфiю товари), то Атей лише посварився пальцем на вiзантiйцiв.

«Цар скiфiв Атей народу вiзантiйцiв.

Не шкодьте моiм прибуткам, щоб моi кобилицi не пили вашоi води».

І все. Цього було досить. Вiзантiйцi бiльше не прищемлювали iнтереси Атея. Бо знали: Атей може кинути летючу кiнноту аж до Боспору Фракiйського, i нiхто його не зупинить.

І македонський цар, наймогутнiший у тих краях пiсля Атея, через своiх послiв передав йому свое шанування:

«Цар Македонii Фiлiпп, Атею i народу скiфському – радуйтесь! Бажаю з царем Атеем i народом скiфським в мирi та доброму сусiдствi жити».

Ось так. Сильнi слабакам таких послань не пишуть. Сильнi шлють такi послання тiльки сильним, рiвним собi. Бо Фiлiпп пам’ятае, як допомiг йому Атей, коли вiн, Фiлiпп, ходив проти фракiйського царя Кетрiпора. Македонець тодi захопив мiсто Кренiди i збудував там свою фортецю. Одночасно вiн захопив золотi фракiйськi рудники бiля гори Пангеi й заходився карбувати з фракiйського золота власну монету – золотий статер, котрий прозвали в македонському, грецькому та перському свiтах «фiлiппiком» i котрий нарештi перемiг на ринках золотий перський дарiк. Фiлiпп i Атею прислав у дарунок шкiряний капшук золотих своiх монет. На одному боцi жовтого кружала була зображена голова Аполлона з лавровим вiнком, а на зворотi – колiсниця з двома кiньми, тими царськими кiньми, котрi перемогли на Олiмпiйських iграх в Олiмпii року 756-го.

Хвастав македонець у своему посланнi:

«Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не увiйшов осел, навантажений золотом».

Атей тiльки подивувався мудростi молодого македонця. Справдi-бо: вiйсько вiйськом, а золото свое робить. Та й стосунки з сусiдами за допомогою золота можна швидше налагодити, анiж з допомогою вiйськовоi сили.

Не було у скiфiв власних монет, карбувати iх не додумався жоден цар до Атея. А втiм, може, i час у Скiфii ще не настав для власних грошей. Атей же, вийшовши на простори до грецьких мiст, вiдчув: без власних грошей йому не обiйтися. І торгiвлю з греками треба було пожвавити, i просто стосунки змiцнити. Допоки ж його люди користуватимуться чужими золотими кружальцями? У скiфiв сила. А де сила, там мусять бути i своi золотi монети. Бо недарма ж македонець так мудро сказав: «Вiйсько вiйськом, а ще немае у свiтi такоi фортецi, у яку б не зумiв увiйти осел, навантажений золотом». Не хотiв Атей нi в чому поступатися перед македонським царем, котрий, уявивши себе найсильнiшим у македонському та фракiйському свiтах i навiть у грецькому! – намагався взяти верх i над скiфами. Атей вважав, що вiн у тих краях сильнiший за македонця, в крайньому разi – рiвний йому. І якщо македонець карбуе своi монети, то Атей пасти заднiх не збираеться.

Через довiрених грекiв зв’язався з монетним двором Гераклеi, i звiдти приiздив до нього грек-карбiвничий, довго бесiдував з Атеем, випитуючи, якими той уявляе своi грошi та що на них вiдобразити, щоб було найхарактернiшим для Скiфii. От Атей i сказав йому:

– І думати-гадати не треба, бо Скiфiю без скiфа з луком на конi й уявити не можна.

Карбiвничий змалював голову Атея, багато малював скiфiв з луками на конях, а через кiлька днiв показав царю навощену дощечку iз зображенням майбутньоi монети: на однiм боцi голова Геракла, а на другiм скiф з довгим волоссям, вусатий, бородатий, на конi з лука стрiляе. Коли коня рiзко зупинити на всьому скаку, вiн злегка присiдае на заднi ноги, викинувши переднi. В такому положеннi вiн на якусь мить непорушно застигае на мiсцi. Ось ця миттевiсть е найзручнiшою для вершника, щоб пустити стрiлу. Це й збирався вiдтворити на монетi грек-карбiвничий. Скiф на конi – то сам цар Атей. Зодягнений вiн, як i всi скiфи, в куртку (спереду поли довгi, позаду короткi), в шкiрянi штани, взутий в гостроносi сап’яновi чоботи. Той скiф (Атей) озброений луком, злiва на боцi в нього висить горит. І напис: ATAIA?.



Цар уточнив деякi деталi i схвалив задум карбiвничого, сказавши йому коротко:

– Як намалював на воску, так i на золотi роби! Та постарайся, щоб моi грошi були кращими за македонськi.[9 - В нумiзматичнiй лiтературi на сьогоднi описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спецiалiсти, перша серiя монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеi Понтiйськiй в 364—345 роках, а друга (з головою Артемiди) в 345—339 роках.]

Грек поiхав у свою Гераклею, i по якомусь часi люди з Гераклеi привезли Атею золотi монети, блискучi, осяйнi – першi скiфськi грошi, а ще мiднi i срiбнi. Атей залишився задоволений монетами.

– Треба пошвидше обрадувати македонця, – буркнув насмiшкувато i вiдiслав iз своiми людьми в Пеллу, столицю Македонii, шкiряний капшук золотих своiх монет з головою Геракла на однiм боцi i скiфом, котрий стрiляе з лука на конi, та написом «АТАІА?» на другому. Ще й велiв передати гоноровитому македонцю таке послання:

«Атей, цар Скiфський, Фiлiппу i народу македонському. Якщо цар Фiлiпп вiдчуватиме брак коштiв, то Атей може його виручити».

Кажуть, що Фiлiпп, прочитавши послання, спалахнув.

– Скiфський цар прирiвнюе себе до мене! Ба, навiть вище себе ставить! Не iнакше, як скiфський лис вiдчув силу або затiвае щось на шкоду Македонii.

І тим зiгнав злiсть, що велiв золотi монети скiфського царя вiддати своiм слугам, мовляв, на iнше вони й не придатнi. Слуги несказано порадiли, а сам Фiлiпп, трохи охолонувши, замислено мовив:

– Час розсудить, хто з нас сильнiший. Одне лише певно знаю: не вживемося ми з скiфами у цих краях!

Це розумiв i Атей, тож завчасно готувався до вирiшального герцю з Македонiею. І герць той, як вiдчував Атей, вже не за горами. Зараз Фiлiпп зайнятий вiйною з греками, але тiльки вiн досягне свого в Елладi, так i зiткне меч iз скiфським. Обставини до цього змусять македонця. Про яке його панування в Грецii може бути мова доти, доки за спиною в нього залишатимуться сильнi скiфи? Час – спiльник Фiлiппа, македонський цар лише п’ятий десяток розпочав, а ось Атей достатнього часу вже не мае. Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт, третього життя не буде, а те, що е, треба достойно завершувати. Роки йшли вже останнi, це Атей теж розумiв. Останнi ж його роки припали на час створення могутнього Македонського царства, стрiмкого злету Фiлiппа як полководця i державного мужа. Трудно буде Атею змагатися з Фiлiппом. У повного сил i здоров’я македонця ще життя та життя попереду, все iз задуманого можна встигнути звершити, якщо слiпий випадок не стане на перешкодi, а на що розраховуе, на що сподiваеться вiн у дев’яносто лiт? А треба встигнути, будь-що встигнути. Удвох iм – Македонii i Скiфii – не вжитися мирно у цих краях: Скiфiя не потерпить на своiх кордонах могутню Македонiю, а Македонiя, в свою чергу, не потерпить на своiх кордонах могутньоi Скiфii. Вiн прибере ii з дороги, тож треба не прогавити час i першому нанести удар. І нанести ранiше, нiж Фiлiпп завоюе грекiв, бо тодi його не дiстанеш. Для вирiшального герцю треба мiцно утверджуватися в пониззi Істру, стати господарем цих неспокiйних краiв, вгамувати i покорити тутешнi племена. Фракiйцiв та гетiв вiн уже усмирив, трiбаллiв вигнав геть, а ось з iстрiанами не просто. Істрiани не хочуть коритися скiфам, сутички з ними не минути. І ще турбував Атея його старший син i спадкоемець Гелон. Якщо боги покличуть Атея до себе, чи зумiе Гелон утримати Скiфiю в руках, чи не спалахне розбрат, як ото у фракiйцiв?

– Сину мiй i спадкоемцю! Вождi моi, старiйшини, знатнi iз знатних, воiни, скiфи! – починае цар, i вщухае гул голосiв, всi вiдставляють чашi, повертають голови до Атея, шанобливо iх схиляють. І шанобливiше за всiх схиляе голову Гелон, готовий ловити кожне слово батька-царя. – Хочу вам дещо повiдати. Менi дев’яносто лiт, можливо, скоро боги заберуть мене до себе. (В очах Гелона нiби майнула iскорка надii.) Як владнаю вiдносини з Фiлiппом, так i пiду з цього свiту. І вам, скiфи, залишу Скiфiю. Тобi, сину мiй i спадкоемцю, вам, вождi та старiйшини, вам, знатнi мужi, вам, скiфи, залишу я Скiфiю!

– Не залишай нас, царю, – залунали голоси, i голоснiше за всiх вигукував Гелон. – Не роби нас сиротами, Батьку!

– Що ми зможемо без тебе? Ми – простi смертнi, – басовито вигукував Авхат.

– Так, так, що ми зможемо без тебе? – повторювали Паралат, Лаксакiс i Савл, а за ними iншi вождi, знатнi i можнi. – Не роби нас сиротами, Батьку!

І тiльки Котiар мовчав. Скiфський мудрець думав: шкода, якщо боги заберуть Атея, без нього i справдi тяжко буде Скiфii та ще в такий час. Але чого варте те царство, котре не зможе жити без старого царя? І ще думав: який жаль, що так рано пiшов iз свiту цього молодший царський син Орiк, ось хто повiв би далi Скiфiю пiсля Атея…

– Голови вашi сивi. А коли, крiм сивини, в головах маете ще дещо – сиротами не станете, – вже насмiшкувато говорив Атей. – Залишу вас не без царя. Син мiй Гелон буде правити Скiфiею, вiн жде – не дiждеться цiеi митi. А ви, мужi моi, будете йому допомагати. Ось тодi нiяка бiда не посмiе загрожувати вашим головам. Тож молю богiв i вас, мужi знатнi, щоб у мирi жили, як мене не стане, у злагодi – в iм’я Скiфii. А житимете в злагодi – буде й Скiфiя в силi. Будете гризтися мiж собою вовками – вовками завие i Скiфiя. Розбрат – то найстрашнiше зло в царствi. Ви думаете, чого ми сильних фракiйцiв так легко подолали? Бо в iхньому царствi немае згоди i миру, тому iх терзають чвари, як собаки падло. І в трiбаллiв не було едностi, тож i не зумiли проти нас устояти. І в гетiв немае едностi, кожний вождь iхнiй в царi цiлить. Тому й гети для нас слабаки. А ось Македонiя едина, Фiлiпп згуртував ii, всi пальцi македонськi в один кулак стис – ось чому Македонiя для нас небезпечна. Найнебезпечнiша з усiх сусiдiв. І Фiлiпп молить богiв, щоб тi послали нам чвари й розбрати, а тодi вже вiн легко Скiфiю здолае i приеднае вiльних синiв степу до свого царства.

Бiля Атея лежить на червонiм чепраку пучок оперених стрiл, перев’язаних ремiнцем iз сирицi. Взяв його цар, потримав у руцi i зненацька простягнув пучок синовi.

– Переломи!

Широкоплечий i дужий Гелон взяв у своi чималi ручища пучок стрiл, посмiхнувся – що ж тут, мовляв, хитрого? – а переломити стрiли не здужав. Засопiв, насупився, нi на кого не дивлячись, але як не силкувався, як не кректав крiзь стиснутi зуби, а так нiчого й не мiг вдiяти з пучком. І спалахнули в його душi гнiв i образа на батька: навiщо вiн це затiяв? Щоб на очах у всiх знатних скiфiв знеславити сина свого?

Посмiхнувся Атей у вуса, пучок стрiл у сина взяв, хотiв було подати його Котiару, але передумав – хитрого i кмiтливого Котiара на слизькому нiколи не застукаеш, передав пучок Авхату.

– Переломи ти, вождь!

Широке, щокасте лице Авхата приемно почервонiло, а його великий нiс нiби набряк. Другий радник Атея простягнув дебелу загрубiлу руку, легко взяв пучок стрiл, гекнув, сподiваючись з ходу переломити пучок, але, як i в Гелона, в нього теж нiчого не вийшло. Тодi Авхат, ще дужче почервонiвши, спробував було переломити пучок через колiно, потiм притискував його лiктем до боку, а другою рукою гнув, i все марно. Зрештою, з червоного вiн став бiлим, на лобi виступив пiт. Вождi, спостерiгаючи за його марними зусиллями, спершу посмiхалися, а далi вже вголос почали реготати. Та Авхат вирiшив хоч словом влучним зам’яти свою безпораднiсть. З поклоном повернувши Атею пучок, вiн сказав, дещо навiть не без улесливостi:

– Це свiдчить, що я простий смертний, i царськi стрiли менi непiдвладнi.

– Ти не переломиш пучок i своiх стрiл, – гмикнув Атей насмiшкувато. – Хто ще з мужiв моiх зламае пучок стрiл? Може, ви, скiптухи?

Але нi Паралат, нi Лаксакiс, нi Савл, хоч як не силкувалися, а не виконали волi царя. Ламали i не змогли переломити пучок iншi вождi та воiни, останнi були молодими, дужими, але й вони зазнали невдачi. Вiдлягло трохи в Гелона з душi – не вiн один такий.

– Не переломите стрiл, хоч кожний з вас i сильний, i дужий, i легко перерубуе ворожi костi, а коня найлютiшого на скаку може однiею рукою зупинити, – сказав Атей i ворухнув пальцями, щоб йому пучок стрiл повернули.

– А чому не переломите? – запитав, коли пучок знову був у його руках. – Та тому, що стрiли не кожна сама по собi, а всi разом, в однiй зв’язцi. Ось чому iх неможливо переломити.

Висмикнув стрiлу з пучка i легко, мiж двома пальцями переломив ii. Потiм висмикнув другу – хрусь! І третю переломив, i четверту, i п’яту… Древка стрiл так i хрупали мiж його кiстлявими пальцями. Переломивши останню стрiлу з пучка, Атей вiдкинув iх геть i гостро глянув на спантеличеного сина свого.

– Бачив? Запам’ятав побачене?

– Запам’ятав, Батьку!

Глянув цар на вождiв, на старiйшин, на знатних мужiв та воiнiв, на всiх скiфiв.

– Бачили?

– Бачили, Батьку, – вiдповiли всi разом.

– Запам’ятали?

– Запам’ятали, Батьку!

– Ось так, як я переламав поодинцi стрiли з пучка, так i вас поодинцi здолають вороги.

І збагнули скiфи мудрiсть свого царя, бо що ж тут не збагнути. Просто все i – запам’ятовуеться.

– Доки я живий, Македонiя Скiфiю не здолае. І доки ви пiсля мене триматиметеся один одного, Македонiя вас теж не здолае. Нiхто вас тодi не здолае! Тож пам’ятайте про це. Я не вiчний. Два життя прожив, а чи дадуть менi боги ще й трете – не знаю.

«Он чого забаг – третього життя, – з ненавистю думав Гелон, хоч i дивився на батька з шанобливою вiдданiстю. – Це ж треба, га? Не iнакше, як зiлля чаклунське п’е, тому живе й живе. І мене переживе, як пережив уже всiх своiх синiв…»

Атей здiйняв чашу.

– Тож вип’емо, скiфи, за еднiсть! За те, щоб нас нiхто й нiколи не поламав поодинцi!

І пили скiфи за еднiсть. І пив з ними Гелон за еднiсть i вiддано дивився на батька, як на живого бога. І чим вiдданiше дивився на батька, тим розпачливiшими i похмурiшими ставали його думки: не пережити йому батька, не бачити скiфського царства. Недарма ж батько про трете життя згадуе, житиме ще i житиме. З iстрiанами збираеться воювати, з македонцями… І хто знае, кого боги першим покличуть до себе: батька в дев’яносто лiт, а чи його у п’ятдесят?.. Невже йому, Гелону, до кiнця днiв своiх ходити у спадкоемцях царя? І на той свiт пiти спадкоемцем?

І в душу Гелона вповзала чорна нiч…




Частина друга





Пелла, столиця Македонii


Антiпатр був одним з найближчих радникiв, довiреною особою i другом македонського царя. Фiлiпп цiнував Антiпатра i як полiтика, i як державного мужа, на котрого завжди i за будь-яких обставин можна покластися i завжди бути впевненим: Антiпатр нiколи не пiдведе. Служив ще попередньому царю Пердiцi ІІІ, в порiвняннi з Фiлiппом був уже зрiлою людиною, тертий та м’ятий i в життi, i в iнтригах та чварах двiрцевоi знатi, де вiн теж користувався чималим впливом. Якщо цар любив iз своiми гетайрами гульнути i гульнути добре, коли хмiльна, розвесела нiч за банкетним столом змiнювала такий же день, а день – нiч, Антiпатр майже не вживав вина. За банкетним столом iх – царя та його найближчого радника i праву руку – ще не бачили нiколи: в той час як цар банкетував, втрачаючи дням i ночам лiк, чи вiдсиплявся пiсля гульок (це коли не воював), Антiпатр залишався тверезим i не спав – був на сторожi царства. Може, тому Фiлiпп i гуляв бувало по кiлька дiб пiдряд, знаючи, що на випадок чого тверезий Антiпатр постiйно напоготовi.

Пiдтягнений, завжди свiжий i бадьорий, стрiмкий i легкий на ходу, з розумними i хитрими очима, що так молодо блищали, Антiпатр був повною протилежнiстю своему царю. Якщо Фiлiпп при всiй своiй розсудливостi, хитростi, пiдступностi та винахiдливостi все ж iнодi гарячкував (тодi в ньому з’являлося щось хлоп’яче, задерикувате i вiдчайдушно ризиковане), то Антiпатр не втрачав землi пiд ногами i спокiйною помiркованiстю гасив зайве збудження молодого царя чи стримував його вiд поспiшних, необдуманих вчинкiв. Тож Фiлiпп без поради зi своiм радником i другом не приймав жодного рiшення, яким би воно не було, дрiбним чи значним. До всього ж Антiпатр зарекомендував себе зрiлим полiтиком i дипломатом, особливо в стосунках з греками. Еллiнська культура йому була близькою. Радник пiдтримував дружнi вiдносини з грецькими фiлософами i навiть сам писав книги. Будь-коли, вдень чи вночi запитай його, що зараз твориться в еллiнському свiтi та його полiсах, Антiпатр без затримки дасть точну й вичерпну вiдповiдь i порадить, як краще царю триматися у вiдносинах з греками. Добре знав Антiпатр i складну ситуацiю на схiдних кордонах царства, бо мав вiрних людей серед фракiйцiв, гетiв та iнших племен, виявляючи цим Фiлiппу неоцiненну послугу. Недремно i насторожено слiдкував царський радник i за рухом скiфiв в пониззi Істру та в Гетськiй пустелi. Фiлiпп був певний: його раднику вiдомий кожний крок скiфського владики Атея. І коли цар отримав тривожне донесення iз схiдних кордонiв царства, то вiдразу ж послав гiнця за Антiпатром.



Антiпатра викликали не в пишну тронну залу македонських царiв, а в маленьку потаемну кiмнатку, вхiд до якоi завжди чатували гетайри, i де Фiлiпп любив усамiтнюватись, коли мав над чимось крiпко подумати. Там же вiн приймав i радникiв, якщо справа була великоi державноi ваги i не пiдлягала розголошенню. Кiмнатка добре знайома Антiпатру, вузька, без вiкон, з кiлькома свiтильниками – бронзовими лампами. Пiд стiною ложе, заслане ведмежим хутром, поверх якого кинута овеча шкура (цар iнодi й спав там, по-простому, по-похiдному), посеред кiмнати стояв мармуровий столик з позолоченою скринькою для особливо важливих справ, на чолi столика стояв широкий стiлець з високою спинкою та позолоченими пiдлокiтниками у формi лев’ячих голiв, а збоку – простий стiлець для радника. Бiльше у кiмнатцi не було нiчого.

Коли Антiпатр пiдiйшов до потаемноi кiмнатки, ефеб[10 - Ефеб – юнак з аристократичного сiмейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо.] в шоломi з гребенем, в голубiй тунiцi й блискучих мiдних латах, з коротким мечем на стегнi, упiзнавши прибулого, стукнув калаталом у бронзовий щит, що висiв бiля дверей. Посторонившись, жестом з напiвпоклоном запросив радника зайти. Антiпатр переступив порiг. Цар у бiлоснiжному вовняному гiматii стояв бiля столу i щось перебирав у скриньцi – певно, тiльки-но зайшов.

– Хайрете! – привiтався Антiпатр.

– Хайрете! – не обертаючись, вiдповiв цар, все ще порпаючись у скриньцi. Та ось вiн, певно, знайшов у нiй те, що шукав, ляснув у долонi, i тiеi ж митi вбiг служка. Фiлiпп повiв плечем, служка, пiдбiгши, став навшпиньки, зняв з царя гiматiй i нечутно зник. Лишившись в хiтонi, цар полегшено зiтхнув, сiв у свое крiсло i жестом запросив сiсти й радника. З похмiлля Фiлiпп почував себе негаразд, облизував сухi губи, вiдчуваючи у всьому тiлi спустошливу втому. Чорна пов’язка на лiвому оцi зсунулась, видно було розсiчену брову i темну очну западину – око Фiлiпп втратив рокiв з п’ятнадцять тому пiд час штурму Мефони. (Вiн тодi оглядав осадну технiку, що ламала оборонну стiну, стрiла, розсiкши брову, вп’ялася йому в око.) Потягнувшись до хрускоту в суглобах, цар тихо застогнав крiзь стисненi зуби i глянув на радника. Той сидiв, як завжди, свiжий, бадьорий, з ясними, чистими очима й рум’яними щоками.

«Вiн наче молодiе з вiком», – не без заздрощiв подумав цар.

Ляснувши в долонi, велiв служцi принести холодного пива. Служка поспiшно зник i тiеi ж митi й з’явився, обережно, якось аж врочисто несучи у витягнених руках два великих запотiлих кухлi. Поставивши на стiл, застиг зi схиленою головою, але тiльки цар махнув рукою, зник.

Фiлiпп показав раднику на один з кухлiв.

– Дякую, – як завжди чемно ухилився Антiпатр i додав з дещо осудливими нотками в голосi (з усiх радникiв лише вiн один зважувався, щоправда, легко дорiкати царевi частими випивками): – Так рано пити?

– Не рано, а вже пiзно, – весело одказав цар, збуджуючись при виглядi кухлiв з пивом. – Гуляли всю нiч… – зiтхнув i додав рiшуче: – Все! Годi з гульками, завтра iду до вiйська. Парменiон тримае в облозi Перiнф, але щось там забарився. З Перiнфом треба кiнчати пошвидше i братися за Вiзантiй.

Залпом спорожнив кухоль, полегшено зiтхнув, тильним боком долонi утер губи та вуса, пробiг пальцями по бородi i одним оком – гострим та зiрким i вже прояснiлим вiд пива, – глянув на радника.

– Що ти скажеш про Атея, скiфського царя?

– Пiсля царя Іданфiрса, котрий правив Скiфiею бiльш як пiвтораста рокiв тому i тодi ж розбив персiв, вигнавши зi свого краю царя Дарiя, Атей другий такий вдатний цар Скiфii.

– Я теж переконаний, що вiн – вдатний цар. І думаю про це з неспокоем, – Фiлiпп допив другий кухоль, з шумом перевiв подих, тильним боком долонi утер губи та бороду i, здаеться, й зовсiм збадьорився. – Але якщо Іданфiрс все свое життя залишався в степах бiля Борисфену, то його далекий нащадок Атей вiдчув, що йому тiсно в старiй Скiфii. Вiн розширив царство за рахунок фракiйських та гетських земель, дiстався до пониззя Істру i загрожуе грецьким мiстам. Довгi роки Атей був нашим спiльником та й зараз ним е. Але я певен, що в своiх потаемних задумах цей хитрий скiфський лис не бажае нам добра. І тим бiльше могутностi. Сильна Македонiя його непокоiть, вiн постараеться зробити все вiд нього залежне, щоб Македонiя не стала могутнiм царством, повелителькою iнших народiв.

Скiфський спiльник непокоiв Фiлiппа вже не перший рiк. Укрiпившись в пониззi Істру, Атей тримаеться там господарем, гети вiдходять, уступаючи своi землi прийшлим кочовикам, скiфське царство мiцнiе. Нiхто з тамтешнiх племен i фракiйцi теж не в змозi протистояти проникненню скiфiв на захiд i на пiвдень. А сильних сусiдiв на околицях свого царства Фiлiпп не терпiв, це, зрештою, було просто небезпечно, адже такий сусiд iз спiльника може легко стати противником. До всього ж Македонiя почала наступ на грецькi полiси, захоплюючи мiста й посилюючи свiй вплив на еллiнiв, i мати у себе в тилу войовниче скiфське царство було небезпечно. Греки можуть звернутися до скiфiв за допомогою, i Атей, щоб послабити Македонiю, вдарить Фiлiппу в спину.

Фiлiпп дiстав зi скриньки шкiряну трубочку (печатка була зiрвана i трималася на однiм шнурку), витягнув з неi сувiй папiрусу, потримав його в руках, нiби зважуючи.

– Щойно екзiтазiс[11 - Екзiтазiс – особа, котра вiдала донесеннями вивiдувачiв в Македонському царствi.] передав це донесення вивiдникiв iз схiдних кордонiв, з гирла Істру, – сказав i, не розгортаючи згорток папiрусу, кинув назад у скриньку, певно, знав його вже напам’ять. – Моi люди повiдомляють: Атей розбив сильних трiбаллiв i нинi святкуе перемогу та здiйснюе жертви своему богу. Трiбалли войовничi, я покладав на них надii, але й вони не зумiли протистояти скiфам. Атей i сильнiший за них i, що небезпечно, хитрiший. Вивiдники також доносять, що скiфський лис непомiтно готуеться до вiйни з iстрiанами. Якщо вiн i iх розiб’е, то войовничiшого народу за скiфiв у тих краях не буде.

– Моi люди i мене повiдомили про перемогу Атея над трiбаллами, – сказав Антiпатр.

– Я знаю, що ти теж все знаеш про подii на схiдних кордонах царства, – Фiлiпп вiдкинувся на спинку крiсла, поправив пов’язку на оцi i, зненацька хитнувшись, налiг грудьми на стiл, пильно вдивляючись в радника единим оком, наче свердлячи його. – Тому й покликав тебе для ради. Ще раз повторюю: мене непокоять скiфи. Сьогоднi… нi, завтра Атей стане нашою загрозою на сходi. Маючи такого сусiда, Македонii важко буде панувати над фракiйцями та греками. І перемога Атея над iстрiанами в майбутнiй вiйнi зовсiм не бажана. А раптом Атей укладе за нашими спинами союз iз фракiйцями? Чи з греками? Зрештою, це в iнтересах грекiв перетягти скiфське вiйсько на свiй бiк.

Антiпатр кивнув на знак згоди iз словами царя i обережно сказав:

– За тими вiдомостями, що доходять до мене, греки, а точнiше, Афiни випустили iз свого зору скiфiв в пониззi Істру. Це iхнiй великий прорахунок. Але Демосфен, – Фiлiпп, почувши iм’я свого затятого ворога, насторожився, – Демосфен, кажу, може напоумити спiввiтчизникiв використати скiфiв у боротьбi з нами. Демосфен на все здатний.

– На жаль, – зiтхнув цар. – І навiть золотом його не вдаеться пiдкупити. Чи ж не персам вiн продався?

– На персiв вiн якраз i сподiваеться.

– Жаль, що ми його не перетягли на свiй бiк. Демосфен вартий цiлоi фаланги. Коли б його не було у грекiв, все для нас стало б значно простiшим.

– Я поклявся знищити Демосфена, – без пафосу, спокiйно мовив Антiпатр. – І зроблю це неодмiнно, iнакше, клянусь Гераклом, i жити не варто на цьому свiтi!

– Я тобi вiрю, друже, – цар помовчав, щось розмiрковуючи, а тодi швидко сказав: – Перш нiж розпочати штурм Вiзантiя, я твердо мушу знати: хто такий Атей? Наш спiльник, як i ранiше, чи скритий ворог? Чи залишиться вiн у пониззi Істру, чи раптом прийде вiзантiйцям на допомогу, адже наше послаблення було б йому на руку.

– Поки що Атей незадоволений вiзантiйцями, котрi шкодили донедавна скiфським торговим iнтересам. Вони перехоплювали купцiв, котрi прямували в Скiфiю. І нам, аби перешкодити можливому зближенню скiфiв з вiзантiйцями, треба пiд виглядом вiзантiйцiв пошарпати купцiв, якi прямуватимуть в пониззя Істру. Атей тодi розiзлиться проти вiзантiйцiв i кине на них свое вiйсько.

– Ця думка варта уваги щонайпильнiшоi, – схвально сказав цар. – Зроби так, як задумав. Пiд виглядом вiзантiйцiв вчини напад на купцiв.

– Я вже готую для цього кiлька загонiв, – мовив Антiпатр. – Ставши ворогом вiзантiйцiв, вiн залишиться твоiм другом. Або – майже твоiм другом.

– Майже! – сердито вигукнув цар i поправив чорну пов’язку на оцi. – Але майже друг – це не друг! Та i який Атей менi друг? Вiн мрiе аж до Балкан поширити свою владу, а я мрiю до Істру i далi посилити свою. Ось якi ми друзi.

– Це так, – кивнув Антiпатр, зовсiм не звертаючи уваги на царський гнiв, – але Атею вже дев’яносто лiт. Не вiчний же вiн, зрештою, на цiм свiтi?

Фiлiпп помовчав, посопiв.

– Хто iх знае, цих скiфiв. Загадковий люд. А щодо Атея, то… живе вiн на цьому свiтi й живе. Чи скiфськi знахарi напувають його зiллям, що лiта доточуе, чи тим, що смерть одганяе? А доки вiн житиме, доти й мiцнiтиме Скiфiя на наших схiдних кордонах – радiсть не велика!

Антiпатр заговорив м’яко i заспокiйливо:

– І все одно вiн тебе не переживе. Атею належить те, що сьогоднi, але завтра у нього вже не буде.

– Так вiн сьогоднi й заважае! У мене немае часу чекати, доки скiфськi боги заберуть до себе царя, котрий i так забарився на цьому свiтi. Атей живе не для себе, а для Скiфii. І цим вiн шкодить нам. Тiльки розбивши Атея чи бодай послабивши його, я зможу нарештi остаточно утвердитись у Фракii.

– Я теж думаю над цим. Треба допомогти Атею пошвидше пiти з цього свiту. Якщо ти купуеш за золото грекiв, то чого цю породу людей не можна знайти у Скiфii? Адже скiфи люблять золото не менше, як греки чи iншi народи. Певний, невдоволенi Атеем завжди знайдуться. Особливо серед його синiв…

– Ну, ну… – нетерпляче пробурмотiв Фiлiпп. – Це вже ближче до iстини. Говори, раднику.

– Старшому з Атеевих синiв, здаеться, пiввiку, – все так же спокiйно i впевнено говорив Антiпатр. – Не треба бути пророком, щоб сказати: вiн спить i бачить себе царем. Чекае i нiяк не дочекаеться батьковоi смертi, щоб забрати владу в своi руки. А батько живе. Вiрю, що старший син, – його, до речi, звати Гелоном, – тримаеться з останнiх сил. Коли його вмiло пiдштовхнути, вiн виступить проти батька. Бо iнакше й помре вiд старостi, не дочекавшися влади.

– Що пропонуеш?

– Вiдрядити кмiтливих послiв до Атея. Знайти для цього зручний привiд. Наприклад, надiслати йому щедрi дарунки на знак дружби i нашоi прихильностi. Посли, живучи в кочовищi Атея, вийдуть на його синiв. І зокрема, на Гелона.

Фiлiпп цмокнув язиком.

– Але про це треба було подумати ранiше. Спосiб перевiрений, та забере багато часу для свого здiйснення, а часу в мене вже немае. Атея треба вiдсторонити вiд грекiв найближчим часом. Ще до штурму Вiзантiя.

– Можна й швидше, але тут без жiнки не обiйтися.

– О-о!.. – Фiлiпп заусмiхався (жiнок вiн любив над усе). – Це вже дiло. Жiнки тут незамiннi. Як мислиш?

– Послати Атею в дарунок молоду македонку. Таку, щоб земля в неi пiд ногами горiла. Повну зваб, пiдступiв, жорстокостi. Не жiнку, а – змiю.

– Ти гадаеш, що Атей у неi закохаеться? – скептично перепитав цар i додав зневажливо: – Чоловiк у дев’яносто лiт уже не чоловiк. Принаймнi для жiнки. Що той Атей зробить твоiй пристраснiй звабi-змii?

– Чоловiк завжди чоловiк, бодай i в дев’яносто, – не погодився з царем радник. – Атей хоч i мае поважний вiк, та, ходять чутки, скiфськi знахарi напувають його таким зiллям, що вiн бiгае, як молодий лошак!

– Гм… Цiкаво, – та в единому оцi Фiлiппа гнiздилася недовiра. – Дев’яносто лiт – це таки дев’яносто лiт. Тут i твоя зваба-змiя нiчого не вдiе. Дiд е дiд, на бiса йому молодичка? Та ще гаряча. Ха!

– При Атеевi знаходяться два його сини, вони не байдужi до жiнок. Особливо старший, Гелон. От наша жiнка й зiграе роль троянського коня, що проникне у ворожий табiр, несучи небезпеку в своему черевi. Подаруемо ii Атею, вiн з нею, припустимо, нiчого не зможе зробити, але, як i кожний скупердяга, триматиме кралю при собi. Це викличе незадоволення в його старшого сина, бабiя, до речi. До всього ж, наша зваба зумiе закохати в себе Гелона. От i налаштуе свого коханця проти батька.

– Це вже дiло, – схвально мовив Фiлiпп. – Маеш таку звабу-змiю? Ти впевнений за неi? Виконае нашу задумку?

– Жiнка, котру маю на прикметi, така, що й сухе дерево в себе закохае, а сина Атея й поготiв.

– Еуге! Калiсто[12 - Еуге, каллiсто – грец., хорошо, добре.]! – вигукнув Фiлiпп. – Не будемо гаяти часу – готуй звабу, а заодно й послiв до Атея. А я зараз напишу до скiфа листа.

Антiпатр звiвся, кивнув царю i з гiднiстю вийшов – стрiмкий i легкий на ходу. Фiлiпп ляснув в долонi, крикнув служцi:

– Пива i писаря до мене!

Коли писар з’явився, Фiлiпп, лежачи на овечiй шкурi та смакуючи пивом, заходився диктувати:

– «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..»




«Дочка фракiйського вождя»


Фракiйцi продавали своiх дiтей на чужину.

Такий був звичай. А втiм, це тiльки так говорилося – звичай. Щоб пощадити власну гордiсть, якоi було безмiр, i уявну, котроi вже й слiду не лишилося, незалежнiсть. Торгiвля власними дiтьми – то була едина можливiсть для малоземельного, але багатодiтного селянина виборсатися з борговоi петлi. Коли вона зашморгувала горло, тодi вибирали когось iз своiх дiтей – здоровiших та пригожiших. Як дiвчаток, так i хлопчикiв. На них – особливо гарненьких та звабливих – завжди був стiйкий попит у грецькому, македонському, перському та в iнших свiтах.

Фiю теж продав у рабство рiдний батько.

«Жити в неробствi, розкошувати – то е найвища доблесть, а обробiток землi – ганебне заняття», – говорили знатнi i можнi фракiйцi. Найблагороднiшим вважався той, хто не працюючи жив дозвiльно. А батько Фii трудився тяжко, бо простого був роду, селянського, тож мусив займатися ганебним, з точки зору багатих, заняттям – обробляв землю. Мав клаптик землi i купу дiтлашнi – сама дрiбнота. Земля не завжди родила. Боги щедрi швидше на неврожай, анiж на статки. Не рятувала й Бендiда, богиня-захисниця родiв фракiйських i всiх, хто спiльно живе з ними в селах. Не рятував i бог сонця Дiонiс. Земля бiдна, дощiв мало. В iнших краях Фракii, кажуть, землi родючiшi, ниви там густо колосяться, а в них не те… Камiння, сухе груддя. Вода глибоко, сонце пекуче. Що на такiй землi вродить? Тiльки бiднiсть та горе. Щоб вижити i сяк-так звести кiнцi з кiнцями, доводилось залазити в борги. А вони мали здатнiсть рости швидше, анiж врожаi. І щоб iх позбутися, доводилося залазити в новi борги.

Вони росли й росли, а повертати не було чим, бо засуха йшла за засухою, i нивка родила ледь-ледь. А тут ще й дарунки треба раз по раз пiдносити: царю, пародантистам (правителям, котрi походили з царського роду, а iх та iхнiх сiмейств розвелося у Фракii, що комашнi!) І всiм треба дарувати. Примусове пiдношення прикривалося формулою «добровiльнi дари». Але то була данина. І де ii взяти селянину – те можних i знатних нiколи не цiкавило. Цар привчав своiх пiдданих: краще давати, анiж брати. Сам брав, хоч це i було, за його ж власним повчанням, не краще, а гiрше. А втiм, цар брав з вождiв та пародантистiв, а тi в свою чергу брали з простого люду. Давали «добровiльнi дари» селяни ще й грабiжникам, любителям легкоi наживи, котрi на прудких конях налiтали на села – грабiжниками здебiльшого виступали вождi сусiднiх фракiйських племен, чи й, досить часто, сам цар. Коли вiн iз загонами вершникiв i порожнiми повозками з’являвся в краю того чи iншого племенi – мусили давати. Добровiльно. Інакше де ж твоя гостиннiсть та щедрiсть душi? А втiм, не даси – цар сам вiзьме, а тодi буде гiрше.

А земля родила все менше й менше, загони для худоби порожнiли, села обезлюднювали. Коли припiкало, коли нужда заганяла в безвихiдь, закладали едине свое багатство – землю.

Заклав свою нивку i батько Фii. З боргами вiн розплатився, але змушений був тепер за той заклад вiддавати позикодавцю одну шосту свого врожаю. Минуло неврожайне лiто, потiм ще одне, батько заплутався в боргах i змушений був позичати ще i ще. Одночасно росла й частка врожаю, яку вiн вiддавав кредитору. Виходу вже не видно. Вiддавши майже весь урожай, сiм’я жила надголодь. А тут зима. Хоч вовком вий. Тодi батько взяв грошi пiд заставу своеi особи i членiв сiм’i. Це була вiдчайдушна i остання спроба виплутатися з боргiв. Не виплутаешся – станеш дулом. Залежним вiд свого позикодавця, його рабом. Чи майже рабом. Вiн продасть свого позичальника i його сiм’ю в рабство, а землю забере собi. Так траплялося не раз. І нiхто не порятуе, бо кожний комусь щось та винен. І той, хто став дулом, у вiльнi громадяни вже не повертався.

І тодi батько зiбрав дiтей i сказав, нi до кого не звертаючись i нi на кого не дивлячись:

– Когось iз вас я мушу продати на чужину.

Дiти – дрiбнота, одна одного менша. Злякалися, почали ревти. Ховалися одне за одного. Батько не прислухався до iхнього крику. Кричи не кричи, а все одно когось треба продати – виходу не було. Пильний батькiв погляд зупинився на Фii, старшiй своiй, первiстцi. Їй уже виповнилось тринадцяте лiто. Витяглась, як лозина, гнучка, в’юнка, личком гарненька, однi очi – великi, чорнi, не по лiтах серйознi та розумнi – чого вартi. Груденята тiльки-но проклюнулись. Чорне волосся аж до плiч.

– Доведеться тебе, дочко моя найстарша, – зiтхнув батько i геть запечалився. – Ти вже на мене зла не май – безвихiдь. Боги тому свiдками. А коли кажу неправду, хай громом мене поразить Бендiда. За тебе греки бiльше дадуть, як за iнших моiх дiтей. Ти мовби й не селянка на вигляд. Тебе б лише вiдгодувати та зодягти гарно – цiни б тобi не було. Але – борги за шию душать, мушу тебе продати, бо iнакше сам дулом стану, мене тодi продадуть, а дiтлашня вся в рабство пiде. То краще ти одна. Порятуй нас, дочко, i зла на нас не май.

…Фiю купив грек Гiппiй. Афiнський купець. Маленький, лисий, напрочуд меткий i жвавий. Все, що не бачив – людей, худобу, речi – до всього вiдразу ж прицiнювався. Був упевнений: у свiтi все продаеться i все купуеться. На тiм i свiт стоiть.

Гiппiй щолiта приiздив у Фракiю, скуповував у розорених селянських сiм’ях дiвчаток та хлопчикiв. Живий товар переправляв в Афiни i там, на невiльницькому ринку, перепродував втричi дорожче – спiввiтчизникам, а також перським чи македонським чи ще якимось там купцям. А перепродавши, по веснi знову збирався у Фракiю i закупляв за безцiнь нову партiю хлопчикiв та дiвчаток.

«На мiй вiк дiтей у Фракii вистачить, – часто казав торговець малолiтнiми рабами. – Ще й синам моiм залишиться, Фракiя плодюча».

Синiв своiх Гiппiй теж навертав до работоргiвлi. З того й жив. І навiть багатим став – в Афiнах мав пишний дiм з бiло-рожевими мармуровими колонами, а за мiстом кiлька маетностей, безлiч рабiв. І був вельми шанованим в Афiнах купцем, поважним громадянином.

Потрапивши в Афiни, Фiя швидко забула свою далеку, бiдну i назавжди втрачену батькiвщину. Тiльки й пам’ятала випалену сонцем рiвнину, пологi пагорби на обрii, нивки з жовтою пшеницею. Та ще поселення, у якому народилася, – розкиданi там i тут хатки, мiж якими кривуляли стежки, де-де огорожi, викладенi з камiння, загони для худоби… Та ще запам’ятала, як ii везли, запам’ятала три повозки з дiтлашнею… А у вухах ще й досi стоять дитячi крики. Грек Гiппiй метався i намагався розрадити малолiток. Навiть ласощi давав.

На Фiю вiн звернув особливу увагу. Дiтей з тiеi партii перепродав швидко, а ii лишив. Для чогось берiг. Годував добре, не кривдив. Навчав ii гарним манерам та все бiдкався, що вона довго не поправляеться… Часто оглядав ii голу, мацав руки, ноги, стегна, груди, живiт. Вiдходив, милувався нею – висока, гнучка, тоненька. Чорнi, як вогонь, очi. Скрадлива хода. Захоплено цмокав язиком. Але не чiпав, бо, певно, гадав на ii дiвоцтвi заробити.

Оглядав руки, довгi тонкi пальцi з видовженими нiгтями. Радiв, що в неi видовжене, благородно-вродливе лице.

– Не могла така дiвчинка народитися в сiм’i селюка! – вигукував уголос i цмокав язиком. А якось сказав Фii (вiн умiв i по-фракiйському говорити, робота до того зобов’язувала):

– Хочеш, щоб доля твоя була кращою?

«Хто цього не хоче?» – подумала вона i кивнула головою.

– То слухай мене, Гiппiя, в руках якого багато-багато перебуло такого товару, як ти. Слухай i не пропадеш. На вигляд ти – благородного походження. Тож забудь, чийого ти роду насправдi. Ти – з дзiбiтiдiв… Так у вас, здаеться, називають благородних фракiйок та фракiйцiв? А точнiше, ти дочка фракiйського вождя… ну хоча б, хоча б Кiмона. Ти – знатного походження. Знатна фракiйка. Дочка вождя Кiмона, запам’ятай це iм’я.

Фiя все збагнула. Оголосивши рабиню знатною, Гiппiй продасть ii дорожче. Втричi. Погодилась. А раптом i справдi буде краще? І повiрила. Інодi iй i самiй здавалося, що вона дочка фракiйського вождя Кiмона – знатна, можна, котру розбiйники захопили i продали в рабство. І Фiя аж запишалася собою, що вона не така, як iншi фракiйськi рабинi.

Гiппiй застерiг свого управляючого будинком:

– Хто зачепить цю фракiйку – того продам на рудники. Вона менi потрiбна незайманою.

Фiю не чiпали, не зобижали, i було iй вiдносно легко. Годували добре.

– Їж, iж, – лагiдно призапрошував Гiппiй. – Мусиш бути в тiлi, адже ти знатного роду.

Згодом привiв якогось чоловiка, i той зробив Фii татуювання. На грудях i на руках. Татуювання у фракiйцiв – то перша ознака благородного походження. Чим знатнiшi жiнки, тим пишнiшi у них татуiровки. Багатi неодмiнно розмальовували i своiх дiтей – про це грек Гiппiй добре знав. А якщо Фiя походила iз знатного роду вождя Кiмона, то мусила мати татуiровку.

Коли продавав ii македонцям, то вихваляв:

– Подивiться, яка благородна. Яка татуiровка! Знатна полонянка, за великi грошi купив ii у розбiйникiв, собi берiг, та нужда примушуе продати. Рiдна дочка фракiйського вождя Кiмона.

Торгувався затято i продав Фiю втричi дорожче.

Так Фiя опинилася в Македонii.

Там ii перекупив хтось з придворних Фiлiппа, а вiд нього вона невдовзi потрапила до Антiпатра – царський радник саме пiдшукував для своеi дружини молодих, вродливих i, бажано не з простого роду, покоiвок. Тож «дочка фракiйського вождя», а тепер рабиня пiдiйшла якраз доречно. Так Фiя стала покоiвкою в гiнекii Антiпатрового палацу, прижилася в нього i непомiтно виросла, перетворившись у гарну дiвчину – вiдважну i вiдчайдушну. Все вмiла робити, все горiло в ii руках. Дружина Антiпатра не могла нею нахвалитися. Особливо Фiя уподобала верхову iзду. Щолiта Антiпатрове сiмейство перебиралося в замiський маеток, а там були конi, тож Фiя змалку до них пристрастилася. Коней любив i син Антiпатра Іолай, удвох вони й носилися верхи. І нiчого Фiя так не любила, як швидку iзду i гарячих, норовистих коней. Хоч i вважалась покоiвкою, але жила на правах нiби родички господинi. І представляли ii не iнакше, як «дочку фракiйського вождя». Про це дружина Антiпатра не забувала похвастати нiби мiж iншим, що в неi, тiльки в неi навiть покоiвка i та iз знатного роду.

Все було б добре, аби Фiя не закохалася в Антiпатрового сина Іолая. Вiн, здаеться, теж був небайдужий до юноi i пристрасноi покоiвки своеi матерi. І нiчого дивного тут не було. Фiя – слiпуча красуня, вогонь-дiвчина. Розумна, вiдважна. Іолай вiд неi був у захопленнi i часто забирав ii на верховi прогулянки. Днями вона пропадала невiдомо де. Фiя вже й не виконувала обов’язки покоiвки, остаточно утвердившись спершу на правах родички Антiпатра, а згодом i коханки його сина.

Антiпатр занепокоiвся. Що покоiвка стала коханкою сина – на це вiн би й уваги не звернув, звичне дiло. Але син, здаеться, аж надто захопився рабинею. І захоплення ось-ось переросте – якщо вже не переросло – в кохання. Хай забавляеться паросток покоiвкою, але не про таку пару своему синовi мрiяв Антiпатр. Хiба мало в Пеллi дочок iз знатних македонських родiв? Не кажучи вже про дочок великих людей Грецii, все ж таки його батько не просто знатний македонець, а – друга особа в царствi.

Антiпатр поговорив з Іолаем, заспокоюючи себе, що в того – звичайне захоплення вродливою рабинею. А вродливими рабинями своеi матерi захоплювався в юностi й вiн сам. І тi рабинi були першими жiнками, яких спiзнав Антiпатр. Тож хай i в сина першою спiзнаною жiнкою стане рабиня, але й тiльки. А виявилось, що нi. Іолай закохався в рабиню з усiм запалом юного серця i тiльки з нею – от наiвний! – вбачае свое щастя. Антiпатр завжди вiдзначався витримкою та несуетнiстю. Тож все спокiйно обмiркувавши, не став анi гримати на сина, анi переконувати його – хто ти, мовляв, а хто вона. Закоханi слiпi й глухi до будь-яких доказiв розуму, iм нiчого не доведеш. Вирiшив сина не чiпати, не сперечатися з ним, а тихенько спровадити Фiю. І не лише з свого палацу, а й з Пелли. Куди-небудь, аби подалi не лише вiд Пелли, а й, бажано, вiд Македонii. Клопотiв з цим не передбачав, таку вродливицю грецькi купцi в нього з рук вихоплять. А син пожуриться та й заспокоiться. Молодiсть швидко знаходить нову втiху… Коли ж з’явилася задумка подарувати скiфському царю звабливу юнку, Антiпатр аж руки потер: кращоi змii за Фiю для цього дiла i не знайдеш – вродлива, i вiдважна, i надiйна. І будь-кому голову закрутить. І заради свого щастя пiде на все. Шкода було ii втрачати задарма – мiг за таку рабиню взяти добрi грошi, але вирiшив не скупитися. По-перше, для державних цiлей пiде Фiя, а по-друге, вiн, Антiпатр, сина порятуе.

Так була вирiшена доля Фii.



Задуманого не вiдкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись вiд Фiлiппа, Антiпатр вiдразу ж викликав до себе Фiю. Пильно дивлячись iй у вiчi, запитав:

– Скажи-но менi, тiльки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моему домi?

– Нi, – твердо вiдповiла дiвчина.

– І – добре, – Антiпатр помовчав, уважно розглядаючи покоiвку своеi дружини. – Ти росла з моiми дочками, хоч i була покоiвкою. Росла, як знатна.

– Я – дочка фракiйського вождя! – визивно i не без гордощiв вигукнула Фiя.

– Не будемо про це… – стримано мовив Антiпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, i я вiльний з тобою робити все, що завгодно.

Фiя зблiдла.

– Заспокойся, зла тобi не бажаю. Але й волю за спасибi не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?

– Який раб про це не мрiе, – зiтхнула. – Але воля коштуе дорого.

– Так, дорого, – пiдтвердив Антiпатр.

– Я знаю про це i готова… готова заради волi на все, – вигукнула Фiя.

– Тодi слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися мiж нами. Чуеш? Назавжди! (Покоiвка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаеш мое завдання – все матимеш. І – волю також.

– Навiть… о, боги, я боюся й подумати про це, навiть Іолая?

– Навiть Іолая, – погодився Антiпатр, знаючи, що звiдти, куди вiн хоче ii послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож i постарайся…

– Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено i далi говорила… нi, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Вiн дорожчий менi навiть за саму волю! Я кохаю його! Вiн у свiтi найкращий, единий! І-iо-ола-ай! – проспiвала нiжно i вся заусмiхалася, i в ту мить навiть Антiпатр позаздрив рiдному синовi – його, Антiпатра, так ще нiхто не кохав.

– Я вiрю в твоi щирi почуття, – заговорив заспокiйливо, з батькiвськими iнтонацiями в голосi. – Вiрю, була б щасливою з Іолаем, сином моiм. Але подумай сама…

– …хто я i хто Іолай?

– Так…

– Я про це думала i думаю. Я… рабиня.

– От i добре, що даеш собi раду, знаеш, хто Іолай i хто ти. І разом вам нiколи не бути.

– Краще смерть, анiж таке чути!

– Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закiнчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам нiколи не бути, якщо ти…

– Я готова на все, аби разом з Іолаем…

– Вже те, що я придiляю тобi, своiй рабинi, стiльки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобi добра. І ти матимеш все, якщо виконаеш мое завдання. І тодi я вiддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навiть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твiй коханий. А тепер слухай мене уважно…




Де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком?


Атей чистив свого коня.

Це був не звичайний, низькорослий, скiфськоi породи, непоказний iз себе, хоч i витривалий кiнь, а придбаний за золото десь на сходi, у персiв, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиею, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кiнь – гарячий i рвiйний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав i кудись поривався, ловлячи губами й чутливими нiздрями гiркуватi од полину степовi вiтри, що залiтали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так i ходили, вловлювали далеке вiдлуння кличного iржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, вiдбираючи в нього спокiй.

– Почекай, скоро в похiд пiдемо, там полiтаеш степами широкими, – лагiдно гомонiв до нього цар. Вiн тримав коня однiею рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок бiлоi повстi, витирав лискучi боки, шию, ноги i час од часу позирав на бiлу повсть – чи не забруднилася? Шматок повстi залишався незаймано-бiлим, i це радувало царя – чистий кiнь, доглянутий. А чистий, сильний i доглянутий кiнь – такий i його господар, кажуть степовики, i кожний ходить бiля коня, як бiля лялечки.

Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу i крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотiв:

– Та постiй же, постiй. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилицi, бо хочу вiд тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляеш, i в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби менi та ще хто вiку доточив, було б i зовсiм добре. Бо скiльки не живи, а нажитися не можна – такi вони, степи, такий вiн, бiлий свiт…

Кiнь косував на господаря великим вологим оком, у якому видно було частину кочовища i царське шатро з бунчуками, перебирав м’якими чорними губами й тягнувся до Атея. Шкiрячи зуби, намагався гризнути царя, але кусав злегка, так, граючись… І вiд того Атей був у доброму настроi. Вiд спiлкування з кiньми цар завжди отримував душевну рiвновагу i задоволення, наче знався з найвiрнiшими друзями. Пораючись бiля коня, як на душi було тяжко i похмуро, Атей швидко заспокоювався, лагiднiв, свiтлiв на виду, i думалось тодi легше, i жилось нiби легше, i в головi ставало менше гнiтючих думок. Любив вiн коней, як нiкого з живих iстот у цьому свiтi. А втiм, як же степовику – воiну i кочовику – та без коня? Все одно, що без нiг i без рук. То кочуе степовик, то воюе, а все не на своiх, а на чотирьох, таких прудких i таких надiйних конячих ногах. А конi, як i люди, – в кожного своi звички, свiй норов, своя натура: один пiдступний, iнший довiрливий, той хитрий, а той добрий, хто злий, а хто друга тобi замiнить i з бiди тебе виручить… А заiрже кiнь, i на душi в степовика вiдразу ж стае тривожно-бентежно, нiби не кiнь голос подае, а саме твое життя до тебе озиваеться… Мало знайдеться iнших голосiв, з якими б так зрiднився скiф, як кiнське iржання. То – клич, голос друга, голос радощiв чи бiди, тривоги чи удачi, голос швидкого лету, нових просторiв, зрештою, жорстоких битв. І нiяка музика, нiякi гарнi звуки не зрiвняються тодi з кiнським iржанням, не викличуть в душi стiльки поривань. Було колись… Захопили скiфи в полон грека-флейтиста, Ісменiем його звали. Атей попрохав полоненого заграти на своiй дудцi. Грек i заграв. І грав так, наче флейтою душу з тебе виймав – може, тому, що в полон потрапив, за батькiвщиною тужив. Вдатно грав, душевно. Слухаючи музику, забувся Атей, де вiн i що з ним – наче в iнший свiт потрапив. А коли отямився, на самого себе розсердився: як це вiн, цар, якимось там полоненим захопився! Аби грек не подумав чого такого, аби носа не задер, що вiн, мовляв, своею грою навiть скiфського царя полонив, Атей буркнув:

– Добре граеш, грек! І флейта у тебе як жива. Та все ж я вiддаю перевагу не твоiй дудцi, а iржанню свого коня.

Грек зблiд. Вiд образи, що гру на флейтi оцiнили нижче iржання коня. На Атея, скiфського владику, про якого стiльки ранiше чув рiзних небилиць, дивився, як на дикуна, i губи його тремтiли. На губах же Атея мигнула i зникла усмiшка. Добре, що вiн так оцiнив гру на флейтi. Хай греки думають, що йому й справдi ближче iржання бойового коня, хай тямлять, з ким мають справу! Краще бути в iхнiх очах незрозумiлим, анiж вiдкритим i ясним. Хоча гра йому тодi сподобалась, i, розчулившись, вiн звелiв вiдпустити грека додому. А що iржання коней любив не менше, анiж флейту, то вже таким удався – флейту мало слухав, а з кiнським iржанням вирiс…

Та ось кiнь заiржав лунко, дзвiнко. Атей, пробудившись вiд роздумiв, звiв голову й побачив гурт чужих вершникiв. Вони наближалися до царського стiйбища в супроводi скiфiв на чолi з його радником Котiаром (i коли Котiар устиг зустрiти македонських посланцiв?). Атею вже передали, що в кочовище прибули посли з далекоi Македонii i прибули з дарами вiд свого царя. Певно, Фiлiпп чимось занепокоiвся, якщо прислав до нього послiв з дарами. Не iнакше, як вiдчувае скiфську мiць, чи замислив що, тож хоче дарами та клятвами у вiрностi приспати Атееву пильнiсть. Але скiльки не присипляй пильнiсть, та все одно надiйде час, коли скiфам i македонцям стане тiсно в цих степах. Вдавав, що не бачить чужинських послiв бiля свого шатра, чистив собi коня, стиха гомонiв до нього, а сам краем ока непомiтно спостерiгав за незвичайними гостями.

Послiв – iх було четверо – супроводжували вершники, гетайри Фiлiппа, всi на добрих конях, озброенi, як i заведено в македонськiй кiннотi – в бронзових шоломах, металевих панцирах, з мечами i дротиками. На плечi накинутi дорожнi плащi, взутi вершники в шкiрянi сандалi, паски вiд них переплелися до колiн. Ноги голi. Голоногих воiнiв дивно бачити скiфам. А втiм, у кожного народу своi звичаi. Посли теж голоногi, взутi в шнурованi червонi чоботи до колiн, в хiтонах, поверх яких накинутi на плечi плащi-гiматii. Але й вони при зброi – дорога не близька, все може трапитись. І воiни, i посли з русявими, напiвокруглими борiдками, мiцнi й статуристi, як i всi в Македонii. А серед них – зiркi очi Атея загледiли це вiдразу – не то воiн, не то жiнка. Бо вбраний як воiн i як жiнка. Здаеться, жiнка. На нiй був рожевий хiтон з короткими рукавами, руки красивi, наче вирiзьбленi. На плечах хiтон застебнутий срiбною фiбулою i пiдперезаний вище тонкоi талii шнурком. Хiтон короткий, як у грецькоi богинi Артемiди, прикривае лише частину стегон. Атей зловив себе, що йому несила вiдiрвати погляд вiд жiночих стегон… І подумав з гiркотою: о боги, забравши в чоловiка силу, навiщо залишаете бажання?.. Що вони важать самi?

Взута зваба, як i воiни, в шкiрянi сандалi з переплетеними ремiнцями до колiн. Поверх тунiки накинута зейра – фракiйська накидка мiнливих тонiв з хвилястими смугами. Пiд накидкою поверх хiтона був червоний шкiряний панцир, обшитий по краях чимось бiлим. На головi – бронзовий македонський шолом, з-пiд якого вибиваються пасемця чорного волосся… Лице злегка видовжене, чисте i гарне. Очi великi, блискучi… Вродлива, подумав цар, молода, сильна i зваблива. І чого це ii занесло аж до скiфiв? Хiба у македонцiв вже не вистачае чоловiкiв? Хоч i жiнка, а в сiдлi тримаеться хвацько i впевнено, кiнь пiд нею не йде, а танцюе… Гм… Хiба в македонцiв i жiнки воюють? А втiм, у сарматiв та й у самих скiфiв жiнки – вершницi не гiршi чоловiкiв, чому б iм i в македонцiв не бути. А гарна. Не жiнка, а мрiя чоловiка. Це ж треба… І чи не вперше Атей пошкодував, що йому вже дев’яносто лiт, що сил колишнiх уже немае. Ех, було б йому зараз тридцять чи сорок…

Атей чистив коня, вдаючи, що заклопотаний роботою i не бачить наближення гостей. Припiкало сонце, в кочовищi анi вiтерця, душно, спекотно. Десь набридливо бринить гедзь, мухи облiпляють голову коня, липнуть йому до очей, кiнь пориваеться, цар, поляскуючи по шиi, заспокоюе тварину.

Чужi воiни зупинилися, спiшилися, i вершники застигли бiля коней. Посли пiд’iхали до Атея ближче i теж спiшились. До них пiдбiгли царськi слуги, схопили коней за повiддя, вiдвели до конов’язi. Посли переглянулись мiж собою. Потупцявшись (скiфський цар все ще не звертае на них уваги, чистить свого коня та й чистить), пiдходять ближче.

– Хайрете!

Тлумачить Котiар. Посли гучно вiтають Атея, владику всiх скiфiв вiд Танаiсу – Борисфену й до пониззя Істру – Атей чистить собi коня та й чистить.

Старший з македонцiв дiстав шкiряну трубочку, зiрвав з неi воскову печатку i, витягнувши пергаментний сувiй, розгортае його i починае врочисто читати:

– «Фiлiпп, цар македонський, Атею, царю i народу скiфському – радуйтесь!..»

Македонський цар майже клянеться скiфському царевi в дружбi та вiрностi… Атей чистить свого коня та й чистить, але внутрiшньо насторожився. І чому це Фiлiпп нi з того нi з сього клянеться йому в дружбi та вiрностi? Не iнакше, як готуе удар у спину. Це взагалi схоже на Фiлiппа. Перед тим як своiм друзям чи однодумцям нанести удар в спину, Фiлiпп неодмiнно клянеться iм у вiрностi. Так вiн вчиняв щодо грекiв не раз… Слухаючи велемовного посла, Атей чистить собi коня та й чистить…

Посол читае.

Котiар безсторонньо тлумачить…

Виявляеться, знатнi македонцi привезли Атею в дарунок вiд свого царя молоду жiнку, родичку самого Фiлiппа, ту, що вбрана i як жiнка, i як воiн. І чого це Фiлiппу спало на думку подарувати Атею – нi з того нi з сього – свою родичку?

Посол велемовно читае й читае…

Котiар безсторонньо тлумачить i тлумачить…

Атей чистить коня та й чистить…

– На знак вiчноi дружби мiж Фiлiппом та Атеем, мiж македонським царством i скiфським!

Гм… Тепер уже ясно, як бiлий день: Фiлiпп таки гострить меч проти Атея. Не iнакше, як щось затiяв пiдступне, хитрий македонець умiе далеко бачити, а вже пильнiсть приспати йому нiчого не коштуе… Греки на цьому обпiкалися не раз.

Не звертаючи уваги на чужинських послiв, як i на живий царський дарунок, Атей чистить собi коня та й чистить. І в тому був свiй сенс i глибока задума: показати македонцям, що вiн не запобiгае перед ними i такий сильний, що й навiть iхньоi «вiчноi» дружби не потребуе. Бо скiфську дружбу ще треба заслужити.

Посли розгубленi, посли мiж собою перезиркуються, плечима знизують, не знаючи, як далi триматися.

Атей чистить коня, Котiар у бiлу бороду посмiхаеться. Що скажуть посли – витлумачить i знову у бiлу бороду свою посмiхаеться. А посли розгублено тупцяються. Не бачили вони i не чули, щоб цар отак послiв зустрiчав.

Та ось скiфський цар зводить голову i, все ще шматком бiлоi повстi витираючи спину коня, зненацька запитуе послiв, запитуе тихим буденним голосом, так нiби мiж iншим:

– А ваш цар чистить свого коня?

Вiн так i запитав: «А ваш цар чистить свого коня?» Посли переглянулись, розгублено заусмiхалися – що це? Жарт? Але скiфський владика дивиться незворушливо, серйозно й вимогливо – вiдповiдi чекае. Посли знову перезирнулись мiж собою, i iм аж нiяково стало: НІ, ЇХНІЙ ЦАР НЕ ЧИСТИТЬ СВОГО КОНЯ. У ЇХНЬОГО ЦАРЯ Є КОНЮХ… БАГАТО КОНЮХІВ…

– У мене теж е конюх, – одказуе Атей i вiддае коня конюховi. – Є в мене i ще багато-багато конюхiв, – по хвилi насмiшкувато каже цар, задоволений, що справив на македонцiв належне враження. Хай думають, хай передають своему царю, що Атей такий собi простачок. Навiть свого коня сам чистить… Такого, мовляв, i круг пальця буде легко обвести.

Македонцi здивовано i не без цiкавостi роздивляються скiфського царя. На вигляд – скiф як скiф, повстяний башлик на ньому, повстяна куртка, шкiрянi штани, в руках плетениця. Звичайний скiфський пастух. Високий, худорлявий, тонкий у талii, лице видовжене, все в зморшках, аж чорне вiд засмаги, i шкiра на ньому, певно, задубiла. Очi гострi, гляне – наче наскрiзь тебе прониже. І не повiриш, що йому – дев’яносто. Невже скiфськi знахарi напувають його зiллям, що старiсть проганяе?.. Навiть греки, самi греки, мудрi i всезнаючi та всеумiючi греки, такого зiлля не мають.

– То ви, шановнi посли, привезли менi живий дарунок свого царя? – зненацька питае Атей i вперше звертае увагу на македонку, котра, не розгубившись, визивно i смiливо дивиться на нього.

Похитав головою, оглядаючи македонку з нiг до голови, цмокнув язиком, сумно всмiхнувся i сказав, нi до кого конкретно не звертаючись:

– І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком? Лiт так iз сорок тому… Га?..

Котiар безсторонньо витлумачив.

І скiльки в словах царя прозвучало щирого жалю, що македонцi тiльки зiтхнули, i кожний з них, певно, подумав, що життя i справдi швидкоплинне – не встигнеш оглянутись, а вже безсилля за плечима стоiть…

– І боги хорошi, – говорив далi Атей. – Силу чоловiчу забирають, а бажання лишають. Викручуйся, мовляв, як сам зумiеш.

І засмiявся. Як македонцям здалося – молодо. Не цар, а чаклун, подумали вони. Тiльки прикидаеться, що йому дев’яносто, а насправдi… Та вiн ще й молодого за пояс заткне!

Атей зненацька заклав два пальцi в рот i так свиснув, що македонцi аж вiдсахнулися. І тiльки пронiсся царський свист, як з’явилися два скiфи, ведучи за вуздечку осiдланого коня в багатiй вуздечцi. Вiн не йшов, а гарцював, скiфи ледве втримували рудого, аж вогнистого скакуна. Вуздечка була оздоблена золотими бляшками – одна на лобi спалахувала слiпучим сяйвом, одна на потилицi i по двi з бокiв. На схрещеннi ременiв – срiбнi фiгурки грифонiв. На носi коня – золота головка грифа, огинаючи шию, йшов шкiряний ремiнь, покритий бронзовою стрiчкою, на грудях – золота стрiчка з карбованим орнаментом.

Кiнь бив копитом, високо закидаючи голову, шкiрив зуби, намагаючись гризнути конюхiв, а тi, втримуючи скакуна з трудом, заспокiйливо посвистували.

Атей пiдiйшов до коня, поляскав його по шиi i сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):

– Дари люблять, щоб iх вiддарювали. Передайте цього коня своему царевi Фiлiппу.

Македонцi захоплено цмокали язиками.

– Ах, який кiнь!

– Кращий у всiй Скiфii!

– А ось про це ми зараз дiзнаемось! – пролунав раптом жiночий голос. Всi з подивом повернулись до македонки – вона вперше озвалася при Атеi. Голос у неi трохи хриплуватий, грудний i вiд того своерiдний.

Фiя нетерпеливим рухом скинула зейру, лишившись в коротенькiм, що не прикривав i стегон, хiтонi.

– Ну, ну… – насмiшкувато мовив цар.

Фiя спалахнула i в одну мить вже була в сiдлi коня. І ледве конюхи вiдскочили, як кiнь, рвонувшись з мiсця, пiшов по колу, то хвицяючи задки, то на всьому скаку стаючи на заднi ноги. Але як вiн не намагався, а вершницi скинути не мiг. Вона скорила його i твердою рукою спрямувала скакуна з кочовища у степ.

Атей провiв ii замисленим поглядом, повернувшись до македонцiв, сказав:

– А дарунок вашого царя менi починае подобатись… Коня!..

І ледве пiдвели коня, як Атей, незважаючи на свiй вiк, легко скочив у сiдло, хвацько й по-молодечому свиснув (у македонцiв аж у вухах позакладало) i зник, наче розтанув у степу.

Македонськi посли перезирнулись мiж собою, не знаючи, що iм далi робити. Вирiшили чекати царя. Його не було довго. Та ось почувся тупiт, в кочовище на змиленому конi влетiла Фiя – збуджена й розпашiла. А по якомусь часi примчав i скiфський цар. Трохи помовчав, а тодi в нього прохопилося з гiркотою:

– Не наздогнав… І де був Фiлiпп ранiше зi своiм дарунком?




Мiсяць уповнi, з ледь помiтною щербинкою


Чоловiки поглядали на неi iз забобонним острахом. Хтось пустив чутку, що македонка – чаклунка, а скiфи чаклунiв завбачливо остерiгалися. Тож намагалися без потреби не потрапляти на очi македонцi – мало що може трапитись, за вiк потiм лиха не обберешся! І тiльки скiф’янки, пересилюючи острах, позиркували на чужачку з ревнивою заздрiстю: оце жiнка! І з конем найноровистiшим упораеться, i зброею не гiрше чоловiка володiе, i язик, як нiж, гострий. Будь-кого вiдбрие. А сама гнучка, як змiя!

Невiдомо, ким вона була Атею, але всi ii називали про себе господинею. Так, на всяк випадок. Атей подарував iй найпишнiше бiле шатро, видiлив слуг та рабинь (iх поселили в двох шатрах поруч), македонка не знала нi в чому потреби. Як i вiдмови, бо всi ii забаганки одразу ж виконувалися. Але сам Атей, здавалося, й забув про дарунок Фiлiппа – нi Фiя до царського шатра не ходила, нi цар до ii. Вони взагалi, здаеться, не зустрiчалися. Гостя жила наче сама по собi, вiльна i незалежна. Але дехто запевняв, що так то воно лише про людське око. Насправдi ж македонка перевтiлюеться вночi у змiю. І, нiким не помiчена, заповзае в царське шатро. А там знову перетворюеться на жiнку, ощасливлюе старого царя такою любов’ю, що вiн аж молодiе. А пiд ранок перекидаеться у змiю i повертаеться в свое шатро. Скiфи вiрили таким чуткам, тому обминали македонську чаклунку. А як вийде вона з шатра, як гляне насмiшкувато – всi опускали голови.

Македонка завжди мовчала. Горда занадто, чи що. Ходила в своему куцому грецькому хiтонi, голими стегнами, безсоромна, поблискувала. Скiф’янки ii за те осуджували – жiнка мусить ходити в шароварах чи в спiдницi нижче колiн. Чоловiки нi-нi та й позирали на засмаглi стегна чужачки, цмокали язиками. А вона нiкого й не бачить. Дивиться завжди в один бiк. І очi в неi тодi добрiшими стають, нiби аж лагiднiшими. Потiм збагнули – у тiм боцi Македонiя. Інодi свисне (i свисне, як справжнiй кочовик!), пiдведуть iй конюхи найкращого царського коня. Македонка скочить у сiдло i мчить за кочовище в степ. Там коня вiдпустить, на степову могилу зiйде, задивиться в той бiк, де за обрiями Македонiя… Чутливими нiздрями вiтри ловить, що линуть з ii краiв… Тi вiтри чорне волосся шарпають, щось у вуха iй насвистують, а вона все дивиться i дивиться в той край. І бачить Іолая свого… Коханий, жаданий, единий… Розлучили нас ненадовго. Виконае вона волю самого царя (так iй Антiпатр сказав), повернеться з осоружноi Скiфii, i будуть вони разом. І Фiя тодi матиме найкращий палац в Пеллi i буде вже не рабинею, не якимось там дарунком старезному скiфському царевi, а – господинею. Вiльною i багатою. Але все то мрii, мрii, якi не завжди збуваються. Та ще в рабiв. Але й без мрii жити не можна.

Свистить вiтер, у вухах холодний i владний голос Антiпатра лунае: «Не забудь, хто такий Іолай i хто така ти!» О, вона нiколи не забувае – нi вдень, нi вночi, що вона всього лише македонська рабиня. І тому все зробить – можливе i неможливе – щоб вирватися з рабства. І не просто вирватися, а стати знатною македонкою, дружиною сина другоi особи в царствi.

А у вухах холодний i владний голос Антiпатра звучить: «Самi боги посилають тебе до скiфiв. Зробиш послугу для Македонii, Македонiя дасть тобi i волю, i багатство, i коханого. Пiде Атей з цього свiту за твоею допомогою – станеш моею невiсткою. А вже для такоi невiстки я нiчого не пошкодую. Та й цар Фiлiпп щедро тобi вiддячить – золота для вiрних людей вiн нiколи не шкодуе, бо золота мае досить, а вiрних людей мало…»



Мiсяць був уповнi, з ледь помiтною щербинкою. Срiбним блискучим щитом висiв вiн над степом, заливаючи кочовище бiлим сяйвом. Кочовище спало. Хропiли люди i в шатрах, i пiд вiдкритим небом, пiд возами й на возах, пирхали конi. Інодi гарчали собаки, i знову все поринало у важкий непробудний сон. Тiльки на обрiях маячили кiннi дозорнi.

Атей сидiв на простеленому чепраку бiля шатра, за звичкою схрестивши пiд собою ноги. Зрiдка ворушив жеврiюче вугiлля обгорiлим цурпалком, тодi вгору шугали iскри-свiтлячки, й цар задумливо проводжав iх поглядом. Багаття йому було не потрiбне, сидiв бiля нього швидше за звичкою – все життя минуло в степах бiля вогнищ, мимоволi звикнеш. Та й коли замислювався, дивлячись у вогонь, краще думалось. Інодi зводив голову, позиркував на мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою. Мiсяць вже перестиглий, ось-ось пора йому помирати. Наповзатиме на нього чорна тiнь i пожиратиме шмат за шматом, доки свiтило й не щезне.

«Як i мое життя, – думае цар. – Сьогоднi воно уповнi, визрiло, виокруглилось, а завтра його заходиться пожирати чорна тiнь. Тiльки мiсяць знову народиться i знову з’явиться над степом – молодий i сяючий. А ось чи з’явиться вiн, Атей, знову в цих степах молодим та дужим?.. Ех, жити б ще! І багато пожив, а – не нажився. Бо хiба ж можна коли-небудь нажитися в цьому свiтi? Та й владу не хотiлося б втрачати… Як i життя…»

Опустив голову цар, його чорна тiнь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тiнь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звiв голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свiй… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось вiн вигулькнув бiля пригаслого багаття нечутною бiлою тiнню. І сам у бiлому вбраннi, адже бiлий колiр – колiр жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки i все iнше тiльки з срiбла.

– Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловiчий. І сам вiн на вигляд як жiнка.

Атею неприемно на свого жреця дивитися. Такi вони всi, енареi – жрецi скiфськi. Кастрати. Нiколи не спiзнавали i вже не спiзнають жiнок. Будучи чоловiком, пiсля кастрацii змiнюють свою зовнiшнiсть так, щоб у всьому бути схожим на жiнку. І вбрання носять жiноче, i прикраси жiночi. А бороду ретельно вищипують, щоб пiдборiддя як у жiнок було голим. Але все ж енарей чоловiк, хоч i кастрований, а тому носить кiнську вуздечку i спис.

– Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своiм тонким жiночим голосом.

– Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.

– Я сам прийшов, бо вiдчув: ти потребуеш моеi допомоги.

Гм… Атей i справдi потребував допомоги. Але як про те енарей дiзнався?

– Боги менi сказали: великий скiфський цар хоче мене бачити i говорити зi мною.

– Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скiфський цар i справдi хоче тебе бачити. Сiдай i слухай, що маю тобi казати.

Енарей, вiйнувши бiлою спiдницею, присiв, пiдтягнув до грудей колiна, осмикав, як жiнка, спiдницю i сперся пiдборiддям на колiна. Лише тодi звiв очi на царя.

– Енарей слухае, великий царю.

– Менi – дев’яносто, – сказав Атей i надовго вмовк, бо всi слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.

Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим бiльше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищi македонська змiя, цар наче змiнився. Спершу звеселився, згодом – i швидко – посмутнiв, чорна тiнь лягла на його гостре, кiстляве лице. Став частiше задумуватись, непомiтно позираючи на шатро, в якiм жила македонка, зiтхав… Маючи таку звабу i дев’яносто лiт за плечима – будеш хiба ж так зiтхати! І енарей вiдчув: цар покличе його, неодмiнно покличе й помочi забажае… Тому сам прийшов. І – не помилився.

– Дай менi такого зiлля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звiвши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, i духи тобi правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скiфський знахар, а скiфськi знахарi все можуть. То зготуй менi такого зiлля, щоб я знову молодечу завзятiсть у собi вiдчув. Повладарюю ще, та й жiнок би скiлькох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловiчих уже немае… Нащо менi таке життя.

– Мудрiсть молодим не даеться.

– Нащо менi мудрiсть на старостi, коли я хочу бути молодим i мати жiнок. Нащо менi мудрiсть, коли в мене чоловiчоi сили вже немае.

– Але ти iх мав, – не без заздрощiв сказав енарей.

– Мав, – у пiвтемрявi посмiхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жiнок хоч i багато май, та хочеться мати iх ще бiльше.

Енарей нiчого не вiдповiв. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:

– За лiтом iде осiнь, за осiнню – зима. І тут уже нiчого не вдiеш. Так велiли боги, такий порядок вони установили в свiтi бiлому. А людям не дано мiняти порядки богiв.

– Але за зимою iде весна!

– І все ж: хто спiзнав свою весну, той мусить iти до свого лiта, вiд лiта до осенi, а тодi вже й до зими. У природi, як i в людей: все мае свiй початок i кiнець. У людей, як i в природi: все мае свiй початок i свiй кiнець. Хто розквiтнув, той мусить i зав’янути.

– Не це я хотiв вiд тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!

– Над життям – так, – покiрно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нiкому не пiдвладна. А пiсля старостi нiколи молодостi не бувае, як пiсля дня ще дня не бувае, – i закiнчив, як присуд винiс: – Немае у мене такого зiлля, тому й обiцяти не можу.

– У тебе немае, а в iнших жерцiв?

– І в iнших немае.

– У скiфських чи й у чужих?

Енарей подумав i твердо вiдповiв:

– У скiфiв немае, i в чужих народiв теж немае! А смерть усюди е.

Перед очима Атея македонка стояла – зваблива, в’юнка, молода, в коротенькiй тунiцi, з голими стегнами. Змiя. Македонська змiя. Спiзнати б ще з такою щастя зближення, а тодi вже й у свiт предкiв можна йти.

Так думалось Атею.

А ще Атей думав: щоб спiзнати щастя з тiею македонкою, навiть молодому чоловiку ой скiльки ж треба сили мати. А де вiн вiзьме силу в дев’яносто лiт? Чому Фiлiпп так запiзно прислав свiй дарунок? Де був вiн лiт зо тридцять тому?

І сердячись невiдомо на кого, цар дратiвливо вигукнув:

– Енарей! Коли життя безсилий продовжити, коли вiку не можеш людинi доточити, коли молодiсть не можеш повернути, то дай менi такого зiлля, щоб я чоловiчу силу в собi вiдчув. Бодай на одну нiч. Нi, постривай! – гаряче вигукнув цар, хоч енарей нiкуди й не спiшив. – Що таке одна нiч? Дай на кiлька ночей!

– Є таке зiлля, – по хвилi мовив енарей. – Але, кажуть, воно дiе лише на один раз.

– Ха! – Атей враз збадьорився. – Давай i на раз. Щоб спiзнати щастя, iнодi й одного разу досить. Іди, енарей, готуй зiлля.

Енарей кивнув, звiвся i безгучно, бiлою тiнню щез…

А над кочовищем мiсяць уповнi сяяв. Хоч i уповнi, та вже з ледь видимою щербинкою. Помирати зiбрався мiсяць.

«Як i мое життя», – зiтхнув Атей i чорною брилою застиг бiля багаття…

Зненацька наче легенько вiйнуло на нього чимось бентежним, знайомим, але вже давно призабутим. Вiн жадiбно потягнув носом тi пахощi i збагнув: пахне жiнкою.

«Як давно я вже не вiдчував таких пахощiв», – подумав Атей.

Знову вiйнуло пахощами жiнки, легкi нечутнi кроки…

Голi руки лягли йому на плечi.

Хтось, стримуючи дихання, притулився до нього.

Атей скосив очi й побачив край короткоi тунiки, оголенi стегна. Ласкою лащилась македонка, тулилась до нього, гаряча, тремтлива, i вiн вiдчув, яке в неi сильне i пружне тiло. Ех, де та молодiсть його подiлась? У яких краях, у яких степах загубилась, за якими кряжами розвiялась? Чи тут, бiля Істру, чи там за Борисфеном?.. Македонка щось уривчасто шепотiла до нього по-грецькому. Атей не так добре знав грецьку, аби шепiт той зрозумiти. А втiм, тут i грецькоi не треба знати, щоб усе збагнути. Мова тут взагалi не потрiбна. Збудилось у ньому бажання, зануртувало. Та що саме бажання важить! Все одно, що вуздечка без коня, на нiй не поiдеш. Краще б не доживати до такого безсилля. Вся надiя на енарея, дасть зiлля, то Атей хоч ненадовго, а свое вiзьме. Бо ненадовго лiто повертаеться пiзньоi осени, а все ж тепло тодi день-два та й порадуе… А вона все лащиться, тулиться до нього, обпiкаючи його своею близькiстю, своiм молодим гарячим тiлом…

«Ну, Фiлiпп!.. – дурманiючи вiд запаху молодого жiночого тiла, думав Атей. – Ну й порадував дарунком! І скористатися ним немае можливостi, i вiдiгнати несила… Як випали в дiда зуби, так на тобi смачну кiстку… Гризи. І чим би тобi, хитрий македонцю, вiддячити, щоб i ти отак, як я, потерпав…»

Мiсяць уповнi з ледь помiтною щербинкою над кочовищем сяяв.

Спала Скiфiя, тiльки старий ii цар млiв в обiймах чужоi рабинi, не пiдозрюючи, що за ним пильно слiдкують настороженi очi, i завтра всi знатимуть, як причарувала македонська змiя iхнього царя.




«Уб’ю змiюку!..»


Дiйшли й до Гелона чутки, що батька причарувала македонська чаклунка, що буцiмто вона при мiсяцi уповнi, у його чарiвливому сяйвi пестить старого царя… І молодiе Атей вiд тих пестощiв та зiлля чаклунського, з Македонii привезеного. Ой, не просто все те, не iнакше, як у батька трете життя починаеться.

Старший Атеiв син i його спадкоемець стояв кочовищем окремо вiд батька, в долинi трьох колодязiв. В кочовищi Гелона теж насипано могилу, i на ii вершечку рiже степовий вiтер залiзний меч-бог. Бiля могили стоять бiлi шатра царевича, його рiднi, далi розташувалися вождi та старiйшини зi своiми людьми, а вже за ними табором кiннота Гелона, його надiйнi i вiрнi загони, ще далi гурти худоби, табуни коней, отари овець, за ними пастухи та iнший простий люд. Багатий Гелон, а радощiв не знае. Йому майже пiввiку, такий, як i батько, високий, кiстлявий, тiльки в плечах трохи ширший. Чорне цупке волосся на скронях прихоплене сивиною. Та й бороду наче iнiй посрiблив… Очi зiркi, гострi i завше похмурi та настороженi. В тих очах вогник ледь тлiе, втратив Гелон цiкавiсть до життя. Батько все живе й живе, не бути йому, Гелону, царем Скiфii. І близько лiкоть, а не вкусиш. Ось так i вiн. Дотягнувся до царськоi гривни, а взяти ii – руки короткi. Майже щодня в батькове кочовище вивiдникiв посилае, все вони про царське здоров’я випитують, який у царя вигляд, видивляються… Чи не занемiг, бува?

«Передайте Гелону: цар ще не помер i не збираеться робити це найближчим часом», – насмiхаеться Атей.

Це дратуе Гелона, злiсть зганяе на домочадцях та слугах. З’явилась було в Гелона квола надiя, як батько занемiг, коли вони прийшли в пониззя Істру, але – не надовго. Встав на ноги. Ще й трiбаллiв обхитрив. І до вiйни з iстрiанами готуеться, не спiшить у свiт предкiв. А ще передають вивiдники, молодiе старий цар день вiд дня. Ночами при мiсяцi уповнi обiймае його македонська змiя, силу йому свою передае. І силу, i молодiсть…

Немае просвiтку на душi в Гелона вiд тих чуток. І як завжди, коли вiн про щось думав, то мусив чимось зайняти руки. Та й думалось тодi краще. А без роботи не сидiв нiколи, ще батько його так привчив.

«Хоч ти, – казав йому, – i царський син, а не покладайся у всьому на слуг, рабiв чи й нижчий люд. Умiй, що треба скiфу, сам зробити – i збрую для коня, i зброю для себе. В життi це може хiба ж так знадобитися!..»

Тож Гелон, аби як слiд обдумати вiстку про македонську змiю, котра пригрiлася в батька на грудях, майстрував стрiли. Бо стрiла, виготовлена власними руками, надiйнiша. Вiриш iй крiпко, влучна вона, без промаху б’е. На древко для стрiли найкраще годилися береза, ясен чи тополя, та де в Гетськiй пустелi дерево знайдеш. Полин та полин всюди. А Істр поруч, очерету – непроходимi заростi. Очерет добре пiдходить для древка стрiли – рiвний, без сучкiв, як у деревi, i не треба його обробляти. Щоправда, вiн надто крихкий, та й нелегко крiпити до очеретини наконечник стрiли. І зовсiм нiяк зробити в очеретянiй трубочцi вушко для тятиви. Коли ж натягуеш тятиву, очеретина розчавлюеться пальцями, при пострiлi ii геть розчiплюе тятива. Тож скiфи придумали так: в один край очеретини вставляли гiлочку грушi iз загостреним кiнцем, на який i насаджували наконечник, а в другий кiнець очеретини вставляли паличку з вушком для тятиви – ii вже пальцем не роздавиш при стрiльбi.

Сидить Гелон – стрiли майструе, думу думае. Бiля нього снiп очерету, гiлочки грушi, бронзовi литi наконечники. Вони у Гелона особливi – з його власною позначкою у виглядi хитроi закарлючки. Як пильно придивишся до неi, то лiнii мовби утворюють хижий дзьоб орла – улюбленого птаха Гелона. По тiй позначцi кожний скiф упiзнае наконечник стрiли старшого царевича.

Вибере царевич потрiбну йому очеретину, вiдрiже зайвину, вставить в один кiнець гiлочку з наконечником, у другий паличку з вушком. Але неопереною стрiлою в цiль не влучиш. Для цього найкраще годиться соколине пiр’я. Вiзьме Гелон перо, обдере тонкi пiр’iнки, мiцно прив’яже iх до очеретини тонкою смужкою шкiри – готова стрiла. Нову очеретину iз снопа дiстае, а в самого на думцi все вертиться i вертиться та македонка. Кажуть, вона – молода, сильна, зваблива. Буцiмто жоден чоловiк перед нею не встоiть. Атей же i подавно, жiнок вiн любить i мав iх за довге життя предосить. А все, бач, йому мало. Час уже старому готуватися до подорожi в свiт предкiв, а вiн любовi забаг, грищ з македонською звабою. Невже батько й справдi молодiе?

У дев’яносто лiт? Може, третiй вiк почне? Не бачити Гелону царства скiфського, так i помре всього лише царевичем…

Трiснула очеретина, Гелон незчувся, як i розчавив ii пальцями.

З бiлого шатра вийшла старша його жона, розповнiла, грудаста щокаста скiф’янка в ряснiй спiдницi, в червонiм каптанi, на грудях з десяток разкiв намиста, у вухах золотi серги спалахують. Побачила чоловiка, не доходячи до нього крокiв зо два, присiла i далi до мужа пiдповзла – виявляла цим свою покiрливiсть. Потерлась щокою об халяву чоловiкового чобота.

– Чого тобi? – буркнув Гелон, невдоволений, що вона перебила плин його думок.

– Кажуть, Атей збираеться женитися на македонцi, – прошепотiла жона вiддано, по-собачому зазираючи мужу в очi.

– Кажуть! – буркнув Гелон, вiдрiзаючи ножем гiлочку грушi. – А тобi що?

– Македонка сина народить. От Атей i вiддасть йому царство свое.

Гелон взяв очеретину, мить подумав i незчувся, як очеретина трiснула в його пальцях.

– Що ти мелеш?! – сердито накинувся на жону. – Атею дев’яносто, якi вже там дiти!

– Еге, так вiн же… Атей наш… молодiе.

Гелон (хоч сам уже чув про це) злякано на жону зиркнув:

– Хто тобi сказав про таке?

– Усi кажуть…

– А ти… тримай язик за зубами! Щоб часом, бува, не стала нiмою.

Жона, оглянувшись, зашепотiла:

– Я тримаю, iншi пасталакають. А люди все знають, людям треба вiрити. Задарма язиками не плескатимуть. Тому й жениться Атей на молодiй, щоб самому помолодiти. А тодi вже почне третiй вiк… А чого… Два прожив, може й третiй прожити. Вiн такий, йому i боги, i чаклуни допомагають, своi i чужi. А тобi нiхто не допомагае, тому ти й будеш довiку всього лише царевичем.

Трiснула очеретина, Гелон ii зi злiстю вiдкинув. Нову з снопа витягнув, але й вона трiснула – зовсiм пальцi задерев’янiли, нечутливими стали.

– Що ти розпатякалась своiм баб’ячим язиком! – крикнув на жону. – Каркаеш, як та чорна птаха!

– Так усi кажуть в степах, то i я кажу. Народить македонка синочка, i зробить його Атей царем…

– Старший в роду я!

– Еге, македонська змiя все зумiе по-своему повернути. Вона старого царя зачарувала? Зачарувала. Вона така, що й засохлу вербу зачаруе, i та зазеленiе. Кажуть, ночами царя обiймае. А старий i молодiе… Вона його ще й зiллям македонським напувае… Не переживеш ти його…

Трiснула очеретина…

«І справдi не переживу, – думав Гелон в розпачi. – Менi майже пiввiку, а батько наче вiчний… Не iнакше, як цар i справдi трете життя розпочав…»

Трiснула очеретина.

Гелон сплюнув i взяв лук – тятиву натягнути. Лук, як i всi луки, тугий, i натягнути його не просто. Потрiбне умiння. Гелон присiв на праву, пiдняту ногу, притис до стегна нижнiй кiнець лука, а тим часом лiва, витягнена нога лягла на нижне плече лука. В праву руку Гелон взяв за петлю тятиву i, натягуючи ii й одночасно згинаючи лiвою рукою верхнiй кiнець лука, iз зусиллям зiгнув його, пiдвiв кiнець до петлi, надiв тятиву, що так i забринiла.

Звiвся.

Лук сунув у горит, туди ж поклав з десяток щойно виготовлених стрiл.

– Коня! – крикнув, бiльше не звертаючи уваги на жону – набридла жона, нi почуттiв до неi не мав, нi потягу. Нiби вона i не жiнка. Батько он який старий, а й то молоду собi знайшов, а вiн…

Пiдвели коня.

– Подивлюся, що то за македонська змiя, – сказав i в сiдлi опинився, пустив коня вчвал…



Ще не доiхав до кочовища Атея, аж навстрiч вершник мчить. Зiркi очi Гелона здалеку запримiтили: не скiф. Чужак. І чомусь без шароварiв, голоногий. Гелон гмикнув – вершник без шароварiв, то таки й справдi смiшно. Але вiдразу ж i зiгнав з лиця посмiшку. Ноги! Якi ноги у вершника! І тут царевич збагнув: навстрiч мчить не чоловiк, а жiнка. Не скiф’янка… Гелон насторожився. Стривай, стривай!.. Про вовка помовка, а вовк i тут… Роздивився. Вершниця в грецькому хiтонi, рожевому й короткому, ось чому голi ноги… Загледiвши стегна вершницi, Гелон засовався у сiдлi. Ще пильнiше придивився. На вершницi македонський шолом з гребенем, червоний шкiряний панцир, обшитий по краях бiлою замшею. Поверх панцира плащ крилами за спиною у вершницi мае. На стегнi висить короткий меч. Чи не та це македонська змiя, що батька причарувала?

А напевне ж вона. Гасае у скiфських степах, як у себе вдома. Ну, постривай, чужачко!..

Оглянувся, навколо нi душi. Але все ж в кочовищi можуть загледiти. Заманити б чужачку подалi в степ, а там… Шукай вiтра в полi. Вовки й костi розтягнуть… Порiвнявшись, Гелон притримав коня, вершниця – теж. Глянула – затремтiв Гелон. Оце жiнка! Очi чорнi, блискучi, брови вузькi, як намальованi, смаглява. Бiлi зуби показуе. Життя у нiй так i нуртуе… А в очах, що в ii очах! Згадав Гелон своiх жiнок, аж похнюпився. З ким вiн живе? Тiльки що й називаються жiнками. Товстi, жиром позапливали, вуграстi, м’ясистi лиця, лiнивi та неповороткi. Як трухлявi сирi дрова, котрi не горять, а чадять тiльки. Нудно з ними, сiро. А це жiнка. З такою б пожити, таку б затиснути в обiймах… А так – вiк проживе i не знатиме, що таке справжня жiнка. А скiльки вже в нього того вiку лишилося…

– Ти хто… такий? – не зовсiм чiтко вимовляючи скiфськi слова, запитала македонка.

– А я не питаю, хто ти така, – Гелон не зводив з неi захоплених очей. – Бо й так знаю. Ти – македонська чаклунка. Та, що мого старого батька причарувала…

– Хм… – вона насмiшкувато на нього дивилась. – То ти…

– Я – Гелон, царевич.

Вона нiби пирхнула.

– А-а… царевич без царства? – протягла глузливо, обпекла його поглядом чорних блискучих очей, показала рiвнi бiлi зуби, облизала рожевi губи кiнчиком язика («Змiя, змiя, – майнула в нього думка, – жало виставляе!») i погнала коня в степ.

«Насмiхаеться?.. – спалахнув Гелон. – З мене, скiфського царевича?.. Уб’ю змiюку!..»

Повернув коня, помчав за нею.

Наздогнав не скоро – умiе чужачка верхи iздити, кiнь пiд нею так i стелеться. Але – наздогнав. У долинi, як царське кочовище з очей зникло. Це добре. Нiхто не побачить. Ось тут iй i кiнець буде. І не порятують ii македонськi чари!

Вона зупинила коня, напiвобернувшись, чекала його. На рожевих губах блукала все та ж глузлива посмiшка. Це Гелона розiзлило дужче, висмикнув меч, налетiв коршаком… Але вона вiдбила удар легко, нiби граючись…

– У-у… македонська змiюко!!! – вигукнув Гелон, але вигукнув захоплено. Вмiе володiти мечем. Така жiнка справдi чогось та варта. Але згадка, що ця чужачка причарувала батька, даруе йому нову молодiсть, розлютила Гелона. Розвернув коня i знову коршаком на неi налетiв. На цей раз удар вона не встигла вiдбити i ледь не позбулася голови. Бронзовий шолом з гребенем полетiв на землю. А iй на лице, на груди водопадом сипонуло чорне волосся – густе, хвилясте, як потекло. Вона труснула головою, вiдкинула волосся за спину i дивилась на нього насмiшкувато, кiнчик язичка облизував губи… Гелон розгубився, отетерiв, вражений нею… І рука застигла з пiднятим для удару мечем.

– Ца-аревич… – засмiялась вона i помчала геть. І волосся, i плащ позад неi маяли, на вiтрi трiпотiли, манили його.

– У-у… змiюка!!! – захоплено вигукнув Гелон. – Моею будеш! Нiкому тебе не вiддам. Навiть батьковi. Ти занадто щедра радiсть для старого дiда. Вiн свое вже вiдлюбив, досить з нього!

Наздогнав македонку (та вона, певно, i не втiкала), схопив за талiю, вирвав жiнку з коня i кинув ii на шию свого коня. Вона обхопила його за шию руками, i вiн ледве не задихнувся вiд пахощiв молодого жiночого тiла.

– Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн. – Моею будеш. Царицею тебе зроблю.

Вона смiялась, губами йому лоскочучи щоку.

– А ти спершу сам царем стань…

– Стану! Наперекiр всьому стану! І ти будеш царицею скiфською.

Вони зсунулись з коня i попадали в густу траву, а конi iхнi помчали далi степом…

Звiдтодi македонка Фiя почала таемно зустрiчатися iз старшим сином Атея. Майже щодня мчала на конi у степ, до ii поiздок уже звикли в кочовищi i не звертали на них уваги. В умовлене мiсце, у вибалок приiздив i Гелон – без македонки вiн уже не мiг i дня прожити. Зустрiвшись, пускали коней пастися, а самi падали в густу траву… Коли, стомленi любов’ю, лежали в травi, Гелон посмiхався, дивуючись своему щастю. Майже пiввiку прожив вiн, гадаючи, що так i треба жити, i тiльки оце виявив, що е у свiтi щастя. Фiя схилялася над ним, накручувала на палець кiнчик його бороди, шепотiла:

– Тобi… тiльки тобi треба царем бути. Ти – спадкоемець скiфського трону…

– Як предки покличуть батька, так i стану царем.

– Доки батько пiде у свiт предкiв, життя твое може й скiнчитися, необачний царевичу!

Як вона жагуче його обiймала! Терлася щокою об його щоку, шепотiла:

– Квапся, бо Атей мене забере…

Вiн стискував кулаки, темнiв на виду:

– Не вiддам! Я тебе знайшов i нiкому не вiддам!

– Цар i питати не буде, – розпалювала його гнiв. – Атей сказав, що зробить мене своею царицею, – це була неправда, Атей iй цього не обiцяв, але Гелон повiрив. Звiвся, руки тремтiли. За меч схопився.

– Ось меч мiй, вiн свiдок, що не вiддам тебе нiкому!

– Навiть самому Атею?

– А що менi Атей? Навiть самому богу тебе не вiддам. Клянусь бородою Папая. Батько вiджив свое. І вiдлюбив. І вiдцарював. Досить з нього. У цих степах мае початися мiй час. Мое царство. І ти будеш моею царицею!

– Якби батько твiй та довго не жив, ти б уже давно був царем, – зiтхала Фiя.

Погляд Гелона темнiв.

Фiя добавляла у вогонь хмизу.

– Якщо ждати-чекати, доки старого царя заберуть до себе предки, чи й життя твого вистачить?

Це розумiв i сам Гелон, пора було дiяти. Тiльки ось як… Фiя про що б не говорила з ним, а все навертала його до думки – пора. Допоки ждати… Гелон вже почав iй подобатись. Спершу Фiя дивувалась своему почуттю, не вiрила йому, вiдганяла його… Старшого Атеевого сина вона вибрала тiльки тому, щоб за його допомогою внести розбрат в царську сiм’ю, зробити Гелона противником царя, пiдштовхнути сина до сутички з батьком. А виконавши те, заради чого ii й привезли до Скiфii, вона повернеться в Македонiю. Вiрила тому, iнакше й бути не могло, адже в Македонii ii чекав Іолай… Та коли зненацька для самоi себе – спершу розiгруючи палку пристрасть – почала захоплюватись Гелоном, то вперше подумала: а якщо Гелон i справдi стане царем Скiфii, то чи варто iй тодi повертатися в Македонiю, краiну свого рабства? Ставши жоною Гелона, вона стане царицею Скiфii. Навiщо iй тодi Македонiя i навiть… навiть сам Іолай? Заради нього сюди йшла. Щоб завжди бути з ним. А тепер збагнула: Гелон – кращий вибiр. Атей все одно довго не житиме, не вiчний же вiн, зрештою. А тiльки вiн пiде у свiт предкiв, як Гелон стане законним царем Скiфii, а вона – царицею. І що тодi iй якась там Македонiя, де вона була всього лише покоiвкою в багатому домi. І рабинею водночас. І що iй тодi Антiпатр зi своiм синком, коли сам цар Фiлiпп буде iй – царицi Скiфii – рiвня. Іолая вона кохала – боги тому свiдки. І зараз ще кохае, але кожний мусить влаштовувати свое життя так, як краще. Якщо вона й виконае завдання Антiпатра, то ще невiдомо, чи дозволить вiн своему синовi одружитися на колишнiй покоiвцi своеi матерi. Антiпатр знатний i самолюбивий, багне невiстки знатноi. Звичайно, виконавши завдання, вона отримае волю, але що та воля важить у свiтi, де пануе той, хто сильний, знатний i багатий. А Гелон, здаеться, захопився нею по-справжньому. То чи не краще спровадити старого царя на той свiт i стати царицею Скiфii? Іолай, звичайно, кращий за Гелона, молодий i вродливий юнак, але… Але без волi батька вiн i кроку не зробить. А Гелон принесе iй бiльше, найбiльше за будь-кого. Заради неi вiн готовий на все. В цьому вона невдовзi переконалася ще раз.








– Не вiддам! Нiкому тебе не вiддам!!! – в якомусь збудженнi вигукував вiн.



Першою про зв’язки Гелона з македонкою дiзналася його старша жона i почала погрожувати мужу, що донесе Атею… Гелон побiдкався перед Фiею, спитав, що йому робити. Фiя зневажливо сказала:

– Мрiеш стати царем самоi Скiфii, а не в силi впоратись з якоюсь зарозумiлою бабою?

Гелон глянув на неi, нiчого не сказав.

А другого дня вранцi його старшу жону знайшли мертвою в ii шатрi. На те нiхто й уваги не звернув: померла жiнка, то й померла. Всi помирають, коли надiйде черга, то що ж тут дивного? От i старшiй жонi царевича надiйшла черга вiдправитися у свiт предкiв.

Гелон поховав старшу жону пишно, як i належить ховати невiстку самого царя Скiфii. Атей на похоронi не був, але синовi через посланця висловив свое спiвчування…

Поховавши жону, Гелон на черговiм таемнiм побаченнi з Фiею так iй сказав:

– Та, що втручалася не в своi справи i сунула нiс туди, куди iй не можна було, вже на тiм свiтi. А звiдти вона нiчого не донесе Атею. Залишилися молодшi дружини. Але вони нiчого не вартi, хай ведуть господарство. Радiстю моею будеш ти.




Охоронець царя вiд злих духiв


Вiдразу ж за великим i пишним царським шатром з бунчуками на списах i двома очищувальними багаттями бiля входу, за котрим день i нiч слiдкували старi дiди, трохи осторонь самотиною стояла маленька юрта з бiлоi повстi. Навколо неi викладено застережливе коло з бiлого камiння, яке навiть пiд загрозою смертноi кари не посмiв би переступити жоден скiф. У тiм колi на високих тичках висiли вовчi та кiнськi черепи, вибiленi сонцем i дощами, черепи обвивали засушенi чорнi гадюки iз загрозливо роззявленими ротами. Вони й стерегли вхiд до юрти. Черепи iнодi нi з того нi з сього починали торготiти й обертатися навколо тичок, водячи сюди й туди порожнiми очними ямками, а висушенi гадюки ворушилися, наганяючи на забобонних скiфiв священний жах.

У тiй юртi жив царський чаклун-енарей – охоронець Атея вiд усiеi нечистi, злих духiв i злих помислiв, його лiкар i знахар.

Скiфи завбачливо обминали те мiсце. А якщо хто блукаючи й опинявся бiля юрти енарея, то, загледiвши черепи на тичках i висушенi чорнi гадюки, здригався, вiдмахувався руками, наче вiдганяв вiд себе невидиму силу й задкував геть подалi вiд того небезпечного мiсця. І довго потiм тремтiв та здригався, нiби струшував з себе щось липке й бридке. А може, тому, що енарей, будучи чоловiком вiд народження, ходив у жiночому вбраннi й намистi, а голос мав тонкий, негарний, не схожий нi на чоловiчий, нi на жiночий. Енарея боялися i коли його здибували в кочовищi, то намагалися хутчiй шмигнути за чиесь шатро чи за повозку. А як стикалися вiч-на-вiч, то опускали очi й поштиво кланялись, аби не розгнiвити чаклуна – лиха потiм не обберешся. Вiрили: енарей усе може, адже знаеться з нечистю i ночами обертаеться в степового вовка чи й гадюку i повзае тодi навколо царського шатра – Атея оберiгае. А досить чаклуну тричi свиснути, як кiнський череп, заiржавши, зiскакуе з тички, енарей сiдае на нього i незримо лiтае темноi-претемноi ночi над кочовищем, видивляеться та вислуховуе, чи нiде проти царя лихого слова не чути, чи нiхто не дае його iменем фальшивоi клятви? Бо хто, поклявшись iменем царя, не дотримае своеi клятви, того буде негайно покарано на смерть – фальшива клятва царським iменем завдае великоi шкоди царю. А того, хто пом’яне енарея недобрим словом, не кажучи вже про недобрий вчинок, чекае не одне, а цiлих сiм лих: енарей може будь-кого зурочити, будь-кому завдати шкоди.

Над бiлою юртою вився густий бiлий димок, вiн то клубками вихоплювався з отвору юрти, й тодi над нею вився рiй iскор, то виростав сiрим стовбом. Всi знали – енарей чаклуе, енарей готуе зiлля царевi.

Енарей i справдi готував для царя зiлля. А щоб нiхто не наврочив i не послабив силу трав, варив те зiлля в юртi, заховавшись там вiд лихих очей. Посеред юрти, якраз пiд отвором вгорi, на пiддонi стояв бронзовий, чорний вiд диму казан, а в ньому шипiло й булькало густе й темне вариво. Енарей – худий i високий, в жiночому вбраннi, подзвонюючи разками скляного намиста, то стрибав у пiтьмi юрти навколо казана, вимахуючи руками й щось вигукуючи, то мiшав черепком вариво i теж шепотiв заклинання i намови.

У юртi стояв густий, духмяний запах степових трав. Всюди, заткнутi за лозу, з якоi був виплетений кiстяк юрти, стирчали пучки трав, звисали й угорi, пiдвiшенi на смужках шкiри, й тихо шелестiли, як енарей зачiпав iх головою чи плечем. Збирав енарей трави i вдень, i вночi, при повному мiсяцi (е такi трави, котрi треба збирати лише при повному мiсяцi), збирав у вечорових сутiнках, i при свiтлi вранiшньоi зорi, коли тiльки-но народжувався бiлий день. Зiлля завжди допомагало царю, проганяло вiд нього болячки i на ноги його пiднiмало. Та цього разу енарей мало вiрив у чудодiйну силу трав. Зiлля було готове, остудити його i час нести царевi, а енарей все ще вагався: а раптом воно не подiе – чекай тодi царського гнiву! Та i як те зiлля подiе, коли Атею дев’яносто лiт! Нiколи не чув енарей, щоб такi старезнi дiди та пiсля зiлля ставали з жiнками такi ж, як i молодi чоловiки. Вiдгуляв Атей свое, вiдлюбив, пора вже й угомонитися, а вiн не вгамовуеться, сподiваеться на другу молодiсть.

Все нiби тямив енарей, багато чого такого вiдав, про що простим скiфам не дано знати, в травах знався, як нiхто. Але одного збагнути не мiг: i чому це чоловiкiв так тягне до жiнок, що вони у тих жiнках знаходять, чим iх тi жiнки манять-ваблять, що вони самi не своi стають i ладнi за якусь там спiдницю i на муки iти, i на саму смерть. А вже позагравати з жiнкою чи дiвчиною, обняти ii, ущипнути – так i тягне чоловiкiв. І, певно, вони мають од того чимале задоволення, бо очi iхнi тодi блищать, самi вони збуджуються, а на губах блукають якiсь загадковi, наче хмiльнi посмiшки. А зберуться докупи, то пiсля коней тiльки й говорять про жiнок. І таке говорять, i такими словами говорять, що енарею – бррр!!! – не по собi стае. Незбагненне те було енарею. Не знав вiн любовi. І вже й не знатиме нiколи. Кастрували його ще малим хлоп’ям, як в науку старим чаклунам вiддавали. І вирiс вiн серед чаклунiв, i сам чаклуном зiстарiвся, а батька з матiр’ю бiльше не бачив. І не знае, чи живi вони, чи давно вже у свiтi предкiв. Всього навчили його скiфськi чаклуни i знахарi, лiкувальники зiллям i словом, а щодо жiнок, то – зась! Самi нiчого не знали, що таке жiнка (хоч i вбиралися в жiноче вбрання), i йому нiчого не передали. Зась, то й зась!

Але зiлля царевi треба нести. Закрутила йому голову македонка, здурiв старий цар, спокiй втратив, немислимого забаг. Дивувався енарей жiночiй всемогутностi – навiть самого царя вони можуть вкрутить. І вiд чого вони такi всесильнi? Не мiг цього збагнути енарей, а зiлля царевi треба нести, а в силу його цiлющу на цей раз не дуже вiрив енарей. Не навчений був таке зiлля готувати, щоб дiди молодими ставали. Нiхто з чаклунiв цьому не навчений, хоч зiзнаватися й не можна. Бо знали б чаклуни такi трави, то перш за все самi б вiчно молодими були. А так старiють, як i всi, i як i всi, помирають. А люди вiрять, що вони – чаклуни – все можуть. Наiвнi. А може, то лише скiфськi чаклуни того не вiдають, а чужi все знають?

І подумав енарей: а пiду я до македонки… Коли вона самого Атея причарувала, то мусить все знати. Може, у них, у македонцiв, е таке зiлля?

Як споночiло, кажаном у ii шатро проник – безгучно i нiмо. В шатрi свiтильник тямно блимав, македонка на хутрах лежала.

– Хто? Що? – схопилась, у руках вузьке лезо кинджала блиснуло, в самоi очi горять, волосся розпущене…

«Чаклунка, – подумав царський чаклун. – Вiдьма македонська. Все знае i чари мае, бо чого б тодi по нiй сам Атей сох…»

А вголос тихо сказав:

– Це я…

– Я не знаю тебе, скiфе, – верескнула жiнка. – Чого тобi треба? Вийди, бо зараз же гукну варту царя.

– Я – енарей самого царя… Не бiйся мене, македонко.

– А-а… – придивившись, вона гидливо пiдiбрала губи, кинджал у пiхви сунула, вiдвернулась. Вiн не подивувався, бо й сколоти, коли вiн з’являвся, теж отак гидливо пiдбирали губи.

– Чого тобi, скiфський енарею? – поспитала, а сама дивилася мимо нього – терпiти не могла кастрованих чоловiкiв, котрi в жiноче вбрання вбираються i бороду та вуса вищипують, намистечко скляне носять – бррр!..

– Чи мають вашi македонськi чаклуни таке зiлля, од якого б старi чоловiки ставали такими, як молодi? – поспитав вiн все так же тихо i смиренно.

– Тобi й зiлля не допоможе.

Вiн не образився – звик.

– Не про мене мова.

– Хто ж це з ваших дiдiв забаг за спiдницями на старостi побiгати? – чмихнула вона, i ii осiнило в ту мить: чи не для Атея шукае зiлля енарей? А напевне ж, для Атея, для кого б iще, вiн же царський чаклун. – У наших македонських енареiв е таке зiлля, – раптом сказала вона, i голос ii став чомусь уривчастим, заметушилась, щось шукала, перебирала. – Допоможу тобi, дам такого зiлля, тiльки… – значуще подивилась, – нiкому анi слова, анi пiвслова. Бо коли про зiлля недобрi люди знатимуть, воно втрачае чарiвну силу.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/smert-ateya-zb-rnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тут i далi дати подаються до нашоi ери.




2


Істр – теперiшня р. Дунай. Акшайна – iран., темний, чорний, скiфська назва Чорного моря.




3


Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксiнос, Понт Евксiнський, тобто Гостинне море.




4


Гетською пустелею у тi часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географiчне продовження Буджацьких степiв.




5


Гети – одне з фракiйських племен, принаймнi близьке iм.




6


Ксенофонт (бл. 430 р. до н. е. – 355 або 354 pp. до н. е.) – давньогрецький iсторик i письменник. Учень Сократа.




7


Скут – грецька назва скiфа.




8


Хайрете – грецьке вiтання, що означае «радуйтесь!»




9


В нумiзматичнiй лiтературi на сьогоднi описано п’ять таких монет Атея – драхм. Як гадають спецiалiсти, перша серiя монет (з головою Геракла) карбувалася в Гераклеi Понтiйськiй в 364—345 роках, а друга (з головою Артемiди) в 345—339 роках.




10


Ефеб – юнак з аристократичного сiмейства, черговий для доручень, охоронець царя тощо.




11


Екзiтазiс – особа, котра вiдала донесеннями вивiдувачiв в Македонському царствi.




12


Еуге, каллiсто – грец., хорошо, добре.