Книга - Птахи з невидимого острова

Птахи з невидимого острова
Валерiй Шевчук


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Птахи з невидимого острова» Валерiя Шевчука – це збiрка, до якоi увiйшли чотири фiлософських повiстi з пригодницько-фантастичними фабулами.*** У них автор порушуе морально-етичнi питання, розмiрковуе над сутнiстю грiха, суспiльними забобонами та обмеженнями природних потреб людини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози.





Валерiй ШЕВЧУК

ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА

Повiстi





ПТАХИ З НЕВИДИМОГО ОСТРОВА





1


По гребенi високого земляного валу тягся обмазаний глиною частокiл iз дубових колод; здавалося крiзь дощ, що то висока глиняна стiна. Стримiла вежа, дощ обмивав ii, i вона химерно похитувалась у сiрому свiтлi. В ровi стояла глиняста вода, дощ цюпав по нiй, i вода ставала наче гусяче тiло – згори на неi клалися жовтi береги валу й частоколу. Перед брамою здiймався звiдний мiст, i Олiзар на мент спинився, перестрашено озираючись. Але стояла мертвотна тиша, замок у мряцi був мiражний та розмитий; Олiзар присiв на сивий мокрий камiнь, бо йому раптом вiдiбрало дихання; в цiй глухiй сторонi (бозна й куди вiн потрапив) йому почало здаватися, що вiн безнадiйно заблукав. Сидiв, понурившись, дощ сипав i сипав, а вiн уже коцюбнув. Потягло подувом, i лице його зросилося. Здригнувся, звiв голову й сонно обдивився мур, що лежав перед ним. Вiд того муру, iз мряки, випливла постать озброеноi людини; вiн збагнув, що це хтось iз замковоi сторожi. Зрештою, було iх уже двое, iшли повiльно й розмiрено, наче iм на плечi було покладено тягар. Олiзар знову спустив голову i тупо дивився на своi вщент розбитi чоботи. Пальцi нiг пролазили крiзь подерту шкiру, а один кровоточив.

Сторожа наближалася, вiн уже чув навiть плюск води й цмокiт болота пiд iхнiми ногами. Звiв мокре лице: були вони як брати. Однаково сiрi, як i цей дощ, однаково вусатi, однаково банькуватi – оглядали його сторожко й пiдозрiливо. Тiльки зараз Олiзар побачив: на вежi стоять ще двое, але постатi iхнi звiддаля – наче двi вивiшенi ганчiрки.

Дощ, здаеться, припинився – Олiзар знов починав засинати на цьому каменi, сивi смуги оповили мозок, подзенькували якiсь дзвiночки, десь почувся гомiн, забряжчала зброя. Блищала вода, хвилювалася мокра тирса, десь квiкнула пташка, i ii писк у цiй тишi був рiзкий та хрипкий. Хмари розсувалися з небесноi банi, i вона вже спалахувала неймовiрно синiми латками. Олiзар роздирав повiки: перед ним так само маячили стражники, тiльки одежа iхня була не сiра, а кольору достиглоi трави. Стражники йшли до нього, наче перебирали ногами на одному мiсцi, махали в такт руками, пливли, i на них блищала броня: панцири, шишаки, а перед собою тримали смугастi, чорнi по бiлому, тарчi. В руках тримали шаблi, за спиною витиналися луки, а збоку висiли сагайдаки з п’ятигорськими стрiлами. Олiзаровi на мент стало страшно, отож вiн подивився туди, де запалала чиста латка неба, – в тiй латцi спалахнуло раптом тiло великого птаха.

Спробував розклепити повiки, але тi падали. Тодi вiн поворушив вустами, бажаючи щось промовити до стражникiв. Стояли супроти й незмигно дивилися. І здалося йому: два темнi ворони стоять бiля нього. В лискучому пiр’i, з сiрими дзьобами, з сiрими водянистими очима, пильно вдивляються, начебто зважують, чи покинути свою жертву, чи почати розтягати його стерво.

Але Олiзар уже не мiг думати про таке. Вiн побачив себе в сiрих хвилях, у сiрiй водi, на спинi в сiроi риби. Та риба швидко несла його в сiрому морському просторi, i вiн з тугою подивився на корабель, що гойдався на хвилях. Корабель махав веслами, наче птах крильми, i вже збирався злiтати, щоб знятися над сiрим плесом i полетiти в туман. Олiзар вiдчув, що йому солоно в ротi, а очi поймаються вогнем. Зелений вогонь повiльно iв тiло, розтiкаючись вiд очей до язика, а через пiднебiння до серця. Розiрвав одежу на грудях i раптом збагнув: отой корабель, що злетiв над морем, – образ його серцевого болю i зеленоi печii в очах.




2


Олiзар звiвся iз лiжка через тиждень. Обличчя його змарнiло, довкола очей лягли пасмуги, а волосся так скудлилося, що вiн ледве розчесався. У глухiм кутку кiмнати стояла груба, обкладена зеленими полив’яними кахлями, попiд стiнами тулилися дерев’янi дзиглi, а упродовж стiн на мисниках яснiв посуд. Олiзар задивився на рiзьблену спинку ослона: була то вигадлива робота. Широко розставив ноги стiл, покритий дорогим турецьким килимом, крiзь вiкно зi скляними оболонами густо лилося сонце. Вiд того тиха, несмiлива радiсть спалахнула в Олiзаровiм серцi, щось м’яке й тепле – щастя, що лишився живий i може все це бачити.

На одному iз дзиглiв лежала одежа, й Олiзар натяг ii на себе. Прийшлася по ньому, хоч була з чужого плеча.

Олiзар перейшов кiмнату. Терпли й трусилися ноги, i вiн зморено присiв бiля вiкна. Крiзь оболону побачив шматок зарослого морiгом дворища – трава була густо залита сонцем. У тому сонцi стояв вояк в одежi кольору тоi-таки трави i пильно на нього дивився. Тодi схитнувся i зiйшов з визору, а Олiзаровi раптом стало зимно. Вiн пригадав дощ, камiнь бiля рову й рибу, що несла його в сiрих хвилях.

Встав i, хоч ноги йому пiдламувалися, перейшов покiй. Перед ним виросли великi важкi дубовi дверi, i вiн штовхнув iх. Дверi вели до iншоi свiтлицi, де йому впав у вiчi стiл на точених нiжках – верх його було викладено iз шматочкiв рiзноi породи дерева. Свiтлиця була порожня, i з неi виводили такi ж дверi. Олiзар подибав туди. Вийшов у сiни з грубами по боках – сiнешнi дверi, а були вони на важких залiзних шпугах, було прочинено.

Його залило сонце, i вiн аж похитнувся, таке воно виявилося щедре i яскраве. Зелень двору сяяла, дерев у замчищi не було, хiба що пеньок, посеред двору вивишалася височезна, майже зруйнована вежа, попiд стiнами виднiлися городнi. Вiн стояв на ганку, пiдпертому стовпцями, i його знову пройняла яскрава, чиста радiсть, наче вдруге народився на свiт i вдруге засвiтило йому сонце.

За спиною загупали кроки, завищали немилосердно дверi, й Олiзар рiзко обернувся. З сiней до нього виходив огрядний чоловiк. Величезнi вуса спускалися нижче пiдборiддя до важкого, сливе потрiйного пiдборiддя, побитi червоними артерiйками очi зирнули поважно, але й милостиво. Олiзар схиливсь у поклонi.

– Бачу в пановi шляхтича, – сказав чоловiк.

– Так, ваша милосте. Я з Носиловичiв iз-пiд Киева. Олiзар Носилович. Чи не будете ви такi ласкавi…

– Сказати, куди втрапили? – чоловiк засмiявся, показуючи великi жовтi зуби. – Я князь Бiлинський.

Олiзар знову вклонився. Князь милостиво хитнув i пiшов зi сходiв. Був важкий, бо сходи жалiбно повискували пiд його чобiтьми. Олiзар прихилився до одвiрка й дивився, як iде князь через поросле травою дворище просто до вояка, котрий стояв аж у кiнцi двору. Одежа на князевi була така ж, як i на вояку, – барви достиглоi трави; отож наближалася одна зелена постать до другоi, спалахнула срiбна голiвка шаблi; князь не дiйшов до вояка, а спинився вiддалiк. Здаеться, вiн щось сказав сторожевi, а потiм рiзко повернувся i завернув убiк. Вiдтак пiшов i вояк. Ступав по зеленiй травi, як величезний зелений жук; над головою висiло сонце, блаватне й тепле небо дихало теплом; Олiзаровi вже тремтiли вiд напруги ноги, але хотiв ще хоч трохи постояти i подивитися на живих людей. Хотiв помилуватися з оцього свiту широкого, якого вже не сподiвався побачити.

Вояк iшов до воротноi брами, назустрiч йому виступив iнший вартiвник, вони з’едналися, перемовилися словом i пiшли до башти вже разом. На приворотнiй баштi стояло двое iнших вартiвникiв: один дивився в степ, а другий повернувсь у бiк двору. Тi двое пiдiймалися по сходах, ось з’явилися iхнi голови – мiнялася сторожа. Поверталися, наче ляльки, i замiстили тих двох перших. Змiненi рушили з башти, а тi двое застигли як боввани…

Олiзар доволiкся до лiжка i впав на нього, вiддихуючись. Лоб йому зросився потом, i вiн лежав якийсь час без руху, дивлячись на дощату стелю: там поблискували невеликi, схожi на гудзики цятки. В цей час знову почулися кроки. Іржаво завищали дверi, Олiзар мимохiть напружився… але в дверi впливала з тацею у руках гарна дiвчина. Вiн вдивлявся в ii образ з радiстю та здивуванням: щось дивне й знайоме було в тому тихому й нiжному личку. Йому причувся запах степу, конi, якийсь давнезний, майже забутий спогад: кiнь мчить по чистому полi чи корабель, який мчить по чистiй водi. Налягае на весло, з весла з дзенькотом струмуе вода, а на серцi в нього – печаль.

– Скажiть, люба дiвчино, куди це я втрапив?

– Хiба князь вам того не сповiстив? – здивовано спитала дiвчина, i вiн аж зацiпенiв, такий чистий та дзвiнкий був ii голос.

– Князь не сказав менi, що це за край. Подiлля? Волинь? Дiвчина засмiялася. І знову вiн на хвилю зацiпенiв: знайомий, надто знайомий смiх.

– Все, все взнаете, – сказала вона турботливо, – а зараз треба спочити, бо ви ледве дихаете.

– Чи довго я пробув у непам’ятi?

– О, цiлий тиждень! Ви таке чудне балакали, – вона засмiялася знову, i наче срiбло розлилося, стоплене з молоком. Олiзара хитнуло на бiлому крилi, каламутна заслона на мить повила йому мозок, i, хоч горiв довкола день, побачив вiн, як летить вiд мiсяця, срiбно сяючи, великий бiлий птах.

– Ви тут на службi? – спитав Олiзар.

– О, на службi! – засмiялася дiвчина. – Всi ми тут на службi…

Вiн розплющився. Вона стояла супроти нього, тацю поставила на услон, струнка, випростувана, бiле обличчя ii не мало рум’янцю, а сяяло тихим свiтлом, чорнi очi палали до нього цiкавiстю чи любов’ю: темна, глибока й загадкова нiч зазирнула на мент Олiзаровi в душу, i вiн зачаровано завмер, безсилий вiдiрватися вiд тих чудових очей. Йому здалося, що вiн знову лежить у тому трипроклятому кораблi, знову безсонна нiч, знову та ж таки омана. «Знову й знову, – думав вiн. – Як мене хитае!» Бiлi хвилi, чорна нiч, бiлий мiсяць, а його хитае й хитае. Вiн намагаеться втримати тверезий глузд, свiдомiсть себе, свiдомiсть того, що живий свiт i свiт його марень – не одне й те ж; дивний острах пiдповз до серця, наче малий голубоокий хлопчак, i застукотiв туди, запросився: а може, подумав Олiзар, вже нема свiту живого, а тiльки маревний?




3


Дивився услiд дiвчинi, коли виходила з покою, i вже був остаточно впевнений, що знае ii. Йому стало зимно, i вiн натяг на себе коца. Звернув очi до вiкна: чисте й погоже небо, сонце, що падае на пiдлогу й на турецький килим. Загорявся помалу темним вогнем: не хотiв признаватись у тому, що було напевне. Свiтили йому ночами дороги, щоночi навiдували обличчя тих, до кого iшов. Вiн бачив бiлi хати пiд солом’яними стрiхами, журавлi криниць i чув дiвочий спiв. В глибинi кiмнати сидiла його мати, а батько оповiдав вечiрнi казки. Таемниче горiли за вiкнами зорi, на печах зiтхали домовики, вiдьми блукали за стiнами й хукали на шибки. Корови розмовляли у стайнях про зваду, конi лякалися перелесникiв, понурi упирi виходили з могил i йшли, важко спираючись на кийки… Ворушилася дiдова борода, що оповiдав навперемiну з батьком, пахло сушене зiлля бiля комина, в засiках шамотiло зерно, а в городах ворушилися й волочилися до плотiв, мов баби, гарбузи. Хотiли вибратися на паркан, щоб озирнути бiлий свiт. «Той свiт майже пропав для мене, – думав Олiзар, втираючи густо вкрите потом чоло, – але нiколи, гей нiколи я про нього не забував!..»

Знову заспiвали дверi, Олiзар кинув поглядом: в прочiлi завмерла огрядна постать князя.

– Чи маете, пане, силу вийти до обiду? – спитав вiн, погляд його цього разу видався Олiзару важкий та холодний.

– Менi вже принесла поiсти дiвчина, – сказав майже пошепки.

Князь дивився на нього незмигно, наче хотiв переконатися, чи й справдi вiн ще такий безсилий.

– Всi ми затужили за людьми iз великого свiту, – сказав вiн. – Дуже будемо радi, коли пошануете нашу невелику родину своею присутнiстю при обiдi. Здаеться менi, вам е багато чого розповiсти!.

– О так! – чемно сказав Олiзар. – У мене е багато чого розповiсти. І я справдi прийшов з великого свiту. Аж занадто великого…

Князь усмiхався, розсуваючи широкi, м’ясистi губи, i Олiзар спромiгся послати йому послужливий усмiх…

Намагався пригадати, що дiялося останнiм часом, але бачив тiльки посмугованi обличчя, здоровенного пса, котрий стояв обома ногами на вбитiй вiвцi i виривав з неi кривавi шматки. Плюскали хвилi, вiн налягае й налягае на весло, дзенькали ланцюги, порипували дошки пiд ногами наглядача; ноги того наглядача повисли в повiтрi, i засвiтилося обличчя з синiм висолопленим язиком; бiля нього висить так само з висолопленим язиком пес; але все це з iншого свiту, загубленого навiки; палае мiсяць, i вiн, той мiсяць, стiкае кров’ю; кров падае, як iскри, на землю: в такi хвилини зачинають жiнки невiрних турченят, i турченята ростуть у тугих, як тулумбаси, животах i щосили б’ють руками й ногами, рвучись на волю до того мiсяця, що гукае до них, до тоi кровi, з якоi вони й почались…

– Те, що принесла дiвчина, – сказав князь, вiн ще й досi стовбичив на вступi до господи, – не iжа, а помiчне питво. Випийте його, i вам додасться сили. Тодi ви напевне зможете ощасливити нас своею присутнiстю при обiдi!

Обернувся i показав Олiзаровi спину. Важку, похилену спину, що просвiчувалася. А може, це Олiзаровi тiльки привидiлося?

Вiн боявся. Страх – це щось таке, як бiлий хорт з червоними очима, бiлий, бо страх – бiль, а хорт – бо гризе; страх – це гадюка, яку ковтнув, необережно пивши з джерела, i вона там – у нутрощах – смокче тебе, як воду; страх – це вода, яка ковтае все, що падае в неi; страх – це хорт, утоплений у водi, i гадюка, яка не вжалила, але щомитi може це зробити. «Я прийшов з того полону хворий», – подумав Олiзар.

Потягся до услона, на якому стояла таця i дзбан на нiй, але не дотягся. Заплющив очi, витяг руки й ноги i знерухомiв, вимикаючись iз цього свiту. Так гасив у тiлi глибочезну втому i за кiлька хвилин повертався до життя бадьорий та дужий, здатний перенести каторжну роботу бiля весла i свист канчука за плечима…

Розплющився, бо справдi вiдчув себе бадьорiше. Тодi встав з лiжка, i йому здалося, що пiд тим лiжком щось е. «Я повинен бути вдячний князевi, – подумав Олiзар, – бо вiн мене прихистив». Але знову не доторкнувся до жбана на услонi, щось його вiд того вiдштовхувало. Натомiсть став навколiшки i вiдгорнув покривало. Пiд лiжком свiтився золотий гудзик, зовсiм такий, як i тi, на стелi. Хотiв взяти того гудзика, але йому опекло пальцi, Олiзар зашипiв i всунув руку у жбан. Болiти перестало, але все тiло покрилося холодним потом. «Я ще хворий, – пробурмотiв вiн, – i менi казна-що ввижаеться». Вiн випростався, отираючи пiт, i здригнувся. В дверях стояла дiвчина. Пирснула смiхом i показала чудовi зуби.

– Ви побачили гудзика, пане, – сказала вона, всмiхаючись. – Їх тут насипано по цiлiй господi. Це чи гриби такi, чи що, але скiльки ми не старалися, вони не виводяться…

– Залиш його, Гальшко! – сказав хтось iз глибини дому, i усмiх миттю пропав з вуст дiвчини. Вона хитнула головою i зникла зi смiхом, а Олiзар вiдчув, що йому гiрко запекло пiд язиком. Знову витер з лоба пiт i важко сiв на ложе, намагаючись рiвнiше дихати. Вже знав ймення дiвчини, i це його несподiвано втiшило.




4


Їдальню було обставлено креденсами, стiл заслано килимами, на яких яснiли срiбнi миси, ложки, пiдмиски, тарелi й казанцi. Димiла страва, метушилися слуги, висушенi й змарнiлi дiвчата й парубки; на покутi сидiв князь Бiлинський, обiч нього завмерла аж надто худа жiнка з тонкими й довгими руками, злiворуч – Гальшка i ще трое зовсiм схожих на неi дiвчат, всi гарнi, але через цю дивну схожiсть наче притьмарили свою красу; супроти завмерло двое воякiв з тих, якi складали тутешню сторожу.

– А де пан Розенрох? – голосно спитав князь.

В низьких бiчних дверях з’явився кволий дiдок з величезною чорною книгою пiд пахвою. Поклав ii на стiл з точеними нiжками i вклонився товариству.

– Ви, пане, завжди запiзнюетеся, – сказав князь, i дiдок поквапився зайняти свого стiльця.

Слуги розливали борщ i накладали в мисочки кашi. Олiзар позирав на панн i не мiг отямитися вiд здивування. «Одна з них Гальшка, – думав вiн, – але котра?» Дiвчата дивилися на гостя однаково палкими очима, а може, iм просто цiкаво було!

– Сьогоднi у нас урочистий обiд, – сказала суха панi. Вона простягла руку й заворушила п’ятiрнею – долоня зависла над столом, наче безтiлесна, звiльна погойдуючись у повiтрi.

– Панi Павучиху розбирае нетерплячка, – всмiхнувся холодно князь. – Наш гiсть, пан Олiзар Носилович, згодився оповiсти про своi пригоди у свiтi. Вiн, здаеться, довго перебував у полонi. В якому полонi ви були, пане?

– В турецькому, – сказав тихо Олiзар. – Я був вiсiм рокiв прикутий до весла на турецькiй галерi.

– А що таке турецька галера? – швидко запитала панi Павучиха.

Князь подивився на неi холодним, важким поглядом, i вона зразу знишкла, присмирiла i стала ще безтiлеснiша.

– Вибачте менi! – прошепотiла i взялася до ложки.

Князь опустив ложку в борщ, i всi iншi повторили цей рух. Їли, мов на команду, намагаючись вторити князевим рухам, а вiд цiеi одноманiтноi ритмiчностi Олiзаровi стало терпко на серцi. Знову з’явився той бiль, бiлий, як хорт, що скавучить, защемивши лапу у пастцi; Олiзар не знав, чи йому iсти, як усi, чи оповiдати про своi пригоди. Всi обiдали, не зважаючи на нього, за рухом князевоi руки – ложка в миску й ложка до рота, ложка до кашi i знову до рота. Олiзар занурив ложку в борщ, а сльози висiялися йому на очах: побачив себе в рiдних Носиловичах, батька на покутi й матiр бiля нього. Побачив своiх чотирьох сестер – вони лiпили кульки з хлiба, а батько гримав на них громовим голосом…

За вiкном зашелестiв дощ i гримнуло громом, перерiзала небо блискавиця, залопотiло листя, хоч тут не було нiякого листя. А може, шелестiв то Олiзаровий голос, вiн поклав ложку бiля миски й почав оповiдати. Побачив каторгу i спину весляра, який сидiв перед ним; на погук наглядача вони зводили й опускали весла, весла лягали на воду й гнали, гнали каторгу, так само монотонно й одно вимiрно впускаючись у море, як опускаються оце в миски ложки цих незнайомих йому людей.

Бiлий бiль, який летить над головою, наче небачений птах у синьому, як весна, небi; Олiзар стежить за ним, бо його шлях до волi ще не почато; вiн бачить одутле обличчя Апти-пашi; коли той лягав спати, його охороняло сорок яничарiв; невiльники сидiли за веслами, а iншi валялися в протилежному кiнцi корабля пiд благеньким наметом. Іван поповз через усю галеру й заклав помiж дощок на кормi, де спав Апти-паша, порох. Вiн ударив кресалом, i бiла iскра полетiла йому з рук…

За вiкном полетiла бiла нитка блискавицi, а тодi вдарив грiм, наче рикнув велетенський пес, що сторожить немiряний небесний дiм. Це озвалося в Олiзаровiй душi новим спалахом болю; вiн знову побачив рiдний дiм i сивого батька на порозi, дивився той на шлях крiзь розчиненi ворота – в’iжджали у ворота вози. Вискакував iз буди пес, молодий, ласкавий, але й лютий, i лящав, горлав, хрипiв на тi вози; батько ж дивився туди далi, де вився бiлий шлях i де ганяв вiтер хмарки куряви. Котилися, закинутi сюди iз степiв, перекотиполя i синьо тремтiло драглисте, налите сонцем повiтря…

Іван кресав вогонь, i це помiтили вартовi. «Гей ти! – загорлав один iз них. – Що там, собако, палиш?»

Іван випростався на повен зрiст, був спокiйний, хоч i билось у нього шалено серце. «П’ю тютюн димний, – гукнув вiн. – От поп’ю й ляжу спати!» – «Геть звiдси!» – загрозливо прошипiв вартовий, а Іван поволеньки пiшов до своiх…

– Я гадаю, ваше милосте, – сказала тонко Павучиха, – тепер ми вже не нудьгуватимемо за обiдом. Те, що розказуе наш гiсть, таке цiкаве! Це трохи чудна казка, я в нiй не все розумiю, але цiкаво…

Вона заморгала, заклiпала сiрими повiками, i на однiй iз них навiть сльоза блиснула.

– Чи зручно й вигiдно вам у нас, пане? – спитав князь.

– Менi зручно й вигiдно, – вiдповiв гречно Олiзар. Я безмiрно вдячний за турботи i, коли зможу вiдплатити вам оцими нiкчемними розповiдями, буду щасливий, – вiн зирнув на Гальшку, власне, на крайню з дiвчат, яку подумки визнав Гальшкою. – Але… я хотiв би попросити у вас… я вiсiм рокiв не був удома, а там батько, й мати, й сестри моi любi… я хотiв би просити вас вiдпустити мене якнайшвидше…

В покоi зависла тиша. Олiзар здивовано озирнув усiх. Князь дивився поверх його голови, обличчя його було незрушне й наче сумне; панi Павучиха хитала головою, немов спiвчувала йому, але погляд ii був так само холодний; четверо дiвчат видалися чотирма замерзлими в лiд бурулями, тiльки крайня з них звела вгору плече й загадково всмiхнулася. Вояки монотонно жували, одновимiрно пiдносячи до рота по шматку смаженини, кусали м’ясо великими й мiцними зубами, i, здавалося, не було iм до цих розмов дiла. Слуги позавмирали безтiлесними тiнями по кутках, i Олiзаровi здалося, що iх виплетено з павутини.

– Я щось не так сказав?

– Нi, нi, – запоспiшила Павучиха. – Це я не те сказала, – вона подивилася винувато на князя i стала подiбна до суки, яка лащиться до хазяiна, хоч знае: буде бита.

– Шлях людський, – заскрипiв, мов прокинувшись, Розенрох, – то смуга нещасть, бо й часовi успiхи, якi грiють нас, – це тiльки видозмiна нещастя. Великодушний той, хто вмiе назвати нещастя щастям i жити в тому. На шляху до волi ставиться стiльки пасток та силець, що годi бути впевненим, чи подолаеш його. Сильця тi, перевiсища, – дух самого подорожнього, адже все вiдбуваеться в нутрi розумноi iстоти. Дiйство – це гра наших первнiв, сокiв серця та мозку, через це спокiй – единий лiк наш…

Розенрох звiв на Олiзара маленькi блискучi оченята, й тi оченята чомусь нагадали Носиловичу загадковi золотi гудзики на стелi й пiд лiжком. Горiли в дощовому при смерку, що заповнив кiмнату, i Олiзар мимоволi озирнувся: скiльки iх е! Гудзики свiтилися зi стiн, i зi стелi, i навiть з пiдлоги по кутках, де позавмирали майже безтiлеснi слуги. Олiзар полегшено зiтхнув, коли над домом гаркнув велетенський пес неба – махнув над ними вогняним своiм язиком…

…Вони узброiлися камiнням, лопатами, сокирами й шаблями, бо дванадцять шабель роздав iм Сильвестр iз Лiворна. Вiн лежав мiж яничар, удаючи, що спить, а коли уздрiв, що Івановi не вдалося запалити пороху, поповз до нього через усю галеру, тягнучи з собою загорнене в шмаття розжарене вугiлля. Вiн повз, i ганчiрка димiла зсередини. Йому каламутнiла голова, майже вчадiлий приповз вiн на нiс галери й вiддав Івановi дорогоцiнний вогонь. Через якийсь час оглушливий вибух струснув галеру…

Оглушливо вдарив за вiкном грiм, здавалося, трiснув дах над головою й от-от розпадеться; здалося Олiзаровi: ще мить i проваляться вони всi в землю. Звiв руку, щоб перехреститися, але один iз воякiв схопив його за зап’ястя й притис до столу.

– Тут така поведенцiя, що не хрестяться! – прохрипiв вiн.

– А це чому? – здивувався Олiзар.

Князь перезирнувся з Розенрохом i завовтузився на своему мiсцi, Розенрох знову засвiтив до Олiзара золотими гудзиками очей.

– Ми социнiани, – сказав вiн, – i вважаемо всю обрядовiсть за iдолопоклонство, за болвохвальство!..

Хлопець-слуга пiднiс князю люльку, набиту тютюном i вже припалену: покоем поповзли духмянi хвилi диму.

– Не сердiться на нас за це, – покiрливо сказала Павучиха. – Так уже в нас заведено, звольте пошанувати…

В неi на оцi зависла сiра сльоза, i вона змахнула ii майже прозорою рукою…

…Галерою повзли хвилi диму, гурт туркiв полетiв у повiтря, щоб бiльше нiколи не повернутися на корабель. Вони летiли в небi, а точне число iхне було двадцять вiсiм, отож мчали, як двадцять вiсiм чорних птахiв, а може, летiло то двадцять вiсiм iхнiх чорних душ – чорнi крила затулили мiсяць, який саме виплив тодi з-за хмар; двадцять вiсiм холодних хвиль збилось у небi в пiну i стали бiлою хмарою, хоча стояла нiч; у тiй хмарi почав купатися, митися й плюскатися, як качка у водi, отой мертвосрiблянець; мертвим духом вiйнуло вiд нього, й осипався на воду попiл двадцяти восьми згорiлих тiл. Горiли щогли й вiтрила, вогнянi клаптi падали на голови й спини живих туркiв, i вони, напiвпритомнi та збожеволiлi вiд страху, почали стрибати з галери в море. І летiли розпластанi, наче кажани, вдаряли об воду, i та з’iдала iх, байдужа й темна, бо що iй цi дрiбнi комахи, коли вона iсть кораблi й острови?!




5


Олiзар сидiв на ганку й дивився на поросле моругом дворище: нудьга його ставала наче срiбне павутиння, що спливае з неба, а сонце над головою здавалося велетенським павуком, що випускало його зi свого золотого рота. Висiла тиша, вiн уже знав, що в обiйстi тiльки вони i е: четверо воякiв, четверо дiвчат, князь, панi Павучиха й Розенрох. Слуги пiсля снiданкiв, обiдiв та вечер здимлювалися, наче й не було iх; велика, сонна, надзвичайно округла тиша забивала Олiзаровi вуха. Хотiлося багато про що довiдатися, але на його розпити нiхто не вiдповiдав, тiльки багатозначно зводили брови й переходили на iншу тему. Вiн захотiв якось пройти й у дверi, що вели з його покою в глибину дому, але вони були зачиненi. Водночас помiтив вiн, що дiм повен звукiв та шелесту: вiн, наприклад, у своему покоi чув, як роздягаються дiвчата, як щось шепочуть чи смiються, гасять розмову й смiх i завмирають; вiн чув, як шелестять сторiнки книги, що ii беззмiнно гортае Розенрох, – дивно йому було тут жити!..

На вежi стовбичило двое воякiв; сьогоднi вони змiнили зелену одежу на червону i свiтилися яскравими плямами, нерушнi й закам’янiлi. Стояли спиною один до одного, як бовван на два обличчя.

Олiзар приплющувався; тут, пiд сонцем, було затишно сидiти, а немiчне тiло просило тепла. Отож i плив на хвилях шепоту, що виникав, як шелест листя, i здивовано до нього прислухався:

– Острiвець серед степу, до якого не заходять конi й звiрi! Острiвець, на якому поселяються тi, хто збився з дороги! Острiвець, до якого не ведуть дороги, адже тут нi дорiг, нi стежок!..

Вiн здригнувся. В глибинi дому почулися кроки. В глухiй тишi терся пiд ногами пiсок, тужливо рипiло сухе дерево пiдлоги; iржаво завищали петлi, i знову терся пiсок; рипiли дошки, начебто той пiсок осипався з плiч того, хто йшов. Олiзар сидiв напружений i насторожений. Повернувся, аж заболiла йому шия, – на порозi вирiс Розенрох. Шкiра на його обличчi – пергаменова, широкий нiс роздимав тонкi нiздрi, очi по-старечому голубi й вицвiлi.

– Вiтаю вас, пане! – сказав Олiзар.

Розенрох тримав пiд обома пахвами по книзi. Зирнув на Олiзара, а тодi повiльно, по-старечому згинаючись, сiв бiля нього, перемiстивши книги на колiна.

– Менi доручено розважити вас розумними бесiдами, – сказав вiн. – Маете до того схильнiсть?

Олiзар кивнув, вiн був радий будь-якiй розвазi.

– Ця книга «Сефер Іецира», – показав Розенрох. – А це «Зогар». «Книга творень» i «Блискiт». Я читаю цi книги хтозна-скiльки лiт i скажу вам, що мудрiсть iхня вища вiд зацiкавлення чи знецiкавлення. Це, пане, книги духу.

У Розенроха було всмiхнене обличчя, а водянистi очi наче повилися каламутною плiвкою.

– Я не все розумiю у життi цього дому, – сказав навпрямки Олiзар.

Розенрох рiзко повернувся до нього.

– Через це й доручено менi, пане, провести з вами кiлька бесiд. Чи чули ви, може, про Пiко де Мiрандолу чи хоч би про Рейхлина? Це великi вчителi, а книги, що я тримаю, – виклад найбiльшого свiтового вчення…

– Чи давно живете тут, пане? – спитав Олiзар.

Там, бiля вежi, один з вартiвникiв, який стояв лицем до них, заворушився. Щось сказав своему товаришевi й показав у напрямку Олiзара й Розенроха.

– Є ще один великий учитель, – мовив старий, i собi зирнувши на вартiвникiв. – Вiльгельм Постель. Вчення цих учителiв – найвищий витвiр духу. Тiльки ми можемо пояснити, що таке Бог. Вiн захований, пане, – шепотiв гарячково Розенрох, – i вiн, прошу вас, невимовний. Дух вище за будь-яке означення, всiлякi слова та образи. Його назва, прошу вас, – ен-соф, так, саме ен-соф, запам’ятайте це високе слово, бо не знайду кращого. Це – нiщо, безмежжя, прошу вас, гляньте-но вгору! Отож, щоб конечно iснувати, треба, – Розенрох ще бiльше стишив голос, а Олiзар побачив, що вiд вежi йде стражник, тодi як другий так само незворушно дивиться у степ, – щоб ен-соф омежив себе. – Розенрох звiв брови, вартiвник iшов на них несхильно й монотонно. – Звiдси й содцимцум, таемниця стягування. Отак, ваша милосте, творяться свiти, так створюемося й ми, розумнi iстоти.

Червона одежа стражника на тлi зеленоi трави й порудiлих стiн була наче розкладений вогонь, i Олiзар знову побачив в уявi, як горять щогли на каторзi. То був вогонь звiльнення, а цей вогонь на зеленому тлi – мертвий. Олiзар вiдчув стиск у грудях: мертвий вогонь – це брязкiт ланцюгiв i червонi кола в очах невiльника; мертвий вогонь – це удар бича, який випiкае на спинi пружку.

– Менi дивно, – сказав вiн Розенроху. – Тут у вас усе не як в людей. Може, лiпше скажете менi, що твориться в цьому домi i хто вони, його посельцi?

– Для цього, пане, треба пiзнати науку, яку я вам викладаю. Потрiбно пiзнати велике свiтло невимовного, – сказав Розенрох. – Невимовне не змiнюеться вiд творення, о нi, прошу вас, можливiсть виявлятися, тобто бути й для iншого – ось первiсна умова того другого. Порожне мiсце, що е всерединi абсолюту, й твориться вiд його омеження…

Вартiвник уже стояв бiля них i важко дивився на Розенроха. Старий скинув на нього оком, лоб у нього зросився потом, очi неспокiйно забiгали, але вiн докiнчив думку.

– Через це, ваша милосте, – сказав вiн, – промiння ен-софу творить зриме промiння й емануе.

– Вас кличе князь! – чiтко й рiзко сказав вартiвник, i Розенрох наполохано пiдхопився. Затис пiд пахвами книги й швидко майнув досередини дому.

Олiзар розсмiявся. Але обличчя вартiвника лишалося похмуре. Вiн тiльки мигцем зирнув на Олiзара, розвернувся й повiльно пiшов назад до вежi, червоно палаючи на земно-зеленому тлi трави.

Олiзар звiвся на рiвнi i раптом схвилювався: звiдки той вартiвник мiг знати, стоячи на вежi, що Розенроха кличе до себе князь?




6


Налягла на нього втома – голуба вовняна хустка, якою зав’язано очi. Втома – бiлий хорт, що бiжить порожнiм степом, i його пазурi збитi й поламанi; бiжить вiн за червоним розтрiпаним пiвнем; пiвень – гнiв наш, дух супротивлення й дух бунтiвничий; хустка лагiдно покривае очi, наповнюе повiки солодким щемом – розладнане тiло просить спочинку. Олiзар сидить, покинутий усiма на ганку, а сили в нього все ще нема.

Ступае в сiни: тут четверо дверей, йому знайомi тiльки двое: в його спочивальню i в iдальню. Однi дверi ведуть з його опочивальнi, а в iдальнi також четверо дверей: в однi заносять iжу, в другi виходить князь i панi Павучиха, а в третi – Розенрох та дiвчата. Хотiв уявити собi дiм i визначити, що за кожними з вiдомих йому дверей. Але в головi все поплуталося: все ще не мав вiн сили.

Сьогоднi пiсля обiду, коли князь i панi Павучиха виходили з покою, вона озирнулася на нього. В ii очах померло по малесенькому вогнику, двi такi собi iскрички, якi тiльки мент посвiтилися, такi собi тужнi самоцвiти.

– Вам у нас буде непогано, – сказала вона тонким, як прiла нитка, голосом, i вiн згадав цi слова зараз, коли переступав власний порiг.

Сторопiв. Дверi, про якi тiльки-но згадував, було вiдчинено, i в них загойдалася тонка постать панi Павучихи. Протер очi – всю кiмнату засновано яскравою й срiбною павутиною.

– Як вам подобаеться моя робота? – спитала, гордо всмiхаючись, панi Павучиха.

– Але що це?

– Це вiддяка за казку, що оповiдаете, – сказала панi Павучиха. – Сподiваюся, ви не вiдмовитеся дооповiсти ii до кiнця? Я вам сплела оцю сiтку, – вона хитнула на тонкий, тремтливий шовк вигадливо сплетеноi мережi, – щоб вас не мучили домовики. Вони навiснi, пане, в цьому домi. Можуть, чого доброго, впасти на обличчя соннiй людинi i задушити, а чому ж? Одного такого ж нещасного мандрованця, як ви, вони задушили, i вiн, пане, так i не доказав нам своеi казки. Я виплакала, пане, тодi собi очi, два днi не затихаючи, так було менi його шкода!..

– Що ви таке говорите, панi? – вигукнув Олiзар. – Хочете мене налякати? Але я й так боюся – так дивно у вашому домi, так тихо! Скажiть, чому у вас так навiжено тихо?

– Багато запитуете, – сказала панi Павучиха, пiдтискаючи губи. – Знайте одне: вас тут люблять. І я люблю, бо хочу дослухати казку. Не вигадуйте нiчого химерного, не запитуйте багато, живiть i диште, i вас тут нiхто не зачепить.

– Бачу, панi, ви нiкуди звiдси не виiжджаете, – сказав Олiзар. – Це правда?

– Хто може виiхати звiдси, пане? Я навiть не знаю такого слова: виiжджати. Хiба може серце виiхати з тiла i чи може рука, вiдiрвавшись вiд тiла, пiти гуляти бозна-де?

Олiзар стояв сторопiлий. В мозку його почали шугати червонi з бiлим смуги; еге ж, наче охопленi вогнем вiтрила. Вогонь падав на бiлу тканину i, виiдаючи круглу чорну дiрку, танцював. Таких кiл було десятки, i коли два з них з’еднувалося, з’являлася вогниста вiсiмка, яка незабаром роз’iжджалась у коло одне, широке; вiсiмки, подумав вiн, – це схрещенi i сплетенi запитальнi знаки. Йому гуло в головi, щось чорне й холодне пiдпливало знизу – жах, наче жук, що повзе, роздираючи нiжне червоне тiло, в печеру, щоб закам’янiти там хрестом.

– А що робите ви в цьому домi, панi? – спитав Олiзар. – Ви княгиня?

– Що я роблю? – перепитала, тяжко задумавшись, панi Павучиха. – Не знаю, чи вiльно менi це казати? Нi, я не княгиня!..

Олiзар здригнувся, йому здалося, що в кiмнатi е ще хтось третiй. Озирнувся: на порозi стояла Гальшка. Була у важкiй темнiй сукнi, волосся високо пiдiбрала, а очi палали гнiвом.

– Мене прислано дещо у вас спитати, пане, – сказала вона, важко дихаючи й кидаючи на Павучиху лихим поглядом.

Панi Павучиха, побачивши ii, злякано позадкувала, а за хвилю з хряскотом зачинила за собою внутрiшнi дверi покою.

– Де ви сьогоднi вечерятимете, пане? – спитала Гальшка, все ще важко й сердито дихаючи. – Чи вийдете на вечерю, чи, може, повечеряете зi мною й моiми сестрами?

– А це можна? – спитав Олiзар. – Наскiльки я розумiю стосунки, що складаються в цьому домi…

– Гаразд, ви повечеряете зi мною й моiми сестрами, – сказала Гальшка. – Ми залюбки складемо з вами молоде товариство, бо цi старi, не вам це казати, нестерпно нуднi.

– До вас я вiдчуваю довiру, панно, – гаряче сказав Олiзар.

Гальшка сiла на услон i всмiхнулася легко й невимушено.

– Вас лякала панi Павучиха. Вона давно не при розумi, пане, i я не радила б слухати ii патякання. Нам любо мати вас гостем! – вона всмiхнулася так поважно, що Олiзар подумав: перед ним не дiвчина, а жiнка.

Була гарна тiею великою, ясною красою, що от-от мае перетворитись на лiд. Лiд чи iнiй, а може, чудовi вiзерунки на оболонi, а може, в холодну зимову хмарку, облиту сонцем, але без струмкого тепла. Це була краса бiлого каменю, що його бачив вiн у Влохах. Вразився тодi на те холодне диво. Нi, ця краса, як блискуче бiле хутро на морозi, пломенiла чаром, що зводить чоловiка з розуму. Диво, до якого можна простягнути руку й узяти, не перестане бути вiд того дивом, але в ньому, в душi його, перед великим жертовним вогнем, яким палае в кожному з нас серце, можна спалити червоного пiвня: найбiльший сакрамент людський i найбiльша туга чоловiча, коли вiсiм рокiв жiнку бачено тiльки ввi снi. Диво було i в iншому: вона, оця чудова, холодна й гаряча водночас жiнка-дiвчина була дивовижно схожа з тiею, iз снiв; дiвчина – бiлий птах, який прилiтав з невидного для людського ока острова. Коли лягав спати, вона летiла до нього безтiлесно, а коли всi болячки на тiлi його засинали, коли згортувалась у калачик у його ногах рабська тривога, коли припливала до нього чоловiча туга – на каторгу повiльно спускався бiлий птах, запалювався блискуче i, пробивши дошки й сон, проходив до нього крiзь хропiння товаришiв. Поступово витворювалася з птаха дiвчина, спершу з людським торсом, але з крильми й пташиними ногами; лягала поруч, i вiд його любовi вона перетворювалась на жiнку справжню: крила ii ставали руками, а ноги рожевiли вiд запаленого в них вогню. І в тому вогнi згоряв навiки червоний пiвень – дух наш неупокорений, а вона, та чудова жiнка, з дивною спрагою випивала його молоко.




7


Панни були однаково зачiсанi, посеред голови волосся нагромаджувалось i начiсувалося у два гнутi валки – тяглися вiд скронi до скронi, як пiвмiсяцi. Вiд того дiвочi обличчя ставали як чотири однаковi сердечка; на волоссi лежали сiточки з перлiв, якi низько насувалися на чоло. На грудях лишалися прямокутнi широкi й глибокi вирiзи, з вирiзiв на рукавах проглядували кошулi, власне, iхнi оздобленi в збриженi зубчатки крайки. Грубi адамашковi фалди спадали донизу довгими спiдницями, ззаду тяглися шлейфи. Кошулi збиралися на зап’ястях срiбними, густо усадженими перлами браслетами. Весь iхнiй пишний стрiй (особливо незвичайнi для Олiзарового ока вирiзи на грудях) чомусь бентежив його – здавалося, що не покинув вiн iще Влохи i що цi дiвчата – не дiти рiдноi землi. Панни ступали завчено й однаково: пiдносила руку одна – пiдносили й три iншi, ступала вперед одна – ступали й iншi. Чотири усмiхи засвiтилися перед Олiзаром, i вiн схиливсь у поклонi, а вони радiсно засмiялися. Химерна думка освiтила йому голову: не було дiвчат бiльше як одна, але роздiлилися на чотири iпостасi, як на чотири дзеркальнi вiдбитки. «Певне, я ще й досi не прийшов до тями», – чомусь подумалося йому й закортiло пiдiйти до них i скласти, щоб знову зiбрати в одну, – оце й буде образ його дiвчини-птаха.

Вони церемонно сiли до столу i, поки безтiлеснi слуги подавали смажених курчат, соуси й вино, вiдчував, що пiдлога починае звично похитуватися пiд ногами; галерою нiхто не кермував, а весла спали у гнiздах. Тепла й темна нiч ховала iх вiд цiлого свiту, лише вогонь вiтрил та щогли освiтлював те, що вiдбувалося на галерi. Апти-паша почув крик та шум i вибiг до передньоi лави з шаблею в руках. Вiн заревiв на рабiв своiх, як завжди. «Собаки, зрадники! – репетував вiн. – Сядьте на мiсця, iнакше я вам голови постинаю!»

Олiзар замовк, бо йому причулося: хтось закричав десь глибоко в домi чи надворi – крик летючий та гострий, наче падав зi скелi в провалля олень; крик тонкий, як найтендiтнiша волосина, але б’ючкий та рiзкий, наче удар стрiли в груди.

– Що це? – спитав скоромовкою.

Гальшка чарiвно всмiхнулася, власне, всмiхнулися всi чотири, але вiдповiла ота, що скраю, та, до якоi вiн найчастiше звертався.

– Це бавляться нашi старi, – мовила спокiйно. – Розказуйте, розказуйте, це ж так цiкаво.

Вона взялася обома руками за курча, так само вчинили i ii сестри, i вiд нiжних соковитих тулубцiв було вiдiрвано чи, власне, вiдрiзано бiлими, як перла на чолi в дiвчат, зубками по добренькому кавалку.

– Я тодi страшенно розлютився, – мовив Олiзар, прислухаючись до того, що дiялося в глибинi дому чи двору. – Я горлав в обличчя сторопiлого Апти-пашi всi лайки, якi знав на рiзних мовах. «Ти собака, – горлав я, – турчин проклятий та невiрний!» – i кинувся на нього з шаблею, простромивши йому живiт з такою силою, що наш мучитель перекинувся на палубу й шабля моя вбилась у дошки. Товаришi моi схопили його за руки й ноги, i вiн полетiв у море…

Чорний, величезний кажан летiв у темряву i не торкнувся моря, бо в море впало тiльки нiкому непотрiбне стерво; чорний кажан мав свiй шлях – це його там, у глибинi чорного хаосу, чекав пес на ланцюгу, той пес шестиногий, наче жук, i отвiр буди його – отвiр у вiчнi пiдземелля, де на кожну душу чекае хрест.

Тут же, на галерi, кипiв бiй. Трое яничар стояло на кормi, бо тiльки три луки залишились цiлi, в решти попалилися тятиви, i пускали по три стрiли, якi летiли зi свистом i знаходили своi жертви; iншi яничари билися на шаблях, але всi повстанцi потрапили на галеру не з материних пелюшок: яничари падали один за одним з диким криком та прокльонами…

То був такий крик, що Олiзар пiдскочив на мiсцi. Вiн кинувся до дверей, але були вони зачиненi. Тодi вiн повернувся до дiвчат, якi спокiйно сидiли за столом, освiтленi кiлькома свiчками. Повернулися до нього й дивилися чи з цiкавiстю, чи з тривогою, а на вустах позавмирали холоднi усмiшки. Чотири пречудовi панни раптом засмiялися до Олiзара, а крайня втерла маснi вуста тонкою мережаною хустиною.

– Чому зачинено дверi? – спитав вiн.

– Щоб нiхто не турбував вас, пане, – спокiйно вiдказала та, крайня.

– Що це за крик?

– Це карають панi Павучиху, – зимно, але так само спокiйно вiдказала Гальшка. – Ви ж самi бачили: вона не при умi.

– І за те, що людина не при умi, треба ii карати?

– Такi лiки приписав iй вiд божевiлля лiкар. Ви його знаете, це пан Розенрох. Вiн великий нудик, але лiкарюе справно. Ви ж самi, пане, запримiтили, якi дурницi плела та навiжена жiнка, лякаючи вас. Отож вона й кричить!

– Я не можу розповiдати далi, – сказав Олiзар, сiдаючи на дзигля й понурюючись.

– Тодi iжте, пане…

Глибокий стогiн, як болiсне зiтхання землi, жалiсний стогiн усiх грiшникiв, яких покрила земля i душi яких помандрували гей глибоко у вогнянi берлоги та яскинi, в хащi з вогняними деревами, на вогняну траву, до вогнистих квiток. Там хати з полум’я i ходять чавуннотiлi, розпеченi до червоного iстоти. Вони iдять полум’я i п’ють його, але що знаемо ми про них i чи не бiжить i вiд них уночi, вiд iхнього серця бiлий хорт болю iхнього, чи не заздрять вони братам своiм, котрих послано нагору, у свiт справжнiх дерев, трави й квiтiв? Ми нiчого не знаемо про той свiт, нi про душi, загнанi у вогонь. Тiльки такий стогiн, як оце, розверне, бува, нiч, i все бридке та страшне оточить раптом тебе, наче втрапив у чортовинне коло: тi, для кого добро – зло, а зло – добро, мучаться; тi, якi чинять зло з вiрою, що чинять добро, спалюються; тi, якi хочуть, щоб думали всi однаково i так, як вони, – у вогненнiм домi мешкають!..

Олiзар хитавсь у тузi своiй. Вiн не був розпестований життям. Отi вiсiм рокiв на галерi – як вiсiм столiть. Щоденний посвист бича, перед очима мигае посмугована рубцями спина товариша; лiки на хвороби надто простi – за ноги i через борт; навiснi обличчя наглядачiв i яничар – все оголене, як лезо ножа, як ота шабля, якою вiн простромив Апти-пашу, адже та шабля – теж його туга! Вiн бажав волi, воля ж – це чудова квiтка iз запахом ранковоi роси; це тепла стежка вiд рiдного дому, по якiй iдеш босонiж; це бiлий птах у синьому небi, чи мо’, радiснi сльози. Воля, зрозумiв вiн, – це не крик переможця над розтерзаним ворогом i не втiха його вiд того, що нога твоя ступила в криваву рiчку; воля – це квiтка, яка проросла крiзь око черепа; воля – це весняна брость та любов.

Вiн почув раптом музику. М’яку, гарну, теплу, золоте ячання струн, що iх перебирають нiжнi пальцi. Свiчок на столi побiльшало, а дiвчата приспустили срiбну сiтку, що ii сплела панi Павучиха, i замрiяно перебирали ii натягнуту волосiнь. Зринув i спiв, дiвочий, чистий, срiблястий, як i ця музика, – Олiзаровi вiд того сльози вибилися на очi, щось його надихнуло, щось пiдвело. Дивне й тепле хвилювання пойняло йому душу: що воно дiеться навдокiл? Що воно дiеться з ним, цими дiвчатами й людьми, якi ховаються зараз у теменi й чинять свое незрозумiле й бузувiрське дiло?

Глянь-но, вогнем як небесним дiткнутi,
Тануть снiги, вже й потоки роздутi,
Там, де по льодi був вiн переiхав.
Крига розбита гойдаеться стиха…

Вiн чув дихання весни. Так дихала жiнка, схожа на птаха, що продирався до нього крiзь дошки галери; жiнка, яка не до кiнця перетворилася iз птаха на дiвчину – в неi за спиною пташинi крила, i вона йде-летить по землi, лагiдно змiнюючи свiт. Дiвчата спiвали так, що вiн не мiг не плакати, – був це перший плач, що вилився з нього за весь час його неволi.

З ночi дiброву наповнили роси,
З голого вiття розвинуться коси,
А соловейко, як зорi розквiтнуть,
Весну пригожу зустрiне привiтно…[1 - Вiрш Симона Зиморовича.]

Трое дiвчат грали, а четверта встала й пiдiйшла ближче. Погладила його волосся – начебто обвiяв Олiзара теплий легiт.

– Ви нам подобаетеся, пане, – шепнула вона. – Тому хочемо, щоб заспокоiлися. Заспокойтеся, прошу вас, заради нас! Хочемо, щоб жилося вам у нас добре, хочемо хоч трохи прикрасити ваше iснування. Те, що вiдбуваеться у тьмi, – сказала вона розсудливо, – залишiте для тьми!.. Нашi старi мають право розважатися по-своему – не перешкоджайте iм!..




8


Вже пiшли й дiвчата, а вiн все ще немов плив у тiй-таки галерi, з якоi досi не могли вийти його думки. То була зупевно iнша галера, галера без наглядачiв та пашi, на якiй згорiли не тiльки вiтрила, а й тятиви та бичi. Вона мчала нерушною гладiнню моря, i море цiеi ночi було таке, немов покрилося льодом; галера ковзае по ньому швидше й швидше, як iз крижаноi гори; вiд того навiсного руху свистить йому у вухах вiтер, адже самотньо стоiть на палубi i до болю в очах видивляе землю. Небо засипане зорями, хоч кожна побiльшена вдвiчi, на небi тому анi хмарини – лiтають, рiжучи нiч на великi адамашковi шматки, кажани – душi затонулих плавцiв. Вiн же хоче побачити острiв у срiбному вiд сяйва зiр морi. Мае той бути попереду, i вiн, здаеться, вгадуе його обриси: острiв-замок. По гребенi – високий земляний вал, на якому обмазаний глиною частокiл, довкола – величезний розлив води; перед брамою – звiдний мiст, а бiля нього вежа, де стоять нерухомо два вартiвники. З острова вилiтае бiлий птах, i тiльки в той момент, коли вдаряе вiн уперше крильми, починае проявлятися острiв i стае видимий для смертного ока. Птах летить надто швидко, в нього багато роботи! Всi самотнi й покинутi, всi невiльнi й бiднi, всi нещаснi i скривдженi, всi кволi й ницi гойдаються на хвилях цього моря кожен у своему кораблi. Адже воно – море сну, море-мiраж, як, зрештою, й самий острiв, котрий так солодко iм примарюеться…

Вiн прокинувся. Було в покоi душно, наче знову збиралося на грозу. Захотiлося пити, але не знав, де шукати воду. Встав: по пiдлозi довкола нього свiтилися золотi гудзики, здавалося, за цей час, поки вiн тут, наросло iх бiльше. Обережно пiшов мiж них, щоб не наступити – вiд вогню в покоi мерехтiло легке сяйво. Вiн подумав, що дверi можуть бути замкненi, але вони розчинилися з голосним рипом.

Завмер i прислухався. Дiм спав. Дзвенiла тиша чи, може, бринiла натягнена над його лiжком сiтка. Озирнувся: свiтилася ясним срiбним свiтлом, химерно й правильно звита, i гучала так, наче сидiло на нiй з десяток цвiркунiв.

Олiзар пiдiйшов до вхiдних дверей. Були вiдчиненi, i вiн побачив крiзь них зористе небо: зорi, як i ввi снi, – побiльшенi вдвое. На ганку сидiла маленька скулена постать – Розенрох. Сидiв, зiгнутий i скам’янiлий, прирослий до дощок, як гриб, що виростае тiльки вночi.

– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокiйно, повертаючи голову в Олiзаровий бiк, – i менi страшно стае вiд тоi безмежноi просторiнi. Часом я думаю, що ота безмежна просторiнь i смерть – це одне i те ж, вам не здаеться? Я не можу спати, пане, вночi мене збуджують зорi й мiсяць. В такi ночi вiдчуваю в серцi вищу й вiщу мудрiсть. Є, пане, тридцять два шляхи премудростi, е десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться тi сфери – сефирот. Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну нiч i не сто.

Олiзар присiв до нього на сходи.

– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав вiн. – Звiсно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом передi мною ще далека дорога – я сподiваюся, пане, застати живим батька…

Розенрох ще бiльше зiщулився.

– Говорiть тихiше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б вони довiдалися про нашi бесiди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогоднi панi Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поеднатися з iншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогоднi розтривожений небом. Ви теж, може, пiзнаете таку тривогу, адже, вiдкрию вам секрет… нiколи звiдси не вийдете, пане.

– Як так – не вийду? – сполотнiв Олiзар.

– А так, – розсмiявся Розенрох. – З цього обiйстя ще нiхто нiколи не виходив. З цього обiйстя нiхто нiколи i не вийде!..

– Не розумiю вас, – сухо мовив Олiзар, вiдчуваючи, що йому дубне на спинi шкiра.

– Все просто. Гадаете, ми з iншого тiста? Гадаете, що ми такi дурнi i не знаемо, що за цими стiнами – широкий свiт? Але не дозволяемо одне одному таких думок. Забороняемо думати про таке, отже, й постановили: нiхто звiдси не вийде!..

– Але ж, пане, я не людина вашого свiту… Я ваш гiсть…

– Коли б не ми, давно б не були людиною, – сказав Розенрох, – а перетворилися б на купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого свiту. Може, менi не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогоднi я, пане, розтривожений небом…

– А коли не захочу жити з вами? – спитав Олiзар.

– Як так – не захочете? – не збагнув Розенрох.

– А так, пане, що кожна людина мае власну волю. Кожна людина може й мусить вирiшувати, як iй велить власний, а не чийсь розум!..

Розенрох понурився. Довго мовчав, а тодi звiв лискучi, як гудзики в домi, очi.

– Дивно менi на вашу наiвнiсть, пане. Чи ж не ви були вiсiм рокiв бранцем? Хiба не пiзнали такоi очевидi, що людина не мае власноi волi? Що вона не може нiчого вирiшувати i що ii розум мае пiдлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь i йдiть у свiй покiй. Ідiть, щоб нiхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…

– Але з неволi я втiк, – гостро сказав Олiзар. – І звiдтiля втекти було куди важче, нiж вiд вас.

– Хе-хе-хе! – тихо засмiявся Розенрох. – Хiба ми вам боронимо тiкати? Спробуйте, чи ж вам удасться?

– Удасться, – сказав Олiзар. – Бо кожна людина мае власну волю, а коли позбуваеться ii, не втомлюеться шукати. Чуете мене, пане, вона ii знайде!..

Але на дошках ганку рiс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як i всi гриби. Свiтився вiд себе, i був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сiра, нiжка щiльна, жовто-червона з темно-червоною сiткою. Впивався порами в дошки ганку й пив свiтло зiр. Рiс у тому свiтлi й бiльшав.

Олiзар позадкував у сiни. Озирнувся затравлено, i раптом стьобнув його невимовний жах. Вiн стрибнув просто з сiней на ганок, перелетiв у дужому стрибку через гриба й помчав через подвiр’я. Роса бризкала йому межi вiчi, босi ноги пекло, наче бiг по приску, наче втрапив у царство вогняних дерев i вогняноi трави.

Ось зрештою i стiна. Гладка й висока, але вiн напружив м’язи i щосили стрибнув угору. Ковзнувся й упав, вдарився лицем об землю i став пiд тою стiною навкарачки. Тодi пiдскочив i, торкаючись загорожi, побiг уздовж неi. Мчав як оглашенний i вiдчував: його замкнуто в яйце, а вiн хоче переконатися, що воно кругле. Воно таки було кругле, те яйце, й Олiзару стало нестерпно бiгти по нахиленiй площинi. Зараз вiн упаде, перекинеться, втопиться в тiй бовтанцi жовтка й бiлка, скоро сам стане жовтком, з якого, дасть Бог, колись вилупиться бiлий птах, котрий мешкае на невидимому островi. Вiн знову стрибнув на стiну, пiдтягся, напружився, але за мить звалився в траву – з його горла вирвався крик. Тiеi ж хвилини наступив йому на спину грубий чобiт.




9


На вежi вдарено в тулумбаси. Один з вартiвникiв, повiльно зводячи довбню, мiрно вдаряв у натягнену шкiру. Стогнали вiд того повiтря й земля.

Олiзар лежав, занурений лицем у землю, i мiг прозирнути ii наскрiзь. Був у цю мить жуком, який повзе в земляну нору, а над ним голосно гавкае пес, що сторожуе ii.

Олiзаровий погляд набрав сили бачити: мiльйони грiшникiв начиняють землю, вона, земля наша, i е тi мiльйони грiшникiв, тiсно збитих одне до одного. Адже трава – це волосся iхне, а дерева – витягнутi до неба прохальнi руки iхнi. Листя – це записки молитов iхнiх; через це воно так шелестить, через це шепоче й благае. І небо не хоче молитов, небо прокляло iх: посилае дощi, щоб змити тi записки, й посилае осенi – скинути iх i загубити навiки в тлiнi та гною. Морози дублять руки й вiдмерле волосся, але воно, небо, й милостиве, воно не може жити тiльки жорстокiстю: йде на землю весна i в глибинах землi знову пишуть грiшники своi записки-молитви, якi випливають знизу на хвилях соку – слiз отих грiшникiв, вони розгортаються пiд сонцем знову тi самi, i сонце цiлуе й милуе iх, або ще раз читае про все лихо людське i про вади, переступи та злочини. Воно хмурнiе й посилае громи з блискавками, i блискавки б’ють дерева, а дощ мие листя, як миють старий пергамен, щоб написати на ньому новим чорнилом палiмпсест. Тодi сонце знову цiлуе листя, милуе його, а крiзь слова новiтнi проявляються записи старi…

Руки йому зв’язали назад, крiзь зав’язь пропустили мотуза, двое вартiвникiв взялися за того мотуза: вiльними руками тримаючи походнi. Червоне нерiвне свiтло стрибало навсiбiч, вiд дому вже ступала процесiя всiх його пожильцiв: попереду з походнею – князь, за ним урочиста й поважна панi Павучиха й Розенрох – лiкар гречно пiдтримував панi пiд руку. Позаду – четверо дiвчат у тих-таки вечiрнiх строях, тiльки глибокi вирiзи на грудях закривалися кошулями, що пiдтяглися до пiдборiдь i мiцно стягувалися стрiчечкою. Вони йшли на Олiзара холодною, монолiтною масою, ступали в лад з князевим поступом: з вежi сходив, б’ючи в тулумбаса, третiй вартiвник. Четвертий вартiвник в’язав йому до шиi петлю, а вчинивши це, вiдiйшов й урочисто завмер. Тулумбасник спустився зi сходiв i став бiля четвертого вартiвника. Похiд спинився, i в свiтлi смолоскипiв Олiзар вразився з холодноi непроникностi облич, що свiтилися до нього. Кругле вусате князеве обличчя було наче грудка криги, Розенрохове – наче кора старого й давнього дерева, Павучишине – неймовiрно мале, золотi оченята ii поблискували. Дiвчата втратили весь свiй чар, вiдслонили губи, й полум’я грало на iхнiх завеликих бiлих зубах.

Олiзар хотiв щось сказати, але петля натяглася й слова не вийшли з горла. Вiн захрипiв i здригнувся: його пробрало морозом. Потекла хвиля холодом битого вогню, холодом кутого полум’я, холодом узятого завзяття. Це не була ненависть, радше – мертве дихання: так дише на приреченого море й прiрва. Олiзар начинявся тим настроем та вогнем; бiла туга охопила його, наче скочив йому на груди бiлий хорт, роздер пазурами i жер його серце, мостячи собi там, у грудях, кубло.

– Дайте слово сказати! – прохрипiв Олiзар, i петля знову захлеснула горло.

– Дайте йому сказати! – згодився князь.

Петля ослабла, а Олiзар задивився кудись по той бiк, поверх голiв, поверх дому, де мiсяць обiдав солодкою хмарою; здалося йому, що в тiй хмарi заплутався й б’еться бiлий птах, адже йому зовсiм не хочеться втопитись у мiсячному черевi.

– Я нiкому з вас не вчинив нiчого лихого, – сказав Олiзар. – Чому ж мене мучите?

– Хiба ви не склали там, на кораблi, присяги на рабство? – спитав, холодно зводячи брови, князь.

– Я склав присягу, але то була присяга пiд канчуком! – скрикнув Олiзар.

– Ми врятували вас вiд видимоi смертi, – сказав князь. – Отож належите нам i маете жити таким життям, яким живемо ми!

– Але ви ж признали мене своiм гостем, а не бранцем, – сказав Олiзар. – І в мене нiхто не запитував, чи я хочу жити вашим життям. Мене не спитали, куди я прямую й по що? Нiхто не поцiкавився, чи хочу я розважати вас i чи збираюся тут затримуватися?

Його слова прозвучали надто голосно, вiдбились од дерев’яних, помазаних глиною стiн i вмерли. Зависла негнучка, напружена тиша, тодi вiн i вiдчув iхню ненависть. Чорна рiчка попливла з князевих очей, чорна рiчка попливла з очей Розенроха й панi Павучихи. Чотири чорних рiчки виплюскувались iз дiвочих очей, а ще чотири – вiд вартiвникiв. Вартiвники всмiхалися зовсiм так, як яничари чи Апти-паша; ненависть – чорна барва, хвилi ночi, розрiзанi гострим крилом кажана. Їi зварено, як смолу, в глибинi землi, адже ненависть – смола! Куртиться звiдтiль, знизу, i дим отой повивае людськi очi, закопчуючи душi й серця, як коптяться шинки. Ненависть мучить i з’еднуе, веде й зносить – то таки справдi чорна i чорна смола! Пристае, й не вiдмиваеться, i не вiдлiплюеться, адже хто слiпий уродиться, не прозрiвае, а кривий кульгатиме цiлий вiк.

Вдарено в тулумбаси. Спереду пiшов довбиш, гордо звiвши голову, розмiрено ступав i вдаряв. За ним простував, тримаючи кiнець петлi, другий вартiвник, вiн iшов напiвобернено до Олiзара.

Олiзар не рiвняв до них ноги: йому заболiли на плечах старi болячки. «Це тi рани, – подумав вiн, – яких завдано менi, коли вперше тiкав з неволi!» Тодi його люто стьобали нагаями, в якi вплетено гачки, а пiсля того примусили присягати на Євангелii та хрестi, що, доки свiт свiтом, не втече. «Я не зламав присяги, – думав вiн, дивлячись на змощений i напружений карк довбиша, – я не втiк!»

За Олiзаром iшло двое вартiвникiв з походнями i з поворозом, а позаду – усi решта, урочистi, холоднi й похмурi.

Олiзар звiв очi вгору, де розсипалися по небi великi зорi i де гуляли хвилi мороку. Йому захотiлося помолитися, хоч за цi вiсiм рокiв вiдвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.

Ішов i черпав носками росу – сльози всiх отих грiшникiв, по тiнях яких ступав. Вiн сам вiдчувся грiшником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волi: дивний свiт, дивна трава й сльози на нiй, i нiч оця широка, яка накинула на шию зашморга, i бiла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде вiн, онде той край, у який кличуть його сонце, зорi й мiсяць, шелест листя, дзвiн цвiркунiв та спiв пташок! Адже всi дороги тягнуться в одне мiсце, всi дороги, хай i крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дiм отнiй – це спокiй знайдений, здобутий i вiдслонений; дiм отнiй – це змога згасити в тiлi незбутню втому. Здалося Олiзаровi, що його знову засадять за весло; сяде вiн i гребтиме, i все життя його зведеться до того самого: гребти, iсти i спати.

– Вiдпустiть мене! – зойкнув вiн. – Я цiле життя молитимуся за вас! Звiльнiть мене, Бога ради!

Вiн похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлi. Захрипiв i витрiщив, скiльки мiг, очi.




10


Вони опинились у великiй стодолi, але в нiй немае: жнива, стодола дощата iз золотими плямами сучкiв, що як очi чи тi загадковi гудзики, котрi свiтилися скрiзь. Перед ним – драбина, внизу – коловорот, збоку – стiна, на якiй висять прищепи, стискачi, кайдани, чепи, рвачi, маски з двома рогами й залiзними дудками в ротi, колодки, миси на нiжках для сiрки й олива, канчуки-четверики й трояки iз залiзними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вiрьовки, кинджали й гроти[2 - Гроти – гостра зброя, кинджали.] з крицi – це начиння вiн уже бачив у краiнi невiрних. Холодний пiт оросив йому чоло, i ось вiн, ось – жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, – вiн повзе в кривавi рури серця, i воно починае кипiти. Олiзар упав на колiна, хотiв просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовнiри перекинули повороза через горiшнiй щабель драбини й потягли: Олiзар поволiкся по приступках. Вартiвники мiцно крiпили своi кiнцi, два iншi прив’язували Олiзаровi ноги до коловороту. Зарипiло сухе дерево, Олiзара почало тягти, витягати, i витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нiчого не було навколо, тiльки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Вiн вив i кричав: «Я все! Я все! – чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. – Я все зроблю!» – кричав вiн чи стогнав, наiдався того варива, очi його дико крутилися, бо не було в нього вже тiла, тiльки оте червоне вариво i розпечений до червоного меч.

Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олiзар випустив iз себе глибоке зiтхання, i тiльки тодi покотилися з очей сльози. Великi сльози полегшення.

– Хотiли щось сказати? – почув вiн князевий голос. – Чи визнаете вину свою?

– Визнаю свою вину, – швидко сказав вiн.

– Яка ж ваша вина?

– Все, що зволите, то i е моя вина, – так само швидко вiдказав Олiзар.

– Ви хотiли тiкати?

– Я хотiв тiкати.

– Чому?

– Хотiв додому. Вiсiм рокiв пробув у неволi. Я хотiв побачити старого батька й матiр свою.

– Чи не присягали ви, що нiколи не позбудетесь невiльницького стану?

– Присягав, – сказав вiн крiзь сльози.

– Ви ж навiть не розповiли нам до кiнця своеi казки! – вигукнула панi Павучиха.

– Велика кара чекае на того, хто зважиться покинути це обiйстя, – сказав Розенрох.

– Велика кара! – крикнули, як ворони, вартiвники.

– Кара! – вiдгукнулися тонкi голоси дiвчат. Розв’язали поворози, й Олiзар покотився по драбинi вниз. Перечепився через коловорот i впав лицем на м’яку, сиру землю.

– Чи помiтили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.

– Я зроблю все, що накажете! – пробурмотiв Олiзар.

– Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.

– Менi жаль себе, – вiдказав Олiзар.

– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

– Я його вигадав, – вiдгукнувся Олiзар.

Князь поплескав його по плечi.

– То тiльки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цiкава, це так, але всього того й справдi не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий i затятий, як це бувае. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навiть згоднi повернути все, щоб було вам у нас звичнiше…

– Я не зовсiм вас розумiю, пане Бiлинський, – сказав Олiзар.

– Учинимо так, щоб були задоволенi ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосерднi. Посадимо вас за весло!

– Хочемо дослухати вашу оповiдь, – докинула панi Павучиха.

– А пiсля того? – спитав з надiею Олiзар.

– Пiсля того? – перепитав князь i обвiв усiх поглядом. Вартiвники всмiхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олiзар здригнувся. – Чи знаете, панi Павучихо, що буде пiсля того? – спитав, князь.

– Тодi ми вас вiдпустимо, – сказала стара добродушно.

– Ви забуваете про море вiчноi згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив пiдрахунки й виявив, що воно мае бути не далi, як за цими стiнами. Для того, щоб визначити точну вiдстань, треба трохи попрацювати головою: вiдрахувати з року всi нещасливi цифри, додати до того вiдомi iндиктiони, а тодi вiдняти число року бiжучого. В остачi лишиться число вiдправне, воно, коли забрати вiд нього число днiв, що залишилося прожити в цьому роцi, а додати число днiв прожитих, i визначатиме вiдстань до того моря. Ви мене розумiете, пане Носиловичу? Море вiчноi згуби кличе людей i духiв, воно поглинае усiх, а передусiм мандрiвникiв. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у вiдсутностi ii, в розумiннi, що вона непотрiбна i що найлiпше вбити ii в собi самому. Тодi зникнуть зайвi забаганки i зваблення, i ви пiзнаете справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрiсть, бо замалi муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаемося на ваш тверезий глузд, пане!

Олiзар звiв голову.

– Я немалi муки прийняв, пане Розенроху, – сказав вiн. – Мене вже не раз карано, i абетку невiльника я вивчив добре.

– Ви погано ii вивчили, пане Носиловичу! – вигукнув Розенрох. – Повиннi запам’ятати, що не невiльник ви, а вiльний, i то так, що вiльнiшого чоловiка й бути не може. Тiльки тодi ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердiше, вам годилося б прикласти до обох половинок сiдницi, до рук та нiг по шинi…

Вартiвник уже брав з розпаленоi жаровнi червоне залiзо, але Олiзар уже не чекав на це випробування, вiн знепритомнiв…




11


«Ну от, – думав вiн, – я знову на галерi. Не було нiякого повстання i всiеi тiеi довгоi мандрiвки, був сон, а може, й казка, оповiджена бiлим птахом з невидимого острова…»

Поцiлунками вiн стоплював пiр’я, яке ще на нiм було налiплене, в обiймах тiло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна – наче звук мiдноi труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло – наче пiсня, котру спiвае закоханий пастух; очi – наче два степовi озера синющi; уста – мов тюльпани у тому степу; щоки – мов шепiт коханоi в смерканнi; руки – мов два лебедi, що пливуть по двох озерах синющих; живiт – мов долина, спрагла дощу, засiяна пшеницею; волосся – мов вiтри тихi, а лоно – мов сад плодоносний. Вiн створював ту жiнку своiми гарячими поцiлунками, тугою своею i слiзьми. І йому хотiлося сховатися в садi плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервонiли стовбури сосон i червоне свiтло запалало б навколо – наче заходило сонце… Так воно й вiдбувалося, а коли все кiнчилося, вони лежали, тiсно пригорнувшись одне до одного, бiк у бiк, i з ii вуст парувало дихання. З пари тiеi з’являлася дiвчина в бiлiй сукнi, йшла по стежцi, i та стежка тяглася через усю землю – вона була для землi, як срiбний пасок. Початок ii – в садi, в якому вiн тiльки-но блукав, а кiнець – бiля порога, на якому сидить сивий дiд. Дiд чекае свого сина, загубленого в непрохiдних хащах землi нашоi, серед велетенських хвиль трави й води.

«Сину, – шепоче дiд, – сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухi, пересушенi очi й губи, i моя борода сива, як очерет, що його ламае вiтер у полi. Менi болить од того вiтру голова; сину мiй, голова моя повна болю, адже менi вже давно пора вмерти».

«Коли сiдаеш за весло, – шепотiла жiнка-птах, – думай, що iдеш туди, де кiнець тiеi стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертвi вужi, коли тiло твое здерев’янiе вiд туги, гукай мене, тiльки так нiжно, щоб почула я твiй погук. Буде синiй сутiнок – думки твоi безвiдраднi, буде палати сонце – надiя твоя невичерпна, буде сходити мiсяць – погук твiй та молитва! Тодi розчиниться навiки забите чорним чоловiком вiкно мое, i острiв постане як справжнiй у тому сутiнку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутiнку – думках твоiх, в тому мiсяцi – погуку твоему, народжуся i я й летiтиму, де б ти не був, у яких солоних та гiрких морях!»

М’якi обiйми теплих рук, гарячий поцiлунок вуст, спалених чи хмiльних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих – що може бути сильнiше за це щастя, що може бути бiльше такоi вiддачi, адже в лонi жiнки-птаха вже починае жити, вже стукае в живiт дитина тих ночей – воля, яка рано чи пiзно все-таки вразить заспокоенi мiзки своiм криком…

Його посадили коло вирiзу в стiнi, лава була зовсiм така, як на галерi; його прикували до того сидiння, i вiн вже готувався до початку плавби. Галерою був цiлий замок, вiн навiть чув плеск хвиль за бортом-стiною. Було iх стiльки, скiльки сягало око, зеленi й могутнi хвилi котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикi конi i звiр степовий – риба цього моря. Олiзар вiдчув у собi те заспокоення, з яким навчився сiдати за весло на каторзi, тобто згадував вiщу настанову жiнки-птаха й шепотiв:

– Я iду туди, де кiнець цiеi стежки.

Йому уявлялося батькове обличчя.

«Менi зараз потрiбен батько, – думав вiн, – бо тiльки вiн вiдповiсть на всi моi запитання!»

Але мiж ним i батьком лежало цiле море, тому вiн i сiдав за весло з охотою, махав ним i махав, тiло його було сильне й загартоване, вiн увесь був солоний вiд морських бризок та поту.

«Тiльки спокiй врятуе мене», – думав вiн i веслував, веслував, бо вiдстань мiж ним i тим, хто може вiдповiсти на його запитання, – це й був бiль його, отой хорт бiлий, котрий мчить по бiлiй стежцi буття…

Хтось iшов через стодолу, де Олiзара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися дверi, i на порозi став князь. Зирнув на нього червоними, наче п’яними, очима i всмiхнувсь у вус.

– Ви не тримаете до нас зла, пане? – спитав вiн.

– Не тримаю зла! – вiдгукнувся Олiзар, не припиняючи веслувати.

– Це я наказав, щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, – мовив князь. – Воно так i гуманнiше, та й не знайшлося б у нас чоловiка для цього, ми тут, пане, всi зайнятi неймовiрно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розiграти таку партiю, щоб всi ходи були безпохибнi незалежно вiд ходiв ворога.

– Це велике завдання, пане Бiлинський! – вiдгукнувся Олiзар.

– Тепер ви стали нашим до решти, – сказав князь, крешучи вогонь до люльки. – І я хотiв би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valer-y-shevchuk-8681375/ptahi-z-nevidimogo-ostrova/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Вiрш Симона Зиморовича.




2


Гроти – гостра зброя, кинджали.