Книга - Вибране

Вибране
Василь Семенович Стус


Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософськоi, лiричноi а також сатиричноi поезii, полiтв’язень, Герой Украiни. Новатор та експериментатор в сучаснiй украiнськiй поезii. Численнi стилiстичнi прийоми верлiбрiв та рим увиразнюють поетику його вiршiв. Вiршi Стуса наповненi фiлософсько-експресiонiстичними образами шляху, долi, мотиви самотностi i боротьби, смертi i осмислення призначення людини. У багатьох поезiях також вiдображенi внутрiшнi переживання автора пiсля арешту та у табiрному iснуваннi. Є у нього i натурфiлософськi роздуми над красою свiту, якi поеднуються з життествердними закликами до духовноi боротьби.





Василь Стус

Вибране



Змiст:

· Зi збiрки «Зимовi дерева»

· Зi збiрки «Веселий цвинтар»

· Зi збiрки «Палiмпести»

· Зi збiрки «Круговерть»




Зимовi дерева

Перший роздiл




* * *

Курiють вигаслi багаття,
собаки виють до зiрок,
а в рiчцi мiсяць, мов латаття,
дорiс до повнi i розмок.
І в ртутнiй спецi фiолету
вiн невимовне довго чез,
лишившись тiльки для прикмети,
як цятка сяева небес.
Самотнiсть аркою провисла
над райськi кущi в пригри снiв.
Шукай по них щасливi числа,
так, як ранiше ти умiв:
той день, як вiд земноi твердi
найперше сонце вiдiйшло,
i той, що мiтить знаком смертi
ще нерозгадане число.
А ти iще посерединi,
ще посерединi твое.
Отож, радiй вечiрнiй днинi,
допоки в ребра серце б’е.




IX. 1967



* * *

Сиве небо обрiем пролилося.
Лиловiе Труханiв острiв.
І Днiпро у моiх очах,
катери i автомобiлi.
І не розхлюпати себе,
i не витримати,
за тамбережнi гони
серця не виплескати.
Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.
Натужно здiймаеться автобус угору.
А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,
вiдкритий, як шлюз,
з котрого
не витiкае вода.
Жалами витягнулись трамваiв гальма.
Човен моторний, задерши нiс,
полишае чорну розбiглу тiнь.
Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,
за баржею – жовтувата вода.
Вижовкни, свiте мiй,
споловiй мою душу, раннiй,
хай запiзно омолодитись,
та зарано ще – старiти.
Вижовкни, свiте мiй,
вiд води i вiд берега вижовкни,
споловiлим пiском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитiклою водою,
поки пiзнi плавцi на водi -
застряглими спогадами у горлi.
Бронзовi, як жарини,
з давнини, з темiнi упокореноi
вихопляться лiхтарi,
як пiвнi з прохолоди.
Лiхтарi – то про тишу вистояну,
лiхтарi – то про спогад вистражданий,
лiхтарi – то трiшечки теплоти,
а бiльше туги.
А тобi ж хiба до тужiнь?
Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,
у власну не увiруеш глупоту,
в те, що всi твоi совiстi i гризоти
вигаданi, як злодii ночi.
Вони обкрадають тебе,
вигаданi з тобою живуть
(ждуть, принишклi,
поки засвiтяться лiхтарi),
потiм накочуються
i п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадiв.
А ти не бережешся, нi?
А ти – не бережешся?
Думаеш – вистачить на вiки?
На рiк бодай – вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
рiчко спогадiв,
забуття мого,
рiчко тишi.
Сиве небо, пролите обрiем,
витишений Труханiв острiв,
тамбережнi колючi присмерки -
то все не кожноi ж митi
западае, виповнюючи
тебе наче шлюз, iз котрого
нiколи не витiкае вода.




IX. 1964



* * *

О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?
Довiра? Приязнь? Що то е любов?
То рiвновага звички. Скам'янiле
здивовання, подовжене в вiки.
… i тiльки те? а вглибленння чуття?
а самороздаровування – замiсть
самозбереження? а крик добра -
цi щедрi iскри самопрозрiвання?
хiба ж це тiльки проблиски нiмi
духовностей, посивiлих з печалi?
аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто
ми передовiряемо себе
тому, чому наймення ще немае,
але яке вже суть значить свою
на помежiв'i шалу? але ж правда?
Подумалося – спокiй задубiв,
замерз – i, як чавун, анi прогнеться,
(твердиня вiри, мовити б). А ми -
кладем своi немудрi головоньки
i тiшимося. Неба доброта
не поминае нас. Не поминае.
А скажеш – син i вiрю: син! А смерк -
бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне -
i голову до узголiв'я гну,
i гнусь душею, поглядом, губами
туди, де, нiби глечик молока,
синок колишеться в своiй колисцi,
скидаючись ввi снi…
Що од столiть -
то пам'ятi спрагнiлий язичок:
увiчненим пiти. Щоб залишити
себе для проб. Для ролi, за життя
не виконаноi. Задля бажань -
ще не згармонiйованi чуття
помножити на завтра i позавтра,
аби хай не собою, то нащадком
експерименти вивершити лiт
(пiзнання меж, якi нас вiддаляли
од себе).
О наломи гiркоти,
що трудять груди! Ти – недолюдина,
хтось вигадав лиш час – задля покут,
щоб скверну нiмоти зiтерши з уст,
лиш причаститися первоглагола,
котрий не може вгамувати спраги
поздовжньоi, як прямовисний лет,
котрий вже не жалить, а тiльки вабить,
а тiльки врочить – втраченим початком,
сподiваним кiнцем.
Ти варiант.
Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв
тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання,
i, доростаючи, лиш серцем покривив.
І чим ти став? І чим ти можеш стати?
…хiба ти не один? не сам один?
не сам як перст? як вишне нарiкання?
протистояння – завжди заважке.
В нiм спарено зненависть i кохання.
О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр,
заломлений, мов горло, у вiки.
Але – ти не жахайся.
Спи спокiйно.
Синок крiзь сон скидаеться.
1 спи спокiйно.
Чистота твого чола
така потрiбна в пiв на третю ранку.


* * *


Вiнцасовi Кузмiцкосу



Холоднозорий присмерк приуральський
зростав. Мороз ладнав органнi труби,
i сосни справжнiми i знаними здавались,
як провiнцiйний театральний зал,
де стiльки лживих рухiв диригента,
де стiльки нот i профiлiв фальшивих,
але нiщо не може заглушити
холоднозору i сувору вись
Йогана Себастьяна. Нiч росла,
i я на нiй зростав. Гули вiтри,
трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали
покляклi вiти у ялин. Частина
безсонно клiпала одним червоним оком
електролампи. Сновигав днювальний,
ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.
Трiщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.
І до убогоi аптечки – Вiнцас,
наш батальйонний фельдшер, до реестру
дописаний – помiж бинтiв i спирту,
пiрамiдону, йоду, формiдрону,
мовчазний i врочистий, наче бинт.
Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,
зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,
як скалкiв власноi сухоi туги,
й рефлектори на стiну наставляв,
де оживав на полотнi фламандський
пейзаж.
Солдатська збiднена палiтра
темнiшала в литовськiй ностальгii,
i в Вiнцаса – освiтлену мiшень -
Чурльонiс поцiляв голками сосон,
йдучи гравюрним лiсом.
– Говори,-
мене просив вiн, – говори! І мова
про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле
i Саломею тихо жебонiла,
струмка тоненько жебонiла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючi руки,
де пiвметрова Вiлiя пливла.
– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…
Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,
зростаючи пiд зорi. Шамотiв
колючий лiс Чурльонiса за вiкнами
та узбережна «Летува» шумiла.
– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,
грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,
i знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.
– Тайга уральська – до Литви моеi
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стiльки тут у мене землякiв -
аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.
Заснеш – i волохатi, як клубки,
намотанi вiками, глухо бродять
плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.
Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж!




1961-64 рр.

БЕЗСОННОЇ НОЧІ




Думи визбираю, мов зерня,
нiби стернями колоски.
Колять сльози. Колючi сльози.
Остюками – в очах.
Нiч протовпиться, як п'яниця,
по кiмнатi, по стiнах шастае.
І мовчить, i мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вiкном гуркотять лiтаки,
нiби вiдьми – на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Киевом – гуркотять.
Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.
І на ковдрi – од вiкон – грати.
І подушка моя скуйовджена,
i скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевiзорнi
Збожеволiлi антени – погорiльцi?
Що ви ловите – запалим ротом -
комини почорнiлi?
Вам повiтря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу нiч уже, другу – не спиться.
Жовкнуть у вiкнi лiхтарi.




XI. 1964

ЛІСОВА ІДИЛІЯ


Шишки горять, як кремовi цукерки,
i пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстянi чемерки,
одягненi, здавалось, на вiки.
Промiння пахне глицею сосновою
i нeзабудi свiтанковий рiй
легенько пiнять журкiтною мовою
метелики, комашки, комарi.
Лопух зморився i розлiг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув – й навзаводи
понiсся лiтеплений гомiн жаб.
У лiсi мулько, колеться у лiсi
ялицею, i листям, i крилом,
задуже синiм i задуже вирiзьбленим,
ще й ластiв'iним зойком вороновим.
Та ящiрки, мов конi, шиi витягли
iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну
i топчуть непiдбитими копитами
малу i недолугу сарану.
Великий лiс, заловлений ув очi
малоi комашини, безмiр п'е,
вiн цiлий свiт зворожуе i врочить,
охриплою зозулею куе
задовгий вiк – не день, не два, не три днi,
а до вдоволення, а досхочу…
Як заряхтить повiтря фосфоричне -
комахи тут у грунтi й заночують,
i буде нiч вигойдувати землю,
здаватиметься – дихае земля
кузками, свiтлячками, снами й зеленню…
Не спатимуть лиш сосни на полянi, вижалюючись.


VII. 1965


* * *

Ослiпле листя вiдчувало яр
i палене збiгало до потоку,
брело стежками, навпрошки i покотом
донизу, в воду – загасить пожар.
У лiсi рiвний голубий вогонь
гудiв i струнчив жертвеннi дерева.
Зiбравши лiтнiх райдуг оберемок,
просторив вiтер бiлу хоругов.
Осамотiлi липи в вiтрi хрипли,
сухе промiння пахло сiрником,
i плакала за втраченим вiнком
юначка, заробивши на горiхи.
І верби в шумi втопленi. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останнiй лист. Зажолобiе з гусiнню -
i жди-пожди прийдешнiх медоносiв.
Так по стернi збирають пiзнiй даток,
так вибiлене полотно – в сувiй,
так юна породiлля стане матiр'ю
в своему щастi i в ганьбi своiй.
Схилились осокори до води,
на шум единий в лiсi. Яр вируе,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64353613) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.