Книга - Як ведеться, так і живеться

Як ведеться, так i живеться
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Як ведеться, так i живеться» Панаса Мирного – цикл оповiдань, або, за визначенням автора, «образкiв з життя», в яких подано низку народних образiв***. З особливим психологiзмом i майстернiстю змальовуються образи дiтей. Перу автора належать й iншi оповiдання, зокрема, «Морозенко», «Серед степiв» тощо.





Панас Мирний

ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ




ОБРАЗКИ З ЖИТТЯ




І

ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ


– Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-торжний! Гри-и-ицьку! – гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.

Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле своiм огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням; одежа хлопчика – лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз – пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть – i латки, i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високоi гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору своi круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли iх залiзнi покрiвлi, мов травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули у гущавинi темно-зелених садкiв – он i рiчка блищала, звиваючись змiею по жовтому пiсочку i пускаючи легенький димок туману з себе, а через рiчку перекинувся мiст – тонкий, узорчатий, мов з волосiнi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок – Ратiевщину. А на лiву руч вiд бурти розiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкраiй, тонув у своiй просторiй про сторостi, у своiй зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi – блiднiший, голубiший, поки не сходився з краем блакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтно в'ються, i iх весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипаеться, здаеться, сизо-прозоре повiтря само бринить-спiвае… А на темно-синьому полi неба огненне коло сонця грае, прище свiтом, стрiляе довгим промiнням, сипле непримiтними iскорками жару – невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красно так – не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високоi бурти, по боках котроi, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двое телят, – байдуже йому було i про iх. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь – його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi – старшому вiд його братовi. Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Івася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.

– Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! – кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни – нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратiевщини.

– Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, – промовив сам до себе Івась i ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав – i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих бересткiв та пахучих лип, що спускали своi широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намiрялися досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по окопу, – Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркавсь шукаючи, а й досi нiкого не знайшов.

Повернув вiн знову до бурти. Дорогою мов з-пiд землi донеслося до його Грицькове «ку-ку!». Вiн разiв з п'ять оббiг кругом неi – нема нiгде. А його голос вiн чув. І так виразно гукнув «ку-ку!..». Ось знову гукае.

– Ага! ти у балочцi, – радiсно скрикнув Івась i побiг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся – немае. Ще бiльша досада його проймае, аж сльози розбирали.

– Нехай вам бiс! – промовив вiн i вилiз на шпелень бурти – звiдти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от вiн дивиться, розглядае, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрете Грицькове «ку-ку!».

– Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! – зарепетував ото Івась, теряючи надiю знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя – той далеко пiшов ховатись, а Грицько – Грицько тут десь – вiн тiльки закрив очi, а той i гукае: «Уже!», а от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немае таких потайних захистiв, а оже не знайде!

– Хай же вам iрод, – рiшив Івась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до неi. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Івась забув i свою досаду, i своi жмурки.

– Іч, хитра яка! – промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ii травиною.

Комашина не ворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив iй Івась – i перекидав, i ворочав – нежива, та й годi.

– Пiдожди ж! – промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiевщини тiльки доносилися птичi голоси – кропив'янки розкидали свое цьомкання у кущах, iволги з лип щось белькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи своiми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки. Скiльки iх! i як вони голосно щебетали!

Івасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава – ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела – хоч убий!

– Бач, ти граешся, а не шукаеш! – роздався ззаду його голос. То був Грицько.

Хто б не глянув на його – зразу одгадав, що то рiдний брат стоiть перед Івасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.

– Що ти тут робиш? – спитав вiн, присiдаючи на травi.

– Бач, комашина! – вiдказав той, простягаючи руку.

– То сонечко! – угадав Грицько.

– Сонечко? – скрикнув Івась i почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!
Виглянь у вiконечко,
Бо татари iдуть,
Тебе зарiжуть,
Твоiх дiток заберуть!

Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Івась тонше:

– Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси своiх пастушкiв, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

– Дивись, дивись, що бичок робить! – скрикнув Грицько. Івась озирнувся, i обидва зареготались.

Бичок, мов образившись вiд iх реготу, як вiтер, попер вподовж поля.

– Бицю, бицю! – гукав Грицько, схопившись, i майнув навздогiнцi. Івась, стуливши руку, щоб комашина не випала, i собi, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-пiд Чорнушки-корови, був любимець Івасiв. Вiн його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба, давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Івасевi. «Це ж уже твiй бичок буде», – сказала вона. Івась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спiймають там!

– Переймай, переймай, – чимдуж кричав Івась на брата, а сам землi пiд ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.

Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно дививсь на його.

– Бицю! бицю! – кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: «Не лiзь!» – i наставив молодi рiжки.

– Бицю! – роздався коло бичка голос Івасiв.

Бичок повернув голову.

– Бицю, бичушка! – розлягався Івась i вхопив за нашийник з каблучки. – Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? – допитувавсь Івась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно стояв, струшуючи шкурою, i, знай, поривався лизнути Івасеву руку.

– Бе-е-е! – зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.

Як стрiль стрельнула – бичок зiрвавсь з мiсця…

Гаразд ще, що Івась не випустив каблучки з рук, а то б тiльки й бачили бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Івась, задержуючи його, – за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Івась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.

– Регочеться! Гарно, небiйсь! Тiльки вiзьму та на твоему баранi верхи i сяду! – грозивсь Івась, червонiючи.

– Ану, поiдь! – казав Грицько.

– А що ти менi зробиш? Вiзьму – сяду та й поiду! – i намiрявся вже кинути бичка.

– Всю морду тобi поб'ю, – перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

– А я батьковi похвалюся.

– Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.

– Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?

– А я тебе займаю? – питав Грицько.

– Так бичка займав.

– Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi, – виправлявся Грицько.

Іван замовчав i, зайшовши у тiнь бурти, лiг; вiн сердився на брата.

«Як йому, небiйсь, усе можна! – думав вiн. – Заходився бичка лякать – iграшки знайшов! Он десь через його i комашину згубив».

Грицько, повернувши на степ i посвистуючи, почав збивати цурупалком то вершки високоi чорнобилi, то червонi головки будякiв.

Довгенько хлопцi були собi нарiзно. Івася досада давила, i, лежачи у тiнi на травицi, вiн пригадував, як би його братовi вiддячити! Думки у невеличкiй головi бiгли, як хмари у бурю, нiгде не зостановлюючись, нi об вiщо довго не зачiплюючись. Небагато треба, щоб уражене дитяче серце переболiло, замовкло. Івасевому помiг бичок, з-за котрого i схопилася недавня спiрка. Передрочившись, вiн пiдiйшов до Івася i, як вiрна собака, почав лизати своiм шорстким язиком ноги. Івась дригав ними, а бичок наставляв круто лоб, хотiв, видно, битись.

Івась угамував бичка любими словами. Вiн звав його i бицею, i бичушкою, i славним бицунею. Бичок, награвшись, лiг бiля Івася, положивши на його голову. Така дружба, таке товариство пiшло мiж бузiвком i невеличким хлоп'ям.

– Івасю! Івасю! – трохи перегодом гукав Грицько, несучись полем до бурти.

– Чого? – одгукнувся Івась, забуваючи про недавню спiрку.

– Ох! – передихав Грицько. – Ти, мабуть, зроду-вiку не бачив такого.

– Якого?

– Збиваю будяки, – важко дишучи, почав Грицько. – Тiльки на однiй будячинi… Аж ген туди до води… Дивлюся, щось блищить проти сонця, як золото горить… А само так i в'еться, так i в'еться. Я пiдходжу… Аж, брат, – отакенна гадючище! Оповила кругом будячину, голову виставила проти сонця та й сичить.

– Ну? iй-богу?

– От побий мене хрест святий! – скрикнув Грицько, махнувши поперед себе рукою.

– Що ж ти не вдарив ii?

– Який розумний! Щоб укусила. Пiди, коли хоч, займи!

– А ти запримiтив мiсце? Покажи.

– Нехай iй всячина, i вести не хочу.

– Ходiм-бо, я хоч подивлюся, – прохав Івась.

– Не хочу, боюся.

– Чого ж ти боiшся? Хiба вже вона так i вкусить?

– Авжеж, укусить.

– А ми палiччя наберемо та ii палiччям! Ходiм-бо, – прохав Івась, пiднiмаючись з мiсця.

Грицьковi того тiльки й треба було. Вiн нiгде нiчого не бачив, а знав, що брат сердиться, i, щоб скорiше помиритись, бо надолужило самому швендяти по полю i збивати будяки, вiн i вигадав ту гадюку.

Івась нiколи не бачив ii, не знав, яка вона; вiн тiльки наслухався про неi всякоi страховини – i як вона кусаеться, i як сичить, i яка страшна-страшна, довга та чорна, а голова, як жар, червона, йому так хотiлося бачити страшного ворога, i людського, i товарячого, – скiльки вiд його пропало скоту в городi! Там, чутка була, дитину вкусила, там – однiй жiнцi уп'ялась у груди та ссала ii, поки та й не вмерла, так разом з гадюкою i в домовину положили… Страшно, ух, як страшно! А кортить бачити, от так, мов за поли тягне… Івась почав прохати брата, щоб повiв; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що вiн набере i груддя у пазуху, i цегли в кишенi, i ломаччя у руки… Нехай тiльки нападе! А коли не одiб'емось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?… Насилу уломив брата згодитись i, радий, кинувся зразу за груддям, пiдбирав по дорозi усякi камiнцi, палiччя.

Незабаром два брати, назброiвшись, потягли степом на страшного ворога. Івась iшов уперед i хвалився, що хай тiльки ii забачить, – так i зацiдить у голову кирпичиною! Грицько плiвся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дiзнавсь, що вiн його обдурюе.

– Де ж ти ii бачив? – допитувався Івась.

– Пiдожди. Он там – недалеко вiд саги, на тому бугорцi, – i Грицько показав рукою.

Перед ними вiдкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тiльки на серединi лелiло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка – то ii згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тii стежки блищала водиця, другi були сухi, порепалися; тута ж валявсь пом'ятий явiр, збита рiзучка-трава, осока, через неi плигали здоровеннi чорнi жаби; у водi вони кумкали; по тiм боцi в осоцi щось свистало.

– Що воно свище? – спитав Івась.

– Черепаха, – одказав Грицько.

– Проклята, як здорово, – i Івась почав до неi собi свистiти.

– Та де ж ти бачив гадюку? – допитувався вiн, коли йому надолужило дражнити черепаху.

– Та кажу ж, он там. Тiльки я не пiду.

Івась покрався сам. Бистро його очi бiгали по травi, по будяках, вiн шарив ними i все подавався уперед.

– Та де ж?! – нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на тому мiсцi, де вказував Грицько, нiчого.

– Та кажу ж, там.

– Тут нема нiчого.

– Їй-богу? – здивувавсь Грицько.

– То вже ж би я не стояв, коли б було що! – гукнув Івась.

Грицько пiдтюпцем побiг до брата. Хвилина була крута для Грицька – Івась так i впився у його очима, а його смiх-регiт розбирае.

– Еге-е, – затяг вiн, – значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцiй самiй будячинi – бач, i головка збита, отут вона сидiла, отут ii голова лежала, червона та люта, – розказував Грицько.

Івась подивився на будячину – зелена, нерозцвiчена квiтка ii лежала свiжо збита долi, – подивився в очi брата, чи не бреше лиш, – нi, Грицько так смiло дивився на його.

– Так, так, утекла! – промовив вiн, досада ущипнула за серце. – От раз приходилось побачити – узяла i втекла, проклята! Куди ж би iй тiкати?

– Куди? у болото! – одказав Грицько.

Івась задумавсь i пiшов уперед. Разiв з двадцять окрутнувсь вiн коло того мiсця, проходив його i вздовж, i впоперек, додивлявся, чи немае де ямки, прогортав траву – нiгде немае гадюки i слiду нiякого не видно.

– Хай iй бiс! Ходiм назад, – рiшив вiн.

Вертаючись, хлопцi почали шпурляти груддям i цеглинням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здiймали угору стовп зеленоi, аж чорноi води; накидалися на жаб, i – боже! – який радий був Івась, коли йому довелося одну розчавучити здоровенною цеглиною.

– Ото б було i гадюцi! – скрикнув вiн…

– Де то се наш Василь? – спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дiйшли до бурти.

– Та вiн i не вертався з того часу, як пiшов ховатись, – одказав Івась, сiдаючи коло брата.

– Дума, що шукають? Чудний! – рiшив Грицько i повернувсь на травi лицем до неба. Глибоке i широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому нi хмарочки, нi плямочки, нi об вiщо очам зачепитись по його аж синiй блакитi.

– А ти знаеш, його мати з ким не стрiнеться, то все розказуе, який вiн у неi розумний, – перекидаючись на живiт, знову почав Грицько. Івась лiг на бiк i пiдпер голову рукою. – Оце, каже, у дяка вивчу та ще i в школу вiддам. І батько, каже, пише з полку: вiддай безпремiнно Василя у школу.

– То що, як у школу вiддасть? – якось призро спитав Івась. – Щоб навчився сестру дужче бити.

– Вивчу, каже, та й одiшлю до батька – батько, кажуть, полковим писарем, чи що, так до батька ото й вiдiшле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарi або в дяки.

– Буде горобцiв на дзвiницi лякати! – додав Івась.

– Пiди ж ти! А он як розказуе та розписуе, коли лучилося раз апостола у церквi прочитати, – так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батьковi: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з мiсяць усе учив, та й то разiв скiльки у церквi помилявсь. І що б вiн не зробив – то все гаразд, усе до ладу, а от як Галя що зробить – то все не так, – помовчавши, додав Грицько.

Іван нiчого не одказав, тiльки глибоко зiтхнув.

– Якби i в нашого батька були такi достатки, Грицьку, як у його, хiба б i нас не вчили… – не швидко обiзвавсь Івась.

– Якби ж то! – зразу одказав Грицько та й схопився. – Ти думаеш, i в Василевого батька багато iх? То тiльки вона слебезуе всюди, що вiн сотню рублiв у рiк получа. Получа, а де вони? Додому ж нiколи нiчогiсiнько не шле. То вона тiльки таку ману пуска та витiва i грамоти, i школу. Дума, як з ратiевськоi дворнi, так i велика панi. Прищиться куди як! А про Василя вже того – i такий, i он який, трохи не зорi з неба знiма. А батько каже, що Василь ii нi к бiсу нiкчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цiлi днi вилежуватись – йому дай. От i тепер, що хоч дам, тiльки ходiмо шукати – то десь у бур'янi i знайдемо.

Іван зареготавсь:

– Ану, ходiмо, справдi.

– Ходiмо.

Брати разом посхоплювались i кинулись iти.

– Ти бачив, куди вiн iшов? – спитав Грицько.

– Вiн туди, на Ратiевщину подався.

– Ну, так i е. Десь у ровi або спить, або лежить.

– Вассси-и-лю! – гуконув Івась своiм чистим i тонким голосом, аж луна роздалася.

– Пiдожди, не гукай. Ми його i так десь у ровi або в бур'янi набредемо. Ти йди туди, а я – сюди. – І брати розiйшлися, похиливши в обхiд Ратiевщини.

Кругом високоi кам'яноi стiни, колись бiлоi, а тепер полупаноi, пролiг не так глибокий, як широкий рiв. Окiп порiс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугиловою. Вiд того, що сонце нiколи не заглядало у се тiнисте мiсце, дощова вода нiкуди не стiкала, тут завжди було вогко, аж холодно. На днi рову пiд лопухами копицями гнiздились жаби, чорнi, здоровi, окатi, а на окопi, знай, бiгали сiрi та зеленi ящiрки. Тута ж iнодi i дохла собака або кiшка дотлiвали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарi дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике i пустельне мiсце! І нащо цей рiв здався коло такоi високоi кам'яноi стiни? Вiд татарви лихоi? вiд злодiiв, розбишак лютих? Нi.

Покiйний князь Ратiев, як заходився будувати собi дворище, велiв той рiв викопати. Сотнi крiпакiв мiсяцiв зо два тiльки й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких мiсцях i до води докопалися, а то воду спускали аж iз озера – тодi i озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було, – кругом двору, наче рiчка текла, облягав його водяний рiв; тiльки коло глухоi залiзноi брами перекинули залiзний мiсток, та й той часто-густо приймався. І нiяким побитом тодi не можна було добратися до двору. Як крiпость та, стояло те дворище у степу проти мiста i грiзно дивилося на його своiми високими бiйницями, у широких пробоях тих бiйниць тирчали горлатi жерла пушок, з котрих у великi свята, от як на рiздво або на паску, стрiляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, i нiхто не знав, як там живуть вони, ото хiба тiльки пушки давали ознаку, що ратiевцi святкують свято… Чудний той був князь Ратiев – низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звiр, воно у його не тiльки на щоках i пiд очима поп'ялося, а й на самому кiнцi носа, мов бородавка, чорнiв кущик; а очi у його? страшнi-страшнi, як у кроля, червонi, i угору вiн ними нiколи не дивився, все у землю; коли ж зводив iх на кого – то не даром! Грiзний вiн був, палючий, як порох, упертий, як камiнь, i вередливий, як дитина. Сказав що робити – роби. Оце висила крiпакiв ловити живих зайцiв i напускати у садок… Чуеш гвалт собачий, гук людський, топiт, бiганину, а рушницi – одно i знай – палять, гукають, – ото Ратiев полюе зайцiв у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнiв; в темну-темну нiч спустять iх у рiв на воду, ще й позв'язують; i не тiльки на човнах, а й на стiнi понатикають свiчок… огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнiв тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, спiвають, – ото Ратiев загадав покататися. І нiкого вiн до себе не приймав, нiхто в його нiколи не бував, все те сам iз своею двiрнею витiвае. Городяни спершу боялись, а то i привикли, та так привикли, що коли зачують – Ратiев оте загадав зробити, – трохи не усе мiсто виходило дивитися на ту чудну i дивну затiю.

І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже нiколи для iх нiякоi забавки. Справдi, з старим умерла i його Ратiевщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всiх усюдах кревнi сльози та гiркi жалiбницi, – чого iм стоiли пановi затii, що вони там терпiли, як бiдували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зiгнувся, а борода бiла, як молоко, по колiна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсiм не видно, хiба уночi почуеш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, вiщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкiш-багатство. Старий i досi не стеряв вiри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тiльки приiде молодий панич з столицi. Роки минали, панича не було. Широкий рiв без пiддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, i от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила своi широкi листи, i хiба тiльки уночi кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З приiзду стiна трiснула, сипалася, бiйницi попадали, i пушок не видно – сховалися пiд своiми руiнами; мiцнi залiзнi штаби, що держали глуху браму, iржа проiла, зламалися, брама лежала долi, нiхто ii не пiднiмав, i в роззявленi завжди ворота видно було, як колись чистий двiр зарiс бур'яном, як самий палац опустився. Дверi його були наглухо забитi; шибки у вiкнах, та й то з половини, поцвiли, заплiснявiли – жалiбно вiтер свистав у iх чорнi пробоiни; колись зелена залiзна покрiвля злущилася, iржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один рiг угору, нiкому було те полагодити, вiльно вiтер гуляв по всiй оселi, дощ лив у дiрку; стiна трiснула, розiйшлася, балки пiдгнивали-падали, димарi наполовину стримiли – мов калiка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А вiд кухонь, вiд сараiв, вiд людських хат – мало чого було видно; i дерево, i глина, i цегла позлазилися вкупу i виглядали страшною руiною. Одна тiльки каплиця, пiд котрою сховали пана, веселенько визирала своею гострою головою, на невеличкiй баньцi ii блищав невеличкий злотий хрестик; у сонячний день вiн свiтив серед руiн двору, мов зоря серед чорних хмар… Та ще садок на волi розрiсся, мов лiс. Колись невеличкi, замлiлi дубки, кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж пiд хмарами, похитуючи своiми чубатими головами; помiж ними пустилося молоднику – як конопель на доброму пiдметi. То було не в родючiй половинi саду, а в родючiй… дивнi заморськi яблунi, кримськi грушi повимерзали, повсихали, замiсть iх пустилися такi цвьохкi, такi розхилястi дички! Кущова рослина: порiчки, агрус – розпросторилася, розширилася, мiшаючись з глухою i жалкою кропивою; сизий бузок, котрим обсадженi були стежки, перелiз на iх гладеньке мiсце i вiльно рiс собi там, де ходили людськi ноги; хмiль, березка чiплялись за його тонкi гiлки, лiзли угору, спускалися униз, уростали у землю i знову пiднiмалися вгору – непролазною сiткою оповивали його. Бузина, котру так не любив старий князь i велiв з корнем викорчувати, де й набралася – висока та розкiшна поросла. Все казало, що тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловiка рука; все, почувши волю, i росло на волi. Улiтку стiльки тут було птицi i якоi тiльки не було? Солов'i сотнями щебетали, зозулi, iволги, ракшi, горлицi, а горобцiв? Тi i зимою, коли над сим глухим, пустельним мiсцем жалiбно гула одна буря, крутячи страшного веремiя i закидаючи усе снiгом, – тi i зимою хмарами носилися i несамовито цвiрiнькали… Така-то стала тепер ся Ратiевщина!

Брати пiшли в обхiд понад ровом. Івась на лiву руч, Грицько – на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто повертав поза стiною. Зайшовши за неi, зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як вiн скриеться за стiною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця, – якраз забiжить у Пилипенкову траву.

– Не йду далi! – рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди, мов, сюди мерщiй бiжи!

Івась, як вiтер, понiсся назад.

– Не бачив? Де вiн? – таемно питае Івась.

– Цить… На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь довбаеться. – І тихо, мов тi котята, рачки покрались хлопцi.

З-за густоi чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один голос скрикнули:

– Тю-у-у!

Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопцiв, одвернувся i знову над чимсь пригнувсь.

– Що то ти робиш? – спитав Грицько, забiгаючи уперед.

Перед Василем на травi лежала розпанахана надвое сiра ящiрка, гидливо виглядали з-пiд ii шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки одстовбурчились геть i казали, що не покiйна смерть спостигла ii. Василь у лiвiй руцi держав хвостик, кiнчик його хитався на всi боки, мов живий, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз зарились i Грицько, i Івась, i другi хлопцi з iх улицi.

Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цiсарця, аби тiльки добре учився ii син. Який то був радiсний час у життi Василевому! Цiлiсiнький той день бiгав вiн по всiй улицi i хвалився знайомим i незнайомим хлоп'ятам, яку то мати йому обнову купила. Новенький, бiленький, гострий, як бритва, вiн усiм удивовижу дався; усi ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складаеться, аж цока! а рiже як? а блищить? усього тебе, як у дзеркалi, видно. Василь спершу не знав, де його i подiти; то заховае у кишенi, то подума: «А що як випаде?» – витягне i зав'яже у пазусi. Назнарошне для сього i нитку держав i зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кiлочку!» – казала мати, радiючи синовiй одрадi. І справдi, пройшов тиждень-другий – блискуча сталь потемнiла, ручка закалялася i, хоч другi хлопцi не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже i в пазусi не ховав, а в кишенi; уже i вищербив, i в хлiб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь рiзав ним хлiб на невеличкi шматочки. Тепер ото i ящiрку поров ним; слизький жир лиснiв на кiнцi; щось жовтогаряче прилипло до щербини.

– Що се ти робиш? – спитав удруге Грицько.

– Хiба не бач? – одказав понуро Василь i шпигонув ножиком у обрубий край хвоста; гострий його кiнчик замотався-затiпався.

І Грицько, i Івась разом струснулись, сплюнули.

– Господи! i бадляеться… Ящiрку рiже-рiже, а там i хлiб буде рiзати, – промовив Івась.

– То що? Вiн же витреться, – спокiйно вiдказав Василь.

Хлопцi знову сплюнули.

– А дивись, дивись, якi гарнi хрящики, та як ловко уляглися, мов квiточки, – казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.

Його сiрi очi блищали, у iх свiтилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гулястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, i Івась, стоячи бiля його, виглядали такими вродливими, тiльки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таемна краса задуманоi голови, котра вiддае вiд кожного, у кого нарождаються глибокi, розумнi думки.

– Ходiмо, Іване, хай йому бiс! – сказав Грицько, ще раз сплюнувши. – Ми прийшли за ним, його кликати iсти, тепер хай вiн до нас i не доторкаеться, хай оту ящiрку злопа.

Грицько пiшов. Івась стояв i боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лицi пробiгали уразливi смуги i гидливо кривили рота. Василь робив свое – довбавсь.

– Та покинь, Василю! – сказав Івась.

– А ти чого пристав? – скрикнув Василь. – Той пiшов, iди i ти за ним! – Вiн ще на Грицька розсердився, а тут i цей доiда. Його сiрi очi вип'ялись, мов хотiли вискочити з лоба.

– Не займай його, Іване, – гукнув з-за чорнобилi Грицько, – iди сюди. Ти ж бач, який вiн розумний та письменний, – ящiрок уже рiже. Мати як почуе, то на увесь свiт оповiстить. – І Грицько уiдливо зареготався.

– Грицьку! Я тебе не займаю, не руш i мене, – покiйно i твердо вiдказав Василь i, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилi лицем; воно у його стало аж муре, однi сiрi очi свiтили, як у кота, горiли аж зеленим огнем.

– Чого ви до мене прийшли? – скрикнув вiн. – Кликав я вас? Ви там собi що не робили – я не йшов пiдглядати, не мiшайтеся i до мене!

Івась порвався не йти, а бiгти – такий грiзний та страшний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побiг i Грицько.

– Хай тобi бiс! Зоставайся з своею ящiркою. Рiж ii i iж та ще й матерi на борщ понеси – подякуе! – кричав на бiгу Грицько.

Здоровенна грудка землi прошумiла над його головою.

Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далi.

– Проклятий москальчук! – жалiвся вiн Івасевi. – Не одхилися я – мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так i продзижчала. Пiдожди ж ти менi! – i вiн посварився кулаком.

– Що ти йому зробиш, такому здоровковi? – сказав Івась.

– Хто здоровий? Вiн? – скрикнув Грицько. – Здоровий, як бугай, а трусливий, як заець! Хiба не вiяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка, – украду уже в батька тютюну на люльку, як тiльки дам, то так накладе йому боки, що тiльки держись!

– Чуеш, – помовчавши, почав знову Грицько, – коли будемо гнати до водопою – не жени його нi овець, нi теляти. Коли ж так, хай сам, чортiв цвик, гоне, а то звик панувати…

– Менi, Грицьку, вже iсти хочеться, – сказав Івась i напрямився до балочки, де пiд лихою сiрячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбi, витяг чималий шматок хлiба, невеличку тараньку i, зайшовши у тiнь, пiд бурту, почав тараню чистити. Грицько пiдiйшов до брата.

– Давай усю тараню поiмо, – сказав Грицько, – йому нiчого не зоставимо.

– Нехай йому з його таранею, – одказав Івась.

– Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! – Очi у Грицька весело заграли, вiн мерщiй схопився i побiг переховувати торбу.

Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотiв заховати у бур'янi – видно, намiрявся занести аж в осоку до озера – та роздумав.

– Годi тобi носитись з нею, iди вже iсти! – гукнув на його Івась.

Так Грицько i не переховав торби, тiльки кинув на сонцi у травi та й побiг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не грiло – палило; польовий вiтер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по травi, шукаючи тiнi, i, не знаходячи, жалiбно деренчали, голови iх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там i лiг, руденьке телятко бекало, мов жалiлося: та й душно ж як! Справдi було душно, аж варко, так душно. Нiгде було заховатися, нiгде голову приткнути у тiнь, бо й тiнi не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав пiд тим свiтом, зв'ялена трава хилилася додолу, нiгде нi птичого гласу, нiякого гуку не чутно, хiба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратiевщинi помовкло птаство; одно поховалося по гнiздах, друге полетiло за здобиччю, одна тiльки бездомна птиця – зозуля, перелiтаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообiдавши своею сухою стравою i напоiвши овечат i чорного бичка – Грицько так-таки i не схотiв гнати до водопою Василевого товару, – повкладалися прямо на травi, на сонцi. Їх запечена шкура казала, що не первина iм лежати при такiй спецi. Тепер вони тiльки трохи набiк поодвертали голови, сонце догрiвало найбiльше у спину. Івась зразу заснув, Грицьковi ж не спалося; йому хотiлося дiждатися того часу, коли вернеться Василь i почне iсти: чи справдi вiн буде тим ножиком, що рiзав ящiрку, рiзати i хлiб. Для сього разу вiн i нове прозвище пригадав Василевi: Ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб i вони так його дражнили, – думав вiн, – я йому не сим, то другим вiддячу!»

Нi з ким вiн нiколи так не ворогував, як з Василем, i Василь не любив Грицька; брати двоюрiднi – вони жили гiрше чужих, гризлися, як кiшка з собакою. Аби що запримiтив Грицько за Василем – зараз i вибива йому очi, на глузд пiднiмае. І Василь не мине случаю, щоб чим Грицьковi дозолити; тiльки все стиха, крадькома, як кiшка, мов i не вiн, то кийок мережаний поламае, то пужално цяцьковане закине, то м'яч украде i захарпае, а часом i боки накладе Грицьковi. Така спiрка, така ворожнеча нiколи мiж ними не втихала, щодня вони за що-небудь та й погризуться. От i тепер досада iсть Грицькове серце, i вiн тiльки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи вiд Ратiевщини прямо до бурти. Здоровенна голова, мов гарбуз, мiцно сидiла на короткiй шиi, кругле, широке лице лиснiло вiд поту; сiрi очi бистро бiгали. Ось вiн уже наближаеться до того мiсця, де лежить Грицько. Ступiнь-другий… i високо стрибае через його.

– Тобi не можна обiйти! – обiзвавсь Грицько, пiдвiвши голову.

– Чого ж ти лiг на дорозi? – вiдказав Василь i прямо почвалав до торби. Тута ж коло неi опустився вiн на траву, витяг хлiб, тараню i почав трощити. Вiн не чистив таранi, як Івась, а з цiлоi кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

– Іч, проклятi! Положили торбу якраз на сонцi – хлiб на сухар зiсохся! – сказав вiн, витяг ножик з кишенi i, як штрикав ящiрку, почав штрикати та колоти хлiб.

Грицько крадькома поглядав на його i про себе реготавсь. «Хоч би подавився, Яшучур!» – подумав.

Василь, поколовши хлiб, глитав його, як iндик зерно.

– Чи вже напували? – спитав вiн, попоiвши i вмощуючись на торбi лягати.

– Своiх напували, – повагом одказав Грицько.

– А моiх?! – скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

– Сам де був? Ящiрок поров? – уiдливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу – прискочив до Йвася, що, розплатавшись на травi проти сонця, спав, як убитий, i штовхнув його у бiк ногою.

– Іване! Чому ти не напував товару? – скрикнув вiн. Івась спросоння не розiбрав нiчого, пiдвiвся, сiв i, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

– Навiщо ти його будиш? Нащо займаеш? – скрикнув Грицько, схопившись з мiсця й пiдбiгаючи до Василя.

– А твое яке дiло? Ти спрос?

– Дуля тобi в нос! – скрикнув Грицько. – Тiльки менi його займи – то дивись! – вiн показав йому кулака.

Івась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу заснув.

– Не дуже лиш носися з своiми кулаками, бо поодбиваю! – сказав, одходячи, Василь.

– Хто, ти? – кричить Грицько.

– Я! – одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i, вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився – Василь утiк вiд його, злякався! Шкода, що Івась спить, не бачив. І Грицько радий закрив очi.

Василь, походивши манiвцями, одлучив своiх овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.

Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Івась прокинувсь, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiше, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих; сухе, жовте, аж червоне повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Івась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поти трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось – це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирався, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж iх так мало? І руденького теляти немае… Де се воно подiвалося? Івась кинувсь до Грицька:

– Грицьку, Грицьку! Чого не всi вiвцi? Де руденьке телятко?

– Василь погнав до водопою, – промовив Грицько, лупнувши очима i позiхаючи.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/panas-mirniy/yak-vedetsya-tak-zhivetsya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.