Книга - Завдання Героїв

Завдання Героiв
Morgan Rice


Чарiвне Кiльце #1
ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ мае всi iнгредiенти для миттевого успiху: змови, контрзмови, таемницi, доблесних лицарiв та квiтучi стосунки, переплетенi з розбитими серцями, обманом та зрадою. Воно розважатиме вас годинами та задовольнить читачiв будь-якого вiку. Рекомендуеться для постiйноi бiблiотеки усiх читачiв фентезi. –Books and Movie Reviews, Роберто Маттос Бестселлер №1 з бiльш нiж 500 п’ятизiркових оглядiв на Amazon! З’явилася перша книга новоi яскравоi фентезiйноi серii вiд найкасовiшого автора Морган Райс. ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (КНИГА №1 У ЧАРІВНОМУ КІЛЬЦІ) обертаеться довкола епiчноi iсторii становлення одного особливого хлопця, 14-рiчного Торгрiна з маленького села на околицях Королiвства Кiльця. Наймолодший з чотирьох братiв, зненавиджений ними та нелюбимий своiм батьком, хлопець вiдчувае, що вiн не такий, як усi. Вiн мрiе стати великим воiном, членом Королiвського вiйська i захищати Кiльце вiд навали створiнь з iншого боку Каньйону. Коли вiн досягае призовного вiку, батько забороняе йому долучитися до Королiвського Легiону. Але заборона його не влаштовуе: вiн iде сам, налаштований пробитися до Королiвського Двору та бути сприйнятим серйозно. Але Двiр Короля сповнений своiх власних родинних драм, боротьби за владу, амбiцiй, ревнощiв, насильства та зради. Король МакГiл мае обрати наступника з-помiж своiх дiтей, а старовинний Меч Династii, джерело усiеi влади, досi лежить неторканий, чекаючи на обраного. Тор прибувае в якостi аутсайдера i б’еться за те, щоб бути прийнятим i долучитися до Королiвського Легiону. Торгрiн дiзнаеться, що вiн мае таемну силу, яку вiн не розумiе; що вiн мае особливий дар i особливу долю. Всупереч усьому вiн закохуеться у доньку короля, iхнi стосунки квiтнуть, але скоро з’ясовуеться, що вiн нажив собi могутнiх ворогiв. Вiн намагаеться розiбратися у своiй силi, i королiвський чаклун бере його пiд свое крило i розповiдае йому про його матiр, яку вiн нiколи не знав, на далекiй землi, за Каньйоном i навiть за землею Драконiв. Перед тим як Тор стане воiном, вiн мае пройти навчання. Але цього може не вiдбутися, оскiльки вiн опиняеться у центрi королiвських змов та контрзмов, якi можуть зруйнувати його любов та життя, а разом з ним i усе королiвство. Через побудову досконалих свiтiв та образiв, книга ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ втiлюе епiчну розповiдь про друзiв та коханцiв, про суперникiв та прихильникiв, лицарiв та драконiв, про iнтриги та полiтичнi махiнацii, про прийдешнi часи i про розбитi серця, про обман, амбiцii та зраду. Це розповiдь про честь та вiдвагу, про долю, гiднiсть та чари. Це фентезi, яке переносить нас у свiт, який ми нiколи не забудемо i яке привабить читачiв будь-якого вiку та статi. Книга мае 82,000 слiв. ПРИМІТКА: У вiдповiдь на прохання читачiв, книга була професiйно вiдредагована, i у цiй версii виправленi усi друкарськi та граматичнi помилки. Книги №2–№17 з цiеi серii зараз також доступнi! Епiчне розважальне фентезi. – Kirkus Reviews [Там е] початок чогось надзвичайного. San Francisco Book Review У цiй насиченiй подiями книзi.. Райс мае добротний стиль, а ii перша книга iнтригуе. Publishers Weekly Яскраве фентезi.. Лише початок того, що обiцяе бути визначною серiею книг для молодi. Midwest Book Review





Морган Райс

Завдання Героiв (Книга №1 У Чарiвному Кiльцi)










Про Морган Райс

Морган Райс – найкасовiший автор “ЩОДЕННИКІВ ВАМПІРА”, серii книг для молодi, що наразi складаеться з одинадцяти книг; серii бестселлерiв “ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ”, постапокалiптичного трилера, який наразi складаеться з двох книг та найпопулярнiшоi фентезiйноi серii “ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ”, що на даний час складаеться з тринадцяти книг.

Книги Морган Райс доступнi у аудiо-форматi та друкованому виглядi. Їi книги перекладенi на нiмецьку, французьку, iталiйську, iспанську, португальську, японську, китайську, шведську, голландську, турецьку, угорську, чеську та словацьку мови (та перекладаються на iншi мови).

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Перша книга у “Щоденниках вампiра”), АРЕНА ОДИН (перша книга “Трилогii виживання”) та ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (перша книга “Чарiвного кiльця”) доступнi для безкоштовного завантаження!

Морган рада чути своiх читачiв, i ви завжди можете зайти на www.morganricebooks.com (http://www.morganricebooks.com/), аби приеднатися до email-розсилки, отримати безкоштовну книгу, подарунки, завантажити безкоштовний додаток, прочитати останнi новини, приеднатися у Facebook i Twitter та залишатися на зв’язку!



Вибранi вiдгуки

“Яскраве фентезi, що вплiтае елементи таемничостi та iнтриг у свою сюжетну лiнiю. “Завдання героiв” – це книга про вiдвагу та про усвiдомлення свого життевого призначення, що веде до зростання, зрiлостi та досконалостi.... Для тих, хто шукае змiстовних фентезiйних пригод, героiв, механiзмiв та дii, книга приготувала енергiйний коктейль подiй, якi розкривають еволюцiю Тора вiд мрiйливоi дитини до молодого чоловiка, який зустрiчае на своему шляху неймовiрнi перепони.... Лише початок того, що обiцяе бути визначною серiею книг для молодi”.



    Midwest Book Review (Д. Донован, оглядач е-книг)

“ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ мае всi iнгредiенти для миттевого успiху: змови, контрзмови, таемницi, доблесних лицарiв та квiтучi стосунки, переплетенi з розбитими серцями, обманом та зрадою. Воно розважатиме вас годинами та задовольнить читачiв будь-якого вiку. Рекомендуеться для постiйноi бiблiотеки усiх читачiв фентезi”.



    --Books and Movie Reviews, Роберто Маттос

“Чудове розважальне фентезi Райс [ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ] мае класичнi риси жанру – сильний настрiй, натхненний стародавньою Шотландiею та ii iсторiею, та гарне вiдчуття придворних iнтриг”.



    —Kirkus Reviews

“Менi сподобалось, як Морган Райс побудувала образ Тора та свiт довкола нього. Пейзажi та створiння у книзi описанi просто чудово… Менi сподобався [сюжет]. Вiн був короткий та приемний.... У книзi присутня правильна кiлькiсть другорядних персонажiв, так що я не заплуталась. Там були i пригоди, i хвилюючi моменти, але подii розвивались не надто гротескно. Книжка буде iдеальною для пiдлiткiв… Там е початок чогось надзвичайного…”



    --San Francisco Book Review

“У цiй насиченiй подiями книзi, яка е першою у надзвичайнiй серii “Чарiвне кiльце” (яка наразi складаеться з 14 книг), Райс знайомить читачiв з 14-рiчним Торгрiном, “Тором” МакЛеодом, який мрiе долучитися до Срiбного легiону, лицарськоi елiти на службi короля.... Райс мае добротний стиль, а ii перша книга iнтригуе”.



    --Publishers Weekly

“[ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ] читаеться легко та швидко. Кiнцi роздiлiв написанi так, що вам хочеться прочитати, що ж буде далi. У книзi зустрiчаються помилки, а деякi iмена переплутанi, але це не вiдволiкае вiд розповiдi. Закiнчення книги пробудило в мене бажання негайно отримати наступну, що я i зробила. Усi дев’ять книг iз серii “Чарiвне кiльце” можна придбати у магазинi Kindle, а “Завдання героiв” розповсюджуеться безкоштовно! Якщо ви пiдшукуете щось легке та забавне на час вiдпустки, ця книга прекрасно з цим справиться”.



    --FantasyOnline.net



Книги Морган Райс

ЧАРІВНЕ КІЛЬЦЕ

ЗАВДАННЯ ГЕРОЇВ (Книга №1)

МАРШ КОРОЛІВ (Книга №2)

ДОЛЯ ДРАКОНІВ (Книга №3)

КРИК ЧЕСТІ (Книга №4)

ОБІТНИЦЯ СЛАВИ (Книга №5)

ЗАРЯД ДОБЛЕСТІ (Книга №6)

ОБРЯД МЕЧІВ (Книга №7)

ДАР ЗБРОЇ (Книга №8)

НЕБО ЗАКЛЯТЬ (Книга №9)

МОРЕ ЩИТІВ (Книга №10)

ЦАРСТВО СТАЛІ (Книга №11)

ЗЕМЛЯ ВОГНЮ (Книга №12)

ПРАВЛІННЯ КОРОЛЕВ (Книга №13)

ПРИСЯГА БРАТІВ (Книга №14)



ТРИЛОГІЯ ВИЖИВАННЯ

АРЕНА ОДИН (Книга №1)

АРЕНА ДВА (Книга №2)



ЩОДЕННИКИ ВАМПІРІВ

ПЕРЕТВОРЕНИЙ (Книга №1)

КОХАНИЙ (Книга №2)

ЗРАДЖЕНИЙ (Книга №3)

ПРИЗНАЧЕНИЙ (Книга №4)

БАЖАНИЙ (Книга №5)

ЗАРУЧЕНИЙ (Книга №6)

ОБІЦЯНИЙ (Книга №7)

ЗНАЙДЕНИЙ (Книга №8)

ВОСКРЕСЛИЙ (Книга №9)

ЖАДАНИЙ (Книга №10)

ПРИРЕЧЕНИЙ (Книга №11)








Copyright © 2012 by Morgan Rice

Усi права захищено. Крiм випадкiв, дозволених Законом про авторське право 1976 року (Copyright Act of 1976), жодна частина цiеi публiкацii не може бути вiдтворена, поширена або передана жодним чином та жодним способом, а також не може зберiгатися у базi даних чи системi пошуку iнформацii без попереднього дозволу автора.

Ця електронна книга лiцензована лише для вашого особистого задоволення. Ця е-книга не може бути продана чи передана iншим людям. Якщо ви бажаете подiлитися цiею книгою з iншою особою, будь ласка, купiть додатковий примiрник для кожного отримувача. Якщо ви читаете цю книгу та не купували ii або ii не було куплено виключно для вашого користування, будь ласка, повернiть ii та купiть ваш власний примiрник. Дякуемо за повагу до важкоi працi цього автора.

Це художнiй твiр. Імена, персонажi, пiдприемства, органiзацii, мiсця, подii та пригоди е продуктом уяви автора або використовуються вигадано. Будь-яка схожiсть з реальними людьми, живими чи мертвими, е абсолютно випадковою.

Jacket image Copyright RazoomGame, використовуеться по лiцензii Shutterstock.com.








“Непросто жити головi, яка носить корону”.

    – Вiльям Шекспiр
    “Генрi IV”, частина II






РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Хлопець стояв на найвищому пагорбi нижньоi краiни у Захiдному Королiвствi Кiльця, дивлячись на пiвнiч, споглядаючи схiд сонця. Перед ним чередою долин та вершин розкинулися розлогi зеленi пагорби, подiбнi до верблюжих горбiв. Яскравi помаранчевi променi першого сонця затримувалися та виблискували у ранковому туманi, надаючи свiтлу магii, яка вiдповiдала настрою хлопця. Вiн рiдко вставав так рано або заходив так далеко вiд дому та нiколи не пiднiмався так високо, знаючи, що це викличе гнiв його батька. Але цього дня вiн не думав про це. Цього дня вiн знехтував мiльйонами правил та обов’язкiв, якi гнiтили його усi чотирнадцять рокiв життя. Цей день був iншим. У цей день до нього прийшла доля.

Хлопець, який був Торгрiном Захiдного Королiвства Пiвденноi провiнцii клану МакЛеод, вiдомий серед своiх друзiв просто як Тор, був найменшим та найменш улюбленим серед чотирьох братiв. Тор не спав усю нiч у передчуттi цього дня.  Вiн крутився туди i сюди, очiкуючи коли зiйде сонце. Такий день трапляеться раз на декiлька рокiв, i якби вiн змарнував його, вiн би застряг у цьому селi, приречений пасти батькову отару до кiнця своiх днiв. Вiн не мiг цього допустити.

День призову. Це був единий день, коли Королiвська Армiя iздила по провiнцiях та вiдбирала добровольцiв для Королiвського Легiону. Скiльки вiн себе пам’ятав, Тор завжди мрiяв про це. Для нього життя означало одну рiч: долучитися до Срiбла, елiтного Королiвського пiдроздiлу лицарiв, спорядженого у найкращi обладунки та забезпеченого кращою зброею. Але для того, щоб зробити це, спочатку потрiбно було потрапити до Легiону, який приймав юнакiв вiд чотирнадцяти до дев’ятнадцяти рокiв.  І якщо ти не був шляхетного роду або сином видатного воiна, в тебе не було iншого шляху увiйти в Легiон.

День Призову був тим единим винятком, тiею рiдкiсною подiею, що траплялась раз на декiлька рокiв, коли люди короля прочiсували його землi у пошуках нових рекрутiв. Усi знали, що буде обрано мало простолюдинiв i ще менше насправдi потраплять до Легiону.

Тор пильно вдивлявся у горизонт, намагаючись побачити будь-якi ознаки руху. Вiн знав, що Срiбло поiде цiею, единою дорогою до його села, i вiн хотiв бути першим, хто зустрiне iх. Довкола нього юрбилася отара овець, яка дратувала його своiм хоровим меканням. Вiн був змушений вiдiгнати ii нижче по схилу, де пасовище було соковитiшим. Тор намагався заглушити звук та запах. Вiн мав сконцентруватися.

Єдине, що допомагало йому витримати цi роки випасання отари, прислужування батьку та старшим братам, коли про нього турбувалися найменше, а питали найбiльше, це була iдея, що одного дня вiн покине це мiсце. Одного дня, коли приiде Срiбло, вiн здивуе усiх, хто недооцiнював його та буде обраний. Одним помахом вiн зiйде на iхню карету та скаже “до побачення” усьому цьому.

Торiв батько, звiсно, нiколи серйозно не розглядав його як кандидата до Легiону – фактично, вiн нiколи не розглядав його як кандидата будь-куди. Замiсть цього вiн присвятив свою любов та увагу трьом старшим братам Тора. Найстаршому було дев’ятнадцять, а кожен наступний був на рiк молодшим попереднього. Таким чином Тор був бiльш як на три роки молодшим за найменшого з них. Можливо, тому що вони були ближче за вiком, а, може, тому що вони були схожi мiж собою i зовсiм не схожi на Тора, але вони мiцно трималися один одного, заледве помiчаючи iснування Тора.

Ба, гiрше, вони були вищi, ширшi та сильнiшi вiд нього. І Тор, хоча i знав, що вiн не низький зростом, тим не менше почувався серед них маленьким та незграбним. Його батько не зробив нiчого, щоб виправити це. Навпаки, здаеться, йому це пiдходило – використовувати Тора, щоб випасати отару та гострити зброю, поки його брати будуть тренуватися. Про це нiколи не казали вголос, але усiм було зрозумiло, що Тор проведе свое життя на пiдхватi, змушений споглядати, як його брати досягають вершин. Його доля, у розумiннi батька та братiв, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своiм селом, та надавати своiй родинi допомогу, якоi вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор вiдчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навiть ненавидять його. Тор мiг бачити це у кожному iхньому поглядi, кожному жестi. Вiн не розумiв чому, але вiн викликав у них якийсь дивний острах та заздрiсть. Можливо, тому що вiн був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав iхньоi манiрностi. Вiн навiть одягався не так, як вони; його батько вiддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахмiття.

Одначе, Тор зумiв якнайкраще використати те, що мав: пiдперезав свою одежину поясом, та, оскiльки зараз на дворi стояло лiто, обрiзав рукави, дозволяючи вiтру лоскотати своi засмаглi руки. Його сорочка поеднувалася з грубими льняними штанями – його единою парою, та мештами, зробленими з найгiршоi шкiри, якi прикривали його гомiлки. Вiн дуже старався, але таки зробив справне взуття з такоi поганоi шкiри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведiнка не була типовою. Тор стояв високий i худий, з гордою щелепою, благородним пiдборiддям, високими вилицями та сiрими очима, схожий на колишнього воiна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очi виблискували як пiскарi пiд сонячним промiнням.

Торовi брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поiсти i вiдправляться на Вiдбiр з найкращою зброею та з благословенням батька. А йому навiть не буде дозволено вiдвiдати Вiдбiр. Одного разу вiн намагався пiдняти це питання. Але нiчого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, i Тор зупинив своi намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рiшучостi вiдкинути долю, яку приготував йому батько. При першiй появi королiвськоi процесii вiн кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи нi. Вiн прийматиме участь у вiдборi на рiвнi з iншими. Батько не зможе спинити його. Вiд цiеi думки йому звело шлунок.

Перше сонце пiднялось вище, i тодi друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи свiтла пурпуровому небу. Тор побачив iх.

Вiн стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонтi, з’явились першi химернi обриси кiнного екiпажу, який своiми колесами здiймав клуби диму. Його серце забилося частiше, коли вiн побачив наступний екiпаж, потiм ще один.. Навiть звiдси золотi карети виблискували на сонцi, подiбно до срiбнобоких риб, коли тi вискакують з води.

Коли вiн нарахував дванадцять з них, вiн не мiг бiльше чекати. В його грудях билося серце. Вперше у життi забувши про свою отару, Тор розвернувся та побiг вниз по схилу, не збираючись зупинятися допоки не зробить себе вiдомим.


*

Тор мчав вниз по пагорбу на одному диханнi, минаючи дерева, якi дряпали його своiм гiллям. Вiн вибiг на галявину i побачив перед собою свое рiдне село: сонне поселення, яке складалося з одноповерхових вибiлених глиняних хаток з солом’яними дахами. Тут жили кiлька десяткiв сiмей. З димарiв йшов дим, бо бiльшiсть селян вставали рано, щоб приготувати собi снiданок. Це було iдилiчне мiсце, достатньо далеке – щоб дiстатися сюди потрiбен цiлий день iзди – вiд королiвського двору, щоб втримати подорожнiх. Це було всього лише звичайне сiльське господарство на межi Кiльця, одне з колiщаток у механiзмi Захiдного Королiвства.

Тор пробiгав останнiй вiдтинок шляху до сiльськоi площi, розкидаючи довкола себе багнюку. Кури й собаки розбiгалися перед ним, а стара жiнка, що сидiла коло своеi хати перед казаном з киплячою водою, засичала на нього.

“Повiльнiше, хлопче!” – заверещала вона, коли вiн напустив пилу в ii багаття, пробiгаючи повз.

Але Тор не сповiльнювався – анi через неi, анi через будь-кого ще. Вiн звернув з однiеi вулички, потiм з iншоi, звертаючи на шлях, який вiн знав напам’ять, поки не добiг до дому.

Це був маленький, непоказний будиночок, такий же як i всi iншi, з побiленими глиняними стiнами та похилим солом’яним дахом. Як i у бiльшостi iнших будинкiв, його едина кiмната була роздiлена: у однiй половинi спав батько, а в iншiй трое Торових братiв. Але, цей будиночок мав одну особливiсть – на задньому дворi був прилаштований невеличкий курник, i саме у ньому спав Тор. Спочатку вiн спав разом зi своiми братами, але з часом вони стали жадiбнiшими та попросили його залишити кiмнату. Тору було боляче, але тепер вiн насолоджувався своiм власним простором, подалi вiд iхньоi присутностi. Це лише пiдтверджувало той факт, що вiн був вигнанцем у власнiй родинi.

Тор пiдбiг до вхiдних дверей та увiрвався до будинку.

“Батьку!” – прокричав вiн, задихаючись. “Срiбло! Вони йдуть!”

Його батько та трое братiв сидiли, нахилившись над столом, та снiдали, вже вдягненi у свiй найкращий одяг. Пiсля цих слiв, вони схопилися та повибiгали з хати на дорогу.

Тор пiшов за ними. Усi стояли, вдивляючись у горизонт.

“Я нiкого не бачу”, – сказав Дрейк, найстарший з братiв, своiм глибоким голосом. Широкоплечий, короткострижений, як i його брати, з коричневими очима та тонкими, зневажливими губами, вiн як звично зверхньо подивився на Тора.

“І я не бачу”, – повторив Дрос, усього на рiк молодший за Дрейка, який завжди приймав його бiк.

“Вони йдуть!” – прокричав Тор. ”Клянусь!”

Батько розвернувся до нього та схопив за плечi.

“Звiдки ти знаеш?” – запитав вiн.

“Я бачив iх”.

“Як? Звiдки?”

Тор хвилювався, батько впiймав його. Звiсно, вiн знав, що единим мiсцем, з якого Тор мiг побачити iх, була вершина того пагорбу. Тор не знав що вiдповiсти.

“Я… пiднявся на пагорб”

“З отарою? Ти знаеш, що iм не можна заходити так далеко”.

“Але сьогоднi особливий день. Я мав це побачити”.

Батько сердито опустив погляд.

“Негайно йди у дiм та дiстань мечi своiх братiв та вiдполiруй iх, щоб вони виглядали якнайкраще до приходу людей Короля”.

Закiнчивши з Тором, батько розвернувся до братiв, якi стояли на дорозi, шукаючи поглядами королiвських гостей.

“Як гадаете, вони виберуть нас?” – спитав Дарс, наймолодший з трьох та на три повних роки старший за Тора.

“Було б нерозумно, якби не вибрали”, – вiдповiв батько. “ Цього року в них недобiр. В них не вистачае людей, iнакше вони б не приiжджали сюди. Просто стiйте рiвно, усi трое, тримайте вашi пiдборiддя високо, груди вперед. Не дивiться iм прямо в очi, але i не ховайте погляд. Будьте сильними та впевненими. Не виказуйте слабкостi. Якщо ви хочете бути у Королiвському Легiонi, ви повиннi дiяти, наче ви вже там”.

“Так, батьку”, – одноголосно вiдповiли усi трое.

Вiн повернувся та поглянув на Тора.

“Ти досi тут?” – запитав вiн. “Іди в дiм!”

Тор стояв. Його голова розривалася. Вiн не хотiв ослухатися свого батька, але вiн мав поговорити з ним. Його серце калатало. Вiн вирiшив, що найкраще буде, якщо вiн пiдкориться, принесе мечi, але потiм поговорить з батьком.

Тор помчав до будинку, а через нього до сараю, де зберiгалася зброя. Вiн знайшов три мечi своiх братiв, кожен з яких був витвором мистецтва, увiнчаний рукояткою зi щирого срiбла. Це були цiннi подарунки, на якi батько трудився роками. Вiн узяв усi три, як завжди здивований iхньою вагою, i вибiг з ними назад.

Вiн пiдбiг до своiх братiв, видав кожному по мечу та розвернувся до батька.

“А вiдполiрувати?” – спитав Дрейк.

Батько повернувся та несхвально поглянув на Тора, але Тор заговорив першим.

“Батьку, будь ласка. Менi треба з тобою поговорити!”

“Я сказав тобi вiдполiрувати”.

“Будь ласка, батьку!”

Батько озирнувся, роздумуючи. Напевне, вiн побачив серйознiсть обличчя Тора, бо все-таки вiдповiв: “Що?”

“Я хочу, щоб мене розглянули. З iншими. До Легiону”.

Його брати зайшлися смiхом, а його обличчя почервонiло.

Але батько не смiявся. Навпаки, вiн став ще похмурiше.

“Ти впевнений?” – спитав вiн.

Тор впевнено ствердно кивнув головою.

“Менi чотирнадцять. Я маю право”.

“Чотирнадцять – це мiнiмум”, – зневажливо кинув Дрейк через плече. – “Якщо вони вiзьмуть тебе, ти будеш наймолодшим. Ти думаеш вони вiддадуть перевагу тобi передi мною, який на п’ять рокiв старший?”

“Який же ти нахабний”, – сказав Дарс. – “Ти завжди таким був”.

Тор повернувся до них. “Я не вас питаю”, – заперечив вiн.

Вiн повернувся назад до батька, який все ще хмурився.

“Батьку, будь ласка”, – благав вiн. – “Дай менi шанс. Це все, що я прошу. Я знаю, що я молодий, але я покажу себе, з часом”.

Батько похитав головою.

“Хлопче, ти не солдат. Ти не такий, як твоi брати. Ти пастух. Твое життя тут. Зi мною. Ти виконуватимеш своi обов’язки i виконуватимеш iх добре. Не замрiюйся. Прийми свое життя i навчися його любити”.

Тор вiдчув, як розриваеться його серце, а життя руйнуеться прямо на очах.

“Нi”, – подумав вiн. – “Цього не може бути”.

“Але, батьку…”

“Мовчати!” – батькiв крик прорiзав повiтря. – “Досить з тебе. Вони вже йдуть. Вiдiйди з дороги i думай над своею поведiнкою, допоки вони тут”.

Батько пiдiйшов i однiею рукою вiдштовхнув Тора у бiк, наче вiн був небажаним предметом. Його мiцна долоня обпекла груди Тора.

Здiйнявся великий гуркiт, i селяни повибiгали зi своiх домiвок i вишикувалися уздовж вулиць. Зростаюча хмара диму вiщувала колону, i скоро вона приiхала – дюжина кiнних екiпажiв, що гуркотiла подiбно до великого грому.

Вони увiйшли у мiсто несподiвано та зупинились бiля будинку Тора. Конi гарцювали на мiсцi та фиркали. Хмара пилу довго висiла в повiтрi, i Тор з хвилюванням намагався розгледiти iхнi обладунки та зброю. Вiн нiколи не був так близько до Срiбла, i його серце важко билося.

Солдат з головного коня спiшився. Ось вiн, справжнiсiнький член Срiбла, захищений блискучою кольчугою, з довгим мечем на поясi. Виглядало, що вiн вже розмiняв четвертий десяток, справжнiй чоловiк, з щетиною на обличчi, шрамами на щоцi та зламаним пiд час битви носом. Це був наймiцнiший чоловiк, якого Тор коли-небудь бачив, удвiчi ширший за iнших. Вираз його обличчя говорив, що вiн тут головний.

Солдат зiстрибнув на брудну дорогу, його шпори брязкнули, i вiн наблизився до шеренги хлопцiв.

Десятки хлопцiв стояли по стiйцi смирно, сповненi надii. Вступ до Срiбла означав життя честi, битв, визнання, слави, не кажучи вже про землi, титули та багатства. Вiн означав найкращу наречену, найкращi землi та життя у славi. Вiн означав честь для всiеi родини. І вступ до Легiону був першим кроком.

Тор вивчав поглядом великi золотi екiпажi, вiн знав що лиш вони здатнi вмiстити багато рекрутiв. Це було велике королiвство, i вони мали вiдвiдати багато мiстечок. Вiн глитнув, розумiючи, що його шанси навiть меншi, нiж вiн думав до цього. Вiн мав перемогти усiх iнших хлопцiв, багато з яких були добрими бiйцями, а також своiх власних братiв. Раптом вiн вiдчув свою слабкiсть.

Тор заледве дихав, коли дивився як солдат мовчки ходить, оглядаючи ряди претендентiв. Вiн почав з дальнього кiнця вулицi, а потiм рухався по колу. Звичайно, Тор знав усiх iнших хлопцiв. Вiн також знав, що деякi з них насправдi не хотiли, щоб iх вибрали, хоча цього хотiли iхнi родини. Вони боялися, що з них не вийде гарних солдатiв.

Приниження спалювало Тора зсередини. Вiн вiдчував, що мае таке само право бути обраним, як i будь хто з них. Лише той факт, що його брати були старшi, бiльшi та сильнiшi за нього не означав, що вiн не повинен мати права стояти i бути обраним. Вiн ненавидiв свого батька, i мало не вилiз iз власноi шкiри, коли солдат наблизився.

Солдат вперше спинився перед його братами. Вiн оглянув iх з голови до п’ят i, здаеться, був вражений. Вiн пiдiйшов, схопив одну з iхнiх пiхов та смикнув ii, наче хотiв перевiрити наскiльки мiцно вона трималася.

Вiн посмiхнувся.

“Ти ще не використовував свiй меч у битвi, чи не так?” – спитав вiн Дрейка.

Вперше у своему життi Тор побачив як Дрейк нервуе. Дрейк глитнув.

“Нi, мiй сеньйоре. Але я використовував його багато разiв на практицi, i я сподiваюсь…”

“На практицi!”

Солдат зайшовся смiхом i розвернувся до iнших солдатiв, якi теж реготали.

Дрейк почервонiв як буряк. Вперше Тор бачив Дрейка ображеним, зазвичай це вiн ображав iнших.

“Добре, тодi я обов’язково передам нашим ворогам, щоб вони боялися тебе – того, хто застосовував свiй меч на практицi!”

Солдатська юрба знов здiйнялася реготом.

Солдат звернувся до iнших братiв Тора.

“Три хлопчики з одного лотка”, – промовив вiн, потираючи щетину на пiдборiддi. – “ Це може стати у нагодi. Ви усi гарного розмiру. Хоча, неперевiренi. Вам потрiбно буде багато тренуватися, якщо ви пройдете вiдбiр”.

Вiн зупинився.

“Думаю, ми знайдемо мiсце”.

Вiн кивнув у сторону заднього фургону.

“Ідiть туди, i швидко. Поки я не змiнив свою думку”.

Торовi брати побiгли до фургону, сяючи вiд щастя. Тор помiтив, що його батько теж дуже радий.

Але вiн був дуже засмучений.

Солдат розвернувся та попрямував до iншого дому. Тор не мiг бiльше стримуватися.

“Сер!” – вигукнув вiн.

Його батько суворо подивився на нього, та Тора це бiльше не хвилювало.

Солдат зупинився та повiльно повернувся до Тора.

Тор зробив два кроки вперед, його серце билося, i вiн виставив своi груди уперед, наскiльки мiг.

“Ви не розглянули мене, сер” – сказав вiн.

Ошелешений солдат дивився на Тора, наче це був невдалий жарт.

“Хiба?” – спитав вiн та зареготав.

Його люди теж зайшлися смiхом. Але Тор не здавався. Це була його мить. Зараз або нiколи.

“Я хочу вступити до Легiону!” – заявив Тор.

Солдат пiдiйшов до Тора.

“А ти знаеш?..”

Здаеться, вiн тiшився.

“Тобi, хоча б, чотирнадцять рокiв виповнилося?”

“Так, сер. Два тижнi тому”.

“Два тижнi тому!”

Солдат засмiявся, засмiялись i його люди позаду.

“В такому випадку нашi вороги, напевне, повиннi тремтiти вiд одного твого вигляду”.

Тор палав вiд приниження. Вiн мав щось зробити. Вiн не мiг дозволити, щоб на цьому все закiнчилося. Солдат розвернувся, щоб пiти, але Тор просто не мiг дозволити цьому статися.

Тор зробив крок уперед i прокричав: “Сер! Ви робите помилку!”

Над юрбою пiднявся жахливий гомiн, а солдат знов зупинився та почав розвертатися.

Тепер вiн був сердитим.

“Іди додому, дурню” – сказав Торiв батько, штовхаючи його за плече.

“Не пiду!” – зойкнув Тор, скидаючи батькову руку порухом плеча.

Солдат пiдiйшов до Тора, а його батько вiдступив.

“Тобi вiдоме покарання за образу Срiбла?” – спитав солдат.

Серце Тора виривалося з грудей, але вiдступати було пiзно.

“Будь ласка, пробачте його, сер”, – вступився за нього батько. – “Вiн ще маленька дитина, i…”

“Я не з тобою говорю”, – вiдрiзав солдат. Його спопеляючий погляд змусив Торового батька вiдвернутися.

Солдат знов звернувся до Тора.

“Вiдповiдай!” – крикнув вiн.

Тор глитнув, йому вiдiбрало мову. Вiн уявляв це собi зовсiм не так.

“Образити Срiбло – це образити самого Короля”, – промукав Тор, повторюючи ранiше вивченi слова.

“Так”, – вiдповiв солдат. – “А це означае, що я можу призначити тобi сорок ударiв батогом”.

“Я не хотiв вас образити, сер”, – сказав Тор. – “Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мрiяв про це усе свое життя. Будь ласка. Дозвольте менi приеднатися до вас”.

Солдат подивився на нього, i його обличчя пом’якшало. Пiсля паузи вiн похитав головою.

“Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш”.

З цими словами вiн розвернувся та поспiшив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по iнших хлопцях.

Пригнiчений Тор дивився як колона вiд’iжджае – так само швидко, як i приiхала.

Останне, що побачив Тор – це своiх братiв, якi сидiли в останнiй каретi та дивились на нього зневажливо та насмiшливо. На його очах вони вiд’iжджали до кращого життя.

Тору здавалося, що вiн зараз помре.

Ажiотаж довкола нього згасав, i селяни почали розходитися по домiвках.

“Ти хоч розумiеш, яку дурницю ти утнув?” – гаркнув батько, схопивши Тора за плечi. – “Ти розумiеш, що мiг звести нанiвець шанси твоiх братiв?”

Тор рiзко скинув батькову руку. Батько вiдступив i вiдважив йому ляпаса.

Тор вiдчув опiк удару та розлючено подивився на батька. Вперше в життi йому захотiлось вiдповiсти батьковi ударом на удар. Але вiн стримався.

“Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобi iсти. Сьогоднi ти не iстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив”.

“Можливо, я взагалi не повернусь!” – прокричав Тор, тiкаючи з дому у напрямку пагорбiв.

“Тор!” – покликав його батько. Кiлька селян, якi ще не розiйшлися, стояли на дорозi та спостерiгали за цим дiйством.

Тор бiг з усiх сил, намагаючись вiдбiгти вiд цього мiсця якомога далi. Вiн навiть не помiчав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрiя його життя була зруйнована.




РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Тор декiлька годин бродив помiж пагорбiв, аж поки не присiв, схрестивши руки на ногах, вдивляючись у горизонт. Вiн бачив, що карети зникли, але хмари пилу ще довго продовжували висiти у повiтрi.

Вони бiльше не приiдуть. Тепер вiн був приречений залишитись у цьому селi на роки, очiкуючи на iнший шанс, якщо вiн взагалi коли-небудь трапиться. Якщо його батько дозволить цьому статися. Тепер вiн буде жити лише зi своiм батьком i, напевне, побачить усю силу батькiвського гнiву. Вiн продовжуватиме бути прислугою в свого батька. Йтимуть роки, i вiн стане точно таким же, як i його батько – житиме своiм дрiбним, непримiтним життям. В той час як його брати здобуватимуть славу та визнання. Всерединi Тора все кипiло вiд приниження. Це не було життя, яке вiн хотiв би жити. Вiн знав це.

Тор ламав голову над тим, як змiнити цю ситуацiю. Але не мiг нiчого придумати. Життя видало йому саме таку карту.

Просидiвши кiлька годин, вiн понуро пiднявся i почимчикував назад по вже знайомих йому пагорбах. Вiн пiднiмався все вище i вище. Звичайно, вiн повернувся до своеi отари, на високий пагорб. Коли вiн пiднiмався, перше сонце впало за хмари, а друге досягло своеi вершини, надаючи небу зеленкуватого вiдтiнку. Тор неквапливо зняв ремiнь, який був добряче зношений за роки свого використання. Вiн засунув руку у сумку, прив’язану до стегна, i намацав свою колекцiю камiнцiв: один гладкiший за iнший, вiдiбранi з мiсцевих струмкiв. Інодi вiн кидав ними по птахах, iнодi – по гризунах. Цю звичку вiн мав вже багато рокiв. Спочатку вiн нiяк не мiг поцiлити. Але одного разу вiн вразив рухливу мiшень. З тих пiр його прицiл був точним. Тепер метання камiння стало частиною його життя, i це допомагало йому вивiльняти частину гнiву. Його брати могли пробити мечем колоду, але вони нiколи б не змогли вразити летючого птаха за допомогою камiнця.

Тор бездумно поклав камiнець на пращу, вiдтягнув ii та метнув з усiеi сили, уявляючи, що вiн стрiляе у власного батька. Вiн поцiлив у гiлку далекого дерева, яка зламалася вiд удару. Вiн зрозумiв, що може вбити тварин, якщо гатитиме по них та перестав цiлитися у живих iстот, не бажаючи iм лиха. Тепер його мiшенями стали гiлки. Звичайно, якщо лисиця не пiдбiгала до його отари. З часом лисицi зрозумiли, що вiд Тора слiд триматися подалi, i його отара почувалася найбезпечнiшою з села.

Тор подумав про своiх братiв, i його кров закипiла. Пiсля дня iзди, вони мали б приiхати до Королiвського Двору. Вiн просто бачив це. Вiн бачив, як iх пiд фанфари зустрiчають якнайкраще вдягненi слуги. Воiни вiтають iх. Члени Срiбла. Їх приймуть, дадуть мiсце для проживання у казармах Легiону, дозволять тренуватися на Королiвських полях, використовуючи найкращу зброю. Кожен буде призначений зброеносцем вiдомого лицаря. Одного дня вони самi стануть лицарями, отримають власних коней, власний герб та власного зброеносця. Їх запрошуватимуть на усi фестивалi, вони будуть обiдати за Королiвським столом. Це було чарiвне життя. І воно вислизнуло з його рук.

Тор вiдчув себе фiзично хворим i намагався випхати усi цi думки зi своеi голови. Але не мiг. Частина його ества, десь глибоко всерединi, кричала на нього. Вона казала йому, що не треба здаватися, що на нього чекае краща доля, нiж ця. Вiн не знав, що це було. Вiн вiдчував, що вiн iнший. Можливо, навiть особливий. Що нiхто його не розумiе. І що всi вони недооцiнюють його.

Тор досяг найвищого пагорбу та побачив свою отару. Вона була добре навчена i досi трималася купи, перемiщуючись у пошуках свiжоi трави. Вiн почав рахувати iх за червоними вiдмiтками, якi вiн лишив в них на спинах. Закiнчивши, вiн завмер. Не вистачало однiеi вiвцi.

Вiн перерахував знову. І знову. Вiн не мiг повiрити: однiеi вiвцi не вистачало.

Тор нiколи ранiше не губив овець, i батько нiзащо йому цього не пробачить. Бiльше того, йому було гидко думати про те, що одна з його овець залишилася сам-на-сам з дикою природою. Вiн не мiг бачити, як страждае невинне створiння.

Тор вибiг на вершину пагорба i почав шукати ii поглядом, поки не знайшов, на вiдстанi кiлькох пагорбiв: одинока вiвця з червоною мiткою на спинi. Вона була одна серед дикого лiсу. Його серце опустилося, коли вiн зрозумiв, що вiвця не просто втекла, а серед усiх напрямкiв обрала захiдний, напрямок Темного Лiсу.

Тор глитнув. Темний Лiс був забороненим мiсцем – не лише для овець, але й для людей. Вiн був за межами села, i з часу, коли вiн навчився ходити, Тор знав, що туди краще не соватися. І вiн нiколи цього не робив. Згiдно легенди, кожний, хто потрапить туди – приречений на загибель, адже непролазнi хащi лiсу кишiли хижими тваринами.

Тор дивився на небо, яке темнiло, та вагався. Вiн не мiг дозволити своiй вiвцi пiти. Вiн порахував, що, якщо рухатиметься швидко, зможе повернути ii.

Вiн озирнувся останнiй раз та побiг, прямуючи на захiд, до Темного Лiсу. Над ним збиралися густi хмари. Вiн вiдчував слабкiсть, одначе ноги несли його самi. Вiн вiдчував, що не може повернутися, навiть якщо захоче.

Це було схоже на забiг у жахливому снi.


*

Тор пробiг декiлька пагорбiв, не зупиняючись, та опинився пiд густим склепiнням Темного Лiсу. Стежки закiнчувались там, де починався лiс, i вiн забiг на непозначену територiю. Пiд його ногами хрускотiло соковите лiтне листя.

Щойно вiн опинився у лiсi, його охопила темрява. Величезнi сосни перекривали сонячне промiння. Тут було холоднiше. Вiн вiдчув, як його беруть дрижаки. Не тiльки вiд темряви чи холоду – це було щось iнше… Щось, що вiн не мiг назвати. Це було вiдчуття…  що за ним хтось спостерiгае.

Тор пiдвiв погляд на старезнi гiлки: кострубатi, товщi вiд нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вiтрi. Вiн не зайшов у лiс i на п’ятдесят крокiв, коли почув дивнi твариннi звуки. Вiн розвернувся i зрозумiв, що вже не бачить мiсця, де вiн зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Вiн хвилювався.

Темний Лiс завжди знаходився на периферii мiстечка та на периферii Торовоi свiдомостi, це було щось глибоке та мiстичне. Жодний пастух, який губив вiвцю у лiсi, нiколи не наважувався пiти за нею. Навiть його батько. Розповiдi про це мiсце були надто темними, надто однозначними.

Але цей день був iнший, обставини цього дня змусили його пустити усi забобони по вiтру. Частина його ества бажала розсунути межi, вiдiйти вiд дому якнайдалi, i дозволити життю повести його куди бачать очi.

Вiн наважився пiти далi, потiм зупинився, не впевнений якою дорогою пiти. Вiн помiтив вiдмiтки – поламанi гiлки, де могла пройти його вiвця, та звернув у цьому напрямку. Через деякий час вiн знову повернув.

Ще через годину вiн безнадiйно загубився. Вiн намагався згадати напрямок, з якого вiн прийшов, але бiльше не був упевнений. Неприемне вiдчуття з’явилося в його шлунку, але вiн подумав, що едина можливiсть вийти – це йти уперед, i тому продовжив свiй шлях.

Вiддаля, Тор побачив промiнь сонця i вирiшив роздивитися його ближче. Пiдiйшовши, вiн застряг на краю невеличкоi галявини, немов вкопаний – вiн не вiрив своiм очам.

Спиною до Тора, вдягнений у довгу, атласну мантiю, там стояв чоловiк. Нi, не чоловiк – Тор вiдчував, що це щось iнше. Можливо, друiд. Вiн стояв високий i стрункий, голова його була накрита капюшоном; стояв зовсiм нерухомо, наче вiн був не вiд свiту цього.

Тор не знав, що робити. Вiн чув про друiдiв, але нiколи iх не зустрiчав. Судячи по знакам на його мантii, вишуканому позолоченому оздобленню, це був не просто друiд – то були королiвськi позначки, Королiвського Двору. Це не вкладалося у Торовiй макiтрi. Що може тут робити королiвський Друiд?

Здаеться, пройшла цiла вiчнiсть, поки Друiд повiльно повернувся обличчям до Тора. І коли вiн розвернувся, Тор упiзнав його. В нього перехопило подих. Це було одне з найвизначнiших облич королiвства: особистий Друiд Короля. Аргон, багатовiковий радник королiв Захiдного Королiвства. Що вiн робив тут, вдалинi вiд королiвського двору, усерединi Темного Лiсу – це була загадка. Тор запитав себе чи не ввижаеться йому це все.

“Вашi очi не обманюють вас”, – сказав Аргон, дивлячись прямо на Тора.

Його голос був глибоким, стародавнiм, наче самi дерева говорили замiсть нього. Його великi, напiвпрозорi очi, здаеться, бачили Тора наскрiзь. Тор вiдчув потужну енергiю, яку випромiнював Друiд – так, наче вiн стояв навпроти сонця.

Тор негайно опустив колiно та схилив голову.

“Мiй повелителю”, – сказав вiн. – “Вибачте, що я потурбував вас”.

Неповага до радника Короля матиме своiм результатом ув’язнення або смерть – цей факт закарбувався в пам’ятi Тора з дня його народження.

“Пiднiмися, дитино”, – сказав Аргон. – “Якби я захотiв, щоб ти впав на колiна, я б сказав тобi”.

Тор повiльно встав та подивився на нього. Аргон пiдiйшов на кiлька крокiв. Вiн зупинився i витрiщився на Тора, так що йому стало незручно.

“У тебе очi твоеi матерi”, – промовив Аргон.

Тора вiдкинуло. Вiн нiколи не зустрiчав своеi матерi, як нiколи не зустрiчав i будь-кого, крiм свого батька, хто знав ii. Йому сказали, що вона померла при пологах, i Тор завжди почував свою провину через це. Вiн завжди пiдозрював, що саме через це його сiм’я ненавидить його.

“Я думаю, ви мене з кимось плутаете”, – сказав Тор. – “В мене немае матерi”.

“Справдi?” – посмiхнувся Аргон. – “Ти був народжений лише чоловiком?”

“Я хотiв сказати, сер, що моя мати померла при пологах. Я думаю, ви помилилися”.

“Ти – Торгрiн, з клану МакЛеод. Найменший з чотирьох братiв. Той, якого не взяли”.

Тор широко розплющив очi. Вiн не знав, що думати. Щоб хтось зi статусом Аргона знав хто вiн такий – це було поза межами його розумiння. Вiн нiколи навiть не думав, що комусь за межами його села вiдомо про його iснування.

“Звiдки… ви це знаете?”

Аргон посмiхнувся та не вiдповiв.

Раптом Тора охопила цiкавiсть.

“Звiдкiля…” – додав Тор, добираючи слiв, – “… звiдки ви знаете мою матiр? Ви бачили ii? Хто вона була?”

Аргон розвернувся та пiшов.

“Прибережи питання на наступний раз”, – промовив вiн.

Вражений  Тор дивився, як вiн iде. Це була приголомшлива та мiстична зустрiч, i вона так швидко закiнчилась. Вiн вирiшив, що не може дати йому пiти i поспiшив за ним.

“Що ви тут робите?” – спитав Тор, поспiшаючи наздогнати друiда. Аргон, використовуючи свiй посох зi слоновоi кiстки, йшов дуже швидко. – “Ви не чекали на мене, чи не так?”

“А на кого ще?” – спитав Аргон.

Тор поспiшив за ним та занишкнув у лiс, лишаючи прогалину позаду.

“Але чому мене? Звiдки ви знали, що я тут буду? Чого ви хочете?”

“Забагато запитань”, – вiдрiзав Аргон. – “Ти забагато говориш. Краще слухай”.

Тор слiдував за Аргоном через густi хащi, з усiх сил намагаючись не говорити.

“Ти прийшов у пошуках загубленоi вiвцi”, – сказав Аргон. – “Благородне зусилля. Але ти дарма згаяв час. Вона не виживе”.

Торовi очi знов широко розплющились.

“Звiдки ви це знаете?”

“Я знаю свiти, якi ти нiколи не пiзнаеш, хлопче. В усякому разi, не зараз”.

Тор продовжував переслiдувати друiда.

“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як i в твоеi матерi. Ти йтимеш за своею вiвцею, намагаючись врятувати ii”.

Тор почервонiв вiд того, що Аргон читав його думки.

“Ти вiдважний хлопець”, – додав вiн. – “Вольовий. Гордий. Гарнi риси. Однак, одного дня вони можуть зiслужити тобi погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, i Тор подерся вслiд за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королiвського Легiону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи е в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви менi допомогти?”

Аргон засмiявся глибоким, глухим смiхом, вiд якого в Тора по спинi пробiг холодок.

“Я можу зробити все i нiчого. Твоя доля вже була написана. Але вiд тебе залежить чи обрати ii”.

Тор не розумiв.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торовi в обличчя. Тор стояв усього лише у кроцi вiд Аргона, i енергiя друiда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив вiн. – “Не вiдмовляйся вiд неi”.

Тор розплющив очi. Його доля? Важлива? Вiн вiдчув, як його наповнюе гордiсть.

“Я не розумiю. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажiть менi бiльше”.

Аргон зник.

У Тора вiдвисла щелепа. Вiн роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уявi? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледiв лiс. З цiеi точки на вершинi хребта вiн мiг бачити далi, нiж ранiше. Вглядаючись у далечiнь, вiн помiтив рух. Вiн також почув шум, i подумав, що це його вiвця.

Вiн побiг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через лiс. Поки вiн бiг, думки про зустрiч з Аргоном не покидали його. Тор не мiг повiрити, що це сталося. Що мiг робити тут Королiвський Друiд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що вiн мав на увазi, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозумiти те, що трапилося, тим менше вiн розумiв. Аргон застерiг його вiд продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли вiн пiшов, у Тора посилювалось вiдчуття, що ось-ось мае вiдбутися щось важливе.

Вiн повернув за рiг i застиг як укопаний через те, що побачив перед собою. Усi його нiчнi жахи вмить ожили прямо перед ним. Його волосся стало дибки, i вiн зрозумiв що зробив смертельну помилку, зайшовши настiльки далеко до Темного Лiсу.

Навпроти нього, заледве за тридцять крокiв, стояв Сиболд. Це був найстрашнiший звiр Темного Лiсу, а, можливо, й цiлого королiвства – величезна, м’язиста iстота, розмiром з коня. Тор нiколи ранiше його не бачив, але чув легенди. Вiн нагадував лева, але був бiльший, ширший, його шкiра була насиченого червоного кольору, а очi свiтилися жовтим. Легенда пов’язувала його малиновий колiр шкiри з кров’ю невинноi дитини.

За все свое життя Тор лише кiлька разiв чув про зустрiч з цим звiром, та й то були сумнiвнi чутки. Можливо, це було пов’язано з тим, що нiкому не вдавалось вижити пiсля такоi зустрiчi. Дехто вважав Сиболда Лiсовим Богом та провiсником. Провiсником чого, Тор i гадки не мав..

Вiн обережно зробив крок назад.

Сиболд стояв з напiввiдкритими щелепами, з його iкол капала слина, вiн дивився своiми жовтими очима. З його рота стирчала Торова блудна вiвця: вона з останнiх сил мекала, звисаючи головою додолу з пащi хижого звiра. Вона була вже майже мертва. Здавалось, Сиболд отримуе задоволення, повiльно вбиваючи тварину.

Тор не мiг стримати крик. Вiвця безпорадно дригалася, i вiн вiдчував свою вiдповiдальнiсть.

Першою думкою Тора була втеча, але вiн вже знав, що це марна справа. Звiр бiгае швидше за будь-кого. Спроба втечi лише розiзлить його. І Тор не може так просто залишити свою вiвцю вмирати.

Вiн застиг вiд страху, але знав, що вiн мае щось зробити.

Його рефлекси взяли гору. Вiн повiльно потягнувся до своеi сумки, дiстав камiнець, та поклав його на пращу. Тремтячими руками вiн вiдтягнув ii, зробив крок уперед i вистрiлив.

Камiнь розрiзав повiтря та досяг своеi мети. Прекрасний пострiл. Вiн вразив вiвцю у око, дiйшовши до самого мозку.

Вiвця обважнiла. Вона вмерла. Тор звiльнив невинну тварину вiд страждань.

Сиболд глянув, розлючений, що Тор вбив його iграшку. Вiн повiльно вiдкрив своi величезнi щелепи та випустив вiвцю, яка м’яко впала на лiсову пiдстилку. Тодi вiн витрiщився на Тора.

Вiн видав глибокий, диявольський звук, що йшов прямо з його черева.

Звiр зробив крок до хлопця. Тор, чие серце шалено калатало, помiстив у пращу другий камiнець та приготувався зробити наступний пострiл.

Сиболд побiг. Вiн рухався швидше, нiж будь-що, що коли-небудь бачив Тор. Тор зробив крок уперед та вистрiлив, молячись, щоб вiн поцiлив. Вiн знав, що в нього не буде часу на другий пострiл.

Камiнь поцiлив звiру прямiсiнько у праве око та вибив його. Це був сильний кидок; вiн мiг би геть вбити тварину поменше.

Але це не була тварина поменше. Цей звiр був нестримний. Вiн зойкнув вiд пошкодження, але навiть не сповiльнився. Навiть без ока, навiть з каменем у своему мозку, вiн продовжував свiй напад на Тора. Тор нiчого не мiг вдiяти.

Наступноi митi звiр вже був на ньому. Вiн пiдняв своi величезнi пазурi та вдарив Тора по плечу.

Тор скрикнув. Вiн вiдчув, наче три ножi прорiзали його тiло. З рани миттево заюшила гаряча кров.

Звiр притиснув його до землi усiма чотирма лапами. Його вага була невимовною, наче слон стояв на Торових грудях. Тор вiдчув, що його грудна клiтина не витримуе.

Звiр вiдкинув свою голову, широко вiдкрив пащу, оголивши iкла, i почав опускати ii до Торовоi горлянки.

Тор зумiв пiднятися та схопити його за шию, що була наче суцiльний сталевий м’яз. Тор ледь тримався. Його руки тремтiли, а iкла звiра опускалися все нижче. Вiн вiдчував гаряче дихання тварюки своiм обличчям, а слина монстра капала йому на шию. З глибини грудей звiра, обпiкаючи вуха Тора, пролунав страшний рокiт. Вiн знав, що помре.

Тор закрив очi.

Будь ласка, Господи. Дай менi сил. Допоможи менi здолати цю iстоту. Будь ласка. Я молю тебе. Я зроблю все, що ти захочеш. Я буду зобов’язаний тобi своiм життям.

І тодi щось сталося. Тор вiдчув потужне тепло у своему тiлi, яке проходило через його вени, наче енергетичне поле. Вiн розплющив очi та здивувався побаченому: з його долонь випромiнювалося жовте свiтло. Коли вiн спробував вiдштовхнути звiрячу горлянку, вiн дивним чином змiг це зробити, в нього вистачало сил боротися.

Тор продовжував тиснути, допоки не вiдштовхнув звiра. Його сила росла, i вiн вiдчув надзвичайну енергiю – вже за мить звiр вiдлетiв на добрих десять футiв, впавши на спину.

Тор пiдвiвся, не розумiючи що щойно сталося.

Встав i звiр. Охоплений люттю, вiн знов атакував. Але цього разу Тор почувався по-iншому. Енергiя протiкала крiзь нього. Вiн почував себе сильнiшим, нiж будь-коли.

Коли звiр стрибнув, Тор присiв, схопив його за живiт та щосили кинув.

Тварюка пролетiла по лiсу, врiзалась у дерево та звалилася на землю.

Тор розгублено дивився. Це вiн щойно кинув Сиболда?

Тварина двiчi клiпнула, потiм подивилась на Тора. Встала та почала чергову атаку.

Цього разу, коли звiр напав, Тор схопив його за горлянку. Вони обидва впали на землю, звiр зверху. Але Тор зумiв прокрутитися i опинився згори. Тор тримав звiра обома руками, поки той намагався всадити у нього своi iкла. Тор вiдчув новий приплив сил та мiцно притис звiра до землi. Вiн дозволив енергii циркулювати крiзь нього. І скоро вiн вiдчув себе сильнiшим за звiра.

Вiн задушив Сиболда до смертi. Врештi, звiр обм’як.

Тор не мiг зсунутися з мiсця ще з хвилину.

Вiн повiльно пiдвiвся, хекаючи, з широко розплющеними очима, тримаючи себе за поранену руку. Що щойно вiдбулося? Невже вiн, Тор, вбив Сиболда?

Вiн вiдчув, що це був знак, у цей особливий день. Вiн почувався, наче сталося щось дуже важливе. Вiн щойно вбив найстрашнiшого звiра у королiвствi. Один. Без зброi. Це виглядало нереальним. Йому нiхто не повiрить.

Вiн дивувався, що це за сила прийшла до нього, що це означае, i ким вiн е насправдi. Єдинi люди, якi мали таку силу, це були Друiди. Але його батько й мати не були Друiдами, отже, i вiн не мiг ним бути.

Чи мiг?

Вiдчувши когось позаду, Тор розвернувся. Там стояв Аргон, розглядаючи тварину.

“Як ви сюди потрапили?” – здивовано спитав Тор.

Аргон проiгнорував його.

“Ви бачили, що сталося?” – спитав Тор, досi не ймучи вiри. – “Я не знаю, як я це зробив”.

“Але ти знаеш”, – вiдповiв Аргон. – “Глибоко всерединi ти знаеш. Ти вiдрiзняешся вiд iнших”.

“Це було наче…вибух сили”, – сказав Тор. – “Наче з’явилася сила, про яку я не знав”.

“Енергетичне поле”, – сказав Аргон. – “Одного дня ти знатимеш про нього досить добре. Можливо, навiть навчишся контролювати його”.

Тор схопився за плече. Бiль ставав нестерпним. Вiн опустив погляд i побачив, що його рука у кровi. Вiн вiдчув запаморочення, i хвилювався, що може статися, якщо вiн не отримае допомоги.

Зробивши три кроки до Тора, Аргон схопив його вiльну руку i мiцно притис до пораненого мiсця. Вiн вiдiйшов, вiдкинувся i закрив очi.

Тор вiдчув теплу пульсацiю через свою руку. Через кiлька секунд липка кров на його руцi висохла, i вiн вiдчув, що бiль йде.

Вiн подивився на руку, не розумiючи, що сталося: вiн зцiлився. Усе, що залишилось – це були три шрами вiд пазурiв, але вони були закритi i виглядали, наче iм вже кiлька днiв. Кровi бiльше не було.

Тор з подивом подивився на Аргона.

“Як ви це зробили?” – спитав вiн.

Аргон посмiхнувся.

“Це не я. Це ти. Я просто направив твою силу”.

“Але в мене немае сили лiкувати”, – заперечив збитий з пантелику Тор.

“Справдi?” – здивувався Аргон.

“Я не розумiю. Я не бачу тут жодного сенсу”, – ще з бiльшим нетерпiнням сказав Тор. – “Будь ласка, скажiть менi”.

Аргон вiдвiв погляд.

“Деякi речi ти зрозумiеш з часом”.

Тор про щось думав.

“Чи означае це, що я зможу увiйти до Королiвського Легiону?” – захоплено спитав вiн. – “Звiсно, якщо я можу вбити Сиболда, я можу виступати на рiвних з iншими хлопцями”.

“Звiсно, ти можеш”, – вiдповiв той.

“Але вони обрали моiх братiв, а не мене”.

“Твоi брати не змогли б убити цього звiра”.

Тор задумливо дивився.

“Але вони вже вiдмовили менi. Як я можу приеднатись до них?”

“З яких це пiр воiну потрiбне запрошення?” – здивувався Аргон.

Цi слова запали Тору в душу. Вiн вiдчув тепло у своему тiлi.

“Ви маете на увазi, що я можу просто прийти, без запрошення?”

Аргон посмiхнувся.

“Ти твориш свою долю. Не iншi”.

Тор моргнув, i вже за мить Аргон щез. Знов.

Тор озирнувся, але слiдiв друiда нiде не було видно.

“Ось тут!” – пролунав голос.

Тор розвернувся та побачив перед собою величезний валун. Йому здалося, що голос лунав з нього, i вiн негайно туди пiднявся.

Вiн видряпався на вершину, але не побачив жодних ознак Аргона.

Мiж тим, з цiеi точки вiн мав можливiсть бачити понад деревами Темного Лiсу. Вiн бачив, де закiнчуеться Темний Лiс. Вiн побачив як сiдае друге темно-зелене сонце, а, крiм того, дорогу, що вела до Королiвського Двору.

“Ти можеш пiти цiею дорогою”, – пролунав голос. – “Якщо наважишся”.

Тор повернувся, але знов нiкого не побачив. Це був лише голос, луна. Але вiн знав, що Аргон був десь тут, пiдштовхуючи його. І вiн вiдчував, що голос правий.

Наступноi митi, не вагаючись, Тор зiскочив зi скелi i направився крiзь лiс до далекоi дороги.

Вiн спiшив назустрiч своiй долi.




РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Король МакГiл – дебелий, груди колесом, з надзвичайно густою сивою бородою i широким зморшкуватим лобом, що бачив дуже багато битв – стояв на верхнiй баштi свого замку. За ним стояла Королева, i вони разом дивилися на приготування до святкувань. Перед ними у всiй своiй красi розкинулися його землi: вони простягалися далеко, доки вистачало погляду, а мiсто, обнесене старовинною кам’яною стiною, процвiтало. Королiвський Двiр. З’еднанi мiж собою лабiринтами звивистих вулиць, стояли кам’янi будiвлi усiх форм i розмiрiв: для воiнiв, для двiрникiв, коней, Срiбла, Легiону, охоронцiв, а також казарми, зброярнi. А помiж ними – сотнi домiвок його чисельних людей, якi вирiшили жити за мiськими стiнами. Мiж вулицями розкинулися акри газонiв, королiвських садiв, кам’янi площi та прекраснi фонтани. Королiвський Двiр вдосконалювався столiттями: його батьком, батьком його батька – i зараз вiн знаходився на пiку слави. Без сумнiвiв, зараз це була найбезпечнiша фортеця у Захiдному Королiвствi Кiльця.

МакГiлу пощастило мати найкращих та найвiдданiших воякiв, що коли-небудь були у будь-якого короля, i нiхто не наважувався напасти на нього. Вiн був сьомим з династii МакГiлiв i добре справлявся з правлiнням упродовж усiх тридцяти двох рокiв, був добрим та мудрим королем. Його землi процвiтали. Вiн удвiчi збiльшив армiю, розширив мiста, проявляв щедрiсть до своiх людей, i нiхто з його людей нi на що не жалiвся. Вiн був вiдомий як щедрий король, i королiвство нiколи ще не знало такого мирного та заможного життя.

Хоча, як не дивно, саме це не давало МакГiлу спокiйно спати вночi. МакГiл чудово знав: iсторiя ще не знала такого довгого перiоду без вiйни. Вiн бiльше не розмiрковував над тим чи буде напад. Його цiкавило лише коли вiн станеться. І хто нападе.

Найбiльша загроза, звiсно, була з-за меж Кiльця, з вiддаленоi iмперii дикунiв Вiльдiв, якi пiдкорили собi усi народи за межами Кiльця, по той бiк Каньйону. Для МакГiла та сiмох поколiнь перед ним, Вiльди нiколи не становили прямоi небезпеки. Через унiкальну географiю його королiвства – воно мало форму iдеального кола-кiльця, вiддiленого вiд решти свiту глибоким каньйоном шириною близько милi, та було захищене енергетичним щитом, що був активний з часiв першого МакГiла – вони зовсiм не боялися Вiльдiв. Дикуни багато разiв намагалися нападати, проникнути крiзь щит, перейти каньйон, проте жодного разу не досягли успiху. До тих пiр, доки вiн зi своiми людьми залишався у Кiльцi, не iснувало жодноi зовнiшньоi загрози.

Але це не означало, що немае загрози зсередини. І це те, що заставляло МакГiла пильнувати вночi. Насправдi, шлюб його найстаршоi доньки i був влаштований спецiально, щоб заспокоiти його ворогiв, щоб пiдтримати крихкий мир мiж Схiдним та Захiдним Королiвствами Кiльця.

Хоча Кiльце простягалося на добрих п’ять сотень миль у кожному напрямку, посерединi воно було роздiлене гiрським хребтом, Високими Землями. По iншу сторону Високих Земель знаходилось Схiдне Королiвство, яке правило iншою половиною Кiльця. І це королiвство, яке столiттями управлялося iхнiми суперниками, МакКлаудами, завжди намагалося зруйнувати крихкий мир з МакГiлами. МакКлауди були незадоволенi своею долею, переконанi, що iхня сторона королiвства стоiть на менш родючому грунтi. Вони також боролися за Високi Землi, наполягаючи, що увесь хребет був iхнiм, у той час як принаймнi половина належала МакГiлам. Там постiйно вiдбувались прикордоннi сутички, та iснувала загроза вторгнення.

МакГiл думав про все це i дратувався. МакКлауди мали б бути щасливi: вони були захищенi всерединi Кiльця, убезпеченi Каньйоном, вони знаходились на обранiй землi i iм нiчого було боятись. Чому вони не могли задовольнитися своею половиною Кiльця? Лише тому, що МакГiл зробив свою армiю такою сильною, уперше в iсторii МакКлауди не наважувалися на напад. Але МакГiл був мудрим царем, i вiн щось вiдчував. Вiн знав, що мир буде порушено. Саме тому вiн зорганiзував це весiлля своеi старшоi доньки та найстаршого принца МакКлаудiв. І цей день настав.

Вiн подивився вниз i побачив тисячi пiдданих, вдягнених у кольоровi тунiки, якi прибували з усiх куточкiв королiвства, з обох сторiн Високих Земель. Майже усе Кiльце прибуло до його фортецi. Його люди готувалися до цiеi подii мiсяцями, працюючи, щоб усе виглядало процвiтаючим та сильним. Це був не просто день весiлля, це було послання МакКлаудам.

МакГiл поглянув на сотнi своiх солдатiв, якi стратегiчно вишикувалися уздовж фортечних валiв – там було бiльше солдатiв, нiж йому коли-небудь було потрiбно – i залишився задоволеним. Це була демонстрацiя сили, якоi вiн хотiв.  Але вiн нервував. Атмосфера була заряджена, i сутички могли виникнути будь-якоi митi. Вiн надiявся, що на жоднiй сторонi не з’явиться гарячих голiв, запалених алкоголем.

Вiн поглянув на лицарськi поля та iгровi майданчики та подумав про прийдешнiй день, повний iгор, лицарських турнiрiв та усiляких урочистостей. Їх буде багато. МакКлауди, безсумнiвно, з’являться зi своею невеличкою армiею, i кожен турнiр, кожне змагання, кожен поединок матиме значення. Якщо хоч щось пiде не так, це може перерости у битву.

“Мiй Король?”

Вiн вiдчув на собi м’яку руку, i повернувся, щоб побачити Королеву Креа, яка все ще була найпрекраснiшою жiнкою, яку вiн коли-небудь знав. Щасливо одружена з ним усе його правлiння, вона народила йому п’ять дiтей – три з них хлопчики – i жодного разу не жалiлася на життя. Ба бiльше, вона стала його найнадiйнiшим радником. З роками вiн зрозумiв, що вона була мудрiша за усiх його людей. Насправдi, мудрiша за нього.

“Це полiтичний день”, – сказала вона. – “Але це також i весiлля нашоi доньки. Постарайся насолодитися. Це бiльше не повториться”.

“Я так не хвилювався б, якби в мене нiчого не було”, – вiдповiв вiн. “Зараз в нас е все, i все мене турбуе. Ми захищенi. Але я не почуваюся захищеним”.

Вона подивилася на нього великими карими очима, повними спiвчуття; здавалося, уся мудрiсть свiту була в тих очах. Їi повiки, як завжди, опустилися, i вона виглядала трохи сонною. Красиве пряме каштанове, з вiдтiнком попелястого, волосся падало по обидва боки ii лиця. Вона анi трохи не змiнилась – лише кiлька зморшок з’явилось на ii обличчi.

“Це тому, що ти не е у безпецi”, – сказала вона. – “Жоден король не е у безпецi. При нашому дворi бiльше шпигунiв, нiж ти можеш собi уявити. І так вже воно е”.

Вона прилинула до нього, поцiлувала i посмiхнулася.

“Постарайся отримати насолоду”, – повторила вона. – “Зрештою, це весiлля”.

Пiсля цих слiв вона розвернулася та залишила башту.

Вiн провiв ii поглядом, потiм розвернувся та продовжив оглядати свiй двiр. Вона була права; вона завжди була права. Вiн хотiв отримати насолоду. Вiн любив свою найстаршу доньку, i, зрештою, це було весiлля. Це був найкращий день у найкращiй порi року, у самому розквiтi весни, на порозi лiта. На небi було два чудових сонця i дув легенький вiтерець. Все довкола квiтло, дерева купалися у широкiй палiтрi кольорiв: вiд бiлого до пурпурового, вiд бузкового до помаранчевого. Вiн нiчого не бажав так сильно, як спуститися вниз, сiсти зi своiми людьми, дивитися як одружуеться його донька та пити досхочу елю.

Але вiн не мiг. Вiн мав виконати довгий перелiк обов’язкiв, перш нiж просто вийти з замку. Зрештою, день весiлля доньки означае обов’язки для короля: вiн мав зустрiтися зi своею радою, зi своiми дiтьми i з довгим рядом прохачiв, якi мали право побачити Короля у цей день. Йому пощастить, якщо вiн встигне покинути палац до вечiрньоi церемонii.


*

МакГiл, вдягнений у краще королiвське вбрання, чорнi оксамитовi штанi, золотий пояс, королiвську мантiю з найтоншого пурпурового та золотого шовку, бiлу накидку, блискучi шкiрянi чоботи до литок i, звiсно, корону – рясно орнаментований золотий обiд з великим рубiном у центрi – прогулювався по залам палацу, оточений своiми слугами. Вiн заходив з кiмнати у кiмнату, оглядаючи своi королiвськi покоi. Король пройшов крiзь велику аркову залу, з ii височезними стелями та рядами вiтражiв. Нарештi, вiн досяг старовинних дубових дверей, товстих, неначе стовбур дерева; його слуги вiдкрили iх i вiдступили. Вiн зайшов у середину, у Тронну залу.

Його радники встали по стiйцi струнко, коли МакГiл увiйшов. Дверi за ним зачинилися.

“Сiдайте”, – сказав вiн рiзкiше, нiж зазвичай. Вiн втомився, особливо сьогоднi, вiд нескiнченних формальностей правлiння королiвством i хотiв швидше закiнчити.

Вiн перетнув Тронну залу, яка нiколи не переставала дивувати його. Їi стелi злетiли на п’ятдесят футiв, одна стiна була суцiльним вiтражем, пiдлога i стiни викладенi каменем товщиною у фут. Кiмната з легкiстю вмiщувала сотню достойникiв. Але у такi днi, як сьогоднi, коли проводилася рада, сюди допускалися лише вiн та група найближчих радникiв. Центральне мiсце у кiмнатi займав величезний стiл у формi пiвкола, за яким стояли його радники.

Вiн пройшов через отвiр, прямо посерединi, до свого трону. Вiн зiйшов кам’яними сходами, минувши золотих рiзьблених левiв, i всiвся на червонiй оксамитовiй подушцi, що лежала на тронi з щирого золота. Його батько сидiв на цьому тронi, а до цього батько його батька i всi МакГiли перед ним. Коли вiн сiв, то вiдчув усю вагу своiх предкiв, усiх поколiнь перед собою.

Вiн окинув оком присутнiх радникiв. Тут був Бром, його кращий генерал та радник у вiйськових справах; Колк, генерал хлопчачого Легiону; Абертоль, найстарiший, вiн був вченим та iсториком, наставником трьох поколiнь королiв; Фiрт, його радник у внутрiшнiх справах двору, худий чоловiк з коротким сивим волоссям i запалими верткими очиськами. Фiрт не був людиною, якiй довiряв МакГiл, i вiн навiть не розумiв його титулу. Але його батько, i батько його батька, були радниками у дворових справах, тому вiн призначив його з поваги до них. Тут був Овен, його скарбник; Брада, радник у зовнiшнiх справах; Ірнен, його податкiвець; Дювейн, радник по роботi з народом; i Келвiн, представник знатi.

Звiсно, Король мав абсолютну владу. Але його королiвство було лiберальним, i його батьки завжди пишалися тим, що надавали знатi голос з усiх питань, направляючи свого представника. Історично, це був непростий баланс мiж королями та знаттю. Зараз тут панувала гармонiя, але за iнших часiв траплялися повстання та боротьба за владу мiж знаттю та королями.

Оглядаючи кiмнату, МакГiл помiтив вiдсутнiсть однiеi людини – людини, з якою вiн хотiв поговорити найбiльше – Аргона. Як завжди, неможливо було передбачити де i коли вiн з’явиться. Це безмежно розлютило МакГiла, але в нього не було iншого вибору, окрiм як прийняти це. Життя Друiдiв було для нього незбагненним. Без нього МакГiл ще бiльше поспiшав. Вiн хотiв пошвидше пройти через це, як i через тисячi iнших речей, якi чекали на нього перед весiллям.

Група радникiв сидiла перед ним за пiвкруглим столом, на вiдстанi десяти футiв один вiд одного, кожен у старовинному дубовому крiслi з майстерно вирiзаними дерев’яними ручками.

“Мiй сер, дозвольте я почну”, – озвався Овен.

“Починай. Тiльки коротко. В мене сьогоднi дуже напружений день”.

“Ваша донька сьогоднi отримае багато подарункiв, якi, як ми всi сподiваемось, поповнять ii скарбницю. Тисячi людей вiддаватимуть належне, даруючи подарунки вам особисто. Наповнюючи нашi борделi та таверни, вони також допоможуть наповнити нашу скарбницю. Але приготування до сьогоднiшнього свята також несе за собою виснаження королiвськоi скарбницi. Я раджу збiльшити податок на людей та на знать. Одноразовий податок, щоб полегшити тиск вiд цiеi прекрасноi подii”.

МакГiл побачив стурбованiсть на обличчi скарбника, i його шлунок опустився вiд думки, що його скарбниця спорожнiе. Одначе, вiн не пiднiматиме податки знову.

“Краще мати бiдну скарбницю, але вiрних пiдданих”, – вiдповiв МакГiл. – “Наше багатство – у щастi наших пiдданих. Ми не можемо збiльшувати податки”.

“Але, мiй сер, якщо ми не…”

“Я вирiшив. Що ще?”

Засмучений Овен сiв.

“Мiй король”, – промовив Бром своiм глибоким голосом. “По вашому розпорядженню, ми розмiстили бiльшу частину наших сил у дворi для сьогоднiшнього заходу. Демонстрацiя сили буде вражаючою. Але ми на межi. Якщо напад станеться в iншому мiсцi королiвства, ми будемо вразливi”.

МакГiл кивнув, розмiрковуючи про це.

“Нашi вороги не нападатимуть на нас, поки ми годуемо iх”.

Чоловiк розсмiявся..

“А якi новини з Високих Земель?”

“Звiдти не було повiдомлень про дiяльнiсть протягом останнiх тижнiв. Здаеться, iхнi вiйська спустились, готуючись до весiлля. Можливо, вони готовi до миру”.

МакГiл не був упевнений.

“Це означае, що або весiлля спрацювало, або вони готуються до нападу у iнший час. Як ти гадаеш, що це, старий?” – спитав МакГiл, звертаючись до Абертоля.

Абертоль прокашлявся та скрипучим голосом вiдповiв: “Мiй сер, ваш батько i батько вашого батька нiколи не довiряли МакКлаудам. Те, що вони сплять, не означае, що вони не прокинуться”.

МакГiл схвально кивнув.

“А що з Легiоном?” – спитав вiн, повернувшись до Колка.

“Сьогоднi ми вiтали новобранцiв”, – швидко вiдповiв Колк.

“Мiй син серед них?” – запитав МакГiл.

“Вiн гордо стоiть з усiма, чудовий хлопець”.

МакГiл кивнув, потiм звернувся до Бради.

“А що чутно з-за меж Каньйону?”

“Мiй сер, нашi патрулi спостерiгали збiльшення кiлькостi спроб подолати Каньйон в останнi тижнi. Це може означати, що Вiльди мобiлiзуються для атаки”.

Серед чоловiкiв здiйнявся шепiт. МакГiл вiдчув, як його шлунок стискаеться вiд цiеi думки. Енергетичний щит був непереможний; одначе цi новини не вiщували нiчого гарного.

“А що, якщо станеться повномасштабна атака?” – спитав вiн.

“Поки щит активний, нам немае чого боятися. Вiльди не могли перейти Каньйон на протязi столiть. Немае причин думати iнакше”.

МакГiл не був такий впевнений. Напад ззовнi назрiв уже давно, i вiн дуже цiкавився, коли саме вiн мав статися.

“Мiй сер”, – прогундосив Фiрт, – “Я вiдчуваю свiй обов’язок додати, що сьогоднi двiр наповнений достойниками з королiвства МакКлаудiв. Буде образливим, якщо ви не придiлите iм уваги, незалежно вiд того, друзi вони вам чи вороги. Я б радив, щоб по обiдi ви привiталися з кожним з них. Вони привезли багато подарункiв i, до слова, багато шпигунiв”.

“Хто може сказати, що серед вас немае шпигунiв?” – спитав МакГiл, уважно роздивляючись Фiрта, як завжди роздумуючи, чи не е шпигуном сам Фiрт.

Фiрт вiдкрив свiй рот, щоб вiдповiсти, але МакГiл зiтхнув та пiдняв долоню, наказуючи йому зупинитись. “Якщо це все, я буду йти, щоб приеднатися до весiлля моеi доньки”.

“Мiй сер”, – промовив Келвiн, прочищаючи горло, – “звичайно, е ще одна рiч. За традицiею, пiд час весiлля старшоi дитини кожен МакГiл оголошуе наступника. Люди очiкують, що ви це зробите. Вони говорять про це. Я б не радив вам iх розчаровувати. Особливо, враховуючи, що Меч Долi все ще нерухомий”.

“Ти хочеш, щоб я назвав наступника, коли я ще перебуваю у розквiтi сил?” – спитав МакГiл.

“Мiй сер, я не хотiв образити вас”, – стурбовано запнувся Келвiн.

МакГiл пiдняв руку. “Я знаю традицiю. Звичайно, одного дня я назву його”.

“Чи не могли б ви повiдомити нам, хто це?” – спитав Фiрт.

МакГiл роздратовано подивився на нього. Фiрт був плiткарем, i вiн не довiряв цьому чоловiку.

“Не лiзь поперед батька в пекло”.

МакГiл встав. За ним встали й iншi. Вони вклонилися та поспiшили вийти.

МакГiл стояв, замислившись. У такi днi вiн думав, що не хотiв би бути королем.


*

МакГiл спустився з трону, порушуючи тишу своiми кроками, та перетнув залу. Вiн самостiйно вiдкрив старовиннi дубовi дверi, потягнувши за залiзну ручку, та увiйшов до бiчноi кiмнати.

Вiн, як i завжди, насолоджувався тишею та усамiтненням у цiй затишнiй кiмнатi: ii стiни не мали й двадцяти крокiв у довжину, але склепiнчаста стеля була височенною. Кiмната була повнiстю кам’яна, з невеличким круглим вiтражем на однiй стiнi. Свiтло лилося крiзь нього жовтими та червоними вiдтiнками, пiдсвiчуючи единий об’ект у цiй пустiй кiмнатi.

Меч Долi.

Вiн лежав горизонтально у центрi кiмнати на залiзних зубцях, наче спокушаючи. Точно так само, як i в часи, коли вiн ще був хлопчиськом, МакГiл пiдiйшов до Меча i обiйшов його, уважно вивчаючи поглядом. Меч Долi. Легендарний меч, джерело сили та влади над усiм його королiвством, вiд одного поколiння до iншого. Той, хто зможе пiдняти його, стане тим Єдиним Обраним, кому судилося правити королiвством усе життя, звiльнити королiвство вiд усiх загроз, у Кiльцi та поза ним. Це була прекрасна легенда, яку вiн пам’ятав з дитинства. Коли його було названо наступником короля, вiн також пробував пiдняти цей Меч. Усi королi до нього не змогли пiдняти його. Але вiн був упевнений, що впораеться. Вiн був упевнений, що вiн i е той Єдиний.

Але вiн помилявся. Як i всi МакГiли перед ним. І ця поразка затьмарила його володарювання.

Вiн уважно розглядав його довге лезо, зроблене з таемничого металу, склад якого нiхто не мiг розгадати. Походження меча було ще менш зрозумiлим. Ходили чутки, що вiн виринув з землi пiд час землетрусу.

Розглядаючи його, вiн ще раз пережив бiль поразки. Вiн може бути хорошим королем, але вiн не Єдиний. Його люди знали про це. Його вороги знали про це. Вiн може бути добрим королем, але що б вiн не робив, вiн нiколи не буде Єдиним.

МакГiл пiдозрював, що якби вiн був Єдиним, при дворi було б менше безладу, менше змов. Його власнi люди довiряли би йому бiльше, а вороги навiть не думали би нападати. Якась частина його хотiла, щоб меч просто зник, а з ним i легенда. Але вiн знав, що так не буде. Це було прокляття, але одночасно i влада, i легенда. Сильнiша навiть за армiю.

Дивлячись на меч у тисячний раз, МакГiл вкотре задавався питанням, хто ж це буде. Хто з його роду зможе опанувати його? Споглядаючи меч, вiн думав над своiм завданням назвати спадкоемця, який буде обраний долею пiдняти його.

“Його лезо важке”, – пролунав голос.

МакГiл розвернувся, здивований, що мае кампанiю у цiй маленькiй кiмнатi.

Там, у дверях, стояв Аргон. МакГiл впiзнав його голос ще до того, як побачив його. Вiн був одночасно злий, що той не з’явився ранiше i щасливий бачити його зараз.

“Ти спiзнився”, – сказав МакГiл.

“Твое вiдчуття часу не вiдноситься до мене”, – вiдповiв Аргон.

МакГiл розвернувся до меча.

“Ти коли-небудь думав, що я зможу його пiдняти?” – задумливо спитав вiн. – “У день,коли я став Королем?”

“Нi”, – категорично вiдповiв Аргон.

МакГiл повернувся i втупився у нього.

“Ти знав, що я не зможу. Ти бачив це, чи не так?”

“Так”.

МакГiл мiркував.

“Мене лякае, коли ти вiдповiдаеш прямо. Це не схоже на тебе”.

Аргон стояв мовчки, i МакГiл зрозумiв, що вiн бiльше не зронить i слова.

“Сьогоднi я назву свого наступника”, – сказав МакГiл. – “Менi здаеться, що непотрiбно називати спадкоемця у цей день. Це забирае радiсть короля вiд весiлля його дитини”.

“Можливо, радiсть мае бути стриманою”.

“Але менi залишилось царювати ще стiльки рокiв”, – виправдовувався МакГiл.

“Можливо, не так багато, як ти думаеш”, – вiдповiв Аргон.

МакГiл примружився, розмiрковуючи. Що вiн хотiв сказати?

Але Аргон не додав нi слова.

“Шiсть дiтей. Кого менi обрати?” – поцiкавився МакГiл.

“Навiщо питати мене. Ти вже зробив свiй вибiр”.

МакГiл подивився на нього. “Ти багато бачиш. Так, це правда. Але менi цiкава твоя думка”.

“Я думаю, ти зробив мудрий вибiр”, – вiдповiв Аргон. – “Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно вiд того, кого обрав ти, доля завжди робить свiй вибiр сама”.

“Чи житиму я, Аргоне?” – серйозно спитав МакГiл. Це питання турбувало його з тих пiр, як вiн прокинувся попередньоi ночi серед нiчного кошмару.

“Минулоi ночi менi снилася ворона”, – додав вiн. – “Вона прилетiла i вкрала мою корону. Тодi iнша схопила мене i потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив пiд собою свое королiвство. Воно стало чорне. Безплiдне. Пусте”.

Вiн пiдняв очi до Аргона. Його очi були мокрi.

“Чи був це сон? А чи щось бiльше?”

“Сни завжди – це щось бiльше, чи не так?” – сказав Аргон.

МакГiла охопила порожнеча.

“Де криеться небезпека? Скажи менi лиш це”.

Аргон пiдiйшов ближче i витрiщився в очi МакГiлу, якому стало моторошно.

Вiн нахилився i прошепотiв:

“Завжди ближче, нiж ти думаеш”.




РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


Тор сховався в соломi в заднiй частинi возу, який вiз його грунтовою дорогою. Вiн прокрався до дороги минулоi ночi i терпляче чекав, доки не з’явиться хтось з достатньо великою пiдводою, в якiй вiн би мiг непомiтно сховатись. Вже стемнiшало, i пiдвода просувалась достатньо повiльно для того, щоб вiн мiг розбiгтися i застрибнути у неi. Тор опинився у сiнi i заховався у ньому. На його щастя, вiн не був помiчений. Хлопець не був впевнений, що прямуе до Королiвського Двору, але вiз рухався у потрiбному напрямку, i з такими розмiрами i мiтками навряд чи мiг прямувати в iнше мiсце.

Тор iхав усю нiч, вiн не мiг заснути, пригадуючи про свою зустрiч з Сиболдом, з Аргоном. Вiн думав про свою долю, про свiй колишнiй дiм i про матiр. Вiн вiдчував, що всесвiт вiдповiв йому, повiдомивши тим самим, що в нього iнша доля. Тор лежав, поклавши руки пiд голову i споглядаючи на нiчне небо, що виднiлось крiзь порваний брезент возу. Вiн спостерiгав за всесвiтом, таким яскравим, з його далекими червоними зорями. Тор був щасливим. Це були першi в його життi мандри. Вiн уявлення не мав куди iде, головне – вiн iхав. Так чи iнак, вiн досягне Королiвського Двору.

Коли Тор розплющив очi, вже був ранок, свiтло заповнило пiдводу, вiн збагнув, що задрiмав. Хлопець швидко сiв i оглянув все довкола, картаючи себе за сон. Вiн мав бути значно обачнiшим, але йому пощастило, його не помiтили.

Вiз продовжував рухатись, але його вже не так трясло. Це могло означати лише одне – дорога була лiпшою. Певно, вони наближались до мiста. Тор поглянув униз i побачив гладку дорогу без каменiв та канав, викладену дрiбними бiлими мушлями. Його серце забилось сильнiше – вони наближались до Королiвського Двору.

Тор визирнув з возу i був приголомшений. Чистi вулицi були переповненi. Десятки возiв, рiзних форм та розмiрiв, що перевозили найрiзноманiтнiшi речi, заполонили дороги. Одна була нав’ючена хутром, iнша – килимами, третя – курчатами. Мiж ними ходили сотнi торговцiв: деякi з них вели худобу, iншi на своiх головах несли кошики з рiзним крамом. Чотири чоловiка несли згорток шовку, балансуючи на стовпцях. Це була цiла армiя людей, якi рухались в одному напрямку.

Тор почувався щасливим. Нiколи до цього вiн не бачив таку велику кiлькiсть людей, краму, так багато подiй. Все свое життя вiн провiв у крихiтному селi, тепер же вiн знаходився у вирi подiй, поглинутий людом.

Вiн почув гучний шум, брязкiт ланцюгiв, удар великого шматка дерева, настiльки сильний, що земля здригнулась. Через кiлька секунд роздався iнший звук – стукiт кiнських копит по дереву. Тор поглянув вниз та зрозумiв, що вони перетинали мiст, пiд яким проходив рiв з водою. Це був розвiдний мiст.

Тор висунув голову i побачив величезнi кам’янi стовпи та зубчастi залiзнi ворота. Вони проiздили крiзь Королiвськi Ворота.

То були найбiльшi ворота, якi вiн коли-небудь бачив. Вiн поглянув вгору на шипи i злякався, що якщо брама впаде, то розрiже його навпiл. Вiн помiтив чотирьох стражiв Королiвського Срiбла, що охороняли вхiд, i його серце забилось швидше.

Вони проiхали крiзь довгий кам’яний тунель, пiсля чого перед ним знов вiдкрилось небо. Тепер вiн знаходився на Королiвському Дворi.

Тор не мiг повiрити власним очам. Тут було ще жвавiше; здавалось, тут одночасно хаотично рухались тисячi людей. Скрiзь були великi дiлянки з iдеально пiдстриженою травою i квiтники. Уздовж широкоi дороги розташувалися кiоски та кам’янi споруди. І посеред всього цього люди Короля – солдати, вбранi в лати. Тор зробив це.

Вiд хвилювання вiн мимоволi пiдвiвся, i саме в цей момент пiдвода зупинилась, вiдкинувши його назад до соломи. Вiн не встиг пiднятись, як почув звук клямки, яку вiдмикають. Тор побачив сердитого лисуватого старого чоловiка, вбраного у дрантя. Вiн потягнувся до хлопця кiстлявими руками i, схопивши за щиколотки, витягнув з пiдводи.

Тор випав i приземлився на брудну дорогу, пiднявши куряву пилу. Довкола нього залунав смiх.

“Ще раз ти залiзеш у мiй вiз, хлопче, тебе закують в кайдани! Тобi пощастило, що я не покликав солдат Срiбла!”

Чоловiк вiдвернувся та плюнув, пiсля чого поспiшив до пiдводи, та вдарив коней батогом.

Тору стало соромно. Зiбравшись з думками, вiн повiльно пiднявся на ноги. Хлопець оглянувся довкола, двое перехожих кепкували з нього, i вiн презирливо посмiхнувся у вiдповiдь, змусивши iх вiдвернутись. Вiн струсив бруд з одягу i потер руки, його гордiсть була вражена, але не тiло.

Настрiй повернувся до Тора, коли вiн озирнувся i збагнув, що щасливий хоча б з того, що дiстався так далеко. Зараз, звiльнившись з пiдводи, вiн змiг, врештi-решт, роздивитись двiр. Видовище заворожувало: двiр здавався безкiнечним. Посерединi знаходився кам’яний палац, оточений укрiпленими кам’яними стiнами, що височiли над ним, прикрашенi парапетами, на яких скрiзь патрулювали стражi Короля. Довкола нього були зеленi поля в iдеальному станi, кам’янi майданчики, фонтани, долина дерев. Це було мiсто, наповнене людьми.

Купцi, солдати, сановники – всi кудись поспiшали. Тору знадобилось кiлька хвилин, щоб збагнути, що тут дiеться щось особливе. Коли вiн пройшов далi, то побачив приготування – розставляли стiльцi, споруджували вiвтар. Все вказувало на приготування до весiлля.

Серце Тора стиснулось, коли вiн помiтив поодаль лицарський провулок, з довгою стежкою i канатом посерединi. На одному полi вiн побачив солдат, що метали списи в мiшенi, а на iншому – лучникiв, що цiлились у солому. Здавалось, що всюди вiдбувались iгри, змагання. Також тут лунала музика – лютнi, флейти i цимбали; повсюди вештались мандрiвнi музики. Всюди було вино та iдло – люди викочували великi дiжки та накривали безкiнечнi столи. Тору здавалось, що вiн прибув у самий розпал великого свята.

Попри увесь цей блиск, Тор вiдчував потребу знайти Легiон. Вiн вже спiзнився, але вiн мав про себе заявити.

Тор поспiшив до першого чоловiка, якого побачив – до старця, який, судячи зi скривавленого фартуху, був м’ясником. Вiн поспiшав. Всi в цьому мiстi кудись поспiшали.

“Вибачте, сер”, – звернувся до нього Тор, хапаючи старця за руку.

Чоловiк зневажливо глянув на руку хлопця.

“В чому справа, юначе?”

“Я шукаю Королiвський Легiон. Ви не знаете, де вони тренуються?”

“Невже я схожий на мапу?” – обурився старець i пiшов геть.

Тора вразила його грубiсть.

Вiн кинувся до жiнки, яка мiсила тiсто за довгим столом. Там були i iншi жiнки, i всi вони старанно працювали. Тору здалось, що одна з них певно мае вiдповiдь на його питання.

“Вибачте, панi”, – звернувся вiн. – “Можливо, ви знаете де тренуеться Королiвський Легiон?”

Вони переглянулись мiж собою i засмiялись. Деякi з них були всього на кiлька рокiв старшi за Тора.

Найстарша озирнулась i подивилась на нього.

“Ти не там шукаеш”, – вiдповiла вона. – “Тут йдуть приготування до свята”.

“Але менi сказали, що вони тренуються у Королiвському Дворi”,  – збитий з пантелику, промовив Тор…

Дiвчата знов розсмiялись. Найстарша поклала руки на стегна i похитала головою.

“Ти поводиш себе так, нiби вперше знаходишся у Королiвському Дворi. Ти хоч уявляеш, наскiльки вiн великий?”

Тор почервонiв, коли дiвчата почали знов з нього кепкувати, i пiшов геть. Йому не подобалось коли з нього смiялись.

Вiн бачив перед собою дюжину дорiг, якi вели в рiзнi боки через Королiвський Двiр. У кам’яних стiнах була, принаймнi, дюжина входiв. Розмiр та масштаби цього замку були приголомшливими. Йому стало нiяково вiд думки, що вiн може шукати не один день, i все одно нiчого не знайде.

Раптом йому спало на думку – певно, що солдат знае, де тренуються iншi. Юнак нервував i не наважувався пiдiйти до Королiвського солдата, але розумiв, що мусить.

Розвернувшись, Тор поспiшив до входу у стiнi, до солдата, що був на вартi, в надii, що той не прожене його геть. Солдат стояв струнко, дивлячись прямо перед собою.

“Я шукаю Легiон Короля”, – сказав Тор хоробрим голосом.

Солдат продовжував дивитися перед собою, iгноруючи його.

“Я сказав, що шукаю Легiон Короля” – голоснiше повторив Тор, намагаючись привернути до себе увагу солдата.

Через кiлька секунд той змiрив його поглядом, усмiхнувшись.

“Чи можете Ви сказати менi, де вiн?” – наполягав Тор.

“А яке тобi до них дiло?”

“Дуже важливе дiло”, – переконував Тор, сподiваючись, що солдат не прожене його.

Солдат вiдвернувся вiд хлопця, знову дивився перед собою i iгнорував його. Тор вiдчув, як його серце впало. Вiн боявся, що вже нiколи не отримае вiдповiдi.

Йому здалось, що минула цiла вiчнiсть, перш нiж солдат дав вiдповiдь: “Прямуй до схiдних ворiт, потiм йди на пiвнiч якнайдалi. Пiдiйди до третiх ворiт лiворуч, потiм поверни праворуч i потiм знов направо. Пройди через другу кам’яну арку – iх плац знаходиться за воротами. Але я повинен сказати тобi, що ти даремно втрачаеш час. Вони не приймають вiдвiдувачiв”.

Це було саме те, що Тор хотiв почути. Вiн розвернувся i побiг через поле, за вказiвками солдата, повторюючи iх про себе, намагаючись iх запам’ятати. Вiн помiтив, що сонце в небi пiднялося вище, i молився тiльки про те, щоб не прийти занадто пiзно.


*

Тор кинувся вниз по чистим, викладеним мушлями стежкам, оминаючи Королiвський Двiр. Вiн щосили намагався дотримуватись напрямку, сподiваючись, що не зiб’еться зi шляху. У дальньому кiнцi двору хлопець побачив ворота i вибрав третi лiворуч. Тор пробiг через них, обираючи розвилки, пробiгаючи стежку за стежкою. Вiн бiг проти руху, у той час, як тисячi людей наповнювали мiсто, а натовп зростав з кожною хвилиною. Тор зачiпав плечима гравцiв на лютнi, жонглерiв, блазнiв та iнших артистiв, одягнених у кращi вбрання.

Думка про те, що вiдбiр почнеться без нього, була нестерпна для Тора. Вiн спробував сконцентруватися, пробiгаючи стежку за стежкою, вишукуючи будь-що, що вказувало б на тренувальний майданчик. Вiн минув арку, звернув на iншу дорогу, пiсля чого вдалечинi побачив пункт свого призначення – мiнi-колiзей, побудований з каменю, у формi iдеального кола. Солдати охороняли величезнi ворота в самому центрi. Тор почув приглушенi оплески за його стiнами, i його серце забилося швидше. Саме це мiсце вiн шукав.

Тор прискорив кроки, його легенi палали. Коли вiн добiг до ворiт, двое стражникiв виступили вперед i опустили своi списи, перегороджуючи йому шлях. Третiй вартовий виступив вперед, пiднявши долоню.

“Стiй тут”, – наказав вiн.

Тор зупинився, задихаючись. Вiн насилу стримував свое збудження.

“Ви … не … розумiете”, – видихнув вiн, запинаючись, оскiльки йому не вистачало повiтря. – “Я повинен потрапити всередину. Я запiзнився ”.

“Запiзнився для чого?”

“Для вiдбору”.

Страж – огрядний чоловiк низького зросту зi шкiрою з ластовинням – обернувся i подивився на iнших, в очах яких читався цинiзм. Повернувшись до Тора, вiн окинув його зневажливим поглядом.

“Новобранцiв привезли кiлька годин тому, в королiвському фургонi. Якщо тебе не запросили, ти не можеш увiйти”.

“Але ви не розумiете. Я повинен …”

Вартовий простягнув руку i схопив Тора за сорочку.

“Це ти не розумiеш, нахабний хлопчисько. Як ти смiеш приходити сюди i намагатися прорватися всередину силою? А тепер iди геть, поки я не закував тебе в кайдани”.

Вiн штовхнув Тора, i той вiдскочив на кiлька футiв.

Тор вiдчув гострий бiль у грудях, у тому мiсцi, де рука стражника торкнулася його. Але бiльший бiль юнак вiдчув вiд того, що його вiдкинули. Вiн був обурений. Тор подолав весь цей довгий шлях не для того, щоб бути вiдкинутим. Вiн повинен потрапити всередину.

Страж повернувся до своiх напарникiв, а Тор повiльно вiдiйшов, збираючись обiйти круглу споруду з iншого боку. Хлопець мав план. Вiн iшов до тих пiр, поки не зник з iхнього поля зору, потiм побiг уздовж стiн. Вiн озирнувся, щоб переконатися, що вартовi не бачать його, потiм збiльшив швидкiсть i кинувся бiгти, що е сил. Наполовину оббiгши будiвлю, Тор помiтив iнший шлях на арену – арочнi отвори, закритi залiзними прутами. В одному з цих прорiзiв не вистачало прутiв. Вiн почув шум, пiднявся i подивився.

Його серце прискорило темп. На круглому тренувальному майданчику перебувала дюжина новобранцiв, включаючи i його братiв. Вишикувавшись в ряд, всi вони стояли лицем до воiнiв Срiбла. Люди Короля проходили мiж ними, розглядаючи iх i приймаючи рiшення.

Інша група новобранцiв стояла осторонь, пiд пильним поглядом солдата, i кидала списи у вiддалену мiшень. Один з них не влучив у цiль.

Кров Тора закипала вiд обурення. Вiн мiг би потрапити в усi цi мiшенi – вiн був так само спритний, як i кожен з них. Було несправедливим залишати його в сторонi тiльки тому, що вiн був молодший i не такий мiцний.

Раптом Тор вiдчув чиюсь руку на своему плечi. Його вiдкинули назад. Вiн впав i боляче вдарився.

Вiн пiдняв погляд i побачив солдата, який щойно вiдкидав його бiля ворiт.

“Що я тобi казав?”

Перш нiж Тор змiг щось вiдповiсти, страж нахилився i боляче вдарив його ногою. Тор вiдчув важкий удар по ребрах, коли солдат вдарив його вдруге.

На цей раз Тор зловив ногу солдата в повiтрi. Вiн смикнув ii, позбавивши його рiвноваги i збивши його з нiг.

Сам Тор швидко пiднявся на ноги. Одночасно з ним пiднявся i страж. Тор подивився на нього, вражений тим, що тiльки що зробив. Навпроти нього стояв розсерджений солдат.

“Зараз я не просто закую тебе в кайдани!” – закричав вiн. – “Але й змушу тебе заплатити. Нiхто не смiе чiпати вартового Короля! Забудь про вступ до Легiону – тепер ти вирушиш до пiдземелля! Тобi пощастить, якщо ти ще коли-небудь побачиш сонячне свiтло!”

Солдат дiстав ланцюг з кайданами на кiнцi. Вiн наблизився до Тора, жадаючи розплати.

Тор квапливо розмiрковував. Вiн не мiг дозволити закувати себе в кайдани, але, разом з тим, вiн не хотiв заподiювати шкоду королiвськiй вартi. Вiн повинен швидко щось придумати. І тут хлопець згадав про свою пращу. Його рефлекси спрацювали швидше розуму, вiн схопив ii, помiстив туди камiнь, прицiлився i вистрiлив.

Камiнь пролетiв i вибив кайдани з рук враженого стража. Вiн також влучив по його пальцях. Солдат вiдсунувся i струснув свою руку, закричавши вiд болю, а кайдани з гуркотом впали на землю.

Кидаючи на Тора нищiвний погляд, вартовий вийняв свiй меч. Тор побачив характерне металеве кiльце.

“Це була твоя остання помилка”, – пригрозив йому солдат, наступаючи.

У Тора не було вибору – ця людина просто його йому не залишила. Вiн помiстив iнший камiнь у свою пращу i метнув його. Вiн цiлився свiдомо – Тор хотiв не вбити стража, а тiльки зупинити його. Тому замiсть того, щоб цiлитися йому в серце, нiс, око або голову, хлопець прицiлився в мiсце, яке, як вiн знав напевно, зупинить його, але не вб’е.

Тор прицiлився вартовому мiж нiг.

Вiн метнув камiнь не в повну силу, але достатньо для того, щоб вкласти чоловiка.

Це був прекрасний пострiл.

Страж впав, упустив свiй меч i, схопившись за пах, згорнувся в клубочок.

“Тебе повiсять за це!” – застогнав вiн вiд дикого болю. – “Варта! Варта!”

Тор пiдняв очi i побачив кiлькох Королiвських солдат, якi бiгли до нього.

Тепер або нiколи.

Не гаючи часу, вiн кинувся до отвору. Вiн повинен потрапити на арену i заявити про себе. І вiн битиметься з будь-ким, хто встане у нього на шляху.




РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


МакГiл сидiв у верхнiй залi свого замку, у своiй затишнiй кiмнатi для зустрiчей, яку використовував для особистих справ. Вiн сидiв на своему особистому тронi, вирiзаному з дерева, та дивився на чотирьох своiх дiтей, що стояли перед ним. Там був його найстарший син, Кендрик, двадцяти п’яти рокiв; прекрасний воiн та справжнiй джентльмен. Вiн був найбiльш схожий на МакГiла з-помiж iнших дiтей – це було iронiчно, з огляду на те, що вiн був байстрюком, единою дитиною МакГiла вiд iншоi жiнки, яку вiн вже давно забув. МакГiл виховував Кендрика разом зi своiми законними дiтьми, не дивлячись на протести своеi Королеви, за умови, що вiн нiколи не зiйде на трон. Зараз йому було боляче вiд цього, адже Кендрик був кращим чоловiком, якого вiн знав, сином, яким вiн пишався. Кращого спадкоемця годi було й уявити.

Поруч з ним стояв його другий син, i перший законний – Гарет. Йому було двадцять три, вiн був високий, з запалими щоками та великими коричневими очима, якi не знали спокою. Його характер був геть iнший, нiж у старшого брата: де його брат був вiдвертим, Гарет приховував своi справжнi думки; де його брат був гордим та шляхетним, Гарет був нечесним та облудним. МакГiлу було боляче, що йому не подобаеться його власний син, i вiн багато разiв намагався змiнити його натуру. Але пiсля певного етапу у пiдлiтковому вiцi хлопця, Король вирiшив, що його натура вже визначена: пiдступний, жадiбний до влади та амбiтний у найгiрших значеннях цих слiв. Також Гарет не любив жiнок, i мав багато коханцiв серед чоловiкiв. Іншi королi вигнали б такого сина, але МакГiл був бiльш вiдкритий, i для нього то не була причина не любити його. Вiн не засуджував його за це. За що вiн його засуджував, то це за злу, лукаву натуру – це неможливо було не помiтити.

Наступною за Гаретом стояла друга дитина МакГiла – Гвендолiн. Їй тiльки виповнилося шiстнадцять, вона була надзвичайно вродлива, а ii характер навiть перевершував ii вроду. Вона була добра, щедра та чесна – найкраща дiвчина, яку вiн коли-небудь знав. Цим вона була подiбна до Кендрика. Вона дивилася на МакГiла доньчиним люблячим поглядом. Вiн завжди бачив вiдданiсть у кожному ii поглядi. Вiн пишався нею навiть бiльше, нiж своiми синами.

За Гвендолiн стояв наймолодший хлопець МакГiла, Рiс, гордий й енергiйний парубок, який у своi чотирнадцять тiльки ставав чоловiком. МакГiл з величезним задоволенням спостерiгав за його посвятою до Легiону, i вже бачив як з нього виростае дорослий чоловiк. МакГiл не сумнiвався, що одного дня Рiс стане його кращим сином i великим правителем. Але цей день був не сьогоднi. Вiн був ще занадто молодий, i йому ще треба було багато чого вивчити.

Дивлячись на цих чотирьох своiх дiтей, трьох синiв i доньку, МакГiл мав суперечливi почуття. Одночасно вiн вiдчував i гордiсть, i розчарування. Також вiн вiдчував гнiв та досаду, бо двое його дiтей були вiдсутнi. Найстарша донька Луанда, звiсно, готувалася до власного весiлля. І оскiльки вона виходила замiж за принца з iншого королiвства, iй не було мiсця серед претендентiв на трон. Але й iнший син, Годфрi, був також вiдсутнiй. МакГiл почервонiв вiд образи.

Годфрi виявляв неповагу до королiвськоi влади з самого дитинства. Завжди було зрозумiло, що йому це не цiкаво, i вiн нiколи не правитиме. А найбiльше розчаровувало МакГiла те, що Годфрi зробив вибiр на користь марнування свого часу у генделиках з безчесними друзями, накликаючи на королiвську сiм’ю сором та ганьбу. Вiн був нероба, бiльшiсть часу вiн спав, а решту заповнював алкоголем. З однiеi сторони, МакГiл був радий, що його тут не було, з iншоi – це була величезна образа. Насправдi, вiн очiкував такого повороту подiй, i ще зранку розiслав своiх людей, щоб тi прочесали генделики i привели його назад. МакГiл мовчки чекав, поки вони це зроблять.

Нарештi важкi дубовi дверi розчинилися, i зайшла королiвська варта, тягнучи Годфрi попiд руки. Вони заштовхали його у кiмнату та зачинили за ним дверi.

Його брати та сестра озирнулися та поглянули на нього. Годфрi був неохайний, неголений та напiвроздягнений, вiд нього тягнуло елем. Вiн посмiхнувся. Як завжди, нахабно.

“Привiт, батьку”, – сказав Годфрi. – “Я пропустив вечiрку?”

“Ти стоятимеш зi своiми братами та сестрою та слухатимеш, що я кажу. Якщо ти не слухатимеш, я прикую тебе ланцюгами у пiдземеллi, разом зi звичайними в’язнями, i ти не бачитимеш анi елю, анi iжi три днi”.

Годфрi задирливо подивився на свого батька. У його поглядi МакГiл побачив глибоке джерело сили, щось вiд нього самого, якийсь спалах, який може колись добре прислужитися Годфрi. Звiсно, якщо вiн зможе перемогти свiй характер.

Пройшло добрих десять секунд поки бунтiвний Годфрi заспокоiвся та приеднався до iнших.

МакГiл дивився на цих п’ятьох дiтей, що стояли перед ним: байстрюк, лукавий, п’яниця, його донька i наймолодший. Це було дивне зiбрання i йому було складно повiрити, що це все його дiти. І тепер, у день весiлля його доньки, йому випало завдання обрати спадкоемця з цього букету. Як це було можливо?

Це була марна справа. Кiнець-кiнцем, вiн був у розквiтi сил i мiг правити ще тридцять рокiв. Кого б вiн не обрав сьогоднi, вiн може не зiйти на трон найближчi кiлькадесят рокiв. Ця традицiя дратувала його. Вона могла бути корисною у часи його предкiв, але зараз вона не мала жодного сенсу.

Вiн прочистив горло.

“Ми зiбралися тут за покликом традицii. Як ви знаете, у цей день, день весiлля найстаршоi дитини, на мене впало завдання назвати наступника. Спадкоемця, який керуватиме цим царством. Якщо я помру, нiхто не зможе правити краще, нiж ваша мати. Але закони нашого королiвства кажуть, що на трон може вступити лише нащадок короля. Тому, я маю зробити вибiр”.

МакГiл затамував подих, розмiрковуючи. Запала тривожна мовчанка, i вiн мiг роздивитися очiкування своiх дiтей. Вiн дивився у iхнi очi, i у кожних бачив рiзнi вирази. Байстрюк виглядав вiдстороненим, знаючи що його не оберуть. Очi лукавого свiтилися амбiцiями, бо вiн очiкував, що вибiр природньо паде на нього. П’яниця дивився у вiкно, його це не обходило. Його донька дивилася на нього з любов’ю, знаючи що вона не е частиною цiеi дискусii, але просто любить свого батька. Те саме було i з найменшим.

“Кендрику, я завжди вважав тебе своiм справжнiм сином. Але закони нашого королiвства не дозволяють менi передати панування будь-кому, крiм законних спадкоемцiв”.

Кендрик вклонився. “Батьку, я не очiкував, що ви зробите це. Я задоволений своею долею. Будь ласка, нехай це не бентежить вас”.

МакГiлу стало боляче вiд його вiдповiдi. Вiн вiдчував, яким справжнiм той був, i бажав назвати його спадкоемцем.

“Залишилось четверо з вас. Рiс, ти прекрасний хлопець, кращий з тих, що я коли-небудь бачив. Але ти замолодий, щоб брати участь у цьому обговореннi”.

“Я чекав на це, Батьку”, – вiдповiв Рiс, вклонившись.

“Годфрi, ти один з моiх законних синiв, одначе ти вирiшив змарнувати своi днi у брудному генделику. Тобi були наданi усi привiлеi життя, i ти вiдкинув iх усi. Якщо в мене i е розчарування у цьому життi – то це ти”.

Годфрi скривився, вiдчуваючи незручнiсть.

“Ну, тодi, я думаю, я зробив тут все, що вiд мене вимагалось, i можу знов пiти у пивну. Чи не так, Батьку?”

Годфрi швидко та глузливо поклонився та розвернувся, щоб пiти.

“Назад!” – вiдрiзав МакГiл. – “НЕГАЙНО!”

Годфрi продовжував йти, iгноруючи батька. Вiн пройшов через кiмнату та вiдчинив дверi. Там стояли двое стражiв.

МакГiл кипiв вiд лютi, коли стражi запитливо поглянули на нього.

Але Годфрi не чекав, вiн вiдштовхнув iх i вийшов у вiдкриту залу.

“Затримайти його!” – прокричав МакГiл. – “І тримайте його подалi вiд погляду Королеви. Я не хочу, щоб його мати засмучувалась вiд його вигляду у день весiлля своеi доньки”.

“Так, мiй сер”, – вiдповiли вони, закриваючи дверi, i поспiшили наздоганяти його.

МакГiл сидiв з червоним обличчям, важко дихаючи, намагаючись заспокоiтися. У тисячний раз вiн запитував, що ж вiн такого зробив, чим заслужив таку дитину.

Вiн знов подивився на дiтей, що залишились. Вони, четверо, подивились на нього, очiкуючи у ряснiй тишi. МакГiл зробив глибокий вдих, намагаючись сконцентруватися.

“Залишилося двое з вас”, – продовжив вiн. – “І з цих двох я обрав наступника”.

МакГiл повернувся до своеi доньки.

“Гвендолiн, це будеш ти”.

У кiмнатi здiйнявся гомiн. Усi його дiти були шокованi, насамперед Гвендолiн.

“Ви все правильно сказали, Батьку?” – спитав Гарет. – “Ви сказали Гвендолiн?”

“Батьку, це велика честь для мене”, – сказала Гвендолiн. – “Але я не можу прийняти це. Я жiнка”.

“Справдi, жiнка нiколи ще не сидiла на тронi МакГiлiв. Але я вирiшив, що настав час змiнити традицiю. Гвендолiн, в тебе найкращi розум та дух, якi я коли-небудь зустрiчав у молодоi жiнки. Так, ти молода, але, дасть Бог, я не помру найближчим часом. І коли прийде час, ти будеш достатньо мудрою, щоб правити. Королiвство буде твое”.

“Але Батьку!” – закричав Гарет зi збiлiлим обличчям. – “Я найстарший законний син! Завжди, протягом усiеi iсторii МакГiлiв, правлiння переходило до найстаршого сина!”

“Я Король”, – похмуро вiдповiв МакГiл – “І я диктую традицiю”.

“Але це не чесно!” – благав Гарет нюнявим голосом. – “Я маю бути Королем. Не моя сестра. Не жiнка!”

“Притримай язика, хлопче!” – люто прокричав МакГiл. – “Ти збираешся поставити пiд сумнiв мое рiшення?”

“Ви вiддали перевагу жiнцi передi мною? Це ваша думка про мене?”

“Я прийняв свое рiшення”, – сказав МакГiл. – “Ти поважатимеш його, i слухняно виконуватимеш, як i всi iншi пiдданi мого королiвства. Тепер, ви усi можете покинути мене”.

Його дiти швидко схилили голови i поспiшили покинути кiмнату.

Але Гарет зупинився у дверях, не наважуючись пiти.

Вiн озирнувся i подивився в очi батьку.

МакГiл мiг бачити розпач на його обличчi. Очевидно, вiн очiкував, що сьогоднi вiн стане спадкоемцем. Ба бiльше: вiн бажав цього. Вiдчайдушно. Що анiтрохи не дивувало МакГiла, i що послугувало головною причиною, чому вiн не зробив цього.

“Чому ви ненавидите мене, Батьку?” – спитав вiн.

“Я не ненавиджу тебе. Я просто не вважаю, що ти пiдходиш, щоб правити моiм королiвством”.

“Чому це?” – наполягав Гарет.

“Тому що це – саме те, чого ти хочеш”.

Обличчя Гарета забагрянiло. Ясно, МакГiл вказав йому на його справжнiй характер. МакГiл дивився у очi сина, i бачив, що вони палають ненавистю до нього. Вiн нiколи не думав, що це можливо.

Не кажучи бiльше нi слова, Гарет вилетiв з кiмнати, грюкнувши дверима.

МакГiл здригнувся вiд розкотистого вiдлуння. Вiн згадав погляд сина i вiдчув його ненависть дуже глибоко. Навiть глибше, нiж ненависть, яку вiн бачив в очах ворогiв. У той момент, вiн подумав про Аргона, про його слова, що небезпека поруч.

Чи може вона бути настiльки близькою?




РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Тор щодуху побiг через величезне поле арени. За спиною вiн чув кроки Королiвських стражiв, якi були зовсiм близько. Вони гналися за хлопцем по гарячому i брудному полю, проклинаючи на ходу. Попереду Тор бачив членiв Легiону i новобранцiв – десятки молодих людей, таких же, як вiн, тiльки старших i дужчих. Вони тренувалися i пiддавалися перевiрцi в рiзних умiннях: деякi кидали списи, iншi метали дротики, а хтось практикував технiку бою на мечах. Вони цiлилися у вiддаленi мiшенi, i рiдко хто не потрапляв. Це були його суперники, i вони здавалися грiзними.

Серед них були дюжини справжнiх лицарiв, членiв Срiбла, якi стояли в широкому пiвколi, спостерiгаючи за подiями. Вони вирiшували, кого залишити, а кого вiдправити додому.

Тор знав, що повинен довести, на що вiн здатний, вiн повинен справити враження на цих людей. За мить стражники можуть схопити його, i якщо у нього е хоч якийсь шанс справити враження, то вiн повинен зробити це зараз. Тiльки як? Вiн квапливо мiркував, бiжучи через двiр, повний рiшучостi не звертати.

Присутнi на полi стали помiчати, що щось вiдбуваеться. Деякi новобранцi перестали змагатися i обернулися. Те саме зробили i деякi лицарi. За мить, Тор вже заволодiв увагою всiх. Вони виглядали розгубленими. Тор розумiв, що вони задавалися питанням, хто ця людина, що мчить через поле, яку переслiдують три королiвських стражника. Не так вiн хотiв справити на них враження. Все свое життя вiн по-iншому уявляв свiй вступ до Легiону.

Поки Тор бiг, думаючи про те, що ж вчинити, все було вирiшено за нього. Один мiцний хлопець, новобранець, вирiшив видiлитися з натовпу, зупинивши Тора. Високий, м’язистий, удвiчi бiльший за Тора, вiн пiдняв свiй дерев’яний меч, щоб перегородити Торовi шлях. Тор розумiв, що хлопець хотiв завдати удару i збити його з нiг, щоб виставити його на посмiховисько перед iншими. Таким чином вiн хотiв отримати перевагу перед iншими новобранцями.

Це розлютило Тора. У нього не було жодних рахункiв з цим хлопцем, i йому це було абсолютно нi до чого. Але хлопець хотiв зупинити його тiльки для того, щоб видiлитися на тлi iнших.

Коли Тор пiдбiг ближче, вiн насилу повiрив своiм очам – хлопець був величезний. Вiн навис над Тором, насуплений, локони густого чорного волосся закривали його чоло. Нiколи ще Тор не бачив таку величезну квадратну щелепу. Вiн не знав як йому вдасться прорватися повз цього здорованя.

Новобранець атакував його своiм дерев’яним мечем, i Тор знав, що якщо вiн не вiдреагуе швидко, той зiб’е його з нiг.

Спрацювали рефлекси Тора. Вiн iнстинктивно вийняв свою пращу, вiдхилився назад i метнув камiнь в руку нападника. Камiнь влучив у мiшень i вибив меч з рук новобранця так легко, немов хлопець сам його випустив. Той закричав, схопившись за руку.

Тор не втрачав часу. Вiн атакував, скориставшись моментом. Пiдстрибнувши, вiн ударив хлопця ногою i уперся двома ногами в його груди. Але новобранець був такий мiцний, що Тору здалося, наче вiн штовхнув дуб. Хлопець вiдсахнувся всього лише на кiлька дюймiв, коли Тор застиг, як вкопаний i впав до його нiг.

“Це нi до чого хорошого не приведе”, – подумав Тор, коли вiн впав на землю з глухим стуком. У вухах дзвенiло.

Тор спробував пiдвестись на ноги, але здоровань випередив його. Вiн нахилився, схопив Тора за спину i кинув його обличчям в багнюку.

Натовп хлопцiв швидко зiбрався навколо них, пiдбадьорюючи iх гучними вигуками. Принижений Тор почервонiв.

Вiн розвернувся, щоб пiднятись, але хлопець був занадто швидкий. Вiн уже був зверху, притискаючи його до землi. Не встиг Тор нiчого зрозумiти, як мiж ними розгорiвся поединок. Новобранець був неймовiрно важкий.

Тор чув приглушенi крики iнших юнакiв, коли вони утворили коло, кричали i жадали кровi. Хлопець кинув на Тора грiзний погляд. Вiн своiми великими пальцями потягнувся до очей Тора. Тор не мiг повiрити в те, що вiдбуваеться – здавалося, цей бугай насправдi хотiв заподiяти йому шкоду. Невже вiн справдi хоче отримати перевагу таким низьким способом?

В останню секунду Тор повернув голову у бiк, i руки новобранця пролетiли повз, потрапивши в бруд. Тор скористався цим шансом, щоб виборсатись з-пiд здорованя.

Вiн пiднявся на ноги i зустрiвся поглядом з новобранцем, який теж до того моменту встав. Хлопець замахувався, щоб вдарити Тора по обличчю, але вiн в останню секунду ухилився. Тор збагнув, що якби кулак цього бугая вдарив його, то напевно зламав би йому щелепу. Тор пiдняв руку i вдарив його в живiт, але це не подiяло – це було те саме, що вдарити дерево.

До того, як Тор встиг зробити щось ще, противник ударив його лiктем в обличчя.

Тор вiдсахнувся, захитавшись вiд удару. Йому здалося, що по ньому вдарили молотком, а в його вухах пролунав дзвiн.

У той час як Тор вiдступив, намагаючись вiддихатись, новобранець знову атакував його i сильно вдарив у груди. Тор вiдлетiв назад, впавши на спину. Пролунали схвальнi вигуки iнших хлопцiв.

Вiдчуваючи запаморочення, Тор спробував пiдвестися, але здоровань напав на нього у черговий раз, замахнувся i знову вдарив його в обличчя, поваливши Тора на спину. Удар був сильним.

Тор лежав на спинi, слухаючи приглушенi заохочувальнi крики присутнiх, вiдчуваючи солоний смак кровi, що бiгла з носа i з рани на обличчi. Вiн застогнав вiд болю. Тор пiдняв очi вгору i побачив, що здоровань розвернувся i попрямував до своiх друзiв, вже святкуючи свою перемогу.

Тор хотiв здатися. Цей хлопець був кремезний, боротися з ним було марно. І вiн не хотiв зазнати ще бiльшоi поразки. Але щось всерединi спонукало його не вiдступати. Вiн не мiг програти. Тiльки не перед усiма цими людьми.

Не здавайся. Пiднiмайся. Вставай!

Якимось чином Тору вдалося зiбратися з силами. Застогнавши, вiн перевернувся i став рачки, пiсля чого повiльно пiдвiвся на ноги. Вiн повернувся обличчям до новобранця. З його рани текла кров, очi опухли, йому важко було бачити, складно було дихати, але вiн пiдняв своi кулаки.

Здоровань обернувся i витрiщився на Тора. Вiн з подивом похитав головою.

“Тобi слiд було б залишитися лежати, хлопчику”, – пригрозив вiн, знову наближаючись до Тора.

“ДОСИТЬ!” – пролунав голос. – “Елден, назад!”

Зненацька з’явився лицар i став мiж ними. Вiн витягнув вперед руку, не дозволяючи Елдену пiдiйти ближче до Тора. Натовп стих, коли всi новобранцi побачили лицаря. Було зрозумiло, що до цiеi людини слiд ставитися з повагою.

Тор пiдняв очi i з трепетом подивився на лицаря. Йому було трохи за двадцять – високий, широкоплечий, з квадратною щелепою, з каштановим доглянутим волоссям. Вiн вiдразу ж сподобався Тору. Його першокласнi обладунки, кольчуга з полiрованого срiбла, були прикрашенi королiвськими атрибутами: соколом – емблемою роду МакГiлiв. В горлi у Тора пересохло – вiн стояв перед членом королiвськоi родини. Вiн не вiрив своiм очам.

“Пояснiть, юначе”, – звернувся вiн до Тора. – “Чому Ви увiрвалися на нашу арену без запрошення?”

Тор не встиг вiдповiсти, як раптом прибiгли три члени королiвськоi варти. Головний охоронець став, важко дихаючи, i вказав на Тора.

“Вiн не пiдкорився нашим наказам!” – закричав вiн. – “Я збираюся закувати його в кайдани й кинути до королiвськоi темницi!”

“Але ж я не зробив нiчого поганого!” – запротестував Тор.

“Невже?” – обурився охоронець. – “А як щодо того, що ти проник у власнiсть Короля без запрошення?”

“Я всього лише хотiв отримати шанс!” – крикнув Тор, обернувшись i благаючи лицаря, члена королiвськоi сiм’i, який стояв перед ним. – “Я лише хотiв отримати шанс, щоб вступити в Легiон!”

“Цей тренувальний майданчик тiльки для запрошених, юначе”, – почувся хрипкий голос.

У коло зайшов воiн рокiв п’ятдесяти, широкий i кремезний, з лисою головою, з короткою бородою i зi шрамом на носi. Вiн виглядав так, наче все свое життя був професiйним солдатом – це було видно i за вiдзнаками на його обладунках, золотiй шпильцi на грудях. Вiн був схожий на командувача. Серце Тора прискорено забилося при його появi. Це був генерал.

“Мене не запросили, сер”, – сказав Тор. – “Це правда. Але все свое життя я мрiяв бути тут. Все, чого я хочу – це шанс показати вам, що я вмiю. Я нiчим не гiрше всiх цих новобранцiв. Дайте менi всього один шанс, щоб довести це. Будь ласка. Я завжди мрiяв про вступ до Легiону”.

“Це поле битви не для мрiйникiв, юначе”, – вiдповiв той же хрипкий голос. – “Вiн для бiйцiв. У наших правилах немае виняткiв – рекрутiв обирають”.

Генерал кивнув i королiвська варта пiдiйшла до Тора з кайданами.

Але несподiвано лицар, член королiвськоi сiм’i, вийшов вперед i виставив долоню, зупиняючи охоронцiв.

“Можливо, на честь сьогоднiшньоi подii, можна зробити виняток”, – запропонував вiн.

Варта з жахом подивилася на нього, явно бажаючи заперечити. Та все ж, вони змушенi були прикусити язики в знак поваги до члена королiвськоi родини.

“Я захоплююся твоею хоробрiстю, хлопче”, – продовжував лицар. – “Перш нiж проганяти тебе, я хотiв би подивитися, що ти вмiеш”.

“Але, Кендрику, у нас е правила”, – сказав явно незадоволений генерал.

“Королiвська родина диктуе правила”, – суворо вiдповiв Кендрик. – “А Легiон пiдпорядковуеться королiвськоi сiм’i”.

“Ми пiдкоряемося твоему батьковi, Королю, а не тобi”, – заперечив генерал не менш зухвало.

Це було справжне протистояння. У повiтрi повисло напруження. Тор насилу вiрив в те, що саме вiн став причиною цього.

“Я знаю свого батька i знаю, чого б вiн хотiв. Вiн би побажав дати цьому хлопцю шанс. Саме це ми i зробимо”.

Через кiлька напружених хвилин генерал, нарештi, вiдступив.

Кендрик повернувся до Тора – його очi, карi i напруженi, дивилися на нього. Це був не тiльки принц, але й воiн.

“Я дам тобi один шанс”, – сказав вiн. – “Давай подивимося, чи зможеш ти потрапити в мiшень”.

Вiн жестом вказав на стiг сiна на iншому кiнцi поля, з маленькою червоною плямою в центрi. З сiна стирчало кiлька списiв, але жоден з них не потрапив у яблучко.

“Якщо ти зможеш зробити те, що не вдалося нiкому з цих хлопцiв – якщо ти потрапиш у самiсiньку цiль – тодi можеш до нас приеднатися”.

Лицар вiдiйшов у бiк, i Тор вiдчув, що всi погляди прикутi до нього.

Вiн поглянув на стiйку зi списами i ретельно iх роздивився. Вони були набагато кращоi якостi, нiж списи, якi йому доводилося бачити ранiше: зробленi з мiцного дуба, обтягнутi натуральною шкiрою. Його серце шалено калатало, коли вiн зробив крок вперед, витираючи кров iз носа тильною стороною долонi. Вперше в життi вiн так сильно нервував. Зрозумiло, що йому дали непосильне завдання. Але вiн мусив спробувати.

Тор нахилився i обрав спис – не надто довгий, але й не короткий. Вiн зважив його в своiй руцi – вiн був важким, мiцним. Не такий, якими вiн користувався вдома. Але, тим не менше, вiн пiдходив. Юнак вiдчув, що, можливо, вiн зможе потрапити в цiль. Зрештою, метання списа було його кращим умiнням, вiдразу пiсля метання каменiв. Довгi днi, коли вiн ходив по дикiй мiсцевостi, вона дарувала йому рiзнi мiшенi. Вiн завжди мiг потрапити в цiль, навiть коли це не вдавалося зробити його братам.

Тор заплющив очi i глибоко вдихнув. Якщо вiн промаже, стражники схоплять його i потягнуть до в’язницi – i його шанс вступити до лав Легiону буде упущений назавжди. Вiд одного цього моменту залежить все, про що вiн коли-небудь мрiяв.

Вiн палко молився Богу.

Не вагаючись бiльше нi секунди, Тор розплющив очi, зробив два кроки вперед, прогнувся назад i метнув спис.

Вiн затримав подих, дивлячись, як летить спис.

Будь ласка, Господи. Будь ласка.

Спис розсiк мертву тишу, i Тор вiдчував, як сотнi очей спостерiгають за ним.

Йому здалося, пройшла цiла вiчнiсть, коли пролунав звук – без сумнiву звук того, що спис вразив цiль. Тору навiть не потрiбно було дивитися. Вiн знав, вiн був певен, що це був прекрасний пострiл. Те, як спис вилетiв з його руки, положення його зап’ястя пiдказали йому, що вiн потрапить у мiшень.

Тор наважився подивитися i побачив, з величезним полегшенням, що вiн не помилився. Спис влучив в саме яблучко. Вiн зробив те, що iншим було не пiд силу.

Приголомшена тиша огорнула його. Тор вiдчув, що iншi новобранцi i лицарi – всi дивляться на нього.

Нарештi Кендрик зробив крок уперед i задоволено поплескав його по спинi долонею. Вiн широко посмiхався.

“Я мав рацiю”, – сказав вiн. – “Ти залишишся!”

“Але, мiй лорд!” – закричав королiвський страж. – “Це несправедливо! Цей хлопчисько з’явився непроханим!”

“Вiн потрапив у мiшень. Цього запрошення для мене достатньо”.

“Вiн набагато молодше i менше за iнших. Це не загiн для малюкiв”, – приеднався генерал.

“Я б вважав за краще мати маленького солдата, який може вразити цiль, нiж дубину, яка на це не здатна”. – вiдповiв лицар.

“Щасливий кидок!” – закричав бугай, який бився з Тором. – “Якби у нас було бiльше спроб, ми б теж поцiлили!”

Лицар обернувся i окинув поглядом крикливого новобранця.

“Невже?” – запитав вiн. – “Чи побачу я, як ти зробиш це зараз? Чи повиннi ми поставити на те, що у тебе вийде?”

Схвильований хлопець засоромлено схилив голову, очевидно не бажаючи прийняти пропозицiю.

“Але цей хлопчисько – незнайомець”. – запротестував генерал. – “Ми навiть не знаемо, звiдки вiн родом”.

“Вiн прийшов з низовини”, – почувся голос.

Іншi обернулися, щоб подивитися, хто це сказав, але у Тора не було в цьому необхiдностi – вiн впiзнав цей голос. Саме вiн дошкуляв Тору все його дитинство – голос його старшого брата Дрейка.

Дрейк виступив вперед з iншими своiми братами i несхвально подивився на Тора.

“Його звуть Торгрiн, з клану МакЛеод. Вiн з Пiвденноi Провiнцii Схiдного Королiвства. Вiн наймолодший син з чотирьох. Всi ми родом з однiеi сiм’i. Вiн пасе овець нашого батька!”

Група новобранцiв i лицарiв заходилась смiхом.

Тор вiдчув, як його обличчя червонiло. У цей момент йому захотiлося померти. Нiколи ще вiн не вiдчував такого сорому. Здавалося, що брат хотiв зробити все можливе, щоб його зганьбити.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=43691647) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.