Книга - Силует

Силует
Наталена Королева


Бiблiотека украiнськоi лiтератури
До видання увiйшли як друкованi в рiзних перiодичних виданнях твори Наталени Королевоi (1888–1966), так i ii невiдомий доробок. Улюблену для мисткинi тематику Орiенту (Сходу) мiстять казки, легенди та новели «Марево», «Ладан», «Острiв юности», «Втрата»; життя перших християн змальоване в оповiданнях «Зустрiч» та «Його поклик»; сповненi автобiографiчних спогадiв «Хризолiт», «Циганський Великдень», «Домик Лермонтова», «Силует». Останнi твори письменницi – «Помпейська згадка», «Префектова служниця» та «Роксоляна» – публiкуються вперше та представляють ii мистецькi уподобання на схилi лiт.








Наталена Королева

Силует



Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури» заснована у 2019 роцi








Упорядкування i примiтки

Н. І. Лисенко



© Н. І. Лисенко, упорядкування, примiтки, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020



Художник-оформлювач

Т. О. Калюжна



У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису, орфографii та пунктуацii авторського тексту.

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Запорожець


…Я ж думала, я ж гадала:
запорожець, ненько!..


З дитячих лiт мала я два гострих бажання: iхати пустинею на верблюдi й побачити правдивого, живого запорожця. Перше збулось i навiть у бiльшiй мiрi, як я колись хотiла. Хоча, правду казавши, вражiння не розчарувало моiх дитячих мрiй. А от друге…

В 19 лiт я напевне знала, що воно не можливе. У нинiшню добу – запорожця? Хiба що на Репинському портретi – Василя Тарнавського, або – на театральних пiдмостках. Ах, – не справжнi!.. Але в життi часами збуваються й неймовiрнiшi бажання. Тож нема дива, що бодай у пiдзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навiть у своiй хатi, на емiграцii побачила я людину з цiею етикеткою. Старшина украiнського вiйська, елегантно-галантний, мягкий у словах i рухах, безвадно цiлував дамам ручки, а лицарського духа мав стiльки, що аж обурювався европейським звичаем орати коровами:

– Але, але… Корова – все ж таки дама!..

Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цiлковито. Навiть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моiй уявi з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч i не було на ньому тiеi налiпки…


* * *

Було це на Кавказi.

В 19 лiт я мала змогу ганяти наввипередки з вiтром. На хвильку зупинилася в маленькому мiстечку, на самiському турецькому кордонi. Нiхто мене тут не знав, i я не знала нiкого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднiм перегонi я зконстатувала, що в моiх кишенях нема нi шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обiкрав. Я спинилася й чекала на грошi. Смутно? Кому ж в 19 лiт бувае смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якiй було стiльки легенд i казок.

Нарештi мiстечковий «парикмахер», вiн же – листонош й прач в однiй особi (бо ж там жiнки вважають нижчим своеi гiдности прати чужу бiлизну), принiс менi повiдомлення:

– Грошi на поштi!

Пошта десь кiльометрiв за п’ять. Мае певнi урядовi години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаена до европейських порядкiв, то взяла з собою два листи з копертами, менi адресованi, чого вистачало скрiзь на потвердження моеi автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азii, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця мiстечковоi пошти й того було замало.

– Хто вас знае в мiстечку й може потвердити, що пашпорт – дiйсно ваш, а грошi прислано вам, а не комусь iншому?..

Я була в розпуцi. Не можуть же бути менi свiдками тi пастухи чи жебрачки, що розповiдали менi казки, бо ж iм жадна сила не висвiтлить, що то е – пашпорт?! Була в мене лише одна надiя – льогiка. Але ж, мабуть, i сам Зенон не доказав би тут нiчого, бо на всi моi безконечнi вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, вiдповiдь:

– Грошi великi, видати iх не можу, бо я вас не знаю!

В запалi нашоi дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогiв. Певне вiйськовий з тими острогами стояв за моею спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусiя, i я закiнчу свою справу.

– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…

В цей мент мiцна рука легенько вiдсунула мене вiд вiконця, а потiм масивний кулак стукнув по його лутках:

– Так ти гадаеш, сучий сину, що панночка тобi, дурневi, вiзити буде складати?!

Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала менi переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремiв командирським басом:

– Панночку знаю я! Якого ж тобi ще сучого сина треба?!

Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гiрш за оперних «грандiв», освiдчився:

– Генерал од артилерii Зл-ин. Перепрошую, що так несподiвано втрутився. Але ж з тими ослами треба вмiти говорити! – й витер бiлi, довгi вуси.

Без сумнiву, генерал добре знав свое оточення: урядовцевi й на думку не спало сперечатись чи образитись. В одну хвилину задовольнив мое законне бажання, а одночасно спричинився до цiкавого для мене знайомства. Того ж таки дня втрапила я до панi генераловоi – «генеральшi», що над вечiр скiнчилось «товариським обiдом» з нею та генералом в единому мiстечковому готелi.

Тепер уже мене тут знали всi, бо ж мiй несподiваний заступник був неабиякою «персоною» – начальником певноi вiйськовоi бранжi цiлого Кавказу. В цьому ж мiстечку опинився випадково по закiнченню маневрiв, що вiдбулись десь у сусiдствi. Генеральша ж любила двi речi в свiтi – цукорки та свого чоловiка, й нiколи з тими предметами не розлучалась.

– Як мадам Сан-Жен зi своiм Лефевром, – простодушно смiявся генерал.

Випадкова зустрiч на поштi перетворилась у велике приятельство мiж мною та генераловою. Аж я не могла вiдмовитись заiхати на короткий час у маеток З-них, десь пiд Сухумом.

Вiд Араратiв до Сухума – не близький свiт, i шляхи для подорожi тут не з найлiпших. Таж у тi часи люди не знали життя на-квап i в гостину до приятелiв iхалося по три-чотири доби в зручному сiдлi. Тож, коли я опинилася в Батумi, – не могла не додержати обiцянки, бо ж до Сухуму вiдцiль, як говорили аборигени, було всього два кроки.

Найнявши коня й провiдника, подалась я в мандри. Швидко ми покинули «Военно-Осетинську» управлену дорогу й поiхали манiвцями. Менi здавалось, що мiй провiдник не дуже знаеться на шляхах. Певне, що в провiдники такому хлопчиськовi, як я (бо iздила я по Кавказу тiльки в парубоцькiй схiднiй одежi, щоб не викликати зрозумiлого погiршення), вистачало й недосвiдченого юнака. Для мене вiдразу не було сумнiву, що ми блукаемо. Треба було бодай справно тримати напрям. Та ж вечiр застукав нас у дорозi. І коли споночiло, а мiсяць ще не виходив, – я порiвнювала себе з бурсаками з «Вiя». І ця думка примусила мене забути про обережнiсть та пiдштовхнула до спiву. «Де ти бродиш, моя доле?» – затягла я повним голосом, забувши, що себе зраджую. Та ось по двох-трьох фразах темна нiч вiдповiла менi дрiбним тупотiнням кiнських копит. До нас скакало кiлька iздцiв, а за хвилину вже гукав знайомий бас:

– Агов! Сюди… І де вас уночi носить сила Божа?!.

Ще за кiлька хвилин генерал мало не поторощив менi рук у сердечних привiтаннях.

Стурбований, що я не прибула до смерку, вiн виiхав з свого хутора з кiлькома козаками-ординарцями менi назустрiч. Почасти, щоб привiтати гостя, а почасти, щоб дати змогу орiентуватись, коли б я зблудила, – генераловi «молодцi» позапалювали ватри.

– Та, нема що казати, нинi час для нiчних подорожей не такий уже й зручний, – недбало кинув генерал.

Ми надолужували страчений час, а перед нами все розквiтали новi й новi вогнi в напрямi до генералового «зимовика». Та ось щось несподiвано з-за дрiмаючих темних скель кинуло пiд ноги нашим коням тривогу. Вони захвилювались, захропли, а з темноi пiтьми озвалася калiчена татарська мова:

– Люде подорожнi, спинiться! Сюди нема шляху!

Генерал запитав у тiй же мовi:

– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхiв? Йди лишень сюди, ближче.

Десь пiд нами, в ущелинi, щось вовтузилось, бурмотiло й вiдпльовувалось. Нарештi прозвучали украiнськi слова:

– От i добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловiк застрягне в ущелинi з возом!

Тон слiв такий розпучливо-безнадiйний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристiв». Хоч i повна пiтьма, а ясно бачу того чумака, що стоiть там з рукою в чупринi, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за нiжку на його мажi пiвень не проголосить свiтанку.

Та уяву прогнав мiй генерал, що з мiсця почав знову з «сучого сина» по украiнському:

– То ти, бачу, здурiв, сучий сину, цими дорогами поночi возом iздити? Га? Що ж це тобi – Конотоп чи Золотоноша?!.

І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пiтьми вималювалась бiла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такi самi широчезнi штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-пiд iхньоi тiни – довгi бiлi вуса. Чисто, як iз Золотоношi!..

Пiдiйшов гiдно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цiлуватись, i мягким, схвильованим голосом подякував:

– Ну ж, i спасибi ж вам, паночку, на доброму словi. От таки привiв Господь зо своiми людьми в цiй дикiй сторонi здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звiсно, нехристi чорномазi. Аж воно, бачу, таки нашi люде! Дай же вам, Господи, щасливоi дороги…

Козаки миттю увiльнили «чумацьку мажу», але мусiли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрiчний прохав:

– Зробiть, люде добрi, менi старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.

Приiхали ми на генеральський «зимовик» по пiвночi. Генералова цiлувалася, смiялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:

– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбiйники!

– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобi, що нiчого менi не станеться, бо сьогоднi я велiв вилiпити по всiх заулках, майданах i мiстах отсю цидулку.

Вiн витяг з кишенi кiлька друкованих листочкiв, подiбних на театральнi афiшки, де було в мовах татарськiй, вiрменськiй та московськiй написано приблизно такий текст:

«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивiйшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляетесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що вiд нинi виходитиму лише в бiлiй черкесцi з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сiру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тодi ще й вашi правнуки мене споминатимуть»!..

Чи ж не було в цьому «манiфестi» правдивого духу Сiркового, зафiксованого в iсторичному «листi запорожцiв до турецького султана»? Та ж мого щирого смiху не подiляла генералова:

– От вiн такий завжди! Лiпше б охорону збiльшив або пошукав би наперед розбишак! Прецiнь маеш силу.

– От то тож бо й е! Маеш силу!.. Та ж зрозумiй, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати ii цiлком зайво. Але, киньмо нуднi розмови в такий пiзнiй час. Гавриле, дай пiбодi!.. нема лiпше на вечерю, як курчата стрiлянi й смаженi конче на рожнi! А стрiляти треба лише з пiбодi…

За пару хвилин з саду залунали пострiли: генерал стрiляв своiх курчат, котрi ночували на деревах, як дикi птахи. А щоб можна було бачити мiшень[1 - Мету.] вночi, в господарствi не трималось iншоi птицi, як виключно бiла.


* * *

Минуло зо два десятки лiт, як я не згадувала й не чула нiчого про генерала-запорожця Зл-на. Та ж емiгранти, мов листя в пiдзимку, гнане вiтром, здибуються цiлком несподiвано з такими знайомими, яких уже нiколи не гадали побачити й напевне не побачили б вдома.

Якось здибала й я свою давню приятельку, кавказьку княгиню О-i. Згадали минуле, добре й лихе. Згадали й тих, що «iх нема, або ж – далеко», немов перейшли цвинтарем в Задушний День, вклонились далеким могилам; кинули на ту – квiточку – усмiх, на iншу – теплий вогник – свiтле слово, ще на iншу – теплий серпанок – щирий смуток з передчасноi смерти. Бо ж те емiгрантське минуле – здебiльшого самi могилки…

– А що ж Зл-ин? – згадала я.

О-i здивовано пiднесла голову:

– Невже нiчого не чула? А скiльки ж про нього було розмов? Застрелився ще перед революцiею.

– Неможливо!

– На жаль, стало це для нього единим виходом. Бо ж вiн був таки правдивий лицарь, хоч i середньовiчноi форми. А причина, як i повинно бути для справжнього лицаря, – вiчна й невмiруща: кохання… Так, так! Не махай руками – Іван Михайлович на старi колiна зустрiв «даму», яка була йому цiлком пiд пару. Та ж у його серцi не могло бути мiсця нi для чого, що хоч здалеку могло б нагадувати зраду. В листi, якого лишив, написав, що зрадити дружини не може, бо це б плямувало його вояцьку честь, але чуе, що лишившись живим, мiг би пiдлягти спокусi «зробити свинство, як останнiй сучий син». А тому iснуе тiльки один вихiд – «попередити безобразiе».

– А генералова?

– Ну, та була «женщина сирая», не мала великоi сили волi. Збожеволiла…


* * *

Милий Запорожцю! Чи згадае вас ще хтось, крiм мене – «не злим, тихим словом»? Нехай же вам буде пером чужа земя!




Зустрiч


Дiвчатко пiднесло ручку, неначе проповiдник:

– А там, Атале, в тому райському садку, де походжае Агнець, – квiти спiвають, як пташки. А пташки людськими словами розповiдають чарiвнi-пречарiвнi казки. І нема в тих казках нiчого страшного або лихого: нi про жахливу Горгону, анi про ненажеру Мiнотавра.

Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посмiхався. Достругував гладенько вичищену, мов iз слоновини, сопiлку, що мала бути забавкою-дарунком для його малоi приятельки-вчительки Фiльомени. Хитнув головою, вiдкидаючи з чола пасмо волосся:

– Добре було б, Фiльомено, вiдпочити в тому твоему садку замiсть того, щоб, мов осел, крутити пекаревi жорна! Ех, добре б!..

– І вiдпочинемо, Атале, – переконано присвiдчила дiвчинка. – Вiдпочинемо, коли закiнчимо працю «на винницi Божiй». Тiльки ж… – i Фiльомена, наслiдуючи рух, що пiдглядiла його в дорослих, – розклала широко ручки в повiтрi: – тiльки ж, я ще маленька i жадноi працi на винницi ще не робила. А ти – адже ж не на винницi, а тiльки у пекаря працюеш… Тож що маемо робити? Чекати, аж прийде час…

За розваленою стiною, що вiдмежовувала тiсне подвiр’ячко Фiльомениних батькiв вiд сусiдньоi пекаревоi оселi, зачулися кроки, потiм – своерiдний згук: сипалося зерно до дзвiнкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:

– Язигу!.. До жорен!..

Атал мотнув головою, як кiнь, готовий зiрватися до скоку. Швидким рухом встромив пiд кам’яну плиту недокiнчену сопiлочку та нiж i плигнув на мур. Звiдтiль одним скоком уже був бiля жорен. За хвилину було чути одноманiтний, шелестливий згук жорен та тихий, монотонний спiв малого варвара.

Фiльомена залишилася сама. Знала, що треба спокiйно й терпеливо зносити прикрощi. Тож не плакала, не нарiкала. Ремствування було б зайве: матуся не почула б. Вона продае на торзi риби, що iх наловив i знову ловить тато.

Коли ж нема риб, тато ще перед свiтанком привозить багато-багато ярини, навантаженоi на «Прокне» – ослику сусiда Глявкiона. Тодi мама продае ярину. Де ловить тато рибу – Фiльомена не знае. Так само не знае вона, де росте ярина. Чула тiльки, що той садок, звiдкiля привозять зеленину, гарний. Та ж, напевне, вiн не такий чудовий, як садки райськi, що про них раз-у-раз оповiдае дiвчинцi мати. І Фiльомена уявляе собi зовсiм виразно рай та його садки й дуже докладно переказуе про них усе единому своему приятелевi – Аталевi.

Фiльомена народилась уже «вiльна» в тiснiй, але ж у «власнiй» мазанцi на Субурi – вбогому маетку своiх батькiв, що викупилися з рабства на волю. Ця «воля» була в тiм, що вони вже не мешкали «у чужих», як кожний купований раб. Натомiсть самi мусiли дбати про iжу, а не дiставати з панськоi руки ту ж таки саму миску вареноi квасолi з салом, яку мали й у своiх панiв. А дбати про iжу – це значило не бути нiколи вдома. Так, немов увесь дiм iснував тiльки для Фiльомени, що була замкнена в ньому з ранку до вечора.

Батьки-христiяни не пускали ii гратися з ватагою брудних галасливих дiтей, що ганяли запорошеними вуличками Субури. Страшно було, щоб дитяча отвертiсть i щирiсть не прозрадила iхньоi святоi таемницi, бо Фiльомена не вмiла говорити неправди. А хоча тодi й не було едикту на христiян, таж кожного дня, кожноi хвилини могли його знову оповiстити.

Єдиний приятель Фiльомени – це юний варвар – Атал. Кажуть, що вiн був невр, але ж Рим лiпше знав язигiв, як таемних неврiв, тож i молодого Атала звали збiрним iменням «Язиг». Тiльки маленька Фiльомена намагалася поправно вимовляти його тяжко-вимовне особисте iм’я. Йому ж нагадувало це ще тi часи, коли вiн був у своiх мокрих лiсах, де його колисала в обiймах люба ненька, що звалася подiбно, як вiн. І може, саме через те Фiльомена була для дикого хлопчини единою радiстю його життя.

Коли Атал перескочив через пекарiв мур, – Фiльомена хвильку сидiла тихо на старiм, покинутiм пiд стiною, заржавiлiм якорi. Вона думала, що по неi прийде ясний Янгол з бiлими, шовковими крилами, погладить ii по голiвцi й так нiжно, мов дзвоником надзвонить, скаже:

– Іди, бiдненька, йди! Я вiдчиню тобi дверi «райського» садку.

Звичайно Янголи приходять iз неба. Тому Фiльомена вiдкинула назад голiвку й сперла ii на широку лапу якора. Лежала, дивилася на небо, чекала й думала. Сьогоднi вона хотiла прохати Янгола, щоб дав iй, або принаймнi показав ту пальму, що ii дають «переможцям життя». Якраз дуже тяжко було зрозумiти, що то е «перемога» взагалi, а iще тяжче, як можна «перемогти життя».

Фiльомена дивилася на великi хмари, що помалу плили небом. Вони укладалися в образи страшних потвор. Ось вона бачить голову Мiнотавра, що спровола немов перемiняеться в дужого Кентавра, а цей розриваеться на шматки. З них повстае злющий Кербер. Вiн шкiрить на Фiльомену зуби й грiзно гарчить. Та недовго: позад нього появляеться очiкуваний Янгол у слiпуче бiлiй хмарi своiх широких, кучерявих крил. Повiльно злiтае вiн до Фiльомени, що ледве чуе колисливий спiв Язига.

Коли по часi ясноволоса голова хлопця-варвара виткнулася з-поза муру, Фiльомена, притиснувши ручки до грудей, мiцно спала пiд заржавiлим якором. Не турбувало дiвчинки й те, що западаюче сонце сповивало ii своiм нематерiальним, слiпуче-сяйливим пурпуром.


* * *

Одного дня зник i единий Фiльоменин приятель. Хлопцевi набридло заступати пекаревi осла, дарма, що пекар не був людина зла й не знущався над Язигом. Та ж Атал не раб. Вiн син вiльного слуги-закладника, що його забули своi на чужинi. Пiдрiсши, вибрав вiн собi едину надiйну дорогу: вступив у вiйсько до римських легiй.

– Чи ж побачу тебе ще колись? – обнiмала приятеля за шию мала Фiльомена.

Атал крутив головою:

– Навряд! Можуть мене послати далеко-далеко.

– А все ж таки, може, зустрiнемось?

– Хiба що в твоему чарiвному садку! – потiшив ii варвар. – Але, – додав щиро, – i на порозi смерти рад би я вiддячити тобi за твою ласку, мила Фiльоменко! Ти ж бо едина на чужинi звала мене так, як кликала мене моя матуся. Вона й ти – ви двi були добрi для мене. Я молитимусь за тебе твоему Боговi.


* * *

І проминули роки.

Не мрiяла вже бiльш Фiльомена про райськi садки, не чула райських казок i тiльки часами у снi бачила ясного Янгола. Тепер вона мала багато працi, бо ж з’явилися меншi сестрички й брати. Треба було помагати матерi, заступати ii й вдома, й на торзi. Тож ходила по воду до далекоi криницi, варила, прала, продавала й рибу, й квiти. Особливо квiти, бо ж кожен охотнiше купить троянду вiд молодого дiвчатка, як цибулину вiд зiв’ялоi беззубоi баби.

Саме перед Фльореалiями затрималася Фiльомена бiля фонтану. Бризкала водою троянди, розложенi в кошику на оксамитовому, вогкому моху. Вулиця потопала вдалинi в соняшному свiтлi. Слiпуче, не стримуване хмарами, воно нiби ставило межi щоденному, звичайному життю. За тiею свiтляною запоною починалась апотеоза невмиручоi слави, що не знае анi тiней, анi не в’яне, як цi земнi квiтки, що падали до Фiльомениних нiжок разом iз бризками води.

Не знати чому наростала в душi тривога, що пiднiмала ii вгору, ростила крила до лету й межувала аж iз екстазою. Так виразно й певно вiдчула зненацька Фiльомена, що мета життя – це безкрая радiсть, така велика й безмежна, що ii не може зрозумiти земна iстота, хiба вiдчуе тiльки, що та прийдешня Радiсть не мае меж часу й простору…

– Та ж йдеш ти, нарештi, з нами, чи нi?

Хтось трусив за плечi й говорили якiсь голоси.

– З вами? Куди?

Дзвiнкий смiх вiдповiв на Фiльоменин запит:

– Таж вона, дiвчатка, закохана!

– Але!.. Вона гордуе нами…

– Нiхто й нiколи не бачив ii з хлопцем!

– А чи ви ii бачили коли в храмi Венери?

– Анi в храмi Вести!

– А хто бачив ii на процесiях?

– А знаете, дiвчатка, чому?

– Нi!.. Ну-ну, чому?

– Вона – христiянка!

Дiвчатка перестали смiятись, бо ж останне слово кинуло на них тiнь, а на Фiльомену впало важким покривалом смутку. На мить немов почула бiль у скронi й нагло похололи руки, а ноги стали нiби чужi й не могли ворушитись. Та ж все це тiльки на мить. Вже за хвилину вона випросталася й усю ii душу заповнили спогади й образи з дитинства. Ось хмара. Вона там, колись, творила темнi й яснi образи життя, тi «життевi потвори», що iх треба перемагати й що за ними виростае, розiрвавши iх на частини, ясний Янгол з кучерявими слiпучими крилами. І знову стало легко, нiби вiн ще раз торкнувся ii чистого чола й покликав:

– Ну, йди, бiдненька, йди. Я вiдчиню тобi дверi до райського садку.

Тiльки напруживши всю волю, вернулася до дiйсности. Їi трясло кiлька рук товаришок. А хтось зривав iз шиi тоненький, з волосся сплетений ретязьок iз малим, дерев’яним хрестиком, що його вирiзав ще Язиг.


* * *

Того дня пiшла Фiльомена по воду, не знаючи, що знайде там вогонь. А знайшла: як христiянку, засудили ii на «вогненну смерть» у живих смолоскипах, що мають у цi свята освiтлювати цезарськi садки. Там до п’янливих пахощiв незчислимих квiток примiшаеться гострий пах смоли та сiрки, що ними просяклi тканини, якими огорненi до пiвтiла живi смолоскипи… І той пах, вкупi зо смородом палевих тiл, – це радощi «божеського» цезаря та його прибiчникiв.

Ще порожнi алеi, бо ж пiтьма ще не впала на Рим. Сива iмла наростае мiж темними силюетами дерев у глибинi цвiтучих кущiв. Нарештi несмiливо моргнула перша зiрка. Блимнула своiм ясним оком i зникла, жахнувшись. А небо зблiдло й потемнiло.

Але земля не така вражлива, як небо: звикла вона до смороду пожарiв, стогону вмираючих, випарiв безневинноi крови…

Залунали ритмiчнi кроки. Коло кожного стовпа розставили легiонерiв при людських жертвах, щоб хтось не допомiг засудженим втекти вiд смерти. Впав рвучкий, короткий наказ, приглушений, бо близько був «божеський» iмператор. Нечутно розбiглися босi, пiвголi раби. Слухняно стали навколiшки пiд кожним стовпом, готовi на даний знак запалити приготовлене багаття. На те – раби, щоб виконувати смертнi присуди; цього не доручаеться вартовим воякам. О, вже зашкварчало багаття…

– Атале!

Чи вiтер занiс це слово з далекого краю? Чи то чари якiсь?..

Вояк iз забобонним жахом пiдвiв блакитнi очi на «свою» христiянку. Може, й справдi, як говорить люд, «чарiвники» вони, отсi засудженi на вогненну смерть. Бо хто ж у цiлiм Римi знае це наймення, що його вiн сам уже давно забув?

– Атале!..

Глянув уважно й вiдчув, як серце стало шматком важкого металю й впало глибоко додолу. Глянув ще – й обiрвалося воно та й пiрнуло в безодню. З ясного, мов перлового личка дивилися на Язига ласкавi, глибокi, нiжнi очi. Немов би вчора бачив вiн iх, бачив i те личко любе, що його так часто розглядав мiж рудими лапами великого якора…

– Мир iз тобою, Атале! Не тривожся! – лунае зо стовпа. – Бачиш, я на те тiльки озвалася до тебе, щоб ти знав, що от зiйшлися ми ще раз.

І усмiхнулась…

Мов гарячили щипками бере той нiжний усмiх варвара за серце. Так, а може, й дужче, як колись, як пригортала вона, дитина, його самiтнього покидька на цiм широкiм свiтi…

Такий самий перед очима Фiльомени Атал, як i колись, на тiсному подвiр’ячку в Субурi. Прозорi, блакитнi його очi неначе стали ще яснiшi на обличчi, опаленому вiтрами та спекою рiзних пiдсонь розлогоi iмперii. Швидко чорнiють силюети дерев. Немов металевi стовпи чiтко вирiзьбились обриси на зеленаво-прозорому небi, що стало легше й прозорiше, як було перед хвилею. І заплакало срiбними слiзьми зiрок…

Тихим посвистом пролетiв наказ пiдпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталовi здаеться, що то Фiльоменинi очi крешуть його по закривавленому серцi. І чуе вiн, як палять його гострi iскри… Ах, нехай згорить у них i цезар… i Рим… i цiлий свiт… i його життя… Щось бiльше за кохання, повнiше за спiвчуття, гострiше за бiль огортае варвара. Все, що вiдчував колись, зiбралось у цьому тремтiнню душi: i те, що було й уже забулось, i те сподiване, що мало прийти. І все разом протестуе й кричить, вимагаючи для себе й для тiеi прозороi дiвчини, зарум’яненоi зо споду запаленим хмизом, частиночки щастя, права на життя в цьому широкому, просторому свiтi. Але чорними бовдурами диму чавить усе безмежна розпука. Бо ж – де те життя, коли все пiд владою смерти!.. Повiльноi й тяжкоi смерти…

Не зовсiм розумiючи пощо, вхопився варвар за лук i поклав стрiлу. Але на мить спустив додолу зброю.

– Фiльомено! Фiльоменко!.. Пригадуеш? Я обiцяв тобi вiддячити за все… Як я можу тепер?.. Як? Тiльки так… – пiднiс лук i нацiлив на дiвчатко стрiлу.

Чорний дим кiлькома гадюками обвиваеться довкола Фiльомениних нiжок.

– Фiльоменко! Принаймнi ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твiй Бог змилуеться… Вiзьми i мене в той… твiй прекрасний садок.

Стрiла заспiвала, пурхнула, як маленька пташка.

Кивнула голiвкою Фiльомена й немов тiльки тiнь голосу впала Язиговi в ухо:

– Вiзьму…

Глибоко вбилася злiва у груди воякова стрiла. Припала, немов принесла не смерть, а поцiлунок. Чистий i вiрний, на вiки вiрний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтiло Фiльоменине маленьке тiльце, а може, це пробiгали по нiй тiни вогняних язикiв, що били гострими батогами в потемнiле небо? А що, як жива?

Варвар швидко поклав другу стрiлу й пустив не в серце, а – для певности – пiд вухо. Пустив iз повноi тятиви, хоч i вiрив у твердiсть своеi руки. Але… дим… Як заслона, закривае вiн тiло, тiльки ще, здаеться, грае легкий усмiх на любому обличчi.

– Боже!.. А що ж, як вона ще й досi жива?

І Атал що було сили в руцi – випустив третю.

Вдалинi хвилювалися кривавою загравою лави живих палаючих стовпiв. Удавано-радiснi вигуки на честь цезаря переплутувались iз звуковим мережевом трiскаючого в огнi хмизу й заплiталися червоно-жалiбними стьожками – передсмертними стогнаннями жертв. Дехто з них пробував ще спiвати слова хвалебних гiмнiв, що падали святими квiтками на палаючi жертовники. В нагрiтому повiтрi колихнувся вiтрець i потяг на урочистий похiд чад паленого м’яса.

Перед лектикою цезаря бiгли хлопчики й пригорщами сипали троянди, з бокiв iшли дiвчата-рабинi й кадили… кадили, аж звивалися хмари з того кадильного диму, а через них проходив пах i стогiн.

Варвар вiдчув, як уся його iстота наповнилась огидою, образою, жалем i гнiвом. В головi, непризвичаенiй до складнiших мiркувань, сплелися думки у вогнений вузол, а з того вузла увiльнена й ясна видавалася тiльки одна правда, що ii навчали Язига у вiйську:

– «Вояк, що програв бiй, жити не смiе!»

Ще раз кинув погляд – немов вiддав очi й душу – вгору. Не бачив обличчя Фiльомени, але ж бачив, ясно бачив над ii головою розцвiлий вiнок сяйливо бiлого промiння. Не промовив нiчого, тiльки рвучко витяг меч…


* * *

Коли цезарiв похiд порiвнявся з Фiльомениним стовпом, два сенатори на хвилину перервали розмову. Їхнi байдужi погляди обережно дiткнулися до трупа молодого легiонера, що впав наперед iз устормленим у груди мечем. Торкнулись i вiдскочили з погордою.

– Видима рiч – варвар, – з огидою кинув один.

– У лiсах i в боях тiльки можуть вони жити… Не в культурному Римi, – крiзь зуби процiдив другий.

– Не в мiру вражливi…

– Дикуни!..




Mater Regum


– «Мати королiв» – слова простi, а гордi, як римська епiтафiя. Та в дiйсностi вони й е епiтафiя, бо ж е це напис на цвинтарi в Аяччiо, на гробницi Марii-Летицii Бонапарте, що була матiр’ю Наполеона I-го, iмператора французiв, Йосипа, короля Еспанii (1808–1813), Людовика (батька Наполеона III-го), короля Голандii (1806–1810) i Жерома, короля Вестфалii (1807–1813).

Мати перелiчених володарiв, Летицiя, народилася 24 серпня, р. 1750 в Аяччiо, на Корсицi, в родинi малопомiтного капiтана Рамолiно. Був це старовинний рiд, середньоi заможности, доброi слави. Нiчим не визначався вiн з-помiж iнших подiбних поважних, порядних корсиканських родiв.

Коли Марii-Летицii сповнилося тридцять лiт, вона палко закохалася в Карла-Марiо Бонапарте. Був то веселий, запальний юнак, що саме закiнчив правознавство в Пiзi, в Італii, й так само глибоко кохав Летицiю Рамолiно. Тiльки не мрiяв про те Карло, щоб одружитись i зажити спокiйним родинним життям зо своею милою в тихому кубельцi. Його палка вдача не могла знести й думки про те, що його прекрасна батькiвщина, його вiльнолюбивий нарiд мусять схилитися пiд тяжкою владою чужинцiв. Розбити кайдани, порвати пута, увiльнити рiдну землю! – от гасла, що мiцнiше за вогонь кохання до любоi Летицii, палили його шляхетне серце. І юнак не осiв вдома, а пристав до патрiотiв-повстанцiв, що на iх чолi станув Паскуале Паолi. Та ж як правдивий лицар несе в похiд наймення своеi Дами, понiс у бiй нерiвний i Карло Бонапарте свою любов до Летицii. У вогнi сутичок його кохання окрiпло, зросло й звалило перешкоди, якi – звичайна рiч! – батьки Летицii ставили на шляху молодiй парi.

Вiчна, прастара тема – «батьки i дiти»! Природно, що старшi вже батьки Летицii були проти повстань, як проти «божевiльноi мрii», що, на iхню думку, нiколи не могла здiйснитись, як не могла вже нiколи знову повстати «незалежна» Корсика. Тому, коли Карло й Летицiя побралися, батьки знайшли iнший шлях вiдвернути своiх дiтей вiд «шаленоi iдеi»: впорядили молодятам добре господарство. Шмат родючоi землi, винниця, грошi – все, потрiбне для спокiйного добробуту на своiй власнiй землицi, хоч i не на своiй корсиканськiй, вiддано в розпорядження молодих людей. Та не довго iх те все бавило. На перший заклик Паолi покинув Карло «i ставок, i млинок» i подався до мiста Кортi, де гуртувався головний повстанчий осередок. Тут Карло став найближче до ватажка як його ад’ютант i крок у крок слiдкував за вождем.

І Летицiя йде до чоловiка, у вiйсько, та ще й не сама, а з малою дитиною. Там бере пряму участь у боях як вояк i несе всi тягарi повстанчого життя.

Злиднi, скрута, невдачi… На початку повстанцiв розбито. Але не переможено, бо ж вони знову вiдважно йдуть на бiй. Але ворог дужчий: вiн вибивае iх iз Кортi й придушуе рух.

Летицiя, що сподiваеться другоi дитини – Наполеона, тiкае вкупi з iншими з мiсця поразки. Криеться в печерах, ховаеться в горах, в ущелинах, у диких хащах. Нарештi, через протекцiю друзiв, дiстае вся Бонапартова родина дозвiл вернутися до Аяччiо. Квапляться, бо Летицii надходить пора. Та ж при переходi гiрськоi рiчки, Лiамонте, що саме казиться в повiнi, Летицiю зривае вода з коня й несе у вир. Та ж Летицiя, що, не зважаючи на своi юнi роки, вже не раз заглядала у вiчi смертi, не розгублюеться, не лякаеться, зробивши надлюдськi зусилля, вириваеться з обiймiв приливноi хвилi й врятовуе свое життя та життя будучого iмператора чужоi iй Францii.

Року 1793 Корсику захоплюють англiйцi, й Летицiя мусить втiкати. До року 1799 проживае вона в Францii, в Марсейлi, аж поки нарештi Наполеон кличе ii до Парижу. Та напочатку обставини, в яких перебувае майбутнiй володар Европи, не були дуже блискучi. Наполеон мае великi плани й надii, але чималi й злиднi. Бо ж факт незаплаченого рахунку прачцi – Катеринi Лефевр – використаний В. Сарду для своеi славноi комедii, зовсiм не був вигаданий.

З iнтронiзацiею Наполеона-iмператора (р. 1804), Летицiя дiстае титул «Матери його величности» й «апанаж» – мiлiон франкiв рiчно. Але вона мала час довiдатись про цiну гроша й не дуже розкидае отой свiй «апанаж»…

З першою невiсткою Жозефiною де Богарне Летицiя не могла погодитися. Занадто обидвi були темпераментнi – корсиканка й креолка – вони не були здiбнi уступити в чомусь одна однiй. Тож, щоб не робити з iмператорських палацiв пiвденного базару, Наполеон призначае матерi Трiанон, вибудований колись для Марii Антуанети. Цей невеликий палац, поставлений в стилi «пасторалi», найбiльш вiдповiдае простим смакам Летицii. З попереднього життя вона не звикла нi до пихи, нi до урочистостей, нi до паради, а тому живе дуже скромно. Французи глузують з неi, що вона оглядаеться на заднi колеса, не витрачае гроша, а складае його «про чорний день». Навiть дочки жартують iз цього. І блискуча Каролiна зо смiхом заспокоюе матiр, що ii дiти, що майже всi – на престолах, не лишать ii в злиднях. – «Аби тiльки це довго тривало!» – спокiйно вiдказуе досвiдчена Мати Королiв своiм твердим корсиканським дiялектом.

Нiколи не навчилась вона добре говорити по-французькому, бо не хотiла опанувати мови тих, з ким колись особисто воювала. Зо своiми дiтьми й з усiма в своему палацi Летицiя користувалася лише рiдною, корсиканською мовою. З фактом, що ii «Наполiоне» став французом, погодилась лише тому, що став вiн iхнiм iмператором. Так, iмператором, але ж… чи надовго? Занадто близько пiзнала вона боротьбу й вiйськове життя, а тому й знала, що щастя – перемiнне, а успiх – не стiйний.

В часi першого заслання Наполеона на острiв Ельбу Летицiя iде до сина, щоб дiлити з ним вигнання. Тепер iй дуже стають у пригодi ii ощадности. Ними вона утримуе мало не цiлу родину, бо ж ефемернi королi не сидiли мiцно на своiх престолах, розхитаних хуртовиною боротьби.

Останне заслання Наполеона на острiв Св. Гелени, одначе, цiлком пригнiчуе 65-лiтню Летицiю. Особливо, коли iй заборонено слiдувати на вигнання вкупi з «генералом Бонапартом» та й не дозволено повернутись на рiдну землю, до Корсики.

Держави, що так недавно схиляли глибоко своi голови перед Madame-Mеre (Панi-Мамою), тепер не хочуть i чути про те, щоб вона знайшла пристановище на iхнiй землi. Лише Папа Римський, Пiй VII, саме той, хто мав чимало закинути й пригадати Наполеоновi, кличе Летицiю до Риму й тут дае iй змогу доживати свого вiку «в умовах, гiдних ii поставлення». Майже ще повних 20 рокiв користае Летицiя з ласки Папськоi. Та ж не мае вона великих радостей у Вiчному Мiстi. Вона переживае аж трьох своiх старших дiтей, а також i свого любого внука, герцога Рейхштадського. Звiстка про смерть «молодого Наполеона» була для неi тяжким ударом, бо ж у ньому бачила стара корсиканка прийдешнього местника й реставратора династii. Та не судилося… І Летицiя, мов справжня римлянка, стоячи й без слiз вислухала страшну для неi вiстку. Вислухала всi подробицi, що привiз iй майор Прокеш (чех), единий щирий приятель герцога Рейхштадського, у Вiднi, й достойно подякувала за повiдомлення.

Померла Летицiя, у вiцi 84 лiт, неначе на глум тим, хто вважае конечним для осягнення довгого вiку – регулярне й спокiйне життя. Помираючи, висловила бажання, щоб тiло ii лежало в рiднiй землi. Та ж лише по 15-х роках останки Летицii перевезено на Корсику. Нинi на цвинтарi в Аяччiо над ii гробницею пишаеться згаданий ляконiчний, але iмпозантний напис: Матiр Королiв.




Його поклик

Оповiдання з часiв Ісуса Христа[2 - Пор. Євангелiя вiд Луки. XIX. 1–10.]


Хто порахуе, в який уже раз жебрак Рехум iще й iще повторював свое оповiдання про те, як уздоровив його Ісус iз Назарету?!

– Сидiв я, як завжди, в двох перегонах вiд мiста, край дороги. Аж чую: суне юрба. Гукають Осанну сину Давидовому… Питаюся: що воно? Ісус, – говорять, – з Назарету. Той, що з роду Давидового… що мертвих воскрешае, слiпим повертае зiр… Гм… слiпим. Чув я про Нього, чував i ранiш. Як би й не чути?!. Але ж ось, тепер… ну, неначе мене щось у саме серце штовхнуло. Як не закричу я щосили: «Ісусе, Сину Давидiв, змилуйся надо мною!» Та й кричу, та й кричу… вже не мiг спинитись…

Довкола уздоровленого слiпця все тiснiшим колом збивався натовп. Притримуючи положену на рамено боком порожню амфору, заслухана дiвчина не помiчала, як перекупка Зебуда притискуе ii аж на столик мiняли Масфара. А той, i сам заслухавшись, забув про своi грошi, що вже ось-ось, вiд iще одного струсу столу, розточаться в поросi вулицi…

Все в Єрихонi, що мало вуха, знало про повернений чудом зiр жебраковi, знало й про те, що Пророк-Чудодiй наближаеться до Єрихону. Верховiття пальм, що по них i саме мiсто зветься «мiстом пальм», вiтали здалеку першi святого Пророка. Хитаючи вiялами широких листкiв, вклонялись Йому, кидаючи пiд ноги прозоро-синi килими тiневих вiзерункiв. Жiнки виносили з домiв хворих дiтей. З подвiр’iв виносили на ряднах або й з лiжком недужих, калiк, умираючих. Зiгнута в попереку, всiм знана бабуся Едида, що вже багато лiт не могла випростатись, сперта на короткi палицi, поквапливо совгала назустрiч Учителевi.

Дужi дiти веселою хмарою непосидючих пташок, з вигуками й верещанням перебiгали вулицею. Нарештi, не марнуючи часу, завели гру: коли одна лава спiвала веселоi – друга пританцьовувала; коли ж танцюристи заводили сумноi – перша лава вдавала, що плаче[3 - Пор. Єв. Матвiя. XI. 16–17.].

А Рехум все розповiдав. Тепер говорив про багатиря Мататiю, того, що звуть його «праведним», бо ж iзмалку дотримуе усiх приписiв Закону.

– Дотримуе! А от же, й не пiшов за Вчителем… – казав Рехум в схвилюваннi, й раптом обома руками затулив собi очi.

– Що, що тобi? Знов не бачиш? – вхопив його за плече гандляр очеретом на стрiли.

– Та де?! – закрутив жебрак головою. – Бачу свiтло! І свiт у славi його, немов цар Соломон у вiнцi променистому… І барва очам моiм усмiхаеться, як лука, квiтками весняними вкрита. Тiльки ж усе здаеться менi, що вiд нинi нiчого й нiкого не повинна душа моя бачити, крiм Того, Хто мене уздоровив! – надхнено пiднiс обидвi руки Рехум.

– Але-ле! – знизила плечами Зебуда й подала переконливо: – То тобi з радощiв, сину!.. Ум за розум заходить.

– Стривай, стара!.. А чому ж не пiшов з Раббi Мататiя? – допитувався гандляр очеретом.

Рехум оглянувся, i погляд його впав на невелику, огрядну, кремезну постать митника Закхея, що неначе вся дихала добробутом та задоволенням. Закхей нiчого не питався, не виявляв збiльшеноi цiкавости, тiльки, стоячи здалека, дивився. Його живi карi очi немов були освiтленi червонавими вогниками зсередини. Не мiшався до життя натовпу, тiльки обсервував юрбу й тiшився, бачучи, як рухливо та яскраво в промiннях сонця метушаться люди. Приемно було й те, що ось, знову, як за колишнi прадавнi часи, на землi дiються чуда, а вiн, Закхея, може чути про них вiд самовидцiв. І навiть сам колись може побачити диво. «Гарна рiч – життя…» – ткала думка казкову м’яку запону. І за тiею зникли неестетичнi прояви життя, тi, що на них не любив звертати уваги Закхей. Було йому досить тiльки того свiту, який давав приемнiсть. А про той – iнший, – що iснував iще десь, – вiн намагався не згадувати та найдокладнiш забути.

Рехум зауважив той «чужий» митникiв погляд. Пiдсвiдомо вiдчув, що вiдмежовувало того, обсипаного дарами й ласками долi випасеного чоловiка вiд них, скривджених дiтей вулицi, пасинкiв життя. Вмить зникло свiтло надхненоi радости, й, мов чорною хмарою, затемнилось наростаючою заздрiстю. Нестримно закортiло вразити, зганьбити того маючого задоволеного життям «грiшника».

– Чому не пiшов? Та тому, що Мататiя – багач! – вiдповiв Рехум, навмисне пiдвищивши голос. – Тому, що, як говорить сам святий Раббi, тяжко покинути статки та достатки навiть i для Царства Божого… навiть i задля науки Вчителя з Назарету, що розплющуе очi слiпородженним…

– Ось тобi, думний Закхею, маеш!.. Ото, не лiзь до голоти та вуличного смiття! – додав у думцi Рехум i з облегченням голосно зiдхнув.

Закхей глянув на нього й вiдiйшов так само мовчки, як мовчки дивився на оживлений натовп.

– Для тих, що бiгають босонiж, – чиста й цiла одiж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч i вiдчув, що Рехумiв натяк належався йому. Як це дивно: всi цi люди народились у тому ж таки мiстi, говорили мiж собою тiею ж самою мовою, в дитинствi грались разом, як брати, мали однi думки й iнтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до лiпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожi до нього. Йому ж – чужi, як… самаряни чи фiлiстимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своею силою й розумом вiн досяг, що тепер – у повнiм цвiтi лiт вiн може жити, як хоче, в фiзичнiй i духовiй розкошi. Нещастя оминають його, та й вiн сам умiе не допускати до свого серця терпкости. Навiть смерть не дiткнулась холодом жалю й утрати до його душi: батьки повмирали, коли ще вiн не розумiв жаху смерти, а тому й не жалiв за ними, навiть не вiдчув, що iх йому бракувало. Ах, красна рiч – життя!..

Закхей був самiтний, не шукав нi приятелiв, нi друзiв. Не мав i дружини. «Прив’язанiсть – корiнь страждань», – спокiйно посмiхаючись, вiдказував, коли дивувались його самiтности.

– Самотарство?!. В нiм – моя сила й моя радiсть. Я не маю потреби нi про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нiкого не хочу мати на помешканнi в своему серцi. І не потрiбуватиму! Я – сам собi пан, й нiхто нiкуди не може повести мене. Нi-куди й нiколи…

Повiльно йшов затiненою стороною вулицi до свого затишного дому, де звичаем, перейнятим вiд переможцiв-римлян, назбирав багато рiзних гарних, незвичайних речей, творiв мистецтва, знання, науки. Нi, не люди, тiльки лiпшi iхнi твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними iнтересами прогалини вiльного часу. Тут був його власний «свiт», для якого вiн був центром i сонцем.

Мрiяв: ось зараз сяде в саду, пiд розлогим фiговником, тим, що вiти його перевiсились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеевому басейнi. Освiжить текучою водою запорошенi ноги й пiд муркотiння водограю читатиме свою улюблену «Книгу мудрости Соломоновоi». Вона бо одна вмiе правдиво показувати марнiсть речей життя цього, несталiсть та кволiсть поваги людськоi, а особливо – жiночоi.

Цiлком заспокоений пiсля неприемного, надто близького дотику до юрби, вiн аж додав трохи кроку. Та ж зненацька табун дiтвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп’ята летiли вздовж вулицi. Бiльшi ламали, де можна, зеленi галузки й, вимахуючи ними, гукали щосили:

– Осанна! Оса-анна Сину Давидовому!..

За дiтьми, прорвавши загату буденних обов’язкiв, лився нестримний людський потiк. Новi струмочки долучалися до нього з базарiв, майданiв, бiчних завулкiв i домiв.

Цей новий, несподiваний акорд пiднесення й неспокою вiдбився дисонансом в душi Закхея. Йому ще дужче схотiлося посмакувати радiсть свого вiдокремлення вiд чужоi йому юрби, почути свою вищiсть у свiдомостi, що вiн – «не такий» i «не з них». Але що крики натовпу зiрвалися знову, як ураган, Закхей оглянувся:

– Надхнення натовпу перед «його Пророком» мусить виливатися у шалених i неестетичних формах, – усмiхнувся поблажливо й пiвпогордливо. – А все-таки цiкаво: що може вiдчувати при тих несамовитих вигуках сам Пророк?

Цiкаво… Дiйсно, – та зацiкавленiсть витяглась, як кiт на сонцi, але зникла, як хмарка в блакитi.

Ось, нарештi брамка Закхеевого дому. Тут, пiд садом, мае пройти натовп iз Пророком. Тут бо, на громадськiм майданi, криниця з найлiпшою в Єрихонi водою. А чого ж бiльш потребуе подорожнiй, як кришталевоi води, що освiжае спаленi уста та припорошену спекою й втомою думку?!.

От, уже Закхеева рука на улюбленiй книзi. Немов навмисне чiпляються його думки глибокi цитати про приятелiв та любов. Але ж i вигуки та гамiр з вулицi настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.

Поклав сувiй на широкi поручнi мармуровоi лави, пiдвiвся й пiдiйшов до стiни, де фiговник пiдпер ii своiм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево i задивився вздовж вулицi. Було видко далеко, майже до мiськоi брами, бо ця частина саду, на асирiйський взiрець, була на штучно насипаному пагорковi.

Дiтвора вже збивала куряву по цей бiк кам’яноi брами. Ось з-пiд неi виткнулось двое сивобородих. Вони спинили дiтей, щось iм говорили, вказуючи набiк руками: щоб вiдiйшла з дороги малеча. Але широкий, бiлий рукав крилом майнув у повiтрi, лiг на плече сивобородого. Висока бiла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дiтям обидвi руки.

Чорнi, яснi, рудаво-каштановi голiвки замиготiли в золотих порошинках куряви, збитiй десятками прудких дитячих нiг. Тепер уже не поважнi обивателi мiста, а вони – цi галасливi дiти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в трiумфальнiм походi цiлим лiсом великих галузок.

І раптом Закхей почув, як безпiдставно-радiсно захвилювалось його певне серце. Несподiвано пролетiло в головi сполоханим птахом:

– Як мiг той Мататiя не пiти за Ним, коли Вiн його покликав?

Й непереможно, пекуче захотiлось побачити Раббi з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда единим словом! Єдиним словом змiняе вiдвiчну природу…

Погляд Закхеiв покiрно побiг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дiтей, а потiм – i бiла Постать. Але це тiльки так здалося: ось в синiм затiнку пальм вся блакитна Вона майнула знову…

Першi хвилi людського потоку влились на майдан.

– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здiймалося до сонця, танучи в блакитi.

Закхей вхопився за галузь фiговника й, не вiддаючи собi справи з того, що робить, пiднiс на руках свое важке тiло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою вiти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цiлковито схований за широким, блискучим листом.

– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло свiтляною хмаркою в душi. А далi вже укладалось само собою:

– А отже я побачу Його, близько-близько!

Думав й розправляв перед собою тоненькi галузочки та рiвняв листя, щоб виглядали з них тiльки самi очi.

– А Раббi й не пiдозрiватиме, що старший митник Єрихону, не гiрш за горобця, примостився на деревi, тiльки щоб глянути на Нього. Хi-хi!

Дрiбним, радiсним смiхом, як у далекому дитинствi, затремтiло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срiбнiй поверхнi тихого озера.

Ось уже Вчитель i бiля криницi. Так, спинився. Пiдносить чарiвну голову. Слiпучим сяйвом обливае йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очi!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей i собi на хвильку пiднiс угору своi. Не мiг повiрити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром i сонцем свого свiту», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж вiн народився знову?!.

І раптом вчув голос, вiд якого забренiла нiколи досi незнаним щастям вся його iстота. «Впiзнав» цей солодкий голос, нiколи ранiш не чувши. І, хоч не розiбрав слiв, вiдчув непереможний Його поклик, i зрозумiв: вiд цiеi хвилi починаеться для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не ослiплююче очей сяйво послалось перед ним безкраiм шляхом у вiчнiсть, де мерехкотить Велика Мета. В той единий зламок секунди, що Вчителiв погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетiла Закхеевою уявою «мудрiсть вiку цього», й здалось йому, що вiн пережив цiлi столiття…

Не злiз, як годилось поважному мужевi, а камiнем упав з фiговника, щоб вiдчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотiв увiйти в них.




Марево


Свiтляна чалма ще огортае верхiв’я Демавенду[4 - Гора в Персii.]. Але пiд важкою тiню гори – вже фiялково-синя нiч. Лиш ясним мереживом розбiглися стежки: бiлi, мов посипанi сяючим снiгом. Стiльки свiтла всмоктали в себе за день, що й з пiтьмою вгаснути не можуть…

В заглибинах долин озерами вкладаються тiнi. Гострiше закреслюються ребра хвилястих горбкiв. Довгим фризом, як на рельефах стародавнiх гробниць, на металево-блискучому небi випинаються череди буйволiв, отари кiз та овечок, обгорнених зрожевiлим завоем куряви. Зникають, всмоктуються помiж сiльськими будiвлями з плескуватими дахами. Немов не справжнi тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на свое мiсце» – на барельефи недавнiх гробниць, висiчених там у скелях.

Останнiм промiнем ще раз торкнулося свiтло скелi, на якiй чекаю на каравану. Смарагдова ящiрка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцiннiсть, яку ще даруе менi вже вгасаючий день. Лiниво сiльським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлi а сapella дитячий голос вкрутив срiбним сверликом хроматичну трель…

Поночiе. Однак кожен камiнчик ще немов свiтиться, творячи чарiвний свiтанок надприродного дня, незнаного людськiй пiвнiчнiй уявi.

Мiраж? Марево? Та чи ж бувають вони i вночi?..

– Не журись за приятелями й житлом, що покидаеш. В свiтi бо знайдеш знов i житло нове, й нових друзiв!..

А! Нарештi вже й караван-баш[5 - Провiдник каравани.] Зейнал!

З присмерку спочатку виринае його прислiв’я, що в нього завжди напоготовi, а потiм i його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких вiн переважно живе вночi – бо ж удень каравани вiдпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмiв.

– Так вирушаемо?

Хитае головою й сiдае обiч мене:

– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милоi, мусить бути в душi – навiки.

– Любиш свое рiдне село, Зейнале, пiд чарiвним Демавендом. Маеш досить верблюдiв i отар… Що ж – скажи – жене тебе свiтами з караванами?

– Не слiд шукати захисту в спокiйному гнiздi, бо ж у гнiздах найчастiше бiда ловить птахiв.

Тепле мовчання хвильку пестить нас нiжнiстю матери.

– Бо ж мовчання – голос природи й вiдзиваеться так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальноi скарбницi.

– Зейнале, ти ж бо все знаеш: що то е фата-моргана? Скажи: вiдкiль взялося мерево на свiтi?

Я не дуже й пiдхлiблюю караван-башовi: природа бо не мае вiд нього таемниць.

– Хай буде над душею твоею благословення Алаха, – помалу починае Зейнал i перебирае струни пам’яти, розбуджуючи гармонiйнi акорди. – Слiд мужньо нести холодний труп свiта цього i бути сильнiшим за нього. Бо ж що е свiт? Танцюристка! Кожному всмiхаеться вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобi Алах, щоб життя твое було такою казкою, яку розповiдати приемно… Життя ж бо – це тривала казка…

Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своiх скарбах те, чого шукае? О, вже знайшов!

– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвiла, як весняна квiтка, а людство переживало ранок своеi молодостi. І вирiшив шах Джiан-Агiр, мудрий оборонець Вiчного свiтла, виставити собi мiсто-столицю. Мiсто райськоi краси, мiсто несмертельноi слави. Нiчим не мало воно бути подiбне до нi одного з тих красивих мiст, що iх знало людство. Бiльше! Нiчим не смiло воно бути подiбне i до тих мiст, що будуть потiм. Та хиба ж можуть збудувати таке мiсто знанi великому шаховi його власнi будiвники? І послав гiнцiв, людей вiйськових, розвiдчикiв i шпигунiв по всiх свiтах, по всiх шляхах великих. І велiв хапати, де тiльки пощастить, митцiв чужих: малярiв, рiзьбарiв, будiвничих i тих, що складають чарiвнi казки. І наловили iх силу-силенну й поставили перед очi володаревi. І сказав Джiан-Агiр:

– Мистцi!.. Я дам вам усе, чого забажае ваша душа, а ви дайте менi лиш твори вашоi уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.

І взялися мистцi за працю. Вiддали за власне життя всю творчiсть свого духа. І повстало мiсто. Несподiване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав спiвом Гурiй, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистцi Джiан-Агiровi:

– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний мiсяць виходить в столицю нову, – мусить у нiй все осiсти, стверднути, просохнути. А нас вiдпусти до домiвок своiх.

Дав кожному щасливий шах i золота, i самоцвiтiв, а сам i день, i нiч дивився здалеку на чарiвну столицю свою. Дивився i мрiяв, як у мiстi отiм, що було наче мрiя сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутнiй шах з почотом, вiйськом, урядниками й людьми рушив до своеi новоi столицi. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче пiдходив до мiста Джiан-Агiр, то далi й далi вiдступалося вiд нього мiсто. Так i не змiг наблизиться до нього й нiколи в нього не вступив… Бо ж все тiкало воно, те мiсто – мрiя, як хмарка на небi, як вiтерець у повiтрi. І як мiнлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочкiв, що розсiялися пустинями свiту, невловимi й недотикальнi навiки…

– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.

А Зейнал, неначе й не чуе питання, продовжуе:

– І зрозумiв мудрий шах Джiан-Агiр, що не можна збудувати душi володарства руками байдужих до слави краiни чужинцiв. Нiчого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спiв радости та слави, – лиш марево пустинi встае пiд загрозою смерти…

Глухо дзеленьчали деревлянi дзвоники на шиях верблюдiв: згук, що його не забуде серце, в яке вiн впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорнi силуети людей i звiрят. Караван був готов у дорогу.

– Час розмотовувати далi клубок шляху, – пiдвiвся Зейнал. – Рiдним стае край, що й на хвильку дав сердечний вiдпочинок мандрiвниковi. Та ж далi йди, людино! Мiсця досить знайдеш у свiтi завжди…

А коли вже рушили, додав:

– Стояча вода загнивае. Коли б мiсяць зiстав нерухомий, то нiколи не досяг би вiн повнi своеi…




«Нiмий»


Свiтлiй пам’ятi предоброго монсiньора Яна Ржiганека, ректора семинарii «Клементiна»


На стародавнiй дзвiницi «Клементiна», в «стовежатiй» Празi, спить тяжким сном без видiнь зчорнiлий вiд часу дзвiн. Називають його звичайно «Нiмий». Бо ж справжне при хрещеннi дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людськоi.

Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мiдяного серця свого, щоб не подавав голосу, так i мовчить «Нiмий», – мовчить вiд 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тодi перший вiн обiзвався, безнадiйно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повiрив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогiн той, i плач зацитькали тi, хто в грудях мав живi, повнi вщерть мiцним бажанням серця. Не з нарiкань бо встае перемога, не з плачiв народжуеться сила до бронi.

Три столiття промовчав «Нiмий». І коли у великiй вiйнi востанне продзвонили по собi паризькi дзвони, що мали iх перелити на зброю, – й тодi не озвався вiн. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвiнним, що по душах померлих грае…

І спав далi «Нiмий». Без мрiй, без надiй, без сподiванок. Може, навiть i без снiв?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнiшим за кривавi видiння, прокльони й ридання…

А рiчищем часу невпинно котилися подii. Плили-гойдалися на хвилях срiбно-пiнноi Влтави…

Тi подii спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж рiка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крiзь щiлини дрiбними цiвочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволi.

Вiльна – засмiялася до неба срiбна Влтава, пiнна й п’яна радiстю, як юна весна. Хоралом щасливоi осанни залунали вiдродженнi дзвони «Стовежатоi». Все гучало й спiвало надхненням: в повiтрi, у водi, на суходолi й у серцях…

Тiльки «Нiмий» не озвався, мiцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мiдяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повiрив у смерть вiчну, – тому не в силi повернути биття серця анi радiсть Воскресення…

Прокинулося буйне життя. Вiдмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалi Влтави. Прикрашалася разками свiтляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палацiв. Засипала вулицi квiтками народнiх одягiв. Та ж помiж радiсними обличчями дiтей щасливоi Праги все частiше почали об’являтися розпачливi постатi сирiт-безбатьченкiв. Тих, що iм вiдiбрано все. Навiть наймення само.

І пiзнала Прага сум iхнiх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Нiмий», з такими ж очима не з доброi волi поквапливо покидали ii. Ішли шляхом розпуки i болю в чужi свiти. Без надii, без вiри в поворот, без сили на дальшу борню…

– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадуванi своi очi повiки хмар.

– Вигнанцi!..

І озвалася в серцi ii кров Пржемисла-Орача. І пожалiла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в потi чола на хлiб, – той, щоправда, не розкидае на вiтер Божого дару, але ж голодному приходьковi помiч дае. Бодай хоч скибочку хлiба. А що «не единим хлiбом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скiльки пролилося в нiй крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І вiдчинила дверi також i Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онiмiлий з розпуки «Нiмий». Саме там вiдчинили дверi храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6 - Чеська влада дозволила заложити в Клементiнi украiнську греко-католицьку парохiю.].

Та ж брязкiт iншого металю – млявий i скупий, брязкiт-дзвiн, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушуе в розбитому серцi людському тихий заклик:

– «Прийдiть до Мене, струдженi!»…

Заглушуе не тiльки заклик тихого. Громiв небесних не чують вигнанцi за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:

– «Vae victis!»…

За скрипом i скреготанням стиснутих з образи зубiв:

– «За що?.. Про що? Чому – саме менi»?..

За шепотом братньоi ненависти, неситоi, вiчно-пекучоi заздрости…

І мовчки дивиться з високоi, староi дзвiницi «Нiмий» на маленькi гуртки понурих, що приходять сюди в недiлi й свята. Дивиться… i жде.

Та раз у рiк на коротку хвилю повертаеться життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидаеться «Нiмий» зi сну. Тодi мiцно здрiгаеться мiдяне тiло й вириваеться з оков. А як зо всiх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тодi з вежi Клементiна вiдлiтае й «Нiмий». В той бо час, як i всi дзвони iншi, набувае вiн крил ангельських. Та ж тiльки всi iншi летять, щоб спiвати нечутний людям гимн для тих, хто пiдтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колiзею, де життя Духа повстало з дочасних iдеалiв-снiв. А «Нiмий» не летить з ними. Не смiе вiн злити свiй голос у загальному хоралi дзвонiв, не смiе спiвати «Воскрес!» – той, хто повiрив у вiчнiсть смерти…

Нечутно й журно, як нiчний птах, летить «Нiмий» на Схiд, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподiваеться вiн повернення голосу, там мае дiстати рух живих сердець його мiдяне серце для радiсного спiву прийдешньому Воскресенню. В сумнiй пiтьмi кружляе «Нiмий» чорним буревiсником над неспокiйним, зi всiх морей найлютiшим. Спускаеться нижче, все нижче, мов чайка, черкае крилом по водi й рине дельфiном у чорну глибiнь.

Пiд кришталевим склепiнням запiнених хвиль завмерла в мовчаннi така ж як i «Нiмий», всiма забута каплиця. Не прикрашають ii нi коралi, нi перли: нема iх у Чорному, суворому морi. Безгрiшно-бiла, без прикрас i оздоб, мов недоторканий снiг гiрських верховин, як вимите слiзьми обличча, що радощiв не знае, – стоiть та самiтня каплиця. Ще нiколи не дiткнулася ii жадна людська рука: чистi пальцi Ангелiв Божих – первороджених Духiв бiлого Свiтла збудували ii над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.

На пустому острiвцi серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гiркий келих вигнанства, по вiнця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пiрнув острiвець безiменний пiд хвилi, щоб не бачили його зорi-очi небеснi. І давно вже чекае пiд водою, запiненою вiд злости i гнiву, промита морськими слiзьми капличка, мовчки чекае, як i дзвiн онiмiлий: коли ж, нарештi, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на нiй той дзвiн Клементiнський i своiм розрадуваним голосом народу з глибин пiднiме безiменний острiвець?..

Та ж багато в цю нiч святу озиваеться у свiтi дзвонiв, багато лунае радiсних голосiв мiдяних, мосяжних i срiбних, багато гукае iх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвiнких голосiв. Тут же – тиша. Мовчать i дзвони, й людськi серця. Спить не пробудженна ще в безоднi глибокiй Clementia – Милосердя.

Спить, чи лиш отруена потоками зчорнiлоi братньоi крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морськоi безоднi. Пливуть, розлитi ненавистю й заздрiстю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тiй важкiй, чорнiй, закривавленiй водi не може розгойдатися мiдяне серце «Нiмого». Мовчки облiтае вiн бiлу каплицю й мокрий вiд ii слiз мовчки вертае назад…

Та ж не буде це вiчно. Прийде Воскресення День. Спiльним тактом застукотить серце живе в людських грудях онiмiлих, здрiгнеться i в мiдяних грудях серце «Нiмого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обiзветься дзвiн Клементiнський, i вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своiм тiлом давно вже пов’язав докупи i Киiв, i Рим[7 - Тiло Св[ятого] Папи Климента якийсь час перебувало в Десятиннiй Киiвськiй церквi, а потiм було перевезено до Риму.].




Слово


Коли фарао Озирис-Хефре – най вiчно живе його КА у Краiнi блаженних! – створив великi пiрамiди, – Володар Пустинi Неб (що його греки безбожнi назвали найменням «Сфiнкс») столiття вже дивився на небо й землю та на життя, що несе в Невiдоме людськi поколiння, як могутнiй подих Сетiв[8 - Сет – бог зла, пустинi i смерти.] несе пiски пустинi.

Як життя таемне, – таемний Сфiнкс. І, як смерть мовчазна – мовчазний i вiн. Тому вельми хотiлося людям усiх часiв дiзнатись про правду, в Сфiнксi укриту. Та ж, що людство – подiбне дитинi i як дитина раднiше за квiткою барвистоi казки женеться, нiж дошукуеться зерна мудрости, що часто вкрите в тверду шкаралупу, – тому багато казок знайшло людство в тiнi могутнього Сфiнкса. І казки цi поставлено на вартi сенсу, що вкритий вiд незасвячених в Таемницi Посвятнi.

Я ж, Евiмет, жрець Амонiв, письмом храмовим казку цю в папiрус заношу не тому, що мудрiсть таемна в нiй вкрита, а тому, що повна казка ця милосердя, котре е пахощами найприемнiшими перед обличчям Того, чие Наймення Велике людство назвати не вмiе. Най же з кам’яних грудей Сфiнкса Пустинi переллеться милосердя у груди людськi, часто за гранiт твердiшi, груди, що на почуття живе часто безплiднi та мертвi, як мертва пустиня.


* * *

Коли мистець, людству незнаний, з каменя витворив постать маестатну Володаря Пустинi, – закляв вiн його словом чарiвним i великим. Не тiльки бо мистець то був презначний, але ж i мудрець видатний, таемствами вкритими володiючий. І в закляттi тiм дано кам’яному творовi мистецтва дивну можливiсть: зо сну свого вiкового прокидатись i на почуття людське, що за всi почування наймогутнiше, озватись.

Та ж не дав мудрець-будiвничий нiкому з живучих знати: яке саме те почуття i яким саме словом людським збудити можна Сфiнкса кам’яного. Тож без лiку було тих, що слова того шукали, до Володаря Пустинi вдень i вночi явно i тайно приходили. І рiжнi слова людськi йому говорили.

Приходили будити Сфiнкса i люди мудрi-скриби, i вченi, що папiрусовi, – i вояки, i полководцi, що мечевi – життя свое на службу офiрували. Приходили й такi, що вазi та мiрам, продаючи в крамницях, себе вiддали. І тi, що плугами орючи, богам служили. І аж четверо було (серед прихожих) таких, що вiнець Обох Земель[9 - Обох Земель – тобто Горiшнього й Долiшнього Єгипту.] та берло сiмох народiв носили.

Перший iз тих (чотирьох) був Озирис-Аменемхет. Володар мудрий, що за основу могутности Землi Кемi вважав багатства та скарби. Це вiн перший був, що мудрiстю (людською) вимiряв високiсть вод Нiльських у повенi iхнiй та в добi, коли вони вiдпливають. То був (вiн же), що призначив береги озеровi Моери, i силою волi власноi та працею люду свого в берегах тих затримав води слухнянi. Вiн же й ту славну i таемну схованку Льо-перогунт, що греки малобожнi у варварськiй мовi своiй «Лябiринтом» називають, – збудувати звелiв. І в нiй сховiв хитрих, задь великих та ходiв пiдземних, укритих i таемних звелiв зробити багато-багато. І там збирав вiн скарби великi, сторожу з жерцiв-аскетiв побожних настановивши. Знав бо, мудрий, що нiчим, анi всiма скарбами Ло-пе-ро-гутну пiдкупити iх не було можна, бо ж i скарб найдорожчий – життя власне – вони нi за що мають, а цiнностi земнi погiрдливо топчуть.

Так, отже, вночi потаемно приступив був фарао Озирис-Аменемхет мудрий до Володаря Пустинi й словом «ЗОЛОТО», що в його могутнiсть вiн вiрив глибоко, – промовленим тричi, хотiв вiн збудити Сфiнкса.

Але непорушно у простiр дивився вiдвiчний Камiнний Володар. Не пiднеслись вii йому, серце не озвалось у грудях кам’яних, i не глянув вiн на фараона. Тiльки подихом вiтру з пустинi кинуло купу пiску, нiчого не вартого, пiд ноги Аменемхетовi. І розгнiвався вельми фарао на ту вiдповiдь глузливу й уразливу на його найлiпше слово. І на знак великоi погорди своеi до Володаря Пустинi звелiв поставити iншого Сфiнкса бiля Танiту. І сьогоднi кожен на власнi очi може бачити того другого неправдивого Неба.

Правдивий же стояв непорушно й дивився на простiр i час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змiнялись володарi за володарями, як вiдходили з Землi Кемi до богiв несмертних фараони, мандрiвкою своею земською втомленi.

І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня i славна, Гором улюблена, самою Гатор[10 - Гатор – богиня кохання, весни, радости.] вигодована. Мудрiсть була ii хлiбом щоденним, але ж i до вправ мечем та стрiлою була володарка так призвичаена, як i до праць будiвельних. Дух ii могутнiй створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пiльонах i всяких будовах та стовпах переможних було висiчене наймення ii вельми багато разiв. І було за що, бо ж навiть у боях численних на возi бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й нiколи не давала вона втекти перемозi. Тож славою зброi своеi вкрила вона Єгипет.

На слово Гатасу, з малюнкiв руки ii, богами надхненоi, з’явились кораблi могутнi. До Землi Пунт[11 - Земля Пунт дуже далека вiд Єгипту, але докладно невiдомо, яка саме.] i ще далi понесли вони славу Кемi.

Таж бiльш як славу й перемогу кохала Гатасу край свiй та брата й чоловiка свого – Тутмеса. А що не вiдала вона страху, i славою, як льотоса квiткою, голову свою прикрашала, – то вирiшила два тi своi кохання злити в одно. Хотiла, вирiкшись особистоi слави, на Тутмеса, мов вiнок, покласти всю славу, що була в Землi Кемi. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пiльонах знищила вона наймення свое, лишила ж едине, одиноке наймення Тутмесове. А в нiч ту, коли так вчинити постановила, до Сфiнкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:

– Кохання… Любов… – промовляла.

Даремно i Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боiв повернув переможцем, даремно i вiн:

– Слава… Край рiдний, – голосом сильним i певним гукав.

Даремно на слова тi польницi-сурми мiдянi голосно йому вiдповiдали.

Володар Пустинi мовчав i не рухнувся…

Та ж серця шляхетнi не знають образи чи гнiву. Й не уразились мовчанкою Сфiнкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не вiдвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повiнь щастя свого звелiв Тутмес оздобити диском золотим Сфiнксовi голову, щоб кожного ранку промiнням iскристим обсипав його вiдроджений Ра[12 - Ра – бог сонця.], як обсипае кожного дарами той, хто серце мае щасливе…

І знову, як хвилi Великого Нiлю, утекли роки i столiття. Озирис-Рамзес-Мiямун, син могутнього Сетi, володiв Землею Кемi та збiльшував славу ii. Пiсля перемоги Кадешськоi над тими, що мае до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфiнкса i Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаiлись розказувати i славi самiй, вимовляли рiшуче й твердо:

– Влада!.. Перемога!..

Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес i сам Сфiнкс. Та ж не вiдступився Рамзес вiдразу, бо ж вiкова й нiде не знав вiн вiдступлення. Нiч i ще день просидiв вiн бiля Сфiнкса. Молився, питався богiв i прохав, щоб сказали йому таемницю. На другу ж нiч, повернувши до Теб, звелiв скрибам своiм записати так:

«Природу земську уявляе з себе Володар Пустинi, Сфiнкс, жорстоку, звiрячу, про що свiдчать i гострi кигтi, i лев’яче тiло. А що на пiсок спираеться вiн, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвiчних повстало все.

Поземського пороху тримаеться Сфiнкс, бо ж поки в тiлi земському природа поземська, – воно е донькою пороху. Та ж дух, що в тiлi земному жие, якщо вiн вже прокинувсь, до виходячого сонця пiдносить свiй зiр. І обличчя, освiтлене сяйвом Свiтла Вiчного, стае обличчям людським, опромiненим спокоем шляхетим i мудрiстю.

Отож, тодi обличчя людське та людський дух опанують тiлом-матерiею, хоча б було тiло й кам’яне, лев’яче. Тодi й зоря засяе над чолом не Сфiнкса-потвори, а Сфiнкса-Символу».

Така була мудрiсть, яку вiд Сфiнкса пiзнав фарао преславний, Озирис-Рамзес-Мiямун…

І ще в часи тi був жрець, – пророк з храму Амона Тебанського. Був вiн учений превельми, та ж не хочу тут наймення його називати. Той жрець у мудростi своiй покрив посвятними написами папiрусiв багато й на них накреслив всi слова Землi Кемi, на пам’ять i навчання людям та на славу вiчну богам несмертельним, що навчили людей, давши iм мову. В мудростi своiй значiння всiх слiв знаючи, слiв не тiльки самоi Землi Кемi, але ж – i кушитських, i народiв лiбу, i навiть шасу нечистих, – жрець той превчений привiз, на сильного осла поклавши, – усi папiруси своi до стiп Володаря Пустинi. Тодi сам, осла пустивши, щоб не перешкоджала йому й тварина нiма, сiв бiля Сфiнкса, – коли Мiн, бог срiбно-промiнний вичарував на небi мiсяць повний, читати з папiрусiв своiх голосно слово за словом. Чекав бо жрець той мудрий, що коли прийде слово чарiвне на чергу, – прокинеться Сфiнкс.

Вже було близько перед свiтанком (мабуть), коли жрець промовив уже тричi вряд слово «МУДРІСТЬ». І тiльки що хотiв вiн вимовити ще вчетверте, уп’яте i далi слово те, що його вважав за наймiцнiше з усiх слiв, – як нечутно приступив до нього ходою тихою з пустинi лев, який, мабуть, поважав як ще мiцнiше слово «СИЛА». Та ж, не сказавши слова того i взагалi слова жадного, могутнiм ударом лапи своеi по мудрiй головi жерця того вченого, що його iмення я не назвав, – припинив читання слiв перед Володарем Пустинi. Вiдомо, що способом цим часто доводять сильнi правоту свою.

Коли ж вранцi прийшли пастофори[13 - Пастофор – нижчий жрець.] Амоновi (з храму Тебанськоi, Рамзесом поставленого), щоб принести свiжу одiж та воду на вмивання посвятнi пророковi вченому, – знайшли його тiло холодне й ствердiле; рука ж його, здерев’янiла, ще лежала на словi «мудрiсть». Довкола слiди нiг ослячих та лев’ячих, а на папiрусах кров жерцева – показували, яка уперта вiдбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфiнкс не став нi по чиему боцi: мовчав, як i ранiш, у снi своему.

І багато людей в Землi Кемi, довiдавшись про подiю ту, повiрили, що i найгарнiше i наймудрiше слово часом менше варте, як чин, хоч вiн складаеться тiльки з одного руху.

А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Мiямуна Великого, сина Сетi. Мудрiшого, могутнiшого й мiцнiшого за нього володаря нiколи не знала Земля Кемi. Коли ж вiдiйшов вiн на Захiд[14 - Пiти на Захiд – померти.], до Краiни блаженних, засмутилася Земля Кемi, як вдова египетська, як сирота, що вийшла надвечiр з оази й заскочила ii нiч в пустинi та пiтьмою сповила шляхи ii, i розум, i зiр…

Доба мук i жаху, тривоги та болю прийшла тодi на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта раднiше був би в Абiдосi, в Краiнi Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тодi сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраiлем звав, – як гусiнi на полi капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить ii Сет на зло людству.

І зiрвались загати терпеливости у люду Кемi. І, вставши, вигнав вiн нечистих Апуру з володiнь Амонових…

І сталося.

Нечиста жiнка з того народу Апуру, втiкаючи за племенем своiм, несла з собою й дитину свою. Та ж крiм дитини, що iй належала, тяжко несла вона ще й рiжнi скарби Землi Єгипетськоi, яких накрала багато, як i всi, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаем обкрадати скарби живих i мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втiкаючи (звiдтiль) перед гнiвом народнiм.

І втомилась вельми жiнка нечиста пiд важким вантажем своiм. Та й вiдбилась вона вiд гурту втiкачiв – одноплеменникiв своiх. Тодi мiркувала в серцi свойому нечиста жiнка та: «Якщо скарби вкраденi покину, де ж знову здобуду iх в пустинi? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вiльнiше буде менi нести скарби краденi. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дiйшла живою та cкарби донести зумiла».

Й покинула вона дитинку, поклавши ii бiля нiг Сфiнксових у пустинi. Сама ж мерщiй помандрувала далi. І не оглянулась.

Дитятко ж лежало довго, квилiло та плакало, бо спека росла у пустинi, й було там, як у печi, що ii нагрiвае пекар, маючи тiсто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, нiздрi Сетовi роздмухали пiсок. І зривався вiн хвилями, якi летiли, щоб кинутись у безконечнiсть, поза окрай землi. Ра на обрiю затулив обличчя свое. І Сонце – джерело свiтла – стало як смолоскип, що вгасае, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небi, смертельно пораненому.

Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звiр нерозумний боiться вихру самуму й тiкае, шукаючи криiвки, – тож чуття звiряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Вiдчуло бо мале, як смерть, нiби мати, нахилилась вже над ним. До цiеi хвилi ще досi уста дитини тiеi не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадноi мови людськоi. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки своi, рятунку шукаючи. Вiдкрило воно знову своi уста, ще не поплямленi анi неправдою, анi ненавистю, анi прокльоном, i покликало:

– МАМО!.. – в слово те вклавши все, що бажання життя пiдказало: надiю i жах, певнiсть у рятунку, оборону, опертя, радостi прийдешнi.

І раптом схилилась голова Володаря Пустинi. Витяглись лапи кигтистi й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.

І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попiлом кучерявим. Зблiдло на обрiях, як обличчя, що з нього втiк розпалений до червоного гнiв, Син Сетiв. Тиша нiма настала довкола. Стихло дихання повiтря. І мняке шелестiння шовкове, як вiяння тисячi крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-нiжне, мов перли в коронi володаревiй, усмiхнулось, схилилось, наблизилось до землi. І ряснi сльози дощу полилися тихо iз неба над пустинею.

Заразом два чуда: дощ в пустинi й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово мага-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого. Нi, – слово iстоти мiзерноi, кволоi, вбогоi, що до того анi одного слова й не знала. Але ж не знала ще i неправди, злости, пiдлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…


* * *

Я, Евiмет, жрець Амонiв, на славу богiв казку цю записав. Записав i на те, щоб посвiдчити, що тiльки божеськi, таемнi iстоти та боги самi можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая. І на те, щоб ствердити, що людина безсила й найкволiша при гострiй потребi зможе знайти оте слово велике, яке зрушить i кам’яного, тисячолiттями нерушимого Володаря Пустинi.

О, Слово!.. Тобою усе зачалося у свiтi! Ти зможеш усе!




Фiрдусi


…«Слово плiдне
І бiльше родить,
нiж земля-прамати»…

    Леся Украiнка

Минуло тисячу рокiв вiд дня народин найбiльшого поета Персii – Абул-Касим-Мансура, того, що, крiм инших прекрасних творiв, уклав найдовший у свiтi оповiдний твiр, поему «Шах-Наме», тобто «Книгу володарiв». Є це iсторiя Персii за двi тисячi рокiв, попереплiтана оповiданнями, казками, переказами, що iх повитворював у прадавнiх часах перський народ.

Не диво, що iсторiя ця «мае свою iсторiю», та й життя ii славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарiв» переслiдували, приховували, нищили, палили вогнем i топили в водi. Бо вiчна це рiч, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити пiдбитий народ забути про свое iм’я та життя своiх батькiв. Так було i в Персii, коли ii опанували мусульмани-араби. Не хотiли й вони, щоб Персiя знала й пам’ятала свое славне минуле, не хотiли, щоб трималася своеi прадавньоi «релiгii свiтла», яку дав персам Заратустра[15 - Заратустра, або Зороастер, – основник колишньоi iранськоi релiгii в VII в. до Христа; приймае вiчну боротьбу мiж свiтлом i темрявою, мiж ясним i чорним.], а накидали чужий i походженням i духом iслям[16 - Іслям – магометанська вiра.]. Та в Персii з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Боговi, – i «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожi народу перського, не вмерло, вiдродилося.


* * *

Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Салiх звелiв розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривкiв народнього епосу[17 - Епос, або епопея, див. «Ж[иття] i З[нання]» за лютий ц. р., ст. 49, пом. 4.] – «Шах-Наме». Поетовi Дакiкi, найвизначнiшому з-помiж тогочасних двiрських поетiв, доручив володар усi знайденi вривки скласти й перекласти iз староi iранськоi мови на новiшу – перську, якою тодi вже говорила краiна. Надавався на ту працю Дакiкi ще й тому, що був вiн вiрний визнавець Заратустровоi вiри, яка, не вважаючи на всi переслiдування мусульман, i досi живе ще в Персii. Та коли Дакiкi закiнчив перших 1000 вiршiв, його вбив невольник, пiдiсланий мусульманами.

На кiлькадесят рокiв праця спинилася. Аж за часiв Магомета-Гасана (997–1030) вiдновлено стародавнiй iранський первотвiр. Гасан пильно шукав вiдповiдного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та iранськоi iсторii, та й видатним поетом. І володарiв вибiр упав на Ансарi, званого «царем поетiв». Та Ансарi видалася та праця занудна, вiн ii не приняв, зате вказав Магометовi-Гасановi на молодого, малознаного ще спiвця – Абул-Касим-Мансура.

Нема певних, цiлком докладних вiдомостей про рiк його народин: однi джерела називають р. 940, иншi говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у мiстi Шадабi, недалеко вiд бiльшого мiста Туси, в землi Хорасанськiй, уславленiй вибором найлiпшоi на свiтi сiчноi зброi. І хоч походив вiн iз родини незаможнiх господарiв, але був вихований дбайливо й мав добру освiту. Знав кiлька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народнi пiснi, казки, вiршованi байки та иншу словесну народню творчiсть.

А заразом був вiн i добрий поет. А що мав вiн мрiю прикласти рук до початоi поетом Дакiкi справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неi забув про свiт увесь. Не шукав вiн слави, не хотiв одного: свого затишного закутка, бажав тiльки одного: щоб нiхто не заважав йому робити улюблене дiло.

Та Магомет-Гасан забажав побачити на власнi очi свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусiв податися до столицi.

На Сходi говорять, що лише жiнки та поети вмiють як слiд ненавидiти та заздрити один одному. А що способи боротьби i в жiнок, i в поетiв однаковi: чутки, плiтки, шпильки та глузування, спрямованi на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвiчений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собi «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провiнцiяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сiтку мистецьких сплiток i брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його працi. І це вирiшило Абул-Касимову долю, i одночасно й долю «Шах-Наме».

Магомет-Гасан неймовiрно захопився поезiею Абул-Касима. А що схiднiй можновладець у свойому захопленнi не знав меж, на поета дощем полилися великi ласки. Магомет-Гасан подарував Абул-Касимовi казкову палату побiч iз власною, що мало чим була лiпша за поетову. Надав йому назву – «фiрдусi», тобто – «райський», дав право вiльного входу до своiх багатих збiрок та книгозбiрень, дозволив навiть заходити до скарбниць.

Тепер уже всi суперники тихенько сичали, що легше доступитися до володаря землi, нiж до того новооб’явленого «райського птаха». І це була дiйсна правда. Бо Магомет-Гасан особливим розпорядком заборонив перешкоджати Абул-Касимовi в його працi, й нерiдко сам володар, прийшовши в хвилинi поетовi працi, чекав терпляче або, й не дочекавшись, сумирно вертався до свойого палацу, щоб прийти до поета вдруге.

Коли ж поет кiнчав новий роздiл, при володаревому дворi впроваджували пишнi свята. Абул-Касим читав своi вiршi в супроводi музик. Та крiм усього, йому призначено й чималу винагороду: за кожну тисячу двовiршiв (улюблена форма перського вiршування) йому обiцяли по тисячi золотих дукатiв.

І ось це золото стало причиною несподiваних прикростей для Фiрдусi та мало не викликало вiйни з сусiдами.

Фiрдусi не був ласий на грошi, але мав почуття власноi гiдностi. Маючи забезпечений прожиток, не схотiв вiн приняти володаревого золота, лише зажадав, щоб замiсць винагороди для нього в його рiдному краю поставили греблю на рiчцi, що часто розливалась далеко-широко й робила великi шкоди його землякам. Магомет-Гасан радо на це пристав i що далi, то все бiльше переймався любов’ю та пошаною до «райського» поета, що його слава лунала далеко й поза рiдною землею. Та що бiльше зростала поетова слава, то бiльше зростала ненависть до нього його ворогiв. Знайшли вони дорогу спершу до великого везира[18 - Везир, арабське слово, – назва вищих урядовцiв у магометанських краiнах; великий везир – найвищий урядовець.], а той вибрав слушну хвилину й «помiг» Фiрдусi в Магомета-Гасана.

Везир знав, що нiякi сплiтки, нiякi «найправдивiшi» наклепи не похитнуть любови володаря до поета, тим то й пiдiйшов до його з иншого кiнця. Коли, мовляв, «райський» поет гребуе володаревою ласкою й вiдкидае золотi нагороди, то це тiльки на користь державi, що сама потребуе золота. А що володар свого слова не вiзьме назад, то можна дати Фiрдусi рiвновартiсть у срiблi, за яке так само вiн може будувати своi химернi греблi. Добре бо знав везир вдачу поета, що й сам до дрiбниць дотримував свого слова, й вiд инших вимагав того самого. А володар, не помiтивши гачка, пристав на «мудрi» доводи свого мiнiстра i звелiв пiслати першу частину нагороди Абул-Касимовi в такiй кiлькости срiбла, яку може витягти на собi могутнiй слон. Абул-Касим сидiв саме в лазнi. Коли його повiдомили про прислане срiбло, вiн так обурився крутiйством володаря, що звелiв слугам iз лазнi подiлити прислане срiбло мiж собою, а султановi звелiв переказати, що вiн узагалi не потребуе нагороди за свою працю. А в серцi його палала образа. Вiн написав гострий в’iдливий вiрш на Магомета-Гасана, переодягся в скромну одежу ченця-дервiша, покинув усi статки-маетки й подався в мандри, наказавши свiй вiрш передати султановi за 20 день.

Ясна рiч, Магомет-Гасан вислухав на цей раз без насолоди твiр Фiрдусi й казав його за всяку цiну пiймати. Та Фiрдоусi був уже в Мазандеранi, краiнi, що належала до иншого володаря й була не лише багата, сильна i славна, але була й пiд опiкою джiнiв, тобто духiв, ворожих людству. Отож коли б Мазандеран не був «краiною джiнiв», Магомет-Гасан без довгих мiркувань вислав би був на неi свое вiйсько. Та, видко, Абул-Касимовi не дуже було приманливе життя в Мазандеранi, хоч i оспiвав вiн цей край у чудовiй пiснi, вiдомiй пiд назвою «Пiснi мазандеранського джiна». Тим то поет швидко покинув Мазандеран i подався до Багдаду.

Багдадський калiф (володар) Кадер-Бiлах приняв славного спiвця з великою пошаною. Тут Фiрдусi написав кiлька своiх поезiй, а мiж ними i славнозвiсну поему – «Юсуф та Зюлейка», що е iсторiею Йосипа Прекрасного та Путифарки, званоi в коранi[19 - Коран, арабське слово, – свята книга магометанiв, вона мiстить у собi науку Магомета.] Зюлейкою. Та довго всидiти в гостинному Багдадi Абул-Касим не мiг. Султан Магомет довiдався про мiсце його пробування й вимагав вiд Кадер-Бiлаха вiддати йому «ворога», а якщо нi – загрожував вiйною. Магомет-Гасан був дужчий за Кадер-Бiлаха, та для останнього було б безчестям «видати», тобто зрадити свого гостя. Тому Фiрдусi, щоб не наражати калiфа на небезпеку, помандрував далi.

Опинився вiн у краiнi – Кугiстан. Володар ii Назир-Лек приняв поета не менш гостинно, нiж i багдадський калiф. Та, видко, був цей Назир-Лек меткий чоловiк, бо не тiльки викрутився вiд вiйни, але й помирив Абул-Касима з Магометом-Гасаном. Це вможливило Фiрдусi прожити останнi роки у свойому рiдному мiстi. Там вiн i помер у 1020 роцi, досягши глибокого вiку.


* * *

Поховали поета в його власному саду. Але магометанський духовник не дозволив на належнi молитви над могилою «еретика» Фiрдоусi, що оспiвував i вихваляв «релiгiю свiтла». Аж уночi побачив вiн дивний сон: нiби вiн пiднявся на небо i приступив до брами раю. Там побачив «райського» поета, що походжав у зеленому одягу, як у свому власному садку. Здивований шейх[20 - Шейх, арабське слово, – наставник магометанського монастиря.] зблизився до вартового янгола й запитався, як це воно, що такий «страшний еретик» потрапив у Алахiв рай та ще й одягнутий увесь у «святий» зелений колiр?! І райський вартовий вiдповiв йому:

– Коли б за все життя нiчого доброго не зробив цей чоловiк, то вже за один його вiрш гiдний вiн бути в раю, бо написав вiн про Бога так: «Знаю лише, що коли у свiтi е справдi дiйснiсть, то це – Ти».

І мусульманський шейх молився ревне за невiрного.

Та, може, й султановi в тiй добi приснився якийсь химерний сон. Бо згадав Магомет-Гасан, що колись таки вчинив вiн кривду свойому поетовi, не дотримав даного слова. І вiн пiслав цiлу каравану[21 - Каравана, перське слово, – валка з навантаженими возами або верблюдами.] з щирим золотом до Фiрдусi, що заробив той за умовою. Та каравана прийшла саме в день похорону поетового.

Але пiсля Фiрдусi лишилися його сестра та едина донька. А що жiнки в Персii мали право розпоряджати по вподобi власним майном, то цi двi поетовi спадкоемицi, знаючи, яких прикростей вiн зазнав за життя через те султанове золото, й тепер вiдмовились його взяти. Каравана подалася назад, але незабаром вернулася до Шадаби знову. Прислав те золото володар, щоб за нього хоч тепер вибудували ту греблю, що ii бажав мати Фiрдусi.

Коли поставили загати, сталася дивовижна в будiвничiй практицi рiч: по викiнченнi насипу лишилося ще чимало золота з султанового дару. Тодi в рiдному мiстi поета поставили гарний пам’ятник. І знову лишилося чимало. Та впертий Магомет-Гасан не хотiв узяти назад анi зерна з того, що вважав за зароблене добро покiйного поета. І щоб те ненависне золото не наробило йому знову прикростей, вiн звелiв роздати його бiдним у краю Фiрдусi на його честь i згадку.




Циганський великдень

Фрагмент спогадiв


…Нiколи так ясно, як тiеi весни в Провансi не вiдчула я вiдгукiв недавнiх легенд. Мов пахощi ладану, що вже догорiв, розливались в повiтрi згадки й спогади про минуле давне й вiчне, й наповнювали повiтря мого довкiлля. Ось вже й не видко запашних кучерiв сизого диму, а все ще перебуваеш в його ароматi, чуеш його на устах, ним повне волосся й насякнута одiж. Дiйснiсть – та це ж лише стовбур квiтучоi броскви, твердий, грубою корою укритий, як i кожен стовбур, – та ж хмарка рожевого квiту перетворюе звичайну деревину в Аркадiйську мрiю, в постать Дрiяди. Усмiхнена – вона простягае нiжнi руки-вiти до неба й – хто знае? – коли б пiдстерегти ii вночi – може, точиться в легенькому танку, моя казкова русалка в теплiй мiсяшнiй повiнi?!.

Того року Великоднi Свята припали на чудовi днi достигаючоi весни. Й затужила душа «продовжити собi Великдень», пережити повнiше згадку про радiсть першого Воскресення. І чом би ж менi, справдi самiтньо, нехтуючи комфортабельними способами подорожi, не вiдбути прощi по мiсцях, де жили чи де бували тi, що за свого земного життя бачили власними тiлесними очима божеську апотеозу безсмертя – славу Воскресення Христового?

Марсейський бревiяр говорить:

…коли ж схотiли жиди затерти й слiди по Христi в Палестинi, то до Провансальськоi Землi, саме на острiв Камаргу пристала галера. Була без вiтрил, без стерна i без весел. Й принесло те судно цiй краiнi, а одночасно й цiлiй Европi разом з трьома Святими Марiями й вiру Христову. Воскреслий Лазар понiс «добру вiсть» до Масилii (Марсейлю) й був там епiском першим, Марта з вiрною служницею своею Марцелою подалась до Тараскону, Марiя Магдалена помандрувала до краiн гiрських, Максимiн, близький учень Христа, дiстався до Акве-Сексте. А двi Марii – Марiя Яковлева та Марiя Саломея, разом з нубiйкою Сарою, колишньою улюбленою слугою Магдалени, лишилась на островi Камарзi…

Звiдкiль же почати «мандрiвку за видинами Воскресення?»

– Та ж ясна рiч: конечне з гробницi Св. Сари! – розклав цупкими, висихлими руками провiдник Максимiн, ветхий, мов оливний пеньок. Мав святе наймення попутника Родини Бетанiйськоi, все – менi цiкаве, «на власнi очi бачив» i з досвiду знав, що, коли «йтимемо кiнно», як годиться на прощу ходити, то прибудемо туди саме на «Циганський Великдень»…


* * *

Солодко ще дрiмае сонце в перлових серпанках…

Нiжно, але певно обняв прозоро-зеленими раменами Родан улюблений свiй острiв – Камаргу. Заздрiсно стереже сiльську свою нiмфу-красуню. Близько бо може – могутнiй чарiвник! Чи ж можна довiряти мiнливому погляду його синього ока й спiвам смiливих та пустотливих хвиль, завжди готовим до нападу?..

Мiй бiлий коник «Русиньоль» («соловейко») дрiботить стрункими нiжками, немов ось-ось затанцюе фаранделу. Немов на весiлля чи на коррiду (бiй бикiв) iдемо, а «йдемо» на побожну прощу.

Чи це корабель скам’янiлий? Чи, може, та, посвячена Родиною Бетанiйською, трирема змiнилась у скелю довгасту, й з цимбурами-вежами лишилась там, на межi двох рiвнин – срiбно-блакитного моря й сизо-зеленого суходолу?

А над рiчкою – немов хтось на велитенських решетах шеретуе баревний горох, – рух i галаслива метушня яскраво-барвистого льоду. І возiв-возiв, поки сягае око, – найрiжноманiтнiших взiрцiв й дивовижного архаiзму! Чи е тут ярмарка? Та ж нiколи в життi ще не бачила я стiльки циган?!

– Напевне! – стверджуе Максимiн. – На цей день тут iх збiраеться й поверх двадцятьох тисяч!

То це – iхнiй Великдень?

– І так, i нi! Так люде звуть, а в дiйсности вони приходять на свято своеi патронки, Св. Сари, що в цей день ii пам’ять…

На зелених луках – незлiчимi табуни коней, мiж ними – круторогi бики, що випасають iх тут для коррiд в сусiднiй Еспанii. Попiд берегами рiденько розкиданi рибальськi хатки. Мiстечко «Святих Марiй» – в дiйсности майже село. Але сьогодня не вгадаеш його мешканцiв, бо вони втонули в заплавi рiжноманiтних циган, що зiйшлись з кiлькох держав.

Зблизька бачу, що за возами – нiби укрiплена фортеця чи маленький замок.

– Та то ж монастир. І як би йому не бути, як фортеця, коли ж тут ранiш життя не було вiд пiратiв?!. Хiба ж я не знаю, – дивуеться Максимiн, – що цю фортецю збудували отцi бенедиктини з сусiднього абатства Мон-Мажур (Найбiльшоi Гори). Це ж було в одинадцятому столiттi, й була над гробницями лиш маленька каплиця, церкву поставили вже в XII вiцi! – повiдае таким тоном, нiби я вже тодi була бодай малим дiвчатком i мусила б сама знати, як i що. – А спiви й музики – рiч ясна! – почали ще з учора!

Менi ж, по правдi кажучи, зовсiм не так ясно, як Максимiновi, де ж вони беруть голосових засобiв на цей довгий час? Бо ж скрiзь i всi спiвають повним голосом. І спiвають не самих побожних гiмнiв: хто що знае, хто що вважае за лiпше. Хiба ж не однаково заспiвати пiд мурами святинi тiеi найлiпшоi пiснi, що спiваеш ii пiд вiкном любоi дiвчини?.. Вогненнi очi, червонi уста, палке серце… Чей же все те створив Господь?!.

Кощава сива гiтана, обтягнена блискучою, темно-гнiдою шкiрою, з чорно-кресленими заплющеними очима, хитаеться з боку в бiк в надхненному спiвi-молитвi молиться без слiв, лише безкiнечними рулядами з найнищих, басових, глибоко-драматичних тонiв й зриваеться високими рiзкими зойками. Плаче над минулим? «Чаруе» пiснею чи заколисуе, як хвору дитину, свое вiчне лихо?.. З довгастими очима гiтанiта-пiдлiток, тоненька й гнучка, мов очеретина, – дзвенить повною силою про власне серце – mas dulce que el caramelo, – солодче за карамель!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/natalena-koroleva/siluet/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мету.




2


Пор. Євангелiя вiд Луки. XIX. 1–10.




3


Пор. Єв. Матвiя. XI. 16–17.




4


Гора в Персii.




5


Провiдник каравани.




6


Чеська влада дозволила заложити в Клементiнi украiнську греко-католицьку парохiю.




7


Тiло Св[ятого] Папи Климента якийсь час перебувало в Десятиннiй Киiвськiй церквi, а потiм було перевезено до Риму.




8


Сет – бог зла, пустинi i смерти.




9


Обох Земель – тобто Горiшнього й Долiшнього Єгипту.




10


Гатор – богиня кохання, весни, радости.




11


Земля Пунт дуже далека вiд Єгипту, але докладно невiдомо, яка саме.




12


Ра – бог сонця.




13


Пастофор – нижчий жрець.




14


Пiти на Захiд – померти.




15


Заратустра, або Зороастер, – основник колишньоi iранськоi релiгii в VII в. до Христа; приймае вiчну боротьбу мiж свiтлом i темрявою, мiж ясним i чорним.




16


Іслям – магометанська вiра.




17


Епос, або епопея, див. «Ж[иття] i З[нання]» за лютий ц. р., ст. 49, пом. 4.




18


Везир, арабське слово, – назва вищих урядовцiв у магометанських краiнах; великий везир – найвищий урядовець.




19


Коран, арабське слово, – свята книга магометанiв, вона мiстить у собi науку Магомета.




20


Шейх, арабське слово, – наставник магометанського монастиря.




21


Каравана, перське слово, – валка з навантаженими возами або верблюдами.