Книга - Сторінка з книги

Сторiнка з книги
Наталена Королева


Бiблiотека украiнськоi лiтератури
У виданнi представлено та хронологiчно розмiщено рiзножанровий доробок Наталени Королевоi (1888–1966). Їi науково-популярнi статтi досi не втратили актуальностi та зачiпають питання сьогодення: «Хлiб наш щоденний», «Взуття», «Лiкарки та шептухи». Важлива для Н. Королевоi тема Стародавнього Єгипту розкриваеться у творах «De profundis seсuloruм» та «Мезу, жрець Амонiв». Окремоi уваги вартi автобiографiчнi спогади письменницi про роки життя у Киевi: «На могилу вчителевi» (про знайомство з композитором М. Лисенком), а також про приватну вечiрку в Санкт-Петербурзi, де авторцi вдалося вразити господарiв та гостей виконанням украiнського гiмну («Гимн»).








Наталена Королева

Сторiнка з книги



Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури» заснована у 2019 роцi








Упорядкування i примiтки



Н. І. Лисенко



© Н. І. Лисенко, упорядкування, примiтки, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Хлiб наш щоденний


Коли почорнiють розлогii стернi, по стодолах оксамитовим голосом заговорять цiпи, а в хатах запахне свiжим буханцем з нового врожаю, раз-у-раз кортить менi поговорити про хлiб.

Протягом предовгого часу – цiлих вiкiв та тисячолiть це тривало, поки-то людина нашла добрий спосiб приправляти й пекти хлiб наш щоденний так, яким його знають нинi i в найглухiших кутках Европи. Кажу Европи тому, що, наприклад, i нинiшня Азiя, i на чималих просторах Америки, Австралii та на багатьох океанських островах трапляеться ще багато людей, котрi за все життя не покоштували нi разу того звичайного хлiба, без якого ми не можемо обiйтися й одного дня.

На початку, як пiзнали люде хлiбнi зерна-збiжжа, напевне, iли iх цiлi й непеченi. Принаймнi в дуже стародавнiх могилах, де часами вiдкопують вкупi з иншими позосталостями наших прапрадiдiв хлiбнi зерна, часто не бувае анi жорен, анi будь-яких наших приладiв на вироблення муки (борошна). Але ж мало того: на свiтанку людськоi культури люде навiть не знали, що збiжжевi зерна зручнiше споживати без лушпини. Тiльки згодом почали вони терти зерно мiж камiнням, а лушпину вiддмухували. Цим способом, мабуть, випадково, було зроблено iз збiжжа перший грис, чи шрит, або крупи, котрi зовсiм не нагадували нашоi теперiшньоi мiленько змеленоi муки. Тi крупи люде почали намочувати водою та й iли неварену й непечену замiшку, подiбну на кашу. Можливо, що якась тогочасна «господиня», не дуже ощадна та охайна, замiшала такоi кашi бiльш, як було треба на раз, й покинула замiшку на сонцi. Вiд сонячного тепла каша висхла й легко вiдпала вiд стiнок посуду, але не попсувалася. Це наштовхнуло на думку, що з хлiбного зерна можна мати й заздалегiдь наготовлену iжу про запас.

Але все це могло бути дуже-дуже давно. Бо вже в могилах так званоi кам’яноi доби було знайдено жорна, щоправда – дуже грубоi, нехитроi працi. Власне кажучи, були це лише гладенькi камiння, мiж яких роздушували зерно. Хлiб, спечений з такоi «муки», змеленоi на таких жорнах, був на вигляд як корж. Печено його також на розпалених камiннях: з них попереду згортали жар, а натомiсть клали тiсто. Часами стрiмляли коржа просто в багаття, инодi запiкали в гарячому попелi, як ще й за наших часiв роблять це кочовi цигани. Видима рiч, поки корж був теплий, його можна було легко гризти. А як вiн трохи полежав, то навряд чи сьогочасна людина, розкусивши його, не мусiла б потiм йти до зубного лiкаря справляти своi кволi зуби. А тим часом переважно такий лише хлiб людство мало порiвнюючи до недавнього часу. Дуже правдоподiбно, що iв такi коржi ще славнозвiсний грецький поет Гомер, котрий, як гадають, жив приблизно за 700 рокiв перед Христом. Бо ж в старiй Грецii хлiбопекарство стояло ще на початковому щаблi розвитку, хоч там вже було вiдомо не тiльки прiсний, але й заквашений хлiб. Греки вживали на хлiб пшеницю, ячмiнь i овес. Перси також замiсть хлiба пекли коржi, якi мало чим вiдрiжнялися вiд тих чурекiв, що про них згадуе Т. Шевченко i що iх iдять ще й сьогодня в Персii, на Кавказi та взагалi на Сходi. Чуреки роблять з пшеничноi, яшноi або й кукурудзяноi муки. Муку замiшують з водою чи молоком, трохи присолюють й формують великi коржi, котрi потiм легко налiплюють на розiгрiтi стiнки схiдньоi печи. Таку пiч копають в землi, завглибшки майже на зрiст людини. Стiнки ii гладесенько вимазано глиною. На сподi, в глибинi тiеi ями-печи розпалюють багаття. Тодi пекар чи господиня перехиляеться в пiч майже по пас й швидким рухом налiплюе на стiнки сировi чуреки. Звичайно, таку «операцiю» пекар пророблюе, будучи голий по пас та з головою, обмотаною мокрою хусткою.

Свiжий, теплий чурек мае неначе золочену шкуринку, а на нiй, поки ще тiсто формувалося, гострим зубчастим ножем-колiщатком покреслено в рiжних напрямах. Це на те, щоби в печi корж не здувався пухирями та щоби зручнiше було його ламати. Смашний це хлiб! Траплялось менi живитись ним не тiльки на барвистих, голосних базарах Орiенту, але ж i у Киiвi, за лiпших часiв, де я сама пекла чуреки в навмисне зробленiй в садку кабицi.

Наш хлiб не був би тим, чим вiн е, коли б до тiста ми не додавали грибкiв-дрiжжiв. Першi вигадали замiшувати опару египтяне. Вiд них заквашений хлiб перейшов до жидiв, що в своiй Бiблii часто згадують про «закваску», «квашений хлiб», котрий i вiдрiжняють вiд «опрiсникiв» – з тiста неквашеного.

Єгиптяне мали досить розвинене хлiбопекарство й умiли робити хлiб рiжноi форми та рiжних смакiв. Так, на старовинних написах египетських iстнують згадки не тiльки про яшнi коржi для воякiв та робiтникiв на будiвлях пiрамiд, але й про пиво, що його робили з тих же коржiв. Яшнi коржi египтяне натирали часником i запивали пивом. Це була найбiльше поширена iжа простого египетського народу. Крiм яшного, знав Єгипет i пшеничний печений хлiб, умiв робити й оладки в киплячiй олii. Навiть знав i солодкi тiстечка з медом. Дуже улюбленим було й печиво, подiбне до наших пампушок чи «горiшкiв», у тiсто для яких додавали дрiжджiв, молока, олii та яець. Пекли його не в печi, а на печi, зробленiй на взiрець теперiшньоi плити, з нiльського липкого багна. Взагалi ж староегипетський хлiб, хоч мав i рiжноманiтну, але раз-у-раз плесковату форму, й саме через те, що пекли його на поверхнi печi.

В добi Александрiйськiй, пiзнiшiй, коли до Єгипту переселилось багато грекiв, вже вмiли пекти справжнi колачi або й пирiжки з сиром, маком, овочами. До тiста ж додавали й рiжних запашних присмак, переважно – ароматних олiйкiв.

Часто згадуеться про хлiб i в св. Євангелii. Вже сама молитва Господня «Отче наш» свiдчить про те, що за часiв Христа хлiб був щоденною людською поживою, бо ж хлiбопекарство, як ремесло, мае свiй початок рокiв за 200 перед народженням Христа.

Видима рiч, досить тяжко дiзнатися, який саме був той хлiб, що його уживав Христос, наприклад, в Бетанii, в хатi Марii i Марти або на весiллi в Канi Галилейськiй. А отже, дуже правдоподiбно, що рецепт й того евангельського хлiба зберiгся ще й по сей день у палестинських господинь. Подам тут такий рецепт з Палестини, що дала менi моя знайома сирiянка Марiям: ? кiльограма (кажучи по-теперiшньому) доброi, трохи присоленоi пшеничноi муки заквашують «пучкою» дрiжджiв чи закваскою, розпушеною в ? лiтепла, до якого розбовтано одно яечко та ложку оливовоi олii. Замiшують, дають пiдiйти, а як пiдiйшло, досипають ще ? кiльограма муки та доливають ще ложку олii. Вимiсивши в досить туге тiсто та поклавши на добре помащену оливою сковородку чи лист (шматок бляхи) й давши ще раз пiдiйти, засувають його, вже нiчим не намащений згори, – в гарячу пiч[1 - Коли я печу такий хлiб, то додаю ще трошки цукру, чого напевно не робила Марта, бо тодi ще не було цукру, додаток якого сприяе швидчому й досконалiшому пiднесенню тiста.]. Такий хлiб роблять в Палестинi на урочистi випадки. Отже, можна припустити, що саме таким пригостювала Христа i пильна евангельська господиня – Марта…

В Римськiй Імперii вже iстнувало багато промислових пекарень. За Цезаря Августа в самому Римi налiчувано iх бiльш 300. А пекарi вже з’еднувались у свое окреме (професiйне) товариство, нiби, мовляв, творили пекарський цех. Римський хлiб пекли з пшеничноi муки, а мав вiн форму переважно круглу, як наш буханець, при чому на горiшнiй частинi його було подiлено нарiзами, щоб легше ломати на окремi шматки.

Багато вiдомостей про старо-римський хлiб дали розкопини Помпеi, невеликого римського мiста, залитого лявою з Везувiя 63 р. й остаточно знищеного тим же вулканом 79 р. по Рiздвi Христовiм[2 - Див. статтю проф[есора] О. Терлецького в ж[урналi] «Життя i Знання», ч. 4 (16) з 1929 р. (Прим. редакцii).]. Отож, знаемо, що в Помпеi було дуже поширене промислове пекарство. По всiх кварталах (названих по розкопинах – «iнзулями» – тобто острiвцями, бо такий квартал обмежено зо всiх бокiв вулицями, як острiв водою) iстнувала принаймнi одна, а то й кiлька хлiбопекарень. В дворищi такоi пекарнi були кам’янi, досконалiшi за египетськi жорна. Вони мали форму видовбаного гостро чiпка чи конуса, що входив у другий (спiднiй) конус, мов у кам’яну ступу припасований товкач. Мука висипалася вiчком в сподi ступи. Верхнiй камiнь приводили в рух дерев’яною поперечиною. В самiй пекарнi помпейського пекаря була кам’яна дiжа, подiбна на ночви, та кам’яний стiл для мiшання й формування тiста. Печi були цеглянi й подiбнi до теперiшнiх. Бiля печi стояв посуд на воду, i, коли пiч була занадто розпалена, пекар бризкав водою на стiнки печi зсередини, чим зменчував у нiй теплину та додавав вохкости, котра надавала своерiдного смаку хлiбовi. Так роблять i нашi бублейницi на Украiнi при випiканню бубликiв. Так само ж, як нашi бублейницi чи сiльськi господинi, й помпейськi пекарi засували хлiби в пiч деревляними лопатами. Челюсти печi, коли хлiб пiкся, затулювали заслiнкою. При розкопинах по деяких пекарнях знайдено й готовi хлiби, що були в печах саме в момент катастрофи. Видима рiч, – тепер вони трохи затвердi й занадто перепеченi. Однак форму iхню збережено: вони круглi, подiбнi до наших книшiв, бо подiленi надрiзами, що й йдуть з осередку до краiв. Деякi мають на собi печатку з найменням пекаря.

При римських пекарнях звичайно бував один чи й два покоi, де продавали хлiб. В тих крамницях хлiби складувано на полицi. В однiй помпейськiй пекарнi розкопано двi печi, кiлька млинiв та шiсть крамниць. Ще инша була чудово прикрашена мармуром й уявляла собою вже справжню цукорню, де продавали тiстечка та инше печиво.

Видко, що хлiбопекарнi за тих часiв були добрими пiдприемствами, а пекарi часто бували багатими та впливовими в громадi людьми. Одного, наприклад, Пакiуса Прокула в Помпеi було обрано «едила», тобто на представника мiськоi влади. При чому обрання вiдбулося одноголосно, а в Помпеi сперечалися при виборах не менш, як це бувае i у нас тепер…

В решту Европи знайомiсть з хлiбом було принесено з Риму. Найранiш пiзнали його галлiйцi (праотцi нинiшнiх французiв). В Нiмеччинi уживання хлiба поширилося аж в середньовiчну добу. Та говорити докладнiше про iсторiю хлiба в Европi – було б надто довгою справою. Вже хоча б самий скандинавський хлiб вартий того, щоб про нього написати окрему статтю, бо його можна зберiгати спечений протягом кiлькох рокiв, що мае велику вагу для сторiн, де – як тепер на нашiй Украiнi – часами приходить страшний голод.

У нас, на Украiнi, знали справжнiй квашений хлiб з давнiх-давен. І, коли Европа спочатку уживала на хлiб переважно пшеницi, то на Украiнi в дуже глибокiй старовинi знали вже й жито.

У першого нашого лiтописця Нестора (в життепису нашого Святого Теодосiя Печерського) згадуеться про житнiй хлiб як про неодмiнну щоденну iжу тогочасних печерських ченцiв. Можна гадати, що плекання жита саме з Украiни поширилося i на сусiдню Московщину, а також перейшло й на Бесарабщину, де перше жито почали сiяти лише 1814-го року. Тим-то й назва «житницi» по праву належиться Украiнi i – власне – за те, що наша багата земля е й доси «житницею», – так важко нам виборсатись, бо ж дуже смакуе чужинцям украiнський «хлебушко»…

А на Украiнi, справдi, вмiють готувати дуже смашне печиво, якого не знають майже нiде в иншому свiтi. Так, наприклад, тiльки Велика Украiна знае надзвичайно смашнi й виживнi олiйнi бублики, чудовi слящони, що iх у виглядi виноградних грон майстерно робили по ярмарках нашi слящонницi. Напричуд смашнi, призабутi нинi нашими господинями так званi «старосвiтськi пизи», що смаком нагадують також старосвiтськi неапольськi «pizza». Але й бублики, й пизи, й книшi чи святочнi нашi хлiби (паски, папушники або вергуни-хрусти та иншi) вимагають у господинi багато часу. Нинi ж життя бiжить так прудко, а жiнка помалу виходить з пекарки й на ширшу громадську дорогу, то нема коли вiддавати iй стiльки часу для печи, як це бувало ранiш. Тому й випiкання звичайного хлiба, а особливо житнього та паляниць для окремих господинь стае просто неможливим. Отже, доводиться вишукувати все нових способiв готувати печиво якнайшвидше.

Тож може буде тут до речi згадати про малознанi у нас рецепти дуже смашного печива, що на виготовлення його потрiбно що-найбiльше якихсь 20–30 хвилин. Це рецепти бразилiйськi, де цiлий рiк бувае велика спека, а при плитi чи печi – чисте пекло для господинi.

Для прикладу подаю один з таких бразилiйських рецептiв, не раз i не два перевiрений мною. Вiзьмiть 2 шклянки муки (230 грамiв), 3 чайних ложечки (12 грамiв) порошку до печива, що тепер скрiзь продають по крамницях та аптичних складах, 1 звичайну ложку (145) гр. ванiльового цукру, ? чайноi ложечки (2 гр.) соли, 1 шклянку (? лiтра) молока, два яйця, 1 звич. ложку оливовоi олii. Сухi частини добре перемiшайте в мисцi. Яйця добре пiдбити окремо. Тодi до збитих яець додайте молоко й олiю (або розтопленого масла таку ж саму кiлькiсть). Все добре перемiшайте й помалу приливайте до змiшаних сухих часток, розмiшуючи, щоб утворити тiсто. Муки бiльш не додавати. Вимастiть який-будь посуд (форму, сковородку чи ринку) й висипте сухарчиками. Налийте тiста так, щоб було лиш пiв посудини й вiдразу поставте в дуже гарячу руру (духовку). За 20 хвилин маете дуже смашне печиво.




Взуття


Звичай носити взуття повстав дуже й дуже давно. За 15 столiть перед народженням Христа шиття обуви було всiм знаною рiччю, як це видко з старо-египетського образка, що малюе спосiб виготовлення сандалiв.

В тому ж таки Старому Єгиптi, не зважаючи на його сухе та вельми тепле пiдсоння, iснувала вже й тодi рiжноманiтна й дуже вицяцькована обув. Переважно, одначе, був це один тип, так званi сандалii (чи – сандалi), що складалися здебiльшого з самоi пiдошви, майже не мали задкiв i тiльки зрiдка-дiрчастi передки. Прикрiплялися сандалi до ноги (без панчiх чи онуч) легенькими ремiнчиками. Цi ремiнчики, а часом – то й уся пiдошва, яку робили з рiжного матерiялу, були позлоченi, вигаптованi, рiжноi барви. Траплялися й такi сандалi, що iх не прив’язували до ноги, а взували, як нинiшню пантофлю. Такi знайдено, наприклад, у славнозвiснiй гробницi фараона Тут-Анх-Амона. Тримала iх лише одна перепаска, що проходила помiж великим та другим пальцем ноги й обхоплювала ногу довкола над щиколотком.

Єгипетськi жерцi найвищих посвячень, яким не вiльно було споживати нiчого, «що мае життя», анi одягатися в шкiри звiрят, носили сандалi, переважно плетенi з волокон пальми чи папiрусу, тобто мали таку ж мотузяну пiдошву, яку й тепер роблять для хатнiх черевикiв.

Вiд египтян навчилися шити й уживати сандалii жиди, як про це згадуеться в II-й книзi Мойсеевiй. З Євангелiя ж знаемо, що сандалii носив також Ісус Христос. Були то сандалi, очевидно, ремiннi й ремiнцями до ноги примоцованi, бо св. Іван Хреститель не визнавав себе «вартним розв’язати ремiнь взуття» Христового.

Пiзнiшi греки так само носили переважно сандалi, хоча – селянство та робiтники – здебiльшого ходили босонiж. Навпаки, – люди заможнi та велике панство мали розкiшну обув, подiбну й до теперiшнiх черевикiв. Вiдомо, наприклад, що деякi гетери вживали своiх елегантних вицяцькованих сандалiй як реклями: на пiдошвах мали вирiзанi слова: «Ходи за мною!» Видима рiч, такi сандалi мусiли бути раз-у-раз новi, щоб могли «друкувати» чiткий заклик на тодiшнiх мiських хiдниках, висипаних пiсочком. Тож i не диво, що тодiшнi гетери нарiкали (в комедiях тогочасних авторiв), на те, що iм доводиться «руйнуватися на саме взуття». Вiйськова та мисливська обув уже мала часом й халявки, одначе пальцiв нiг не прикривала.

В Римi шевцi дiйшли вже до справжнього мистецтва, бо попит на обув усе зростав, а вимоги до неi ставилися щораз вищi. У римлян, як вiдомо, на всi прояви суспiльного життя були виробленi певнi й непорушнi приписи. Отож, було так само «регляментоване» й уживання взуття. Сенатори носили на сандалях оздiбну застiбку у виглядi срiбного пiвмiсяця й нiхто iнший не смiв мати подiбноi на своему взуттi, аж поки не ставав сенатором.

Славнi переможцi, претори, консули (високi урядовцi) мали право носити взуття пурпуровоi барви. Жрицi-вестальки, рiжнi жерцi та «камiли» храмiв, тобто юнаки, що потiм мали стати жерцями, так мовити по-сучасному – «поганськi семiнаристи», мусiли носити лише бiлу обув. Вояки, знову, мали свое взуття, яке мало назву «калiги» (calligae). Воно вже нагадувало сьогочасний високий чобiт, лише з тiею рiжницею, що калiги ще не мали передiв, так, що взута в них нога мала босi пальцi. Вiдомий людоненависник Калiгула дiстав свое прiзвище саме через те, що з дитинства не скидав калiгiв, аби бути подiбним до воякiв i сподобатися вiйськовим.

Римськi та грецькi актори виходили на кон у так званих «котурнах». Це були своерiднi сандалi з дуже грубою пiдошвою й через це актор, взутий в котурни, ставав помiтно вищим. А це мало значiння на стародавнiх сценах, бо давнi люди вважали, що «герой» мусiв не тiльки духовно, але й фiзично бути «великим», мусiв «перерости», як кажуть, усiх з свого оточення. Тому ще й до наших днiв зберiгся вираз – «одягати», або «взувати котурни». Так говорять про людину, що якомога намагаеться видаватися бiльшою, лiпшою, визначнiшою та показнiшою, нiж вона е в дiйсностi, тобто людину, що сама дiстае до власноi голови, – тiльки вилiзши на стiлець.

Видимо, шевство в Старому Римi не було працею платною. Історiя зберегла нам наймення двох шевцiв – Вiтелiя та Ватинiя (Вiтелiй був чоботаревим сином, а Ватинiй – внуком), котрi були близькими товаришами всевладного цiсаря Нерона, раз-у-раз бенкетували на Неронових учтах, а також запрошували на пiятику й до своiх хат грiзного можновладця.

Давнi слов’яне та народи германськi мали взуття деревляне, шкiряне, ликове з повстi тощо. В добi вiзантiйськiй панське взуття було дуже дороге й химерне: вишиване, гаптоване золотом i дорогоцiнним камiнням оздоблене. Зелену ж обув мав право взувати тiльки сам вiзантiйський iмператор.

Взуття Середньоi Европи мало змiнялося аж вiд часiв хрестових походiв. Правда, не були вже то сандалii, якi не надавалися до холодного пiдсоння, а переважно черевики рiжних взiрцiв. Але з хрестових походiв зi Сходу попривозили европейськi лицарi схiднi взiрцi обуви. Переважно це були сап’янцi, бiльше-менше гаптованi, кутi (переважно на закаблуках) золотими й срiбними цвяшками i так чи iнак вицяцькованi. (Таке барвне сап’янове взуття, навiть i цвяшковане та на краснi, дзвiнкi пiдковки коване, було улюблене й на Украiнi не лише за козацьких та гетьманських часiв, але траплялося ще й перед революцiею, переважно в далеких вiд залiзниць селах Полтавщини).

Европейським лицарям особливо сподобалися схiднi сап’яновi черевики з довжелезними гострими передами («дзьобами»), дуже загнутими догори, та високi чоботи з м’якими халявами, що iх Персiя та Мiдiя вживали ще за Камбiзових та Кiрових часiв (з IV в. перед Христом). Цi ж лицарi привезли своiм «дамам» схiднi легенькi черевички на високих закаблуках без задкiв. Такi черевички, званi з iталiйська «цокколi», особливо припали до вподоби венецiянкам. Ще й нинi по тихих венецiянських вулицях, де не торготять вози та не гучать жаднi авта та мотори, чути своерiдне цокотiння цих кокетних, немов би завжди жартовливих i радiсно-задеркуватих, черевичкiв.

Пiзнiше вивезенi зi Сходу загнутi переди черевикiв набули в Европi потворних форм: iх «носик» усе виростав та виростав, аж став на пiвметра або майже на метр довгий. Видима рiч, що така «краса» перешкоджала при ходi. Тому цi переди почали прикрiплювати срiбними або золотими ланцюжками аж до колiн. Це не було так погано, одначе викликало в декого з сучасникiв таке «моральне згiршення», що часто й з церковних проповiдниць лунали обуренi слова духовенства проти цiеi «дiявольськоi моди». Бо такий уже в свiтi неминучий порядок: мода, повiльно розвиваючись, доходить до потворних форм, якi викликають обурення побожних, що вважають ii за дiявольську спокусу…

Так було i з жiночими «цокколями»: вони виродилися у пантофлi з потворно високими пiдп’ятками, котрi примiщувало аж на серединi пiдошви, щоб нiжка модницi видавалася особливо маленькою. На таких черевиках-дибках, що калiчили ногу, жiнка не могла й ходити. При виходi на прогульку чи взагалi на вулицю, пишна венецiянська дама мусила спiратися на свою «дуеню», або служницю, щоб не впасти. Але ж… терпiла, як терпiли тисячi лiт всiм вiдоме мучительське взуття китайськi жiнки нищих кругiв. Бо недурно французи, що вигадують найбiльше жiночих мод, вигадали й приказку: «Щоб бути гарною, треба терпiти»…

Еспанцям, що завжди кохалися в штивних, твердих лiнiях одягу, котрий додае гордовитого вигляду людинi, – особливо подобалися черевики вузького, видовженого взiрця, а чоловiкам – чоботи з такими широченними халявами («розтрубами»), що буквально заважали в ходi. Ця мода, особливо, коли вона вже дiйшла до крайнiх меж, найдужче перешкоджала людям вiйськовим. Тому то нiмецьким воякам-ляндскнехтам спало на думку поробити в тогочасних чоботах такi прорiзи – «вiкна», якi були в них i на рiжних мiсцях одягу (на лiктях, колiнах i т. д.). В цi «вiкна» випускалися буфи з тканини рiжноi барви, що дуже прикрашало тогочасне мальовниче чоловiче вбрання. Але послiдовно зайшли змiни i в цiй обувi: почали ii робити з самоi тканини, переважно з оксамиту, почали вважати за велику елеганцiю надавати iй якнайбiльших розмiрiв та найкруглiшоi форми. Кiнець-кiнцем стали справедливо називати цей тип обуви «ведмежою лапою», бо вона й справдi була не бiльше зграбна, як вивернутi в середину клишоногi лапи ведмедя. Переказують, нiби той зразок запровадив французький король Карло VIII, бо хотiв з помiччю його зробити непомiтним, що в нього на нозi було шiсть пальцiв, вiд чого його нога мала потворну форму.

В XVII–XVIII вв. у Парижi вигадали моду на барвнi черевички, якi могли носити лише дами «доброго роду», тобто панi шляхотного походження. Були це переважно шовковi та едвабнi черевички на дуже високому, вигнутому закаблуку. Іншi ж жiнки, з широких мас та переважно робiтницi мiськi (бо селянки найбiльше вживали деревляних черевикiв – «сабо») – смiли взувати лише черевики сiрого кольору (з французького – «грi» – gris). Вiд того й пiшла по всьому свiтi знана назва «grisette» – гризетка, що дають ii вбогим мiським дiвчаткам, переважно тим, що мають веселу та легку вдачу.

По французькiй революцii, коли не тiльки в одягу, але й в архитектурi, мистецтвi, письменствi запанувала так звана «клясична» мода, тобто наступив поворот назад, до колишнього-стародавнього, спробували повернути знову до життя й колишнi сандалi. Але, що в Парижi зимнiш, як було в Грецii, то сандалiю перетворили на черевичок, що залишив вiд свого клясичного первовзору лише переплетенi навколо ноги стьожки замiсть ремiнцiв. Одначе тому черевичковi дали старовинну назву «котурнiв», хоч з клясичними котурнами ця модерна обув не мала нiчого спiльного. Та ж, видимо, назва ця сподобалася тогочасним людям, бо й досi вона живе в балетi, де котурнами звуть рожевi шовковi танцювальнi черевички балерин.

А втiм, поволi кожен народ, чи навiть люди якоiсь одноi околицi, витворили собi власний взiр обуви, що вiдповiдав iх замилуванню, способовi життя, працi, потребам та клiматичним умовинам. От так з’явилися iталiйськi «ескорпiно», подiбнi до наших «постолiв» чи «морщакiв», iз шкiри, примоцованi навхрест на нозi переплетеними кольоровими вовняними стьожками. Цiкаво, мiж iншим, що, як i в багатьох iнших смаках, – i пiд цим оглядом мiж iталiйцями та украiнцями е спiльнота: стьожки до «ескорпiно» (вiд цього слова походить наше – «скарпетка», «карпетка») мусять бути червонi або зеленi, як на чорних черевиках наших селян.

Так само виробилася надто дивоглядна обув у японцiв – деревлянi «гета», якi нагадують маленькi стiльчики, прикрiпленi до ноги; своерiднi iндiянськi «мокасини»; огиднi московськi «лаптi»-личаки; ледачi чеськi «бачкори»; зручнi й практичнi кавказькi «чувяки»; теплi нашi «повстянки», в яких не промерзае нога в найдужчий мороз – все це назви й типи нацiональноi обуви, яких е майже стiльки, скiльки народiв. І якби ми хотiли розповiсти лише про те взуття, якого вживав наш народ, то це була б цiла окрема розвiдка, для якоi не стало б мiсця в нашому журналi. А все ж таки кортить ще сказати хоч кiлька слiв про деякi звичаi, зв’язанi з обувою.

У наших людей, як вiдомо, гарнi жiночi черевички вiдограють чималу ролю у вiдносинах закоханих. Коли «кум до куми борзенько йшов», то вiн конче мав «у тiм кулi – черевички кумцi-голубцi» i т. д. Коли коваль Вакула вирiшив за всяку цiну здобути Оксану, вiн не вагався сiсти верхи на чорта й прудкiш, як на аероплянi, чкурнути з Диканьки до Петербургу, щоб здобути своiй коханiй царицi черевички. Не раз i не два нашi лицарi – одчайдушнi запорожцi накладали своiми буйними головами, намагаючись вiдняти краснi черевички у якоiсь з султанських жiнок, щоб подарувати iх своiм коханкам у Приднiпрових хуторах. Бо наше жiноцтво з виiмково гарною, сухою й маленькою нiжкою здавна любило й хизувалося чепурним взуттям…

Велику символiчну ролю вiдограють черевички i в життi молодят на Сходi. Так, наприклад, коли мусульманськi батьки остаточно договоряться мiж собою про шлюб своiх дiтей, то в першу по тому п’ятницю заручена в супроводi старшоi жiнки виходить у садок, де на неi чекае нарiчений з красними черевичками. Вiн подае iх або й сам взувае молодiй, котра тодi на хвильку вiдхиляе заслону з свого таемничого обличчя…

Коли мусульманка не хоче пустити в своi покоi чи «на жiночу половину» дому свого чоловiка, вона не потрiбуе вибрiхуватися, що в неi «страшенно болить голова», а лише становить перед порогом своi чи своеi гостi черевики, – й тодi найстрашнiший «схiдний деспот» не зважиться переступити порога.

Багато можна було б розповiсти й про всякi iншi звичаi, зв’язанi у рiжних народiв з черевиками, хоча б почавши з старих римлян, котрi посилали пару нових сандалiв коханцi, якою переставали цiкавитись. Але ж i це вивело б нас далеко за межi нашоi статтi.

Тому наприкiнцi зазначимо лише, що аж до XIX-го вiку технiка виробу взуття лишалася майже без змiни та сама, яку бачимо на згаданому старо-египетському малюнку з-перед 2500 рокiв перед нами: шило, дратва, триногий шевський стiлець «колодка», чи «копито», й тому подiбне всiм вiдоме причандалля, що й тепер ще з нього досить широко користають шевцi та чоботарi на всiм свiтi.

Але з XIX-го вiку починаеться механiзацiя шевського промислу. Перший крок у цiм напрямi зробив нiмецький швець Гранц, що почав уживати для прибивання пiдошви деревляних гвiздочкiв. З того приводу було вигадано машинку, що виробляла цi гвiздочки-«фльоки». Потiм повстала машина до шиття. Спецiяльнi машини до шиття обуви вигадав i удосконалив мурин Джон-Ернест Марцелiгер. Видима рiч, як це звичайно бувае, той винахiд, дарма, що був великоi технiчноi ваги, не принiс користи своему авторовi, бо чоботарську машину визнано аж по смертi винахiдника-мурина.

Сьогоднi найбiльшою фабрикою механiчноi обуви е фабрика чеського пiдприемця Томаша Батi в Злiнi на Моравi. Це европейське та ще й слов’янське пiдприемство за короткий час (трохи бiльш як за 10 рокiв) перемогло всi неслов’янськi европейськi пiдприемства того роду i тепер дуже змагаеться з пiдприемствами американськими. Загалом у Злiнi виробляють бiльш, як 100 000 пар взуття денно. Працюють там тисячi робiтникiв. Крамницi Батьовоi обуви iснують не тiльки в кожному бiльшому мiстечку Чехословаччини (поверх 200), але скрiзь по свiтi… Коротко кажучи, Т. Батя е першим свiтовим виробником взуття, яким мае повне право величатися молода Чехословацька Республика.




Декоративнi полички


Що бiльш маемо в покоi декоративного мистецького матерiалу, – то затишнiша й милiша буде наша хата. Дуже приемною оздобою кожноi хати, кожного покою – це мальованi полички по стiнах. Але особливо гарно виглядають полички, зробленi таким чином, щоб пiд самою дошкою полички мiстилася довга рама, здебiльшого подiлена на кiлька чи й кiльканадцять окремих рямцiв, куди вправлено чи то малюнки i змiстом, i барвами згармонiзованi в цiлiсть (серiяльно), або добрi, мистецькi свiтлини. Пiд такою поличкою повинен звiшуватись додолу килимочок чи вишиване пано (саморобний гобелен), везерунок якого своiми барвами вiдповiдае як до тих образкiв, так i до загального тону свiтлицi. На поличках можна поставити декоративнi, оздобнi рiчи, переважно вазочки чи мисочки, а також, всумiш з ними, i всякi ужиточнi предмети, котрi повиннi бути на-похватi. Така мiшанина рiчей оздобних з практичними надае устаткуваннi природности. Воно не виглядае, мов збiрка музейних рiчей, виставлена виключно на показ, а навпаки – в ньому вiдчуваеться живе i смаковите iндивiдуальне життя.

Такi полички, як тут описано, можуть бути короткi й довгi – на всю довжину стiни, вiд рогу до рогу. Можуть бути вище й нижче умiщенi. Тодi ж, коли iх прибито високо, близько до стелi, найлiпше становити на них на-руб мальованi тарiлки народнього виробу. Добре пiдобрана серiя тарiлiв всумiш з куманцями, або бiльшими глечиками чи вазами дадуть премилу для ока оздобу кiмнати, а всiй хатинi (особливо – iдальнi або бiльшiй кухнi, де також i iдять) нададуть характеру теплоi гостинности й ласкавоi привiтности.

Дуже симпатичне вражiння робить композицiя з двох вiдповiдних поличок згаданого типу, умiщених в розi кухнi чи iдальнi, в так званому «покуттi». Коли ж iх ще сполучуе докупи образ, то пiд образом конче повиннi бути привiшенi мальованi писанки, число яких з року на рiк зростае. На Полтавщинi нашi люде ще люблять вiшати на покуттi папiрових чи воскових стилiзованих голубкiв, котрi рухаються при подувi повiтря в хатi.

При такiм устаткуваннi «покуття», – до нього дуже вiдповiднi мальованi лавки пiд стiни замiсть стiльцiв, а в розi, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайнi днi на тiм вугольничку стоiть карафка з водою чи там попiльничка, а в днi святочнi – квiти. Щедрий же Вечiр – на сiнi кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарiлка з писанками та крашанками.

Кiлька взiрцiв таких поличок з хати нашоi спiвробiтницi тут подаемо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олiйними фарбами.




Жанна Д’арк


З приводу 500-лiття спалення Орлеанськоi Дiвчини


Stat cultrix vigilans pauperis hortuli,
Annorum tredecim parvula, nit sciens[3 - «Пильно обробляе вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять лiт, та не мае жадного знання (освiти)».],

– спiвають в гимнi на честь Орлеанськоi Дiвчини.

І коли вона, тринадцятьохлiтне селянське дiвча, нiчого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своему садочку чи ганяла вiвцi, – ii рiдний край переходив трагiчнi часи. Францiя палала в огнi, розпадалася в грузи, перетворювалась на руiну. Зрештою: чи була ще тодi Францiя?..

Була розiрвана на шмаття мiж арманяками та бургундцями, а пiвнiчну частину та двi великих пiвденних провiнцii зайняли англiйцi. Зi своiм королем на чолi кидаються вони на останнi твердинi, котрi ще не склали зброi…

Вiдомо, що страшний той англiйський король зi своiм непереможним вiйськом. Та ж, кажуть, що ще страшнiщий його союзник, «свiй» запроданець i перекiнчик, найлютiщий тепер ворог Францii – герцог бургундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирi стратили розвагу й розум, коли скрiзь вируе гризотня на смерть мiж власними партiями та гуртками, коли нема гидоти, нема такоi пiдлоти, на яку б не пристали для взаемного поборювання ватажки?!

І валиться все, обертаеться в руiну. Гине багатий, веселий край. Горить, пiдпалене ворожою рукою, достигле збiжжя на сiльських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руiну й голод у мiста.

Пiд королем Францii Карлом VII-м лишаеться всього кiлька провiнцiй в осередку Краю. Чужi, а ще бiльше своi глузують з короля, що вiн нинi е лиш «Roi de Bourgis»[4 - Мiсто в серединi Францii.].

І саме в цей останнiй, дванадцятий час, коли лицарство, проводирi та мужi бойовi падають на дусi й поратунок стае виключеним, 16-лiтне селянське дiвча, котре ранiш не бачило нiчого, крiм свого рiдного села, котре цiлком щиро признаеться про себе архиепископовi Реймському:

– Я не знаю нi «А», нi «Б», – кидае свою хопту на городi та овець у полi й з’являеться перед вiйськовим капiтаном Бодрикуром:

– Я мушу вратувати Францiю!

– Божевiльна?! – згiрдно поводить раменем капiтан. – Женiть-но оту «спасительку Францii» в ii село, най пасе далi своi вiвцi.

Та вже тепер недовго витримуе Жанна в своему Домремi бiля овець. За рiк ii рiшучiсть доростае свого апогею. Вона не може бiльше зволiкати, бо нещастя рiдного краю вимагае рiшучих i одчайдушних крокiв.

Їi очi звертаються до Гори Архистратига Михаiла, на якiй ще лишилась едина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своiх на користь наiздникiв.

– Нiхто, як вiн: Святий Архистратиг!.. Вiн поможе слабiй i темнiй дiвчинi!..

А тут i батьки, i всi близькi й чужi – всi проти неi. Глузують, лають, загрожують… Та проти всiх стае вона одиноко.

Ось вона вже знову в того вояка Бодрикура, що спочатку й бачити ii не хоче. Та ж, коли Жанна починае говорити кров’ю свого серця, не витримуе грубий вояк. Сталева воля й непохитна вiра хуторянськоi пастушки, ii пляни й обрахунки – все це таке дивовижне, але такоi неймовiрноi сили, що може статися чудо!

І те чудо, яких мало знае iсторiя, сталось.

Було ж воно, власне, не в тiм, що молоде й неосвiчене дiвча перейшло без перешкод краiною, вщерть заповненою ворожим вояцтвом та бандитами. Це нещодавно траплялось не раз iз дiвчатами, нам ближчими.

А було чудом, що й той король, i всi вояки вiддали в ii руки свою й цiлого краю долю. Було чудом, що ii рука, котра нi ранiш не тримала зброi, нi в походах не брала ii, а несла лиш вишиваний прапорець-орифламу, – показувала напрям, куди йти, щоб досягти перемоги. І перемога йшла за нею.

Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере мiсто за мiстом, розгромлюе найстрашнiйше за тих часiв вiйсько англiйське, вибивае найвидатнiщих генералiв, коротко: перемагае все й доходить до повного здiйснення своеi мети:

Вратовуе Францiю.

Що ж, зрештою, е Жанна д’Арк? Феномен, генiй? Свята, чудотворець?.. Не знаемо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаемо тiльки один незаперечний i ясний факт: Жанна зумiла всецiло скупчити свiй дух на однiй думцi, на одному стремлiннi, на одному бажаннi. Ми знаемо також, що iй вистачило волi, щоб, без огляду на перешкоди, зовнiшнi й внутрiшнi, без огляду на волю iнших, зробити те, що вона порiшила. Ми знаемо, що пастушка з Домремi вирiшила й довела правдивiсть евангельського парадоксу:

– «Вiрою можна рухати гори».

І тому, i – власне – тiльки тому, перед ii тремтячим прапорцем падало все i рухались гори…

Та ж i на побiдному шляху Орлеанськоi Дiвчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотiла боротись з пiдлотою «самоотвержених» яничарiв та рабiв, котрi пiшли проти неi особисто, щоб прислужитись своiм панам.

Тому то Жанну беруть в полон «своi ж» – бургундцi, закидають до страшноi «круглоi вежi», де вона, говорючи словами iсторика, «переживае агонiю, борючись вiд всяких найганебнiших насильств». Вона, однак, бачить, що ii особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своiй iдеi, як це iй пропонують, вона собi не дозволить. «Цидула» вертае з «круглоi вежi» непiдписана – на майданi виростае костир для «вiдьми».

Жанну спалили. Попiл ii розвiяли. Ім’я ii зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять ii буде знищена.

Та ж нi! Найбiльшого чуда, що е в людинi – безмежноi людськоi волi – не можна спалити, розвiяти, знищити. Бо воля лишае чин, i той чин буде, зрештою, узнано.

Минуло пiвтисячi лiт, як спалили Орлеанську Дiвчину. Проклята тодi – тепер Свята. Тодi – в хурдизi й на костурi. Нинi – ii найменню – пишнi храми, багатi вiвтарi, гимни й урочистости.

Нащадки народу, що сам палив ii на дровах, сьогодня мае день ii спалення за день нацiонального свята. Бо ж зрозумiли, що iдея жива, що несмертельне не вмiрае, а сила перемоги в духу, «що рве до бою»…

На знайомiй ратушi – орифлама з Архистратигом Михаiлом…

«…за нас
І душi праведних, i сила
Архистратига Михаiла».

Але ж, де наша Жанна, що пiднесе той прапорець?!.




Затишна хатина


В нашiй твердiй добi, коли кожного з нас дорожнеча життя виганяе з хати на заробiтки та на пошуки чогось «на зуб», – втомленiй i роздратованiй людинi бувае радiсно повернути ввечерi до милого й затишного «додому». Прийти на випочинок i заспокоення туди, де кожна рiч формою, краскою, визерунком i положенням вiдповiдае замилуваннi, де все творить, нехай i найпростiшу, але милу гармонiю. По клопiтному гону робочого дня просто лiком на душу е отой приязний, привiтний, незловимо до тебе прихильний усмiх лагiдного житла, наповненого тим, що нiмцi звуть словом «gem?tlich» i для чого в нашiй мовi навiть ще немае сталого i зручного слова.

Дбати про утворення й заховання тiеi хатньоi привiтности фактично належить до обов’язкiв жiнки-господинi, що в той час, коли чоловiк гонить за заробiтком, перебувае вдома. І не тiльки тому, що кожна жiнка, котра почуваеться приятелем свого чоловiка, дбатиме про його спокiй i задоволення, але саме тому, що вона багато часу перебувае вдома, i з мотивiв цiлком самолюбних, повинна стремiти до осягнення можливими iй засобами якнайбiльшоi привiтности сього житла. Як стремить кожне сотворiння заспокоiти свiй голод чи спрагу, так само людина повинна стремiти до заспокоення й своеi потреби в естетичному вiдпочинку, серед обстановки, котра б «тулилася» приязно до нас i своiм теплом розмягчувала розсмикану денними клопотами душу.

Багато е на це способiв. Однак найпростiший – зовсiм не той, що з його найчастiше користають: купiвлi готових рiчей. Дарма, що промисловiсть, особливо – сьогочасна, «модерна» намагаеться йти назустрiч тим, хто бажае затишку, – далеко не кожна господиня, навiть з тих (а, може, найбiльше з тих), що розпоряджають великими вiльними коштами й радо витрачаються на влаштування привiтного житла, – багато з тих не вмiе використати iснуючих виробiв хатнього устаткування. Бо, як це не дивно, затишне житло знаходимо частiш у хатах бiднiщих людей, як у багачiв. Одна з тайн привiтности житла полягае в тiм, щоби не надуживати виробiв шаблонових, мовляв, фабричних. Найбiльший же ворог затишности – це набування фабричних виробiв у роздрiб, не комплектами чи гарнiтурами, а окремими рiчами, котрi чомусь вам сьогодня враз сподобались. Це – найпевнiший спосiб вигнати зi свого помешканням всю затишнiсть i перетворити його в «музей несмаку»[5 - Для розвитку суспiльного смаку було б потрiбним утворити «музей несмаку», котрий бiльше навчав би громадянство смаку, як музеi мистецькi.].

У людей небагатих, але переважно з тих, що з дiда-прадiда живуть в тому самому житлi, найчастiще подибуемо затишнiсть, дарма, що в такiм житлi нема нiчого виняткового, нiчого вишуканого, екстравагантного, блискучого, дорогого. Збiр найпростiших предметiв, але ж дiбраних людьми зi смаком, розставлених умiлою рукою, котра старанно шукала гармонii лiнiй i тонiв, часто дае такий мелодiйний образ, нiби всi тi простiсенькi рiчi спiвають тихоi, милоi вам ще з дитинства, колисковоi пiснi.

Напевне не одна з читачок, що вiдчувае привiтнiсть житла, спинялась зачарована, потрапивши випадково в таке помешкання. Не одна щиро й з примiшкою здивування при такiй нагодi говорила скромнiй господинi:

– Як же у вас затишно!.. Здаеться, не пiшла б звiдси!..

Та ж, можливо, що не одна також i не знайшла вiдповiдi, що, власне, ii тут привабило, в чiм криються чари тiеi нецiнноi простоi обстановки, що так напоена теплом i затишком?..

Оглядаючись на розмiри нашого часопису, мусимо говорити коротко. Тож – одна з таемниць привiтности житла полягае всамперед у характерi предметiв устаткуваня, що наповняють наше помешкання. Головною вимогою е, щоб вони були «не чужi», здавна знайомi, рiднi вашiй душi. Одного разу на виставцi сподобався менi чудовоi роботи рiзьблений, готичний, нiмецький кабiнет з чорного дуба. Я купила тi меблi; однак, коли треба було менi написати навiть трохи важнiшого листа, мусiла переходити до будуару: на тих «чужих» велетенських фотелях людина почувала себе пригнобленою, обважнiлою, з нерухливими думками. Отож, – характер обстановки, до котрого ми привикли з дитинства, або – ще далi: в тiй чи iншiй мiрi нацiональний е найближчим оточенням нашiй душi.

Другою прикметою привiтности – згадана вже вище гармонiя, тобто приспосiблення одноi рiчi до другоi в iхньому зборi. Який несмак в’язати, як це тепер часто роблять, простi англiйськi чи финськi меблi з ручними орiентальними килимами та ренесансовою порцеляною. Або ж – просто жах дивитись на бамбусовi столички та стiльчики, поставленi на старовинний украiнський килим, над яким висить олеографiя в красках – копiя вiдомого образу (переважно – «Острiв мертвих» Беклiна)!.. Такi сполуки «кричать так розпучливо», що з наповнених ними помешкань завжди втiкае всяка тiнь спокою. Взагалi найбiльшою беззв’язнiстю вражають окремi рiчи рiжних стилiв та великого скоку в цiнi: навряд чи хтось додумаеться приставити до некрашеного кухонного стола так званий Вольтерiв фотель чи ультра-модерне кубiстичне сiдало. Хата з мiшаним устаткуванням завжди нагадуе собою крамницю староречника.

Затишна, привiтна хатина нiяк не вимагае того перебiльшеного «порядку», коли всi стiльцi стоять, вишикованi, мов вояки на муштрi, коли у всьому е повна, на сантиметри вимiряна симетрiя i т. д. Навпаки, певний, але навмисний безлад, мистецька асиметрiя роблять хатину оживленою, не закам’янiлою, творять атмосферу сподiвання, що тут ви знайдете миле приняття й веселу думку. Лише, як завжди в мистецтвi, господиня наперед мусить вишукати композицiю, причепурити дiйснiсть, мовляв, «пiдмалювати» чи трохи прифальшувати природнiсть. Кинута немов випадково, з поспiху квiтчаста хустка на спинку стiльця дае далеко бiльш краси, як та ж хустка, чепурно прип’ята цвяшками на стiнi, дарма, що в першiй позицii, може, й прекрасного ii взору майже не видко. Бо ж фактичне житло не може мати нiчого спiльного з виставкою чи крамничною вiтриною, i в ньому мусять бути напохватi ужитковi рiчи. Очевидно, що в бруднiй хатi тяжко сподiватись привiтности. В неприбраному, запорошеному, неохайному, пауками помережаному житлi не вiдчуете приемного затишку: вас невiльно тягтиме геть, на свiже повiтря. Одначе й надуживання надмiрноi, «вченоi» гiгiени обстановки (модерне замикання в шахви всього устаткування!) так само не надае привiтности житлу. В таких хатах i мухам нудно.

Поминаючи багато iнших моментiв, вважаю, однак, за найкращу прикмету привiтности житла – вмiння надати своему помешканню такий вигляд, нiби в ньому вже прожило кiлька поколiнь ваших родичiв та своякiв. Коли пощастить вам утворити отой кольорит так званоi контюнiiти (тяглости) життя даноi родини, бодай i штучно, тодi ви враз досягнете того, що нi вам самим, нi вашим гостям нiколи не видаватиметься ваше житло холодним.

Досягти ж цього легше, як може кому здатись з першого погляду. Найсамперед треба мати готову думку. Потiм – уважно простудiювати кожну рiч, котру вносите в хату. Треба кожнiй знайти ii властиве мiсце: однiй – на показi, iншiй – у затiнку. Нарештi, поповнивши комплект рiчей бодай i бутафорськими, але такими, якi могли б бути у ваших попередникiв, тобто рiчами старовинними. Взагалi в старовинi бiльше чару, як гадае сучасне людство, що навипередки гониться за модерним. Бо ж модернiсть, здебiльшого, ще неоформлене шукання, тим часом, як старовина – викiнчена досконалiсть. Тому то нiколи модерний мистецький твiр не був оцiнений так, як твiр часiв старих, хоч, об’ективно кажучи, модерний може бути, порiвнюючи, й вищим у своему мистецтвi. Бо такий вже порядок у свiтi, що Мани та Лари освячують характер фамiлii, а Пенати лише доповнюють ii новими рисами, з котрих далеко не всi зазнають освячення й пошани вiд прийдешнiх.

Украiнська хатина, помимо старовинних стильових меблiв, помимо не всiм приступних рiзьблених сволокiв пiд стелею або питомих архитектурних форм дверей, вiкон i т. д., – може враз стати привiтною, затишною, мовляв – «давньою», через нацiональнi нашi килими, ручнi гобелени-вишиванки, мережки, гапти. Ще затишнiшою стане кожна хатина (не говоримо тут про кухню), коли до ii устаткування додати книжок, з вiдповiдними меблями для них. Де нема в житлi книжок – там не вiтае дух розуму! Стiни конечне вимагають образiв. Найлiпше оригiнали, або принайменше – гравюри та дереворити, нарештi – мистецькi свiтлини. Але найлiпше устаткування можна зiпсувати кiлькома шаблоновими олеографiями або – борони Боже! – групою поштових листiвок! З олеодрукiв можуть сприяти привiтности помешкання лише тi, що мають характер раритетiв або пiдкреслюють якусь iдею життя власника помешкання.

Ворогом привiтности домашньоi обстановки е всяка машинерiя: грамофони з величезними трубами, писальнi чи рахувальнi машинки, навiть машинки до шиття, коли iх виставлено на показному мiсцi. Технiчнi удосконалення й так занадто вже лiзуть нам в очi в нинiшнiм життi та являються моральним батогом, що невмолимо гонить нас вперед без розмислу й передишки. Тож зрозумiло, не смiе всего цего бути там, де людина глядить собi вiдпочинку i короткого спокою.

Зате – якнайбiльше квiтiв, китиць, листатих рослин (тiльки, щоб не були сiрi вiд пороху та затканi павутиною!), а взимку – так званих «макартовський букетiв» – з сухих квiтiв та рослин. В iдальнi на креденсi чи поличцi – чудовий формою, барвою й везерунками звичайнiсенький гарбуз, громадка червоних яблук у мальованiй мисцi, китиця стрюкiв червоного перцю на стiнi, пучечок качанiв кукурудзи чи навiть «кiска» часнику на тлi старовинноi вишиванки – це тi природнi прикраси, що, примiщенi на вiдповiдному мiсцi, дають вражiння певности в завтрiшному днi та говорять про хвальну дбайливiсть господинi, а одночасно яркою плямкою прикрашують той чи iнший куточок хати, куди паде мирний погляд людини в спокою.

Але – все це пов’язати! Бо ж затишнiсть, повторюю, це – ансамбль всього вашого видимого майна в одному зв’язку спокiйноi, некрикливоi гармонii, котра – загалом – повинна вiдповiдати вдачi та соцiяльному стану господарiв хати. Коли ви отримуете 300–400 золотих мiсяшно, а маете модернi срiбнi тарiлки чи оригiнали нових дорогих майстрiв, – вашi гостi почуватимуть себе трiвожно у вашiй хатi…

Отож, хто мае трохи смаку, життевого такту та розумiе, в чiм полягае гармонiя взагалi, – той, незалежно вiд свого матерiяльного стану, зможе досягти утульности свого житла й забезпечить собi назавжди веселу думку в своiй затишнiй хатинi…




Лiкарки та шептухи


Здебiльшого гадають, що лише новiтня емансипацiя (зрiвноправнення) жiноцтва причинилась до того, що нинi так часто здибуемо жiнок-лiкарок. А тим часом, як свiдчить iсторiя, жiнки бували лiкарками i за прадавнiх часiв. Можна навiть припускати, що й взагалi лiкування почали провадити саме жiнки. Бо ж у тi, так званi доiсторичнi часи, коли тiльки зароджувалась на землi людська культура, чоловiк мав власне тiльки двi справи на свойому обов’язку: нагодувати та оборонити вiд ворогiв свою родину. Здобуваючи iжу для родини, вiн головне полював та ходив на лови, тим часом, як жiнка здебiльшого лишалася в своiм берлозi й, коли так можна сказати, дбала про свiй дiм та виховання своiх дiтей. Вона не вiдходила далеко вiд свого житла, але живучи у вiльнiй природi, мусiла пiзнавати тi чи iншi ростини, збирала всяке зiлля та корiння, що всамперед робило рiжноманiтнiшою iжу родини. Безперечно, що вживаючи тих чи iнших ростин на iжу, прадавня жiнка мусiла, бодай мимовiльно, робити тi чи iншi спостереження над ними й помiчати, що тi чи iншi ростини певним способом впливають на самопочуття ii та ii дiтей. По-друге, будучи невiдлучно бiля дiтей, що мусiли коли-не-коли почувати себе недужими та раз-у-раз робили ту чи iншу шкоду, не могла вона сама, не чекаючи повороту чоловiка, не спробувати дати якусь раду в наглому випадку захорування чи при наглому нещастю своiх дiтей. Нарештi ii чоловiк, що майже беззбройний виходив на полювання диких i страшних звiрiв, у боротьбi з ними часто мав бiльшi чи меншi поранення й нерiдко повертав додому в такому станi, що на якийсь час утрачав здiбнiсть виконувати своi головнi обов’язки супроти родини. Отже не тiльки з почуття товариського, чи мовлючи по-нинiшньому, не лише з мотивiв гуманности, але й з причини конечностi жiнка мусiла доглядати слабого чоловiка та шукати всяких способiв повернути йому здоровля й силу для дальшоi його чинностi. Тож виходить, саме жiнка мусiла на свiтанку людськоi культури брати на себе чиннiсть лiкарську.

Легко припустити, що якимсь поодиноким з давньовiчних жiнок пощастило на пiдставi повторного досвiду, як нинi говоримо емпiрично, прийти до висновкiв, що тi й тi трави, тi й тi квiти, тi й тi корiння, тобто всамперед ростини, мають певнi лiчничi властивости. Однi спиняють кровотечу, iншi прискорюють заживання ран, вiд iнших гинуть чи зникають з тiла паразити i т. п. Такi жiнки, маючи в руках певнi секрети, мусiли робити на iнших сусiдiв вражiння знахарок, що iм вiдомi рiжнi незвичайнi рiчi й тими рiчами вони можуть досягати чарiвних, дивовижних наслiдкiв. Так повстали чарiвницi, що потiм iм дано дуже неподiбну вiд назви теперiшнiх лiкуючих жiнок – вiдьми. Отже, можна гадати, що чарiвницi та вiдьми, коротко сказавши, й були праматiрями мистецтва лiкування недуг, що тепер звемо медициною, коли говоримо про лiкування людей, або ветеринарiею, якщо думаемо про лiкування господарських тварин.

Повторюемо, що все сказане вище можна собi лише припустити, бо – невидима рiч, не маемо про це писаних джерел. Зате ближчi до нас часи полишили нам уже певнi документи. З того довiдуемось, що жiнки, котрi провадили лiкарську практику, студiюючи лiчничi ростини, звертали одночасно увагу й на iншу галузь медицини, котру нинi звемо токсикольогiею, тобто наукою про отрути. Можемо припускати, що й цiй науцi початок також поклали жiнки-чарiвницi. Знаючи цiлющi властивости ростин, мусiли вони знати й властивости отруйнi. Чи знали вони й засоби протиотруйнi, то iнша рiч. Але ж, як говорить стародавня iсторiя Риму, з свого знання отруйних ростин тодiшнi жiнки користали не для продовження, а для скорочення людського вiку. Наймення Локусти та Канiдii в тих часах викликали неспокiй i тремтiння навiть у всемогутнiх римських цiсарiв. Та це – чорнi тiнi, що лише дають темнiше тло для ясних жiночих постатей, котрi своiм мистецтвом лiкування облегчували страждання немiчних.

Так, наприклад, напiв-легендарна постать старо-египетськоi Ізиди[6 - Вважаеться, що богинi Ізидi (та хто може з певнiстю сказати, чи лише iй, а не ii ще давнiшим попередницям?!) приписують також винахiд навмисного посiву збiжжя для збирання зерна. Отже можна припускати, що прадавня жiнка збирала ростини i на те, щоб у випадку хороби чоловiка чи невдачi його полювань та ловiв мати в запасi бодай ростинну iжу. Для того ж, щоб не ходити далеко вiд житла на розшуки потрiбних для поживи ростин, вона й могла додуматись сiяти iх (тобто культивувати) при своiй оселi. Отже не виключене, що не тiльки медицинi, а й всьому хлiборобству початок поклала жiнка.], про яку говорилося, що вона «знала таемнi сили ростин» i «таемнi лiкування», протягом столiть зросла до постати божеськоi. Ізиду визнали дальшi поколiння за богиню, на честь ii будували храми, спiвали гимни та молилися не тiльки самi египтяни, а й пiзнiшi чужинцi римляни.

Славнозвiсний грецький поет – Гомер у своiх пiснях-думах, що звуться епiчними поемами давновiку, оспiвуе Гекамеду, котра лiкувала воякiв. Гекамедi в ii працi допомагала й всесвiтньо уславлена тогочасна грецька цариця «прекрасна Гелена», що з-за неi розпочалася вiдома «Троянська вiйна». Власне цю красуню Гелену треба було б визнати за прототип тiеi всiм нам добре вiдомоi з останньоi вiйни скромноi постати «вiйськовоi сестри жалiбницi», що несла першу помiч пораненим воякам.

Одначе в стародавнiй Гелядi (тобто Грецii) закон забороняв жiнцi бути правною (легальною) лiкаркою. Тогочаснi-бо чоловiки вважали, що жiнцi личить тiльки «сидiти в хатi та прясти вовну». І цiкаво тут зазначити, що в жаднiй культурнiй краiнi того часу жiнка не була такою безправною, як саме в тiй Гелядi, з якоi потiм i розiйшлася по свiтi вся нинiшня цивiлiзацiя, мистецтва та науки!

Одначе жiнки не хотiли пристати лише на долю «матерi родини» та хатньоi невiльницi, до чого примушували iх закони, витворенi чоловiками. Рiжними манiвцями жiнки стремiли вийти на ширший шлях з гiнекею (тобто «бабниця»). Отож i можлива була бiльш-менше за тих часiв така iсторiя однiеi жiнки-лiкарки. В мiстi Атенах була молода й завзята дiвчина на наймення Агнодiка, яка, не зважаючи на заборони, ухвалила присвятити себе медицинi. Для того вона переодягалась за юнака й разом з iншими юнаками студiювала мистецтво лiкарювання. А вистудiювавши, досить довгий час у Атенах таки й провадила лiкарську практику. Та сталося якось, що в Агнодiку закохалася одна вельми красна атенська панi. Не маючи iншоi ради, Агнодiка призналася iй у своiй таемницi. Та видко та панi не була нi з дуже розумних, анi надто добрих: вона почувала себе так ображеною, що оскаржила Агнодiку перед судом, що лiкарка «дурить людей». Перед аеропагом (судилищем) вдячнi Агнодiччинi пацiенти, яким вона добре помагала при занедужаннi, вставилися за нею, посвiдчили, що якраз людей вона «не дурить», лiкуе знаменито й вимагали для неi виправдуючого вироку. І суд не тiльки не покарав Агнодiку за порушення закону, але пiсля цього скасовано й самий закон про заборону жiнкам бути лiкарками. А що такi потiм i були в Гелядi, е й на те писанi посвiдчення: наприклад, славнозвiсний тогочасний лiкар Гален у полишених ним писаннях згадуе не про одну жiнку-лiкарку.

В середнiх вiках, коли так само не було рiвноправности жiночоi, в Европi було одначе стiльки вже багато жiнок-лiкарок, що в мiстi Салернi навiть iстнувала висока жiноча лiкарська школа. Серед цих середньовiчних лiкарок було чимало таких вiдданих справi помочi ближнiм, що Церква визнала iх за святих. Така, наприклад, була у Францii св. Радегона. В Нiмеччинi – знов учена бенедиктинська абатиса (iгуменя) – св. Гiльдегарда. Остання залишила по собi чимало писаних праць, а мiж ними е й твiр про лiчничi та цiлющi ростини.

Серед схiдних народiв (про яких ми помилково гадаемо, що там могла бути тiльки жiнка-невiльниця) iстнувало без порiвняння бiльше освiчених жiнок, як у тогочаснiй Европi. Тим то й у персiв, та й у маврiв, не тiльки були визначнi поетки, музикантки тощо, але й жiнки-лiкарки. Дуже цiкавою постаттю мiж еспанським жiноцтвом, славним своею надзвичайною красою, була лiкарка Марiя Падiлля. Спочатку була вона звичайна гiтана, тобто циганка-спiвачка. Та мала вона розумну голову й звернула увагу на мало кому тодi вiдому духовну силу, що е в людях, так званий тепер гiпноз. З помiччю гiпнотизму вона чинила дивовижнi зцiлення немiчних i щасливо лiкувала такi немочi, що тогочаснi лiкарi визнавали iх за незлiчимi. Слава Падiллi розходилася далеко-широко, аж нарештi долетiла й до королiвськоi палати. Король Дон-Педро, вiдомий в iсторii пiд назвиськом Жорстокого, хоч сам i звав себе лише «Справедливим», звелiв привезти чудодiйну лiкарку до свого двору. Приятелi Падiллi вже вважали ii страченою, бо Дон Педро тому й був жорстокий, що був просто шалений вiд сталого безсоння та тяжкоi нервовоi недуги. Та сталася дивина: хорого короля, котрого лiкували без наслiдкiв усi найлiпшi лiкарi Еспанii, циганська спiвачка не тiльки швидко вилiкувала, а й лишилася в королiвськiй палатi. За тих часiв була це нечувана нагорода, бо тодi в Еспанii циган нiхто й за людей не вважав. А тим часом Марiя Падiлля не тiльки була для короля лiкаркою, але й доброю дорадницею в рiжних державних справах. Мiж iншим вона обстояла думку припинити палення на стосах та вигнання маврiв з держави «за безбожнiсть». Вона радила припинити переслiдування й полишити маврiв провадити торговельнi справи, до яких вони були здiбнi. Але накласти на них бiльшi, як на еспанцiв, податки, якими почала збагачуватися державна шкатула. Ще й нинi в Еспанii живуть численнi легенди про Марiю Падiллю. Розповiдалося й про те, що зрештою вона стала жiнкою короля Дон-Педра, котрий для неi вигнав свою першу дружину.

В XIV-му столiттi в Парижi iстнувало стiльки лiкарок, що на вимогу чоловiкiв-лiкарiв видано закон про заборону жiнкам провадити медичну практику. В тому ж таки столiттi еспанська лiкарка Олiв де Сабусе видала пiдручник анатомii. Видатною працею французькоi лiкарки Фукет у тiм же бiльше-менше часi була книжка пiд наголовком: «Простi способи хатнього лiкування».

Цiкаве життя було жiнки-лiкарки з XVII-го столiття Марii Франциски де Воевiн. Турецьке вiйсько Могамеда IV-го здобуло угорську фортецю Вараджiн. Але частину турецького вiйська зайняли в полон вояки цiсаря Леопольда I-го. Помiж полоненими була й жiнка дамаського мiстоправителя. За цю туркеню мусулмани пропонували великий викуп. Одначе король не повернув ii, а пiслав до Нiмеччини в подарунок Байретськiй принцесi Софii. Туркеню полонили в станi вагiтности, вона незабаром привела доньку, а сама вмерла. Турецьку дитину охрещено й названо христiянським найменням: Марiя Франциска. До смерти принцеси Софii Марiя лишалася в Байретi. А потiм ii, дванадцятилiтню дiвчинку, вiдвезено до Вiдня. Нею заопiкувалася австрiйська королева Елеонора, а коли Марiя стала на порi, на бажання королеви вiддано ii замiж за двiрського лiкаря Воевiна.

Молоденька лiкарева дружина дуже зацiкавилася працею свого чоловiка. А що була вона дуже здiбна, то швидко перейняла вiд мужа чимало знання й стала його асистенткою. Згодом вона вже не тiльки працювала разом з чоловiком, але самостiйно провадила дуже успiшну лiкарську практику.

Та року 1683-го Вiдень знову обложили турки. Лiкар Воевiн разом з дружиною лiкував поранених, але отримав наказ перенестися до Найгайзлю. І тут, у дорозi, Марiю Франциску зустрiнуло те саме, що ii небiжку-неньку: турки, вiдогнанi вiд Вiдня, захопили в полон подружжя Воевiнiв. Чоловiк якимсь чином зумiв втекти з полону, а Марiю повезли аж до Царгороду, де й мали ii продати в неволю. Та вратувало ii вiд невiльництва те, що вона дуже завзято боронила свою скриньку, яку мала при собi. Турки гадали, що вона мае незвичайнi скарби, а тому спочатку привели бранку до вищого начальника. Там, у наметi, скриньку насильно вiдiмкнули й здивованi побачили, що то було подорожне лiкарське приладдя. Спочатку начальник не хотiв пойняти вiри, що така молода та гарна жiнка лiкарюе, та коли вона вилiкувала кiлькох немiчних, панi Воевiнову послано у Царгород до султанового сералю (до гаремних жiнок), де саме лютувала якась пошесть.

Привезено бранку саме в день христiянського свята Рiздва. На помешкання дали iй покiй у вежi палати, а iсти – тiльки риж i воду. Щоранку вартовi провадили лiкарку до султанових жiнок, з серед яких було в той час 20 немiчних.

Незабаром Марiя-Франциска вилiкувала всiх. Улюблена султанова жiнка почала вихваляти лiкарку, що вже тодi й сам султан звернувся до неi за лiкарською порадою, бо вже кiлька рокiв терпiв на живiт. Як Марiя поставила на ноги й самого султана, то вiн в нагороду дарував iй волю, ще й такий гонорар, який не часто мають теперiшнi лiкарi – аж 600 дукатiв. Та воля була досить куца: все ж таки Марii не було дозволено покидати Стамбул: було жаль втратити таку знамениту лiкарку. Марii ж, зрештою, велося тепер непогано: ii шанували, а практики вона мала аж надто. Року 1687-го яничари скинули султана Могамеда IV-го, а на його стiлець посадовили його брата Сулеймана. У нового султана стали й новi мiнiстри. І коли у голови мiнiстрiв-вiзиря захорiла дружина, покликано знову Марiю Воевiн. І тут вона довiдалась, що ii пацiентка була христiянкою. Марiя вилiкувала ii, поприятелювала з вiзиревою жiнкою й тут по-перше призналася, що вона родом – туркеня. Про це повiдомили нового володаря Дамаску, Ібрагiма-Ага, що був рiдним Марiiним дядьком. Ібрагiм-Ага забрав свою небогу й перевiз ii до Каiру. І тут вилiкувала вона чимало «безнадiйних», i тут придбала собi великоi слави. Інакше й не звали ii, як «чарiвним лiкарем». Марiя Воевiнова писала щоденник, що й був видрукований р. 1737-го. Мiж iншим в ii щоденнику е такi рядки:

«…Єгиптяне iдять тричi денно й нiколи не переiдають. Не вживають м’яса, не п’ють п’янких напоiв. Мабуть, тому бiльшiсть iх мають дуже довгий вiк: до 90 i аж до 100 рокiв. Европейцi ж iдять надто багато м’яса й п’ють багато вина. І це передчасно гасить iхне життя». Цi думки i з погляду сьогочасноi науки про здоровля (гiгiени) лишаються правдою…

У XVIII-му столiттi, коли лiкарська наука буйно розвиваеться, жiнок лiкарок стае щораз менше. І тiльки з другоi половини XIX-го столiття жiноцтво починае знову цiкавитися цiею галуззю знання. З того часу число жiнок все зростае, i нинi по деяких сторонах, наприклад, в Америцi, можна здибати бiльше лiкарок, як лiкарiв.

Чи мае будучину жiноцтво на цiм полi?

Життя свiдчить, що лiкарка, особливо при лiкуваннях хороб жiночих та дитячих, може мати бiльше успiху, нiж чоловiк, якого немiчнi жiнки соромляться, а дiти бояться. Що бiльше, признаний факт, що праця жiнок у лабораторiях та в аптеках е точнiша й певнiша, як праця чоловiча. Отже, на пiдставi сказаного можна думати, що в новiтнiй медицинi жiнка утримае свое мiсце.

Мовлючи мову про жiнок-лiкарок, не зайвим буде додати ще кiлька слiв i про «конкуренток» ученим жiнкам-лiкаркам, про так званих i добре знаних по наших селах «бабiв» та рiжних шептух i знахорок. Дарма, що медична наука з кожним днем вiдкривае новi обрii, знаходить новi способи поратунку при немочах, робить просто справжнi дива, – все ж таки й нинi дуже часто трапляеться практика й для темних, неосвiчених, сiльських «чарiвникiв». І не лише самi селяни, а й люди iнтелiгентнi, високоосвiченi, що не вiрять нi в чари, нi в забобони або й взагалi нi у що не вiрять, радо довiряють «народньому лiкарському мистецтву» неграмотних бабiв, котрi не то, що не мають найменшоi уваги про немочi, якi «мов рукою здiймають», а навiть не уявляють собi бiльших частин-органiв, з яких складаеться людське чи тваринне тiло. Анекдотичнi «песькi кiсточки» або «сердешна кiсточка» подостатком характеризують iхнi анатомiчнi знання, як такi ж знаменитi лiки – «комарине сало», цiлюща на все ростина «немортика», або «вовчий пiт» – свiдчать про iхнi вiдомости фармакольогiчнi, а частi дiягнози жiночих недуг у чоловiкiв або знаходження «цуцинят» пiд язиком i т. д. – про iхнi способи встановлення й пiзнавання хорiб. Мимо того, мабуть, нема людини чи то в селi, чи навiть у мiстi, котра б не знала особисто того чи iншого випадку, коли така чарiвна шептуха-бабуся привела довiрливого немiчного до калiцтва або й передчасноi смерти. А тим часом, повторяю, й неосвiченi, й освiченi люди все ж таки й по нинiшнiй день, бодай iнколи, мають довiр’я до «народнiх» лiкiв, до «природнiх» лiкарiв i, переважно, лiкарок. Варто поглянути в оповiстки першоi лiпшоi поширеноi газети, в якiй хочете мовi, а особливо по газетах американських, ще бiльше – в оповiстки календарiв, – i ви здивуетесь скiльки всяких непатентованих лiкiв пропонують «природнi» лiкарi для немiчних, переважно на хороби затяжнi, хронiчнi. Це – новiтня форма знахорства, яка робить собi славу i великi, здебiльшого, заробiтки, користаючи з найкультурнiших способiв iнформацii та реклями.

Чому ж це все можливе й досi? І чи переможе колись поважна й совiсна медична наука своiх темних, неосвiчених «конкурентiв», бiльшiсть яких очевидно спекулюе й живиться шахрайством?

Безсторонньо говорючи, мабуть, нi. Певнiше за все, що доки iстнуватиме людство, спритнiшим чародiям та знахорям не забракне клiентелi. Бо причини цього полягають, перше, в недосконалости медичноi науки. Не зважаючи на всi надзвичайнi досягнення за якi лишень останнi три десятки рокiв, коли наука довiдалась про такi таемницi живого життя, як ендокриннi залози[7 - Ендокринними залозами звуть часом незвичайно дрiбнi й тому до недавнього часу невiдомi медицинi утвори (органи), що вилучають з себе переважно вельми сильнi соки, котрi порядкують життям чи то окремих (великих) органiв тiла, чи й життям всього органiзму («Ж[иття] i З[нання]», 1928–1929, ч. 4).], про вiтамiни[8 - Вiтамiнами називають фактично й досi ще невiдомi матерii, присутнiсть котрих доведено в рiжних рiчах, що ми споживаемо (напр[иклад], у маслах баклажанах, цитринах, в лушпайках рижу тощо). Доведено, що жива тварина не може бути дужою, коли не споживае рiчей, що мають в собi вiтамiни. Про це довiдалися також дуже недавно.], про трансплянтацiю (пересаджування) цiлих, складноi будови знарядiв (органiв) з тварини на людину (наприклад, органи малпи – людям), все-таки i в природi взагалi, i в природi живих творiв ще й нинi е стiльки таемниць, про якi й найосвiченiшi люди нинi не мають найменшоi уяви. З того повстае повна неможливiсть безпомилкового пiзнання кожноi немочi й безпомилкового лiкування того чи iншого випадку захорування. Не говоримо вже про те, що при кожнiй майже немочi не завжди е можливiсть урахувати всi сторонi обставини, котрi можуть вплинути несприятливо на ii перебiг або про те, що на деякi недуги медицина не знае жадного лiку певного, як, наприклад, захорування на рака або пiстряк, також i на сухоти, почасти – на цукрiвку чи певнi форми шкiряних екзем, дарма, що всi названi хороби дуже поширенi, часто трапляються й багатьом людям приносять тяжкi страждання, а то приводять i до смерти. Друга причина, що дае пiдстави для iстнування знахорства, лежить у самiй натурi людськiй: не здiбнiсть до суггестii, тобто вiра в те, що iншi хотять тобi навiяти, або вiра в те, що сама людина собi вимислить, часто без жадноi пiдстави (так звана автосуггестiя). Отож через це, коли лiкування лiкарське не дае швидкого полекшення, коли хорий перебував уже в багатьох лiкарiв та по багатьох лiчницях, – вiн навiть при великiй освiчености, пристае на все, що тiльки хоч трохи може давати йому сподiванку на полекшення. На сходi я здибала високоосвiчену европейку, котра мала два докторати, а тим часом проти певноi хороби вживала такого «амулету», як ладанка з тигрячим зубом. Зовсiм недавно в середнiй Европi я чула про одного професора з медичного факультету, котрий для вилiкування хронiчноi екземи ризикнув удатися до селянськоi слiпоi (!) чарiвницi. І що найдивовижнiше в цiм останнiм випадку – таки й справдi пiсля бабиних лiкiв та екзема у професора проминула!.. Отже, виходить, що в свiтi замре знахорство лише тодi, коли всамперед медицина буде всезнаючою…

Як вiдомо, чарiвницi та знахорки часто користаються як лiком рiжними заговорами. Нашi етнографiчнi збiрники повнi такого, дуже цiкавого народнього матерiялу. Здебiльшого цi заговори уявляють з себе якийсь варiянт христiянськоi молитви, а часом просто наiвну пародiю на молитву.

«Святий Авраам на землi орав, Мати Божа поливала, нам на лiки давала»… – типовий приклад таких сучасних заговорiв, а iх тисячi. Інодi цi заговори уявляють собою цiлком дурну, беззмiстовну балаканину, низку слiв, як от: «Раба-раба-жаба» i т. д. І коли заговори першого взiрця для багатьох, хто iх чуе, зрозумiлi як вiдгуки релiгiйних переконань знахорки та ii клiентiв, то заговори другого взiрця часто викликають у декого нерозумiння, як могла така нiсенiтниця повстати й утриматися в передаваннi вiд поколiння до поколiння. Тим часом багато заговорiв зовсiм не мiсцевого походження: iх занесено з iнших земель, в iнших мовах зложених i не тiльки не зрозумiлих самим знахорям, але й перекручених ними недокладною передачею. Деякi з заговорiв, без сумнiву, мають дуже поважний вiк, що сягае, може, й за тисячi лiт у глибинь вiкiв. Наприклад, у староегипетських папiрусах (тобто щонайменше 3000 рокiв перед нами) iстнуе такий заговiр, який цiлком легко може товаришувати з заговорами нинiшнiх наших знахорок:

«Паперiка, папарука, папарура (повторяеться тричi), бараланезiс, балдахiензiс, аморуль, iрагена, рагур, Адонаi. Май милосердя до мене й очисти мене, отче Небесний, ласкавий та милосердний»… i так далi.

Але нотуючи цi «таемнi» слова, египетськi лiкарi чи знахорi при тому радили чи то варити, або розмiшувати лiки, або масувати певним лiком хоре мiсце. Це багато пояснюе. Видима рiч, що не тiльки тогочаснi немiчнi, а й найбiльш освiченi лiкарi «пророки» не мали при собi кишенькових годинникiв, з котрих нинi користаемо ми й по найглухiших кутках. Тож тими заговорами, повтореними раз чи кiлька, точно усталювався час, потрiбний для переведення тiеi чи iншоi манiпуляцii. Той самий спосiб означення часу доводилося бачити й на Украiнi в однiй родини сiльського пан-отця. В пекарнi не було годинника й дбайлива попадя, варячи яйця на-м’яко, тримала iх у окропi саме стiльки часу, скiльки треба було, щоб проказати «Отче наш», а коли варила на-твердо, проказувала «Вiрую».

Закiнчуючи цю замiтку, що, звичайно, не вичерпуе теми в цiлости, мушу додати в iнтересi справедливости: не всi тi баби-шептухи, що iстнують по наших селах, е шахрайки. Трапляються й глибоко вiруючi в свое «вище послання» i безперечно такi (як показав надзвичайний приклад старенького аптикаря з Нансi – Куе), можуть шляхом суггестii досягти вилiкування своiх пацiентiв, особливо хорих на нерви. Друге, без сумнiву, попередницям тих шептух сучасна наука про лiки завдячуе багато винаходiв. А все ж таки розум i власна обережнiсть настирливо говорить нам: при нещастi не шукайте помочi в людей темних, невчених, неозброених новочасними приладами й знанням. Захворiвши – негайно йдiть до лiкаря, уникайте «народнiх» лiкiв, не сподiвайтеся, що «хороба якось i сама минеться», бо без здоровля не може бути щастя…




Присяга


З прадавнiх часiв i у всiх народiв свiта iснуе звичай присягати й клястись.

Стародавнi египтяни присягалися на богiв Амона, тебанську Трiяду, тобто трiйцю богiв, яку скорочено звали просто святою трiйцею, клялися 42-ма суддями Аментi, що судять душi померлих. Присягали на богиню правди Ма.

Перси присягали на сонце та «правду святу», але загалом дуже мало вживали присяги. Ще тому, що в персiв було найбiльшою, пiсля вiри в богiв, чеснотою, – говорити всюди правду.

Давнi греки свято додержували присяги, й людина «несловна», тобто така, що не дотримувала даного чи взагалi сказаного слова, звалася в них людиною безбожною. Присягали вони, як i бiльшiсть народiв, на богiв. При цьому кожна професiя чи стан мав свого окремого бога-опiкуна, на якого iм’я й клялися. Так, наприклад, купцi клялися богом Гермесом, селяни прикликали за свiдка правдивости своiх слiв богиню Деметру, моряки – Позейдона, богиню Тетис i т. д. Одначе в грекiв iстнували ще й iншi, так мовити, жартовливi чи пустотливi форми присяги, а це тому, що звичай присягатись та клястись став уже занадто буденним явищем. Отож, наприклад, славний фiльософ Сократ присягав не на богiв, а «на пса», iншi клялися «гускою» i т. п. Істнувало жартовливе прислiв’я, що «Зевс не слухае присяг закоханих». Одначе в грекiв були й такi поважнi присяги чи закляття, що iх не можна було порушити. Навiть i самi боги не могли iх вiдкликати. Такими страшними присягами були присяги на «Стикс i Лету» – пiдземнi рiки «того свiта», а також i клятьба Гадесою, тобто мiсцем перебування грiшних душ, або старогрецьким пеклом. Такоi присяги мусiв кожен дотримати, хоча б i свiт перевернувся. Навiть сам Зевс, давши обiтницю, пiдкрiплену присягою на Стикс, – що виповнить прохання одноi з своiх жiнок Семелi, мусiв дотримати свого слова, хоч i знав, що Семелi вiд того загрожуе смерть, бо вона хотiла побачити Зевса в повнiй його безсмертнiй славi, що не було можливе для живих.

Подiбне сталося й з Фебом – богом, що правив кiньми, запряженими в колiсницю, якою виiздить бог-сонце. Феб поклявся своему синовi Фаетоновi, що сповнить кожне його бажання. Фаетона дуже образили товаришi-однолiтки, бо не вiрили йому, що вiн син Феба. Тодi Фаетон попрохав у батька дозволу бодай единий раз покермувати соняшними кiньми власноручно. Батько пояснював Фаетоновi небезпеку його бажання. Та дарма, син уперся. А скiнчилось тим, що вiн упав iз сонячного воза, аж iз небесних високостей та й розбився об землю.

Римляни, звичайно, клялися своею вiрою й честю. Скити присягали на меч i коня. Германцi – на богиню Фрею, жiнку Вотана, найбiльшого з своiх богiв.

Дуже хитро-мудрий спосiб присяги був у малого племени фризiв. Їх присяга мала силу й вагу лише тодi, коли хто присягався, тримаючи рiвночасно пасмо свого волосся лiвою рукою, поклавши на лiву руку праву.

Вiзантiйцi присягали на грошi, монету. Видно, що мали вони рацiю, бо ж у Вiзантii можна було все купити за грошi: i правду, i право, i вiрнiсть, i навiть саму присягу. Англьосакси присягалися на душi померлих.

Народи християнськi не мали б присягатись та клястись, бо ж у Святому Письмi ясно сказано: «Не клянiться нiяк, – а най буде слово ваше: так – так, нi то нi». Одначе й християни пiдлягли тому старовинному людському звичаевi. І часом християнське закляття та присяга межують з богохульством та з поганою звичкою. Не говорячи вже про загальнi звичаi клястися Богом, святими янголами i т. д. Деякi народи, особливо пiвденнi, виробили собi здавна зовсiм нехристiянськi форми присяг. Наприклад, дехто присягав на божу голову, на божу кров (у Провансi), iншi присягають i на «чортову кров» i т. д.

В часах середньовiчних бувало чимало кумедних форм закляття. Наприклад, була присяга «на павича». Цей звичай повстав iз того, що на врочистих гостинах та бенкетах подавали гостям печеного пава, прикрашеного його ж власним пiр’ям. Цей момент i вибирали лицарi для виголошення своеi обiтницi виконати якийсь геройський вчинок, вiдбути якесь побожне паломництво чи чогось доконати в честь своеi «дами серця».

Жахливим способом присягався англiйський король Генрик VIII-й та його донька, згодом – королева Єлизавета: «Най спалить мене вогонь пекельний, якщо не дотримаю своеi обiтницi. Най душа моя перетвориться на гадину, най очi моi не побачуть, уха не почують, руки нехай менi повсихають, ноги нехай прогниють, – якщо порушу свою присягу». Одно слово, було це щось подiбне до того, що ми часом чуемо на базарах iз уст украiнських перекупок. І можливо, що Єлизаветинi присягання ще й досi збереглися помiж англiйцями у формi популярного закляття «Год-де», себто «Най Бог мене прокляне!» А проте слiд тут зазначити, що саме ота Єлизавета, що так страшенно клялася та присягалася, надзвичайно легко порушувала всi своi врочистi обiтницi.

Магомет II-й, здобувши Царгород, обiцяв оборону й волю в своiй державi христiянським ченцям (францишканам), при чому потвердив це такою присягою: «Перед обличчям Бога всемогучого присягаюсь, i клянусь перед лицем сотворителя неба й землi, на сiм святих книг, на великого пророка та на 124 пророкiв менших та на шаблю свою, котру ношу чесно» – i той турецький деспот не лише знав добре присяги, але умiв i дотримувати своеi присяги.

Шведський король Густав Ваза, приймаючи 1640 р. присягу на вiрнiсть вiд свого народу, витяг iз пiхви свiй меч й, поклавши на нього руку, заприсягнув iменем Святоi Трiйцi справедливо кермувати своiми пiдданими. А представники народу рiжних станiв i верств, присягаючи Вазi, також доторкались руками його меча й присягали не лише за себе, але заразом i за своiх прийдешнiх нащадкiв.

Цiлком одна формула старовинноi еспанськоi присяги, а саме – «Якщо порушу цю присягу мою, най мучать сили небеснi душу мою на тому свiтi, а тiло на цьому, й то муками найтяжчими. Нехай вiзьмуть менi силу тiла мого й вiдберуть менi мову мою. Але ж нехай у бою лишать менi зброю, коня та вiрних товаришiв»…

Цигани присягають «на хлiб та сiль та на чорну матiр», тобто на смерть. Мусульмани здебiльшого клянуться гробом i бородою пророка Магомета. Жиди часто вживають формули: «А щоб я так здоров був!»

Французькi чепурини, так званi «неймовiрнi», що завели пiсля французькоi революцii моду гаркавити (не вимовляти звуку «р»), мали звичай присягатися на «свое зелене слово».

Такого беззмiстовного, напiвжартовливого закляття часом уживають i нашi баби на Великiй Украiнi. Наприклад: «Он, бачиш церкву? То й я ж ii бачу». Або: «Коли ж я кому що або що, то нехай менi кат зна що! От що!»

Наприкiнцi варто ще зазначити, що в iталiйцiв слова присяги лучаться часом з якимсь рухом, н[а]пр[иклад] той, що присягаеться, цiлуе землю, на якiй стоiть. Найчастiше це трапляеться, коли молодi при заручинах дякують батькам i обiцюють вiрно кохати одно одного та взаемно пiдтримувати себе цiле свое життя. Можливо, що й украiнський звичай, коли зарученi вклоняються аж до самоi землi, запрошуючи гостей на весiлля, мае якийсь зв’язок iз наведеною присягою iталiйцiв.

Присяга на вiрнiсть державi, ii правителям, а також на судi iстнуе майже у всiх народiв як офiцiяльна вимога.




Чому?


– Та постривай бо, козеня! – збирав тато розсипану пошту, що листонош вкинув дiркою в дверях. – Ось лiпше поможи татовi позбирати.

Та «козеня» нiчого не слухало. Воно вхопило довгенький пакет з гнiдого паперу й з вигуками бiгло до мами. Шостилiтня Оксана добре знала, що мама чекае на цей гнiдий лист, котрий зветься «Жiноча Воля», а тому квапилась якнайшвидче сповiстити мамi приемну вiстку.

А мама саме лiпила пирiжки й мала руки в тiстi.

– То дозволь, я почитаю! – попросилась Оксанка.

– Читай, тiльки не вмаж.

Оксанка вмостилась на коробцi з вуглем, обережно стягла опаску й почала дивитись образки. Як звичайно, на першiй сторiнцi побачила групу дiвчат. Всi були в народнiй ношi. Намиста й стрiчки, якi раз-у-раз, зачаровували Оксанку, що й сама день у день ходила у вишиванiй сорочечцi й жагучо любила намиста та стрiчки. Рiвняла: котра з дiвчат на образку мае таку саму сорочку, як вона, в кого е подiбне намисто? Потiм водила пальчиком то по одному, то по другому обличчу й приказувала:

– Ця хороша! А ця – чорнобрива. Мамо, а цю я дуже люблю. Подивись, у неi таке намисто, як у мене. Прочитай, чи ii також звуть: Оксанка?

– Потiм, потiм. «Читай» сама.

Оксанка «читала» далi:

– І ця – гарна. Цю я любитиму завтра, – але раптом замовкла.

Мама оглянулась, побачила, що Оксанка споважнiла й замислилась.

– А що там ще начитала?

Дiвчинка пiднесла на маму очi:

– Мамуню, чому ж це?

– Що, дитино? – схилилась над нею мати.

Оксанка тикала пальчиком в двi центральнi постатi на образку:

– Чому ж це, мамуню, всi дiвчата такi гарнi й так красно одягненi по-нашому, а цi двi – поганi – в не нашiй, чужiй одежi?

Мама всмiхнулася:

– Нi, Оксанко, вони не поганi. Це – панi вчительки, що тих дiвчат навчають.

– Поганi, поганi, поганi! – закричала Оксанка, готова розплакатись. – А коли вони не поганi, то чому ж, чому?..




De profundis seculorum



Вже восьмий рiк по перiодичних виданнях усього свiту подибуемо наймення египецького фараона Тут-Анк-Амона, що чудодiйно нiби воскрес нинi, пролежавши в трунi 3300 рокiв. Одначе тiльки в останнiй час, коли впорядковано знайденi в фараоновiй домовинi рiчi й прочитано (хоч не всi) папiруси та написи, – е змога уявити собi Тут-Анк-Амонову постать i його добу. З цього приводу написано вже чимало цiкавих праць, щороку з’являються новi. Отож, мабуть, не буде зайвим на пiдставi новiших даних бодай в загальних рисах зазнайомити з цiею давноминулою добою й нашого читача, котрий – при бажаннi – знайде в нiй дещо подiбного й на нашу сучаснiсть, та ще раз переконатися «Quod factum est, ipsum permanent, quae futura sunt, iam fuerunt»[9 - «Що було, те е й тепер; що буде, те вже було» (Ekl. III. 15. Пер. П. Кулiша).].

Наймення Тут-Анк-Амонове, що в нашiй мовi означае «Амон – найдорогоцiннiше в життi», та факт його панування були вже й ранiш досить докладно констатованi з рiжних документiв, витягнених з-пiд пороху тисячолiть пiд час розкопин в так званiй «Королiвськiй долинi гробниць», або «Долинi смертi», та з написiв на стiнах люксорських i карнакських руiн. Але тiльки тепер завдяки матерiяльнiй помочi (покiйного вже) лорда Карнарвона[10 - Певно, читачi газет пам’ятають, як трагiчно загинув цей меценат: вiн помер вiд отруйного комаря саме в час, коли почато ознайомлення з першим покоем винайденоi гробницi. Помер, не довiдавшись, якi неоцiнимi скарби ховали в собi дальшi склепiння. З приводу цiеi наглоi смерти, а також вiсьмох його товаришiв працi, утворилось чимало зворушуючих легенд.] та одчайдушнiй впертости й вiдвазi тодi ще молодого починаючого египтольога Говарда Картера, котрий i сам не раз ризикував життям, – довiдуемось про юного фараона так докладно, як про жадного иншого.

Думка почати розкопини в Королiвськiй Долинi – цвинтарi фараонiв запала в голову Г. Картеровi ще в роцi 1890-му, при його перших вiдвiдинах Єгипту[11 - Howard Carter und U. Mace. «Tut-ench-Amun». Leipzig, Brockhaus. 1924.]. Однак тiльки року 1907-го, коли видатнi вченi Г. Масперо та В. Гарстин порекомендували Карнарвоновi молодого дослiдника египецькоi старовини, – Картерова мрiя почала здiйснюватись. Але студii та клопоти про концесiю на право переведення розкопин тривали ще аж сiм рокiв. Археольоги не вiщували Картеровi нiчого доброго, i для iх скептицизму були пiдстави: мiсце, де почав своi пошуки Картер, вже було кiлька разiв розкопано та… обiкрадено рiжними кочовниками, що часто випереджували вчених дослiджувачiв й добре вмiли гандлювати старовiчними рiчами. Та Картер твердо стояв на тому, що його попереднi студii мiсця – не заведуть. Особливо ж переконувало його те, що попереднiй власник концесii, американець Девiс наприкiнцi своiх розшукiв таки знайшов у тiм мiсцi келих з найменням Тут-Анк-Амоновим та алебайстрову статуетку, яка – правдоподiбно – зображуе жерця Аi, Тут-Анк-Амонового сучасника[12 - Вiдносно вимови египецьких наймень поднесь iснуе велика плутанина, що залежить вiд не зовсiм з’ясованих ще законiв староегипецького письма. Картер, напр[иклад], читае наймення згаданого жерця – ЕЙІ, тим часом Ermann вважае за справжне звати його ЕЄ. (Див. A. Ermann bearbeitet von H. Ranke. «Aegypten und aegyptisches Leben in Altertum». Ст. 135. T?bingen, 1922.) Те ж саме можна сказати й вiдносно наймення Тут-Анк (Анг) – Амона (Амуна).], а також шматки деревляноi шабатурки з поламаними золотими плиточками, на яких були зображення та наймення Тут-Анк-Амона i його дружини. Спираючись на цьому, Картер мав переконання, що не знайдена ще домовина Тут-Анк-Амонова мусить конче бути десь близько, й тому не зважав на перестороги старших колегiв.

Працю розпочато взимку 1914–1915 р. Але тепер на завадi iй стала вiйна. Та, не зважаючи нi на що, Картер з усякими труднацiями р. 1916-го знову прибувае до Люксору. І тут враз довiдуеться, що на мiсцi розпочатих ним праць господарять вже тубiльськi археольоги-бандити. Копачi-робiтники, що працювали ранiш з Картером, оповiли, що одна банда арабiв уже знайшла гробницю, та не встигла нею поживитись, бо на них налетiла друга банда, подужала перших шукачiв i саме тепер завзято там працюе. Картер, не гаючи хвилини, того ж вечора з кiлькома фелагами з партii своiх копачiв подався до мiсця розкопин. Прибув у «Долину Смерти» опiвночi, але саме вчас: пiд землею гупали мотики «неконцесованих» конкурентiв, що спустились мотузом в глибоку шахту. Край мотуза був припнятий на поверхнi. Розлючений Картер всамперед перетяв мотуза й таким чином ув’язнив пiд землею непроханих аматорiв старовини. А тодi, не довго думаючи, по свойому мотузовi сам-один спустився в шахту, де й знайшов вiсьмох шукачiв. Картер – не белетрист, а тому досить коротко розповiдае про цi приемнi хвилини. Вiн тiльки говорить, що «запропонував» бандитам на вибiр: або ж взагалi лишитись у шахтi, або скористати з його линви, щоб вилiзти нагору. Конкуренти вибрали останне…

Та знов таки й тепер доля неначе глузувала з упертого вченого: могила, в якiй вiн опинився, не мала зв’язку з Тут-Анк-Амоном. Це була порожня домовина, свого часу приправлена для королевоi Гатасу, тiло якоi, однак, нiколи тут не лежало. Та Картер не вгамувався, шукав далi й тiльки в 1917 знайшов справжне мiсце. Лежало воно в трьохкутнику мiж розкопаними вже гробницями фараонiв: Рамзеса ІІ-го, Менефти й Рамзеса IV-го.

На цiм мiсцi рився Картер ще п’ять рокiв. І нарештi, 5 листоп[ада] 1922, мiж звалищами та камiннями, побачив перший порiг сходiв, котрi привели його до знахiдки, так уперто шуканоi. 24-го листопада вiдчищено всiх 16 сходинок, i археольог опинився перед запечатаними дверима. На печатцi, що висiла на тих дверях, було витужене наймення: Тут-Анк-Амон. Здаеться, не було сумнiву, що мети досягнено. Але ж так здавалося тiльки на перший погляд. Побiч з Тут-Анк-Амоновою Картер побачив другу печать з зображенням шакаля. Правда, була це печатка старо-египецького королiвського Некрополю. Але ж вона говорила, що гробниця не лишилась недоторканою: хтось уже ранiш господарив у нiй ще за часiв фараонiв. Отже: чи лишилось в нiй те, що сюди принесено перед 33-ма столiттями? Чи не буде вона такою ж порожною, як i домовина жiнки фараона – Гатасу, в якiй Картер воював з грабiжниками?

Але Картер копав далi. Протягом 25-го та 26-го листопада розчищено дальший хiдник, завдовжки в 10 метрiв. На його другому кiнцi об’явилися другi дверi. А на них висiла також незрушена печать Тут-Анк-Амонова i… знов печать королiвського Некрополю!

В дверях зробили невеликий отвiр. Обережно просунули в печерю свiчку, щоб перевiрити, чи нема там якихось шкiдливих газiв. Потiм отвiр збiльшено й за дверi просунено всю свiчку. Першоi хвилини Картер не побачив у пiтьмi нiчого. Але ж, коли його очi трохи призвичаiлись до темряви, перед ним блиснуло золото. Тут i там i скрiзь, – куди падав його погляд, блищало й сяяло щире золото: на статуях, зображеннях дивовижних звiрiв, на безлiчi рiжноманiтних, бiльших i менших рiчей…

– Бачите що-небудь? – нетерпеливо питався Карнарвон.

Картер тiлько важко вiдсапував. Схвильовання вiдобрало йому мову. Нарештi опанував себе:

– Так. Бачу… Дивовижнi рiчi!..

Мрiя, що нею одною жив учений протягом 32-х рокiв, нарештi здiйснилася. Напевно, в цiй хвилинi на нашiй планетi була принаймнi одна абсолютно щаслива людина: та, що в нетрах африканськоi пустинi при тьмяному свiтлi блимаючоi свiчки впивалась искристим блиском золота. Дуже повiльно, з педантичною обережнiстю фiксовано, розбiрано та впорядковувано скарби розритоi могили. Тривало це аж до 1927 р. Бо ж мимо того, що дорогоцiнности, принаймнi деякi (як, наприклад, тканини) були в такому станi, що до них не можна було доторкатись ранiш, нiж iх буде зафiксовано, – була iх така сила скрiзь, що мiж ними важко було обертатись. Крiм того, повстали непорозумiння з теперiшньою египетською владою, що також затримало працю. Довкола розкопин лавами стояли вченi i невченi iнтересанти, з яких дехто мав сильнi протекцii, – вони теж немало утруднювали Картерове становище. Нарештi, коли стало широко далеко вiдомо, якi скарби ховае в собi гробниця, нелегким завданням було забезпечити iй охорону i вiд мiсцевих грабiжникiв, i вiд «культурних» експропрiяторiв, у котрих свербiли руки.

Гробниця складалася з зазначених вище сходiв та коритара, за яким мiститься перша комора, розмiром 6 ? 3,60 метрiв, друга – бiчна 4 ? 2,90 м, третя – з саркофагом – 6,40 ? 4,03 i, нарештi, четверта – «комора скарбiв» – 4 ? 3,50 м. Помешкання з саркофагом мае заввишки 3,62 м. Починаючи з першого й до останнього, всi помешкання повнi найрiжноманiтнiших рiчей, що були або улюбленими фараоном, чи служили йому для його потреб за життя, або ж рiчами, призначеними для вшанування його пам’яти та ще такими, що мали призначення служити йому по смерти. Властиво все, що було в гробницi, згiдно з вiруваннями старих египтян, мало се останне призначення, бо фараоновi було потрiбно й на тiм свiтi все те, чого вiн потрiбував на цiм. Багато речей буквально «валялось» в повному безладдi, i це пояснювало, чому на дверях висiли печатки королiвського Некрополю: могилу, дiйсно, окрадено за найдавнiших часiв, коли ще в Землi Кемi панували фараони. Певним того доказом були й слiди нiг тих злодiiв, що притоптали тут порох ще перед тисячолiттями. Але ж, як можна гадати, були то злодii, не зацiкавленi в золотi чи инших дорогоцiнностях. Видимо, вони тут шукали чогось, що мало для них значiння полiтичне чи лiтургiчне. Так, наприклад, виявилось, що з гробницi винесено якусь статуетку, вiд котроi лишилась порожня й вiдчинена золота шафочка чи шабатурка. Це – щось подiбне до наосу («кораблик», табернакулюм), в яких звичайно зберiгались зображення богiв. Крiм того, на пiдлозi кинуто хустинку з загорненими в нiй вiсьма золотими перстнями; на деяких з тих перстнiв були фараоновi печатки. Кiлька шабатурок прекрасноi роботи перекинено, а частину з них i дуже пошкоджено. Та все те було дрiбницею, порiвнюючи з скарбами, що лишились недоторканими в чотирьох помешканнях гробницi й можуть достатньо характеризувати iхнього колишнього власника.

Оповiдаючи про Тут-Анк-Амона, нiяк не можна поминути його попередника, з яким тiсно зв’язана Тут-Анк-Амонова доля. Був це «великий еретик» фараон Ехн-Атон (з грецька звуть його Аменофiс IV-й[13 - Деякi вченi (напр[иклад], теперiшнiй проф[есор] празького ун[iверси]тету F. Lexa) звуть його Аменготепом. Dr. F. Lexa. Nаbozenskа literatura Staroegyptskа, 1921. Kladno ?najdr.]), що володарював у Єгиптi перед Тут-Анк-Амоном, а – може – був навiть його батьком.

Ехн-Атон переняв у спадщину землю Кемi в хвилинi найповнiшого ii розквiту й могутности, але сiв на трон 15-лiтнiм юнаком, немiчним на сухоти та епiлепсiю, й накоiв Єгиптовi чимало шкоди. Отримавши владу над великою краiною, Ехн-Атон мало цiкавився справами зовнiшнiми, а всю свою хворобливу енергiю скерував на боротьбу з iснувавшими в тодiшньому Єгиптi церковними та нацiональними традицiями. Головним же чином, увесь час свого панування присвятив на те, щоб звалити найповажанiшого египтянами бога – Амона Тебанського.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalena-koroleva/storinka-z-knigi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Коли я печу такий хлiб, то додаю ще трошки цукру, чого напевно не робила Марта, бо тодi ще не було цукру, додаток якого сприяе швидчому й досконалiшому пiднесенню тiста.




2


Див. статтю проф[есора] О. Терлецького в ж[урналi] «Життя i Знання», ч. 4 (16) з 1929 р. (Прим. редакцii).




3


«Пильно обробляе вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять лiт, та не мае жадного знання (освiти)».




4


Мiсто в серединi Францii.




5


Для розвитку суспiльного смаку було б потрiбним утворити «музей несмаку», котрий бiльше навчав би громадянство смаку, як музеi мистецькi.




6


Вважаеться, що богинi Ізидi (та хто може з певнiстю сказати, чи лише iй, а не ii ще давнiшим попередницям?!) приписують також винахiд навмисного посiву збiжжя для збирання зерна. Отже можна припускати, що прадавня жiнка збирала ростини i на те, щоб у випадку хороби чоловiка чи невдачi його полювань та ловiв мати в запасi бодай ростинну iжу. Для того ж, щоб не ходити далеко вiд житла на розшуки потрiбних для поживи ростин, вона й могла додуматись сiяти iх (тобто культивувати) при своiй оселi. Отже не виключене, що не тiльки медицинi, а й всьому хлiборобству початок поклала жiнка.




7


Ендокринними залозами звуть часом незвичайно дрiбнi й тому до недавнього часу невiдомi медицинi утвори (органи), що вилучають з себе переважно вельми сильнi соки, котрi порядкують життям чи то окремих (великих) органiв тiла, чи й життям всього органiзму («Ж[иття] i З[нання]», 1928–1929, ч. 4).




8


Вiтамiнами називають фактично й досi ще невiдомi матерii, присутнiсть котрих доведено в рiжних рiчах, що ми споживаемо (напр[иклад], у маслах баклажанах, цитринах, в лушпайках рижу тощо). Доведено, що жива тварина не може бути дужою, коли не споживае рiчей, що мають в собi вiтамiни. Про це довiдалися також дуже недавно.




9


«Що було, те е й тепер; що буде, те вже було» (Ekl. III. 15. Пер. П. Кулiша).




10


Певно, читачi газет пам’ятають, як трагiчно загинув цей меценат: вiн помер вiд отруйного комаря саме в час, коли почато ознайомлення з першим покоем винайденоi гробницi. Помер, не довiдавшись, якi неоцiнимi скарби ховали в собi дальшi склепiння. З приводу цiеi наглоi смерти, а також вiсьмох його товаришiв працi, утворилось чимало зворушуючих легенд.




11


Howard Carter und U. Mace. «Tut-ench-Amun». Leipzig, Brockhaus. 1924.




12


Вiдносно вимови египецьких наймень поднесь iснуе велика плутанина, що залежить вiд не зовсiм з’ясованих ще законiв староегипецького письма. Картер, напр[иклад], читае наймення згаданого жерця – ЕЙІ, тим часом Ermann вважае за справжне звати його ЕЄ. (Див. A. Ermann bearbeitet von H. Ranke. «Aegypten und aegyptisches Leben in Altertum». Ст. 135. T?bingen, 1922.) Те ж саме можна сказати й вiдносно наймення Тут-Анк (Анг) – Амона (Амуна).




13


Деякi вченi (напр[иклад], теперiшнiй проф[есор] празького ун[iверси]тету F. Lexa) звуть його Аменготепом. Dr. F. Lexa. Nаbozenskа literatura Staroegyptskа, 1921. Kladno ?najdr.