Книга - Дума про Хведьків Рубіж

Дума про Хведькiв Рубiж
Володимир Худенко


Цього разу конотопський маестро мiстики i хоррору Володимир Худенко звертаеться до iсторичноi тематики. Упирi та iнша нечиста сила, виявляеться, триста-п’ятсот рокiв тому були активнiшими, так би мовити, в суспiльному життi Європи i решти краiн зокрема. Величезна армiя справжнiх кровожерiв iз заходу йде захоплювати людський свiт. І це не якась там хаотична юрба. Це вишколена регулярна армiя упирiв. І нiщо i нiхто не може чинити iй опiр. Нiхто, крiм козака Хведька. Та чи по силам одному, хай навiть характернику, протистояти цiй навалi?





Володимир Худенко

ДУМА ПРО ХВЕДЬКІВ РУБІЖ




(Роман)


«Спочатку був хрест, i хрест був у вiчностi, i на хрестi сидiв ворон.

А пiд хрестом була могила, i могила та звалась вiчнiстю.

І був хрест перевернутим хрестом.

І клював ворон могилу, злетiвши з хреста.

І там, де клював, стала твердиня.

І була твердинею вселенська тьма, i е вона донинi,

i зветься простором i часом, i мае у собi вiчнiсть.

Ходив ворон по твердинi, походжав, i сiяв по твердинi рух, i рух став свiтом.

І з того стала тьма i свiт, що е донинi.

А тодi злетiв ворон iз тьми i свiту.

І помiшались тьма i свiт.

І стала мiж тьми i свiту помiсь, i звалась життям.

І то було першожиття.

І вмирало першожиття, бо тьма оддiлялась од свiту знову.

Бо тьма була не свiт.

І не хотiло першожиття вмирати, i здержувало тьму зi свiтом.

І се був початок.

Та не в’язався свiт iз тьмою, i вмирало першожиття.

І тодi деякий свiт став тьмою, а тьма свiтом.

І з них стало друге життя.

А друге життя було смерть»

    (З упирськоi Книги одкровень.
    «Про створення свiту».
    Цикл перший. Одкровення перше.
    Про ворона, могилу i хрест)






До чительника


Текст, приведений нижче, е нiчим iншим, як жахалкою, розказаною вашим покiрним слугою в нiч на Івана Купала 6–7 липня 200… року коло ватри на околицi села Карабутове Конотопського району Сумськоi областi пiсля дванадцятоi години i аж до ранку. Слухачами моiми були моi ж шкiльнi товаришi – учнi, певне, 10–11 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кiнця, то неодмiнно зможете причислити й себе до тii юрби парубкiв та дiвчат коло вогнища у полуночних сутiнках, мiж iще подекуди мальовничоi пiвнiчноукраiнськоi природи.



«…i виходив Христос смiятися до Іллi i був Господь»





Заспiв


Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собi понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiе, жиди й уряди мiскiе – усе забияли, не щадячи анi жон и дiтей iх, маетности рабовали, костели палили, обвалiовали, ксiонзов забияли, дворi зась и замки шляхецкiе и двори жидовскiе пустошили, не зоставаючи жадного цiлого. Рiдкiй в той крiвi на тот час рук своiх не умочил и того грабленiя тих добр не чинил.

    Лiтопис Самовидця



На початку травня пiд Жовтими Водами вбивали.

І був там грiх масовий, у всiй своiй сутi об’емнiший за будь-якi проповiдi чи сповiдi перед Cвятим Таiнством причастя у будь-якому ж iз соборiв всii неньки-Украiни од храму великомученицi Тетяни до самоi Софii Золотоверхоi, де дзвони торкають небес.

А чи ж дзвенiли дзвони тi пiд Жовтими Водами, в степу, мiж стогону зранених та ляскоту шабель теi години?

Дзвенiли добряче, панове.

Дзвенiли тi дзвони…

А бiй же чувся тупотом, ударами по живому i мертвому м’ясу, матюками та хриплими одкровеннями чиiхось вуст мiж самi хмари:

– Дiва Марiя, Спаси!

i

– Дiва Марiя, Спаси!

Івана Остаповича Виговського тягли двое попiд руки, що були добряче туго зв’язанi, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краi, шумiло та ревiло безудержне море скорботи, i вже колишнiй польський вояка ще силкувався вслухатися в той гвалт, аби почути якiсь, може, вказiвки колишнiх же своiх командирiв.

Хтозна.

Іван Остапович скривився гримасою якоiсь вiдстороненостi, а може, й навiть приреченостi, хоч i поставив перед своiм сумлiнням умову не зважати на все те, що вiдбувалось довкола. Вiн тiльки рухався туди, куди саме його волокли двое: пристаркуватий, лiт пiд шiстдесят, i трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокiйний рiк достиг.

Іван Остапович два рази падав, його пiдiймали, тягли, але нiби не звертаючи уваги. Двое мимовiльних наглядачiв Виговського самi були в якомусь забуттi – хлопець зробив такий висновок, коли впав вiд стусана одного з них в оточеннi, тодi був пiднятий, i стариган нащось, дiдько його розбере, пiдiбрав iз трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.

Врештi по дорозi ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.

Іван добре чув голоснi збудженi перемови тii мимовiльноi своеi сторожi, але, певнiш усього, не мав намiру в них вслухатися, розiбрав тiльки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвiем.

– Бiс менi вас послав, хлопцi-молодцi-задрипанцi, а змiй i кат вашiй шльондрi-матiнцi й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам i рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, поб’е грiм i Божа кара або начисто спопелить своiм мечем архангел Михаiл, та шоб я отут провалився до бiсового дiдька ув саме занюхане пекло до мого чортового i самого падлючого свата Архипа, хай вiн перевернеться сто сорок раз у трунi на поминi, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бiсовiй суцi вашiй матерi на пiки ляхам да нiчорта б i не пожалiв, i не перехрестився б, i нi разу б не випив за упокiй ваших продажних душ, шоб вас кат спiк i вивернув набiк!

Як се – набiк, мабуть, не зрозумiв не тiльки Іван iз тим, як його, Матвiем, а ще ж i два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.

Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дiйових осiб – цiлком само собою здiйснилося. Хто його зна, а тим бiльше сам Іван, чого вiн потрапив у руки саме цим двом, тому нiмому Матвiю та матюшнику Панасу (а той Панас, повiрте, гнув таке, що я не те що казати тут – натякнути на ту хвору брань не можу).

– Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, iрод окаянний i сволота немислима?! Ти думаеш балакать чи нi?! Ану пiдставляй гузно, хрищ!

Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лiкоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвiю. Якийсь iз хлопцiв, що йшли позаду, правда, при тому намiрi притримав свого (як потiм з’ясувалось) ватажка – хорунжого. Стався поштовх, i Виговський упав одним колiном у крихкий грунт. Таким чином вiн i стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвiй, не вiдводячи руки, зацiпенiв на мiсцi й просто спостерiгав, що воно робиться.

За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах вiдчути всю шир украiнськоi нацiональноi лайки.

– Ой ви ж, сучi упирята, свинi безмозкi та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хрiну потаскались обходити ляхiв – до короля в Варшаву чи до своiх затасканих хвойд-жiночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрiбна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!

– Дак цее… Осавул казав!

– Запхни менi того осавула, щеня юродиве, знаеш куди!.. Падло й вiровiдступник!

Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблi й гай-гай по козацьких головах.

На щастя, його хвацько спинили.

– Сюди давай менi те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!

Іван Остапович спостерiгав за чудним дiйством уже з бiльшою цiкавiстю, бо в нього зажеврiв у душi вогник надii втекти пiд той гамiр.

– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та бiснуватих шмаркачiв! Уб’ю!!!

Виговський озирнувся навсiбiч i раптом спинив погляд на дивинi – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавинi позицiй Хмеля сидить на травi, вiрнiш, на килимку обгорiлий татарин i натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослiвна i звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюеться.

Виговський не чуе того голосiння. Йому здаеться, що навiжений мусульманин кричить:

– Дiво Марiе, Спаси!!!

– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..

Дiда Панаса пiдiймають.

Без ноги.

Гарматний обстрiл – кругом бiганина.

Бух! Бух! Бух!

Шмаття землi навiжено здiймаеться вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якоi п’янi холопи-повстанцi зривають товсте покривало. Земля стогнала.

«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотiв спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасовоi ноги.

«Ішла Божа Мати Спасати…»

– Іди!

Якiсь геть iншi люди пiдхопили Виговського, потаскали у протилежний бiк.

– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!

– Я?..

Іван хтозна чого знiтився.

– Я не кричу…

– Тiльки-но ж горлав на всю пащу!

Іван не помiтив свого горлання. Вiн усе шукав поглядом обгорiлого мусульманина мiж ряду мертвякiв.

– Маму звав… – промовив тихо.

– Яку в дiдька?!

– Марiю…

– Іди вже!..

Охоронець скривив принизливу гримасу.

– Іди!

Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятiвна божевiльна здогадка спалахнула в його головi i вiн вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»

Впав од стусана, знепритомнiв i таким чином був забраний геть вiд поля бою.

У Софii дзвенiли дзвони…


* * *

Причепилися до мене – розкажи жахалку i все тобi. Наче я який сiльський Стiвен Кiнг – жахалки розказувати. Хоча…

То все Свiтланка. Вона на такi справи охоча – щось про людожерiв у газетi вичитала й давай. Та в неi не вийшло нiчого – не вмiе вона людей жахати. Смiху було та й годi! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмiеш так, щоб аж кров у жилах застигла. Що там я вмiю… Ото моя тiтка було – ще як у школу ходила, нарозказуе бабиних переказiв, дак нас, малих, уже й везуть по бабках-шептухах переляк виливати. Або про Вiя… Страх та й годi – вночi заснути не можна!

Стривайте…

Є одна казочка – ще з дiда-прадiда переказуеться. От я вам i повiм.

Слухайте, товариство!

Нiч же ж яка – саме для жахалок.

Горить купальське багаття, потрiскуе – о пiв на другу ночi. Небо чисте-чисте, кожну зiрочку видно. Навiть молодь порозходилась. А ми, школярi, сидимо тут, коло Рiпоччиного ставка – хороше так! Грiе багаття, соловейки потьохкують – краса! Свiтить мiсяць над полем колгоспним, що степом колись було, а там, далi-далi на Юрiвку Роменським шляхом могилу серед степу того видно. Осiла та могила – перекопали, стовп електричний поставили, наче горбик просто. Тiльки мiсяць схили ii ясним свiтлом омивае.

Та по степу ген-ген видно…

За байраком байрак,
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак,
Із могили козак,
Встае сивий похилий…

Слухайте, товариство.



Як називалося те село?

Якщо чесно, я не знаю, як воно називалося.

Знаю тiльки, що таких Богом забутих сiл та хутiрцiв було на нашiй землi в епоху Руiни безлiч. Вони простягалися суцiльним шлейфом iз побiлених хатинок пiд солом’яними стрiхами, курних шляхiв та вишнево-яблуневих садочкiв вiд Переяслава до Путивля чи аж до самоi Полтави.

По всiй Слобожанщинi.

Тихими лiтнiми ночами там чувся понурий гавкiт собак та квакання жаб у болотах.

Близько другоi години у хащах заходились пiснями соловейки, а вже ближче до ранку iх змiнювали першi заспанi пiвнi в курниках.

Люди там жили майже такi, як i ми.

Нудьга в них була, а не життя.

Були ляхи – прийшов Хмельницький, був Хмельницький – прийшли москалi. А скiльки ж iще своiх синочкiв-пропасникiв, гетьманiв i пiдгетьманкiв, продажного козацтва, отаманiв, сотникiв, полковникiв, розбiйникiв, грабiжникiв i вбивць терзало цю нещасну землю i людей на нiй.

Боже борони! Боже борони i не приведи!

Менi iнколи здаеться, що наш обласний центр названо не на честь трьох безглуздих торбин, знайдених мiж дубiв i осик якимось волоцюгою чи царським прихвоснем на тому мiсцi (а потiм внесених у такий же безглуздий герб).

Нi, не на честь тих бездушних предметiв.

Названо його так на згадку про безмiрний сум, пролитий на могилах чиiмись матерями, сестрами й дружинами. Сум, пущений на вiтер димом iз люльок тисяч бурлакiв, безпритульних козакiв i крiпакiв, без дому, без сiм’i, – кривавий, без долi. Сум, який викрикували у пустоту сотнi п’яних бандуристiв i лiрникiв на безлюдних розпуттях. Сум, який мiцно, мiцно вкарбувався у цю землицю зливами кровi ii синочкiв i донечок, пролитоi пiд час боiв i грабункiв, тортур i самогубств.

Боже борони! Боже борони i не приведи!

Мае та земля бути сумною, i мае те мiсто зватися Суми.

Сумна i нудна мiсцевiсть…

Тяглися чумацькi обози, як зараз бачу, ген-ген за обрiй…

Ось iдуть вони, худi й змученi чоловiки, такi ж худi й змученi воли тягнуть iхне нехитре майно. Ось слабкий хворобливий голос виводить пiсню.

Заходить сонце. Розпекло небо червоним.

Тiнь прошмигне – лис чи бабак.

А може, орел степовий.

Нудьга!

Ось везуть одного на пiдводi – хворий. Хоче щось сказати, та не може – вуста ворушаться, а голосу нема. Вдихнув повiтря на повнi груди i спустив дух – усе…

Ой ви воли сiрi половii,
Хто над вами паном буде?
Ой хто буде вами панувати?
Та й хто буде годувати?..

Ідуть…

Але це я щось захопився.

Все це ви можете з бiльшою користю для себе прочитати в пiдручниках iсторii. Просто i чiтко. Без моiх вигадок та надуманого романтизму. Все-як-по-бук-вах!

А я розказую народний переказ. Так, просто – переказ! Така собi маленька частинка нашого небiдного на перекази фольклору.

Ото ж iхав якось тими курними шляхами, оминаючи чумацькi обози, дехто Максим Безрiдний. Для нас зараз вистачить знати те, що вiн сам, колишнiй запорозький козак, мав проте ще небагато лiт, десь до тридцяти, i шрам на лiвiй руцi. Дебелий такий шрам, здалеку видно, хоча сам Максим той шрам старанно намагався вiд стороннiх очей сховати. По вигляду був вiн незаможнiй, може, що i встиг награбувати в розбоях, та мало. А от по торбi за плечима (незавиднiй, сказати б, на вигляд) – iнша рiч. У торбi тiй були такi коштовнi прикраси, оздобленi дiамантами, що i сама цариця у всiй своiй славi не надягала, не те що яка тутешня дiвка. А ще монети золотi та срiбнi. Чаша якась, сапфiрами та смарагдами оздоблена. Ой леле! Та там цiлий статок!

Одне погано – гидко вiд того статку тхне.

Кров’ю тхне…




Мотив перший

Про таемничого козака, прекрасну панi та нечисту силу



«… зрада пiдступноi Москви слiдна в усьому: вона готуе нам ярмо – насамперед домашньою громадянською вiйною.

… цар не виправдав надiй Украiни»

    Із манiфесту Вiйська Запорозького






І


Та коли вже тi щедрувальники порозходяться?!!

Ой там на рiчцi та ще й на Орданцi!
Щедрий вечiр! Добрий вечiр!
Дiва Марiя ризи прала!
Щедрий вечiр! Добрий вечiр!
Та й повiсила на калинi…

– Іване! Іване, ой леле – трясця його матерi! Пiди накричи на тих бiсових дiтей, хай хоч у нас пiд вiкнами не горланять! Іване! Ти чуеш чи не чуеш?!! Іване!

Парубок схилився над столом – читае псалтир. Майже бурмоче тi рядки, як заклинання. Хоче вкласти душу в сухе стрясання повiтря.

– То ж Новий рiк, мамо…

– Який Новий рiк?!! Який менi в чорта Новий рiк?!! Понабивають черева, понапиваються, як свинi – ото Новий рiк?!! Ото празник?!! Та ще в мене пiд хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б i сама iм пельки позатикала! Тьху! Нечестивцi!!!

– Ма!..

– Шо ти менi мамкаеш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш – пестиш, як воно ще поперек лави вмiщуеться, а тут – на тобi!!! Та я тебе, анчихристе!..

Через хату полетiв шматок глини з печi i влучив хлопцю прямо в шию. Навiть дуже боляче, якщо враховувати немiчнiсть його староi паралiзованоi матерi.

– Анчи-хрисс-сс!.. – баба горлала щось зовсiм малозрозумiле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.

Хлопець устав.

Ви не уявляете, як йому все це набридло.

Їi розбив грець уже рокiв зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цiеi думки – «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко – звичайний сiльський коваль i глибоко порядний син – хотiв смертi своiй матерi. Не будьте ошелешенi – таке життя. Вiн намагався ii не помiчати, бути нiби осторонь, бути чужим у цiй домiвцi… У цiй долi…

Страшна й зла людина його мати – так казало все село, добавляючи – вiдьма. Так вважав i сам Іван.

Вiн уже давно осторонь.

Осторонь самого себе.

Все життя коту пiд хвiст!

Все.

Вiн, Іван – нiхто.

– Чого ти рипаешся?!! Чого? Пiр’я пiднiмаеш?!! Ще всиплю! Ще!

Хлопець уже не слухав матерi.

Втупився очима в псалтир i вiдчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.

Ще трохи, i вона лусне.

Ось уже не видно церковних розписiв у пошарпанiй книжечцi, i губи шепочуть геть не те:

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Суворо в такт молитвам…

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Вона сьогоднi прийде.

«Боже, iй же холодно! Надворi такий мороз…»

– Нi! Їй не холодно, – вiдповiдае внутрiшнiй голос. – Їй нiколи не холодно, iй нiколи не боляче, iй нiколи…

«Мовчи!» – Іван.

– Глянь – уже полунiч! Дивись на двiр – уже полунiч!!! – внутрiшнiй голос, псалтир…

«То й що? Мало хто швендяе пiсля полуночi!» – Іван.

– Ти знаеш, що для когось це – ПОЛУДЕНЬ! Ти знаеш, що таке НЕЧИСТЬ!!! – внутрiшнiй голос.

«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»

– Вона – мрець!

Де не взялись три Анголи
Та й взяли тi ризи на крилята,
Та й понесли тi ризи на небеса…




ІІ


Максим Безрiдний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькi обози й наспiвуючи при цьому свою улюблену дурнувату пiсеньку. Вже вечiр скоро…

Ой  да похилилась над Роменкою калина
Ой  да вiдцуралася коханая дiвчина…

Ех…

«Сiрко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих двi доби обертаеться в похиленiй козацькiй головi.

«Сiрко був неправий!»

«А менi байдуже! Най ганяе татар по Дикому Полю, упиваеться самогоном i розказуе онукам побрехеньки про характерникiв! Лiт так через десять… Якшо доживе… Сiрко слiпий, глухий i дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти своi п’янi очицi i вгледiти розрухи та безчинства козацькоi старшини – сотникiв i полковникiв! Чим були хужi ляхи вiд цих хрещених бусурманiв?! Та яка до чорта рiзниця?!! Нi я, нi Сiрко вже iм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг пiд пишною назвою – «Запорозька Сiч»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»

Сплюнув i вдарив по стременах. Вiн наче тiкав, i наче за спиною була цiла орда татар чи вся польська армiя з королем на чолi. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький вiз – чоловiк iз п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно i намагалися пiдняти.

– Аллах акбар!!!

Максим на ходу, не спиняючи коня, iз силою потягнув за вуздечку i не те що перескочив – перелетiв над юрбою людей.

Ззаду почувся якийсь скрик i брудна мужицька лайка.

«Бiсовi дiти… Я б вам голови на оцi шаблi посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Вiн роздратований.

«Сiрко був неправий…»

«Сiрко був неправий…»

Ну а в тоi дiвчиноньки бiле-бiле личко,
Зростом лиш вона не дуже – зовсiм невеличка…

Затягнув голоснiше – вiн завжди особливо натхненно спiвав у задумi. Дивно навiть – зазвичай люди, спiваючи, входять у якийсь особливий стан – наче порожнеча в головi, нi думки, нiчого тобi. Але ж не в Максима – у нього все не як у людей. Взагалi дивний вiн якийсь…

Ой калина вiття ламле – падае  у воду
Не знайти у тiм проваллi нi моста, нi броду..

Ви думаете, тому таемничому запорожцю не однаково, що робиться зараз на Украiнi? Я так не думаю. Йому чхати хотiлося на все це вже багато-багато рокiв: «Сiрко? – Пiшов к бiсу! Товариство-добродiйство? – Ок лихiй матерi! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»

Сильно струснув головою… Схоже – вiдiгнав якусь думку…

Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.

Сядем поруч – я посохну разом iз тобою…

Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…

Б’е висока-висока ковила по обличчю…

До обрiю – червонi маки…

Ввижаеться кров…

То кров.


* * *

– То кров, курiнний, КРОВ!!!

– Не кров, Максиме, – не кров! То маки…

– Татари! Татари! – чути десь iздалеку. Просвистiла стрiла над вухом…

– То КРОВ!!!

Удар по обличчю…

– Та схаменися ж, хлопче! То не кров!

Справа i злiва шумiв бiй. Лiнiю оборони прорвано.

Максим пiдiймае шаблю.

– А – а – а!

Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкае по обличчю, сорочцi… Стiкае з шабель…

– А – а – а!

Кров – бусурманська нехрещена кров, нiчим не рiзна нашiй, квартами вливаеться в бездонний океан пiд ногами. Ось вiн уже по пояс. По шию. Хлопець падае i захлинаеться, тоне в ньому – у тiй безмiрнiй людськiй кровi…

Дим над Диким Полем, дим…

– А – а – а!


* * *

… І тiльки люди на шляху швидше й швидше пiдганяють волiв, коли бачать невисокого козака, що жмуттям сiче двома шаблями дикий мак серед степу…

Дим над Диким Полем, дим…

А хрiн тобi, а не душу…

А не душу…




ІІІ







Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого – хтозна. Так ото повелось iз дiда-прадiда. Спитай у кого з тутешнiх: «Що ото там чорнiе?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Нi вiдняти, нi додати. А так – усе як деiнде. Хiба що дiвчата з вечорниць iтимуть – «Бр-р – Нехрещена! Тьху!» – пiд ноги… Або який кум вiд куми п’яненький плестиметься, гляне – перехреститься. Ото хiба… А так – чи знатиме подорожнiй, що там спочинок знайде у годину пiзню, нiби то Нехрещена могила?

Максим не знав.

Вiн взагалi за свое хоч, здавалось, i недовге життя навчився не набивати голову рiзними нехристами. Та i хтозна чи сам… То зайве. Треба гасити ватру та влягатись, бо час пiзнiй…

Погасив… Накрився жупаном… Не спиться….

Не спиться, чорт забирай. А як i засне Максим, то прокинеться вiд жахiть.

І подумае, що краще б не спав…


* * *

Узимку намело багацько снiгу, i в невеличкому надднiпрянському хуторi люди вибирались iз хат через димарi. Дверi та шибки замело повнiстю. Не видно було нi свiта бiлого, нi степу, що нагадував у той час суцiльне замерзле море, нi дзвiницi церкви за хурделицею. Позамiтало навiть псiв у будах.

Учитель Тарас – старий згорблений характерник – щось вовтузився коло печi. Покахикував i кректав – так йому було тяжко. Може, хвороби зломили стару людину, а може, таке довге трагiчне життя нагнуло дiда до землi, стиснуло залiзним кулаком його старечi легенi, пригнiтило душу. Може…

Одного разу пiд час походу на Кримське Ханство його, ще молодого козака, здорово рубонула по головi татарська шаблюка. Лезо просто чудом пiшло навскоси, тiльки обдерло шкiру на скронi та ще, правда, вiдтяло праве вухо. У характерника пiсля цього щось не те стало з макiтрою – його постiйно трясе, часом з’являеться страшний бiль.

Але то ще не найбiльше горе…

Найбiльше, за його ж словами, – те, що молоду дружину вбили пiд час набiгу татари. Вона була на пiзньому мiсяцi вагiтностi i не могла вже йти у в’язцi полонених. Тому ii просто забили, як хвору худобину…

Пройшло вже багато-багато лiт, а старий чоловiк i досi згадуе свою кохану й плаче…

Це страшно, коли плаче стара, загартована в боях, бувала людина.

У всякому випадку Максиму в такi хвилини було страшно…

Тарас так бiльше нiколи й не одружився – не завiв навiть якоi молодицi на сторонi. Став побожний i замкнутий, у походи не ходив, не пив, постився. Лiкував людей на Сiчi, а пiзнiше й геть перебрався на цей от Богом забутий хутiрець – подалi вiд свiту, вiд мирського…

Характерники кажуть, що Тарас не такий, як iншi.

Нiбито одного разу йому явився увi снi сам Андрiй Первозваний i дав таемничий талант бачити все приховане вiд людських очей. Ще кажуть, що Тарас нi в кого нiчому не вчився, а все знання отримав сам – вiд природи, вiд навколишнього свiту.

Хтозна…

Вiдомо тiльки, що Тарас наклав прокляття…

А ще вiдомо те, що от такими зимовими днями та вечорами пiд тихий трiск церковноi свiчечки вiн розказував Максиму про Бога, Бiблiю, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомiв чи таемниць, а дiд зiтхав i часом не витримував, кажучи:

– Хлопче… Якщо тобi потрiбнi «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, i вона тобi iх покаже, ще й тебе iм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!

Учень замовкав i тупив очi у землю. Йому все одно було не зрозумiти – молодiсть, знаете, кров грае. На наступному зайняттi той знову починав:

– Але ж, учителю Тарасе! Просто з цiкавостi – е ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильнiше за всi iншi на свiтi?..

Дiд зiтхнув.

– Є…

– І як воно звучить? Ну знову ж таки…

– ВІРА.

– І все? Та я ж знаю це слово!

– Усi знають, та майже нiхто не користуеться…

– І це найсильнiше?..

– Нi. Є ще…

– А яке?

– НАДІЯ.

– Тю… А ше сильнiше?

– ЛЮБОВ.

Приходив хтось нiччю – в оселю не завiтав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дiд запрошував.




ІV


Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сiльських вечорницях чи то в кiнцi лiта, чи то на початку осенi – це не так i суттево. Що, власне, становили собою тi давнi забави? А те, що й нинiшнi: хтось грав на бандурi, хтось спiвав пiсень, хтось цiлувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по мордi – такi гулянки…

Іван завжди стояв осторонь – усi мiсцевi дiвчата вважали його не бiльш як нiкчемою, тюхтiем.

Та вiн i сам себе таким вважав…

Йому взагалi нiяка з тих дiвок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селi – вже й на шию вiшаються, а ти так хоч iз ласкою, хоч iз нахабнiстю – iм на тебе плювати!»

Отак.

Але тут з’явилася ВОНА.

В один iз днiв, – незнайома дiвчина, що стояла осторонь, так як i вiн, Іван.

І був у неi такий прекрасний задумливий погляд…

Важко сказати, як власне вiдбулося те iхне знайомство. Важко тому, що вони й самi цього б не сказали – просто все сталось якось так само собою, наче увi снi.

І тiльки потiм Іван дiзнався ПРАВДУ…

Вона прийде сьогоднi.

Вона прийде, Іване, з твоiх жахiв.

І нiхто вже не поверне назад цю жахаючу реальнiсть.

Мати вже сплять.

Іван дивиться, як летять за вiкном снiжинки – одна за одною, як химерно вони вплiтаються у картинку на склi i як поволi пiдiймаеться хурделиця…

На столi тремтить свiчечка – ВОНА ПРИЙДЕ.

Іван пише щось на склi – вiн служить помiчником у дяка на празники та по недiлях, тому трохи письменний.

Пише поволi, але впевнено.

Вимальовуються лiтери, але цiлком слова ще не прочитати.

«Мислiте»

(Не можу бiльше, кохана)

«Иже»

(Я все частiше думаю про смерть)

«Рци»

(І про нашу з тобою любов)

«Он»

(Щось чорне у мене в душi росте i росте)

«Слово»

(Менi дуже боляче, кохана)

«Люди»

(Мене наче щось поглинае)

«Аз»

(Щось невiдворотно страшне)

«Ведi»

(Менi страшно, люба)

«Аз» –

М-И-Р-О-С-Л-А-В-А.

Вона вже тут…




V


Максима збудив крик.

Глянувши на зорi, вiн зробив висновок, що вже десь за полунiч. Трохи занепокоiвшись, усе ж пiднявся, взяв шаблi та пiшов на крик. Шабель у нього було двi. Не так, як у звичайних козакiв, по однiй, а двi. Дивнi такi шаблi… Рукоятi якимось мотузком оперезанi туго, а на лезах вiзерунки дивнi – не православнi, це точно.

Крик був дiвочий. Вiн долинав iз ближнього яру пiд дорогою, та ще пак чувся голосний регiт.

«Люди…» – подумав Максим i полегшено зiтхнув.

– Вiдпусти! Вiдпусти, виродку!!! Вiдпусти зараз же, а то..!

– А!!! Вкусила бiсова дiвка!!! Ловiть ii!!!

«За’ ти в мене вловиш…» – тихо промовив Максим i кинувся в хащi обабiч того гурту.

Нападникiв було з дюжину. У козацьких жупанах i шароварах, але таких поношених i дiрявих, що Максим вiдразу зробив висновок – не запорожцi. Може, були колись… Втiкачi, розбiйники або зрадники – одне iз трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тодi таких було тисячi. Тiкали всi – козаки, ляхи, москалi, татарва i т. д. i т. п., тiкали i нищили все на своему шляху. Крали, громили, вбивали i гвалтували. Спалювали цiлi мiста з соборами i людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послiдньоi копiйки, починали спочатку.

– Виходь, лярво! Тобi все одно од нас не сховатись!

– Ти до мене виходь…

Максим якимось несподiваним чином уже стояв трохи вбiк вiд центру збориська, обличчям до ватажка.

– Що за маячня?! Ти звiдки взявся?!! Та я тебе..!

Ватажок схопив шаблю i кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожнiй по шаблi, i понiсся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в iнший бiк аж до самоi землi. Через мить трое разом iз ватажком валялися, стiкаючи кров’ю, на землi, а остача повтiкали.

– У, шайтан… – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, iще щось незрозумiле.

– Дiвчино, виходьте! Чуете, що кажу – не бiйтесь мене! – трохи помовчав, тодi: – А хочете – бiйтесь! Але ж повiрте, шо залишатись тута самiй у таку пiзню годину ше небезпечнiше!

У хащах щось зашарудiло, а через мить показалася людська постать…


* * *








– Ми з подругами он iз Пилипiвки йшли. Я там жила ранiше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вродi ще мою бабусю – татову матiр себто – знали гарно. Дiти в них пороз’iжджались, отож пiдеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирiтка – нi тата нi мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам пiдсобиш, старим. Я й пiшла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тiки ж у неi своi дiти, а я iй хто? Могла i словом образити, i вдарити могла. Отож до мене подруги в недiлю прийшли й кажуть – ходiмо, Галю, з нами ненадовго, навiдаеш батькiвщину. Я й пiшла. А тодi – ходiм да ходiм на вечорницi, ми, кажуть, проведемо додому. От i провели… Вони потiкали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…

– А я думав, то вас поранили…

– Та нi, нi…

Максим знову розпалив вогнище i вкрив Галю своiм жупаном – нiч видалась вельми холодною.

– Спати треба – пiзнiй час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…

Кинув на вогнище землi та запалив люльку. Тодi вийняв iз пiхов шаблi. Поклав коло себе.

– А що то в вас чуднi шаблi такi? Та двi…

– Та… Шаблi як шаблi… Спiть.

Молодик висунувся з-за хмар i осяяв увесь степ аж до далеких болiт. «Скiльки то нечистi там шугае в годину цю?..» – подумав козак. Вiдiгнав думку.

– Скажiть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбiйникiв самi розiгнали?

– Та спiть уже…


* * *

…Дим над Диким Полем, дим…

Максим жене коня степом у бiк татарського вiйська, що стрiмко наближаеться. Вiн не знае, що там попереду – скаче i скаче, вiн не знае, що приречений, не знае, що Степан разом iз загоном давно вже кинувся навтьоки.

Вiн не знае, що залишився сам…

Орда летiла, як вихор.

Як суцiльна всепоглинаюча курява над обрiем.

Як дим над Диким Полем.

Чогось пригадалися батьковi конi…

Як батько вмер, то жеребцi та кобили зi стайнi переломили загорожу – кинулись у вiдкритий степ. Нiхто iх не ловив, не припинав, не пас. Вони так i ошивались тут коло хутору багато-багато рокiв.

Табун вирiс, здичавiв…

Декiлька десяткiв диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмiрному степу. Такий же стрiмкий i вiльнолюбивий, як i його козацька душа…

Гей, конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ…

То була улюблена батькова пiсня.

Максим пам’ятав тiльки цi рядки, хоча нi – пам’ятав повнiстю, але була та пiсня настiльки сумною, що просто душа вiдмовлялася згадувати ii слова. Ось як звучали вони:

Ой да китайка впала,
Голову мя накрила,
В серцi стрiла засiла,
Думи летiть, летiть…

Соколом думи знялись,
Линули в рiдний хутiр,
Там, де у стайнях конi
Дико кричать, iржуть…

Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ.

Ой да летiть у поле,
Де в полi вiтер вiе,
Де вiтер розвiвае
Дим непрожитих лiт.

Ой полетiли конi
Птицею в степ широкий,
Да й забрали з собою
Юнiсть i все життя…

Так воно i сталось…

Ось вони – батьковi конi – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…

Мати ходили дивитись на тих коней лiтнiми вечорами й плакали.

Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жiночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падае на колiна – захлинаеться слiзьми…

– Андрiй! – кричить до табуна. – Андрiй! Чого ж ти мене покинув, Андрiй?!!

Чого вона зве коней iменем батька?

І раптом чудо – дикi норовистi конi, якi за пiвмилi не пiдiйдуть до людини, обступають маму, труться мордами об ii плечi – наче пiдiймають iз землi… Вона встае, обнiмае стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батьковi – шкапа нагинаеться до мами, хилить голову – закривае очi. Здаеться, що плаче разом iз нею…


* * *

Максим бився, як звiр, iз звiрячою ж люттю i ненавистю до ворогiв.

Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а вiн усе ще сiк i сiк…

Навiть коли шаблi в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повiтрi, наче тримаючи рукоять…


* * *

– Бiйся не тих, хто погубить тiло, але ж тих, хто погубить душу…

– А як це, учителю Тарасе?..

– Ех, хлопче – краще тобi не знати…


* * *

Очi вже майже не бачать нiчого…

Ось-ось свiдомiсть втече i забере з собою залишки душi…

Скривавленi уста вже не кричать – шепочуть:

– … не… ду… шу…



Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ…

Степанових хлопцiв догнали i повбивали ординцi.

Їм не вдалось утекти.

Понiвеченi тiла аж надвечiр закопали запорожцi: боягуз не боягуз – ховати всiх треба.

Та ж нiччю вони повставали з могил своiх i пiшли ближнiми хуторами, лякаючи запiзнiлу молодь.

Шукали Максима…




VІ


Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?

Це, поза сумнiвом, – незрiвнянне видовище.

Десь за пiвгодини до свiтанку смертнику вiшають на шию православний хрест – той, що ним iще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падае на землю, звиваеться, як гадина, його пiдiймають – тягнуть до ешафоту.

Навкруги – юрби людей.

Смiються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повiсять, але вiн не помре вiд цього.

Вiн чутиме, як хруснуть шийнi диски, як на хвильку паралiзуе тiло.

Як буде скандувати юрба…

Кiлька найдовших митей у його життi, i шкiра почне тлiти вiд дотикiв перших променiв сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквiзитор завжди правий – це знае будь-хто iз в’язнiв таемних тюрем Святого Престолу по всiй Європi. Будь-яка молода вiдьмочка чи згорблений старий проповiдник – будь-хто.

Хтось iз великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – еретик». Це – десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожностi й вiри. Час, коли мiсiю Христа прирiвнювали до масових убивств невiрних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смертi.

У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути iграшкою в руках своiх катiв.

Життя, вбите в слово – Єретик.

Інквiзитор завжди правий.

Топеша завтра стратять.

Вiн сидить, схиливши голову, на мокрiй пiдлозi тюрми – закрив руками лице…




VІІ


– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуеш? Ти мене чуеш, Мирославо?!

Іван схопив дiвчину за плечi майже сердито, але навiть при цьому не мiг вiдвести очей вiд ii вроди. «Як же я ii кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрiшнiй голос. «Ой леле!»

Мирослава плакала. Іван навiть не намагався уявити, якими холодними були ii сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримае ii за плечi. Бо долонi його опiкае якийсь сирий, майже трупний холод.

– Іване, – тихо-тихо вимовляе дiвчина.

– Що, серденько? – Іван i сам уже майже плаче, обiпершись об пiдпiрку хати.

– Я вагiтна.




VІІІ


Іванова мати помирала довго i так само довго мучилась. Із ii кутка було чути верески, прокльони, просто матiрну лайку наперебiй iз кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всi боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось iз добрих людей не порадив пробити у стелi дiрку. Як тiльки це зробили – усе закiнчилось. Поховали, пом’янули, розiйшлись…

Івану вона сниться. Часом приходить вночi у виглядi невагомоi тiнi або стукае вечором у шибку, наче й не вмерла. Вiн не спить ночами. Вiрнiше, не спав. До цього випадку. Увечерi так само сидiв коло вiкна. Раптом стук у дверi. Думав, вона.

– Хто?

– Це я, впусти.

– Кохана?.. Добре. Там вiдчинено.

– Впусти мене…

– Та там вiдчинено. Чого ти не йдеш?

– Я не можу… Я не зайду. Ти маеш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.

– Ну, заходь, Мирославо.

Дверi самi вiдчинились. Дiвчина зайшла – як завжди, гарна, i як завжди, в чорному.

– Ти так пiзно не спиш? – глянула на свiчку.

– Знаеш, у мене така справа…

– Знаю… – Мирослава пiдняла руку йому до чола. – Вона до тебе бiльш не прийде. Тепер спи спокiйно.

Мати бiльше не приходила.




Кiнець першого мотиву


Та що ви…?! – вода як вода!

Принесли од колодязя-журавля пластикову (з-пiд лимонаду) пляшку води, майже повну. Тепер не така iм – плюються, мене перервали…

Ну продовжую, добре, продовжую. Тiльки не бушуйте, будь ласка. Знаете, як важко зосередитись?

Угу.

А треба ще ж про святу iнквiзицiю повiсти, про упирiв та про зажерливiсть козацькоi старшини того часу.

Як це до чого iнквiзицiя?

Ха!

Інквiзицiя – вона завжди до чогось, а тим бiльше до всякого сатанинського отродiя.

Ну ото вже будете слухати – будете й знати.

Отак от.




Мотив другий

Про кохання, святу iнквiзицiю та про те, як, власне, «виходив Христос»



В 1659 роцi для арешту І.Виговського на Украiну було послано приблизно 200 000 воiнiв на чолi з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратiним, П.Скуратовим та iншими.

Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воiнiв.

70-денна облога фортецi почалася 21 квiтня.

    І.А.Лисий, краезнавець






І


У Путивлi е один жiночий монастир, а посерединi двору там церква. Висока така церква, колись рокiв шiсть-сiм тому я був там на екскурсii. Тодi ми, дiтвора, втекли вiд вихователiв i полiзли аж на саму дзвiницю.

Звiдти було видно увесь Путивль i околицi. Здавалося, що видно весь свiт. Путивль – красиве мiсто. Може, менi так здалося, бо я там був усього лише раз у життi. У пiдвалi того монастиря жила Мирослава Топеш. Було iй тодi бiльше нiж три сотнi лiт, i вона, здавалося, не хотiла бiльше жити нi дня. Так iй здавалося до зустрiчi з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всi – монашки, настоятельницi – всi! Але iй було плювати. Вона покохала цього хлопця усiею душею, всiм серцем, якi, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тiлi. Їй хотiлося лiтати, i вона летiла. Вона пролiтала кожну нiч, оминаючи дзвiницi путивльських церков над степами й хуторами, ярами i рiчечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернiгiвщину, де жив ii коханий. Рiдше вiн сам приiздив до неi в Путивль. Рiдше, бо то велика вiдстань для людини.

Велика для людини i незрiвнянно мала для упиря.




ІІ


– Прокидайтеся!.. Пiдемо вже.

Максим легенько поворухнув Галину за плече i, поки вона, сонна, протирала очi, подав iй шматок хлiба, шматок сала i огiрок.

– Нате ось, у чумакiв вимiняв.

– На що?

– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…

Як поiли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також вимiняв, хоча Галя не дуже йняла тому вiри).

Стали збиратися.

Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе i вдарив по стременах. Кiнь збiг по схилу пагорба рисцем, а тодi вже далi на шляху дав галоп.

– Там болiтце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…


* * *

Подорожнi йшли рядком, оминаючи очерет i невеликi болотянi калюжки. Максим – трохи збоку, пiдтримуючи Галю за руку, а кiнь плентався позаду.

– Скажiть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якiсь будови придбати для першого часу?

– Можна, звичайно, тiльки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.

– Ну, за цим не постоiть.

– А ви, мабуть, теж козак?

– Та нi. Служив у одного полковника на побiгеньках iще давнiш, так вiн i сам на Сiчi не був нi разу. Не те що там я.

Галя була дуже красива. Максим помiтив це ще там, бiля вогнища, а вранцi, коли вона тiльки прокинулась, вiн, поглянувши на неi, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дiвчина, яку довелося зустрiчати на своему вiку. Вiн навiть вiдчув у грудях якийсь гострий незносимий бiль, наче то болить серце.

Галi було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.

Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу i ненароком помiтила Максимову лiву руку.

– Який страшний шрам! Звiдки вiн у вас?

Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потiм ще й одвiв за спину.

– Та то ще в дитинствi десь обранив, навiть не пам’ятаю де.

– А рана здаеться такою свiжою, наче ось-ось кров пiде.

Ота кров iшла.

Галя цього не знала i не повинна була знати.

Вона майже все життя прожила в рiдному селi. Вона чула хоч щось подiбне Максимовiй iсторii хiба вiд якоi язикатоi баби на печi. Та й навряд чи сама та баба вiрила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона нiколи б не зрозумiла, чому та рана вже декiлька лiт не тiльки не заживае, а ще й продовжуе кровоточити так сильно, що двiчi на рiк (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти вiд обширноi кровотечi. А в iнший час постiйно змазувати руку настоем iз рiзного зiлля, спосiб приготування якого знав хiба тiльки сам Максим.

Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла i не пропала.

Галя б нiколи не збагнула. Вона б нiколи йому не пробачила.

Максим навiть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радiти життю. Просто жити – те, чого вiн, Максим, уже давно не мiг.

Але все ж Максим був цеi хвилi щасливий. Щасливий, що зустрiв Галю, що врятував ii, що оце зараз мiг так просто йти з нею поруч i розмовляти. Коли Галина нога зовсiм розболiлась, Максим узяв дiвчину на руки й понiс. Вiн крадькома милувався своею супутницею.

Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячнi променi в ii злегка хвилястому волоссi! Як блищать ii карi оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дiвчина, що змусила болiти його, Максимове серце.

Серце, якого у нього нiколи не було.




ІІІ


Ішов дощ.

Не було нi грози, нi вiтру – просто звичайний осiннiй дощ.

Мряка.

– Давай я щось тобi накину на плечi – ти ж застудишся!

Іван i Мирослава сидять на призьбi його будинку. Вона – у звичайнiй сорочинi i якiйсь накидцi на зразок величезноi чорноi хустки.

– Ти ж знаеш – я не застуджуся.

– Все одно якось…

Іван гладить ii розпатлане хвилясте волосся.

– Ти забереш дитину, Іване?

– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?

Мирослава встала пiд дощ. Здавалося – гнiвалась.

– Ти ж знаеш, Іване, я нiколи не дам iй того, що даси ти. Я не навчу ii жити серед людей. Не влаштую iй щасливоi долi. Ти ж знаеш!!!

– Може, все ще можна змiнити?

– Нiчого не можна змiнити! – дiвчина вiдкинула неслухняне пасмо, що впало на очi. – Наш час давно пройшов, Іване…




ІV


Вiрний слуга святоi iнквiзицii, iм’я якого, на жаль, згубилось у вiках, а звали його всi просто Пастир, був у статевому вiдношеннi вельми розпусною людиною.

Про це зазвичай не прийнято було говорити навiть у вузьких колах священикiв, але факт залишаеться фактом: Пастир – збоченець та розпусник. Йому не було нiякого дiла до обiтницi целiбату чи власне великоi грiховностi своiх проступкiв. Вiн, як i бiльшiсть йому подiбних служителiв культу в тi часи, вмiв жити сьогоднiшнiм днем.

Вiра Христова прийшла у Великий Рим не як благодать Божа, а скорiше як певна необхiднiсть – iмперiя трiщала по швах, ii роздирали мiжусобицi та пiдступнi заколоти, зовнiшнi вороги, у першу чергу варварськi племена. А ще ж самi християни – це чистоi води засiб пiдiрвати владу. Кому власне потрiбен кесар, кволий, як i всi, посереднiй. А головне – смертний, коли ось е безсмертний i всемогутнiй бог? Приходь i кланяйся, приходь i вiруй.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-hudenko/duma-pro-hvedk-v-rub-zh/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.