Книга - Обитель героїв

Обитель героiв
Генри Лайон Олди


Хто не знае Генрi Лайона Олдi? А ну-бо, озивайтесь!

Хто не знае, що цей мислитель живе в украiнському мiстi Харковi, а його рукою водять Олег Ладиженський та Дмитро Громов? Творчий тандем наших землякiв з'явився в лiтературi ще 1990 року i з того часу регулярно радуе нас своiми творами.

Хто не знае, що творчiсть Олдi вшановано не одною престижною премiею – тут i «Роскон», i «Фанкон», i «Зоряний меч», i «Странник», й безлiч iнших.

Але одного ви не знаете точно – що новий iх роман «Обитель героiв» виходить украiнською мовою ранiше, нiж росiйською, i ми з вами будемо мати ексклюзивне право його прочитання.

Отже, поспiшайте реалiзувати це право на заздрiсть пiвнiчним сусiдам.

«Зелений пес» вiдкривае нову серiю «Свiти Г.Л.Олдi». Тут ви знайдете традицiйний «олдiвський» стиль – безлiч пiдтекстiв, сумiш стилiв, карколомний сюжет, i безперечно – глибокi думки.

А головне – вiднинi усi новi романи харкiвського дуету Ладиженського та Громова украiнськi читачi будуть читати першими.

Бо так велiв сам Генрi Лайон Олдi.





Генрi Лайон Олдi

Обитель героiв





Том перший

Реттiя


Для багатьох вiдкриття простого факту, що чорне й бiле – всього лише слова, а зовсiм не протилежнi об'екти в моралi, етицi й буденностi, – величезна цiннiсть, покликана пiдтвердити iхню велемудрiсть.

Так дитина хвалиться матерi пiйманою жужелицею, у якiй для малоi втiлена вся краса свiтобудови, i викликае в найкращому разi поблажливу посмiшку.

Розпечене до бiлого залiзо, торкаючись зiниць, даруе вiчну чорноту.

Із чорних хмар падае бiлий снiг.

Тiнi личить темне, а iменi – свiтле, хоч бувае й навпаки.

Ну i що? Ви хочете сказати менi, що тут криеться якась таемниця?

    Із записiв Нихона Сивочола

Люди не знають тiньового боку речей, а проте саме в тiнi, у пiвмороку, у глибинi й криеться те, що надае гостроти нашим почуттям. У глибинi вашоi душi – я.

    Е. Шварц, «Тiнь»




PROLOGUS


Рип-рип-рип-рип, рип-рип-рип-рип…

Гарний початок великого шляху.

Стратег Герман пройшовся з кутка в куток, спритно пiдхопивши зi столу кубок з вином. Новi бежевого кольору ботфорти при ходьбi ледь порипували в такт крокам. Так, звiсно, Заповiт велiв лицарям Ранковоi Зорi берегти бiлими честь, помисли, одяг та взуття. Проте на час квесту дозволялися винятки. Надто вже гарний подарунок стрiльцям Чорного Аспiда – бiлоснiжнi постатi на обвугленiй i вкритiй попелом землi навколо Цитаделi. У цьому разi Заповiт лише м'яко рекомендував «по можливостi, свiтлi тони», але не наполягав категорично.

Молодий стратег дотримувався рекомендацiй: бежевi ботфорти, вершково-кремовi лосини, новомодний, завужений у талii камзол iз блiдо-блакитного сукна, два ряди срiбних гудзикiв… Втiм, у змiнному гардеробi було вбрання й темнiших барв. Командор зобов'язаний передбачити все, нехай навiть подiбний дрiб'язок i не належить до сфери стратегii чи тактики. Пригадуеться, гранд-професор Люгель Двоголовий з кафедри фунстрату повсякчас повторював на лекцiях: «Перемога починаеться не з флангового прориву кавалерii, а iз запасних гетрiв у багажi барабанщика!»

Герман мимоволi посмiхнувся, згадавши старого з його афоризмами, але одразу потамував усмiшку.

Не мiсце й не час.

Хвилину-двi вiн вивчав барельеф над камiном. На вiдмiну вiд незграбних полотен, розвiшаних у готелi на кожному кроцi, барельеф був зроблений надзвичайно майстерно. Не те що мазанина найманих живописцiв-батальерiв! Одухотворенi обличчя лицарiв, що тнули мерзенних слуг Чорного Аспiда сталлю й чарами, здавалося, свiтилися зсередини. Начебто Свiтло, якому вони служили, наповнило душi до краiв i тепер вихлюпувалося назовнi.

Вiдблиски полум'я камiна?

Чи тут не обiйшлося без дещицi мани?

Сам Герман, не будучи магом, цього визначити не мiг, а вiдволiкати Кристофера заради такоi дурницi вважав безглуздим i нетактовним.

Вiн ковтнув емурiйського мускату, оцiнив витонченiсть букета й неквапно обернувся. Чiпким поглядом окинув Бiлу залу й вiрних соратникiв, немов оцiнював вiйсько та диспозицiю перед майбутнiм боем. Яскраво горiли свiчки в шандалах i канделябрах – пiд стелею, на стiнах, на ломберному столику в центрi. Наближалася пiвнiч, але тут полум'я не залишало мiсця пiтьмi, виганяючи ii з найвiддаленiших закуткiв. Символiчно. У присутностi тих, хто тут зiбрався, так само, як i в iхнiх серцях, можливий тiльки найчистiший, найяскравiший, найжиттедайнiший вогонь, без найменших домiшок диму чи кiптяви.

Пафос? Звiсно.

Але пафос – це страждання людини пiд дiею сильноi пристрастi.

А серед нас нема тих, хто смiеться зi страждань i зневажае пристрасть.

Склад квесторiв i справдi був доволi вдалий. Герман не полiнувався ознайомитися з архiвами Ордену i з задоволенням переконався: його загiн унiкальний. У високосний похiд до Цитаделi вирушали благороднi майстри меча, бойовi маги й волхви-пiклувальники; часом – вправнi мисливцi та слiдопити, що вирiшили присвятити себе iдеалам Рiвноваги. Але досi не бувало випадку, щоб квест очолив випускник факультету фундаментальноi стратегii, який з вiдзнакою закiнчив магiстратуру унiверситету в Браваллi! І нiколи ще пiд орудою дипломованого стратега-унiверсала не збиралося воiнство таких виняткових чеснот.

Ось, примiром, Кристофер Форзац. Стоiть бiля вiкна спиною до всiх, у незмiннiй сiрiй хламидi, схожий на велетенську свiчку, увiнчану свiтлим полум'ям чуприни. Налаштовуе кришталеву кулю-обсервер, що лежить на пiдвiконнi. Обличчя Крiса не видно, але запевне вiн беззвучно ворушить губами, бурмочучи закляття. Вiн часто ворушить губами, навiть коли не чаклуе, а просто задумаеться. Тонкi пальцi музиканта ласкаво погладжують кулю, наче кошеня. Волхв-пiклувальник? Вiщун-люмiносернер? Бери вище! У його вiцi – вправний некромант-вербувальник, рiк тому блискуче захистив дисертат, залюбки склав кандидатський практикум з розверзання могил! І попри це – переконаний прихильник Ранковоi Зорi. Ну скажiть, коли i де некрот боровся проти Зорi Вечiрньоi?

– Германе, пора! Я готовий!

– Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспiшай, настане i твiй час…

Молодший нащадок древнього, хоча й зубожiлого роду, генiальний боець, найкращий учень маестро Франтiшка Челлiнi – Джеймс Рiвердейл вписувався в загiн, як вiртуоз-скрипаль у камерний оркестр. Саме на таких людях i тримаеться Рiвновага. Із Джеймсом стратег близько зiйшовся ще пiд час вступних випробувань i тепер несказанно радiв блискучому союзниковi. Радiсть – це добре. Радiсть – запорука перемоги. «Бо радiсть надихае на подвиги, додае сили та вiдваги, ведучи прямiсiнько до катастрофи задумiв Чорного Аспiда», – сказано в Заповiтi.

Джеймс перехопив погляд Германа – легко, заввиграшки, як перехоплював чужий клинок на випадi – й вiдкинувши з чола русяве волосся, пiдморгнув друговi. Годi, мовляв, хвилюватися, ми приреченi на успiх! Якби успiх задуманоi авантюри залежав тiльки вiд Рiвердейла, командор був би спокiйнiший за надгробну плиту… Сьорбнувши ще раз вина, Герман дорiкнув собi за недоречне порiвняння; i знову дорiкнув – за кумедну забобоннiсть. Але ж не даремно спливло, не випадково. Свою мiсiю стратега вiн на першому етапi виконав iз честю; тепер черга за тактиками – Джеймсом i Кристофером, воiном i магом.

– Про що задумався, красивий?

Грайливе контральто, сповнене м'яких обертонiв, з ледь помiтною хрипинкою на денцi. Вiд голосу Агнешки командора пробирав солодкий трепет, i перед цiею слабiстю пасував навiть «золотий» диплом магiстра з вiдзнакою.

Стидовисько.

На мить увiйшовши в смислотранс, Герман повернув душi спокiй i обернувся до Агнешки. Виявив, що красуня-перевертень, нiтрохи не бентежачись, сидить на колiнах у Санчеса, а злодiй обiймае ii за стан. Спокiй миттю вивiтрився, а сам стратег безнадiйно почервонiв. Нi, вiн не хлопчисько, вiн доросла людина i все чудово розумiе – любов, пристрасть, нарештi, банальне кокетування! – але ж iснують якiсь межi пристойностi!

– Я думаю про нашу спiльну справу. І всiм би радив зiбратися з думками.

– Навiщо наперед загадувати? – щиро здивувалася Агнешка, намотуючи на палець бiлявий локон. – Я, либонь, серед вас одна дiвка незамiжня, менi й ворожити: на судженого-рядженого, на подарунок-посаг. От як почнеться веремiя, отут уже менi краще гав не ловити, берегти честь замолоду. Ти головний, твiй i клопiт – заздалегiдь розраховувати-прикидати.

І з несподiваною теплотою посмiхнулася Германовi:

– Не бiйся, командоре, не схибимо. Вчуемо, виманимо й горло вирвемо. По-нашому, по-дiвочому.

Посмiшкою у вiдповiдь Герман подякував дiвчинi за добре слово. Зараз кожне пiдбадьорливе слово на вагу золота. Адже це перша справжня кампанiя стратега. Вiн за будь-яку цiну зобов'язаний домогтися успiху! І не тiльки тому, що квестори довiрили йому своi життя. Є дещо незрiвнянно значимiше! Чотирирiчний цикл добiг кiнця, i тепер вiд них залежить: чи впаде Цитадель, чи прийде кiнець тиранii Чорного Аспiда? О, у мрiях Герман уже бачив, як, немов зачарованi, бiлiють вугiльно-чорнi стiни Цитаделi, як злiтае над вежею переможний прапор Ранковоi Зорi, а вранiшне сонце щедро золотить прапор переможцiв i крiзь знiвечену, обпалену, розтрiскану землю пробиваеться перша зелена парость.

Ось мета, гiдна дворянина й патрiота!

І нехай смiються цинiки, тицяють пальцями дурнi, глузують обивателi, проклинаючи «мзду на рiвновагу» i прагнучи позбутися безглуздих, за iхнiми куцими мiрками, витрат – не iм, нудним i гiдним жалю, судилися високе життя й велика честь!

– Тривога, панi та панове… Овал Небес! До бою!

Кристофер не змiнив пози, залишився бiля вiкна. Але руки некроманта ожили, зарухалися в таемничих пасах, а плечi пiд хламидою поширшали, здiйнялись горбами м'язiв, рiдко властивими магам його профiлю, що не визнають «Нихоновоi школи». Некрот ще тiльки почав говорити, а Агнешка вже вислизнула з обiймiв злодiя i тепер виверталася iз сукнi; а здавалося – iз самоi себе. Як блискавичний Джеймс опинився бiля дверей з рапiрою та дволезною дагою в руках, командор не встежив.

– Овал Небес! – встиг повторити маг, перш нiж гримнуло по-справжньому.

Із трiском вилетiла вiконна рама, обсипала некроманта дощем гострих, як лезо, скалок. У кожнiй з них палало багряне полум'я. Порив вiтру промчав по залi, гасячи свiчки. Герман рвучко пригнувся; наступноi митi арбалетний болт, глухо ухнувши, знiс зi стiни шандал над головою стратега. З долонь Кристофера зiрвалося гроно зеленавих виноградин, вiялом розсипалось у нiчнiй пiтьмi; майже одразу некрот охнув i купою ганчiр'я осiв на пiдлогу. Агнешка загарчала. Хижий силует виник у вiкнi, зупинив стрибок вовкулаки, i обое покотилися по битому склi.

Дверi вивалилися, i Джеймс Рiвердейл, засмiявшись, зустрiв гостей сталлю.




LIBER I

Конрад фон Шмуц, обер-квiзитор всевидющого приказу





CAPUT I

«А в цьому готелi з пiдлоги до стелi – весь шлях вiд землi до небес…[1 - Тут i далi – вибранi цитати з народних реттiйських пiсень минулого столiття, опублiкованих у збiрнику «Фольклор Батькiвщини», за редакцiею Адальберта Меморандума, штабс-секретаря Ложi Силаботонiкiв.]»


– Дозвольте вашу ручку! Вашу дорогоцiнну! Сюди, сюди, на подушечку…

– Тримайте. Пальцi розпарилися?

– Дивовижнi пальчики! Чудовi! Як нiгтик робимо? Лопаткою, списиком?

– «Гусячим яечком». Кутикулу не видаляти, зсунути кипарисовим шпателем. І край нiгтя по обiдку – бiлим лаком.

– О, ваш смак, як завжди, бездоганний! Основний лак – «Палевий перл»?

– Нi, «Перлистий iнiй».

– Чудово! Почнемо, почнемо…

Поки досвiдчений цирульник-нiгтяр займався його пальцями, барон Конрад фон Шмуц уважно, не сказати б прискiпливо стежив за другим цирульником – стригунцем, що обслуговував службову перуку барона. Майстер скiнчив завивати буклi, легко закрiпив косу на золотому дротi й зараз, вправно орудуючи шпильками та обручем, надавав перуцi форми. Поруч чекали своеi черги пудрениця, помада для волосся, зварена з ведмежого жиру з гелiотропом, та срiбна брошка – самка грифона розпростерла крила над гнiздовищем.

Суворий погляд барона потеплiшав i пом'якшав.

Цирульня «Іридхар Чиллал», заснована однойменним куафером, втiкачем iз Ла-Ланга, засудженим на батькiвщинi до змiiноi ями довiчно за спотворення вигляду царствуючоi особи, славилася на всю Реттiю. Працювали тут вiртуози, здебiльшого нелегали. Хазяiн, вихований у схiднiй суворостi, регулярно нагадував працiвникам про принади змiiних ям i вiчну правоту клiентiв, тож скаржитися не доводилося.

А яка тут водилася огiркова олiя!

А яких п'явок ставили до скронь i на зап'ястки!

Думка про п'явок дивовижним чином нагадала бароновi про призначену на сьогоднi дуель iз зухвалим корнетиком Лефевром, названим сином полку кiнних пращникiв. Шмаркач, молоко на губах, рiденькi вусики, а туди ж! Уголос, в офiцерських зборах, розмiрковувати про переваги та недолiки працiвникiв Всевидющого Приказу, применшуючи першi й без мiри перебiльшуючи другi… Нахаба зволив зневажливо вiдгукнутися про розкриття «Справи мокрого виродка», за яку Конрад, обер-квiзитор огульно знеславлюваного Приказу, одержав перший ранг i подяку вiд прокуратора Вiльгельма Цимбала. Мовляв, буйного манiяка, спiйманого на гарячому, при вчиненнi опору, зарубае кожен бовдур! А якщо ти не бовдур, як бiльшiсть Всевидющих, то будь ласкав узяти живцем i кинути до буцегарнi! Рубати ми всi вмiемо…

І корнет багатозначно опустив долоню на ефес шаблi.

«Хлопче! – сказав йому барон, не звертаючи уваги на шум зборiв, якi почасти подiляли смiховиннi погляди шмаркача. Падiння моралi давно не дивувало Конрада фон Шмуца. – Коли наступного разу я братиму манiяка, я неодмiнно звернуся до вас за порадою. Оскiльки сам у теорii не мастак, бо вiддаю перевагу сухiй практицi. А от вам, як i вашим товаришам по службi, котрих минулоi осенi неабияк вiдколошматили ятричанськi кожум'яки, я б рекомендував якомога рiдше розмiрковувати про чиюсь компетентнiсть…»

Шкода, наступнi пасажi, справжнi перли красномовства, так i не пролунали. Корнет збуряковiв, пожбурив у голову барона кухоль iз грогом, промахнувся й довiв справу до дуелi. А оскiльки нанесення тiлесних ушкоджень працiвникам Всевидющого Приказу каралося стратою через заморожування, бароновi довелося вiдiслати посланця до спецарсеналу – замовити «секундантiв». Шаблi-торохтiлки, едина зброя, з якою квiзиторам усiх рангiв дозволялося виходити на поединки честi, без попереднього замовлення на руки не видавалися.

«Завтра ввечерi, хлопче, – тоном, здатним заморозити вискочку без суду та слiдства, кинув обер-квiзитор. – У час Бабака, коли сонце сiдае; бiля обителi Веселих Братiв. І прошу не спiзнюватися, я вам не дiвка на виданнi…»

Корнет чекати до завтрашнього вечора не хотiв, але його, зв'язавши й кинувши в куток, умовили розумнiшi товаришi по службi. Навряд чи родинi Лефевра було б приемно зберiгати в родовому склепi крижану статую хлопчиська, щодня стежачи, щоб не розтанула…

– До вас кур'ер, ваша свiтлосте!

Голос цирульника вивiв Конрада iз задуми. Є народна прикмета: кур'ер у вихiдний – чекай неприемностей. А народ, вiн даремно не скаже.

– Депеша? Усне послання? – допитувався барон з очевидним роздратуванням.

– Депеша, ваша свiтлосте.

– Нехай увiйде й зачитае.

– Вголос?

– Звiсно, вголос.

– А якщо там службовi таемницi? – нiгтяр розхвилювався й навiть зробив бароновi трiшки боляче, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата, виколотого в улоговинцi мiж великим i вказiвним пальцями правоi руки Конрада. Звiсно, на щастя не для самого барона, а для роззяви-цирульника. Сокира в пучку рiзок, право карати й страчувати, – емблема Всевидющого Приказу – належала до тих зображень, що цiлком здатнi самi постояти за себе. Знаючи це й пам'ятаючи про спадкову запальнiсть фон Шмуцiв, бiдолаха-нiгтяр побiлiв, як крейда.

– Пробачте великодушно, ваша свiтлосте! Ми – люди маленькi…

У душi Конрад не гнiвався на цирульника за докучливiсть. Якби був обер-квiзитор на мiсцi не цивiльного реттiйця, а бiженця-нелегала, то й поготiв не хотiв би виявитися свiдком таемниць Приказу. Але брати депешу в розпаренi руки, ламати печатку, псуючи все задоволення вiдвiдин цирульнi… Мимохiть Конрад помiтив, що майстер-стригунець призупинив роботу над перукою i чекае, напружено зiщулившись. Із-за штори, що вiдокремлювала салон вiд лабораторii шиньйонiв, блиснуло каре око власника цирульнi. В оцi виразно вiдбивалася пам'ять про змiiнi ями та мiнливiсть вдачi вельможних осiб.

– Гаразд, – змилостивився барон, iдучи на компромiс. – Нехай кур'ер увiйде, розгорне депешу й пiднесе менi до очей. Я сам прочитаю. Без розголошення, так би мовити, таемниць.

Бравий кур'ер виник як на помах чарiвноi палички. Сургуч печатки хруснув, аркуш пергаменту розгорнувся iз глузливим шурхотом.

«…негайно прибути… – розбирав Конрад знайомий витончений почерк, похмуро усвiдомлюючи, що його вихiдний день закiнчився, не почавшись, – до мiсця подii… провулок Усiкновiння Глави, будинок чотири, готель „обитель героiв“… слiдчий наряд у складi дюжини лiкторiв вислано… провести огляд iз стараннiстю… цим завiряю…»

І пiдпис.

Вiльгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.



Перед вiдходом, як розраду, барон придбав у раболiпного Іридхара новий набiр для манiкюру. У гнiздах екзотичноi

скриньки лежали пилочки нiгтьовi й полiрувальнi, паличка для задирок, жезл iз апельсинового дерева для зсування кутикули, малi ножицi та п'ять флаконiв з лаком.

Обер-квiзитор першого рангу, згiдно зi Статутом, повинен бути взiрцем для наслiдування. А вiдвiдування цирульнi, самi бачите, не завжди можна довести до логiчного кiнця.

Конрад фон Шмуц не зважав на забобони. І смiявся, коли йому казали, що стригти нiгтi в суботу – прикмета або майбутнiх втрат, або приходу коханого. Але зараз, у шостий день тижня, поганяючи ворону кобилу до провулка Усiкновiння Глави, вiн був схильний визнати наявнiсть у забобонах зерна iстини.

Гарний настрiй барона як рукою зняло.

Залишався прихiд коханого.


* * *

Готель заздалегiдь оточили лiктори, розiгнавши роззяв, нечисленних тут, на околицi, такоi ранньоi години. Зупинивши кобилу на розi, Конрад розглядав мiсце подii здаля, не кваплячись наблизитися. Старий метод початку слiдства, неодноразово перевiрений на практицi. Першi мiркування, а точнiше – вiдчуття та передчуття, невиразнi, напiвсформованi, як зародок в утробi матерi, несуть у собi прообраз майбутнiх знахiдок i вiдкриттiв. Головне – не поспiшати, не давити бульбашки-дурнички, що спливають на поверхню. Згодом, перебродивши в казанi глузду, нiсенiтниця перетвориться на вино розумiння.

Барон знав, що схильний до сентиментiв i псевдопафосу. Ну то й що? Це теж частина методу. Як i вiдданий йому цинiзм, що чекае своеi черги в засiдцi.

Фасад i парадний пiд'iзд «Притулку героiв» не справляли враження сцени, де вiдбувся фiнальний акт трагедii. З каштанiв, що росли вздовж провулка, мирно обсипалися плоди – твердi, немов з обпаленоi глини. Один каштанчик трiснув найближчого лiктора-охоронця по макiвцi: бiдолаха зняв кiвер, аби витерти рукавом спiтнiле чоло, i тепер ображено вертiв головою. У лазуровому мундирi, пiдперезаний червоним поясом, огрядний, розчервонiлий i спiтнiлий вiд трудiв праведних, лiктор чудово доповнював картину ранньоi осенi. Осiнь… Жовте, багряне, темно-зелене листя… Лiкторiв кiвер – темно-синя лопасть iз сукна, обшита яскраво-червоним галуном; плюмаж з рудого пiвнячого пiр'я, латунна кокарда. Палiтра щедрого живописця. Ага, ось i перша невiдповiднiсть.

Готель категорично не вписуеться в пейзаж.

Вiн чорно-бiлий.

Лiхтарi при входi: злiва – чорний, зi змiею, що обвилася навколо стовпа, справа – бiлий, увiнчаний оптимiстичним голубом. Стулки вхiдних дверей: права пофарбована свинцевим бiлилом, лiва – казенною тушшю, що йде на звiти й рапорти. Лiва частина будинку, вiд вiконець цокольного поверху до черепицi на даху – кольору розплавленоi, киплячоi смоли; права, вiд входу в льох-льодовик, де зберiгаеться iстiвне, до комина – снiгова цiлина, незаймана, не порушена навiть пташиними слiдами. І лiплення на стiнах: голуби, горностаi, агнцi, единороги й зебри-альбiноси мiгрували на схiд, зате захiд мiцно окупували аспiди, ворони, зембiйськi пантери й чупакабри, що ссуть кров з домашньоi птицi.

Крилося в цiй двобарвностi щось неприемне, викликаючи вiдразу.

Конрад спробував згадати плiтки чи чутки, пов'язанi з «Притулком героiв», i врештi-решт залишився нi з чим: пам'ять вiдмовляла. Якась дурня, iгри золотоi великосвiтськоi молодi… нi, не iгри, а справляння рiдкiсного обряду, цiкавого тiльки вузькому колу втаемничених… Прокляття! Гаразд, згадаемо. Або подамо запит до архiву Приказу, там знайдеться будь-яка iнформацiя – про останнiй приступ мiгренi у Вiчного Мандрiвця, про мiсячну затримку в Нижньоi Мами…

– Здравiя желаем, пане обер-квiзиторе!

Ага, примiтили. У кого тут око найзiркiше? – ну звiсно, в прибитого каштаном. Поспiшае назустрiч, квапиться, спотикаеться вiд запопадливостi. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працiвники Всевидющого Приказу будь-яких чинiв i звань повиннi бути статечними й вселяти повагу, нехай i в присутностi безпосереднього начальства.

Спiшившись, барон кинув повiд лiкторовi, що пiдбiг, кивком вiдповiв на вiтання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотiли чоботи здорованя. Сам лiктор мовчав, очiкуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базiк.

А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнiвна, огидна бiльшiсть. Тому обер-квiзитор носив взуття на високих пiдборах i часто пiддавався мiзантропii.

– Що сталося? – не обертаючись, поцiкавився барон.

– Насмiлюся доповiсти, ваша свiтлосте, побоiще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.

– Коли?

– За всiма ознаками, опiвночi. Шестеро постояльцiв згинуло. У Бiлiй залi розгром. З боку Четвертого тупика – слiди збройного опору.

– Опору? Кого й кому?

– Не могу знать! Думаю, постояльцiв цим… лиходiям, що побажали залишитися невiдомими!

– Тiла загиблих? Пораненi?

– Вiдсутнi, ваша свiтлосте! Або вивезенi, або того… магiчним шляхом!

– Сусiдiв опитали?

– Тут сусiдiв – кiт наплакав. Якi е, тих опитали, iз стараннiстю…

– Ну?

– Не бачили, не чули. Замкнулися вночi на всi замки й тремтiли зi страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтiли, якщо не бачили й не чули? – знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч е чого, хоч нема.

– Викид мани зафiксований? Рiвень?

– Не могу знать! Нам наказали до вашоi появи не доповiдати про подiю в Тихий Трибунал!

Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу пiдняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вiльгельм, досвiдчений iнтриган i хитра бестiя, випадкових наказiв не вiддае. Про конфронтацiю мiж квiзиторами Всевидющого Приказу й вiгiлами Тихого Трибуналу в Реттii знав кожен шмаркач, що торгуе пирiжками. Обидвi служби потай думали, що чудово впораються зi справами будь-якого профiлю; особливо якщо Його Величнiсть Едвард II розформуе конкурентiв за непотрiбнiстю, перевiвши частину звiльнених ледарiв у безумовне пiдпорядкування службi, що залишиться. Про всяк випадок, як тимчасових консультантiв i хлопчикiв на побiгеньках.

Розумом барон не подiляв таких оманливих уявлень.

Але ж серцю не накажеш?!

Тим часом вони пiдiйшли до входу в готель. Назустрiч, нюхом учувши високе начальство, вилетiв хазяiн «Притулку героiв»: вузькоплечий носатий коротун iз куценькою борiдкою, схожий на чорного вельштер'ера. Барон вiдчув розчарування: вiн потай очiкував побачити блазня в чорно-бiлому трико. А побачив скандального бюргера, що зазнав непередбачених збиткiв, готового звинуватити властi у всiх смертних грiхах.

За хазяiном тягся приватний стряпчий з пером i папером у руках.

– Скандал! Неподобство! – хазяiн нервувався, бризкав слиною. Щоки його вкрилися червоними прожилками, кiнчик носа також почервонiв, видаючи згубну пристрасть до елю й бальзаму «Спотикач». – Пане офiцер, я чесний власник готелю! Я почесний член Гiльдii Готельерiв! Це пiдступи заздрiсникiв! Прагнуть спаплюжити! Вiдбити клiентiв! Розорити! Я вимагаю вiдшкодування зi скарбницi й частку вiд майна впiйманих зловмисникiв…

– Згiдно з «Законом про права потерпiлих», – сухо зауважив стряпчий, не припиняючи на ходу робити нотатки, – стаття шоста, параграф другий.

І задумливо полоскотав вухо кiнчиком пера.

– Барон фон Шмуц, – вiдрекомендувався Конрад, роздратовано сiпнувши кутиком рота. Нервовий тик ставав у пригодi, коли було потрiбно поставити зухвалого спiврозмовника на мiсце. – Обер-квiзитор першого рангу, кавалер медалi «За завзяття». З ким маю честь?

На свое щастя, хазяiн мав зрiст ще менший, нiж у барона, що певною мiрою примиряло обер-квiзитора з безглуздiстю ситуацii.

– Е-е… Трепчик. Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, до послуг вашоi свiтлостi.

– Яких саме, пане Трепчик, заздрiсникiв ви бажаете обвинуватити? Імена, прiзвища? Чини? Звання?

Хазяiн прикусив язик. Навряд чи хтось iз колег заздрив йому аж настiльки, щоб, прагнучи скомпрометувати, мiг органiзувати нiчне побоiще з вивозом поранених i мертвих. Таемний голос пiдказував барону: тут справа не в простiй бiйцi не зовсiм тверезих гостей. Вищих офiцерiв Всевидющого Приказу не зривають у вихiднi судити та рядити побутовi скандали. І слiдчий загiн у складi дюжини лiкторiв на всякi дрiбницi не висилають.

– Заспокойтеся, пане Трепчик. Запевняю вас, я зроблю все можливе, щоб ваша репутацiя не постраждала. А зараз дайте менi пройти i йдiть за мною.

І знову, при словi «репутацiя», у пам'ятi ворухнулося щось таке стосовно «Притулку героiв». Здаеться, готель популярний серед приiжджих. Навiть мiсцевi жителi наймають тут апартаменти на день-два – пiд час сiмейних свят, золотих весiль чи сороковин за любим дядечком. Якесь повiр'я, пов'язане з цим клятим чорно-бiлим розфарбуванням…

Нi. Не пригадуеться.

Барон розчаровано зiтхнув i ввiйшов у «обитель героiв».


* * *

Блазнiвського стилю було дотримано й усерединi готелю. Єдиним винятком був крихiтний хол, всуцiль, включаючи пiдлогу та стелю, пофарбований у сiрий, як пил, колiр. Мабуть, для того, щоб справжнiй пил i павутиння не так впадали в око. У холi стояла одинока конторка, на якiй лежала книга для запису постояльцiв.

Конрад вирiшив, що ознайомиться iз книгою пiзнiше, i продовжив огляд.

До лiвого крила будинку вели акуратно прикритi аспiдно-чорнi дверi. А от правi – судячи з перекрученоi логiки тутешньоi архiтектури, бiлi – були вiдсутнi зовсiм. Одвiрок порубали вщент, судячи з характеру ушкоджень, бойовими сокирами.

Уламки лежали крокiв за п'ять, у коридорi, безсоромно вiдкритому поглядовi. Там же валявся масивний засув, вивернутий, що називаеться, «з м'ясом». Барон прикинув, з якою силою рвали нещаснi дверi, й насупився.

– Ремонт давно робили? – запитав вiн, не встигши придушити в душi пiдступний порив жалю.

– Цього лiта! – схлипнув хазяiн.

– Ну й даремно…

Намагаючись не наступати на понiвеченi картини, що пообпадали зi стiн, немов листя з дерев, барон пройшов углиб крила. Пiдбор так i старався наступити як не на трiснуту раму, то на розiрване полотно. Обличчя численних учасникiв баталiй, зображених на полотнах, з осудом дивилися на обер-квiзитора знизу вгору.

«За що?» – мовчазно запитували героi.

Слiпучо-бiлий коридор виводив до сходiв, застелених ворсистим килимом, схожим на заснiжену дорогу. Сходи вели нагору – до гостьових покоiв, – i вниз, до харчевнi, розмiщеноi, якщо вiрити плачу хазяiна, на цокольному поверсi. Закiнчувався коридор ще одним розшматованим прорiзом.

– Що там?

– Камiнна зала, ваша свiтлосте…

Всерединi зали панував повний розгром. Як не дивно, це остаточно заспокоiло обер-квiзитора i якоюсь мiрою примирило з навколишньою дiйснiстю. По-перше, картина мiсця подii виявилася типовою. Подiбне Конрад бачив десятки, якщо не сотнi разiв. По-друге, розгром припускав наявнiсть слiдiв i речових доказiв, що, безсумнiвно, полегшувало слiдство й пошук винуватцiв. А по-трете, з першого погляду на розбитi в друзки крiсла, кульгавий столик, до половини забитий у пащу камiна, обiдрану оббивку дивана, перекинутi шандали й арбалетнi болти, що стирчали зi стiн, барон вiдчув напад зловтiхи. Бо не повинен задрипаний готель на околицi виблискувати чистотою, як вiйськовий госпiталь iменi королеви Якобiни у днi вiзиту найяснiшоi покровительки! Не повинен, i квит.

А так – зовсiм iнша рiч.

Повна вiдповiднiсть канону «пiсля бiйки».

Барон знаком звелiв хазяiновi залишатися в коридорi. Бувалий у бувальцях стряпчий спробував вдати, нiби розпорядження його не стосуеться, але обер-квiзитор миттю припинив самоуправство.

– На ваш вiк, голубе, збиткiв вистачить. Стачило б чорнила… Будьте такi ласкавi, не плутайтеся пiд ногами.

Гидливим щиглем збивши з плеча випадкову порошинку, Конрад хруснув тонкими пальцями й увiйшов до зали. Так, бiйка тут була не на жарт. Невiдомi лиходii брали гостей у клiщi, атакуючи через вiкно та з боку центрального входу. Цiкаво, а чорний хiд тут теж чорно-бiлий? Барон пiдняв з пiдлоги уламок скла, оплавлений i потемнiлий. Слiди сажi на стiнах, барельеф камiна в кiптявi… Вiд займистих стрiл або «чуського вогню» наслiдки були б iншi. Якби почалася реальна пожежа, вiд готелю до ранку залишились би димуючi руiни. Виходить, застосовувалась бойова магiя, що збiльшуе провину.

Вiдомство Тихого Трибуналу.

Але, з iншого боку – стрiли, сокири…

І наказ Вiльгельма Цимбала: не поспiшати з доповiддю в Трибунал.

Намагаючись вiдiгнати погане передчуття, Конрад затримався бiля дивом уцiлiлого дзеркала, поправив перуку, що з'iхала набiк, i продовжив огляд. Бiля дивана вiн був змушений присiсти навпочiпки. На розчавленiй свiчцi, що прилипла до дошки паркету, чiтко вiдпечатався рубчастий слiд. Перша зачiпка? Пройшовши до вiкна, барон гукнув лiктора, наказавши прихопити полотнянi торбинки для речових доказiв.

У коридорi пiдкреслено голосно перешiптувалися хазяiн зi стряпчим:

– …подати найретельнiший опис…

– Цiлковито з вами згодний, люб'язний пане Терц! Я виставлю iм такий рахунок…

– Але опис треба скласти негайно! По гарячих слiдах!

– От i скажiть про це пановi обер-квiзитору. Скажiть! Ви – особа офiцiйна i маете повне право… Бити офiцiйних осiб по обличчю не дозволено нiкому…

– Посторонися!

У дверi протиснувся прибитий каштаном служака, несучи в руках цiлу купу мiшкiв рiзного розмiру. За бажання можна запакувати пiвготелю як речовi докази. Барон поморщився: запопадливiсть повинна мати межi. Інакше вона наближаеться до глупоти i стае приводом для глузувань. А вiн терпiти не мiг, коли стороннi брали на кпини спiвробiтникiв Всевидющого Приказу.

У спецарсеналi Конрадовi якось пригрозили, що перестануть видавати «секундантiв» для дуелей.

– Пiдiйдiть сюди. Вздовж стiни, акуратно! Нiчого не торкайтеся, крiм того, на що я вам вкажу. Запакуйте ось це… i ось це… i ще…

– Ваша свiтлосте! Я зобов'язаний включити цi предмети в опис! Щоб учинити позов вiдповiдно до параграфа…

Чесно кажучи, стряпчий набрид гiрше за муху в Спасiвку. Кому вiн збираеться вчиняти позов? Невiдомим зловмисникам? Гiльдii Готельерiв?! Але з позицii закону вiн правий, i нiчого страшного не станеться, якщо пан… як його? Терц? – внесе в опис речовi докази, що вилучаються. Отже, що ми долучаемо до справи? Розчавлену свiчку, оплавлену скалку скла та срiбний гудзик. Останнiй, судячи з чеканки, належить комусь зi зниклих безвiсти гостей, а нiяк не хазяiновi готелю.

– Прошу дуже.

– Красно дякую за сприяння, пане обер-квiзиторе.

Гудзик стряпчого засмутив. Вiн з явним небажанням визнав, що до опису зiпсованого майна його включити нiяк не вийде. Хiба що до опису зiпсованого чужого майна. А це придасться лише при оформленнi спадку родичами зниклих пожильцiв.

– Тiпун вам на язик! – не стримався Конрад.

Той не вiдповiв. Схоже, крючковi обiцяно частку вiд суми позову.

Завершивши первинний огляд i вказавши лiкторовi, що з доказiв варто забрати, барон рушив до виходу з зали.

– Хвала Вiчному Мандрiвцевi! Ви закiнчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, i щойно ви впораетеся…

– Не поспiшайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпiти тут – звiсно, у присутностi лiкторiв – то зi столяром вам доведеться зачекати.

– Чому, ваша свiтлосте? Як же так?! Адже ви закiнчили?

– Нi, – сухо кинув Конрад i вийшов з камiнноi зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяiном.

Дорогою вiн думав, що зовнiшня комiсiя лiкторату повинна вiдбирати в слуги закону не дубуватих гевалiв, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддiвських крючкiв, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчикiв-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Цi землю носом ритимуть, а жодного загубленого гудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природноi в'iдливостi, котра, якщо вдуматися, вже сама по собi неабиякий талант. А пообiцяй iм премiю…

– Ваша свiтлосте!

– У мене е запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу вiдповiдати коротко й чесно. Це у ваших же iнтересах. Я доступно висловився?

– Куди вже доступнiше, ваша свiтлосте…

– Чудово. Отже, чи вiдомо вам, що саме вiдбулося вночi в готелi?

– Так! Тобто, нi…

– Будьте такi ласкавi, висловлюйтеся яснiше, пане! Так, чи нi?

Барон насупився, дивлячись Трепчиковi-молодшому в перенiсся: нiби цвях забивав. Пiд його поглядом хазяiн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природi можливий такий монстр.

– Я… я чув. Але не бачив.

– Що саме ви чули? В який час?

– Близько пiвночi. Я в готелi ночував. У вiльнiй кiмнатi.

– Ви спали? Вас щось розбудило?

Трепчик зам'явся, тупцюючи на мiсцi.

– Я… не спав, ваша свiтлосте.

– Чому? – фон Шмуц картинно пiдвiв брову. Зазвичай це вбивало свiдкiв наповал.

– Я… я був не сам.

– І, природно, не з дружиною.

– Ваша свiтлосте! Благаю! Вiолета мене вб'е! Ви ii не знаете!

Здаеться, готельер полюбляе скакати в гречку. Вiн хотiв упасти бароновi в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подiбних витiвок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Вiолетою Трепчик.

– А це залежить вiд вас, друже мiй. Вiд вашоi вiдвертостi й бажання допомогти дiзнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своею прихильнiстю?

– Куховарку, ваша свiтлосте.

– ii я допитаю пiзнiше.

– Насмiлюся зауважити, ваша свiтлосте: Аничка… куховарка тобто – вона нiма. ii допитати важкувато буде.

– Зате ви говiркий за двох. Розповiдайте, що чули.

– Ох, чув! Упаси Вiчний Мандрiвцю таке двiчi почути! Спершу репетувати почали. Репетують i репетують, а слiв не розiбрати. Потiм грiм ударив, iз чистого неба. Ударив, значить, упав i давай качатися у нас пiд вiкнами! Трiск, гуркiт, скло, чую, б'еться – а воно, знаете, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним i торгуюся, i по матiнцi…

– Скляра облишмо. Що ще чули?

– Залiзо дзенькало. Лайка, лемент, i вив хтось. Моторошно, немов на небiжчика… І ще вони смiялися.

– Хто – вони?

– Не знаю, ваша свiтлосте. Грiм, трiск, лайка, а вони смiються. Аж мороз поза шкiрою… А потiм замовкли. Не до смiху стало, либонь.

– Що ви робили в цей час?

– Вам би все насмiхатися, ваша свiтлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхiття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув i вiд страху тремтiли! Вона хоч нiма, а все чуе…

– Добре. Далi що було?

– Далi? Все. Тобто, нiчого. Стихло далi. Ще начебто вiз вiд готелю вiд'iхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднiлося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром i чисто жах! Та ви самi бачили, ваша свiтлосте. Ну, я вiдразу хлопця у Всевидющий Приказ вiдправив: доповiсти про подiю. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо мое та бiда, значить…

Барон змiряв Трепчика поглядом i вирiшив вiд уточнюючих запитань утриматися.

– Як менi повiдомили, зникло шiсть ваших пожильцiв. Це вiрно?

– Чиста правда, ваша свiтлосте. Усi, хто був, i пропали.

– У якому розумiннi – всi?

– Ну, всi, хто в готелi жив. До одного.

Конрад подумав, що в «Притулку героiв» вiльно розмiстилося б пiвроти драгунiв. За бажання разом з кiньми. Однак вiд зайвих запитань i цього разу вiдмовився. Зрештою, яке йому дiло, процвiтае Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться – з'ясуемо.

– Постояльцi записанi в книгу?

– Ясна рiч, ваша свiтлосте! У нас iз реестрацiею повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…

Дивитися книгу записiв, пухку й набиту даними, як горище – старим мотлохом, барон почав з першоi сторiнки. Його скрупульознiсть, не сказати б в'дливiсть, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досi був неодружений. Одним з небагатьох мудрецiв, кого радували згаданi якостi обер-квiзитора – ретельнiсть i незалежнiсть – був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нiчого не казав: вважав, що озвучена похвала спiвробiтникам Приказу шкодить.

А лiктори й квiзитори у свою чергу знали: мовчить, отже, задоволений.

Судячи iз записiв у книзi, «обитель героiв» справдi користувався широкою популярнiстю. Барон зажадав данi за минулий рiк, потiм за позаминулий, довiв хазяiна до серцевого нападу. Ось вона, ще одна загадка. Рiк за роком гостьовi покоi повнi-повнiсiнькi, блудлива куховарка Аничка, мабуть, трудиться зi свiтанку до заходу, а потiм – iз заходу до свiтанку, пожильцi роем рояться, отримуючи збочене задоволення вiд тутешнього декору, а тижня пiвтора тому, з початку листвянчика-мiсяця – як вiдрiзало.

Нещасних шестеро, i нiкого бiльше!

Можна процитувати пана Трепчика: «Погром i чисто жах!»

Залишалося пояснювати «мертвий сезон» або наявнiстю якогось забобону, або кричущою скандальнiстю шiстьох гостей, жити поруч з якими не захотiв нiхто. А може, вони з недоброi вдачi пересварились на нiч у камiннiй залi та й перебили одне одного? А трупи вивiз сам хазяiн, ховаючи кiнцi в воду заради репутацii готелю…

Інших версiй на думку не спадало.

Імена, що значилися в книзi останнiми, також нiчого не говорили бароновi. Агнешка Мала, уродженка Глухоi Пущi, гуртiвниця, повнолiтня… Лайза Вертенна, вiльна метальниця, лiцензiя найму дiйсна до… Джеймс Рiвердейл, вiконт де Треццо… Кристофер Форзац, маг… Санчес Панчоха, експерт iз запiрних пристроiв… Герман фон Шмуц, з Мiельських Шмуцiв…

Овал Небес!

Барон заново перечитав останнiй запис. Збiг? Випадковiсть?! Крива усмiшка спотворила рот Конрада, i нервовий тик цього разу був нi до чого. У збiги й випадковостi обер-квiзитор першого рангу вiрив ще менше, нiж у забобони.

Зниклий безвiсти пожилець «Притулку героiв» Герман фон Шмуц, доводився бароновi рiдним племiнником.


* * *

Дехто з товаришiв по службi чи, скажiмо, з каторжан Тiнжерських каменоломень, серед яких зустрiчалися колишнi клiенти барона, мiг би пiдтвердити: Конрад Зануда вмiе тримати удари долi. Тiльки дуже уважний спостерiгач помiтить, як твердiють на мить риси обличчя, як здуваються, щоб вiдразу опасти, жовна на вилицях; i складка мiж бровами, дуже каверзна, якщо ви дбаете про вiдсутнiсть зморшок, наливаеться кров'ю, стаючи схожою на калiграфiчно виписану лiтеру «швах».

На щастя, уважних спостерiгачiв, так само як товаришiв по службi й каторжан, поруч не виявилося. А за мить обличчя фон Шмуца набуло звичайного, замкнено-буркотливого виразу. Вiн вiдклав список i задумався, втратив на якийсь час будь-який iнтерес до навколишнього.

Судячи з усього, в момент нападу чудова шiстка перебувала в Бiлiй залi. Звiдти гостi зникли – живi або мертвi. Якщо вiдкинути версiю «внутрiшньоi» бiйки, виникае iнший варiант: у пожильцiв була якась спiльна справа, котра, м'яко кажучи, виявилася не до смаку таемничим лиходiям. Але уявити собi справу, здатну об'еднати настiльки рiзношерсту компанiю? І логiка, i уява вiдмовляли категоричнiше, нiж цнотлива панна – пiдступному спокусниковi. Ну, скажiть, що спiльного мiж повнолiтньою гуртiвницею, вiконтом де Треццо, експертом iз запорiв i племiнником обер-квiзитора, дипломованим стратегом-унiверсалом?!

– Усi вони – лицарi Ордену Зорi, пане барон. Квестори цього сезону.

Барон обернувся так рвучко, що повiтря довкола нього, здавалося, закрутилось маленьким смерчем.

– Хто пропустив?!

Запитуючи, Конрад демонстративно дивився повз струнку панi середнього вiку, яка проникла в готель вочевидь недозволеним, не сказати б злочинним шляхом. Мало того, що якийсь тюхтiй з лiкторiв прогавив гостю; мало того, що ця особа дозволяе собi переривати чужi мiркування, то вона ще й вища за барона на цiлi пiвголови! Незважаючи на пiдбори й гордовиту поставу фон Шмуца! Правда, замшевi черевички незнайомки також мали досить солiдний пiдбор, а капелюшок – тулiю у формi башточки, але хiба в цьому справа? Хтось зараз поплатиться за неуважнiсть! І обер-квiзитор знае, хто саме: он треться у дверях, бельбас, пiтнiе вiд страху.

– Прошу вас, не гнiвайтеся. У лiкторiв не було вибору.

– Он як, панi? Не було вибору?!

Лютий погляд пропав даремно: дама посмiхалася без виклику, але з гiднiстю.

– Звiсно, ваша свiтлосте. Дозвольте вiдрекомендуватися: Генрiетта Кукiль, м. н. к., вiгiла Тихого Трибуналу.

Вона зняла нитяну рукавичку, простягла бароновi витончену ручку. З доволi посереднiм, зауважимо, манiкюром. І лак з дешевих. Цiлувати нахабi руку, тим бiльше недоглянуту, барон не збирався, а обмiнюватися з дамою, нехай навiть магiчкою найвищоi квалiфiкацii, рукостисканням – поганий тон. На жаль, для процедури верифiкацii повноважень не iснуе нi чоловiкiв, нi жiнок.

– Конрад фон Шмуц. Всевидющий Приказ, обер-квiзитор першого рангу.

Долоня у вiгiли виявилася твердою – i при цьому теплою, майже гарячою. Мана через край хлище? Барон знав, що зараз мае вiдчути Генрiетта у якостi гарантii дiйсностi чину та рангу спiврозмовника. Легкий, схожий на укус кропиви, опiк пучка рiзок i потрiйний укол вкладеноi в них сокирки. Квiзиторськi стигмати – не найприемнiша у свiтi вiрча грамота, зате пiдробка виключена. Стигмат спiвробiтникам вищих рангiв наколювався пiд наглядом одного з трьох знаменитих «колачiв», королiвських кобникiв-графологiв: Геронiма Баска, Жан-Поля Індички та Петруччiо Брiгелло, авторiв спiльного шрифтового триптиха «Корабель худих у гаванi Арнольфанi».

Ага, спрацювало. Поморщилася.

У вiдповiдь на лiвiй щоцi вiгiли проступило невидиме досi клеймо: по-особливому перехрещенi двi стилiзованi лiтери «Т». Знак Тихого Трибуналу. Вважалося, що поеднання двох «Т» утворить спрямоване вгору вiстря меча, i пiд ним – хрест. Символ караючоi зброi та перехрестя людських доль. Барон, на жаль, нiчого подiбного в емблемi не вбачав, як не намагався (а намагався неодноразово). Хрест, на його погляд, виходив убогий; на перехрестя доль не тягнув. Та й верхнiй кутик з вiстрям меча не асоцiювався. Максимум – двосхилий дах будиночка, як його малюють дiти.

Що вони про себе думають, цi вiги? Невсипущi? Напустили туману, висмоктали з пальця безлiч прихованих значень у простих двох лiтерах – а насправдi… Спати бiльше треба! Якщо вiрити медикусам, для здорового глузду дуже корисно.

– Радий знайомству, колего.

Короткий офiцiйний уклiн: строго за Статутом, нi на волосинку нижче.

– Навзаем, колего.

Сухий укорочений реверанс: точна копiя поклону в дамському варiантi.

«І все-таки, чому лiкторам звелiли не повiдомляти про подiю в Трибунал? Хотiли виграти час? З якою метою?!»

– Ви затрималися, колего. Дозвольте запитати: чому? Слiд холоне, самi розумiете…

– Подiляю вашу стурбованiсть, колего. Але сезоннi збурення в Найвищих Емпiреях завадили волхвам-локаторам вiдразу зафiксувати критичний викид мани. Поки картина прояснилася, поки локалiзували мiсце…

Барон вдоволено кивнув:

– Отже, викид мани все-таки був. Та ще й критичний. Я так i думав.

– Можу вас запевнити: був. Рiвень я зараз уточнюю. У кожному разi, це означае, що справа мае бути у провадженнi Тихого Трибуналу як злочин iз застосуванням магii, що збiльшуе провину. Чи не проведете ви мене безпосередньо на мiсце подii, колего? Пiсля чого…

– Із задоволенням, колего. Щоб ви могли переконатися: крiм викиду мани, тут розiгралася цiла баталiя iз застосуванням стрiлецькоi та холодноi зброi. Я, до речi, припускаю, що магiю застосували не зловмисники, а потерпiлi, в рамках самооборони. Що знiмае питання про «обставини, якi збiльшують провину». І виходить, справа належить до компетенцii Всевидющого Приказу, який я маю честь представляти.

Якби Конрад не був абсолютно впевнений, що дуель призначено на вечiр, вiн мiг би подумати, що двобiй уже почався. Зазвичай маги Тихого Трибуналу – тихi, сiрi хлопи, слова клiщами не витягнеш. А тут просто свiтська левиця! Нi, нам левицi нi до чого, у нас дiзнання, а не полювання…

– Ваша версiя, колего, доволi цiкава, – вiгiла iронiчно примружилася, поправляючи попелястий локон, що вибився з-пiд капелюшка. – Шкода лише…

Заливчаста трель спiвочого дрозда завадила iй закiнчити фразу.

– Перепрошую, мене викликають.

Генрiетта Кукiль витягла iз сумочки витончену пудреницю, прикрашену емаллю, рiзьбленням i насiчками. У покришку пудреницi зсередини було вбудоване люстерко, куди вiгiла й спрямувала погляд. Барон тактовно вiдiйшов, скоса спостерiгаючи за «колегою». Якусь хвилину Генрiетта мовчки слухала те, що було чутно iй однiй, потiм беззвучно заворушила губами. Пудра вiдразу легким струмком здiйнялася в повiтря, вигинаючись змiею. Вiгiла цокнула язиком, немов дiвчисько, i пудра вляглася на мiсце.

Тихо клацнула покришка.

– Здаеться, нашi вiдомства знайшли спiльну мову, – Генрiетта обернулася до барона. – Нам з вами пропонуеться вести цю справу разом. Можете перевiрити: прокуратор Цимбал видав письмове розпорядження.

– Нiколи не сумнiвався в мудростi начальства. Дозвольте глянути на вашу пудреницю? Дякую… О, старовинна робота! Чудова рiч! Де такi роблять?

– Службовий артефакт. На щастя, його можна застосовувати не лише для рапiд-конексусу.

– А я, – не втримався барон, – придбав сьогоднi дивовижний манiкюрний набiр.

Вперше дама глянула на спiврозмовника з щирим iнтересом.

– Вiн у вас iз собою? Дозвольте, у свою чергу… Яка краса! Де ви його купили, якщо не секрет?

– Ну якi тепер мiж нами секрети? В «Іридхар Чиллал».

– Але ж у них все таке дороге! – мимоволi вихопилося у вiгiли.

– Краса вимагае жертв! – в голосi барона проскочили нотки самовдоволення, i Конрад подумки вилаяв себе за нестриманiсть. – То що ви казали про Орден Зорi? Це мае вiдношення до справи?

– Найбезпосереднiше.




SPATIUM I

Орден лицарiв Зорi або Синопсис архiвiв Тихого Трибуналу


Хендрик Землич, пiзнiше вiдомий як Хендрик Високосний, сказав ще замолоду: «Веселка – всього лише кривий шлях вiд чорного до бiлого!» Заяву було пiддано рiзкiй критицi живописцями, фiлософами й вiщунами погоди, але мова не про це.

З хибного афоризму, в якому виразно звучав юнацький максималiзм, помножений на фанатизм i самовiдданiсть Хендрика, як дуб iз дрiбного жолудя, згодом вирiс унiкальний Орден Зорi.

Ще за часiв служби помiчником унiверситетського архiварiуса, розкопавши в анналах звiд записiв Еразма Чарiвника, що дивом потрапив у вiльний доступ – зокрема, «Давне добре зло», «Пуп Землi, як вiн е», а також «Основи Унiверсуму» з купюрами цензорiв, – наш герой зробив ряд висновкiв, що мали за наслiдок речi дивовижнi й непередбаченi. Згiдно з його майбутнiми «Максимами», боротьба чистих, без домiшок Добра i Зла, iнакше кажучи, Свiтла й Темряви, у нашому матерiальному свiтi виведена за дужки й неможлива в принципi через недосконалiсть людськоi природи. Проте вона продовжуе впливати на iснування цивiлiзацii. Рафiноване Добро й концентроване Зло легко видiлити в кожнiй точцi будь-якого окремо взятого конфлiкту, якщо не вдаватися в загальну суть самого конфлiкту й не персонiфiкувати цi сили в конкретних особистостях – знову ж таки тому, що свiт i люди втратили досконалiсть.

Але досконалiсть, на щастя, не втратила свiту i людей.

«Кривими шляхами йдете ви до iстини, – сказав аскет-маньерист Денiел Олiв'е, ознайомившись iз „Максимами“. – Манiвцями тягнетеся ви до неi. А я лежу пiд вишнею, обтяженою плодами, i кiсточками плююся вам услiд, коли ви проходите повз мене».

Заява Олiв'е породила силу тлумачень, але рiч не в них.

Як iз подiбними поглядами на життя та кепським характером, обтяженим хронiчною меланхолiею, Хендрику Земличу вдалося ввiйти в довiру до Губерта Раптового, п'ятого герцога д'Естрем'ер, iсторiя замовчуе. Можливо, це пов'язано зi зрадою дружини Губерта й полюванням на вiдьом, що почалося пiсля цього мезальянсу; можливо, приводом послужила трагiчна загибель сокола Чаплеiда й оголошена жалоба за птахом. Так чи iнакше, в Естрем'ерi, на кордонi з Реттiею, Малабрiею та Пiвденним Анхуесом, було виокремлено чималий шмат територii, названий Чорно-Бiлим Майоратом, i передано у володiння заснованому буквально за кiлька днiв перед тим Ордену Зорi.

Покровителем Ордену, спершу – земним, а через двадцять один рiк – i небесним, став Губерт Раптовий.

Першим великим магiстром Ордену, двоединим втiленням Чорного Аспiда й Бiлого Голуба, став Хендрик Високосний.

Догматом Ордену й керiвництвом до дii стала боротьба двох начал у чистому виглядi.

Зараз важко з'ясувати, як чиста боротьба начал вiдбувалася на початку iснування Ордену – за крайньоi нечисленностi лицарства та двоединостi великого магiстра, що виключала саме поняття конфлiкту. Лiтописець Фома Вебеллiн стверджуе, буцiмто це i стало причиною роздвоення особистостi Хендрика, що спричинилося до фатального кроку з балкона. Історики унiверситету в Браваллi спростовують версiю Фоми. Так чи iнакше, першi походи сторiн навперейми, як у породiллi першi перейми, стали на вiдведених герцогом землях поживою для чуток. А незабаром приватна контора переписувачiв у Гаальдрiху опублiкувала «Максими» та «Стислий Заповiт», вгамувавши вирування пристрастей.

«Найчастiше перемагае той, кого не сприймали всерйоз», – писав тим часом мудрець-стовпник Хiрам Роверглас, автор маловiдомого трактату «Критика Максим або Верцадло зловорожостi». Але думку Хiрама, загублену в купi плiток, не сприйняли, отже, мудрець перемiг.

Отож, лицарi Ордену, набранi виключно з добровольцiв, людей молодих i пiднесених духом, дiлилися на два табори: Зорi Вечiрньоi, провiсницi ночi, й Зорi Ранковоi, глашатая дня. Вiдповiдно, в Майоратi було зведено два профiльнi храми, Голубиний i Аспiдний, i одну-едину Цитадель, що переходить iз рук у руки разом з ленним правом на Майорат. Тимчасовi хазяi Цитаделi бралися облаштовувати фортецю, перекроювати зовнiшнiй вигляд територii та перевиховувати населення, що також формувалося на iдейно-добровiльнiй основi – в дусi чистоти переможного начала.

Начало ж переможене на чотири роки покидало зi стогонами i плачем землi Ордену, аби готувати за його межами наступний квест – iншими словами «запит» – i сподiватися на переосмислення сутностi Майорату.

Метою високосного конфлiкту мiж квесторами, до якоi б сторони вони не належали, i тимчасовим правителями iз Цитаделi, був Пуп Землi, – артефакт, заволодiння яким вирiшувало результат боротьби. Походження згаданого Пупа оповите завiсою таемничостi. Дехто вважае його дешевою пiдробкою, фальшивою забавкою, позбавленою навiть крихти мани, – iншi ж приписують створення артефакту Вiчному Мандрiвцевi, Нижнiй Мамi, Еразму Чарiвниковi у розквiтi сил та iншим видатним особистостям, ведучи нескiнченнi суперечки про справжне авторство.

Бажаючих вiдсилаемо до оракулярного довiдника «Омфалос для початкiвцiв».

Герцогство Естрем'ер у особi свого ексцентричного володаря перше пiдписало «Пакт про нейтралiтет», вiдмовившись на вiки вiчнi вiд вторгнень на землi Ордену та втручання у внутрiшню полiтику. Вiйну чистого Добра iз чистим Злом – суто у вiдведених для цього межах силами добровольцiв – було проголошено запорукою метафiзичноi непохитностi решти цивiлiзацii. Також герцогство перше запровадило податок на утримання Чорно-Бiлого Майорату, пiзнiше названий «мздою на рiвновагу», ощаслививши ним свiй народ. Народ скрипнув i заплатив. За шiсть рокiв iнiцiативу Естрем'ера пiдтримав монарх Пiвденного Анхуесу, привселюдно заявивши на Соборi Рiвних, що в «Максимах» великого магiстра знайшов спокiй i просвiтлення. Ще через два роки приедналася Малабрiя. Реттiя трималася довше за всiх, багато в чому завдяки тодiшньому королю Седрику Упертюховi, який чхав на цивiлiзацiю та високi iдеали, але щойно Седрика змiнив на тронi Штефан Веселун, «Пакт про нейтралiтет» поповнився ще одним учасником.

А реттiйцi одержали зайвий податок.

Щиро кажучи, якби не цей податок, пiдданi держав-сусiдiв невдовзi остаточно забули б про iснування Ордену, боротьбу начал, основи цивiлiзацii та iншi високi матерii. Мода швидкоплинна: ще за життя Хендрика Високосного приплив добровольцiв скоротився до жалюгiдного струмочка. Жителi земель, що межують iз Чорно-Бiлим Майоратом, налагодили успiшну торгiвлю iз сусiдами – дивними, несьогосвiтнiми, але цiлком безпечними для оточення. На час квестiв торгiвля припинялася, аби поновитися пiсля перемоги котрогось iз начал. Постачальникам продовольства, будматерiалiв i предметiв побуту було байдужiсiнько, хто залишиться в Майоратi на найближчi чотири роки.

Якби перемогла Зоря Ранкова, для збiльшення баришiв довелося б голосно захоплюватися та прославляти. Якби Зоря Вечiрня – запорукою успiшноi купiвлi-продажу стали б жах з вiдразою, висловленi при кожнiй слушнiй нагодi.

Інодi торгiвцi спецiально наймали бродячих акторiв: за частку в прибутках.

І всюди, вiд Реттii та Малабрii до далекого, майже казкового Ла-Лангу та крижаного острова Круспен, двi зорi мирно уживались одна з одною, змiнюючи день нiччю, а нiч – днем. Всюди, окрiм земель, спецiально вiдведених для iхньоi вiйни, торжества або поразки. Втiм, i тут свiтло й темрява змiнювалися за споконвiчним сценарiем, байдуже спостерiгаючи за двобоем iдеалiв унизу.

Хоча мрiя про вiчний день або вiчну нiч – вiчних бодай на територii Майорату впродовж промiжних чотирьох рокiв! – не полишала лицарiв-добровольцiв.




CAPUT II

«Вони бились день, вони бились нiч – полягли усi, та не в тому рiч…»


Пудрениця вiгiли виявилася вищою за всiлякi похвали. Приступаючи до огляду кiмнат зниклих – не хотiлося думати, що загиблих – квесторiв, барон трохи заздрив можливостям Тихого Трибуналу. У нього самого, аби зiбрати таку безлiч вiдомостей про Орден, пiшов б щонайменше день роботи. Цiлий день чхати вiд пилюки скрипторiiв Приказу, сваритися з архiвними щурами, щоб пiдняли своi худi зади та зболили попорпатися на стелажах! Вiчний Мандрiвець, а життя ж таке швидкоплинне! Треба подати рапорт про необхiднiсть впровадження досягнень…

Вiн вiдволiкся на хвилинку, аби викликати двох лiкторiв i вiдправити з дорученнями. Першого – до «топтунiв», другого – до «стоякiв»: так квiзитори не без презирства називали двi гiлки столичноi варти – патрульноi та брамноi. Нехай з'ясують, чи не було помiчено на вулицях i на виiздах з мiста пiдозрiлих возiв. Конрад розумiв, що спiзнився – за нiч iз легковажноi Реттii можна вивезти всiх небiжчикiв оптом i в роздрiб! – але порядок е порядок.

Внизу Генрiетта ходила по камiннiй залi, вимiрюючи рiвень, спектр та iншi параметри викиду мани. Через це «Притулком героiв» гуляли протяги й у нiс шибало грозою.

– Ваша свiтлосте! Якщо якi цiнностi, то ви зверху лишiть! Щоб вiдразу видно…

– Майно гостей, що остаточно не розрахувалися з хазяiном, частково належить власниковi готелю… Кодекс Спорiв, роздiл «Про несплату», стаття третя-прим…

– Добродiю Трепчик! Заберiть свого стряпчого, поки я не викинув його у вiкно!

– Замах на адвоката, нотарiуса та стряпчого при виконаннi…

– Другий поверх, ваша свiтлосте… невисоко там…

– Ану геть звiдси! Обидва!

Огляд барон почав з кiмнати племiнника. Вивчаючи одяг у громiздкому комодi, перебираючи особистi речi, нашвидку гортаючи забутi на лiжку «Стратагеми», «Щось iз нiчого» i «Рецепт випадковоi перемоги», вiн нiяк не мiг зосередитися на слiдствi. Записаний у «Книзi родiв» як прямий фон Шмуц iз префiксом «високоповажний» i титулом «Ваша свiтлiсть», Конрад не був особливо близький з молодим родичем, який значився по лiнii Шмуц-Мiелiв з нижчим префiксом «шляхетний». Та й бачилися вони всього раз чи два на рiк у родовому замку – на сiмейних торжествах, яких бароновi через вiдданiсть обов'язковi не вдавалося уникнути… Анi, ще в Лiттернi, на водах, де юний стратег-студiозус застосовував знання на практицi, морочачи голови дюжинi палких молодиць! Незважаючи на витiвки, властивi юностi, незважаючи на випадковiсть iхнiх зустрiчей, юнак викликав у суворого обер-квiзитора незрозумiлу симпатiю, даруючи у вiдповiдь щиру прихильнiсть до блискучого столичного дядечка.

Це, мабуть, тому що Хальдрiг Розбiйник, батечко Германа i молодший брат Конрада, викликав у обох однаковi почуття. Інодi барон жалкував, що замолоду, переiхавши до столицi, за згодою батька пiдписав вiдмову вiд земельних претензiй на користь Хальдрiга. І часто сперечався зi своiм духiвником, який стверджував, що братовбивство – тяжкий грiх.

Поза сумнiвами, батькiвський норов i штовхнув юнака на слизьку стежку лицаря Зорi. Якщо ти рано втратив матiр, тиху й залякану жiнку, якщо тобi все життя дорiкають за легкодухiсть, а поруч бешкетуе кошлатий i бородатий варвар, единий сенс життя якого – розпуста, ненажерливiсть, пияцтво та розбiй на дорогах, на превелику радiсть сусiдiв, таких самих любителiв пробивання чиiхось голiв!.. Хiть-не-хiть сам загрузнеш у смердючому болотi провiнцii, або цiлковито переймешся випадковою iдеею, благородною i нiсенiтною. Якби не втручання обер-квiзитора, який приiхав у Шмуц, аби побути бiля батьковоi домовини – цей скорботний обов'язок братик Хальдрiг перетворював на муку! – молодий Герман нiзащо не отримав би дозволу виiхати в Бравалль.

– Унiверситет? – запитав, а скорiше, ригнув Хальдрiг, якого мучило похмiлля. – У нашому роду досить i одного розумника!

Хоча навiть одного забагато, як на мене… Агов, Коннi, давай-но розважимося на кийках?

Конрад спершу вiдмовився, а потiм раптом передумав. Брати розважилися на кийках, i обер-квiзитор не залишав цього заняття доти, поки Хальдриг не пiдписав письмового дозволу на вiд'iзд сина. Втiм, довелося попрацювати ще й позаурочно, зате Германовi було видiлено стипендiю з доходiв баронства.

Струсивши спогади, обер-квiзитор кинув «Стратагеми» назад на лiжко, опечатав кiмнату племiнника й рушив далi. Симпатiя до Германа дивовижним чином поширилася й на iнших квесторiв. Мабуть, у всiх були непорозумiння з батьками, а можливо, i з однолiтками, якщо дiтей занесло до лав горезвiсного Ордену. Уявити благополучну людину, що ризикуе життям у пошуках Пупа Землi, тим самим пiдтримуючи iснування цивiлiзацii, байдужоi до рятiвника, Конрад не мiг.

Напевне, саме тому вiн любив слухати балади заiжджих трубадурiв.

Компенсував брак фантазii.

– Ваша свiтлосте, а вам не потрiбен вправний стряпчий? Майновi спори, позови за наклепи? Заповiт? Вiдновлення доброго iменi?

– Добродiю Терц, iдiть геть…

За годину барон опустився в крiсло бiля вiкна кiмнати Джеймса Рiвердейла i задумався. Складати опис речей не було сенсу. Камзоли, панчохи, куртки, чоботи й капелюхи чоловiкiв. Сукнi, туфельки, капелюшки, накидки i, даруйте, нiчнi сорочки жiнок. У дам був i чоловiчий одяг, для зручностi подорожей. Пояси, гребенi, фляги. Клунки, заплiчнi мiшки, шкiрянi кошелi. Словом, дурнички. У Рiвердейла знайшовся палаш доброi крицi в дерев'яних пiхвах, метальний кинджал iз клеймом «вовка» i дага пiд лiву руку. У Санчеса Панчохи, експерта iз запiрних пристроiв, – три набори вiдмичок i монета, гостро заточена по ребру. У Лайзи Вертенни – короткий лук iз двома змiнними тятивами й сагайдак зi стрiлами, з особливим, невiдомим бароновi способом оперення. В Агнешки Малоi – два флакони зiлля. Судячи з перламутрового вiдливу, сумнозвiсна «неродуха», котру запитують в аптекаря пошепки, з соромливим поглядом.

У кiмнатi Кристофера Форзаца не знайшлося практично нiчого.

Маги не люблять залишати майно, просякнуте маною власника, без догляду.

Жодноi зачiпки, – стверджувала логiка. Тут щось не так, втручалося чуття. Речi можуть розповiсти про власника дуже багато. Але бувають речi нiмi, речi з вирваним язиком, i вони здатнi наплiткувати уважному слухачевi набагато бiльше, нiж найпромовистiший доказ. Треба повернутися сюди пiзнiше й довше посидiти наодинцi з речами квесторiв. Помовчати разом з ними. Почекати, поки тиша оформиться в пiдказку.

А Трепчика-молодшого гнати вiд цих кiмнат стусанами. Нехай хоч усi стряпчi свiту почнуть в один голос скандувати статтi «Кодексу про несплату». Якщо хазяiн поцупить iз майна гостей бодай флакон повнолiтньоi гуртiвницi для коханоi куховарки Анички, – слово честi, Гiльдiя Готельерiв втратить свого почесного члена…

– Кидай! Кидай, дурило!

– Йолоп!

– Сам йолоп!

Крики з боку Четвертого тупика, куди виходило вiкно, вiдволiкли барона. Роздратований, вiн пiдхопився, до половини висунувся назовнi, аби вiдвести душу прокльонами. І застиг соляним стовпом, вражений видовищем.



Унизу зграя крисюкiв iз мiських нетрiв грала в м'яча чиеюсь вiдрубаною головою.


* * *

Стрибати з другого поверху барон передумав. Незважаючи на пам'ятнi завiряння Трепчика-молодшого, мовляв, тут невисоко. Це стряпчих викидати невисоко, а обер-квiзиторам скакати не з руки. Точнiше не з ноги.

Ми й сходами – вихором.

Куди вони подiнуться, крисята з тупика…

Коли бiжиш, мчиш, стрибаеш через сходинку, збиваючи з нiг хазяiна, що саме ловить гав, i не витрачаючи дорогоцiннi

секунди на вибачення – як не дивно, встигаеш подумати багато про що. Наприклад, про тупики. Про паскудникiв-крисюкiв, якi, цiлком можливо, кудись подiнуться, так подiнуться, що з собаками не знайти, – адже якось вони потрапили в триклятий тупик, оминувши оточення! Цi шибеники з околиць усi входи-виходи… через паркан, у таемний лаз, пiдземним ходом… Тому, напевне, й не гукнув лiкторам з вiкна: сюди, мовляв! тримай! Хапай! Крикнеш згарячу, а крисята врозсип, iз чужою головою пiд пахвою… Моторошне видовище, навiть для бувалоi людини. Чорт, обличчя не розiбрати: волосся злиплося, суцiльна кiрка буроi кровi. Спритнi пальцi хапають «м'яча» без найменшого трепету, з реготом перекидаючи дружковi… Чому лiктори прогавили?! Чому не знайшли тупика пiд час огляду?! Самим голови повiдриваю, роззявиськам!.. І грати примушу, на платню…

Вiдлетiла латунна спиця, якою крiпився на сходах бiлий килим.

Вiдлетiла друга.

У головi гупае «Сарабанда» Баруха Доуленда. Раннiй варiант, заборонений у Пiвденному Анхуесi за «вульгарнiсть та презирство i зневагу до належноi скромностi» – пiд тамбурин, кастаньети, з хвацькими вигуками танцюристiв…

Хруснув пiд каблуком уламок картинноi рами.

Злякано вереснули дверi готелю, мало не злетiли з завiсiв.

За рiг, швидше за рiг…

У цьому забiгу Тихий Трибунал виграв у Всевидющого Приказу. Нехтуючи пристойнiстю, вiгiла Генрiетта – мабуть, i в неi серце танцювало знайому, заборонену ханжами «Сарабанду»! – вискочила за речовим доказом просто з вiкна камiнноi зали. Лише зметнулися хмарою нижнi спiдницi та майнули, вiдкрившись випадковому погляду, точенi щиколотки. Ну звiсно, бельетаж, тут i схочеш, а нiг не поламаеш… Що, пане обер-квiзитор, соромно, соромно…

Обом мае бути соромно.

Бо перший бiля крисюкiв опинився нудний стряпчий Терц.

– Псування чужого майна, взятого без дозволу!.. Стаття «Про самоуправство», параграф…

– Та пiшов ти, штурпак…

– Ой! Дядьку, ой! Ну ой же, кому кричу…

– Братва! Шустримо! Сморчки на хвостi!

Зупинившись i вiдновлюючи подих, Конрад iз задоволенням милувався, як стряпчий спритно тримае за вухо здоровенного крисюка, ватажка зграi. І виговорюе за поганi манери, через слово поминаючи кодекси, статтi та параграфи. Крисюк погоджувався й волав. Такi дiточки вдень у м'яча пiдiбраною головою грають, а вночi з кистеньком виходять пiдпомогти родинi на мiлинi безгрошiв'я. Вухо – не та частина тiла, за яку iх можна тримати безкарно. Ти його за вухо, а вiн зiгнеться в три погибелi й тобi самому певний артефакт вiдгризе.

Чи стряпчим вони не вiдгризають?

Чи стряпчi за вуха вправнiше скубуть?!

Четвертий тупик, як i передбачалося, виявився тупиком тiльки за назвою. Зграя недолiткiв пирснула врiзнобiч i розчинилася швидше за ложку меду в окропi. Допомогти дружковi, що трафив у лабети правосуддя, нiхто й не подумав: взаемовиручка тут була не в пошанi. Якщо сморчки на хвостi, значить, носи в дiрки, хвости в щiлини…

– Дядьку, ну пусти… вiдiрвеш же, клешнястий…

Стряпчий закiнчив виховну бесiду, здав лiкторам зажуреного крисюка – той схлипував i свiтив розпухлим вухом, – а по тому обернувся до барона з вiгiлою.

– Сподiваюся, ваша свiтлосте, ви дозволите менi додати це до опису?

Стало добре видно: голова – нiяка не голова. Куля, вкрита суцiльною брудно-бурою коростою, лише здалеку схожою на запечену кров. А волосся – трава з узбiччя, що поналипало поверх кiрки. Рiзьбяр прикрасив кулю складним рiзьбленням: у заглибини набилася земля, де-не-де застрягли дрiбнi прутики.

– А чи не забагато вас, добродiю Терц? Куди не поткнуся…

– Ви постiйно ставите менi перепони, ваша свiтлосте! А в королiвствi кояться жахливi речi! Якщо не вжити заходiв, негайно та безбоязно…

– Звольте без натякiв!

– Та якi тут натяки!

Стряпчий нахилився вперед, напружився, як перед стрибком. Конрад наче вперше побачив його обличчя: запалi щоки, сiтка зморшок у кутиках очей, горбатий нiс iз тремтячими крилами.

– Навкруги злодii та шахраi, злодii та шахраi! Мабуть, ви в курсi, ваша свiтлосте, як крадiевi Мiхалю Ловчику в Баданденi руку привселюдно рубали? Честь по честi, iз зачитуванням списку провин, на ешафотi! Вiдрубали, смолоскипом припекли й погнали втришия… А рука, значить, вiзьми й вирости заново, за тиждень. А все чому?

Барон не знайшов що вiдповiсти.

Нiсенiтниця якась… абсурд…

– А все тому, що в крадiя Мiхаля тiнь особлива була! – стряпчий трiумфально тицьнув пальцем у небо, спритно перехопивши кулю пiд пахву. – Із чотирма руками. Про запас, розумiете? А до такоi тiнi й iм'я особливе додаеться. Чи ж це на добро? Нi, не на добро, запевняю вас! У народi перешiптуються, а в народi даремно перешiптуватися не будуть!..

– Ви з глузду з'iхали, добродiю?

– Анiтрохи, ваша свiтлосте. Просто коли властi мовчать, народовi тiльки й залишаеться, що голосно шептатися… Гляди, почують, кому треба!

– Навiть якщо так, до чого тут Всевидющий Приказ? Це компетенцiя Тихого Трибуналу! – барон iз жахом вiдчув, як його затягае у сварливу воронку скандалу, безглуздого й гидкого. – Руки, тiнi, iмена…

Отут i втрутився Тихий Трибунал.

– Добродii моi, звольте припинити! Обидва!

Вiгiла рiзко простягла руку вперед, страшнувато скорчивши пальцi. Рука зробилася навдивовижу схожа на лапу неяситi-брадачихи: так крилатий хижак пiкируе на мишу, що загаялася. І поганий манiкюр не завадив: глянеш i здригнешся – ба, якi пазурi… Але ще бiльше вразила куля, затремтiвши у вiдповiдь. Знахiдка затрусилася, застрибала в долонях стряпчого, наче спiймана жаба. Терц, який продемонстрував неабияку спритнiсть у затриманнi крисюка, на баронiв подив, не зумiв утримати шалену кулю.

– Овал Н-не… бес!

Тоненько вереснувши, стряпчий вiдпустив «це» на волю.

Огидна «голова» спурхнула в повiтря, струсила на ловця частину бруду й полетiла до Генрiетти.

– Поза сумнiвом, обсервер, – визначила вiгiла, розглядаючи здобич. – Персональний, обмеженоi дii, iз самонаведенням на ману власника. Ми називаемо iх «манками». Наявний ряд сильних ушкоджень. Думаю, йому в цьому рейвасi дiсталося не тiльки вiд тих… бадьорих отрокiв. І сталлю приклалися, й пiдборами, i залишковими бранними еманацiями… Ставлю ловчу видру проти бiлана капустяного, це куля Кристофера Форзаца.

Барон парi не пiдтримав. Генрiетта знала свою справу. Такi кулi на дорозi не валяються, а серед квесторiв, якщо вiрити готельним записам, був лише один маг – згаданий Кристофер.

– Якщо наша кулька виявиться iз вживленою «самопискою»… – цокнувши язиком, дама розсмiялася у безпiдставнiй надii, цiй згубi сищикiв, i сховала кулю в сумочку, з якою, схоже, не розлучалася навiть у купальнi. – Ваша свiтлосте, скажiть чесно: ви везунчик?

На погляд Конрада, у сумочку не помiстилися б i наливне яблучко з мальованим блюдечком. Настав час подавати рапорт про впровадження! І вiгiлу поставити на мiсце теж давно пора.

– Нi. Я не везунчик. І хотiв би, щоб ви офiцiйно пообiцяли, що при одержаннi додаткових вiдомостей, пов'язаних зi знахiдкою, подiлитеся ними зi спiвробiтниками Всевидющого Приказу.

Раптом Генрiетта Кукiль опинилася зовсiм поруч. Барон вiдчув аромат ii парфумiв – слабкий, ледь помiтний, iз пряними тонами вербени. Широко розплющилися великi, небесно-блакитнi очi. Ворухнулись тонко окресленi уста:

– З вами, бароне. Тiльки з вами. Сам на сам. Іншi спiвробiтники Приказу, повiрте, будуть вам заздрити…

Конрад не вiдсторонився.

– Браво, панi. Добре працюете. Майстерно. Чекатиму повiдомлення. Знаете, я чув, що люди вашого вiдомства завжди працюють по трое. Вас прислали одну з якихось особливих мiркувань?

– Ох, ваша свiтлосте! Це в арешт-командах ми працюемо трiйцями. Або числом, кратним трьом, якщо арешт очiкуеться складний. І повiрте менi на слово – щойно йтиметься про затримання, я не залишуся на самотi…

Коли вiгiла, розсмiявшись, пiшла, барон iз хвилину проводив ii поглядом. Хитра бестiя! Тiльки зi смаком лихо: вербена iй зовсiм не пасуе. У певному вiцi варто переходити до елегантних тонiв шавлii, клементину й лаванди, на тлi, скажiмо, зеленого лимона.

Пiд час наступноi зустрiчi треба буде порадити.

Якщо, звiсно, Генрiетта заслужить.



Лiкторам барон наказав надоумити затриманого крисюка з допомогою помiрного рукоприкладства i гнати втришия. Не личить фон Шмуцам ловити всiляку шушваль!

Нехай iх «топтуни» ловлять, якщо знадобиться.

Або стряпчi.

– Із завтрашнього дня! – кричав услiд хазяiн, розхрабрившись. Привид збиткiв, бродячи готелем i навколо, позбавляв Трепчика-молодшого глузду й останнiх крихт обережностi. – Завтра ж почну пускати в готель пожильцiв! З подвiйною оплатою! За можливiсть безкарно пожити на мiсцi злочину!

– Цiлком вiрно, добродiю! – вторив йому нахабний стряпчий Терц, розмахуючи описом, як воiн мечем. – Привiлеi Гiльдii Готельерiв непорушнi! Стаття «Про приватний заiзд», параграфи з п'ятого по тридцять шостий…

– І оточення звольте зняти! До вечора! Я своi права знаю! Нема чого менi гостей лiкторами вiдлякувати!

– Щира правда, добродiю! Ви своi права знаете! А яких не знаете, то я роз'ясню…

– Квест закiнчився! Квестори виiхали! Я вiльний вiд зобов'язань перед Орденом!

– На чотири наступнi роки! Пане Трепчик, я особисто вiдпишу в орденську канцелярiю…

«Треба ж! – зачудувався Конрад, сiдаючи в сiдло. – У чорно-бiлих iдеалiстiв ще й канцелярiя е… А казали: боротьба чистих начал, таемний фундамент цивiлiзацii! Я ось завжди думав, що саме канцелярii i е таемний фундамент цивiлiзацii…»


* * *

Чи можна сказати, що Конрад всiма фiбрами душi ненавидiв писати рапорти, звiти й iншу паперову чортiвню? Нi, добродii моi, цього сказати нiяк не можна, не покрививши душею. Вiдомий акуратист i прихильник дисциплiни, барон щиро любив непохитнiсть свiтобудови та кругообiг документiв, заведених у Всевидющому Приказi. З вiком починаеш цiнувати традицii, у якiй би формi вони не проявлялися. Однак зараз бiльшiсть явищ навколишнього свiту викликали в обер-квiзитора лише глухе роздратування. Зокрема, необхiднiсть писати рапорт прокураторовi Цимбалу. І добре б тiльки рапорт! Статутом був передбачений додаток з детальним описом мiсця злочину, перелiком доказiв, долучених до справи, особистими мiркуваннями стосовно заходiв iз розшуку та затримання винних.

На жаль! На превеликий жаль…

Скреготнувши зубами, свiжозаточеним пером i разсохлим крiслом (давно вже час вимагадати замiни!) барон взявся до роботи. Однак, попри очiкування, процес писання вплинув на розум i нерви цiлком добродiйно. Хвала мудрим порядкам Приказу! Ставлячи останню крапку й розмiрковуючи, що доречнiшi були б три крапки, жирнi й задумливi, Конрад повернув розуму колишню яснiсть. Забагато для одного ранку: знайомство з екстравагантною вiгiлою, унiкальним стряпчим i облудливим готельером. А вже про долю племiнника Германа навiть думати не хотiлося…

Краем ока вiн зауважив якийсь рух у вiкнi, вiдчиненому навстiж через нечувану для цього сезону спеку. Наступноi митi просто на стiл з легким шурхотом опустилося паперове «лелеченя», яких люблять робити дiти, задумуючи бажання.

Птаха сварливо каркнула й розгорнулася в записку.



«Його свiтлостi Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.

Високоповажний колего!

Цим сповiщаю Вас, що розшифрування записiв обсервера, знайденого на мiсцi подii, виявилась доволi успiшним. Запрошую Вас у палати Тихого Трибуналу для спiльного перегляду з третьоi до четвертоi години пополуднi. Ця записка е офiцiйною перепусткою.

Щиро Ваша, вiгiла Генрiетта Кукiль, м. н. к.

P. S. Я знаю, що Вам бiльше подобаються клементин i лаванда, але вiддаю перевагу вербенi. Готова посперечатися в приватнiй обстановцi».


І райдужна печатка зi знайомими перехрещеними «Т».

Годинник на вежi Великого Консенсусу пробив тричi. До палат Тихого Трибуналу пiшки – чверть години, i то якщо не надто поспiшати. У результатi барон накидав ще двi депешi, й залишивши рапорт секретаревi прокуратора, вручив iх кур'еровi. У першiй вiн подавав запит до архiвiв Приказу на зниклих безвiсти квесторiв. Будь-яку iнформацiю, яку знайдуть. Конрад мало сподiвався щось довiдатися про повнолiтню гуртiвницю чи експерта iз запорiв, але родовитiсть вiконта Треццо чи лiцензiя вiльноi метальницi давали шанси. Зараз важлива будь-яка крихта знання. Другу ж депешу барон звелiв вiднести у свiй будинок. У короткому посланнi вiн доручав камердинеровi Любеку зiбрати середнiй похiдний набiр особистих речей пана й доставити в готель «обитель героiв».

А якщо хазяiн готелю почне чiплятися з запитаннями – мовчати у вiдповiдь i супитися.


* * *

– Гадаю, шановний Іпсиусе, у простотi старожитностi е своi принади. Зокрема, ця загадка про iстоту з рiзною кiлькiстю нiг у рiзнi перiоди ii iснування… Погодьтеся, столiття надають класицi особливого шарму!

– Звiсно, дорогий Оффiцiуме! Але думка, як гарячий скакун, не повинна стояти на мiсцi. Теорiя загадок за останнi два тисячолiття досягла значного поступу, i ми не вправi вiдмовлятися вiд передових знахiдок…

– Ви про другий принцип алегорiй?

– І про нього теж…

– Даруйте, наймилiший Іпсиусе, але цей пан, здаеться, до мене.

– Звiсно, пречудовий Оффiцiуме! Служба над усе! Сподiваюся, незабаром ми продовжимо нашу захоплюючу бесiду?

– Безперечно, люб'язний Іпсиусе! Із превеликим задоволенням!

Вдовольнившись вiдповiддю товариша, Іпсиус, лiвий iз двох мармурових сфiнксiв, що охороняли вхiд до палат Тихого Трибуналу, з гiднiстю скам'янiв i впав у сторожову сплячку. Оффiцiум же, правий сфiнкс, повернув голову до гостя.

– Доброго здоров'я, пане обер-квiзитор! Що вам завгодно?

У Трибуналi бароновi доводилося бувати неодноразово, тож балакучiсть статуй не справила на нього особливого враження. Як не здивували i сходи перед входом у будинок: вони впиралися в глуху стiну, складену iз циклопiчних, грубо обтесаних плит гранiту.

– Вiгiла Кукiль запросила мене на дiлову зустрiч.

– Будьте такi ласкавi, пред'явiть перепустку.

Барон простяг «лелеченя» у розгорнутому виглядi.

– Прошу вас. Другий поверх, праворуч, сьомий кабiнет. При виходi не забудьте, будь ласка, здати перепустку.

Гранiт здригнувся, у стiнi з'явилися високi дверi: стулки мореного дуба, яскраво начищенi ручки iз бронзи у виглядi саламандр, що стали дибки. Пiд рукою непроханого вiдвiдувача – якби той примудрився прослизнути повз пильних сфiнксiв, що саме по собi чудо iз чудес! – саламандри розпiкалися до червоного, вторячи криковi постраждалого завиванням сирени. На щастя, перепустка дiяла, i незабаром дверi безшумно зачинилися за Конрадом.

Зсередини стулки були прозорiшi за скло. Крiзь них чудово проглядалася вулиця.

– А, може, загадочку? – запобiгливо поцiкавився сфiнкс Іпсиус, спиною зачувши, що гiсть затримався в холi. – Нi? Ну, як хочете…

На мить зупинившись бiля дзеркала, барон оцiнив свiй зовнiшнiй вигляд i, не знайшовши особливих вад, рушив на другий поверх.

– Дзеркалу не вiрте! – басом прокричав знадвору Оффiцiум. – Улесливе брехло!

Зiпсував настрiй, скотина…

На всьому шляху бароновi не зустрiлося жодноi живоi душi. Втiм, i неживоi – теж. На стiнах через рiвнi промiжки горiли жовтi безолiйнi лампади, схожi на очi пантер. Лампади часом мигали,i це дратувало.

Ага, ось i кабiнет номер сiм.

Конрад обсмикав камзол, перевiрив, чи немае складок навколо талii, i делiкатно постукав.

– Заходьте! Я вас чекаю…

Кабiнет вiгiли виявився трохи менший за обер-квiзиторський. Обстановкою вiн швидше нагадував щось середне мiж дамським будуаром та лабораторiею волхва-дослiдника, анiж апартаменти державного чиновника. Пiд стелею розкиданi грайливi гротески – цей вид орнаментики вважався одним iз найвишуканiших, але й iз найнебезпечнiших, здатних наслати марення. Рiзьбленi панелi темного горiха; не вiдразу втямиш, що це дверцята численних шаф. На пiдвiсних полицях лiворуч зберiгалися манускрипти в палiтурках iз лiлльськоi шкiри з огидними на вигляд скрепами; праворуч – склянки iз зiллям та екстрактами. У деяких склянках щось виразно ворушилося. Один iз двох масивних столiв мав вiдносно звичний для ока вигляд. Стiльницю окупували купа сувоiв, мармурове прес-пап'е, схоже на iнструмент ката, i чорнильниця у виглядi роззлючено-го камелопарда.

«Вмочати перо в рогату голову верблюда, мабуть, цiкаво…» – оцiнив Конрад смак панi Кукiль.

Другий стiл займала чудова конструкцiя – ряд дзеркал, встановлених пiд несподiваними кутами одне до одного, пара свiчок на павучих нiжках, оповитих тонесеньким срiбним павутинням. У центрi композицii на тринiжку спочивала куля-обсервер.

Над нею ворожила хазяйка кабiнету.

– Сiдайте, колего. Я вже закiнчую. Стомилася, як генiй на побiгеньках. Кулька, на додачу до ушкоджень, виявилася закриптованою. Дещо, на жаль, втрачено, решту розшарпано, як мого начальника перед найвищою аудiенцiею. Але сам факт знаходження обсервера при оглядi мiсця – рiдкiсна удача. У моiй практицi був усього один випадок…

Оскiльки в практицi барона подiбних знахiдок не траплялося зовсiм, вiн вважав за благо промовчати.

– Усi-пусi, мiй солоденький…

Вiгiла нiжно погладила обсервер долонею – i куля тьмяно спалахнула. Конрадовi вчулося глузливе хихотiння. Обидвi свiчки вiдбiгли вбiк, дрiбочучи нiжками, всерединi срiбного павутиння виник опалесцентний туман. Швидко вiдiйшовши до другого крiсла, Генрiетта зайняла мiсце поруч iз обер-квiзитором – немов у ложi опери перед початком «Психеi». Туман згустився вiвсяним киселем, породжуючи пластiвцi-тiнi. Простягнувши руку знайомим жестом хижачки, вiгiла раптом передумала, розпрямила скрюченi пальцi й полоскотала повiтря перед собою. Туман муркнув вiд щастя; картинка прояснилася. Правда, вона виявилася чорно-бiлою. Не такою, як офорти знаменитого графiка Олафа Дальтонiка, а iнакшою: кольорове колись полотно поблякло з роками, i лише подекуди проступае натяк на давне буяння барв.

Барон подався вперед, вiдчуваючи, як його охоплюе азарт.

Знайома зала готелю. Бiлi крiсла, столи, стiни, лiплення над камiном зливаються в суцiльну круговерть снiгу. Деталей не роздивитись. Зате на тлi зимового пейзажу чiтко видiляються постатi людей. Ось вони, квестори, що пропали безвiсти. Миловида, але над мiру розв'язна дiвка без найменшого сорому влаштувалася на колiнах у кучерявого красеня; хлопець по-хазяйськи обiйняв ii за талiю. Лицарi Ранковоi Зорi, значить. Свiточi Абсолютного Добра.

Ідеалiсти.

Ханжею барон не був, але дозвiлля адептiв Свiтла уявляв собi дещо iнакше.

Картину заступила долоня велетня, плавним рухом омила кулю. Зображення майнуло, викривилося, затанцювавши пам'ятну «Сарабанду». Обер-квiзитор i без пояснень здогадався: хтось, скорiш за все, Кристофер Форзац, змiнив режим роботи кулi. Постатi забiгали, як ошпаренi. Промчав з кутка в куток племiнник Герман; пiдхопився i знову впав у крiсло квестор, що сидiв до кулi спиною; у далекому кутку нервово розминала зап'ястки молода жiнка зi строгим, ба навiть суворим обличчям; промайнув край хламиди… Племiнник барона опинився посеред зали. Здаеться, вiн щось виговорював безсоромницi (повнолiтня гуртiвниця?), але слiв чути не було.

– Я залучу читцiв по губах, – тихо зауважила вiгiла. – Шкода, час квапить…

Немов у вiдповiдь, туман здригнувся й поквапився вибухнути.

Крiм гуркоту, Конрадовi вдалося розчути вiддалений зойк i дзенькiт розбитого скла. Вiд слiпучого спалаху барон замружився. Коли зiр повернувся, очi почали немилосердно сльозитися. Ритм змiни картин став рваним, мозаiчним. «Сарабанда» перетворилася на божевiльний танець менад. Зеленавi краплi полум'я вiддiлилися вiд рук чоловiка в хламидi, вiялом розлетiвшись у пiтьмi за вiкном. Мить – i чарiвник лантухом осiв на пiдлогу. У дверях зали рубався один iз квесторiв, примудрившись затримати на порозi цiлу зграю нападникiв. Два клинки, довгий i короткий, сiкли невтомно.

Змазаною плямою майнула тiнь: вовк? собака? – збила iншу тiнь, що ввiрвалась у вiкно. Обидвi котяться по пiдлозi. Спалахи, морок, вiдблиски. Рознесене в друзки крiсло. Крупно: перекинутий шандал. Арбалетний болт глибоко врiзався в стiну. Безвiльна рука на бiлому килимi; лише рука – незрозумiло, вiдрубана, чи тiло просто не потрапило в «зiницю» обсервера. На порозi впав лицар-захисник; топчучи його, неяснi постатi вдираються до зали. Облич не розiбрати. Обер-квiзитор мимоволi зiтхнув вiд розчарування. Метушня в кутку. Це жiнка зi строгим обличчям. Мабуть, Лайза Вертенна, вiльна метальниця з лiцензiею. ii руки з нелюдською швидкiстю снують вперед-назад: два човники в новомодному ткацькому верстатi. Щось летить, влучае, схиблюе… Збоку вiд Лайзи опиняеться незграбний силует.

Короткий змах.

Немов пiдкоряючись наказовi, жiнка падае на колiна.

Полум'я вихоплюе з темряви обличчя. Це Герман. Лютi зблиски сталi. Двое виконують танок смертi, стрiмко наближаючись до кулi-обсервера; iхнi тiла застилають весь огляд. Миготiння тiней. Покривало, зiткане з iмли, падае, тече по поверхнi кулi, заступае картину.

Кiнець.

Нi! Бароновi здалося, що вiн сам вiдчув удар. Всерединi срiблястого павутиння жалiбно застогнали. Завихрила чорно-бiла круговерть. Напевне, куля випала за вiкно – або ii викинули, прагнучи розбити. Якщо викинули, то зробив це не чужий маг. Маг прихопив би корисну й небезпечну рiч iз собою.

Нарештi круговерть зупиняеться.

Темнi патьоки (кров? кров Германа?!) залили мало не всю кулю. Лише праворуч угорi залишився фрагмент зображення. Колесо воза. Купка людей швидко вантажить тiла…

Убитi? Пораненi? Полоненi?!

Поруч болiсно охнула Генрiетта Кукiль. Конрад обернувся до вiгiли й першоi митi розгубився, що траплялося з ним нечасто. Обличчя Генрiетти – воскове, з блакитними струмочками вен на скронях – застигло посмертною маскою. Очi закотилися, руки безвiльно впали на пiдлокiття крiсла.

– Вам зле?! Панi! Агов, хто-небудь, швидше…

– Не треба…

Жiнка глибоко зiтхнула, приходячи до тями. Вii затрiпотiли, погляд став осмисленим.

– Дякую за турботу, бароне. Кликати нiкого не треба. Менi вже краще. Просто не розрахувала сил.

Конрад кинув оком у бiк конструкцii на столi. Туманна сфера зникла, обсервер згас, а свiчки тремтiли вiд страху на краечку стiльницi.

Тоненько дзенькали склянки на полицях.

– Вам дiйсно краще? Може, покликати лiкаря або когось iз ваших колег?

– Не турбуйтеся. Я ризикнула зчитати залишковi еманацii аури. Обсервер частково вплiтае iх у структуру зображення.

– І що ви з'ясували?

– Там були мертвi. На возi. Тiльки мертвi. Самi мерцi… – голос вiгiли здригнувся. – Зловмисники вантажили трупи.

– Помилка виключена?

– Виключена.


* * *

– Я вiдiслав лiкторiв для опитування варти на всiх виiздах з Реттii. Ми напевне спiзнилися, але хтось мiг помiтити пiдозрiлi вози…

– Я почала аналiз слiдовоi мани по векторах убування. Сподiваюся скласти «Розу крокiв»…

– У мене е слiд.

– На чому?

– На розчавленiй свiчцi.

– Не годиться. Його не можна висушити в печi – вiск розплавиться.

– Серед нападникiв був маг. Принаймнi один. Думаю, вiн залишався поза готелем…

– Є шанс встановити його особу по чаровому вiдбитку мана-фактури. Звернуся у Великий Гаруспiцiум – у мене там друзi серед вiщунiв…

– Вимагатиму сищикiв iз собаками… Якщо в мiстi е хоча б один песиголовець – залучу до розшуку…

– Песиголовцi нiколи не йдуть на спiвробiтництво в таких справах.

– У мене своi методи. Пiдуть, як миленькi. Бiгцем побiжать.

– Пiдключу експерта з некроеманацiй. Пiсля вбивства вони тримаються до двох дiб, час ще е…

– Повторно огляну мiсце подii, речi квесторiв…

– Ви не можете тримати оточення навколо готелю бiльше доби. І закрити «обитель героiв» теж не в змозi – хазяiн здiйме гвалт, дiйде до суду… Гiльдiя Готельерiв доволi впливова.

– Дарма. Я знайду спосiб.

Слова наждаком дерли горло. Втрата племiнника з припущення перетворилася на реальну подiю. Рiдко бачилися, часто – яка рiзниця? Неодружений, бездiтний, Конрад давно махнув рукою на сiмейний затишок, тому в Германовi бачив наступного барона фон Шмуца i радiв цьому, наче залишав титул власному синовi.

Носом землю ритиму. До нижнiх ярусiв пекла.

Знайду.

Навiть якщо вiдсторонять вiд справи, як близького родича – знайду…

– У вас е версiя, бароне?

– Є. Хто зараз сидить у Чорно-Бiлому Майоратi?

– Судячи з того, що квестори служили Зорi Ранковiй… Чорний Аспiд там сидить. І чекае початку.

– Аспiд, значить? Ви впевненi, що вiн просто сидить i чекае?

– Порушення орденського Заповiту й «Пакту про нейтралiтет»? Вперше за весь час?

– Все колись трапляеться вперше. Припустимо, цей Аспiд енергiйнiший за своiх попередникiв. Припустимо, у нього особливi погляди на вiйну чистих начал. І ще припустимо, що вiн дуже зацiкавлений у загибелi квесторiв.

– Ваша правда. Мотив iснуе. Хоча… Лорд Майорату, тимчасовий, дочасний, повинен передбачати, що пiдозра впаде насамперед на нього.

– Впевнений, квесторiв прибрали чужими руками, найнятими через пiдставних осiб.

– Треба шукати виконавцiв.

– І брати живими!

– Не обов'язково. Мертвi значно балакучiшi. І не втiкають.


* * *

Конрад любив дивитися з вiкна карети на краевиди – чи то була сiльська буколiка, чи кривi вулички мiстечок, чи площi столиць. Себе вiн зазвичай переконував, що в такий спосiб тренуе спостережливiсть. Насправдi ж його просто радувало споглядання картин, що пропливали повз нього. Однак зараз шторки на вiкнах карети були запнутi наглухо: барон прагнув усамiтнення.

Всi можливi запити й розпорядження зроблено.

Короткий перiод бурхливоi дiяльностi змiнився тимчасовим занепадом сил.

Не щодня втрачаеш рiдну людину; е вiд чого прийти в душевний роздрай. Залишившись наодинцi з невеселими реалiями, Конрад ковзав думкою по замкнутому колу: немов грiшник по ярусах володiнь Нижньоi Мами. У загальнiй картинi злочину ввижалися неузгодженостi та «бiлi плями». От уже точно, що «бiлi» … Майне така капость на краечку поля зору, а придивишся – i немае нiчого. Природно, подiбнi каверзи настрою не полiпшували.

– Приiхали, добродiю!

Як i розпорядився клiент, агiтатор зупинив карету на перехрестi, за два квартали до провулка Усiкновiння Глави. Далi обер-квiзитор збирався пройти пiшки. За право зватися «агiтатором» (старореттiйською – «вiзник шляхетних») будь-який вiзник нижчого рангу без вагань пожертвував би особистою бляхою, бородою та честю дружини. Однак до Гiльдii Агiтаторiв приймали виключно каретних кучерiв, та й то з розбором. Коштували послуги агiтатора втрое-вчетверо вiдносно iнших. Зручнiсть карети, м'яка iзда, заборона бравування та гарантiя своечасного прибуття саме туди, куди ти збирався прибути, на думку барона, цiлковито окуповували витрати.

– Дякую, голубчику…

Кинувши агiтаторовi срiбний бiнар i не чекаючи на здачу, фон Шмуц рушив у бiк готелю. У головi нарештi прояснiло, i туди, як у басейн з рiзних труб ллеться вода, безперешкодно вливалися й виливалися нескаламученi особистими оцiнками враження дня. Залишалося чекати, поки басейн наповниться.

Це також була складова частина методу, що зазвичай давав пречудовi результати. Втiм, траплялися й прикрi невдачi.

– Добрий вечiр, ваша свiтлосте! Ви, либонь, знову в готель? Сонце ось-ось сяде, а ви все на службi?

Барон спiткнувся на рiвному мiсцi й мало не вилаявся, хоч i не любив брутальноi лайки. Де вiн узявся на його голову, цей стряпчий?! Руки свербiли прогнати настирливого крючкотвора втришия. На жаль, анiнайменшого приводу для рукоприкладства не траплялося. Привiталася людина, поцiкавилася справами – не штурханами ж його за це, справдi?

– Добрий вечiр, добродiю. Ви надзвичайно проникливий. Я на службi цiлодобово. І йду саме в «обитель героiв».

– Як я вас розумiю! Нi хвилини спокою, анi жодноi хвилиночки. Ось, звольте подивитися: вчинив позов до Ордену Зорi за всiею формою, – стряпчий продемонстрував товстий шкiряний планшет для паперiв. – Не муха начхала: позовну заяву у двох сувоях, рекомендований лист iз оголошенням претензiй, виплата королiвського мита, додаток з описом, завiрений у нотарiатi, копiю – в Гiльдiю Готельерiв… Знову ж, збереження майна зниклих безвiсти, запити, протоколи…

Дивна рiч: барон перейнявся спiвчуттям до старанного пана Терца.

– Добряче ми з вами попрацювали, ваша свiтлосте, добряче…

– А скажiть, пане Терц… Ви не в курсi: кухня в «Притулку героiв» стерпна?

– Сам досi не харчувався, але вiдгуки чув винятково похвальнi. Винятково! Тамтешня куховарка свою справу знае.

«Яку саме?» – хотiв глумливо поцiкавитися Конрад, але вчасно стримався. Все-таки обiцяв Трепчиковi не розголошувати. Слово честi слiд тримати, навiть якщо дав його простолюдовi.

– До речi, про куховарок! – iти мовчки стряпчий був нездатний категорично. – Довелось менi недавно рееструвати одну скаргу. До нашоi з вами справи та скарга стосунку не мае…

Барон i тут стримався, дивуючись власнiй поблажливостi.

– …але попутно з'ясувалося: молочницю Ганну-Батiсту Колодзябчик чоловiк регулярно лупцюе. Заподiюе, значить, тяжкi тiлеснi, здебiльшого – чобiтьми в живiт. Бiдна жiнка… Але я, властиво, не про це. Вiн ii б'е – а вона йому дiтей родить! Вiн б'е – а вона родить! Дюжину нащадкiв нелюдовi народила, i всi – здоровiсiнькi. І сама молочниця рум'яна та пишна напрочуд. Незважаючи на – i навiть всупереч. А чому так, знаете?

Барон вiдчув, що недавнiй кошмар повертаеться.

– Я вам вiдповiм, ваша свiтлосте, чому! Бо тiнь у Ганни-Батiсти Колодзябчик, уродженоi Монтень, – особлива. З подвiйним, даруйте за народне слiвце, пузом. Ось тому чоловiк iй перше черево хоч геть-чисто вiдбий – байдуже. І з iм'ям у молочницi хитрi бублики – бувало, чоловiк зранку i не згадае, як дружину кличуть i з якого приводу ii звечора чобiтьми гамселив… Не на добро це, ви вже повiрте Фернану Терцу, не на добро! На вулицях перешiптуються: надходить, мовляв, велике лихо…

Втративши надiю спекатися стряпчого, Конрад терпiв, зцiпивши зуби. І був просто щасливий, коли наблизився до чорно-бiлого входу в «обитель героiв».

Вiн i себе, iй-право, почував героем. Адже ж мiг i прибити базiку.


* * *

– …Ваша свiтлосте, я ще раз iз усiею рiшучiстю заявляю: iз завтрашнього ранку я починаю пускати постояльцiв! Для покриття заподiяних збиткiв! Знаете, скiльки столяр Дубка заправив за ремонт? А штукатур Анастасiй Рензит?! А малярi? Паркетники? Запiчних справ майстри?! Нi, ви навiть уявити цього не можете! Грабiж i розор, грабiж i розор…

– Не переймайтеся, люб'язний пане Трепчик. Я вчинив позов за всiею формою, i не будь я Фернан Терц, якщо нам… тобто, вам не вiдшкодують збитки до останнього мона!

– Дякую вам, дорогий пане Терц. Що б я без вас робив?! Ага, до речi, ваша свiтлосте: погляньте на цього бельбаса. Стверджуе, що його прислали ви, але вкрай, украй пiдозрiлий! Понавозив гору рiзних речей, iти не хоче, щось пояснити вiдмовляеться! І брови супить, знаете…

Барон подивився у вказаному хазяiном напрямку – й не вiдмовив собi в задоволеннi якийсь час вивчати поглядом власного камердинера, якого помiтив вiдразу при входi. Любек, як завше, виглядав так, немов йому вiдомi всi таемницi Свiтобудови, вiд Найвищих Емпiреiв до ярусiв геени – але нi крихтою отих таемниць вiн нiзащо нi з ким не подiлиться.

Навiть пiд тортурами.

Люди, якi носять жовтi панчохи й моднi пiдв'язки хрест-навхрест, вирiзняються гранiтною твердiстю характеру. Це вiдомо кожнiй освiченiй людинi.

– Ти пунктуальний, Любку, – порушив Конрад паузу, що затяглася. – Хвалю. Тiльки я просив тебе привезти середнiй похiдний набiр. А не великий, чи, борони Вiчний Мандрiвець, повний.

– Авжеж, справд-д-дi – заговоривши, Любек втратив дещицю зарозумiлоi загадковостi. Вiн трохи заiкався, i чомусь здебiльшого на лiтерi «д». Сторонньому слухачевi здавалося, що камердинер кудкудакае, як курка над яйцем. – Звiсно, серед-д-д-д… Середнiй. А потiм з'ясуеться, що нашiй свiтлостi потрiбнi шкарпетки собачоi вовни, бо рiзко похолод-днiшало, улюблений плетений плед-д i пляшечка золотого рому «Претiозо». З фамiльних льохiв, д-д-дванад-д-д-дцяти рокiв витримки. Або намiтиться д-далека д-дорога, де нiяк не обiйтися без саквояжа та набору притирань вiд метра Д-дефлiо…

– Мiй камердинер Любек Люпузано власною персоною.

– Ваш камердинер?!

– Так. Вiн доставив сюди моi особистi речi.

– А… навiщо, ваша свiтлосте, дозвольте поцiкавитися?

Спантеличений вигляд Трепчика-молодшого принiс бароновi хвилину чистоi радостi.

– Ви ж збиралися знову вiдкрити «обитель героiв» для пожильцiв? Із завтрашнього ранку, якщо не помиляюся? То навiщо вiдкладати на завтра те, що можна зробити сьогоднi? Я – ваш перший постоялець, добродiю. Ви радi?

Замiсть радостi на обличчi почесного члена Гiльдii Готельерiв вiдбилося сум'яття. Але, слiд вiддати хазяiну належне, упорався з ним Трепчик напрочуд швидко.

– Ласкаво просимо, ваша свiтлосте! Залишитеся вельми, вельми задоволенi!

– Не сумнiваюся…

– Який номер бажаете?

– Найкращий, звiсно.

– До ваших послуг. Смiю тiльки зауважити, що на бiлiй половинi iз завтрашнього дня ремонт…

– Мене влаштуе чорна половина. Я не марновiрний. Сподiваюся, вашi чорнi е-е… клiенти не дотримуються крайнього аскетизму?

– Нi в якому разi! Суто мiж нами, номери Вечiрньоi Зорi iстотно комфортабельнiшi… Будьте певнi! Ось, прошу, запишiться в книзi…

Барон вмочив гусяче перо в чорнильницю.

– Апартаменти, де жили зниклi безвiсти квестори, також зарееструйте на мене. Я сплачу повну вартiсть.

– Д-д-даруйте, як же це?.. Т-та що ж… – хазяiн раптом став заiкатися на кшталт камердинера.

– Аби чого не сталося. Ви добре зрозумiли, пане Трепчик? І всi – пiдкреслюю, всi ключi вiд цих кiмнат повиннi бути в мене.

– Зрозумiв, ваша свiтлосте! Надам негайно!

– Дозвольте засвiдчити вам свою повагу, ваша свiтлосте, – втрутився Терц. – Надзвичайно розумне рiшення. І бездоганне з погляду вiдповiдностi буквi закону. Як особа приватна, ви, звичайно… але, з iншого боку, як високопосадовець Всевидющого Приказу, маете повне право… В iнтересах слiдства i збереження майна…

Балаканину стряпчого Конрад пропустив повз вуха, поволi починаючи звикати. Здивувало iнше: хвилин зо двi крючок примудрився помовчати.

– Лише про одне насмiлюся просити вашу свiтлiсть…

– Слухаю, – барон ледь пiдвiв лiву брову.

– Коли iншi пожильцi з'являться, ви iм не розповiдайте зайвого, добре? – Трепчик благально зазирнув у обличчя бароновi знизу вгору, чим надовго здобув прихильнiсть Конрада. – Вiднадите народ, а я й так зазнав збиткiв понад усяку мiру…

– Невже ви думаете, пане, що я з першим лiпшим обговорюватиму питання, що стосуються моiх прямих службових обов'язкiв? Питання, що можуть порушити таемницю слiдства?

Вiд тону обер-квiзитора Трепчика мороз пробрав поза шкiрою. Хазяiн навiть не встиг збагнути, що вiдповiдь, власне, цiлковито збiгаеться з його сподiваннями. На щастя, саме в цей момент бiля входу почувся шум. Дверi розчахнулися, i в хол стрiмголов влетiв благовидний дiдок, мало не впавши. Останньоi митi вiн дивом устиг схопитися за край конторки, i лише завдяки цьому втримався на ногах. Капелюх i старомодна перука з «левиними» локонами впали на пiдлогу, i дiдок миттю наступив на них черевиками, доволi-таки брудними.

Найбiльше вiзитер нагадував професора з унiверситету в провiнцii. Рум'яний i кругленький, як наливне яблучко; клинок сивоi борiдки, обличчя гладеньке, майже без зморшок. Завужений кафтан-жюстокор прикрашений на плечах пучками стрiчок i пiдперезаний широким шарфом з торочками. Верхнi стьобанi штани, панталони з бантиками у два ряди. Старомодний франт у лiтах, приiхав до столицi витратити на задоволення певну суму – без зайвого шику, але й не дуже обмежуючи себе у засобах.

– Е-е… прошу пробачення, добродii. Моя клята незграбнiсть… У вас зависокi порiжки, добродii. Скажiть, чи це готель «Притулок… м-м… героiв»? Здаеться, героiв, якщо я нiчого не плутаю. Розумiете, я забув глянути на вивiску…

Ясна рiч. По приiздi почув про екстравагантний готель i вирiшив ближче ознайомитися з визначною пам'яткою. Повернеться, вихвалятиметься перед сусiдами.

– Ви цiлковито правi, добродiю! – розкланявся Трепчик, випромiнюючи привiтнiсть.

– Дякую, голубчику! Ви хазяiн?

– Авжеж!

– Чи можу я найняти у вас номер?

– Звiсно! Правда, на бiлiй половинi в нас ремонт… Поспiшаю запевнити, пане: апартаменти чорноi половини вiдрiзняються самим лише кольором! Зручностi всюди чудовi… Ось, пан барон може пiдтвердити, вiн тут огляд проводив… тобто, оглядини…

Дiдок вiдмахнувся, збивши чорнильницю з конторки.

– З моiм зором менi абсолютно байдуже: чорнi, бiлi… О, моя перука!.. Мiй капелюх… у вас надто iдке чорнило, голубчику!.. Ну нiчого, пiзнiше вичищу…

Повернувши письмовий прилад назад на конторку, дорогою забризкавши край баронського плаща – «О… заради Вiчного Мандрiвця пробачте! У вас задовгий плащ, мiй великодушний пане…», – гiсть заходився записуватися в книзi. Поруч метушився хазяiн, готовий пробачити випадковому клiентовi, першiй ластiвцi Трепчиковоi весни, сотню перекинутих чорнильниць.

Конрад перейнявся до дiдка легкою заздрiстю: йому самому готельер радiв не так щиро. За квiзиторською звичкою вiн зазирнув незграбному гостевi через плече: «Ага, нiякий не професор… Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен… Термiн проживання – на розсуд…»

Овал Небес!

– Перепрошую, ваше сiятельство… Ви часом не родич квестора Джеймса Рiвердейла?

– Е-е… великодушно прошу… А чому, власне, вас це цiкавить, пане?

– Дозвольте вiдрекомендуватися, графе. Барон фон Шмуц, до ваших послуг.

Короткозорi очицi дiдка моргнули.

– Ага, он воно, виходить, як… Це все змiнюе… Ви – батько квестора Германа, гадаю?

– Нi.

– Невже? Я був упевнений…

– Я не батько Германа. Я його дядько.

– Ох, бароне! Ну звiсно ж… А я – дiдусь Джеймса.

Вiн так i сказав – «дiдусь».




SPATIUM II

Шпагу – королю, пиху – нiкому або Життя сiмейства Рiвердейл


Дворянство Рiвердейли отримали давно, ще за Пепiна Садженого.

Сiмейна легенда розповiдае, що великий iмператор, вщент розбитий ордою Елбихенойона в першiй битвi пiд Шпреккольде, втiк у Бiрнамський лiс, небезпечний для випадкових подорожнiх i двiчi небезпечний – для осiб королiвського звання. Але сталося диво. Дерева Бiрнаму, з давнiх давен непримиреннi до вiнценосцiв, цього разу свiй гнiв спрямували проти жменьки охоронцiв iмператора, перетворивши iх на ласi для себе добрива, – а вiн сам, поранений i знесилений поневiряннями, зрештою знайшов пристановище в хатинi лiсоруба. Там його й знайшли трое вiльних стрiльцiв-мародерiв, якi зажадали вiдiбрати в занепалоi величностi одяг i коштовностi, а самого Пепiна живим здати в руки лютого Елбихе для трiумфальних тортур. Лiсоруб спочатку вагався мiж священним обов'язком гостинностi та часткою вiд майна гостя, запропонованою йому мародерами, але пiдсумок ваганням батька пiдбив син – дев'ятирiчний Марчин. Хлоп'я схопило батькiвську сокиру, заступило зажуреного iмператора, i голосно мовило:

– Тату, не бiйся! Нас трое проти трьох, отже, доля ще не вирiшена!

Шiсть рокiв по тому, пiд тим самим Шпреккольде, сурмлячи перемогу, Марчин-зброеносець одержав вiд iмператора дворянство та лицарськi шпори.

А на додачу – графство Бреттен, що межуе з доленосним Бiрнамом.

Лихi язики й заздрiсники майбутньоi слави Рiвердейлiв шепотiли, що е iнший варiант сiмейноi легенди. Без лiсу, мародерiв i сокири, зате з борделем у Треццо, iмператором, лiсорубом, сином лiсоруба, флаконом видиханого афродизiаку й трьома невситимими повiями. Втiм, безсилля Пепiна чи то вiд бойових ран, чи пак вiд чого iншого i ключова реплiка юного героя залишалися незмiнними.

Шепотiли лихi язики правильно. В тому сенсi, що за виразнiшу розмову на подiбнi теми Рiвердейли вiдрiзували язики – вправно, швидко й безболiсно, на заздрiсть хiрургам-медикусам.

Рiзати, рубати й колоти залишалося головним заняттям родини протягом сторiч. Син Марчина, граф Роберт Швидкий, вiдзначився в славнозвiсних Окружних Походах, наганяючи жах на мамлюкiв султана Ар'е-Лейба бен-Цимах. Вслiд за ним за честь роду заступилися близнюки Сайрус i Сайлас, первiстки Роберта. Каплиця Розбитих Надiй, бiля якоi брати плiч-о-плiч протягом двадцяти рокiв вiдповiдно до даноi обiтницi проголошували першiсть дам iхнiх сердець – сестер-двiйнят з Деррiсдайра, – навiки залишилася в пам'ятi вцiлiлих лицарiв королiвства, сильно прорiдивши ряди останнiх. На жаль, сестри не дочекалися паладинiв, благополучно вискочивши замiж за тих, чиiх iмен iсторiя не зберегла.

Леньйон Рiвердейл був лейб-беллатором, iнакше кажучи, дуельним заступником короля Шарлеманя Запального, здобувши владицi репутацiю тирана й людини, украй педантичноi в питаннях честi.

Клайд Рiвердейл, зубожiвши, вiдкрив приватну школу фехтування, привселюдно оголосивши iнших маестро шарлатанами. Через якийсь час вiн вибачився перед колегами, якi залишились живi. Цi вибачення в письмовiй формi понад столiття прикрашали собою тренувальну залу школи, разом з гаслом: «Шпагу – королю, пиху – нiкому!» Подейкували, що це був ще бiльший глум, нiж первiсна заява Клайда. Так чи iнакше, iншi Рiвердейли, в чиiх руках залишалася школа в наступнi роки, в ображаннi колег словесними випадами помiченi не були.

З випадами iншого роду – залежно вiд ситуацii.

У скрипторiях для юних забiяк книги знаменитоi родини йшли нарозхват: «Про привабливiсть ноги неодоспiшеноi», «Дуель на бастардах: переваги й недолiки», «Парадокси зброi» та «Гладiаторiй». Особливо з iлюстрацiями авторiв.

І нарештi, у новiтнiй час родина Рiвердейлiв мала пряме вiдношення до храму Шестирукого Крi.

На цьому, мабуть, варто зупинитися особливо. На вiдмiну вiд горезвiсного острова Гаджамад, колиски вiйськових мистецтв iз його великими майстрами, кожен iз яких виглядав безневиннiшим за дитину або, якщо завгодно, старця-паралiтика, – храм Шестирукого пiшов iншим шляхом. Крi, вiн же Крiстобальд Скуна, маг i найвеличнiший iз досi iснуючих накопичувачiв гiпнот-конверрер, присвятив роки життя вивченню бойових навичок гомобестiй. Песиголовцi i гнолi, русалки й кенклейми, гарпii й алконости, мiноклейми й сатири, анубiси й озiрiси, леонiди й стокiми, велетнi з лебединими шиями – всi вони потрапляли в поле зору Шестирукого Крi.

Перевертнями Крiстобальд не цiкавився, вiддаючи перевагу стабiльним поеднанням.

Як гiпнот домовлявся з предметом свого iнтересу, та ще й домагався дозволу поринути з пазуристою гарпiею або, скажiмо, гривастим Леонiдом в унiсон на задану тему – один Вiчний Мандрiвець знае. Достеменно вiдомо iнше: увiйшовши рука в руку в унiсон, маг починав метаморфувати видиво, породжуючи конфлiкт за конфлiктом. Звiсно, йшлося про конфлiкти зовнiшнi – жоден гiпнот, будь вiн хоч харизмат-лiдер Маковоi Ложi, не ризикнув би звернути агресiю компаньйона на себе самого. Такi колiнця загрожували спонтанним руйнуванням унiсну й розкладанням особистостi гiпнота на купу розумних, але вкрай сварливих «сусiдiв». Тому, ведучи пiдопiчного дорогою баталiй, Крiстобальд Скуна лише заносив iнстант-образ гноля чи анубiса пiд час бою у великий меморандум – скрупульозно, з усiм спектром методiв, звичок i навичок, характерних для даноi iстоти.

Песиголовцi, майстри гризнi та неперевершенi борцi з iхнiми блискавичними кидками в ноги й мертвою хваткою щелеп, що змикаються на горлi збитоi жертви. Гнолi й анубiси, близька рiдня песиголовцiв, замiсть фронтальноi атаки вiддавали перевагу серii швидких укусiв у мiсця розташування великих артерiй – поки тривала вертка боротьба за захват, що передуе «бiсовому млину» або «зсуву».

Стрибучi сатири спритно знерухомлювали супротивника ударами твердих копит, брикаючись iз винятковою влучнiстю: колiна, пiдйом стопи, внутрiшнiй бiк стегна, пах, живiт i нiколи – вище. У ближньому бою не було рiвних iхнiм родичам, п'яницям-силенам, прихильникам таемного принципу: «Хилюся на схiд, падаю на захiд!», i фавнам. Низько опущена голова з виставленими рiжками, низька больова чутливiсть, умiння затискати ворога в кут – пiсля чого фавн невтомно молотив кулаками, що мало поступалися копитам за твердiстю.

Пiкирування гарпii на здобич – могутнi пазурi нiг глибоко впинаються в плоть, крила луплять по обличчю, ослiплюючи, а кривi та гострi кiгтi рук невпинно трудяться над усiм, до чого дотягнуться. Бiльш мирнi алконости не мали такого вражаючого набору пазурiв, зате неймовiрна швидкiсть iхнього польоту збивала з нiг кожного, в кого впинався розгнiваний алконост, викликаючи ушкодження органiв та внутрiшню кровотечу.

У морських баталiях русалки були непереможнi.

Мiноклейми якось мало не призвели до банкрутства Агiльерський Коридор. Подавши клопотання про милосердя до безневинних тварин, вони, вiдповiдно до рiшення суду про рiвноцiнну замiну, взяли участь у коридах замiсть звичайних бикiв – чим вiдчутно скоротили чисельнiсть тореро, гордих i запальних улюбленцiв публiки.

Про Леонiдiв годi й казати – боездатнiсть лева, помножена на винахiдливiсть людини, свiдчила сама за себе.

По мiрi накопичення знань Шестирукий Крi перейшов до наступного етапу експерименту. Увiйшовши в унiсон iз чистокровними людьми, адептами храму й безкорисливими ревнителями ратноi справи, вiн знову формував батальну ситуацiю, – одночасно накладаючи на людину-«попутника» iнстант-образ атакуючоi гомобестii. Гнучка психiка бiйця адаптувала чужi, але безумовно кориснi навички, заносячи iх до звичного арсеналу змiненими, але результативними. Урiзноманiтнюючи в такий спосiб власний театр военних дiй, людина отримувала ряд безсумнiвних переваг, зводячи воедино дане вiд народження, отримане при навчаннi, вiднайдене в результатi життевого досвiду – й привнесене гiпнотом-накопичувачем. А заодно, пiзнавши звички гомобестiй, могла успiшнiше протистояти iм у рукопашнiй.

Буцiмто згодом у бiйцiв навiть вiдбувалися тiлеснi змiни, зовнi непомiтнi, але успiшно застосовуванi в реальнiй сутичцi.

Першi роки iснування храму, роки роботи з гомобестiями та людьми-добровольцями, оповитi мороком таемницi. Про храм ходили легенди, страшнi як для слухачiв, так i для друзiв Крiстобальда Скуни, якi стояли бiля витокiв. Розповiдалося про жахливi хвороби, про втрату координацii рухiв, про божевiлля та звiроподiбнiсть вдачi. Згодом плiтки вщухли, а храм Шестирукого за великi грошi почав приймати на навчання молодь, що прагла слави героiв. З незмiнно чудовим результатом, виправдуючи високу плату за послуги.

Джеймс Рiвердейл, загиблий квестор, належав до цiеi молодi.

Ернест Рiвердейл, його дiд, був другом дитинства Крiстобальда Скуни, одним iз перших добровольцiв храму.




CAPUT III

«Стережися, рибонько, he ходи, де глибонько – бо не спить рибалка, тебе любить палко…»


Ролi вдячного слухача «Повiстi про дiм Рiвердейлiв» Конрад удостоiвся за п'ять хвилин бесiди зi старим графом. Слухаючи героiчну сагу, барон геть знудився i заходився допитливо розглядати iнтер'ер готельноi харчевнi, де iм миттево накрили столик на двох.

Як i весь «Притулок…», харчевня дiлилася на двi половини: чорну й бiлу. Нiяких перегородок чи бодай ширм не спостерiгалося: Свiтло й Темряву вiдокремлював лише кольоровий фронтир. Крiм картин боротьби двох чистих начал (лiворуч перемагала Темрява, праворуч – Свiтло), що вже набили оскому, стiни прикрашав цiлий арсенал зброi, як неушкодженоi, так i понiвеченоi в боях, а також деталi обладункiв. «Бутафорiя, – визначив обер-квiзитор досвiдченим оком. – „Засохла кров“ на клинках – iржа навпiл з туристанською охрою. Хоча серед лат е цiкавi екземпляри…»

Ось, примiром, чорний лакований шолом. Судячи з напису, належав Аспiдовi Другому. Брехня: хто дозволить вивiшувати релiквiю перед плямкаючими та сьорбаючими обивателями?! Проте, глянцево-блискучий, iз широкими «закрилками», покликаними захищати шию, iз глибокими провалами «очниць», де, здавалося, зблискували пекельнi вогники, з вузьким i тупим загратованим «рилом», шолом справляв враження.

Для Аспiда пiд будь-яким порядковим номером – якраз.

На бiлiй сторонi до панелi були прибитi снiжно-срiблястi крила неабиякого розмаху. Хтось iз лицарiв Ранковоi Зорi вiдловив живцем ангела й вiдiрвав йому крила? Навряд чи. Скорiше, оригiнальна частина обладунку, що надае квесторовi ангельського вигляду для залякування супостата. «У кiнному бою згодиться, – прикинув Конрад. – Але пiше янголя далеко не полетить…»

Пiд крильми стояв величезний щит, низ якого загинався горизонтальною сходинкою. По краю сходинка була заточена у виглядi пилки.

– Виглядае страхiтно. Насправдi ж… – простежив за поглядом барона Ернест Рiвердейл, закiнчивши оповiдь. – Кнехтовi в обладунку з мiцними поножами ця пилка – що несвезлоху дротик. Якщо цей оригiнальний виступ добряче штовхнути, щитоносець дiстае нижнiм краем щита по ногах, заточуючись, i верхнiм – по обличчю. Навiть за наявностi шолома, повiрте, доволi болiсно. Я б iз задоволенням долучив цей щит до своеi колекцii. Навдивовижу безглузда конструкцiя. Треба буде переговорити з хазяiном…

Граф замовк i щедро притрусив сiллю сирну запiканку з мигдалем. На щастя, бiльша частина солi потрапила за обшлаг рукава дiдка, майже не зiпсувавши смак страви. Нi, так вiртуозно прикидатися неможливо! Але розповiдь про войовничу родину? Про участь у дiяльностi храму Шестирукого Крi? Запiдозрити шляхетного аристократа в брехнi не було нiяких пiдстав. Виходить, у чутках про сумний результат перших експериментiв Крiстобальда Скуни е зерно iстини?

Чи все набагато простiше?

Граф ле Бреттен – теоретик. Чистий теоретик! І друговi дитинства допомагав саме в цiй якостi. Наприклад, тактика ближнього бою, знання якоi вiн чудово продемонстрував на прикладi щита з пилкою. Навiть у Ложi Бранних магiв е своi теоретики, знавцi вiялового метання блискавок, нездатнi запалити недогарок свiчки. Все це добре, але…

Чому граф з'явився в «Притулку героiв»?

Вiдразу пiсля трагедii, спiзнившись хiба на добу?!

Обер-квiзитор обережно покосував на спiврозмовника. Граф перебував у задумi, обличчя його виглядало сумним. На жаль, базiка Трепчик уже повiдомив старому про нiчне побоiще, розфарбувавши подii у найтемнiшi кольори. Тим часом сам же просив барона мовчати! Зачiпати слизьку тему не надто тактовно, але за час вечерi мiж чоловiками встановилася якась подоба довiрчих стосункiв, як у людей зi спiльним горем.

Конрад вирiшив ризикнути.

– Даруйте, графе, що вiдриваю вiд мiркувань… Що привело вас у столицю?

– Як – що? Звiсно, те саме, що й вас. Лист.

«Який лист?!» – мало не вирвалося в барона.

Зависла небезпечна пауза. Рiвердейл здивовано заклiпав очима на обер-квiзитора, немов очiкував, що той зараз розсмiеться й зiзнаеться в невдалому жартi. Пiд короткозорим поглядом старого Конрад вiдчув себе останнiм мерзотником. Чесно зiзнатися, що нiякого листа вiн не отримував? Ухилитися вiд вiдповiдi й натяками з'ясувати, що за дивнi листи вибiрково надсилалися на деякi адреси?..

– Дозвольте доповiсти, ваша свiтлосте! Вам депеша! А також дуельний комплект, замовлений вашою свiтлiстю у спецарсеналi!

Хвала Вiчному Мандрiвцевi, що береже нас у бiдах!

Кур'ер з'явився на порозi навдивовижу вчасно.

– Перепрошую, ваше сiятельство, служба. Служба й обов'язок честi. Я змушений вас залишити.

– Звiсно, бароне! Нi в якому разi не смiю вас затримувати! Бажаю удачi… о… цi тарiлки надто крихкi!..

– Дякую вам, графе.

Церемонно розкланявшись, барон поквапно вийшов.



У пакетi виявився результат запиту: убогi архiвнi данi на загиблих квесторiв. Часу до заходу сонця залишалося мало, i Конрад вiдклав папери на потiм. Коли вiн залишав своi новi аспiдно-чорнi апартаменти, у вiдкрите вiкно залетiло знайоме «лелеченя» – точна копiя денного посланця.



«Його свiтлостi, Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.

Високоповажний колего!

Доводжу до Вашого вiдома, що в процесi подальшого вивчення кулi-обсервера мною встановлено: пiсля вiдомих подiй минулоi ночi, але ще до того, як обсервер опинився в палатах Тихого Трибуналу, з кулi було знято копiю. Встановити особу копiювальника доступними менi методами неможливо.

Щиро Ваша, вiгiла Генрiетта Кукiль, м. н. к.»



* * *

Овал Небес перевертався на ребро, скидаючи сонце у володiння Нижньоi Мами. Сонце червонiло, як рак у киплячому пивi, вертiлося вередливим немовлям у колисочцi й котитися спати не квапилося. Цiлком зрозумiла уповiльненiсть, навiть якщо врахувати, що час би й звикнути. День переходить у нiч, нiч – у день, кружляе вiтер, плине рiка, i нiкому це мудростi не додае, всупереч завiрянням пророкiв давнини.

Конрад зiтхнув i озирнувся.

Мiсце за обителлю Веселих Братiв, журливих ненажер, похмурих п'яниць i нудних розпусникiв, здавна вподобали дуелянти всiх мастей. По-перше, тут нема зайвих очей, а ченцi виявляють до забiяк виняткову, часом аж образливу байдужiсть. По-друге, тут гарно, особливо ранньоi осенi. Обпеченi жартiвником-листвянчиком, напередоднi сумноi пори, коли починаеться невблаганний мiсяць-падень, дерева палахкотять велетенськими смолоскипами. Трава на лузi стала жорсткою, але досi зберiгае зелену барву лiта. Стiни обителi, всуцiль у трiщинах i виступах, нагадують шкуру могутньоi вивiрни, вкриту лускою, у звивистих патьоках кровi – листя отруйного плюща, що обвив стiни, набуло аж багряного вiдтiнку. Вiд струмка тягне вогким холодком; протiкаючи нижче, в улоговинi, струмок значно полегшуе роботу лiкаря по закiнченнi двобою.

Втiм, сьогоднi лiкар не знадобиться.

Хiба що корнета згарячу шляк трафить.

– Спiзнюетеся, вельмишановний пане! А я ж попереджав…

– Перепрошую, – тон вибачення i, головне, полум'яний погляд юного Лефевра надавали словам прямо протилежного значення. Дивись, не дочекаеться, щоб у горлянку вчепитися. – Затримався, вмовляючи секундантiв. Боягузи! Нiкчемнi душi! Людцi! Вiдмовлялися, посилалися на мерзеннi обставини… Тiльки найближчi друзi, найвiдданiшi…

– Ви привели секундантiв?! Вам що, нiхто не спромiгся пояснити…

– Не бачу потреби в поясненнях, добродiю! Тим бiльше перед поединком честi!

«Найвiдданiшi» – двое прапорщикiв, у чинi явно днiв кiлька, не бiльше – гордо виструнчились. Збитi на плече ментики, короткi, в шнурах, галунах i стрiчках, мало не попадали в траву. Конрад зiтхнув ще раз. Ну звичайно, нашому пiвниковi нiхто не пояснив, а якщо й намагалися, то пiвник не слухав, а кукурiкав…

– Пiд час дуелi зi спiвробiтником Всевидющого Приказу, якщо сторони вiдмовляються вирiшити справу миром, секундантiв, юначе, бути не мае. Дуельний Кодекс, стаття «Про окремi випадки», параграф тридцять другий, – барон згадав зануду-стряпчого й скривився, як вiд зубного болю. – Ось нашi «секунданти», единi й неповторнi. – Вiн кивнув на двi шаблi в пiхвах, що мирно дрiмали на каменi.

Цi шаблi годину тому доставив кур'ер зi спецарсеналу, разом з розпискою про видачу, завiреною суперiнтендантом Марком Хропунцем – чоловiком, поруч iз яким скрупульознiсть барона виглядала нехлюйством чистоi води.

Бiля каменя, просто на травi, лежав восковий таблетон i стилос-самописець, гостро заточений на кшталт шпаги.

– Ви знущаетеся, добродiю? Ну гаразд, вам недовго залишилося!

– Вгамуйтеся, юначе. Вашi старшi товаришi, знаючи Дуельний Кодекс краще за вас, розсудливо вiдмовилися потурати глупству палкого корнета. І правильно зробили. Пiд час дуелi з квiзиторами краще обiйтися без зайвих свiдкiв. Вiд ганьби це не рятуе, але бодай зменшуе ii розмiри… Втiм, як вам буде завгодно. Ми захопилися. Починаймо.

Акуратно вiдклавши шаблi вбiк, барон заходився роздягатися. Не кваплячись, згорнув плащ iз каптуром; поверх склав камзол, слiдкуючи, щоб не пом'ялися розрiзнi, iз застiбками, рукави. Купку прикрасили пояс, формений трикутний капелюх i перука. Вiдразу стало прохолодно. Правда, спину зiгрiвав погляд корнета, що палав люттю. Сам Лефевр, нiтрохи не дбаючи про збереження майна, накидав одяг неохайною купою. Залишившись у батистовiй сорочцi з мереживним комiром, вiн картинно розминав плечi, змахуючи то правою рукою, то лiвою.

Прапорщики аплодували.

Схоже, корнет був улюбленцем полковоi молодi.

– Довго менi чекати, добродiю?

– Ідiот, – констатувала шабля, яку барон саме витяг з пiхов. – Ще й нетерплячий. Коннi, знеслав дурня, i ходiмо звiдси. В арсеналi вечiрка, ми iз Брюнхiльдою не хочемо спiзнюватися.

Обличчя корнета торкнулася задума. Вiн зробив глибокий випад, продемонструвавши, що й розтруби халяв чобiт теж обшитi в нього мереживом, потiм випростався й обережно взяв у руки другу шаблю.

Потримав.

Потягнув клинок назовнi.

– Давай, давай, – пiдбадьорила Лефевра шабля, блиснувши муаровим вiзерунком. – Чи не пам'ятаеш, за який кiнець мене тримають?

Оплески прапорщикiв виродилися в обережне поплескування. Здавалося, у панiв офiцерiв змерзли долонi. От, мовляв, грiемося, як умiемо.

– Дивiться, юначе… Щоб потiм не казали, що я вас не попередив. Сподiваюся, ви пам'ятаете, чим караються тiлеснi ушкодження, завданi спiвробiтниковi Всевидющого Приказу? Нам навiть руки на себе накласти не можна – з того свiту повернуть i покарають з усiею суворiстю закону…

Рiзко змахнувши шаблею, барон навскоси рубонув себе по передплiччю. Корнет сiпнувся, хотiв був скрикнути, але захлинувся й закашлявся. Замiсть рани, кровi та iнших жахiв пролунав безглуздий, кумедний звук. «Ляп!» або «хлюп!..», щось схоже на це.

– Неабияк ляпнуто, – хихикнула корнетова шабля-торохтiлка. – Кримхiльдо, зiзнайся: тобi сподобалося?

Кримхiльда вiдмовчувалася. Зате здригнувся на травi стилос, пiдповз до таблетона, торкнувся воску вiстрям i завмер, чекаючи наказу. Прапорщики, як по командi, перестали ляскати, боязко косуючи на балакучi шаблi та бадьорий стилос. Мабуть, новоспеченi офiцери пожалкували через необачне рiшення бути секундантами.

– Ось таким чином, – пiдсумував барон, стаючи в позицiю. – Не турбуйтеся, ваша честь одержить повне й остаточне задоволення. Без побоювань бути покараним з боку влади. Почнемо?

– Почнемо! – сiпнувся корнет, втрачаючи залишки холоднокровностi. – Якщо ви думаете, що чин укупi з цими дурними шаблями допоможуть вам…

Не витрачаючи часу на розвiдку, вiн кинувся вперед, молотячи шаблею, як цiпом. Барон вiдступав, тримаючи дистанцiю. Лише двiчi вiн прийняв клинок на клинок, вiдводячи атаку вбiк. Дзенькiт, iскри вiд удару металу об метал ще бiльше розохотили юного Лефевра. Корнет вирiшив, що весь попереднiй спектакль було розiграно, аби заморочити йому голову й змусити вiдмовитися вiд дуелi з цим маленьким фанфароном. Нiчого, зараз ми покажемо, хто тут мильна булька, нишпiрка нещасна, а хто – гордiсть легкоi кавалерii…

Ось, значить, вам, добродiю, з розмаху – «голуб сiдае на праве плече».

А ось, значить, вам, добрордiю, «голуб сiдае на лiве плече».

А ось, добродiю, «мама цiлуе в чоло». Коротко, вiд лiктя.

З «чолом» вийшла неув'язочка. Коли корнетовим «голубкам» не вдалося загидити плечi барона, Конрад зробив короткий крок назад i вбiк, переводячи шаблю по дузi вiстрям до землi. У Кримхiльди на хрестовинi зсередини крiпився «палюх» – пласке кiльце з металу, розкуте в щиток, що захищав великий палець. Ця конструкцiя давала змогу зручнiше тримати зброю i з бiльшою ефективнiстю використати iнерцiю важкого клинка при закручуваннi удару. Ось як зараз, наприклад.

– Ляпсус! – вдоволено прорекла шабля, смачно припечатавши знизу зап'ястя корнета. – Маемо честь повiдомити про незаперечний факт. Овiдiю, записуй: наша свiтлiсть осоромила корнета Франца Лефевра один раз!

Стилос швидко застрочив по таблетону. Написанi рядки, виникаючи на воску, спалахували темним полум'ям i зникали невiдомо куди, залишаючи чисту поверхню.

Прапорщики дружно позадкували, творячи знаки вiд пристрiту.

– Досить? – запитав барон, дивуючись, звiдки шабля знае iм'я запального корнета. Поiнформованiсть спецарсеналу в найрiзноманiтнiших питаннях давно була темою для розмов у середовищi квiзиторов. – Пропоную вважати дуель закiнченою…

– Нiзащо! – видихнув Лефевр i кинувся в бiй.

По краю галявини з акацiй облiтало рябе листя, байдуже до дуелянтiв.


* * *

Карету барон перед початком дуелi вiдпустив, про що тепер добряче жалкував. На околицi не те що агiтатора – звичайного вiзника не пiймати. А до «Притулку героiв» з пiвгодини тупати доведеться.

Смерком.

По вибоiнах.

День видався важким. Обер-квiзитор втомився, як гонча, що загнала дюжину лисиць. З тiею лише рiзницею, що вiн ще нiкого не загнав. Ну хiба що сiм разiв знеславив зухвалого корнета проти одного-единого непрямого сорому в гомiлку. Вивернулося-таки, щеня. Та нехай. Ідеали недосяжнi, не варто даремно терзати печiнку.

Хотiлося дiстатися до готелю, впасти в лiжко i провалитися в сон.

– Ану геть, голото! Краще покажiть менi дорогу до готелю, i я готовий буду вам заплатити…

Знайомий голос. Деренчливий високий тенорок. Здаеться, зараз вiзьме й почне викладати «Повiсть про дiм Рiвердейлiв» знову, з самого початку.

Вiдповiддю графовi ле Бреттен послужив молодецький регiт у три горлянки.

– Провiдники в столицi недешевi, дiдуню. Грошенят вистачить? Ану покажи!

– Що ви собi дозволяете, добродiю!

Рiзко додавши ходу, Конрад з'явився з-за рогу якраз вчасно, немов Добрий Генiй у фiналi трагедii Томаса Бiннорi «Зоря». Саме в цей момент один представник «голоти» схопив обуреного графа за петельки, а другий вiдважив старому ляпаса. Легкого – з поваги до похилих лiт, для остраху. Сцена вiдбувалася пiд масляним лiхтарем – усе як на долонi. Двох розбiйникiв барон бачив уперше. Третiй, дрiбний крисюк з розпухлим, як вареник, вухом, був знайомий.

Жертва стряпчого Терца, вiн лiз iз ножем до пояса Ернеста Рiвердейла, намiряючись зрiзати гаманець.

«Даремно я звелiв вiдпустити мерзотника…», – заднiм числом дорiкнув собi Конрад.

– Всевидющий Приказ! Всiм стояти! Імена, прiзвища, стан?

Якщо втомився i марудитися iз затриманням не хочеться, кричи саме так. У розбiйникiв вiдразу прокидаеться почуття протирiччя: iм – «стояти!», вони – навтьоки. Мовчки й моторно. Але спритна трiйця чи то розгубилася, а чи дурне молодецтво в голову вдарило. Старого графа вони, щоправда, вiдпустили, i тепер мружилися, вдивляючись у темряву.

– Здоровенькi були! – вищирився майстер ляпасiв, коли обер-квiзитор виник у колi жовтого свiтла. – Та маленькi виросли! Герой-недомiрок? Витязь у вiслючiй шкурi?!

– Агов, полурослику! – пiдтримав приятеля знавець чужих петельок. – Печи звiдси!

А крисюк вищирився й захихотiв.

Дуже добре, що трiйця не втекла. Просто дуже добре.

Чудово.

Двi шаблi з вереском полишили пiхви, а пiхви полетiли в голови хамiв. Скипiвши вiд гнiву, барон зовсiм забув, що пiд пахвою в нього – не бойова зброя, а дуельнi торохтiлки, що вже змирилися iз втратою вечiрки в арсеналi. Втiм, з першим ударом обидвi шаблi зрозумiли, що вечiрка – так чи iнакше, там або тут, – вдалася.

– Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило, вiн же Куцопердий! – радiсно зарепетувала Брюнхiльда. – Ляпсус! Зганьблено один раз, у дiлянку ключицi! Пиши, Овiдiю!

– Сика Пайдар, вiн же Фрегат, вiн же Яцек Малява! – пiдтримала товаришку Кримхiльда. – Двi ганьби, щока та лiвий бiк! Овiдiю, чого спиш?!

У планшетi, кинутому пiд лiхтар, старанно зашурхотiв стилос. Вiдблиски темного полум'я пробилися назовнi, огорнувши планшет. Грабiжник на прiзвисько Гвоздило з жаху позадкував, хапаючись за груди й очiкуючи, що руки його зараз вiдчують кров. Однак кровi не було, що викликало в грабiжника моторошнi пiдозри.

– Чаклу-у-у-ун!!! – вiдчайдушно завив вiн, дiставши Кримхiльдою по шиi.

– Драпаемо! – охоче вiдгукнувся напарник, зганьблений додатково, навiдлiг по тiм'ячку.

Крисюк з розпухлим вухом упустив графський гаманець.

– Теофiль Стомачек, вiн же Мiхаль Ловчик, втiкач-нелегал з Бадандена! Будинок номер вiсiм по вулицi Другого Помилування, спiвмешканка – Брихта Ялова, злодiйка на довiрi… зганьблений двiчi… тричi!.. Чотири рази!.. Записуй!

– Юне ледащо Фелiкс Шахрай на прiзвисько Гнилий В'юн зганьблений один раз!.. Двiчi! Овiдiю, ворушися!

– Дядьку, не треба-а-а!!!

– Зганьблений! Зганьблений!

– Ганьба в сiдницю! Двiчi!

Клинки блискавками металися в тьмяному свiтлi лiхтаря, вражаючи невтомно. Старенький граф несподiвано спритно вiдскочив до стiни, намагаючись не заважати. Доволi розумно з його боку, бо обер-квiзитор розiйшовся не на жарт. Видовище репетуючих i до смертi переляканих грабiжникiв дало йому бiльше задоволення, нiж вигляд порубаних на кавалки тiл. Крокiв сорок барон гнав волаючу трiйцю провулком, натхненно виконуючи «метеликове вiяло Сет-Раббi» i смугуючи втiкачiв по фiлейних частинах. Врештi горе-бандити вiдiрвалися вiд переслiдувача i зникли в темрявi.

Трохи захеканий Конрад повернув назад.

– Уклiнно дякую вам, бароне! Вашi вiдвага та доблесть…

– Годi вам, графе! Будь-яка чесна людина на моему мiсцi…

– Чесна i мужня, бароне! Мужня! А це в нашi часи не надто поширене поеднання, на жаль.

– Ви менi лестите… – Конрад, як i бiльшiсть його сучасникiв, був доволi чутливий до фiмiаму лестощiв, проте, постарався перевести розмову на iншу тему. – До речi, графе… Що привело вас у цi нетрi проти ночi?

– Ви не повiрите, друже мiй! Я заблукав! Вийшов прогулятися перед сном – i не змiг знайти дорогу назад. У вас у столицi надто заплутане планування. Особливо на околицях. І надто зухвалi розбiйники. У моему графствi всяка потолоч не ризикуе нападати на людей шляхетного стану.

У останнiх словах Рiвердейла обер-квiзитор вчув натяк на погану роботу Всевидющого Приказу. І знову поквапився змiнити тему:

– Я проведу вас до готелю, графе. Нам по дорозi.

– Кличте мене просто, без церемонiй – Ернест. Я перед вами в боргу. І не сперечайтеся, будь ласка! О, вибачте, я наступив на ваш планшет…

– Гаразд, не сперечаюсь, – жартiвливо пiдняв руки барон. – Але тодi й ви називайте мене Конрадом.

– Ходiмо, друже мiй Конраде. Без вас я б, напевне, до ранку шукав дорогу. До речi, як ваша дуель? Сподiваюся, все пройшло добре?

Конрад дозволив собi посмiхнутися:

– Цiлком. Не гiрше, нiж у провулку.

– Вiд душi поздоровляю! «Вiяло Сет-Раббi» у вашому виконаннi було чудове! Зважте: це не комплiмент, а оцiнка знавця. Хоча з лiвоi… Вам корисно трохи розслабити плече. А кисть при вiдтяжцi, навпаки, закрiплювати жорсткiше. Це дозволить скоротити амплiтуду без втрати сили. А щодо решти – чудово! Хоч у пiдручник помiщай.

Слухаючи мiркування графа, барон час вiд часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рiвердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подiбнi сентенцii вiд ексцентричного старого, врятованого з лабет грабiжникiв. Але це зайвий раз пiдтверджувало правильнiсть висновкiв. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратноi справи.

Що стосуеться практики, то не всiм же бути унiверсалами.


* * *

– …це називаеться готель?! Це називаеться столиця?! Менi, жiнцi похилого вiку, жити у вугiльному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задницi! І за цей склеп – пiвбiнара в день?! Що? iжа? Я ще подивлюся, що у вас за iжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиi такi, що й свинi гидуватимуть!

Бiля конторки, за якою ховався зiщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбiльше карга скидалася на пiрата в спiдницi. Вiрнiше, у багатьох спiдницях, що гамузом стирчали одна з-пiд одноi. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жiночому, а з вузлом на потилицi та двома хвостами, що спадали на широченнi плечi; сивi пасма повибивалися назовнi. Обличчя черепахи, усе в зморшках, нiс гачком. Лiве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискуе. Рукави плетеноi кофти закоченi по лiкоть; пальцi на жилавих руках ворушаться врiзнобiй.

І голос хрипкий, як у голодноi ворони.

– Не турбуйтеся, панi! Зараз запалимо свiчки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнiвайтеся! От iх сiятельство з iх свiтлiстю – добрий вечiр, панове! – пiдтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спiткнулися, борони Вiчний Мандрiвцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночi приiхали, панi? Ви б зраночку, завидна…

– Коли треба, тодi й приiхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоiду! Може, взагалi не треба було приiжджати? Та й iнших дурнiв вiднадити?! То я можу…

Здорове ii око з пiдозрою косувало на «сiятельство зi свiтлiстю», що ввiйшли в хол. Мабуть, пройдисвiти залiтнi! – читалося в поглядi.

– Що ви! Як можна! Я не те хотiв сказати… Дозвольте, я прислужу…

Трепчик не сумнiвався в умiннi гостi вiднадити кого завгодно. Така i Вiчного Мандрiвця з неба зживе. Вхопивши один з вузлiв карги, хазяiн крекнув вiд натуги. Але впорався i, насилу втримуючи канделябр iз трьома свiчками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рiшуче рушив до карги. Майже не спiткнувшись i нiчого не перекинувши, зупинився за два кроки.

З достоiнством вклонився:

– Дозвольте вiдрекомендуватися, панi. Ернест Рiвердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусiдами.

Карга витрiщилася на графа, i раптом вiдносно спритно зобразила реверанс.

– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобiлiтiв Альгамбри, твое сiятельство.

– Барон фон Шмуц, – миттево опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цiкавiсть, панi… Чи не родичка ви Лайзi Вертеннi?

– Внучка вона моя… А чому ви запитуете? Ви ii знаете, Лайзочку?

– На жаль, не маемо честi, – граф перехопив iнiцiативу. – Але, здаеться, всiх нас привели сюди схожi обставини. Ви, панi, теж одержали листа?

– А ви звiдки знаете?

Барон двозначно розвiв руками.

Найкраща вiдповiдь у його становищi.



У номерi на Конрада чекала депеша. Глава Всевидющого Приказу, прокуратор Вiльгельм Цимбал запрошував барона завтра, на восьму ранку, на чашку гарячого молока. І не в Приказ, а на приватну замiську вiллу. Карету мали подати до входу в готель на початку восьмоi.

«Ось тобi, бабусю, й вихiдний!» – подумав барон, невлад згадавши панi Аглаю Вертенну.


* * *

Вiлла прокуратора Цимбала була збудована у стилi еклект-класицизму. Знавцi захоплювалися, естети цокали язиками, «доброзичливцi» пiдраховували, скiльки бiнаров з державноi скарбницi… Але пiдраховували нишком: Вiльгельм Цимбал не заохочував увагу суспiльства до свого приватного життя. Запитання, що починаються сакраментальним «А чи може чесна людина…», повиннi враховувати головний аргумент: якщо другого короля пiдряд влаштовуе прокураторське уявлення про честь i можливостi людини, значить, так i мусить бути.

Далi – тиша.

Колеса карети зашелестiли по гравiю дорiжки. Об'iхавши газон, над яким трете столiття пiдряд трудилися кращi стригалi Реттii – вiллу Цимбал перекупив у Гнея Лукулла Костреця, вельможi, що розорився, багато в чому заради цього газону – агiтатор осадив коней бiля парадного пiд'iзду.

– Приiхали, ваша свiтлосте!

Тротуар облямовували кущi самшиту й розмарину. Вiд квiтника, розбитого перед криптопортиком, долинав аромат пiзнiх фiалок. У супроводi дворецького, вишуканого, як крученi вежi Чуриха, i загадкового анiтрохи не менш, Конрад зiйшов мармуровими сходами, оминув простий, зi смаком обставлений атрiум i рушив круглим коридором, що оперiзував вiллу. Праворуч коридор обгороджувала колонада. Потрiйнi пучки тонких гладких колон зi скульптурними капiтелями, з яких проростали нервюри пiдпружних арок i риштовань напiвциркульних склепiнь перекриття, завжди викликали в барона замилування. Нi, не пишнотою тутешньоi архiтектури, а власною працьовитiстю – розкриття широко вiдомоi «Справи про зодчого Труцидаторе i кривавий шнурок» багато в чому завдячувало годинам, проведеним у скрипторiях Лiги Махiнаторiв. Нудило вiд усiх цих пiлонiв, пiлястрiв i архiвольтiв, а «облямiвка зубчаста прорiзна орнаментальна» викликала внутрiшне здригання.

– Сюди, прошу вас…

Дворецький вказав на вхiд до терм, розмiщених у прибудовi – окремому будинку, увiнчаному куполом. Увiйти в терми можна було й знадвору, але, напевне, сьогоднiшнiй ранок налаштовував на конспiрацiю. Хоча про яку конспiрацiю може йтися на вiллi прокуратора, де зайвi очi давно заплющилися навiки? Або iнакше: про яку конспiрацiю можна говорити в блискучiй Реттii, де будь-яке «апчхи» стае надбанням мас ранiше, нiж людина втреться хусткою?

Так i живемо, у едностi протилежностей.

– Пан прокуратор чекае. Ви зволите роздягтися?

Заходити до терм одягненим? Серед голих щиколоток, сiдниць, животiв i спин бути символом манiрностi? Нi, Конрад рiшуче не бажав виставляти себе на посмiховисько. Хто б не зiбрався раннього ранку в гостях у Вiльгельма Цимбала, бажаючи зануритися в басейн i розiмлiти у парильнi – цi люди знали, що роблять i навiщо. Навiть якщо iм просто спало на думку влаштувати годинку дружнiх викриттiв.

Жестом вiдiславши дворецького й вiдмовившись вiд допомоги слуг, барон роздягся в тiсному аподитерii, загорнувся у махровий рушник i безтрепетно ступив на прийом до начальства.

– Доброго здоров'я попарившись, панове!

– Коннi! Який я радий тебе бачити! – господар будинку всiх зустрiчав цiею улюбленою фразою. Навiть державних злочинцiв, приведених на допит у кайданах. – Хочеш вина? Менi привезли дивовижний аморетiйський трокенберг…

– О нi, Вiль, – обер-квiзитор вiдразу прийняв запропонований тон. Умiння тонкими фiбрами душi вiдчути настрiй вищоi за званням особи та пiдхопити його – запорука кар'ери. Цинiчно? Так, але не занадто. Особливо, якщо в приватних бесiдах ти й прокуратор Цимбал давно облишили казенне титулування. – Ти ж знаеш, я зранку не п'ю. Хiба що соснiвцевий морс…

– А серце не заженеш?

– На мое серце ще не вирiс настiльки колючий соснiвець. Якi нашi лiта?

Вiльгельм Цимбал розреготався у вiдповiдь. Вiн був однолiтком барона, але виглядав набагато старшим. Рано роздобрiшав та облисiв, обличчям мав зморшкувате, як печене яблуко. Вiдростив iз залишкiв волосся на потилицi рiденький хвостик i незмiнно збирав його в чорну торбинку з шовку, тому нагадував спритну мавпочку. Таких безневинних звiрят носять на плечi мандрiвнi шаржери, пропонуючи бажаючим спiльний портрет: «Щоб вiдтiнити цiею потворою природну красу замовника!»

І в усiй Реттii заледве знайдеться десяток драконiв небезпечнiших за мавпочку, що очолила Всевидющий Приказ.

– Агов, хто там! Морсу моему друговi!

Келих з морсом виник на столику перед бароном. Матерiалiзувався у запiтнiлому бокалi з блакитнуватим вiдливом. Зверху плавала зморщена ягiдка. Якщо вiрити аптекарям, ягоди соснiвцю рятували вiд задишки – i тому жартома рекомендувалися спiвробiтникам Всевидющого Приказу. Барон давно прийняв цей жарт i полюбив морс зi своерiдним смаком. Тим бiльше, що морс полiпшував апетит.

– Дякую, пане Кольраун.

Бойовий маг трону Просперо Кольраун, що нiжився в басейнi з лiкувальними грязями, – це вiн вiдгукнувся рухом брови на заклик «агов, хто там!» – ще раз ворухнув бровою. Мовляв, немае за що. Своi люди: я вам келих морсу, ви менi кого-небудь заарештуете. Цей атлет, як i всi послiдовники Нихоновоi школи, бiльшу частину життя проводив у байдикуваннi, уникаючи зайвих рухiв. Зате поодинокi спалахи його активностi, як правило, супроводилися катаклiзмами, стихiйними лихами та скороченням чисельностi населення.

Присiвши за столик i сьорбнувши морсу, барон подумав, що збори в термах нагадують йому iншi збори в подiбнiй обстановцi. Пригадуеться, це спричинило знамениту дуель, куди масштабнiшу, анiж дурний двобiй з корнетиком. Сiм рокiв тому Конрад фон Шмуц i прокуратор Цимбал нiжилися в термах Кара-Калли, коли Просперо Кольраун посварився зi своiм другом, капiтаном лейб-варти Рудольфом Штернбладом. Зараз капiтан лежав на тапчанi долiлиць, вiддавши кволе тiло на поталу масажистовi, глухому як пень – щоб був байдужий до стогонiв пiдопiчного й не дослухався до бесiд знатних осiб.

Той, хто бачив Штернблада пiд Вернською цитаделлю, мiг би пiдтвердити: капiтан так самiсiнько блаженно охав бiля Совиноi брами, заколюючи шостого пiдряд трольха-воротаря.

Антонiн Тератолог, коронний друнгарiй Департаменту Монаршоi Безпеки – у народi, пошепки, «Дамба» – теж був присутнiй тодi в Кара-Каллi. Великий Слiпий, прозваний так за байдужiсть до будь-яких справ i занять, крiм захисту царственно! особи вiд зазiхань зловмисникiв, – цiеi митi Антонiн байдуже стругав яблуко мiнiатюрним ножичком i складав скибочки на блюдце, вперемiш iз родзинками.

Виходив гарний орнамент у стилi «делiрiй».

Зате лейб-малефактора, старого Серафима Нексуса, не було в лазнi пiд час подiй семирiчноi давнини. Кавалер ордена «Шкiдник Божою Милiстю» з трояндами та бантами, Серафим дрiмав у крiслi, сопучи i прицмокуючи. Напевне, нiч видалася бурхлива, i години без сну далися старому взнаки. Так би подумав кожен, хто не був на корткiй нозi з паном лейб-малефактором, а хто був з ним на короткiй нозi, той нiчого не думав i давно кульгав.

– Доброго здоров'я, бароне! – сидячи на бортику, помахав рукою голий товстун, наймилiший i найпривiтнiший волхв Месроп Серкiс, голова Тихого Трибуналу, у минулому – некромант, почесний доктор столовертiння.

Лише однiеi людини iз присутнiх барон не знав. Нiчим зовнi не примiтного чоловiка, повнiстю загорнутого на схiдний манiр у простирадло з червоною облямiвкою. Впiзнавати його без вiдповiдного розпорядження було б поганим тоном.

Нiчим не примiтний чоловiк iз розумiнням посмiхнувся.

І ледь повернув голову до прокуратора.

– Коннi, дозволь вiдрекомендувати тобi декого з моiх гостей! Його величнiсть, нинi й навiки славний Едвард II iнкогнiто!

Барон вирiшив обмежитися вставанням i поклоном – церемонним, але не над мiру. Раз iнкогнiто, значить, iнкогнiто. Хто вiн такий, щоб суперечити бажанням короля?

Знатнiсть роду фон Шмуцiв, що боролися пiд стародавнiми прапорами Гйорта Засновника, чин i ранг Конрада, а також близьке знайомство iз прокуратором Цимбалом цiлком виправдовували запрошення в таке високоповажне товариство. Навiть якщо взяти до уваги оманливу легковажнiсть ситуацii. Вчителi фехтування вiдзначають, що найважче битися без штанiв, а голому – взагалi майже подвиг. Тут, у термах, всi були без штанiв, голi та розслабленi, привiтнi та усмiхненi. Але терпкий аромат бою витав у повiтрi.

Дивно, але трагедiя в «Притулку героiв» викликала реакцiю, порiвнянну зi спробою державного перевороту.

– Не будемо ходити манiвцями, бароне! – король чудово зрозумiв думки обер-квiзитора i ще раз посмiхнувся, пiдбадьорюючи нового гостя. – Нiч i без того стомила нас… Скажiть, у вас е версiя зникнення квесторiв?

– Загибелi, ваша величносте, – делiкатно, але твердо виправив Конрад. – Думаю, що голова Тихого…

– Коннi!

У голосi прокуратора Цимбала кривея м'який докiр. Мовляв, тон був запропонований i прийнятий. Мiняти його тепер на казенний у самовiльному порядку – зайве.

– Даруйте, ваша величносте. Я мав на увазi, що шановний Месроп, скорiш за все, встиг повiдомити вам про записи, виявленi в кулi-обсерверi. І про зчитування залишкових еманацiй аури, героiчно початому вiгiлою Кукiль у моiй присутностi.

Товстун Месроп кумедно пiдвiв плечi.

– О, бароне, ви просто рiжете мене без ножа… Зiзнаюся, я не вивчив рапорту панi Кукiль належною мiрою – мене вiдволiкли iншi справи. Генрiетта ризикнула без пiдготовки зчитувати еманацii?!

– Ризикнула.

– Це заслуговуе нагороди. І що?

– У возах, що вiд'iхали вiд «Притулку героiв» пiсля сутички, лежали мерцi. Так сказала вiгiла, а в мене немае пiдстав iй не довiряти.

– Виходить, квестори загинули… – тихо, самими губами, шепнув бойовий маг Просперо. – Ми розглядали й цей варiант. Але, вiдверто кажучи, я сподiвався…

Король жестом перервав мага.

– Версiя, бароне! У вас вона е?

– У мене вона була, ваша величносте. Вiдразу пiсля перегляду даних обсервера в палатах Тихого Трибуналу.

– Яка саме?

Це було в характерi Едварда II: брати бика за роги. Придворнi лизоблюди за голову хапалися: як можна належною мiрою улестити його величнiсть, якщо невгамовна величнiсть вимагае вiдразу перейти до справи? А справи, окрiм вихвалянь, може, i немае зовсiм…

– Порушення орденського Заповiту й «Пакту про нейтралiтет». Надмiрна активнiсть Чорного Аспiда. Вихiд безглуздоi гри для натхненноi молодi за межi вiдведеноi для iгор територii.

– Що я вам казав, добродii! – Едвард засяяв, хоч це погано поеднувалося зi звiсткою про загибель шiстьох людей. Такi змiни настрою також були властивi його величностi: виграш партii

в «декольте» мiг вiдволiкти владику вiд заколоту гарнiзону в Андорренi. – Єдина версiя, що претендуе на правдоподiбнiсть! Дякую вам, бароне!

– Немае за що, ваша величносте. Абсолютно нема за що.

– Що ви маете на увазi?

– Коннi сказав, – прокуратор Цимбал запалив сандалову паличку i з насолодою вдихнув ароматний дим, – що в нього була версiя. Виходить, вiднедавна з'явилася iнша. Або виникли обставини, що не вписуються в першу версiю. Я вiрно тебе зрозумiв, Коннi?

– Так.

– Що за обставини?

– Заселення в готель «обитель героiв» двох нових постояльцiв.

– Перший – це ти, Коннi, – з розумiнням примружився Цимбал. – Дуже, дуже розумне рiшення. І оригiнальне. Нам i справдi небажано закривати готель, привертаючи зайву увагу. А так наш спiвробiтник у приватному порядку…

– Ти помиляешся, Вiль. Я говорив не про себе.

– Про кого ж?

– У готель заселилися Ернест Рiвердейл i Аглая Вертенна. Дiд квестора Джеймса Рiвердейла i бабуся квестора Лайзи Вертенни. У поеднаннi з поселенням такого собi Конрада фон Шмуца, дядька квестора Германа…

Нiхто не встиг помiтити, як капiтан Штернблад вивернувся з-пiд пальцiв масажиста i спершу сiв, а потiм устав i ступив до столика барона. Сам масажист секунду-другу розминав порожнечу, пiсля чого очманiло витрiщився на тапчан, де тепер нiхто не лежав.

Крихiтнi, майже дитячi стопи капiтана були в мильнiй пiнi, що нiтрохи не заважало Штернбладу рухатися по слизьких кахлях пiдлоги.

– Ти мене дивуеш, Занудо, – старий приятель по службi в полку кавалергардiв, шибайголiв i викрадачiв дiвочоi честi, капiтан мiг дозволити собi такий зворот i поза прокураторськими термами. – Довiдавшись про лихо, що спiткало молодь, старшi родичi цiлком природно поспiшають до столицi…

– Звичайно, Рудольфе. Просто дивно поспiшають. Довiдавшись про лихо, що спiткало онука, – до речi, скажи менi: яким чином довiдавшись? – Ернест Рiвердейл менше нiж за добу встигае дiстатися до Реттii вiд кордону Бiрнамського лiсу. Ясна рiч, дрiбниця. Рукою подати. Тиждень скакати на змiнних конях – а тут за вiсiмнадцять годин. Я вже не кажу про бабу, котра «цiлком природно» ледве ходить…

– Цiкаво, – очицi Штернблада зблиснули. – Виходить, вони довiдалися заздалегiдь? iх хтось попередив?

– Твоя правда. Граф ле Бреттен згадував про якийсь лист. Старий упевнений, що я одержав такий самий.

– Ви не одержували листа, бароне? – втрутився голова Месроп.

– Нi. Але припускаю, що таемничий вiдправник послав вiдповiдне послання на адресу батька Германа, мого брата Хальдрiга.

– І ми можемо незабаром чекати прибуття вашого брата до столицi?

– Навряд чи. Скорiш за все, одержавши листа, в якому йшлося про Германа, мiй брат спустив його в нужник. Даруйте менi вульгарнiсть, панове. Стосунки батька з сином не завжди безхмарнi.

Вiдповiдаючи, Конрад виразно уявив брата. Лаючись i проклинаючи геть усе, за хвилину до цього порiзавшись при голiннi мисливським ножем, Хальдрiг бгав у кулачищi роздрукований конверт. Нужник у картинi не фiгурував, але, поза сумнiвами, перебував десь поблизу, жадаючи здобичi. Синовi, про якого йшлося в посланнi вiд невiдомого доброзичливця, пропонувалося провалитися в пекло, i не змушувати шляхетного батька розбирати карлючки, вiд яких у справжнього дворянина голова йде обертом, а в руках з'являеться непристойне тремтiння. Такi сини – ганьба батькiв, вони можуть зв'язуватися з лихварями, з Орденом Зорi, з некромантами Чуриха, з Нижньою Мамою – родина й пальцем не поворухне…

Барон був упевнений: якби вiн звернувся до Просперо Кольрауна чи до Месропа Серкiса з проханням показати цю сцену, як вона вiдбулася в реальностi з допомогою магii, – картина не змiнилася б нi на йоту.

Ну чому лист не прийшов на адресу обер-квiзитора?

Чому доля така байдужа до Германа?!

– Листа, листа… – король щiльнiше загорнувся в простирадло i з iстинно монаршою величчю пройшовся вiд басейну до тапчана. – Ви, бароне, звичайно ж, не знаете, хто вiдправник? Який змiст цих злощасних листiв?

– Нi, ваша величносте. Я не хотiв зiзнаватися, що не одержував листа. Це викликало б пiдозри. Крiм того, я не виключаю прибуття й iнших родичiв.

– Гувальде, скажiть… Листи – ваша робота?

Стриманiсть i обережнiсть, що прозвучали в голосi короля, здивували Конрада. А ще бiльше здивувала вiдповiдь. Масажист, повернувшись до його величностi, хитнув великою голеною головою. «Та вiн нiякий не глухий!» – здогадався барон.

– Я не можу вiдповiсти на ваше запитання, сiр. Нi так, нi нi. Прошу витлумачити мою потайнiсть правильно. І не наполягати на вiдповiдi.

Король вибухнув гучним реготом. Вiдсмiявшись, Едвард обернувся до обер-квiзитора:

– Знайомтеся, бароне… Гувальд Мотлох, верховний архiварiус Дозору Сiмох. Людина чесна, розумна, але абсолютно нестерпна.

Масажист, а точнiше, один з лiдерiв таемничого ордену-невидимки, що контролюе зловживання магiею, чемно вклонився Конрадовi й жестом запросив на тапчан.

Мовляв, спинку розiм'яти не бажаете?




SPATIUM III

Дозор Сiмох або Їх дiйсно було семеро


Їх дiйсно було семеро.

Із самого початку.

Просто це почалося так давно, що почало забуватися.

…Антек Ронцер, пасiчник. Поруч iз пасiкою знаходився Шпiльманiв цвинтар, куди одного разу вночi заблукав некрот-iмпровiзатор з «пiдйомною» лiцензiею. Правда, в лiцензii був вiдсутнiй дозвiл на незареестрованi в «Чорному Триллiумi» чари, якi некротовi страх як кортiло випробувати на практицi. Маг вiртуозно розверзнув могилу, пiдняв навмання першого-лiпшого мерця, провiв бiографiчне блiц-опитування, вимiрявши ступiнь вiдновлення пам'ятi, дав ряд простих, але трудомiстких завдань, фiксуючи реакцiю на подразники й тiлесну силу, пiсля чого вiдновив статус-кво i пiшов, радiючи. Всi показники були iстотно вищими за стандартнi. А через двi години небiжчик встав знову, тупий, цiлеспрямований i бажаючий «розмножуватися» – побiчна дiя чарiв, яку прогледiли пiд час лабораторних експериментiв. І в будиночку Ронцерiв, що трапився на його шляху, розiгралася трагедiя.

Вижив тiльки Антек, колишнiй батько колишнього сiмейства.

…Овадiя Клiн, негоцiант. Портовий волхв-темпестор у Нижнiй Тартинцi вирiшив вислужитися перед властями, що влаштували День Мiста з безкоштовним частуванням народу. Оригiнальне заклинання погоди, змайстроване на швидку руку, спрацювало чудово. Багато в чому завдяки локальному «обручу» для елементалей повiтря, вплавленому в мана-фактуру пасових вiбрацiй. Заради кар'ери волхв ризикнув порушити заборону поеднань такого роду напередоднi мiсяця вповнi. Городяни радiли сонечку, безхмарному небу та дармовiй випивцi. А менш нiж за сто миль вiд порту бушував шторм, страшний, дикий, знавiснiлий, що не може розiрвати заклятий «обруч»! Корабель Овадii з вантажем тканин та оливковоi олii затонув, незважаючи на майстернiсть капiтана. Дружина й дочка негоцiанта, на жаль, перебували на борту: рейс передбачався легкий i безпечний. Довiдавшись про трагедiю, волхв намагався звалити лихо на вiдоме прислiв'я: «Жiнка на суднi – на бiду!» А тут одразу двi жiнки…

Овадiя врятувався дивом, тримаючись за вiдiрванi дверi каюти; пiзнiше його пiдiбрав вiйськовий фрегат. У судi негоцiант мовчав i не наполягав на стратi темпестора. Багато хто думав, що з горя вiн онiмiв i збожеволiв; багато хто так думав i помилився.

…Доротея Ренфрю, арфiстка Гардельского камерного оркестру. Меценат i покровитель оркестрантiв, маркiз Теодор Ля Гарде, за мiсяць до музичного турнiру, призначеного герцогом Карлом Вюрлiнберзьким, таемно звернувся до скандально вiдомого меломага Геллiка Кантилена. Шляхом розробленого поспiхом резонанс-замовляння, що дiе без участi й вiдома об'екта впливу (заборонено «Угодою про добру волю»), меломаг Геллiк пiдсилив ряд професiйних якостей музикантiв. Пiсля турнiру лише арфiстка Доротея, яка через хворобу пропустила концерт, зберегла глузд; iнших ii колег спiткала скорботна доля завсiдникiв мiсцевого бедламу. Це був перший випадок «гардельскоi глухоти» – божевiлля, спричиненого резонанс-замовлянням у поеднаннi з хвилюванням, яке вiдчувае об'ект пiд час публiчного конкурсу.

Згодом панi Ренфрю вийшла замiж i народила трьох дiтей, двох хлопчикiв i одну дiвчинку. Але до арфи не пiдходила нiколи.

…Гувальд Мотлох, жебрак. Старшина Цеху Мендикусiв, виборний цехмейстер вiд Жовтого Шонтвальда, вiдомий «розсудник» спiрних питань у середовищi волоцюг i жебракiв. Шонтвальдська група калiк, у складi якоi перебував i Мотлох, перебралася на лiто в Грюнне. Грюннський барон, людина неймовiрно жадiбна, саме замовив найнятому алхiмiковi виробництво… Нi, не золота iз ртутi. Для цього барон був надто розумний. Без дружини ти в провiнцii нiхто, i звати тебе нiяк, хоч три герби почепи на стiнах. Дружину треба годувати, а харч коштуе грошей. Виходить, якщо розробити метод перетворення глини, стружок i землi на хлiб, м'ясо та вино, можна неабияк заощадити. Алхiмiк клявся, що знае рецепт. Першi продукти, отриманi в результатi квапливих метаморфоз, випробували на завжди голодних жебраках.

Старшина Гувальд у тi днi постував, тому й вижив.

Скарги на кривдникiв вiн не подавав.

…Балтазар Монтего, солдат. Хорунжий Драгачiвськоi роти кiрасирiв, пiсля Тршичськоi баталii – осавул лави, ескадрону вiльнонайманоi кавалерii. Ветеран партизанськоi вiйни в Загреблi, тричi поранений, кавалер «Вiчного Мандрiвця» зi стрiчкою. Пiд Слiпою Бялицею ескадрон Монтего було пiддано килимовiй одержимостi, всупереч угодi воюючих сторiн про обмеження бранноi магii масового ураження. Демонiчно регочучи, вершники перебили один одного. Балтазара врятувало поранення: з госпiталю його виписали через тиждень пiсля загибелi ескадрону, i пiд Бялицю вiн спiзнився.

Подавши клопотання про вiдставку, Балтазар Монтего виiхав на батькiвщину.

Бялицький маг-психот, що наслав одержимiсть, вiдбувся п'ятирiчним ув'язненням у «Чарiвностi», в'язницi для чарiвникiв. На судi вiн заявив, що, давши присягу деспотовi Бялицi, був зобов'язаний виконувати накази без вагань, за законами военного часу. Навiть якщо накази порушували угоди держав i особливу клятву Аз-Зiлайля, яку дають усi маги при реестрацii Колегiумом Волхвування. Деспот загинув при штурмi, а тому не мiг дати свiдчення: пiднiмати осiб королiвськоi кровi суворо заборонялося. Шкода, шкода… Інакше загиблий мiг би повiдати правду про амбiцii психота, що бажав випробувати в бою ряд вiдкриттiв, i давно пiдкорив собi зруйновану волю деспота.

Втiм, це вже не мало значення.

…Анна-Марiя Ялиця, вишивальниця. Бажаючи довiдатися про справжнi намiри нареченого, вона прийшла на прийом до авгура-вiщуна. Авгур був молодий, дурний i над мiру допитливий. Його цiкавило, що буде, якщо, окреслюючи поле спостереження, провести жезлом лiнii не з пiвночi на пiвдень i зi сходу на захiд, а навпаки. І чому наставник побив його до непритомностi, коли вiн якось спробував поставити такий експеримент.

Сказано – зроблено. Авгур задовольнив цiкавiсть, лiнii доль змiстилися, наречений вишивальницi вмер вiд сiнноi гарячки; Анна-Марiя прожила все життя старою дiвою. Авгуровi заборонили приватну практику ауспiцiй, але суворiше карати не стали. Зрештою, людина так щиро каялася…

…Ейрiк Кетiль, маркграф Полiнський. Приймаючи в гостях вiдомого лозоходця Раймонда Видока й помiтивши, що гiсть випив зайвого, маркграф вiдмовився вiд пропозицii лозоходця знайти воду просто зараз, на замковому подвiр'i чи навiть у трапезнiй. Упертий i запальний, Раймонд втратив тяму й «вiдкрив жили» без належних приготувань. Замок затопило, Ейрiк урятувався дивом, але синам i дружинi маркграфа пощастило менше.

Раймонд-лозоходець втопився по пиятицi.

Доля розпорядилася так, що цi семеро одного разу зустрiлися. Сiм осiб, якi постраждали вiд незаконних чарiв. Сiм звичайних людей, що не мають вiдношення до Високоi Науки, накладання заклять чи волхвування.

І народився Дозор Сiмох.

Приватний орден-невидимка, що контролюе зловживання магiею.

Верховний архiварiус Гувальд Мотлох по крихтах збирав вiдомостi, сидячи в архiвах, куди стiкалися данi, немов павук у центрi павутиння. Скарбник Овадiя Клiн вiдав доходами й витратами Дозору, примудряючись iз нiчого створити щось, якого з головою вистачало на дещо. Великий магiстр ордену Ейрiк Кетiль брав на себе тягар вiдповiдальностi за прийняте рiшення, коли сiмом не вистачало едностi. Генерал Балтазар Монтего вiв незримий бiй армiю профосiв, унiкальних магiв-блокаторiв, яких без причини згадувати не варто. Доротея Ренфрю й Анна-Марiя Ялиця, високi матерi-хранительки, рятували потерпiлих, знаходячи в милосердi розраду й черпаючи сили. Лорд-волонтер Антек Ронцер вiдав пошуком i вербуванням нових членiв ордену.

Капiтул Дозору.

Сiм станiв, сiм дорiг, сiм барв веселки.

Дворяни, ремiсники, торговцi, селяни, армiя, жебраки, богема.

Спершу це було смiшно. Дуже смiшно. Приблизно так само, як монстр на iм'я «Конституцiйна Монархiя», що оселився в Лох-Ненсисi Озерному через бунт ткачiв проти короля Якобса Задумливого. Обмеження абсолютноi влади? – тридцять три рази «гiп-гiп-ха-ха!» Але ж у цьому випадку йшлося не про владу i ii межi. Мова йшла про Високу Науку, що пронизала повсякденне життя вздовж i впоперек, як золотi нитки пронизують парчу. Авжеж, трапляються прикрi вiдхилення вiд загальноприйнятих правил, за всiм не встежиш, людина недосконала, будь то волхв, маг, кобник чи ворожбит. Але для контролю, стримування i впливу iснують вченi ради Унiвермагiв, Колегiум Волхвування, капiтули лож i гiльдiй, що об'еднують чарiвникiв i регламентуюють iхнi дii; клятва Аз-Зiлайля, даючи яку, найзапеклiший некрот клянеться Овалом Небес неухильно дотримуватися «вибору двох зол» i так далi…

Є Тихий Трибунал, нарештi!

А тут якiсь випадковi скривдженi люди.

Багато хто смiявся навiть тодi, коли грошове забезпечення дiяльностi Дозору Сiмох зрiвнялося зi скарбницею багатого королiвства. Народовi – який iз задоволенням точить зуб на Високу Науку без особливих причин, про всяк випадок! – приемно знати, що десь у туманi е вiльнi стрiльцi, готовi заступитися. Не питаючи дозволу в монарха чи глави магiчноi ложi. Швидше, нiж ледащо-закон, а бувае, що й усупереч йому. Є хтось, здатний винести вирок i виконати його без зайвих зволiкань.

Хтось свiй.

Наш.

Захисник.

Сiм станiв жертвували на Дозор Сiмох. Снiги танули, утворюючи струмки, струмки зливалися в рiчку, рiчка живила море. Браку коштiв орден не вiдчував. А вiдстежити таемну дiяльнiсть звичайних людей, не пов'язаних з Високою Наукою, шляхом вiдстеження сплескiв мани чи зчитування мана-фактури – цього iхнi супротивники-чарiвники не могли.

Тому й прозвали орден невидимкою.

Незабаром iдею пiдтримали особи королiвськоi кровi. Негласно, нишком, про всяк випадок. Тим бiльше, що державнiй владi орден не загрожував. Швидше навпаки. Минули роки, i орден – так само негласно – пiдтримали глави чарiвницьких синклiтiв. Ложа Бранних магiв, капiтул Колегiуму Волхвування i ректор Реттiйського Унiвермагу – серед перших. Розумнi та обережнi, цi чарiвники розумiли небезпеку зловживання Високою Наукою, що прагне позбутися нудних законiв, правил та обмежень. Вони не заперечували, якщо над буйними головами зависне невидимий меч.

Нехай.

У разi потреби вони готовi були надати Сiмом будь-якi консультацii.

Тихий Трибунал займався вже скоеними злочинами, i то лише за наявностi незаперечних доказiв, а тут з'являлася чудова можливiсть запобiгати. Мета виправдовувала засоби. Висока Наука – надто жвава конячка, щоб керувати нею за допомогою однiеi вузди. Шпори також не завадять. Гострi зубчастi шпори з колiщатками.

Життя тривало.

Понад триста рокiв Дозором керували тi самi iмена. Склад капiтулу змiнювався, вмирали старi, народжувалася молода змiна. Але завжди, кого б не обрали в члени капiтулу, це була звичайна, далека вiд магii людина. І завжди обраний вiдмовлявся вiд власного iменi, беручи iм'я попередника.

Ейрiк Кетiль, Овадiя Клiн, Балтазар Монтего, Гувальд Мотлох, Доротея Ренфрю, Анна-Марiя Ялиця та Антек Ронцер.

Семеро.

Навiки.

Втiм, Дозор Сiмох нiколи не перетворився б на впливову силу, якби не профоси ордену – чарiвники, що свiдомо вiддали себе справi служiння. Маги, що постраждали вiд безумств власних колег. Ревнителi законiв, що потерпiли вiд порушникiв.

Вовкодави Дозору.

Блокатори.

Вони перебродили, як виноградний сiк у кадовбi.

Вино вже нiколи не стане виноградом. Не дозрiватиме на лозi, не радiтиме сонцю та гарнiй погодi. Не шепотiтиметься з листям i вiтром.

Але вино може вдарити в голову.






CAPUT IV

«Не гомiн за стiнами, не тiнi за спинами-то удача бiжить поза тинами…»


Заданий тон дозволяв як прийняти, так i чемно вiдхилити безмовне запрошення. Конрад вагався лише мить. Вiн чудово розумiв, що сьогоднiшнiй Гувальд Мотлох – не той жебрак-упертюх, що заснував Дозор. Ім'я колишне, а людина – iнша. Цей цiлком мiг вправляти суглоби й розминати м'язи клiентам салону «Умiлi руки», перш нiж нещастя або випадок штовхнули його в обiйми ордену-невидимки. І потiм, коли ще член капiтулу Дозору Сiмох запропонуе зробити масаж обер-квiзитору Всевидющого Приказу в присутностi царственно! особи?!

Треба скористатися нагодою.

– Дякую. Ви дуже люб'язнi.

Барон улiгся на тапчан долiлиць – як до нього капiтан Штернблад – i постарався розслабитися. Але незабаром продовжив розмову, бо король очiкувально мовчав.

– Звiсно, панове, я спробую з'ясувати змiст злощасних листiв. Не виключено, що вони вписуються в первинну версiю, згiдно з якою боротьба чистих начал вийшла за межi Чорно-Бiлого Майорату. Не можна ткож виключати, що змiст листiв докорiнно змiнить картину злочину.

Пауза. Руки масажиста-архiварiуса, змащенi олiею реп'яха, спритно ковзають по спинi, розiгрiваючи, розм'якшуючи тiло. Вiдчуваеться хватка майстра! Схоже, в минулому наш член капiтулу працював з борцями… Надто вже пальцi сильнi…

– Ми покладаемося на вас, бароне, – м'яка вкрадливiсть у голосi Едварда нi на мить не ввела обер-квiзитора в оману. – Нам необхiдно точно знати: хто винен у тому, що сталося? Якщо дiйсно Чорний Аспiд…

– Ну i що ми зможемо вдiяти в цьому випадку, ваша величносте? Згiдно «Пакту про нейтралiтет», Майорат мае екстериторiальнiсть. Квестори загинули, квест завершився, не почавшись. Чорний Аспiд залишиться на тронi ще на чотири роки. З огляду на обставини, своi володiння вiн навряд чи покине. На те, що вiн здасться добровiльно, я б теж не розраховував. А вiйськове вторгнення чи магiчне втручання з нашого боку порушить «Пакт про нейтралiтет» i навряд чи буде схвалене сумiжними державами. Ми можемо хiба що оточити Майорат кордонами, щоб миша не проскочила. Але карантин вимагатиме забагато людей i коштiв. Зауважу, що межуе Майорат не тiльки з Реттiею…

М'язи приемно нили, озиваючись солодким болем. Так! Так… ось тут, нижче, в дiлянцi поперека! Здавалося, Гувальд читае думки пiдопiчного, хоча магом-сенслегером вiн бути нiяк не мiг. Напевно, пiд впливом масажу в голову Конрада закралася дивна пiдозра. Хто ii знае, цю боротьбу чистих начал! На вигляд – дурня дурнею, на зразок «боротьби ла-ланзьких хлопчикiв», коли якесь опудало городне натягае спецiальний костюм i починае боротися саме з собою. А почнуться порушення, особистi iнiцiативи Голубiв з Аспiдами, ми займемося кордонами й карантином, скасуемо екстериторiальнiсть… Вiзьме та й лопне який-небудь зв'язок часiв. Розiрветься опудало городне на двi половинки, тiльки клаптi полетять. Добре б залишитися в рамках, про всяк випадок…

– Менi здаеться, ви все ускладнюете, друже мiй…

Обер-квiзитор не вiдразу зрозумiв, що це заговорив Серафим Нексус, який дрiмав у крiслi.

– Знаете, менi приснився дивовижний сон. Як ми разом з колегою Просперо, а також iз вами, дорогий Рудольфе, i ще з рядом найдостойнiших людей, подаемо спiльне клопотання про прийняття нас до Ордену Зорi. З великоi i чистоi любовi до великих i чистих начал. І наше клопотання, як це не дивно, задовольняеться. А за чотири роки ми надягаемо гарне, але непрактичне бiле вбрання й вирушаемо у квест. За всiма правилами Ордену. Далi ми акуратно – або не дуже акуратно, це вже залежно вiд обставин! – розбираемо цитадель по камiнчику… У вас, дорогий Просперо, е чималий досвiд у цiй шляхетнiй справi! Розбираемо, значить, i витягаемо пiд Овал Небес нашого енергiйного приятеля, Чорного Аспiда. Для передачi в руки правосуддя. А, згадав: когось треба буде залишити на тронi Майорату… Бароне, хочете послужити Бiлим Голубом? Рокiв чотири? Зi збереженням платнi й вислуги лiт?

Конрад сподiвався, що остання фраза лейб-малефактора – безневинний жарт. Але його мимоволi пересмикнуло, як пересмикнуло б вiд будь-якого жарту «Шкiдника Божою милiстю», почутого на свою адресу.

Навiть архiварiус-масажист iз Дозору Сiмох затнувся.

– Це було б цiкаво, пане, – з чималим зусиллям видушив iз себе обер-квiзитор. – Але навряд чи сумiсно з виконанням моiх службових обов'язкiв. Я щиро сподiваюся, що прокуратор Цимбал не пристане на вашу пропозицiю.

– До речi, про службовi обов'язки, – король, як завжди, рухався до мети найкоротшим шляхом. – Тепер ви розумiете, бароне: нам потрiбно точно знати, мае вiдношення Чорний Аспiд до вбивства квесторiв чи нi. Час на збирання доказiв у вас е: якщо Аспiд винен, ранiше нiж за чотири роки нам його не дiстати.

«І все-таки високоповажне панство чогось не договорюе… Якщо справа така важлива – чому Тихий Трибунал сповiстили iз запiзненням? Дали менi фору? Через суперництво вiдомств i застарiлу ворожнечу? Навряд чи. У справах подiбного рiвня про ворожнечу забувають. Чому загибель шiстьох лицарiв дурнуватого Ордену Зорi так хвилюе кращих людей Реттii?! Людинолюбство? Чисте начало у серце настукало? Не смiшiть моi ботфорти…»

– Я розумiю вас, люб'язний бароне. На вашому мiсцi менi теж було б невтямки, чого раптом цiй подii надаеться таке велике значення.

Просперо Кольраун цiлком мiг читати думки. Вiд нього можна сподiватися: прочитае й не почухаеться. Щоб зайвих сил не витрачати.

– Це пре-це-дент, друже мiй. Точнiше, може стати прецедентом, якщо за цим i справдi стоiть Чорний Аспiд. Вихiд ритуалiзованоi военноi гри за вiдведенi межi. З екстериторiального Майорату – на територiю Реттii. Якщо залишити цей прецедент безкарним – наслiдки не забаряться. Проблема боротьби чистих начал переходить iз галузi фiлософii, мiфологii та забав молодi у сферу державних iнтересiв… Не хотiлося б, слово честi. Можливо, ви недооцiнюете загрозу, але Абсолютним Злу й Добру мiсце в резервацii, а нiяк не в нашому з вами свiтi, де абсолюти iснують лише у виглядi теоретичних абстракцiй…

«Хто б сперечався… Ідеал, вирвавшись iз темницi абстракцiй, гiрший за демона, що звiльнився з „лебединоi зiрки“ … Чи як там бойовi маги називають пастки-пентаклi? Цiкаво, а iншi причини, менш „фiлософського“ характеру, менi викладуть? Ой, як добре… Це погано, що добре, це присипляе…»

Верховний архiварiус добрався до баронового хребта. Змiнив олiю для розтирання: повiяло м'ятою i кардамоном.

– Прошу вас, розслабтеся… Глибокий вдих… видих… затримайте подих…

Долонi Гувальда Мотлоха впали з неба, розпластали, позбавили залишкiв повiтря.

Почувши чарiвний хрускiт, хтось захихотiв. Здаеться, лейб-малефактор Нексус, добра душа.

– Пречудовенько! Тепер ще разок, для гарантiй…

Вiд «гарантiй» зi стегон Конрада звалився рушник. Так вiдступае порiдiла в бою рота загородження, оголюючи фронт. Якусь хвилину барон мiркував, чи зручно виблискувати сiдницями в присутностi найяснiшоi особи та цвiту нацii. Потiм згадав капiтана Штернблада, який розгулюе голiсiнький, i подумки махнув рукою на пристойностi. Чи то його величнiсть чужих задниць не бачили…

– Завдання зрозумiле, бароне?

– Так, ваша величносте.

– Тодi чи не вiдсторонити нам нашого приятеля Коннi вiд розслiдування?

Такого пiдступу з боку прокуратора Цимбала барон не очiкував! Даремно розслабився! Треба було прикритися. У всiх розумiннях.

– На якiй пiдставi?

Ще один сюрприз! Хто б мiг подумати, що на допомогу прийде глава Тихого Трибуналу Месроп Серкiс?! Дива та й годi…

– На тiй пiдставi, що вiн – близький родич одного з загиблих квесторiв.

– Ви вважаете це за доцiльне, колего?

– Так. Офiцiйно.

Єдине слово все розставило по своiх мiсцях. Конрад вiдразу заспокоiвся. Здаеться, хитрун Вiль щось придумав.

– А неофiцiйно?

– Ну, ми ж не в змозi стежити за дiями приватних осiб, засмучених жахливою втратою родичiв? Я, наприклад, котрий рiк подаю клопотання на найвище iм'я, благаючи розширити особовий склад Приказу… І що? Всемилостивий монарх незмiнно вiдмовляе, посилаючись на вбогiсть скарбницi! Як тут накажете стежити за окремими випадками самосуду? До речi, про самосуд i окремi наслiдки: Коннi, якщо тобi знадобиться пiдтримка…

Прокуратор витримав багатозначну паузу.

– Як я розумiю, – втрутився Месроп, – офiцiйно розслiдування продовжить вiгiла Кукiль. Ви згоднi, колего?

– Так.

– Вона ж забезпечить циркуляцiю вiдомостей мiж нами та бароном. «Pegasus charteus cursus» – метод перевiрений, надiйний i захищений вiд незаконного розкриття. Ваша величносте, ви не заперечуете?

– Нi в якому разi, панове. Цiлком покладаюся на ваш досвiд у справах такого штибу. І чекаю на результати.


* * *

На перехрестi Дiгтярiв i Пишномовноi виступали жонглер з танцiвницею.

Жонглер з вiдстороненим, трохи сором'язливим обличчям тримав у повiтрi п'ять булав. Вiн вийшов з пори квiтучоi молодостi, але був досi стрункий i спритний. Одягнений у двоколiрне трико – на щастя, не чорно-бiле, а червоно-сине, – жонглер iнодi переступав з ноги на ногу, але в цiлому залишався нерухомий. Лише руки жили окремим, особливим, уважним життям. Булави описували хитромудрi петлi, ледь торкаючись одна одноi. На них дивилася купка раннiх роззяв. Вiд крамницi лiкарського зiлля за виставою спостерiгав кремезний, мiцно збитий чоловiк у куртцi, та ще снувала туди-сюди дрiбна горбатенька квiткарка, настирливо пропонуючи фiалки та айстри.

Один з роззяв заявив, що вiн сам жонглював би не гiрше, коли б не гiднiсть шляхетноi людини й нестача вiльного часу.

Приятелi мляво погодилися, продовжуючи дивитися. iх бiльше цiкавила танцiвниця – молоденька дiвчина, струнка та висока. Пропливаючи по колу, вона тримала за кiнчики яскраву шаль, i та летiла за хазяйкою корабельним вiтрилом. Неприродно пряма, з гордим аристократичним поворотом голови, дiвчина несла в собi якийсь божевiльний ритм. Без музики, без супроводу: сама. Так несуть чашу з окропом, боячись розхлюпати. Мимохiть роззяви притупували, приплескували в долонi, цокали язиками i клацали пальцями. Це поширювалося швидше за епiдемiю.

– А постривай-но, друже!

Агiтатор зупинив карету бiля тротуару. Прочинивши дверцята, щоб було краще видно, Конрад усмiхнувся. Багато хто назвав би його легковажним диваком. Пiсля подiй божевiльного ранку, пiсля бесiди з людьми, за чий погляд, скороминущий i випадковий, три чвертi Реттii готовi вiддати все, що не попроси; пiсля таемниць, секретiв i рiшень – видивлятися на вуличних паяцiв. Витрачати дорогоцiнний час на дурнички, коли треба ретельно перебирати крупинки iнформацii, вишукуючи дрiбнi перли, мiркувати про недомовки та натяки, робити далекосяжнi висновки iз хрускоту пальцiв i тремтiння лiвого колiна спiврозмовника, що саме по собi е важливою ознакою; прикидати так i сяк…

Це теж було частиною методу обер-квiзитора. По закiнченнi важливоi зустрiчi чи збору iнформацii вiн займався рiзними дурницями. Ішов у цирульню чи ароматорiй, на турнiр вагантiв-пересувникiв чи виставку живописця Адольфа Пельцлера, блукав вулицями без мети й сенсу, збирав опале листя в Буальському парку, де нещодавно спорудили пам'ятник Нихону Сивочолу – великий маг нагадував ображеного борця, який через iнтриги суддiв здав першiсть столицi без бою. Монумент збиралися переробити, та все вiдкладали…

Пiсля ситого обiду треба дати iжi засвоiтися.

Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись iз ланцетом напереваги: пiдрiзати, розiтнути заново, розсiкти ще раз… Нерозумно й користi не буде.

Жонглер замiнив булави на кiльця, танцiвниця прискорила крок. Роззяви пiшли. У капелюсi, що лежав на брукiвцi бiля артистiв, бряжчав жалюгiдний дрiб'язок. Зажурилася квiткарка: ii квiти залишилися без уваги. Бiля нiг жонглера розпласталася тiнь: чорний силует з дюжиною рук.

Конрад здригнувся.

«А все тому, що в злодюги Мiхаля тiнь особлива була! Із чотирма руками. Про запас, розумiете? Чи ж це на добро? Нi, не на добро, запевняю вас!..»

Гарячий шепiт стряпчого накотився – й вiдступив геть. Нiсенiтниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаеш значення дурницям. Тiнь жонглера, балаканина нудного добродiя Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?

– А криша вiд пристрiту у вас е?

Тiнь як тiнь. Жонглер як жонглер. І танцiвниця: звичайнiсiнька. Тiльки жонглер упiймав кiльця i стоiть, розгублено клiпаючи, а танцiвниця загорнулася в шаль i вiдступила до партнера. «Вони схожi! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк i здивування – видовище не з найкращих.

Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.

«Забагато його, паскудника… час скоротити…»

– О, шльондри! Збиваете, значить, малиновий дзвiн, а кришi вiд пристрiту не маете? У головi жуки дiрку проiли? Значицця, так: будете менi десятину вiддавати, i будь спок! Нiхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…

– Навiщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бiднi люди. Ми нiкому не робимо зла.

– Навiщо? Ну, брат, ти зовсiм трюха… Люди, вони лихi. Взагалi лихi, втямив? Побачать, плюнуть, бац – i зурочили. Нутро болiти почне. Або дiвка твоя спортиться. Не, без кришi тобi нiяк.

– Ми бiднi, – повторив жонглер, блiднучи. – Ми…

– Я ближче до обiду заскочу, – не слухаючи артиста, пiдбив пiдсумок здирник. – Вiдстiбнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло рiже. Втямив? Не жмися, тобi ж краще…

Конрад зiбрався втрутитися, але його випередив мiцний чоловiк у куртцi.

– Що ви сказали, добродiю? Криша? Вiд пристрiту?

– Ну! – вишкiрився «добродiй». Неприемностi вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодiйкуватого шмаркача на iстоту непередбачувану, мерзенну й хижу.

Допитливий пiдiйшов до капелюха. Нахилився i не вкинув, а поклав пiвбiнара. У крисюка загорiлись очицi.

– Ви впевненi, добродiю, що здатнi захистити своiх… е-е-е… пiдопiчних? Я з вами цiлковито згоден: бiдних артистiв усякий скривдити намiряеться.

– Ну!

– А якому, дозвольте запитати, методу ви вiддаете перевагу, зводячи дах вiд пристрiту? «Вище крокви, теслi!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повiрте, це не пуста цiкавiсть…

– Ну ти, дядьку…

Крисюк застромив руку за пазуху.

«Там у нього нiж. З цепу зiрвався, паскудник… Серед бiлого дня!»

Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спiзнився.

– Особисто я волiю класти з правоi, – дружньо повiдомив чоловiк у куртцi.

І поклав. Точнiше, неквапливо розмахнувся i припечатав крисюка чималим кулаком. З правоi, як i обiцяв, у самiсiньке око. Ефект був разючий. Паскудника вiдкинуло до квiткарки, розвернуло гвинтом, змiвши по дорозi три горщички з айстрами, гупнуло об стiну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому станi.

Чоловiк у куртцi задоволено кивнув.

– Чудовий метод. Простий у використаннi, доступний навiть для початкiвцiв. І, головне, дуже дiевий. Метод з лiвоi трохи поступаеться йому в кiнцевому пiдсумку, але теж непоганий. Бажаете випробувати, добродiю?

– Вiн не бажае, – за крисюка вiдповiв Конрад. – Правда ж, Фелiксе Шахрай на прiзвисько Гнилий В'юн? Ти бiльше не бажаеш? Чи я помилився?

У здоровому оцi крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи вiд жахливого, всюдисущого обер-квiзитора, вереснув недорiзаним поросям i – тiльки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слiд прохолоне, барон кинув у капелюх артистiв цiлий бiнар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловiка в куртцi вдвiчi.

– Ваш метод пречудовий, пане. Приймiть мое захоплення. Дозвольте вiдрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квiзитор Всевидющого Приказу.

Захисник жонглерiв поклонився у вiдповiдь:

– Андреа Мускулюс, магiстр Високоi Науки. Дiйсний член лейб-малефiцiуму, до ваших послуг.

Вiн нагнувся i провiв долонею по брукiвцi. «Бере слiд! – здогадався барон. – Магiстр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слiд бере пан малефiк i навiщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собi на долоню, а потiм примружився вслiд подуву, барон раптом пожалiв нещасного крисюка.

Сьогоднi Фелiксовi Шахраю не поталанило значно бiльше, нiж учора.


* * *

«Обитель героiв» зустрiв обер-квiзитора бадьорим стукотом молоткiв, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрiв. Какофонiя долинала з Бiлоi камiнноi зали, де ремонт лiквiдував пам'ять про нiчне побоiще. Барон рушив у прямо протилежному напрямi, на Чорну половину, прагнучи тишi.

Вiн вирiшив заглянути в Чорну залу, де ще не був.

Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вiкна, iнтер'ер Чорноi зали нагадував би оздоблення розкiшного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стiнах i аспiднiй стелi, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробi зiбралися справляти свято.

Не бадьорi покiйнички, а цiлком живi люди.

Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома панi, однолiтка барона, яскрава брюнетка у вишуканiй сукнi з накидкою. «Гiацин-вiолет, анхуеський крiй, облямування фалбалою», – вiдзначив Конрад. Сам вiн вiддавав перевагу стоячим комiрцям з мережив i складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядiв i приймав нововведення. У всьому приемна панi, що й казати. Бiля нiг хазяйки спав лобатий пес невiдомоi породи. А ще в залi, звiсно, був присутнiй Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотiлося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – i пошвидше ретируватися.

Але було запiзно.

– Доброго дня, ваша свiтлосте! Як ми радi вас бачити! – сам того не знаючи, стряпчий повторив улюблене вiтання прокуратора Цимбала. – Панi, дозвольте вiдрекомендувати вам барона фон Шмуца, рiдного дядька квестора Германа…

– Фон Шмуц? – панi ледь повела бровою.

– …обер-квiзитора першого рангу! Слiдство у справi, вiдомiй нам усiм, доручено саме йому! І я запевняю, що немае бiльш гiдноi людини! Ваша свiтлосте, дозвольте представити вам мiстрис Марiю Форзац, матiр нашого незабутнього Кристофера Форзаца, який трагiчно пропав безвiсти.

З тактовнiстю пан Терц таки не дружив.

Але барона зацiкавило iнше. Мiстрис? Чарiвниця? Таке звертання – рiдкiсне, але цiлком загальноприйняте – вживалося стосовно майстринь Високоi Науки. Не вульгарних вiдьом, а освiчених, з дипломами, науковими працями, здебiльшого з дисертатами, котрi з якоiсь причини приховують справжнiй рiвень i квалiфiкацiю. Гаразд, доручимо Генрiеттi розiбратися.

А тим часом вiдзначимо, що родичi квесторiв продовжують збиратися в «Притулку…»

Залишилося ще двое.

Барон галантно вклонився панi, та вiдповiла легким кивком. Пес пiдняв голову, схожу на диню, i широко позiхнув, висолопивши чорно-синiй язик. Паща собаки нагадувала пащу «водяного жеребця», але жовтi, ледь загнутi назад iкла свiдчили аж нiяк не про рослинну дiету. У крихiтних очицях жеврiла нелюбов до людства в цiлому i до спiвробiтникiв Всевидющого Приказу зокрема.

– Лю, прошу тебе, без ексцесiв…

Пес скосив криваве око на хазяйку, на барона – i демонстративно заснув знову. Хрiп собацюра голоснiше за п'яничку-м'ясника, коли той спить удома пiсля гулянки в шинку. У повiтрi зависла напружена пауза, якою не забарився скористатися пройдисвiт-стряпчий.

– А я тут, ваша свiтлосте, бажаючи вiдволiкти панство вiд смутних думок, почав розповiдати одну iсторiю. Послухайте й ви. Це сталося майже мiсяць тому, i повiдав менi про випадок мiй колега, стряпчий Тлумач. Втiм, це справи не стосуеться. Отже…

«Чому вони його терплять?» – мляво дивувався Конрад, зручнiше влаштовуючись у крiслi. Бронзова табличка на пiдлокiттi стверджувала, що крiсло обтягнуте шкiрою справжньоi релiктовоi лiбiтинii. Всупереч здоровому глузду й даним iсторичних хронiк, якi хором запевняли: останнi лiбiтинii пожерли одне одного ще в Еру Мильних Бульбашок. Якби жахливий хижак дожив до наших днiв, шкiра тварини коштувала б цiлого спадку. «Ну гаразд, граф i дама-чарiвниця. Припустимо, iм делiкатнiсть не дозволяе виставити Терца геть. А баба чому його терпить? І головне, чому терплю я?!»

– …королiвський скороход Йован Сенянин. Смерком заточився на вибоiнi, впав i звихнув щиколотку! Не iнакше, зурочили… А проте, панi та панове! Скороход з вивихнутою ногою зумiв доставити любовне послання його величностi за призначенням, точнiсiнько вдосвiта, в будинок фаворитки Юлii Марабу. І за тиждень благополучно брав участь у Меморiальному забiгу, де взяв золотий кубок! А все чому, запитаете ви? Тому, що тiнь у Йована була шестинога! Як мiфiчний кiнь Гедзь, що з'являеться на виклик Вiчного Мандрiвця! Не на добро це все, скажу я вам. Ждiть бiди i свiтотрясiння. А ось iще один випадок…

Пес Марii Форзац виразно чхнув.

– Даруйте, що перебиваю, – Конрад був вдячний собацi за втручання. – Я хотiв би звернутися до присутнiх з проханням надати допомогу слiдству. У готелi залишилися особистi речi квесторiв. Ключi вiд кiмнат, де вони зберiгаються, – у мене. Сподiваюся, ви погодитеся пiти зi мною на Бiлу половину й уважно оглянути майно своiх родичiв?

– На 'кого чорта? – сварливо поцiкавилась карга, ворушачи пальцями.

– Чи не пропало що примiтне? Чи немае чого незвичайного, що впадало б у вiчi? – барон мало не бовкнув «у око», маючи на увазi калiцтво Аглаi Вертенни та пам'ятний метод малефiка Андреа Мускулюса. – Графе, прошу вас!

– Звичайно, бароне! Впевнений, панi не заперечують…



Снiг коридорiв i кiмнат на Бiлiй половинi пригнiчував не менше, нiж смола та вугiлля – на Чорнiй. Лiжка, здавалося, накрили поховальними саванами. На тлi одноманiтноi та всюдисущоi бiлизни не лише пожитки квесторiв, а й люди, що прийшли iх оглянути, виглядали недоречно. А пес Марii Форзац, складчастий, немов йому в гардеробi помилково видали шкуру сфiнкса, – особливо.

Ранiше Конрад не вiдчував цього повною мiрою.

– Не заважатиму вам. Побудьте в кiмнатах ваших рiдних пiвгодини. Потiм обговоримо, чи е щось дивне, якась невiдповiднiсть.

Це була гарна iдея. Барона з самого початку щось бентежило в речах квесторiв – але вiн нiяк не мiг збагнути, що саме. Можливо, родичi зумiють пiдказати вiдповiдь. А навiть якщо не зумiють… Конрад мав намiр з користю витратити цi пiвгодини. Ідея формально вiдсторонити його вiд справи, щоб обер-квiзитор, як приватна особа i товариш по нещастю, мiг легше ввiйти в довiру до родичiв загиблих, мала одну-едину ваду.

Злощаснi листи.

Конрадовi i його високим заступникам конче потрiбно знати iхнiй змiст. Але не звернешся ж у лоб: «Люб'язний графе, дозвольте глянути на отриманий вами лист?» А Рiвердейл у вiдповiдь: «Даруйте, дорогий бароне! Адже ви одержали такий самiсiнький! Чи не одержали?» Правда миттево зведе нанiвець усi переваги «приватноi особи й товариша по нещастю». Граф – людина наiвна, довiрлива, а проте… «Ах, ви не одержали листа? Виходить, таемничий доброзичливець не хотiв вашоi присутностi тут? Не вважав, виходить, за потрiбне… То з якого дива нам дiлитися з вами?»

Заявити чесно i прямо, що лист, швидше за все, надiйшов Хальдрiгу, батьковi Германа? Провальний хiд. Цi люди iз братиком Хальдрiгом не знайомi. І спишуть будь-якi пояснення на банальну ворожнечу двох братiв, таку часту не лише в баладах, а й у життi. Якби iм довелося обирати мiж далеким Хальдрiгом з листом i близьким Конрадом без листа…

Барон тверезо дивився на речi, не перебiльшуючи симпатiю всiх без винятку станiв до спiвробiтникiв Всевидющого Приказу. Рано чи пiзно виникне ситуацiя, коли з'ясуеться: обер-квiзитор – не бiлий лицар, а «бiла ворона».

Нiким не помiчений (всюдисущий стряпчий, на щастя, пiшов обiдати), барон рiшуче прокрався на Чорну половину. Можна було позичити в хазяiна запаснi ключi пiд розписку про нерозголошення… Але Трепчик-молодший – король базiк. Розпискою його не стримати. Замки на дверях благенькi, а у всякого чесного квiзитора завжди при собi набiр вiдмичок. Вiдмичкою барон володiв не гiрше, нiж шаблею. Навiть брав призи на вiдомчих турнiрах iменi Арнольда Шнiфера.

Отже, до чийого листа легше дiстатися?

Граф? Вiн, скорiш за все, носить послання з собою: обшлаги рукавiв, накладнi кишенi каптана, гаманець – е куди покласти. Тож граф вiдпадае. Насправдi ж бароновi просто не хотiлося нишпорити в апартаментах Рiвердейла. Вiн перейнявся до старого щирою симпатiею. З погляду закону однаково, чиi дверi зламати, але порпатися в речах незiбраного, щиросердного аристократа, набагато старшого за тебе й вищого за походженням… Закон i користь, честь i необхiднiсть вступили в голосну, малоприемну суперечку. Добре профосам Дозору Сiмох – iх такi суперечностi не хвилюють!

А ось у Аглаi Вертенни нiяких кишень точно немае.

І клунки карга залишила в покоях.

Номери апартаментiв, де зупинилися граф i баба, обер-квiзитор пам'ятав чудово. Номер Марii Форзац з'ясував, проходячи через хол i зазирнувши в книгу, що лежала на конторцi. Однак у кiмнату гаданоi чарiвницi розсудливо вирiшив не пхатися.

У тiнях коридору Чорноi половини вiн не почувався зайвим, як у Бiлому крилi готелю. Так, вiдчув певний дискомфорт. У Майоратi лицарi Ордену, мабуть, роками живуть у подiбних умовах, та ще й поводяться вiдповiдно. Недовго й з глуздом розпрощатися. Доброволець Ордену Зорi, на думку Конрада, апрiорi був оригiналом з дивацтвами. Правду казав бойовий маг Кольраун: iдеальним Добру i Злу мiсце в резервацii.

Інакше всi ми оселимося у великому «Притулку героiв».

Вiн швидко озирнувся, перш нiж присiсти навпочiпки перед потрiбними дверима. Коридор був порожнiй. Перебравши в'язку, Конрад безпомилково вибрав потрiбну вiдмичку. Мимохiдь пожалкував за новим манiкюрним набором, залишеним у власних апартаментах: полiрувальна пилочка пiдiйшла б краще. Та дарма… Вузька смужка сталi ковзнула в замкову щiлину. Хитра нарiзка вчепилася замковi в потрухи. Тепер дотиснути… Чверть оберта вправо… Глибше… І вправо до упору.

Є!

Тихенько клацнувши, замок вiдiмкнувся.

Про всяк випадок обер-квiзитор озирнувся ще раз i нiкого не помiтивши, мишкою прослизнув до покоiв баби.


* * *

Житло Аглаi Вертенни виглядало скромнiшим, нiж баронське. Втiм, гординя не була властива фон Шмуцу. Його погляд буквально обмацував кiмнату, запам'ятовуючи точне розташування предметiв – щоб вiдновити «рiвновагу» по закiнченнi негласного обшуку. Саме так називали у Всевидющому Приказi проникнення без ордера прокуратора.

За хвилину обер-квiзитор заходився, висловлюючись пiвденно-реттiйським злодiйським жаргоном, «нишпорити по шухлядах». На щастя барона, карга встигла розпакувати своi численнi пожитки й розкласти-розвiсити все, що вважала за потрiбне, у зразковому порядку. Дивно як на вреднющу скандалiстку, але полегшуе роботу детектива. Отже, що ми маемо з майна чарiвноi бабусi?

Дюжина пляшечок i слоiчкiв з рiзнобарвними рiдинами та мазями.

Двi чималенькi скриньки ручноi роботи з iдентичними наборами веретен у кожнiй.

Два згорнутих у кружальця ременi м'якоi шкiри, без пряжок i застiбок, з потовщеннями посерединi.

Три кошелi з мармуровими кульками для гри в «шибзик».

Торбинка зi шпильками, нитками, голками та iншим дрiб'язком.

Старовинний роговий гребiнь; позолота стерлася вiд часу.

І нарештi, у потайнiй кишеньцi староi торбини – аркуш щiльного паперу, складений учетверо.

На сортах паперу Конрад знався добре. Вiн одразу визначив: жовтизна аркуша – не ознака старостi чи поганоi якостi. Сорт «Верже Алехандро» зi шляхетним вiдливом у жовток коштував дорого, придбати такий папiр можна було лише в крамницях Цеху Калiграфiв.

Обер-квiзитор ретельно лiквiдував слiди пошукiв – i розгорнув аркуш.



«Поважна панi Аглае!

Цим поспiшаю довести до Вашого вiдома, що люба внучка Ваша, Лайза Вертепна, не тiльки необачно вступила до Ордену Зорi, що Вам, очевидно, вiдомо, але також була помiчена в…»


Гамiр у коридорi Конрад почув за кiлька секунд до того, як дверi в кiмнату з гуркотом розчахнулися. Обер-квiзитор ледве встиг запхати листа на мiсце, зачинити стiнну шафу, де стояла торбина, i вiдскочити до вiкна. «Побачив, що дверi прочиненi, вирiшив зазирнути – раптом злодюжка залiз?» Пояснення натягнуте, але, в цiлому, прийнятне. Стара, щоправда, недовiрлива…

– Собака! Там собака! Великий! Величезний!

До кiмнати ввалилася божевiльна веселка. Скуйовджений, рудий, веснянкуватий, зовсiм незнайомий бароновi здоровань гарячково намагався замкнути дверi на клямку. У червонiй блузi, пiдперезанiй блакитним поясом, у шароварах густо-болотяного кольору, вiн вражав уяву. Жбурнув на лiжко брудну торбу й тремтiв з переляку. Очевидно, боявся, що «величезний собака» увiрветься слiдом. Дверi вiдчинялися назовнi, собака нiяк не мiг увiрватися сюди, але здорованевi було не до логiчних умовиводiв.

Засув танцював i вивертався з товстих пальцiв.

На мить перервавши спроби, здоровань обернувся до Конрада.

– Отакенний собацюра! – вiн емоцiйно розвiв руки. Судячи з розмаху, собака вродився завбiльшки з копицю сiна. Боягуз виглядав рокiв на тридцять, але обличчя в ластовиннi перекривив страх маленькоi дитини.

Конрад пiдiйшов i допомiг нещасному розiбратися з засувом.

Щасливо вiдсапуючись, здоровань рукавом витер iз чола пiт. І раптом з подивом уп'явся очима в барона, нiби вперше його побачив.

– Що ти робиш у моiй кiмнатi, добродiю?

Незважаючи на делiкатнiсть ситуацii, барона почав розбирати iстеричний смiх.

– Ви впевненi, що це ваша кiмната?

– А чия ж iще?

Вирiшивши не уточнювати, у чиiй саме кiмнатi вони обидва перебувають, Конрад продовжив гру «запитанням на запитання»:

– Ви живете в цьому готелi, добродiю?

– Атож!

– У яких апартаментах?

– У цих!

За правилами гри, той, хто вiдповiв замiсть запитання твердженням, – програвав. Але рудий не вважав, що вiн програв.

– Цифра на дверях ваших апартаментiв яка?

– Цифра? Н-не знаю… – здоровань миттево втратив недавню впевненiсть. – А-а, цифра!

Вiн просяяв, лунко ляснув себе долонею по лобi. Наче комара прибив.

– Хазяiн сказав: номер одинадцятий на Чорнiй сторонi. Це Чорна сторона?

– Чорна. Тiльки номер не одинадцятий, а восьмий.

– Ох, блiн катаний! Даруйте! Виходить, я до вас вломився… От лихо! Що ж тепер робити?

– Напевне, йти шукати свiй номер, – знизав плечима барон.

– Справдi! А собака?!

– Ви впевненi, що вiн на вас чекае? Гаразд, я пiду першим.

Вiдсуваючи засув, Конрад почувався учасником дурнуватого фарсу. Лицар Ранковоi Зорi визволяе жертву з лабетiв Чорного Аспiда… Овал Небес! Передчуття справдилися. Втiлений Аспiд справдi чекав у коридорi!

Бiля стiни, заклавши руки за спину, стояв стряпчий Фернан Терц.

Із усiх можливих свiдкiв негласного обшуку – найнебажанiший.

– Що тут вiдбуваеться? – риторично поспитався Терц.

– Це я у всьому винен! – радiсно зарепетував рудий, випадаючи у коридор. Торбу здоровань встиг знову закинути на могутне плече. – Собака! Тут був злий собака! А я вломився в чужий номер! А цей благодiйник мене врятував! А собака втiк…

Стряпчий ступив уперед, налаштовуючись на тривале спiлкування, але зi сходiв почулося:

– Негайно! Де тут барон фон Шмуц?! Я хочу бачити цю людину!

Якби Конрадовi хто-небудь сказав ще вчора, що вiн зрадiе

появi буйного корнета Лефевра – нiзащо б не повiрив!


* * *

– Я вимагаю пояснень, добродiю!

Сьогоднi корнет був сам на себе не схожий. Палкий, ображений, чогось вимагае – все як завше. Але був нинi в кiнному пращнику Францовi Лефеврi якийсь злам. Гриз невидимий черв'як. iв поiдом лютий тхiр сумнiвiв. Обличчя змарнiло, виправка зiв'яла. І пристрасний вогонь у поглядi паскудно чадiв.

Навiть султан на кiверi, вивищуючись над помпоном, скорботно кивав пучком китового вуса.

– Як ви менi набридли, добродiю! – щиро зiтхнув барон, вiдчуваючи, що мимоволi переймаеться спiвчуттям до хлопчиська, який переживае тяжкий перiод краху iлюзiй. – Вiд другоi дуелi я категорично вiдмовляюся, майте на увазi. Мене в спецарсеналi замкнуть на вiки вiчнi… Слухайте, навiщо ви мене переслiдуете? Фехтувати немае з ким?!

– Ви!.. Ви… – корнет задихнувся. Кров ударила йому в обличчя й одразу вiдринула. Юнак був несамовитий. – Ходiмо! Так, так, добродiю! Ідiть за мною!

Схопивши барона за руку, вiн потяг здобич надвiр. Конрад не пручався.

– Ось! Дивiться!

На лiхтарi, оповитому змiею, бiлiло оголошення. Прямокутний аркуш паперу, приклеений з ретельнiстю божевiльного: нi кутик не стирчав, анi краечок. Неживий, твердий почерк, рiвнi рядки, немов пiхота на плацу – все це було добре знайоме бароновi. Якщо ти записний дуелянт i служиш у Всевидющому Приказi, такi штуки вивчаеш напам'ять i впiзнаеш з першого погляду.

– Читайте, добродiю!

– Корнет полку кiнних пращникiв, – зачитав барон нудним тоном, заздалегiдь знаючи змiст листiвки, – Франц Лефевр у результатi дуелi з бароном фон Шмуцем, обер-квiзитором…

– Далi! Читайте далi! Це вже по всьому мiсту висить!

Подiбнi резюме – в рамках «Дуельного кодексу», стаття «Заохочення та покарання» – заснував найвищим указом Ромуальд Грiзний, прадiд Едварда II. Оскiльки дуель на шаблях-торохтiлках не призводила до тiлесних ушкоджень, помiтних для населення, а вiдповiдно радiсних для переможця й ганебних для переможеного, синклiту магiв-консультантiв було поставлено завдання розробити належний ерзац-замiнник. Конкурс виграв волхв-пiклувальник Джошуа Могорич, зачарувавши стилос i восковий таблетон особливим чином. Пiд час дуелi всi вiдомостi про результати горiли пiд стилосом темним полум'ям i невiдчутно переносилися в канцелярiю Приказу, де розмножувалися методом «librorum impressio». Пiдгодованi генii-табеларiуси розносили листiвки по Реттii та розклеювали на стовпах у достатнiй кiлькостi.

Таким чином, кожен, хто бажав битися з квiзитором, ризикував не шкурою, а репутацiею.

– …був зганьблений сiм разiв проти однiеi непрямоi ганьби…

– Ви знущаетеся? Далi!

– Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило… зганьблений шiстнадцять разiв…

– Далi, добродiю! Звольте не зупинятися!

– Сика Пайдар, вiн же Яцек Малява… дюжина прямих ганьб i три непрямих… Ледащо Фелiкс Шахрай… зганьблений вiсiм разiв…

Волосся на головi Конрада стало сторч. Вiн зовсiм забув, що данi про розправу над пiдлими грабiжниками потраплять у канцелярiю тим самим позачуттевим шляхом, що й вiдомостi про дуель з Лефевром. Де будуть зафiксованi, розмноженi й вiдправленi в народ. Метод «librorum impressio» iнтелектом не надiлений: у текст не вдумуеться, а генiям-табеларiусам оголошення читати нiколи. Рознесли, розклеiли, i баста.

А Кримхiльда з Брюнхiльдою?! От же ж стерво!

Хоч би нагадали, торохтiлки…

– Ось! – знаки оклику в мовi корнета похнюпилися, зiгнулися вiд горя i стали схожi на знаки питання. – Ось, добродiю… не очiкував вiд вас, iй-право, не очiкував… А ще чесна людина, перший ранг заслужили…

– Пробачте, Лефевр! Заради Вiчного Мандрiвця, пробачте! Це в провулку… Вони знущалися з безпомiчного старого… Я не мiг пройти повз них…

– Я вам вiрю, добродiю. А проте…

Корнет виразно схлипнув.

– Руки не подають… Кепкують! Кажуть, нiбито я вас налякався. Зi страху й привiв на дуель компаньйонiв… Бандитiв… щоб вас, добродiю, цiлою зграею вбивати! А моi секунданти лаються… Погрожують шию менi… намилити!

– За що?!

– У полку тепер думають, що це – вони…

– Хто – вони?!

– Цi вашi… Гвоздило, Малява… пiд псевдонiмами, значить, з'явилися… У бiйку полiзли… Честь офiцера ганьблять… Прапорщика Роцека «малявою» задражнили! Полковник Фраух призначив службове розслiдування… Допоможiть, добродiю.'Честю заклинаю, допоможiть… Бо ж пропаду…

Барон копняком вiдчинив дверi «Притулку Героiв»:

– Хазяiне! Аркуш паперу, перо, чорнило! Миттю!

Полковник Рiхард Фраух був добрим знайомим Конрада. Вони часом сперечалися про перуки: барон вiддавав перевагу малiй, з буклями та косицею, а полковник любив старомоднi й громiздкi «лябiнети». Цi розбiжностi тiльки покращували взаемини. Особистого листа цiлком вистачить, аби залагодити справу безвинно постраждалого корнета.

Хоча, як каже прокуратор Цимбал, покарань без провини не бувае.




SPATIUM IV

Вiдомостi про зниклих квесторiв або Синопсис архiвiв всевидющого приказу


Агнешка Мала, дев'ятнадцять рокiв, з осiлих гомолюпусiв Глухоi Пущi. Родина багатодiтна, але не бiдуе. Батька втратила в дитинствi – беручи участь у пiдпiльних собачих боях, Стоян Малой, який приховав вiд арбiтрiв свое походження, був загризений Намнетом III, виродком ротвейлера й акiтасу. Вiйт Глухоi Пущi, потураючи органiзаторам боiв за частку з виплат, справi

ходу не дав, оформив загибель Стояна як природну смерть вiд ядухи. Сiмейство Малих на судовому розглядi не наполягало. Хазяiн Намнета III, за мiсяць виявив улюбленця розiрваним на клаптi, пробував скаржитися, лаяв привселюдно дикунський звичай кревноi помсти, п'яний хулив безпринципних перевертнiв, що перетворили мистецтво собачих боiв на стiчну канаву, але незабаром покинув околицi Пущi поквапно, без пояснення причин.

На дверях його будинку за два днi до втечi хтось невiдомий вирiзьбив старореттiйською: «Homo homini lupus est!»

З дванадцяти рокiв, досягнувши повнолiття, Агнешка влаштувалася найманою вiвчаркою спершу до братiв-гуртiвникiв Сошникiв, що ганяли овець вiд Пущi на Ятрицю, а за три роки – до бичачого гурту Енца Кульгавого. Як вiдомо, молодi бички, яких переганяють на бойню, упертi, свавiльнi тасхильнi до втечi, тому в собак багато клопоту з норовистою худобою, великою i рогатою. Гуртiвник-людина у данiй ситуацii, якщо таке порiвняння припустиме, виступае в ролi «короля», а собака – в ролi «канцлера», що поступаеться тiльки «королевi» i не дае спуску рештi гурту. На думку Енца Кульгавого, гомолюпуси якнайкраще вiдповiдають такому розкладу сил, уникаючи марних конфлiктiв.

Рекомендацii Енца – чудовi.

У особистiй розмовi додав: хтива, але без наслiдкiв.

Гостре почуття справедливостi, бажання захищати слабших, очевидно, пов'язане з ранньою втратою батька; острах мати дiтей, бо свiт немилосердний до малят. Гуртiвники називали Агнешку «оберегом», вважаючи, що вона приносить удачу…

До Ордену Зорi вступила за власним бажанням.



Джеймс Рiвердейл, вiконт Треццо. Двадцять три роки. Чудовий фехтувальник, учень маестро Франтiшка Челлiнi. Улюблена зброя: два клинки рiзноi довжини, найчастiше – рапiра й дага. Пройшов повний курс у гомобестiарii храму Шестирукого Крi. Найкращi психомутацii: гноль, стокiм, гарпiя. Вiд пропозицii вступити до гвардiйськоi роти охорони палацу пiд командуванням Рауля Десареза з подальшим просуванням у полк лейб-варти Рудольфа Штернблада – вiдмовився. Вiд пропозицii Крiстобальда Скуни залишитися при храмi як експерт – вiдмовився.

Вiдгук мага Скуни: «Ідеалiст, романтик, але живучий».

Вiсiм дуелей, усi без смертельних наслiдкiв.

Енергiйний, запальний, вiдхiдливий.

До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.



Лайза Вертенна, з нетитулованих нобiлiтiв Альгамбри. Двадцять чотири роки. Рiд веде вiд великого землевласника Саймона Вертенни, що починав як торговець рабами. При диктаторi Клавдii Добродушному група багатих, але не надто родовитих жителiв Альгамбри вступила в союз iз рядом знатних патрицiiв, закрiпивши його мiжстановими шлюбами. У пiдсумку утворився новий стан нобiлiтiв iз правом обиратися в альгамбрський сенат, обiймати високi державнi посади, мати пiльги в податковому реестрi й робити священний татуаж на фалангах пальцiв.

Порушуючи сiмейнi традицii, юна Лайза вiд татуажу вiдмовилася й напередоднi весiлля з сином власника ювелiрноi майстернi втекла з дому, обравши шлях войовницi.

Батько постраждалого нареченого зауважив, що в родинi не без виродка, а в родинi Вертеннiв – не без двох. І пояснив, що мае на увазi бабусю нареченоi, Аглаю Вертенну, чий поганий вплив на внучку очевидний. Незабаром обох ювелiрiв, батька й сина, а також трьох охоронцiв жорстоко побила жiнка похилого вiку. Беручи до уваги вiк Аглаi та завдану iй образу, Верховний суд Альгамбри обмежився тижневим домашнiм арештом i викупом за калiцтва.

Лiцензiя вiльних метальникiв видана Лайзi Вертеннi тарденським «Союзом пера» без обмеження термiну дii та додаткових умов.

За п'ять рокiв дослужилася до капiтана загону.

Багаторазова володарка «Золотоi Стрiли Реттii».

Спокiйна, врiвноважена, акуратна. Дисциплiну в загонi пiдтримувала залiзною рукою. Фанатик порядку – в будь-якому його проявi.

До Ордену Зорi вступила за власним бажанням.

Кристофер Форзац, магiстр, м. н. к. Двадцять чотири роки. Наймолодший маг найвищоi квалiфiкацii в Реттii. Закiнчив столичний Унiвермаг екстерном, з вiдзнакою. Профiль: некромант-вербувальник. Спецiалiзацiя: розверзання могил. Дисертат «Особливостi груповоi зомбiфiкацii». Вiд пропозицii очолити вiддiл постачання в Чуриху – вiдмовився. Вiд пропозицii доцента Матiаса Кручека змiнити профiль, залишившись на кафедрi демонологii – вiдмовився.

Пiд час Великих Устричних воен постачав обидвi воюючi сторони диверсiйними загонами «безсмертних», вправно спустошуючи найближчi цвинтарi. Пiсля пiдписання Поганого миру присвятив три роки теоретичним дослiдженням.

Пречудово грае на лютнi та бомбiлумi.

Знавець древньоi поезii. Неодноразово пiднiмав поетiв минулого з единою метою: обговорити канони пейзажноi лiрики.

Чесний, винахiдливий, законослухняний. Тонка душевна органiзацiя.

До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.



Санчес Панчоха, злодiй. Точний вiк невiдомий. Мiсце народження невiдоме. Батько невiдомий. По материнськiй лiнii походить iз горян Рагнарськоi ущелини, але вiдомостi розпливчастi. Експерт iз запiрних пристроiв, володар почесноi грамоти Синдикату Маландринiв. Тричi судимий; тричi виправданий за браком доказiв. Чотири роки тому, переiхавши до Ятрицi, вступив до громади обелярiв або сусунiтiв; за рiк покинув мiсто, разiйшовшись у поглядах з П'ером-Бенедиктом Хитавицею, прем'ер-пастирем громади. У злочинному середовищi користуеться повагою за майстернiсть, але, за чутками, одночасно зi вступом у сусунiти зав'язав (недостовiрно).

Суперечливий, глузливий, непередбачуваний.

Улюбленець жiнок.

До Ордену Зорi вступив за власним бажанням.



Герман фон Шмуц, син Хальдрiга Розбiйника та Елен Вiнценськоi. Двадцять два роки. Племiнник барона Конрада фон Шмуца, обер-квiзитора першого рангу. Стратег-унiверсал з вищою освiтою. З вiдзнакою закiнчив магiстратуру унiверситету в Браваллi, факультет фундаментальноi стратегii.

З батьком у конфлiктi…




CAPUT V

«Гей, в похiд, моi друзяки, гей, невдахи-харцизяки – дурень буде отаман…»


Впустивши папери на стiл, барон вiдкинувся на спинку крiсла.

Чорнота апартаментiв вселяла меланхолiю й поганий настрiй. Короткi бiографii квесторiв нi на крок не наближали до розгадки. Опитування варти нiчого не дало, про що повiдомлялося в окремому рапортi. Воза з тiлами квесторiв начебто дракон хвостом змахнув. Магiчними способами трупи не знищували й не перекидали у просторi: такий викид мани волхви-локатори Тихого Трибуналу засiкли б миттево. Стара заковика: «Немае трупа – немае справи». Якби не випадкова знахiдка обсервера iз записами, якби не героiчний вчинок вiгiли, котра ризикнула зчитати залишковi еманацii аури… Квесторiв оголосили б зниклими безвiсти, убивство вважали б недоведеним, а отже, i слiдство велося б абияк.

На що зловмисники й розраховували, вивозячи тiла вбитих.

Барон заплющив очi. Темрява пiд повiками заспокоювала, на вiдмiну вiд кiмнати-чорнильницi. Інфернальна гармонiя сфер в особистому користуваннi. Генеральний психот Приказу, наймилiший Джакомо Паванца, у приватних спасенних бесiдах називав це «тугою за утробою», рекомендуючи тривалу вiдпустку на водах.

Або короткий, але гiркий запiй.

Барон розплющив очi й зiтхнув. Вiдпустка, запiй… Пустопорожнi мрii про прекрасне. Машинально перебираючи папери, вiн наткнувся на ще один конверт, якого ранiше не помiтив. Адреси, прямоi чи зворотноi, на конвертi не було. На лицьовому боцi в червоному сургучi красувався вiдбиток печатки: грифон сердито роззявив дзьоба. Символ для людини втаемниченоi бiльш нiж ясний: небезпека. Плюс трохи панiбратське застереження: «Не клацай дзьобом!»

У Всевидющому Приказi пакети завжди пiдписували. Натяки й алюзii тут не заохочувалися. Генрiетта вiсточку прислала? Гаразд, подивимося…

Щiльний жовтавий аркуш паперу, складений учетверо. «Верже Алехандро» з вiдливом у жовток. Буквально годину тому барон тримав у руках його брата-близнюка. Почерк теж виявився знайомим.



«Бароновi Конрадовi фон Шмуцу, особисто в руки.

Ваша свiтлосте!

Цим поспiшаю довести до Вашого вiдома, що Ваш брат Хальдрiг – безсердечний бевзень, ганебно байдужий до долi власного сина. Втiм, для Вас це, напевно, не новина. Тому переадресовую це послання Вам. Я знаю, Вам уже вiдомо, що Герман необачно вступив до горезвiсного Ордену Зорi, ставши на шлях трагiчноi загибелi. Однак, як близькому родичевi загиблого, а також як обер-квiзитору Всевидющого Приказу Вам буде цiкаво довiдатися про додатковi обставини, що мають стосунок до даноi справи…»


– Агов, свiтлосте!

Барон пiдвiв голову. Хоча бiльше хотiлося пiдняти що-не-будь важке й пожбурити в гостя. Вдруге пiдряд обiрвати читання заповiтного листа – це занадто навiть для лагiдного аскета.

– Свiтлосте, слухай, що скажу… Там нашi зiбралися. Тiльки на тебе й чекають.

У дверях, загородивши весь отвiр, а тiм'ям упираючись у одвiрок, стирчав рудий бовдур-кiнофоб. Ощиривши мiцнi, бiлоснiжнi – й такi нетутешнi на Чорнiй половинi! – зуби, вiн привiтно посмiхався. З-пiд комiра червоноi блузи здорованя випиналося масивне намисто, зроблене з яскравих камiнцiв i рiчкових мушлiв-перламутрiвок. Ось, мовляв, що в мене е! Заздрiть…

Конрад тужливо зiтхнув. Безглуздо пояснювати цьому красеневi рiзницю мiж «Агов, свiтлосте!» i «Ваша свiтлосте!» або навiть «Перепрошую, ваша свiтлосте, що турбую…» Здивуеться, клiпне пухнастими вiями, трусоне намистом, тим повчання й закiнчиться.

– Нашi, кажу, всi жданки переждали. Мене вiдрядили кликати…

– Добродiю, ви впевненi, що в нас iз вами е якiсь спiльнi «нашi»? Чи ви про величезних i злих собак? Захист вiд свiйських тварин не входить в обов'язки Всевидющого Приказу…

Не втримався. Полiз у свинячий ряд з оксамитовим сарказмом i золоченою iронiею. Не варто скаржитись тепер, якщо багатство замурзаеться в гною.

– Даремно, – немов пiдслухавши думки барона, раптом сказав здоровань.

Ступив за порiг. Мабуть, забобонний: передавати один одному речi, грошi й навiть просто слова через порiг вважаеться поганою прикметою.

– Даремно зобиджаеш, свiтлiсть. Є в нас iз тобою й нашi, i не нашi. І лихо е, одне на всiх. Ідеш, чи як?

Вiн i досi посмiхався: спокiйно, доброзичливо.

– Як вас кличуть, добродiю?

– Це тебе кличуть, свiтлосте, – бадьоро вiдрапортував рудий дурень. – Не в'iхав? Це бувае, з перевтоми… Може, гукнути хазяiна? Нехай разсольчику спроворить…

– Ось я, наприклад, барон фон Шмуц, – виразно, по складах, як дитинi, роз'яснив Конрад, для переконливостi тицьнувши себе в груди пальцем. – А ти хто?

Веснянкувата пика здорованя розпливлася ще ширше.

– Ух ти! Барон! Справжнiй! А вони менi: ти, Коше, кажи йому «свiтлiсть», бо по шиi накостиляе! А ти нiяка не свiтлiсть, ти цiльний барон!

Уже легше. Виходить, кличуть бовдура Кошем.

– Так, я барон. А ти, Коше, хто?

– А я не барон! Не-а, не барон я, мамою клянуся…

– Слухай, малий, ти менi всю печiнку…

– О! Точно! А звiдки ти, свiтлосте, визнав, що я Малий? Тiльки в нас, у Глухiй Пущi, кажуть не Малий, а Малой. Кош я Малой, за сестричкою сюди бiгцем бiг. А нашi кажуть: немае твоеi сестрички. Пропала Агнешка, згинула…

Здоровань зажурився, безумдно граючись намистом. Ластовиння поблякло, на вилицях виступили жовна. Барон дивився на старшого брата Агнешки-квестора, а в головi стрiмко обертався уривок жалюгiдних архiвних вiдомостей: «З осiлих гомо-люпусiв Глухоi Пущi». Луною здалека вторив лемент рудого: «Там собака! Великий! Величезний!»

Цього не могло бути, тому що цього не могло бути нiколи.

Перевертень боiться собак?! Син Стояна Малого, учасника собачих боiв?! Чи пiсля трагiчноi загибелi батька в юнака-гомолюпуса виник непереборний жах… Нiсенiтниця! Це псяче плем'я, якщо не брати до уваги спецiально навчених бiйцiв, перевертнiв за версту обходить. А раптом сцена в покоях баби Вертенни була розiграна навмисне? Прикинувся, нiби злякався пса-невидимки, вломився, наплiв сiм коробiв гречаноi вовни…

Навiщо?!

За часiв Конрадовоi юностi, коли вiн служив молодшим товаришем квiзитора Лiпуна, чоловiка суворого, але вiдхiдливого, король Едвард І прийняв до розгляду чолобитну трьох ватажкiв зграй, iнакше кажучи «вовчих князiв» – Древця Келдераря, Лекси Мануша й старезного дiда Вайди. Уклiнно припадаючи до стоп його величностi, ватажки перевертнiв благали окреслити для iхнiх зграй «рубiж осiдлостi» з подальшим наданням реттiйського громадянства. Довiряють, значить, долi, клянуться у вiдданостi та законослухняностi; зобов'язуються, якщо годуватимуть, у лiс не дивитися. Король зглянувся на благання перевертнiв. Вiн взагалi був освiченим монархом: писав вiршi, вивчав працi фiлософiв, хотiв скасувати страту, але пiсля «Справи про Майтракського людожера» передумав. Словом, захiдна частина Глухоi Пущi, Ближнi Лугiвцi та Шнарант, що межуе з Фiльчиним бором, королiвським указом вiдiйшли для розселення осiдлих гомолюпусiв.

Так iх стали називати на вiдмiну вiд гомолюпусiв диких, позастанових, громадянства позбавлених, а тому доступних для облав i гонiв за лiцензiею Департаменту Ловитви.

Рокiв за десять, при Едвардi II, осiдлi гомолюпуси домоглися почесного права служити в армii, а дехто з «вовчих князiв» отримав дворянство. Наприклад, Лекса Мануш, котрий пiд Вернською цитаделлю очолював «ескадрон смертi», сформований з одноплемiнникiв Мануша. Цей загороджувальний загiн понад двi години утримував прорив «олов'яних солдатикiв», поки капiтан Штернблад не пробився крiзь ряди мерцiв-гвардiйцiв, якi не гинули й не здавалися, i не зарубав власноручно мага-ренегата Юшика Бренбоу. Мерзотник навiть за мить до загибелi продовжував лити олово у формочки i слати големiв у бiй.

Капiтана його величнiсть особисто розцiлували в обидвi щоки, а Лекса дiстав грамоту на дворянство й заповiтний постфiкс «Еск.», тобто есквайр.

– Чого ж ти вiд собак сахаешся, Кош Малой? Не соромно?

Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розiрвав.

– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, свiтлосте. Та в родинi не без виродка. От я i е той виродок…

– Гаразд, ходiмо, раз нашi чекають. Забалакалися ми з тобою…

Барон сховав заповiтний аркуш за обшлаг рукава. Тепер, за наявностi листа – хто б його не пiдкинув, друг чи ворог – можна було спокiйно «вписуватися» в компанiю родичiв.

Свiй серед своiх.

Крокуючи коридором i гордо несучи довiрений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобi. На щастя, не тiею, у якiй був свiчник, iнакше начувайся.

– О! Макiтра дiрява! Спасибi, свiтлосте, забув тобi сказати!

– За що? – не зрозумiв барон. – За порятунок вiд злого собаки?

– Не-а! Собака цей клятий сам пiшов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мiй, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в нiжки кланяйся! Хороша людина краща за мiшок золота!

У душу обер-квiзитора закралася страшна пiдозра.

– І хто ж ця гарна людина?

– Стряпчий! Такi штуки розповiдае – отетерiти! Про молочницю одну… як ii?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смiшно…

Пiдлога пiд ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насiння у благодатну землю. Урожай драконових iкол не забарився.

– Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…

«Хвала Вiчному Мандрiвцевi!» – мало не пiдвiв риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення iсторii про багатородну молочницю Колодзябчик.

– А на похоронi, значить, вiзьми небiжчиця та встань iз домовини. Хо-хо-хо! ii закопують, а вона встае. Потiха! Люд весь урозсип, хто смiливiший, осику на кiлки рубае… Нiчого, обiйшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, – здоровань вимовляв прiзвище триклятоi молочницi зi смаком, по-дитячому присвистуючи на серединi. – Спала вона, от i все!

Канделябром вiн розмахував у такт розповiдi, анiтрохи не зважаючи на гарячий вiск, що капав зi свiчок. З картин, розвiшаних по стiнах, Кошем похмуро милувалися всiлякi чорнi сили, зi зброею в руках вiдстоюючи iдеали Абсолютного Зла. Либонь, чули спорiднену душу.

– У неi ця була… Лiтра… Лепра… Лiтургiя, о!

– Летаргiя, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.

– Точно! Прочумалася баба, i додому! А вдома чоловiк – п'яниця, на похорон не пiшов… Жiнка на порiг, а вiн, дурбило, жiнки не впiзнае! Забув! Як звати, не пам'ятае, скiльки рокiв, не пам'ятае… І про дiтей забув, яких вона йому, п'янчузi, народила. Старший син татковi в пику зацiдив – не, все одно не пам'ятае. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кiнця свiту.

Здоровань напружився, пустив вiтри i сумовито розвiв руками.

Барон ледве встиг ухилитися вiд канделябра.

– Свiтлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай вiн тобi теж розкаже.

– Неодмiнно, братику! – погодився Конрад.

І ввiйшов до камiнноi зали за Кошем Малим.


* * *

– Як ви й просили, бароне, ми оглянули речi. Ключi на столику при входi. Апартаменти ми, звiсно, замкнули.

– Цiную вашу допомогу!

Конрад вклонився й легким рухом переправив ключi зi столика до власноi кишенi. Заодно оцiнив передбачливiсть графа: Рiвердейл сiв у наймасивнiше крiсло, на безпечнiй вiдстанi вiд усього, що б'еться.

– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумiю, вже знайомi? Залишився ще один – i ми будемо в повному складi. Не пiдкажете, як звати шостого квестора?

– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаемося.

– Чому?

– Я зробив ряд довiдок. Санчес Панчоха – злодiй. Якщо завгодно, злодiй-iдеалiст. Батько невiдомий, теперiшне мiсцезнаходження матерi – теж. Вiдверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь iз лiдерiв Синдикату Маландринiв. У цьому середовищi особливi уявлення про честь i взаемодопомогу. Особливо це стосуеться iдеалiстiв.

– Вашi напоi, добродii!

У залi з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяiн спритно манiпулював замовленням – кухоль пива з шапкою пiни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вмiст залишався загадкою, вузький скляний келих iз червоним вином, i ще один келих, присадкуватий i пузатий, з бурштиновою рiдиною.

Конрад з першого погляду впiзнав золотий ром.

Не чекаючи, поки хазяiн рознесе напоi, Кош Малой кинувся назустрiч, схопив кухоль з пивом i блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудовi «вуса» з пiни.

– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злiсно заскрипiла з кутка Аглая Вертенна. – Звелiла ж йолоповi: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формiдонт тобi навстрiч i пацючий хвiст у печiнку!

Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лiвою рукою вона колами погладжувала себе по животi, а правою – гупала по пiдлокiттi крiсла. Ритм виходив рваний, складний i викликав роздратування. Зате кола виходили плавнi та заспокiйливi. Барон здригнувся й вiдвернувся. Незважаючи на довгi роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкiдництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяiн несе «схололе»? Коли кубок виразно паруе?!

Природна сварливiсть причин не шукае.

– Даруйте, панi! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаете, ваша свiтлосте?

– Ром «Претiозо». Доставлений сюди моiм камердинером.

– Як i його сiятельству, задоволено кивнув Трепчик.

Пiймавши здивований погляд барона, вiн пояснив:

– У мене, ваша свiтлосте, i без чужих камердинерiв у льоху всього повнiсiнько. Могли б не турбуватися даремно…

Роздавши напоi, вiн викотився з зали iз самотнiм бабиним кубком на тацi.

– Отже, панi та панове, почнемо. Прошу вас, графе.

Рiвердейл замислено погладив борiдку, збираючись iз думками.

– Знаете, бароне, нiчого особливо примiтного в речах онука я не знайшов. Крiм дрiб'язку. Два клинки, палаш i дага здалися менi… Як би це точнiше висловитися? Повiрте, Джеймс чудово знаеться на зброi. А цi клинки… Флорингенська сталь, дiлянки нешлiфованоi окалини… Вiзерунок «криптомерiя» … Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подiбну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяiн принiс надто повний келих!

– Дякую вам. Мiстрис Форзац? Ви нiчого не хочете сказати?

Брюнетка немов опам'яталася. Вiдсутнiй вираз на мить покинув ii гарне, але малорухоме обличчя.

– Нi.

– Ви впевненi?

– Впевнена.

І мiстрис Форзац знову втратила всякий iнтерес до того, що вiдбувалося.

– Дякую вам. Негативний результат – теж результат.

Конрад старанно дотримувався ввiчливоi незворушностi.

Хоча бесiда iз цiею панi – задоволення iз сумнiвних. А вже до баби звертатися не хотiлося й поготiв. На жаль, життя виткане не з самих лише приемностей.

– Що скажете ви, панi?

– Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочцi! – баба схлипнула басом. – Новiсiньке в неi все, от що я вам скажу!

Барон не вважав себе знавцем жiночих туалетiв, але вiдрiзнити нову рiч вiд ношеноi мiг. Вiн добре пам'ятав, що в гардеробi Лайзи Вертенни були не тiльки новi речi. Проте викривати брехню Аглаi Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.

– Приймiть мою подяку. За добровiльну допомогу слiдству.

– А я?!

Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути – i, як з'ясувалося, даремно.

– Слухай, свiтлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як iз Агнешчиних ганчiрок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, свiтлосте, га? Ти ключа давай…

Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не вiдчепиться. Порившись у кишенi, барон знайшов потрiбний ключ i кинув його Кошу.

– Бiла сторона, шостий номер. Дверi не переплутай, окатий!

Наступнi п'ять хвилин вони мовчали.

Цей час обер-квiзитор витратив, розмiрковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за вiдсутностi барона хтось проник у його покоi та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелi благенькi. Втiм, невiдомий мiг i через вiконце влiзти. Поiнформованiсть доброзичливця вражала:

«…необачно вступив до горезвiсного Ордену Зорi, ставши на шлях трагiчноi загибелi. Однак Вам, як близькому родичевi загиблого…»

Таемничий гiсть знав, що квестори загинули. Не пораненi, викраденi, пропали безвiсти – загинули. Якщо виключити версiю, що листа пiдкинуто спiльником нiчних зловмисникiв, що залишаеться? Автор листа в курсi вмiсту кулi-обсервера. Виходить, маг. «…з кулi знято копiю; встановити особу копiювальника доступними менi методами неможливо». Хоча… Вiн мiг отримати закриту iнформацiю й iншим, прозаiчнiшим способом. Вiд iнформованих осiб. Вiд вiгiли або вiд високих посадових осiб, що проводять дозвiлля у термах прокуратора Цимбала.

Невиразна тiнь незнайомця постала в уявi. М'яким, котячим кроком пройшлася з кутка в куток, заклавши руки за спину.

Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу?

Тiнь спробувала злитися з постаттю голого товстуна, що сидить на парапетi басейну. Вийшло погано, щоб не сказати – нiяк.

Вiльгельм Цимбал?

Результат поеднання знову не задовольнив.

Його величнiсть?

Тiнь поспiшила ретируватися, забившись у запiчок свiдомостi.

Гувальд Мотлох? Рудольф Штернблад? Генрiетта?

Тiнь мовчки ховалася в запiчку.

Хто ти, доброзичливцю, що вмiеш знiмати копii з магiчних куль i зчитувати залишковi еманацii аури? Хазяiн готелю? Велелюбна куховарка? Стряпчий? Хтось iз сусiдiв? З родичiв, що приiхали? Мiстрис Марiя Форзац? Нi, мати Кристофера приiхала пiзнiше… Вуличний крисюк Фелiкс Шахрай?

Маско, вiдкрийся!

Ти поруч. За спиною.

Я вiдчуваю твiй подих.


* * *

І раптом, добродii моi, як i годиться в баладах, зчинилася катавасiя.

Слово «катавасiя» малабрiйською означае «сходження». Якщо завгодно, символiчне сходження Заходу та Сходу, яким в iнших випадках не зiйтися нiяк. На вечiрнiх службах у храмах Вiчного Мандрiвця так називався приспiв, що виконувався двома хорами одночасно. Трубадури на турнiрах у свою чергу не нехтували катавасiею, розгортаючи приспiви в багатоголосся. А оскiльки в найкращiй компанii один нездара, другий без голосу, третьому дракон на вухо наступив, четвертий п'яний, як чiп, п'ятий задумався про бабiв…

Ось i зчинилася катавасiя.

Ораторiя невлад.

«обитель героiв» був будинком солiдним, а Чорна зала – далека вiд мiсця подiй, що розгорнулися. У сенсi iдеалiв можна сказати: абсолютно далека. Але голос першого солiста, пронизливий фальцет, вступивши потужним крещендо iз другого поверху Бiлоi половини, барон упiзнав безпомилково.

– Вiдчинiть! Негайно вiдчинiть! Грабiж серед бiлого дня, стаття… Параграф!..

Стряпчий Терц стояв на посту.

Другий голос, утробний бас, що пiдхопив вступ Терца, впiзнати не вдалося.

– І-е-е-ех! Х-хи-и!

Зате вiн пролунав у супроводi оркестру: гуркоту i трiску. З аранжування увертюри залишалося припустити, що у фiналi хазяiновi готелю доведеться оплатити ремонт зайвих дверей. До речi, ось i наш друг: стогони Трепчика-молодшого пiшли з холу коридорами i сходами хвилею скорботного вiбрато.

Трепчик дав вiдмашку цiлому хору спiвакiв, що тiльки й чекали команди:

– Тримай!

– Тримай злодiя!

Судячи з нижнiх регiстрiв, розташовувався хор у протилежнiй, Бiлiй залi. Яскрава, експресивна секста в мiнорнiй гармонii, зазвучавши одночасно iз квiнтовим тоном дверей, виламаних разом iз одвiрками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедii «Зоря» вiдкриваеться знаменита «фанфаражаху», контрастно провiщаючи майбутню тему радостi.

Пiзнiше Конрад не раз замислювався: чи дiйсно вiн все це почув у деталях i подробицях, чи тiльки вловив загальну тональнiсть чутливою квiзиторською душею? А зараз вiн просто кинувся геть iз Чорноi зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганiв, i побiг, помчав…

Гадаете, на другий поверх? У епiцентр катавасii?!

Невiрно гадаете.

Вилетiвши з парадного входу надвiр, барон побiг уздовж свiтлоi половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вiкна квесторських покоiв. Інтуiцiя мчала поруч, схвально киваючи. Інтуiцiя знала: бiгти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.

Вона виявилася всюди права.

– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…

– У дихало йому!

– До печiнок!

– Н-на!

Трудова артiль майстрiв, що ремонтували Бiлу залу, пострибала у вiкно, звiвши нанiвець зусилля багатьох годин роботи. Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спiйманого лиходiя. Мабуть, за час ремонту перейнявшись iдеалами добра, майстри тiльки й чекали можливостi втiлити iх у життя.

Пiйманий добродiй був одягнений ремiсником, дотримуючи заборони на брижi, буфи та пiр'я; навiть фартух на ньому був – як i на бiльшостi трудяг. Цей факт лише подвоював жагу вiдплати:

– Перевертень!

– Чесних людей ганьбити?

– Чесних людей грабувати?

– Н-на!

– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Вiдставити самосуд!

Важко дихаючи, месники розступилися, даючи бароновi

пройти до затриманого. Все було зрозумiло. Видавши себе за робiтника, злодюга приставив до стiни драбину й тихенько залiз у вiдчинене вiкно. Конрад задер голову: до Германа лiз, скотина! Стяг на пiдлогу покривало, розкидав речi… «Стратагеми», i тi взяв, спокусився дорогою палiтуркою. А як злякали, так i плигонув зi здобиччю через пiдвiконня. Ба, вчепився у вузол: не вiддерти. Мало до смертi не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – нi, мовчить i тримае мертвою хваткою…

Книга племiнника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровностi.

– Встати! Встати, мерзотнику!

– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два цi серви-задрипанцi мене наздогнали, коли б не нога…

Злодiй пiдняв розбите обличчя, i Конрад упiзнав негiдника.

– Гвоздило?! Вiн же цей… як тебе? Втiкач-нелегал з Бадандена?

– Ім'я забув? – через вибитi зуби злодiй шепелявив. – Фартить тобi, хорт… Дарма, дасть Нижня Мамка, поквитаемось…

З вiкна пограбованих покоiв висунулася солодка парочка: стряпчий Терц i Кош Малой.

– Свiтлосте! Звели хазяiновi не сваритися! Ну, за дверi…

– Я вас попереджав, ваша свiтлосте! Не на добро це все!..

– Я злодiя ловив! Вiн замкнувся, а я ловив… Ну й дверi, значить…

– Пом'янiть мое слово!

Дивлячись на розчервонiлу, сповнену мисливського запалу фiзiономiю Фернана Терца, барон згадав дурнувату розповiдь стряпчого: «…Злодюзi в Баданденi руку привселюдно рубали… А рука вiзьми й вирости наново, за тиждень». Почуваючи себе останнiм йолопом, Конрад уважно подивився на злодiя-невдаху. Сонце свiтило яскраво, тiнь втiкача-нелегала горбилася бiля нiг, намагаючись допомогти, не дати вiдiбрати вузол зi здобиччю…

Овал Небес!

Обер-квiзитор вирiшив, що зiр грае з ним поганi жарти.

У тiнi злодiя було три руки.


* * *

Хмаринка набiгла на диск свiтила. Барон клiпнув i виявив, що тiнь перетворилася на безформну пляму. Немов невiдомий доброзичливець, бажаючи врятувати Конрадiв здоровий глузд, зiм'яв тiнь у кулацi, як грудку м'якоi глини.

– Пошлiть по лiкторiв, – утома долала, але слiд було триматися. – І простежте, щоб злодiй не втiк. Нi, бити бiльше не треба… Досить з нього.

Хлопчисько-служка, посланий у лiкторат, повернувся швидко. Лiктора-кур'ера вiн зустрiв за чотири квартали вiд готелю, а вуличний патруль – бiля рибноi крамницi, де вартовi кокетували з гладкою перекупкою коропiв та в'юнiв. Конрад передав затриманого в чiпкi руки правосуддя, правосуддя поклало злодiя на ношi, складенi з двох алебард та одного плаща, i вiднесло до буцегарнi.

Правосуддя не вiдкидало дивних тiней, i з кiлькiстю рук у нього проблем не виникало.

Тимчасове непорозумiння вийшло з оформленням затримання. Записавши короткi свiдчення очевидцiв, барон раптом виявив, що дiйсно не в змозi згадати iм'я злодiя. Вилетiло з пам'ятi спритним горобчиком. Цвiнь-цвiрiнь… Теофрад… Е-е… Тофiль Сточек, вiн же Мiхель Ловчило… Нi, якось iнакше… Цвiнь… Цвiрiнь… Порятунок графа ле Бреттена, битва пiд лiхтарем – спогади замерехтiли, виявляючи провали, бiлi плями… Грабiжникiв було двое: крисюк i Сика Пайдар… Нi, трое! Звичайно, трое! Ось цей сучий син i е третiй спiвучасник: Трюфель Гнiздило, вiн же…

Це вiд перевтоми. Бувае.

– Вам пакет iз канцелярii Приказу, ваша свiтлосте!

– Давай сюди, – барон ступив до лiктора, заздалегiдь знаючи, що криеться в принесеному пакетi. Раптово пам'ять оговталася вiд сплячки, горобчик повернувся, спритно заходився клювати крихту за крихтою. – Прокляття! Теофiль Стомачек, вiн же Гвоздило, вiн же Мiхаль Ловчик з Бадандена! Згадав!

Лiктор, запобiгливо посмiхаючись, кивав обер-квiзитору.

Мовляв, згадали, згадали, а кричите чого?

А Конрад не мiг позбутися вiдчуття, що за рогом, куди потягли Гвоздила, ховаеться трирука тiнь – i крутить, регочучи, цiлих шiсть дуль.

Повернувшись до зали, вiн схопив келих рому, завчасно принесений хазяiном. Залпом випив мiцний «Претiозо», що вiддавав ванiллю; упавши в крiсло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своею видатною роллю в затриманнi зловмисника. Виламанi дверi покоiв у його викладi перетворилися на ворота ворожоi фортецi, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув пiдозрiлий шерех, – на сурмача, що пiдняв сонний гарнiзон на битву.

Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, мiстрис Форзац мовчала.

– А я!.. Флакон пiд пахву i гайда воювати! – всоте почав Копi, але спохопився. – Свiтлосте! Слухай, свiтлосте! Я знайшов! Знайшов!

Сяючи з гордостi, вiн поставив на столик флакон з перламутровою рiдиною.

– Ось! Неродуха!

Ввiчливий граф удав, нiби нiчого не помiтив. Карга хрипко розреготалася. На кам'янiй фiзiономii панi з'явився слабкий глузливий iнтерес.

– Бачу, – зiтхнув Конрад. – Ну то й що?

– А те! Якого лисого сестричцi цю капость тягати?

– Панi Вертенна або ви, мiстрис… Чи не будете ви такi люб'язнi пояснити пановi Малому, навiщо повнолiтнi гуртiвницi тягають iз собою певне зiлля?

– Ну, ти, свiтлосте, зовсiм мене за щеня тримаеш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти менi iнше скажи: Агнешцi навiщо всяка гидота здалася?!

«Хтива, але без наслiдкiв», – згадав барон характеристику гуртiвника Енца Кульгавого.

– Я не хотiв би обговорювати чесноти вашоi родини, добродiю.. Особливо в присутностi дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вiльний спосiб життя, у такий спосiб… Ви мене розумiете?

– Не-а, свiтлосте. Не розумiю. Агнешка з гомолюпусiв, у неi тiчка. Раз на рiк, узимку. Тече й тхне до двох тижнiв, – здоровань нiтрохи не бентежився, викладаючи пiкантнi подробицi, наче йшлося про будову простенькоi iграшки. – Пiд час тiчки сестриця кобелiв на дух не пiдпускае. Горло порве! Одному, пам'ятаю, штиря вiдкусила… А в iнший час iй не зачати! Ось i кажу: неродуха Агнешцi – як до стiни яйця…

– А хлопець правий, – втрутився Ернест Рiвердейл. – Очевидна дивина.

– Дякую, добродiю, – з усiею щирiстю сказав Конрад. – За цiннi вiдомостi. Я думав, що знаю про перевертнiв достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-вiку б не здогадався.

Здоровань розплився в нiяковiй посмiшцi.

– Тами шо… Ми завсiгди… Знадоблюся, тiльки гукнiть…

Дивлячись на рудого, барон нагадав собi, що перлина ховаеться в слизькiй плотi молюска. Що урок можна дiстати вiд випадкового перехожого. Що фiлософи давнини багато в чому правi… У чому саме правi фiлософи давнини, вiн розмiрковувати не став, цiлковито зосередившись на трьох китах сьогоднiшнього огляду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/genri-layon-oldi/obitel-geroyiv/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тут i далi – вибранi цитати з народних реттiйських пiсень минулого столiття, опублiкованих у збiрнику «Фольклор Батькiвщини», за редакцiею Адальберта Меморандума, штабс-секретаря Ложi Силаботонiкiв.