Книга - Спокуса

Спокуса
Панас Мирний


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Спокуса» Панаса Мирного – п’еса, у якiй дiйовими особами е вiдомi бiблiйнi персонажi: Адам, Єва та iн.***. Перу автора належать й iншi драматичнi твори, зокрема, «Лимерiвна», «Згуба» та iн.





Панас Мирний

СПОКУСА



Найвiрнiшому порадниковi i найщирiшому приятелю Леонiдовi Олексiйовичу Іонiну присвячуе вдячний автор



Мiстерiя у чотирьох справах

Справляють:

Адам – перший чоловiк.

Єва – його жiнка.

Голос з неба.

Янголи.

Лев – цар звiроти.

Звiрота.

Дрiбнi пташки.

Луципiр – старший над нечистою силою.

Арефа – його жiнка.

Іродча – iх син.

Сатанаiл та Анциболот – Луциперовi пiдручнi.

Нечиста сила: домовi, вiдьми, вовкулаки.




– СПРАВА ПЕРША —

РАЙ


Починае на свiт благословитись. За далекими горами червонiе край неба; рожевий свiт його блимае по верхiв'i гiр, а крутi iх боки укривае чорна темнота. Над раем – долиною курiеться сизий туман i, чiпляючись за гiлки високого дерева, тихо здiймаеться вгору. Кругом тихо – анi шерхне; все спочивае, прикрите вранiшнiм холодком, – млiе серед тихого сну… Аж ось – далеко-далеко – за темними горами зажеврiла невеличка iскорка i, спалахнувши, довгою огнястою ниткою застрибала по горах… Ось друга мчиться iй навздогiнцi, третя… четверта… Цiлий снiп золотого свiту забуяв понад горами i почав осiдати на iх верхiв'i золотим маревом. Заблищали гребнi гiр, заiскрили; чорна темнота затремтiла i, присiдаючи, почала ховатись по крутих ярах та глибоких долинах, а сизий туман, порiдчавши, вище посунув угору. Рушився тихий вiтрець; загойдався димчатий полог сизого туману; зашепталося листя на деревi; заiскрила блискуча роса на травi. Почувся над раем тихий гомiн, i здаля донеслася голосна пiсня.

Пiсня:

Слава безмiрная боговi нашому,
Господу правди й добра!
Всесотворителю, життя подателю…
Слава, i честь, i хвала!

Дрiбнi пташки(просипаючись, щебечуть).

Свiт, свiт, свiточок!
Спустивсь на наш садочок,
Та поробив слiдочок —
Позолотив пiсочок.
Свiт, свiт! Свiтае…
Нас до гурту скликае:
«Збирайтеся, подруженьки,
До нашоi задруженьки,
Усi разом заспiвайте,
Ясне сонце привiтайте…».
Свiт! свiт! свiт!

Звiрота(лупнувши очима, позiхнула – заревла).

А-гу, а-гу!
Пора вставать!
Пора вставать та свiт вiтать,
Що з-за гори до нас iде,
За руку сонечко веде!..
А-гу! А-гу!

Єва(лежачи на драбинi, що була привiшена вiрьовками з лика до гiлки розлогого дерева i товсто вимощена зверху пахучою травою, – кинулась i, розплющуючи очi, перевела iх на другу, поруч привiшену, драбину, де ще спав Адам).

Адаме, Адаме!
Мiй друже коханий!
Вже свiт забуяв понад раем…
Пора нам вставати, молитву складати
Тому, хто його засилае.

Адам(прокинувшись, мерщiй скочив з драбини на землю).

Свiт, свiт буяе,
А темнота зникае…
Слава всевiчньому!
Все живе, уставай
Та молитись давай
Предковiчньому!

Янголи(носячись понад раем у сонячному свiтi, спiвають).

То не свiт над землею встае,
То вам звiстку господь подае,
Що не дiжде нечистая сила,
Щоб вона вас отут полонила…
Славте всевiчнього!

Адам(голосно гукае).

Ой, годi спати,
Пора вставати, —
Прокидайтеся!
Божая сила
Свiт нам явила…
Просипайтеся!
Йде сонце ясне,
Із-за гiр красно
Усмiхаеться;
Тiка темнота
В чорнi ворота
Та жахаеться.
А свiт за нею
Змива росою
Той слiд нечистий,
Прогорта дорiжки,
Вистила стежки
Силi пречистiй.
Мерщiй вставайте,
Росу збирайте
Та вмивайтеся.
Змивайте плями,
Що сни наслали,
Очищайтеся!

Адам, нахиляючись до трави, жменями збирае росу i почина вмиватися нею, – спершу вимив руки, потiм промив очi, а далi – i все обличчя. За Адамом почала вмиватися Єва, а за нею – все живе, що було в раi: звiрота, птицi, жаби, ящiрки, гадюки. Як усi позмивалися, Адам знову почав говорити.

І омилися,
І очистилися,
Тепер на молитву ставайте.
Вiд усього серця,
Що в грудях б'еться,
Господа бога благайте.

Все живе колом оточуе Адама та Єву. Адам, ставши на одно колiно i звiвши голову вгору, починае чуло вичитувати.

Господи, боже ти наш.
Царю i неба, й землi!
Ти – батько еси задля нас,
Ми – дiти покiрнi твоi.
Помилуй же нас i прости,
Коли помилялись в чому,
На путь твiй святий наведи,
Навчи нас закону твойму,
Щоб ми, недостойнi тебе,
По слову твоему жили
Імення твое пресвяте
У серцi й душi берегли.
Господе правди й добра,
Державцю святих твоiх сил!
Борони нас вiд всякого зла,
Прикрий омофором своiм!
І ми тут, прикритii ним,
Лицем до землi припадем
І славу тобi i хвалу
До самого неба зашлем…
Славте господа всi, величайте його!
Уклонися йому увесь свiт, вся земле!
Вiн великий е бог, над богами господь,
Його воля свята хай над нами вита!..
Слава господовi нашому, слава!
Вовiки i вiки – слава!

Усi(гукають за Адамом, аж по раю луна iде).

Слава господевi нашому, слава!
Вовiки i вiки – слава!

Адам. Амiнь!

Усi. Амiнь!

Насувае над раем бiла, як снiг, хмара i почина спускатися на землю бiлими крупами.

Адам. Манна пада! Манна пада! Господь посилае нам манну. Ходiмо пiдкрiплятися нею.

Усi розходяться в рiзнi сторони. Адам i Єва, узявши двi чималих лушпаiни з горiхiв, почали у iх збирати манну, а назбиравши повнi, посiдали рядком пiд деревом i почали iсти.

Єва. Ну й чого-то така смачна манна оця? Уживаем щодня, а не докучае!

Адам. Бо господнiй се хлiб… його воля свята!

Єва. А по правдi скажи: чи тебе не кортить коли-небудь чого й iншого з'iсти?

Адам. І на думцi нема. Та й чого?

Єва. Як чого?

Хiба в нас у раi iстiвне не росте?
Он курiпка – дивись; молочай он буя;
А козельцi заглядають аж в очi!
Або – он, на кущi, – як пасльон почорнiв?
Аж смiються виноградовi грона!

Адам.

Та й дурниця яка в твою голову йде!
Тож – живе, а живого господь
Заказав нам нiколи не iсти.

Єва.

Та я чула про се. Тiльки дивно менi:
Нащо ж волю господь на усе нам подав,
Попустив, що захочем робити?

Адам.

Ну, то що? Волю – дав, а проте – наказав,
Як отут нам поводитись треба,
Щоб не вскочити в грiх.

Єва.

Ото й дивно менi!
Коли воля – то на все уже воля.
А то: воля – одно, а закон – не дае
Їй широко розпросторити крила:
І те можна, i те, а до того – то й зась!
Бо закон не велить, щоб не вскочити в грiх…
Задля чого ж оце, розкажи ти менi?

Адам (хитаючи головою).

Єво, Єво! Що це ти, нерозумная, плещеш?
Щось недобре в душi твоiй коiться, Єво!

Єва (сумно).

Не втаюсь: там щось е,
Щось непевне заклюнулось в неi
І полоха спокiй мiй, i спать не дае.
Чуднi сни мою душу лякають щоночi!..
От i вчора: приснилось менi,
Що стоiш ти отам – на полянi
Гордий силою, що у тебе вона
Так i скаче iз очей твоiх чорних,
Так i прище з усii постанови —
Владних рук, бистрих нiг i високого стану.
І та сила твоя так i тягне мене,
Так i вабить пiд захист могучий…
Там, – здаеться менi, – не боятимусь я
Анiчого на свiтi; вiд всього забороне
Ота сила твоя i… щаслива, до тебе горнуся,
Заглядаю у вiчi огненнi твоi,
Припадаю до високоi грудi,
Щоб спочити край серця твого,
Що так шпарко пiдкидаеться – б'еться…
І от, – чую, – як та ласка моя
Прокрадаеться в душу до тебе
І пестить починае ii,
І голубити тихим спокоем…
І мене ти на руки береш,
І колишеш тихесенько – тихо…

Адам прикро та ласкаво задивляеться на Єву.

І заснула пiд тим доглядом я.
Вже не знаю, чи довго я спала, чи нi,
Тiльки разом, мов шпигнув хто, – проснулась…
Коло мене тебе вже нема,
Якась немiч мене всю посiла,
Пов'язала моi руки i ноги,
Не дае очам глянути ясно!
У душi – страх пiднявсь, серце – жаль навернув
І несказана туга насiла…
Чую я – пропадае навiки те щастя мое,
Що воно вже нiколи не вернеться знову!

Адам з жалем дивиться на Єву.

І вiд ляку й жаху разом кинулась я…
Ти лежиш на своему лiжковi
Й тихо спиш… На великую силу
Перетерпiла я отой страх i той сон,
Поки знову заснула… Не знаю,
Що ясуе цей сон?

Адам (понуро).

А чи молишся ти
Щиро боговi, як спати лягаеш?

Єва.

Як i завжди – молюсь.

Адам (зiтхнувши).

Ох, молися!.. Молись,
Бо тебе се лукавий доводе до сього.

Єва.

А лукавий – то хто? Ти де бачив його?

Адам.

Хоч не бачив, оже знаю про його.

Єва.

Кажеш: знаю? Розкажи ж ти менi,
Покажи, щоб я знала, кого стерегтися.

Адам.

Його бачить не можна: то – дух.

Єва.

Дух?… І бог – дух? i лукавий – то дух?
Як же iх розпiзнати, збагнути?

Адам.

Нам не дано снаги, як збагнути iх нам,
То iстоти без облуди, без тiла…
Бог е дух, чистий дух, як те небо, ясний,
Як те сонце, блискучий – яскравий,
Як повiтря прозоре – невидимий-легкий,
А могучий – його силi кiнця-краю немае.
Вiн – усе… Небо те – i високе, i сине,
З його зорями, мiсяцем, сонцем ясним,
Земля ся – iз горами й водою,
Із усiм, що на iй i пiд нею живе,
Росте, плава, i ходе, i дише, —
Все то вiн появив. Його творча рука
Із нiчого усе те зробила;
Його сила свята – над усiм тут вiта,
Його воля – нам усiм тут керуе!
Що в нас волос? А й вiн не спаде
З голови без господньоi волi святоi…
Такий – бог… Вiн – i правда, й добро,
Вiн – i ласка та милость без мiри
До того, хто отут по закону живе;
Гнiв страшний – задля тих, хто не хоче
Покоритись закону його… А лукавий? То, Єво,
Дух нечистий, дух гордощiв, зла,
Супротивник лихий божiй волi.

Єва.

Що ж вiн, рiвня йому? Другий бог?

Адам.

Бог – один; а лукавий був у його слугою…
От як янголи служать йому,
Херувими або серафими, —
Все то слуги його… І лукавий служив





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/panas-mirniy/spokusa/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.