Книга - Пентакль: Збірка

Пентакль: Збiрка
Марина и Сергей Дяченко

Генри Лайон Олди

Андрей Валентинов


Уже вкотре п’ять вiдомих письменникiв, п’ять метрiв украiнськоi фантастики зiбралися у кав’ярнi, аби знайти нового персонажа. А потiм вийшли на вулицю i розiйшлися у рiзнi боки, аби, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи то опiвднi бiля старого млина. А чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви… Однiею з вiдправних точок тепер став «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-город, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна оповiдь. Натомiсть запропонують зiграти у цiкаву гру – «вгадай автора». Отже, до вашоi уваги фрагменти майбутнього циклу…





Марина та Сергiй Дяченки, Генрi Лайон Олдi, Андрiй Валентинов

Пентакль





Любi читачi!


Коли Г. Л. Олдi, М. i С. Дяченки й А. Валентинов уперше зважилися об’еднати своi зусилля, результатом цього спiвавторства став роман «Рубiж». Минуло кiлька рокiв, i автори знову поставили творчу задачу, що ii не грiх розв’язати спiльно. Однiею з вiдправних точок послужив «Миргород» Гоголя – малоросiйськi iсторii, провiнцiйнi байки, що склалися в Мир-Мiсто, у картину Дивного Свiту…

Перед вами – розповiдi трьох авторiв з нового циклу «ПЕНТАКЛЬ». Нi Олдi, нi Дяченки, нi Валентинов не скажуть вам з доброi волi, кому саме належить кожна розповiдь. Такий принцип побудови новоi книги – це единий цикл, що складаеться з окремих самостiйних новел. Єднiсть мiсця (Украiна з ii мiстами, хуторами i мiстечками), еднiсть часу (ХХ столiття-«вовкодав») i, нарештi, еднiсть дii, можна сказати, навiть взаемодii п’ятьох осiб, що бажають, вiдповiдно, рiзного i по-рiзному бачать життя, але пишуть одну спiльну книгу. Як бачите, ми невимушено влаштувалися в рамках класичноi драми. Подiбно до того, як у Луiджi Пiранделло шiсть персонажiв шукали автора, ми вийшли на пошуки персонажа, одного разу переступивши порiг кав’ярнi, де спiльно обговорили задум. І розiйшлися до часу рiзними вулицями, щоб, зрештою, зустрiтися пiд годинником на головнiй площi. Чи опiвднi бiля старого млина. Чи опiвночi бiля зруйнованоi церкви…

Чи пропонуемо ми зiграти в гру «вгадай автора»? Звичайно. Хоча i не маемо iлюзiй – спокушеному читачевi пильностi не позичати. Наскiльки цiльною вийде майбутня книга – покаже час. А поки що пропонуемо вашiй увазi фрагменти майбутнього циклу.



Щиро Вашi,

Г. Л. Олдi (Дмитро Громов i Олег Ладиженський),

Марина i Сергiй Дяченки,

Андрiй Валентинов.




Баштан


Хата була дуже старою. За десятки рокiв солом’яна покрiвля поросла мохом, а димар, плетений з лози, мiсцями порозсихався, тому дим iшов не тiльки угору, а й валив з усiх щiлин. Нiкого це не засмучувало. Хату бiлили щороку перед Великоднем.

Поруч мiстилася господарськi споруди – комора i сарай… Перед коморою широкий хiдник, на якому можна було грати «у крем’яхи», щось вистругувати, чи просто сидiти; правда, посиденьки траплялися рiдко. Вся родина працювала, i навiть для молодшенькоi – Оксанки – завжди знаходилася справа.

Омелько був передостанньою дитиною в сiм’i. За вiком йому час було довiрити корову, але довiряли тiльки чорну свиню, яку треба було випускати на вигiн i не вiдходити вiд неi нi на крок. Свиня так i зирила у чужий город – Омелько не мiг нi придрiмнути, нi з хлопцями погратися, нi човника вистругати. Свиня свою владу розумiла, дивилася на Омелька зухвало i рохкала знущально. Інодi, щоб покарати нахабу, Омелько катався на нiй верхи.

За коморою тягся так званий сад – плодових дерев там не було, якщо не зважати на двi-три дикi грушi на самому краю. У глибинi росли липи – вiковi, у три обхвати, далi осики i ще далi, бiля самого болота, – верби. Пiд деревами пiднiмалася кропива в людський зрiст; коли старшiй сестрi Варцi доручали нарвати кропиви для свинi, Омелько завжди бiг слiдом. По-перше, у кропивi часто траплялися пташинi гнiзда, i Омелько ставав навкарачки, щоб роздивитися рябi яйця, пучкою поторкати пташеня. По-друге, Омелько точно знав, що i дiтей знаходять у кропивi. Старших братiв Павла i Семена, i Варку, i його з Оксанкою знайшли в старому «саду», i вiдразу ж вiднесли бабi Рудковськiй, щоб вона «пуп зав’язала». І от, пробираючись босонiж по скошенiй кропивi i майже не вiдчуваючи жагучки (пiдошви з весни задубiли, як пiдметка на чоботi), Омелько мрiяв знайти в кропивi дитинча. Клопоту, звичайно, потiм не обберешься – гойдати, совати у рота «куклу» (пережований хлiб у ганчiрочцi), тягати iз собою на вулицю i стежити, щоб хлопчиська не кривдили… Але зате можна буде всiм розповiсти: це я його в кропивi знайшов! Я!

Але дотепер дiти в кропивi не траплялися. Може, i на краще: родина й без того була велика, а землi мало. Вечорами батько, бувало, заводив з матiр’ю розмови: ось кажуть, у Сибiру е вiльна земля, i ii дають селянам. Треба iхати в Сибiр, в Омськ або у Томську губернiю – куди завгодно, бо тут з голоду пропадемо…

Засинаючи, Омелько уявляв тодi неосяжнi простори цього казкового Сибiру. Там жито пiднiмалося на зрiст дерев, кожен колосок був з Омелька зростом…

Але далi розмов справа не йшла.

Брат Павло пас корову. Брат Семен – коней, Руду i Вороного. Семеновi Омелько заздрив найбiльше, бо той iздив верхи, не тримаючись навiть за повiд!

Свиня опоросилася, i турбот додалося. Усе свиняче сiмейство виявилося на Омельковiй вiдповiдальностi; батько був людиною строгою, йому дарма було пояснювати, що порося саме вiдбилося вiд гурту i тому загубилося. Слiди лозини не сходили з Омелькових сiдниць – як i з Семенових, Павлових i навiть Варчиних. Тiльки Оксанку батько балував i тому iй дiставалося менше.

За розрадою i порадою Омелько зазвичай приходив до дiда. Той жив у балцi, осторонь вiд села i вважався характерником. Вибиратися до нього було не так-то й просто ще й тому, що дiд з батьком не ладили. Омелько не знав чому. І не допитувався особливо – стерiгся.

Дiд нiколи не носив шапки, був сивий i лисий, його голова здавалася Омельку темним яйцем у гнiздечку з найбiлiшого пуху. Широченна дiдова сорочка стягалася на горлi кольоровою стьожкою. Штани були просто неосяжнi, пам’ятаеться, коли Омелько був ще «безштаньком» i ходив в самiй довгiй сорочцi, йому мрiялося про такi штани…

Дiд вистругував з дерева усiлякий господарський iнструмент i розповiдав казки про водяникiв, про лiсовикiв, про русалок i мавок. Про чаклунiв i вiдьом. Про козакiв, про туркiв, про ляхiв. Про вiйну; стоячи в церквi i слухаючи про рай i пекло, Омелько уявляв собi рай як низький темний курiнь, де сидить дiд, пахкае люлькою, вистругуе «зуби» для грабель i розповiдае, розповiдае, скоса поглядаючи свiтло-блакитними, як небо, вицвiлими очима на онука, що млiе вiд щастя.


* * *

Прийшов день – Омелька посадили верхи на руду кобилу i наказали вести коней на пасовище. А зi свинею i ii виводком тепер мучився iнший хлопець – сусiдський молодший.

У першi днi, звичайно, не обiйшлося без слiз – Руда виявилася полохливою до неможливостi. Найменший звук, стукiт, лемент, поява на дорозi чогось невiдомого, жахали ii до смертi, i вона кидалася навскач, не розбираючи дороги. За подругою слухняно бiг Вороний. Омелько, що злiтав з кiнськоi спини на землю, вiдразу пiдхоплювався, незважаючи на бiль, i гнався з плачем за обома. Наздогнати, звичайно, не мiг i потiм довго блукав лугом, продирався через верболiз, розмазував по обличчю сльози, виглядаючи пропажу.

Потiм пристосувався i залазити на коня, i злазити з нього, путати i розпутувати, i тримаючись за гриву, iздити верхи. І тодi почалася найцiкавiше.

Їх було четверо, пастушкiв. Вони смiливо iхали досить далеко вiд села, спутували коней, валялися на травi, гризли принесений з дому хлiб, закушували часником. Купалися в рiчцi i «ставках-копанках». Розмовляли; усi товаришi Омелька були старшими й досвiдченiшими – тому вiн бiльше слухав, нiж говорив сам.

Звичайно, вони частiше вихвалявся, нiж розповiдали правду – це навiть Омелько розумiв своiм маленьким розумом. Наприклад, Андрiй божився, що серед бiлого дня, при собацi на довгому ланцюзi i сторожi в сторожцi йому вдалося обнести панський грушевий сад. Тихiн розповiдав, як обдурив панського об’iждчика i наiвся малини у малиннику за ровом i

парканом (кожна ягiдка з кулак! От вiрите, хлопцi!). Але усiх перемудрив Лесько – нiбито викотив здоровенного кавуна з баштану над Стугною!

Про той баштан розповiдали таке, що й у страшному снi не привидиться. І дорослi до нього боялися пiдходити, а вже коли малеча сунеться – пороли так, що тиждень сiсти не можна було. Баштан належав рудому нiмцю, панському управителю; там, казали, i справдi росли найсолодшi кавуни, якi нiмець потiм продавав на базарi у самому Киевi. Нiмця в окрузi вважали не просто недоброю людиною – лиходiем, яких свiт не бачив, а баштан його – проклятим мiсцем. Неначебто i чорта там бачили раз чи два.

Звичайно, з Леська стали смiятися. Вiн почервонiв, доводячи, що усе правда, все так i було, що чорти таки гналися, але не наздогнали, тому що вiн, Лесько, дуже вправно повз на пузi i кавуна котив перед собою. А коли чорти вже зовсiм було хапали його за п’яти, вiн скинув кавун у Стугну, переплив з ним на iнший берег i там уже розрiзав ножичком i з’iв. (Сам з’iв цiлий кавун? – умирав вiд смiху Андрiй. Чи з чортами подiлився?) Дiйшло майже до бiйки. Попутанi конi осудливо косували оком, пряли вухами, форкали. На щастя, хтось згадав, що пора збиратися додому – сонце вже ген де, а таки заiхали далеченько… Так усе й обiйшлося Леськовi, хiба що Андрiй, по натурi злопам’ятний, iнодi пригадував йому той «подвиг»: «То як кавун, солодкий? А чортам залишив шматочок?»

Омелько пробував кавуна усього кiлька разiв у життi. Свого баштана в родини не було, у селi вирощували тiльки гарбузи, а купувати солодощi на базарi батько вважав балуванням. Нiмцевi володiння дiтям було велено обходити десятою дорогою. Омелько й обходив; тiльки iнодi, проiжджаючи мимо, накидав повiд Рудоi на гiлку старого дуба бiля дороги i швидко, щоб нiхто не побачив, забирався майже на саму верхiвку.

Вiдтiля був видний баштан – квадратне поле, де просто на землi задумливо лежали темно-зеленi кавуни, кожен розмiром з голову дорослого чоловiка. Здавалося, iх нiхто не охороняе; Омелько намагався уявити чортiв, як вони ходять з вилами уздовж огорожi, але в сонячному свiтлi чорти видумувалися якiсь нестрашнi. От коли на полi з’являвся рудий нiмець у куцому каптанчику, у панських штанях i начищених до блиску чоботях – отодi справдi бувало моторошно…

Але нiмець з’являвся рiдко. Частiше видно було сторожа – вусатий, стрижений «пiд макiтру», завжди похмурий i злий. Оглядав баштан – i повертався в сторожку. Цього сторожа добре знали всi хлопцi в окрузi – вiн мiг потягнути батогом нiзащо. Одного разу пастушки, заговорившись, присiли перекусити пiд самою межею панського лiсу, де найсуворiше було заборонено збирати хмиз. Хлопцi i не збирали, вони навiть за межу не встигли перебратися, але вусатий сторож розсудив по-своему: налетiв верхи, став батожити, до кого мiг дотягнутися, а Омелька, наймолодшого, загнав у кут – спиною до огорожi, лицем до верхiвця, куди подiтися?

Добре, що Омелько тодi не розгубився. Юркнув пiд ноги коневi й вискочив з того боку. Ризикував, звичайно, та як iнакше?

Цей сторож дуже не подобався Омельковi, i, дивлячись на нього з гiлки дуба, хлопець зiтхав i супився.

Руда iржала внизу i смикала повiд, Вороний, стоячи поряд, непокоiвся, та й дорогою от-от мiг хтось пройти чи проiхати. Омелько злазив з дерева, обдираючи долонi, знову видряпувався на спину Рудоi i продовжував шлях, думаючи про кавуни i ще про те, чи е у нiмця собаки. Чи можна справдi кавуна викотити? Вдень не можна – поле як на долонi. А вночi? Якщо повзти тихенько, а перед тим побризкатися святою водою i взяти в дiда оберiг вiд чортiв?


* * *

– Нащо тобi оберiг? – запитав дiд.

Омелько почав плести щось, нiби батько незабаром збираеться вiдправляти його з Вороним у нiчне, а якщо iхати повз старий млин уночi, то неодмiнно побачиш чорта, i з цiеi нагоди саме потрiбний оберiг. Дiд скинув бровами – Омелько замовк на пiвсловi.

– Ти, хлопче, хрестися, коли привидиться, – суворо сказав дiд. – Хрестися i молитву повторюй. І в тi мiсця, куди ходити не велено – боронь Боже тобi суватися, хлопче.

Омелько злякався i довгенько таки про баштан не згадував. Тим часом пiдiйшли жнива, i стало не до вигадок.

Колеса вiд воза замочили в ставку бiля берега, i обов’язком Омелька було бiгати щодня, перевiряти, чи не спливли колеса на поверхню. Тут же намокало барило, у якому повезуть на поле питну воду; усю зиму воно зберiгалося на горищi, висохло, пощiлилося, i ось тепер набрякло, «пило воду». Час вiд часу батько витягав його на берег, перевiряючи, де тече. Напередоднi вiд’iзду з’ясувалося, що якась вперта щiлина не бажае затягуватися, i тодi батько велiв Омельковi бiгти i нашкребти дьогтю з тiльки-но змащених осей, i Омелько принiс у пригорщi ще не загустiлого дьогтю, батько замазав щiлину i барило стало остаточно готовим.

Викотили з води важкi колеса, прикотили у двiр i надягли на осi. Навантажили вози необхiдним у полi iнструментом – коси, грабельки, казан для кашi, «катряга» – дерев’яний каркас, покритий полотниною, складаний наметик, у якому будуть ночувати на полi женцi; «таганок» – хрестовина iз залiзним гаком, щоб вiшати казан над вогнем; едина на всiх свитка, якою будуть укриватися вночi…

Удосвiта рушили. Сонце зустрiчали вже у полi. Батько i брати косили, мати i Варка рiвняли покоси – колосся мокре, у росi, нехай пiдсохне… Омелько – на похватi: пiдносив воду, наглядав за кiньми, стриноженими неподалiк. До снiданку всi напрацювалися, притомилися; нашвидку поснiдали хлiбом i салом – жнива цього року почали вже пiсля Петра, пiст закiнчився, сiм’я розговiлася. Не гаючи часу, знову взялися за роботу…

Сонце пiднiмалося усе вище. Над жнивним полем, наче марево, струменiла полуденна спека. Блакитнi метелики опускалися на блакитнi квiти – волошки…

Омелько орудував граблями, губи злипались вiд спраги, i йому ввижалися кавуни. Гори кавунiв; кожна зелена голова посмiхалася йому червоним ротом, пiдморгувала, сходила солодким соком.


* * *

Встигли скосити трохи бiльше половини, i тут задощило. Нi косити, нi в’язати не можна було. Батько стояв посеред поля, дивлячись у сiре, обложними хмарами закрите небо. Уся постать його виражала напругу: якби Омелько вiрив, що батько може чогось боятися – вирiшив би, що вiн справдi чимось наляканий. Старшi супилися; Омелько пам’ятав один по-справжньому голодний рiк – вiн тодi був зовсiм маленьким i згадував не стiльки тупий бiль у шлунку, скiльки панiчний страх:

усiм у тi днi було страшно, за вiкнами бродили волохатi тiнi, пiдходили близько, Омелько просинався серед ночi, йому здавалося, що десь скриплять кiстки…

Брати дрiмали в коморi, зарившись у сiно. У темрявi пофоркували Руда i Вороний.

…А якщо усе-таки вночi?

У таку непогоду навiть собаки сплять, накривши морди лапами…

Омелько знав, що робити з кавуном, о, вiн знав прекрасно. Звичайно, вiн не став би вiдразу рiзати його i iсти – вiн сплавив би його Стугною… Сховав би на березi надiйно… У лопухах… І коли хлопцi зберуться пекти картоплю – отодi вiн викотив би кавуна просто до багаття. Що б сказав тодi Андрiй? А Тихiн? А задавака-Лесько?

Мрячило уже кiлька днiв. Жнива затягувалися. До батька зайшов сусiд, вони про щось говорили напiвголосно, але Омелько чув окремi слова: запитати – не втрачати… сходив би… по веснi пухнути… а все ж сходив би…

Сусiд пiшов похмурий, а батько i зовсiм почорнiв, як хмара.

Дощ не припинявся, змоклi покоси прилипли до землi. Батько накинув свитку i пiшов – Омелько бачив – кудись за село, у балку.

Повернувся бiгцем. Крикнув Павловi i Семеновi:

– Запрягайте! Поiхали!

Метушливо завантажилися на вози з усiм iнструментом. Поки iхали на поле дорогою, що розкисла, дощ припинився; сонця, щоправда, не було, але з’явився вiтер. Посвiтлiло небо i вiдразу ж посвiтлiли лиця. Дорогою один за одним потягнулися вози: люди поспiшали дожинати свiй хлiб, поки не пiзно.

Вiтер сушив мокре колосся. Мати i Варка вiдразу ж кинулися перевертати покоси, щоб скорiше просохли. Оксанка збирала колоски, що випали. Батько водив долонею по вологих стеблах, ворушив губами, намагаючись визначити: можна уже косити чи трохи зачекати?

Павло i Семен готували коси. Омелько стояв, не в силах вiдiрвати погляд вiд самотньоi бiлоi фiгурки, що йшла полем в напрямку балки. Дiд.

Дiд iшов, розвiвши руки долонями догори, вiтер напинав його сорочку i широченнi штани. Дiд iшов, i небо над ним свiтлiшало. Здавалося, над лисою макiвкою розходиться свiтла смуга – як слiд вiд човна, тiльки не на водi, а на небi.

Батько перехрестився:

– Давайте, хлопцi… Удень не встигнемо – вночi справимося. Давайте, з Богом…

І засичали, зблиснувши, коси.


* * *

Навiдати дiда через день-другий, як збирався, у Омелька не вийшло. Небо стояло, як i ранiше, похмуре, готове пролитися дощем, сонце визирало тiльки мигцем. Жнивували тому вдень i вночi, а зiбравши усе до колоска, вiдразу ж почали возити снопи.

Цю роботу Омелько любив. На поле iдеш, пiдскакуючи на порожньому возi, немов м’ячик, б’ешся худим задом об «рублi», якими потiм придавлять снопи на возi, зате повертаешся, як король, – високо, м’яко, погойдуе, начебто на хмарi пливеш… Батько вiв Вороного, а Павло Руду, i обое вели так умiло, що жоден вiз жодного разу не перекинувся. А таке трапляеться – бувало, доводилося зупинятися i допомагати якому-небудь невдасi пiднiмати на колеса вiз, що завалився…

Зверху, зi снопiв, Омелько побачив нiмця.

Батько i Павло швиденько вiдвели вози з дороги, а Павло ледве не завис на поводi в Рудоi – адже вона i вiд куща сахаеться, а отут справдi е чого лякатися. Їде по дорозi коляска з вiдкидним верхом, у колясцi – нiмець у картатому кашкетi, насунутому низько на чоло. На козлах – вусатий сторож, весь у чорному. В Омелька серце пiшло в п’яти.

Коляска порiвнялася з возом. Омелько близько побачив картатий кашкет, куций сюртук, рудi вуса i баки, льодистi блакитнi очi. Нiмець байдуже ковзнув по хлопчику поглядом.

Павло заспокоював Руду i напiвголосно лаявся. Батько мовчачи виводив Вороного знову на дорогу, а Омелько, пiднявшись на снопах, дивився колясцi вслiд. І проста думка, колись притуплена острахом, зiйшла в ньому, як сонечко: адже баштан без охорони залишили!


* * *

Пiзно ввечерi, коли потомленi за день трудiвники поснули як убитi, Омелько вибрався з комори.

Уперше за багато днiв хмари розiйшлися, i це здалося йому гарним знаком. Мiсяця не було; усе небо усiяне зiрками, тягнувся Чумацький шлях, усiма барвами переливався Волосожар. Омелько трюхикав вулицею сторожко, боячись, щоб сусiдськi собаки не почули його. У селi гавкiт перекидаеться вiд хати до хати, як пожежа, а Омельковi зовсiм не хотiлося, щоб хто-небудь знав про його намiри.

Пилюка на дорозi уже остигла, але Омелько не вiдчував прохолоди. Вiн крався, дивуючись власнiй смiливостi. Хоча нiмець зi сторожем поiхали в мiсто, а бiльше на баштанi – вiн знав – нiкого немае. Може, вони поiхали домовлятися щодо базару; може, через день-другий уже не буде нiяких кавунiв, порожне поле залишиться. І з’iсть якесь паненя у Киевi солодку скибку, що стiкае соком, а вiн, Омелько, проклинатиме себе за боягузтво i нерiшучiсть…

Над обрiем, над крайкою лiсу, з’явився великий жовтий мiсяць. Треба було поспiшати.

Нiч видалася теплою, але Омелько тремтiв, дiставшись нарештi до баштану. Вiтер улiгся. Було так тихо, що Омельковi вчувалося слабке гудiння усерединi власних вух. Вiн глибше натягнув картуза з трiснутим козирком. Постояв ще… Прислухався…

Знайшов у тину щiлину, досить широку, щоб протиснутися. Був вiн верткий i худий, щоправда, боявся порвати сорочку. Обiйшлося; через хвилину вiн уже стояв на баштанi, навкарачки, умлiваючи вiд страху i щастя.

Швидко перехрестився, оглянувся, чи немае де чортiв. Тихо. Темно. Вiддалiк ледь бiлiе сторожка. Про всякий випадок поплював через лiве плече, а потiм i через праве. Тричi прочитав «Отче наш». Лiг на пузо…

І поповз, звиваючись, як в’юн.

Мiсяць пiднявся вище. Незабаром вiн усе тут залле свiтлом, Омелько розумiв, що треба хапати перший кавун, що трапиться, i давати чосу. Але кавуни спочатку не траплялися – тiльки бадилля та бур’яни. Омелько вже злякався, що завбачливий нiмець, перед тим, як iхати до мiста, звелiв усi зiбрати i замкнути в коморi…

А потiм вiн наштовхнувся на кавуна лобом – аж гуля вискочила.

Схопився на рiвнi i здивувався, як це його занесло аж на середину баштану. Навколо лежали, важко вдавившись у грунт, круглi, темнi…

Омельковi перехопило подих. Мiсячне свiтло падало навкоси i глибокi тiнi при землi ховали довкiлля. Хлопець ще раз озирнувся, чи немае небезпеки, нiчого не помiтив. Тепер уже смiливо став розглядатися…

Не повiрив очам. Почав терти iх аж до слiз. Глянув ще раз – i здерев’янiв, не в силах нi крикнути, нi зробити й кроку.

Голови лежали на землi, вiдрiзанi людськi голови. Всi очi були заплющенi – окрiм вибитих, виколотих, витеклих очей; жовтувата, зiв’яла i темна, як старе дерево, шкiра. Чорнi чуби i сивi чуби. Голови бородатi i голови голенi, i зовсiм чорнi, як вугiлля, голови. Розшитi золотом шапки. Турецькi малахаi. Тут були козаки, турки, ляхи, пани i селяни, старi i зовсiм молодi… Зацiпенiлий Омелько, за одну довгу секунду смертельного переляку, устиг побачити iх десятки – тих, що були ближче. А поле тяглося i тяглося в усi боки, i там, вiддалiк, теж виднiлися голови, голови, голови…

Заверещавши, так нiби його рiжуть, Омелько кинувся бiгти. Спiткнувся об якусь голову й упав. Прямо перед очима у нього виявилося старе, порiзане зморшками, жовтувато-коричневе обличчя. Блиснула золота сережка у величезному вусi. Довгий чуб-оселедець лежав на землi, як стебло рослини, прибитоi дощем. Мить – заплющенi повiки здригнулися, старий запорожець вiдкрив очi, поводив зiницями, i втупив погляд в Омелька.


* * *

Вiн не пам’ятав, як вибрався на дорогу. Сорочка була вся порвана, штани – бруднi i мокрi наскрiзь. Скавуляючи вiд жаху, Омелько дiстався Стугни i залiз у рiчку з головою – прохолодна чиста вода допомогла йому зiбрати рештки сил i не втратити розуму.

Вiн бурмотiв усi молитви, якi знав. Вiн виправ одяг; мiсяць на той час пiднявся високо, i доводилося ховатися в тiнi кущiв – щоб хто-небудь, хто вийде вночi за господарською потребою, не мiг помiтити на березi скорченого голого хлопчиська.

Вiн трохи заспокоiвся i сказав собi, що все позаду. Одбувся, вважай, легко. Хлопцям, звичайно, вiн нi слова не скаже – боронь Боже, розповiдаючи, знову переживати такий жах…

Та й не повiрять хлопцi. Будуть смiятися, як над Леськом.

Нiч була глуха мов тетеря. Ставало прохолодно. Омелько викрутив одяг, натягнув на себе i вирiшив добиратися додому бiгцем – i зiгрiешся, i сорочка та штани висохнуть…

Тiльки вiн так подумав, як раптова згадка прибила його до мiсця. Ця згадка була страшнiша за все, чого вiн набачився сьогоднiшньоi ночi.

Картуз!

Картуз iз трiснутим козирком залишився на баштанi!

Коли Омелько, не тямлячи себе, кинувся тiкати, картуз злетiв у нього з голови, та й залишився лежати серед вiдрiзаних голiв. Тож, завтра вранцi панський сторож, обходячи баштан, неодмiнно його знайде…

А може, сам нiмець наступить начищеним чоботом. Поморщившись, нагнеться, вiзьме картуза двома пальцями, пiднесе до очей…

Омелько вiд страху навiть пальцi закусив. У панських слуг i сторожiв була одна особливiсть – вони точно знали, кому iз сiльських хлопцiв належить та чи iнша рiч. Цього самого картуза колись Семен загубив, рятуючись вiд собак у панському грушевому саду, i вже другого дня сторож був у батька у дворi з картузом у руках, i батьковi довелося сплатити штраф, а Семен потiм ще довго ходив розчепiрою, спав на животi i iв, стоячи…

А вже нiмець, якщо вiн з пеклом зв’язаний, одразу здогадаеться, чий картуз.


* * *

Рано зранку батько з братами подалися возити снопи, Варка подоiла i погнала на пастiвник корову, мати взялася пекти хлiб, а Оксанка – допомагати в хатi.

Омелько начебто теж подався за братами, але по дорозi примудрився ушитися – батьковi було не до нього, дорога пiсля дощiв зовсiм розкисла, i вози весь час потрапляли якимсь колесом у вибоiну.

Ковтаючи сльози, Омелько поспiшив у балку, до дiда. Пес, якому ще цуценям вiдрубали хвоста – Куций – зустрiв його заливистим гавканням, але вже через хвилину, впiзнавши, замовк i навiть спробував покрутити обрубком хвоста.

Дiд був удома. Сидiв, як звичайно, на колодi з ножиком у руках, щось майстрував. Омелька зустрiв без звичноi привiтностi – наче уже щось знав.

Хлопець, обливаючись сльозами, розповiв йому все до нитки – i про кавуни, i про нiчний баштан, i про голови на грядках. Дiд слухав, пахкаючи люлькою. З люльки здiймалися кiльця диму – Омелько дивився на них уже без жодноi надii. Якщо дiд йому не допоможе – не допоможе нiхто, нiмець потягне Омелька iз собою в пекло, i поховають безталанного хлопця поза огорожею цвинтаря…

– Знав я, що цим закiнчиться, – сказав дiд зненацька м’яко. – Не даремно баба Рудковська тобi пуп зав’язала на чотирьохлистковiй конюшинi, щоб щасливий був… А про те не подумала дурна баба, що…

І замовк, настовбурчивши сивi вуса.

– Що? – жалiбно запитав Омелько.

Дiд зiтхнув:

– Дурний ти хлопець… Порожня голова.

– Дiду! – заблагав Омелько. – Врятуй! Якщо… якщо ти… так хто тебе… Нiмець потягне мене в пекло, i…

– А таки потягне, – суворо погодився дiд.

На це Омелько не знайшовся, що сказати, i мовчки заплакав.

– Дурень ти, дурень, – сумно продовжував дiд. – Не будь ти менi рiдним онуком…

Вiн важко пiднявся i пiшов кудись усередину куреня. Омелько сидiв тихо; дiд повернувся, несучи в кулацi щось, вiд чого звисав зi жменi тонкий шкiряний ремiнець.

– Слухай, дурню, – сказав дiд, знову всiдаючись навпроти Омелька, хлопцевi трохи полегшало, бо в дiдовому бурчаннi не було гнiву. – Повiсиш ось це на шию… І коли вона приiде за тобою на дохлiй кобилi – за нею не ходи, а веди кобилу за собою просто до урвища… Тiльки не дай iй до себе доторкнутися!

– Хто приiде?!

– Мовчи, не перебивай. Три ночi тобi даеться. Зможеш протриматися – герой. Не зможеш… отут тобi, Омельку, нiхто не допоможе.

– А ти, дiду?!

– Я тобi вже допомiг, – вiдгукнувся дiд суворо. – Тобi б на тiм баштанi навiки залишитися, сни бачити… А ти пiшов. Тому що я пiдсобив.

Вiн розтулив долоню. На зашкарублiй пiдстилцi з вiкових мозолiв лежав дзвiночок – звичайний дзвiночок на тонкiм шкiрянiм ремiнцi.

Вiд дiда пахло тютюном i травами. І ще чимось, вiд чого Омельковi стало набагато спокiйнiше.

– Дiду… А чого вони там сплять?

Суворий погляд, але Омелько вже не боявся.

– Дiду…

– Сплять, – старечий рот пiд сивими вусами владно загнувся куточками донизу. – Сплять… i сниться iм…

– Що?

Дiд подивився на Омелька скоса. Перевiв погляд у якусь тiльки йому видиму далину:

– Краiна iм сниться. Боi… Перемоги… І договори, що пiдписують на свитках i скрiплюють гетьманськими печатками. І слава iм сниться, голосна слава… І нащадки iм сняться – тi, – дiд невиразно махнув рукою за плече, – якi напишуть про iхню славу в шкiльних книгах з жовтими сторiнками… І нiкому з них нiколи…

Дiд замовк, важко роздумуючи. Звiв кошлатi брови, пошкрiб лисину:

– Йди. «Отче наш» перед сном читаеш?

– Читаю, дiду, як не читати!

– Ну тодi йди. І допомагай там батьковi, не лiнуйся!

Омелько вилетiв з двору, Куций проводжав його радiсним гавкотом i дзенькотом ланцюга.


* * *

Дзвiночок Омелько сховав пiд сорочкою.

Увечерi, коли мати вже покликала на вечерю, йому зустрiвся на вулицi Андрiй. Той розповiв не без захвату, що, виявляеться, на баштанi у нiмця знайшли хлопчачий картуз iз трiснутим козирком, i нiмець страшенно гнiвався – обiцяв знайти, хто там був, i тодi вже не дати спуску.

– Кажуть, так лаявся, що в крайнiх хатах було чутно, – говорив Андрiй, поправляючи на головi свiй власний запилений картуз.

Омелько на превелику силу прикинувся, що ця новина викликае в нього тi ж почуття, що й в Андрiя: подив i цiкавiсть.

За вечерею батько запитав, чого це Омелько такий тихий; той послався на втому i, ледь уставши з-за столу, поспiшив у сарай, на сiно. Утомився вiн i справдi страшенно: безсонна нiч далася взнаки. Укрившись iз головою, вiн згорнувся калачиком – i вже через мить стояв у коричнювато-сiрому маревi бiля ворiт батькiвського подвiр’я.

Нiкого – нi чоловiчка. Нi звуку – навiть собака не гавкне. І до нього наближаеться, боком сидячи у сiдлi, баба в чорнiй одежi з порваним подолом, з обличчям жовтим, як у мерця.

А пiд бабою – кобила. Половина голови зi шкiрою й оком, половина – череп. На шиi шкiра висить клаптями, грива повилазила, боки запали. Дохла кобила.

– А ну, дитятко, – озиваеться баба, – ходiмо зi мною. Я тебе солоденьким почастую: кавунчика хочеш?

Омелько вiд страху мов язика проковтнув. Стоiть стовпом. А баба все ближче. Вже й руку тягне.

– Пiдемо зi мною, хлопчику. Тут недалечко.

Омелько смикнувся. Дзвякнув дзвiночок, той, що висiв на шиi на тоненькому ремiнцi. Дзвiночок подзвонював тихо i нiби сам по собi. Дiнь-дiнь… Дiнь-дiнь…

Баба вiдсахнулася. Кобила вiдступила; баба повела рукою, нiби запрошуючи за собою:

– Ой, яка цяцька у тебе, малий… Та все одно ходiмо. Кавун на столi, нарiзаний гострим ножем, нi насiнини не випало… Ходiм зi мною.

В Омелька мимоволi виступила слина на губах. Солодка, як кавуновий сiк. Нога ступила проти волi, за нею друга…

Дзеленькнув дзвiночок. Омелько зупинився i позадкував. І, примружившись, з усiх сил велiв своiм ногам iти в iнший бiк – вiд ворiт праворуч… Там колись була хата дядька Петра, а тепер, у коричнево-сiрому туманi бачилася тiльки стежина, а в далечинi – урвище…

– Зажди, дитино… Зажди, перегодь…

Омелько йшов, прориваючись начебто крiзь густе павутиння. Позаду чулася важка кiнська хода. Інодi дзвiночок замовкав, тодi хлопця розвертало i тягло назад – до баби та ii кобили. Вiн тряс дзвiночком, але той теж нiби нiмiв вiд жаху. Та в останнiй момент, коли хлопець мiг уже розгледiти хробакiв, що кишiли в порожнiй очницi коня, дзвiночок видавав «дiнь-дiнь», i Омелько одержував нову коротку волю…

Урвище було ще далеко, коли проспiвав пiвень, i у своему снi Омелько почув його голос.

Розплющив очi.

Займався ранок. Брати ще спали. Батько уже хазяйнував у дворi, мати доiла корову, дверi в хату була широко вiдкритi, у дверях стояла, солодко потягуючись, невмивана Оксанка…

Омелько намацав на грудях дзвiночок. І страх його зменшився.


* * *

Удень по селу ходили чутки. Однi говорили, що нiмець занедужав i викликав з мiста лiкаря. Іншi – що нiмець здоровiсiнький, сьогоднi по баштану ходив, бачили його. А Варка принесла вiд колодязя найновiшу новину: нiмець знайшов на баштанi чийсь картуз i вже обiйшов з ним кiлька дворiв: випитував чий.

– А твiй картуз де? – запитав брат Семен нiби мiж iншим.

– У коморi, – вiдповiв Омелько, не моргнувши й оком. – Ти що, думаеш, я до нiмця на баштан полiзу?!

Семен розреготався:

– Ну так… Там же чорти… Хоча полiз адже хтось, iнакше звiдкiля там картузу взятися, га?

– Ти його бачив, того картуза? – запитав Омелько з усiею можливою зневагою. – Дiвки, може, i брешуть!

Варка трохи образилася.

Весь день Омелько шукав моменту, щоб ушитися знову в балку до дiда, але як на грiх, йому постiйно дошкуляли дорученнями. Зроби i це, i те, принеси i вiднеси, полагодь, помий, склади – Омелько вертiвся як веретено, нi хвилинки не маючи вiльноi. А ще пам’ятав слова дiда: допомагай, не ухиляйся вiд роботи. Може, i зарахуеться ретельнiсть? Голоснiшим стане дзвiночок?

За весь день дзвiночок жодного разу не дзенькнув. Домашнi i не помiтили, що вiн в Омелька за пазухою.

Увечерi хлопець довго намагався не заснути. Пробурмотiв «Отче наш» разiв сто i

ще стiльки ж повторив подумки, але не втримався, провалився в сон. І вiдразу ж виявився в коричнувато-сiрому туманi, бiля ворiт батькiвського двору.

І баба на кобилi була зовсiм поруч. Простягнула вже руку, але Омелько дивом устиг вiдскочити, вивернутися.

– Що ж ти тiкаеш, дитинко? Уже не хочеш кавунчика? – загугнявила баба. – Зразу зi мною пiдеш – тобi ж краще, дурнику. Солоденько буде…

Дзвiночок на шиi здавався важким, утричi, учетверо важчим, нiж учора. Омелько повернувся i побрiв, не оглядаючись, до урвища. Дохла кобила не вiдставала. Вершниця бурмотiла незрозумiлi слова, вони здоганяли хлопця в спину i чiплялися за шкiру, нiби тоненькими гачками, тягли назад. Вiд того бурмотiння пропадала воля; дзвiночок тягнувся до землi, ремiнець трiскотiв, готовий розiрватися. Але найстрашнiше – дзвiночок нiмiв. Вiд «дiнь-дiнь-дiнь» спершу залишилося «дiнь-дiнь», потiм просто «дiнь… дiнь…», а потiм дзвiночок замовк, i Омелька вiдразу ж потягнуло назад на невидимих нитках.

– Ох ти, мiй хлопчику, – бурмотiла баба. – Ну йди ж. Іди зi мною…

Омелько тряс дзвiночком. Але той мовчав; тiльки коли бабина кощава рука майже зовсiм стиснулася на його плечi, дзвiночок видав хрипкий брязкiт, i баба з прокляттями вiдсахнулася.

Омелько кинувся до урвища. Вiн уже мiг бачити його дуже добре – земля скраю пiшла трiщинами, жмути трави нависали над прiрвою кошлато, як дiдовi брови.

Спогад про дiда подвоiв сили, дзвiночок знову задзвонив, i Омелько додав кроку. Може, це крутояр над Стугною, устиг вiн подумати. А, може, над якоюсь iншою рiчкою…

Кiнськi копита били в землю за його спиною. Дохла кобила, певне, мчала галопом. Вiд жаху Омелько ледве не упустив дзвiночок, оглянувся – i побачив бабине обличчя прямо над собою, сивi патли майже торкалися його чола…

Проспiвав пiвень.


* * *

Удень була гроза. Дощ перiщив, маленька Оксанка смiливо бiгала по калюжах, а мати заганяла ii в хату. Страшнi колiнця витинала на небi блискавка, грiм бив так, що хотiлося заткнути вуха. Варка говорила поважно: бачиш, прогнiвався за щось святий Ілля…

Омелько знав, за що вiн прогнiвався.

Зранку нiмець устиг обiйти ще кiлька дворiв, i в одному – Омелько знав точно – його картуз упiзнали. Це був двiр Леськових батькiв; Омелько не знав, чи зумiв Лесько стриматися, побачивши нiмцеву знахiдку, бо то був хитрий i пiдленький хлопець: з його сталося б i проговоритись, нiби ненароком, вiдплатити Омельковi, що смiявся колись над ним…

Омелько сам не розумiв, як дожив до вечора. Але вечiр прийшов, а нiмець так i не з’явився. Дзвiночок за пазухою був гарячий, немов вуглина.

Не раз i не два Омелько, нiби випадково, зупинявся у воротах. Усе було як завжди: праворуч – сад, а лiворуч – вулиця, трохи далi – будинок дядька Петра. Не було нiякоi стежини i нiякого урвища, i дзвiночок на шиi не дзвонив. Берiг, видно, сили для останнього iспиту.

…А якщо зовсiм не спати?! Дiд сказав – три ночi, а буде Омелько спати чи нi, кому яке дiло?

Не давала спокою ще одна думка: а що, коли баба цього разу встигне схопити його ранiш, нiж вiн згадае? Адже вона щоразу пiдбираеться усе ближче… Ледь Омелько засне, а баба його – хап! Як би не пропустити ту мить, коли ява переходить у сон, коли зi свого сiнника вiн перемiщаеться в коричнево-сiрий туман перед воротами батькiвського двору?

Отче наш, iже еси на небесах…

Сон навалився нагально, не дозволивши закiнчити молитву.


* * *

– Стiй, солоденький, не вертися… Ох, поганий хлопчик. Двi ночi не слухався, на третю попався, буде тобi на горiхи…

Насправдi Омелько ще не попався. Вiн стояв, притискаючись спиною до закритих ворiт, а баба верхи на кобилi стояла перед ним, загороджуючи шлях до вiдступу. Не пробитися до стежини, не добратися до урвища…

Дзвiночок дзвонив хрипко i дуже тихо. Баба протягала руки, не могла дотягнутися до Омелька, але i не вiдступала.

– Що ж ти, малий, старших не слухаешся? Не допомогло тобi твое щастя, бачиш, не допомогло… Кинь свою цяцьку. Йди зi мною, тепленький, iди зi мною…

Омелько набрав повiтря – i кинувся вниз. Прослизнув мiж ногами дохлоi кобили.

– Постривай… Який меткий! Не втечеш…

Тупiт коня за спиною. І дзвiночок мовчить – видихнувся. Омелько вiдчував, що бiжить на одному мiсцi – ноги мiсять повiтря, злiтають грудки сiро-коричневоi землi, а урвище зi жмутами трави над прiрвою не стае ближче – навпаки, вiддаляеться…

Хап! – рука схопила за сорочку на спинi.

«Отче наш!» – нiмо заблагав Омелько. Чи вiдповiдаючи йому, чи сам собою дзвiночок у його руцi раптом ожив: «Дiнь-дiнь-дiнь!»

Стара домоткана сорочка трiснула. Омелько вiдчув, що вiльний. Припустив щодуху; напевно, нiколи в життi вiн так не бiгав…

Ось i урвище. Тiльки внизу не видно нiякоi рiчки – чорнота. Трiщини стали виднiшими, ширшими; Омелько впав навкарачки.

Поруч переступали ноги дохлоi кобили. Вiд них несло нестерпним смородом.

– Ну, хлопчику, що тепер?

Баба дивилася на нього зверху вниз. У руках у неi звiдкiлясь узявся кручений батiг.

Дзвiночок упав на траву. Язичок його, мiдна крапелька, безсило вивалився.

– Що тепер, солоденький? Як тобi нашi кавуни?

Омелько вiдповзав, гарячково намацуючи ногами твердий грунт за спиною, щомитi ризикуючи зiрватися у прiрву.

Баба зареготала.

Чорна хустка сповзла з ii голови, вiдкриваючи голий череп. Баба пiдняла до неба руки, казна-звiдки налетiв вiтер, пiдхопив чорне плаття з поточеним червами подолом…

Омелько намацав у чорнiй травi дзвiночок – нiмий, без’язикий.

І заверещавши як порося пiд ножем рiзника кинув його чудовиську в пику.

Затрiщало, нiби вивертали з землi вiкового дуба. Регiт баби перейшов у крик.

Чорна трiщина над урвищем перетворилася в щiлину, потiм розiйшлася зовсiм. Величезний пласт землi вiдколовся i полетiв униз разом з бабою i ii дохлою кобилою, i разом з ними летiв, свiтячись, наче у ковальському горнi, дзвiночок.

Омельковi поталанило: висiв, вчепившись за цупку, кошлату траву, схожу на дiдовi брови. Пiдтягнувся, лiг животом на край твердоi землi…

Проспiвав пiвень.


* * *

Нiмець стояв у воротах – рудi вуса, куций сюртук, картатий кашкет. Панськi штани заправленi в блискучi чоботи; у руках – картуз iз трiснутим козирком.

Омелько дивився через дверi комори, як батько розмовляе з нiмцем.

– Нi, – сказав нiмець зненацька високим трiскучим голосом. – Штрафу цього разу нiякого не вимагать. Тому що шкода невелик, то й претензiя невелик: щоб у майбутньому, якщо можна, ваш син не зазiхать на чуже добро.

Батько щось сказав – Омелько не розчув.

– У цих широтах нелегко вирощувати баштанна культура, – сказав нiмець. – Я розумiй ваше збурювання. Крiм того, злодiя в життi чекати батога, в’язниця i Сибiр. Треба поважати чужа праця, так!

І нiмець пiшов, залишивши картуз батьковi.

Батько постояв трохи серед двору, вертячи картуз у руках. Потiм, лютий, як хмара грозова, повернув до комори.

Омелько вийшов, утягнув голову в плечi.

І коли йому велено було йти за лозиною, покiрно пiшов, заздалегiдь схлипуючи i витираючи кулаком носа, йому бачився великий зелений кавун, захований у лопушиннi на березi Стугни.

Нехай батько виб’е – хiба вперше?

Зате коли зберуться до багаття хлопцi, коли вiн викотить кавуна до багаття i з хрускотом всадить йому в бiк дiдiв козацький нiж… Коли потече по пальцях сiк, застрибають лакованi насiнинки… Коли серцевина кавуна, зерниста i рожева, заповнить собою всього рота… І

коли хлопцi будуть дивитися, витрiщивши очi, i недовiрливо розпитуватимуть про нiмця, а вiн у вiдповiдь на iхнi запитання тiльки посмiхатиметься… Ой!

І вони усi разом зжеруть кавуна, залишиться тiльки гора зелених шкуринок i приемна вага в животi… Ой, ой!

І вiдтодi вiн стане для хлопцiв ватажком, верховодою… Ой-ой-ой!

І наступного лiта, можливо, вiн ще раз дочекаеться моменту i викотить з баштану не одного кавуна… Ой! Два чи три кавуни, i тодi…

Так чи приблизно так думав Омелько, лежачи животом на батьковiм колiнi, поки лозина частувала його зад, i без того, утiм, давно смугастий.

Над балкою курився димок. Чи не дiд курив свою люльку?




Харизма Нюрки Гаврош


– Вам не здаеться, що «Нюрка Гаврош» – це занадто?

– Нi крапельки.

– Але для практикуючоi ясновидицi чи скажiмо, народноi цiлительки потрiбно бiльш… е-е-е… бiльш звучний псевдонiм. Матiнка Ганна, наприклад? Панi Ганна?

Нюрка посмiхнулася. Вона знала, що ii посмiшка – бешкетна, ехидна, донинi хлоп’яча – непереборна. Вже онуки пiшли, Антошка, рудий башибузук, весь у бабцю: шалапут, бiлява бестiя, але якщо розтягне рот в усмiшечцi – гаси свiтло, зливай воду. Плачте, дiвки, погибель ваша росте. Шкода, що бачаться здебiльшого «по фотоапарату». Дiти в минулому липнi перебралися до Нiмеччини.

Ведучий чекав вiдповiдi.

Прямий ефiр, час обмежений.

– Матiнки, бабусi… Ви думаете, титул «ясновидицi Анюти» дае стовiдсоткову гарантiю? Навiть якщо Анюта сама придумала собi звання, титули й орду вдячних клiентiв? Я – Нюрка Гаврош, i я не обiцяю людям бiльше, нiж можу. Чудеса – не мiй профiль. Зрозумiйте, заради Бога, народний цiлитель i знахар – це так само людина. Тож перше призначене для наiвних дурнiв, яким вивiска важливiша за результат, а друге – для хворих, що всерйоз бажають вилiкуватися. Ворожка може вгадати або передбачити…

– І помилитися?

– Звичайно. Не помиляеться той, хто нiчого не робить. Але справжня ворожка нiколи не назве себе вголос ясновидицею.

Якщо, звичайно, перед вами не пройдисвiтка, що зiбралася найдорожче cторгувати кота у мiшку. Я не розмахую перед вами хрестом i святими образами, спекулюючи на вiрi. Я не розводжуся про вiдтiнки аури, морочачи голови iстеричним дамочкам. І не обiцяю удачi на вiки вiчнi. Я просто кажу: прийдiть, i спробуемо. Дивись, щось i вийде.

Ведучий кивав, вставляв дурнi коментарi та запитання, але загалом плив за течiею. Нюрку це цiлком влаштовувало. Пробити ефiр на 4-му каналi виявилося складнiше, нiж вона припускала. Виходить, треба було за пiвгодини з хвостиком вiдбити усi карти з колоди. Основними козирями тут були натиск, дивовижний для маленькоi жiнки пенсiйного вiку, добре пiдвiшений язик та iронiчна агресивнiсть, що приваблюе скептикiв. Зi скептикiв, особливо хворих чи невдачливих, найчастiше виходять найвiрнiшi, найвiдданiшi клiенти, коли знати, як поводитися з цим звiринцем.

Юрб бiля парадного пiд’iзду не очiкувалося, але гарний приварок до пенсii не зашкодить.

Дружина клоуна, що промiняв манеж спершу на естраду, а там i на ранки-весiлля-ювiлеi, у минулому Снiгуронька, Коза-Дереза, Маленька Баба-Яга, Вiдмiнниця Настя, Карлсон i Малюк почергово («у дубль» з Елкою Потаповою, найщирiшою врагинею!), Ганна Павлiвна Гаврошенко вмiла працювати з публiкою будь-якого вiку. З дiтьми завжди поруч знаходяться суворi матусi, яких теж треба розважити i розкрутити на «хлопаньки»; утiм, усi ми залишаемося дiтьми до сивого волосся, згоднi вiрити i йти слiдом.

Стань оригiнальною. Перетвори недолiки на достоiнства. «Метр-з-кепкою»? – маленька штучка червiнчик, а цiна велика. Бiлi овечi кучерики? – сивина не так помiтна. Не потурай, а захоплюй, неси за течiею. Мороч чолову, заповнюючи паузи не беканям-меканням i словами-паразитами, а жестами, поглядом, дрiбними, зосередженими дiями. Придивляйся тайкома, хто чого хоче i на яких умовах.

Три роки тому чоловiк почав iздити довколишнiми селами, влаштовуючи чорноземнiй «понтярi» лекцii «Очевидне-неймовiрне» з бонусом у виглядi гадань, провидiння, лiкування фурункулiв i зняття «грiшного пилку». Коли Толик почав регулярно, крiм гонорару i добровiльних пожертвувань, привозити додому жирних курочок, мiшок-другий гречки чи трилiтрову банку меду, Ганна Павлiвна серйозно задумалася. Гастролювати не хотiлося, важка на пiдйом стала, але, як на теперiшнiй час, будь-яка копiйка до ладу.

Так народилася Нюрка Гаврош, ворожка i знахарка.

– Хто навчив вас ворожiнню на картах?

– Життя.

– Е-е… І все?

– А якоi вiдповiдi ви очiкували? Посилань на пряму лiнiю вiд Кассандри та графа Калiостро?! Ну помiркуете самi… Запитаю я вас: «Молодий чоловiче, хто навчив вас вести передачi у прямому ефiрi?», i що ви менi вiдповiсте? Мабуть, полiтех закiнчували чи iн’яз, а ведете ж, i непогано ведете…

Ведучий почервонiв, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому – будь-яку тему миттю перевести в лоб на спiврозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, – багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено. Адже тут ясно: нiякоi фаховоi освiти в нинiшньоi телебратii немае. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрiбен цукор. Трiшечки похвали, кинь сахарну кiсточку – i милий дружок твiй до смертi.

Лестити вмiють усi.

Сварити-пiдколювати теж властиво бiльшостi.

А щоб в одному флаконi… Це вам не коробка сiрникiв, тут умiти треба.

– Так, Ганно Павлiвно, я розумiю вас… життя – кращий учитель…

Нi бiса вiн не розумiе. Викручуеться. І це добре. Глядачi бачать, як вiн викручуеться, глядачi на ii боцi. А хто не бачить через щиросердну короткозорiсть, той чуе, як ведучий з нею погоджуеться. Теж непогано.

– Ага, нам телефонують у студiю!

Вiдповiдаючи на цiкавiсть басовитого громадянина з приводу наявностi в «панi Гаврош» вiдповiдних лiцензiй, Нюрка дозволила собi на хвилинку розслабитися. Легко i приемно говорити правду вiдставному бюрократу. Усi папери були в повному порядку. Комар носа не пiдточить. Приватний пiдприемець, единий податок, довiдка вiд Мiнохорони здоров’я про всяк випадок – з мiськвiддiлу культури, вiд Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабiнет вона обладнала вдома, на власний смак, вiдвiвши для цього вiтальню. Таке чудове питання варто було б придумати заздалегiдь, i умовити когось зi знайомих дзв’якнути в студiю.

Врахуемо на майбутне.

– А тепер, Ганно Павлiвно… Нi, зачекайте, у нас ще один дзвiнок! Ну, це останнiй, час передачi закiнчуеться… Здрастуйте, ви в ефiрi!

– Я щасливий по самiсiнькi гланди.

Ведучий поперхнувся. Нi, сьогоднi явно був не його день.

– Назвiться, будь ласка.

– У нас мало часу. Навiщо марнувати ефiр даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, – голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтрiснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. – Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковенi за мiсцем проживання?

Думаеш вiддiлом культури вiдбутися?

Голос пiсно хихикнув, стверджуючи задоволення вiд сумнiвного каламбуру.

– Даремно ти так думаеш, мадам Гаврошенко. Рекомендую не тягнути, щоб уникнути…

Вiдбiй.

Короткi гудки довбають прямий ефiр.

Нюрка демонстративно знизала плечима – якийсь дотепник-самоучка викаблучуеться! – i нишком пiдморгнула ведучому. Стовбняк, мовляв, справа гарна, хлопчику мiй, але час закiнчувати.

Давай, пускай рекламу прокладок. Ангельських, з крильцями.

Дуже хотiлося курити.



Історiя з розiграшем, чи як там випадало розумiти дзвiнок про «прописку в ковенi», продовжилася у вiвторок удень. Нюрка тiльки-но вiдпустила клiентку, вдову полковника Башмета, однофамiльця знаменитого альтиста. Ставши жiнкою суто цивiльною, вдова спершу придбала запасний надгробний пам’ятник з написом золотом «Самiй собi з любов’ю», встановила скарб на 30-му цвинтарi, а вже потiм сильно зацiкавилася майбутнiм, вчащаючи до ворожок. Попереднi шiсть ворожок вдову не влаштували: з ними не складалися розмови «за життя», здебiльшого про «самiй собi з любов’ю». А з Нюркою склалося, пiд чайок з порiчковим варенням i густий кагорець, якого вдова вельми полюбляла.

Коротше кажучи, провiвши цiнну клiентку до дверей i повернувшись до кабiнету, Ганна Павлiвна знайшла бiля робочого столу якогось мерзотника. Мерзотник крутив у пальцях бубнову даму, яка хвилиною ранiше уособлювала вдову, i нахабно посмiхався.

Незваний гiсть заслуговував окремого опису. На голенiй головi його красувався пiвнячий гребiнь, лiловий iз прозеленню. У лiвiй нiздрi телiпалось кiльце, у вусi – матроська серга; такi серги при гнилому царатi вiшали матросам, якi вперше перетинали екватор. Нижня губа по центру була проколена лабретою – гвiздком з плоским замком, спорядженим ланцюжком. Шкiряний куртець, що тилiпався на вузьких плечах жертви пiрсингу, порiзали бритвою в мiсцях найнесподiванiших. На тлi цiеi одежинки-мученицi дiри на джинсах мали вигляд, можна сказати, обивательський.

– Покликати чоловiка? – поцiкавилася Нюрка, жiнка не з лякливих.

– Здрастуйте, люб’язна Ганно Павлiвно, – мерзенний панк-вторженець зiбрав усю колоду карт воедино i заходився ii тасувати з надзвичайним умiнням. Потiм витрусив на стiл трефову даму i тицьнув у неi обгризеним нiгтем, немов хотiв щось пiдкреслити. – Нi, чоловiка кликати не треба. Тому що чоловiк ваш вже третiй день як виiхав у черговий вояж, вимiнювати очевидне i неймовiрне на курей i гречку. Хочете знати, що привело мене в цю обитель грiха?

– Може, мiлiцiю?

– Навiщо? Менти приходять, коли хтось часом десь у нас… А в нашому випадку все iнакше, – вiн сильнiше пiдкреслив лiнiю на трефовiй дамi. – У нашому спiльному випадку. Ви мене розумiете?

«Нi, не злодiй. Гiрше. Псих. Краще його не дратувати…»

– Вам повiстка, найдорожча Ганночко. Звольте, блiн, одержати.

«Як вiн потрапив до кiмнати? Через вiкно? Там грати…»

Машинально Нюрка простягнула руку i взяла папiр, запропонований панком. Жовтуватий, грубий бланк. Великий палець щось укололо, боляче, до кровi, – i панк спритно вiдняв «повiстку» назад. Вiдiрвав корiнець, де розпливлася маленька червона цятка, що, подовжуючись, ставала схожою на пiдпис iз викрутасом наприкiнцi.

Хижо смикнувши закiльцьованим носом, гiсть сховав добуток.

– Ось, – з поклоном вiн знову простягнув «повiстку» господинi будинку. – Так, добре. Тепер знову повернiть ii менi. Самi, самi повернiть, вiдбирати на другому колi заборонено. І ще раз вiзьмiть. Усе. Фiнiта ла мюзикл. Прощайте, скелястii гори…

Обiйшовши Нюрку, вiн нога за ногу вибрався в коридор. Клацнув англiйський замок.

– Не турбуйся, душенько, я закрию. Ти, душенько, про iнше турбуйся. Ех, узяли душу за душу, бути душi з душком…

Дверi брязнули, вiдсiкаючи iдiотську пiсню.

Саме буденнiсть того, що вiдбуваеться, дивовижна, карколомна буденнiсть спантеличила Нюрку. З’явився, вручив, забрався геть. Безглуздий кур’ер, хлопчисько на побiгеньках. Цiлком упевнений, що «найдорожча Ганночка» у курсi, усе розумiе, усе зробить як треба. А якщо не зробить, то, напевно, при здоровому розумi i тверезiй пам’ятi, усвiдомлюючи ступiнь вiдповiдальностi…

Казеннi формулювання на смак вiдгонили кислою мiддю.

Жiнка опустила погляд. Скислилось до оскоми:

«Пропонуеться з’явитися… для прописки… у ковенi за мiсцем проживання… Грекiвська, 38… субота, 18 травня, о 00.00… iз собою мати…» І печатка: грифон присiв на заднi лапи, а над тiм’ям звiра в’еться напис: «ТОВ „Харизма Ltd“.

Нюрка з насолодою скрутила дулю i тицьнула „нашою вiдповiддю Керзону“ у вiкно. Ось я вам, жартiвникам, поiду на Грекiвську опiвночi! Ось я вам, заразам, зроблю приемнiсть! Не на ту нарвалися, сволота! На менi де сядеш, там i злiзеш…

– Це ти, Нюро Павлiвно, даремно, – сказав панк через грати вiкна. Вiн звiвся навшпиньки, щоб господарка побачила його чудесний гребiнь, i виразно продовжив: – дуля твоя примiтна, нiчого й казати, тож дякуемо за частування. А з iншим… Даремно, слово честi. Краще не ерепенься.

– Ах ти!.. Ах ти погань!..

– Дешевше вийде. Це я тобi, як пiвник з високоi спицi. Пройди реестрацiю i царюй, лежачи на боцi. Усiкла?

Гребiнь гойднувся i зник.

„Треба було мiнятися. Коли Раiса пропонувала переiхати з першого поверху у висотку на Кулиничах, треба було погоджуватися. Кiмнати сумiжнi, зате кухня велика, i восьмий поверх… Чоловiк до суботи не повернеться, дарма й чекати… Боже, про що я думаю!“

Болонка Плюха, улюблениця Нюрки, вилiзла з-пiд дивана i похнюпилася, вiдчуваючи провину.

– А ти чого не гавкала, дурко?

Болонка дзявкнула, вибачаючись.



До вечора п’ятницi нiчого особливого не вiдбувалося, i це мучило Нюрку найбiльше. Тиша, спокiй, умиротворення. Повiстку вона сховала у в’етнамську скриньку, улюблену, з перламутровими веслярами на кришцi, час вiд часу заглядаючи усередину: чи не зникла? Нi, бридкий папiрець преспокiйно лежав на днi. Дзвонити нiхто не дзвонив; тобто, звичайно, дзвонили клiенти, подруги, по мiжнародцi озвалися дiти, дали трубку Антошцi, той розповiв бабусi про нiндзiв-чебурашкок…

Тиша давила, чекання вимотувало нерви.

Нi, не пiду. Нiкуди не пiду, нехай придушаться.

У п’ятницю, зрiзуючи дорогу додому через Молодiжний парк, Нюрка зустрiла знайомого панка. Мерзотник iшов у компанii миловидного, зовсiм молоденького попа – у рясi, у скуфiйцi, з хрестом на грудях. Панотець знiчено кивав, погоджуючись, а панк виговорював йому високим, пронизливим голосом. Слiв Нюрка не розiбрала, але зустрiч ii знiтила.

Вона кивнула панку, i той вiдповiв недбалим кивком.

– Ви розумiете, чернець… – бубонiв пiп.

– Усе я розумiю, отець Власiй. Бiльше, нiж ви думаете…

Через годину з’явився клiент, записаний на пiв на восьму. Тлустий, добре одягнений бичок середнього вiку. Просив „розкинути“ на бiзнес. Коли карти вже лягали на стiл, бичок раптом запитав про реестрацiю. Нюрка тицьнула йому „мандат“ вiддiлу культури, лiцензiю Мiнохорони здоров’я, – iншi документи, але клiент не вдовольнився i мовчки зазбирався додому. Уже бiля виходу чесна ворожка, погано розумiючи, що робить, тицьнула бичку повiстку: ось, мовляв, у суботу, усе як годиться…

– Ага, – клiент задоволено почухав голену потилицю. – Тодi запишiть мене на наступний понедiлок. Так, пiзнiше, я багато працюю. Якщо з реестрацiею виникнуть проблеми, зателефонуете менi. Ось вiзитка. Щоб даремно не ходити…

Уночi Нюрка спала погано. Субота пройшла як з похмiлля: нудно, клопiтно.

А ближче до пiвночi Ганна Павлiвна, дивуючись сама собi, замовила таксi.

– Ну що, так i будемо в мовчанку грати?

Запитання таксиста висмикнуло Нюрку iз зацiпенiння. Виявляеться, вона уже хвилин п’ять тупо вирячувалася з вiкна таксi, мов баран на новi ворота. Вiрнiше, ворота були старi. І стiна навколо ворiт була стара, обшарпана. Штукатурка мiсцями обвалилася, оголивши щербату цеглу кладки. Жовте свiтло лiхтаря косо падало на чавун стулок, вiдкидаючи у двiр вiзерункову тiнь. Далi починалася темрява, i в цiй темрявi ввижалося таемне ворушiння. Кущi вiтром колише? Вiтру начебто немае… У глибинi двору невиразно вимальовувалися обриси присадкуватого будинку, де привiтно свiтився прямокутник вiкна. Єдиний в усiй окрузi.

А ще на стiнi була табличка: Грекiвська, 38. Лiхтар висвiтлював табличку знехотя, з панського жалю, тому цифра „38“ здавалася непомiрно опуклою, немов надутою зсередини.

Звук крокiв сколихнув пустельну вулицю. Нюрка здригнулася, але пiд лiхтарем з’явилися двое банальних мiлiцiонерiв з собакою. Патрульнi зупинилися прикурюючи. Чорний з пiдпалинами „нiмець“ сiв на тротуар, строго рикнув на самотне таксi i раптом завив. Тужливо й приречено, що аж нiяк не пасувало до здоровенноi службовоi псини. Патрульний смикнув повiдець, i „нiмець“ слухняно заткнувся.

У Нюрки трохи вiдлягло вiд серця. Раз мiлiцiя патрулюе, виходить, не зовсiм глухомань. Буде хоч кого на допомогу покликати. Та й таксi вона вiдпускати не збираеться.

– Зачекайте мене тут. Незабаром назад поiдемо.

– Це скiльки завгодно, – iз задоволенням пробасив таксист, приймаючи м’ятий червiнець.

Нюрка вибралася з машини, оглушливо ляснула дверцятами i рiшуче попрямувала у двiр. Мимохiдь глянула на годинник. Без п’яти дванадцять. Це добре.

Спiзнюватися вона не любила.

Темрява за воротами була рiдшою, нiж здавалося з вулицi. З-пiд нiг метнулася кiшка, ледве не забезпечивши пiзнiй гостi iнфаркт мiокарда. Блiдо-жовта дорiжка свiтла лежала на трьох корявих сходинках. Нюрка пiднялася сходами, штовхнула дверi, вони мерзотно скрипнули.

Вузький коридор, тьмяна лампочка пiд дротяним ковпаком; плями кiптяви вiд сiрникiв, що прилипли до стелi. Стiни поцяцькованi паскудством i гаслами „Металiст“ – чемпiон!». На диво, замiсть очiкуваного смороду котячоi сечi, запах тут панував приемний. Пахло освiжувачем повiтря «Жасмин з лимоном» i ароматним тютюном Captain Black: в куражi й при грошах, Нюрка сама iнодi курила цi сигарилло.

За високими дверима у кiнцi коридору бубонiли приглушенi голоси.

«От зараз заявлюся до незнайомих людей посеред ночi, з’ясуеться, що вони про ковен нi сном, нi духом…»

Нюрка приречено зiтхнула i постукала.

– Заходьте, не замкнено!

На японському столi з рiзьбленими драконами i збирачами рису, безтурботно дригаючи ногами, сидiв знайомий панк. Вiн голосно сьорбав каву з кришталевого келиха. Нюрка аж зрадiла: принаймнi знайоме обличчя. Сьогоднi гребiнь у панка виявився лiловим iз золотавими прожилками. Пiрсинг пiдсилився: кручена змiйка звисала з пiдборiддя на комiр порiзаноi лезом шкiрянки. Тiльки зараз Нюрка примiтила, що порiзана шкiрянка не абияк, а, можна сказати, художньо. Порiзи складалися у мудрований вiзерунок, який був навiть по-своему витончений.

«Зате джинси цього разу цiлiсiнькi…»

Шкiряними латками у виглядi блискавок Нюрка вирiшила знехтувати.

За другим столом – звичайним, двотумбовим – сидiла блондинка розмiром з гiпопотама, у небесно-голубому платтi з рюшами. Вона зосереджено клацала клавiшами комп’ютера, iгноруючи вiдвiдувачку. Поруч iз клавiатурою лежав гросбух застрашливого об’ему, пiд стать блондинцi, i височiв хисткий штабель папок з паперами.

– Здрастуй, моя Нюрко, здрастуй, дорогенька! – вишкiрившись, фальшиво затягнув панк, розгорнувши своi граблi нiбито для обiймiв. Кава при цьому ледь не вихлюпнулася на байдужу блондинку.

На зап’ястi фiгляра огидно запiлiкав електронний годинник.

– О, пiвнiч! – зрадiв панк. – Ви по-диявольському пунктуальнi!

– Заходьте, сiдайте, – вiдволiклась на секундочку блондинка. – Кави хочете?

Правильно, пiсля цiеi кави до ранку не заснеш… Ай! Чернець, згинь!

Це панк, звiсившись зi столу-японця, ущипнув блондинку за пишнi тiлеса.

«Чернець?!»

– Інокентiй Інокентiйович! – вiдповiв красень на нiме запитання. – Можна просто Кеша. Чернець – тiльки для Валюхи, по суботах. Правда, Валюха-стрибуха? Добре, приступимо.

Вiн став серйозним, витяг з-за пазухи якусь роздрукiвку i заходився звiряти.

– Гаврошенко Ганна Павлiвна, 48-го року народження?

– Т-так…

– Адреса… ну, у вас я був, адреса правильна… Паспорт?

Нюрка продиктувала по пам’ятi номер i серiю, i Валюха вiдбила на клавiатурi

хвацький дрiб. Перевiряти блондинка не стала: чи знала данi Нюрчиного паспорта заздалегiдь, чи довiряла.

– Ну-бо, продовжимо екзекуцiю…

Питань було багато. Здебiльшого стандартнi, канцелярськi, як при працевлаштуваннi: освiта, попередне мiсце роботи, номер лiцензii Мiнохорони здоров’я, номер диплома курсiв народних цiлителiв i екстрасенсорики, ІНН (добре, що здогадалася всi папери з собою захопити!), сiмейний стан… Але зустрiчалися й унiкальнi, що б’ють по нервах:

– Галюцинацiями не страждаете? Неврастенiя? Параноя?

– Нi.

– Мандеп?

– Що?!

– Манiакально-депресивний психоз?

– Нi!

– Шизофренiя? На облiку в психдиспансерi не стоiте?

– Нi!!!

– Як волiете працювати: з явищем чи без?

Розумно вирiшивши, що з двох бiд треба вибирати менше, – тiльки явищ менi й не вистачало! – Нюрка коротко вiдрiзала:

– Без!

– Розумне рiшення, – покивав Інокентiй, розпушивши гребiнь. – Для чого вам зайвi турботи, вiрно? Зодiакальне зрушення при роботi враховувати будемо?

– Звичайно! – без докорiв сумлiння випалила Нюрка. Позначилися професiйнi навички.

– Прекрасно. Просто чудово! Валюха, у базу внесла?

– А ти як думаеш, йолопе?

– От i все, Ганно Павлiвно. Зараз ми випишемо вам реестрацiйний номер – i ви вiльнi. Їдьте додому, вiдпочивайте, а з понедiлка – вперед до бою! Приступайте до роботи. Уже, так би мовити, офiцiйно. Пiд патронатом.

– А… договiр? Розписатися десь треба? – оторопiла Нюрка.

– Кров’ю?!

Очi Інокентiя спалахнули пекельним вогнем, верхня губа, тремтячи, поповзла догори, готуючись оголити iкла. Нюрка охнула, позадкувала, але мерзенний Чернець заiржав наче справжнiсiнький жеребець. Валюха теж пирснула в кулачок.

– Нюра, Нюра, до чого ти дурна! – Чернець, кривляючись, приставив пальцi до голови, iмiтуючи роги. – Їдь додому, на таксi розоришся. Ось, тримай.

У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лiкарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлiвна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реестрацiйний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витiюватий пiдпис. Знайома печатка з грифоном.

Усе.

– Якщо виникнуть питання – пред’явите, i питань не стане.

– Спасибi, – машинально подякувала Нюрка.

– Добранiч. Вiдпочивайте.

– До побачення.

Нюрка йшла до машини, яка ii очiкувала, не помiчаючи, що пританцьовуе на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу вiдьму, яка повертаеться додому з нiчного шабашу. По землi ступала – наче по повiтрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а бiльше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так iх, гадiв! Так!..», i вiдiрвався вiд тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всiдаючись на задне сидiння.

– Назад, додому! – скомандувала вона.

І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.

Нюрцi було добре. Легко i спокiйно. Уперше за останнiй тиждень.



– Доброго ранку. Я був у вас минулоi п’ятницi. Ми домовилися на вечiр понедiлка. Пам’ятаете? Ну i лади. Як iз реестрацiею?

Спершу Нюрка пiд настрiй хотiла вiдповiсти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоiнством повiдомила, звiрившись iз залишеною вiзиткою:

– Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.

– І номер у вас тепер е? – допитливий бiзнесмен вчепився мертвою хваткою.

Якщо вiн так справи веде, то звiдки проблеми з бiзнесом?

– Є. Але це, як ви розумiете, не телефонна розмова, – добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопiв з поваги. – Якщо бажаете, можу пред’явити вам номер при особистiй зустрiчi.

– Що ви, Ганно Павлiвно! Ви у мене на повнiй довiрi! – дивним чином позадкував клiент. – У п’ятнадцять по восьмiй вас влаштуе?

Нюрка витримала солiдну паузу, нiбито звiряючись iз розкладом.

– Влаштуе.

Вона першою повiсила трубку.

Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще бiльш утомленим, нiж минулого разу. Туфлi забув почистити, вiдзначила Нюрка. Легкий налiт пилу поверх глянцю iталiйськоi шкiри вiдразу впадав у око. І золота шпилька на краватцi потьмянiла. Навiть пишнi вуса, кольором схожi на пшеничний батон «Нарiзний», понуро обвисли.

– Невдачi в бiзнесi, Бориславе Олеговичу? Бувае. Хочете довiдатися причину?

Зрозумiло, хоче. Це в нього на чолi написано.

– Довiдайтеся, – тяжкий подих колихнув вуса. – У боргу не залишуся. Тiльки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»

– Ручку будете дружинi золотити, – рiзко, iз роздратуванням вiдповiла Нюрка i з погляду бичка зрозумiла, що знайшла вiрний тон. – Сiдайте. Час – на вагу золота.

Остання, дуже оригiнальна сентенцiя теж знайшла шлях до серця бичка.

Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, вiдганяючи флюiди-невидимки. На клiентiв це справляло потрiбне враження. Потiм спритно, однiею лiвою, перетасувала. Тут головне – не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрiбного ефекту. Зосереджений погляд, скупi, без зайвого позування рухи пальцiв i кистi. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на рiзьбленiй кулi з кришталю, що iскрилася, легенько ii погладжуючи.

Це вона сама придумала.

Куля подобалася усiм.



– Ви – король чирвовий, Бориславе Олеговичу, – перст долi вперся в груди клiента. – А оточують вас…

Розклад був цiлком зрозумiлий. Король виновий – ворог-недоброзичливець. Винова дама – нiчого хорошого, так ще й поруч зi своiм королем. Шiстка трефова – марна дорога. Туз виновий при бубновiй десятцi – сварка. Друге, зовнiшне, коло теж вiщувало суцiльнi неприемностi. Тут важливо показати вiтрило на обрii, подарувати надiю, iнакше бичок у петлю полiзе… Нюрка Гаврош вдивилася уважнiше.

Затята атеiстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова iз другого кола чiтко пiдморгнула ворожцi, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлiвна самим ганебним чином затулилась рукою i побачила стрiлочки. Безлiч стрiлочок – червоних, чорних, рябеньких, – що з’еднали, карти мiж собою.

Здивована, злякана, вона ще не зрозумiла, що говорить, а клiент слухае.

– Бережiться короля винового, Бориславе Олеговичу! Вiн – ваш партнер по бiзнесу. Днями у вас намiчаеться велика угода в iншому мiстi. Ви поiдете туди дарма. Не бiйтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай вiдмовиться вiд контракту – у пiдсумку ви виграете. А удача йде до вас вiд жирового валета. Постарайтеся не упустити.

– Ах вiн поганець! Гадюка варена! – бурмотiв клiент, вражений глибиною Нюрчиного прозрiння. – А валет жировий – це хто?

– Ви своему вiце-президенту довiряете? Миколi Степановичу?

І який, питаеться, чорт за язик смикнув?! Зараз iм’я та по батьковi не спiвпаде, клiент насторожиться, втратить довiру…

– Миколi? Ну… певною мiрою…

– Вiн вас хоч раз пiдвiв?

– Ну… валет жировий? Микола?!

Виходячи, бичок сяяв i цвiв махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обiцяв точно слiдувати усiм порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.

– Якщо збудеться, – сказав Борислав Олегович наостанок, – я вам ручку таки позолочу. Дверну.

Пожартував, значить.

Зовсiм iншою людина стала.

У четвер заявилася Алевтина Вольдемарiвна, Нюрчина ровесниця, левиця мiсцевого бомонду. З дiагнозом: безсоння, помисливiсть i раптовi мiгренi.

– Ах, Нюрочко, – хрипло воркотiла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, – у мене хронiчна перевтома! Голова просто розколюеться. «Асканелi» бiльше не допомагае, довелося перейти на «Хеннесi»… якби не ваше зiлля!.. Чи немае у вас чогось сильнодiючого?

Як на зло, запаси нешкiдливих травок, придбаних Нюркою в аптецi на розi, закiнчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цiлителькою. Угледiвши в дверях Ганну Павлiвну, знайомий провiзор Костя не знайшов нiчого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збiр номер три?» Продавати «секрет» здогадливiй Алевтинi не можна було нi в якому разi. На Нюрку йшло натхнення.

– Нi, Костю. Цього разу так просто не вiдбудемось, – вона зi значенням покосилася на «левицю». – Менi потрiбнi елеутерокок, сушенi ялiвцевi ягоди, радикс алтей, золотий корiнь, корiнь валерiани, настоянка глоду, екстракт жостеру…

Колись чутi, але, здавалося, давно забутi назви самi спливали в пам’ятi. Список неабияк здивував юного провiзора, Алевтину – охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.

Удома Нюрка зашторила вiкна, запалила чотири сандаловi свiчки по кутках i заходилась змiшувати в центрi столу «сильнодiючий засiб». Упевненiсть не полишала ii: правильно, усе правильно… Коли свiтська левиця, незвично тиха й захоплена, пiшла, нарештi, з дорогоцiнною пляшечкою у сумочцi, Нюрка почала приходити до тями.

Що це на неi найшло?

Упевненiсть сидiла на диванi, дригала ногами, зовсiм як панк Чернець, i посмiювалася. Упевненiсть стверджувала, що прийшла надовго.

І справдi, тепер Нюрка точно знала вiдповiдi на багато питань. Таiсii Георгiiвнi просто життево необхiдно подарувати невiстцi на день нарождення iмпортнi чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир i злагода в родинi, чи чоботи для Дашi! Вiнець безшлюбностi, кажете? Ну, вiнець ми вам, голубонька, знiмемо, це дрiбницi (тим бiльше що нiякого вiнця голубонько й слiду немае!), але i вам, Оксано, необхiдно бути активнiшою. Ось, вiзьмiть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуiловичу, хiба це проблеми?! От у Дениса Аркадiйовича – проблеми. Як, ви не знаете Дениса Аркадiйовича? Зараз я вам розповiм, i ви забудете про цi дурницi!.. Зурочення? Пристрiт? Ану припинiть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубiянка? Зате чесна. Немае на вас нi зурочення, нi пристрiту. Ви не довiряете думцi фахiвця? Тодi забирайтеся геть! Ах, довiряете? І нiяких «просто»! Або довiряете, або нi. Ось i чудово.

А тепер слухайте мене уважно…

Звiсно, Нюрка прекрасно знала цiну своiм чудесам. Цiна залишалася колишня: пшик з олiею. Але якщо ранiше вона дiяла за принципом: «гiрше не буде, а допоможе – добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! – i передавала цю впевненiсть клiентовi.

Немов вiрус упевненостi кипiв у Нюрцi Гаврош, заражаючи всiх навколо.

– Бiм, поголися, чи що…

Це була iхня давня клоунська гра. Жили-були Бiм i Бом, два веселих буфи… За iдеею, чоловiк зараз повинен був, скорчивши смiшну гримасу, вiдповiсти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Лiньки менi, Бомка!» Нi, не вiдповiв. В’яло махнув рукою, немов розсiкаючи духоту, i задрiмав у крiслi. Жирна серпнева муха повзла по спинцi крiсла, поруч iз чоловiковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсiм погано.

У голову лiзла напiвзабута пiсенька: «Бом вкрав дружину в Бiма, ненавидить Бома Бiм…»

Лихо з чоловiком сталося водночас з Нюрчиними успiхами. Погодки, можна сказати, друзi дитинства. Вiчний лiдер у родинi, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлiвни, чоловiк вiдразу скис i опустився. Бадьорий, пiдтягнутий, чарiвний, хохмач i душа товариства, вiн раптом з розряду «справжнiх чоловiкiв» перебрався в сумовиту шеренгу старикiв. Здавалося, його обтяжуе затребуванiсть дружини. Їздити по селах вiн перестав, нечастi запрошення на дитячi ранки та шкiльнi свята вiдхиляв. Голубовичi запросили тамадою на весiлля молодшенькоi – назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клiенти, вiдсиджувався у спальнi, бездумно перегортаючи газети. На фiнансовому становищi родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, i курку можна було легко купити в магазинi, а не везти з Вовчих Дундукiв, вiд глухоi бабки Зiни, якiй «у грудях полегшало».

– Бiм… поголися, га?..

Ще вiн став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далi – вiдкрито. Гiршого немае, коли п’е людина з мiцною головою. Такому бiльше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваноi тверезостi, коли чоловiк намагався не подати виду, що останнi сто грамiв були зайвими, Нюрка ловила на собi його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвiтка, говорив погляд. Ти – рудий Бом. Чому вони вiрять тобi, а не менi? Чому вони взагалi вiрять?!

Я – Нюрка Гаврош, вiдповiдала вона таким же мовчазним поглядом.

Я не знаю.

Брехати було важко. Звичайно, знала. Нiч, Грекiвська, 38, «Харизма Ltd»…

Ганна Павлiвна втрачала чоловiка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рiдну людину. Скiльки разiв вона пропонувала своему Бiму вмити його через дверну скобу! Вiдшептати вiд зурочення? зняти пристрiт i попоiти травами? Не порахувати. Чоловiк мовчав i дивився.

Так дивився, що краще б вiдвернувся.

– Не буду я голитися. Навiщо?..

У серцi Нюрки закипiв чайник. Величезний синьопузий чайник зi свистулькою, давним-давно забутий на вогнi. Пара вдарила в розум, ошпаренi думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жiнка ступила до крiсла:

– Ах ти…

Змiст не мав жодного значення. Чоловiк сторопiв, машинально встаючи назустрiч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, вiн у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.

– Пiдiйди до вiкна. І дивися пильно.

Грикнувши дверима, пролетiвши через пiд’iзд, у домашньому халатi вискочивши у двiр, Нюрка вiдчула, що Бiм стоiть бiля вiкна. Спиною вiдчула. Хребтом. А чайник у серцi надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збираеться робити…

– Нюрочко? Доброго ранку…

Сусiдка Веронiка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патрiарх собачого роду, Артемон давно пережив свiй вiк, i це знали усi. Ходив пес погано, зi сходiв його зносили, а у дворi водили, перехопивши пiд черевом спецiальним рушником, пiдтримуючи за повiдця i додаткову опору. Інакше ноги не тримали бiдного собаку. Жмути бiлоснiжноi в минулому шерстi вилiзли, оголивши по-дитячому рожевi пролисини.

Пудель тряс головою, байдужий до всього.

– Здрастуйте, Вiрочко. Привiт, Артюшо!

Нюрка присiла поруч зi псом. Легко погладила лисiючу голову, заглянула в сумнi собачi очi. Божевiлля, марення психопата, але з вологоi глибини на неi дивився чоловiк, що залишав ii. Дурисвiтка, дивився вiн. Чому вони вiрять тобi, дивився вiн. Так, я тут, бiля вiкна, стирчу як дурень. Ну i що?

Чайник вибухнув разом iз серцем.

– Ходiмо гуляти, Артюшо? – тихо запитала Нюрка Гаврош, вiдчуваючи, як з неi в усi боки летять синi сталевi скалки, як посвист-зух, що звiльнився, пригинае дерева у дворi. – Погуляемо, так? Вiрочко, давайте я з ним пройдусь…

У дворi ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за вiдьмою Нюркою вiд гаражiв до пiсочницi, вiд паркана до пiд’iзду, i, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився вiд страху.



Повернувшись додому, вона застала чоловiка бiля вiкна.

– Завтра починаеш допомагати менi з клiентами, – задихаючись, кинула Нюрка в рiдну спину. – Я одна не справляюсь. Зрозумiв, Бiм?

– Зрозумiв, Бом, – вiдповiла спина.

Чоловiк перетнув кiмнату, мимохiдь пригорнувся до Нюрки плечем i подався у ванну.

– Бом, куди ти подiла мою бритву?! – через хвилину закричав вiн. – Вiчно в тебе нi арапа не знайдеш…



Вона йшла в магазин за продуктами й посмiхалася. Усе було добре. Чоловiк прочухався, зараз iз клiентом працюе – любо дивитися. Кашпiровський з Чумаком в одному флаконi! Погода була святковою, сонце пiдморгувало з неба, перехожi посмiхалися чарiвнiй маленькiй жiнцi. Зараз купимо сиру – пряного радомира, чоловiк цей сир любить, майонезу вiзьмемо «Європейського», зеленi, i такi сирнi трубочки зварганим – пальчики не оближеш, а з лiктем вiдкусиш!

– Якi люди! На ловця i звiр бiжить…

Сьогоднi гребiнь у Інокентiя був синiй у лимонну цяточку.

– Ганно Павлiвно, ти б у офiс заглянула? Розмова е.

– Знову опiвночi?

Гарний настрiй стрiмко танув, як пломбiр на сковорiдцi.

– Навiщо опiвночi? На вiдмiну вiд стороннiх людей, спiвробiтникiв ми приймаемо з десятоi до сiмнадцятоi у буднi. Обiдня перерва з першоi до другоi. Сподiваюся, повiсткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!

Інокентiй пiдморгнув Нюрцi, наслiдуючи Шарапова з «Мiсця зустрiчi», i рушив далi ходою розгвинченого кiборга.

В очах потемнiло – чи сонце за хмаринку зайшло, чи яснiсть буття по потилицi торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, i дурна! Роззява найостаннiша. Зареестрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пiр пруха тобi пiшла косяком? Вiрно кажеш, як на сповiдi. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свiй, за везiння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе мае? Якi податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твiй благовiрний захандрив, розхворiвся, запив, уже й на той свiт одним оком косувати почав. А ти впоперек пiшла.

Перебiгла дорiжку.

А вже ж за пiввiку перевалило, бабонько. Пора б i порузумнiшати трохи. Адже вiдомо: Якщо в якомусь мiсцi щось додасться, то в iншому неодмiнно на стiльки ж зменшиться. Ломоносов, здаеться, сказав. Зi школи запам’яталося.

Догану влiплять? З занесенням? Премii позбавлять?

Ой, навряд чи! Не та контора.

Нiколи нi в Бога, нi в чорта, нi в пристрiт-приворот, нi в роги-копита не вiрила, а отут аж пiт пройняв. Ноги пiдкосилися; добре, лавочка поруч виявилась – звалилася не неi Нюрка, очi заплющила, сидить, намагаеться вiддихатися. Думки в головi тарганами бiгають, метушаться, вихiд шукають.

Не вiддам.

Чоловiка не вiддам.

Сама вляпалася, сама i розсьорбаю.



Брати таксi вона не стала. На старому, деренчливому трамваi дiсталася до цирку, вiдтiля довго йшла пiшки, заспокоюючи нерви. Казеннi пятиповерхiвки, у народi iменованi «хрущами», у цьому районi мiста мирно сусiдили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкiшний особняк iз презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.

День був сiрий, як тамбовський вовк.

Звернувши на Грекiвську, Нюрка сповiльнила крок. Автозаправка. Будинок пiд знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином iде всередину, у невидиму, гучну просторiнь. Приватний стоматологiчний кабiнет доктора Артемчука. Над входом – зуб у солом’яному канотье пританцьовуе на кривих, могутнiх коренях. Щаслива посмiшка зуба довiри не викликала. Ага, ось i номер 38.

Двiр i будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорi випарувався, замiсть нього пахло пригорiлою манною кашею. Постукавши i дочекавшись вiдповiдi, Нюрка ввiйшла в знайоме примiщення.

– Здрастуйте, Ганно Павлiвно, – сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напiввiйськовими лацканами, шовкова краватка, манжети слiпучо-бiлоi сорочки схопленi запонками з агатом. На головi – фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо вашi заощадження!».

– Добрий день…

Нюрка зверталася в основному до знайомоi бегемотихи Валюхи, про всяк випадок iгноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпiв, зiрвав капелюха, ляснув фетром об стiльницю i закричав скривдженим козлетоном:

– Нюрок! Подруга днiв моiх суворих! Ти чого, блiн?! Забурiла?!

– Чернець?!

Знайомий гребiнь розвiяв усi сумнiви.

– Для тебе, подруго, Інокентiй Інокентiйович. У кращому разi – Кеша. Правда, що зустрiчають по одежинцi…

– Кiнчай балабонити, – осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлiвна раптом збагнула загостреним вiдчуттям: хто тут насправдi головний. Головний, незважаючи на жирнi тiлеса, лялькове личко i негарне плаття з рюшами. Легко уставши вiд комп’ютера, блондинка буквально пролилася мiж столами, попутно вiдваживши потиличника колишньому панку, i зупинилась перед гостею.

Вiд Валюхи тягло такою привiтнiстю, такою щирою прихильнiстю, що Нюрка машинально заусмiхалася, i кожен ii зуб, включаючи протези, також заусмiхався окремою посмiшкою, немов на вивiсцi стоматолога Артемчука.

– Ви цiнний працiвник, Ганно Павлiвно. Ми дуже задоволенi вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини – не кожний здатний на це навiть пiсля курсiв пiдвищення квалiфiкацii. Моi вiтання.

– Замуторити?!

– О, пробачте! Професiйний жаргон. Незабаром ви вникнете, i будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотiли б запропонувати вам роботу за сумiсництвом.

– Як менi у свiй час! – гордо надувся Чернець i став схожим на iндика. – Валюндра, каву сотворити?

– Повiрте, Ганно Павлiвно, це захоплююча i високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» i з власних джерел, а не скупердяй-клiент…

Коли кава була випита, комплiменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньоi «роботи за сумiсництвом» з’ясувалася i припала Нюрцi до серця, вона зважилася.

– Я хочу запитати. Зрозумiйте правильно, це дуже важливо для мене. Скажiть… Навiщо я вам знадобилася?

Валюха розсмiялася, як мати, що всоте вiдповiдае дитинi-чомучцi:

– Ви усi про це запитуете, Ганно Павлiвно. Усi, до единоi людини. А я, чесно кажучи, хотiла б довiдатися про iнше. Чому ви прагнете залiзти подарованiй iграшцi в нутро, розламати, зiпсувати i потiм щасливо заявити: «Я так i знала!» Навiть якщо при цьому з’ясуете, який дохiд одержав iз продажу iграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…

– Нi, усе-таки… Грошi? Ви не попросили i копiйки з мого карбованця. Ідею розiграшу я давно вiдкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нiчого немае!.. У мене нiчого не було…

– Упевнена, Нюшо? – необразливо хмикнул Чернець. – Чи прибiдняешся?

– Упевнена. Я звичайна чесна дурисвiтка. Ну, чарiвнiсть. Натиск i контактнiсть. Досвiд спiлкування з найрiзноманiтнiшою публiкою… життевий досвiд…

При кожнiм ii словi Чернець кидав шматочок рафiнаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закiнчила, вiн помiшав у кружцi ложечкою й сьорбнув приторно солодкоi води.

Блаженно замружився, немов нектару пригубив.

– У чан хутчiй вкидайте жабу, змiй болотяних жири, – замурмотiла Валюха божевiльним шепотом, i Нюрку прохопило холодом, – клюв сови, мiдянки око нам придасться до пори; хвiст вужа, собачий зуб… Тiльки варемо не суп…

Вона перервала монолог, голосно зiтхнула i пiдсумувала з безмежною нудьгою:

– Це для ков, пекельних чар вийде присмачний вiдвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три вiдьми бiля казана. Нi, не лякайтеся, Ганно Павлiвно, вiдьми не за нашим профiлем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядовоi спiвробiтницi «Харизми Ltd», товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю i безмежними амбiцiями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно i повернулося стократ.

– Ви альтруiсти? Не вiрю.

– Правильно. Навiть усiеi харизми, що кипить у нашому спiльному казанi, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на iнше…

Блондинка нахилилася до спiвбесiдницi, i Нюрка ще раз вiдчула, як легко потрапити у владу до цiеi бегемотихи, якщо Валюха того захоче.

– На багато чого вистачить. Ви вже повiрте. На дуже багато чого. І вам, i нам, i щоб з кимось подiлитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарiвнiсть плюс чарiвнiсть – це не двi чарiвностi. Звичайно виходить набагато бiльше, нiж двi. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засiб виробництва.

– Можна ще кави? – запитала Нюрка.


* * *

– Моя лiкувальна практика проходить по тонкiй, ледь помiтнiй гранi мiж знахарством i офiцiйною медициною. Як народнi цiлителi в минулому, я знiмаю зурочення i пристрiт; як сучаснi професiонали-медики – ставлю дiагноз…

– У нас дзвiнок вiд слухачiв! – голос ведучоi радiоканалу «Сьогоднi» бринiв радiстю. – Назвiться, будь ласка! Ви хотiли щось сказати цiлителю Парамоновi?

– А ти азартний, Парамоша…

– Що? – бас цiлителя трiснув, зiрвався на нервовий шепiт, ледь не перекинувши другий мiкрофон. – Що ви маете на увазi? Чому ви мене переслiдуете?!

– У ковенi пропишися, доктор Айболить. За мiсцем проживання. І не тягни. Це тобi не радiо, у нас кожна пика на очах.

– У нас закiнчуеться час ефiру…

– Дiагноз ставиш, Парамон? А я клiзму ставлю. На два лiтри, з вазелiном i конопляною олiею. Дуже допомагае при сильних закрiпах. Ти цiлитель, ти в курсi. Ад’ю!

Нюрка Гаврош поклала слухавку i з задоволенням вiдкинулася на спинку крiсла. Парамон, звичайно, дурень i шарлатан. Але чарiвностi – безмiр. Убивча, можна сказати, чарiвнiсть. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фiнальним «Ад’ю!», i нарештi вирiшила, що не переборщила.

Треба було гарненько вiдпочити.

Наближався тиждень важкоi роботи з Парамоном.




Продана душа





1


– Душу продай, га? – проникливо попросив чорт.

Клим тужливо подивився на монiтор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посмiхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.

– Не допоможе, – тепер голос чорта був повний спiвчуття. – Усе одно з’явлюся. Навiть якщо диск вiдформатуеш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовуе?

Клим уявив собi подiбну перспективу i занудьгував. Чорт же, вiдчувши слабину, кинувся в атаку.

– У церкву можеш не ходити, попереджаю вiдразу. Свята вода через монiтор не дiе, хрест теж. А священику я просто покажу язика.

Язик був негайно продемонстрований самому Климовi. Того пересмикнуло.

– Добре тобi! – чорт чмокнув. – Ти ж дiлова людина, спiввласник фiрми. Оцiни ситуацiю! Тобi поталанило – купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.

– З тобою, чи що?

Клим прикинув, вiдкiля рогатий знае про його фiрму. Напевно, усi файли прочитав! А це вже зовсiм зле.

– Зi мною, зi мною! – зрадiв чорт. – Ну, як щодо душi?

Чорт i справдi був куплений разом iз комп’ютером. На минулому тижнi Клим спецiально заiхав в обласний центр, щоб вiдшукати – не чорта, звичайно, – машину до смаку. Вiдшукав – у величезному фiрмовому салонi, бiлому, немов згаданий чортом холодильник. Дiвчина у вiддiлi видачi, заповнюючи папери, нiби ненароком поцiкавилася: «З усiм купуете?» Природно, Клим почув «зовсiм», отож вiдповiв: «Так…»

Пояснюючи цi обставини, чорт ласкаво посмiхався. І чого б йому не посмiхатися? Клiент чесно вiдповiв на споконвiчне питання-пастку, iнше вже було справою його, рогатого, технiки.

На четвертий день це збагнув i Клим. Отже, тепер вiн спромiгся на чорта – персонального, як i комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вiрусiв не напускав i навiть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тiею ж дiловою пропозицiею.

– А що натомiсть? – поцiкавився Клим, вкладаючи в запитання весь свiй запас iронii. І вiдразу зрозумiв, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести дiловi переговори, i Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який iнтерес.

Чорт вiдгукнувся миттево:

– «Вiкна-мiленiум». Лiцензiйнi. Плюс безкоштовний Інтернет. Видiленку поставлю.

Палець Клима лiг на Reset, i рогатий одразу образився:

– Жартiв не розумiеш?

Клим збагнув, що влип. Переговори, здаеться, уже почалися.




2


Вiн повернувся до рiдного мiста два роки тому. Колеги по бiзнесу посмiювалися i

руками розводили, не розумiючи, як можна промiняти величезний мегаполiс на глухий райцентр iз його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйознi справи в таких Тмутараканях не робляться.

Клим так не вважав. Почав вiн з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.

Через рiк глузувати з нього перестали.

Але грошi, не дуже великi, хоча i не маленькi, що дозволили Климовi швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Вiн дуже любив свое мiсто, звiдки виiхав шiстнадцятирiчним вступати до унiверситету. Усi роки хотiв повернутися.

Повернувся. І дуже скоро зрозумiв, що помилився – точно так, як i з комп’ютером.

– «Феррарi» не пропоную, – уже цiлком серйозно заявив чорт. – Їздиш ти з шофером, сам не ганяеш. Але можна «бугаттi». Штучний, у свiтi всього п’ять екземплярiв. Твiй – п’ятий.

Клим подивився на рогату пику не без iнтересу. Вiд «бугаттi» вiн, скажiмо, не вiдмовився б…

Але не такою ж цiною!

З-пiд нижньоi межi екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип – чорт енергiйно шкрiб себе мiж рогами.

– Добре! Тепер без жартiв. Пакет акцiй двадцяти провiдних фiрм свiту. Про суму домовимося. Кажу вiдразу: чим вона бiльше, тим швидше завершиться угода. Розумiеш, про що я?

Клим кивнув, чим ще бiльше розохотив рогатого.

– Зараз вiдкрию директорiю, там файли з розцiнками. Економ-пакет – десять рокiв…

– Чекай!

Клим зрозумiв, що справи поганi, i натиснув одразу на Power.



Справи й справдi були так собi. Грошi йшли, бiзнес розширювався, але радостi не приносив. Точно так бувало i ранiше. Хлопець з далекого райцентру зi свiжим унiверситетським дипломом з головою занурився в Мальстрiм, що виник на мiсцi минулого навiки колишнього правильного життя. Першi «пiрамiди», першi акцii, першi безсоннi ночi з пiстолетом на туалетному столику. Вижили i випливли не всi. Климовi дуже поталанило.

Кiлька рокiв божевiльноi гонки – то у великому мiстi, то взагалi за кордоном, обернулися чорною депресiею i вiдчайдушними спробами вiдвести вiд скронi пiстолет. Рiдне мiсто здавалося Палестиною, землею обiтованою. Пам’ять дитинства: парк бiля маленькоi рiчки, гучна автостанцiя, запах весняноi землi…

Парк виявився на мiсцi, автостанцiя теж, квiтнева земля все так само запаморочливо пахла, i блакитне весняне небо, як i ранiше, зводило з розуму.

Але все стало iншим. І насамперед мiсто.




3


Клим вийшов у двiр, мерзлякувато повiв плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квiтня, вечiр, ще три днi тому лiтали бiлi мухи. Але повертатися в порожнiй будинок, де можна поговорити тiльки з чортом, не хотiлося.

Будинок дiстався Климовi у спадщину – батьки так i не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як i без однокласникiв, рознесених житейськими вiтрами по всьому свiту. Тi, хто залишилися, дивилися скоса, зрiдка просячи в борг.

Мiста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполiсом, тiльки меншим, бруднiшим i нуднiшим. І люди тут були суголоснi мiсту. Навiть ще гiршi.

Клим прокрутив головою, вiдганяючи невеселi думки. Зазвичай чорти входять у комплект iз бiлою гарячкою, його варiант ще провальнiший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори – ще не угода.

Крiм того, з нечистою силою можна спiлкуватися не тiльки за допомогою хреста.

Вiн посмiхнувся – уперше за цiлий день, вийшов на вулицю, зiрвав з найближчого дерева маленьку гiлочку з уже клейкими бруньками i швидко повернувся в будинок.

Гiлочка була прилаштована просто перед монiтором.



– Продовжуемо? – радiсно вигукнув чорт, тiльки-но з’явившись на екранi, але вiдразу зморщив пику.

– Ой…

Тепер можна було й розсмiятися. Дивно, у Клима рiзко покращився настрiй.

– Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвiд in anima vili. Осику бояться не тiльки упирi. Доведено!

Рогатий пожував чорними губами, спробував усмiхнутися.

– Навiщо ж так?

– Вiзитна картка мiста! – весело пояснив Клим. – У Киевi – каштани, в Одесi – акацii, а в нас…

Вiн кивнув на гiлочку. Дiйсно, за давньою традицiею вулицi райцентру (колись – повiтового мiста, ще ранiш – козацького села) були засадженi саме осиками. До купiвлi нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.

– Наче я не знаю, – так i не усмiхнувшись, буркнув чорт. – Усiм нашим у цих мiсцях, мiж iншим, день за три зараховуеться. Та й то добровольцiв не знайдеш… А ти про якого професора говориш?

Клим був задоволений. Здаеться, перший раунд залишився за ним.




4


Професор, що носив зовсiм неймовiрне прiзвище Химерний, викладав на iхньому факультетi iсторiю. Спецiальнiсть, заради якоi Клим прийшов в унiверситет, була далi вiд Клiо, нiж чорт вiд вiвтаря, але Химерний Професор, як прозвали його студенти, умiв змусити слухати себе. Величезний, гучний, неймовiрно iронiчний, вiн приводив першокурсникiв у справжнiй шок. Не розумiючи, навiщо це потрiбно, вони все-таки проводили вечори в бiблiотецi, конспектуючи «Повiсть временних лiт» i заучуючи напам’ять строфи «Енеiди» великого Івана Котляревського.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/pentakl-zbirka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.