Книга - Том 1. Круговерть. Зимові дерева. Веселий цвинтар

Том 1. Круговерть. Зимовi дерева. Веселий цвинтар
Василь Семенович Стус


До цього зiбрання творiв увiйшов практично весь творчий доробок унiкального украiнського письменника. Василь Стус – украiнський поет-шiстдесятник, майстер фiлософськоi, лiричноi а також сатиричноi поезii. Новатор та експериментатор в сучаснiй украiнськiй поезii. Численнi стилiстичнi прийоми верлiбрiв та рим увиразнюють поетику його вiршiв. Вiршi Стуса наповненi фiлософсько-експресивними образами шляху, долi, мотивами самотностi i боротьби, смертi i осмислення призначення людини. У багатьох поезiях також вiдображенi внутрiшнi переживання автора пiсля арешту та рефлексii щодо табiрного iснування. Є у нього i натурфiло-софськi роздуми щодо краси свiту, якi поеднуються з життествердними закликами до духовноi боротьби. За переконання щодо необхiдностi збереження й розвитку украiнськоi культури зазнав репресiй з боку радянськоi влади, його творчiсть була заборонена та частково знищена, а вiн сам був засуджений до тривалого перебування в мiсцях позбавлення волi, де й загинув. Герой Украiни посмертно





Василь Стус

ТОМ 1

КРУГОВЕРТЬ

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

ВЕСЕЛИЙ ЦВИНТАР





КРУГОВЕРТЬ





I. РОЖЕВЕ ПІВКОЛО



РАДІСТЬ

ГОМОНИ! ГОМОНИ!
Із струмком, iз промiнням ранковим,
В вiтровiм шелестiннi, у хмар миготiннi яснiм,
З тихим плюскотом хвиль, iз прибоем ланiв колосковим —
Гомони! Гомони! Так, як вiтер, як промiнь, як грiм.
Гомони! Гомони!
Не вщухай анi митi, нi хвилi.
Бийся крильцями в небi, поглядом голубiй.
Хай над нами в нестямi вiтрила пливуть зволожнiлi,
Хай над нами в нестямi гойдаеться дзвiн голубий.
Гомони! Гомони!
Із струмком, iз промiнням ранковим,
У сталевiм безхмар'i, де жайворон сипле срiблом,
У трункiм надвечiр'i, в настоянiй днинi, пiдкованiй,
Дзвоном крапель рясних, що дощем гомонять над селом.
Гомони! Гомони!
Там, де бджiл золоте колихання,
Зупинись i замрiйся. Та кроки своi не спини.
Добра радiсть буття! Добра щедрiсть людського кохання.
Добрi пристрастi. Тож – Гомони! Гомони! Гомони!


РАННІЙ БЕРЕЗЕНЬ

День напина тугi вiтрила обважнiлi,
Шикуе дерева, немов останнiй бiй
Спiшить зустрiти на передовiй,
Коли бiйцi вже стомленi й спiтнiлi.
Останнiй день зими! Вiн ще в грайливiй силi
Скубне за бороди ряди зчорнiлих стрiх,
Ще ллеться долами iскристий добрий смiх,
Та березневий снiг уже тривожно-бiлий.
Не кличу. Не зову. Весна-бо знае пору.
Та бачиться – стежками снiг прокляк,
Й тополi вибiгають аж на гору
Побачити, чи не замаяв шлях.


* * *

Тане гомiн, мов туман ранковий.
Гасне захiд. Вкруг – анiтелень.
Над ланами висне спокiй —
Голубливо-фiалковий —
i бадьорий супить брови день.
Пiнна хмарка проплива – старою згадкою.
Казкою, що дiйснiстю жива.
Ми з товаришем накрились
Однiею плащ-палаткою.
Надобранiч. Для солдата
Рано сонце устава.
Нахилившись над незвiданою тишею
Серця юного, забудь тривожний струм
Неспокою. Вже розмови рiдшають,
Сплять однополчани. Мовкне друг.
Поки ранок нам на сурмi виграють,
Поки день днювальнi прокричать.
Навiть в мрiях для солдата мiра е.
Час. Ховайтесь, зорi. Треба спать.


ДОБРОГО РАНКУ

Замрiяно пливе ранкова каламуть.
Спокiйнi дерева у мареннi глибокiм
Горять, немов свiчки. І часу вiчнi кроки
Нiкому не дано пiзнати i збагнуть.
Долина тихо спить. Та неба сиза ртуть
Уже розгойдана. Пiд парусом високим
Поранок виплива – довiчного уроки
Дано пiзнати i дано забуть.
Тож стелься знов, дорого невiдома!
Хай будуть радощi, i зради, бiль i втома —
Усе, як од вiкiв. І втiха голуба…
Хай усмiхаються нам обрii незнанi,
Хай люблять, зраджують, i люблять знов коханi.
Хай буде бiй, хай буде боротьба.


* * *

На розквiтлому лузi
Стежка смiеться.
Танцюють волошки
Пiд вiтру спокiйний прибiй.
Спинися на хвилю
Отут, де красуеться поле,
Де мрiе кульбаба,
Спинись.
На розквiтлому лузi.


МОТИВИ ТРАВНЯ

Добрий, о добрий дощ
Над мiстом грозою зринув…
Нехай хоч на хвилю спочине
Гамiр вулиць i площ.
Вiкна вiдкрито, груди…
Дощику, припусти!
І дихають небом люди,
Що падае з висоти.
Бiжать, бiжать перехожi,
За ними – босонiж – дощ!
Наздожене! Спороще —
Хоч-не-хоч.
Травню! Вируй, розiтни
Хмари на шмаття
В хвилю зачаття
Голубоi весни!


* * *

О, слова не зрони! Немов закляття, слово,
Коли бентежний струм нам пульс перетина!
В гучнiм акордi рветься i струна —
Вона не забринить, не обiзветься знову.
Не помарнуй хвилинами густими,
Хай скороплинними. Даруй нам добру мить,
Коли бджола над нами гомонить,
Б'ючись в повiтрi крильцями ясними!


* * *

Ти прийшла ясновида.
Ти вся – i любов, i жага…
Я дивлюсь в твоi очi
І повнюсь любов'ю.
Але в коси
Конвалiю ти заплела.
Будь же чистою,
Квiтко цнотлива!


* * *

Вхопився обома руками
За хвилю: винеси мене!
Вже безпорадному, важка менi
Душа, бо, зiгнута, не гнеться
Вже далi спина, бо тепер
Менi одна лиш смерть – за друга
Бо вже нi друга, анi крука,
Бо анi ворога тепер.
Тягни мене, бо упаду,
Замало альпiнiст, замало
Назнав бiду: хист замало
Мене провадить по слiду.
Вхопився обома руками
За хвилю: хвиленько, неси
Мене поволеньки, неси
На гострий прибережний камiнь.


МАНДРИ

Скресае далина…
Пливуть i думи й хмари…
Пий голубе вино!
Земля сп'янiла – пiд крилом
Гойднулась хвильно,
Пливе, втiкае i зорить
І назирцi тримае
Тебе, мов сина…
Земле! Краю мiй!
У сизуватiй млi,
Там, де розтав вишиваний рукав,
Лишилось серце…


* * *

Квiтне вечора трояндне пригасання,
І в яру струмка гортанний звук…
Стiльки правди в горлi, стiльки мук
Не переповiдати до рання.
Вечiр, мов слiпий, кiстлявi руки
Простяга услiд менi. Я йду,
І чатують тiнi по слiду,
Мовчки стережуть мене, мок круки.
Вже припавши до землi, причах,
Притомившись, вечiр. От i маеш:
Сам слiпий, ти в нiч глуху ступаеш.
Хлюпае любов в твоiх очах.


* * *

Радостi збереженi дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба…
Переливами дзвiнкими, мов промiння, ллеться мова,
Добрий обрiй сповивае золота габа.
Зринула, мов ластiвка. Легкою тривогою
Тiльки чорно-воронове креше синь крило…
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зiницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вiтру —
Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!
Лиш почую щебетання – мову любоi нехитру.
І доволi. І недолю я уже заговорив.


ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ



Земле моя,
всеплодющая мати!

    І. Я. Франко

Я до тебе прийду i змовкну.
І нiчого тобi не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагiдно, чи жорстоко.
Земле рiдна! Сором менi —
Що докину до твого золота?
Марно зринули юнi днi,
Нинi ж сушить мене гризота.
Разом з осiнню я догорiв,
Листям осенi опадаю,
І мiж млисто-гiрких вечорiв
Неприкаяний, сам блукаю.
Осiнь крилами в груди б'е.
О, Вкраiно моя осiння!
Чом забракло менi умiння
Звеселити серце твое?
Голубiнь моя, голубiнь!
Розтривого моя i муко!
Чом не можу я дать тобi
Свое серце – у добрi руки?
О, коли б то, коли б я змiг!
Рiдну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як перелiг,
В рiллях радостi неокраiх!
Земле рiдна! Тобi однiй
Я волiв би служить до скону.
До твоiх до прийдешнiх днiв
Дотягнутися б хоч рукою.


* * *

Минулi мрii видяться майбутнiм.
Хай давнi привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри i розум свiй насталь
Своiх порадникiв в дорозi й на розпуттi.
Напiвзабуте напливае в хвилях,
Де пам'ятливiсть щиростi зрiднi…
Вмочи свiй пензель в вистоянi днi,
І сум i радiсть вихлюпни i вилий.
За давниною дiйсне стало сном.
Воно спливае листям за водою,
Ще червiньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вiкном
Тодi вiдкрий вiкно. І вже тодi —
Рушай у день, неначе в свiт незнаний,
Де розгойдались до останнiх граней
Рахманне сонце i рахманна тiнь.


* * *

Життя симфонiя, «Симфонiя весни»
i сатанинський, зойками – Маневич…
Єврей – по горло. І по горло – невiр,
по горло – маячний i мудрий снiг.
Пелюсточками, пальцями, руками,
як жалами спiвучими, – до вiт
березових, хистких, бузково-тканних,
в його лiрично-фосфоричний свiт.
Несила – бачити. Несила – перестать.
Бо де подiтись з зрадними очима?
Ховаються за нашими плечима
пиха i гонор. Стали i мовчать.
Мовчiть i начувайтесь. Бо струну
торкне смичок – i раз, i два, i тричi.
І раптом зойком вистрелить у вiчi,
рятуючись од змиреного сну.
І вже здасться – ледве вхопить яр —
пливе митець, простерши руки-крила…
І темiнь у ногах провалля вирила…
Не упади. Дивися вгору й вiр.
Дивися й вiр. Увiруй в торжество
бузково-синiх звукiв серед тишi.
Нехай хоч розпач до дерзань притишуе,
тож рвися вгору з вiрою удвох.
Докiль ти синi руки не розкрилиш,
з душi не вирвеш моторошний крик
чуття, котрого не назве язик,
чуття, котрого у словах не виллеш.


* * *

Була ти мрiйною… Далеке й призабуте
Зринае в пам'ятi, мов видиво легке,
Неначе марення, мереживо хистке,
Котре не зрозумiти, не збагнути.
Не злинуло чуття! Нехай неперечуте,
Невирiзьблене i негомiнке —
Дай руку мрii! Хороше вiдчути
ii руки стискання нетривке.
Далекий, дивний сон… Неначе сон – трава…
Спинись, потомлений, з непiзнаним бажанням.
Вже степ пожовк. За голубим шептанням
Ти не вловив його затаенi слова…
Та добрий час життя, бо в кожнiй порi року
Ти невiдомiсть пiзнаеш високу!




II. КРУГОВЕРТЬ



ОПТИМІСТИЧНЕ

Коли ти вiрити в добро навик,
то вiруй в землю. Вiруй в смерть i крики
Тривожнi породiль. Нема одвiку
Легкоi вiри i легких утiх.
Замало й слiв, де треба людських рук.
Будинки зводити, мости ладнати,
Чи древнi перелоги поорати.
Учися брати вiру. Як беруть
Снопи на плечi. Як беруть лопати
Садiвники, щоб Землю перерить
І здобрити. Так, як беруть солдати
Гвинтiвки в руки – край свiй боронить.
Бери у працi втому i печаль,
Глибiй у радостi, глибiй в стражданнi,
Звiряйсь на них, немов на пробнiм каменi,
Загартувавши серце, нiби сталь.
В роботi научайся, як народ.
До скону свято вiрити в добро.


* * *

Дерева, вiтром пiдбитi,
Пещенi лiтом i сонцем,
Пiднявши вгору долонi,
Пнуться до неба. Зайшлися
У ритуальному танцi.
Я заздрю вам, тривожнi дерева
Із добрими дитячими очима!
Ви кожен рiк оновлюетесь: Я ж
До цього тiльки прагну.
Людино! Коли дерево сторуко
Голубить небо, вiтер, i весну,
І день, i нiч, i вечори, i ранки —
Не забувай, що двi твоi руки
Не можуть мати спокою нiколи.


* * *

Берези – навтьоки!
Трава напнулась,
Згинаються тополi
В три дуги.
І спересердя
Хмари хтось
Прогупуе,
Та гнiвно ляскають
Бiлястi батоги.
З зазубринами грiм,
Немов рубель,
Пригнiчуе
Поважнi хмари-гарби,
І часто падають
Їздового удари.
Ушпарить – синiй
Пучиться рубець.
Воли притомленi,
Схиливши круто голови,
Щипають на ходу
Шалену зелень.
Та в'юниться,
Немов батiг, iздовий:
– Рушай, гроза,
Пiд райдужну веселку!


В КОЛГОСПІ



(образок)


Вантаженi машини вiдiйшли,
Ми впали на вологе бурячиння
Вiдпочивать. Згасае повечiр'я
Над полем, нiби спорожнiлим лiтом.
Ляга на землю цигарковий дим,
Дiвчата щiльно туляться. Притихли,
Потомленi: студентки молодi,
До працi до колгоспноi не звикли.
І вечорiють. Засинають. Сплять,
У снi коханно розметавши руки…
А вдалинi ледь-ледь вiдчутний гуркiт
Дрiмотнi переплiскуе поля.
І поки котяться вогнi згори,
Густою прохолодою вiддаленi,
Осiнне поле спочива, дозрiвши
Дiвочими грудьми, немов плодами.


* * *

Щоб я не знемiг од щастя.
В руйнiвному ритмi,
Щоб радiсть мене виповнювала —
а не втоляла жагу,
скажи, що прологом ночi
бувае вечiр. І потiм
ще ж день пригаса!..
Додам я:
– Хай буде це наша нiч.


ВЕСНЯНЕ

Усмiхаються глобусовi
Школярi на уроках,
І сонце,
Неначе глобус,
Усмiхаеться школярам,
А за вiкном
Реве повесiння,
Вантажене снiгом i кригою,
Та лiсом трiск iде —
Новi проростають пролiски.


* * *


1

Я чую – враз зiрвусь. Риданням поночi.
І перетягну горло, мов жгутом,
затисненим в кулак промiнням мiсячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
твiй крик самотнiй.
В вiкнi пливе подвоена рiка
мого прощання. Синь стае густою,
аж фiолетовою. І рушають зорi —
черлено-ярi п'янi близнюки.
Помру – дорання. Влiво заплива
моя кiмната. Коситься вiкно.
І так, як мiсяць утiка з-за хмари,
з-пiд брiв моi важкi втiкають очi.
Уже мое загоготiло небо.
У пару пневматичних молоткiв
ударило. Спливають сосон крони,
мов однокрилi ворони – в пiтьму.
І залоскоче серце язичок —
маленькою блакитинкою. Раптом
набухле серце пiдiйде пiд груди,
ти – мiж землею i його биттям
затиснений, i вдаришся, мов птаха,
заломиш груддям рятiвне крило.
Земля моя! Красо моя! Вкраiно!
Вiддаленiв твiй обрiй. Вiдгримiв.
Ти нiби й е. Але тебе немае.
Так нiби кратер залива грозою.
Востанне перехлюпнулась рiка
мого прощання.


2

На дальнiм березi – високi тiнi.
Високi сосни. І високий крик.
І полум'я промовистий язик
трiпоче полотном, палахкотiе
вiд жовтого до ярого i до
блакитно-синього. Стоять старцями
i остигають чорними серцями
високi тiнi. Дивно-невiдомi.
Ось Порив твiй. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це – Зневiра. Це – Завзяття.
А це твое прочорнене Прокляття.
Воно зiп'ялося, щоб гримкотiти – завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
близ домовини – мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож – не втiкай, не варто.
Ще – кiлька слiв напутнiх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
вас буду, предки. Говорiть менi,
чи задаремно розколовся гнiвом,
чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажiть менi. Я слухаю. Я весь
востанне виважусь на спiзнених порадах,
на нових кривдах i на ваших правдах.
Менi – нелегко. Таж i вам – невесело.
ДОДОМУ!
В iлюмiнаторi
вже труби заводськi
i терикони —
головою в хмари.
Аеродром!
Спалахують пожари
далеких домен.
Вже крила вечора
вiдлопотiли.
Замрiли зорi.
День гойднувсь i згас.
А ти гориш,
ти твориш, вiчно поривний,
о залiзнобетонний
мiй Донбас!
Йдем на посадку…
Спраглими грудьми
розкрилений
лiтак на землю падае.
Я скучив за тобою,
рiдний мiй,
моя важка,
моя вагома радосте.


* * *

Ми не першi, i не останнi
Пiд розгойданим небом стали…
Ми добою до бурi поставленi
Лицями славними.
Як могутнi дуби-запорожцi,
Нам кремезними бути хочеться..
Молодий у борнi не поточиться —
Молодий повен моцi!
Лиш високого неба,
Тiльки б льоту високого —
І спочину не треба,
Анi спокою.
Дружньо линути радi ми,
Занедбавши поради,
Промiж звичними правдами
До незвичноi правди.
Юнь вируюча! Молодосте!
Нерозважний Ікаре!
Виростаеш ти гордiстю,
Лiтами караною.
Хай не першi i не останнi —
Та завзяттям серця насталенi…
У мiжзорря! До дальнiх гаваней
Вирушаймо!


СВІТАНОК У ЛІСІ

Щось бризнуло попереду,
Наринуло i вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринiв поранок мiж дерев,
А зараз повiнь зринула
І лiс заворожила.
І солов'i, по горло в нiч
Загорненi, почувши шум
Свiтання, захлинаються,
аж згiркло в горлi.
Бреде в ранковiй синявi
Свiтанний гомiн. Дерева
Стоять, мов конi, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вiтер скоро осiдла,
І довгi поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрiчать
До себе сонце в гостi.


* * *

Захмелiв землею дуб,
Захмелiв коньячним духом,
Почорнiвши од натуги,
Золотавiе од дум.
Запорожець – нелинь-дуб
Край борiв отаборився.
Дiдьком гнаний, вiтер нiсся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвiн,
Облiтае у дзвiночках.
Тiльки мало дня i ночi,
Щоби видзвонився вiн.
Мало рокiв i столiть,
Мало зим i хуги мало,
Аби геть пооблiтало
Листя iз козацьких вiть.
Мало рокiв i столiть,
І зичливостi, i злостi.
Вiн стоiть, простоволосий!
Вiтер дме, а вiн стоiть.
Вiтер дме, а вiн стоiть.
І пiрнувши, наче в вiру,
В небi горнiм, в небi зiрнiм,
Як вогонь палахкотить.
Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускае.
Золота корона сяе.
Тiльки – вершник – без коня.
Синiй коню! Долинай.
Тiльки скоро! Долинай.
Бачиш – поруб? Долинай.
На сю пору.


* * *

Нашорошений пролiсок —
Нiби зайчик уважний
До вiтрiв i до шереху
Розвесiння гiркого!
Нашорошений пролiсок,
Туги синiй вiстуне,
Годi смутку! Землi пора
Молодою квiтчатись!
Нашорошений пролiсок,
Зупиняй подорожнього,
Хай схиляе чоло свое
У доземнiм поклонi.
Нашорошений пролiсок —
Мов дитячий несмiлий крик:
Бути радостi на землi,
Доки пролiски дзвонять.


* * *

Їй-богу, так, напевно, мае бути,
Щоб наступала нiч i день згасав.
І восени прощальна туга рути
Видзвонювала в позолотi трав.
Щоб я мужнiв, мiнився i зростав,
І встиг пiзнать, любити i забути,
І згадувати у годину скрути
Тебе одну. Котру одну кохав.
А ти прийшла, мов тiнь повечорова,
Ледь-ледь торкнувшись стиглого чола…
І вiдiйшла. І скоро вiдiйшла —
В глибiнь. За обрiй. В морок. У дiброву.
І як тепер себе переконати,
Що добре вiрити? Що благо – тiльки ждати?


* * *

Ловить кожне вiкно по сонечку.
Кожнi очi людськi.
Кожна краплина води.
Кожне крило метелика.
А ще – в косах,
в пiснях заплетено.
А високе чоло?
А вологi губи?
А вимитi росами дерева?
А пряжка мiлiцiонера?
А багнет караульного?
А мiднi емблеми на
гембльованiй головi?
Всюди – сонце.


* * *

Тобою я ввесь проранений.
Вигойдуе серце гнiв.
Любив. Та любов не вигоюе,
Бо й зцiлитись не хотiв.
Любив – як губив. Як тратив.
І тратами терпко жив.
Намарне чекав розплати.
Даремно. Не заслужив.
Анi прощення. Нi чемноi
Вiдмови – анiчогiсiнько!
Як пiсок на зубах – щемiв
На серцi вiйсько.
Воюйте ж мене, воiтелi!
Вам треба – я можу завити,
Вам треба – я зможу за вiтром
Лiтерами розгубитись мiж тител.


* * *

В понедiлок зустрiвся з дiвчиною.
У вiвторок – поцiлував.
За першим разом – образилась.
За другим – мовчала.
В середу освiдчувався в коханнi.
Доводив довго-предовго,
коли четвер пропливав,
як козацький байрак – порогами.
В п'ятницю не прийшов на побачення.
У суботу згадав, але
не прийшов i в недiлю.


* * *

Накрапив нам дорогу пiзнiй глiд,
земля осiння пiд ногами стогне,
i сонце огненне
лиша на вiттi червiньковий слiд.
Хай вечiр жовтня жовтий i зелений,
та багрянiе вечорова даль.
Чиюсь печаль
пронесли на крилi у тренах
останнi журавлi…
А ми з тобою палимо багаття,
набравши хмизу. І при цiм вогнi
виводить тушшю силуети нiч
скорботна i розiрвана на шмаття.
І видалося на едину мить,
що нiч горить, i ми горим, i небо,
розпечене, вже рятувати треба,
бо спалахне й одразу догорить.
Що нiч, мов магма проплива розплавлена,
що й ти, схилившись на мое плече,
шукаеш iнших i чужих ночей
i з них у снi, мов риба, виринаеш,
чужа i рiдна. Загаса вогонь.
І я один. І нiч самотня тлiе…
Боронь мене, печаль моя, боронь
того, хто боронитись не умiе.
Похолоднiло. В тебе сон пройшов,
зчорнiла нiч нас разом огортае.
– Я так бажаю…
– Завше ти бажаеш, – вiдповiла, —
i все не знати що.


* * *

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи змiг би
Пожурити колись тебе…
А тепер угорi
Стiльки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнiлий пограбiлi руки простер.
Тiльки ж холодно. Холодно.
Тiльки ж рук йому не зогрiти,
Хоч би вiн дотягнувся
До найдальшоi аж зорi…
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночi. Забувся…
Нахоплюся – i тихну,
А стану —
І горлом вiдчую: не можна
Нiч зволожену
На юначих плечах до свiтання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя i вiтер,
Пахне стежка i лiс…
Хочеш – радiстю буду,
Хочеш – буду твоею мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Анi слiв, анi слiз.
Лиш тепер – я не знаю,
Що зi мною, з тобою – не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Мiсяць дуб розколов
І пильнуе за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увiходиш ти, щемна,
В груди, в очi, у серце,
Як осiннiй терпкий настiй.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.


ЕССЕ НОМО!

Нiяк не можу зросту я дiйти,
І в зростi зупинитися несила..
Я можу все —
Квiтчати повеснi,
Мов молоду,
Воскреслу землю,
Можу
Спинити рiчку,
Видовжить життя
Чи вкоротить його —
На все зугарен!
Я можу неба вимiрять глибiнь,
Як людськi груди вимiряють кулями.
Пiзнать непiзнане,
Щоби потому
Його навiки заховати в землю…
Менi життям даровано безсмертя
І вiчну молодiсть.
Я виростав. З землi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=64074051) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.