Книга - Вальдшнепи

Вальдшнепи
Микола Хвильовий


Рiдне
«Вальдшнепи» – незакiнчений роман Миколи Хвильового (справжне iм’я Микола Фiтiльов; 1893–1933), у якому письменник осмислюе наслiдки революцiйних перетворень в Украiнi та зачiпае тему ii нацiонального вiдродження. Персонажi твору розчарованi в комунiстичнiй партii та нещодавнiй революцii, прагнуть нових iдеалiв. Вони постiйно полемiзують, дошукуються вiдповiдей на найгострiшi суспiльно-полiтичнi питання доби в «заштатному городку» на дачi. Головний герой роману без докорiв сумлiння «виконував своi обов’язки перед революцiею», а тепер намагаеться позбутися колишньоi «великоi iдеi». До збiрки також увiйшли новели «Ревiзор», «Злочин», сатирична повiсть «Іван Іванович», у якiй висвiтлюються патологiчнi процеси, що сталися iз суспiльством у збiльшовиченiй Украiнi в часи непу, й порушуеться питання щодо оманливостi особистостей, якi претендували на звання господарiв нового життя, та iншi твори.





Микола Хвильовий

Вальдшнепи

Збiрник



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2021


* * *




Вальдшнепи





І


У цей, колись затишний городок, що стоiть вiд Не-Парижу (так хтось iронiчно назвав наше столичне мiсто) за шiстсот, приблизно, кiлометрiв, Ганна i Дмитрiй приiхали в серединi червня, – тодi, коли не тiльки виноградом, але й абрикосами не пахтить наш степовий пiвдень. Товариш Вовчик прибув багато пiзнiш, i саме того липневого дня, коли над рiкою пройшла гроза й випали холоднi дощi. Вiн приiхав, як завжди, розхристаний та неуважний i, недовго гадаючи, забiг по дорозi до «буфету найкращих фiялок І. Л. Карасика»: Дмитрiй в своему листi (лист давно вже загублено) якось згадував це до певноi мiри рiдне йому по звуковi прiзвище.

– Так-от що, дорогий джентльмене, – сказав вiн, чемно скидаючи панаму, – менi потрiбна адреса моiх друзiв.

– А хто ж вашi друзi? – поцiкавився І. Л. Карасик.

Товариш Вовчик нiяк не чекав такоi вiдповiдi й тому здивовано пiдкинув брови.

– Хiба ви не знаете мусье Карамазова й мадам Карамазову?

І. Л. Карасик заметушився i зробив винувате обличчя. «Братiв Карамазових» вiн, можна сказати, читав, але йому й на думку не спадало, що цi брати (чи там один брат) могли завiтати в його глухий край. Отже вiн вважае за потрiбне, якомога скорiш, затушувати свою непоiнформованiсть i, пiдсунувши своему несподiваному й химерному гостевi брудненького стiльця, запропонувати йому пляшку фiялки власного виробництва.

– Дуже дякую! – сказав товариш Вовчик, виймаючи з кишенi п’ятнадцять копiйок. – Але ви мене не зрозумiли… Справа от у чому…

Далi вiн з’ясував, у чому справа, i ребус нарештi було розв’язано. І одразу ж ясно стало, яке мае вiдношення І. Л. Карасик до Дмитрiя й Ганни (буквально нiякого!) й скiльки вiн знае про них (рiшуче нiчого!). Тодi товариш Вовчик попрохав пробачення за турботу й пiшов далi. Вiн пiшов далi й за якусь годину найшов своiх. Про «буфет найкращих фiялок» та комiчне непорозумiння вiн так i забув поiнформувати, але вiн тут же розповiв цiкаву iсторiю, що допiру трапилась iз ним на рiчному пароплавi: iсторiю знайомства з досить таки пiкантними дамочками. Вiн так енергiйно розмахував руками, що Ганна тiльки й могла зрозумiти: розмова йде про «тих же женщин».

– Одну звуть… не пам’ятаю як, – говорив товариш Вовчик, – а друга – тьотя Клава. З ними такий серйозний в золотому пенсне батько… А втiм, може й не батько – я не поцiкавився.

– Так ти запевняеш, що цi дами мешкають недалеко вiд нас? – сказала Ганна, кидаючи шитво.

– Саме це я й хочу сказати, Ганнусю! І ще я хочу сказати, що тьотя Клава менi страшенно подобалась i що за якiсь два мiсяцi (вони теж приiхали на два мiсяцi), я, мабуть, в неi остаточно закохаюсь.

Товариш Вовчик зареготав, зовсiм не до речi пiдморгнув своею бiлою бровою Ганнi й, наспiвуючи арiю з «Князя Ігоря», пiшов митись.

– Ну, й козлитон! – беручись за ушi, сказав Карамазов. – Нiяк вiн не погодиться, що йому спiвати не можна.

Ганна з-пiд лоба подивилась на Дмитрiя.

– Менi, здаеться, що я не помиляюсь, називаючи твоiх нових знайомих нахабками, – промовила вона. – Чи може ти думаеш, що це не вони зачепили товариша Вовчика?

Ганна нарочито висловилась рiзко: вона викликала чоловiка на одвертiсть.

– Безперечно, вони, – спокiйно й лаконiчно сказав Карамазов. – Ти вгадала.

Вiдповiдь, як i треба було чекати, не задовольнила женщину, i вона зрушила брови. Та й як Ганнi не хмуритись? Вона дуже рада, що Дмитрiй наважився, нарештi, покинути гнилу Лопань i багато спокiйнiший став. Але не можна й цього робити; не можна цiлих два тижнi блукати по ночах з якимись випадковими мiщаночками й увесь час демонструвати свою безглузду конспiрацiю. І справдi: чому вiн не хоче розмовляти з нею на допiру зачеплену Вовчиком тему? Ганна знае, що це – чергове несерйозне захоплення, але на цей раз вона чомусь боiться за репутацiю свого чоловiка. Якимись пiдозрiлими здаються iй цi дачницi, i вона знову пригадуе всi подробицi невеличкоi сутички, що трапилась на тому ж таки рiчному пароплавi.

Як пам’ятае вона, Дмитрiй необережно зачепив лiктем одну з них, здаеться молодшу, з такими надзвичайно мигдалевими очима. Та повернулась i назвала його ведмедем. Дiмi усмiхнувся й сказав, що вiн погоджуеться з таким визначенням, та, на жаль, воно його зовсiм не ображае. Вона спитала, чому. Вiн кинув якийсь парадокс i почав запевняти ii, що тут поганого нiчого нема, бо… й вся його нацiя трохи мамулувата. – Але хiба це виправдання? – спитала вона. Тодi Дмитрiй стояв на своему i якось дуже романтично рекомендував свою краiну. Вiн говорив страшенно захоплено, й жiнка з мигдалевими очима, раптом стиснувши йому руку, сказала, що вона зустрiчае першого мужчину з такою яснiстю думок. Ясности, на жаль, нiякоi не було, але Дмитрiю цей комплiмент подобався: в цьому Ганна вже цiлком переконалась.

– Ну, добре, – зiдхнула вона, – я задоволена твоею вiдповiддю.

Карамазов непривiтно зиркнув на дружину i зцiпив зуби. Йому вже обридло це ниття, й вiн постановив припинити його.

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав вiн. – Чи ти хочеш, щоб я собi кулю пустив у лоб?

Ганна нарештi зрозумiла чоловiка й перевела розмову на iншу тему. Вона навiть заспокоiлась, бо тодi не припускала, звичайно, що цi випадковi дами зiграють в ii життi не абияку ролю.

Товариш Вовчик зупинився в тому ж будинку, де й Дмитрiй. Йому дали окрему кiмнату, що виходила вiкнами до абрикосового саду, й вiн був дуже задоволений: бiльша iзольованiсть вiд друга безперечно зiпсувала б йому дачний вiдпочинок. Крiм Вовчика, в квартирi Карамазових оселилася ще й служниця Одарка: Ганна найняла ii на два мiсяцi. Служниця варила обiд i ходила на ринок за продуктами. Дмитрiю вона чомусь нагадувала вiдому куховарку з не менш вiдомого «Смiху», i вiн, коли вона мовчки позирала на нього, завжди почував себе якось нiяково. Одарка так химерно дивилась на своiх хазяiв, нiби вони й справдi щось негарне затаiли в собi. Вона була страшенно мовчазна, й вiд неi Карамазови чули тiльки коротке: «слухаю».

Словом, з такого то числа такого то мiсяця в обивательське коло заштатного городка влилась нова й цiлком органiзована сiм’я.

Але не дуже радiсно зустрiв ii пiвдень. З моря бiг гарячий вiтер, i провiнцiяльнi вулицi буквально вигорiли. Увечерi повiтря дзвенiло комарями й так палило обличчя, що не було жодноi можливости вийти з кiмнати.

Історiя почалась в один iз таких вечорiв. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пiсках, але вiкна й вiконницi i досi було зачинено наглухо. В кiмнатi, в пiвтемрявi (як це бувае в романах) сидiла Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрiй i товариш Вовчик лежали на канапах.

– Це неможливо! – сказала Ганна. – Це не вiдпочинок, а якась мука.

– Цiлком справедливо, моя Анет, – пiдтвердив товариш Вовчик. – Я буквально те ж саме думаю.

Ганна мовчала. Тодi довгий Вовчик розкинув своi довгi руки, подивився на свого ловерака, що, важко дихаючи, лежав бiля його канапи, i сказав, що вiн, як тiльки одкрито буде полювання, одразу ж плюне на цей городок i на цiлий мiсяць залiзе в комишi.

– А що я мушу робити?

– А тобi я раджу забрати моi вудочки й ловити рибку. Можна ще щось придумати.

Дальша розмова протiкала в такому ж дусi i була така ж нудна, як i сама спека. Треба було кинути балачки, i Ганна замовкла. Замовк i товариш Вовчик.

Але Дмитрiй мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час вiн уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогоднi не такою безцвiтною, як якоюсь безвихiдною. І саме тому безвихiдною, що вона (в цьому вiн уже цiлком переконався) не може не стояти йому на дорозi. Хiба Ганна здiбна пiднятись до тих питань, що так тривожать його? Хiба вона коли-небудь переможе свою обмеженiсть? Ганна все-таки типова миргородська мiщаночка, i саме вона й не дае йому зробитись цiльною й рiшучою людиною, саме вона й перешкоджае йому протиставити себе рабськiй психiцi своiх дегенеративних землякiв. Хiба цi здивованi вишневi (обов’язково вишневi) очi не характеризують ii, що називаеться, «до отказу». Хiба це не вона та типова украiнська жiнка, що, так ганебно випровадивши синiв Тараса Бульби на Запорiзьку Сiч, пiшла плодити безвольних людей?

– Єсть! – подумав Дмитрiй, i тут же до болю вкусив свою губу: йому раптом спало на думку покiнчити з Ганною.

Але вкусив вiн губу не тому, що насуваеться щось трагiчне, а тому, що згадав: така трагедiя, по сутi, була вже. Хiба це не Ганну вiн розстрiляв колись, у часи громадянськоi вiйни, бiля якогось провiнцiяльного манастиря?

– Знаеш що, Ганнусю, – раптом кинув Карамазов. – Я зараз думав про тебе й подумав, що ти воскресла. Як це розумiти?

– Ти, Дiмi, страшенно неясно говориш, – сказала Ганна. – В чому там справа?

Карамазов мовчав. Тодi товариш Вовчик повернувся на правий бiк i промовив в’яло:

– «Укiнчений», як кажуть галичани, «фiльозоф».

– Покинь, Вовчику, своi сентенцii – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка. – Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здаеться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльш нiчого: febris catarrhalis, здаеться, – простудна зимниця i febris gastrica – шлункове розстройство. Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[1 - Спирт амiачний каустичний для бiдних (лат.; iронiчне). – Тут i далi прим. ред.] i… здаеться, все.

Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного? – подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадуе йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки – сьогоднi, саме в цей момент, ii глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюеться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгае, тепер Дмитрiй уже не б’еться головою об стiнку, (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадуе раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того – йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацii завжди здавалася не зовсiм природною… І потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ii краiна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього гiстерику? І, нарештi, це зовсiм не розумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге – це просто зрада соцiальним iдеалам.

– Дiмi! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

– Іди ти до всiх чортiв! – скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга.

– Ну, добре! Чого ти галасуеш?.. Ти ж таки, Дмитрiй – культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить. Вовчик якось прекрасно впливае на нерви, i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бувае трагедiй, i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому – науковому спiвробiтниковi – пропонують уже професорську катедру, але йому якось перешкоджае бiльярдний кий (вiн не абияк грае на бiльярдi). І коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ii вiн пiзнав так досконало.

– Я йду в сад! – сказала Ганна й вийшла з кiмнати.




II


Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаеш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаеш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю» – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. І ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить свое незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись. На цей раз його попередив Карамазов.

– Donnеs-moi votre pouls?[2 - Дайте менi ваш пульс (фр.).] – сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи може ти ii хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ii ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? І… взагалi, яке ти маеш право дурити ii?

Дмитрiй взяв зi стола папiроси й запалив сiрник. Обличчя йому раптом зблiдло, i вiн став раз у раз поширювати очi.

– А ти як думаеш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Яз тобою серйозно говорю!

– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумiеш, за що я ii ненавиджу. Так зрозумiй же: я ii ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неi ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона – нарештi – нездiбна вбити людини. Розумiеш тепер?

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наiвно:

– А навiщо iй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, – хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, – i я боюсь, що ти ii не зрозумiеш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як менi вiдомо, на фiлологiчному факультетi таких питань не чiпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лiнгвiст.

– Буквально нiчого!.. А втiм, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще нiколи не вбивав… не на вiйнi, а так, у звичайному побутi? Ну, от! А я вбивав, i знаю. Це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цiлком свiдомо, заранi знаючи, що не вбити нiяк не можна.

– Ти, Дмитрiй, говориш нiсенiтницю!

– Нi, Вовчику, я говорю те, що думаю. І говорю давно вiдому iстину: тiльки через убивство можна прийти до цiлковитого соцiяльного очищення… Ти розумiеш, що я маю на увазi? В динамiцi прогресу соцiяльну етику можна мислити тiльки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свiдоме вбивство в iм’я соцiяльних iдеалiв нiколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з бiльшим здивованням подивився на приятеля.

– З якого це часу ти почав так думати? – спитав вiн.

– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутне, коли в менi знову зi страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидiти своiх обмежених сучасникiв.

– Ти говориш зовсiм як пророк, – iронiчно кинув товариш Вовчик.

Карамазов холодно подивився на лiнгвiста i сказав:

– А ти думав, що я й справдi звичайна людина? Ах, який ти наiвний, друже! Отже, поспiшай виправити свою помилку, бо Дмитрiй Карамазов воiстину пророк. Справжнiй пророк, i тiльки через нього ти найдеш сенс у цьому земному життi.

Дмитрiй раптом зупинився. За якихось кiлька хвилин вiн пожовтiв. Рот йому перекосився, i нижня губа дрижала.

– Але Дмитрiй Карамазов, – сказав лiнгвiст, – все-таки великий фразер i проспiвав собi добрий панегiрик.

– Що ж робити? – криво всмiхнувся Карамазов. – На свiтi ще нiколи так не траплялось, щоб панегiрики складали тому, хто iх уже не проспiвав сам собi… так чи iнакше. Я спiваю собi цинiчно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовуе засоби. Мiй цинiзм примушуе тебе й iнших звертати на мене увагу, менi ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно пiдмiтив, – несподiвано погодився вiн. – Звичайно, все це, мабуть, тiльки фрази, i завтра я iх, можливо, буду сам соромитись.

– Гм, чудеса! – сказав товариш Вовчик i раптом забiгав по кiмнатi. – І охота тобi, Дмитрiй, фiлософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в’являеш собi.

– Саме що глупота?

– Та от ця ж… i взагалi всяка фiлософiя!.. А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуеш…

Лiнгвiст зробив помах своiми довгими руками, прицмокнув i так побiдно подивився своiми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну, от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання: хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

– Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

– Ну, добре, – нарештi кинув вiн. – Хто ж по-твоему?

– Дикуни, очевидно! – спокiйно вiдповiв Карамазов. І тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такоi (на його погляд) влучноi вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

– Ну, i що ж? – спитав вiн безпорадним голосом.

– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

– А ти, Дмитрiй, знаеш… не дурень.

– Дякую.

– Їй-богу! – несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. – Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?

– Покинь своi дотепи! І справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризуе те чи iнше суспiльство, як недорозвинений органiзм?

– Цiлком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своеi нацii.

Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

– Знову фiлософiя! – сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi ii припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжувати суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати ii, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться. Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова безперечно вiдбила б вiд нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на мiському стендi, i з того часу кожного лiта iздять кудись на полювання. Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi, i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

– Кого ти там визираеш? – спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

– Як би тобi сказати, – раптом вимушено усмiхнувся той. – Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув своi бiлi брови.

– Яка це Аглая? – спитав вiн. – Чи не думаеш ти грати ролю божевiльного?

– Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?

– Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмае, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушуе, – iз захопленням сказав лiнгвiст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий льовеляс… І це, до речi, багато краще твоеi фiлософii.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

– Добре! – сказав Дмитрiй i легко зiдхнув. – Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiею з цих дам… саме з Аглаею?

– Хiба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.

– От чудак! – скрикнув вiн. – Навiщо тобi робити це, коли ти можеш i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати ii… цю дiвчину. Менi здаеться й ця дiвчина, коли вона не дура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться?

Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:

– Цього я тобi не можу сказати. Хто ii знае – жiноча душа, як то кажуть, темрява… Але iй, менi здаеться, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуеш дурити ii?

– А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неi.

Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника i взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув вiн. – Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiеш логiчно мислити. В попереднiй розмовi ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуеш зраджувати ii.

Товариш Вовчик нiчого не встиг вiдповiсти, бо в цей момент у кiмнату ввiйшла Ганна i сказала, що лiнгвiста хтось кличе. Карамазов пiдiйшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос i, зиркнувши на дружину, перевiв свiй погляд на згорiло-голубе небо. Вiн одразу догадався, хто викликае його друга. І дiйсно: бiля хвiртки товариш Вовчик побачив тих дачникiв, що нахабно познайомились iз ним на рiчному пароплавi. Власне, тут були не всi: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава i Аглая.




ІІІ


– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглае!

Товариш Вовчик розшаркався так галянтно, нiби вiн i справдi був славетним льовелясом.

– Доброго здоров’я, mon ami, – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.

Та женщина, що ii лiнгвiст назвав Аглаею, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на ii грудi. Товариш Вовчик зробив це iз захопленням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.

– Ви сюди надовго приiхали? – спитала тьотя Клава.

– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая.

– Вiн теж приiхав на два мiсяцi.

– Так, – пiдтвердив лiнгвiст. – Ви не помиляетесь. Але…

Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.

– А як ви думаете, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?

– Цебто який… роки? – Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтимнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знае про цi «роки», але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.

– Ви не «косноязичний»? – поцiкавилась тьотя Клава.

Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що «нiчого подiбного». Вiн просто не чекав такоi симпатичноi поiнформованости у справах дому Карамазових.

– Тодi, може, ви знаете, – сказала тьотя Клава, – як думае провести Дiмi (вона так i сказала «Дiмi») цi два мiсяцi? Цебто – бiля Ганниноi спiдницi, чи бiля Аглаi?

Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничае з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендуе спитати його друга.

– Так би й давно! – з полегшенням зiдхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двое, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.

– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.

– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[3 - Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).].

– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.

Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами залишились пiд провiнцiяльними акацiями.

– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоiм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.

– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своiми прекрасними зубами листок з акацii.

Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своею голубою парасолькою якiсь гiероглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiятюрною пуховкою.

– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.

– Очевидно не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.

– Ти вгадала, менi двадцять сiм. І як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здаеться, двадцять три?

– І ти вгадала!

Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з «Баядерки». Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.

Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талii поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в ii свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рiшучости, що зрiдка плигае в мигдалевих очах Аглаi, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.

Аглая вийняла з ридикюлю маленьку папiроску, запалила ii й спитала:

– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першоi не прийдемо?

– Звичайно, сказала… Я вiд нього нiчого не ховаю.

– І все-таки не ревнуе? – усмiхнулась Аглая.

– І все-таки… не знаю. Чорт iх розбере цих мужчин: на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.

Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:

– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiе зiдхати.

– Ти, тьотю Клаво, не помиляешся. Мiй Дмитрiй пiдтверджуе це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуеш наших розмов.

Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала «мiй Дмитрiй», що навiть тьотя Клава всмiхнулась.

– А ти, Аго, рiшуча людина, – вiдзначила вона: – ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуеш його, як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неi?

– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наiвничаеш… У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм – досить! – i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.

Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своiми нервовими кроками i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.

Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так, принаймнi, одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.

– Ну… – зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками.

Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину, i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацирувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiе, коли Вовчик для неi буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для ii племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiем. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроки. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв iй про свое минуле, сучасне й майбутне. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола зi своеi грудi останню троянду й держала ii на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобаеться йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiяльний ринок i увiйшли в коло пiвнавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут iй пахне Фльобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знае поета Вiйона. І потiм вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiяльно стилiзувати нашу сучаснiсть.

Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:

– Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiял!

– Ти вже з Дмитрiем на «ти»? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – З тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.

Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiяльна парочка (здаеться, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера червоного прапора), що йшла iм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанii.

Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусiв кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: «провiнцiял».

– Ну… добре! Ну… провiнцiял!.. але де ж тут сiль?

Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущiпливого друга.

– І зовсiм нiчого нема тут смiшного! – рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.

Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.

– Ти, Дiмi, може й справдi образився на мене? – спитала Аглая.

– Нiчого подiбного! – всмiхнувся Карамазов. – Я тiльки не зрозумiв… тебе.

Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав «тебе»: ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на «ти» i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаею), – зовнiшнiстю своею вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти ii як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.

– Чого ти не зрозумiв? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провiнцiалом?

– Так!

– Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам’ятаеш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив «тебе»? Чи, може, ти хотiв сказати «вас»? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiял… Хiба ти живеш не в провiнцii?

– Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! – усмiхнувся Карамазов.

– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопанi?

Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:

– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаете? Чи не в Уманi?

– Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя краiна – хай буде вам вiдомо – дуже далеко вiдцiля.

– Францiя? Італiя? Еспанiя?

– Московiя, мое серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.

Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджуе? Тодi вiн i йому не вiрить. І справдi: якi ж вони московки? – Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить – Вовчик остаточно розгубиться.

Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живуть у Москвi. Вулиця така то, номер такий то, трамвай дев’ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаете – мужчина в золотому пенсне) працюе в профсоюзi. Аглая – сирiтка (знаете таку зворушливу кiнофiльму про часи французькоi революцii), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi московськоi консерваторii.

– Але вiдкiля ж ви так добре знаете нашу мову? – здивовано спитав лiнгвiст.

Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах Украiни, й чому ж iм не знати такоi музичноi мови (тьотя Клава так i сказала – «музичноi»), Аглая, наприклад, дуже любить Украiну й, коли хочете, навiть оригiнально. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своеi племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.

– Прекрасно! – з хрустом давив своi пальцi товариш Вовчик i, нарештi, цiлком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаеш, Дмитрiй, iхнi портрети обов’язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.

– Як виключнi екземпляри?

– Покинь жартувати – махнув рукою лiнгвiст. – Для руськоi публiки, для… як би це сказати… для «поощренiя».

– Для заохоти, – поправила Аглая. – Так буде багато ближче до вашоi мови.

– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваеш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?

Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена[4 - Ідеться про Жаку Жансемiна (1798–1864) – провансальського поета, який писав гасконською говiркою.],Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандруе по Украiнi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.

– Так, значить, ти кiнчаеш нову поему? – спитала Аглая, коли вони знову залишились удвох.

Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя.

– Я тобi, здаеться, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.

– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?

– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.

– Коли тiльки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей i бракуе вашiй нацii. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiеш мене? Я гадаю, що без великого ентузiязму не може бути справжнiх економiстiв.

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Кiл, очевидно, вибивають колом, i «закобзарену» психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайяватизованим «Капiталом».

– Це не в брову, а в око! – iз захопленням сказала Аглая. – Без якогось Льонгфелло i справдi не зробити вам своiх економiстiв i полiтикiв. От я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно притягаеш сюди.

– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрiй.

– Не думаю. Бо Маркс е зовсiм чужорiдний елемент для вашоi краiни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встигае навiть приторкнутись до цiеi мiшанини – одразу ж виникае вибух i… вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашоi нацii?

– Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi i його зосiбна.

– За що ж ти Шевченка так ненавидиш?

– За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм’я йому легiон? Хiба це не Шевченко – цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, – хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати «по-катеринячи», бунтувати «по-гайдамачому» – безглуздо та безцiльно й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасеiзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як то кажуть, заочi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпае нас по плечу й скаже: «а ти, Матюшо, все-таки талант». Саме цей iконописний «батько Тарас» i затримав культурний розвиток нашоi нацii i не дав iй своечасно оформитись у державну одиницю.

Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i Украiни, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми ii бачимо аж досi… бо в сьогоднiшньому виглядi зi своiми iдiотськими украiнiзацiями в соцiяльних процесах вона виконуе тiльки ролю тормоза.

– Прекрасне визначення! – iз захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. – Але…

– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Аглаiна похвала («навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?») i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi.

Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клаву й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти навипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг iз ридикюля ii замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.

– Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.

– Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобаеться?

– Як би тобi сказати, – промовив Карамазов, – можливо подобаеться, а певнiше – нi.

Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими своi i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.

– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобаеться. Тому що… тобi не подобаеться… Ганна.

– Ти про мою дружину?

– Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?

Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.

Але вiн думае, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думае, що дружина мала рацiю назвати ii нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiе?.. І потiм вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобаеться Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.

Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.




IV


– Давай ще трохи вiдпочинемо, – порадила Аглая, лягаючи на траву. – Можна й наших попередити.

Вона крикнула своiй компаньйонцi, щоб та взяла з неi приклад i теж посидiла десь там зi своiм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:

– Наш новий знайомий подiляе твоi погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика?

– Якi ти погляди маеш на увазi? – спитав Карамазов.

– Ясно якi – тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаеш iх.

– Ти говориш про iдею вiдродження моеi нацii?

– Так. Я говорю про нацiональну романтику.

Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не мае спiльного з тим, про що говорить вона, це iй вiн уже декiлька разiв говорив, i значить треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.

– Ми говоримо на рiзних мовах, – сказав вiн. – Ідея вiдродження моеi нацii – ще раз повторюю – нiчого немае спiльного з нацiональною романтикою.

Аглая усмiхнулась i положила на своi колiна голубу парасольку.

– Хай буде по-твоему, – сказала вона. – Так як же з Вовчиком?

– Мiй друг не тiльки не подiляе цих поглядiв, але й взагалi далеко стоiть вiд усякоi полiтики.

– І все-таки ти такий шматок м’яса можеш вважати за свого друга?

– А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?

– М’ясо завжди залишаеться м’ясом, – енергiйно сказала Аглая. – І в м’ясi нiяких людських початкiв не може бути.

Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.

– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.

– Шкода! – кинула Аглая i взяла резонерський тон. – Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здаеться, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, що багато важче iх таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати не абияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти iх, здаеться, високо ставиш?

– Ти гадаеш, що менi бракуе волi i я не можу бути вiдважним?

Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.

– Ти маеш волю i ти вiдважний! – упевнено й навiть з деяким захопленням зазначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.

Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього своi очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило ii захоплення ним, як вiдважною й вольовою людиною, з другого – вiн не зовсiм вiрив iй (вiдкiля вона знае, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). І потiм його раптом якось образила ii самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоiвся й сказав:

– А ти, знаеш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобаеться. Здаеться, мiй однофамiлець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.

– І ти гадаеш, що найбiльша загадка саме тут ховаеться?

– Тiльки тут i бiльш нiде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу iх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх – навiть найбiльших моiх ворогiв – бувае така, знаеш, людська усмiшка й таке, знаеш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю у кожного, бо навiть у суворих i злих з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.

– Може, ти перебiльшуеш? Невже таки в кожного?

– Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаеш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховаеться Богоматiр.

Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. Зi звичайноi психiчно-нормальноi людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi Днiпрових вод.

– Словом, Богоматiр не дае тобi зненавидiти своiх ближнiх? – спитала Аглая.

– Тiльки вона. Во iм’я якоiсь iдеi я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Іван Іванович однiею людською усмiшкою може покорити мене в один момент… навiть коли б цього Івана Івановича я й ненавидiв своею недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.

– І так iз тобою завжди бувало?

– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене, i для мене не було ближнiх.

Аглая взяла руку Карамазова й положила ii на свою долоню.

– Так-от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знае ближнiх. Друга, недоношена, е тiльки тiнь вiд першоi. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаеш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?

– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою.

– Нiчого подiбного! – знову впевнено зазначила Аглая. – Ти маеш волю i ти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякоi Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже е справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своiх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянськоi вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось манастиря…

– Так тож, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм’я великоi iдеi.

– А хiба тепер ти без iдеi залишився? Хiба тебе не захоплюе сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоеi нацii?

– Звичайно захоплюе, – непевним голосом сказав вiн. – Але…

– Без усяких «але», – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або це примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм’я ii ти розстрiлював ближнiх.

Карамазов раптом зареготав.

– І справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, iй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здаеться менi iнодi, що Богоматiр корегуе в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Іван Іванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряе Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.

– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряе Іван Іванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.

– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здаеться iнодi, що саму ненависть мусить носити в собi Богоматiр.

– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр е два зовсiм протилежних полюси.

– Так i я полемiзую iз собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – е найбiльша любов. І значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.

– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньоi ненависти i значить до мужнього вчинку.

– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здаеться, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть ii робить ненависть недоноском.

– Яким же це чином?

– А таким чином, що супутником справжньоi ненависти е завжди радiснi й до того молитовнi перебоi серця, нiби зустрiчаеш свiтле Христове воскресiння.

Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.

– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбуе, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебоi серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.

– Хто його знае, – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.

Вiн раптом вiдчув, як ним запановуе якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаi, нi Днiпра, нi прекрасноi пiвденноi ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчувае себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своiм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.

– Ти, друже, безперечно помиляешся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляешся.

– Ти говориш про Богоматiр?

– Я говорю про тебе. Ти помиляешся, коли думаеш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище й воно скоро зникне.

Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неi.

– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожноi хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз-у-раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння.

– Так, – раптом промовив Дмитрiй. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. І ти правду говориш, що я вже ii поборов. Я не можу не побороти, бо майбутне за моею молодою нацiею i за моею молодою клясою.

Вiн узяв ii руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутне своеi нацii зв’язував з «якоюсь там» клясою.

– Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, – говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракуе елементарноi послiдовности. – Темнi сторони нашоi дiйсности тодi зовсiм зникають iз моiх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такоi ситуацii, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити «на етом свете, господа»… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заяложене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.

– Але ти говориш зовсiм, як учень першоi групи, – сказала Аглая.

– Цiлком справедливо! – гаряче пiдхопив Дмитрiй. – Я i есть учень першоi групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов’язково мусить починати з абетки…

– І витягнути з архiву старi гасла?

– А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати революцiйними? Хiба ми не маемо прикладiв? І навпаки: хiба льозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiялом для спекуляцii? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано – «прогрес».

– Навряд тiльки чи вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцii. А прогрес – це для неi абстракцiя.

– Цiлком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiею, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.

– З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, – кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.

– Ти менi робиш багато чести своею заявою.

– Nullement, – промовила дiвчина. – On ne voit раs tous les jours un malade comme vous etes[5 - Аж нiяк, – промовила дiвчина. – Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).].

– Ти мене вважаеш за хворого? – образився Дмитрiй.

– Боже борони, – сказала Аглая. – Менi тiльки неприемно, що твоiй розмовi бракуе логiки. З одного боку ти висловлюеш безперечно розумнi думки, а з другого – плутаешся в Ленiнах, у клясах тощо.

– Ну от, знову стара iсторiя, – незадоволено промовив Карамазов. – Чи не думаеш ти вплинути на мою iдеологiю. Коли так, то ти даремно витрачаеш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моеi нацii. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагае менi розв’язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моеi нацii це е шлях до чiткоi диференцiацii в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiялiзму. Інакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.

– Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився – йому навiть приемно було, що вона зiрвалась зi спокiйного тону. Їi самовпевненiсть i захоплювала i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував ii впливи на свiй свiтогляд.

– А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, – пiдходячи, сказала тьотя Клава. – І виявляеться… зовсiм не комунар.

– Дозвольте, – заметушився лiнгвiст. – Хiба ви не знаете, що Дмитрiй член компартii?

– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаемо… i думаемо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.

– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комунiсти, хоч i не поганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння iхне – можна напевно твердити – не сягае далi Чемберлена з моноклем i черговоi парт’ячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партii. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своерiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.

Але розмову вже скiнчили й умовлялись, де можна буде зустрiтись завтра. Вже фльоберiвськi дами зникли в темрявi абрикосового дворика, i товариш Вовчик щось захоплено розповiдае про тьотю Клаву. Тодi Дмитрiй раптом згадуе Ганну i вже не вiдчувае до неi тiеi злоби, що ii пiзнав увечерi. Йому навiть трохи заболiло серце, i вiн сказав:

– Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганнi, де й з ким ми блукали сьогоднi.

– Чому це? – спитав лiнгвiст: вiн уже забув вечiрню розмову, коли сам радив приятелевi ховати вiд Ганни своi зустрiчi з Аглаею.

– Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрiя, декiлька разiв здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

– Згоду я даю, – сказав вiн. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московськi дами зробились украiнками?

– Це питання i мене дуже цiкавить.

– Цебто ти теж нiчого не знаеш? – спитав здивований лiнгвiст.

– Стiльки знаю, скiльки й ти.

– Дивно. Коли хочеш загадково. Їй-бо… Ти як гадаеш?

– Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковiсть дами нарочито утворюють для, так би мовити, пiкантности.

– Це менi, iй-богу, подобаеться! – скрикнув iз задоволенням лiнгвiст. – Чому не зробити зi звичайноi випадковоi зустрiчi iнтересну пригоду? Інтрига не тiльки в романi цiкава рiч, вона i в життi приемна розвага.

– Ти, я бачу, починаеш фiлософствувати, – усмiхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням i сказав, що Дмитрiй все-таки анальфабет i не розумiе, що таке фiлософiя.

– А втiм, – промовив вiн, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобi страшенно везе, i я, iй-богу, заздрю. Аглая й справдi не дiвчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобi зовсiм не поганий.

– Ти не задоволений тьотею Клавою?

– Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою безперечно краще зв’язатися… Знаеш, iз замiжньою жiнкою багато безпечнiш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення i заплигав, як молоде теля.

…Коли вони сходили на свiй ганок, у пiвнiчнiй частинi заштатного городка вже кричали раннi провiнцiяльнi пiвнi.




V


На другий день вони знову зустрiлись: тепер вони зустрiчались кожного вечора. На шостий день над дачним поселком раптом розiрвалась гроза. Хмари заволiкли все небо, i цiлий день iшов краплистий дощ. По вулицях стояли великi калюжi, й надзвичайно розмило дерев’янi тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дiвчину iз запискою й просила в нiй друзiв сьогоднi не виходити. Лiнгвiст перечитав листа й, передаючи його Дмитрiю, кинув:

– Я гадаю, що дiвчата мають рацiю саме так вирiшити. Ти як на це дивишся?

– Як же тут дивитись, – сказав Карамазов. – Очевидно, краще не придумаеш.

Вiн, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже погана, щоб вiдмовлятись вiд веселоi гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разi пороззуватись – це ж не город i не осiння пора.

– Але ти все-таки замислився? – сказав товариш Вовчик, провiряючи замки в своiй рушницi.

– І не думаю замислюватись, – ще раз збрехав Карамазов i зробив декiлька нервових крокiв по кiмнатi.

Вiн нiяк не розумiе, чому це йому трохи заскимiло серце. Невже тому, що вiн сьогоднi не побачиться з Аглаею? Вiн же зустрiчався з нею вчора й кожного дня зустрiчаеться. Вiн, нарештi, побачиться з нею завтра й ще багато разiв буде з нею бачитись. Як же розумiти цей несподiваний бiль?

В коридорi раптом заговорили, i в кiмнату ввiйшла Ганна.

– Ну, що ми, хлопцi, будемо сьогоднi обiдати? – спитала вона.

– Очевидно, котлетки й пюре зi сметаною, – поспiшно вiдповiв Дмитрiй.

Ганна уважно подивилась на чоловiка: вона не знала, жартуе вiн, чи й справдi серйозно говорить.

– Чого ти витрiщила на мене очi? – сказав Карамазов. – Я ж тобi говорю: котлетки й пюре зi сметаною.

– А я тобi говорю, – промовила Ганна, – що ти, Дiмi, сьогоднi в поганому настроi i починаеш негарно жартувати зi мною.

– А я от говорю, – сказав Вовчик, кидаючи на лiжко свою рушницю, – що ви й сьогоднi – бачу – полаетесь… Це чорт зна що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всмiхнувся й простягнув свою руку лiнгвiстовi.

– Дякую, друже, за правду-матку i прошу пробачення, – сказав вiн. – Дякуй i ти, моя мила Ганнусю… Хiба тобi не приемно вислухувати це вiд безпартiйноi сволочi?

– Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотiв товариш Вовчик.

– Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення i заявляю: я пожартував.

– Я знаю, що ти пожартував… Але все-таки, чому тобi таке зле обличчя?

– Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотiв i пюре зi сметаною.

Ганна зiрвалася зi свого мiсця i пiдiйшла до столу.

– Дiмi! – сказала вона з розпукою. – Ну, навiщо це? Навiщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

– Ах, Боже мiй, яка трагедiя! – поглузував Дмитрiй.

Тодi товариш Вовчик пiдбiг до свого приятеля й замахав руками.

– Слухай, друже… – ледве вимовив вiн вiд хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комунiст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комiсiю.

Карамазов зареготав. Вiн так неприемно зареготав, що лiнгвiст навiть розгубився i подивився навкруги себе здивованими очами.

– Ти думаеш на мене доносити в контрольну комiсiю? – спитав Дмитрiй. – Прекрасно! Тiльки будь, друже, справедливою людиною i зразу донось на мiльйон комунiстiв. Донось нарештi на всiх сто п’ятдесят мiльйонiв будiвникiв соцiялiзму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй нарештi в небесну канцелярiю i донось на саму контрольну комiсiю.

– Дiмi, – сказала Ганна, – ти себе не поважаеш i не поважаеш ту партiю, що до неi належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартiйний.

– Ти гадаеш, що такi питання треба ставити на ком’ячейцi?

– Саме це я й хочу сказати, Дiмi. Тiльки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокiйний тон дружини вплинув на нього, чи щось iнше.

– Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав вiн. – Я й справдi трохи погарячився.

– Значить, ти визнаеш, що Ганна мае рацiю стримувати тебе?

Дмитрiй нiчого не вiдповiв. Вiн несподiвано застиг в однiй позi серед кiмнати й так стояв кiлька хвилин. Ганнi навiть прийшла мисль, що вiн захворiв. Вона пiдiйшла до чоловiка i взяла його за руку.

– Дiмi, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дiмi?

– Нiчого особливого, Ганнусю, – спокiйно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство, i думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарештi, не соромимось проiдати тут народнi грошi… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарештi, боiмось виносити гiрку правду на люди (хоч люди й без нас ii знають) i ховаемо по своiх ком’ячейках?

– Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсiм не до дiла, – сказав лiнгвiст. – У всякому разi вони не можуть тебе характеризувати.

– І я думаю, – кинула Ганна, – що ти сьогоднi йдеш проти самого себе. Хiба це не ти так вiдстоюеш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрiй хотiв щось вiдповiсти, але в цей момент у кiмнату зайшла Одарка й зупинилась на порозi.

– Я слухаю! – сказала вона. – Ви мене кликали?

– Що ви слухаете? – надзвичайно сумним голосом спитав Дмитрiй. – Невже ви не вмiете говорити людською мовою?

Служка мовчки подивилась на свого хазяiна. Їi кам’янi очi застигли в якiйсь однiй крапцi, i вся вона була якась штучно дерев’яна, як статуя спецiяльного призначення. Навiть Ганна вiдчула це i, зiрвавшись зi свого мiсця, поспiшила випровадити Одарку за дверi.

– Я на неi спокiйно не можу дивитись, – промовив Карамазов, коли Одарчинi пiдошви зашелестiли в сiнях. – Вона мене своею мовчазнiстю так iнодi тривожить, що я, iй-богу, починаю боятись за свою голову: от-от збожеволiю i кинусь бiгти скаженим бiгом.

– Тобi, Дiмi, треба лiкуватись, – сказала Ганна. – Ти хворий, Дiмi!

– Лiкуватись? Це не те! Не те, моя люба! – зiдхнув Карамазов. – Справа от у чому: iнодi бiжиш – i зупиняешся. Зупинився i стоiш. Навкруги так прекрасно – озеро, небо, димок синьоi далини, а «вiн» стоiть i вилупив на тебе баньки… Я говорю, Ганнусько, про наше чорне пiянiно… про те, що в Харковi. Це не пiянiно, а якась жахлива примара. Заплющиш очi й лежиш. І от, раптом, щось штовхне тебе, i ти подивишся. І бачиш, як з пiянiна лiзе на тебе якась волохата iстота. Пiдлiзе – i сяде напроти тебе. Я довго мовчу й довго запевняю себе, що нiчого нема. Тодi волохата iстота лiзе до мене на кровать. Саме тодi, Ганнусько, я кричу, щоб ти запалила електрику. Але ти нiколи не встигаеш запалити, бо волохата iстота страшенно метка й хутко ховаеться в пiянiнi, а ти, Ганнусько, спросоння страшенно мамулувата.

– І ти серйозно вiриш, що ця iстота живе в пiянiнi? – спитав товариш Вовчик.

– Їй-богу, не знаю! – якось жалiбно всмiхаючись, сказав Карамазов. – Як комунiст, я iй не вiрю, а як мешканець такоi кiмнати в мiстi Харковi, я не можу не вiрити, бо майже кожного дня менi приходиться вночi тривожити дружину.

– Тобi й справдi лiкуватись треба, – сказав товариш Вовчик.

– І ти про лiки? Чудаки ви страшеннi! Їй-богу, чудаки! – Карамазов подивився на свого приятеля i несподiвано зареготав. – Ой, якi ж ви чудаки! Невже ти не помiтив, що я ввесь час дурня валяю? Очевидно, з мене непоганий артист вийшов би.

– Ну тебе к чорту! – спалахнув лiнгвiст i хутко вийшов iз кiмнати.

Цiлий день, а потiм цiлу нiч Дмитрiю не давав спокою образ дiвчини в рожевому платтi й з голубою парасолькою, дiвчини, що так скоро назвала його «милим», що так цiкаво говорила про старофранцузьке життя («ти знаеш поета Вiйона?»), що вiдчула в наших нiчних базарних завулках безсмертного Фльобера, що, нарештi, в час його душевноi кризи явилась до нього такою цiкавою спiвбесiдницею.

Заснув вiн, коли вже зовсiм розвиднилось. Сон його був неспокiйний, i прокинувся вiн за якiсь двi години. Сонце вже високо стояло в чистому небi й важким огнем палило йому голову. Перший погляд упав на Ганну. Вона сидiла на канапi й держала в руках якогось листа. Дмитрiй зробив гримасу незадоволення: це була записка вiд тьотi Клави. Ганна зиркнула на чоловiка i спитала його спокiйним голосом:

– Вiдкiля цей лист, Дiмi?

– Прочитай уважнiш, i ти, мабуть, сама догадаешся, – сказав вiн, повертаючись до стiни.

– Це вiд тих же дам?

– Менi здаеться, що тобi нема нiякого дiла до моiх листiв, – грубо кинув Карамазов. – Хто тебе просив лазити в мiй паперовник?

Ганна здивовано подивилась на чоловiка.

– Я зовсiм випадково натрапила на цю записку, – сказала вона. – Менi потрiбнi були грошi на цукор… i, значить, нiчого хвилюватись. Хiба ти ранiш не дозволяв менi розпоряджатись своiм майном без спецiальних на це iнструкцiй? Чи може, ти тепер щось маеш ховати вiд мене? Так тодi треба сказати – i тiльки.

Дмитрiй зиркнув на дружину. Вона так щиро говорила, iй були такi сумнi очi, що в нiм раптом прокинулось почуття огиди до себе.

– Ти менi пробач, Ганнусю, – сказав вiн. – Я й справдi рiзко висловився… Але виною цьому настрiй: я сьогоднi спав дуже погано.

Карамазов обняв Ганну i став ласкати ii. Вiн нарештi пiдтвердив ii припущення. Записка, звичайно, вiд «тих же дам». Але що ж тут такого? Тьотя Клава (вiн майже несвiдомо заговорив саме про цю даму, не згадуючи Аглаi) така собi мiщаночка, i вiн це прекрасно розумiе. Чи може вона думае, що вiн все-таки закохаеться в неi? Тодi це зовсiм не серйозно.

Ганнi хутко забилось серце, i вона зупинила свiй тривожний погляд на чоловiковi.

– І ти це правду говориш? – спитала вона.

– Що з тобою, Ганнусько? – сказав Карамазов. – Яку це правду ти маеш на увазi?

– А от таку, – зiдхнула Ганна. – Менi, Дiмi, i в голову не приходило в чомусь серйозному запiдозрювати тебе, але зараз я дивуюсь твоiй красномовностi.

– Ну, от уже й красномовнiсть не подобаеться.

Карамазов держав у зубах нiжно-смугляве вухо своеi дружини й розгублено дивився на стелю. Вiн зрозумiв, що спросонку видав сам себе, й що цього виправити вже не можна. І тому, коли Ганна вперто повторила свое запитання: «ти це правду говориш?», у нiм спалахнула злiсть.

– Нi, – рiзко сказав вiн. – Я брешу.

Ганна добре знала чоловiка, i чекала такоi вiдповiдi. Але вона знала й те, що пiсля таких вибухiв вiн остаточно обезволюеться.

– Ах, Дiмi! Боже мiй, Дiмi! Що ти робиш iз собою? Справа ж зовсiм не в цих дачницях. Невже ти гадаеш, що я вже не вмiю поважати себе?

Дмитрiй слухав дружину й нiчого не чув. В цей момент вiн i не мiг чути, бо мислi й почуття раптом покинули його, i вiн лежав мертвим шматом м’яса. Так iз ним завжди бувало пiсля сварки з Ганною.

– Ах, Дiмi! Ти зовсiм даремно так про мене думаеш. От познайом мене з цими дачницями, i я тобi доведу це… Ти обiцяеш познайомити?.. Ну?

– Я зроблю все… що хочеш, – сказав Дмитрiй. – Тiльки, будь ласка, вийди вiдцiля.

Ганна не примусила довго прохати себе, i за якусь хвилину ii вже не було в кiмнатi. Тодi Карамазов вийняв iз чемодана купальний костюм i, покликавши товариша Вовчика, пiшов iз ним до рiчки.

– Ти подивись на цi обличчя, що обминають нас, – сказав лiнгвiст, посилаючи до нiг свого сетера. – Зверни увагу, як вони дивляться: iй-богу, як вороги. От психологiя! Коли приiхав на вiдпочинок, то обов’язково пан.

– Вони, очевидно, мають рацiю так думати.

– Так, по-твоему, треба знищити всi будинки вiдпочинку?

– По-моему, треба залишити цю тему, бо все одно з порожнiх фраз ми не виберемось. Коли цi дикуни не хочуть вбачати в тобi трудовоi людини й не хочуть розумiти, що ця людина мае право за якийсь рiк чи то два роки вiдпочити один мiсяць, то твое обурення проти них е цiлком законне явище. Але, з другого боку, цiлком законно й вони обурюються проти тебе, бо, по-перше, ти не один, а таких, як ти, тисячi, по-друге, не всi цi тисячi умiють коректно поводитись iз цими людьми й, по-трете, ми й справдi в порiвняннi з ними – пани.

– Словом, i тут тупик? – сказав товариш Вовчик.

– Що ти хочеш цим зазначити?

– Те хочу зазначити, що ти й справдi трагiчна фiгура. Всюди ввижаеться тобi сама безвихiднiсть.

– Очевидно, така вже вдача менi, – сказав Дмитрiй i широко позiхнув.

Вони пiдходили до рiчки. На пристанi суетились портовики i щось вигружали з пiдвод. Пароплава ще не було, не було й вiтерця, так що рiка стояла, як дзеркало. Ранок був винятковий: пiсля дощiв ночi стали холоднiти, i холодок нiчний затримувався на водi, аж поки сходило сонце.

– Ну, вже скоро почнемо полювати, – сказав товариш Вовчик i вiд задоволення крякнув.

Карамазов одв’язав свiй каюк, i вони, вiдпливши сажнiв три вiд берега, кинулись у воду.

І тодi ж хтось недалеко зареготав, Карамазов подивився i побачив у купальних костюмах Аглаю i тьотю Клаву. Вони стояли на рiчному пляжi й готувались лiзти в воду.

– Драстуйте, моi голуб’ята! – закричав товариш Вовчик.

– Здоров був, голубе! – вiдповiла йому криком тьотя Клава.

Дмитрiй вiдчув, що йому стало важко дихати. Вiн наздогнав свiй каюк i влiз у нього. Цiлу нiч Аглая не давала йому спокою, цiлу нiч вiн мрiяв про зустрiч iз нею (наче вiн не бачився з нею сто рокiв), i от на ранок вiн раптом зустрiчае ii в купальному костюмi. В ньому, в перший раз прокинувся до неi справжнiй стривожений самець. Вiн безсоромно дивився на ii таз, на ii груди, i нiяк не мiг одiрватись. Йому захотiлось зареготати й так дико, як, очевидно, реготала первiсна людина. Йому навiть прийшла мисль пiдплисти до фльоберiвських дам i жартуючи схопити в своi обiйми Аглаю.

– А ну, покажи, як ти плаваеш? – закричала Аглая, звертаючись до Карамазова й так випинаючи груди, нiби вона збиралась летiти до нього.

– Ah, mon Dieu! Que difes-vous la[6 - О, Боже мiй! Що ви говорите (фр.).], – крикнув товариш Вовчик.

– І ти тут, mоn ami? І ти? Que vous etes aimable de venir me surprendre ainsi[7 - – І ти тут, друже мiй? І ти? Якi ви люб’язнi, що завiтали i зробили менi приемний сюрприз (фр.).].

– Але компенсацiя, мадмуазель. J’espere que vous me ferez I’amitie de diner avec moi[8 - Я сподiваюсь, що ви повечеряете зi мною (фр.).].

– C’est une grave question qui demande reflexion[9 - Над цим питанням варто помiркувати (фр.).].

– Будь ласка, подумайте. Бо я до обiду дiстав прекрасного вина.

Товариш Вовчик уже сидiв у каюку напроти Дмитрiя i поволi грiб до пляжу.

– Ти знаеш, – сказав вiн, звертаючись до свого приятеля. – Я говорю про загадковiсть, що за неi сховались нашi дами. Їi все-таки можна розшифрувати.

– Яким же це чином?

– Дуже просто, – тихенько засмiявся лiнгвiст. – Ми iх напоiмо добрим мiцним вином – i вони нам усе розкажуть.

– Ти так думаеш?

– Я цього певний… Тим паче, що дами не вiд того, щоб колись iз нами випити. Оце недавно тьотя Клава так прямо менi й сказала, що вона хоче «кутнуть».

Карамазову ця мисль теж подобалась. Не тому, що йому хотiлось «розшифрувати», як говорив товариш Вовчик, московських дам – ця загадковiсть iз кожним днем його все менше й менше цiкавила, – а тому, що сьогоднi вiн побачив прекрасне Аглаiне тiло, тому, що йому захотiлось кусати ii. Йому метнулось у головi, що п’янка може утворити непогану обстановку, i вiн уже напружено шукав мiсця для оргii.

– Я бачу, що ти подiляеш мою думку, – сказав товариш Вовчик.

– Я ii цiлком подiляю.

– Ну, так тодi допомагай менi, друже. Я думаю зараз атакувати наших дам i сподiваюсь, що сьогоднi вночi ми будемо з ними пиячити.

– Але де ж ми з ними зiйдемось? – спитав Карамазов.

– Про це я вже подумав. Годинi о восьмiй ми сядемо в каюк, заберемо iз собою що треба й поiдемо на Зелену Косу. Там можна буде навiть огнище розвести.

На Зелену Косу? Прекрасно. Як це вiн про неi не подумав? Це ж такий затишний куточок, що кращого й не треба. Там навiть можна буде й заночувати… саме в копицях сiна.

– Ти добре придумав, – сказав Карамазов. – Яз охотою пiдтримую тебе.

Товариш Вовчик ще раз вiд задоволення крякнув i змовк: вони вже були бiля фльоберiвських дам.

– Що ви там секретничаете? – спитала тьотя Клава, коли каюк легко сiв на пiсок пляжу.

– Це я кажу Вовчиковi, – знайшовся Дмитрiй, – що пора вже вас познайомити з моею дружиною.

– Ти це серйозно говориш? – спитала Аглая, примружуючи очi.

– Цiлком серйозно… i ми зробимо так: я вас познайомлю з Ганною, а ви нас познайомите з чоловiком тьотi Клави.

Аглая поспiшила погодитись. Бiльше того: вона гадае, що треба це зробити сьогоднi увечерi.

– Тiльки не сьогоднi, – кинув товариш Вовчик i поiнформував дам про свiй плян щодо випивки.

Дами плян прийняли, але Аглая сказала, що перш за все вона хоче познайомитись iз Ганною.

– Чому це «перш за все»? – незадоволено спитав Дмитрiй. – На цю iсторiю ще буде час.

– Але й на випивку буде час, – уперто сказала Аглая.

Вона так рiшуче стояла на своему, що за кiлька хвилин Вовчик уже виходив iз себе. Тодi дами несподiвано почали вдягатись i демонстративно покинули пляж.

– І на чорта тобi треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лiнгвiст.

Але Карамазов i сам проклинав себе за необачнiсть. У всякому разi, друзi вже знали Аглаю i зрозумiли, що нiякоi вечiрки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дiвчину.




VI


Звести Аглаю з Ганною вдалось тiльки на четвертий день пiсля розмови на рiчному пляжi. Це трапилось увечерi бiля хвiртки, саме на тому мiсцi, вiдкiля фльоберiвськi дами починали чергову гулянку зi своiми кавалерами. Зустрiч була холодна, i це особливо вiдчула Ганна.

– Чого це ви так цураетесь громади? – спитала Аглая, беручи пiд руку дружину Карамазова.

– Вiдкiля це ви взяли? – У свою чергу пiдвела брови Ганна.

– От тобi й маеш! Скiльки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулицi. Хiба це не замкнутiсть?

– Ганна страшенна iндивiдуалiстка, – пожартував товариш Вовчик.

Тьотя Клава нi з того нi з сього засмiялась дрiбненьким i негарним смiшком.

– А я от думаю, що тут зовсiм iнша причина, – сказала Аглая. – Ти, Дiмi, як думаеш?

Карамазов iздрiгнув. Вiн зовсiм не чекав, що Аглая буде так фамiльярно поводитись iз ним у присутностi Ганни.

– Я вас прослухав, – червонiючи сказав вiн. – Про що ви там?

– Цебто я?

– Ну да, ви!

– Ти подумай, тьотю Клаво, – засмiялась Аглая. – Вiн уже до мене звертаеться на «ви».

– Ха, ха! – знову розсипалась дрiбним i неприемним смiшком друга фльоберiвська дама.

Утворилось нiякове становище. Таке нiякове, що навiть товариш Вовчик вiдчув це.

– Ви Дмитрiя не зрозумiли, – раптом спокiйним голосом сказала Ганна. – Вiн пiд цим «ви» мав на увазi й вас i мене.

– Ти, Дiмi, пiдтверджуеш це? – спитала Аглая i уважно, навiть з деякою повагою, подивилась на Ганну.

– Звичайно, – зрушив плечима Дмитрiй i вийняв портсигар.

Вiн уже взяв себе в руки, i обличчя йому було спокiйне.

– Так-от що, – сказала Аглая. – Чи не тому ви так рiдко виходите на вулицю, що не хочете зустрiчатись iз мiщанками?.. Так би мовити тiкаете вiд обивательського оточення? Я не помиляюсь?

– Я тiльки не знаю, кого ви маете за мiщан? – спокiйно спитала Ганна.

– Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далi.

– Я вас так мало знаю, що вважати вас за мiщан поки що не ризикую.

– Ну, а як узнаете – тодi ризикнете?

Ганна взяла свою косу й положила ii на груди. Вона помовчала декiлька секунд i нарештi сказала:

– Тут i ризикувати нiчого. Коли ви мiщанки, то значить, мiщанки… Але я сподiваюсь, що маю справу з людьми iншого гатунку.

Тьотя Клава по-солдатськи скинула свою голубу парасольку на плече i взяла руку «пiд козирьок».

– Рад стараться, вашество! – чiтко сказала вона, звертаючись до товариша Вовчика.

Знову утворилось нiякове становище. Ганна, звичайно, зрозумiла, що тьотя Клава глузуе з неi, але тепер вона вже не зумiла розрядити напружену атмосферу й мовчки дивилась убiк.

– Давайте покинемо цi розмови, – сказав товариш Вовчик.

– Навiщо це робити? – промовила Аглая. – Ця тема дуже цiкава… Ти, Дiмi, як гадаеш?

Карамазов нiчого не вiдповiв на це запитання i раптом зробив кiлька крокiв убiк.

– Почекайте мене, будь ласка, хвилини двi. Я зараз буду тут.

– Це ж ти куди збираешся втекти? – не без iронii сказала Аглая.

– Нiкуди я не думаю тiкати, – грубо кинув Карамазов. – Я йду в буфет води напитись.

– А чому ти думаеш, що ми води не хочемо? Правда, Ганно?

– Так, i я хочу води, – сказала Карамазова.

– Ну, так тодi ходiмте всi, – незадоволено кинув Дмитрiй.

Вони вже стояли посеред базару, недалеко вiд «буфету найкращих фiялок І. Л. Карасика». Саме в цей буфет i рушили вони.

– Я думаю, – сказала Аглая, сходячи на ганок, – що шановний І. Л. Карасик угостить нас не тiльки фiялкою, але й святою водою?

– Про що ви говорите, баришня? – спитав крамар, люб’язно усмiхаючись.

– Я говорю про святу воду, цебто – про горiлку.

– Ви, очевидно, гадаете, що я, крiм фiялки, продаю ще й горiлку «з-пiд поли»? – ображено сказав І. Л. Карасик.

– Я не тiльки гадаю, але й певна, що це так.

Крамар iз задоволенням подивився на своiх гостей i раптом заметушився бiля столикiв.

– Ну, коли ви такi певнi, то хай буде по-вашому… Якоi ж вам горiлки треба i скiльки ви ii подужаете?

Компанiя зареготала: мовляв, так би й давно. І нiчого куражитись. Хiба вони не знають, що І. Л. Карасик симпатична людина, i, як усяка симпатична людина, вмiе кожному прислужитись?

– Ми серйозно будемо пити горiлку? – сказав Карамазов (вiн хотiв сказати «ти серйозно думаеш пити», i якось не мiг цього вимовити в присутностi Ганни).

– Звичайно, серйозно! – сказала Аглая. – Чому ж не пити? Хiба ти не пропонував менi влаштувати п’янку?

Карамазов почервонiв i звiв своi брови. Цей цинiзм, що ним бравувала сьогоднi Аглая, його вже починав нервувати. Вiн усiм корпусом зробив рiзкий рух i одiйшов до дальнього столика. За ним пiшла й тьотя Клава з Вовчиком: лiнгвiст теж був незадоволений.

– Дiмi – страшенний чудак, – говорила Аглая, взявши за руку Ганну, i так говорила, нiби нiчого не трапилось. – Вранцi, знаете, ледве скандалу не пiдняв, що я не хочу з ним пиячити… А зараз чомусь сам одмовляеться.

Ганна холодно подивилась на Аглаю.

– Я тiльки не розумiю, для чого це ви менi говорите, – сказала вона.

– Як для чого? Для того, щоб ви випили зi мною, бо менi зараз дуже хочеться випити.

– А менi, на жаль, не хочеться. Давайте краще пiдемо на свiже повiтря.

– Ви зовсiм не п’ете?.. Чи, може, тiльки зараз одмовляетесь?

– Чому ж не п’ю? – вимушено всмiхнулась Ганна. – Інодi i я п’ю, але сьогоднi я не хочу. Я гадаю, що й ви не маете великого бажання: в таку духоту не п’ють горiлки.

Аглая знову взяла Карамазову за руку i зi спiвчуттям подивилась на неi.

– Що духота, то це ви правильно говорите, – сказала вона. – Але не в однiй же духотi справа; я думаю, що вам усе таки важко – вам, комунiстам.

– Чому ж нам важко?.. Ви зовсiм даремно спiвчуваете.

– Невже вам можна пити горiлку? – з робленим здивуванням спитала Аглая.

– Звичайно, можна. Хiба ви не чули?.. Але, як то кажуть, у мiру.

– Словом, золота середина? Ну що ж, i це добре. Отже, зробiть менi милiсть i випийте зi мною в «мiру».

Вона не дочекалась вiдповiдi i, пiдбiгши до крамаря, запропонувала йому поставити на один iз столикiв пляшку горiлки. Потiм пiдлетiвши до компанii, схопила Карамазова та товариша Вовчика за руки й потягла iх до Ганни.

– Я теж думаю, що зараз не варто пити, – сказав товариш Вовчик. – І справдi духота страшенна.

– Ну, от, i цей тiеi ж спiвае… А що ти менi вранцi говорив?

Карамазов зиркнув на Аглаю, зробив рiшучий крок до крамаря.

– Чи нема у вас якогось кабiнету, де можна було б посидiти? – спитав вiн.

– Як так нема! – нi з того нi з сього образився І. Л. Карасик.

– Так би й давно! – сказала Аглая i, здаеться, п’ятий раз узяла Ганну за руку. – Чудачок цей Дiмi, страшенно неврiвноважена натура… Ви вже давно з ним живете?

Пiдiйшла до Ганни й тьотя Клава i теж узяла ii за руку.

– Ви менi, iй-богу, подобаетесь, – сказала вона. – Я завжди гнiвалась на Дмитрiя, що вiн так iз вами поводиться.

– Я вас не розумiю! – кинула Ганна й розгублено подивилась на товариша Вовчика: вона раптом вiдчула себе зацькованим звiрком.

– Ну, як же так, – промовила тьотя Клава. – Хiба це гарне поводження, коли вiн тiльки сьогоднi спромiгся вивести вас на люди.

– Тут Дмитрiй нi при чому. Я сама нiкуди не хотiла виходити.

– Сама? Ну це iнша справа. Товаришка Ганна, очевидно, вiдпочивае, фунти, так би мовити, набирае. Це – зовсiм непогано.

Вони вже сидiли в кабiнетi, i бiля них метушився крамар. Карамазов перетворився. Коли за якiсь пiвгодини вiн був похмурий, то тепер на його обличчi ввесь час грала весела усмiшка, i вiн щедро розкидав дотепи та сентенцii. Аглаiн цинiзм, що спершу його приголомшив, скоро став за те джерело, яке напоiло його чарiвною водою i дало йому, так би мовити «наплювательський» настрiй. Вiн добре знав, що Ганна давно вже рветься додому, що фльоберiвськi дами не дадуть iй спокою, i нарештi, знав, що вже, можливо, недалеко навiть до скандалу, але все це вкупi не тiльки не тривожило його, все це вкупi пiдштовхувало його робити те, що iншого разу вiн би безперечно не зробив. Вiн згадував сьогоднiшнiй ранок, згадував Аглаiне тiло, i йому хотiлось мучити Ганну – мучити за те, що вона не дае йому взяти це тiло… i взагалi так уперто стоiть йому на дорозi.

– Ну, i хто ж буде пити? – безпорадно махнув рукою лiнгвiст, коли крамар наповнив келихи.

– Хiба ти не думаеш? – сказала Аглая. – Ну так тодi давайте втрьох… Ви, Ганно, теж, звичайно, не будете?

– Не буду.

– Добре… Який же нам тост придумати?.. Avancez un peu[10 - Пiдiйдiть трохи (фр.).], – знову звернулась вона до Ганни.

– Я погано розумiю французьку мову.

– Вона каже, – неохайно i з почуттям власноi гiдности кинула тьотя Клава, – щоб ви трохи подвинулись.

– Mille pardons за французьку мову. Але, messieurs, laissez-moi seulement m’installer[11 - – Вельми перепрошую за французьку мову. Але, панове, дозвольте хоч сiсти (фр.).].

Аглая раптом перехилила келих i випила свою горiлку. Випила й тьотя Клава та Карамазов.

– А тепер можна й тост придумати – сказала Аглая пiсля другого келиха. – Я випила, товариство, за вiдважних i вольових людей. Чуете? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те, безумство, що виродилось у сорентiвського мiщанина Пешкова, – я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканоi европейськоi людини. Я випила за те безумство, що не знае тупикiв i горить вiчним огнем стремлiння в невiдомi краi. Я випила за безумство конквiстадорiв… Ви мене, Ганно, розумiете? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я – нова людина нашого часу. Я – одна з тих молодих людей, що як гриби виростають бiля ваших ком’ячейок i яких ви не помiчаете. Дмитрiй Карамазов, ти знаеш хто перед тобою сидить? О, ти не знаеш, як сказав би Гоголь, хто сидить перед тобою. Це сидить твiй антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумiете. Ах, друзi дорогi… Давайте ще вип’емо за безумство.

Аглая знову перехилила келих. Обличчя iй розчервонiлось, i очi блищали химерним блиском. Карамазов iз захопленням дивився на дiвчину.

– Іще я хочу сказати, друзi моi, що хоч це й дивно, а породив мене нiхто iнший, як ваша ячейка. Це моя рiдна мама… Ну, от уявiть собi. Росте десь, в якомусь, скажемо, «вузi» дiвчина. Дiвчина, що називаеться, кров iз молоком. Вiд природи ii покликано до кипучоi дiяльности – не тiеi, що комсомолить у пустопорожне… ну, скажемо, якоюсь нудною доповiддю чи то «собачим завулком», а тiеi, що, скажемо, Перовська. І от кличе ii ячейка i каже: «так от що, свiдома юнко, будеш ти у нас кандидаткою у комсомол… Твое яке походження?»… А на чорта менi це походження? Не я ж робила батька? А вiн мене зробив!

– Мабуть, твое походження все-таки темненьке, – сказав товариш Вовчик.

– А ви, Ганно, як думаете? Темненьке мое походження?

– Я думаю, що менi вже пора додому – сказала Ганна й пiдвелась iз стiльця.

– Нi, почекайте! Я ще не скiнчила. – Аглая грубо взяла за руку Ганну й посадила ii. – Так от. Що ж менi робити? Ви розумiете – мене вiд природи покликано до кипучоi дiяльности, i я хочу творити життя. Не так, як його творите ви, Ганно, i не так, як ти, Дмитрiй Карамазов (вона знову випила келих горiлки), а так, як ii творили хоробрi протягом тисячi рокiв… Ви, звичайно, скажете, що я проповiдую iдеологiю новоi буржуазii – хай буде по-вашому. Але й буде по-моему, бо ми – я й тисячi Аглай у спiдницях та штанях – не можемо далi жити без повiтря.

– Вам, мабуть, дуже душно! – раптом зiронiзувала Ганна.

– Parbleu, j’etouffe. Je vous prie de baisser la glace, pour nous donner un peu d’air[12 - – О, Господи, я задихаюся. Вiдчинiть, будь ласка, вiкно, щоб було трохи повiтря (фр.).].

– Я вам уже говорила, що я погано розумiю французьку мову.

– Вона говорить, – зi злiстю сказала тьотя Клава, що вона задихаеться i просить вас вiдчинити вiкно.

– А, це зовсiм iнша справа, – знову зiронiзувала Ганна.

Карамазов раптом зiрвався з мiсця i пiдiйшов до дружини.

– Ти, Ганно, очевидно, хочеш, додому? – рiзко сказав вiн. – Так я можу провести тебе.

– Я зовсiм не п’яна й тепер уже додому не збираюсь, – спокiйно промовила Ганна.

– Так я збираюсь! – кинув Карамазов. – Ходiм!

Тьотя Клава й Вовчик теж пiдвелись. Пiдвелася й Аглая.

– Я передчувала, що з цiеi зустрiчi нiчого гарного не вийде, – сказала тьотя Клава.

– А що ж мусiло вийти? – наiвно спитав лiнгвiст.

Дама легенько посiпала його за нiс i подала свою руку для поцiлунку. Вона нарештi заспокоiлась i сказала йому, щоб вiн завтра приходив до них iз Карамазовим: мовляв, чому ж не проiхатись у город К. на кiлька годин. Словом, треба ще познайомитись iз К. Поiздка, мабуть, буде цiкава, бо година прекрасна й потiм на пароплавi можна набратися нових вражiнь. Товариш Вовчик погодився. Тодi тьотя Клава взяла пiд руку Карамазова i зробила i йому таку ж пропозицiю.

Дмитрiй теж погодився i, скинувши на плече тьотi Клавину парасольку, пропустив уперед Аглаю й Ганну: i та i друга цiлу дорогу йшли мовчки.

– А все-таки весело жити «на етом свете, господа», – сказала Аглая. – Це здаеться твоi, Дiмi, слова?

Карамазов мовчав. Вiн замислився. Вiн думав про те, про що недавно говорила Аглая, i мислi йому наздоганяли одна одну. Вiн i справдi стикнувся з цiкавою дiвчиною. І йому тепер уперто лiзло в голову, що ця зустрiч може скiнчитися маленькою драмою i що в цiй драмi головними особами будуть, очевидно, трое: вiн, Аглая та Ганна.

– Товариство, – сказав товариш Вовчик. – А хто з вас розплачувався з І. Л. Карасиком?

Лiнгвiстовi вiдповiла мовчанка: очевидно нiхто про це й не подумав.

– Ну, таке вiдношення до крамаря я можу назвати тiльки свинством.

– Нiчого подiбного, – сказала тьотя Клава. – За І. Л. Карасика нiчого турбуватись: коли вiн сьогоднi не взяв, то вiзьме завтра. І завтра йому краще брати, бо завтра ви в нього ще щось купите.

– А воно й правда! – погодився лiнгвiст. – Розрахунок правильний. Якийсь Перерепенко до цього нiколи не додумаеться.




VII


Коли приятелi пiдiйшли на другий день до того будинку, де квартирували дачницi, iх зустрiла Аглая незадоволеним обличчям i сказала, що кавалерам зовсiм не личить спiзнюватися на цiлих пiвгодини. Словом, тьотя Клава розгнiвалась i поiхала сама. Аглая, звичайно, на них уже не гнiваеться i просить iх зайти в кiмнату. До речi, вони познайомляться i з Женею (мужчина в золотому пенсне). У нього зараз страшенно болить якийсь зуб… очевидно зуб кастрованоi мудрости.

– Прошу! – сказала Аглая й вiдчинила дверi. – Заходьте, панове-товариство!

На друзiв вiйнуло вишуканою парфюмерiею. Пахла пудра, пахли духи, i здавалось, що кожний закуток i кожна рiч цього помешкання набралась приiсного запаху. На туалетному столi стояло кiлька ваз iз квiтами, на вiкнах лежали французькi романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашнiй вечiр. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Менi здаеться, що я вчора така ж була, як i завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспiшив погодитись лiнгвiст i, положивши на вiкно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аглая. – Євгенiю Валентиновичу! А ну бо йдiть сюди.

За дверима, що в другу кiмнату, хтось засуетився, i, нарештi, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозi.

– Євгенiй Валентинович, – одрекомендувала його Аглая. – Чоловiк тьотi Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям i почала бiгати по кiмнатi, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий iнтелiгент iз профсоюзу – чемний i тендiтний – вiн зараз забув гарний тон i не звертав уваги на приятелiв. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгенiй Валентинович, що iнакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович i не Денис або Степан, тiльки Євгенiй Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенiйовичем. Але, по сутi, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуешся, чому в мене так багато французьких романiв? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лiнгвiст. – Навiть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тодi я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобi… ти як думаеш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змiнила свiй погляд на Вовчика i що тепер вiн iй починае подобатись. Лiнгвiст подякував за комплiмент.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романiв? – поцiкавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина вiд прадiда. Вiн залишив менi дуже непогану бiблiотеку.

– Чи не був твiй прадiд культурним помiщиком?

– Як би тобi сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсiм так, але все-таки так.

– Може, ти менi назвеш його прiзвище? Чи не князь це, припустiм, Волконський?

– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому що як до першого, так i до другого ти маеш таке вiдношення, яке я маю до Чандзолiна, припустiм.

– Даремно ти так думаеш! – сказала Аглая i зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тiльки почуе це прiзвище, – вiн навiть трохи i здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрiй i тут же подумав, що Аглая чим далi, то бiльш намагаеться заiнтригувати його. І московське походження, i ii порiвняно чиста украiнська мова, й, нарештi, культурний прадiд – усе це пiдтверджуе його припущення.

Товариш Вовчик захотiв висловити свое спiвчуття мужчинi в золотому пенсне:

– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав вiн. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

– Мугу! – вiдповiв Євгенiй Валентинович i знову схопився рукою за щоку. – Мугу.

Тодi лiнгвiст ударив себе по колiнах i почав запевняти, що йому, мужчинi в золотому пенсне, е прямий сенс пiти до зубного лiкаря. Вовчик iз цим лiкарем зустрiвся кiлька днiв тому i вважае, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгенiй Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодуе. Ну… як?

– Звичайно, треба пiти туди, – сказала Аглая за свого родича, що крiм «мугу» нiчого не мiг вимовити.

– Ну, й добре! Вони пiдуть до зубного лiкаря, i зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тодi й Дмитрiй не проти?.. Словом, давайте пiдемо всi. Правда, надворi душно, але треба ж допомогти людинi. Євгенiй Валентинович грае в футбол? Нi? Нарештi вiн безперечно грае в шахи. Так?.. Ну, й добре. Коли занiмiе зуб, вони зiграють у шахи.

– Але коли ж ти поведеш Євгенiя Валентиновича до лiкаря? – всмiхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, вiн це зробить iз великою охотою й негайно. Словом давайте збиратись.

– Ах, який ти балакучий, – сказала Аглая. – Чи не пора тобi взятись за дiло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема нiякого сенсу всiм нам пектись на сонцi.

Товариш Вовчик iще бiльше засуетився. Вiн прекрасно розумiе, що треба негайно побачити ескулапа, i компанiя тут нi при чому. Вiн хапае свiй капелюшок, одчиняе дверi й пропускае в них у порив гарячого вiтру – мужчину в золотому пенсне. Євгенiй Валентинович бере в руку свою руду борiдку й мало не вибiгае. Таким чином у кiмнатi порожнiе, i в нiй залишаються Дмитрiй та Аглая.

– Ну, слава Богу, – кинула дiвчина й з полегшенням зiдхнула. – Так обрид зi своiм зубом, що хоч тiкай у Москву.

Карамазов нiчого не сказав. Йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня вiн почував себе багато спокiйнiш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що вiн хоче зiйтись iз нею. Але то було тiльки туманне передчуття, i вiн, наприклад, нiколи не шукав тем про кохання, вiн завжди говорив з Аглаею, як зi звичайним розумним товаришем.

Тепер не те. Вiн раптом вiдчув ii присутнiсть у цьому городку, так би мовити фiзiологiчно, i це почуття почалось не вчора, а певнiше – в той вечiр, коли йому з нею не вдалось зустрiтись, коли вiн так мучився цiлу нiч. Навiть i не в той вечiр – це почалось iз першоi зустрiчi з нею на пароплавi; тисячами невидимих психологiчних ниток вiн зв’язувався з нею до вчорашнього дня, i вчорашнiй день був тiльки логiчним i неминучим висновком. Хiба випадково вона показала йому свое тiло в купальному костюмi? Хiба випадково вона вчора ввесь вечiр намагалась одрекомендувати себе? Хiба випадково вiн почув цю апологiю безумства хоробрих на фонi вранiшньоi зустрiчi, тiеi зустрiчi, коли вона стояла на пляжi в потоках сонця i демонструвала йому свое здорове рубенсiвське тiло? Нiчого випадкового нема, всякий випадок зв’язано з тою чи iншою основою i обумовлюеться вiн певними причинами, i коли причини були, то iнакше й трапитись не могло. І згадуючи ii вчорашню розмову про безумство хоробрих, йому до болю захотiлось бути таким же безумним. Йому захотiлось схопити ii в обiйми й закричати побiдним криком дикого переможця. Перед ним на мить промайнули сумнi, осточортiлi очi його Ганни, i вiн уже бiльше нiчого не бачив. Вiн зовсiм не думав про те, як вона прийме його ласки. На нього в цей момент навiть не вплинула обстановка, що безперечно не вiдповiдала його намiрам. Вiн уже нiчого не бачив, крiм цiеi привабливоi дiвчини i ii мигдалевого погляду.

Карамазов нахабно подивився на Аглаiн торс i зупинив на ньому своi очi.




VIII


І вiн, очевидно, мав рацiю. Інакше навiщо б служка зачиняла вiконницi? Чи, може, Аглая хоче затримати спеку? Так нi, цього не може бути! Вона, безперечно, шукае пiвтемряви. Треба бути рiшучим i тiльки.

В кiмнатi темнiе тiею денною темнотою, коли, й заплющивши очi, вiдчуваеш ясний безхмарний день i згорiло-порожнi вулицi заштатного городка. Крiзь одну вiконницю лiзе вогняна лапа пiвденного сонця й, полоснувши по вазах iз трояндами, легко лягае на стiну.

Аглая поправила декольте свого рожевого плаття й скинула на Карамазова очi.

– Дмитрiй, iди-но ближче до мене, – сказала вона. – Ти хочеш абрикосовоi води?

– Дякую! – кинув Карамазов i зупинився бiля дiвчини.

– Не хочеш?.. Ну, тодi я сама вип’ю.

Вона пiдiйшла до глечика й з ним сiла на свое попередне мiсце. Ковтаючи невеличкими ковтками воду, вона говорила йому щось про Євгенiя Валентиновича й раптом поцiкавилась його родинними справами. Словом, вона хоче ще дещо взнати про нього, й особливо ii цiкавлять факти, так би мовити, глибоко iнтимного характеру. Ну, от, знову припустiм: якi ж нарештi в нього взаемовiдношення з дружиною? Вона його колись запевняла, що вiн не любить свою Ганну, але це ж був тiльки жарт. Вона, звичайно, нiчого не знае, а ii дуже цiкавить, як вiн ставиться до своеi дружини.

Доки Аглая подавала запитання, так би мовити, «взагалi», Карамазов готовий був iй вiдповiдати. Але коли вона фамiльярно заговорила про Ганну, йому неприемно стиснуло серце: вiн несподiвано образився за дружину. Мовляв, чому це Аглая не дае iй спокою? За кiлька хвилин перед тим вiн не мiг навiть припустити, що в нiм прокинеться таке почуття. Але зараз воно навiть затривожило його. Звичайно, вiн уже не любить, вiн сьогоднi навiть не навидить Ганну. Але з нею зв’язанi такi гарнi хвилини, що вiн не може не поважати ii якоюсь своерiдною повагою. У всякому разi, вiн рiшуче одмовляеться згадувати сьогоднi ii iм’я в присутностi Аглаi, так принаймнi диктують йому норми елементарноi етики.

– Може, Ганни ми не будемо чiпати? – спитав Карамазов. – Невже тобi не обридло говорити про неi?

– Чому це? – дитинячими очима подивилась на нього Аглая. – На мiй погляд, вона все-таки цiкава женщина.

– Я гадаю, що iй зовсiм не мiсце в нашiй розмовi.

– В нашiй розмовi? От тобi й маеш! Чому це в нашiй розмовi?..

Аглая зрушила праве плече й сказала:

– Ти переконаний в цьому?.. Ну, що ж, добре! Я ii не буду чiпати.

Вона змовкла, мовчав i Карамазов. Розмова перервалась на дуже невдалому мiсцi, i тому утворилось таке вражiння, нiби хтось когось i якось образив. Дмитрiю прийшла мисль, що Аглая зрозумiла причину його небажання говорити про Ганну, i йому стало нiяково. Чому й справдi не поiнтимничати?

– Ти дуже хочеш знати, як я ставлюсь до Ганни? – спитав вiн.

Аглая бистрим рухом розправила на колiнах свое рожеве плаття, подивилась кудись убiк, помовчала трохи й раптом сказала тихим, але рiшучим i впертим голосом:

– Я це дуже хочу знати.

– Ну, так от: iз дружиною я вже давно в натягнутих вiдносинах. Приблизно рокiв три.

– Як розумiти тебе: ти вже розлюбив ii, чи щось iнше треба мати на увазi?

– Бачиш, – сказав Карамазов, – менi важко з’ясувати це. Сказати, що я ii розлюбив, – не можна. Але й сказати, що я ii люблю, теж не можна.

Аглая пiдвелася зi стiльця, пiшла до канапи й запалила папiроску.

– Ти хочеш сказати, – промовила вона, – що ти ii нiколи не любив?

– Цього я не хочу говорити, бо це зовсiм не так; я ii сильно любив. Справа тут багато складнiша. Тут… як би це сказати…

Вiн замовк i усмiхнувся: йому й самому смiшно стало, як важко вияснити цю родинну iсторiю.

– Ну що ж далi? – засмiялась Аглая. – Як же далi, мiй глупенький хлопчику?

Карамазова раптом знервувала ii фамiльярнiсть, i вiн рiзко сказав: – Далi я одмовляюсь говорити.

– Який ти чудний, Дiмi, – i Аглая подивилась на нього сумними очима, – i яка ти, мiй глупиш, усе таки нещасна людина… Так я зрозумiла тебе ще в нашу першу зустрiч.

Дмитрiй засмiявся: йому страшенно подобаеться ця самовпевненiсть. Хто це iй наговорив такого абсурду про нього?.. Проте, вiн на неi не ображаеться. Вона може говорити ще щось i в цьому ж дусi.

– Я, звичайно, можу говорити, – спокiйно сказала Аглая. – Але ти мусиш покинути свое самолюбство й теж не бути таким самовпевненим. Словом, постановимо так, що коса наскочила на камiнь. Сильна людина на таку ж сильну… Хоч правду казати, я в тобi нiчого не бачу нi вiд коси, нi вiд каменя.

Остання ii фраза гострим болем вiдгукнулася в його серцi. Вiн нiчого не мае нi вiд коси, нi вiд каменя? Вiн – той, кого вона недавно вважала за сильну вольову людину. Вона жартуе, чи правду говорить? Карамазов розгубився i, як ображений хлопчисько, стояв перед Аглаею: – Що це значить?

– Це значить, – сказала Аглая, – що не треба ображати людину, коли вона цього не заслужила – це раз. По-друге, цим менi хочеться сказати, що я тебе знаю не гiрше, нiж ти сам себе знаеш.

– Що ж ти знаеш про мене? – майже з розпачем спитав Дмитрiй i тут же вiдчув, що йому серце завмерло.

Ти ж, здаеться, вважала мене за сильну людину?

– На жаль, так, як сам ти себе вважав, – промовила вона.

Аглая бачила, як вражали Карамазова ii слова, але на цей раз вона, очевидно, свiдомо робила iх злими. Що ii штовхнуло глузувати з нього? Жiноча помста за його обережне вiдношення до Ганни чи щось iнше? В усякому разi вона на цей раз дала собi волю. Вона на цей раз наговорила йому стiльки неприемного, скiльки вiд неi вiн ще нiколи не чув.

– Ти, Дмитрiй Карамазов, – говорила вона, – страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти нiколи не довiряеш своiм силам… Цiеi новоi характеристики ти вiд мене, мабуть, не сподiвався почути? Правда? Ти, Дмитрiй Карамазов, любиш згадувати вiдвагу й волю, i ти, безперечно, вiдважний i маеш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, великий боягуз i страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрiй Карамазов, вклоняешся перед культурою, i ти безперечно культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрiй Карамазов, страшенний невiглас. Словом, ти, Дмитрiй Карамазов, недоносок тридцятих рокiв… бо й самi цi роки iсторик схарактеризував тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаешся на мене за цю характеристику?

Йому ображатися, звичайно, нiчого, хоч – правду кажучи – характеристика така ж жорстока, як i несподiвана. Але вiн усе таки не розумiе, навiщо вона? Чому це iй прийшло в голову саме сьогоднi говорити йому такi «комплiменти»? Вiн нiяк не може цього втямити.

– Ти не розумiеш? – сказала Аглая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiеш? Невже ти не розумiеш, що я маю бажання покинути гру в темну?

– Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiею «грою в темну»? – промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертаеться колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неi i навiть спитав ii, чи не знае вона, що це з ним? Що це трапилось iз ним за якусь секунду?

– Я знаю, мiй милий – сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. Але давай все-таки повернемось до твоiх фамiльних справ. Скажемо так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.

– Коли я зiйшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив свое дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiчався вiн iз своею дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно – нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до обiду. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним своi саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притулилась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури бравнiнга й пiдiйшов до однiеi скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiем.

– Це i все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. – Ти скiнчив свою iсторiю?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрiй, знову вiдчувши якусь нiяковiсть («i справдi, навiщо ця зайва одвертiсть?»).

– Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину, чи нi? – вимушено усмiхнувся Карамазов.

– Про це ти почуеш за якiсь два-три тижнi, – цiлком серйозно сказала Аглая. – А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.

Вона взяла його голову й положила ii на своi колiна. Карамазов здригнув: приiсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаiне колiно й, можливо тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми ii ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в ii м’яке тiло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. – Що з тобою, Дiмi?

Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб’еться в припадку епiлепсii.

– Що з тобою, Дмитрiй? – промовила Аглая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?.. І до того з жiнкою, що з нею, порiвняно, так недавно познайомився? Знаеш, я не чекала вiд тебе такоi хоробрости!.. Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкоi поведiнки? Ну?.. Чого ж ти мовчиш?

– Пробач менi! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсiм несподiвано зробив.

Аглая поправила свое рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:

– А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну?

Дмитрiй не вiдповiв. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в своi руки:

– Ну, нiчого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того – скажу одверто – менi навiть приемно було, що ти вкусив мене. Я переконалась, що ти е такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуеш?.. Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартуе з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв ii, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знае, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв ii руку й спитав:

– Ти дозволяеш менi говорити з тобою так, як я того хочу?

– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючи очей вiд його обличчя. – Що ти думаеш менi сказати?

Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр’я, й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв египетський голуб i протуркотiв свое ласкаве «супруг».

– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аглая. – Як ти там хочеш говорити зi мною?

– Бачиш, – почав мамулувато Карамазов i почервонiв. – Я страшенно хотiв би мати… тебе.

Аглая засвистiла. Боже мiй, як iй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiнця наiвний. Що значить «мати»? Чи не думае вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, це зовсiм не серйозно! І коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе i ii.

– Ти зрозумiв мене? – сказала вона, кiнчаючи. – Ну, говори ж, Дiмi?

Вiн нiчого не вiдповiв i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.

– Знаеш, що, – промовив вiн. – Дозволь менi поцiлувати твою голову.

Аглая iз зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:

– Поцiлувати менi голову?.. І цього не треба робити.

– Клянусь тобi, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.

– Я дуже рада, – сказала Аглая. – Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que l’Enfer est pav? de bonnes r?solutions[13 - Данте мав рацiю, коли говорив, що дорога до пекла вистелена добрими намiрами (фр.).]. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю…

– А про що ти зараз думаеш?

– Дiмi, не треба бути таким наiвним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.

Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме ii вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в ii очi, стежив за ii рухами, i йому вважалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi, не то наяву. Але, коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив у якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.

– Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? – раптом сказала дiвчина. – Як ти думаеш, Дiмi?

– Очевидно, зуб виривають.

Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкна з криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв египетський голуб.

З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.

У кiмнатi стало ще душнiш.

– Ну, Дмитрiй, – сказала Аглая, – ти йшов би додому: я зараз думаю надягати купальний костюм.

Карамазов узяв капелюха i мовчки пiшов до дверей.

– Я гадаю, що ми зустрiнемось увечерi? – сказала йому вслiд Аглая.

Дмитрiй повернувся. Вона стояла заложивши руки за голову й загадково дивилась на нього.

– Обов’язково! – сказав вiн i вийшов iз кiмнати.

«Щось почалось», раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього вiн хотiв утекти од нудоти буднiв нудноi Ганни, – почалось щось тривожне i – тепер вiн певний – трагiчне. Але не жах викликало воно в нiм, а почуття якоiсь безумноi радости, нiби вiн мусiв на днях одкрити цiлком нову й надзвичайно цiкаву сторiнку в своему одноманiтному життi.

Карамазов пiшов до рiки. Йому хотiлось зараз кинутись у воду й попливти проти течii чорт знае куди – такими сильними й рiшучими рухами розсiкаючи дзеркальну поверхню.




IX


Вiн так нiколи не чекав вечiрньоi години, як того душного дня. І цiлком нормальна людина не може уявити, як вiн мучився, коли Аглая не вийшла з дому.

Але вона не виходила й на другий та на третiй день – у п’ятницю. В суботу товариш Вовчик, зустрiвшись iз тьотею Клавою бiля квартири фльоберiвських дам, поставив таке рiшуче запитання:

– Скажи менi от що: чому це не видно твоеi племiнницi? Чи не посварилась вона з Дмитрiем?

– Не думаю, – сказала тьотя Клава. – Моя племiнниця дуже розумна людина i з пустячка не буде робити трагедii.

– Ну так чому ж вона сидить дома?.. Чи, може, й вона захворiла?

Тьотя Клава посмiхнулась i нiчого не вiдповiла. Вона пiдiйшла до акацii, зiрвала плiд i, зробивши з нього дитячого пищика взяла його в своi ярко-червонi губи. Товариш Вовчик пiдвiв бiлi брови й сказав з обуренням:

– По-перше, я не розумiю, чого ти мовчиш, а по-друге – таемнiсть тут зовсiм не до дiла. Чому не сказати прямо?

– По-перше, обурилась у свою чергу тьотя Клава, – я не знаю, що менi сказати прямо, а по-друге – я тобi не жiнка, i ти так не кричи на мене! Чи, може, ти хочеш, щоб я покликала Євгенiя Валентиновича?

Лiнгвiст раптом зблiд. Вiн зовсiм не чекав такого несподiваного повороту в розмовi i, як i треба було припускати, перелякався.

– Я прошу пробачення, – сказав вiн. – Ти… ви не зрозумiли мене.

Але тьотя Клава вже заспокоiлась. Вона не може довго гнiватись на «свого чудачка». Їi тiльки дивують цi мужчини: не встигне поцiлуватись два чи то три рази з тою чи iншою жiнкою, як уже ту чи iншу жiнку вважае за свою власнiсть i починае на неi страшенно кричати. Ну, добре, вона дещо дозволила товаришевi Вовчику… але хiба йому цього вже досить? Тьотя Клава нiяк не чекала, щоб лiнгвiст мiг так скоро розчарувати ii.

– Подякуй моему характеровi! – сказала вона й подала свою руку для поцiлунку.

Обличчя лiнгвiстовi взялося червоною фарбою. Вiн мiльйон разiв дякуе i запевняе, що бiльш нiколи й не подумае кричати на тьотю Клаву. Вiн крикнув, iй-богу, не навмисне, i його спровокував нiхто iнший, як Карамазов. За якiсь три днi цього чудака й пiзнати не можна. Вiн якось змарнiв, i очi йому заблищали, безперечно, хворобливим блиском. Коли Вовчик спитав приятеля, що з ним, той одверто заявив, що закохався в Аглаю i закохався якось там надзвичайно. Словом, «щось почалось». Вовчик, як мiг, заспокоював його, але хiба божевiльного заспокоiш?..

Вiн приблизно так заспокоював: «Ну як це легенький флiрт iз випадковою жiнкою та ще й за такий короткий термiн може перетворитись несподiвано в серйозну драму? Звичайно, Аглая – цiкава дiвчина, звичайно, Карамазов неврiвноважена натура, але все-таки це ж занадто. Тiльки винятковий процес у безперечно хворiй психiцi може так пiдкузьмити людину».

– Саме це ти й говорив йому? – спитала тьотя Клава.

– А що ж я мiг говорити йому? Я взагалi не маю здiбностей для такоi невдячноi ролi.

– А коли не маеш, – з обуренням промовила женщина, – то не треба й брати ii на себе. Хто тобi намолов, що це легенький флiрт? Чого ти розписуешся за Дмитрiя?..

Чи, може, ти найнявся до Ганни за адвоката? Коли так, то можеш iти од мене.

Ах, Боже мiй! Вовчику все-таки рiшуче не везе. Все вiн якось не до речi говорить. Особливо йому не везе з женщинами. Лiнгвiст схоплюе руку тьотi Клави й, оглядаючись (щоб не побачив Євгенiй Валентинович), цiлуе цю руку п’ять, десять, двадцять разiв. Тодi тьотя Клава викидае з рота зелений пищик i пропонуе пiти до Аглаi i поговорити ще з нею. По сутi – це ж справа не ii, а ii племiнницi i, значить, розмовляти треба з племiнницею. Тьотя Клава зараз пiде в кiмнату й покличе Аглаю, а товариш Вовчик мусить прямувати до абрикосового саду й там полежати, в гамаку. Коли вiн не хоче зустрiчатись з ii чоловiком, йому слiд перелiзти через паркан, бо Євгенiй Валентинович працюе бiля вiкна, i, значить, пройти непомiченим не можна.

– Тодi я краще перелiзу через паркан, – враз погодився лiнгвiст i, покликавши свого ловерака, пiшов вiд хвiртки.

Стояв прекрасний пiвденний вечiр. І сьогоднi перегукувались тi ж самi, що й кожного дня, занесенi з Росii невгамовнi гармошки. По всiх кiнцях городка дiвчата спiвали зовсiм не аранжированих i все-таки надзвичайних народнiх пiсень.

У голубому небi прорiзалися срiбнi зорi, i з рiки зайчиком плигав тендiтний i легкий вiтерець. Коли товариш Вовчик, перекинувши через тин свого сетера, пiшов до гамака, там уже сидiла Аглая.

– Ну, так що ти хотiв менi сказати? – зустрiла його запитанням.

– Я, власне, нiчого не думав говорити, – несмiло почав лiнгвiст, сiдаючи на траву. – Менi наказала тьотя Клава порадитись iз тобою з приводу Дмитрiя.

– Я тебе слухаю.

Товариш Вовчик зам’явся. І справдi: що вiн скаже Аглаi? Може i iй вiн скаже не до речi – i тодi нова неприемнiсть. Але не можна й мовчати: коли й далi Дмитрiй буде викидати таких коникiв, то полювання – пиши пропало! І лiнгвiст, плутаючись, починае говорити. І кiнчае вiн тим, що Аглая мусить побачитись iз Карамазовим.

– Ти так гадаеш? – спитала дiвчина й серйозним поглядом подивилась на свого спiвбесiдника.

– Коли правду говорити, я нiчого не гадаю. Але менi здаеться, що Дмитрiй захворiв, i ти можеш допомогти йому… хоч би тим, що будеш зустрiчатись iз ним.

– На твiй погляд, вiн не закохався в мене, а просто захворiв?

– Нiчого я в цих справах не розумiю, – занервувався товариш Вовчик. – Але думаю – так.

– А я от думаю iнакше, – самовпевнено сказала Аглая. – Я думаю, що вiн i захворiв, i закохався. Але захворiв саме тому, що закохався в мене. Коли хочеш, я докажу це тобi хоч завтра. Завтра зустрiнусь – i нiякоi хвороби не буде. Ти вiриш?

– Нiчого менi доказувати, – нервово кинув лiнгвiст, – бо я тобi все одно не повiрю.

Аглая знаком запитання застигла в гамаку: вона не чекала такоi смiливости вiд товариша Вовчика.

– Чому ж ти не повiриш? – спитала вона.

– А тому, що я не перший рiк знаю Карамазова. Ти можеш його заспокоiти, але це все-таки палiятив.

– Хiба з ним уже були такi приступи?

– Звичайно були, i незалежно вiд того, чи закохався вiн у когось, чи нi.

– Значить, це приступи божевiлля, i я для нього тiльки зачiпка?

– Не знаю, якi це приступи. Але я знаю, що ти зовсiм випадково попала в поле його зору й саме в момент рецидиву його iдiотськоi хвороби.

Аглая замислилась. Декiлька секунд тiльки цвiркун порушував тишу вечiрнього абрикосового саду.

– Все-таки це не вияснення, – нарештi сказала вона.

– Треба спершу дошукатись причин його хвороби, i тiльки тодi можна говорити, чим я можу бути для нього: палiятивом, чи справжнiми лiками.

– Тут про причини не доводиться говорити, – незадоволено промовив товариш Вовчик. – Причини яснi: психiчна спадщина батькiв.

– Звичайно, тут не без психiчноi спадщини батькiв, але мати тiльки ii на увазi – це значить нiчого не розумiти… А я от усе розумiю.

Лiнгвiст здвигнув плечима. Хоч вiн i чув вiд Карамазова, що Аглая розумна дiвчина, але тепер вiн починае сумнiватись у цьому. Як це вона все розумiе? Вiдкiля вона так знае Карамазова за якiсь маленькi тижнi? Чи, може, iй розповiли про нього провiнцiяльнi кумушки? Чи, може, сам Дмитрiй говорив про себе? Та це ж несерйозно.

– Що ж ти розумiеш? – iронiчно спитав вiн. – Я от, наприклад, далi одмовляюсь переливати з пустого в порожне.

– По-перше, – спокiйно почала Аглая, – я беру вiд тебе слово, що про нашу розмову Дмитрiй нiчого не буде знати. По-друге, я одразу ж заявляю тобi, що я Карамазова краще тебе знаю. Знаю тому, що Карамазових сьогоднi тисячi. Дмитрiй Карамазов, хай буде тобi вiдомо – тип. Це я пiдмiтила вже з першоi нашоi з ним зустрiчi, коли менi довелось розмовляти з ним. Що це за тип, я вже говорила самому Дмитрiю, i тепер менi залишаеться тiльки дещо додати. Ти мене хочеш слухати?

– Прошу! – поспiшно промовив товариш Вовчик: спокiйна Аглаiна самовпевненiсть уже примушувала його ставитись до неi з деякою повагою.

– Ну, от. Будемо по черзi. Скiльки, скажемо, рокiв Карамазову? Мабуть, тридцять три – тридцять п’ять? Так?.. Я це знала. Це саме та людина, що, вискочивши iз сiреньких гiмназiальних штанцiв, одразу ж ускочила в епоху вiйни й революцii. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далi: вiн опозицiонер? Так? Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозицiонерами, бо подii вони приймають крiзь призму своеi романтичноi уяви про свiт. Вони не можуть заспокоiтись, бо iм на роду написано тривожити громадську думку.

– Ну, це вже ти чула вiд самого Дмитрiя, – сказав товариш Вовчик, згадуючи характеристику новiтньоi карамазовщини як перманентного руху, що ii дав сам Карамазов.

– Нiчого я вiд нього не чула, – сухо промовила Аглая i продовжувала. – Отже, маемо безперечно здiбного недоучку з романтичним складом натури. Значить, маемо те, що прийнято називати щирою людиною i що можна пiдкупити щирiстю й використати на всi сто вiдсоткiв. Карамазова захопила соцiальна революцiя своiм розмахом, своiми соцiальними iдеалами, що iх вона поставила на своему прапорi. В iм’я цих iдеалiв вiн iшов на смерть i пiшов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусiв себе почувати Дмитрiй Карамазов, коли вiн, попавши в так зване «соцiалiстичне» оточення, побачив, що з розмаху нiчого не вийшло, й що його комунiстична партiя потихесеньку та полегесеньку перетворюеться на звичайного собi «собирателя землi руськоi» i спускаеться, так би мовити, на тормозах до iнтересiв хитренького мiщанина-середнячка. Це вже занадто, бо на погляд Карамазова цей середнячок завжди стоiть i стояв грiзною примарою на путях до свiтового прогресу, i, значить, на його погляд, до справжнього соцiалiзму.

– Але це до нашоi справи, здаеться, не мае нiякого вiдношення? – обережно вставив товариш Вовчик.

– Чи не боiшся ти, що нас хтось пiдслухае? – з’язвила Аглая. – Тодi я буду мовчати.

– Будь ласка, – здвигнув плечима лiнгвiст. – Чого менi бояться, коли я цiлком радянська людина i всi це добре знають. Що я не люблю полiтики, так це зовсiм iнша справа.

– Ти, здаеться, не любиш i фiлософii?

– Це все одно.

– Ну так тодi я продовжую, бо це якраз i йде до справи. Словом, Дмитрiй Карамазов i Дмитрii Карамазови прийшли до жахливоi для них думки: немае виходу. Зi своею партiею рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тiльки партii, але й тим соцiальним iдеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть; це буде, нарештi, зрада самим собi. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь iдiотському роздорiжжi. І от Карамазови почали фiлософствувати й шукати виходу iз зачарованого кола. Але й тут iм не пощастило, бо вони шукали парикмахерськi перпетуум мобiле: шукали такого становища, коли й вiвцi залишаються цiлi, й вовки не почують голоду. Коротко кажучи, цi недоучки остаточно заплутались i, таким чином, прийшли до душевноi кризи. Цi Карамазови забули, що вони Карамазенки, що iм бракуе доброго пастиря. Вони (часто розумнi й талановитi) не здiбнi бути оформителями й творцями нових iдеологiй, бо iм бракуе широкоi iндивiдуальноi iнiцiативи й навiть вiдповiдних термiнiв, щоб утворити програму свого нового свiтогляду. Це запальнi Дiцгени, що iх використовують Маркси та Енгельси, але це не Маркси й Енгельси, Карамазов, завдяки романтичному складу своеi натури й завдяки, мабуть, революцii, хоче таки розв’язувати проблеми унiверсального значiння, але вiн iх розв’язуе в хаосi своеi iдеологiчноi кризи, в хаосi своiх недоношених уявлень про картину свiту, i тому послiдовно мусить прийти до розбитого корита.

– І все-таки я не розумiю, до чого ти це говориш? – знову вставив товариш Вовчик.

– Зараз буде ясно, – сказала Аглая й запалила нову папiроску.

– Отже, я говорила про Карамазова як про певний тип нашого часу. Дмитрiй теж належить до цього типу. Але, як вiдомо, правил немае без виняткiв, i не всi Карамазови прийдуть до жовтого дому. Дмитрiй випадково найшов собi оддушину в другоряднiй, на його погляд, iдеi вiдродження його молодоi нацii, i ця оддушина може спасти його. Йому тiльки потрiбний добрий пастир, i такого пастиря вiн уже вiдчув у менi. Я ще з ним мало розмовляла на цю тему, але вже один той факт, що я з першоi зустрiчi почала активно й цiлком щиро пiдтримувати його захоплення новими iдеями, – один цей факт не мiг не положити глибокого вiдбитку на його вразливу душу, i вiн закохався в мене. Закохався, як у нового пастиря. Вiн так закохався, як може закохатись тiльки нестриманий романтик. Я це вже провiрила на трьох днях розлуки. Отже, староi хвороби нема, е нова хвороба, але це вже хвороба остаточного видужання.

– Ти вже скiнчила? – зiдхнув iз полегшенням товариш Вовчик.

– Скiнчила.

– І все-таки я скажу, що й ти багато мудруеш i трохи подiбна до того ж Дмитрiя.

– Вiдкiля ж це видно? – всмiхнулась Аглая.

– А хоч би вiдтiля, що ти надто вже просто говориш про кохання, нiби справа йде про якусь купiвлю чи продаж. Якось чи то надумано чи то навiть меркантильно все це…

– А ти ж думав, що маеш справу з кисейною баришнею? Нi, друже, в наш вiк можна кохати справжнiм коханням тiльки тодi, коли це кохання пiдiгрiваеться полум’ям соцiальноi iдеi.

– Тодi менi буквально не зрозумiло, як ти, московка, можеш зробитись якимось там пастирем.

– А чому не припустити, що менi душно на своiй вiтчизнi? – загадково посмiхнулась Аглая. – В таких випадках можна зробитись навiть киргизом тощо… коли в Киргизii е оддушина.

Товариш Вовчик раптом позiхнув i, розкинувши руки, лiг на траву.

– А все-таки, коли правду говорити, – сказав вiн, – нiчого я не зрозумiв iз твоiх балачок. Якось дуже плутано, майже так, як у Дмитрiя. Полiтика, полiтика й полiтика, i вiдсутнiсть усякоi ясности… Ти, часом, не комунiстка?

Аглая засмiялась. Їй все-таки Вовчик, iй-богу, подобаеться: поруч iз безпримiрною наiвнiстю такий тонкий сарказм. Коли б вона належала до компартii, iй би вiд такоi реплiки безперечно не поздоровилось. Тепер вона розумiе Карамазова й розумiе, чому вiн не хоче покiнчити зi своею КП(б)У.

– Ти, будь ласка, не приписуй менi того, що я й не думав говорити, – стривоженим голосом сказав лiнгвiст.

– Ти одмовляешся? – усмiхнулась Аглая. – Тодi я прошу пробачення: менi здалося чомусь, що ти багато вiдважнiш самого себе.

Товариш Вовчик широко позiхнув. Вiн пiдсвиснув своему ловераковi й сказав:

– Ну, добре. Постановимо, що розмову скiнчено. Тепер запитання: ти сьогоднi вийдеш до Дмитрiя?

– А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

– Звичайно.

– А чому тобi так хочеться, щоб я вийшла?

– Тому, що коли й далi Дмитрiй буде з таким настроем, то з нашого полювання нiчого не вийде… І потiм менi дуже обридли цi фокуси.

– Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

– Звичайно.

– Ну, тодi я обов’язково не вийду.

– А я тодi з тобою й говорити не схочу, – обурився Вовчик. – І взагалi я страшенно шкодую, що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн «прогаяв стiльки часу»! Хiба все його життя не е порожне мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

– Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображаеться; вiн не мало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивуе, чому це «пастир» (вiн таки з’iронiзував) не хоче йти до своеi вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакуе тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняе лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша – Вовчик дае чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знае про те, як думае про нього Аглая («моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна i одверта до безумства»).

– Таке слово я вже дав Аглаi, – незадоволено сказав лiнгвiст.

– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знае, що ти сидиш з Аглаею, i хоче зiграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не мае бажання грати в шахи: йому треба пiти до Дмитрiя. Але вiн не може вiдмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своему i все одно йому доведеться грати в шахи. Вiн повертаеться до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясною силюетою. «Що думае ця чудна дiвчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього вiн i не думае розв’язувати… та й прийшло воно зовсiм випадково.

Тьотя Клава, як i треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, пiд пишною бузиною, притиснула його до своiх грудей. І тiльки коли все було зроблено, вона взяла його пiд руку й, трохи похитуючись вiд задоволення, пiшла з ним до Євгенiя Валентиновича.

– О, баядерка!.. – наспiвувала вона, наближаючись до дверей.

На порозi iх зустрiв мужчина в золотому пенсне i простягнув Вовчиковi обидвi руки:

– А… я дуже радий! – сказав вiн i дав дорогу трохи збентеженому лiнгвiстовi.




Іван Іванович


– Сiм’я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчноi загибелi.

Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!

    Н. Гоголь


Текерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаете «Гулiверову подорож») справляе на нього вражiння величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадуе йому, Текерею, загибель грандiозного царства.

Так думав про названого автора i Іван Іванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за «вольтер’янство». Вiн тодi навiть обiцяв комусь на випадок перемоги «революцiйного народу» зробити «Гулiверову подорож» настiльною книгою i положити ii з правого боку вiд Рабле («Гаргантюа» i «Пантагрюеля» вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге – Іван Іванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростае його симпатичний синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер’янський» погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiеватiсть в думках i перейти, нарештi, до необхiдних зарисовок.




І


Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.

Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм’ям Томаса Мора («вулиця Томаса Мора»). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Іван Іванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, – нашого «вiд голови до п’ят революцiйного города». Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клюмби, що так пахнуть улiтку приiсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською, i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняе Методiй Кирилович (про Методiв Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора пануе зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, «новiй революцiйнiй iнтерпретацii». Отже, нема нiчого дивного, що Іван Іванович мешкае саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимно подiбнiй околицi.

Будинок, де жив Іван Іванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягае жодному сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше, – яке це мае вiдношення до цього оповiдання? І по-друге, – хто ж мае сумнiв, що наш цими днями розкасiрований робiтничо-селянською iнспекцiею комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiею ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдае прогресивним прагненням мойого симпатичного героя.

… – Добрий вечiр, Іване Івановичу! Як ся маете?

– Доброго здоров’я, Іполiте Онуфрiевичу! Як бачите, iду з ячейки!

Мiй герой iде по вулицi тим повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грае зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своiми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляе його важку путь.

А втiм, додому Іван Іванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм’ю, – саме ту сiм’ю, що творить «новий комунiстичний побут». Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдноi квартири.

Першi дверi – не тi! Другi – не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приемним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя – Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка – «товаришка Галакта»), Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдае прогресивним прагненням Івана Івановича (до речi, партiйна кличка «Жан»). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить… для здоров’я («для гiгiени», як говорить товаришка Галакта). Одягаеться вона дуже просто, хоч i зi смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти. Їi чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi ii можна було називати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Івана Івановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникае незалежно вiд соцiальних пертурбацiй.

Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдае читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопасаном. Це бувае тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорii весняний вiтерець i почне валяти дурня в ii декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiе себе тримати в руках: вона в цей час читае тiльки такi романи, як-от «Хулiо-Хуренiто» з передмовою Н. Бухарiна i «Любов Жанни Ней» – без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.

Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Іваном Івановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм’ям – Май, а доньку не менш революцiйним – Фiялка. Май уже записався в жовтенята, а Фiялка поки що кандидатка.

Крiм цих законних членiв сiм’i, е ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв’язанi iнтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха – радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Івана Івановича так вiдноситься до хазяiв, як приблизно 2 до 4. Іншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не мае спiльного з буржуазними замашками.

Але хто ж цей Іван Іванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось iз серцем не ладно – своiми мажорними рожево-бiлими промiннями.) Хто ж цей Іван Іванович?

Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це, на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це – зразковий член такоi-то колегii, такого то тресту. Правда, утримання його складаеться всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добувае вiд мiсцевоi преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мойого героя нижче нормального, коли взяти на увагу бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Іван Іванович людина мало не з вищою освiтою.

Товариш Жан (Іван Іванович) свiй високий лоб i своi роговi окуляри протирае завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом.

Костюм Іван Іванович носить не iз дешевих, бо добре засвоiв вiдповiдну англiйську мудрiсть.

– Я, – каже мiй герой, – не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.

– Розумiеться, – каже Марфа Галактiонiвна. – Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього.

– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляе жилет на своему досить таки надутому, наче незадоволеному, черевi.

Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i, тому заплющивши очi, лягае на канапу. Тодi на вiкно сiдае якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: «чирик-чирик». Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвуе в кухнi, але наспiвуе вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого – начебто дражнить («У народi ходить звiстка, що на вас ще буде чистка… Ось тодi моя рука РСІ й партейная КаКа[14 - Контрольна Комiсiя.]. І товаришка Галакта думае: «Як дивно! Як незрозумiло, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!»

Але Іван Іванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де пораеться Явдоха, запитуе ледве чутним голосом:

– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?

– Себто де говорять?

– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.

Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:

– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiець.

Іван Іванович потирае руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своею долонею: вiн цiлком задоволений з цiеi iнформацii. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухаеться до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.

– Галакточко, – каже Іван Іванович, виймаючи з боковоi кишенi картку. – Здаеться, завтра вносити на «друга дiтей»?

– Чого ти так поспiшаеш! – каже Марфа Галактiонiвна. – Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даеш i мiсяцю пройти.

Іван Іванович задоволено посмiхаеться.

– І прекрасно! – говорить вiн. – Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомоi позапартiйноi маси.

– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.

Мiй герой рiшуче махае своею бiлоснiжною рукою.

– І не треба! – махае вiн своею бiлоснiжною рукою. – Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб моi безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!

Іван Іванович iде до вiкна, розчиняе його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчаеться город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiею легенькою тривогою, що не запалюе тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкае радiсним спокоем мажорно-монументального реалiзму!

– Не треба! – уже майже несвiдомо махае руками Іван Іванович у прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирае запах резеди з першоi «робiтничо-селянськоi» (так квалiфiкуе вiн першу клюмбу) клюмби.

Зворушлива самовiдданiсть мойого героя досягае в цi хвилини апогею. І хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:

– Іване Івановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашоi безпримiрноi епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi «Червоних дощок».

Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2 процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член «Друга дiтей», i член «Повiтрофльоти» та «Доброхема», вiн член якогось клюбу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мойого героя хотiли колись вислати – при старому режимi – iз одноi губернii в другу?), вiн i член профспiлки, вiн… i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Іван Іванович, очевидно, не мае собi рiвних.

Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думае товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, «з голови до п’ят революцiйного города».

– Тек-с! – говорить, нарештi, зiдхаючи, Іван Іванович i сiдае на канапу. – Коли хочеш, я буквально не розумiю!

– Чого ти, Жане, не розумiеш? – питае Марфа Галактiонiвна.

– Та взагалi… З приводу, знаеш, будування соцiалiзму.

Товаришка Галакта насторожуеться. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймае його.

– Невже i ти вже почав сумнiватися? – говорить вона таемничим голосом i попередливо заглядае в другу кiмнату: чи не зайшов хто?

– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махае рукою мiй герой: – За кого ти приймаеш мене? Я просто… не розумiю цих… як би iх назвати… бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого iм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату есть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн есть? Єсть! Профiнтерн есть? Єсть!..

Іван Іванович на момент зупиняеться, виймае з кишенi бiлоснiжну хустку i протирае нею своi роговi окуляри.

– Але вiзьми далi! – каже вiн. – Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiялiзму посуваемось? Посуваемось! Комсомол есть? Єсть! Пiонери есть? Єсть!.. Чого ж iм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!

Марфа Галактiонiвна поправляе декольте i хитренько примружуе своi розумнi очi.

– Чого iм треба?.. – каже вона. – Нiчого iм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба!

– Припустiм… припустiм! – раптом ще бiльше починае нервуватись Іван Іванович i його баритональний бас дiстае дискантових ноток. – Але коли виродження я можу простити рядовим членам партii, то… вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки… не можу!

Іван Іванович бiгае по кiмнатi, розмахуе руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. І здаеться, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний «вождь». І цей «вождь» стоiть на колiнах i просить милости в Івана Івановича.

– Ну, добре! – говорить Марфа Галактiонiвна. – Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твое серце.

Але Іван Іванович не вгомоняеться. Вiн iде до вiкна, вбирае носом приiсний запах резеди з першоi клюмби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить:

– Серце?.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiяту? Я не люблю похвалятись своею самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами. Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло… Ти думаеш, менi мало накипiло?.. Ого!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331866) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Спирт амiачний каустичний для бiдних (лат.; iронiчне). – Тут i далi прим. ред.




2


Дайте менi ваш пульс (фр.).




3


Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).




4


Ідеться про Жаку Жансемiна (1798–1864) – провансальського поета, який писав гасконською говiркою.




5


Аж нiяк, – промовила дiвчина. – Не завжди побачиш такого хворого, як ви (фр.).




6


О, Боже мiй! Що ви говорите (фр.).




7


– І ти тут, друже мiй? І ти? Якi ви люб’язнi, що завiтали i зробили менi приемний сюрприз (фр.).




8


Я сподiваюсь, що ви повечеряете зi мною (фр.).




9


Над цим питанням варто помiркувати (фр.).




10


Пiдiйдiть трохи (фр.).




11


– Вельми перепрошую за французьку мову. Але, панове, дозвольте хоч сiсти (фр.).




12


– О, Господи, я задихаюся. Вiдчинiть, будь ласка, вiкно, щоб було трохи повiтря (фр.).




13


Данте мав рацiю, коли говорив, що дорога до пекла вистелена добрими намiрами (фр.).




14


Контрольна Комiсiя.