Книга - Останній день

Останнiй день
Микола Хвильовий


Рiдне
До видання увiйшли твори М. Хвильового (1893–1933) останнiх рокiв його життя. Панiвним у тогочаснiй лiтературi був метод соцреалiзму. Проте твори Хвильового мають ледь помiтнi прояви сатири та дошкульноi iронii, подекуди й елементи психологiчних конфлiктiв. Герой оповiдання «Щасливий секретар» – справжнiй служитель партii, вiн не мае нi батькiвського, нi родинного почуття, однак щасливий. У творi «Останнiй день» письменник вирiшив показати, що навiть iз персонажа-робота, бездушного автомата, можна до певноi мiри зробити «живу» людину. До голосу майстра слова, який збирався вивести украiнську лiтературу на европейський шлях, тодi вже нiхто не дослухався…





Микола Хвильовий

Останнiй день



© Л. В. Хмелевська (правонаступниця Я. М. Стельмаха), 1985, 1983

© Л. В. Хмелевська, пiслямова, 2012

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010

У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту


* * *




Щасливий секретар


Остаповi Вишнi


Нещодавно група рецензентiв лiтфаку ХІППО, критикуючи моi останнi твори, заявила таке: «на жаль, наша критика перебудовуеться гiрше, анiж письменники». Я з цим цiлком погоджуюсь. Розбираючи мого «Щасливого секретаря» цi ж таки критики з ХІППО запитують:

– «Навiщо протиставляти двi випадковостi: в Харковi важливi громадськi справи, в мiстечку умирае единий неповторний син?»

Для секретаря вугiльного райпарткому важливi громадськi справи в Харковi i справдi не абияка випадковiсть. Величезна випадковiсть! Критики мають рацiю!

Іще лiтфакiвцям iз ХІППО не подобаеться, що автор «рукою героя» пише «приiхати не можу». І тут вони мають рацiю: вони ж бо хотiли, щоб героiчний секретар Старк «заплакав i поiхав його ховати», себто сина Вову, який, можливо, й не помре!), не зважаючи на виклик ЦК й «важливi громадськi справи» – «Хiба вiн пiсля цього «перестане бути вiдданим справi бiльшовиком»? – запитують мене вищезазначенi критики. Вiдповiдаю словами Майка Йогансена (див. його подорож у Радянську Болгарiю):

– «Не знаю точно, чого хотiли вiд мене рецензенти – очевидно вони мали рацiю, раз iм доручили писати – але дуже хочу виправдати свою лiнiю – очевидно – неправильну, раз на неi напались рецензенти, бо iм же доручили писати рецензiю». Оце покищо й усе.


І

Це не мае нiякого значення для особистого щастя, що на одному мiсцi не приходиться довго затримуватись. Навпаки, змiна обстановки дисциплiнуе людину й робить ii бiльш iнiцiятивною, i коли герань i канарку ви й зустрiнете на квартирi, припустiм, товариша N, що партiя раз-у-раз перекидае його iз одного района в другий на ту чи ту вiдповiдальну роботу, то ви обов’язково подумаете: «i все таки мiщанства я тут не бачу».

Товариш Старк належав саме до тiеi категорii партiйцiв, що для них не тiльки не iснувало власного району, але й не було в цьому жодноi трагедii для особистого життя. Як тiльки траплявся десь прорив, i район вiдчував сильну потребу в доброму органiзаторi, перш за все згадували такого от собi товариша Старка й, переконавшись, що вiн уже налагодив справу на останньому своему мiсцi, пропонували йому iхати туди, де були потрiбнi мiцна рука й добра вдумлива голова. Нарiкав на це товариш Старк? Нiколи! Бiльш за те: вiн навiть пишався з такоi уваги до нього з боку партii й зовсiм не вiдчував, що йому перешкоджають у його родинному побутi.

Прориви на вугiльному фронтi притягли в Донбас чимало сильних органiзаторiв. Перекинула партiя туди ж i товариша Старка. Досi вiн був секретарем одного iз степових районiв, тепер вiн став секретарем одного iз районiв Донбасу.

Товариш Старк був молодою високого зросту людиною. Рiвний нiс, високий лоб, кучеряве волосся й вузькi очi робили його обличчя надзвичайно привабливим. Молодi роки не заважали товаришевi Старковi мати досить таки величенький партiйний стаж: уже 16-лiтнiм хлопцем вiн брав активну участь у революцiйному русi. Товариш Старк був одружений i мав чотирилiтнього хлопчика Вову – надзвичайно симпатичну й обличчям дуже подiбну до нього дитину. Любив вiн Вову так, як може любити нiжний пристрасний батько. Навiть Дуся (Старкова дружина), жiнка сумирна й лагiдна, навiть вона поступалась своею любов’ю до сина. В особистому життi для товариша Старка iснував тiльки кучерявий «смiхунчик» (так батько називав свого Вову за те, що той вiчно посмiхався). Проте синовi вiн не мiг придiлити багато часу й часто навiть тижнями не бачив його: то поiде до центру, то сидить у глибинах району, допомагаючи вiдсталим.

Переiзд iз степового району до Донбасу спричинився до того, що прийшлося розлучитися Старковi зi своiм Вовою мало не на пiвтора мiсяцi. В новому районi вiн нiяк не мiг знайти вiдповiдноi квартири, й тому дружина примушена була покищо жити на старому мiсцi й чекати пропозицii виiхати на Донбас. Розлука з дружиною вплинула на Старка (в межах можливого для зразковоi громадськоi людини), але розлука з сином вплинула на нього, так би мовити, подвiйно.

Інодi, сидячи в автомобiлi, що ним вiн поспiшав на якусь невдалу шахту, товариш Старк рантом замислювався, i перед його очима повставав такий милий йому образ його дитини. Образ цей так ласкав йому очi, що вiн iх навiть примружував вiд щастя. І тодi вiн щось шепотiв i, потираючи руки, замрiяно дивився на поля й дороги, що пролiтали повз нього.

Тодi товариша Старка не можна було пiзнати: це вже був заклопотаний суворий органiзатор, – це був звичайнiсiнький собi схвильований молодий батько. Коли б у цей момент його побачив хтось iз обивателiв, скажiм, що правду кажучи, трохи побоювались його (Старк не дарував нiкому жодноi розхлябаности), вiн би страшенно здивувався й уже не думав би про нього, як про машинiзовану людину. Проте секретар добре знав, що всьому есть свое мiсце i свiй час, i тому згадував вiн Вову хiбащо в дорозi, чи лягаючи спати.


ІІ

Спати по сутi багато не приходилось: роботи було сила, i вiн ледве встигав ii виконувати. В районному центрi вiн сидiв дуже мало, його можна було тут бачити лише пiзно вночi (вдень вiн був, коли вiдбувалися засiдання бюра), але зате на шахтах ви зустрiли б його завжди. Вiн там докопувався до кожноi дрiбницi, й за короткий час його знали навiть рядовi рудокопи. Вiн лазив по найнебезпечнiших мiсцях, i за мiсяць не було такого гезенку в районi, який би не пропустив у шахтне поле його здорове, молоде тiло. Вiн уже сальтоморталив по крiп’ях так, як може сальтоморталити хiбащо заправський шахтар. Коли його спускали на 500–600 метрiв «з вiтерцем», вiн тiльки посмiхався з наiвности мiсцевого керiвництва: мовляв, злякати Старка нiкому не вдасться! Про нього вже так говорили шахтарi:

– Це не бiлоручка! Цього не злякаеш!

Товариш Старк уже добре володiв навiть вiдбiйним молотком, i коли брав його до рук, то вiн йому безповоротно не вгрузав у пласт, як вiн вгрузае всiм новакам.

– От щаслива людина! – говорили всюди про нього. – За що не вiзьметься – вже й майстер… Щасливий секретар!

Пощастило, нарештi, товаришевi Старковi найти вiдповiдну квартиру. Квартира спершу мала не зовсiм вiдповiдний вигляд: одна кiмната з кухнею й невеличка кладова. Потiм квартира змiнила свое обличчя. Варити щось у кухнi товариш Старк не збирався (вiн сiм’ю вирiшив пристроiти до iдальнi для приiжджих), i тому з кухнi вiн зробив другу кiмнату. Щождо кладовоi, то з неi вийшла непогана вбиральна з душем: кожного ранку вiн обливав себе холодною водою.

Переробивши таким чином квартиру, вiн спершу виписав усе свое «барахло» з бiблiотекою (ця бiблiотека побачила не один район), обставив кiмнату там-сям зiбраними меблями й вирiшив, що вже час викликати дружину з дитиною. І вирiшивши так, вiн негайно ж послав у степовий район телеграму. Дружина вiдповiла, що виiздить за два-три днi, а саме сьогоднi нiчним поiздом вона й мусiла приiхати.

Передчуття зустрiчi з Дусею й особливо з сином, дуже розхвилювало молодого секретаря. Тiльки велика витриманiсть стримувала його сильне бажання подiлитися з кимсь iз партiйцiв своею особистою радiстю. Йому (скажемо по секрету) навiть хотiлось вибiгти на вулицю, стати серед дороги й, як хлопчисько, закричати на всю горлянку:

– Дивiться, який я щасливий! Знайте, що бiльш щасливого секретаря – i в громадському i в особистому життi – нема!

Вчора вiн лiг дуже пiзно. Власне вiн лiг сьогоднi: вiн лiг о 4-й годинi ночi. Всю нiч його тривожили телефоннi дзвiнки: зi всiх шахт поступали вiдомостi про добич i до того ж за його наказом завшахти чи то секретар шахтного осередку мусiв його негайно ж iнформувати про ту чи ту неполадку.

Пiдвiвся вiн з лiжка о 8-й годинi, так що спав всього 4. Проте такий короткий вiдпочинок на нього не впливав. Сильний душ холодноi води, що його, як ми вже говорили, вiн приймав кожного ранку, робив його тiло пругким, еластичним i працездатним, а голову – свiжою й здiбною працювати так, як вона б вiдпочивала нормальних 8 годин.

Викликавши телефоном автомобiль, що ним вiн мусiв iхати на одну iз вiдсталих шахт, товариш Старк вийшов до ворiт i став чекати свого шофера.

День був теж надзвичайно щасливий. Щасливе було сонце, щасливе було голубе небо, щаслива була вся просторiнь, що попадала в коло зору щасливого секретаря.

Люди, що проходили повз нього, усмiхалися Старковi дуже приемною усмiшкою (принаймнi йому так здавалося), собаки дзвiнко i весело заливалися в сусiдньому дворi. Навiть гiгантський терикон, охоплений соняшною пожежею вранiшнiх променiв, виблискував якось по-святковому. Пройшли повз нього якiсь двi дiвчини. Порiвнявшись з ним i зиркнувши на нього, вони весело зареготали: треба припускати, що соняшний секретарiв настрiй вiдбився на його обличчi й був помiтний навiть стороннiм людям.

Отже сьогоднi район посунувся вперед на цiлих дев’ять вiдсоткiв. Але й сьогоднi ж приiздить Дуся, а з нею i його незрiвняний, такий милий i до солодкого болю симпатичний син. Сьогоднi вiн знову буде тримати на колiнах свого карапета й ласкати руками його кучеряву голiвку. А завтра його смiхунчик мае вже бiгати по його порожнiх кiмнатах, i квартира забушуе: на пiдлозi появляться ляльки, молоточки, папiр, на столi – дитячi рисунки, що iх утворить олiвцем Вовина фантазiя… Як вiн любить свого карапета! Йому здаеться iнодi, що вiн може задавити його в своiх пристрасних обiймах…

Розлучений молодий батько вже уявляв свого сина дорослим i уявляв його (хай йому пробачать цю хвилину сентиментального пiднесення) одним iз проводирiв партii, тiеi всесвiтнього значення партii, з якоi вiн так захоплений i за яку вiн, до речi кажучи, не один, а тисячу разiв може вмерти…

Тут йому раптом метнулась така думка: сам то вiн може вмерти, а от як з сином? Понiс би вiн у офiру свого смiхунчика, коли б цього вимагала партiя?

В яку офiру?

Ну, скажiм, у найсерйознiшу, в найнесподiванiшу? І принiсши в офiру сина – був би вiн i далi такий щасливий, як зараз?

Товариш Старк махнув рукою, наче й справдi хтось з ним сперечався. Мовляв, навiщо робити такi припущення! Хiба од нього вимагають офiри? Словом, вiн не розв’язав цього питання, i хоч впiймав себе на тому, що не розв’язав, усе ж розв’язувати не схотiв, нiби ця справа для нього була цiлком ясна.

З-за рогу вискочила машина, i скоро секретар мчався по донецьких дорогах до вiдсталоi шахти, що осiла за сорок кiлометрiв вiд районного центру.


ІІІ

Як приемно повертатися додому пiсля важкоi, але продуктивноi працi, повертатися лiтнiм степом на «фордi» й, виставивши руку у вiкно пiд стривожене повiтря (автомобiль мчався), думати про зустрiч з дружиною й сином, яких ти не бачив мало не пiвтора мiсяцi. Надзвичайно приемно!

Товариш Старк лазив сьогоднi по шахтних полях годин iз шiсть, але вiн не вiдчував втоми. Вiн навiть готовий з таким же напруженням працювати (i фiзично й розумово) ще кiлька годин.

Автомобiль, керований добрим шофером, не стримував ходи навiть по вулицях зустрiлих шахтних виселкiв, i секрятаревi здавалося, що й машина сьогоднi щаслива: так ловко й грайливо обминати пiшоходiв i вибоiни можуть лише тi, кому серце переповнено радiстю.

– Товаришу Крайко! – звернувся Старк до шофера. – Ви маете дiтей?

– Аж двох! – не повертаючись, сказав шофер.

– Ви iх дуже любите?

Крайко, що не звик до таких розмов з секретарем, нарештi зиркнув на нього. Але побачивши надхненне обличчя Старкове, усмiхнувся й промовив:

– А як же!

– Ну, звичайно, сказав товариш Старк i подумав, що шофер теж щасливий, iнакше б вiн так тепло не усмiхався.

Син i донька в мене, – iнформував зворушений Крайко. – Синовi вiсiм рокiв i вiн уже вчиться. Доньцi чотири.

– Моему синовi теж чотири, – з ледве помiтною погордою поiнформував i товариш Старк, вiдчуваючи величезну потребу подiлитись з кимсь своею радiстю.

– Хiба ви одруженi? – здивувався шофер.

– А як же! Сьогоднi дружина i син приiздять!

На цьому розмова увiрвалася, але секретар був задоволений, бо дiстав можливiсть сказати те, що йому вже давно хотiлось сказати.

Машина доставила його на квартиру. Так-сяк перехопивши дещо з iжi (вiн сьогоднi не обiдав), товариш Старк оглянув хазяйновитим оком кiмнати й, переконавшись, що все на мiсцi й що все пiдготовлено до зустрiчi, вийшов до райкому пiдписати деякi папiрцi i дати розпорядження.

Стояла тиха зоряна нiч. Десь безумствувала гармошка i десь спiвала невгамонна молодь. Спiвала так, як можуть спiвати тiльки щасливi люди. Десь дзвiнко вигавкував собака, але ця його брехня не мала в собi нiчого злiсного: собака, очевидно, гавкав тому, що був переповнений своею собачою радiстю. Щасливий був навiть палац культури: ввесь взятий в огнi, наче iлюмiнований, вiн витанцьовував на своему взгiр’i.

Отже, за кiлька годин товариш Старк буде стискати в обiймах свого сина. За кiлька годин його карапет буде дивитись на нього своiми голубими очима. Секретар вiзьме пухкi рученята смiхунчика й положе iх на своi схвильованi уста. Правда, вiн дуже радий i Дусi, вiн iй теж дуже радий, але… Нi, сина вiн любить багато бiльше!

Тут секретаревi нi з того, нi з сього знову прийшла думка про офiру. Але й зараз, як i тодi, вранцi, вiн махнув рукою й уперто вiдкинув цю неприемну мисль, не розв’язавши ii.

В райкомi його зустрiв швайцар. На запитання товариша Старка, кого вiн може бачити, швайцар вiдповiв, що в райкомi, крiм його, нiкого нема.

– Як так нема? – чомусь здивувався секретар: уже було досить пiзно, значить, райком i мусiв бути порожнiм, але щасливому секретаревi хотiлось мати багато людей i пiдсвiдомо вiн не мислив себе насамотi.

І те, що вiн не найшов нiкого в райкомi, i те, що райкомiвськi кiмнати були темнi (проходячи до свого кабiнету, товариш Старк увесь час вiдчував за спиною глуху порожнечу) – все це раптом зiпсувало йому настрiй i навiть вселило в нього якусь тривогу.

Увiйшовши до своеi кiмнати, товариш Старк засвiтив електрику й сiв до столу. На столi вiн найшов кiлька пакетiв i двi телеграми. Прочитавши першу телеграму, вiн положив ii в шухлядку, i, засвистiвши, промовив:

– От тобi й маеш!.. Ну, нiчого! Гм!

Телеграма була вiд ЦК партii й такого змiсту:

«Негайно виiздiть до Харкова. Дiстаете нове призначення».

– От тобi й маеш, – пiдсвистував товариш Старк. – Ну, нiчого!..

Але коли допiру щасливий секретар розтяв другу «блискавку» й прочитав ii, руки йому затремтiли й вiн раптом зблiд.

Друга телеграма була вiд дружини й такого змiсту: «Негайно виiзди, Вова при смертi: попав пiд автомобiль».

…Степове мiстечко вiд Харкова за 600 кiлометрiв. Треба негайно iхати до Харкова й треба негайно поспiшати до степового мiстечка. В Харковi важливi громадськi справи, в мiстечку умирае його единий, неповторний син.

Блiдий товариш Старк взяв ручку, забрав у перо атраменту й написав:

– Приiхати не можу, iду до Харкова, мiцно поцiлуй мого голубоокого смiхунчика.

Похитуючись, секретар покинув свiй кабiнет, мовчки обминув здивованого швайцара (швайцар подумав, що героiчний секретар пiдвипив) i вийшов на повiтря. Вiн пiшов у синю нiч i раптом звернув у провулок до поштамту.




Останнiй день[1 - Див. мое вступне слово до «Щасливого секретаря», «Останнiй день» написано тодi ж.]



І

Таких, як Кравчук, на шахтi було чимало. Такий був, скажiм, вибiйник Коробка, такий був до певноi мiри й коногон Остапенко. Всi вони, як то кажуть, працювали не за страх, а за совiсть, i тому, проходячи повз дошки досягнень, мало не кожний iз них на мить затримувався й з тривогою дивився на криву добичi.

Вiдрiзнявся Кравчук вiд багатьох iнших шахтарiв хiбащо своею ненавистю до зайвих балачок. Ненависть ця була i справдi неабияка, i в цьому сенсi вiн себе нiде не зраджував: нi в гуртожитку, нi у вибоi, нi за iжею. Навiть на партзборах, зiрвавшись у вiдповiдному мiсцi з стiльця, вiн частенько припиняв на словi того чи iншого оратора, i радив йому не ломитися в одчиненi дверi. І коли йому пробачили цю виняткову ненависть, то тому, що був вiн одним iз кращих вибiйникiв, i тому що його нечастi й наподив коротенькi пропозицii та реплiки вартi були великих промов.

Потрапив на шахту Кравчук 17 рокiв, так що вiдсутнiсть зморшок лiтньоi людини зовсiм не заважала йому мати восьмирiчний виробничий стаж. Жив вiн у гуртожитку: в iзольованих квартирах новеньких чепурних домикiв, що посiли мiсце старих пiдслiпуватих капiталiстичних халуп, мешкали шахтарi сiмйовi, а Кравчук був неодружений. Життя Кравчукове було просте й звичайне: шiсть годин на роботi, двi-три на тому чи тому зiбраннi, решта годин iшла на навчання, на розваги й на сон. З розваг Кравчуковi бiльш за все подобався футбол i його навiть вважали за зразкового голкiпера мiсцевоi команди.

Гуртожиток стояв на краю шахтарського виселка. З вiкна кiмнати, що в нiй мешкав Кравчук, видно було широкий донецький степ. Степ розпочинався вiд гуртожитка й кiнчався за кiлька кiлометрiв димарем сусiдньоi шахти: ясного голубого ранку цей димар рельефно вирисовувався з синього марева задумливоi далини. Степом гадючилась добре утрамбована дорога, i на цю дорогу виселковi дiвчата й парубки, за браком iншого мiсця, виходили ввечерi на гулянки. Ходив сюди й Кравчук, але ходив саме тодi, коли на нiй було порожньо: його, досить таки вродливого хлопця, завжди чiпали дiвчата, а вiн цього недолюбляв.

Про що думав Кравчук на цiй дорозi? Думав про те, що вiн один iз найкращих шахтарiв, про те, що це йому дуже приемно i що в цьому, що приемно, нiчого поганого нема. Думав про хвороби шахти i про те, як би цих хвороб позбутися. І, думаючи про це, вiн уявляв себе саме тим довгожданим лiкарем, що його так бракуе виселковi.

«По сутi ж усе е, – мiркував Кравчук, – е ентузiязм, е добрi побутовi умови для шахтарiв, е чимало знавцiв справи… Чого ж нема? Нема вмiння органiзувати працю. Сьогоднi невчасно лiс подали, завтра не так закрiпили, як треба, позавтра вагонетки стоять, бо щось з клiттю не ладно».

Кравчук обурювався з цього невмiння й тодi ж уявляв себе завшахти. О, вiн не так би органiзував працю! Вiн навiть певний, що й прогули роблять шахтарi з вини керiвникiв: за доброго керiвництва прогулiв не може бути.

Думки його залiтали дуже далеко. Вiн, нарештi, уявляв себе кавалером ордена Ленiна i навiть читав уявного листа Сталiна до нього, що в ньому вождь партii, дякуючи йому за керiвництво, ставив його в «Правдi» за зразок перед всiею 150-мiльйонною краiною.

На цьому мрii кiнчалися, й Кравчук, почухавши потилицю, повертався до дiйсности. І, повернувшись до дiйсности, вiн з болем згадував, що й сьогоднi видобуток вугiлля не вищий за 70 вiдсоткiв.

Була в Кравчука ще одна неприемнiсть: вiн був безнадiйно закоханий. Саме це кохання й вiдштовхувало його вiд виселкових дiвчат.

Працював на шахтi техруком старий спец. У цього спеца була дружина. Звали ii Олена Олександрiвна. Була вона молода, вродлива: iй було рокiв 22. Побачив ii колись Кравчук i закохався. Якось так трапилося, що закохався вiн у неi з першого ж побачення. Олена Олександрiвна, можливо, теж нiчого не мала проти вибiйника, можливо навiть, що зiйдись вони ближче, вона б чи то начепила рiжки своему чоловiковi, чи то просто розiйшлася б з ним, щоб зiйтися з Кравчуком, та бiда ховалася в тому, що в справах кохання шахтар був дуже соромливою людиною. Вони не раз зустрiчалися, не раз розмовляли наодинцi, не раз Кравчук посилав навздогiн жiнцi пристраснi погляди, але далi цих поглядiв справа не посувалася, i вiн нiяк не мiг ризикнути й сказати те, що вже давно треба було б сказати. Саме й про Олену Олександрiвну думав iнодi Кравчук, блукаючи по порожнiй степовiй дорозi.

Крiм вибiйника Коробки, коногона Остапенка та Кравчука в кiмнатi згаданого гуртожитка мешкав ще шахтар Шруб. Працював цей кремезний чолов’яга тiльки один рiк на шахтi. Потрапив вiн сюди iз якогось пiвденного заводу з вiдповiдним посвiдченням, у якому зазначалось, що «робiтник Шруб самомобiлiзувався на вугiльний фронт». З першого ж дня вiн показав себе з поганоi сторони. Задерикуватий, самовпевнений i надзвичайно нахабний, вiн до того ж був одним iз iнiцiаторiв п’янок з бiйками. Коли до цього додати, що бiльш «зразкового» прогульника, як цей пикатий «самомобiлiзований фронтовик» (так його величав Коробка), на шахтi не було, то про Шруба нiчого бiльше й сказати. Попереджень вiн мав безлiч, i терпiли його тiльки тому, що був вiн присланий з заводу й, судячи по лiтах, – старий робiтник: Шрубовi було за сорок. З вибiйником Коробкою вiн завжди не ладив, з коногоном Остапенком сперечався не часто, iнодi навiть брав його пiд свiй вплив. Щождо Кравчука, то хоч цей, останнiй, проти його хулiганських вчинкiв протестував лише тодi, коли цi вчинки мали мiсце в кiмнатi гуртожитка, все ж мiж ними йшла мовчазна запекла боротьба, й Шруб ненавидiв молодого вибiйника. «Самомобiлiзований фронтовик» знав, що Кравчук не раз i в професiйнiй, i в партiйнiй органiзацii ставив питання про нього i, звичайно, подарувати йому цього не мiг.


ІІ

Мiсяць тому розпочалося соцзмагання мiж двома шахтами: Кравчуковою й сусiдньою. До фiнiшу залишилось небагато – всього два днi. Сусiди мали чимало шансiв прийти з стопроцентним видобутком, але сусiдам бракувало не 4, а 11 вiдсоткiв (за останню добу Кравчукова шахта виконала програму на 96), до того ж кiнське поповнення, що його нещодавно дiстали (покищо) кращi, красномовно свiдчило про те, що програму буде виконано не на 100, а на 115 i, можливо, на 120 процентiв. І все ж тривога не залишала свiдомих шахтарiв. І справдi: там, гляди, пiдкузьмить обвал, тут, дивись, клiть пiдгуляе, все може трапитись!

«Коли ми до фiнiшу не прийдемо першими, – думав Кравчук, – тодi нам прийдеться не iнакше як позичати очi в якогось сiрка».

Перемога противника в футбольному змаганнi завжди неприемно впливала на нього. Пiсля поразки вiн довгий час нiяк не мiг очухатись. Перемога супротивника в соцзмаганнi мусiла на нього вплинути ще гiрше: це ж справа найбiльшоi чести.

Сьогоднi, саме в передостаннiй день, Кравчук прокинувся в доброму настроi. Розплющивши очi, вiн зустрiвся з очима Шруба: той сидiв за столом i лузав насiння. Коногона Остапенка не було, вибiйник Коробка ще спав: Коробка й Кравчук були на нiчнiй змiнi.

– Так що, значить, сьогоднi конференцiя, – сказав Шруб i, пересмикнувши обличчя, накинув на своi маленькi мишачi очi рудi коротенькi вii.

Кравчук мовчки пiдвiвся з лiжка, натягнув штани й полiз до чемодана по мило й зубну щiтку.

– Кажу, сьогоднi конференцiя!.. Чи, може, не чув?

– Чого там не чув!.. А що таке?

Шруб висякався, поляпав себе долонею по волов’ячiй шиi й, пiдкотивши очi пiд лоба, сказав:

– А таке значить, що будуть видавати премiю… Ти, стало буть, так одержуеш? – додав вiн.

– А чому ж менi не одержати… Хiба не гiдний ii? – Кравчук повернувся до Шруба й знову зустрiвся з бистрими, трохи зеленуватими очима спiвбесiдника.

– Чом там не гiдний! – сказав Шруб i неприродно посмiхнувся. – Не нам же, прогульникам, давати премii – хай iх одержують достойнi!.. у нас на заводi теж цього притримувались.

Кравчук повiсив на шию рушника й, iдучи до вмивальника, кинув:

– І добре робили! Саме цього й треба притримуватись.

– Чом там погано? Конешно добре, – сказав Шруб.

– Тiльки от рахуба з достойними. Однi й справдi достойнi, а iншi так, тiльки задницю начальству лижуть… за це iм i премiя.

Кравчук зупинився: Шрубове нахабство його завжди нервувало, зараз воно його обурило. Ясно ж, на що натякае «самомобiлiзований фронтовик»: мовляв, i вiн, Кравчук, не по заслузi дiстае премiю. Проте вiн нiчого не сказав i тiльки похитав головою.

Ця невеличка сутичка (коли цю розмову можна так назвати) зiпсувала йому настрiй на кiлька хвилин i вже за снiданком голова йому працювала зовсiм iншим напрямком.

Вчора вiн бачив Олену Олександрiвну. Зустрiвшись з ним бiля контори, вона так тепло з ним поздоровкалась, що вiн i зараз не мiг цього забути. Вона була в чорнiй спiдницi й бiлiй блюзцi i була така мила, як нiколи. Особливо вразили Кравчука ii теплi очi: йому здалося, що тiльки сьогоднi вони так iнтимно подивились на нього. Розмова, як i завжди, була коротенька, але розмова, можна сказати, незвичайна. Сьогоднi Олена Олександрiвна не питала, як далеко випередив його участок iншi участки шахти, не питала про добич, – вона раптом поцiкавилась, коли ж, нарештi, вiн одружиться.

«Навiщо це iй знати? Хiба iй не все iдно?» І тут Кравчук думав, що, можливо, iй i не все iдно. Але коли вiн хотiв пояснити собi, чому вона цiкавиться його особистим життям, нiчого пояснити не мiг, i лише зiдхав тим красномовним зiдханням, що ним зiдхають усi закоханi.

За обiдом вiн мав розмову з сухим i низеньким Коробкою.

– Побалакай з Остапенком, – сказав Коробка. – Шруб i сьогоднi, здаеться, улаштовуе п’янку.

– Думаеш, що й коногона спокусить? – спитав Кравчук.

– Як тут не думати, коли вже вдвох ходять!

Вирiшили поговорити з Остапенком, бо хоч вiн i обiцяв нiколи не зв’язуватись зi Шрубом, – слова свого мiг не додержати: Остапенко був надзвичайно безвiльною людиною.

Покiнчивши з коногоном, товаришi перекинулись думками про добич, про неполадки тощо i натрапили на зовсiм несподiвану тему.

– Чув новину? – раптом сказав Коробка. – Техрука переводять у iнший район.

– Якого це?.. Нашого? – спитав Кравчук i вiдчув, як йому зупинилось серце.

– Та нашого ж!

Кравчук навiть покинув iсти: так приголомшила його ця новина. «Чоловiка Олени Олександрiвни переводять у iнший район? Цебто Олена Олександрiвна виiздить iз виселка? Іншими словами, вiн днями мусить з нею розлучитися… навiки?»

– Хто тобi сказав? – ледве стримуючи свое хвилювання, спитав Кравчук.

– Чув я вiд завшахти! – вибiйник положив ложку бiля тарiлки, вiдсунув вiд себе карафку з водою й, витерши вуса, додав: – Хiба гадаеш, що багато загубимо? На мiй погляд таких, як цей, чимало найдеться.

Хоч Кравчук i давно вже кохав Олену Олександрiвну, але про це кохання нiхто з виселка не знав i навiть не догадувався (могла догадуватися хiбащо техрукова дружина i то лише за допомогою жiночого чуття), i тому не дивно, що Коробка буквально нiчого не помiтив у схвильованому голосi свого товариша.

– Безперечно багато знайдеться, – сказав Кравчук i, пiдвiвшись з стiльця, кинув коротко: – ну бувай! Маю справи в осередку.

З iдальнi вiн вийшов у гнiтючому настроi, але перерiзаючи степову дорогу й зиркнувши на терикон сусiдньоi шахти, що маячiв у синьому маревi далени, вiн раптом згадав учорашне запитання Олени Олександрiвни: саме в той момент, коли вiн дивився на цей терикон, вона поцiкавилась, коли ж вiн, нарештi, одружиться. Ця згадка його пiдбадьорила. Незрозумiле запитання набрало якоiсь незвичайноi прозорости.

«Он воно що? – думав Кравчук. – І до чого я недотепний i дурний! Хiба вона може любити цього старого лисого зануду».

І вiн проклинав свою соромливiсть i дуже шкодував, що досi не вiдкрився iй. Проте, уявивши, кiнець-кiнцем, що вона його кохае, вiн вирiшив: справу не загублено! Що можна зробити, щоб не розлучатися з Оленою Олександрiвною – вiн не знав, але вiн уже знав, що вона, можливо, до нього теж не байдужа. Свiдомiсть цього не лише пiдбадьорила його, але й дозволила йому навiть будувати уявнi палаци майбутнього особистого щастя.

Цi думки не тiльки заспокоiли його, але й полiпшили йому той гарний настрiй, що з ним вiн прокинувся вранцi. Одним словом, Кравчук вирiшив за всяку цiну й якмога скорiше (коли можна, то навiть сьогоднi) одверто поговорити з Оленою Олександрiвною.


ІІІ

Конференцiя розпочалася о сьомiй годинi. Вона викликала тим бiльший iнтерес до себе, що пiсля неi мусiли роздавати премii, а роздача премiй завершувалася демонстрацiею нового фiльма. У виселковий театр набилося чимало народу: були тут шахтарi, вiдкатницi, дружини шахтарiв, секретар осередку, голова шахткому й т. д. Конференцiю одкрив голова шахткому й дав слово завшахти. Поки завшахти, говорив про прориви на окремих участках i темпераментно закликав цi прориви лiквiдувати, шахтарi мовчали. Але, коли вiн перейшов до соцзмагання й, з метою перевiрити настрiй, висловив думку, що з цього соцзмагання шахта може вийти переможеною, звiдусiль посипались реплiки:

– Брось, Стьопа, наливать!

Завшахти, сам недавнiй шахтар, не тiльки не ображався, а i поспiшив скористатися з цiеi самовпевнености. Вiн тут же запропонував скласти новий виклик на соцзмагання шахтi третiй: мовляв, одне соцзмагання кiнчаеться, треба вступити в друге. Пропозицiю було прийнято й розпочалися дебати по доповiдi.

Кравчук був у перших рядах i уважно слухав шахтарiв-промовцiв. Те, що його так сильно хвилювало кiлька годин тому, зараз лежало на серцi тихим приемним лоскотом. Щождо думок, то всi вони належали соцзмаганню. Вiн знав, що незабаром почнеться останнiй вирiшальний день, i значить, тут, на цьому зiбраннi, лише про нього можна думати та говорити.

– Бачив Остапенка? – шепотом спитав його Коробка, що поруч сидiв з ним.

– Нi, – сказав Кравчук, – затримали в осередку, так я й не поговорив.

– Шкода! – зiдхнув вибiйник i махнув рукою: – вже п’е горiлку з Шрубом.

Ця новина не могла не обурити Кравчука: ну, куди це годиться! Іде останнiй день, треба напружити всi сили, а Шруб не тiльки сам не виходить на роботу, а ще й iнших на прогули спокушае. Вiн навiть вирiшив був у своему виступi (вiн мусiв за кiлька хвилин виступати) знову поставити питання про Шруба, але згадка про сьогоднiшню розмову з «самомобiлiзованим фронтовиком» стримала його вiд цього кроку й вiн про Шруба так нiчого й не сказав: мовляв, сьогоднi ж будуть роздавати премii i, значить, такий виступ дехто може оцiнити, як бажання вислужитися перед начальством.

Вищою премiею було демiсезонне пальто. Цю вищу премiю дiстав не тiльки Кравчук, але й Коробка. Коли вони йшли з новенькими пальтами на плечi в супроводi бадьорого маршу, що його грала мiсцева духова оркестра, на них дивилися сотнi двi очей: дехто з заздрiстю, дехто з цiкавiстю, дехто ще якось. Проходячи повз останнi стiльцi, Кравчук почув неприемний голос Шруба:

– Пальтишко пiдходяще! Що значить бути ударником!.. Гм!..

Кравчук подивився в той бiк, вiдкiля зiрвався вигук i знову зустрiвся з очима «самомобiлiзованого»: в п’яних вiях останнього вiн побачив стiльки ненависти, що навiть не витримав цього погляду й одвернувся.

– На конференцiю прителiпався, – сказав Коробка, вибившись нарештi з натовпу й опинившись на вiльному повiтрi.

– Ти про Шруба?

– Та про кого ж, як не про нього! – Коробка подивився кудись у бiк i додав: – не розумiю, чого ми з ним так панькаемось. Як на мене, так я б його й близько не пiдпустив до шахти… Заводський! Подумаеш, чим пишаеться! Наче на шахтi легше робити, як на заводi!

Кравчук хотiв був щось сказати на цi слова Коробчинi, але в цей момент побачив самотню фiгуру, що маячiла крiзь темряву лiтньоi синьоi ночi й одразу ж впiзнав у нiй Олену Олександрiвну.

– От що, браток! – поспiшно сказав вiн, звертаючись до Коробки. – Чи не потрудишся ти для мене?.. Вiзьми, голубе, i мое пальто.

– А ти куди?

– Та я тут маю одну справу, – i Кравчук передав свою премiю товаришевi. – Покищо заховай його, будь ласка, з своiм, а то знаеш лiтунiв: як пронюхають, так тiльки й бачили!

Коробка не звернув уваги на самотню фiгуру в темрявi й тому, не розпитуючи й не цiкавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.

Щождо Кравчука, то вiн упевненим кроком рушив до Олени Олександрiвни. Думки й припущення, що вiн жив ними кiлька годин тому, знову заметушились йому в головi.

«Сьогоднi буду хоробрим, – подумав вiн. – Обов’язково буду хоробрим. Скажу iй усе. Признаюсь i нiчого не програю: коли й вона мене кохае – моя вiдвертiсть може стати початком нашого нового життя, не кохае – хай хоч вiд’iжджаючи знае, що я ii кохаю».

Кравчук не помилився: пiдiйшовши до самотньоi постатi, вiн упiзнав у нiй Олену Олександрiвну.

– Доброго вечора! – сказав Кравчук, знiмаючи кашкета.

– Драстуйте! – вiдповiла Олена Олександрiвна й раптом подала йому руку: до цього часу, як i вiн, вона нiколи руки не подавала.

Кравчук стиснув жiночу долоню й вiдчув, як йому ще швидше забилося серце: вiн у перший раз приторкнувся до цього любого йому тiла.

– Куди це ви йдете? – спитав вiн. – Чи не в кiношку?

– Нi, в кiношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрiвна й, усмiхнувшись, блиснула своiми бiлими зубами.

– А я думав у кiношку! – вiн остаточно розгубився, хоч i обiцяв собi бути хоробрим. Несмiливiсть, що завжди його тримала на певному вiддаленнi вiд дружини техрука, знову брала його в своi неприемнi обiйми.

«Що я iй буду говорити далi?» – подумав вiн i уже почував, що далi вiн iй нiчого не скаже i, як i завжди, раптом вiдiйде вiд неi незадоволений i розгнiваний на свою несмiливiсть. Навiть згадка про те, що вона днями може навiки покинути виселок, навiть ця згадка не пiдбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пiшов нi з чим вiд Олени Олександрiвни, коли б жiнка на цей раз не виявила несподiваноi вiдваги: на цей раз iй, мабуть, нiчого було губити.

– Нiкуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрiвна, i тут же, беручи рiзким рухом його пiд руку, додала: – ходiмте далi… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по нiй ви шпацируете.

«Тепер я iй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рiшуче все. Нiчого не сховаю… І справдi, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мiй, як йому приемно з нею iти, як йому до солодкого болю радiсно вiдчувати ii плече, що ним вона притиснулась до нього».

І все таки вiн увесь час озирався по сторонах i уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустрiти знайомого.

– Чого ви так нервуетесь? – спитала Олена Олександрiвна, коли вони залишили за собою останню будiвлю й вийшли в степ. – Чи, може, боiтесь, щоб нас не зустрiв мiй чоловiк? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.

– А де ж вiн? – мимоволi вирвалось Кравчуковi.

Жiнка засмiялась.

– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тiльки така дивачка, а виходить, що ви комiчнiший за мене. Шкода, що я цього не знала ранiш.

Потiм вона стала йому розповiдати, якими вона собi уявляла шахтарiв, коли iхала зi своiм чоловiком у цей виселок. На ii тодiшнiй погляд усi вони мусiли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами i мало не звiрюками (так вона, принаймнi, чула про них вiд тих, хто знав iх за часiв iмперii). Отже нiчого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вмiе не гiрше за iнших мислити, що вiд нього нiколи не почуеш брудноi лайки, що знявши прозодяг, надягае навiть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будiвника соцiялiзму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досi такою соромливою… Але чого вiн так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не вiдповiдае?

– Ну, й не треба!

Над степами, й шахтами йшла лiтня донецька нiч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках i по далеких хлiбах, що колосилися бiля оточених вiдважними териконами сiл. В нiч влiтали легенькi вiтерцi й нiжними зiдханнями ласкали обличчя подорожникiв. В кiлькох мiсцях булькали огнi сусiднiх шахт, i все це вивершувало сине зоряне небо.

– А все таки куди ж подiвся ваш чоловiк? – знову запитав Кравчук, прокидаючись вiд задуми.

– Вiн поiхав у той район, куди його призначено. Вiн тiльки за три днi буде тут.

– Значить, ви зовсiм виiздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар i зiдхнув.

Олена Олександрiвна уважно подивилася Кравчуковi в очi й промовила:

– Хiба вам i справдi неприемно, що я виiздю?

– Дуже неприемно! – вирвалось шахтаревi.

– Ну, як неприемно, то тодi… – Олена Олександрiвна зупинилася. – Знаете, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракуе обстановки для нашоi цiлковитоi одвертости й тому я вас запрошую до себе. Ви на якiй змiнi працюете?

– На нiчнiй, – вiдповiв шахтар i вiдчув, як йому надзвичайно солодко стиснуло серце.

– Шкода… А втiм, ви до мене зайдете завтра вранцi. Добре? Як тiльки вилiзете з шахти – добре?

І тут же Олена Олександрiвна заметушилась: мовляв, йому ж треба за годину йти до загодовнi, а вона його затримуе. Словом, до побачення. До скорого побачення… у неi! Вiн може вранцi смiливо заходити, бо чоловiк повернеться (вона ще раз повторюе) тiльки за три днi… А втiм, це не мае нiякого значення, бо вона вже щось вирiшила. Вiн розумiе ii – вона щось вирiшила! І нiщо вже тепер ii не стримае. Словом, завтра вирiшальний день.

– У вас теж завтра вирiшальний день? – спитала Олена Олександрiвна, потискуючи руку шахтаревi.

– Так. Завтра кiнчаеться соцзмагання з сусiдньою шахтою. Завтра останнiй день.

– Не говорiть так, – з тремтiнням у голосi сказала жiнка. – День вирiшальний, але не останнiй. Я хочу, щоб це був перший день. Добре? Хiба ж соцзмагання кiнчаеться? Воно ж тiльки-но починаеться – правда?

Олена Олександрiвна ще раз стиснула руку шахтаревi i, взявши з нього слово, що вiн обов’язково завтра зайде до неi, – раптово зникла в теплiй темрявi лiтньоi зоряноi ночi.


IV

«Господи, Боже мiй, – думав Кравчук, iдучи до заголовнi, – який я безвихiдний дурень! Жiнка вже сама говорить менi, що кохае мене, а я стою бiля неi й лупаю очима. Та невже не можна було хоч би цю бiленьку ручку поцiлувати?» Фу, яка гидота! Не кавалер, справжнiсiнький тобi бельбас!»

Проте гнiвався вiн на себе не довго, бо спогад про завтрашню зустрiч так рожево виглядав, що вiн уже готовий був себе присоромити: мовляв, не треба бути таким прожерливим. Правда, вiн проморгав декiлька щасливих хвилин, але хiба його завтра не чекають бiльш прекраснi години?

«Та все таки чим же скiнчиться ця зустрiч? – думав вiн. – Що вона вирiшила? Про що вона говорила?»

А втiм, що б вона не вирiшила, а йому турбуватись нiчого, бо вiн певний, що всяке ii вирiшення пiде йому лише на користь.

До заголовнi вийшло сьогоднi чимало робiтникiв i тому шахтний двiр зi всiх сторiн блимав вогниками «Вольфа», – лямпочками, що iх тримали шахтарi в руках. На естета ця пiдготовка до походу в глибокi пiдземнi поля й штреки справила б надзвичайне вражiння, вiн би, очевидно, порiвняв цю вогняну метушню на темному дворищi, скажiмо, з так званими, «страшними» огнями, а шахтарiв з якоюсь таемною i (обов’язково!) надзвичайно прекрасною ложею, але виселковi люди до всього цього звикли, i знали, що всi цi вогники, як i iхнi носii, за якiсь кiлька хвилин зникнуть пiд землею й стануть там на важку вiдповiдальну й зовсiм прозаiчну працю i знали, що з цього «красиво» захоплюватись не варт.

У заголовнi Кравчук зустрiвся з Коробкою.

– Хiба я не казав, – сказав Коробка. – Тепер будуть пиячити кiлька день.

– Ти знову про Шруба з Остапенком?

– Та про кого ж, як не про них, – i Коробка сплюнув. – Оце так у останнiй день змагаються… сукини сини!

За п’ять хвилин клiть забрала товаришiв i з «вiтерцем» спустила iх на 400 з гаком метрiв. Ще за мить вони вже йшли по штреку, прислухаючись до дзвоникiв i даючи дорогу вагончикам з вугiллям, що випливали з вогкоi темряви неясними силюетами, як i iхнi возii: конi й коногони.

Коли Кравчук взяв до рук вiдбiйного молотка й почав ним працювати в чорному закутку штрека, вiд образа Олени Олександрiвни знову нiчого не зосталось, крiм того ж таки нiжного стиску в серцi. Цей стиск до свiдомости, можна сказати, не доходив i був як той, тимчасово прибитий вогкiстю, вогник, що йому тiльки за якийсь час дозволять розгорiтись i забушувати. У заголовнi вiн зустрiв завшахти i узнав вiд нього, що передостаннiй день дав 104 проценти. Це його ще бiльше пiдбадьорило, бо коли передостаннiй вийшов переможцем, то останнiй, вирiшальний, мусить його перевищити на кiлька вiдсоткiв: йому вiдомо було, що сьогоднi клiть забрала багато бiльше вибiйникiв, нiж у цю змiну вона забрала вчора.

Вiдбiйний молоток так легко врiзався в пласт i такi великi глиби одривав вугiлля, що Кравчуковi здавалося, що не вiн працюе, а хтось iнший, що стоiть за ним i посилюе його м’язи своiми мiцними, як сталь, руками. Вiн працював без вiдпочинку й почував, що сьогоднi його нiхто й нiщо не стомить. Деренчав вiдбiйний молоток, шипiло повiтря крiзь шлангу, але вiн цього нiчого не чув: вiн тiльки бачив пласт, що посувався вглиб пiд натиском його напружених м’язiв. Вiн сьогоднi взявся побити рекорд, дати стiльки, скiльки дае, принаймнi в звичайнi днi, весь участок. Вiн тiльки тодi опам’ятався, коли його взяли за руку й сказали, що вже час подавати й на-гора. Тiльки тодi вiн глибоко зiдхнув i озирнувся навкруги.

– Ну, й нагатив! – сказав хтось позаду нього. – За тобою скоро цiлий участок не вженеться.

Вiн уже й сам бачив, що рекорд побито, тому йому й приемно стало на душi, наче дивився вiн не У вогку темряву переможеного пласта, а на золоте промiння нiжного весняного сонця.

– Ну, так хто ж з вибiйникiв береться вступити зi мною в соцзмагання? – задерикувато кинув Кравчук.

Його виклик спершу не найшов вiдгуку: очевидно, нiхто не ризикував сперечатися з такою продуктивнiстю працi, якоi досяг Кравчук. Але потiм обiзвалося кiлька голосiв:

– Коли хочеш, беремося обiгнати тебе парою. Ти один, а нас двое. Згода?

– Я беруся сам обiгнати! – самовпевнено заявив широкоплечий вибiйник, пiдходячи до Кравчука.

Кравчук подивився на широкоплечого й, впiзнавши в ньому вiдомого старого вибiйника, подумав: «саме тебе я й чекав».

– Згода! Давай руку! – сказав вiн i додав: – на мiсяць. А там подивимось.

– Я брався обiгнати тебе за день, – полiз був рачки широкоплечий i тут же засоромився! – А втiм, добре: хай буде на мiсяць!

Свiдки розняли iм руки й скоро Кравчук був нагорi. І тiльки тодi, коли вiн попав нагору й коли вже ранкове сонце умивало його чорне обличчя своiм теплим променем, – тiльки тодi вiн згадав про Олену Олександрiвну й вiдчув, що зараз лише про неi вiн i може думати.

«І нiчого тут поганого нема, – заспокоював вiн себе, виходячи з лазнi. – Право думати зараз про неi я заслужив своею вдарною винятковою роботою в цей вирiшальний останнiй день».

Кравчук iшов бадьорим кроком. Вiн зовсiм не вiдчував утоми, наче залишав за собою не важку нiчну роботу в шахтi, а м’яке лiжко, що на ньому вiн проспав принаймнi добрих сiм годин. Ранок був нiжно-голубий i надзвичайно запашний: з якогось садка долiтав запах липи. Цвiрiнькали й пурхали горобцi й десь торохкотiв важкий грузовик. Нiколи Кравчук не був так переповнений радiстю життя, як у цей день. І тому, коли вчора вiн ще не наважувався малювати картини своеi зустрiчi з Оленою Олександрiвною, то сьогоднi вiн остаточно розперезався: вiн уже цiлував ii нiжнi м’якi руки, вiн навiть уже обiймав ii як свою дружину.

«Тепер я скажу тобi все й буду з тобою до кiнця вiдвертий, – думав вiн. – Тепер тобi прийдеться стримувати мене. Сьогоднi вирiшальний день i пiд землею й на землi… Останнiй день!»

Вона сказала, що не можна цей день називати останнiм. Кравчук пригадав, як iй затремтiв голос, коли вона заперечувала проти назви сьогоднiшнього дня останнiм, i несподiвана тривога неприемного торкнула його серце.

«От тобi й маеш»! – подумав вiн. – Не мала баба клопоту, так нате вам вигадку. Вона просто не хоче зi мною розлучатися – тут уся розгадка й ховаеться. А потiм вона й справдi мае рацiю: який же це останнiй день, коли вiн тiльки вирiшальний?»

Хоч Олена Олександрiвна й пропонувала йому зайти до неi сьогоднi прямо з шахти, але Кравчук вирiшив спершу переодягтися i лише з гуртожитка пiти до своеi коханоi. Вiн, звичайно, дуже поспiшав, йому кожна хвилина була дорога, але не можна iти в цьому брудному вбраннi.

В гуртожитку нiкого не було: Коробка ще не прийшов, а Шруб та Остапенко, очевидно, десь пиячили. Кравчук хутко переодягся в новий костюм i, затягнувши краватку та змахнувши порох з черевикiв, вийшов на ганок.

– А, ударничок! Драстуйте! Драстуйте, ударничок! – перерiзав йому дорогу п’яний Шруб. – Багато нарубали?

Остапенко, що теж ледве тримався на ногах i стояв тут же, взяв Шруба за руку й пробубонiв п’яним голосом:

– Не чiпайте його, дядьку! Ходiмте до казарми!

– Зачiм до казарми? – висмикнув руку Шруб. – А що як я хочу поговорити з товаришем Кравчуком?

– Чого тобi треба вiд мене? – спитав Кравчук i вiдступив на два кроки.

– А того менi треба, що ти менi жити не даеш! – Шруб блиснув своiми маленькими зеленуватими очима, й Кравчук знову побачив у них звiрячу ненависть.

– Ти сам собi жити не даеш своiми прогулами, – сказав вiн. – Як тобi не соромно, Шрубе, ти ж старий робiтник! Невже в тобi нiколи не заговорить совiсть?

– Кажеш, ударничку, совiсть? – i Шруб схватив Кравчука за рукав.

– Та не чiпайте його, дядьку! Ходiмте до казарми! – ще раз пробубонiв Остапенко.

Але вже було пiзно. Ненависть Шрубова, що вiн ii сяк-так приховував, вийшла iз штучних берегiв, а п’яний чад вiдбив йому найменшу здiбнiть мислити. Вiн раптом схопив у своi кам’янi обiйми Кравчука й почав його валити. Назвати сили нерiвними не можна було: Кравчук не поступався м’язами кремезному «самомобiлiзованому фронтовиковi», i треба було чекати, що Шруб тут же дорого розплатиться за свiй вчинок. Але в останнiй момент, коли Кравчук захоплений у несподiваний притиск, випростовувався й збирався перейти в контратаку, з шумом i важко повалився на пiдлогу, грюкнувши головою об цемент.

І тодi ж перед його очима ранковий промiнь блиснув у чомусь гостро тривожному, а бiля серця почув вiн неможливий бiль. І тодi ж на мить промайнув йому перед очима вогкий штрек, промайнули тi гори вугiлля, що вiн його сьогоднi, у вирiшальний, останнiй день так багато нарубав, постало, нарештi, обличчя Олени Олександрiвни: спершу воно було нормальноi величини, потiм стало зменшуватись i раптом зовсiм зникло. Потiм вiн остаточно й навiки згубив свiдомiсть. Пiрнувши ножем Кравчука, Шруб кинувся в степ i бiля вбитого шахтаря залишився сам коногон Остапенко. Вiн клiпав переляканими очима й то поглядав на Кравчука, то дивився на ласкаве сонце, що повагом, ледве помiтно посуваючись по блакитному полю лiтнього вранiшнього неба, байдуже обминало нерухоме тiло.


V

На другий день ховали ударника-шахтаря. За труною йшла й Олена Олександрiвна: вона сухими очима дивилась кудись поперед себе. За добу вона так змарнiла, що ii не можна було й пiзнати.

…На четвертий день вловили Шруба, а на п’ятий дiстали з «його заводу» такого термiнового папiрця:

«Цим доводимо до вiдома, що справжне прiзвище Шруба – Степанюк. На нашому заводi вiн працював всього з року. Степанюк-Шруб, як вияснилося, iз розкуркулених куркулiв i попав вiн на завод через недогляд адмiнiстрацii».




Майбутнi шахтарi


В «Майбутнiх шахтарях» я протиставляю справжнiх комсомольцiв липовому. На погляд критикiв ХІППО «вся iнтрига збудована на протиставленi сiльського комсомольця мiстечковому». Ну, що ж: «очевидно, вони мали рацiю, раз iм доручили писати – але дуже хочу виправити свою лiнiю, раз на неi напались рецензенти, бо iм же доручили писати рецензiю». Цей рефрен (нагадую) iз того ж таки Майка Йогансена.


І

Перша сутичка виникла саме в той момент, коли Швидкий, кинувши неохайний погляд на обшиту листовим залiзом Чапчикову скриньку, iронiчно запитав:

– А це чий чамайдан?

– Це моя скринька, – сказав Чапчик, витираючи пiт з чола: вiн допiру ледве-ледве всунувся у вагон.

– Чи не молода тобi презентувала ii? – Швидкий усмiхнувся до Супруна й, вийнявши шкiряного портсигара, так би мовити, елегантно (двома пальцями) забрав з нього папiросу.

Наiвний Чапчик безперечно не зрозумiв iронiчного запитання свого спiвбесiдника й тому здивовано вирячив своi темнi озера – напiвдитячi очi.

– Яка це молода? – сказав вiн i облизав губи.

– Ну, як не молода, – кинув Швидкий, – то чого ж ти з нею церемонишся? Пiдсунь кудись – хiба не бачиш, що вона посiла мое мiсце?

Чапчик нарештi зрозумiв у чому рiч: «ага, он у чому рiч», – подумав вiн i заходився бiля своеi скринi. За мить скриня вже була пiд лавою, за хвилину на мiсцi скринi сидiв уже Швидкий, але спогад про цю розмову з новим товаришем залишився по сутi надовго. І надовго вiн залишився саме тому, що був, можна сказати, трохи неприемний.

Та й справдi: що тут гарного? Чапчик розумiе, що вiн селюк, вiн розумiе, що йому бракуе мiськоi виправки й тих вишуканих рухiв, якими так успiшно володiе цей мiстечковий хлопець, Чапчик, нарештi, знае, що вiн дуже низенький, що вiн замiсть кепi носить картуза i не мае того породистого носа, що його мае Швидкий, нарештi вiн знае, що все це поруч з Швидким робить його трохи комiчним. Але хiба справа в цьому? Хiба вiн не був зразковим комсомольцем у своiй Комарiвцi? Хiба його не вважали за першу людину на селi? Навiщо ж тодi таким неохайним тоном розмовляти з ним? Ну, вiн помилився, не туди поставивши скриню, але при чому тут глумлива «молода»? Нарештi Чапчик домiркувався, що й скриню його Швидкий нарочито назвав «чамайданом».

Словом, розмова з новим товаришем не подобалася селюковi. І згадуючи ii, вiн вiдчував на серцi деяку образу. Саме тодi й взяла його заздрiсть, що вiн не може так розв’язно поводитись з людьми, як Швидкий, i тодi ж виникло в нiм бажання, так би мовити, якось показати себе.

Бажання показати себе за дорогу цiлком усвiдомилось i, усвiдомившись, почало розгорятись. Та й справдi: Швидкий не тiльки не змiнив своеi поведiнки, – вiн до безкраю розперезався й не менш остаточно довiв, що для нього Чапчик не бiльш, як муха, з якою йому можна поводитись, як йому забажаеться. То вiн, розвалившись на лавi, примушував селюка сходити по воду, то вiн, вдаючи з себе пана, пропонував Чапчиковi одчинити або зачинити вiкно. Нарештi вiн вийшов iз всяких норм пристойности й, повернувшись задом до своеi жертви, сказав:

– Анубо почеши менi спину… Та не там, нижче свербить!

Як видно хоч би з останньоi фрази Швидкого, досi Чапчик виконував накази без всяких заперечень: не тiльки тому, що вiн пасував перед цiею винятковою розв’язнiстю, але й, головним чином, тому, що (як це вияснилося з розмови) Швидкий уже побував на шахтах i навiть (з його слiв) один час був вибiйником. Але тут Чапчик не витримав i, набравшись хоробрости, сказав:

– Я тобi не нянька – чухай сам!

Мовчазний широкоплечий Супрун, який до цього часу тiльки спостерiгав, раптом взявшись за живiт, зареготав басом.

– Так би й давно… – промовив вiн тим же басом. – Ач, який паничик найшовся!

Ця несподiвана пiдмога пiдбадьорила селюка i пiдбадьорила тим бiльше, що Супрун хоч ще й не бачив шахти – все ж був мiстечковий комсомолець: до цього часу Чапчик думав, що всi мiстечковi комсомольцi такi, як Швидкий, тепер вiн побачив, що вiн помилився, i побачив, що тепер не буде вже вiдчувати себе самотнiм, яким вiн вiдчував себе до цього часу.

– І справдi паничик, – задерикувато кинув пiдбадьорений Чапчик. – Кажу, чухай сам!

Але Швидкого очевидно важко було збентежити. Вiн повагом повернувся, подивився глумливо поглядом на селюка (мовляв, яка ж ти нiкчемна муха!) й промовив чiтко й iронiчно:

– Теж майбутнiй шахтар! Товариш називаеться… Ти чому, до речi, не поiхав з першою партiею мобiлiзованих? – додав вiн. – Мабуть, ухилявся?

Додаток був такий же несподiваний, як i пiдмога з боку Супруна. Звичайно, Чапчик не поiхав з першою партiею мобiлiзованих на вугiльний фронт тому, що здавав своi справи новому головi КНС (вiн був у своему селi головою КНС). Звичайно, таке ж запитання вiн мiг би поставити й перед Швидким, бо до складу першоi партii входило й кiлька мiстечкових комсомольцiв. Але всi цi думки, на жаль, прийшли багато пiзнiше. В той же вирiшальний момент вiн тiльки розгубився й, розгубившись, мовчки сiв на свое мiсце (вiн стояв), i сiв приблизно таким манiром, як сiдають школярi, що почувають себе винними.

Ця нова неприемнiсть, проте, не справила вже такого гнiтючого вражiння на Чапчика, яке справляли на нього неприемностi попереднi. Образа залишалася, залишалося й болюче бажання якось показати себе, але, найшовши з боку Супруна пiдтримку (правда химерну, бо Супрун знову мовчав), селюк покищо вичiкував моменту, коли хтось чи щось хоч трохи зiб’е пиху самовпевненому Швидкому.

Момент цей нарештi прийшов. Прийшов тодi, коли вони вже були кiлометрiв за 500 вiд свого району й коли поiзд, врiзавшись у донецький степ, мчав iх повз заводiв i шахт незнайомого iм краю.

На однiй iз зупинок до комсомольцiв пiдсiла якась пристаркувата жiнка. Швидкий зав’язав з нею розмову. З розмови вияснилося, що вона живе в Донбасi з двадцяти рокiв, цебто вже бiльше як 26. Так би мовити, тутешня староживка. Це, очевидно, заiмпонувало Швидкому й вiн, вiдрекомендувавшись колишнiм шахтарем, почав з нею вихвалятися знанням шахтарського життя й шахти. Чи й справдi Швидкий мав такi великi знання – принаймнi Чапчиковi покищо це було не зовсiм ясно, але пристаркувата жiнка цим знанням повiрила й пройнялася навiть до них деякою повагою.

– Гобi, хлопче, виднiше, – втираючи хусткою носа, сказала вона на якесь гаряче твердження Швидкого. – Що я там знаю, живу я в Бахмутi, тепер Артемiвське зветься, i за 26 рокiв, сказати тобi по правдi, i близько не була бiля шахти. Бублички я продаю на базарi.

Почувши це, широкоплечий Супрун враз прокинувся вiд своеi мовчанки й зареготав тим же таки добродушним басом. Швидкий спалахнув (вiн у перший раз спалахнув), i розгубившись, затикався. Годi вiн зi злiстю подивився на Супруна, зиркнув таким же чином i на Чапчика, зi справжньою ненавистю змiряв з голови до нiг пристаркувату жiнку, що ii вiн взяв за матiр якогось шахтаря й яка, як виявилося, була звичайнiсiнькою собi спекулянткою, – i все це, так би мовити, проробивши, вийшов суворий i не задоволений з купе.

Цей випадок, безперечно, сподобався Чапчиковi: мовляв, нарештi Швидкому хоч трохи збито пиху: ну, хiба б справдi досвiдчена людина попалася на такий гачок? Словом, Чапчик зiдхнув з полегшенням.

Ага, чортова кукла, – подумав вiн, – попався? Ото не задавайся на задрипанi макарони. Подумаеш, який досвiдчений шахтар!

В уявi селюк уже бутузив свого супротивника, так би мовити, на всi заставки. Бутузив так, як йому хотiлось. І коли б вiн мав упевненiсть, що з-пiд цих його ударiв Швидкий уже не виприсне, – вiн би був цiлком задоволений. Та лихо було в тому, що всi цi удари були покищо уявними. Це зовсiм не значить, що вiн не здiбний по-справжньому «показати» себе перед мiстечковими комсомольцями – вiн ще покаже! Але перед якими… от? Перед подiбними до самовпевненого й досвiдченого Швидкого? Перед цими все таки важкувато!

З таким зневiр’ям до своiх сил вiн iхав аж до районного вугiльного центру. З таким зневiр’ям вiн вирушив i до шахти: в районi iх довго не затримували – позаписували в якiсь книжки, надiлили вiдповiдними папiрцями й побажали всього найкращого.


ІІ

З добрими дорогами ще не всюди гаразд. Але це був один iз тих капiтальних шляхiв, що iх ми тепер чимало найдемо й на Донбасi й що вкупi з палацами культури, з радянськими житлобудами, з новими заводами та шахтами в корiнний спосiб змiнюють обличчя всiеi нашоi краiни. Були й добрi конi, був непоганий i фаетон. Правда, сидiти було не зовсiм зручно, бо заважали Супрунiв i Швидкого чамайдани (Чапчикова скриня стояла в ногах напiвглухого вiзника), але цiеi незручности селюк не помiчав: думки працювали йому в зовсiм iншому напрямку й зупинялися на бiльш серйозних справах.

Не помiчали, мабуть, покищо цього i його товаришi: i вони були зосередженi й iм було не до дрiбниць. Довгий час iхали мовчки. Коли iхали поiздом, раз-у-раз перекидалися словами, а Супрун навiть насвистував якусь пiсеньку, та вже в районному центрi все це вгомонилось. Можливо, навiть, що й розв’язний Швидкий принаймнi сяк-так вiдчував серйознiсть моменту: принаймнi i йому слова покищо не навертались на язик. Очевидно, всi думали про iспити i про те, що iм несуть найближчi загадковi днi.

А втiм, коли сонце надзвичайно душного дня зупинилося в зенiтi й немилосердно почало палити голову, Чапчик помiтив не тiльки незручнiсть, – вiн помiтив, що вони досi не зустрiли жодного гайка, в якому можна було б вiдчути деяку прохолоду й помiтив, що весь ляндшафт нового краю муляе йому очi: сиротливий степ був далекий i без кiнця чужий.

– Ач, яка мiсцевiсть! – порушив мовчанку Супрунiв бас. – У нас не така.

– Тут всюди гола мiсцевiсть! – авторитетно заявив Швидкий. – Сiра. Особливо вона впливае на селюкiв: не встиг приiхати – вже й тiкае!

Швидкий, що аж досi нiяк не мiг забути скандального випадку з пристаркуватою жiнкою, мабуть, мав сильне бажання на комусь помститись i, не находячи нiчого крiм Чапчика (Супруна вiн безперечно побоювався), вирiшив шпигонути селюка. Шпилька попала в самiсiньке серце й зробила найсправжнiсiнький бiль. Рiч у тому, що мiнiатюрний Чапчик, який далi свого села не знав дороги в свiт i був надзвичайно вразливою людиною, покинувши вагон, i справдi вiдчував себе трохи сиротою: ну, що тут зробиш, коли йому така вдача! Звичайно, в’юнкому й легковажному Швидкому, який встиг уже побувати в багатьох городах i районах, усе це iграшка. Мабуть, i спокiйному урiвноваженому Супруновi це iграшки. А от вразливому Чапчиковi – Чапчиковi це зовсiм не iграшки! І тепер, не бачучи навколо себе жодного деревця, вiн згадував свiй лiсовий край, i йому було трохи сумно. Одним словом, у певному сенсi Швидкий не помилявся.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65772025) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Див. мое вступне слово до «Щасливого секретаря», «Останнiй день» написано тодi ж.