Книга - Шмагія

Шмагiя
Генри Лайон Олди




Генрi Лайон Олдi

Шмагiя


Є i в пророка гарне слово,
Та краще слово у нiмого,
І барви кращi у слiпця.
Коли вiдшуканий кут зору,
Є спалах серця. Ти в цю пору
Себе осягнеш до кiнця.

    Арсенiй Тарковський

Чашка, з якоi не можна пити. Меч, яким не можна рубати.

Книга, написана незнайомою мовою; музика, що ii чуе тiльки сам музикант. Нiсенiтниця? Так, звiсно. Але що старшим я стаю, то частiше бачаться менi в снах ця чашка, цей меч i ця книга. А ви, дурнi, просите, щоб я валив гори та обертав рiки назад! Не треба, дайте менi постарiтися в радостi…

    З таемних записiв Нихона Сивочола




PROLOGUS


Лiс завзято грав iз жiнками в «плутанки».

Якби вибралася Ядвiга по ягоди сама – нiколи в життi не знайшла б знайомоi галяви, оточеноi заростями ожинника. Пiд ноги раз у раз пiдверталися обхiднi стежки-стежинки, намiрялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.

Дiдусь iз Хащi жартуе?

Начебто, не повинен. Ще на узлiссi Мелiс усi потрiбнi слова прошепотiла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула вiдваром ясношляху. Видно, зачула пiдступ: зазвичай до Фiльчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нинi й вiдьомськi витiвки лиховi байдужi. Понад годину блукали ходженими-топтаними мiсцями, перш нiж постала перед жiнками спалена сосна-вказiвка. Чорна, як та вдова на похоронi, вона скорботно тицяла сухою рукою-гiлкою в потрiбний бiк.

Ядвiга полегшено зiтхнула: край, мовляв, дiсталися. Рота розтулила, щоб Дiдусевi з Хащi подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не змiiний навiть – скорпiонячий.

Затнулася, потупилась.

Здавалося б: ну що в нiй особливого, у крихiтцi Мелiс? Хоч i вiдьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заiжджа чароплiтка, до якоi i пiдiйти страшно. Жiнка як жiнка, ще й молодша за саму Ядвiгу. Чоловiки донинi вслiд витрiщають очi. Іншi пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Мелiс, до землi приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тiльки подалi, а ноги батогами волочаться…

Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!

Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На вiдворот-зiлля годиться й варення з неi добре. Коли юхта лiлова потрiбна, у фарбiвному розчинi без ожинових ягiд – нiяк. У чоловiка замовлення на шiсть сувоiв. Повернешся з порожнiм кошиком, сваритиметься. Або й вiдлупцюе! Леон на руку швидкий… Залишитися? Пiти вiд грiха подалi? Ну поб’е чоловiк – уперше, чи що?!

Ядвiга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за вiдьмою право на керiвництво. Нехай Мелiс у ii лiта й зарано командувати, останне слово все одно ii буде.

Слова не дочекалася. Мелiс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – рудi кучерi розсипалися по плечах, – i рушила вперед, куди вказувала рука-гiлка.

На Ядвiгу не озирнулася, знала: та не вiдстане.

Пiд ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипiли мохи. Пiтнiли легким слизом. Тут завжди було вогко, навiть у лiтню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвiга помiтила, яка тиша пануе навколо. Нi пташиного щебету, нi комариного дзижчання, анi шелесту листя пiд вiтром. Повiтря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Вiдьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвiга заквапилася: загубитися вiд подруги, залишитись наодинцi з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнiшим.

– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…

Якоiсь митi жiнцi здалося: ii обступила димова iмла, в якiй роiлися тiнi з коминковоi сажi. Барви дня поблякли, лiс зробився попелястим, неживим. Ядвiга панiчно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселi, звареному з жменi «вовчого вiвса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самiм краечку досяжностi для слуху. Свiт став колишнiм. Шпичакастi заростi ожинника з гронами сизих ягiд i щiльним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсiм поряд. Рука мимоволi потяглася до ягiд – i жiнка безгучно вилаяла себе, дурну.

Люди.

На галявинi.

Чужi, не тутешнi.

Вона не могла до пуття розгледiти, чим займалися чужинцi. За два кроки поза кущами причаiлася Мелiс. Озирнулася, сердито махнула рукою: нагнися, дурепо! Помiтять! І знову припала до дiри в чагарнику.

Ядвiга слухняно зiгнулася в три погибелi. Пiдглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотiлося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудiти, жiнка рачки поповзла вздовж колючоi стiни й невдовзi виявила вузьку шпарину. Обережно, iз завмиранням серця, визирнула.

– Септi, що там?

– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зiрвалося! Серп майже дiстав його…

– «Майже» нас не влаштовуе. Дитинко, ти зрозумiла? Пробуемо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навiть демони Нижньоi Мами бояться таких лихих дядькiв…

– Я не вмiю! У мене не виходить! Я можу навпаки…

– Ти погана дитинка. Елме, поясни iй.

– Зараз, Фарте. Поясню.

– Сто разiв тобi казав: не називай мене Фартом!

Трое чоловiкiв стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землi стирчали сiм смолоскипiв: п’ять довгих i два короткi. «Смолоскипи навiщо?! – зачудувалась Ядвiга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: нiби червиве…» Мiж смолоскипами тремтiло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в маревi тупцювала дiвчинка. Босе, бiляве маля. Зовсiм крихiтна, рочкiв семи-восьми. З обличчям у дiвчинки дiялося щось дивовижне. Плаче, бiдолашна? Чи марево риси спотворюе?!

Один iз чоловiкiв поворухнувся. Колихнувся сiрий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тiнь. Точнiсiнько як величезний гриб кажанячий! З-пiд плаща метнулися вузькi руки, схопили повiдець-невидимку. Дiвчинка захрипiла, хитнулася, нiби вiд ляпаса. Схопилася руками за горло. У вiдповiдь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у ii тiлi зовсiм не було кiсток, намагалася затулитися вiд ударiв.

Марно.

Ядвiзi вдалося придушити крик лише тодi, як затисла собi долонею рота.

– Не треба! Я спробую!

– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!

Дiвчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтiй сукенцi, що трiпотiла на вiтрi, вона нагадувала курча серед зграi шулiк. Серце в Ядвiги розривалося вiд жалощiв. Тiльки чим тут допоможеш? Зрозумiло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадуеться, в дитинствi лякала…

Жiнка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очi, дiвчинка повiльно розводила руки в боки. Злетiти хотiла, чи що? Погляд ii бiльше не впирався в землю. Моторошнi зеленi вогники мерехтiли в очах крихiтноi iстоти, що раптом здалася Ядвiзi старшою, набагато старшою за своi лiта.

Чи то вiдсвiчували чаклунськi смолоскипи?

Руки дитини колихнулися, нiби водоростi в рiчцi, зажили власним життям. Пальцi тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащi, коли той затягував на шиi жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на iншому кiнцi ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!

Ядвiгу вкрив крижаний пiт. Втiкати! Геть вiд заклятого мiсця! Нехай Леон свариться, нехай приб’е мало не до смертi! Аби тiльки не бачити, не чути, не думати…

– Так, добре… Давай, давай…

– Прокляття! Вiн зачув!

– Хто?

– Маг трону…

– Серпанок! Хутко! Допоможiть менi!

– А вона?

– Начхати! Головне…

Що було зараз головним для чаклунiв-мучителiв, дiзнатися не судилось. Повiтря налилося аспiдною чорнотою, вуха заклало. Порив буревiю задув i порозкидав у рiзнi боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився. Налягла задушлива, беззоряна нiч. Крiзь виття заблуканого буревiю до Ядвiги долетiв крик Мелiс – вiдьма вiдчайдушно молола якусь нiсенiтницю. Жiнка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтiхою посмiхнулася дiвчинка, зробила крок – i нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рiдкою смолою вилилась за огорожу, яка впала пiд ударом…

У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дiдусь iз Хащi.

Вилiз вiн лише до вечора.




CAPUT I

«Побачив трьох вродливих дiв, що маг силком по мiсту вiв, йшли лицарi гуртом…»[1 - Тут i далi – вибранi цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрiйського поета, штабссекретаря Ложi Силаботонiкiв, автора «Куртуазного Декларату».]


Нi, не варто було iсти на нiч мочених трепангiв!

Ця думка невiдступно переслiдувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’iжджала в Ятрицю. У лиходiйки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумлiння. Самоiдство та самобичування також були ii супутниками, вкупi з тiлесною немiччю. І все це веселе товариство вгнiздилося в шлунку та гласом того, хто волае в пустелi, закликало вiддалений розум: «Не зупинив? Пiддався грiху?! Ну буде ж тобi за це!» Досвiдчений чароплiт, довiрена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефiк, а в майбутньому – цiлком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливоi працi впорався б iз пiдступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебi швидше, нiж герцог Арнольд Здоровань придушив Бунт Пасквiлянтiв. Але юрмиська ворогiв здавалися незчисленними, неначе сарана в липневiй гречцi, а сили слiд було берегти для iншого.

Геена снiгова поглинь вiртуоза-кухаря з «Пузатого фавна»! Із кропом, iз зернятками кмину, з розсолом, запашним i пряним, поданим окремо в порцеляновiй чашечцi! Ах, на денцi посудинки солодко воркотiла пара фазанiв… Чи фазани не воркочуть, а курликають? Втiм, не мае значення.

Колеса гуркотiли по кругляку брукiвки.

Вiд в’iзноi митницi, де чорношкiрi раби-ясновидцi очужiло слухали еманацii багажу та гаманцiв гостей, карета звернула в Олень-Колодязi до кварталу Казенних Хабарникiв. Ось площа 3-го Едиктарiю з пам’ятником Кiнному Варваровi. Далi – триповерхова, з башточками, обитель Веселих Братiв. Пританцьовуючи на монастирськiй стiнi, вiтер шарпав штандарт iз девiзом ордену: «Скажи зневiрi нi!» Андреа сидiв на облучку, спритно вправлявся з вiжками. Так, нице заняття для дипломованого чаклуна. Але брати в поiздку ще й кучера? Чолов’ягу дебелого та охочого до живих ласощiв?! Неприпустимий ризик. Мускулюса дiймало черево, й вiн кляв трепангiв, власну невситимiсть, долю, а найбiльше дiставалося трiйцi лiлльських незайманок, якi, власне, й ховалися в надрах карети.

Незайманки з Лiлля, що бiля Дангопеi, – крам особливий.

Рiдкiсний.

– Бац!

Це Т’яден Штерн, молодий гвардiець iз видiленоi Мускулюсу охорони, метнув чергове яйце в перехожого. Вiн розташувався на даху з кошиком тухлих яець, придбаних на найближчiй фермi та зiпсованих особисто чаклуном «на жовч-вертунець». Юнак усi очi видивився на ятрiвчан. Немов пастух стежив за впертими, свавiльними цапами.

Якщо, звичайно, якомусь дурневi спаде на думку випасати цапину череду!

Навiть не бачачи лiлльськоi трiйцi крiзь стiни карети, посиленi сталевими смугами, – вiконце наглухо забили дошкою при виiздi з Лiлля! – чоловiки Ятрицi, молодики, старi та зрiлi дядьки, солодко здригаючись, iшли на запах. Неусвiдомлено, бездумно, немов на невидимому повiдцi. Багатьох, кого не встигли стримати вiрнi дружини та подруги, все-таки стримував погляд на двох дужих капралiв з кийками для лупцювання по п’ять лiктiв завдовжки. Стоячи ззаду, охорона вмiло крутила зброею, тож карета швидше нагадувала бойову колiсницю. Жертви пристрастi звертали з пiвдороги та юрбою брели слiдом, помалу вiдстаючи, осiдаючи в завулках. Але подеколи в якогось скобаря чи зеленаря остаточно каламутився погляд i нещасний iшов навпростець, безтямно клiпаючи, з жадiбним тремтiнням нiздрiв…

Отут уже була черга Т’ядена. Вiн умiло вихоплював яйце та з льоту розбивав його об голову хтивого, миттю повертаючи ятричанина в лоно чесноти. Дешево, виходить, i сердито. Щоправда, були в цього методу побiчнi ефекти, з якими бiдолашнi чоловiки марно силкувалися впоратися тиждень чи й бiльше. На жаль, тут Мускулюс нiчого не мiг вдiяти.

Попсованi е попсованi.

На щастя, Т’яден не знав, що таке схибити. Інакше чаклун задовго до ятричанськоi митницi розорився б на яйцях i добряче збагатив скупих i брутальних фермерiв-перепелятникiв.

Шлях Андреа лежав на пiвденну околицю мiста. Там розташовувалася дубильно-фарбiвна майстерня Леонарда Швелера. Рiдкiсний умiлець, майстер Леонард пройшов сувору школу в любого батечка, – колишнiй шкiродер i кожум’яка, татусь Бйорн у вихованнi дiтей вiддавав перевагу знайомим методам, – славився тим, що вичиняв шкiри для некрофолiантiв i морбус-iнкунабул, iнакше кажучи «недуг-колисок». У цих мудрих книгах зберiгалися найсмертоноснiшi закляття, ретельно вiдiбранi знавцями. Щоб чари не розбiгалися свавiльно, загрожуючи народовi нещастями, потрiбнi були надiйнi палiтурки. А нiчого кращого за шкiру незайманок, вичинену пiд бiлу юхту та змазану березовим дьогтем i ворванню, жоден маг ще не придумав. Зрозумiло, якщо не брати до уваги скреп-горгулiй iз сизоi бронзи, винайдених особисто Нихоном Сивочолом. Отож майстернi на кшталт закладу Швелерiв високо цiнувалися серед чесних чарiвникiв.

Головне тут було – навiть не закупiвля в Лiллi дiвок потрiбноi породи.

Головне – довезти iх до майстернi цiлими, перш нiж почнуть линяти.

За свое життя, а йому в нинiшньому листв’янчику сповнилося тридцять два, Андреа Мускулюс п’ять разiв вiдвiдував Ятрицю з коштовним крамом. Тричi – в молодi лiта, разом iз Просперо Кольрауном, бойовим магом трону, пiд наглядом якого юний чаклун опановував ази гармонii стихiй i рунiчноi ноометрii. Одного разу самостiйно вiдвiдав майстерню Швелера й запам’ятав цю поiздку надовго. Аж мороз по хребтi: незайманка втекла, сховалася в розплiднику сторожових единорогiв, гвардiець зламав щиколотку, вiдбиваючи дiвку в рогатих бестiй… І нарештi, сiм рокiв тому – за велiнням наставника супроводжуючи нинiшнього лейб-малефактора Серафима Нексуса.

Вiк знаменитого старця, бачте, заважав здiйснювати нагляд за незайманками належним чином.

Останне вкрай дивувало Андреа. «Настромити на шворiнь» заколотникiв, якi звiддаля зазiхали на Реттiйський престол, чи вiдбити «алмазний вiнець», залишений королю Едварду ламiями Третейських судилищ, – це для немiчного здохляка Серафима було дрiбницею, не вартою уваги. За останнiй подвиг вiн навiть удостоiвся «Шкiдника Божою Милiстю» з трояндами та бантами. А особистий догляд за дiвчатами…

Втiм, недовiрливий Мускулюс побоювався забагато думати вголос про Серафима Нексуса, чие мiсце за сприяння та доброзичливостi патрiарха сподiвався одного разу посiсти. А тому, страждаючи вiд жорстокоi печii, вигнав iз голови небезпечну тему.

– Бац!

Ну цей Т’яден i метае! Розумник.

Обидва капрали з дрюками та Т’яден iз кошиком були завчасно пiдготованi чаклуном. Вiрнiсть присязi та вiйськовий обов’язок плюс подвiйна платня з премiальними прирекли героiв на горезвiсний «крижаний дiм» – жах ловеласiв королiвства, термiном на сiм сороковин. Палкi вдовицi на всьому довгому шляху з Лiлля до Ятрицi ридали ночами в подушки, знаючи: близько лiкоть, та бережи честь замолоду! У iншому разi Мускулюс голову мiг закласти, що нiяких нових палiтурок Просперо Кольраун, хай би вiн був i тричi метром-секретарем ложi Бойових Магiв, не дочекався б.

Втрата безневинностi позбавляла шкiру красунь чудових властивостей. Та й линяти вони переставали до вiсiмдесяти шести рокiв. А кому потрiбна шкiра старезноi карги? Вiслюче гузно в грубих пухирцях, i те частiше йде на потреби палiтурникiв…

Чаклун iз насолодою наврочив би й себе, щоб уникнути небезпек i для користi справи. Але «крижаний дiм» прирiкав на астрацiю, глухоту до музики сфер, що можна пробачити солдатовi, але для чаропльота – смерть. Знову ж таки, зурочення охорони потрiбно було регулярно пiдтримувати: «лiд» загрожував станути до завершення термiну. Вiд близькостi клятих дiвок напередоднi линяння сiм сороковин скорочувалися з жахливою швидкiстю. Кусаючи губи, безнадiйно сублiмуючи дев’ятий вал пристрастей, Андреа втiшався виключно доброчесними сентенцiями.

Опiр грiховi е благо, аскет терпiв, i нам велiв, всi лиха вiд бабiв i так далi.

У минулому – чаклун широкого профiлю, вкрай засмучуючи вчителя вiдсутнiстю особистих пристрастей або особливих, затребуваних суспiльством талантiв, шiсть рокiв тому Мускулюс вiдкрив у собi дар малефiка. Внаслiдок якоiсь подii, про котру вiн згадувати не любив, отримав по лобi важким глиняним кухлем, i не одним, а кiлькома поспiль, i сподобився просвiтлiння. У нього вiдкрилося трете, «лихе око». Причому, з чудовими властивостями: так зване «вороняче баньши» з правильним прикосом на грубний камiнь, на дверну скобу. Будь-який маг-шкiдник з радiстю продався б Нижнiй Мамi на дюжину народжень, аби тiльки втринадцяте народитися з таким дивом. Для Мускулюса це було дарунком долi. Коли непутящий бурлака валандаеться по свiтi, бо не зумiв знайти мiсця, – тут усе зрозумiло. Собацi – собаче життя. Але коли чаклун iз дипломом i амбiцiями придатний лише на те, щоб залишатися вiрним слугою вчителя…

Одним словом, щасливий Просперо Кольраун миттю пройшов з учнем академiчний спецкурс малефiцiуму. Наполiг на вiдвiдуваннi Зимових Асамблей з мануальних замовлянь; для практики навiть пожертвував частину особистоi мани до фонду Реттiйського Унiвермагу. Далi рекомендував Андреа своему знайомому по Клубу Рiвних, пам’ятному Серафимовi Нексусу – й долю чаклуна було вирiшено.

– Бути тобi моiм спадкоемцем! – сказав щиросердний Серафим.

Вiн вдоволено клiпнув, коли Мускулюс у вiдповiдь не сплюнув через лiве плече на знак довiри до лейб-малефактора. Двом попереднiм «спадкоемцям» старенький Нексус уже вирвав iхнi грiшнi язики за хамську неповагу до його вiку та звання.

А це Кольраунове пташеня…

Молоде, видно, та ранне.


* * *

– Доброго здоров’я, майстре Андреа!

Всупереч очiкуванням, власник майстернi не вийшов зустрiчати дорогих гостей. І синiв уперед не послав. У воротях тупцювала його дочка (молодша, згадав Мускулюс), посмiхаючись радiсно й трiшки розгублено. Дiвчина була непогана, але кривенька, тупцювати в неi виходило не дуже. Згори, з даху карети, захихотiв пустосмiх Т’яден. Втiм, хлопець швидко згадав про «крижаний дiм» – швидше, нiж хотiлося б! – i насупився. У його вiцi подвiйна платня лише частково затьмарюе iншi, хай i тимчасовi незручностi.

– І вам квiтучоi принадностi, моя панi!

– Ой, та що ви кажете… – щiчки кривенькоi спалахнули шипшиновими пуп’янками. – Зовiть мене Цетинкою. Заiдьте в двiр, ми для вас уже все приготували!

Заiжджати чаклун не квапився.

– Як здоров’я майстра Леонарда?

На самий вершечок паркана видерся кiт: величезний, сивий. Шерсть на звiрi стояла сторч, хвiст нагадував турристанську шептуху, коли та розпускаеться в небi димовим стовпом. У бурштинових очах кота читалося презирство. Вiн задер лапу та заходився вилизувати себе в iнтимних мiсцях. Немов за змовою, крiзь ноги Цетинки рвався назовнi дрiбний песик i заливався пронизливим гавкотом. Кiт згори озивався басовитим гурчанням.

Песик був веселковий, з виразною прозеленню на хребтi.

Це викликало захват лише у гвардiйцiв: сам Мускулюс давно знав, що у Фарбiвнiй слободi всяке трапляеться. Птицi тут не тримають – кури дохнуть вiд закрепу, качки годинами плавають у дубильних ночвах i тому в iжу непридатнi, навiть фаршированi яблуками й розмарином. Гусаки без голови бiгають подвiр’ям днiв по три, а коли й понад тиждень… Корiв доять рiдко, замiшуючи на темному, плямистому молоцi iдке протравлення чи дубову кору. Пити ж це зiлля чи робити сир-сметану ризикне хiба що запеклий некромант з метою приборкування повсталих iз пекла.

Зате собаки й коти виживали, навiть ставали отакими гарними.

– Таточко, хвала Вiчному Мандрiвцевi, здоровий. Вiн у матусi. Хворiе вона, матуся, давно-давно хворiе, ось вiн i сидить поряд… А Шишка в майстернi порядкуе. Йому до вечора в Пшибечани, братиковi Алоiзу п’ять сувоiв марокену вiдправляти й пiвтора сувою шагренi тисненоi. Братик Алоiз вiд минулоi зими на торгiвлi, крамницю в Пшибечанах вiдкрив, баришуе. Як вiдправить Шишка, так вiдразу квасцi для вас замочить. Топтачiв iз дуботовками вiн до вашоi справи загодя найняв, чекають не дочекаються…

Ситуацiя прояснилася. Якби Андреа Мускулюс вiдчув найменшу неповагу, не зволiкаючи, подався б до iншого чинбаря, котрий бодай трiшки знаеться на чародiйському палiтурництвi. Хай i довелася б зайву добу мучитися дорогою до Граммiха чи Веселоi Б’елинi! Рiч тут була не в гординi, а в аурi. Лiлльських дiвок i осiб, котрi iх супроводили, повиннi були зустрiчати з особливим пiететом i щирою радiстю – хоча капосна вдача незайманок неабияк ставала цьому на завадi. Інакше згодом у палiтурцi неодмiнно утвориться пiдступна трiщинка, крiзь яку втече пiдла руна: творити дурнуватi дива. Ага, виходить, старшi брати вiдсутнi з поважних причин. Шишка, вiн же Шишмар Швелер, готуеться до вiдповiдальноi роботи, вiддаючи старi борги, iнший братик зовсiм виiхав iз мiста й що вiн думае про прибуття замовникiв, справи не стосуеться. Батько родини, майстер Леонард, днюе та ночуе обiч ложа недужоi дружини – обов’язок чоловiка понад усе.

Чи варто засмучувати прибулих сумним виглядом i зiтханнями?

Мабуть, Мускулюс зараз уперше вiдчув надiю, що поiздка завершиться вдало. І марно. Уже кому-кому, а майбутньому лейб-малефактору, власниковi чудового «воронячого баньши», слiд було б знати: надii на успiх, висловленi вголос або задуманi невлад, рубають справу пiд корiнь куди лiпше за «лихе око».

На всi заставки лаючи себе за нестриманiсть, чаклун злiз на землю.

На задку карети з опущеними, зайвими зараз кийками гучно чхали капрали, блiдi до синяви. Аромати Фарбiвноi слободи чужинцiв валили з нiг попри близькiсть рiчки Ляпунi й озерця Таемнi Вуди. Гвардiйцi ще трималися, бо не забували про вiйськову славу предкiв, але чхання й цих дiймало. Андреа згадав про своi обов’язки, тричi з вивертом глянув на кожного охоронця через лiве плече; у випадку з Т’яденом на даху вiн ледь не скрутив собi шию. Далi сплюнув, тупнув по плювку черевиком, – i гвардiя радiсно задихала.

Завтра зранку треба буде повторити, iнакше нюх повернеться. А самому доведеться терпiти ще i цей кошмар. Учитель Просперо перед вiд’iздом натякнув, що шоста частина палiтурок за труди вiдiйде особисто Мускулюсу, для персональних трактатiв з теормалу, чи пак теорii малефiцiуму. Нi за сучий хвiст потерпаемо, друзяко!

Особиста бiблiотека була мрiею чаклуна.

Зокрема, з дуже простоi причини: атестат мага вищоi квалiфiкацii вiзувався Колегiумом Волхвування виключно за наявностi в здобувача вищезгаданоi бiблiотеки.

– Та чого ж ви на вулицi стоiте? Ганьба, сором на всю Ятрицю!

Кривенька ладна була розплакатися.

– Гостi мнуться, в дiм не йдуть… Гукнути татуся?!

– Вибач, Цетинко, – Мускулюс вiдчув укол сумлiння. – Зараз…

Вiн озирнувся. Вулиця була порожня. Навченi досвiдом, жителi Фарбiвноi слободи делiкатно дозволяли замовникам зникнути в обiйстi Швелерiв. Хiба чесна дружина чи мудра матiнка випустить зараз на вулицю хоч благовiрного чоловiка, хоч синочка? Щоб рiдненький з глузду з’iхав? Щоб отримав по зашийку кийком для лупцювання? А не кийком приголублять, то столичний чаклунисько попсуе рибоньку: не лiзь, куди не кличуть! Ондечки вiконницi попричиняли, молодички-розумницi…

На розi, пiд старою акацiею, дiти гралися в пiску. Дiвчинка з кiсками щохвилини бiгала до рiвчака з цеберком, а двое товстих, суворих з вигляду малят зосереджено лiпили пасочки. Їм допомагав худорлявий парубiйко лiт сiмнадцяти, до вух замурзаний липким «тiстом». Розмахуючи руками, нiби вiтряк, вiн визначав мiсце, куди життево необхiдно було поставити чергову ляпку. І дуже сердився, коли дiти помилялися. Напевне, мiсцевий дурник. Таких дiвки зовсiм не ваблять, хоч iз Лiлля, хоч iз небесних садiв. Розташування пасочок мимохiдь зацiкавило Андреа, вiн навiть узявся машинально поеднувати iх уявними лiнiями, але суворо обрубав сам себе. Якби зараз завалилося склепiння гроту Семи Няньок i вибралося на бiлий свiт Жахливе Дитя, щоб змотувати свiт у клубок для плетiння, – все одно чаклуновi було б нiколи займатися всiлякими дрiбницями.

– Гвардiе, до мене!

Капрали стали обiч карети. Т’яден зiскочив iз даху, довго длубався ключем у заклятому замку; нарештi розчинив дверцята. Якусь хвилину нiчого не вiдбувалося, по тому на сходинку опустилася вузенька нiжка.

– Я перша!

– Нi, я перша!

– Я найперша! Сама!

– Ах ти шльондра!

– А ти повiя!

– А ти! А ти…

– Обидвi ви дурепи, а я перша!

– Тримай ii! Гюрзель, хапай за волосся!

Мускулюс зiтхнув i прийшов на помiч.

Інакше лiлльськi дiвки нiколи не вибралися б iз карети. Нiжна голубиця, й та озвiрiе, якщо в шiстнадцять рокiв тебе продадуть не знати куди за тридев’ять земель – линяти. Зазвичай за мiсяць до того, як почнуть линяти, знаменитi уродженки Лiлля ставали навдивовижу ненажерливi, зате нижнi видiлення в них припинялися зовсiм. Що нiяк не сприяло полiпшенню вдачi.

Якби на те Мускулюсова воля, вiн би зроду не зв’язувався з цими красунями. Але майстер Леонард теж, мабуть, не вiд того був, щоб провести рештки днiв своiх у розарii, а не в смородi дубильних ночов. У кожноi роботи своi недолiки. Однi думають, що магiя вся суцiль принади та забави. Тицьнеш iх пикою в купу флюiдiв, коли демон рветься назовнi з «Лебединоi Пiснi», або змусиш прибирати в клiтцi за василiском у сезон «пiвнячоi слiпоти» – лаються…

– Любi дiвицi! Першою виходить Гюрзель. Слiдом – Химейра. За нею – Емпуза-молодша…

– Чому?!

– Я перша! Чули? Я перша!

– А я тебе вкушу!

– Любi дiвицi! Я сказав: першою виходить Гюрзель…

– А ти, дурню, стули пельку!

– Вкушу, вкушу, вкушу…

– Любi дiвицi! У мене е великий батiг iз волячоi шкiри. Зазвичай я ним поганяю коней, коли кваплюся. А зараз я нiкуди не кваплюся. Ще в мене е трое гвардiйцiв, здатних вправлятися з батогом добу без перерви. Навiть якщо першу шкiру цi брутальнi чоловiки зiпсують, мене цiлком влаштують наступнi п’ять шкiр, що залишаться на кожнiй iз вас. Але я добрий i зла не пам’ятаю. Отже, першою виходить…

– Чули, не глухi!

– Вiдкуси собi язика!

– Іди, Гюрзель, нехай тебе батогом першу…

Бiдна кривенька Цетинка з жахом дивилася на це неподобство. Коли Мускулюс був тут, супроводжуючи лейб-малефактора Нексуса, вона проводила лiто з бабусею в Пшибечанах i не застала гостей. А ще ранiших приiздiв Цетинка, тодi ще дитина, практично не пам’ятала. Нiчого, нехай звикае. Їй iз лiлльськими пустунками тиждень кукурiкати, не менше. Линятимуть, зважаючи на непрямi ознаки, за два-три днi, далi промивання голля, мездрiння, зазолювання, топтання в товтiлках i барабанах… Втiм, пiсля золiння можна iхати й вертатися пiзнiше, по готовi сувоi.

Хоч якась радiсть.

Ще чаклуна тiшило, що дотримуватися особливих умов договору з Лiлльським магiстратом i видавати дiвчат пiсля того, як полиняють, замiж у пристойнi родини буде вже не вiн.

Незабаром Гюрзель, Химейра та Емпуза-молодша сяк-так видобулися назовнi. Гмикаючи та намагаючись якомога болячiше наступити подрузi на п’яти, панянки рушили на подвiр’я пiд конвоем гвардiйцiв. Сивий кiт зiскочив

iз тину, потерся об ноги Химейри, чим викликав нову iстерику зi слiзьми й прокльонами на адресу «мерзенного звiра». Мускулюс спершу хотiв був знову згадати про батога, та котисько почав тертися об його ноги й чаклун мало не завив. Мерзотникова шерсть своею жорсткiстю нагадувала колючий дрiт.

Поряд щасливо гавкав барвистий песик. Видно, щиро захоплювався витiвками товариша.

– Нюшко, цить! А ти, Косяку, йди в свiтлицю, я тобi молочка дам, iз лугом…


* * *

Покоi для незайманок, як обумовлювалося заздалегiдь, було вiдведено на другому поверсi, в бiчному крилi. Тут дiвчата завше линяли. Проте, не забуваючи, що береженого доля береже, Мускулюс особисто перевiрив засуви, переконався в мiцностi подвiйних грат на вiкнах. Коваль постарався на славу, та й муляр не схибив. Навiть якщо три дiвицi зберуться пiд вiкном, заманюючи перехожих iз-за паркана, пруття iм не видерти.

Розумака майстер Леонард! Мастак у палiтурнiй справi!

Охорону Андреа планував розмiстити, як звичайно: один гвардiець у дозорнiй комiрчинi перед дiвочими покоями, iнший у коридорi, третiй патрулюе зовнi, бiля ворiт i вздовж паркана. Сплять по черзi – коридорний потрiбен не завжди, особливо якщо сам чаклун у домi.

Честь честю, за пiвгодини вiн вiльнiше зiтхнув.

– Прошу майстра Андреа пообiдати!

Господар до обiду спустився в трапезну. Хвороба жiнки – рiч сумна, однак роздiлити з гостем хлiб-сiль – справа, скажемо прямо, свята. Коли Леонард Швелер обмiнявся з чаклуном трикратним рукостисканням, Мускулюс тихо крекнув. Хоч i не був обдiлений силонькою, а все-таки в кожум’яки з дiда-прадiда лапа була виняткова. Окiст iз клiщами. Пiсля такого вiтання брати iжу доволi складно. Леонард зайняв чiльне мiсце та розпорядився, щоб Цетинка вiднесла харчi нагору, «дiвкам i iхнiй гвардii», довiдався, що дочка подбала про це загодя, i статечно кивнув. Був вiн огрядний, пузатий, сивого волосся не стриг, тому над рожевою лисиною клубочилася пiр’яста хмара. Немов мамчинi усi-пусi над нiжною дитячою дупкою. Їв повiльно, черпаючи ложкою гущу з дна горщика. Чаклун двiчi намагався почати розмову про дрiбницi, яку пристойно вести за столом, i обидва рази чинбар обмежувався басовито-черевним гмиканням.

Вiдчувалося, що тут вiн лише тiлом, думками ж перебувае далеко.

Зате кривенька Цетинка, сяючи вiд щастя, ладна була хоч торохтiти без угаву, хоч слухати в три вуха.

– Так, моя панi, столичнi дами в цьому сезонi вiддають перевагу ажурним мантильям. Уявляете: нiч, мiсяць, балкон i закоханий кавалер, виконуючи серенаду, мае щастя споглядати…

– Ой, а в Мятликiв теля з п’ятьма хвостами народилося! Дядько Мятлик з горя програвся в «орлянку» мiняйловi Фраушу, а мiняйло крадькома його борг братам Коблецям збув, пiд вiдсотки…

– На лiтньому Турнiрi Сонетiв бард-вигнанець Томас Бiнно– рi вразив усiх поцiнувачiв. З перших же рядкiв: «Ридаймо, друзi, бо нiма сонета!» Його Величнiсть зволили розплакатися…

– А вдiвець рiзник Клаус узяв за себе весталку-розстригу Ханну Уттершайн! У неi на носi родимка, i вона гуляе з Любчиком Гонасеком, поки рiзник пиячить в аустерii…

– Герцог Арнольд придбав для фаворитки малий ковчежець iз нiгтем Падмехума Дарувальника. Ця нетлiнна релiквiя…

Андре тiшив знудьговану дiвицю спiлкуванням, до якого Цетинка аж нiяк не звикла, а сам нишком розглядав господаря. Їв чаклун мало, обережно, згадуючи про шлунковi пiдступи трепангiв, – виходить, мiг вiддатися спостереженням.

На жаль, за минулi сiм рокiв Леонард Швелер дуже похитнувся.

Ранiше, тримав родину в кулацi, а кулак кожум’яки – рiч особлива, до вiльнодумства не прихильна; вiн не дозволив би молодшiй доньцi стiльки теревенити в присутностi батька. Свавiльний деспот, син свавiльного деспота – схоже, що й онук, але Швелерового дiда чаклун застав зовсiм старезним, на смертному одрi, що нiяк не заважало стариганю в хвилини меланхолii ходити битися зi шкiродерами-конкурентами. Пiсля таких прогулянок Швелери на якийсь час ставали монополiстами. Батька Леонард втратив давно – майстра Бйорна, прозваного Мiздрилом, вiднiс «чорний лелека», як тут називали гнилий мор. Звiдтодi сорокарiчний Леонард одноосiбно правив у майстернi та у власному домi.

Зараз чинбаревi було п’ятдесят шiсть.

З колишнiх вiдвiдин Мускулюс пам’ятав, що в присутностi господаря обое синiв, бугай Шишмар i хитрун Алоiз, – а жiнки й поготiв! – прикушували язики всiма наявними зубами. Шишмаревi, за правом спадкоемця, зрiдка дозволялося вставити слiвце, коли татусь робив паузу для галушок. В iнший час майстер Леонард без перерви бубонiв про сувоi та казани, замшi й шевретi, курячу шакшу й бучення в киселях. Маючи потребу в палiтурках, навiть такi великi люди, як Просперо Кольраун i Серафим Нексус, прихильно терпiли, поки майстер викладав, смакуючи подробицi:

– …Далi, пани моi, сушене вiдволожуеться, мнеться на тупому бiляку, береться стругом, пушиться на бiляку гострому й качаеться мерейною дошкою. Для виготовлення особливо великоi шагренi, скажу я вам, додатково розгладжуеться склом або каменем…

Зараз чаклун, вiдповiдно налаштований, дивувався, чому Леонард Швелер такий мовчазний. Хвороба дружини пiдкосила гiганта? Навряд чи. Дружину майстер не надто шанував; подай-прибери, пiди-принеси. Бувало, що й вiдлупцюе. Цей бичок сидiв обiч лiжка болящоi жiнки? «Поряд», якщо вiрити доньцi?! І з цiеi причини не зустрiв дорогих гостей, хоча мiг втратити велике замовлення?! Легше Мускулюс повiрив би звiстцi про раптове вегетарiанство людожерiв гробницi Сен-Сен. Цей тиран допустив спадкоемця Шишмаря на час батьковоi вiдсутностi «порядкувати в майстернi», як доповiла кривенька, – й не приголубив ляпасом улюблену дочку за зухвалi балачки?!

Такого бути не може.

Диво з див.

– Як здоров’я вашоi дорогоцiнноi дружини? – Мускулюс нарештi зважився на запитання.

Майстер Леонард пiдвiв на чаклуна погляд: начебто вперше побачив. Очi в чинбаря виявилися ясно-блакитними. На одутлому, похмурому обличчi цi очi були доречнi не бiльше, нiж п’ятiрня однорiчноi дитини на лапi кожум’яки. Вiдчуття було пронизливе: начебто слiпий прозрiв – уперше вiд народження глянув на свiт. Раптово Андреа зрозумiв, що в Цетинки – батьковi оченята. Тiльки в дiвчини блакить була весняна, рання, коли вмите небо вiдбиваеться в перших пролiсках, а в батька погляд вiдсвiчував зимовим днем, iскрами в заметах, сивиною в далеких хмарах. Але варто було в Леонардовому поглядi, зазвичай схованому пiд кошлатими бровами, засвiтитися тихiй свечечцi, як виразно ставало видно: так, батько й дочка.

То невже треба було дружинi злягти, щоб у чоловiка погляд почистiшав?

Чи то умився сльозою?

Чаклуновi стало нiяково. Нiби крадькома пiдглядав чужий сором.

– Дякую, погано, – гучно вiдгукнувся майстер. – Зле Ясi. Спить увесь час.

Вiн перестав жувати, додав дивно:

– Це нiчого. Я, що можу, роблю. Це нiчого, пане мiй.

Бiльше, до кiнця обiду, вiн не видав нi звуку. Якщо, звичайно, не брати до уваги плямкання й сопiння.




SPATIUM I

Сонет про сонет

(зi збiрки «Перехрестя» Томаса Бiннорi, барда-вигнанця)


Ридаймо, друзi, бо нiма сонета!
Дiд з’iхав з глузду, зовсiм, геть здурiв,
Мiшок кiсток – точнiш, мосластих слiв! –
Вчорашнiй день, затерта вщент монета,
Шахрайський чек. Як нежива планета,
Вiн ще летить, але мiльйон чир’iв
Роз’iв печiнку. Гострий зiр орлiв
Не знайде там життя. День канув в Лету,
За днем – i нiч. І кисень, що горiв,
Завiсу зсунув. Кам’яна комета
Живiша за сонет. Ми на горi
Поезii чекаем на поета,
Щоб врятував сонет… Комахи, ми
Не в змозi бачить лiто посеред зими.




CAPUT II

«Цей град був дивний: скверни зло страшилось жителiв зело, але знаходило шпарину…»


По обiдi чаклун перевiрив охорону, для надiйностi пiдморозив «крижаний дiм» i вирiшив зробити легкий променад. Але спочатку сховався на задньому дворi, суворо звелiв не порушувати його самотностi й годинку витратив на вправи.

З боку це здалося б чимось диким: вiн роздягся до пояса, i, потужний, мiцно збитий, стояв нервеухомо, впираючись лобом у паркан. Живе уособлення народноi мудростi: «Буцався бичок iз дубом!» Або, якщо бажаете, пародiя на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельноi брами, виставленого для огляду в публiчному вертепi Рудда. Лише по тiлi перебiгав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячоi шкiри»: литки, гомiлки, потiм раптом зашийок, живiт…

Затрусилося лiве стегно пiд оксамитом штанiв, заправлених у панчохи.

Здригнулася сiдниця.

Пiт стiкав по спинi чаклуна, солоний, трудовий пiт. Якби випадковий чароплiт здумав «облизати» Вишнi Емпiреi над цим районом Ятрицi – вiн був би вражений тремором мани в центрi Фарбiвноi слободи. Мабуть, вирiшив би: колеги по Високiй Науцi дикого грифона живцем бiлують! Школа Нихона Сивочола, до якоi мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальнiсть елементалiв, не верткiсть ноометрiв-гармонiкiв, що паразитують на Стрижнi Стихiй, не позикову гидоту некротiв, за яку потiм доводиться страшно платити Нижнiй Мамi з надлишком. Нi, послiдовники Нихона вiддавали перевагу використанню чистих тiлесних сил, дарованих при народженнi, накопичуючи ману, як атлети накопичують мiць для пiдняття гир i розривання ланцюгiв.

Мабуть, кожен iз нихонiанцiв мiг пiдняти коня. Якби схотiв.

Зазвичай вони не хотiли.

Каменем спотикання в цьому методi була втома. Атлет пiсля ряду болiсних вправ – ганчiрка, та й годi. Вiн бажае одного: попоiсти й вiдiспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закiнченнi занять зробитися куди могутнiшим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорiсть, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцiнноi мани, i накопичення сили стане чистим, дзвiнким, готовим вихлюпнутися единою хвилею. У цьому дивовижному вмiннi й крилася таемниця школи мудрого Нихона, викладена в таемному трактатi «Велика Дрiбниця»: майстернiсть змiцнювати тiло без зайвих обтяжливиих дiй.

В iдеалi взагалi без дiй, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрiв.

Доводилося впиратися лобом i впрiвати.

Вiн скiнчив обов’язкову муку, зiтхнув, мрiючи про часи, коли освоiть «Велику Дрiбницю» в гамацi чи на м’якiй кушетцi. Обтерся квiтчастим рушником, заготованим заздалегiдь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зiтхнув, зайшовся смородом iдкого пiкелю. Цiею заразою тут, здавалося, просочились навiть стручки на скорчених у три погибелi вербах.

– Умитися не бажаете, майстре Андреа?

Цетинка. Ясно, як день, – пiдглядала.

– Дякую, голубонько. Іншим разом.

Ворота зарипiли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в пiску пiд старою акацiею, як i ранiше, вовтузилися дiтлахи. Веснянкувате дiвчисько втекло, на його мiсце з’явилося дiвчисько трохи старше, з заячою губою; зосередженi малята залишалися на посту, героiчно лiплячи неабияк обридлi пасочки. Хлопець-дурник втлумачував iм таемницi майстерностi, поливаючи «тiсто» з цеберка й часом плетучи зi шпагату «котячу колиску», чим неймовiрно тiшив товаришiв. Пiд його керiвництвом пасочки розповзалися вiд акацii до сусiднiх парканiв, утворюючи концентричнi кола. Мiж деякими старими було прокладено гiлочки, ретельно очищенi вiд кори.

– Червоненький! – кричав хлопець, i «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обiцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!

– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…

– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.

Щось у поведiнцi дiтей неприемно рiзонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташованi колами, дратували. Чаклун звелiв собi вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому вiд мандрiвки, зривати досаду на чадах нерозумних! Вiн покрокував геть, маючи намiр звернути до центру мiста.

– Доброго шляху, майстре Андреа!

Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросерднiстю. Звiдки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як iменувала чаклуна Цетинка. Приiхали, зривае дах. З лiлльськими панянками незабаром чорна жовч розiллеться. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрiчого кидатися.

До самого мосту через Ляпунь чаклун iшов, дихаючи за методом заспокоення флегми. Сморiд фарбiвень загрожував грудною жабою, але серце заспокоiлося.

Ну й хвала Вiчному Мандрiвцевi…

Зо двi найближчi години вiн блукав мiстом без певноi мети. Позбутися незайманок, гвардiйцiв, карети й турбот, хай i тимчасово – вже щастя. Такi речi розумiеш, лише коли «коза полишае житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком вiдповiдей залишаючи молодi.

Мрiйливо посмiхаючись, Андреа гуляв Кiнним ринком, навiщось прицiнився до огиря лiт дванадцяти, жовтогарячоi мастi, з облiзлим хвостом i спухлими бабками, але купувати не став. Далi вийшов у сквер Трьох Судових Органiв, довго милувався пам’ятником ятрiйському поетовi Адальберту Меморандуму, авторовi поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на мiсто зi сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спiраллю догори, до нiг генiя, сходили постатi вiльних розбiйникiв, трое драгунiв iз дружинами, один похмурий борець за незалежнiсть, мальовнича група учасникiв заколоту Джеккiля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенцiона-Штефана, велика шанувальниця лiрики. Бiля пiднiжжя розсiлися на лавах мiсцевi трубадури, якi за грошi складали експромти на завдану тему. Поруч iз кожним у рамочцi красувалася лiцензiя на право виготовлення експромтiв.

Ближче до яру вагант-нелiцензiат, бородатий здоровань одного з Андреа вiку, безкоштовно муркотiв собi пiд нiс:

– Гей, волоцюго, бий з плеча,
Марнуй слова! –
Але все ближче хижий час,
І – прощавай…

Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помiтили кепськi наглядачi.

Незабаром чаклун перебрався в «Чарiвний лiхтар», де довго милувався майстернiстю братiв Люм’ер: молодший вирiзував iз вощеного паперу фiгурки, подувом примушуючи iх грати на бiлiй ширмi повчальнi сцени, а старший музикував на вигнутiй дудi з клапанами. Пiзнiше Мускулюса бачили на площi Пiднесення: вiн слухав гру на бомбулюмi та монокордiумi, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапiто. До Ятрицi приiхав знаменитий «Цирк Виродкiв», i музиканти закликали майбутнiх глядачiв.

Афiшi цирку прикрашала лiлiпутка Зiзi, що гарцювала на рогатому китоврасi.

На розi площi була аустерiя «Кульгавий Мiрошник», куди Мускулюс i завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в пiвтора людськi зрости: мiрошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осiдлав дiжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для бiльшого смiху скульптор убрав мiрошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братiв, чия обитель, як i передбачалося статутом ордену, височiла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнiвом, святi отцi були тут частими й бажаними гостями: iхнi служби, заутренi та всенощнi, вiдповiдно до давнiх привiлеiв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мiрошника був дуже натуралiстичний – у темрявi та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.

До цiеi аустерii чаклун заходив i за минулих вiдвiдин мiста. І враження зберiг найпозитивнiше.

За час, що минув звiдтодi, тут мало що змiнилося. Стелю прикрасили колесами вiд воза, опудало Янкеля-Привида замiнили на портрет iмператора Пiпiна Садженого на повний зрiст. Додалися двое дзеркал у передпокоi, обабiч гардероба: одне звичайне, яке вiдбивало людей, котрi ще не втратили своеi подоби, друге ж – iгiсiв, спектрумiв та iнших ламiй, якби такi завернули сюди сьорбнути пивця. До речi, зручно. При входi й виходi можна зайвий раз упевнитися: живий ти чи вже не цiлком. Головне, сп’яну дзеркала не переплутати. Поруч висiла вiрча грамота. Пергамент, дрiбно пописаний в’яззю калiграфа, свiдчив, що в «Кульгавому Мiрошнику» правом притулку й безперешкодного допуску користуеться будь-яке створiння, котре бажае пiдкрiпити сили тiлеснi й духовнi. Аби тiльки присутнiсть i нахили оного не перешкоджали рештi вiдвiдувачiв.

Виконаний червоною тушшю постскриптум нагадував: «Клiенти в меню не входять!»

Тутешнiй хазяiн був великим лiбералом. Мускулюс подумав, що такий документ при входi перетворить аустерiю на пустелю, розполохае мирних бюргерiв. Зовсiм нi! Аустерiя процвiтала. Перша, «народна» зала виявилася натоптаною пiд зав’язку. Гуртiвники-таврогони в стьобаних сiряках i штанях зi шкiряним «сiдлом»; п’яниця-бирюч iз довгомiрною буциною; трiйця ковпачникiв iз дружинами-одноденками; офенi в крикливих каптанах «хвiст кочета», бортники з околишнiх сiл, спiвачки-реготушки…

Довго розглядати строкату публiку малефiк не став, вiдразу пройшов у другу, «чисту» залу. Тут сидiв люд поважнiший. Хоча й тут вiльних мiсць залишалося обмаль. Один табурет був порожнiй за столом, де зi скорботою та ретельнiстю пиячила могутня купка Веселих Братiв. Компанiю iм складав рожевощокий широкоплечий простак iз бляхою магiстрату на грудях. Навколо Братiв i здорованя-простака, як оси над розлитим медом, кружляли Доступнi Сестри в глухих, невинно-прозорих сукнях iз хвостами леопардiв. Хвости томливо звивалися: досягалося це за допомогою хитромудроi шнурiвки лiфiв.

Брати з надiею втупилися в нового вiдвiдувача. Старший навiть пустив сльозу, запрошуючи, махнув рукою, але Мускулюс вдав слiпого. Гаяти час у тенетах цього ордену – затяжке випробування для печiнки, гаманця й шлунка. Особливо, якщо згадати про вчорашнiх трепангiв! Закон суворий: сiв за один стiл iз Братами – iж, пий, гуляй нарiвнi, а плати вдвiчi. Можеш дотримуватися помiрностi, але тодi плати вчетверо. А ще на iхнi кислi пики дивитися…

На щастя, пiд оливою в горщику виявився кутовий столик на два мiсця, щойно звiльнений клiентами.

Малефiк швидко пройшов туди.


* * *

Звiстка про прибуття до Ятрицi столичного чаклуна вже поширилася мiстом. Буквально за хвилину перед Андреа виник власник «Кульгавого Мiрошника». Вiн виявляв безсумнiвну подiбнiсть до скульптури над входом, хiба що скульптурi бракувало кухарського ножа при поясi.

– Щасливий! – глибоким баритоном почав вiн, зсуваючи набакир хустку на головi. – Сердечно радий бачити вас, шановний майстре, в моему скромному закладi. Надовго до нас? Що зволите замовити?

Господар галантно шаркнув протезом.

– На тиждень, може, на два. А замовити зволю. Перш за все – глечичок кминноi з сiллю. До нього – окунцiв, томлених на жару. Великих, але не надто жирних. Із гранатовим соусом. Ще подайте тонких житнiх хлiбцiв i запiканку з васильком.

У рудих очах аустатора вiдбилося спiвчуття. Клiент бажае кминноi з сiллю й нiчого жирного? – виходить, страждае пiсля надмiрноi старанностi. «Нiчого, шановний! Беремо вашу недугу на абордаж! Завтра ж будете огiрки з молоком безкарно iсти!» – виразно читалося на обличчi господаря.

– А скажи-но, голубе, – раптовий спалах цiкавостi змусив чаклуна притримати аустатора за лiкоть. – Грамота, диво-дзеркало… Прогорiти не боiшся? Чи всякий схоче зi стрiксом за спiльною трапезою сидiти?!

У вiдповiдь хазяiн просяяв хитрющою посмiшкою i вiдразу зробився схожий на мiдний таз.

– Даруйте, майстре чаклун… Я вас чаклунства навчати не вiзьмуся. Але й ви менi в трактирнiй справi, пробачте, не вчитель. Де ще поважний бюргер на дикого iгiса глянути зможе? А нiде! Крiм як у Джонатана Окоста. Ви вже повiрте, я горобець стрiляний, на людях знаюся. Ось i валить до мене люд. Побачать приiжджого незнайомця, ликом блiдого, з нiгтями довгими, – потiм з мiсяць по мiсту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мiрошнику»! Поруч сидiв! І гостi начебто повз вас не проходять. Удома по приiздi дружинi розповiси, дружина три днi чоловiка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правдi, по совiстi – ви й так зрите в корiнь, хто е хто!

Андреа мимоволi розреготався.

– Зрю, братику. Тiльки я не один видющий. І не однiеi грамоти мiж рядкiв читати вмiю. Корiннi iнфернали часто навiдуються?

Аустатор злодiйкувато озирнувся навсiбiч. Схилився до самого вуха гостя:

– Хвала Вiчному Мандрiвцевi, донинi нiкого не виказав! Моя справа: напiй-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, примiром, упаси Нижня Мамо… Були б iз цих, так пiд личиною з’явилися б! Га?!

Господар переможно витрiщився на Мускулюса.

Малефiк вiдпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Пiвдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайнi люди, п’ють-iдять, чужим гаром не тягне. Можна розслабитися. Запiтнiлий глечичок iз кминною, срiбна сiльничка в формi гiрського драконця та висока чарка виникли на столi, як зачарованi. Слiдом – хлiбцi й соусник, що гостро пах гранатом iз прянощами. Спокуса була велика, i Андреа вирiшив почати «лiкування», не чекаючи окунцiв iз запiканкою. Наповнив чарку, вiд душi сипнув туди солi. Розмiшав пальцем: так кориснiше. Вмочив хлiбець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гiркота навпiл iз вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть пiдступи трепангiв.

Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаемний грiх.

– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!

Ширма з кленовоi стружки, що заслоняла малий столик неподалiк, розсунулася. Обрамлений блiдо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопнiй перуцi часiв Гренделя Скiльдiнга! – на Мускулюса пильно дивився офiцер мiсцевого ландверу. У руцi ландвер’ер тримав кухоль гарячого вина, що аж пашiло, й давав зрозумiти, що своiм тостом приеднуеться до чужоi трапези.

Малефiк кисло вiдповiв поклоном: офiцер йому не сподобався. У столицi панувало презирливе ставлення до ландверу, цiеi самодiяльноi мiлiцii округiв, у перiоди миру небезпечноi для свого ж короля, а в разi вiйни – чванливоi та безглуздоi. Особливо витончено глузували з бовдурiв-ландвер’ерiв гвардiйцi та кавалерiя. Андреа не був нi гвардiйцем, анi кавалеристом, але вважав, що нетактовно лiзти з тостами, коли тебе не просять. Щокате, рябе офiцерове обличчя виказувало най-жвавiший iнтерес до «майстра чаклуна»; здавалося, солдафон тiльки й чекав, коли його запросять до столу. Мускулюс не був досвiдченим фiзiогномом i не бажав вдаватися до Високоi Науки, проте бачив, що iнтерес ландвер’ера – козирний. Вiн чогось хотiв вiд малефiка.

Просто пиятика в новiй компанii? Нiтрохи.

Гострi очицi буравили намiчену жертву, вгвинчувались у самiсiньке осердя. Так дивиться столяр на полiно, що трапилося пiд руку, мiркуючи: пустити на паливо чи виточити марiонетку для приятеля-лялькаря?!

– Господарю! Ще кминноi нашому поважному гостевi! За мiй рахунок!

– Буде виконано, пане ланд-майоре!

Перш нiж чаклун устиг вiдмовитися, ширма зiмкнулась. Зривати ж досаду на аустаторi, що кульгав iз кухнi з другим глечичком, було безглуздо. Чи не часто тебе злiсть-досада без причини мучить, чаклуне? Дiтвора з пасочками, настирливий вояк, власник «Кульгавого Мiрошника»? У твоi лiта…

Дивна рiч: дрiбниця, абищо, а настрiй зiпсований безнадiйно.

А тут ще Веселi Брати несхвально косували на Андреа: скнара, гребуе товариством святих отцiв! У прiора-диякона Братiв у лiвому оцi виявився характерний прикос, i Мускулюс машинально закрився ослабленими «Плодами Лихоi вдачi». Чаропльотiв мiж Братами не водилося, але пики всiеi компанii (включаючи здорованя з магiстрату) були надзвичайно похмурi.

«От же ж люди! І чого iм у миру не жилося?!»

Орден Веселих Братiв заснували понад три столiття тому, при Фредерiку Барбабеллi. Незабаром вiн заручився пiдтримкою бiльшостi правлячих династiй: тут з незрозумiлих причин особливо постаралися духiвники найяснiших дружин. До Братiв приходили адепти Тринадцяти Скорбот, якi втратили надiю злитися з Романтичним Му, аскети церкви Неприборканоi Смиренностi, що зажадали додаткових мук, першопрохiдцi Двох Кiлець, неофiти Двох Кiнцiв i жерцi Серединного Цвяха, – одним словом, титани подвижництва й стовпи зречення, невдоволенi духовно.

Вони стукали, i iм вiдчинялося.

Хоча не всiм.

На кандидата в члени Братства чекав ряд випробувань: на чистоту помислiв, витривалiсть щодо спокус i мiць тiлесну. Адже спосiб життя Веселих Братiв мiг довго витримати аж нiяк не кожен! Скрегочучи зубами з вiдрази, вони поглинали гори печенi з прянощами; кривлячись, як вiд зубного болю, вливали в себе цебра найкращих емурiйських вин; стогнучи та проливаючи сльози каяття, багатократно протягом ночi втрачали безневиннiсть у обiймах блудниць; i з самим лише сумним кректанням отримували по зубах пiд час «стiнних» ритуалiв-побоiщ. Того, хто хоча б на мить виявляв найменший натяк на задоволення, отримуване не вiд ранкового похмiлля й синцiв та саден, а вiд застiль i нiчних оргiй, безжально вигонили з ганьбою. У пiдсумку Веселi Брати четверте столiття пiдряд вiддавалися ненависним розпустi й обжерливостi, стоiчно витримуючи тягар ношi. Чимало з них досягло за цей час Горнього Делiрiуму, що досi вислизав. Дехто пiсля осяяння знову повертався до колишнього вiдлюдництва; iншi йшли в мир, коли починали вбачати в сьогоденнi Бурштинову Нитку. Рiдкiснi генii, якщо дозволяли статки, вiдновлювали розгульний спосiб життя поза орденом – тепер уже до свого повного задоволення.

Таким чином орден мiцнiв рiк у рiк.

– …Ви дозволите?

Мускулюс опам’ятався вiд замисленостi та виявив два цiкавi факти. По-перше, йому принесли окунцiв i запiканку. Зважаючи на обгризенi кiстки, зо два окунцi вiн устиг благополучно з’iсти. По-друге, над ним горою навис той самий ланд-майор, у десницi якого парував кухоль. Шуйцею офiцер безпардонно сперся на малефiкiв стiл. Пшеничнi вуса, «закрученi гвинтом», грiзно вiдстовбурчилися, обрамляючи пористий стрiмчак велетня-носа. Посмiхався твердий рот, а ось очi-буравчики поволi продовжували почату роботу, вгвинчуючись глибше, глибше…

Вiдмовити нахабi? Безглуздо. Цей пес iз мертвою хваткою. Зустрiчатиметься на шляху раз за разом, поки не доможеться свого.

– Сiдайте, – вiдверто зiтхнув Мускулюс.

Ландвер’ер опустився на стiлець iз несподiваною легкiстю. Стiлець навiть не зарипiв.

– Я бачу, пане офiцере, ви не просто бажаете випити для знайомства, – малефiк вирiшив вiдразу перейти до справи. – Що ж, почнемо.

– Ви вгадали, майстре чаклун. Виходить, вiдразу до справи? Тим краще. Моя справа – закон i порядок у Ятрицi. І, смiю вас запевнити, справляюся з цим непогано. Інакше, самi розумiете, старого Ернеста навряд чи залишили б на другий термiн… Але зараз у мене складнощi. Бачите он того чоловiка з бляхою магiстрату? Що сидить iз Братами?

– Бачу. Ви хочете його заарештувати? Вам потрiбна моя допомога?!

Здоровань саме спустошував черговий кубок мiцного. По мокрому рум’янцi його щiк градом котилися сльози.

– Це Якоб Гонзалка, архiварiус ратушi. Два… нi, вже майже три днi тому зникла його дочка. Іскра Гонзалка, шести лiт вiд роду. Батько прийшов до «Кульгавого Мiрошника» напитися з горя.

– Я малефiк. Розшук людей поза моею компетенцiею. Звернiться до ясновидцiв. Замовте лягавого волхва iз приватноi служби. Або просто вишлiть на пошуки патрулi з собаками.

– Ви дозволите менi скiнчити?

Сказано було чемно, але настiльки твердо, що Андреа вiдчув миттеве замiшання. Мовчки кивнув, налив собi кминноi; не дивлячись, сипнув солi, розколотив. Випив без задоволення, немов Веселий Брат.

– Я забув вiдрекомендуватися. Ланд-майор Ернест Намюр iз Кошицьких Намюрiв.

– Андреа Мускулюс. Консультант лейб-малефiцiуму.

– Радий знайомству. І запевняю вас, – ландвер’ер розщiбнув верхнiй гачок мундира, смикнув волячою шиею, – що ми зробили все необхiдне. Патрулi з найкращими чеширськими хортами, ясновидиця… Мелiс дуже розумна вiдьма! Не те, що столичнi витiвницi, але iй людину знайти – що менi кухоль пива хильнути. На жаль, анiнайменших слiдiв. Як у воду впала. Втiм, Ляпунь-водяника Мелiс теж притисла: дiд присягаеться, що дно чисте…

Із хвилину чаклун сидiв мовчки, нашвидку прикидаючи, куди могла подiтися дочка молодого архiварiуса. Щоб нi хорти, нi вiдьма, нi героiчний ландвер… Вирiшила прибитися до цирку? Кочiвнi шагри звабили? Навряд чи. Згинула в лiсi? Вiдьма б зачула, що життя припинилося. Якщо розумна баба, то й мiсце загибелi вказала б. «Малий народець» пустуе? Вiд собак вони людину заховають, вiд ясновидицi – нiколи… Некромант у Чурих повiз, для «Страстей по Вiвторку»?! Дурницi. Це в казках некроти дiтей мiшками тягають. І нащо iх, шмаркатих, красти, коли на будь-якому невiльницькому ринку хоч легiон голопузих, бери досхочу… Знову ж таки, чужа мана в кожному разi слiд залишить. Якщо тiльки вiдьма не цiлковита дурепа. Або якщо вона не в змовi з викрадачем.

– Прошу пробачення, якщо ненароком скривджу, – Андреа нахилився до ланд-майора. Вдихнув палючий запах вина й ще чомусь ялиновоi смоли. – У вас, пане офiцере, в Ятрицi рiзанини не трапляеться? На вулицях уночi не грабують? З пiдпалами все гаразд?

– До чого ви хилите, майстре чаклун?

– До того, що зникла одна дитина. Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дiтей, можна було б грiшити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сiмох. А так – одне-едине дитя. Дочка архiварiуса. Ви вжили заходiв, але вони принесли мало користi. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Нi.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офiцер, ви розумiете, про що я?

Ландвер’ер клiпнув безбарвними вiями. Вiн раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бiй на сходах i галереях. Навiть чималий живiт не заважав цiй дивнiй прямизнi. Пальцi наглухо защiбнули гачки комiра: повiльно, ретельно, виконуючи найважливiшу в цей момент роботу. Краi, обшитi твердим галуном, врiзалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, вiн трохи хропiв: так бувае з людьми, якi перенесли наскрiзне поранення в груди, коли в них частiшае серцебиття. Ландвер’ер раптом здався малефiковi загнаним упертим конем.

Впрiгся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рiк.

– Нi, майстре чаклун. Я не розумiю вас. Зникла дитина. І рiзанина з пiдпалами нiяк не скасовують для мене цього факту. Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столицi накладае на людину таемне клеймо. Печатку звiра. Ось i зараз: Андреа Мускулюс не вiдчував мук сумлiння. Не гриз себе, докоряючи за власнi слова. Зовсiм нi. Вiн нiколи не помилявся щодо своiх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто вiд ландвер’ера тхнуло вином i смолою. Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навiть горе, глитав кубок за кубком. І галун комiра дедалi тугiше врiзувався в ситу, чужу шию, нiби зашморг.

– Скажiть, чого ви очiкували вiд мене?

Офiцер розгубився. Мабуть, вiн сподiвався на це запитання iз самого початку i все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте менi допомогу. Допоможете вiдшукати дiвчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефiцiуму, врештi-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло вiд вiдьми.

– Буду з вами вiдвертий, пане офiцер. Моi здiбностi трохи iншого… е-е-е… профiлю, нiж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навiть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумiете?

– Нi. Не розумiю.

Ландвер’ер гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщiбати гачки тугого комiра. Мускулюс без ентузiазму стежив за його манiпуляцiями. Ситуацiя дедалi бiльше нагадувала iдiотську баладу халтурника-трубадура: великий маг iнкогнiто приiздить у провiнцiйне мiстечко, де чиняться жахливi викрадення й темнi лиходiйства, вулицями табуном бiгають страшнi таемницi, а доблесний воiн знемагае, борючись зi злом наодинцi. Одна добра знайома малефiка дуже любила такi балади, що й послужило причиною розриву стосункiв.

– Гаразд, я поясню. Ось ми зараз сидимо в «Кульгавому Мiрошнику». П’емо, розмовляемо. Але ви в цей час продовжуете вiдповiдати за порядок у Ятрицi. Турбуетеся про зниклу дiвчинку; мабуть, думаете ще про десяток подiй дрiбнiших, про якi менi знати зовсiм нi до чого. Ви зайнятi справою. Навiть зараз, розмовляючи зi столичною штучкою без честi й совiстi. Вiрно?

– Вiрно, майстре чаклун. Саме в точку.

– Отож, я перебуваю в точнiсiнько такiй ситуацii. Тiльки сфера моiх iнтересiв – iнша. А турбот, повiрте, нiтрохи не менше. Якщо я бодай на мить вiдволiчуся, зосереджуся на справi, iстотнiшiй за чарку кминноi та бесiду з люб’язним офiцером, якщо збiльшу витрату мани… Наслiдки виходять за межi вашоi уяви. Втiм, якщо хочете, я можу махнутися.

– Навести морок?

– Навiщо? Просто ви ненадовго опинитеся в моiй шкiрi. З усiма моiми турботами, так нiби вони вашi. Бажаете ризикнути, пане?

Вiн був хороброю людиною.

– Ну, якщо ви самi пропонуете…


* * *

Якби Мускулюса збудили серед ночi, зв’язали йому шiсть пальцiв iз десяти – мануальну фiгуру блiц-рецепцii вiн вiдтворив би, не замислюючись. Це перше, чого навчають мудрi наставники своiх учнiв: «пересаджувати бiлого павiана на чужi плечi». Чаклун клацнув нiгтями у волоссi, моторно ловлячи iнстант-образ, i затис вертку здобич у кулацi. Образ дзижчав i вовтузився. Андре дочекався, поки iнстант згорнеться в лялечку, легеньким щигликом скерував його в лоба ланд-майоровi, якраз помiж рiденьких брiв. Чоло Ернеста Намюра трiснуло – зрозумiло, на астральному рiвнi! – ландвер’ер охнув i застиг соляним стовпом, немов праведниця Гвiзарма, що озирнулася на Гнилий Сатрапезунд.

Андреа чудово знав, що зараз вiдчувае офiцер.

Мерзлою брилою впав на плечi потрiйний «крижаний дiм», обпливаючи недогарком свiчки пiд палом пристрастей. Давно-предавно Метка Ледi, схиляючи голову пiд меч лiлльського ката, зо зла прокляла панянок Лiлля на тисячу лiт наперед, i закляття донинi не вивiтрилося. Щоправда, був тут i плюс: родимки, бородавки, «виннi плями» та ганебнi клейма запросто сходять iз дiвок по тому, як вони полиняють… Але ж треба ще скрiплювати дужки замкiв-замовлянь, не дозволяючи iм тоншати; наглядати за гвардiйцями-охоронцями, витирати носи «тiнню-хусткою», вiдбиваючи нюх; щомитi дослухатися до тремтiння дозорноi павутинки: що там iз линянням? Чи не починаеться?! Адже ледь настане час, малефiк мусить бути поруч. І, головне – закорковувати скажений, здатний позбавити розуму натиск еманацiй Гюрзелi, Химейри та Емпузи: не проклясти…

Останнi днi чаклун нагадував жонглера-вiртуоза, що утримуе в повiтрi дюжину рiзноманiтних предметiв. Бажаю приемноi хвилини, пане офiцере! Але ж я з вами тiльки миттю подiлився. Миттю единою, тiльки миттю единою…

Ернест Намюр струснувся, одним духом вихилив кухля.

Якби там був окрiп, не помiтив би.

– Не позаздриш вам, майстре чаклун! – iз зусиллям вичавив вiн, пихкаючи. По щоках у офiцера пiшли плями, чоло блищало вiд крапельок поту.

– Тепер розумiете, чому я вiдмовився допомогти вам?

– Розумiю.

Сумовита пауза висiла над столом: лампада темного свiтла.

– Чаклунська справа теж не мед, – загадково висловився ланд-майор iз виглядом досвiдченого мага, члена всiх Академiй вiд Реттii до Ла-Ланга. – Вам би, примiром, у готелi зупинитися, вiдiспатися… Та ба, не можна. При дiвках потрiбно бути. Гiрше нема, як бути при дiвках: я знаю, я гарем Абд-ал-огли з пiскiв Таран-Курт виводив, у Вернську кампанiю… Сморiд вiд наших фарбiвень – дракона звалить. І як вашi дiвки там живуть?

– Контракт, – знизав плечима Мускулюс. – Я iх потiм замiж вiддам. У гарнi руки.

– Авжеж, авжеж… Гарнi руки, вони найчастiше в iжачих рукавицях…

Ланд-майор квапився змiнити тему, за що Андреа був йому дуже вдячний.

– Чинбарi нашi позвикали до слободи, принюхалися. Людина до всього звикае. Он у Швелера дружина котрий рiк лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремiнь був мужик: i сiм’ю, i господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвiгу. Хто ж мiг знати? Ранiше, бувало, i бив ii, i сварив… А як злягла – поплив хазяiн киселем. Синовi волю дав, удома сидить… Шушваль усiляку принаджуе…

– Давно злягла? – поцiкавився Мускулюс швидше для пристойностi.

Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!

– П’ять лiт буде. Лихий рiк видався, багато гидоти принiс. Ядвiгу Швелерову просто в лiсi правець ухопив. Їi подруга, Мелiс-вiдьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А лiс до наступноi осенi як поганою мiтлою вимело: звiрина сонна, щиглi каркати здумали, гриби величезнi та порохнявi… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаете, майстре чаклун…

Вiн розвiв руками: мовляв, розповiв би, та слiв бракуе.

Звичайну байку iсторiя Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефiк вiдчув слабкий укол цiкавостi.

– Ви дозволите? Менi простiше глянути самому.

Ландвер’ер замислився. На його мiсцi замислився б кожен: чи пускати в засiки пам’ятi чужого чаклуна? Чоло офiцера зiм’яли зморшки; очицi втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очiкуючи. Звичайно, за необхiдностi вiн мiг би, що називаеться, «взяти силомiць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслiдування стане скарга вiйськового – гвардiя чи ландвер, це ролi не вiдiгравало. Крiм того, ви нiколи не пробували порпатися в чужих схованках, вiдшукуючи криiвку, коли дiм навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, i грабiжник щохвилини ризикуе залишитися пiд задимленими руiнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.

– Я довiряю вам, майстре чаклун. Дивiться самi.

Малефiк був вдячний ландвер’еру: цiкавiсть долала дедалi сильнiше, а дозвiл спiврозмовника спрощував процедуру.

– Що менi треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нiчого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрiбно. А тепер помовчiть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зiбрав жменю мнемо-флюiдiв, якi оточували Ернеста Намюра. На дотик вiдсiяв лушпиння, поморщився вiд слабких опiкiв: все-таки згода ланд-майора було не цiлком щирою. Рештки виклав на столику в двi смужки, мимохiдь милуючись снiговим блиском флюiдiв. Такий вiдтiнок зустрiчаеться в людей, мало обтяжених сумнiвами, таких, що вiддають перевагу виконанню наказiв перед власною можливiстю командувати. Скрутив iз серветки рурочку; застромив один кiнець у лiву нiздрю, нахилився до стiльницi й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву нiздрю.

– Зараз дуже прошу мене не вiдволiкати, – встиг сказати чаклун.

Вiдповiдi вiн уже не почув.



…Тхне прiллю. Над головою спiвае iволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускаеться нижче. Хочеться замружитися. Нi, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуеш?! Коли одержимi Чистими Тварюками взяли в клiщi твою роту пiд Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гiрше, нiж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не вiдвертайся.

Тiло, до половини втоплене в опалому листi, скручене з неймовiрних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудноi клiтини дорослого чоловiка. Рiденькi, сивi кучерi старого падають на скльованi птахами нiжнi щоки юнака. Права щока старша за лiву: там пробиваеться рiденька борiдка. Ноги рiзного вiку: однiй рокiв п’ять, другiй – усi тридцять. Волосатий живiт зрiлоi людини, але генiталii пiд животом – безневинноi дитини.

Вiддалiк лежить другий труп. Такий самий, але над ним бiльше попрацювали лiсовi поглиначi падла. Це його побачив капрал Фюрке, пiсля чого й перестав бути корисним для пошукiв i розслiдування. А ти все дивишся, хоча користi з цього мало.

І ще: запах.

Нi, не сморiд мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумiв Крихiтки Жаклiн.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гние.

Дивна думка. Але зрозумiти ii джерело не вдаеться: майже вiдразу ти поринаеш у кущi, болiсно кашляючи, приеднуешся до Фюрке.



Чи варто казати, що все задоволення вiд вечерi було геть-чисто отруено? Навiть учорашнi мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блiдий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслiдки заборонених дослiдiв на стику девгенiки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й iнкуба – це було далебi не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумiю, майстре чаклун: ви дiйсно бачили.

Ландвер’ер зi спiвчуттям стежив за малефiком.

– Вам зрозумiло, чому я не тяг цiеi гидоти в мiсто? Ми з Фюрке закопали тiла побiля Юстових ярiв. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвiдченого мага в Ятрицi нема, викликати чарiвника зi столицi – зайвий клопiт. Поповзуть чутки, гуртiвники почнуть ганяти череди в обхiд, купцi оголосять бойкот ярмарку… Ви будете смiятися, майстре чаклун, але я люблю це мiсто. Це маленьке, сонне, миле мiсто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять рокiв запевняв себе, що вiрно вчинив. Особливо, коли тiеi ж зими з’явилися каземат-нишпорки зi столицi. Щоправда, в зовсiм iншiй справi.

Спершу Андреа вирiшив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-мiсяць, п’ять рокiв тому?!

– Так. А що?

– Початок мiсяця? Середина?!

– По-моему, третя декада. Вам зле, майстре чаклун?

– Нi, – вiдповiв Андреа Мускулюс. – Усе гаразд. Давайте ще вип’емо?




SPATIUM II

Дикi лови або Мемуари Андреа Мускулюса, чаклуна й малефiка

(листв’янчик-мiсяць, п’ять рокiв тому)


Чарiвника не здивуеш.

Але це було диво-дивне.

Минулого вiвторка старий лейб-малефактор Серафим Нексус особисто вiдрекомендував Його Величностi вiрнопiдданого чаклуна Андреа Мускулюса.

Останнiй уперше вдостоювався аудiенцii в найяснiшоi особи та хвилювався, як дiвка перед шлюбними перегонами. Однак, хвала Вiчному Мандрiвцевi, все пройшло добре. Король перебував у доброму гуморi, лейб-малефактор вiдверто захищав «обдарованого отрока, без п’яти хвилин магiстра»; та й сам Мускулюс пробачив старому легковажного «отрока» й вiдчув натхнення. Вклонявся вишукано, iв ножем i виделкою. Говорив як по писаному, без соро-мiцьких iдiом простолюду, i завше вчасно: тобто, коли до нього зверталися. У паузах же мовчав iз благоговiнням. У пiдсумку Едвард II дав найвище розпорядження оформити чаклуновi патент члена королiвського почту. Спершу на сезон майбутнього полювання в Бреннських лiсах, а там – як складеться.

– У якiй, дозвольте запитати, якостi? – вклоняючись, поцiкавився переписувач-куратор iз Канцелярii Патентiв, допитливий та в’iдливий, немов жучок-червиця. Сизi щоки переписувача обвисли скорботними брижами в передчуттi роботи. – Ранг? Звання? Платня казенна, чи на свiй кошт?

– Старий я став, – невлад розкашлявся Серафим Нексус. – Подагра замучила. І сiдничний нерв защемлений трохи. Важко менi на полюваннях гарцювати…

Едвард II лукаво, з розумiнням кивнув:

– Оформляйте на скарбницю. У якостi, виходить, дiючого консультанта лейб-малефiцiуму.

Король замислився, осяйно посмiхнувся й додав:

– З випробувальним термiном. Серафиме, не ревнуй, сам же рекомендував…

Просперо Кольраун цього разу сподiвався вiдсидiтися вдома: будь-якi поiздки, а полювання особливо, бойовий маг вважав марною витратою сил тiлесних. До своiх тiлесних сил вiн ставився надзвичайно дбайливо. «Полювання – часу марнування!» – скаржився маг домашнiм. Однак придворний волхв-люмiносернер напередоднi вiд’iзду обкурився та накликав недобре. Пророкував «дорогу далеку, казенний дiм» iз обтяжуючими обставинами. Королеву схопила мiгрень, iнфанти ридали, обiймаючи батькiвськi чоботи – одним словом, для заспокоення королiвськоi родини таки Кольраун мусив супроводити Його Величнiсть. Вiн рипiв серцем i чобiтьми, ресорами карети й пружинами новомодного сидiння, з величезним небажанням iдучи за владикою.

Консультантовi лейб-малефiцiуму, на жаль, мiсця в каретi не надавалося, тож Мускулюс поiхав верхи на казеннiй кобилi.

Мисливський табiр нагадував розтривожений мурашник iз рiдкiсно нетямущими мурахами. Слуги, ловчi, конюхи, доiжджачi, стременнi, посошковi, егерi, псарi, кухарi з кухарчуками, панi кепськоi поведiнки… Здавалося, що за королем волiклося пiвстолицi. Причому, саме та половина, що була найменше пристосована до похiдного життя. Добре хоч, загоничi встигли полишити табiр. З тазами, гонгами й стукотiлками, вони ще затемна подалися в хащу – й зараз, як доповiв прем’ер-ловчий, «радi гнати».

Пiсля легкого десерту, що затягся години на три, почт поринув у сiдла, готуючись супроводити володаря.

Андреа Мускулюс обмежив снiданок деревними устрицями, брiошшю «Dofine» i ковтком бiлого з кмином. У час, що звiльнився, вiн устиг тричi «обнюхати» збрую, спорядження та околишнiй Фiльчин Бiр на предмет шкiдливих флюiдiв, зурочення та засiдок бунтiвникiв. Останне, звичайно ж, було зайве. Присутнiсть у таборi Просперо Кольрауна, бойового мага трону, i загону лейб-варти на чолi з капiтаном Рудольфом Штернбладом – усе це робило запопадливiсть молодого чаклуна пустою витратою мани. Полiтична обстановка в державi також не обiцяла сюрпризiв. Палацовi прогности з академii «Золотого Кочета» всi, як один, голови закладали, що суспiльство благоденствуе, заздрiсники безсило скрегочуть зубами, а численнi бастарди добровiльно пiдписали вiдмови вiд претензiй на престол Реттii.

Однак Андреа звик вiдповiдально ставитися до своiх обов’язкiв. Через що, значною мiрою, лейб-малефактор i накинув на нього оком. Але накинув зовсiм не так, як робив це в деяких випадках. Доброзичливо, можна сказати. Випрохав попередньо дозволу в «колеги Просперо» перед вiд’iздом мисливцiв зi столицi:

– Ви не проти, любий друже?

– Звiсно, любий друже!

– А що, любий друже, скаже з цього приводу ваш протеже?

– А хто його, любий друже, питатиме?

До речi, Просперо Кольраун зранку теж накинув оком на учня. У буквальному розумiннi: викликав малу оковертку, скрутив з ii допомогою «Рябу Зiницю» та закрiпив на чолi в Мускулюса. Тепер бойовий маг мав можливiсть стежити за полюванням, не залишаючи табору. Особисто скакати лiсом, витрачаючи на це дорогоцiннi сили, Кольраун очевидячки не збирався.

Шовковий гамак, з погляду переможця Септаграми Легатiв i жаху Чистих Тварюк, значно краще пiдходив для захисту найяснiшоi особи.

За цi днi Андреа трохи звик до придворного бедламу. Навчився напускати на себе похмуро-демонiчний вигляд, що личить чаклуновi на державнiй службi. Личина допомагала приховати ганебнi для справжнього малефiка почуття: гордощi та хвилювання переслiдували Мускулюса з моменту аудiенцii. Ось i зараз вiн щиро сподiвався, що мае поважнiший вигляд, нiж у вiце-барона Борнеуса з синами. Органiзатори полювання, на чиiх землях Едвард II збирався загонити козуль i брати лис на рогатину, мало не лускали вiд пихи. Мiж iншим, король полював у тутешньому вiце-баронствi мало не щоосенi. Могли б i звикнути. Чи це вони перед столичною знаттю гонор показують? Мовляв, до нас Його Величнiсть у гостi навiдуеться, а вас до себе, лизоблюди, дзвiночком викликае! Складалося враження, що марнославство вставило соломинку в потрiбне мiсце та роздмухуе камзоли й штани Борнеусiв до непристойноi ширини. А гординя натирае щоки буряком, забарвлюючи триденну щетину в пурпур.

Нi, Андреа Мускулюс нiтрохи не нагадував шляхетних мужланiв! А що куртка затiсна – то це не вiд чванливостi, а вiд добре розвиненоi мускулатури, що вiдзначала всiх магiв школи Нихона Сивочола. У планi мiцностi тiлесноi Мускулюс, виправдовуючи прiзвище, намагався не вiдстати вiд наставника Просперо, все дозвiлля вiддавав сублiмацii мани в м’язах, зв’язках i сухожиллях.

Вiдстати, зрозумiло, вiдстав, але в цiлому дечого досяг.

Роги завили, мов бiлуги. Чаклун поморщився, колупнув пальцем у вусi.

Видерся на кобилу, пригнiчену загальним божевiллям.

І – помчали мисливцi! Швидким клусом, лiсом. Дiброва, березовi гайки, ялиновий лiсок. В’язи обабiч дороги вiд поваги горбляться, ламають шапки крон. Клени дорогою поступаються. Сонце крiзь листя – зелень, золото! – пiдморгуе, слiпить. З-пiд копит – прiле листя жмутами. Звiдусiль – глухий тупiт. Це земля з ляку тремтить. Сам король з почтом скаче! Розумiти треба! Попереду, здаля – галас i трiскотнява. Це загоничi платню вiдпрацьовують. Все йде як слiд. Усе, як треба мчить, миготить, трясеться, жене й ловить. А все одно намагаеться Андреа, дiючий консультант лейб-малефiцiуму з випробувальним термiном, iз Його Величностi ока не спускати. Молоде-зелене, за кожним кущем вражi некроти зi змовниками ввижаються. Добре, кобила навчена. Йде рiвно, розумниця, пiд гiлки вершника не пiдставляе, за монарховим скакуном устигае.

Сподобався кобилцi бравий жеребець.

І все одно трапилася халепа! Сiдло на бравому, знацця, жеребчику набiк з’iхало. Беркицьнулися Його Величнiсть просто пiд копита вiце-баронському гнiдому. Але тут уже варто вiддати належне Борнеусу: на скаку коня зупинив. За лiкоть вiд найяснiшого тiм’ячка копито в землю вдарило! Чи не це лихо зануда-люмiносернер пророкував? Добре, обiйшлося, зглянулася Нижня Мама. Король навiть пiдбадьорився трiшки, просяяв обличчям, а тому через попругу, яка лопнула, гнiватися передумав. Сiдло замiнили – знайшлася в конюха запаска, нiби нюхом чув! І далi помчали.

Тiльки з цього моменту всi лови наперекiс пiшли.

Дикими зробилися.

Передовсiм iз дичиною безглуздя почало коiтися. Чекали, виходить, ланей, а з перелiска – трiск-гуркiт! Нiби не лань трепетна, а броньована потвора несвезлох через буреломи пре. Якщо так, то лихо. Несвезлоха й бойовим волхвуванням не надто зупиниш. Мотае, гад, мордою, i лiзе. А стрiли вiд нього рикошетять.

– Списа! – звелiв король, стримуючи жеребця. – Заклятого!

Обличчям же прояснiв удвiчi. Коли ще така забава трапиться?!

І ледь iз заростей обдерихи вилетiв на мисливцiв запеклий шкарбун, тiльки-но повiв оком, до краiв налитим кривавим свинством – всадив Його Величнiсть звiровi списа прямо за лiве вухо. Там у чепурунiв перо з берета звiшуеться, а в шкарбунiв таiться вразливе мiсце. Якщо, звичайно, бажаеш бити наповал, не псуючи звiровi шкiри, а собi – життя.

– Чудово! – з повагою рохнув вiце-барон, знавець кабанячоi забави. – З почином, государю!

Андреа нудило вiд захвату й запiзнiлого ляку. Вiн тривожно переводив погляд з незворушного короля на поваленого звiра – й назад. Брудно-жовтi iкла, щетина на зашийку, мереживний комiр… Поталанило! Але ж якби спiзнися егер та вчасно не подав государевi списа, почин мiг би й по-iншому скластися. Тривога долала чаклуна. Невиразна, незрозумiла, вона не мала пiд собою анi найменших пiдстав – особисто лiс «обнюхував»! І все-таки…

Не трапилося.

Але могло трапитися…

– Найнижчi вiтання!

– Чудовий трофей!

– Володар людей здолав владику лiсу!

Четвiрку слуг миттю вiдрядили тягти здобич у табiр: двое б надсадилися. Мисливцi ледь устигли видертися в сiдла, як iз хащi повалила найрiзноманiтнiша звiрина. «Але ж загоничi ще далеко», – вiдзначив Мускулюс. Та йому вiдразу стало не до мiркувань, бо почалася справжня плутанина. Звiдусiль безладно летiли стрiли, дротики й мiцнi слiвця; ланi, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням пiд копита, змiшались в купу звiрi, люди; галас, тупiт, iржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовкiв: сiро-рудих iз пiдпалинами. Юний вiце-баронет змахнув метальним серпом, кiнь пiд запальним молодчиком затанцював…

Мускулюс цiлком чiтко пов’язав подумки зубчасте вiстря серпа й монаршу спину, благослови ii Вiчний Мандрiвець! У животi забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою. Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськовi перепало вiд пристрiту: вiдрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!

Знову випадковiсть?!

Нiздрi до болю, до опiку втягували гострий, пряний аромат лiсу. Нi, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на пiвнiчному сходi тягло легким гаром: там дiялося якесь волхвування, але викид мани нiяк не був спрямований на Його Величнiсть. Андреа перевiрив раз, iще раз. Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сiльська вiдьма обалдiнь-траву силомiць добувае. Чи мандрiвний кобник в’яже щиглiв-синиць «Мережею Диделя». Чого б i нi…

Наступноi митi «Ряба Зiниця» на чолi болiсно сiпнулася. Злетiла над головою малефiка, спалахнула малим сонцем, стрiмко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-свiтила сплив веселковий пузир-гiгант лiктiв зо п’ять у поперечнику. Всерединi мiхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна. Рапiд-трансмутацiя «Рябоi Зiницi» у двобiчний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогоднi тiльки чув, але бачити навiч сподобився вперше!

– Хутко! Норд-норд-ост! – для вiрностi бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозностi становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нiкудишнi. – Зурочення, пристрiт, блiда немiч, «чорний день»! Поквапся!

І, бачачи, як Андреа розправляе плечi, готуючись до громiздкого концепт-закляття, гримнув на учня:

– Нема часу! Зурочуй по площинах!

Вигукуючи вказiвки, Кольраун робив руками необхiднi паси, готуючись упасти на таемничих зловмисникiв усiею мiццю бойовоi магii.

Радiсть осяяння зробила розум оглушливо-дзвiнким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе вiдразу отримало змiст. Пiдозри виправдалися: збiги зовсiм не випадковi! О щастя! Це найсправжнiсiнький замах! І зараз вони з учителем мусять вiдбити вражi пiдступи. Врятувати короля, не дати залишити Реттiю без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохiд. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сiдниць, далi – в плечах i шиi. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очi на кришталевi лiнзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граем, перш нiж почалося виверження зурочень.

Консультант лейб-малефiцiуму, що називаеться, крив кутом, не дбаючи про наслiдки.

А слiдом, розрiвняним простором Фiльчиного Бору, сточуючи вiстря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо. Зараз учитель iз учнем вичавлювали себе, як босi п’яти дiвок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженiнням викладаючись до решти за лiченi митi. Для поцiнувачiв, якби виявилися вони на свою голову в епiцентрi сутички, це було б святом Високоi Науки. Навiть якщо поцiнувачi потiм не змогли б нiкому розповiсти про враження.

Ось тiльки вiце-барон iз синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцiнувачами. Один iз баронетiв, бурмочучи вульгарну нiсенiтницю, яку, мабуть, вважав закляттями вiд пристрiту, пожбурив у обсерватор булавою. Зрозумiло, нi рапiд-трансмутанту, нi несправжньому образовi Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподiяла. Зате пролетiла крiзь личину та влучила точнiсiнько в потилицю флаг-доiжджачому, забезпечила останньому тривалий вiдпочинок у кущах чемерицi. Результат викликав гнiв у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рiшучостi збити-таки «летючу капость».

Бойового мага вiн очевидячки не впiзнав.

Тим часом вiце-барон дав шпори своему гнiдому, кинув коня просто до Його Величностi. Невiдомо, якi були намiри в Борнеуса, але капiтан лейб-варти Рудольф Штернблад нiколи не вважав себе знавцем сердечних мотивiв i спонукань. Душi прекраснi поривання – справа приватних психей-найманок. А капiтан вважався людиною дii, причому дii вузькоспрямованоi. У зв’язку з чим i вжив заходiв.

Одним словом, до Едварда II вiце-барон не доскакав.

І гнiдий не доскакав теж.

Та й баронет-метальник надовго вгамувався.

Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задiяного малефiцiумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовiй гiлцi, а баронета оглушили та зв’язали егерi.

– Рудi, забирай величнiсть! У табiр, усi в табiр! – давлячись хрипiнням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий мiхур станув у повiтрi. Видовище, варто зауважити, чарiвне, але Мускулюс його не бачив. Знесилений, тимчасово ослiплий, чаклун падав з коня.

Дякувати комусь: упiймали.

До столицi поверталися галопом. Цього разу для Мускулюса знайшлося мiсце в каретi: Його Величнiсть особисто розпорядилися! Інакше залишився б консультант лейб-малефiцiуму в Фiльчинiм Бору на весь випробувальний термiн. Екстрим-викид мани не минаеться марно. А для адепта школи Нихона Сивочола обертаеться найжорстокiшим розслабленням членiв на добу й бiльше, що змiнюеться перiодом занепаду сил. Як пiсля народноi реттiйськоi гри «кiлля-на-вимолот», де гравцi молотять одне одного дрюками, нехтуючи захист: хто, значить, швидше звалиться.

Треба сказати, що Просперо Кольраун був гiдною парою учневi, крекчучи та охкаючи.

На зворотньому шляху не обiйшлося ще без дрiбки капостей. Колесо в карети вiдвалилося, слуга здуру в багаття «горючих слiзок» замiсть дров пiдкинув, кухар ошпарився та висловлювався так, що якби мав хоч краплю мани… Однак помалу неприемностi зiйшли нанiвець i вщухли без серйозних наслiдкiв. Немов бридкий оцет, щедро вилитий на короля з почтом, поступово видихався.

Мускулюс дивувався. Вiн ладен був голову закласти, що нiяким шкiдливим волхвуванням у лiсi не тхнуло! А тим бiльше «заточеним» на пiдривання трону Реттii. Попруга лопнула, рука здригнулася, серп метальний пiшов не туди, шкарбун-сiкач невлад iз кущiв виломився… Не чаклунством, виходить, а природнiстю: не тхне, не пече, а вся гидота нiби сама собою дiеться. Влаштувати жертвi цiлий букет капостей – це досвiдченому малефiковi раз плюнути, два тупнути. Тiльки от лихо: колега-чароплiт неодмiнно чужу ману зачуе! Чи може пес помочитися, щоб iнший не нанюхав?!

Отож-бо й воно…

По поверненнi в столицю Департамент Монаршоi Безпеки без зволiкань почав розслiдування. Вiдрядили у Фiльчин Бiр взвод досвiдчених каземат-нишпорок для слiдчого експерименту. На жаль, через розлив Ляпунi службовцi добулися до мiсця подii лише взимку, коли рiка замерзла. У столицю вони повернулися ближче до весни, i iхнiй звiт вiдзначався суперечливiстю. Сiмейку Борнеусiв, котра очiкувала повернення слiдчих у камерах казенноi темницi, допитали – пiд тортурами з’ясувалися iхнi благi намiри. Рятували, мовляв, Його Величнiсть, клали голову на вiвтар батькiвщини. Пана Кольрауна в кулi нiяк не впiзнали, прийняли за злостивого демона з вигляду й за вчинками. Гнiдого гнали виключно на пiдмогу найяснiшiй особi, бо чаклун урочив. Незабаром слiдство було припинено, вiце-барона з синами випустили з темницi з почестями, склали публiчнi вибачення i найвище нагородили Орденом Мимовiльноi Звитяги, спецiально заснованим для такого випадку.

А чаклуновi Андреа Мускулюсу зарахували випробувальний термiн.

Із подякою перед усiм лейб-малефiцiумом.

Мускулюс не знав, що напередоднi виправдального вироку до королiвськiй спальнi незрозумiло як потрапила депеша вiд сумно вiдомоi Ради Безкорисливих Змовникiв. Вибачаючись за невдалий замах, РаБеЗ завiряв, що вiдтепер Едварда Реттiйського занесено до списку недоторканних для замахiв осiб. Втiм, чаклун не знав про це й зараз, а отже, такi вiдомостi виходять за межi спогадiв Андреа Мускулюса.

Це так, до слова.




CAPUT III

«Здавалося, старi волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклуновi…»


– …Ой, що за пан до нас завiтав? Ай, важко пановi йти! Уй, кошель до землi тягне? Агов, Тацит iз Ощипом поспiшають на помiч! Цiеi ж митi полегшимо бiдолашного пана…

– Вгамуйся, Таците. Це малефiк зi столицi. Напiдпитку, – похмуро повiдомив слуга, видiлений Мускулюсу в провiдники.

– Га?!

Приятель говiркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованiшим:

– Ах, це ж зовсiм iнша рiч! Ух, чого ж ти вiдразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупiнь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навiщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходiмо, пане малефiку, женiть геть тугу-журбу…

До тупого Ощипа нарештi дiйшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився пiдтримати напарника:

– Так того ж… аякже! Спровадимо…

– Пани малефiки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святi! У святих, Курячий ти Ощип, усi прокльони завжди збуваються. І в панiв малефiкiв теж. Таким приемним панам грiх не допомогти…

Сам Андреа в захоплюючiй бесiдi участi не брав. Лише вiдзначив мимохiдь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабiжники, й тi ввiчливi…» Голова в чаклуна була зайнята зовсiм iншим: iй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’ятi ледарi, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися пiти у вiдпустку до ранку. Ще в аустерii малефiк звичним зусиллям перевiв усю необхiдну витрату мани в сферу амбiт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжнiй шарварок.

Вiд барвистих плям iдко несло тривогою.

Сморiд Фарбiвноi слободи, що постала за Ляпунню, був далебi приемнiший.

Пiсля тварюк, виявлених у засiках пам’ятi Ернеста Намюра, життево необхiдно було випити з гiднiстю. Ландвер’ер охоче склав компанiю в цiй шляхетнiй справi. Пiзнiше за iхнiй стiл пiдсiв нахабний старигань, який притяг iз собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профiтролями, кубок i глечик iмбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмiстилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилiшому пановi Андреа» (уже все мiсто в курсi, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, свiточа Високоi Науки». Мускулюс i оком не змигнув, як виявилося, що вони зi старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-i теорii Матiаса Кручека, приват-демонолога Реттiйского Унiвермагу. Теорiя була, м’яко кажучи, спiрною, але старий дотримувався радикальних поглядiв. Вiдмiтаючи контр-аргументи Мускулюса, вiн нервувався, бризкав пивом i люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постiйно загортався.

Морозило дiдуся?

До речi, плащ був iз дорогих, з мереживами, хлястиком i багряним пiдбиттям.

– Чи вiдомо вам, наймилiший пане, що не тiльки сама 8-а теорiя генiального Кручека, але й частина спецiальних висновкiв iз неi встигли отримати блискуче експериментальне пiдтвердження?!

– Дозвольте поцiкавитися, яке саме?!

– На жаль, перебуваючи в провiнцii, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватнi дослiди, проведенi Матiасом Чудовим разом iз Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королiвства! Але вже повiрте на слово…

Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такiй вченiй суперечцi в стiнах «Кульгавого Мiрошника» – якби не пiвдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскiльки глинтвейн офiцер полюбляв iз ромом, то замiсть подиву Ернест Намюр брав у диспутi найдiяльнiшу участь. Проблеми демонологii його жваво цiкавили: по виходi у вiдставку, вiн зiбрався звести теплицю й присвятити дозвiлля розведенню екзотичних iнферналiв.

Цi найвищою мiрою розумнi плани навiдали Намюра просто зараз.

Далi розмова цiлком логiчно перекинулася на приватнi розв’язання рiвнянь Люфта-Гонзалеса, роздiл «Левiтацiя великих предметiв». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригiнальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичноi задачi «Гора йде до малефiка». Головна умова – вiрний добiр магiв. Знадобляться лише трое: геомант-подвижник, власне левiтатор i волхв-аччендарiй. Інтерференцiя потокiв мани, створення «стоячих» ефiрних хвиль…

– Спритно!

Ланд-майор стройовим басом пiдтримав колег i вiддав вiйськовий салют. Пiд його потужною долонею чарка чаклуна теж вирiшила взяти участь у диспутi з левiтацii. Поки малефiк, зiгнутий у три погибелi, шукав цю найнеобхiднiшу на свiтi рiч пiд сусiднiм столом, старигань надумав прощатися.

– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приемну бесiду. Обов’язково переказуйте вiтання високомудрому Кольрауну. Щиро сподiваюся, що його дослiди з каскадними пiроглобулами увiнчалися успiхом.

– Вiд кого ж вiтання переказувати? – волав чаклун iз-пiд столу.

Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистоi» зали. Жвавий дiд трапився, зберiгай його Добряга Сусун! Раптова поiнформованiсть дiдуся видалася вкрай пiдозрiлою. Обiзнаний щодо дослiдiв Просперо, вiтання передае, сильний у теорii…

Мускулюс неабияк докоряв собi за втрату пильностi.

– Ернi, я миттю!

У «народнiй» залi старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак i тут на нього чекала невдача. Хiба що звiдкiлясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарiвливих удовиць, яка рiшуче волокла за руку бiлявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчiр’я, показав чаклуновi язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-пiд пахви в неi випав згорток, звiдки звисав мереживний хвiст. Молодиця пiдхопила свое майно та поволокла хлопчиська далi.

Чаклун з натугою примружився iм услiд.

Нi, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жiнка.

Вiн повернувся нi з чим, але заявив, що бiльше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.

– Завтра? – засумнiвався ландвер’ер. – Завтра в аустерii рибний день…

Домовилися, що в аскети пiдуть обое, але з наступного мiсяця.

Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силомiць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував i вiдмовлявся з вiслючою впертiстю. Вiд настирливоi опiки вiдскiпався, стрiмко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.

У фойе, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованiй сукнi. Атлас кольору, вiдомого в Реттii як «лазурова спокуса», жагуче пiдкреслював запаморочливi форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не мiг. Суккубара. Найсправжнiсiнька; проби нiде ставити. Повернутися, набити аустаторовi пику за брехню? Еманацii демоницi були тi самi, що вiдходили вiд Гюрзелi, Химейри та Емпузи – тiльки тоншi, з виразною аспiдною смугою на краю спектра. Втiм, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за нiч двое-трое бiдолах до цiлковитоi нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримае вiд дружин на горiхи. Летальний результат виключаеться, а нагляд за моральнiстю в Ятрицi його не обходить. Хай Ернест Намюр стае грудьми на захист землякiв i гостей мiста. А Андреа Мускулюс спати пiде.

– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».

Поруч iз панi вертiвся карлик-грум у чалмi, шароварах i туфлях-човниках богатирського розмiру. У жодному з дзеркал карлик не вiдбивався.

Малефiк пiдморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою i нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зi слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок i рушив до будинку Швелерiв брукiвкою Ятрицi, котра штормила.

Десь у пiтьмi, пiд мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко спiвав вагант без лiцензii:

– Волосся срiблом вкрили днi.
Шолом? Хутро?
За першiсть бiй ведуть в менi
Зло та добро.
Ось-ось кульгать менi, козлу,
Туди, де край добру та злу…


* * *

– М-матiнко!

У такий спосiб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагiднiсть ii i ще довго стрибав на однiй нозi.

Перешкодою, об яку вiн забив улюблений лiвий мiзинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засiяли вулицю. Немов нащадки кочовоi спогань-грибницi, за день ляпки затвердiли, набули мiцностi гранiту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дiтлахiв давно батьки погукали спати, але плоди дитячоi творчостi широко розляглися вiд староi акацii до кута Згаслих Лiхтарiв. Молодий, дурний мiсяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподiвано для самого себе присiв навпочiпки, вдивляючись в «тiм’я» пiдступноi пасочки. Зоряний пил iскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижнi знаки, видряпанi на пасочцi, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такоi абетки вiн нiколи не зустрiчав.

А для закарлючок малечi знаки були надто… Розумнi, чи що?

Чублячий лист Пiвденних Цапiв? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б iз недолугого переписувача пасивний стан з вiдсотками. Пiктоглiфи долини Сет-Раббi? Там пишуть справа налiво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетiв-каннiбалiв? Нi, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таемна мова зомбiйцiв? Калiграф-школа «П’яний майстер Е»?!

Андреа забув про забиту ногу, враз протверезiв i почав нервово походжати мiж пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свiдкiв! Серце дзенькало тривогою: у розташуваннi твердих, зернистих башточок була система. Безсумнiвна, виразна система, але зiбрана з божевiльних, погано з’еднаних частин. Так дурень-мортанатом на нiчному полi бою збирае з решток солдатiв Абсолютного Воiна, отримуючи в пiдсумку кульгавого горбаня, що страждае на косоокiсть, розлад координацii та схильнiсть до гри на тамбурелях. Гiлочки без кори, якi поеднували групи ляпок, жменi щебеню тут i там, концентричнi кола, – точнiше, елiпси, на кшталт храмового зодчества друiдiв з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користi айярiв Махдармаха, покликаного вiдбивати пiдступи натурал-джинiв…

«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»

Вiдчуваючи кволiсть вiд тверезостi, яка пiдступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на колiна, сiв на п’яти. Штани потiм не вiдпереш iз цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, вiн зараз не зумiв би пiднестися духом. По всьому тiлi, у потаемних мiсцях, почали спалахувати темно-лiловi вогники. Кадик, пахви, лiвий лiкоть, куприк… Мана перерозподiлялася для додаткового викиду. Вогники були цiеi митi цiлком видимi, й випадковий перехожий ризикував до кiнця днiв залишитися недорiкою. Краечком свiдомостi Мускулюс змiркував, що структура вогнiв на його тiлi та структура дислокацii пасочок бiля глухого кута…

На жаль, думка залишилася внизу, на землi, а дух чаклуна пiднiсся у Вишнi Емпiреi.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролiтаючи повз нього, розкланявся з малефiком i полетiв, скаржачись тiнi жiночоi статi на самот-нiсть i лиху кур’ерську долю. Тiнь горнулася до серцеiда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголовi здiйснення бажань, а по тому взявся до детального мананалiзу. Спектролiз, редукцiя, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тiло, стогнучи вiд ганьби. Зрозумiло, дитячi бастiони тiльки з вигляду не дитячi. У всьому iншому пасочки-щебiнь-гiлочки були начисто позбавленi навiть присмаку мани. Система – не система, а чаклунськоi сили в бастiонах i контрескарпах малечi крилося менше, нiж у бородавчастiй жабi-наперстянцi. У тварини хоч е шанс захопити в пащу сталевий гвинт i чекати на болотi юного дофiна з арбалетом…

Дурень ти, малефiку.

Коза ти вiльновiдпущена.

Драна.

Розчарований i присоромлений, Андреа брiв до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливi пасочки: спiткнутися й розбити на додачу правий мiзинець було б уже цiлковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобi ввижаеться, недоумку?! Хотiлося впасти на розстелене лiжко, заплющити очi, забутися… Бiля ворiт, iз будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усiляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, i вiн вирiшив був поскаржитися псовi на самотнiсть, але пiдвiв очi й скам’янiв дурною тичкою.

На другому поверсi дому Швелерiв свiтилося вiкно.

Видимо, там розташовувалася спальня хвороi Ядвiги. Звiдси можна було розгледiти лише рiзьблену спинку лiжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькi швелерята й вiдходили в свiт iнший старi, поступаючись спадкоемцям правом бити, м’яти й дубити. Над лiжком виразно виднiвся на свiтлому тлi силует хазяiна Леонарда. Обличчя чинбаря свiтилося радiстю, губи ворушилися, вимовляючи нечутнi звiдси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голоснiше, дивуючись гостевi: чому чекае зовнi? Ворiт у Фарбiвнiй слободi не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натякiв пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяiна. Абсолютно невiдомi комбiнацii. Безглузда ритмiка пальцювання. Плечi трохи напруженi, вiн сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початкiвця. Але помилка виключалася. Такi рухи не вiдбуваються самi собою, пiд час бесiди з пригнiченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачiй пицi чинбаря.

Сили на Вишнi Емпiреi не залишалося.

Але й покинути все, як е, малефiк вiдмовлявся. Пес аж зайшовся вiд заздрощiв, коли Андреа почав обнюхувати повiтря, беручи «верхнiй слiд». Для висновкiв вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сiмох i привiв Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводi Мажестики», що дii Леонарда Швелера не отримували жодного вiдгуку в тихому вирi астралу. Маною хазяiн не володiв, паси його виявилися оманою, система – нiсенiтницею, рухи – наслiдуванням. Так бульварний мiм передражнюе солдата, пекарку, стражника, хоча не е жодною з жертв свого мистецтва.

– Що ж ти дiеш, дядьку? – похмуро пробурмотiв чаклун.

– Моя школа! Вам подобаеться, майстре Андреа?

Хлопець-дурник, великий знавець кулiнарного ремесла, виступив iз тiнi акацii. Вiн посмiхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вiкна другого поверху, вiдбивалася безглузда радiсть Леонарда Швелера, хазяiна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивiсити таке в «Кульгавому Мiрошнику» – тамтешнi дзеркала вiд заздрощiв луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобаеться, скажiть чесно. Я нiкому ябедничати не буду…

– П… подобаеться…

Юний нахаба обiйшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвiр’я, немов до себе додому. Сивий кiт поважно крокував за ним по п’ятах iз задертим хвостом. Слово честi, малефiк не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував бiлоснiжний, пiр’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули дверi флiгеля в глибинi. Кiт повернувся, заплигнув на паркан i заходився без симпатii розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – свiтилося в рiдкому, зеленому бурштинi котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у свiтлому вiкнi смiявся, творив хибнi дива понурий чинбар.


* * *

Прокинувся чаклун на свiтанку, бадьорий i веселий. Збiг донизу, надвiр: умиватися.

– Із правоi вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усiх благ, любонько! Чи не зiллете гостевi?

– Охоче! Вам холодненькоi чи пiдiгрiти?

– Холодненькоi! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: пiсля ночi кошмарiв пiдхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огiрочком, до краiв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якiсть доволi корисною для iхньоi професii, iнодi заздрив учневi вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володiв – навiть необхiднiсть пiдняти чашку з чаем вiн супроводив нарiканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина пiсля трудового дня. Втiм, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потiм би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годi, любонько, ви мене доконаете!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годi вам! Я лiтнiй, кволий чоловiк!

– Кволий вiн… Ич, роздобрiли, на столичних хлiбах!

– Ото ж бо й воно! Ось вашi кожум’яки… До речi, ваш старший братик – вiн удома не ночуе?

– А Шишка п’ятий рiк як вiдбудувався! Фержериту Павiзар за себе взяв, iз посагом. Ферж менi, кульгавiй, не рiвня, вона в будь-яку щiлину затичка… У глухому кутi живуть: бачили, де обаполи рiзьбленi…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацiкавленого Косяка, малефiк уперся чолом у паркан. «Велика Дрiбниця» вимагала регулярностi. Дозволяючи тiлу йти знайомим курсом, сублiмуючи ману, Мускулюс запiзнiло сварив себе за пияцтво. Ясно: таемничий дiдок, дитяче «чаклунство» й пантомiма Леонарда Швелера – плiд уяви, розпаленоi кминною! Кмин взагалi кепсько впливае на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа лiг у постiль, почали снитися й зовсiм нiсенiтницi: хтось iз сусiдiв, пiдхопив лунатизм вiд близькостi лiлльских дiвок та блукав дахом, голосно стогнав, потiм завис на ринвi, намагаючись виламати пруття грат на жаданому вiкнi, дiвицi радiсно взяли участь у зламуваннi, й лише героiзм капралiв, а також влучнiсть Т’ядена, що вибiг надвiр зi жменею розжарених горiхiв-шибунцiв…

Зрозумiло, кошмар! Марення! Якщо засинаеш на тверезу голову, нiколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

Не буквально, певна рiч.

Рипiння завiсiв на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ганку з’явився срiблястий котисько в пошуках снiданку. І далi репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяiна. Леонард Швелер статечно вклонився малефiку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимi порошини. Начебто не до фарбiвнi, а на свято зiбрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскiльки чаклун пам’ятав, за Швелером ранiше не водилося. Та й суконних каптанiв вiн уникав, обходячись пiдручним матерiалом. Куртка iз замшi, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх iз велюру. Сорочка, здаеться, з лайки, але тут Андреа мiг i призабути.

Кажуть, люди до старостi змiнюються.

Правду кажуть.

«Це через Ядвiгу… Хто ж мiг знати?» – похмурою латимерiею сплив у пам’ятi голос ланд-майора. Слiдом потягнувся слизький хвiст водоростей-спогадiв. Кмин кмином, а розмова з Намюром нiяк не була хмiльним кошмаром.

«Вiчний Мандрiвцю! П’ять рокiв тому Фiльчин Бiр, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пiшла молодиця по ягоди…»

«Хто ж мiг знати?» – знову запитав майор-невидимка.

Андреа знизав плечима. Якби й знали – нiчого не змiнилося б. Життя й безпека Його Величностi понад усе. Зачепили рикошетом? – нарiкай на долю. Цiкаво, як та вiдьма вбереглася? Убiк шаснула? Прикрилася? Цiкаво було б глянути на неi. Прикритися вiд удару бойового мага трону…

Сумлiння боляче кололо в селезiнку.

У сумлiння з учорашнього вечора вiдросли шпичаки, iкла й пазурi.

– Удачi вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощi, але жити у вашому домi – суще задоволення. Чи можу я у вiдповiдь на гостиннiсть зробити послугу?

– Послугу?

– Повiрте, вiд щирого серця!

Колишнiй кожум’яка виказав замiшання: до такоi поштивостi вiн не був привчений.

– Яку саме? – доволi брутально поцiкавився за якусь хвилину.

– Примiром, я мiг би оглянути вашу дружину. Нiчого не обiцяю, але якщо недуга поважноi Ядвiги тiеi властивостi, що я пiдозрюю… Ще раз: нiяких гарантiй.

І тут гiгант розгубився остаточно. Вiн дивився на Мускулюса, часто клiпаючи – чаклуновi навiть здалося, що Швелеровi очi наповнюються слiзьми. От же як зараза-кминна з людей знущаеться! Так, чого доброго, ось-ось у пiднебессi галеон «Слава Реттiii» пролетить на всiх вiтрилах…

Люди, подiбнi до Леонарда Швелера, не плачуть. Нiколи.

Це малефiк знав достеменно.

– Дякую… Земний уклiн за турботу, майстре Андреа! Я не мiг… не смiв розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в нiжки, падай у нiжки благодiйниковi! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такоi людини, як ви…

До докорiв сумлiння додався укол тривоги – досвiдченоi фехтувальницi. Колишньому Леонардовi Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про грошi? Цiкавитися цiною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!

«Поплив хазяiн, мов кисiль…» – докинув примарний ландвер’ер.

– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – вiд щирого серця.

– Нi! Нi! Усе, що е… усе, що маю…

– Давайте так: я огляну вашу дружину i якщо побачу, що в змозi зарадити, ми обговоримо це питання докладнiше. А за огляд грошей не вiзьму в жодному разi. По руках?

– Благослови вас Вiчний Мандрiвець! Ходiмо ж мерщiй! Я проведу…


* * *

Огляд хворого, якщо ти не лiкар – а навiть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всiеi мани Андреа не вистачило б визначити в пацiента характер пухлини в пiдребер’i чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслiдки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але вiдрiзнити лиху гулю вiд рiдноi печiнки – тут, знаете, досвiд потрiбен. Особливо, коли печiнка гнила, а гуля свiжа. Переплутаеш, на радiсть трунарям, i пиши пропало! Це лише в баладах для чернi маг i читець, i жрець, i на дудi грець. Можна змусити вiтряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вiтровiй, але полагодити пристрiй вiтряка, щоб ним надалi могли користуватися звичайнi люди…Тут потрiбен умiлець-механiкус. Можна звузити калтер-еманацiю на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоцi коханоi панi. Але хто поручиться, що завтра панi не пiдхопить «лиху кров» чи не отримае «винну пляму» на пiвобличчя на мiсцi колишнього фурункула?! Пригадуеться, один колега перестарався, тамуючи бiль, а внаслiдок отримав клiента-прокаженого…

«Маг не мiг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.

Вiдгадуй, як зумiеш.

Усе це малефiк не ризикнув викладати майстровi Леонардовi. Навiщо позбавляти людину надii? Тим бiльше, що надiя була. Лiкар бився-бився, знахарi билися-билися, вiдьма билася-билася… Виходить, цiлком можливо, що малефiк бiг, хвостиком махнув – тiтка й устала. Причина хвороби – ось вона, рiдна, дивиться не кривиться.

Давай, причино. Свое зурочення зняти – на це тебе вистачить.

У кiмнатi панував тяжкий дух немочi й зiлля, перемагаючи споконвiчних панiв: аромати протравлень i жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двiчi на день; на пiдвiконнi у вазочцi гойдалися свiжi нагiдки й чорнобривчики, щосили борючись iз духом хвороби. На жаль, бiй був нерiвний. Андреа мимоволi скривився, нiби вiд зубного болю. На щастя, Леонард не помiтив слабкостi «благодiйника», цiлком поглинутий несподiваною удачею. Чаклун вiдсторонив майстра, пiдступив до хвороi. Жiнка лежала на лiжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трiшки пром’ялася пiд потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасноi важила не бiльше жменi пшеницi.

Як не дивно, обличчя Ядвiги не здавалося блiдим чи виснаженим – стомленим i вiдсутнiм було воно, це обличчя. Вiрна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свiдомостi, жiнка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомiтною для домашнiх.

Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над лiжком. Замiнив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складнiй гармонii не вiдчувалося еманацiй пристрiту чи залишковоi контузii вiд заклять Просперо. Свiтилася дивна нотка, глибоко, на самому краечку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зiтхнув малефiк. Тонка дiагностика аури – справа для педантiв. Втiм, не вмiеш – не берись. Вiн випростався, жестом «Чорний единорiг виходить iз тiнi» окреслив простiр для роботи, розiгнав випадковi флюiди-покручi.

Заплющив очi.

Зосередився.

Перед «воронячим баньши» почали повiльно клубочитися рiзнобарвнi, як пес Нюшка, хмари, й сивi, начебто кiт Косяк, гiллястi струменi. Кольори й рухи змiшувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкi коханцi. Помалу утворилася едина сфера з туману, пульсуючи в ледь помiтному ритмi. Пульс «приголомшений» – це зрозумiло: жiнка давно без тями. Кольори, вiдтiнки… Вони швидше говорять про сердечнi якостi Ядвiги, нiж про зовнiшнi перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардовi поталанило: майстровi дiсталася дуже покiрлива дружина…

Дурень! Тобi б так поталанило, шкiдниковi!

Структура потокiв? У нормi. Швидкiсть? Нижча за звичайну. Нiчого дивного. Це наслiдок, а не причина. «Пташинi слiди»? Ланцюжки вiдповiдають молодшому вiковi. Начебто й не жила цi п’ять рокiв… «Злiт селезня»? Вiдсутнiй. Вузли дескрипцii. Нiчого примiтного. Тiм’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипцii! Спокiйнiше, малефiку, спокiйнiше. Вiзьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй i збережи! Потоки, що виходять iз вузлiв – точна копiя вхiдних! Забарвлення, iнтенсив, структура… Вони не змiнюються! Контузiя вiд удару Просперо? Нi, контузiя сповiльнила б усе куди сильнiше, але вона неспроможна впливати на реформацiю базовоi аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не змiг би вчинити такоi капостi!

Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципi.

І ще: якась мишка знову вислизнула вiд мисливця. Дуже спритна мишка….

Сили були на межi, iх уже ледь вистачало на амбiт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мiрi виходу з трансу сфера блiдла, туман рвався жмутами, крiзь уривки проступила кiмната…

Туман!

Туман навколо аури!

– У неi контужено долю.

Нiме запитання в очах батька й дочки.

Кострубатi, безглуздi, едино правильнi слова.

– Я нiчим не можу iй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.

Вони з хазяiном довго сидiли на ганку, уникаючи дивитися один на одного. Пiзнiше Мускулюс, бажаючи розiрвати тяжку тишу, поцiкавився:

– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечерi? У подружньому покоi? Вiкно свiтилося, я випадково побачив…

– Я чаклував, – чесно i з гiднiстю вiдповiв Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбiвню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.

Чинбар пiшов, а Андреа Мускулюс лишився на ганку, не в змозi з’ясувати: в кого iз них двох розлад травлення мiзкiв? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?

У обох?!


* * *

Куди вирушае маг, якщо йому необхiдно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикаеться у вежi зi слоновой кiстки, вiсiм днiв бреде пiшки на верхнiй поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливае в блюдечко пiнту мiцного меду, що сам стоiть, а iнших валить, – i починае качати. Через строфу, максимум двi, трубадур видае приспiв високим штилем, i зв’язок забезпечено.

Дами ридають, кавалери в захватi.

Ставлячись до балад iз презирством реалiста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Пiднесення. Нi, «Кульгавий Мiрошник» не вабив чаклуна. Його цiлком задовольнила пивниця навпроти шапiто. Замовив кухоль ванiльного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрiбен класу «бюргер», мiсткiстю в один галон. І без недоливу, iнакше гiсть розгнiваеться! Поки замовлення вiдстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умiльця!), Андреа гриз сухарики й лiниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишiла людом. Це якнайкраще сприяло його метi.

«Верхне чуття» пiсля огляду Ядвiги помалу налаштовувалося. Було потрiбно лише трiшки почекати.

Бiля шапiто галасувала дiтвора з бабусями. Мiсцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публiка краща: офiцери ескадрону кiнних пращникiв, розквартированого в Ятрицi, мiсцеве дворянство, бакалаври Лiцею Хiрургiчних Мистецтв i студiозуси Школи Праведного Суддiвства, мюнцмайстер iз родиною… Осiбно стояли гостi з Бейзеля – патрицii «Товариства Папуги», з ними укладачi й мiнiатюристи «Бiблii Карла Лисого». Пiд оглушливий дзенькiт лiр i арф, пiдтриманий iз флангiв виттям товстунки-туби, циркачi закликали публiку на вечiрню виставу. «Цирк Виродкiв» старався щосили. Дiтвора ойкала, коли двогорбий ельф iз вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зрiст два ярди з чвертю, який грав на басовiй фiстулi з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спинi творила дива гутаперчева лiлiпутка Зiзi. Лялькове личко акробатки залишалося незмiнно привiтним у найбiльш немислимих позах. Дiти смiялися, офiцери закохувалися, студiозуси гукали «Браво!»

Люд жадав видовищ.

«Добре, але мало», – означив ситуацiю Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.

– Ваше пиво, пане!

– Дякую, голубе…

Для початку чаклун зловив i пiдсадив у кухоль дрiбного лярва-пiвника. В обмiн на пиво цей паскудник, що зазвичай спецiалiзуеться на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чiткiсть зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгостi. Вiдчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.

– А хто на помостi хоче розiм’яти костi? Нiкого не питай, порося хапай, та потiм цур не скаржитися!

Це було просто подарунком долi. На помостi, напроти церкви Винесення-Всiх-Святих, бирюч-безсоромник репетував на всю свою мiдну горлянку, закликаючи люд подивитися турнiр зi «свинобою», популярний у пiвденних провiнцiях королiвства. Богатирi-учасники вже танцювали по краях помосту ритуальний танець-хряков’як, розмахуючи мiшками з ряднини. Мiшки нестямно верещали та смикалися. Нарештi перша пара бiйцiв вийшла на середину. Низько присiли, розкарячилися гiгантськими жабами-перевертнями та уважно стежили один за одним, посипаючи дошки житнiми висiвками. Перший не витримав веснянкуватий здоровань: умiло оголив бiйцiвське порося, вiн закружляв вихором, iдучи на зближення. Порося вирвалося нарештi з обридлого мiшка й побачило ворога, тож видало бойовий клич, так що оглушило бирюча, який ловив гав. Але й другий боець не схибив. Останньоi митi, коли живий тулубець мав iз вереском цюкнути його в скроню, вiн покотився шкереберть, висмикуючи свою зброю з курних «пiхов». Чорне й жилаве, його порося дорогою хапонуло здорованя зубами за литку – i майже вiдразу, кероване спритними руками, всiм тiлом шваркнуло супротивника по спинi.

Бiйцi перехопили свиней обiруч та взялися до вiдкритого обмiну ударами.

Крiм молодецькоi забави, це була неабияка стаття ятрiйського експорту. З бiйцiвських поросят виростали кабанчики-охоронцi, яких надзвичайно цiнували тирани Дангопеi та сатрапи Ла-Ланга. Могутнi, твердi, як гранiт, кабани, щойно набирали вагу, яка не дозволяла бiльше брати участь у боях, позбувалися бiйця-мучителя та переймалися вiдданою любов’ю до першого ж рятiвника, ладнi вiддати за нього життя. І вiддавали, варто зауважити, без жалю та зайвого вереску. Про одного такого героя навiть було написано знамениту вiршовану трагедiю «Охоронець», яка невдовзi зiрвала овацii на всiх сценах Реттii.

Чимала юрба кинулась до помосту, i це стало останньою краплею.

Андреа захопив якнайбiльше конспект-флюiдiв, спресував здобич у единий шворiнь. Розжарений вiд мани штир прошив кухоль наскрiзь, шукаючи в просторi одну-едину мету: Просперо Кольрауна. Поки шворiнь проникав дедалi глибше, малефiк ледь не прибив захопленого пивом лярва, коли посадив поруч на лаву «iменну личинку». На вiдмiну вiд банальноi личини, коли ти пiд чужим обличчям все-таки змушений вступати в розмови чи вдавати, що займаешся справою, «личинка» займалася цим сама, без участi творця. Провадила свiтськi бесiди, задивлялася на помiст, кидала маснi реплiки на адресу лiлiпутки, – i робила творця практично невидимим.

«Вiдлюдник на площi».

Пригадуеться, вчитель довго втовкмачував чаклуновi цю науку.

За хвилину в кухлi, обрамленому пiною, з’явилося невдоволене обличчя Просперо Кольрауна. Пiна виявилася виключно доречною: бойовий маг трону лежав у пiдiгрiтому басейнi, оточений пахощами та пелюстками троянд. Чоло вчителя густо засiвали намистинки поту: видно, заклик учня вiдволiк його вiд «Великоi Дрiбницi».

– Чого треба? – привiтно запитав Кольраун.




SPATIUM III

Рада та любов безкорисливих змовникiв або Мемуари Просперо Кольрауна, бойового мага трону

(криголамець-мiсяць, чотири з половиною роки тому)


Плiток про бойових магiв не злiчити.

Один розметав свинцевим градом орди тугрiйськоi кiнноти пiд Шамширом. Інший, сурмлячи в Заповiтний Горн, обвалив стiни Єросолiума на голови захисникiв. Третiй палаючим флеймоглобусом скип’ятив геену снiгову, пiсля чого всi демони Нижньоi Мами ходили червонi й варенi «у мiшечку». Четвертий, коли разверзнулась безодня Журби, випускаючи назовнi сонне зло, з’iв на снiданок Квадригу Бiлобородих i закусив островами Вах-Вах, останнiм притулком темних сил. П’ятий вiсiм днiв бився на Спiльному Цвинтарi з переважаючими силами мертв’якiв, у пiдсумку оживив усiх до единого. Шостий…

Просперо Кольраун ненавидiв дурнiв i трубадурiв.

Це почуття вiн передав учням.

Вiн вiв у Реттiйському Унiвермазi курс початкового вишколу й незмiнно на найпершiй лекцii, ставив слухачам одне й те саме запитання:

– Якщо бойова магiя здатна на такi подвиги, навiщо потрiбнi вiйська?

Слухачi чухали потилицi й мiркували.

Пiсля невдалого замаху на життя Едварда II бойового мага трону було викликано до палацу. Не вiдразу; за п’ять мiсяцiв по тому. Король на очах у маршалiв, сенешалiв i камерарiiв поцiлував Просперо, пригорнув рятiвника до грудей, далi вийшов iз ним у окремi покоi, де маг i довiдався про депешу Ради Безкорисливих Змовникiв. З одного боку, приемно з’ясувати, що вiдтепер король недоторканний для РаБеЗу, але з iншого – дратував сам факт зацiкавлення з боку цих панiв до найяснiшоi особи. Уже краще б на короля зазiхнув черговий бастард, який зажадав скiпетра й держави. Нема нiчого гiршого за безкорисливих шанувальникiв чистого мистецтва…

РаБеЗ було засновано горезвiсним Нотацiем Репатрiантом, епископом секти хаотитiв. Радикальне крило хаотитiв, – так званi брати-катакомбiсти, до яких належав Нотацiй, – будь-яку владу вважало результатом небесноi сваволi, плодом злучення Батька-Хаосу з самим собою всупереч логiчним передумовам змiн. Варто було катакомбiсту заiкнутися, що владика X – тиран i деспот, а тому замiна його на милосердного реформатора бажана заради процвiтання краiни, або що володар царства N – старий маразматик, а тому…

На такого брата чекав карцер до повного осмислення.

Нотацiем, прозваним мiж хаотитами Раптовим, виголошувалася «Доктрина Безладних зв’язкiв». Вiдповiдно до ii догмата, змови й замахи мають бути безглуздi в таемнiй основi своiй. Це доброчинно впливае на карму владик i змiнюе останнiх до розгубленостi у вчинках, оновляючи вiчне звучання Хаосу в цитаделi порядку. До кiнця життя Нотацiй, прiор-метр Ради Безкорисливих Змовникiв, здитинiв, склав повноваження, вiдмовився вiд оман минулого й покаявся, але було пiзно.

Ідея знайшла прихильникiв.

Неофiт РаБеЗу перед лицем братiв урочисто вiдмовлялася вiд особистих i державних iнтересiв. Учиняючи змови та облаштовуючи замахи, вiн керувався цiлковитою вiдсутнiстю будь-яких мiркувань, крiм чистоi випадковостi вибору. Фiнансовi мотиви заперечувалися ще категоричнiше за iншi. В iдеалi змова списувалася жертвами й родичами жертв на лиху долю, безневинних людей або природнi катаклiзми. Залежно вiд рiвня та якостi, а також кiлькостi проведених актiв безкорисливостi, член-змовник просувався в iерархiчнiй градацii Ради: вiд рядового кнехта до магiстра, повного метра або навiть прiора, якщо пощастить.

Кошмар правителiв, Рада Безкорисливих Змовникiв, як не дивно, викликала в Їхнiх Величностей збочений iнтерес. Кажуть, на найвищих асамблеях навiть укладали парi: хто кого й коли? Знову ж таки: будь-який владика, що став персоною нон грата пiсля невдалого замаху, викликав заздрiсть i повагу колег.

Один Просперо Кольраун не бачив у цьому нiчого гарного.

Мазунчики долi довго не живуть.

– Серафим стурбований, – без передмов почав Едвард II, коли вони залишилися наодинцi. – Каземат-нишпорки, телепнi безногi, спiзнилися. Розшук не дав результатiв. А пiсля цiеi дурнуватоi депешi справу закрито. Все начебто й зрозумiло, i лише ми однi почуваемося немов на голках. Друже мiй, королi нiчого не розумiють у Високiй Науцi. Але дуже хочеться знати: що насправдi сталося у Фiльчиному Бору?

– Уявлення не маю, – щиросердно вiдповiв Просперо, развалюючись у крiслi. Один iз небагатьох, вiн мав рiдкiсний привiлей: сидiти й лежати в присутностi короля. – Соромно зiзнатися, государю, але в мене е лише слабке пояснення моiх дiй: iнтуiцiя. Сподiваюся, Ваша Величнiсть пам’ятае, що матiр’ю скромного Просперо Кольрауна була Хусськая сивiла?

Король посмiхнувся, милуючись красою власних нiгтiв:

– Зрозумiло, друже мiй. Це ж вона пророкувала падiння династii Шлезвiгiв Гробокопачiв i крах заколоту Еймунда Щербатоi Сокири? Велична жiнка… І батька вашого, заклинача вiтрiв Авеля, ми чудово пам’ятаемо. Наймилiша людина; шкода, що так рано вийшов у вiдставку. Гадаю, це у вас спадкове: найкраще за всiх у королiвствi вiдчувати, звiдки дме вiтер. Присягаемося настирливiстю нашоi охорони, ми вiримо вам беззастережно.

Маг поглядом переслав собi до рота скибочку iнжиру з вазочки. Ретельно прожував, витер губи хустинкою i провадив:

– У Фiльчиному Бору, пiсля ланцюжка вбивчих збiгiв я не виявив шкiдливоi атаки на адресу Вашоi Величностi й насмiлився подумати: якого дiдька?! Вибачите за ввiчливiсть, це професiйне. І почав шукати захист. Метод «вiд противного» противний за визначенням, але часто дае результати. Ось i зараз – я досить швидко знайшов, що шукав. Наймогутнiша «Trias Septem-Lumen»: огорожа такого рiвня ставиться для приборкання демонiв рангом не нижчих за Дозвiльного Дракона! Ви будете смiятися, государю, але демона я зачути не змiг.

– Ти припустив, що демон викликаний для загрози престолу Реттii?

– Нiтрохи. Попруга, шкарбун, промах баронета… У цих дрiб’язках геть-чисто вiдсутне демонiчне начало. Викликаний демон будь-якого профiлю повинен увiйти з намiченою жертвою в безпосереднiй контакт, немов звiр зi здобиччю. Повiрте менi на слово, Ваша Величносте, й дозвольте пропустити спецiальнi обгрунтування. А в нашому випадку захист був, демон чи то був, чи то нi, а характер неприемностей iз об’ектом i зовсiм не пiддавався класифiкацii. Тодi я вирiшив викликати вогонь на себе. Я ще нiкому цього не говорив, государю…

Просперо нiяково вiдкашлявся, довго мовчав.

– Ваша Величносте, все, що я зробив – це чiтко позначив свою присутнiсть i ворожi намiри. Мiй учень попсував лихим впливом зазначений йому район лiсу, а я мав честь накрити згадану «Trias Septem-Lumen» килимовим закляттям, що змiтае захиснi огорожi. Якщо демон мав мiсце, вiн звiльнився. Якщо там перебували досвiдченi маги, я найнедвозначнiше втрутився в чужу справу. Одним словом, я чекав на вiдповiдний удар: демони та моi колеги в таких ситуацiях на подив одностайнi. Вони не пробачають свавiльного втручання. Але вiдповiдi не було, демон нiяк себе не виявив, маги-загнуздувачi зачаiлися… А ви, государю, благополучно повернулися в столицю. Переможцiв не судять.

– Зрозумiло, друже мiй! Хто ж ризикне судити переможцiв! Їх страчують без суду й слiдства! – Едвард II доброзичливо пiдморгнув Кольрауну. – У нас прохання до вас, наш вiрний захиснику. Якщо ви дiзнаетеся якiсь подробицi щодо цiеi дивноi справи, ваш король завжди вiднайде годинку для захопливоi бесiди. Сподiваюся, ми зрозумiли один одного?

Кольраун ледь стримався, щоб не спитати: «Це наказ, государю?»

Вiн i без того знав: це гiрше за наказ. Це натяк.

Спочатку доля була прихильна до бойового мага. Доволi швидко, покрутившись у товариствi друзiв-чарiвникiв, яких Просперо ласкаво iменував «терарiумом», вiн вийшов на приват-демонолога Матiаса Кручека, доцента Реттiйського Унiвермагу. Фундаменталiст i книгар, автор багатьох спiрних теорiй, доцент Матiас нiяк не мiг мати стосунку до прикрого полювання, – але у випадковiй розмовi вiн пропустив важливу iнформацiю. Його близький друг, мисливець-практик на демонiв Фортунат Цвях, незадовго до казусу в Фiльчиному Бору робив запит на членство в РаБеЗi.

– Що могло привернути настiльки досвiдченого практика до цiеi безглуздоi органiзацii? – здивувався Просперо, вдаючи, що iнтерес його суто академiчний. Не було жодних гарантiй, що саме майстер Фортунат замишляв лихе на короля минулоi осенi. Але бойовий маг добре знав талант прославленого мисливця.

«Trias Septem-Lumen» могли поставити одиницi.

Доцент Матiас знизав плечима:

– Менi складно зрозумiти мотиви поважного Цвяха.

– Але ви ж друзi змолоду!

– Цiлком правильно. Проте… Розумiете, в мене лихо. Мiй син… маленький Янош… Вiн тяжко хворий.

– Ви зверталися до лiкарiв? До колег по Високiй Науцi?

– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина iншого роду. Вона невилiковна.

– Тодi до чого тут Фортунат Цвях? Вiн же мисливець на демонiв, а не чарiвник-медикус?

– Фарт обожнюе крихiтку Яноша. З народження. Знаете, це звучить як маячня, але одного разу вiн сказав… Нi, я вiдмовляюся повторити!

– Годi вам, майстре Матiас! Тут усi своi!

– Вiн сказав, що Рада Безкорисливих Змовникiв для нього – ще один щабель до лiкування мого сина. Що саме безглуздiя РаБеЗу – ключ до успiху.

Просперо Кольраун тодi не знав, що iсторiя стихне на багато лiт, перш нiж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним iз Ятрицi, втупившись у кухоль пива. Не пiдозрював вiн i того, що наприкiнцi зв’язку довiрить малефику вiдомi подробицi та порекомендуе учневi дiзнатися про всi обставини давньоi справи, якi виявляться в радiусi досяжностi. Але з важливою умовою – без вiдриву вiд основноi роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-пiвника, допив iз чужого кухля рештки пива й поринув у пустi мiркування.

Кiнець зв’язку.

Далi доведеться зв’язувати кiнцi спочатку.




CAPUT IV

«Життя у мага – свято днiв, то вiн в лайнi, то на вiйнi – чого i вам бажаемо…»


Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Бiннорi: «Пiди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основнiй роботi. Вiд думки про «основну роботу» в Мускулюса заболiв зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорноi павутини. Линяння затримуеться, «крижаний дiм» стоiть… Що ж, на час змiнимо квалiфiкацiю: з малефiкiв у нишпорки.

Мав рацiю ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Вiн клацнув пальцями, пiдкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно пiдкинув на долонi срiбний шмон.

– Як менi знайти вiдьму Мелiс, голубонько?

– А ви, пане, спустiться до Ляпунi. І бережком ген куди, – дiвиця вказала пальчиком униз за течiею рiчки, невидимоi за будинками. – Спершу закрут, по тому мiсток буде. Гарний, з поруччям. Тiльки вам на той бiк не треба. Поминете мiсток i простуйте собi далi. Перший дiм, який за мостом побачите – вiдьмин i е. Легеньких вам нiжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, нiби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон ii не цiкавив. Просто вирiшила допомогти людинi. З щироi доброти. Природно, безкорисливiсть i чуйнiсть були вiдповiдно винагородженi. Мускулюс розкланявся з дiвицею i рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регiт, галас, розпачливий вереск поросят i могутнiй, оперний бас китовраса.

По мiрi наближення до Ляпунi мiсто поступово сходило нанiвець без будь-якоi чiткоi межi. Можна було б вважати таким рубежем саму рiчку, але дуже й дуже умовно. Кам’янi будинки з дахами з черепицi горбилися, присiдали, тислися до землi, нiби пiд гнiтом незримоi долонi велетня Прессiкаеля. Пiшли дерев’янi хати, хатини, халупи та руiни. У брущатцi брукiвки спершу з’явилися вибоi, потiм – неабиякi дiри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоiстий путiвець, зарослий по узбiччях курним лопухом i лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладiнь рiчки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальськi мiстки та пiдступно пiрнула в салатнi нетрi. Андре, зiгнутий у три погибелi, тупотiв тунелем iз переплетених над головою пагонiв i тихо лаявся. А коли нарештi змiг випростатися, вiдразу зрозумiв, що по-трапив у театр бойових дiй. Причому, не на верхнi яруси й навiть не в партер, а просто на самiсiньку авансцену.

– Краще не пiдходьте. Уб’ю, – похмуро пообiцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяницi.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсовi актор: хлопець-дурник, аматор дитячих iгор, фальшивоi магii i таемничих пасочок. Зараз парубiйко анiтрохи не нагадував блаженного: в руках вiн стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хiд. До хлопця тиснувся хлопчик рокiв п’яти, який, наслiдуючи старшого, виставив перед собою горiховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рiшуче за старшого приятеля. Блiде обличчя, оченята запекло витрiщенi – а губи при цьому щiльно, по-дорослому, стиснутi. Заревти? – хiба що заревти бичком, кидаючись у бiй.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повiльно наближалися трое лиходiiв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архiварiус магiстрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вiсти. У руках архiварiус невмiло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двое. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохатi груди, в руцi – рiзницкий нiж-сiкач. І жилавий дядько; кущi брiв, звислi вуса з сивиною. З «пiдстрелених» рукавiв кожуха безглуздо стирчали лапи-граблi; пальцi до бiлизни в кiсточках стисли сукувате полiно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не пiдходимо. Це вiн нас, значицця, вбиватиме. Поговори менi, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже вiн, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я лiворуч. А ти, Якобе, посерединi, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачiпайте! Шишмар зачавить опiсля…

– Що, теж завести хотiв, гадюченя?

Архiварiус iшов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долонi, привертаючи увагу.

– Агов, пани моi! Допомоги не потрiбно?

Вся компанiя втупилася в единого глядача, немовби це був король Реттii в блиску та славi.

– Іди-но, чоловiче добрий, куди йшов. Самi впораемося.

– А я не у вас запитував, шановнi. Чуеш, хлопче? Допомога потрiбна?

Хоча зброi Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий i чудово це знав. Вояки з трiйцi нiякi, бач, замислилися.

– Я тебе бачив, – заявив раптом архiварiус, зручнiше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мiрошнику». Думаеш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньоi Мами в кумах?!

– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви нiготь, заодно! Зграя! Разом дiтей зводять…

– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!

– Корча дати? – весело поцiкавився вiд дерева хлопець. Вiн чи то й справдi нiтрохи не боявся, чи осмiлiв з переляку. – Тут ще один валяеться. Ми спина до спини бiля щогли, проти тисячi удвох!

– А я?! – писнуло маля.

– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте iх до псячоi подоби! Чаклун ви, чи хто?!

Не можна сказати, що трiйця вiдразу повiрила словам героя, але здала назад.

– Зачарувати негiдникiв? – малефiк звiв брови до перенiсся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристрiт накласти? Запросто!

Мускулюс велично здiйняв руки над головою. Чаклуновi очi закотилися, блиснули синiми, зiрчастими бiлками. Вiн спiвучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», вiд чого лиходiiв мороз продер по шкiрi. Волосся Андреа стало сторч. Мiж пасмами з трiском почали проскакувати блакитнi блискавки, граючи в квача.

– О! – завив вiн не своiм голосом.

Лиходii позадкували.

– Ти! – вказiвний перст суворо вперся у волохатi груди рiзника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голiнки, фiле та грудинки! Поки ти тут займаешся неправедними справами, твоя дружина Ханна…

Пауза, що зависла в задушливому повiтрi, дихнула iнфернальним холодом.

– Що з нею? Що з моею дружиною?! Скажiть менi, пане!

– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!

– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!

– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаешся!

– Та я iй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви нiготь, приходьте в крамницю, я вам свiжоi свининки…

Клаус розвернувся, з трiском проломився крiзь кущi й помчав геть. Зараз рiзник нагадував розлюченого шкарбуна-сiкача з одним обламаним iклом. Андреа щиро сподiвався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’ерами.

– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цiлився у дядька зi звислими вусами. – Чи вiдаеш, якi нещастя загрожують бiдоласi, в чиему хлiвi народилося теля з п’ятьма хвостами?! Першi прикростi вже встигли знайти тебе!

Дядько Мятлик упав на колiна.

– Твiй борг у «орлянку» мiняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..

– Тварюка! Без повiдомлення! Я б…

– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у вiдчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, вiзьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега вiд Лиховiсних Дурнiв! Забий цвях у одвiрок хлiва, тричi окропи сечею теляти – й напастi минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволiкання вiддаси борг.

– Дякую, майстре чаклун! Удачi вам на тисячу рокiв наперед! Зберiгай вас Повзуча Благодать!

– Поспiшай, Мятлику!

– Я миттю!

Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архiварiус iз божевiльною надiею дивився на малефiка. У Мускулюса стислося серце. Вiн знав, про що його запитае ця людина. І не мав сили збрехати.

– Майстре чаклун… Ви знаете, де моя дочка? Ви повиннi знати…

Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очi згасли, – й архiварiус затнувся. Вiн усе зрозумiв. Вiдвернувся, побрiв геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслiд. Вiд сорому в «столичноi штучки» горiли вуха. Чаклун. Консультант лейб-малiфiцiуму. Учень бойових магiв трону. Нагнав страху на двiйко простакiв, а як до справи… Так, врятував життя парубiйковi. Так, це не його профiль: шукати й рятувати. Так, «без вiдриву вiд основноi роботи».

Геена поглинь усi цi триклятi «так»!

Малефiк змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмiшку-маску:

– Що скажеш, отроче? Як тобi магiя?

– Ха! Магiя-шмагiя… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так i я можу!

Нахаба! Навiть подякувати забув.

– Можеш? А чому ж за корча взявся?

– Ну… – знiяковiв молодик. – Ваша правда. Не мiй день сьогоднi. Але ж ви – справжнiй чаклун! Малефiк! Могли б iх…

Наступноi митi Андреа лагiдно схопив грубiяна за комiр сорочки. Зi скрадливiстю хижака зазирнув у вiчi.

– А ти, мiй юний друже, хотiв, щоб я iх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцiкавився вiн. Вiд цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ i полетiли свiт за очi. – Магii йому, сучому синовi, схотiлося! Це люди, зрозумiв? Лю-ди! Дурнi, звичайно… Убивати iх за дурiсть? Псувати? Урочити?! Вони ж за дiтей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магiя-шмагiя…

Вiн вiдпустив яскраво-червоного вiд сорому парубiйка. Здаеться, дошкулило.

– Ти ось дитину додому, до батька-матерi вiдведи. Наступного разу я можу й не встигнути.

– Вiдведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.

Чаклун мовчки кивнув. Вiдвернувся. І побачив.

На тiм березi Ляпунi, над водою, стояла дiвчинка. Рокiв восьми-дев’яти. Бiлява. У жовтiй сукенцi. Донька архiварiуса?! Нi, Намюр казав, iй шiсть виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Бiля очей – зморщечки. А очицi уважнi, гострi…

Вiчний Мандрiвцю! Як вiн примудрився все це розгледiти?! Хай рiчка й неширока…

Дiвчинка насупилася, рiзко мотнула головою – i вiддалилася. Тепер Андреа не бачив нiяких подробиць. Тiльки одне: крихiтна постать прудко вiддалялася до узлiсся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дiвчинки були стрiмкi, як у сокола, що атакуе. Личко ляльки. Надприродна гнучкiсть. На пам’ять чаклун нiколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!

Гiлка «ведмежоi журавлини» гойдалася, позначаючи мiсце, де крихiтка пiрнула в лiс. Живе вона там, чи що? Лiсникова донька?!

Молодик нiяково порушив мовчанку:

– Ну, ми пiшли. Я вiдведу Тiля додому.

– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досi. – Ти до дiдуся Леона в гостi приiхав. Ось я дiдовi скажу – вiн дядьковi Клаусу шкiру видубить!

Малюк гмикнув i невпевнено поправив сам себе:

– Або вiдлупцюе…

Мускулюс посмiхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськовi потиличника та пiшов далi. Коли порiвнявся з мостом, спiткнувся, пригнiчений кепською думкою. Що, коли хлопець дiйсно хотiв завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архiварiуса вiн завiв?! Нiсенiтниця! Навiщо це йому?! Лiзуть усiлякi дурницi в голову… Швидше б линяти дiвки почали. І скiнчили. Отодi зiтхнемо спокiйно…

Андреа знизав плечима й знову рушив далi.

Коли мiст лишився за спиною, вiн змiркував, кого нагадала йому дiвчинка в жовтiй сукнi.


* * *

– Свiтлого сонечка, чистоi мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…

Чужу ману Мускулюс зачув звiддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок i купка повiток, обнесенi високим тином, так вiдразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього вiдьомського кубла: мох-бородань на стiнах, обаполи та вiконницi густо порiзанi рунами, на дверях – вiзерунок iз яскравих пер. Мабуть, шепiток-«липучка» тримае. Таким замовлянням господиня може мiняти вiзерунок хоч iз мiськоi площi. У повiтрi танув залишковий запах фiльтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозi. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефiку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойностi вимагають…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/shmagiya-171909/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тут i далi – вибранi цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрiйського поета, штабссекретаря Ложi Силаботонiкiв, автора «Куртуазного Декларату».