Книга - Остап Шаптала. Повісті

Остап Шаптала. Повiстi
Валер’ян Петрович Пiдмогильний


Рiдне
В iнтелектуально-психологiчнiй прозi Валер’яна Пiдмогильного (1901–1937) самотнiсть та вiдчуженiсть головних персонажiв породженi несвободою людини в абсурдному свiтi. Остап Шаптала, герой однойменноi повiстi, пiсля смертi рiдноi сестри вiдчувае перед нею провину та потрапляе в «межову ситуацiю». Письменник застерiгае вiд iлюзiй та пошуку об’ектiв поклонiння, якими можуть бути не лише люди, а й iдеi, речi та образи. Герой «Повiстi без назви» розшукуе у мiстi чарiвну незнайомку, щоб заново осягнути цiннiсть людського iснування. Цей твiр мiстить роздуми про мету мистецтва, а отже, частково розкривае естетичнi погляди В. Пiдмогильного.






Валер’ян Пiдмогильний

Остап Шаптала. Повiстi


© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020

У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту


* * *




Остап Шаптала

(повiсть)


До початку Великодньоi заутренi лишалось ще досить часу. Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, двi свiчки – одну Христовi, а другу – святому Миколаевi, – i уважно оглянув церкву. Сiра й вогка, вона повна була незрозумiлого шамотiння старого дяка й боязких згукiв обережноi людськоi ходи. В темних кутках невпинно шепотiли й глибоко зiтхали баби перед напiвосвiтленими iконами.

Важке напруження панувало в церквi. В одчиненi дверi навшпиньках заходили люди, нiби ховаючись, нiби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що ii оточував. Там вiн лiг пiд деревами горiлиць.

Ще не встиг вiн торкнутись головою землi, як широкий капелюх злiз йому на обличчя й затулив очi. Шаптала пролежав так кiльки хвилин, вiдчуваючи пiд головою м’яку, холоднувату землю. Все тiло його мов прилипло до неi й злилось з ii життям; мозок мов перетворився у вогку грудку i думки з’явились темнi й крихкi.

Шаптала лежав не рухаючись i прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землi. Почув, як звiдтiль невпинно вириваються сили, розносяться вiтром i накладають на все тавро жадоби. Вiн згадував, як жадiбно випростували в день два дерева свое зазеленiле гiлля, як напружались iхнi стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаем з’явилась на степах i кожна стеблина подiбна була до широко розтуленого рота галчати.

Вдень дiтвора гасала по вулицях i птахи кричали на небi; вiд почуття весни широкi посмiшки лазили по обличчях людей, – в iхньому серцi теж щось оживало i тавро жадоби не минало й iх Бажання було написане в посмiшках людей, в iхнiх побiльшених рухах, на iхнiх чоботях, вкритих весняним болотом.

Старий камiнь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив вiн впродовж сотень рокiв, i мох захищав йому холодну душу вiд сонця.

Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з iхнього реготу плодилось в повiтрi безлiч бажань, що ними труiлися навiть камiння.

Земля ж готувалась завдовольняти. Спокiйно чорна повстала вона узгiр’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимоi жiнки. І все припадало до неi у млоснiм напруженнi та бажаннi.

Шаптала раптом пiдвiвся й сiв. Капелюх упав йому на колiна, а погляд майнув у синю далечiнь i зник там.

Ця спрага землi i людей, iхне запекле шкварчання на багаттi бажань, були Шапталi незрозумiлими й чужими. Вiн дивився навкруги, бачив рух та намагання, i це гнобило його, прикро вражало тепер, колi вiн i на мент не забував, що вдома конае його сестра. Думка про безглуздя ii смерти спинила його серед свiтового руху.

Вiтрець бiгав мiж деревами, нiби гуляючи з ким у Панаса.

Шаптала пiднiс свою голову до неба. Але й там навiть найменшi зiрки випростались з темряви i так яскрились, мовби на кожнiй теж була весна i теж мае воскреснути який Христос.



Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до iх чолом, i дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом. Бiля кожного кошика запалювалась свiчка, i круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.

Одразу викинули в повiтря згуки всiх дзвонiв, вiд чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами пiдвелися шапки й брилi з чоловiчих голов та посипалися на всi боки мовчазнi хрести.

Свiдомiсть, що свято це ще побiльшить бiганину людей i iхню радiсть, завдала тремтiння Шапталi, i вiн, одвернувшись, почвалав додому.

В церквi облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А вiн не хотiв, щоб вони наздогнали його та оточили своiм галасом; тому вiн завернув набiк i дiстався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозi. Мiсяць клав йому тiнь на половину обличчя i здавалось, що та половина спить.

Люди вже невиразною плямою сiрiли за кучугурами. Пройшли, поспiшаючись, старi бабусi, хитаючись на всi боки.

Коли все затихло i згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозi спепу, – Шаптала вiдчув свою самотнiсть i свiдомiсть ii залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нiкого вiн не зустрiне. Всi вже пройшли. Але Шаптала не рухався, i погляди його топились у синiх очах ночi. Земля кликала ближче до себе. Вiн хотiв був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгiвлятись, важко посунувся далi.

Коли вiн увiйшов, очi батькiв засяли: вiн був iм единим сином, дорогим гостем з мiста.

Мати пiдiйшла до його перша, бо була певна, що мае бiльше прав на сина. З свiтлою, трохи наiвною посмiшкою вона нахилила до себе голову сина i тричi поцiлувала йому губи.

– Воiстину воскрес, – промовив Шаптала.

Потiм пiдiйшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:

– Христос воскрес.

Старий Шаптала дiйсно вiрив, що Христос воскрес.

Батько й син поцiлувались по-братерському – мiцно й обривчасто.

– Олюся спить? – спитав вiн, i здавалось, що вiн ще щось скаже. Так вiн завжди уривав свою мову.

– Нi. Пiди похристосуйся з нею, – вiдповiла мати.

Шаптала повiсив капелюха, пройшов через невеличку вiтальню, освiтлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кiмнату сестри.

– Ти. Остапе?

Вiн одчинив дверину i ввiйшов. Тут також у кутку блимала лямпадка i кидала непрозорi плями на лiжко. Ментами вогник напружувався i тодi на подушцi слабо визначались риси схудлого дiвочого обличчя з великими, нiби тремтячими очима.

Шаптала знав, що сестра, як i вiн, не вiрить у бога; тому не сказав iй «Христос воскрес». Вiн присунув до лiжка стiлець, найшов сестрину руку пiд ковдрою i поцiлував.

– Як твiй бiк? – запитав вiн, стараючись пом’якшити свiй трохи грубуватий голос.

– Погано, – прошепотiла дiвчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.

Вона говорила запинаючись i вiд зусилля морщила чоло.

– Видужуй, Олюсю…

Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув iй ввiчi. Та затулила iх, провела язиком по сухих губах i прошепотiла:

– Добре.

Шаптала сiв на стiлець.

Ця кiмната належала була йому всi роки його навчання. Приiхавши влiтку додому, вiн мешкав завжди тут. Ввечерi, коли дiм засипав, вiн одчиняв вiкно та споглядав, як виринають з недалекоi рички вогкi мрii i тихим смiхом котяться вдалечiнь. Вiн вишукував серед них, яка легким танком по зоряних промiннях простувала до неба, ловив ii й лягав з нею спати. Так було щовечора.

– Іди ж розговлятись, – шепнула Олюся.

Шаптала поволi пiдвiвся й пiшов до iдальнi.



Там стiл був вщерть заставлений iжею.

– Ось заради тебе порося з начинкою, – казала мати.

– А менi вже й немае? – шуткував батько.

– Ти старий, – смiялася мати й поклала синовi половину поросяти.

Батько налив горiлки.

– Ми з сином сивенькоi, – казав вiн, радiючи з того, що може чимсь догодити синовi.

Шаптала почував себе нiяково серед такоi ласкавости й прихильности.

Батько розбив крашанку, посипав ii сiллю та, куснувши, здивувався.

– Скiльки за рiк крашанок з’iдаеш, i всi вони однаковi, а в цю нiч навiть крашанка робиться смашнiшою. Куштуй, Остапе.

– Тiльки паски не криши на стiл. Вона ж свячена… – докiрливо зауважила мати.

– Не буду, – винувато промовив Шаптала.

Почувши себе дiйсно винуватим, вiн, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченоi паски.

Мати вдоволено посмiхнулась i глибоким поглядом оглянула сина. Потiм вона зiтхнула. Вона була певна, що син ii любить, але любить там, десь у глибочинi своеi мовчазноi душi. А мати жадала, щоб колись на самотинi син обняв ii та, схиливши свое обличчя, сказав би:

– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки i покладу голову тобi на груди, що дали менi силу та розум, а ти, як у дитинствi моiм, спокiйно й поволi розкажеш про пригоди хороброго лицаря у краiнi лютих звiрiв та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очi його пiсля перемоги…

Але вiн нiколи не скаже подiбного, ii син.

Батько облишив сало, яким зацiкавився був, i прислухався.

– Олюся кличе, – тихо сповiстив вiн.

Мати схопилась i подалася до хвороi. За мент вона повернулася.

– Олюся хоче посидiти разом з нами… Ходiм. Остапе.

Їi лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почувае себе гаразд.

Батько й собi поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, i Шаптала принiс ii на руках до iдальнi.

– Спасибi, спасибi, – дякувала дiвчина, коли ii посадовили на стiльця, як давно… бiльше мiсяця я не бачила цiеi кiмнати. Як давно…

Вона нiби щойно прокинулась i була ще пiд впливом жахних снiв. Очi iй блискали, ще не ймучи вiри радостi пробудження.

Шаптала сидiв бiля неi й пiдтримував iй стан рукою.

– Їжте, iжте, – прохала дiвчина, посмiхаючись: – тато, випий горiлки…

– Гм… – пробуркотiв старий. Проте налив собi чарку.

– Хай ти будеш здорова, – промовив вiн.

Але Олюся напружилась вiдразу, випростала руки з-пiд ковдри i стиснула ними груди. Сама вона захиталась, i брат ледве встиг ii затримати на стiльцi.

З грудей дiвчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летiли в кiмнату, як удари сокири по деревi, i колючими дзвiночками бринiли по шклянках на столi. Од гострого iх згуку заблимали свiчки на столi, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лiй.

Сили Олюсiни вилiтали разом з кашлем; вона жовкла i в’яла за кожним кахиканням i ледве встигала набирати повiтря в легенi.

Врештi хвора затихла та, пiдвiвши голову, почала ковтати слину. Нiхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звiря з грудей Олюсi.

– Важко, боляче… – прошепотiла вона, i згуки ii голосу, тихi й журливi, попливли повiтрям, як дим ладану.

Вона задумливо схилилась над столом i казала до брата:

– Я знаю, що завтра не встану з лiжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лiсом… Ах, яке п’янюче ранкове повiтря! А над вечiр я не ходитиму бiля Днiпра i не побачу… як падають од скель на воду хисткi тiнi… не почую буркотiння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!

Вона схопила братову руку й тискала ii; великi очi iй ще бiльш затремтiли.

– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.

Шаптала однiс сестру назад у лiжко. Вона була зовсiм безвладна i мов завмерла у непритомi.

– Може, тобi холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.

– Менi добре… – байдуже вiдповiдала Олюся: – менi дуже добре… Лишiть же мене… всi…

Коли повернулись до iдальнi, старий Шаптала вже докiнчував карафку з горiлкою.

– Петре! – докiрливо промовила мати.

Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собi сивий вус i вiдмовив зухвально:

– Дарма. Сьогоднi ж Христос воскрес.

Шаптала поволi ходив вздовж кiмнати, инодi спиняючись бiля дверей, що вели до хвороi. Йому здавалось, що Олюся мае його покликати.

Потiм загасили свiчки й розiйшлися спати. Заходив день. По вiкнах у синiй трунi помирали зорi.



Вдень Шаптала сидiв на стiльцi бiля лiжка Олюсi. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив iй слова, а вiн – з своеi природньоi мовчазности.

Коло лiжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужi лабети i яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами вiн вiдчував всю силу свого кремезного тiла, лише побiльшувало йому безсилля.

– Дай менi руку… – прошепотiла Олюся.

Вiн простягнув iй правицю й вона з посмiшкою стала ворушити йому пучки. Потiм пiднесла його руку до свого обличчя й несподiвано поцiлувала.

– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмiлився вiдняти у неi руку.

– Не сумуй, брате, – прошепотiла вона: – менi важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.

Дiйсно, ii великi очi посмiхались. І Шаптала не розумiв, як здолають посмiхатися очi, коли холоне тiло.

Вона закахикала, i Шапталi стало до болю соромно за свое здорове тiло. Вiн почав вишукувати необхiдних слiв, щоб висловити свое чуття, свiй жаль до неi, та не мiг, як i завжди, iх найти. Тому вiн мовчав, близько нахилившись до лiжка, i кашель катував його не менш, нiж ii.

Олюся затихла й знову посмiхнулась.

– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приiхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приiздила до тебе в мiсто?

– Був, – вiдповiв Шаптала.

Вона зiтхнула.

– Але ти нiколи менi цього не висловив…

– Олюсю…

– Вiрю, вiрю…

Ввiйшла мати з обiдом Олюсi. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повiтря.

На дворi сонце так сяяло, що вiн примружив очi. Сонце немов вихвалялось тим, що здолае блискати. Шаптала ще нижче насолопив собi ширококрисого капелюха.

Вулицею проходив мирошник Пiдгорнiй.

– Христос воскрес! – весело крикнув вiн.

Навiть цей, що з його жiнка та семеро дiтвакiв безутомно ссали снагу, – теж радiв.

Воiстину, – вiдповiв Шаптала й поплентався на молочарню до батька.

Старий Шаптала вiдав молочарнею ранiше у дiдича, а тепер у Радянськiм Господарствi.

У молочарнi гудiв великий сепаратор i було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провiдати.

– Бачиш? – питав вiн: – навiть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоiш корови, а вона тобi й загине.

Далi вiн шуткував:

– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за помiщника? Далеко краще, нiж твоя хемiя…

Шаптала уважно прислухався до гудiння сепаратора й полюбив його одноманiтнiсть.

– Їй бо, у нас краще, нiж у мiстi, – казав батько далi: – подивись, скiльки молока – хоч купайся! А дiвчата – хiба ж рiвня вашим панянкам?

Рички зареготали, й iхнiй смiх оповив Шапталу гнiтючою хмарою; iхнiй регiт душив його, i вiн облишив радiсну молочарню.

Вiн минув свою хату й спустився у сад. Скоро вiйнуло на нього повiтря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своею тiнню, вiн вiдчув спокiй у своiй душi. Вiн нiби потрапив у iнший свiт, i жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.

Дерева гуски i стежка губилась мiж ними. Пахощi молодого зiлля, густi, як вершки, затримували ходу. Шаптала сiв на землю й здiйняв капелюха.

Тут непомiтним був бог, що воскрес.



Повернувшись до мiста, Шаптала не пiшов на свою звичайну кватирю до басусi Одарки, де вiн iв i спав, а спинився у своему робочому кабiнетi на Борисовськiй вулицi. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остiльки слабим, що не здолав iти десь далеко, у центр мiста.

У кабiнетi вiн довго сидiв, схилившись до столу, млявий i байдужий; певнiсть сестриноi смерти виснажила його остаточно i позбавила всякого iнтересу до оточення. Вiн спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.

Над вечiр йому зненацька наддалося сили; вiн умився й пiшов гуляти довгою вулицею аж до Днiпра, за яким уже сiдало сонце, Шаптала спинився на березi та почав стежити, як борються на небi яскравi фарби гарячого сонця з прийдешньою пiтьмою, як сiрiшае Днiпро i гудки пароплавiв зовсiм низько стеляться понад водою. Вiн бачив усi даремнi потуги сонця у цiй боротьбi: наблизившись до обрiю, воно почервонiло з обурення i розсипало свою злобу на небо й Днiпро. Потiм поволi, огинаючись, зникло за кручами, i лише хмаринки довго ще млiли та танули в його червоному гнiвi.

Коли ж на високiм коминi гамарнi сконав останнiй промiнь сонця, на землю спустився вечiр i швидко розiслав навкруги тумановi серпанки. Мiсто нишкло. Днiпро ширився й починав шелестiти.

Шаптала пiшов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в головi завiрюха думок та безпорадних силкувань призвичаiтися до недалекоi смерти сестри.

Коло саду вiн перестрiнув Зiнька Галая, i вони пiшли поруч.

– Я допiру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великi зiбрання людей своiми фарбами й рiзноманiтнiстю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись. Я люблю стежити, як з’еднуються й роз’еднуються люди, зникають i знову з’являються, кожний рух iхнiй менi довiдомий i вiдбиваеться в моiй душi. Зараз, облишивши вже iх, я несу з собою iхнi посмiшки i мову.

Шаптала спинився, маючи повертати до хати.

– Ходiм до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.

– Ходiм до Левка, – погодився Шаптала.

На дзвiницi гучно вдарило десять годин.

Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився i, глянувши на небо, промовив:

– Остапе, весняними ночами мене обхоплюе сум. Менi хочеться сiсти на Великий Вiз та проiхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневiрився щодо неможливости такоi мандрiвки.

Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кiмнату. Галай зараз лiг на лiжко, а Шаптала сiв коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.

Йому здавалось чудним, що вiн тут в той мент, коли на селi помирае його сестра. Вiн мусив бути там, у маленькiй кiмнатi, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсае тишу. Нащо вона наказала, щоб вiн повернувся до мiста? Днi й ночi просиджував би вiн коло ii лiжка, без сну й спочинку, аби почути ii слово, завдовольнити ii прохання… Але вона сказала:

– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приiдеш тiльки ховати мене.

Це було сказано з тугою, i вiн зрозумiв, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотiла позбавити його вiд вигляду своiх страждань. Вона й тут офiрувала собою задля нього.

Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах ii офiри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що iх так рiдко запопадала вiд батькiв, щоб увечерi вiддати iх братовi.

– Їж, Остапчику, iж, – казала вона.

– А ти чого не iси? – здивовано питав той.

– Менi так радiсно, коли ти iси! Вони ж смашнi. Їж, iж!

Вiн iв, а воно, дiвча, дивилося, й радiло.

Маленька Олюся ходила у лiс та приносила братовi суниць; вона вирiзувала йому лука й робила стрiли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли iй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, спiвала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сiдала й плакала з ним разом.

А саме страшне! – його почали вчити, а ii – нi, бо в батькiв i на одного не вистачало як слiд грошей. Олюся доiла корiв, бiгала обшарпана, а вiн жив у мiстi й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влiтку, вона сама, тiльки сама, стелила йому постiль i прибирала в кiмнатi. Й нiколи анi слова догани.

Остап учився, а Олюся жила самим сподiванням його приiзду. Вона не мала подруг i була зовсiм самiтна; за це ii вважали чудною. Брат був iй душею.

Вiн i надалi вчився, а вона доiла корiв i виносила свиням; як зробилася дорослiшою, раз на мiсяць приiздила до брата в мiсто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.

Врештi вiн зробився iнженером, а Олюся лишилась неосвiченою ричкою. Вiн досi не зауважав на ii становище, не гадав про те, оскiльки був iй винним. І лише прийдешня смерть вiдкрила йому ii вартiсть. Тепер вiн почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запiзно. Свiдомiсть гнобила його, що вiн так пiзно оцiнував офiри сестри, коли вiддяка була вже неможливою, коли всi думки и постанови його були даремними, й вiн ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись i розiрвати пута важкоi туги; щоб у надлюдськiй потузi утворити свiтло, що розвiяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всi цi пориви лише виснажувала його.

Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхiтною й безоглядною. Завдяки мовчазностi своiй вiн так мало сказав iй ласкавих слiв… Якби можна було хоч востанне висловити iй весь свiй жаль i свою покору!

Вiн хотiв би сказати iй так:

– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я вiзьму тебе до себе й зроблю своею царiвною. Матимеш ти душу мою за килим собi… Не конай, сестро!

Але вiн не сказав був iй цього, коли був бiля неi, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хiба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолае прочитати.

– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.

– Нi, – вiдмовив Шаптала, прочунявшись.

– Так вiдчини вiкна. Будемо слухати, що спiвае весна.

Шаптала пiдвiвся, розчинив обидва вiкна й сiв на пiдвiконнику, звiсивши ноги на вулицю.

Думки його не покидали Олюсi; вона зiбрала всi ниточки його душi й прикувала до себе. Кожний рух свiдомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленькоi кiмнати, де помалу холонуло схудле тiло.

Тонiсiнькою павутинкою ще зв’язана була з тим тiлом велика душа, що здолала всi чуття своi бездоганно вiддати однiй людинi.

Олюся нiколи не пiклувалась про себе i, коли брат питав ii, чи добре iй живеться, вона звичайно недбало вiдповiдала:

– Менi гаразд. Та що я? Аби тобi добре було…

Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що iх вона завдавала собi через його, бо бракувало змоги за них вiддячити коли. Здавалося, пiсля ii смерти вiн як старець блукатиме по свiту, пригнiчений боргом, якого не сила буде сплатити.

Вiн пригадував великi очi Олюсiни, очi, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очi, в яких вiдбились всi рухи ii душi, чистотi, як небо, що мав вiн над собою. Тi очi були книгою, де записались всi ii офiри, самозречення й покора.

– Що ти робиш цiлими днями? – питав Остап, коли наiздив до батькiв.

– Я маю двi роботи, – вiдповiдала вона: – праця по господарству i думку про тебе.

Щораз глибше вiдчував Шаптала, що не кохання вiн мав вiд сестри, а вiру; сестра пiднесла його на височiнь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вiрила в звичайного бога, бо не сила була iй подiляти на двох свою вiру. Вона жила двадцять два роки й нiколи не кохала мужчини, – вiн це напевно знав, бо хiба ж здолала вона мати вiд нього таемницю?

Шаптала похилив голову до колiн, бо неможливо важке було кохання сестри i гнiтило воно йому душу. І щодалi гадав вiн про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага ii величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матiр, людей i землю.

Похилий сидiв Шаптала та в кожному деревi й будинку на вулицi вчував присутнiсть Олюсi. Вона мовби розсипала щедрою рукою свое серце по всiй землi, а пiсля смерти застеле своею душею ще й небо. І скрiзь, де не повернеться вiн, Олюся пробуватиме в кожнiй порошинцi землi; вона оселиться в очах незнайомих людей, i скрiзь буде вона, лише вона.

Шаптала никнув i в’янув, як папiрець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри i заливало його, як море.

Галай запалив електрику, i свiтло одразу розбило думки Шаптали. Вiд свiтла вiн зробився чужим собi самому.

– Маемо лягати спати, – сказав Галай: – Левко запевно подався до Наталi й приiде аж ранком. Як я не маю вдома лiжка i весь час сплю на ряднi, то заперечати менi права на Левкове не годиться.

Остап розташувався долi.



Раннiм ранком Левко Вербун повернувся додому. Вiн глянув на гостей, що ще спочивали, зморщив обличчя, чому те зробилось подiбним до печеного яблука, поправив на носi пенсне i врештi сiв бiля столу, не здiймаючи анi пальта, нi кашкета. Добувши з шухляд своi зшитки й потрiбнi книжки, Вербун запалив цигарку та рядок за рядком почав обгрунтовувати на паперi своi математичнi теорii.

«Трансцендентальна математика», яку Вербун так довго обмислював попереду, посувалась тепер досить швидко. Роздiл про ество математичного мислення сьогоднi мав бути скiнченим.

Продукцiйностi працi надто сприяло те, що фiзiологiчнi потреби, яких Вербуновi не вдалося зломити, хоч вiн i довiв iх до можливого мiнiмуму, – а саме – iжа та жiнка, – були цiлком завдоволенi. Тiло мовчало тепер i не заважало творчости духа.

Гострi риси його обличчя, якi вражали своею поломанiстю в звичайнiм життi, в часи працi викруглювались i набували навiть деякоi гармонii.

Високе чоло, порiзане глибокими зморшками, як зоране поле, випростувалося, робилося гладенькими, як ставок. Звичайно розтурбованi очi набували чистого спокою, а губи инодi смикались посмiшкою.

В тi менти, коли думка його досягала вищих ступнiв напруження, обличчя його скупчувалось в одну цiлiсть, робилось урочистим i вiяло суворою красою жерця перед престолом бога. В цi менти провiдна думка всевладно скоряла собi мозок; немов вона не була породженням його, а приходила вiдкiлясь та оселялася в головi, як погiрдлива господиня. Вона обхоплювала мозок своiми довгими пучками та ссала його снагу, щоб самiй рости й мiцнiшати. Вона була, як висока струнка тополя з гнучким гiллям, посиланим срiблястим листям.

Вербун хвилинами пiдводив голову й, примруживши очi, посмiхався i смикав себе за борiдку. Потiм знову нахилявся i, як струмок, котилась думка йому по руцi та шикувалася на паперi.

Вiн сидiв, зiгнувшись над столом, глухий до згукiв, що плинули у розчиненi вiкна, вiдчуваючи радiсть скупчення всiеi iстоти в блискучу, бринливу думку. Та думка була йому струною, яку вiн розбуркав, наддав життя, i ось вона заспiвала. Вiн затаював вiддих, щоб не прослухати жодного тремтiння цiеi струни, що коливалась у нетрях мозку.

– А Левко вже строчить, – здивувався Галай, прокинувшись.

Обидва швидко вбрались i почали прибирати постiль.

– Огню! – гукнув Вербун, одкидаючи порожнiй сiрничаний коробочок.

Шаптала дав йому свого сiрника й надiв капелюха. Коли вiн пiшов, Галай знову лiг i поглядав на Левка: той не розгинався.

– Он як його розiбрало – гадав вiн: – години двi буде ще карамаркати, а тодi годину спочивати. Одначе почекаю.

Вербун мiж тим облишив писати. Вiн одхилився на спинку стiльця, заплющив очi й почав колошматити волосся на головi, вiд чого кашкет його полетiв на пiдлогу.

– Огню, – сказав вiн, застромивши в зуби цигарку.

– Вибачай, – вiдмовив Галай: – не маю.

– Голодранець! – гукнув Вербун: – що ж ти маеш?

Вiн, хитаючись, пiдвiвся i добув з шахви сiрники. Потiм сiв, стиснув голову руками й безупинно засмикувався димом. Всi сили вiн перелляв на папiр, i спустошений мозок його нiби зiбгався в головi.

Так вiн просидiв з пiв години, припалюючи цигарку вiд цигарки.

Коли вiн врештi пiдвiвся й став шарпати свою бороду, Галай наважився з ним розмовляти.

– Левко, – сказав вiн: кiмната, де я живу зараз, безумовно гарна. Але вiкна ii упираються в цегельний мур, а вiдтак i мiй погляд – теж. А моi очi люблять простори. Отже, я постановив перебратися жити до тебе.

Вербун уважно подивився на нього, i губи йому засмикались.

– А ти в душу менi не лiзтимеш?

– Боронь боже, – вiдповiв Галай i його гарненьке бiляве обличчя набуло поважности: – я всiх пускаю до себе в душу, але нiхто не може похвалитися, що я був йому в душi.

Вербун засмiявся, i смiх нiби клекотав йому в горлi.

– Люблю, – промовив вiн: – а то, знаеш, тiльки вийдеш з кiмнати, так i преться все тобi в душу… Будинки, люди, собаки, трамваi… Так i лучить посiсти частину душi…

Вiн задоволено посмiхався. Потiм добув собi з шахви шматок хлiба й почав його ремигати.



Шаптала вийшов на вулицю й повернув до саду над Днiпром. Там вiн заглибився у густi алеi, де вечорами й ночами ховались коханцi, та залiг у високiй травi.

Почуття самотности, як кiшечка, прийшло до нього, почало ластитись та зогрiвати тiло. Так вiльно було розкинути руки по землi i, накривши обличчя капелюхом, дихати глибоко й повiльно та зосередити всi думки на диханнi, щоб нiчого бiльше не помiчати. Тодi дихання робилось шумливим, як подихи хуртовини, а потiм тихшало й помалу зовсiм ущухало. Почувалось лише уривкове стукотiння серця, а згодом той стукiт ставав мов далекий вiдгомiн падання крапель i вкiнець зникав. Як мертве лежало тiло i також завмерла свiдомiсть.

Вночi Шаптала не спав; тiльки ранком трохи забувся. Цiлу нiч вiн пролежав з розплющеними очима, без сну й спокою. Вiн безутомно посилав до сестри зграi думок, а вони щораз напотикалися на ii смерть i падали, як травинки, пiдтятi косою.

І врештi Олюся зробилася образом далеким i високим, до якого неможна було пiдвести обличчя. Вона зробилась прозорою, як гаiвка, та оселилася у примарнiй краiнi тихих сутiнкiв. І не можна було бiльш уявляти або мислити про неi, – лише вiдчувати, як мрiю. Такою вона стала цiною власноi смерти.

Тодi й сама смерть позбулася суворости й безглуздя, а зробилася бажаною й необхiдною. І не холодом домовини пашiло вiд неi, а спокiйними пахощами розквiтлих степiв. Олюся нiби все життя йшла до смерти з широкими обiймами, i та прийняла ii, як сподiвану гостю.

Тодi вгамувалися в Остаповiй головi думки, i розпач облишив вовтузитись у грудях. Шаптала задрiмав. Але то було лише над ранок, а цiла нiч напруження геть опустошила йому душу. Тому Шаптала спочивав на травi, i кожний нерв його спав.

Коли сонце пiдбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу вiн почув, як кров шугае по закутках тiла та кружляе в головi; потiм здалеку, нiби наближуючись, задзвонило серце та враз все тiло наллялося снагою i затрiпотiло.

Вiн сiв на травi, зiтхнув на повнi груди i довго затримав у собi цей, мовби перший, подих. Потiм вiн пiдвiвся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусi Одарки.

Бабуся не бачила його з того часу, як вiн виiхав був на село, а тому зрадiла невимовно.

– Соколе мiй, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандiти пiдстрелили, чи може на вiйну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мiй, скiльки рокiв прожив у мене, i ось тобi загинув без вiсти… Дай же я тебе, голубе, поцiлую.

Бабуся утерла набiглi сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричi вищий за неi.

– Їстоньки, га?

Бабуся подалася до кухнi й загуркотiла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надiв на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелiм тiлi.

– Я цiлий лантух харчiв привiз, – сказав вiн бабусi.

– От i добре, от i гаразд, – гомонiла бабуся: – хiба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Настi Захарковоi, – знаеш у Крикунiв живе, – усе забрали, усе як е дощенту. І я, сину, ховала все… та й твое збiжжячко у чуланi трiсками закидала… От, думаю, наскочуть.

Бабуся Одарка почала своi довгi розповiдання про реквiзицii й дорожнечу, що лились з неi, як вода з жлукта. Потiм вона почала висловлювати своi негативнi погляди на комунiстичну революцiю, змiцняючи iх вiщування старих людей, своiми власними спогадами та словами, якi, iй здавалось, сказав колись бог. Шаптала слухав цi розмiркування щодня i незабаром призвичаiвся не чути iх.

Тепер хоч е з ким побалакати, – радiла бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Вiн не розумiе нiчого, знае собi мугикати… Котику, пiди поздоровкайся з дядьком Остапом.

Але рудий кiт, на iм’я Ковелько, вiйнув хвостом i втiк пiд лiжко.

– Ач який, – умлiвала бабуся: – лишень не заговорить.

– Спасибi, – сказав Шаптала, скiнчивши страву.

Але вiн не встав з-за столу. Вiн не мислив навiть. Тепер вiн чекав лише звiстки про Олюсiну смерть. Коли так мусiло бути, то хай це скоiться швидше. Хай швидше запануе вона в його душi, як свiтлий образ, що в iм’я його треба буде скермувати свое життя.

Ввечерi надiйшли Вербун з Галаем.

– Ми до тебе в гостi, – сказав Галай: – Левко шахувати, а я тому, що менi однаково, де бути.

Їхне завiтання подало бабусi Одарцi iдею вiдсвяткувати приiзд Шаптали. І вона заявила, що наготуе iм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо вiн прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тiм, махнув рукою i скинув свое сiре пальто, яке носив влiтку i взимку, та потертого кашкета, що теж без змiни стирчав йому на розкуйовданому волоссi.

Вiн став сновигати по кiмнатi, влаштовуючи в головi матерiял задля дальшоi працi.

Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг iй лантух з харчами з Борисовськоi вулицi, i бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднiшнiй вечiр, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навiть напекти рiзних лекисосикiв до чаю. Взагалi, бабуся чомусь надавала значiння цьому чаевi.

Кiт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусi.

І поки Вербун сновигав, а Галай розповiдав Шапталi про свою недавню гулянку i те, що пiд час ii звернуло на себе увагу, дверi кiмнати розчинились i ввiйшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слiдом майнув кiт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очiпок i бiлу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчi iй написане було свято.

– А чай розливатиме Зiнько – саркастично промовив Вербун: – вiн з нас усiх найбiльш подiбний до жiнки.

– Про мене, – вiдповiв той: – на жiнок теж приемно дивитись.

А втiм, вiн запропонував цю посаду бабусi, бо та справдi була жiнкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада iм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.

Всi сiли до столу.

– Я люблю все, що пiдтримуе мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а вiдтак, люблю i всесвiт, без нього менi нудно було б iснувати.

Вербун палив i пив лише чай.

– Швидше iж i менше iж! – гукнув вiн Шапталi бачачи, як той довго й поволi копирсаеться в своiй тарiлцi: – однаково подохнеш врештi.

Бабуся Одарка зрозумiла, що iй теж належить пристати до розмови в цей мент.

– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скiльки б не iла людина – все одно помре. Всiм перед богом одвiт держать доведеться. Грiшнi ми… Страшно, сину, смерти…

Вербун засмiявся, пiдiйшов до неi й поклав iй руку на плеча.

– Не журiться, бабусю, – сказав вiн весело: – помирати не страшнiш, як народжуватись. Елексiр безсмертя, нам ще невiдомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подiбне до тих резинок, що багатьох урятовують вiд народження.

Бабуся не зрозумiла його мови, але вона заспокоiла ii.

– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зрадiла вона.

– Дурна, – прошепотiв Вербун i розхвилювався.

Вiн почав манячити по кiмнатi, стискував кулаки, рухав руками i дер свою борiдку. Потiм вiн раптом спинився перед Шапталою.

– Шахи, Остапе?

– Добре, – вiдповiв той.

Вони сiли край столу, нахилились над шахiвницею й застигли над нею. Їхнi чорнi тiнi на стiнi були, як два великих заснулих птаха.

Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: вiн не слухав ii мови й инодi казав iй незрозумiле.

– Є квiтки, бабусю, – казав вiн: – що мають щасливу долю – квiтнути, не лишаючи насiння. Людина назвала iх пустоцвiтами i в цiй назвi, крiм зазначення факту, е дещо зневажливе. Бо людинi, звичайно, вигiднiше, щоб квiтка лишила плiд, який можна спожити. Але тi квiтки – несвiдомi пустоцвiти, що не здолають оцiнувати своеi мудрости.

Коли вiн пiшов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добранiч i попленталася спати. Кiт Ковелько слiдкував за нею, як щирий лицар.



На Борисовськiй вулицi мав Остап Шаптала другу кiмнату, напiвтемну й маленьку, що ii вiкна виходили в сад. То був його робочий кабiнет, заставлений великими шахвами з книжками та рiзним хемичним приладдям. Вiн працював тут вечорами, коли служив на гамарнi.

Вiчна тiнь панувала в кiмнатi, бо дерева заступили iй вiкно вiд сонця; вона здавалася таемничою, завдяки тишi й мовчазним шахвам вздовж стiн. Немов дух який оселився в нiй та задував свiтло своiм захолодiлим тiлом.

Купами лежали на столi товстi зшитки, довгi пляни, розрахунки й кошториси, – колись такi близькi й необхiднi, а тепер занедбанi й запорошенi. На пiдвiконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом. Помiж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сидiли череватi павуки, що инодi споживали одного з своеi громади, за недохватом здобичi.

Шаптала прийшов i розчинив вiкно. Молода галузь розквiтлоi бузини завiтала в кiмнату i розлила там своi пахощi.

Вiн сiв коло столу й почав розглядати своi папери. На iх бачив вiн довгi рядки, винизанi його рукою, охайнi стовбцi цифр та тонко вирисуванi химернi форми шкляних посудiв. Вiн гортав зшитки, де записанi були його спостереження, та товстi доклади по рiзних питаннях практичного дослiду металiв. Все це було далеко, нiби не ним зроблене, непотрiбне i зайве.

Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли вiн всi думки своi уперто, мимоволi, вiдносив до одного осередку, а той поширювався на всесвiт – цi папери були порошинками чужоi землi, що поналипали були до нiг i яких потрiбно струснути на порозi. Шаптала дивився на недокiнченi проекти, складнi кошториси i всiх iх складав у велику, незграбну купу.

Потiм вiн поклав ту купу в куток мiж шахвами i пiшов до гамарнi, що розкинулась мiстом разом з великим робiтничим виселком.

Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусiя Вибрика. Той здивовано привiтався з iнженером та запропонував сiдати.

– Ключа дайте вiд брами, – попрохав Шаптала.

– Ключа? – неймовiрно перепитав Вибрик: – а навiщо? Все ж спинилось. Нiкого немае.

Проте вiн добув ключа, i вони разом пiшли вузенькими вуличками робiтничого виселку.

Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачиненi вiкна будинкiв: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрiзь. Хто на села пiшов i землю копирсае, хто спекулянчити, хто воюе, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…

Вони дiсталися брами, одiмкнули ii та зайшли у середину заводу.

А пам’ятаете, скiльки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, вiддаючись радiсним спогадам.

– Пам’ятаю, – вiдповiв Шаптала.

– Смерть прийшла, – зiтхнув Вибрик, – що робити з малими дiтьми? Революцiя… Спинилась гамарня…

Вони посунулись мiж купами руди та чавуновими скибами просто до машинового вiддiлу. Сторож одiмкнув дверину павiльйону i спинився на порозi.

– Дивiться – все завмерло, з тугою сказав вiн Шапталi: – а пам’ятаете, як кипiло?

Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрiмали машини, як притомленi дивовиди. Нерухомо повитягались стальовi швенделi i спочивали великi маховики. Паровi казани немов скупчились та схилились один до одного у спокiйному снi.

Шаптала ходив мiж блискучими велетнями й торкався iх рукою. Вони були холоднi: не сон, а смерть спинила iх. То смерть прийшла серед стогону й зiтхань напружених рухiв, серед метушливого дзичання колес i пазiв. Тодi бiлою парою вийшов дух з метальового тiла, з сичанням заклякли швенделi в останнiм пручаннi та помалу захолонули казани.

Вiн пiднявся драбинкою на примосток i зверху дивився на залiзний цвинтар. Щось привабливе таiлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горiшнiх кранiв. Насолода вiчного спочинку вилискувала на вигибах крицi й мерехтiла на мiдяних частинах держальн та гакiв. Всевладно панувала тиша над потужними працiвниками, що в зойках i шаленствi тiпались були своiми тiлами, бездоганно вiддаючи свою силу i рух.

Вони заробили собi тишу i спокiй в перелогах пiд важкими ярмами ремiнних пазiв, у громi бiйки залiза об крицю. Тепер вони спочивали, i радiсть нерухомости вiдчував кожний гвинтик цього знеможеного тiла.

Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всiм рабiв i в захватi раювання вони заснули навiки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником i хвалою.



Остап Шаптала сидiв у фотелi в темному кутку кiмнати, пiдперши голову долонею. Вiн розстiбнув комiр своеi широкоi сорочки i той звисав, вiдриваючи його мiцну, м’язливу шию.

У вiдчинене вiкно доносились з вулицi то кроки людей, то гуркотiння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала мiсто.

Коло свiтла примостилася бабуся Одарка, а iй на колiнах безтурботно спав кiт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповiдала про жахнi речi. Та мова ii була позбавлена захвату i точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос ii не пiдносився й не стихав i, коли бабуся починала розповiдати, кiт Ковелько облишав своi iграшки й спокiйно засипав.

А бабуся гомонiла, нанизуючи нитку на нитку, i все, що коiлось на базарi, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скiлькох людей розстрiляно з наказу Надзвичайноi Комисii, – про все те можна було дiзнатися вiд неi.

Вона инодi починала пророкувати, заглядала своiми старечими очима в майбутне, але сповiщала про це також спокiйно, як i про цiни на хлiб. Навiть плакала вона спокiйно.

Шаптала не слухав ii. Тепер вiн лише чекав i до того часу, поки прийде сподiвана звiстка, вiн завмер. Вiн почув, що мае знову родитися. Все iснування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхiдною, – iнженерування, плянi, мрii, – все це було купою сiрого пороху, що розвiялася одразу. Шаптала почував, що не мае минулого, що ось лише мае почати життя й жадав цього початку. Вiн був тепер тiнню, яку смерть Олюсi мала викликати на простори й убрати тiлом; вiн був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.

– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидiв би дома – був би живий… Нi, полiз революцiю робити… Розстрiляли… Мати шукае… Де, питае вiн, единий? А не знайде, нi нi…

Шаптала раптом пiдвiвся з фотелю. Наближались кроки, нервовi й хапливi. Цi кроки можливо…

Дверина розчинилась, i в кiмнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привiтаючись i не здiймаючи анi кашкета, анi сiрого пальта, вiн почав бiгати мiж стiнками.

Кiт Ковелько прокинувся вiд гуркоту його ходи та став зацiкавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кiмнатi.

Вербун помiтив, що кiт дивиться на нього.

– Ти чого баньки вирячив? – гукнув вiн i, перше нiж кiт оговкався, стусонув його кулаком.

Бабуся злякано подалася з кiмнати, несучи зневаженого кота.

Вербун кинув на лiжко пальто й кашкета та зморщив свое обличчя. Пенсне йому перекосилось i стало сторч носу.

– Ну, – захрипiв вiн: – вона дограеться! Я вiзьму ii отако… та й нiвичитиму, нiвичитиму…

Вiн стиснув кулаки i ворушив ними в повiтрi, мов викручуючи мокру ганчiрку.

– Наталка дитини вiд мене хоче! Дивись, оце батько!

Вiн витягнувся перед Остапом на весь зрiст, худий та розкуйовданий, i вказував на себе пальцем.

– Бачиш батька? – придушено зареготав вiн: – яке безглуздя! Та я вiзьму ii за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.

Потiм вiн рiзко махнув рукою.

– Вчора захистив дисертацiю – приват доцент. А менi що? Бiльше грошей, значить, спокiйнiше.

Вiн заворушив руками волосся.

– Шахи. Остапе?

– Добре, – вiдповiв той.

Обидва схилились над дошкою й безшумно посували фiгури.

– Мат! – гукнув врештi Вербун.

Вiн ще кiльки хвилин сидiв нахилившись над дошкою та смакував потихеньку свiй вус. Потiм вiн запалив, натяг пальто й кашкета та вийшов, не прощаючись.

Коли за Вербуном зачинилися дверi, в кiмнату зайшла бабуся Одарка та знову розташувалась коло свiтла з своiм в’язанням.

– І що воно за людина, – казала бабуся про Вербуна: – бiжить, кричить, лютуе… А що йому треба, – вiн i сам доладу, мабуть, не тямить. Котика он побив… Хiба це добре?

Вона нахилилася до кота, що вже спав у неi на колiнах. Переконавшись, що вiн живий, вона знову почала низати разом з петельками своi оповiдання, тихi й одноманiтнi, як стугонiння далекоi машини. Вiтрець давно уже завмер над мiстом i не залiтав у вiкно, розсипаючи по пiдлозi дзвiнкi шуми весняноi ночi. Кiмната здавалася зовсiм порожньою, i бабусiна мова була дзюрчанням часу над пустелею.

Знову пiдвiвся Шаптала з фотелю, рвонувся до дверей i спинився, весь у чеканнi. Кроки все виразнiше бринiли i наближались до дверей. Лише вони вiдчинилися, Шаптала кинувся до батька й схопив його руку.

– Вже? – запитав вiн.

– Здоров був, Остапе, – в’яло промовив батько i сiв на лiжко.

Шаптала став одягати свою шкiряну тужурку. Батько промимрив щось нечутно, а далi почав терти пальцем чоло.

– Куди ти? – спитав вiн, бачачи, що син надiв капелюха.

– Їхати… до вас, – вiдповiв той.

Знiвечена посмiшка скривила батьковi губи.

– Я спочину, Остапе, – сказав вiн прохливо, – посидьмо тут, Остапе, тут гарно. А там свiчада простирадлами запнутi, – додав вiн з раптовим жахом.

Бабуся Одарка здивовано дивилась на них, спантеличена iхньою мовою.



Приiхавши Шаптала на село, зранку пiшов у поле, виплiв там гiрлянду з диких квiток i нею оповив сестрине тiло.

Олюся лежала у бiлому вбраннi на столi, i двi свiчки танули iй у головах.

Шаптала поставив стiльця бiля тiла, сiв, та, поклавши руки на стiл, дивився на обличчя Олюсi. Воно лежало перед ним наче вирiзьблене з блiдого дерева, наче складене з мозаiки рукою талановитого майстра.

Потiм вiн переводив очi на схрещенi руки, оглядав грезетовi черевички, що висувались з-пiд довгого вбрання, окидав зором усе схудле тiло сестри. Нiколи не пiдiймуться вii, де сховалися очi, не ворухнуться руки, не бризкне слово. Смерть.

Шаптала споглядав смерть. Ось вона залила собою це тiло, оповила його, дихала навкруги, i подихи ii були тихi, як бринiння далекоi пiснi. Жодноi таемницi не заховувала в собi смерть, жодноi злоби не кидала в душу, i тонкi пахощi, солодкi, як зiв’ялi квiтки, розливала вона навкруг себе.

Смерть була розсипана по кiмнатi, як порошинки в соняшному промiнню. Смерть була ласкавим струмком, що лине мiж скелями, несучи з собою притомлене листя.

Шаптала насолоджувався близькою присутнiстю смерти. Вiн вiтав ii, але не словом, або думкою, а просто вiддавався iй увесь i, заплющивши очi, почував, як вона пестить йому тiло. А потiм знову дивився на мертву сестру i думку за думкою клав коло неi поруч з квiтками.

День гаснув, i поволi яснiшало свiтло двох свiчок, запалених у головах Олюсi.

Морок повставав з пiдлоги й завiшував вiкна. Свiчки миготiли, розкидаючи плями, й ворушили iх на обличчi померлоi; то инодi заспокоювались вогники i здавалося, що свiтиться само обличчя та бережно сипле свiтло навкруги.

Шаптала запалив ще свiчку й почав читати псалтиря. Так прохала його мати. Читав вiн тихо, мов розмовляючи до себе, i його шепотiння сипалось по кiмнатi, як пушливий снiг. Воно пливло над мерцем i тануло по темних кутках.

Згодом Шаптала облишив читати, загасив свiчку i пильно дивився на обличчя Олюсi.

– Сестро, – думав вiн: – ти зараз полинеш вiдцiль… А з тобою зникне запашнiсть смерти, i лишиться в кiмнатi порожнеча та темрява. Досi ти була ще тут – я бачив скрiзь твоi очi, тиха посмiшка твоя бринiла в повiтрi. Я розмовляв з тобою й ти вiдповiдала. А зараз ти йдеш… Треба прощатись нам, сестро.

Вiн знав, що востанне говорить з Олюсею i тремтiння почало хвiлювати йому тiло. Вiн зiтхнув i схилив очi.

– Спи, сестро. Засни в тьмяних присмерках, де тиша застелилась, як мла. Там спокiй обiйме тебе та пригорне до своiх великих грудей. Там згуки ущухли i рухи завмерли в далечiнi…

Несподiвано бризкнули йому з очей сльози; вони лилися без ридань i лоскотали щоки. Вiн пiднiс руку до очей, а потiм задумливо роздивлявся ii, змокрiлу. Коли сльози спинились, вiн ще нижче похилив голову

– Іди ж, сестро. Хай думки моi застелять твiй шлях, а мрii проводять до краiни сутiнкiв. Тодi я витчу з спогадiв образ твiй та поставлю його непорушно в своiй душi. Вiчну свiчку подяки я запалю перед ним i все, що ти дала була менi, всi пестощi й покору, – я вiддам… Я шукатиму й найду когось невiдомого ще, кому вiддам життя, кому скориться моя сила та розум во iм’я твое…

Коли вiн пiдвiв очi, в кiмнатi було порожньо i так тихо, що кожний рух його голосним дзвоном лящав у головi.

На столi лежало чуже тiло i двi свiчки освiтлювали засохле обличчя.



Олюсю вже було поховано на сiльському кладовищi. Невеличкий залiзний хрест був поставлений над ii домовиною.

А в хатi Шапталiв ще жило таемне передчуття чуда. Батько й мати у глибинах своiх душ чекали, що вiдчиняться зненацька дверi i Олюся завiтае в кiмнату, свiжа й весела, нiби повернувшись з далекоi гулянки. Нiхто не здивувався б ii приходу. Вона засмiялася, сiла б разом обiдати, та все було б так просто i гарно.

Напружено жили батьки останнiми днями. Батько, йдучи до молочарнi, несвiдомо сподiвався зустрiнути дорогою дочку, а мати, пораючись по господарству, зненацька облишала все та радiсно повертала голову – iй здалося, що Олюся пройшла коло неi.

Мовчки пiдводилась родина ранком, мовчки снiдала й розходилась. Розмовляти про щось, крiм смерти Олюсi, не можна було, бо то була б люта зрада ii пам’яти, а кожний жахався одверто вимовити слово «смерть», коли це ще не було певним, коли Олюся могла несподiвано повернутись.

А Остап не гадав бiльше про сестрину смерть. Ще тодi, коли всi пiдходили востанне цiлувати небiжку, вiн нахилився над тiлом, що лежало, але не поцiлував. Спокiйний вiн слiдував за труною на кладовище, мов ховав кого маловiдомого й нецiкавого.

Бо дедалi, то певнiшим здавалось Шапталi, що Олюся нiколи не помирала, бо нiколи й не жила. Вiн не мiг пригадати живоi Олюсi, своеi сестри.

Тодi вiн зрозумiв, що в дiйсности Олюсi не iснувало. То була мрiя, що прилинула й захопила йому всю душу, затьмаривши й затерши ранiшi думки й почуття. Душа його робилась незайманою, як пелюстки щойно розквiтлоi лiлеi, а мрiя про сестру, що нiби то вiддала йому свое життя, була тлом, на якому мали заслатися прийдешнi пригоди.



Поволi вiдбувалось народження новоi душi Шаптали.

Вiн ходив у сад, що розлiгся поблизу iхньоi хати, старовинний сад, загусклий i занехаяний. Ще за часiв крiпацтва було його насаджено i вiн перетворився у лiс, переплутаний розмаiтим гiллям. У гущавинi його з’явився ставок, порослий високим очеретом, i вода в ньому заховалася пiд густою ковдрою зеленоi ряски.

Там вiн сiдав на широкому пнi пiдтятого дуба, якого стовбур валявся поблизу, чорний та плiснявий. Нерухоме зелене вбрання ставка, набрякла трава, заставлена навколо, очерет, що колихався з боязким трiпотiнням, все це було нiби страшенно притомлене, нiби втiкло вiд життя, прагло лише спокою i знайшло його.

Шаптала сидiв, схиливши голову на руки, дивився на ряску, слухав шепотiння очерету. І згодом все навколо робилось зеленим, як ряска, i не було инших згукiв, крiм шарудiння очерету. Потiм i це сiрiшало, вiдступало та з’еднувалось з невидимою вогкiстю, що м’якшила мозок i тiло розпливалось, розтоплювалось у повiтрi i лише ритмичнi хвилi вогкости котились у просторi.

В цi менти замертвiння тiла i мозку, в глибинах свiдомости творився образ Олюсi – ii мрii, що вселилися в душу i все скорили. Навмисно завмирали всi рухи, щоб не шкодити напруженiй працi утворення мрii i тiло вiдпадало, як зайвий тягар, щоб всi сили вiддалися на ii втiлення.

Шаптала пiдводився цiлком виснажений. Нiби всi нерви його були порiзанi та заллятi кров’ю, а тiло закатоване i тому безсиле.



Минув тиждень, а Олюся не приходила. Тодi зрозумiли батьки, що вона дiйсно померла i страшною новиною вразила iх несподiвана свiдомiсть цiеi подii. Розпач вирвався iз iхнiх грудей та звiром розлiгся по кiмнатах. Чекання чуда змiнилось зневiрою.

Тiльки тепер почулось, що в хатi скоiлось щось жорстоке. Тиша, що панувала допiру в кiмнатах перетворилась у стогони матерi та голоснi зiтхання батька, що тинявся, розчавлений безнадiйнiстю.

Облишили варити обiд i iли, що трапиться. Пил застелився на вiкнах та пiдлозi i нiхто не стирав його. Довго не лягали спати, сидiли за пiвнiч та все думали й катувались.

Мати не плакала лише тодi, коли сухi ридання самi спинялися iй у горлi. Батько прилюдно лише зiтхав та нiяково посмiхався, а по кутках ховав своi важкi сльози.

Лише тепер залунало в повiтрi слово «смерть». Немов смерть щойно прийшла велика й нахабна, розсiлась по всiх стiльцях, захопила все повiтря i нiде було повернутись, нiчим було дихати. Все загарбала смерть.

Мати здебiльшого сидiла на канапцi, виснажена лихом та риданнями. Тiльки-но поверталася до неi хоч краплинка сили, вона знову перелякано зацiплювала пучки та припадала до столу.

– Де ти, Олюсю? – вила вона: – де ти, доню? Іди ж сюди! Йди до неньки! Чуеш Олюсю?..

Вона стихала на мить, прислухаючись, i, зневiрившись, кричала ще голоснiше:

– Боже, навiщо це? Навiщо смерть? Навiщо вмирати? Боже!

Їй нiхто не вiдповiдав. Батько, зацiпивши губи, сновигав з кiмнати до кiмнати, i скарги дружини падали йому на зважнiлу голову, як удари довбнi.

Коли ж Остап повертався з лiсу, мати кидалася до нього та в болiсних обiймах притискувала до себе. Вона перелякано дивилась на нього заблуканими очима та стогнала:

– Не вмирай, Остапе! Живи! Живи!

Мати не хотiла вiдпускати його вiд себе.

Вiн мусiв сидiти коло неi та слухати ii нарiкання. Вiн мусiв дивитися, як вона, розпатлана й розхристана, тiпаеться йому на колiнах, як пiдрiзана курка.

– Скажи, що ти житимеш, Остапе! Сину, скажи що ти не помреш! – гукала вона, засапуючись вiд ридань.

– Добре, – вiдповiдав той.

Инодi мати хапала його обличчя руками та починала шалено цiлувати, заливаючи слiзьми. Вона гортала його, кремезного, до своiх усохлих грудей, мовби дiйсно хотiла захистити вiд смерти.

І Шаптала не мiг лишатися довго вдома, бо бачив страшне непорозумiння, що там коiлось. Дедалi, то чужiшою ставала йому мати з ii недоладнiм жахом перед смертю. Часом навiть прикро було слухати ii скарги на смерть – таку тьмяну, що родить великi мрii.

Те, що стало матерi прокляттям, синовi було за молитву. Бо розквiтнула йому мрiя в новiй душi, i вiн з насолодою вiдчував свою фiзичну мiць та духову волю.



Шаптала став ще бiльше мовчазним та ще бiльш уподобав самотнiсть, бо нiколи не лишався на одинцi: мрiя жила в ньому i, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотiла перед очима, i Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

Ночами вiн довго лежав, розплющивши очi, та почував, як котиться снага йому в тiло через те, що мрiя жила йому в грудях.

Вiн гадав:

– Я народився наново… Я снядiв був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю вiддати комусь свою мiць та волю. Я любив напiвтемний захисток свого кабiнету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрiя втiлилася в менi, i я мушу життя во iм’я ii. Те, що я вважав досi своiм, – належить iй. Вона володiе кожним клаптиком мого тiла, кожним рухом моеi думки. Бо я маю ii у серцi.

Потiм вiн казав до Олюсi:

– Чуеш мене, далека сестро? Я дiзнався врештi, що ти, – смерть. Смерть, що запалила в душi моiй смолоскип, – то ти сестре. Як чудово мати смерть за сестру! Ти чуеш мене сестро-смерте?

Зачаiвши вiддих, вiн почував тихi смiхи в кiмнатi та невидиме колихання повiтря. Тодi вiн спокiйно засипав, знаючи, що з кожним подихом цiлуе свою сестру.

Мiж тим почали дохнути кури. Ряба корова Шапталiв забiгла невiдомо куди, та ii й не шукали. Город зарiс, бо його забули полоти. У хатi бруд укрив пiдлогу, i купою лежав на столi неприбраний посуд. Инодi ранком забували вiдчиняти вiконницi й лишались у темрявi.

Мати стала вигонити чоловiка з хати.

– Іди, йди собi, – злiсно казала вона: – чого б я тут вештавсь?

Старий Шаптала покiрно виходив, iшов вулицею, спинявся непомiтно та стояв замислений. Потiм, прочунявшись, перелякано простував далi.

А мати кликала до себе сина i, коли той приходив, садовила коло себе й починала голубити.

– Прости мене сину, – казала вона: – що я стала така… Гримаю на батька, не роблю нiчого… Я боюся смерти, я не хочу ii, а вона никае тут поблизу. Инодi вночi. – чую, торохтить стiльцем. То вона блукае.

Мати злякано притиснулась до сина i боляче здушила йому руку.

– Чую вночi, – шепотiла вона: – шарудить, нiби книжку гортае… Чого вона ходить? А то пiдiйде до лiжка, спиниться та дивиться, дивиться на мене… Ой, ой! Не кидай хоч ти мене, сину!

– Я маю iхати завтра, – промовив Шаптала.

– Не жартуй, Остапе. Чого ти поiдеш до мiста? Адже ж твоя гамарня стоiть? А то поживеш з нами… Я догоджатиму тобi.. Хто так догодить, як мати?

Остап повторив упевнено:

– Я завтра поiду.

– Ти навсправжки, Остапе? – неймовiрно питала мати: – ну, скажи, що шуткуеш – i я засмiюся. Ну, скажи, скажи…

Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотiла стягти його до долу. Вiн спершу сидiв непорушно, а потiм почав поволi пiдводитись. Але мати одразу кинулась його обiймати.

– Ах ти, дурненький, – шепотiла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помiчаю – чого вiн задумливий такий? Так вези ii сюди, свою коханку… Я прийму ii як сподiвану, я слугуватиму iй, я за покоiвку iй буду, – тiльки лишися тут, бiля мене!

– Я не маю коханки…

Тодi мати впала йому до нiг i заридала, обвивши iх руками.

– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як i я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не iдь! Сину, лишися!

Ввiйшов батько. Мати похапцем пiдвелася й почала витирати сльози волоссям.

Батько, винувато посмiхаючись, запитав:

– Василино, я ще як снiдав учора, та й досi… Хлiб, може, е, га?

Мати гукнула:

– Немае хлiба! Нiчого немае!

Старий Шаптала надiв шапку.

– Тодi я в Панченок позичу…

– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра iде! Син мiй мене лишае! Син мiй мене катуе!

Шаптала дивився, як вона впала на лiжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Вiн не почував бiльше, що ця жiнка йому мати, що вiн народився у цiй хатi, i що все навкруги бачило його дитинство. Вiн знав, що мрiя його зрадила i не мав рiднi, крiм неi.



Галай обрав собi кiмнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горi. З вiкон ii можна було бачити все мiсто навкруги, рiчку, а за нею лани та гаi. Ранком видно було звiдти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майданi, що розлiгся лiворуч; як з усiх куткiв мiста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цiлими юрбами. Видно було головну вулицю й ii безмежний рух, мiйський сад, що прокидався вночi, коли засипали будинки, i далекi передмiстя, що, здавалось, спали день i нiч, бо iхнiй гуркiт не дiстався вуха.

Отже, стоячи бiля вiкна, можна було мати все життя мiста на очах та тiшиться його рiзноманiтним виявленням. Можна було, перехилившись з вiкна, брати участь у цiм життi, вдихуючи його в себе, рости з його галасом i конати з неясними шумами рiчки.

Вербун дав згоду, i це скоiлося лише тому, що вони, всi трое, ставилися один до одного инакше, нiж до всiх инших.

Випадок уперше з’еднав iх у пансiонi панi Чужинськоi, яка, бувши вдовою, вiддавала одну кiмнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зiнька, – з невеликого повiтового мiстечка, а до iх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всiх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансiону, дарма що сам мешкав у мiстi. Всi трое мали вчитися.

Панi Чужинська сказала iм у перший день:

– Дiтки, матерi вашi доручують вас менi. Я постараюсь справдити iхне довiр’я. Гарне поводження – перша окраса людини, а пильне навчання – друга. Менi належить стежити, щоб ви досягли iх обох, бо, не забувайте, я вам усiм – замiсть матерi.

Вона посмiхнулася iм i погладила кожному голiвку. Сказала вона так не тому, що дiйсно гадала виховувати й стежити за ними, а щоб зробити перше вражiння, що, на ii думку, мало позбавити iй необхiдности робити цi вражiння надалi, iй же, дiйсно, було не до хлопчакiв – було iй за тридцять, i пiдтримування штучноi краси та силкування зачарувати багатьох прихильникiв, що безутомно товклися у неi день i нiч, забирала всю ii снагу i весь час.

А слова ii дiйсно вразили хлопчакiв. Вони виразно вiдчули, що починаеться iм нове життя. Панi Чужинська, мов чорна риса, вiдокремила iм iхне минуле. Гнiтюче почуття невiдомоi майбутности опанувало iми i тому, що кожний прагнув лише самотности, вони зненавидiлись на той день, бо заважали один одному.

Мовчки вони повечеряли й самi постелили собi лiжка, як замовила iм робити панi Чужинська. Вона потурбувалась про те, щоб одразу поставити iхне життя у певнi рямки, одразу напрямити його, аби пiсля менше було з ними клопiт. Обов’язки iхнього спiвмешканства були ретельно розподiленi в той же вечiр: на два тижнi наперед були призначенi черговi, що мали стежити за порядком у кiмнатi, гасити ввечерi електрику, читати в голос молитви рано i перед сном та вiдповiдати перед панiею за всi непорозумiння й шкоди. На стiнi був повiшений розпис iхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохiд, коли готуватись до лекцiй, а коли лягати спати.

Їм стала гидкою панi Чужинська, що з прихильною нiби посмiшкою, без жалю зламала всi iхнi звички й колишню волю в батькiвських родинах. І душною, ненависною зробилась iм велика кiмната, куди iх утиснуто було силомiць, i три охайних лiжка, що стояли рядком, i iкони, що до iх треба було разом молитись.

Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли вiри помiж собою.

І лише вночi, коли зробилось нестерпуче – важко вiд тишi, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матiр’ю i степами, що вiн iх кинув на селi.

Зiнько, що його лiжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотiв:

– Цить! А то ще «вона» почуе.

Левко теж пiдвiвся i пiдiйшов до Остапа.

Виявилось, що нiхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тодi мiж ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розiйшлися до лiжок, – вони заснули спокiйно, бо кожний вже не був самотнiм. Вони вiдчули спiльнiсть своеi долi i мовчки утворили в ту нiч мiцний союз.

З року на рiк щораз бiльше виявлялись рiзницi iхньоi вдачi, а втiм щiльнiшими робились мiж ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним iмовiр’ям, не мали мiж собою таемниць i те, що вчилися вони по рiзних школах та поза мурами кiмнати жили кожний окремим життям, ще близькiшими робило iх, коли вони сходились до купи.

Їхне невеличке товариство було iм кутком, де панували иншi закони, нiж в останнiм життi. Позбавлене брехнi, заздрости i злоби, воно було iм вiдпочинком i розвагою пiсля негод та борнi, що iх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, вiдчували це i росла iхня взаемна пошана.

Згодом вони опанували життям i шляхи iхнi розбiглись. Про те, хоч час i зробив iх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.



Отаборившись у Вербуна, Галай повiсив над ворiтьми будинку свою «вiзiтну картку» – вивiску, де намальованi були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.

У кiмнатi вiн посiв куток коло листiвного столу та поставив там своi речi – невеличку скриньку з майном i таку ж з приладдям до шевста. Спав вiн долi на ряднi, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столi, освiтлювала й куток i Галаевi було вiльно працювати.

Все було гаразд i зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все вiн принiс з собою в кiмнату пахощi шкури i вважав себе за них вiдповiдальним. Крiм того, майже щодня приходили до нього добродii й добродiйки замовляти взуття. Все це могло врештi роздрочити Вербуна.

А саме головне, що Галаевi випадало працювати дома пiсля обiду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кiмнатi, обмислював свою працю. Бо зранку вони розходились: один до унiверситету провадити лекцii, а другий – до вiйськовоi майстернi, де був мобiлiзований. А шевцювати й не стукотiти молотком було неможливо.

Вiн сказав Вербуновi в день переiзду:

– Слухай, Левко. А я стукотiтиму тобi пiд вухом.

Дiйсно, вони сiдали майже поруч, бо лямпочка була одна.

– Стукоти, спiвай, гвалтуй, – зневажливо вiдмовив той.

Вiн закурив i, витягнувшись на стiльцi, додав:

– Ти гадаеш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – вiн показав на вiкно: – багацько швендяе й розмовляе, – ти гадаеш, я зауважаю? Ще б пак! Та тiльки зверни найменшу увагу, так i прилипнуть, так i скрутять.

Помовчавши трохи, вiн зморщив обличчя.

– Це ж подiбне до пастки, – промовив вiн похмуро: – сальце там, iдеали рiзнi. Поластивсь – хляп! – i в пастцi i брянчить на тобi який ланцюжок. Нi, пiд три чорти!

Здебiльшого вiн з Галаем не розмовляв. Инодi, правда, розмiрковуючи, вiн дивився на спiвмешканця довго i пильно, але так само дивився б вiн i на шахву, коли б та в той мент була йому на оцi.

Одначе днями на Вербуна находив «сказ», як охрестив цей стан Галай. Це траплялось, звичайно, тодi, як Вербун мав iти ночувать до Наталi.

Тодi вiн починав до всього чиплятись та присiкуватись, немов усе навкруги зненацька звернуло на себе його увагу i дратувало. Вiн починав ретельно оглядати стiл, за яким працював, та, скiнчивши огляд, зневажливо казав:

– Гарно зроблено! Попомучився, певно, який йолоп поки доп’яв! А ось я сиджу i менi належить його праця…

Галай стукотiв собi молотком або мовчки сучив дратву.

Вербун пiдводив до нього свое заросле обличчя та, глузуючи, пропонував:

– Ану, давай молоток, я тебе по головешцi стукону…

І нiби дiйсно збiраючись виконати свiй намiр, пiдводився й, засунувши руки в кишенi, пiдходив до шевця.

От ти чоботи майструеш, – провадив вiн: – потiеш, гнешся… А якесь мурло за пiвроку iх зiб’е. Так чи не краще я зараз черкону тебе по головi…

Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекiр, Вербун прив’язне до нього години на двi. А так вiн лише вилае його добре, почне гасати по кiмнатi та махати в повiтрi стиснутими кулаками.

І врештi побiжить до Наталi.

Повернувся Шаптала до мiста з новим жалiбним настроем. Нi благання матерi, нi безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нiчого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всi пригоди на селi були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в промiннях його душi. Вiд минулого лишились затертi образи, що не викликали хвилювання.

Їм опанував щемлячий потяг до свiту. Вiн поставив тавро на минуле i виходив у життя мовби вперше, у те таемне життя, якого не знав i якому мусiв вiддатися. Виникали надii, легенькi, як трiпотiння крилець бабки, невiдомi доти сподiвання влади над собою, – але все неоформлене, i все це ще бiльше турбувало його та тягнуло до людей.

Вiн був певний, що повинен вiддати комусь свое життя во iм’я мрii. Тому-то став надзвичайно обережним до себе. Мовби вiн лише тимчасово володiв своiм тiлом та думками i мусiв незабаром передати iх тому, хто прийде панувати ним. Став вiн бiльше спати, нiж звичайно, хоронився вiд протягiв, яких нiколи не боявся i, хоч було вже зовсiм тепло, не починав купатися.

Щоранку виходив Шаптала з хати i блукав по вулицях. І щобiльше скупчувалось на них народу, щобiльше гомону й стуку нависало в повiтрi, то розхвильованiшим почував себе Шаптала. Адже ж з натовпу мала вийти людина, якiй вiн буде коритися. Вiн шукав. Придивлявся до облич, що миготiли перед очима, ходив довго, з вулицi на вулицю, i дрiж проходила йому по тiлу, коли вiзники гукали на нього, або дзвоник трамваю несподiвано бринiв йому коло вуха.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66800403) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.