Книга - Палімпсести

Палiмпсести
Василь Стус


«Палiмпсести» Василя Стуса – це одна з найбiльш вiдомих поетичних збiрок автора, наповнена фiлософсько-експресiонiстичними образами шляху, долi, смертi i боротьби***. У нiй вiдображенi внутрiшнi переживання автора власного арешту, численнi стилiстичнi прийоми увиразнюють поетику вiршiв. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.





Василь Стус

ПАЛІМПСЕСТИ



Благословляю твою сваволю дорого долi, дорого болю!

У новiй збiрцi – вiршi, написанi мiж 1971-77 роками.

В нiй – моi болi й радощi, мрii й передуми, спогади й снiння, образки життя.







ЧАСТИНА ПЕРША




* * *

Гойдаеться вечора зламана вiть,
як костур слiпого, що тичеться в простiр
осiнньоi невiдi. Жалощiв бростi
коцюрбляться в снiннi – а дерево спить.
Гойдаеться вечора зламана вiть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
i синню тяжкою в осiннiй пожежi
мiй дух басаманить. Кiнчилися стежi:
нам свiт не належить – бовваном стоiть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою – обвiтренi крони
всю душу обрушать у довгi полони,
i згадкою – вечора зламана вiть.
І сонце – твое, простопадне – кипить.
Тугий небокрай, погорбатiлий з лютi
гiрких дорiкань. О пiддайся покутi
самотностi! (Господи, дай менi жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнiм орканi
високих наближень. На серця екранi
гойдаеться вечора зламана вiть.
Гойдаеться вечора зламана вiть,
неначе розбратаний сам iз собою.
Тепер, недорiко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвiт —
не спить?).
Усесвiт – не спить. Вiн ворушиться, во—
втузиться, тузаний хвацько пiд боки
мороками спогадiв. Луняться кроки,
це, Господи, сяево. Це – торжество:
надiй, проминань, i наближень, i на—
вертань у свое, у забуте й дочасне.
Гойдаеться павiть, а сонце – не гасне
i грае в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння – над свiтом i пiд
кошлатими хмарами, пiд багряними
торосами замiрiв. Господи, з ними
нехай порiдниться навернений рiд
отой, що принишк попiд товщею неб —
залiзних, iз пластику, шкла i бетону.
Надибую пiсню, ловлю iй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема нi знаку – од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вiльготно гойдаеться зламана вiть.


* * *

Я так i не збагнув
i досi ще не знаю,
чи свiт мене минае
чи я його минув.
Днедавне завзялось
у снiннi чарувати.
Та й знакомитi дати
менi проставив хтось!
Свiт повен сподiвань,
мов став, що нi схлюпнеться.
І царство це – минеться
без клятв i без карань.


* * *

Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою i нiмоту.
Справдi – тут? Ти – справдi тут?
Напевне,
ти таки не тут. Таки – не тут.
Де ж ти е? А де ж ти е? А де ж ти?
Досi зросту свого не досяг?
Ось вiн, довгожданий дощ (як з решета!) —
заливае душу, всю в сльозах.
Сто твоiх конань… Твоiх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто еси? Живий чи мрець? Чи, може,
i живий, i мрець – i – сам-на-сам?


* * *

Цей став повiсплений, осiннiй, чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
вилискуе Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
понад проваллям яру, рине впрост
на вутлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Отерплi очi збiглися водно —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуеш, чуеш протяг у душi?


* * *

Здаеться, чую: лопають каштани,
жовтозелену викидають брость
i зовсiм поруч – киiвське весняне
пахуче небо гуком налилось.
Здаеться, бачу: рвуться буйнi трави,
де вже вiдговорили всi струмки,
а Украiна, Лебединя, Слава
за сином назирае з-пiд руки.
Невже то – квiтень, i шпачиний клекiт,
ачи немудрi кпини чи чужi
обiрванi рулади? Чий же шепiт
урвавсь на воронованiм ножi?


* * *

Пливуть видiння, пагорбами критi,
а за горою – падiл i байрак.
Цвiтуть волошки в золотому житi
а над смарагдом луки сяе мак.
І таемнича мавка бiлорука
ступае – нiби вiчнiстю пливе.
Кружляе мак. А над смарагдом луки
уже нависло небо гробове.


* * *

Аби лиш подолати гнiв,
сторозтриклятий гнiв здолати,
я б поiменно мiг назвати
усiх братiв, усiх катiв.
Та погляд застуе iмла,
i ти, мов лев, у цiй оборi,
де стiльки крокiв в коридорi, —
аж свiт зайшовся дубала!
Намарне. Бога не гнiви —
хай б’е пропасниця тобою,
допоки вижде час двобою
той вершник, що без голови.


* * *

Прикрийся мiдною горою,
сховай зухвалу голубiнь.
Тiнь – трембiтае надi мною
i в кожен слiд ступае тiнь.
Прикрийся обрiю габою,
об розпач кулаки оббий —
i верне образ голубий
дружиною ачи сестрою.
Заповiдаеться за мною
грiм великоднiй, горовий.
Об розпач кулаки оббий,
прикрившись мiдною горою.


* * *

Геть спогади – сперед очей.
Із лиць – жалi, iз уст —
колючi присмерки ночей
у цей сорокопуст.
Як став – то вплав,
як брiд – то вслiд,
як мур – то хоч нурця,
пройдiмо лабiринтом бiд
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
i найчеснiша – мста
за наш прихiд i наш iсход
пiд тягарем хреста.


* * *

Звелася длань Господня
i кетяг пiднесла
над зорi великоднi
без лiку i числа.
Ця синь зазолотiла
це золото сумне,
пiрвавши душу з тiла,
об’яснили мене.
Голосить снiгавиця,
колючий хрипне дрiт,
а золота жар-птиця
пускаеться в зенiт.


* * *

Лискучi рури власним сяйвом слiпнуть —
iззовнi i зсередини. Струмить
високий день. Як спирту штоф, стоiть
осклiлий обрiй.
Іншi в душах тихнуть
i вiддаються щедро, як жiнки,
твоiй душi, що в сяевi осклiла.
А рiдна нива, як вогонь, горiла
i чорнi викидала колоски!


* * *

Сосна iз ночi випливла, мов щогла,
грудей торкнулась, як вода – весла
i уст – слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна iз ночi випливла, мов щогла,
i посвiтилась болем далина.
Кругом – вона, геть доокруж – вона,
та тiльки терням поросла дорога.
Сосна росте iз ночi. Роем птиць
благословенна свiнула Софiя,
i галактичний Киiв бронзовiе
у мерехтiннi найдорожчих лиць.
Сосна пливе iз ночi i росте,
як полохке вiтрило всечекання.
А ти уже – по той бiк, ти – за гранню,
де видиво гойдаеться хистке.
Там – Украiна. За межею. Там.
Лiвiше серця. З горя молодого
сосна спливае нiччю, нiби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!


* * *

Яка нестерпна рiдна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край – не верне:
йому за трумну пiтьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись i пiти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радiйте, лицемiри й богомази,
що рiдний край – то царство нiмоти.
Та сам я есм! І е грудний мiй бiль,
i е сльоза, що наскрiзь пропiкае
камiнний мур, де квiтка процвiтае
в три скрики барв, три скрики божевiль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоiх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоеi Батькiвщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.


* * *

Церква святоi Ірини
криком кричить iз iмли,
мабуть, тобi вже, мiй сину,
зашпори в душу зайшли.
Скiльки набилося туги!
Чим я ii розведу?
Жiнку лишив – на наругу,
маму лишив – на бiду.
Рiдна сестра, як зигзиця,
б’еться об мури грудьми.
Глипае оком в’язниця,
наче сова iз пiтьми.
Киiв – за гратами. Киiв —
весь у квадратi вiкна.
Похiд почався Батиiв?
ачи орда навiсна?
Мороком горло огорне —
анi тобi продихнуть.
Здрастуй, бiдо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.


* * *

Душа ласкава, наче озеро,
i трохи синiм вiддае.
Тут, помiж Туровом i Мозирем,
тепер призволення мое.
Горить налитий сонцем оболок
i день до берега припав.
А бiля мене бiлим соболем
тремтить коханоi рукав.
Менi була ти голубинею,
що розкрилила два крила.
І мужем, хлопчиком, дитиною
мене до неба вознесла.


* * *

У нiмiй, нiби смерть, порожнечi свiчад
пересохла iмла шебершить, мов пiсок,
i високий, як зойк, тонкогорлий спiвак
став ширяти над тiлом своiм.
Дух пiдноситься д’горi. У зашморзi бiд
аж зайшовся кривий од волання борлак,
аж огранням дзеркал заросилася кров!
Нiч зсiдаеться, наче кришталь.
Начувайсь, навiжена, скажена душе!
Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!
І зверескнула нервiв утята струна,
i зверескнув пугкий напiвсон кришталю,
i зверескнула пустка свiчад.


* * *

Зажурених двое вiч,
кривi терези рамен,
гербарiй дзвiнких долонь —
з ночi.
А де та горить зоря,
котру назирае син?
Об схiд той, мов об багнет —
жалься.
Якiсь переплески, блиск —
переймами досвiтку.
І вже попливла-пливла
вiчнiсть.
Бо серце оговтати,
добiгти до пам’яти,
немов на побачення —
годi.


* * *

Стань i вдивляйся: скiльки тих облич
довкола виду твого, нiби нiмби,
так сумовито виграють на дримбу,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляеться у проруб край свiтiв
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне вiщування
в подобi лиць – без уст, очей i брiв.
І безберега тиша довсiбiч!
Усесвiт твiй нiмуе i нiмiе.
І сонце, в душу свiтячи, не грiе:
в змертвiлих лицях – вiдумерла нiч.
А з безгомiння, з тлуму свiтового
напружена пiдноситься рука
i пiсня витикаеться тонка,
як вiть оливи у долонi бога,
i сподiванням встелеться дорога,
i в серцi зiрка заболить жалка.


* * *

І стiл, i череп, i свiча,
що тiнi колихае,
i те маленьке потерча,
що душу звеселяе.
Либонь, для тебе не дано
вартнiшого зазнати
за цього, що спiшить вiкно,
як свiт, заколисати.
Сховайся в череп, потерча!
Очниць великi вiкна
потвердять, що горить свiча
розважно – анi бликне.
Тамте видiння у менi
свiтае – i свiтання
просториться в самотинi,
як свiту заступання.


* * *

Свiтання – мов яйця пташинi,
кволi, спроквола синi,
що випали з гнiзд i щебечуть
i крильцями трiпотять.
Оце голубе молодило —
пливе i пливе – не до краю
i не до кiнця – щоб нагально
душу втопити слiпу.
А присмерк крутоберегий
роздався – аби в улоговину
сяево сяева сяйва
ввiгналось, мов пружна стрiла.


* * *

У порожнiй кiмнатi,
бiла, нiби стiна,
притомившись чекати
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру нiч, котрий день —
анi чутки про мужа,
анi – анiтелень.
Лячнi довжаться тiнi,
дзвонять нiмби iкон,
i росте голосiння
з-за соснових ослон.
Мiй соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
нi пройти, нi спитати,
нi дороги знайти.
За тобою, коханий,
очi видивила,
нiби кiнь на арканi,
свiт стае дубала.


* * *

Як тихо на землi! Як тихо!
І як нестерпно – без небес!
Пантруе нас за лихом лихо,
щоб i не вмер i не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у падiл, не до гiр.
І тiнь блукае потаймир,
щовбами сновигае потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострацiя покор?
Ця дума, як стрiла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов iз мертвих всталi,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадiе iз печалi
твiй обоюдожалий край.


* * *

Цей бiлий грiм снiгiв грудневих,
грудного болю бiлий грiм,
безокрай марень полудневих,
спогадувань рожевий дим:
в дуетi з лижвою – узлiсся,
Святошин. Тиша. Свято. Днесь
ти перемерз, скипiвся – ввесь
i – окрай себе простелився.


* * *

Ти тут. Ти тут. Вся бiла, як свiча —
так полохко i тонко палахкочеш
i щирiстю обiрваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалiм снi —
хустинку бгаеш пальцями тонкими
i поглядами, рухами палкими
примарною ввижаешся менi.
І враз – рiка! З розлук правiкових
наринула, найшла i захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов конi, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смiй iти до мiста
занудливих майданiв, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила – гiрський
повiльний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув i дляння,
i трепет рук, i тремт повiк нiмий.
Пiшла – туннелем довгим – далi – в нiч —
у морок – снiг – у вереск заметiлi,
Тобi оббухли слiзьми губи бiлi.
Прощай. Не озирайся. І не клич.
Прощай. Не озирайся. Благовiсть
про тогосвiтнi зустрiчi звiстуе
зелена зiрка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи – синочок мiй
нехай вiка без мене довiкуе.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!


* * *

Схились до мушлi спогадiв – i слухай:
усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що, як не ошукае, то спасе
i визволить iз нiмоти i тишi
i вiд тяжкоi – з кулаки – журби.
В глухому замурованiм узвишшi
туркочуть до свiт-сонця голуби.
Поверне все – нi в чому не вiдмовить
i обдаруе певнiстю сповна
блакитна мушля, та, що луни ловить
i вiд вслухання стала голосна.


* * *

Вона i я подiленi навпiл
мiстами, кiлометрами, вiками.
Озвалось паровозними гудками
твое минуле – iз кiлькох могил.
І народився день тобi. Поранок
цiдився крiзь шпарини домовин.
Десь там береза, i паркан, i ганок,
неназвана жона i мертвий син,
скоцюрблений од болю молодого,
ще спередсвiта. І сльозу сльоза
повiльно побивала. Слава богу,
що анi слова жоден не сказав,
лише зчорнiле серце пiк очима,
надсило спогади за душу тряс,
допоки сам обличчям не загас,
як крейда, стертий тiнями чужими.


* * *

Зима. Паркан. І чорний дрiт
на бiлому снiгу.
І ворон – мiж окляклих вiт —
гнеться в дугу.
Двi похнюпленi сосни
смертну чують корч.
Кругом – мерцi. І iхнi сни
стримлять, як сосни, сторч.
Двi брами, вгрузлi в землю, тьма
колошкае Танар,
i духу – продиху нема
од жалiбниць, од мар.
Зима. Паркан. І чорний стовп,
мережка шпичакiв.
Злодiйський огирiв галоп,
вогненний грiм пiдкiв.


* * *

Хлющить вода. І сутiнь за вiкном.
Прищухлi айстри вгорнуто у морок.
Здаеться, вiдучора був вiвторок
(межи очi ударив колуном).
Пливе земля. І спокiй сподiванний —
як тиша тишi. Як кiнець кiнця.
Хлющить вода. Так час бiжить захланний —
наближуе мене до реченця.
Вiд спогадiв – самi чорнiють вирви.
Дорогу розмiновано – рушай!
Благословеннi сходження i прiрви
i славен рiдний i нищiвний край!


* * *

Посоловiв од спiву сад,
од солов’iв, i од надсад.
І од самотньоi свiчi,
i од жалких зiрок вночi.
У небi мiсяць горовий
скидаеться, як пульс живий.
Ущухлим свiтлом сяють вишнi
опонiчнi. Допiру лив
високий дощ. І всi невтiшнi
моi передуми будив.
Я дверi прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собi не в силi дати лад,
пильнуе перший сон троянди.
Свiча затрiпотiла – й свiтло,
мов голуба, пустила в лет
i вiрш твiй вирвався без титла,
i дух твiй вирвався з тенет,
бо надто кругле небо краю,
i кругла саду лiпота,
бо мати дивиться свята.
Я в нiй – смеркаю i свiтаю.


* * *

Іди в кубельце спогаду – зогрiйся!
Хай зашпори вiд серця вiдiйдуть.
І терплячи покару, покорися
i поцурайся навертати путь
до зустрiчi. Хай пам’ять вiдбiгае,
як кров тобi з обличчя вiдiйшла.
Вже погорою голос сновигае,
згубивши рiднi контури села.
З крайокраю, з цiеi високостi,
пади, згорнувши крила, до долин,
де ясмину набрякли ярi бростi
i склеплено повiки бiлих стiн.
У пустцi тiй – метелики чотири
усiлись по кутках – i тугу тьмять.
Кохана спить. У ярому потирi —
вино кохання i вино проклять.


* * *

Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить спiвом горло солов’я
в гаю нiчному. Пам’яте, верни
iз чебреця, iз липня жаротою.
Хай яблука осiннього достою
в моi червонобокi виснуть сни.
Нехай Днiпра уроча течiя
бодай у снi, у маячнi струмуе.
І я гукну. І край мене почуе.
Верни до мене, пам’яте моя!


* * *

Синовi
Ти десь уже за пам’яттю. В пiтьмi
утрати, до якоi звикло серце.
І свiтишся, мов зiрка, з глибини
узвишшя наднебесного. Тобi
все п’ять лиш лiт. І ти в тих лiтах стрягнеш,
як зерня в шкаралущi. Болю мiй,
на попiл вигорiлий, як нестерпно
було б тебе удруге народити
i знов, як перше, вздрiти немовлям!


* * *

Буднi тут тобi про свято,
а про свято – буднi правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильнi погляди буравлять,
хоч твое зголiле серце
тут обмацують руками —
не зважай на те, не сердься:
те одвiчне, що над нами,
стрiли повиймае з рани
i губами обцiлуе,
адже хвиля пожадана
убиваючи рятуе.


* * *

На однаковi квадрати
подiлили бiлий свiт.
Рiвне право – всiм страждати
i один терпiти гнiт.
Зле i кату, зле i жертвi,
а щасливого – нема.
Всiм судилося померти
за замками сiмома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократiе покори
i свободо нiмувань.
А кругом життя веселе,
стiльки сонця i тепла!
Ти мене даремне, леле,
в свiт неправди привела.
Душ намарне гвалтування
без причини, без мети
соти ярого страждання
з диким медом самоти.
З диким медом самоти.


* * *

Невже ти народився, чоловiче,
щоб зазирати в келiю мою?
Невже твое життя тебе не кличе?
Чи ти спiзнав життеву путь свою
на цiй безрадiснiй сумнiй роботi,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоiш в моiй тяжкiй скорботi,
твоiм нещастям серце пойнялось
мое недужне. Ти ж – за мене вдвое
нещаснiший. Я сам. А ти лиш тiнь.
Я е добро. А ти – труха i тлiнь.
А спiльне в нас – що в’язнi ми обое,
дверей обабоки. Ти там, я – тут.
Нас порiзнили мури, як статут.


* * *

Тут сни долають товщу забуття
i згадкою лютуються, як змii,
тут, на кону минулого життя,
блазнюють, корчаться, як лицедii
вертепних iнтермедiй. Тут живе
ховаеться у смерк i так iснуе
пропахле смертю. Вiко гробове
з нас анi спустить ока. Все вартуе,
щоб не згубити. А в хапливий сон
увiйде гострий, наче нiж, прокльон
i провертаеться в душi розверстiй.
Бо вiн – найбiльший ворог мiй – спiшить
моею кров’ю лезо окропить,
щоб став i ти такий, як треба, – черствий.


* * *

Тiльки тобою бiлий святиться свiт,
тiльки тобою повняться бростi вiт,
запарувала духом твоiм рiлля,
тiльки тобою тiшиться немовля,
спiв калиновий пiниться над водою —
тiльки тобою, тiльки тобою!
Тiльки тобою серце кричить мое.
Тiльки тобою сили менi стае
далi брести хугою свiтовою,
тiльки Тобою, тiльки Тобою.


* * *

Сумнi i синi, наче птицi,
уже без неба i без крил,
обсiли край своiх могил —
живоi не доб’ють водицi.
На попелищi вiковiм
досада щириться з досади,
iм спiльноi немае ради,
нерадiсний iм спiльний дiм.
Тодi сторiками пливуть
i жалощами душi студять
i будять мертвих – не розбудять
i не докликавшись – кленуть.
Напростувалася iм путь —
спадна, укотиста, узвiзна
i настае година грiзна
i сурми доль в сто горл ревуть.


* * *

Нерозпiзнанне мiсто дороге
вiдкрилося колючим скалком щастя.
І знов старi наринули напастi
здушили горло, кругле i туге.
Дивись, дивись – за муром цим рудим,
за другим, п’ятим, може, й сотим муром
дрiмучий Киiв – здибився буй-туром:
лукавим косить оком i незлим.
Святошин там – якраз дивись на рiг
в той кут глухий, де вартовий ступае.
І день постав, на пiдлiктi спинае
охлялого по зазубнях дорiг.
Ану ж, як сосни рурами гудуть,
жбурнувши в небо крони величезнi!
Не пустять мури. Надто вже грубезнi
i швидше вб’ють, нiж пустять.
Швидше – вб’ють.


* * *

Недовiдомi закипають грози,
десь божевiльнi грають весiлля.
А начування, окрики, погрози
за мною назирають звiддаля.
Куди й пощо? Не вiдаю, не знаю.
Мiдяногорла ремствуе сурма.
Ідуть етапи – без кiнця i краю.
Реве шафар.
На свiт зiйшла пiтьма.


* * *

Неначе стрiли, випущенi в безлiт,
згубилися мiж обидвох краiв,
провадженi не силою тятив,
а спогадом про образи почезлi,
летять понад землею долiлиць,
анi собi, нi свiтовi не радi,
i лячно задивляються в свiчаддя
людських озер, колодязiв, криниць.
Так душi нашi: майже неживi
пустилися в осiннi перелети,
коли вiдчули: найдорожчi мети
на нашiй окошились головi.
В дорозi довгих самопроминань
пiд знадою земного притягання
проносяться вiд ранку до смеркання.
Крило торкае холодок вагань.
Обабiч – чужаниця-чужина.
Пiд кожним пiд крилом – чужа чужина.
І даленiе дальня Украiна —
ошукана, оспала, навiсна.
Дивлюсь – i мало очi не пiрву:
невже тобi – нi племенi, нi роду,
за синi за моря лети по воду
однаково – чи мертву чи живу.


* * *

Як добре те, що смерти не боюсь я
i не питаю, чи тяжкий мiй хрест.
Що перед вами, суддi, не клонюся
в передчуттi недовiдомих верст.
Що жив, любив i не набрався скверни,
ненавистi, прокльону, каяття.
Народе мiй, до тебе я ще верну,
як в смертi обернуся до життя
своiм стражденним i незлим обличчям.
Як син, тобi доземно уклонюсь
i чесно гляну в чеснi твоi вiчi
i в смерть iз рiдним краем порiднюсь.


ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зорiе на пустку давно збайдужiле божа.
Стенаються в герцi скаженi сини Украiни,
той з ордами бродить, а той накликае москву,
заллялися кров’ю всi очi пророчi. З руiни
пiдводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетiли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас i лях, бусурмен, бузувiр.
І Тясмину тiсно од трупу козацького й кровi,
i Буг почорнiлий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здоровi
у пеклi запеклiм, у райському раi страшнiм.
Паси з вас нарiжуть, натешуть на гузна вам палi
i кровi наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Украiна? Все далi, все далi, все далi.
Шляхи поростають дрiмучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кiнь навiжений, що чуе пiд серцем метал.
Курiе руiна. Кривавим стiкае потоком,
i сонце татарське – стожальне – разить наповал.


ЗА ЧИТАННЯМ ЯСУНАРІ КАВАБАТИ

Розпросторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.
Хай у тебе е двi межi,
та середина – справжня.
Марне, вороже, ворожить —
молода чи поважна.
Посерединi – стовбур лiт,
а обабоки – крона.
Посерединi – вiчний слiд
вiд колиски до скону.
Жаль – нi неба, анi землi
в цiй трунi вертикальнiй,
i заврунилися жалi,
думи всiли печальнi.
Як то сниться менi земля,
на якiй лиш ночую!
Як менi небеса болять,
коли iх я не чую.
Як постав ув очах мiй край
наче стовп осiянний.
Каже: синку, ступай, ступай,
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамi
i не кулься од нагая
i не крийся руками.


* * *

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки
збiлiлi губи притулила
менi до змерзлоi щоки.
Сльозою темiнь пронизала
в пропасницi чи маячнi,
казала щось, далiти стала…
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я, не бачив.
В останньому зусиллi змiг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тiльки виведуть за рiг…


* * *

Уже мое життя в iнвентарi
розбите i розписане по графах.
Це кондаки твоi i тропарi,
це кара, це з отрутою карафа.
Над цей тюремний мур, над цю журу
i над Софiiвську дзвiницю зносить
мене мiй дух. Нехай-но i помру —
та вiн за мене вiдтонкоголосить
три тисячi пропащих вечорiв,
три тисячi свiтанкiв, що зблудили,
як оленями йшли мiж чагарiв
i мертвого мене не розбудили.


* * *

Менi зоря сiяла нинi вранцi,
устромлена в вiкно. І благодать —
така ясна лягла менi на душу
сумирену, що я збагнув нарештi:
ота зоря – то тiльки скалок болю,
що вiчнiстю протятий, мов огнем.
Ота зоря – вiстунка твого шляху,
хреста i долi – нiби вiчна мати,
вивищена до неба (од землi
на вiдстань справедливостi), прощае
тобi хвилину розпачу, дае
наснагу вiри, що далекий всесвiт
почув твiй тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням спiвчуття
та iскрою високоi незгоди:
бо жити – то не е долання меж,
а навикання i само собою—
наповнення. Лиш мати – вмiе жити,
аби свiтитися, немов зоря.


* * *

Оце твое народження нове —
в оновi тiла i в оновi духу.
І запiзнавши погляду i слуху
нового, я вiдчув, що хтось живе
в моему тiлi. Нишком вижидае
мене iз мене. Вабить повсякчас,
щоб погляд мiй по гратах цих обгас,
неначе свiчка. Врочить i навчае,
що хай би грець, що й мiсця не знайду
од погляду зухвалого, що сниться
i видиться, коли мою бiду
дотiпуе громохка громовиця.
Це вiн для тебе обживав цi мури,
iще тебе не знаючи. Це вiн
шукае шпари у твоiй натурi,
аби солодкий близити загин!
Геть вiдiйди, почваро! І не смiй
нi кроку ближче. Одiйди, почваро!
А все ж – нестерпна безневинна кара.
Хоч ти сказись. Хоч ти збожеволiй.


* * *

Бальзаку, заздри: ось вона, сутана,
i тиша, i самотнiсть, i пiтьма!
Щоправда, кажуть спати надто рано,
ото й телющиш очi, як вiдьмак,
на телевежу, видну по рубiнах,
розсипаних, мов щастя навiсне.
Отут i прокидаеться умiння
накликати натхнення, що жене
од тебе всi щонайсолодшi мрii
i каже: вiщий обрiй назирай,
де анi радостi, анi надii.
То – твiй правдивий край. Ото – твiй край.


* * *

Така хруска, така гучна
уся моя кiмната.
Як м’яко встелена вона,
лиш надто мулько спати.
Шiсть з половиною – в один,
чотири кроки – в другий.
Блукаю нею, вражий син,
неначе кiнь муругий.
От тiльки думаеться в нiй —
i тiсно, i обачно.
Так хутко збiг iз мене лiй,
хоч iсться й дуже смачно.
Машини шастають навкруг,
неначе на парадi.
Папiр, мiй зловорожий друг,
i тут менi завадить.
Покинув я сумний пiдвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорана.
Я там давненько вже не знав
про справжнi емпiреi,
а тут Господь наобiцяв
гетьманськi привiлеi
(І в халепу ж ускочив ти,
коли на поверх третiй
тюремнi провели чорти
за буки i мислетi).





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-stus/palimpsesti/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.