Книга - Зимові дерева

Зимовi дерева
Василь Стус


«Зимовi дерева» Василя Стуса – поетична збiрка, для якоi характернi фiлософськi роздуми над мiсцем людини у свiтi, гармонiйно поеднанi у верлiбрах i в римованих вiршах***. Свiтову славу митцю принесли збiрки «Палiмпсести», «Круговерть», «Веселий цвинтар», «Час творчостi». Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософсько-сатиричноi творчостi, полiтв’язень СРСР, Герой Украiни.





Василь Стус

Зимовi дерева





Перший роздiл




* * *

Курiють вигаслi багаття,
собаки виють до зiрок,
а в рiчцi мiсяць, мов латаття,
дорiс до повнi i розмок.
І в ртутнiй спецi фiолету
вiн невимовне довго чез,
лишившись тiльки для прикмети,
як цятка сяева небес.
Самотнiсть аркою провисла
над райськi кущi в пригри снiв.
Шукай по них щасливi числа,
так, як ранiше ти умiв:
той день, як вiд земноi твердi
найперше сонце вiдiйшло,
i той, що мiтить знаком смертi
ще нерозгадане число.
А ти iще посерединi,
ще посерединi твое.
Отож, радiй вечiрнiй днинi,
допоки в ребра серце б’е.



IX. 1967



* * *

Сиве небо обрiем пролилося.
Лиловiе Труханiв острiв.
І Днiпро у моiх очах,
катери i автомобiлi.
І не розхлюпати себе,
i не витримати,
за тамбережнi гони
серця не виплескати.
Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.
Натужно здiймаеться автобус угору.
А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,
вiдкритий, як шлюз,
з котрого
не витiкае вода.
Жалами витягнулись трамваiв гальма.
Човен моторний, задерши нiс,
полишае чорну розбiглу тiнь.
Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,
за баржею – жовтувата вода.
Вижовкни, свiте мiй,
споловiй мою душу, раннiй,
хай запiзно омолодитись,
та зарано ще – старiти.
Вижовкни, свiте мiй,
вiд води i вiд берега вижовкни,
споловiлим пiском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитiклою водою,
поки пiзнi плавцi на водi —
застряглими спогадами у горлi.
Бронзовi, як жарини,
з давнини, з темiнi упокореноi
вихопляться лiхтарi,
як пiвнi з прохолоди.
Лiхтарi – то про тишу вистояну,
лiхтарi – то про спогад вистражданий,
лiхтарi – то трiшечки теплоти,
а бiльше туги.
А тобi ж хiба до тужiнь?
Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,
у власну не увiруеш глупоту,
в те, що всi твоi совiстi i гризоти
вигаданi, як злодii ночi.
Вони обкрадають тебе,
вигаданi з тобою живуть
(ждуть, принишклi,
поки засвiтяться лiхтарi),
потiм накочуються
i п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадiв.
А ти не бережешся, нi?
А ти – не бережешся?
Думаеш – вистачить на вiки?
На рiк бодай – вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
рiчко спогадiв,
забуття мого,
рiчко тишi.
Сиве небо, пролите обрiем,
витишений Труханiв острiв,
тамбережнi колючi присмерки —
то все не кожноi ж митi
западае, виповнюючи
тебе наче шлюз, iз котрого
нiколи не витiкае вода.



IX. 1964



* * *

О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?
Довiра? Приязнь? Що то е любов?
То рiвновага звички. Скам'янiле
здивовання, подовжене в вiки.
… i тiльки те? а вглибленння чуття?
а самороздаровування – замiсть
самозбереження? а крик добра —
цi щедрi iскри самопрозрiвання?
хiба ж це тiльки проблиски нiмi
духовностей, посивiлих з печалi?
аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто
ми передовiряемо себе
тому, чому наймення ще немае,
але яке вже суть значить свою
на помежiв'i шалу? але ж правда?
Подумалося – спокiй задубiв,
замерз – i, як чавун, анi прогнеться,
(твердиня вiри, мовити б). А ми —
кладем своi немудрi головоньки
i тiшимося. Неба доброта
не поминае нас. Не поминае.
А скажеш – син i вiрю: син! А смерк —
бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне —
i голову до узголiв'я гну,
i гнусь душею, поглядом, губами
туди, де, нiби глечик молока,
синок колишеться в своiй колисцi,
скидаючись ввi снi…
Що од столiть —
то пам'ятi спрагнiлий язичок:
увiчненим пiти. Щоб залишити
себе для проб. Для ролi, за життя
не виконаноi. Задля бажань —
ще не згармонiйованi чуття
помножити на завтра i позавтра,
аби хай не собою, то нащадком
експерименти вивершити лiт
(пiзнання меж, якi нас вiддаляли
од себе).
О наломи гiркоти,
що трудять груди! Ти – недолюдина,
хтось вигадав лиш час – задля покут,
щоб скверну нiмоти зiтерши з уст,
лиш причаститися первоглагола,
котрий не може вгамувати спраги
поздовжньоi, як прямовисний лет,
котрий вже не жалить, а тiльки вабить,
а тiльки врочить – втраченим початком,
сподiваним кiнцем.
Ти варiант.
Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв
тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання,
i, доростаючи, лиш серцем покривив.
І чим ти став? І чим ти можеш стати?
…хiба ти не один? не сам один?
не сам як перст? як вишне нарiкання?
протистояння – завжди заважке.
В нiм спарено зненависть i кохання.
О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр,
заломлений, мов горло, у вiки.
Але – ти не жахайся.
Спи спокiйно.
Синок крiзь сон скидаеться.
1 спи спокiйно.
Чистота твого чола
така потрiбна в пiв на третю ранку.


* * *



Вiнцасовi К.


Холоднозорий присмерк приуральський
зростав. Мороз ладнав органнi труби,
i сосни справжнiми i знаними здавались,
як провiнцiйний театральний зал,
де стiльки лживих рухiв диригента,
де стiльки нот i профiлiв фальшивих,
але нiщо не може заглушити
холоднозору i сувору вись
Йогана Себастьяна. Нiч росла,
i я на нiй зростав. Гули вiтри,
трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали
покляклi вiти у ялин. Частина
безсонно клiпала одним червоним оком
електролампи. Сновигав днювальний,
ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.
Трiщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.
І до убогоi аптечки – Вiнцас,
наш батальйонний фельдшер, до реестру
дописаний – помiж бинтiв i спирту,
пiрамiдону, йоду, формiдрону,
мовчазний i врочистий, наче бинт.
Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,
зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,
як скалкiв власноi сухоi туги,
й рефлектори на стiну наставляв,
де оживав на полотнi фламандський
пейзаж.
Солдатська збiднена палiтра
темнiшала в литовськiй ностальгii,
i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —
Чурльонiс поцiляв голками сосон,
йдучи гравюрним лiсом.
– Говори,—
мене просив вiн, – говори! І мова
про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле
i Саломею тихо жебонiла,
струмка тоненько жебонiла шпара,
похмурий розважаючи пейзаж.
А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,
у герметичну схований каптьорку,
незграбно простягав колючi руки,
де пiвметрова Вiлiя пливла.
– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…
Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,
зростаючи пiд зорi. Шамотiв
колючий лiс Чурльонiса за вiкнами
та узбережна «Летува» шумiла.
– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,
грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,
i знову йшов, мовчазний, ув атаку
на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.
– Тайга уральська – до Литви моеi
болюче схожа. Оренбург. Шевченко.
І стiльки тут у мене землякiв —
аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.
Заснеш – i волохатi, як клубки,
намотанi вiками, глухо бродять
плоскiннi сни. І в горлi волохатiе.
Розповiдай. Розповiдай. Кажи ж!



1961—64 рр.



БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,
нiби стернями колоски.
Колять сльози. Колючi сльози.
Остюками – в очах.
Нiч протовпиться, як п'яниця,
по кiмнатi, по стiнах шастае.
І мовчить, i мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.
За вiкном гуркотять лiтаки,
нiби вiдьми – на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Киевом – гуркотять.
Емiгрантом. Їй-богу. Лiжко.
І на ковдрi – од вiкон – грати.
І подушка моя скуйовджена,
i скуйовджена голова.
Що ви ловите, телевiзорнi
Збожеволiлi антени – погорiльцi?
Що ви ловите – запалим ротом —
комини почорнiлi?
Вам повiтря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу нiч уже, другу – не спиться.
Жовкнуть у вiкнi лiхтарi.



XI. 1964



ЛІСОВА ІДИЛІЯ

Шишки горять, як кремовi цукерки,
i пересохлий травень залюбки
тополь патрошить повстянi чемерки,
одягненi, здавалось, на вiки.
Промiння пахне глицею сосновою
i нeзабудi свiтанковий рiй
легенько пiнять журкiтною мовою
метелики, комашки, комарi.
Лопух зморився i розлiг з досади,
згорнувши руки, збувшися бажань,
крильми лелека ляснув – й навзаводи
понiсся лiтеплений гомiн жаб.
У лiсi мулько, колеться у лiсi
ялицею, i листям, i крилом,
задуже синiм i задуже вирiзьбленим,
ще й ластiв'iним зойком вороновим.
Та ящiрки, мов конi, шиi витягли
iз шпар – у простiр. З темiнi – в весну
i топчуть непiдбитими копитами
малу i недолугу сарану.
Великий лiс, заловлений ув очi
малоi комашини, безмiр п'е,
вiн цiлий свiт зворожуе i врочить,
охриплою зозулею куе
задовгий вiк – не день, не два, не три днi,
а до вдоволення, а досхочу…
Як заряхтить повiтря фосфоричне —
комахи тут у грунтi й заночують,
i буде нiч вигойдувати землю,
здаватиметься – дихае земля
кузками, свiтлячками, снами й зеленню…
Не спатимуть лиш сосни на полянi, вижалюючись.



VII. 1965



* * *

Ослiпле листя вiдчувало яр
i палене збiгало до потоку,
брело стежками, навпрошки i покотом
донизу, в воду – загасить пожар.
У лiсi рiвний голубий вогонь
гудiв i струнчив жертвеннi дерева.
Зiбравши лiтнiх райдуг оберемок,
просторив вiтер бiлу хоругов.
Осамотiлi липи в вiтрi хрипли,
сухе промiння пахло сiрником,
i плакала за втраченим вiнком
юначка, заробивши на горiхи.
І верби в шумi втопленi. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останнiй лист. Зажолобiе з гусiнню —
i жди-пожди прийдешнiх медоносiв.
Так по стернi збирають пiзнiй даток,
так вибiлене полотно – в сувiй,
так юна породiлля стане матiр'ю
в своему щастi i в ганьбi своiй.
Схилились осокори до води,
на шум единий в лiсi. Яр вируе,
а осiнь день, як повечiр'я, чуе.
Кружляе лист в передчуттi бiди.



XI. 1962



* * *

Жовтий мiсяць, а ще вище – крик твiй,
а ще вище – той,
хто крiзь зорi всi твоi молитви
пересiяв, мов на решето,
вiн, нiмуючи, вiдкрився в твердi,
нiжнiстю спотворив i закляв,
i тобi, потворi, спересердя
добру мову й розум одiбрав.
А пiдвiвши добрi двi долонi,
а зiтерши подуми з лиця,
вiн промовив: радiснi комонi
випущенi з стаень правiтця,
радiсну стежу вам прокопитять
i заграе обрадiлий степ…
А свiтання золоте обiддя
котиться, округле i пусте.



IX. 1967



* * *

Увечерi везли вiолончель,
немов джмеля, дрiмотного й нiмого,
як заплiталась порохом дорога,
лягаючи трубою на плече.
Як бубон, бився волохатий жаль,
на поворотах автострада тихла
i ластiвок ласкаве чорне пiкколо
лiпилось як гнiздо до етажа
безлистих посвистiв осiннiх крон
(плането душ! Ти вигорiлий кратер!)
Рвав вiтер на шматки далекий трактор
i понiч рвав, мов стiнки хорих бронх.
Шумiли шини, шастали колеса
i пересохлий сипався пiсок
у кузов. Угорi лiтак прокреслювався,
мов у вiдьомське зловлений ласо —
робив вiраж управо – аж до мiсяця
i крихкотiли зорi на льоду
нiчного безгомiння. Раптом виткався
ставок пiд фарами. Болотний дух
убгався в плеса, кумканням застеленi.
Шофер, почувши жаб'ячий оркестр,
на гальма тиснув: од шляху за метр
ставок доходив форм вiолончельних.
А в кузовi ii нiмий округ
гамуе хрипи хорого музики.
Пливуть над ставом перехлипи тихi
i дикi перехлюпи темних рук.



X. 1963



ІЗ ЦИКЛУ «ЗАБУТТЯМ»


I

На роботi дружина.
У яслах – син.
Тиша.
Розкошуй.
Поки години пiк —
сиди. Втiшайся.
Постав розкладачку пiд соснами,
ляж горiлиць
i задивляйся в небо.
Як ти довго випростуешся з землi,
бiлий свiте!
Десятлiтне терпiння —
вмирання. Сон —
визволення.
Визволення —
для сну.
Порожнеча щастя.
Дякую, Господи!


II

О, тим i дорога менi —
перегортаю сторiнки книжок
iду в крамницю,
слухаю Бортнянського
про тебе дума.
Все.
Ось рiчище:
Заглиблюйся. Помалу
випростуй плечi.
Межи берегами —
задосить свiту.
Але перспектива —
уже затвердла.
Сонце йде за лiс.
Вiддати iншому свою любов —
то справжнiй егоiзм.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-stus/zimovi-dereva/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.