Книга - Три листки за вікном

Три листки за вiкном
Валерiй Шевчук


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Три листки за вiкном» Валерiя Шевчука – роман-притча, який складаеться з окремих повiстей***. У них звучать фiлософськi погляди автора на подii iсторичноi давнини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози





Три листки за вiкном




Роман-триптих




Листок перший. Ілля Турчиновський. Повiсть


Свiт неситий, коли не задовольняе.

Вiчнiсть несита, коли не завдае жалю…

А я, як був, так i тепер – подорожнiй!..

    Г. Сковорода




РОЗДІЛ І,

де викладено передмову Турчиновського до читальника


Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти мiг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогоднi до того, кого захопив неспокiй i хто шукае свого саду не у речах матер'яльних, а в iншому, чого прагне неупокорена душа. Такi на цiй землi волею божою теж навiщось творяться, i iхне покликання – жити i дороги, наче iжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, е i я, тож у цiй бесiдi з тобою, дорогим читальником, шукаю собi товариша i спiвбесiдника; хай не знаю я тебе i в якому часi житимеш, маю в тобi невiдхильну потребу.

Насамперед хочу оповiсти одну невелику iсторiю. Повернувшись iз церкви, спочивав я по трудах своiх у садку, коли ж побачив, що назустрiч менi простуе якийсь юнак. Був вiн добрий на вроду i мав розумнi очi. Пiдiйшов пiд благословення i перепросив мене, що завiтав так нагло, але давно прагне зi мною зустрiчi й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою i запросив гостя сiсти в затiнку великоi яблунi на трав'янiй лавi.

– Питай, сину мiй, – сказав я. – Але передусiм: хто ти такий i назви менi свое iм'я.

Вiн схилив голову, i щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував менi цей юнак, далеке й призабуте.

– Назвати себе не штука, – сказав вiн. – Але чи потрiбно це вам?

Вiн зирнув на мене, i був той погляд нiжний i сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, нiби впiзнавали. Сонце пробивалося крiзь гiлля яблунi й обкидало мого спiврозмовника свiтлими латками; менi здалося, що торкнулося мого серця щось тонке i давно знайоме – найнiжнiша лапка, котра чiпае ще нiжнiшу павутину. Ця музика прозвучала в глибинi мого ества сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.

– Прийшов до вас, отче, – сказав вiн, – здалеку, прочувши про вашу мудрiсть.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш нiж осiсти тут, – повiв далi той молодик. – Отож мене цiкавить таке: чи були тi пригоди конче вам потрiбнi й пожиточнi i чи не лiпше упокоритися душею вiдразу, осiвши й заходившись бiля корисного дiла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокiйна всмiшка.

– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на свiтi просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мiй, а iнший навпаки. Іншому покладено перейти не одну бiду й пережити безлiч пригод, щоб дiйти до того-таки – спокою й миру душевного.

Молодик свiтив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

– Осiвши вiдразу, – сказав вiн, – ви могли б учинити бiльше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манiвцями?

Бiля нас важко прогув джмiль, i я провiв його поглядом. Стало менi навiть гаряче, i я скинув бриля, поклавши його на колiно.

– Кожен iз нас приходить у свiт неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собi призначене, ледве продерши очi, Всi немовлята схожi, але на кожному осiбний карб, бо в кожного своя доля: один мiщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а iнший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен вiднайде собi житло й дружину. Але з-помiж тих певних вирiзняються ще непевнi. Над ними запалюеться дальша зiрка, бо все Їхне наступне життя стае чомусь смугою найрiзноманiтнiших пригод i трафункiв.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечiнь, де сонце синило простiр i де мерехтiв у тiй просинi невеликий гайок. Його профiль малювався на зеленому тлi, i я знову придивився до нього пильнiше. І вдруге повернулося те, що вiдчув передусiм, торкнула павутину найнiжнiша лапка, i смуток, теплий i щедрий, залив менi серце, аж затремтiло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв iз колiна бриля i почав роздивлятися його; в одному мiсцi солома порвалася, i я торкнув прорву пальцем.

– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав i вклонився менi.

– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоено, а може, кудись i поспiшаючи.

– Нi за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотiлося, щоб юнак iшов геть. – Можеш питати все, що заманеться.

– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.

– Тодi дозволь запитатись i в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрiчалися ми з тобою ранiше?

– Авжеж! – загадково вiдказав юнак.

– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на вiдходi.

Юнак звiв на мене очi, i ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов менi по спинi, бо я вже, здаеться, починав його упiзнавати.

– Саме так i е, – сказав юнак, нiби вгадуючи моi думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.

– Чому не може? – всмiхнувся юнак. – Хiба люди не люблять згадувати проминулого життя?

«Це так, – подумалося менi. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражае!..»

То було й справдi дивно. Сидiв на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею i дивився крiзь вiття на засинений удалинi гайок. Із того гайка виiхав раптом вершник, спинився й задививсь у мiй бiк, звiвшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червонi. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився менi якоiсь ночi, той чоловiк колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.

Чув шелест юнакових крокiв – той вiдходив од мене. Хотiв звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляеться, коли людина ветха днями зустрiчаеться iз собою юним, але не мiг i пальцем кивнути: тiло знерухомiло i безвладне стало.

Тодi я знову подивився туди, де стояв на узлiссi вершник. Ну звiсно, юнак iшов до нього. По яскраво-бiлiй стежцi, що аж сяяла мiж смарагдовоi трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я вiдчув, що в мене затремтiли пальцi, що в мене лiва брова смикнулася, адже i я колись вирушав отак у свiт, примотузавши до плеча книги.

Вершник на узлiссi торкнув коня i звiльна поiхав назустрiч юнаковi. Ось вони зараз зустрiнуться й заведуть балачку… Десь далеко заiржав кiнь, неподалiк на гiлцi цвiркнула пташка, i до неi озвалася друга.

«Що воно? – подумалося менi. – Що дiеться в цьому тихому, залитому сонцем садi?»

Юнак уже порiвнявся з вершником, узяв коня за вуздечку i раптом стрибнув у сiдло. Вiдтак пропав чи з'еднався водно iз наiзником, бо по стежцi поiхав до засиненого гайка тiльки один чоловiк.

«Господи! – прошепотiв я самими вустами. – Звiльни мене на старi лiта вiд оцих непотрiбних наiть!»

Цiлу нiч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумiлий страх на мене накочувався, часом пiт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моiх грудей, але поруч спала жiнка моя, i я не хотiв ii турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсiм малим i слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось вiн дивиться на мене, ось його профiль, що малюеться на зеленому тлi. Те обличчя наближалося все ближче, i ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…

Я прокинувся й вiдчув, що з лоба менi стiкають гарячi струмки поту. Втерся рукавом, i менi здалося, що бiжу стежкою, яка петляе помiж яскраво-зеленоi трави. Нiчим менi дихати, в ротi пересохло, але менi конче треба добiгти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

«Стривай, – зашепотiв я, – стривай! Ми тодi в садку не докiнчили розмови, а вона цiкаво почалася. Я багато в цьому свiтi пiзнав, а ще бiльше не звiдав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гiллi дерев, вiтер, кошлатив одежу, осушував пiт на обличчi, синiв гайок, а бiля нього – нiкого.

«Стривай, – сказали кволо моi вуста. – Зачекай!»

Але мене нiхто не чекав. Вiдчував тiльки щось тривожне i незбагненне. Прокинувся серед ночi i не мiг заснути. Парко було. Голова освiтлювалася зсередини рiзким свiтлом.

«Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'iдала мое серце, – не можу забути ii!»

Лежав i дививсь на вiкно. Тремтiли, нiби живi, тiла зiрок. Поморгували менi, i, як колись у юностi, менi захотiлося знову покинути рiдну домiвку. Крiзь шибку протягувалася свiтла смуга, наче розчухраний промiнь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небi.

«Видiння дороги», – проказали моi пересохлi вуста.

Кожен батько, подумав я, мае скласти заповiдь дiтям своiм та внукам, правнукам i всiм, хто прийде у свiт пiсля них, хоч, може, не всiм нащадкам така заповiдь буде потрiбна. Це нiби лист у вiчнiсть, що його кожному хочеться послати. Нi, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому життi людина мала. Та й пригоди, якi перебув, не такi вже захоплюючi – це пригоди малоi людини. Але одне я маю, про що й хочу сповiстити нащадкам своiм, – живе у грудях, людське серце.

Знав, що не засну цiеi ночi. Очi моi, прикритi повiками, були червонi й гарячi. Отож i простiр, який побачив наступноi хвилi, залився гаряче-червоним свiтлом. Менi привидiлося, що мчу охляп на конi, але обличчям до хвоста. Кiнь бiжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися менi по обличчi – червоний свiт довкола гойдався й палахкотiв.

Вранцi я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тодi пiшов до сусiда, мудрого, добродiйного козака, що добре знався на снах, i той розтлумачив менi таке.

– Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорiк вiн. – Кiнь бiжить уперед, а для вас виходить – назад. Це знову-таки недобре.

Не звiстив нiчого бiльше, тiльки оцi два «недобре», а може, не хотiв мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузi божому пiддаватися отак простацькому марновiрству, через це покинув сусiда й подибав на власне обiйстя, налягаючи на цiпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотiв заходити в дiм, де жiнка торохтiтиме про господарськi клопоти, – запраглося самоти.

«Отут ми й зустрiлися, – мимохiть подумав, сiдаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»

Таки й сьогоднi почув я тихий шелест крокiв. Звiсно, онде вiн: простуе до мене, широко всмiхаючись. Але за мить видиво розпливлося – був я в саду сам. Шелестiло над головою листя, на колiнах стрибали сонячнi латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвiллю руку – обхопила держално цiпка i аж побiлiла, так напружилася.

Снiгове поле я побачив i чоловiка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильнiше до слiдiв, якi вiн прокладав по бiлому, були вони увiч схожi на лiтери, я змiг навiть розiбрати кiлька слiв. Тодi просвiтлiло в мене на серцi, i я засмiявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусiди, тлумача снiв: он що маю чинити.

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобi смiшна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися цi аркушi для iншого. Знай, сподiваюся я на того читця, кому вiдслонять вони щось сокровенне. На це моя надiя, а надiя веде людину по свiтi. Зрештою, i кпини людськi та зневага не первина менi: тiльки на старiсть перестав я бути для людей смiшний. Годi сказати чому: може, вiкував життя недоладно? Але не менi це знати й не тобi судити – е на те вищий суд. Йому й пiддаюся, як i кожен iнший смертний, бо правда наша правдою вiчною мае промiрятися.




РОЗДІЛ II,

в якому Турчиновський починае свою розповiдь про мандри


Чому доля саме такi дороги менi намiряла, не можу тобi, дорогий читальнику, досконало повiсти – людина не завжди чинить розсудливо i знамiрено. Бувае, впаде до серця iскра й залишае слiд, як на тканинi: коли не погасити ii вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсiм тебе спопелить. Така iскра колись упала i в мою душу, i я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пiшов, як уже оповiдав, на стежку, що вивела мене з рiдноi Березанi.

А перед далекою дорогою завiтав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не вiд свiту, а пас божу худiбку – бджiл, сидiвши хутором неподалiк Березанi. Старий був неговiркий i наче сердитий, але мене любив, бо я не вiдсьогоднi входив iз ним у сокровеннi балачки.

Мучив мене й тодi дивний сон. Отак нiби iхав я верхи через долину, в якiй кожна рослина увiнчувалася людською головою, i такi ж голови росли замiсть плодiв на деревах. iхав ступою i роззирав усi тi обличчя. Тепер я знаю, хто вони, – побачив у тому снi людей, зустрiч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповiв той сон старому Дем'яну, i вiн довго на мене дивився.

– Вабить тебе дорога, хлопче? – спитав нарештi.

– Ой вабить, дiду! – сказав я. Тодi старий похитав головою.

– Скажiть менi щось напутне, дiду, – попросив я.

– А я вже сказав, – буркнув дiд i сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.

Тепер я розумiю, що старий не похваляв мого намiру мандрувати, але тодi менi здалося, що не мае вiн чого сказати. Тож спокiйно повернувся додому, зiбрав якi мав грошi, взяв цiпка, одягся по-дорожньому й рушив у бiлий свiт.

Бiля засиненого гайка, що про нього згадував тобi, читальнику, трапились менi двое мандрованих молодикiв, до них я довiрливо приеднався, щоб веселiше й безпечнiше було йти. Моi спiвподорожани були дебелi хлопцi, я вiдразу ж вiдчув до них довiру. Ми проходили через дороги й села, хлопцi оповiдали веселi iсторii, а я оповiдав iм оповiдi книжнi. Над головою аж дзвенiло сонце, довкiл вигиналися ниви з чималим уже хлiбом, поблимували в ньому яснi очка волошок; над головою тремтiли золотими грудками жайворони, я смiявся на веселi розповiдi, а потiм заспiвав – це сталося неподалiк якогось села. Моi супутники зупинилися, почувши мiй спiв, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тiеi днини голос не вмiщавсь у грудях, i я не мав причини його глушити. Так, я заспiвав, зворушений i подорожжю, в яку вперше пустився, i сонцем, а ще бiльше спiвом жайворонкiв; дивився на свiт замилувано, може, тому й обличчя супутникiв стали менi милi. Отож я йшов i спiвав, вiдчуваючи, як росту пiд цим глибоким небом, i вже це – гiдне благоти: добрий стаеш i чистий – те, до чого людина мае завше прагнути.

Наспiвував, коли переходили село, вiв мелодiю й тодi, коли ми ступили на путiвець. Той путiвець був ледь утоптаний, але я не мав нiчого лихого в серцi й не сподiвався напастi. І в головi в мене не було, що мiй спiв може викликати в когось недобрi намiри. Моi спiвподорожани йшли бiля мене мовчки i тiльки посопували, але я на те не зважав – друзями ж бо ми назвалися.

– Добре спiваеш, – сказав один iз них, Семен, коли ми вже вiдiйшли далеко вiд села.

– Мiй голос – надiя моя, – скромно вiдказав я. – Приставатиму до якоiсь церкви, зароблю грошей, а тодi – знову в мандри.

Другий спiвподорожанин, Іван, уклав до рота люльку i викресав вогню. Подивився на мене з-пiд нахиленого чола:

– А тепер грошей не маеш?

– Дрiбку, – якнайдобродушнiше вiдказав я. Іван звiв обличчя, серце мое торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожнiй путiвець, в глибинi – дика груша, хлiб i анi душi. Іван дивився на мене з тупою увагою, нiби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтiв. Очi стали вузькi й пронизливо-зеленi, а може, свiтло довколишньоi зеленi i у них налилося?

– Га? – сказав я. – Так чудно на мене дивишся? Тодi побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову вiдступив крок i озирнувся. Навколо анi душi. Мимоволi сахнувся, i це врятувало мою голову – ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечi, тому, де я щасливо примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зiрки, я впав – дорога забила менi рота травою.

Звiсно, цi розбiйники й гультiпаки хотiли вбити мене, але милостива доля врятувала вiд такого сумного кiнця: судилося менi ще потоптати ряст. Лежав, обдертий i пограбований, у самiй кошулi i, приплющившись, слухав, як сваряться помiж себе розбiйники, не подiливши мого добра. Руки менi зв'язали мiцною шворкою, що боляче в'iдалась у тiло, а ноги були вiльнi.

– А що зробимо з ним? – спитав Іван, киваючи на мене.

– Добити треба, – шепнув Семен так лиховiсне, що я здригнувся.

– Глянь, очуняв, – сказав Іван i нахилився до мене. Я розплющився – схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, нiби змагалися, хто кого пересидить, – трем побiг менi по тiлi. У грудях шалено застукотiло серце, несвiтський жах поривав скочити на рiвнi й дременути навтьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирiшив чекати, що вирiшать моi збiйники, застережно пiдiгнувши одну ногу, готовий щохвилi зiрватися й побiгти.

Гультiпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хлiб затягти, чи голого до грушi прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такоi напастi. Вдивлявсь у небо так, аж очi млоiло, хотiв розчинитись у ньому i просив звiльнення вiд смертi та мук, що готували iх менi розбишаки. Болiло найбiльше мене не те, любий читальнику, що опинився обiдраний, як липа, й пограбований, – цим людям я вiрив, вони стали менi любими друзями, завдяки iм я хотiв оберегтись од злопригод у дорозi. Болiло менi од iхньоi пiдступностi i зради, а це найгiрше з гiркого. Саме в цей мент почув мене господь i вклав до вуст такi розважливi слова.

– Гаразд, – сказав я. – Ви мене вб'ете. А що здобудете? Ви забрали мою одежу i грошi, – сказав я, – все, що маю. За це вас покарае господь, але не так страшно, як пiсля того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, – застерiг я, – кипiтимуть вашi душi в смолi, i кричатимете од болю, а мукам своiм кiнця не дочекаетеся. Я смiливо кинув у iхнi страхiтливi обличчя:

– Знамiрилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпiзнаеться ваш менший злочин. Помiркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишнiй усе бачить, усе чуе, i не матимете вiд нього рятунку…

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце i освiтило все таким чистим i яскравим сяйвом, що перезирнулися моi кати. Я уздрiв на iхнiх обличчях страх i раптом згадав: вони з тiеi долини, по якiй iхав я увi снi на блакитному конi.

– А не дурну рiч сказав цей харпак, – мовив Семен.

– Викаже вiн нас, – буркнув Іван.

– Заб'емо йому памороки, – сказав Семен.

– Сильнiше стукнеш, – вiдповiв Іван, – i напитаеш грiха! Хлепавий вiн.

– Припнiмо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозi стояло одне тiльки дерево, дика груша, але до нього було з двiстi косових сажнiв.

Здирцi моi про щось перемовилися пошепки, тодi другий, Іван, пiдiйшов до мене i рiзонув по шворцi ножем.

– З нами пiдеш, – наказав вiн. – Але спробуй тiльки… Не доказав, бо я зiрвався на рiвнi як був, у самiй кошулi, i вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бiгти менi було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотiло менi в грудях серце, закрутився довкола свiт. Нiколи анi опiсля, нi до того не бiгав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала пiд ногами дорога, у вiчi било сонячне промiння, я летiв над землею, вряди-годи пiдштовхуваний ii м'яким, пружинистим тiлом. Лайдаки й кати моi спробували наздогнати мене, але були взутi в чоботи й одягненi в кунтушi, тож швидко вiдстали.

– Не тiкай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на «вилупка», бо що можна сподiватися вiд таких нечестивцiв, – гукнув здаля й собi:

– Ану не пiдходьте, лайдаки, розбiйники, викрутнi й облудники!

Вони зупинилися сажнiв за двадцять.

– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.

– Повернемо тобi грошi й одежу, – мовив Іван. – Пiдемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…

Я був легковiрний тодi, як овечка. Не мiг на зло злом вiдповiдати – сльоза впала менi на щоку. Здалося, осiнила цих гультiпак мудрiсть та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданоi сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до свiтла й добра? Навiть такi безмилосерднi розбiйники, i тi просвiтилися й захотiли покаятися.

– Гаразд, – сказав я iз сльозами на очах. – Пiдемо разом до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову i впав у куряву, закликаючи на помiч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпiв отi незаслуженi муки i, коли гультiпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звiвся на ноги. З очей котилися сльози, тiло болiло, а на душi лежала ураза. Такi бридкi вони були, тi, що недавно iх я за друзiв вважав!

– Вдягайся! – кинули вони менi одежу. Повернули й книжки, та коли я упiмнув оддати грошi й чоботи, розреготалися.

– Пiдеш з нами, – сказав Семен, – а при нас i язика триматимеш лiпше.

– Незле вигадано, – додав самовдоволено Іван.

– І не здумай тiкати, – мовив Семен i похитав перед моiм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тiкати. Пообiцяли-бо не чiпати мене, i я повiрив – десь пiзнiше вiд них утечу. Тому, хоч як тяжко болiла менi душа, пiшов iз ними далi. За якийсь час вони й балачку мирну завели – скалозуби й реготуни. Потiшалися з моеi втечi i з того, як блискав я голим тiлом, а менi паленiли з сорому щоки. Не вiдповiв на iхнi жарти, бо не чув у серцi радостi. Ішов з ними, як ранiше, долаючи шлях, i менi в головi крутилися недобрi думки – про помсту думав. Моi ж збиточники ступали по дорозi, нiби нiчого не сталося, i лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потiм часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не вiдаючи, що чекае завтра. Нi, я перепросив Всевишнього за своi лихi помисли, треба було шукати втiхи й заспокоення, щоб не пустити в душу лихого.

«Всi ви, озлобленi, – думав я, – де коренi вашоi злостi? Чому в цьому свiтi страждае невинуватий, а лихий жартуе? Чи добре чинить той, хто злу не опираеться?»

Заходило сонце, висiв на овидi розпечений кавун, горiв притомленим свiтлом, воно проливало на свiт рожеву барву. Принишк i сховався вiтер, глибока тиша пойняла круглий, широкий свiт. Над головою вигнулася голуба вгорi i блакитна по боках миса неба, унизу свiтила притьмареним зелом так само простора миса землi, ii перерiзала бита тисячами людських та кiнських нiг дорога, а по однiй iз ii вiдрогiв тихо шарудiли й нашi кроки. Було нас тiльки трое, i рожеве свiтло, що його вилив на землю вечiр, затопило нас з головою, купаючи i нiби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому свiтлi, безсловеснi й покiрливi, наче не вiдбулося мiж нами злочиння, про яке я щойно повiв, наче не вони, отi двое, збиткувалися з мене i не я прийняв стiльки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали болiти, зцiлився я раптом: святе зворушення заповнило мое серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, i я пiзнав: смуток отой iде з неба. Саме цей смуток i сплiтае над зеленою, розлогою чашею землi серпанок, зараз рожевий i драглистий, але це вiн витворив перший сутiнок, який допомагае людинi заспокоiтися. Перший сутiнок ховався в затiнках та ямах, в улоговинах, у глибинi трави та зеленого жита, сутiнок, на який перетворився бiль ества мого, – вийшло з серця все важке й неприемне, що я сьогоднi зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'якi хмарки куряви, ця курява – теж сутiнок, гiркий, як настiй полину. Я йшов разом зi своiми подорожанами назустрiч червоному сонцю, мiцно стискаючи вуста, за спиною плив мiй бiль, а попереду, мiж сонцем i мною, котилася довга i, здавалося, жива дорога. Вона грiла моi босi п'яти, i я беззвучно подякував долi, що й таку вiдраду вона нам, упослiдженим, може посилати.




РОЗДІЛ ІІІ,

в якому Турчиновський оповiдае про тишу, яку вiдчув у своему садку


Оце писання, що викладаю його тут тобi, ласкавий читальнику, дало сподiваний мир душi моiй, i я, переповнений далекими споминами, замрiявся, сидячи на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому зацiпенiннi, не вiдаю; здавалося, й дихати перестав, а очi моi пасли вигинливу стежку, якою пiшов був колись у свiт. І чи година така настала, а вiдчув я раптом: довкола мене стоiть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухомiли, i не чув я анiнайменшого згуку. Не спiвали птахи, не валували собаки, не чутно було анi крокiв, анi дихання. Навiть мала комашка, що почала лiзти менi на ногу, спинилася iз зведеною голiвкою. І тiльки тепер, у цю мить, прийшли слова, якi я хотiв сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидiвся, – собi самому, котрий у дорогу зiбрався, а свiту не знав i не розумiв, котрого чуднi питання навiдували, i через те просив вiн у мене вiдповiдi.

– Не чини так, як вiтрогони, сину мiй, – прошепотiв я, – а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких краiнах i в небачених мiстах, а в тобi самому – умiй тiльки ним користуватися. Остерiгайся, щоб не захопив тебе вир, який вiдривае людину вiд рiдноi землi й закидае ii на чужину. Навчися радiти зi свiту й життя, тодi й непокоiтися будеш менше. Пiзнавай свiт, а не проклинай його – ось тобi джерело. Пий iз нього i здобудеш радiсть.

Я говорив тi речi, але водночас розумiв: це не тi слова, якi треба казати. Це втiшальнi слова, отже, звичайнi, а е слова сокровеннi. Тi слова, вiд яких здригаеться людське серце, бо iстина е справжня i видима. Мiй мозок напружився, бо здалося у цiй святiй тишi, яка панувала навколо, – знайду я iх зараз! Зараз, зараз виповiм iх, адже вони тут, на кiнчику язика. Ти слухаеш мене, юначе?

– Так, – мовив тихий голос. – Але не все менi ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукае, знаходить незвiдане, чи нам, молодим, судилося перейти тiльки вашi стежки?

– Кожен у цьому свiтi шукае себе, – сказав я.

– Не зовсiм розумiю, що воно: шукати себе? – спитав голос.

Я не вiдповiв, бо на такi питання не вiдповiдають. Знайти себе, подумалося, – це прожити життя.

Здаеться, я цими думками таки зруйнував первiсну тишу i не знайшов сокровенних слiв, на якi сподiвався. Так, мозок мiй вже просив вiдпочинку i поволi згасав, як гасне каганець, коли висякне олiя.

Я почув шерхiт, хтось iшов, хтось до мене наближався. Я не хотiв озиратися, важко менi вести цю розмову.

Кроки наблизилися i стихли. Я почув притлумлене дихання.

– Чи ви спите? – почув голос паньматки. – Чекаю вас з обiдом, а ви тут прохолоджуетеся…




РОЗДІЛ IV,

у якому Турчиновський оповiдае далi про своi пригоди


Так дiйшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маетнiсть Киево-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собi, Попова Гора. Ми спинилися з моiми здирцями тут на ночiвлю, бо лежав той монастирець бiля села. Я рушив помолитися на вечiрню, бажаючи звiльнитися на хвилю вiд своiх гонителiв, зрештою, тi не захотiли очиститись у молитвi, укорiнившись у грiхах своiх. Менi ж праглося побути на самотi – багато зiбралося у менi думок.

Тут, у церквi, мене й примiтив городничий iеромонах Теодозiй, високий, худий чоловiк з малими, втопленими очима, якi начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспiвав йому й прочитав сторiнку Псалтиря, а вiн, задоволений i зрадiлий, мовив:

– Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго спiвака й читця.

Покликав дячка i сказав, щоб мене прийняли до дякiвськоi половини. Це означало, що я таки здихаюся своiх тяжких ворогiв.

Те все, що оповiдаю, любий читальнику, сталося прегарного лiтнього вечора, сутiнки саме опадали на землю. Я побачив тодi на небокраi хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий – на мене зiйшов мир, а серце заспокоiлось у тривогах своiх. «Що може бути лiпшого на бiлому свiтi за такий вечiр, – подумав я, – адже все вiщае про добро i злагоду?! Вибач ближньому i не помножуй зла, адже помножене зло породжуе нове, i так без кiнця. Без покiрливостi людина перетворилася б на звiра, а це те, що може ввергти свiт у загибель».

Такi думки крутились у мене в головi, я йшов за дяком i всмiхався. Вiдчував: розгладжуеться менi обличчя, а очi запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навiть, як росте трава. Пiднiмала на моiх очах стебла, гонячи, як кров по тiлу, сiк. Уздрiв, як лучиться той сiк iз сонячним промiнням i як заплiднюеться та костенiе в зернятках насiння. Я полегшено зiтхнув: яке щастя, коли погiдно на душi!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у свiтi побудовано на цьому: вороги й друзi. Навiть невинна овечка розумiе, що в неi безлiч ворогiв, хоч вона не ворог нiкому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог iншiй доорш людинi – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрiвку, я гадав обiйняти свiт душею, але ти вже знаеш, читальнику, як був тяжко й гiрко покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги моi i здирцi не вiдiйшли мирно без мене з Поповоi Гори. Як тiльки вселивсь я у дякiвську половину, пойняло iх незбагненне зло. Не вiдаю, як розтлумачили вони мiй умисел, але вiдразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокiйний.

– Напитав собi мiсце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, iдiть собi з миром – розсудить нас бог. Вони розреготалися.

– Чого б це ти мав зло до нас, своiх приятелiв? – спитав Іван.

– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь iз ними сам, вiдчув: мороз пробiг у мене по спинi.

– Навiщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокiйнi i тiльки усмiхалися, зсовуючи вуста набiк.

– Ви забрали моi грошi й чоботи, – мовив, – а я нiкому про це не сказав нi слова. Чого хочете од мене ще?

Іван пiдморгнув менi, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмiшцi.

– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – сказав iронiчно. – Як спiваеш, ми чули, а тепер потанцюй.

– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не тi люди, якi дозволяють собi плювати в борщ.

– Але ж я сказав…

Цього разу не встиг вiдхилитися – вiдчув сильний удар в обличчя i впав на долiвку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула менi з носа.

– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крiвцею.

– Устань! – наказали вони.

Але я не хотiв вставати. Вони схопили мене за барки, свiт померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горiшнiм обiдцем у стелю. Був управлений у цей обiдець, вигнувшись i неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввiданою силою, поплив по обiдцю, як по рiчищi. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круiнть дивний чоловiк. Мав вiн темнi, каламутнi очi, а лiвий кутик рота глумливо й поблажливо всмiхався. Це була перша моя в ним зустрiч, а ти, читачу, можеш упiзнати – згадай-но вершника бiля засиненого лiска.




РОЗДІЛ V,

де Турчиновський намагаеться осмислити те, що з ним дiеться


Здаеться менi, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кiльцем, або ж змiем, що кусае власного хвоста. Всiм вiдомий цей символ, i я про те не розводитимуся. Хочеться менi збагнути iнше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всiлякi злопригоди.

Менi сповiстили, що в Поповiй Горi живе старий характерник-козак. Вiн уже доживав вiку, але вельми мудрий i вiдае про все на свiтi. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи бiль у тiлi i вряди-годи зупиняючись, – доводилося менi братися пiд чималий горб.

Скоро побачив i хату, до якоi простував. Була вiддаллю поменшена, а стiни аж свiтилися, такi бiлi. Очерет на покрiвлi тiльки-но наслано, i вона свiтло жовтiла, а на порозi завмер так само бiлий, як хата, старий. Побiч темнiв невеликий вишневий садок, а все обiйстя обнесено плетеним тином.

– Доброго вам дня, дiду, – сказав я. – Чи дозволите зайти?

Дiд дивився на мене зовсiм молодими очима, хоч сам такий ветхий – анi торкни! Але де вже збагнути цей темний люд – характерникiв: за мить може стати й молодим. Та передi мною сидiв сивий, як молоко, дiд, i я вклонився його ветхим лiтам.

– Заходь, хлопче, – озвався той нарештi. – Чи не ти це Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те вiн i характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

– Сiдай, бо нелегко тобi стояти, – мовив дiд. Присiв бiля нього на ганок i вже й рота розтулив, щоб виповiсти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.

– Спершу вiддихайся, – сказав спроквола. – І на свiт божий подивися.

Ми сидiли й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережнi кущi – все веселе й спокiйне, аж мимовiльно почав входити в мене мир. Яскраво-синя рiчка перерiзала цей гарний зелений край, зрiльна крутячи ложем, – дрiмала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрiтого зiлля й землi, вiтерець подував iз долини, м'яко обвiюючи обличчя.

– До мене приходять люди за малим, – сказав раптом дiд, – той когось не любить, а той просить помiчного зiлля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всерединi. Чи ти висповiдався, сину?

– Еге ж, сьогоднi, дiду, – мовив я, топлячи погляд у чудовому краевидi. – Але й пiп менi сказав: сповiдь знiмае грiхи видимi, а я таких грiхiв не маю.

– Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, – сказав дiд. – Розкажи!

Оповiв йому про своi пригоди, i голос мiй тiк повiльно й сумовито. Дiд сидiв, загадково-мудро осмiхнений, i, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу рiчку, i в поглядi горiв вогонь. І подумалось менi: все, що розповiдаю, не варте ламаного шеляга, все дрiбне й нецiкаве побiч iз тим, що знае й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповiв йому про криваве кiльце, яке мене захоплювало, скочив дiд на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.

– Оце воно i е, призначення твоеi долi! – скрикнув вiн. – Воно, воно – коло! Менi теж являлося, коли був у твоiх лiтах. Хто потрапляе в нього, того нерозумно поривае у свiт, i нiщо його не спинить.

– А що воно значить? – спитав я з трепетом.

– Вогняне кiльце – це наше життя! Придивися, – махнув вiн рукою, – цiлий свiт у колах. Сонце колом ходить, голубе коло – крайнебо – з цього кiльця нам не вистрибнути, зелене – земля, яка тримае нас бiля себе прив'язаних. Людське коло – це пристрастi нашi, вiд яких не можемо втекти…

Аж задихався, сказавши так багато i по-книжному мудро: стояв, випростуваний, i свiтив поглядом, пильно зирячи в долину. Вiтер ворушив його сивою бородою, але за мить дiд засмiявся коротко i знову присiв на ганок.

– А чи немае на мою хворобу лiку? – спитав я.

– Чому ж? – повернувся вiн до мене. – Зазирни в обличчя найстарiшiй жiнцi, котра вже й не знае: живе вона чи нi.

– А ви не вiдповiсте менi?

– Можеш зазирнути i в моi очi, – сказав начебто байдужки. – Але не вiдаю, чи втiшить це тебе.

Я зирнув у його очi. Сивi, старечi, виблiдлi i вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволi, бо повiтря мiж нами нiби загусло, затуманiло, i я раптом побачив не дiда-характерника, а самого себе. Увiч отакого, яким е тепер, коли пишу цi листки. Ми довго дивилися один на одного, i на нашi обличчя лягла однакова, нiби вiдбита у дзеркалi, сумна й вибачлива всмiшка. Я подумав: всi ми, одягненi в книжкову мудрiсть, однаковi, однаковi бiди й нещастя падають на нашу голову, але чому замiсть шукати вiд них рятунку тiшимося своею благотою? Чому мудрiсть книжкова не живить, а знесилюе людину?




РОЗДІЛ VI

де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури


Дяк тiеi школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, вiд напастi моiх кровожерних мучителiв. Мене врятовано вiд здирцiв, а iх iз гвалтом вигнано iз хати. Перегочував наступну нiч спокiйно, хоч болiли менi кiстки й тiло i снилися снища та змори. Проте ранок мiг зустрiти з усмiшкою i з молодою радiстю вiд того, що таки вирвався з-пiд опiки своiх спiвподорожан. Сонце весело пробивалося крiзь шибку й гарцювало на долiвцi, наче моторний юнак-жартiвник, а небо здавалося криницею святощiв, якi встигай тiльки пити.

Тим часом вороги моi, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоiлись у поганiй своiй пристрастi, а дiставши вiдсiч од городничого й дяка, умислили супроти мене новi пiдступи й пiшли до компанiйського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селi, в Поповiй Горi. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, i майже в кожному селi тяжко збиткувався над дяками, спутуючи iх, нiби коней, i немилосердно б'ючи. Все добро свое, сказали цi брехуни, вiн, себто я, набув злiсними нападами й грабунками. Навiть книги, що несу, поцупив у якомусь селi, побивши дяка.

Це все, що годi вмiстити в розум i аж вiдганяе брехнею та напастю, компанiйський сотник прийняв на хмiльну голову за правду i звелiв привести мене в шинок. Я саме повернувся вiд козака-характерника i полiз було на пiч, щоб вiдлежатися, бо тiло менi й досi болiло, але мене нагло скинули долi, здерли одежу i в самiй кошулi повели в шинок, несучи книги й шати моi як крадене. Сам же я, обдертий i зневажений, iшов на превелику втiху роззявляк, якi, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звiра.

Затуляв, скiльки мiг, соромне мiсце i йшов мiж двох стiн реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, – сльози текли менi на лице. Скажу тобi, люб'язний читальнику, менi не було дошкульно вiд усiх тих кпинiв, навпаки, й напiвголий вiдчував себе чистим i безгрiшним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потрiскались од спеки, а горщики на них здавалися менi головами химерних iстот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрiшкувалися на мене. Чиiсь обличчя, скривленi вiд смiху; чиiсь пальцi, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тiкають, здiймаючи куряву; застиглi постатi бiля криниць; журавлi, якi стримлять у небо; стрiхи, на яких сидять, нiби галченята, хлопчики; просто мене горiла велика купчаста хмара з висмиканими зусiбiч сонячними вiхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов i спотикався по рiвнiй дорозi – ззаду мене весь час пiдштовхували. Босi моi ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, i на ньому налипла сiро-червона курява. Однак не вiдав злостi й ненавистi до своiх насильникiв-спiвподорожан, хоч уже й хотiв того. На душi, наче квiтка, цвiло здивування, нiби не мене вели оце по дорозi i не на мене, безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грiзним виглядом.

– Ну, – прогув вiн, – лярвий сину! Я тебе, злодiяку, до кiсток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобi виб'ю з голови оте добро!

Хотiв вiдповiсти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник анi подумав розважно розпитатися про мiй рiд i куди знамiрився йти. Вороги ж моi, спiвдорожани, догiдно пiдхихикували i по-блазенському пiдморгували один одному.

– Злодiiв, панове, – повчально проголошував сотник, звiвши пальця, як професор колегiуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своему вiку перебачив не одного. То як гадаете, панове: дамо йому спершу букiв, а тодi розпитаемо чи спершу розпитаемо, а тодi пригостимо буками?

– Спершу треба всипати букiв, – сказав старий, що сидiв у кутку, як у себе в господi. – Тодi вiн i до розмови м'якший буде.

Я стояв у самiй кошулi й вiдчував, що в корчмi страшенно холодно – колiна моi дрижали.

– Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.

– Не дозволю! – гримнув кулаком по столi сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – вiн простяг пальця й ледве не пробив ним менi грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

– Нарiд псуеться, – сказав старий у кутку. – Бував я по краiнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: букiв дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

Я знову розтулив рота, але тi кiлька слiв, що промовив, потонули в гомонi, що лунав у корчмi.

– Дозвольте, пане сотнику, й менi слово сказати, – втрутився один iз моiх спiвподорожан, Семен. – Може, перш нiж катувати цього недолупка, ми б усi за його кошт по чарцi кружлянули!

Вiн розцвiв догiдливим усмiхом, а всi зашумiли ще бiльше, згоджуючись на таке.

– А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник. – За плату книжки його заставляемо!

Я набрав повiтря, щоб використати добру хвилину i таки розповiсти про лихо, яке мене спiткало.

– У далеких краiнах, – перебив мене старий, – кiстки за злодiйство ламають та й голiв не вельми шкодують!

Вiн засмiявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побiг менi по тiлi, щось потойбiчне прочитав я в його очах та й упiзнав вiдразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.

І менi раптом здалося, що дивно самотнiй я у цьому свiтi, що всi люди, якi так дико регочуть навколо, вчинять менi якусь велику шкоду, що таки годi сподiватись од них милосердя.

Шинкарка принесла меду, i всi, хто був у корчмi, почали пити, вiншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидiв той страшненький старий, вiн дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усмiхався загадково. Я ж стояв у самiй кошулi серед корчми, i сльози котилися менi на обличчя. Крiзь тi сльози бачив, як даруе компанiйський сотник злодiякам мiй кунтуш i каптан, вони пiдхлiбне дякували й кланялися; решту моiх речей: рушники, хустки, кошулi, пояси сотник вiддав шинкарцi знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи мое добро; здавалося, нiхто й не цiкавився мною, але коли iхнi очi спинялися на менi, лихi iскри починали в них грати. Сотник встав i пiдiйшов до мене. Притулив менi пальця до грудей i почав виказувати, ганячи злодiiв, – не давав i слова сказати у вiдповiдь. Казав, що радий бачити моi сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не мiг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудiння голосiв, я почав розпачливо вигукувати у завмерле передi мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, пiдступно одурено i що зовсiм не я чинив злодiйство. На те сотник усмiхнувся загадково й вiдiйшов на свое мiсце. Компанiйцi i моi спiвподорожани вже заревли пiсень, i голос мiй пропав у тому галасi. Старий у кутку не бенкетував.

– Вони не хочуть мене вислухати, – сказав я йому розпачливо. – Послухайте мене ви, ваша милосте!

Старий важко й чорно подивився на мене, i я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрiчав уже ранiше; здаеться, вiн почав зустрiчатися на моему шляху вiдтодi, вiдколи вселилось у моему серцi щось клубасте й чорне. Вiдтепер, скажу тобi наперед, любий читальнику, вiн не покидатиме мене – той, котрим дiтей лякають…

Так, я зустрiчався з ним ще до того, як вирушив у цi мандри; було це торiк, коли повертався од родичiв i йшов путiвцем, сподiваючись дiстатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справдi так було треба, села менi не трапилося, а навколо швидко западали сутiнки. Тодi побачив вогонь, хтось сидiв бiля огниська, а воно високо палахкотiло, кладучи на землю червоне коло. Я пiдiйшов i привiтався. Чоловiк сидiв до мене спиною, не повернувся й не вiдповiв. Тодi я попросив дозволу сiсти бiля вогню. Чоловiк мовчки хитнув, i я сiв навпроти.

– Чи далеко звiдси до села? – спитав я.

– Тут нема нiякого села, – вiдповiв вiн.

– Менi пам'ятаеться, що е. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.

– Поблизу немае села, – вперто сказав чоловiк. Звiв обличчя – був це той самий, що оце сидить передi мною.

– Навколо немае сiл, – сказав цей дивний чоловiк, – бо сюди прийшла моровиця i всiх викосила. Я здригнувся.

– Не лякайся, – спокiйно сказав чоловiк. – Моровиця – це не тiльки лиха напасть, це перст божий, падае вона не на одного, а на тисячi, щоб бiльше нагнати страху. Страх же мусить жити в людях, страх – ii керманич i водiй. Без страху людина стала б удвiчi бiльшим хижаком, нiж е. Страх унатурюе звичаi й мораль. Унатурюе, а може, й творить iх. Я зачудовано вдивлявсь у свого спiврозмовника.

– А ви самi чуми не боiтеся? – спитав. Вiн засмiявся. Сухо i несмiшно, наче мав забитий пiском рот.

– Не боюся, – мовив вiн. – Бо я i е отой Страх. Щодня i щогодини змiнюю свою подобу, але завжди незмiнний я i один!..

Я обвiв поглядом усю корчму. Козаки сидiли за столом, голосно розмовляли один з одним, разом iз ними сидiли й моi спiвподорожани, всi порозбивалися на купки, як то бувае у компанii, i балакали навперебiй. Мовчали тiльки сотник, який схилив над столом чоло i, певно, про щось думав, i той, у бiк якого я й дивитися вже не хотiв.

«Ця корчма, – подумав я, – якась страшна. Що тут дiеться? Чи, може, сплю й сниться менi лихий сон? А може, ще не опритомнiв, вiдколи вдарено мене довбнею?»

Не знаю, як тобi все пояснити, читальнику, але менi здалося, що втратив волю, забув навiть, що мене мають тут судити, – потягло мене ближче до столу, за яким сидiв Страх.

– Тiльки тепер вас упiзнав, – сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.

– Сiдай вип'еш пива, – запропонував Страх.

– Не вживаю трункiв, – мовив я. – Хочу тiльки запитатися.

– Не питай – i не спитаеться, – сказав вiн.

– Чому я став вашим обранцем?

– Отакоi, – засмiявся Страх. – По-моему, це ти обрав i прикликав мене.

– Тодi я спитаю таке: чи дружить страх божий iз справедливiстю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповiдь одного iз моiх спiвдорожан козаки? А може, вони тiльки те й робили, що стежили за мною? Реготали всi, а найбiльше моi здирники-спiвподорожани. Трусилися, наче битi трясцею, очi в обох стали татарськi – крiзь них вiялами сипалися сльози. Сотник смiявся, закинувши голову i широко розтуливши рота.

Страх сидiв навпроти мене, вже не смiявся – на вустах у нього лежала тонка гадючка усмiху. Менi поповзли вiд того по спинi мурахи, а волосся заворушилося.

– І все-таки дивний ти чоловiк, – мовив Страх. – Дивнiшого в життi не бачив.

– Вiн не дивний, а дурний, – озвався Семен, мiй спiвпорожанин. – Вiд отих своiх книжок.

– А може, й дурний, – погодився Страх.

Я мовчав. Стояв у самiй кошулi, сперся плечем об стiну й дивився на забруднену вiд недавнього дощу шибку. На нiй лишилися висохлi слiди крапель та потiчкiв – темнi пиловi смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промiнням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.

І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику, але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа mater свою – Киiвську колегiю, згадав вистави, якi гралися щороку в час рекреацiй; згадав, що в них брав завжди неодмiнну участь i за те вiд професорiв дiставав похвалу. І от, дивлячись на покрапковане вiкно, я раптом на хвилю забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хмiльних, немилостивих людей; забув, що мене збираються судити, а подумав: щось треба вдiяти особливе. Засвiтивсь у менi натхненний вогонь, i я вирiшив: коли звiльнюся з напастi, звернуся до свiту зi своiм Словом. Ще не знав, що це мае бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писаннi я оповiм про все, що мене мучить i турбуе. Звернуся безпосередньо не до цих людей, що сидять передi мною, а до людей взагалi – маю ж придумати власне Слово, виваживши в ньому кожне речення; адже треба менi якось порозумiтися зi свiтом людей, щоб бiльше не траплялося таких випадкiв, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти кажеш правду, а тобi в лице смiються. Маю придумати в'язанку iсторiй, оповiвши iх перш за все собi самому, щоб i себе змiнити тiею наукою; хочу, щоб люди, уздрiвши мене, не зводили насмiшкувато брiв, щоб по iхнiх вустах не прослизувала iронiчна чи зневажлива усмiшка, а щоб трактували мене поважно, хай i нiкчемний, i незначний я у цьому свiтi. Але не смiхотворець я i не для смiхотворства в життя прийшов. Я напишу для цього свiту драму чи в'язанку притч, урочисто назвавши ii «Мудрiсть передвiчна», – оце й буде мудрiсть, яка не тiльки зголосить моi думки iншим людям, але по-своему очистить i мене. Я готовий iти на такий чин, коли звiльнюся вiд напастi, що впала менi оце на голову. В мене вже е одна притча, яку давно хочу записати.




РОЗДІЛ VII

«Мудрiсть передвiчна». Розум


Розум був птахом i вiльно лiтав по землi. Зовнi був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той нiколи не назвав би його так просто. Був-бо вiн iнакший. Отож лiтав дивний птах улiтку i взимку, весною i восени. Нiде не жив довго, але завжди весело спiвав. Інколи його кликали до себе, i вiн навiдував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах i при балачках тих людей, котрi розумними визнавали тiльки себе. йому доводилося розмовляти зi схимниками й гетьманами, якi питалися в нього порад, але нiколи iх не слухали. Бо нiкому не було дiла до Розуму взагалi – кожен хотiв узяти його собi в прислужники. Тому й лiтав Розум вiльним птахом, нiкому й не потрiбний, але кликаний усiма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо мiг скiльки завгодно пити сонця i скiльки завгодно лiтати у вiльному просторi. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скiльки рокiв, сотень чи й тисячу, вiн так i не знайшов собi затишноi оселi й притулку. Адже, крiм сонячноi погоди, бувае вiтряно, печуть морози i гуляе сльота. Проте вiн завжди дивився на свiт з любов'ю i завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник.

– Просидiв я у печерi тридцять рокiв, – сказав вiн, – але щодалi темнiшае мiй мозок. Щодалi страшнiшi химери навiдують мене.

– Я люблю волю, – сказав Розум. – Той, хто будуе хурдиги для iнших чи замикае в них себе, – мiй ворог. За якийсь час покликав його Заброда.

– Тинявся я по цiлому свiтi, – сказав вiн, – але не зробило це мене щасливим, а лише причепило до тiла мого безлiч хвороб.

– Я люблю, коли в дiях людських пануе глузд, – сказав Розум – Ти ж блукав без мети. Просто волочився, i нiхто вже тепер не врятуе.

По тому покликав його Будiвничий.

– Будував я цiлий вiк, але, коли зводилася будова, тяжко було менi дивитися на витвiр рук своiх. Усе мое життя було бiганиною вiд однiеi роботи до iншоi – не здобув я втiхи.

– Ти не шукав себе в своiй роботi, – сказав Розум, – а лише достойноi плати за працю. Я ж доступний тiльки тому, хто вмiе знаходити у роботi себе.

Тодi прийшов до нього Фiлософ.

– Шукав я тебе цiлий вiк, чому ж хапаюся й досi за порожнечу?

– Ти не мене шукав, а хотiв урятуватися, – сказав Розум. – Не досягне вершини той, котрий береться пiймати незмiренне.

Вони всi бiгли за ним, аж потом умивалися. Бiгли, а птах вiдлiтав, пурхаючи все далi i все вище. Тодi вони зупинилися.

– Давайте зловимо його в сiтку, – сказав Фiлософ. – Тодi вiн од нас не втече й послужить, як захочемо.

Вони зв'язали сiтку й покликали до себе Розума. Той прилетiв, а вони почали дурити його порожньою балачкою, тодi як Фiлософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха мережу.

І вiн накинув сiтку на птаха, мiцно закрутивши пройму. Але диво дивне вчинилося. Замiсть птаха в сiтцi заборсалися всi вони: Пустельник, Заброда, Будiвничий i Фiлософ.

– Ти що, сказився! – закричав Пустельник. – Лови його, а не нас!

– Я ловив його, – сказав Фiлософ.

– Дурень ти печений! – сказав Будiвничий. – Хiба я не бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сiтку.

– Але стривайте, – сказав Фiлософ, – як це сталося? Хай я накинув сiтку на вас, але як у неi потрапив сам?

– Ти майже зрозумiв мене, – сказав Розум i полинув од бесiдникiв геть.




РОЗДІЛ VIII,

де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури


Серед тих знавiснiлих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихiд до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тодi вже почала холонути, а друге – не знав я, що чекае мене попереду. Компанiйцi все ще гуляли, перш нiж зi мною розправитися; вороги-спiвподорожани вiддали шинкарцi моi, але iм вiдданi, кунтуш i каптан, що вельми сподобалося компанiйському сотнику, i той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатiе, бiгала як навiжена – в неi розтрiпалося волосся, i скидалася вона менi тепер, любий читальнику, на вiдьму. Щось таки незвичайне було в рухах цiеi жiнки: ходила так, наче хотiла сховати рану в боцi, вiд чого стан ii був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж пiдiйшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморiд менi вдарив у вiчi, а в ii зiницях, темних i нiби неживих, я вгледiв чорних, хвостатих, навiть з рiжками чоловiчкiв…

Моi вороги з компанiйськими козаками ревли пiсень, i очi iхнi все бiльше запливали червоним. Один iз колишнiх моiх спiвподорожан, Семен, знахабнiв настiльки, що пiдiйшов до мене й почав вимахувати кулаком.

– Руки чухаються дати йому в пику! – верескливо закричав вiн i замахнувся. Я присiв, а Семен, вдаривши замiсть мене стiну, поточився i брязнув на долiвку. Козаки зареготали. Ворог мiй став навкарачки i почав удавати пса. Тiльки чудний то був пес: з людським обличчям i в людськiй одежi. Люто загавкав на мене i схотiв схопити за литку – козаки аж заходилися за столом вiд смiху.

Страх у кутку реготав також.

– Весело, панове, веселоi Так бувае завжди, коли хтось боiться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимiрно плескаючи в долонi, повiльно пiдходив другий спiвподорожанин, Іван.

– Увага, товариство, увага! – сказав вiн урочисто. – Пане сотнику, накажiть, хай цей злодiй заспiвае. Вiн, iй-богу, красно спiвае, тому i втираеться в довiр'я дякiв…

– Гав-гав! – люто кинувся до моеi литки перший спiвподорожанин, Семен; здаеться, вдавати iз себе пса складало йому приемнiсть.

Мене випхнули за велiнням сотника на стiл, i я спробував голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоiло менi в щелепах, але з рота виривалися самi хрипiння та свист. Це мене перелякало – що робитиму у свiтi, коли не зможу спiвати? І я вже насправдi хотiв заспiвати, вже й навшпиньки звiвся, так моцувався. Проте голосу не було, лише пiдступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися менi по обличчi.

– Вiн не хоче для вашоi милостi заспiвати! – гукнув Іван. – Це такий заiлий розбишака!

– То ти не хочеш нам заспiвати? – гримнув сотник. – У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столi так, що все аж затремтiло. Мене хутко стягли додолу, i за хвилю на ноги було накладено важкi колодки.

Мiй перший спiвподорожанин, Семен, пiдiйшов, все ще на чотирьох, до сотника.

– Дивне зi мною чиниться, пане сотнику, коли бачу злодюг, – сказав вiн – Таке на мене находить, що сам не знаю, що такому учинив би! Зовсiм несамовитий стаю…

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скiльки може ховатись у людинi злостi. Про це я багато передумав, нi до чого доброго не домiркувавшись. Є тут щось незбагненне. Вiзьмiмо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш вiдповiдати помстою, щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покiрний, як овечка, також його помножуеш – зло непокаране не зникае. Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаеш. Зло зновутаки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику, – зло вiд добра i зло на зло.

Я хотiв би, щоб множилося з такою силою i швидкiстю добро. Але добро не мае переваги зла: воно – дозволене, воно – нерушний камiнь, тодi як зло – швидкий вiтер, який за мить облiтуе сотнi гiн. Менi хочеться, щоб десь там, пiсля мене й дiтей моiх, було розiрване це давне, поросле мохом коло i щоб у ньому не крутилися люди. Втiм, годi смертному зазирнути в майбутне: чи не тому син не розумiе батька i навпаки. Чи не тому змiнюються так часто в людини ii замiри й бажання – день прийдешнiй не завжди приносить сподiване…

Думаю про це, сидячи тут, у своему садку, пiд яблунею, не вiдводячи погляду вiд стежки, яка колись повела мене у свiт i завела. Оно йде по стежцi малий хлопчак з бiлою кучмою волосся на головi i з дерев'яною шабелькою в руцi. Махае тiею шабелькою, стесуючи голови будякам, i в нього по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячi голови падають пiд ноги, i я знаю, що вiн анiтрохи не сумнiваеться, що його суд не кривий.




РОЗДІЛ IX,

де Турчиновський оповiдае про свое чудесне звiльнення


Той шум i гелгiт, здiйнятий у шинку, збудив, на мое щастя, одного компанiйського отамана, який лежав на печi, а вiд диких погукiв прокинувся й, позiхаючи, сказав:

– А що це у вас за шум та спiванки?

– Йди сюди, – гукнув сотник, – i пий мед, нам ось злодiя цi молодцi привели.

Отаман злiз iз печi, ще нiчого не бачачи зi сну, й пiшов, похитуючись, до нас. Був вiн лiтнiй на роки, широкий у плечах i так щиро позiхнув, що, менi здалося, мiг би легко проковтнути нас усiх. Отаман сiв, почухуючись, до столу.

– А де ж злодiй? – спитав напрочуд густим басом.

Я сидiв у кутку в самiй кошулi й забитий у колодки. Те, що зi мною дiялося, було поза моiм глуздом – витiвка моiх ворогiв-спiвподорожан надто дика, щоб у неi повiрити, але ж у неi повiрили. Нiхто не цiкавиться, чи так все було насправдi, чи нi, нiкому й дiла до мене, упослiдженого, немае. Терплю нестерпнi тортури й не знаю, чи буде iм кiнець.

Нiч. Пострiлюють свiчки. Всi сплять, тiльки я, вже зовсiм старий чоловiк, позбувшись сну, сиджу, переповнений спогадами, i намагаюся вловити ту думку, яка може все менi вияснити. Але я розумiю: марна ця моя забаганка, бо таку думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю стару череп'яну люльку – iскри врядп-годи сиплються на папiр, i коли побачиш, читальнику, тут, мiж лiтер, випаленi дiрочки, згадай усiх тих, хто не може спати ночами, запалений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань на вiднiмання й додавання життя не розв'язуе. Навпаки, воно ставить числа, як доведеться, а тодi ще й перемiшуе; тасуе, нiби карти, i нiколи не показуе конечного вирахунку.

Той вирахунок людина мае знайти сама. Через це й приходять до неi такi ночi, коли тьма зовсiм непрозора, коли зникають iз неба мiсяць та зорi, коли вiкна запечатано сiмома темними замками, а дверей iз твого закапелка нiби й не iснуе. Тодi опиняешся сам на сам перед собою, сумлiнням своiм i пережитими днями. Тодi приходить велика, темна, мов нiч, самотнiсть, а свiчка горить i не згоряе, як i твоi думки. В ii вогнику спалюються нетлi, якi пробивають усi сiм шиб, що ними затулився ти вiд свiту; в полум'i тих свiчок згоряють i думки, саме тi, недодуманi чи додумати якi бракуе сили. Натомiсть очищуеться мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, i в нього, здаеться, ясне вiтрило. Думки пливуть уже в тому човнi, i, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, i злiтають величезнi хвилi. Щось стогне i плаче – те, що вмирае, те, що зболене до кiнця, – ось як воно бувае в життi! Менi лишився тiльки цей маленький свiтлий вогник, який розсiвае нiч i в якому вже позгоряли всi нетлi. Тiльки вiн свiтить мозковi, адже, попри все темне, що мучить людину, вона iстота все-таки свiтляна…

Мене поставлено перед очi отамана, i той, пильно придивившись до мене, мовив:

– Щось вiн менi, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?

Й не мав уже найменшоi сподiванки визволитися, тому сльози знову сипнули менi на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власнi вуса i всмiхався.

– З полку Переяславського, – сказав я крiзь сльози. – А з мiстечка Березанi.

– Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очi отаман.

– З Березанi, – вже зовсiм безнадiйно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

– А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся вiд плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати менi напитися. Менi миттю пiднесено горня, i я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скiльки вистачило духу.

Тодi сказав отаман сотниковi й козакам:

– Ви ж бо самi в його батькiвськiй хатi були: пили i iли, коли йшло вiйсько на туркiв у степи.

Вiн оповiв детальнiше, як це було. І менi пригадався далекий час, i брязкiт зброi, i те, як записую я кiлькiсть провiанту, i вусатий козак; дiвки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув i розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; i синi квiти бiля нашоi хати, аж боляче давитися, такi яскравi; обличчя моеi матерi, коли вiтала гостей; голоси, що вранцi лунко лiтали над вулицею; старий як свiт собака, що нiяк не мiг розклепити вiд сну очей i загавкати на прийд. Батько в козацькiй одежi; купчастi хмари над головою, i жовтий дощ сонячного промiння, яке пядало в той день на мiстечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо вiдтодi спливло немало часу; те минуле для мене перестало iснувати, лише iнколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий бiль од того спомину i вiд того, що серпанок застеляе зiр, спрямований чи туди, у минуле, яке вже нiколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки iснуватиму в цьому свiтi.

Отож оповiдав я козакам та отамановi свою iсторiю, а тон туманець заливав менi очi, i не мiг я позбутися м'якого, легкого видива: хати пiд стрiхою, i мати, яка кличе курей Тi котяться, нiби грудки, розкидаючи лапами гарячу бiлкуряву, а вгорi, аж бiля неба, поруч iз хмарою, цвiте вишня Сонце заплуталось у неi мiж гiлля, а менi здавалося, що це велика птиця заплуталась у деревi, здоровенна жар-птиця, що ii побачивши, пiзнав я незбагненний неспокiй. Вона заспiвала менi – колись я записав оцi слова:

Ген, iде той, що йде, а назустрiч – дороги,
В манiвцi повертають чомусь його ноги.
Манiвцi набридають – на стежку звертае,
А як стежка не вабить, то просто блукае.
Вiн iде, голова вiд думок заболiла,
І не знае, куди вже звернути б хотiла.
Вiн завмер од такоi, як свiт, дивовижi —
Опинився-бо раптом на цiм роздорiжжi…

Так менi спiвала птиця-сонце, i це була незвичайна пiсня. Якраз пiсля того я вирушив у Киiв, щоб вчитися в класi поетики, бо iнфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотiла, щоб залишився я вдома, але я не мiг ii послухати: тi, кому покладено в душу неспокiй, не мають власноi волi. iх котить, як шалена вода камiння, i вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомiн, а вони в тому русi – його малi часточки… – Я оповiв докладно своi пригоди, а коли звiстив про те, як моi спiвподорожани-злодii кинулися на мене, наче звiрi, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить менi закололо в серцi: не вiдав, чи сповiщати отамановi про цей iхнiй намiр, чи нi. Язик мiй розказував, а в менi сидiло два супротивники й переконували навперебiй. «Треба, щоб вони були покаранi, – казав один, – не мусиш лишатися байдужий до зла». – «Коли помстишся, – сказав другий, – то помножиш зло!»

Саме розповiдав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги моi в дверi, щоб утекти. Проте воля вишня сильнiша за нашi помисли й бажання: у сiнях утрапили вони в обiйми до iнших козакiв, що саме заходили до корчми, – вiдразу iх зловлено й забито в колодки. З розбiйникiв було здерто одежу й вiддано менi, але я забрав тiльки свое. Що ж пiшло на меди, було сплачено з iхнiх грошей, а менi все повернуто.

Не мiг я, любий читальнику, й повiрити в свое чудесне звiльнення, настiльки все сталося раптово. Розбiйники сидiли забитi в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – мiг i позбиткуватися з них. І вiдчув я дивну озлiсть, читальнику, – те почуття спалахнуло в менi коротко, але нiколи не забуду, як скочив я до своiх лютих ненависникiв i затрусив перед iхнiми зловорожими обличчями своiм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засмiялися з моiх потуг зневажливо, хоч i не могли супроти мене, забитi в колодки, оборонятися. І вiдчув я: затоплюе менi груди кволiсть – не мiг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки моi безсило впали – безпомiчно дивився я в нахабнi очi своiх ворогiв.

Не все тут менi зрозумiле, люб'язний читальнику, i це найбiльше мене непокоiло й непокоiть. Чому вони, учинивши стiльки злого, такi впевненi й незворушнi, навiть знаючи про неминучу собi кару? Чому так незмигно й смiливо дивляться менi у вiчi, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправдi в усiх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильнiше зазирнути цим збитошникам у вiчi, але не побачив там нiчого. Тодi збагнув неперехiдну iстину: люди живуть в одному свiтi, але неоднаково. Свiт наш – це мережа свiтцiв дрiбних, отож i жили вони неспiвмiрно зi мною, у сферах, якi не освiтлюе мiй мозок. А ще я подумав про дивну змiнливiсть долi нашоi. Суддi спершу повiрили на слово iм, моiм лихим ворогам, i збиткувалися з мене, зовсiм не зважаючи, що iх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повiрили менi, бо один iз них випадково знав мого батька.

Вiд таких думок гiркий смуток заволiк мое серце, i не мiг я дивитися в очi моiх ворогiв – що знаю я про них i чи маю пiдставу iх карати? Але нi, подумалося менi, люди все-таки живуть одними законами й однаковi почуття хвилюють iхнi серця. Менi захотiлося спитати цих людей, котрi дивляться на мене з вiдразою й насмiшкою: чи не лiпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спiльно в мандрiвку? Чи не лiпше було б нам об'еднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакi, як оце, нещастя.

Вимовляв цi слова подумки, докiрливо дивлячись у вiчi своiм катам, i цього разу мiй погляд подiяв на них: почали вони погано лаятися й вiдганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тiльки повернувсь у той бiк, де сидiв i пив пиво Страх.

Був там i досi. Дивився на мене, навiть кухля вiдсунув, по якому стiкала на стiл пiна. Вiд пiни довкола кухля лягла бiла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як моi вороги-спiвподорожани. Тодi мою голову осяяло свiтло, i за мить я придумав, а вже потiм записав другу iсторiю своеi «Мудростi передвiчноi».




РОЗДІЛ Х

«Мудрiсть передвiчна». Воля


Чоловiк iшов пустелею. Довго блукав, давно втративши надiю дiйти до якогось хутiрця, де мiг би напитися води i спочити. Довкола не було анi дерева, анi рослини – тiльки гола, порепана земля. Вiн ступав по тiй землi, не полишаючи на нiй нi слiду. Згори немилосердно пражило сонце, i не було на небi анi хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне свiтило. Чоловiк став навколiшки, щоб попросити в неба швидкоi смертi або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлii йому вуста. Тодi покинув молитву, сiв на голiй землi, впер лiктi об сплетенi ноги й поклав на долонi пiдборiддя. Дививсь удалину сивим, порожнiм поглядом, готовий спопелiти й розсипатися тут пiском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрiв, що то гарбуз. Чоловiк метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний – не змiг його пiймати. Гарбуз покотився через пустелю вже вiд нього, i чоловiк у розпачi помчав слiдом. Але кругле тiло котилося надто швидко, i чоловiк почав вiдставати.

Тодi з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камiнь потрапив у цiль, i гарбуз розпався. Вiдтак почув чоловiк рев. На тому мiсцi, де розпався гарбуз, вирiс жовтий величезний лев. Заревiв, роздираючи пащеку, i чоловiк завмер, зляканий i принишклий. Лев устав й пiшов просто на чоловiка – той знову схопився за камiнь. Метнув щосили, аж просвистiв гостро в повiтрi i з маху врiзався левовi в око. І бездиханне упав звiр – зашипiло, зашумiло повiтря довкола чоловiка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла вiд убитого лева. Але чоловiк, перемiгши лева, не боявся гадюки. Узяв камiнь i перебив змiя навпiл.

І знову навколо нiкого не було, лише порожня пустеля i вiн серед цiеi пустелi – самотнiй i заблуканий. Чоловiк довго стояв на мiсцi битви й дивувався, що все так швидко Закiнчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися, та не було навколо нi душi. Нi звуку, анi поруху. Навiть убитi тiла лева i змiя розчинились у землi i зникли – лишились у пустелi тiльки вiн i тиша. А ще сонце тягло за собою сiро-бурий шлейф куряви i сипало на землю сухе промiння.

Тодi уздрiв чоловiк, що знову вiн у пустелi сам i що знову нема йому рятунку вiд самоти. Жах хльоснув його, нiби батогом, i тонко, пронизливо крикнув вiн просто в сiре, попелясте небо, з якого тiльки й сипалося, що сухе, як попiл, промiння, – помчав, ламаючи потрiсканi скиби пересохлоi землi.

Довкола стрибали сухi синi вогники, i здалося йому, що то земля запалюеться. І мчав вiн швидше й швидше, щоб хутчiй покинути цю землю, щоб подолати пустелю i знайти край обiтований. Бiг вiн день i другий, бiг третiй i четвертий. Хапав його за п'яти синiй вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожнiх грудей.

На п'ятий день вiн побачив, що назустрiч йому мчить такий самий, як вiн, чоловiк. Вони уздрiли один одного й кинулися назустрiч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кiстяк. Гострий крик розпачу й лютостi вирвався в чоловiка з грудей. Вiн схопив каменя i жбурнув його в кiстяк, схопив другого каменя й третього. І тiльки четвертий камiнь улучив у жовту кiстку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кiстяк на пiсок – сонце ж обпекло чоловiковi обличчя й руки.

Тодi впав чоловiк на колiна й вiдчув, що не мае вiн уже сили. Тiло його обм'якло, i тiльки очi, зведенi до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловiк i слiв. Але небовi не потрiбно було слiв. Воно сказало чоловiковi:

– Я послало тобi рослину, ти ж кинув у неi каменем; я послало тобi звiра, ти ж убив його; я послало тобi плазуна, i не прийняв ти його, а людину розбив на пiсок. Чого ж просиш iще, нещасний?

Вiн вiдповiв небу:

– Ти послало менi рослину, якоi не мiг я спожити; ти послало звiра, який хотiв мене пожерти; послало гада, який мiг би мене смертельно вжалити, а замiсть людини послало ти кiстяк. Я ж хочу мати на цiй землi друзiв, а не ворогiв.

– Тодi ти не житимеш, – сказало небо. – До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись iз звiром та гадом, не знищуючи iх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.

Чоловiк прошепотiв небовi, все ще зводячи вгору почорнiле i спрагле обличчя:

– І оце воля, яку ти пообiцяло?

– Оце й воля, – сказало йому небо. Тодi впав чоловiк ниць i попросив:

– Поверни менi те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надiю.

І трiсла бiля його колiн земля – з неi проткнулася перша прорiсть. Вiн зросив ii слiзьми й побачив, що бiля нього лежить сучкаста палиця. Тодi взяв чоловiк палицю i почав спушувати довкола рослини землю…




РОЗДІЛ XI,

де розповiдаеться про те, як Турчиновського мучило сумлiння


Вранцi я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкiшнi сонячнi пасмуги, променi перевiшувалися через усю кiмнату, i стрибали по пiдлозi й по столi грайливi зайчики. За вiкном рiс дуб, миготiв листям, i вiд того химерно здригалося мереживо сонцетiнi, покладене нiжною рукою свiтанку на припiчок – обмалювало його срiбними квiтами. Не хотiлося порушувати зачарування цiеi хвилини, нараз здалося, що все пережите досi таки недоладна вигадка – нiкуди я не виходив а дому та, зрештою, й не вирiс на такого, щоб мiг рушати в мандри. Я ще хлопчак i лежу в себе вдома; зараз рипнуть дверi – i матiнка занесе свiжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть ii лагiднi долонi. Тодi я прикинувся, що сплю, щоб тi ii долонi торкнулися мене i збудили. Менi вчувся за стiною радiсний гавкiт собаки; можливо, упiзнав вiн батька i просився, щоб його спустили з ланцюга.

Було утiшно мрiяти отак, але я вже прокинувся цiлком, i годi так просто себе одурювати. Попри все, е те, що е, – сьогоднi ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козакiв та жителiв Поповоi Гори: судитимуть моiх здирцiв. Було менi вiд того не вельми весело, бо вiдтодi, як замахнувся на забитих у колодки ворогiв, щось-таки зрушилось у менi. Лягло на серце прикре почуття, нiби вчинив я грiх, хоч нiяк не мiг його означити. Зрештою, сумлiння мене пекло не тому, буцiм учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихiя таки заполонила мое серце.

Лежав, намагаючись упоратись зi своiми недобрими настроями.

«Чому саме менi випадае, – запитував я себе, – мучитися такими речами?»

Інший голос заперечував: «Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потiм i у великому».

Я сказав тодi:

«Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджуе?»

Інший голос сказав менi:

«Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться iз тим добром?»

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всiх? Адже маленький вiдступ од добра (та й чи вiдступ це?) не виходить за межi моiх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив менi: «Свiт – це ланцюг, i дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку – i вiн розсиплеться. Навiть у думках своiх годi вiдгородитися вiд свiту, адже поеднаний iз ним тисячею невидимих ниток. Навiть думка не iснуе сама вiд себе, вона з'еднуеться з iншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаеш».

«Ми, люди, вельми подiбнi одне до одного. Врештi, чи не в цiй подiбностi – причина нашоi роз'еднаностi?»

«Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серцi тiльки сам? Коли на мое добро нiхто не вiдгукнеться? Коли стану через те диваком у свiтi, чи не плюватимуть менi услiд?»

«Це гординя заговорила в тобi», – сказав той, iнший, голос…

Дивився крiзь приплющенi повiки на вiкно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гiлля; менi здалося, що там, за вiкном, хвилюеться зелене море. Воно затопило цiлий свiт, i хата, в якiй опинився силою долi, – химерний, ненадiйний корабель у свiтi. Вiн пливе без вiтрил i напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподiваеться на тиху й мирну гавань. Кожен сподiваеться, що його там чекае з розкритими обiймами рiдний отець.




РОЗДІЛ XII,

в якому Турчиновський оповiдае про покарання його здирцiв


Зрештою, мене покликано, щоб вiдбув я суд над своiми ворогами. Вони сидiли в тому ж таки шинку, забитi в колодки, трохи нахабностi iхньоi поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осмiхнулися. Хотiли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помiтив того.

Нiколи не мiг похвалитися силою чи визначнiстю своеi особи: хлопчаком я був серед останнiх, битий i гнаний, хоч i сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанiвку, але нiколи не мiг збагнути, чому це так. От i зараз, мое зверху, але коли дивився на розбишак, не вони вiдвели погляд, а я.

Тодi майнула в мене гадка перевiрити iх ще в один спосiб. Глянув у куток, де сидiв Страх, – вiн розглядав вуса й пiдморгнув менi. Я схилився до одного iз здирцiв i прошепотiв:

– А зирни-но в той куток!

Той зирнув i здивовано втупився в мене:

– Ну i що?

– Не бачиш? – зло прошепотiв я, сам дивуючись на власну зловтiху. – Ще побачиш!

Здирця мiй видивився на мене ще неймовiрнiше. Тодi розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнiв. Вiн же трусився од реготу, аж очi вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав iз себе собаку, i менi здалося, що знову вiн кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я вiдступив на кiлька крокiв й озирнувся туди, де сидiв Страх. За столом i справдi нiкого не було, стояв тiльки, тримаючи в собi золотисту рiдину iз шапкою пiни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

– Чи правду оповiв цей чоловiк? – спитав сотник, киваючи у мiй бiк.

– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбiйник, Іван. – Це вiн погрожував четвертувати нас i напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помiтив, що вряди-годи вiн позирае в куток, де нещодавно сидiв Страх.

– А що скаже твiй товариш? – спитав сотник. Семен звiв очi, i в них постали раптом сльози. Вiн крутнув шиею, знову кинув поглядом у куток i важко зiтхнув.

– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаешся по добрiй волi, тебе питатимуть з пристрастям.

– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше вiн, бо вдавав iз себе собаку, але незвiдь од чого я почервонiв. Щось дивне вiдбуваеться в цiй корчмi, навiть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

– А тобi що, приятелю? – спитав вiн. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тодi менi вибилися на очi сльози. Я пiдiйшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

– Панове суддi, – сказав я. – Цей чоловiк покаявся, i я хочу забрати назад свое оскарження.

Але коли наблизився до здирцi, обличчя його стало блiде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очi i аж рукою захистився.

– Вiдiйди, гаде! – верескнув вiн. – Заберiть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопiлий.

– Але стривай, Семене, – пробелькотiв я. – Я ж хочу звiльнити тебе вiд кари, не хочу тобi лиха!..

– Не пiдходь, чумнику, – загрозливо процiдив перший розбiйник, Іван, – не пiдходь, бо горе тобi буде!

– То ти й справдi знiмаеш свое звинувачення? – запитав нетерпляче сотник. – Отямся, хлопче!

Але я стояв i по-блазенському клiпав очима. Супроти мене горiло двi пари запалених очей, i тiльки одне в них можна було прочитати – ненависть. Я мимовiльно вiдступив i зирнув туди, де сидiв Страх. Той душився смiхом.

– Один вину свою визнав, – сказав сотник. – А ти, другий? Коли не визнаеш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звiв важку голову й понуро зирнув на суддiв.

– Визнаю свою вину також, – сказав вiн, кривлячи вуста.

Коли iх батожили, вони кричали як навiженi. Крутилися i в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив iх до поганого дiла; клялися, що бiльше нiколи такого не чинитимуть, i так тривало, аж доки не похрипли.

Менi було невимовне тяжко слухати тi зойки, i я вже щиро вболiвав за своiх мучителiв, навiть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.

– Як собi бажаеш, – сказав не зовсiм вдоволено сотник. – Зрештою, ти iх оскаржив i через тебе ця iм торi ура. Дивися тiльки, щоб не жалкував через свое добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, i розтирали закляклi вiд поворозiв руки.

– Виведiть iх до границi, – сказав сотник, – хай iдуть за рiчку до ляхiв!

iх повели, пiзнiше я дiзнався, що iх били й по дорозi, потiм обiдрали й вигнали за межi Гетьманщини. А ще передали менi козаки, що моi здирцi й грабiжники дуже лаяли мене й погрожували при нагодi злупити з мене шкiру, бо це я, мовляв, призвiдця всього лихого i що я гiрше за люципера. Такi слова непомiрне вразили мене, як грiм з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився i не дав збавити iм здоров'я пiд батогами…

Я задумався. Минуло чимало часу вiдтодi, як пустивсь у мандрiвку, але не знайшов iще того, чого шукав: межi мiж добрим та лихим. Бiльше того, чим далi заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи iснуе? Чи не чиню я якогось мимовiльного переступу, який потiм менi тяжко вiддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звiв голову, побачив – стою проти хати, в якiй поселився.

У цю хвилю менi таки хотiлося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хатi не було нiкого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемнiле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не мiг нiчого вiдповiсти на моi сумнiви. Не мiг пояснити, що воно таке, справдешне добро, i чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собi, i вiд того страшно менi стало – нi в кого було поради попитати.

Вечорiло, i я вирiшив прогулятися на самотi й подивитися на захiд сонця. Село топилось у глибокiй долинi, зусiбiч його оточували горби, i сонце лягло на один iз них. Менi здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жiнка. Сонце сiло на вершок i стало за голову тiй дивнiй iстотi. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсiбiч гострi жовтi списи, вони видалися менi золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотiла жiнка i мала слiпучу, золоту всмiшку. Прочинила раптом безмежно голубi очi й подивилася на мене, малого й нiкчемного, котрий завмер у ii ногах. Навколо хиталося блакитне маево неба, бiля золотоi голови стояло кiлька думок-хмар – прозорi, легкi й несмiливi. Всi звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовiрнiй чистотi лiтнього вечора почав сплiтатися над землею прозорий дим. Жiнка дихала на повнi груди, i я намагався дихати так само. Намагався не пропустити анi хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало менi в ту хвилю провiститися. Щось конче потрiбне, те, заради чого покинув я батькiвську стрiху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жiнка розтулить вуста i скаже, як жити й куди мандрувати далi. Я напружився неймовiрно, але тиша навколо не порушилася. Щось вiдбувалось у повiтрi, але не зi мною воно було зв'язане. На хвилю вiдвiв я очi вiд золотоголового горба: синiй дим покривав долину найкоштовнiшою тканкою. Синiй дим плавав у мене в ногах, i я почав наповнюватися його ясним сутiнком. Сльози вибилися менi на очi: неймовiрно малим i кволим себе вiдчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбi, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом – що воно? Голови на горбi не було, виглядав з-за хмари тiльки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на цiле небо, i я побачив у ньому загадковий, вигадливий свiт. Уздрiв кiлька блакитних дорiг i кiлька бiлостiнних палацiв – казковi мiста виставляли слiпучо-червонi стiни i якихось вершникiв, котрi мчали до тих мiст. У повiтрi миготiли темнi крапки, було iх так багато, що в очах мерехтiло. Але то летiли кудись ворони. Безлiч ворон, що зiбрались у зграi i навiщось покидали цей край.




РОЗДІЛ XIII,

у якому Турчиновський оповiдае, як його навiдала смерть


Я урву на хвилю оповiдь про своi колишнi мандри й пригоди, бо ночами менi стае важче писати: болять очi, а вдень робити це неподобне – не хочу, щоб про мое писання вiдали навiть родичi. Отож тримаю його в таемницi, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помiтила, що зi мною «щось негаразд», i стала, як достойна жiнка, упадати коло мене. Але таке надмiрне турбування почало мене вже й гнiтити – я тепер, як води i iжi, потребував самотностi. Оцi розмисли, що iх тобi тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхiднiстю, як ото дихати. Може, я й справдi трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кiнець мiй надходить i стукае менi до вiкна сухокоста?

Оповiм, чому так думаю. Була, здаеться, пiвнiч, я саме вiдклав свое писання, коли раптом прочинилися од вiтру дверi. Вдарились об стiну, i в хату вступив морок. Кiмната моя, любий читальнику, добре була освiтлена свiчками, але коли розхилилися таким робом дверi, в нiй посутенiло. Тiльки стiл освiтлювався, як ранiше, решта помешкання губилася в безпросвiтнiй темрявi – я не бачив навiть супротилежноi стiни. Вiдтак опинивсь у невеликому свiтляному колi, роззирнувся, але не побачив бiля себе нiчого, окрiм столу, паперу й атраменту. Руки моi були залитi рiзким жовтим свiтлом.

«Що це таке?» – злякався я.

Вiдчув, що темрява неймовiрно гнiтить мое свiтляне коло, а через те й мене. Нiби опинивсь у якiйсь кулi, густо освiтленiй, але з непробивними чорними стiнами. Не вистачало менi повiтря, очi з очниць вилазили, бо куля, менi здалося, почала рухатися. Увiп'явся пальцями у стiлець, i мене покотило. Десять холодних потiв облило мене: страшила оця незбагненна, непроникла темрява, в якiй пропадае ясне повiтря. По спинi й по грудях покотилися гарячi краплi поту – ядуха мене чавила. Тiльки за кiлька хвилин куля моя зупинилася, я дихнув вiльнiше й роззирнувся. Темрява витiкала з хати, як витiкае вода. Зачудовано дивився, як зникае останнiй ii струмiнь, дверi повiльно причинилися, i все знову озвичайнiло. Важко дихав – було таки парко.

Вирiшив вийти надвiр. Тут стояли тиша i спокiй. Я зирнув на небо. Зорi великi й тремкi – видалися вони менi в ту хвилину кулями, в якi було загнано по людинi бiля запаленоi свiчки. «Так, як там», – кумкотiли вiд ставка жаби.

Я сiв на улюблену трав'яну лаву пiд яблунею. Надi мною залящав соловей. «Так, як там», – кумкали жаби. «Жах, жах, жах!» – били в настояну на травах нiч собаки. Пиляли повiтря цвiркуни. Я був спокiйний, хоч лоб менi знову впрiв. Угорi, нiби склянi, тремтiли зорi. Здавалося, подзвонювали льодком – тихо навколо! Повiки менi обважнiли, i я, з натугою вставши з лави, повiльно подибав додому.

Наступного дня був я зовсiм хворий i не вставав iз лiжка. Бiля мене клопоталися, турбувалися, а я едине що хотiв – побути на самотi. Зрештою, мiг вiддатись i розмислам, не завжди бiля мене крутилися й набридали з розпитами про здоров'я. Хвилювала мене нiчна пригода; здаеться, попереджено мене долею про лiченi днi перебування на цьому свiтi – наче хтось невiдомий пiдганяв мене. Врештi, все життя – смуга таких пiдганянь: ми, люди, бiжимо, поспiшаемо, розбиваемо носи, колiна й лiктi, але нiколи не зупиняемося. Боiмося-бо зупинок, адже то i е кiнець наш.

Я уявив собi, люб'язний читальнику, що можу не дописати цього дiарiуша, i мороз пробiг менi поза шкiрою – злякався. Може, дивний здасться тобi мiй острах: писання оце чи й дiйде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря перед бур'янами з притчi, що ii маю покласти далi? Але не це мене турбуе, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед ким вiн висловиться, суть навiть не в глибинах нашого марнолюбства, а в потребi сказати свое Слово. Не висловившись, людина мае себе, як корова, котру не подоено…

Отож, кажу, я злякався, вiдчувши, що можу не довершити оце писання, чи не тому почав обмiрковувати, як сховатись од свiту, звiльнитись од щоденних житейських клопотiв. Отож я зважився сповiстити про надмiрну свою втому й осiсти – лiто ж бо! – на пасiцi, де пастиму божу твар.

Жадання мое було сприйнято прихильно, i ось я сиджу, оточений чудовою тишею, про яку вдома й мрiяти годi; довкола безлiч сонця, яке я завжди любив i яке й тепер п'ю щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, i стежити за iхнiм дивним, улагодженим життям, адже немае комахи, шляхетнiшоi за цю; шелестить бiля мого куреня торочкаста трава, пiд цей тихий, лагiдний супровiд перо мое пише легко й вiльно; в самому куренi пахне медом i сухим зiллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо безлюддя, а коли хто наближаеться до пасiки, про це звiщае добрий мiй приятель пес Кудлай; часом ця розумна iстота приходить до мене, сiдае навпроти й годинами стежить, як блукае по чистому полi мое перо – з ним дiлити самоту менi легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу Кудлая ближче й обiймаю його як приятеля, вiн дивиться на мене вогким вiдданим поглядом, а я починаю бесiдувати з ним, нiби вiн усе до слова розумiе.




РОЗДІЛ XIV

«Мудрiсть передвiчна». Гординя


Рицар вiдчував, що не знаходить спiльноi мови анi з батьком, анi з матiр'ю, анi з братом, хоч i хотiв порозумiтися з ними, – так тривало бозна-скiльки часу. Ходив усе насуплений, усе нахмурений – не мав нi хвилини доброго настрою.

– Людину створено для великого дiйства, – казав вiн, i хоч нiхто йому не заперечував – не давали й порад.

А вiн таки хотiв великого дiйства – снилося йому й марилося, але одну незлагоду мав: не вiдав, що ж йому в цьому свiтi учинити. Уявляв шумливi юрби, якi гукали йому славу; бачив себе, оточеного пiдхлiбниками; бачив повергнутих у порох ворогiв; чув, як ревуть у його честь труби; бачив янгола, котрий накладав йому на голову вiнця, але скiльки не розмислював, не мiг вигадати собi великоi справи. Знав, що мiж смертних е багато великих, читав про те в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужi життеписи, але одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що робити i як той вiнець узяти.

Почав прагнути самоти, а вiдлюднившись, перебирав в умi всi дii й пригоди великих, навiть попрохав батька, щоб дозволили йому поселитись у замку, в якому нiхто не жив, i нарештi таки оселився помiж холодних, пропахлих пустинею стiн. Уночi снували покоями кажани й шарудiли сухими крилами, тодi йому здавалося, що зi стiн осипаеться пiсок. І той пiсок сипався йому на очi, на тiло, а безнадiйнi думки про велике дiйство не покидали його.

«Зараз я встану, – гадав вiн, – i вийду на ганок. І закричить зрадiлий народ, i затрублять труби, а я озиратиму всiх iз висоти й прийматиму належнi почестi».

Але вiн знав: не збутися цьому без якогось чину. Все, що робили iншi: вiйна, наука, писання, – не для нього. Може, стати проповiдником i навчати людей, як жити? Але вiн не знае, що проповiдувати, тому вдягав рицарський стрiй i важко, одновимiрно ходив залами порожнього замку. Не допускав до себе навiть слуг i готував собi iсти сам; блукав залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночi слухав шерех пiску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а вiн тiльки те й робив, що мислив. Казали, ходив вiн так двадцять п'ять лiт, а тодi вийшов на ганок i проголосив палку промову про життя перед бур'янами:

– Що таке добродiйнiсть, а що таке дiяльнiсть? Добродiйнiсть – це те, що примушуе людину чинити праведно, але немае глузду в праведностi, коли ii використовуе неправедний. Дiяльнiсть – це наш шлях до того, що подобаеться бiльшостi, але немае такоi дiяльностi, яка б подобалася усiм. Арiстотель сказав: наше щастя в дiяльностi, що спiвпадае з добродiйнiстю, але способiв тлумачення добродiйностi стiльки, скiльки е бажаючих тлумачити. Демокрiт сказав, що наше щастя – це супокiйнiсть розуму, а супокiйна розумом людина стае недiяльна – без тривожного хвилювання неможлива нiяка дiяльнiсть, в тому числi й розумова. Добродiйнiсть на чиюсь користь виливаеться в злодiйнiсть для iнших, дiяльнiсть розумова завжди пам'ятае про прокляття непiзнанностi, а думки розумово дiяльного стають непiзнаннi для тих, хто не пiзнае. Отже, я дiйшов до такого: той, хто прагне чинити добродiйнiсть, однаковий iз тим, хто того не прагне, але й до злодiйностi не надиться. Той, хто дiяльний, однаковий iз недiяльним, аби тiльки обом було доступне начало безмiрноi любовi. Гарний тiлом нiчим не лiпший вiд негарного, а славний од неславного, бо всiм один кiнець – зникнення. Славному й неславному одна цiна, тiльки в славного ii названо, а в неславного – нi. Людина крива й бистронога однаково йдуть, мае значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гiрший од високого, а бiдний од багатого – мае значення тiльки вмiст любовi в iхнiх душах. Не осуджуй нiчого, чого сьогоднi не розумiеш, i щастя твое буде в тому, що не осудять тебе, аби тiльки не ступив ти на шлях, що веде в прiрву. Прiрви бiйся, а все iнше хай залишаеться таким, як е, бо кожна самонадiянiсть – це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'i. Танув, як свiчка пiд сонцем, доки не полетiла його душа шукати iншоi долi й iншоi мудростi. Про нього трохи погомонiли тi, що знали його; родичi посумували над пропащою його силою, скiльки в таких випадках годиться, а згодом дружно дiйшли думки, що смерть для такого найлiпший дарунок. Через рiк про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити поганi чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являеться закутий у залiзнi риштунки рицар i проходжуеться кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповiдали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тiкали iз замку, i так iх було багато, що вiд них зовсiм темнiло небо.




РОЗДІЛ XV,

у якому Турчиновський оповiдае про неспокiй, що його посiв у Поповiй Горi


Пiсля ганебного вигнання моiх ворогiв та збитошникiв я заспокоiвся, тим бiльше, що, за порадою компанiйського отамана, мого визволителя, втрапив у писарi до сотника, оскiльки iхнiй був у комiсii польськiй у вiд'iздi. Менi було видiлено квартиру, i я почав спокiйно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, – решту часу збував, як хотiв.

Лiто тодi стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвiле вiд спеки, я купавсь у рiчцi, лежав на пiску, заховавшись од стороннього ока, i наче завмер – життя мое стало одноманiтне й сите. Пiсля хвилювань, що випали менi, це було добрим дарунком, i я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпiдставно, що за якийсь час вся ця благiсть мае зникнути, не полишивши пiсля себе й слiду.

У вiльний час я блукав пiщаними мiлинами, вiдчуваючи задоволення вiд того, як пестить босi ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по пiску борозенки. Часом, звiсившись iз кручi, стежив, як шугають у чистiй водi срiбнотiлi рибини чи стрiлою пролiтае рак. Коливалися водоростi, а мiж них – хвiст якоiсь бiльшоi риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлiн сiна висiв у повiтрi, i вiд того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замрiяна i знiжена. Я мiг годинами зорити, як зависае в повiтрi шулiка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонюе своi спiванки; однослiвне, дорогий читальнику, те мое iснування було просте i добродане: я був тодi наче рослина, яка вiльно колишеться на вiтрi i тiльки те й робить, що п'е сонце та соки землi. Інколи, коли менi хотiлося розумноi балачки, я пiдiймався на горб до бiлостiнноi хатини, i ми неквапно балакали про книжнi мудрощi – козак-характерник, як i я, був дитиною тiеi ж таки alma mater – Киiвськоi колегii.

Проте побоювання моi про тимчасовiсть такого спокою невзабарi здiйснилися, i це сталося знову без моеi волi. Важко сказати, що трапилося, але наступного лiта земля нiби здригнулася пiдi мною, а з очей спала чарiвна плiвка, через яку зорив на свiт. Замiсть любоi серцю гаванi, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нуднi горби; остогидла менi й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька рiчечка, змулена хлопчаками й заросла зiллям. Нецiкавi стали й розповiдi козака-характерника, бо вiн, старий, забував, що казав учора, й повторював тi ж самi мудрощi. Я роззирнувся навколо – все те, що кiлька днiв тому було менi повабне, видалося тепер буденним i сiрим. Немае спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокiй, про який не раз вгадано на цих сторiнках, i я втратив мир на душi. Ще переконував себе прикладом Горацiя, шепочучи латинськi вiршi про любу селянську тишу, але й те менi не допомагало. Чуття моi, дорогий читальнику, не брали участi в цiй грi. Потайки я вже знав: всi остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже пiдсвiдоме поклав покинути це село й податись у мандрiвку далi – мене вабило в золотопромiннi сiтi просторих дорiг.

Часом виходив за село, ставав на його вступi просто серед Шляху i, примружуючи очi, дивився. Незвiдь-що я там бачив: порожне, бiле, розстелене серед зеленого полотно, але не мiг не пiддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, i я вiдчуваю це навiть зараз, коли став ветхий днями i вже, напевне, нiколи не вирушу в жоднi мандри.

Уночi я погано став спати, а якось привидiвся менi дивний сон. Буцiмто я, Ілля Турчиновський, позбувся тiла й маю живу саму тiльки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнiсiньким чином котитися i терпiв од того немалi незручностi й прикростi. Одного ж разу вiдчув, що за мною женуться конi. Вони наздогнали мене в чистому полi, оточили пiвколом, а тодi, ставши на заднi копита, почали перекидати мною, нiби м'ячем. Весело iржали при цьому, я ж злiтав у повiтря, тамуючи подих, бо щохвилини мiг упасти й розбитися, а конi ще й пританцьовували, показуючи великi слинявi зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один iз коней занадто сильно – я полетiв од цих навiжених гравцiв геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрiсся iз тим деревом i став йому за плiд. Над головою у мене спiвали птахи й шепотiло листя, поступово я почав розумiти тиху мову того листя, як i спiв пташок. Любий затишок i спокiй вiдчув, живучи на тому чудному деревi, i це тривало доти, доки не подув сильнiший вiтер. Мене гойднуло, i я раптом уздрiв, що довкола па гiллi висять такi ж, як i моя, голови. Вiтер гойдав iх, як i мене, i я з подивом упiзнавав iх – усi знайомi менi. Он моi вороги-спiвподорожани, ось компанiйський сотник, отаман, козаки, дяк, iеромонах Теодозiй, шинкарка, ген праворуч – батько мiй i мати, брати й сестри, сусiди й iншi знайомi. Пiвдерева, однак, було захилено вiд мого зору, i я спитав у компанiйського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?

– Тi, з ким ще здибаешся, – мовив вiн спокiйно.

– А що це за дерево? – запитав я.

– Дерево життя, – вiдповiв отаман. – Хiба не пiзнаеш? Я упiзнав: такий малюнок бачив ув однiй iз книг. Знову уважно роззирнув дерево – все, що мiг бачити, i, на здивування мое, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Менi полегшало вiд того, але дочасно. Вiтер гойднув мене знову, i я уздрiв, що внизу таки майнула голова Страха.

– І ти тут? – запитав.

– Без мене не обiйдеться, – засмiявся Страх, i я прокинувся вiд того смiху…

Отакий чудний сон привидiвся менi в одну iз тих неспокiйних ночей, i це прискорило мiй вiдхiд iз Поповоi Гори, очевидно, такий сон – провiщення нових мандрiв, це сказав менi i сонник. Тiеi ж днини я зважився i з цим рiшенням рушив до компанiйського сотника й отамана, щоб вiдпроситися.

Мене вiдпустили не без жалю.

– Послухай мене, – мовив мiн доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловiк, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Цi слова були розумнi, мудрi й пророчi, а я надто молодий, щоб iх послухати. Окрiм того, трапилася нагода – налучився менi у спiвподорожани купець Іван Рона, що так само, як i я, прямував до Могилева, везучи залiзо, – я знову опинивсь у владi дорiг.




РОЗДІЛ XVI,

у якому оповiдаеться про те, як Турчиновський дiстався до Могилева


Кажуть, кожна людина народжена пiд якоюсь зiркою. Менi важко сказати, що то за зiрка, яка колись освiтила й мое чоло, але часто здаеться, що ii вже немае. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утiхи з того мало. Кожен-бо крок у життi чиню з потугами, i проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складаеться, але менi не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокiйний i розважливий. Вiн майже не розмовляв, лише мовчки йшов бiля своiх возiв, тодi як його спiдручнi та я лежали на сiнi.

– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спiдручних, щоб захищати в дорозi свое добро?

– Везу залiзо, – сказав цей мовчазнюк i нiчого бiльше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звiсно, рацiя, i я примовк i собi, менi погiдно лежалося, i дивився я в небо, а там стояли найчудовiшi з чудових храми – я мимовiльно милувався на вишуканi й ладнi iхнi тiла.

– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крiзь зуби й подивився на мене сивими, надумiр спокiйними очима.

– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залiзо!

Цей мовчазнюк був-таки достобiса певний iз себе, то я i собi заспокоiвся i заколивався на возi, дивлячись, як пишуть по небi спокiйнi письмена хмари. Спробував навiть угадати те письмо, i в моiй розмлоенiй свiдомостi прокреслилися десь такi слова:

Чоловiк в життi не знав, де спинитися вiн мае,
Дума: свiт увесь пiзна, та облуда це одна,
Хоч з лiтами знае бiльше, та не робиться мудрiший.

Думки поплелися в моiй соннiй головi лiнивою вервечкою, вив'язуючи в мозку iншi такi ж мудрощi, доки не затанцювали й не закрутилися, сплiтаючись i рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжуе нiчого й коли вiн спокiйний духом.

– Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приеднатися до вас?

Я розплющився, очi моi на хвилю ослiпли вiд темряви – була вже нiч.

– А хто будете? – спитав сторожко Рона.

– Подорожнi, пане господарю.

Якiсь люди почали наближатися до возiв, i я ледве власного язика не ковтнув: передi мною стояли моi здирцi-спiвподорожани, Семен та Іван.

– Пане Роно! – гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного iз них. – Це злодii, грабiвники, женiть iх геть!

– Я нiкого не жену геть, – спокiйно сказав Іван Рона. – Хочуть, хай iдуть з нами. Я везу залiзо!

З притиском сказав оте «залiзо», аж моi здирцi перезирнулися.

– Чи не жовте, пане господарю? – запитав Семен.

– Чорне, – безпристрасно вiдповiв Рона. Я не вiдпускав пальця вiд грудей мого ворога i продовжував переконувати купця.

– Пане Роно, цi люди ограбували мене; iх у Поповiй Горi батожили. Женiть iх, пане господарю, я вас прошу!

Іван Рона мав незворушне обличчя. Обiйшов воза, почiпав колесо, пiдмазав його з мазницi i припнув ряднину, якою прикривався крам.

– Але ж, пане Роно, – не вгавав я, – невже спокiйно iхатимете iз злодiями?

– Нас п'ятеро, а iх двое, – сказав Іван Рона, – чого менi iх боятися?

Був такий спокiйний, що менi в серцi закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена i хотiв ще щось сказати, коли ж помiтив, що палець мiй провалюеться. Вiдсмикнув руку, а моi вороги розреготалися. Тодi я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вiльно пройшов крiзь тiло i провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, моi вороги, i справдi не iснують? А що, як це тiльки мана, що водить мною, а я ще не отямився вiд того удару по плечi?

Мене зморозило. Зирнув у небо – там танцювали якiсь люди. Гойдалося, наче марево, бiле полотно дороги, а по ньому вигецували червонi постатi. Червонi плями стрибали перед моiми очима; завитi в голубi сувоi дiвчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився вiд сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене i забила рота травою. Я виплюнув ii, гiрко менi стало.

– Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, – сказав я.

– Хто там оббере, де злочинець, а де нi, – спокiйно заперечив Рона. – Ти кажеш, що вони злочинцi, а вони – що ти.

– Злочинець таки вiн, – сказали, не вагаючись, моi здирцi.

Я заплакав. Сльози котились на землю i спалювали свiжi паростi трави.

– Не вчинив нiкому лиха! – мовив надумiру голосно.

– Це ми не вчинили нiкому лиха, – в один голос вiдгукнулися моi вороги. – А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинцiв.

«А що, – подумав я, – коли вони не винуватi, а таки я?» Це була страшна в своiй безглуздостi думка, але не мiг я ii викинути з голови.

– Зараз вiн признаеться у своiй винi, – сказали моi вороги.

– У якiй це винi? – спитав я здивовано.

– В тiй, у якiй сам визнаеш себе за винуватого.

– Я не знаю вини…

– Глянь, вiн ii не знае! – сказав Семен, позираючи на Івана Рону. – Через нього ледве не загинуло двое людей, а вiн удае iз себе божу овечку!..

Червонi постатi й далi стрибали по небi, а мене трусили чиiсь дужi руки. Я розклепив повiки й заслiпився сонцем. Сiв i спантеличено замотав головою. У горлi палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тiм'я – гостро заболiло.

Спокiйно iхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спiдручнi спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотiв щось сказати Ронi, але горло було настiльки сухе, що не змiг проковтнути слини. Тодi побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився. Все ще пострибували в очах червонi вогники, нiяк не мiг дiйти тями. Здалося навiть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершникiв, котрi мчали вiд нас притьма. Обертали в наш бiк веселi, оскаленi обличчя, але крiзь куряву не мiг я iх упiзнати.

– Ти чого кричав? – спитав Іван Рона. – Коли спиш, то хоч голову затуляй.

Повернув до мене спокiйне обличчя й дивився. Вiд того погляду менi стало легше на серцi: нiчого тривожитися, коли поруч такий чоловiк. Видихнув iз себе повiтря i знову напився.

– Чудний сон приснився, – сказав Ронi. – Аж досi голова крутиться.

– Сон – це дiло пусте, – розважно сказав Іван. – Чоловiк непокоiться, то увi снi той неспокiй його i з'iда… Чвиркнув пiд ноги i спокiйно змахнув пужалном.

– А вам, пане Роно, сни не сняться? – спитав я.

– Навiщо iм снитися, – буркнув Рона. – Чи ж вони менi тра?..

Ми пiд'iжджали до якогось мiста.

– Чи не Могилiв це часом? – спитав я.

– Таки Могилiв, – мовив Рона. – Дав бог: спокiйно вiдбули ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом i, позiхаючи, додав:

– Дощу давно не було…




РОЗДІЛ XVII,

у якому Турчиновський оповiдае про своi пригоди в Могилевi


Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове мiсто, дивне почуття опановуе мною. Вiдчуваю неземний трепет, особливе хвилювання – здаеться менi, що народився на свiт знову, бо знову вiн передi мною iнакший. І вулицi, й будинки, i люди довкола iнакшi – обличчя, строi й голоси; я сам поступово змiнююся й iнакшаю; в такi хвилi байдуже менi, чи сонце надворi, чи дощ, – освiтлююся зсередини вiдчуттям цiеi онови, i все навколо начебто грае; м'яко, гарно i трохи сумовито – будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбiльша радiсть мае пiдмурiвком своiм сум. Це вже такий закон, i не дивуватимемося з нього; коли приiжджаеш отак до незнайомого мiста, здаеться, свiт перевернуто i в ньому перевернутий ти. Подумки я навiть вирiшив: чи не потреба вiдчувати щось подiбне штовхнула мене мандрувати? Я справдi хвилююся, любий читальнику, коли передi мною починае стелитися дорога. Тодi стаю сильний i юний, i хода моя бадьора та жвава; тодi менi хочеться обiйняти цiлий свiт, i, хоч був я через легковiрнiсть свою караний, того почуття в менi не зменшилося – в Могилевi я знову ожив. Тут я вигiдно влаштувався в езуiтськiй школi, бажаючи навчитися латинськоi мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здаеться вищим. У цьому мiстi мене знову потягло до спiву, отож я бiгав у церкву Спаса i слухав тамтешнiй хор, дивну втiху й солодке задоволення вiдчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усiх i долив до загального i власний голос. Мене наче водою обдало вiд розкошi. Сльози виступили на очах, я заспiвав iз щирим упоенням, вкладаючи у спiв усю свою душу: свiт для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки i нiби гармонiйно розливавсь у просторi. Все покрилося м'якою тканкою – це вiдчував завжди, коли спiвав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що iснуе сама вiд себе. Весь простiр, де розмiщувався хор, пронизували списи сонячного промiння, та й кожен iз нас випромiнював од себе таке ж сяйво – вiд нашого спiву в церквi немовби робилося яснiше, адже недаремно ми силкуемося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своiх душ, якi йдуть в офiру для бiдних i страждущих. Так, це був натхненний спiв, бо чудовi звуки, якi народжувалися тут iз десятка грудей, начебто знiмали накип минулих дiй, образ, учинкiв – всього неприемного й лихого, що руйнуе житейське добро та благiсть.

Незчувся, як закiнчився спiв i до мене пiдiйшов регент.

– Ти хто такий? – спитав не вельми прихильно.

– Ілля Турчиновський, – вiдказав я.

– Так уже й Ілля Турчиновський, – перекривив мене регент. – А чого сюди залiз? Базар це тобi?

– Дуже поспiвати захотiлося, – чесно признався я, вiдчуваючи, як у мене холоне душа.

– Гадаеш, тобi платитимуть?

– Хiба я прошу плати? – спитав здивовано.

– А що ж просиш, вилупку?

«Вилупок», – мигнуло менi в головi, – хто це мене так називав?»

– Вибачте, – сказав нiяково. – Просто давно не спiвав, то й зважився.

– Так уже захотiлося тобi поспiвати? – знову перекривив мене регент.

– Та звiсно ж, – сказав я.

– А пива поставиш? – спитав регент уже милосерднiше.

– Та я ж..

– Ясно. Скупуеш, лярвий сину, – цей чоловiк забув усяку пристойнiсть i лаявсь у божому храмi. – Коли не поставиш пива, не потикайся менi на хори, – сказав загрозливо.

– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо спiвати менi хотiлося – Коли тiльки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спiв, i регент стрибнув на свое мiсце. Ми знову заспiвали, але цього разу пiднесення я не вiдчув. У головi крутилися неприемнi думки – мимоволi iм пiддався.

Чому скрiзь, думав я, де з'являюся, трапляеться хтось iз ворожими супроти мене замiрами? Чому, здибаючись зi мною, люди дозволяють собi бути грубими чи поблажливими? Скiльки прожив я на землi, не зустрiчав до себе iнакшого ставлення Навiть Іван Рона, найспокiйнiший чоловiк, якого здибував, i той вирiшив, що треба ставитися до мене, як до дитини, – допомiг менi влаштуватися до езуiтськоi колегii. Отак я й блукаю у цьому свiтi, думалося менi, однi мене гонять, iншi виявляють милосердя. Мiж цих двох каменiв перебувае моя душа, i чи не вiд того вiчний неспокiй так палить?

Не важко менi було вгостити регента пивом, рiч обичайна, але це значило, що пиво мав би пити i я. Я ж не тiльки горiлки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурiв од того i хворий робився.

У шинку кисло смердiло кожухами, регент сiв до столу й вiдразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та i справдi була червона, аж очi слiпли; регент замовив стiльки пива, що й вiл не випив би, – очi менi на лоба полiзли.

– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобi, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобi за спiв платнi?

Я зробив непевний рух, звiсно, платня менi не зашкодила б.

– То поручкаемося! – сказав регент i подав менi пальцi. Рука його була холодна i слизька, але вiн з такою силою стис менi правицю, що в мене не тiльки смикнулось у грудях серце, але й випав iз рота язик.

Налив менi й собi у страхiтливо великi кухлi. Я почав вiдмовлятися, що не п'ю навiть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене колiна затремтiли.

– Коли не пригостишся зi мною, – прошепотiв зловiсним шепотом, – розiб'ю кухля на твоiй паршивiй головi.

Наблизив до мене обличчя, й менi здалося, що воно стало кругле, як мiсяць, що безживно всмiхаеться. Очi – малi, щiлинкуватi, нiс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рiдке пасемко. «Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз вiн втрачае в моiх очах людську подобу, бути бiдi!»

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, i менi вiдразу ж стало млосно – не витримуе моя голова трункiв. Для мене немае лiпшого трунку, як свiже повiтря в сонячний, лiтнiй день. Так, тiльки вiд сонця вiдчував я дзвенячу напругу в тiлi, ясне збудження i те, що люди називають «хмiль». Трунки ж справжнi дiють на мене гнiтюче, знемагае мене нудота, i голова набрякае ладна луснути. Сьогоднi ж була менi непереливки, бо мiй напарник, здаеться, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намiчаючи дорогу до втечi на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; нi, до дверей було недалеко. Тодi побачив, який кумедно-дивний мiй супутник. Так само кумедно-дивнi стали люди, котрi сидiли в iншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синiй тютюновий дим.

– Призволяйся! – сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнiвом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч i знав, що вiд того добра чекати годi. Мене вiдразу хитнула зелена хвиля, кiлька зелених змiйок спалахнуло, плаваючи в повiтрi, як у водi. Одна iз них стала рости й розширятися, i я уздрiв зелену дiвчину, волосся якоi вилискувало, нiби смарагд. Вона заспiвала до мене високим голосом, але я не знав тiеi пiснi, щоб iй пiдтягти. Тому тiльки пiдтримав мелодiю, мугикаючи й помахуючи рукою:

Гей, пий-но, пий-но до мене,
Гей, пий-но це зiлля зелене,
Я одур веселий приношу,
Покинеш думок важку ношу,
Що мучать тебе, нещасливого…

Вона пiдсiла до мене й обняла за плечi. Я здригнувся.

– Не треба лякатися, – проказала вона, – я зелена грайлива гадюка, котра вмiе забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зеленi кольори, щоб тiло у вас позеленiло, бо так уже менi призначено, гей, таки-так! Я сидiв, понуривши голову.

– Ля-ля-ла-ла! – приспiвала вона. – Слухай мене пильненько й не вiдволiкайся. Я вмiю заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на свiтi. Я та безжурнiсть, вiд якоi людина дурною стае, але й веселою. – Вона скочила й прокрутилась у танку, вiючи зеленим одягом, голос ii знову злинув високо: – Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурнiсть, вiд якоi люди гублять тверезий глузд i тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене i пiддайся менi, коли й ти хочеш бути у свiтi щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобi, обкраду тебе, знiвечу тебе!

– Шинкарю! – закричав регент. – Пива, й доброго!

– Ля-ля-ла-ла! – знову прокрутилася зелена дiвчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

– Покинь блукати, – зашепотiла вона, – i покинь вiтра в полi шукати. Одружися зi мною i станеш щасливим дурнем!..

«Он який вiн, Неспокiй, – пробурмотiв чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався вiд свiту: саме обдумував ii, щоб записати. – Ну що менi лишаеться? Втекти, розбити головою стiну?»

Я постукав зiгнутим пальцем по стiнi.

– А що за цiею стiною, пане регенте?

– Пиво, – вiдказав вiн.

– А менi здаеться, що друга стiна, – мовив я. – А за другою третя, i так без кiнця. – Чи не так я кажу, пане регенте?

– А може, й так, – сказав регент. – По менi, коли е що в живiт покласти i чим запити, то й гаразд. Знаеш, хлопче, що менi найбiльше смакуе в свiтi?

– А що, коли за тiею стiною пустеля? – глибокорозумно запитав я.

– Найбiльше менi смакуе печене порося, – сакраментальне зголосив регент.

– Сенс нашоi метушнi в тому, – поставив я пальця, – щоб прокладати в пустелях новi дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

– Добре було б, щоб до бочки з пивом, – сказав вiн. – А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дiвчина присiла менi на колiна.

– Нерозумнi думки приходять тобi до голови, коханий. – сказала вона. – Цiкавить тебе, куди приведуть тебе твоi дороги, ха-ха! Чи ж треба тобi те знати? Я тобi ще раз кажу: щасливi дурнi про таке не думають.

Вона лагiдно погладила мене по головi, як мати чи сестра. Вiд тоi ласки аж сльози вибилися менi на очi.

– Печене порося – ось про що я мрiю, – сказав регент. – От коли б ти мiг купити менi печене порося, то я б тебе помiчником регента зробив. Я ж його не вiдриваючись з'iм.

– Але чому не хочете вислухати, що кажу я? – спитав я iз вiдчаем.

– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнiв, – вдарила мене по носi кiнчиком пальця зелена дiвчина. Вона встала й позiхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Передi мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

– А хто платитиме? – спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усiм, що в ньому було. Корчмар швидко змiтав монети в долоню, начебто злизував iх своiм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспiвав. Похитувалися зеленi хвилi. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотiв об долiвку i хекав, а до горла менi почала пiдступати нудота. Регент подрiмував, клюючи носом. Менi було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гiрко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змiем!»

Хтось затулив менi ззаду долонями очi, i я крутнувся. Зелена дiвчина стояла за спиною. Поклала пiдборiддя менi на плече, i я почув ii шепiт:

– Чи добре тобi зi мною, коханий? Чи добра була пiсня, що я ii спiвала?

– Нi, – сказав я. – Бо ти облудна.

– Отакоi! – засмiялася дiвчина. – А я так старалася. Може, заспiваеш менi ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула передi мною.

– За себе ти заплатив. А за приятеля?

– Виклав усi грошi, якi мав, – сказав я мужньо i пiшов до виходу.

Але до дверей не дiйшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, спiвае червоний, як корчмар, пiвень, а тут – дим i поганi зеленi запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якiсь обличчя.

– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!

– Дам! – сказав регент i вдарив мене в обличчя. – Бо ти повiвся, як свиня: повiв пригостити, а платити не хочеш!

Я впав i побачив, як до мене схиляеться червона корчмарева голова.

– Чого тобi? – спитав з тугою я.

– Грошi, – вiдказав корчмар.

– Подивiться там, у кишенi.

– Тi я вже забрав, – сказав корчмар. – Бiльше не маеш? Я ледве звiвся i вийшов надвiр. Полоскались у вiтрi бiлi сувоi полотна. Не було видно, до чого прив'язанi, але затуляли свiт, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчi про Розум, – згадав я. – Але нiчого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спiймаете самих себе!»




РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповiдае про свою нову скруту й нове щастя


Пiсля того вiдвiдування шинку, любий читальнику, вiдчував я великий сором, бо вжиття трункiв, як я вже казав, противне моiй натурi. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинськоi школи за те, що тягаюсь iз схизматиками по корчмах, – там був хтось iз отцiв-ксьондзiв, приставлений до нагляду за учнями. Звiсно, це завдало менi скрути, бо знову я опинився без даху над головою i без заняття. Однак регент, новий мiй знайомий, заспокоiв мене.

– Хоч твоя парсуна, – сказав менi вiдверто, – й не подобаеться менi, я допоможу. Сьогоднi буде на службi епископ, тож пореви добряче, може, запримiтить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькi образи, трапляеться доста й великих, тому змовчав i став чекати. Спiвав я вже як хорист, тож мав хоч таку втiху. В той день, коли нас слухав епископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для епископа я старався: коли спiваю, немае для мене нi свiту, нi стороннiх думок. Я щиросердно переливав себе в чарiвнi звуки i, рiч певна, вiдчував щастя такого перетворення. Ставав тiнню звуку – ось вона, найвища втiха, чого так мало дае людинi життя. У церкву вливалося крiзь горiшнi вiкна гаряче яскраве сонце, i, дивлячись на наскiсно провiшенi стяги, я не мiг не подумати, що звук – це поеднання такого сонця iз людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський пiднявся до нас на хори.

– Я чув тут новий чудовий голос, – сказав вiн. – Хто це буде?

Я скромно виступив наперед i прийняв благословення.

– Як тебе звати, сину мiй?

– Ілля Турчиновський.

– Де живеш i звiдки прийшов до наших краiв?

– Живу поки що при школi, – сказав я. – А прийшов iз Березанi.

– Коли бажаеш, – сказав цей благодiйник, – залишайсь у нас. Видiлимо тобi плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома спiватимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немае злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерiгшись проти зурочення звичним плюванням через лiве плече, – звiсно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зi своiм благодiйником i тримав на обличчi гречну послушливiсть. Зирнув краем ока на регента, але той криво всмiхався, нiби не був задоволений iз мого успiху.

«Чого вiн сердиться на мене, – подумав я, – адже я i в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»

І здалося менi раптом, що регент чимось нагадуе моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв. Я з'ясував: люди не такi й рiзноманiтнi, як здаеться, е iх кiлька рiзновидiв, якi, змiшуючись i перехрещуючись, всечасно повторюються в рiзних обличчях. Множиннiсть таких облич i створюе облудне переконання, що в життi нiчого не повторюеться. Я ж виразно вiдчував: оцей регент, як i моi колишнi спiвподорожани, супротивнi природi моiй. Кожен може помiтити цей дивний житейський закон, i не вiдкриваю я тут чогось незвiданого. Таких супротилежних природi своiй я впiзнаю вiддалiк, i вони пiзнають мене. Натурi, очевидно, таке рiзновиддя бажане: все в нiй дiлиться на два свiти. Вони довкола нас, як i сама матiнка-природа, вони i у нас. Позичаемо iх iз великого свiту, оцi винятковi супротилежностi, i вони зчаста рухають дiями нашими й почуттям. Живучи в малому свiтику, людина не завжди добачае цей закон, бо мимовiльно оточуе себе людьми собi сприйнятливими, але коли ii викидае у широкий свiт – цього годi не помiтити. Хто хоче переконатися, що я правду вiщаю, хай позбудеться даху над головою, тодi, читальнику, й уздриш оголений свiт.

Коли епископ пiшов, регент наблизився до мене.

– Маеш нагоду вiддячити ще раз своему благодiйнику, – вiн тицьнув пальцем собi в груди.

Я з жахом згадав недавне вiдвiдування шинку, i, певне, щось незвичайне вiдбилося на моему обличчi, бо регент знову криво всмiхнувся.

– Запишався?

– Та боже борони, – поспiшив я заперечити. – У мене голо в кишенях, самi знаете. Дiстану платню, вiддам вам половину, лишу собi тiльки на хлiб… – я говорив уривано, навiть iз вiдчаем. – А зараз, самi знаете…

– Дивись менi, пико! – регент пiднiс менi до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. – Ловлю тебе на словi. Спробуеш крутити – в мене розплата коротка.

Я помiтив: нас тiльки вдвох залишилося на хорах, всi iншi розiйшлися.

– Розплата в мене коротка! – повторив регент. З тугою зиркнув на стiну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий i незворушний, вiн чимось нагадував мого супровiдника – Страха.

«Коли можеш менi чимось дорiкнути, – сказав я йому подумки, – дорiкай! Я прийшов у цей свiт такий, як е. Може, в тому перший мiй гандж? І досi не знаю, чи добре це чи зле».

– Чого мовчиш? – спитав регент.

– Бо все сказав, – вiдповiв я. – Так дивно ставитесь ви до мене…

Я допустився смiливостi. А оскiльки це сталося, зирнув спiврозмовнику у вiчi. Той нiчого не вiдповiв, лише криво всмiхнувся, як робив це сьогоднi не раз, i пiшов од мене, звiльна помахуючи руками. Я безсило присiв на ослiнець i знову подивився в темнi Миколинi очi.

«Отакий я, як бачиш. Нiкчемний i нiякий, безсилий i за себе постояти – але живий я чоловiк. Одне тiльки непокоiть мене: чи е глузд в усiх тих нещастях, якi людина переживае, йдучи дорогою життя?»

Микола мовчки й незворушно дивився на мене.

Я подумав таке:

«Свiт роздiлено надвое: з одного боку – свiтле, а з другого – темне. Тi, що на свiтлiй сторонi, бачать супротивне собi темним. Для тих, хто на темному боцi, – темрява у свiтлому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел немiчний уночi, сова – вдень. Цi двi площини зiштовхнуто у вiчному двобоi: вони затялися не на життя, а на смерть – кожен-бо мае свою рацiю i своi резони. Чи ж це необхiдно i чи е в тому вищий розмисел?»

Дивний спокiй бачив я у Миколиних темних очах. Холодне безмежжя вiдчув нараз, вдивляючись у тi очi, – те, чого й справдi не дано людинi осягти. Вiд того ще бiльше скулилася менi душа, а голос тихо заговорив.

– Свiт роздiлено на добро i зло, – сказав я. – Це той-таки розподiл на чорне i бiле. Лихi ненавидять добро, а доброчиннi – зло Тут теж в основi ненависть. Свiт розкладено на сильних i слабких, здорових i недужих, зрячих i слiпих. Все, що iснуе на нашiй землi, розполовинено. І все зiштовхуеться в непримиреннiй бiйцi одне з одним, кожне певне своеi правоти. Не знаю, чи е в тому сенс, але чи можна при тому плекати думку про всезагальну любов?

Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супокоем. Крiзь банi проливалося сонячне промiння i висiло ясними срiблястими сувоями. Навколо холола ствердiла, важка тиша.

Я промовчав, а тодi сказав ще таке:

– Можливо, цi думки нерозумнi, вибач менi за них. Знаю, щоб була гармонiя, не обiйтися без боротьби iз хаосом. Але менi вчуваеться тут щось непевне – коло нашого свiту не змикаеться з початком своiм, а закручуеться в нове, входячи, як гвинт, у таку високiсть, куди не зазирнути…

І все-таки ця балачка з самим собою заспокоiла мене. Я спускався зi сходiв, кроки моi гучно розлунювались у порожнечi; йшов i вiдчував, нiби вимито мене в чистiй водi. Вгорi так само грало сонце, а навколо висiла густа, як кисiль, тиша. Ступав у тiй тишi i, здавалося, ранив й непомiрно голосним стуком своiх крокiв. Постогнували приступцi, а луна вiд того стогону розлiталася по кутках. Здавалося менi, любий читальнику, що то стогне цiла споруда. Велика, старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу i стала для неi надiйною домiвкою. Отож, коли людно в нiй i гамiрно, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку; коли ж храм порожнiе, вона прокидаеться. Розпрямляе занiмiле тiло, по тому й виникае це, що я почув у цю мить: шурхiт пiску, далеке зiтхання i те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиiсь запiзнiлi самотнi кроки. Проте я не поспiшав покинути храм. Хотiлося якомога довше затримати цю хвилину i вiдчуття спокою. Є вони, такi, подумалося менi, хвилини, якi можуть перетворюватись у камiнь. Ось одна iз них – моя, моi думки й почуття; я вiрю, що хтось через багато-багато рокiв прийде самотою у цей-таки храм i повторить моi рухи чи слова – пiзнае цей чудний вiчний камiнь часу.

Отож менi захотiлося, любий читачу: хай вона пiде, ця хвилина, з покликом до подальших поколiнь, щоб колись знову повторитися. Тодi стародавнi споруди почнуть дихати, як люди, тодi оживе камiнь, а люди прагнутимуть закам'янiти. Це вiдчуття прекрасне тим, що нi на що не схоже – подих вiчностi вiдчуваеться в ньому. Кожному варто взяти ii трохи до серця, можливо, колись воздасть своiм плодом. Адже я знаю й iнше: тiльки тодi вiдчуеться справжне щастя, коли воно, хоч i недовговiчне, осяватиме своiм свiтлом сущий день.




РОЗДІЛ XIX,

у якому Турчиновський з'являе про свою несподiвану зустрiч iз колишнiми спiвподорожанами


Свiт вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя – скрiзь здибуеш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Бувае й химернiше: обличчя знайомих увижаються помiж чужих облич – людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв за таку облуду. Найменше менi хотiлося здибуватися саме з ними, але витiвки долi нашоi не завжди збагненнi.

Було сонячно того ранку, як узагалi того лiта, навiть парко – можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до «Мудростi передвiчноi», а заодно мiркував про змiннiсть та плиннiсть нашого життя. Проiхав вiз, i, щоб сховатись од куряви, я вiдступив на кiлька крокiв у малу вуличку. Тодi й побачив двох вершникiв у драгунському вiйськовому строi. Вони iхали до мене на вгодованих конях, iхали швидко й навальне. Обличчя iхнi вiдразу ж упали менi у вiчi – небагато треба, щоб iх упiзнати. Я глибше вiдступив у завулок, цiеi зустрiчi хотiв найменше.

Переховавшись, я сiв на лавку бiля якогось подвiр'я i спершу навiть не зауважив, що на нiй уже хтось сидить.

– Розповiм тобi одну iсторiю, – спокiйно сказав той, до кого я присiв на лавцi. – Жив на свiтi один дуже дивний молодик…

– Це ти менi пiдладнав? – спитав я, показуючи на своiх колишнiх ворогiв-спiвподорожан, якi незвiдь-чого спинилися на дорозi й розглядалися.

– Доля тебе з ними звела, – сказав Страх. – А хiба вони не твоi друзi?

– То не моi друзi! – вигукнув я.

Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поiхали просто на мене.

– Диви, вiн тут, – сказав один, а менi здалося, що це проговорив його кiнь.

– Ти звiдкiля тут узявся? – вигукнув другий.

– Хоче, щоб ми вiддали йому наш борг, – засмiявся Семен.

– Смертi своеi шукаеш? – серйозно спитав Іван.

– То розповiдати тобi ту притчу? Вiзьмеш ii для «Мудростi передвiчноi», – сказав, штовхнувши мене. Страх. Я перехрестився.

– Вiн хреститься, – зареготали моi вороги.

– Залиште мене в спокоi, – жалiбно попросив я.

– Не ми стали на твоiй дорозi, а ти на нашiй, – сказав Іван.

– Не ти постраждав, а ми, – додав Семен.

– Знову заведешся iз ними, – позiхнув Страх, – а я тобi таку славну притчу хотiв розказати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-y-shevchuk-8681375/tri-listki-za-v-knom/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.