Книга - Могильник

Могильник
Володимир Худенко


Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?





Володимир Худенко

МОГИЛЬНИК



Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.

І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.

І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!

    (Вихiд 10:4–6)






ПРИСВЯТА



1

Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами
І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?

Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,
Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,
Свiт далекого мiста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немае змоги?

Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,
Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,
Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?

Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,
Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,
Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,
Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.

Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,
Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.

Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,
Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,
Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,

Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрiй я тобi говорив про свое кохання.
Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,
Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.

Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.
Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.
Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв
Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.

Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,
І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять нiмi роки по холодних нивах,
Холоди застилають простiр мого дитинства.

Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,
Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,
Панотець править службу, йому там цiлують руки.

Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,
Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,
Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,
То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,

І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,
І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,
І холоднi машини асфальт предковiчний крають
І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.


2

Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно
Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,
Ти була Персефона, могутня i жалiслива.

Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась
Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.

Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi
І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,
Їх немае потреби любити, хiба лиш божий
Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.

Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,
Будував постаменти i марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своiх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущi.

Весни завжди крихкi i нiколи не будуть вiчнi.
Кожна з них особлива, i в тому iх вища сутнiсть.
Я тому й покохав цi прекраснi вiдьмацькi вiчi,
Що таких, як вони, вже нiколи в свiтах не буде.

В тому грiх мiй, голубко, що я твоi юнi коси,
І статуру твою, i усе, що було мiж нами,
Не волiв вiдпустити, як з краю торiшню осiнь,
А волiв ув’язнити, волiв вкарбувати в камiнь

І цю школу, i парк у досвiтнiх сирих туманах,
Цi алейки, засипанi жовклим кленовим листом.
Я хотiв не прожити, а просто про них повiсти.
Я хотiв не любити, а лиш будувати храми.

А тому й опадають гербами моi жита
І гуляють вiтри мiж зарослих колон Помпеi,
Багряняться цi стiни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертвi моi мiста.




ВСТУП


Йому часто сниться кiнець жовтня 1992-го року, сiрий передсвiтанковий час i мiсто, вкрите тягучими осiннiми туманами. Тумани стеляться проiжджими частинами та безлюдними дворами, обступають пiднiжжя дев’ятиповерхiвок в заспаних житлових масивах, а хворобливi протяги носяться алейками, залiтають в розчиненi дверi пiд’iздiв та вiкна балконiв на верхнiх поверхах, колихають забуту там одiж.

Зоря наче ще й не дума пiдiйматись десь там, над лебединською трасою i передмiстями, а як i надумаеться, то чи й помiтна буде за тими суцiльними хмарами аж до обрiю.

Вже бiльше десяти рокiв йому сниться i сниться ця рання i похмура, якась така передчасна осiнь. Йому сниться заспаний досвiтнiй Комсомольськ у покривалi туманiв i очiкуваннi близького ранку. Темнi житловi масиви з рiдкими вогниками в вiкнах, залiзничнi колii в росi та забитi бронетехнiкою автомобiльнi дороги. І перекритi мости над Бистрицею, ледь видимi через прицiл його снайперськоi гвинтiвки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць i шкiл, дитячих садкiв.

Перед свiтанням солдати починають метушитись, механiки прогрiвають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську i неспiшно за тим рухаються притихлими околицями мiста. А тодi, звертаючи на розбитi осiннi дороги, сунуть крiзь невибранi поля i мертвi занедбанi села кудись в бiк хворобливоi зорi. В цей час над мiстом чутно гул турбiн – то ударнi авiагрупи злiтають в Овручi i йдуть на бомбардування бунтiвного регiону.

Йому те сниться, i сниться, i сниться…

Але того дня йому не вдалось додивитись свiй набридливий сон – за старою бойовою звичкою вiн прокинувся вiд самого лишень тривожного передчуття. Вiн визирнув у вiконце вагончика охорони – по подвiр’ю плiвся осiннiй туман, а черговi коло ворiт якось дивно метушились, хоча до свiтання ще було далеко, ще тiльки починало сiрiти i в красивому трьохповерховому будинку господарiв не свiтилось нi в однiй кiмнатi. Що б це значило?

Вiн накинув штурмовку i, взявши зi столу пiстолет з гравiруванням «За вiдмiнну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвiр’я, то порив вiтру жбурнув йому в лице дрiбною мрякою.

Коло ворiт метушня вже притихла, але вiн натомiсть побачив, як вiд парадного входу будинка господарiв до зброярнi заклопотано чимчикуе один з особистих тiлоохоронцiв Ольги Дмитрiвни. І хлопчина той зовсiм не був нi наляканий, нi стривожений, а просто якийсь надмiру заклопотаний – колишнiй спецпризначенець одразу це зауважив i трохи заспокоiвся. Але що ж тут за метушня? Господар приiхав чи що? Схоже на те…

– Сич! – окликнув вiн хлопчину. – Що там вiдбуваеться?

– А, Вiктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Пiдходьте одразу в гаражi, а то ми вже спiзнюемось. Ольга Дмитрiвна з дiтьми вже зiбрались, а в мене ось iз рацiею щось негаразд…

– А вiд кого наказ? – Вiктор Олегович спинився. – Чому менi нiхто не доповiв? Чуеш? Вiд кого наказ?

Але хлопчина вже пiдходив до зброярнi i лише махнув у вiдповiдь рукою.

– Вiд мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Вiктора Олеговича.

Той рiзко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пiстолета, i вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто i бувае, коштувала йому життя.

На нього накинулися ззаду, затулили рота i перерiзали горло – вiн сам у минулому багато разiв виконував подiбнi манiпуляцii, знiмаючи ворожих вартових. А втратив вiн обачнiсть через одну просту рiч – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навiть в якомусь минулому життi. Вiн знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, i саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що вiн бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, вiн вже багато рокiв вважав мертвою.

І ще одна деталь – вiн колись сам особисто вбив цю людину.

Коли його тiло взяли на оберемок, вiд примiщення зброярнi пролунало два приглушених пострiли.

– Блядь! – вилаявся давнiй знайомець Вiктора Олеговича i, впустивши тiло додолу, скомандував: – Тягнiть цього гандона в вагончик i решту жмурiв до нього також, а тодi, як будемо звалювати, пiдпалите к херам це все, Вампiр просив, щоб вiд цього шалману i трiски не лишилось. Я пiду зиркну, що там за движуха…

Вiн зняв з плеча автомат, але двое його хлопцiв вже виходили з примiщення зброярнi, один, правда, трохи наче накульгував, а в iншого рукав був у кровi.

– Що там таке?

– Та сука… – прокрехтiв кульгавий. – Встрелив мене, пiдар, як не по яйцях…

– Сильно?

– Та нi, тiльки чиркнуло. Хай в дорозi перев’яжу потiм.

– Тодi так, – чоловiк задумався. – Коротше, iдiть до ворiт i пiдженiть зараз машини, а ми з Чехом тодi заберемо Ольгу Дмитрiвну з дiтьми. Цього козла комiтетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли i не запалились, то у нас ще з пiвгодини в запасi е.

Вiн розвернувся i пiшов до красивого будинку з автоматом наперевiс, а через хвилю до нього приеднався той хлопчина, що вбив Вiктора Олеговича, спiвробiтника СБУ i начальника охорони цього об’екта.

– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.

– Всiх вовкодавiв прибрали?

– Та типу так…

– Коротше, зараз виiжджаемо.

Вони зайшли в будинок. У вiтальнi коло вiкна стояла жiнка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр i чорну спiдницю до колiн. З ii лiктя звисало чорне шкiряне пальто, руки були складенi на грудях. На диванi смирно сидiли двое дiтей – хлопчик рокiв чотирьох i трохи старша дiвчинка. Вони були вбранi теплiше за матiр – в куртках i шапках, закутанi в шарфи.

– Вiктор Олегович? – спитала жiнка, повернувшись вiд вiкна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.

– Це я, Олю, – приязно i навiть лагiдно вивiв чоловiк, пiдходячи до неi.

– Шамане? – вона широко всмiхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.

Вiн пiдiйшов до неi впритул i обережно взяв за руку. Вона у вiдповiдь пiднесла iншу свою руку йому до обличчя i легенько до нього торкнулась.

– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приiхав так раптово? Ти чогось не хочеш менi казати?

– Нi-нi! – вiн поклав руку iй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, вiн просив вас забрати. Сьогоднi.

– Сьогоднi? Зараз?

– Так. Ви вже зiбрались?

– Так.

– То виходимо, – вiн допомiг iй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Вiзьми пiд руку. Отак. Так, малеча… – вiн звернувся до дiтей. – Ну, що, курносики? Ану iдiть слухняно з оцим дядьком! Чеху, вiзьми дiтей.

Вони вийшли з дому, коли почало свiтати i туман вже потроху розсiювався. Шаман вiв Ольгу, а Чех нiс малого на руках, дiвчинку ж вiв, тримаючи за руку.

Вони сiли в два позашляховики, котрi iншi хлопцi перед тим пiдiгнали пiд самi вiкна дому. Ольга не могла повною мiрою оцiнити перемiну в своiй звичнiй охоронi – може, лише вiдчувала, хтозна… А дiти здивовано позирали на цих чоловiкiв. На вiдмiну вiд звичних спiвробiтникiв iхньоi служби безпеки, цi були як попало вдягненi – в основному в якiсь брезентовi та спортивнi куртки, джинсовi або ж спортивнi штани… Одiж стара i поношена, i в декотрих за спинами телiпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.

Вони швидко сiли в машини i вже через декiлька хвилин виiхали з мiста, через пiвгодини звернули з траси на грунтову дорогу в полях. Вони квапились, але час у них iще був. З годину тому особистий борт вiце-президента Сполучених Штатiв, що прямував до мiжнародного аеропорту Лебедина, аби доправити високопосадовця на офiцiйну зустрiч глав держав – гарантiв безпеки Украiни, що мала вiдбутись там же, несподiвано для всiх, нiбито по причинi густого туману приземлився на покинутому вiйськовому летовищi поблизу селища мiського типу Ленiнське за сорок кiлометрiв вiд обласного центру. Негайно вислана туди з найближчого райцентру делегацiя у складi мiського голови того ж райцентра, декiлькох депутатiв та очiльникiв тамтешньоi мiлiцii раптово виявила, що з лiтака вийшов не вiце-президент, а декiлька десяткiв американських десантникiв. Вони оточили територiю летовища, а прибулу делегацiю взяли в полон.

Поки в столицi розбирались, що б це могло значити, i поки до мiсця пригоди було вiдправлено щось бiльш значне за мiсцеве керiвництво, на злiтну смугу аеродрому з прилеглоi лiсопосадки виiхали два позашляховики i пiдкотились до вiдкидного трапу лiтака. З машин вийшли незряча жiнка з двома дiтьми i декiлька озброених чоловiкiв. Двое чоловiкiв завели незрячу жiнку з дiтьми в лiтак i зайшли самi за тим. Потiм в лiтак органiзовано зайшли десантники, i лiтак через деякий час пiднявся в повiтря. Пiсля цього в ближнiй лiсопосадцi зникли i два позашляховики з озброеними чоловiками всерединi.

А ще через якусь годину лiтак благополучно покинув повiтряний простiр краiни.




РОЗДІЛ ПЕРШИЙ



1



З’ЇЗД НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР



ПОСТАНОВА



вiд 24 вересня 1989 р. N 277-4



ЗА ДОКЛАДОМ КОМІСІЇ,



СТВОРЕНОЇ ПЕРШИМ З’ЇЗДОМ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР,



ПО РОЗСЛІДУВАННЮ ПОДІЙ, ЩО МАЛИ МІСЦЕ



В НАСЕЛЕНОМУ ПУНКТІ САМБІР 1 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ



З’iзд народних депутатiв СРСР, заслухавши висновок Комiсii по розслiдуванню подiй, що мали мiсце в населеному пунктi Самбiр 1 вересня 1989 року, вiдмiчае, що в трагедii, пов’язанiй iз загибеллю невинних людей, виявилась неспроможнiсть колишнього керiвництва республiки вирiшити ситуацiю, а також серйознi помилки при проведеннi силовоi операцii, допущенi на всiх рiвнях всесоюзного та республiканського керiвництва, зокрема при зачистцi примiщень iнституту Курчатова та прилеглоi територii. Також до трагедii призвели подальшi дii Збройних Сил у мiстi та його околицях, зокрема – ранковi авiаудари, завданi по примiщенню залiзничноi станцii та окремих районах мiста. Мало мiсце також використання зброi проти мирних громадян пiд час поспiшноi евакуацii населення мiста ввечерi 1 вересня 1989 року. З’iзд звертае увагу на вiдсутнiсть чiткоi законодавчоi регламентацii порядку i практики використання Збройних Сил задля вирiшення конфлiктiв всерединi краiни.



З’iзд народних депутатiв СРСР постановляе:



Пiдготувати iз врахуванням обговорення, що вiдбулося, текст повiдомлення для друку за висновками розслiдування подiй у мiстi Самбiр.



Голова

Верховноi Ради СРСР



2

Покинутий хутiр висився на пригiрку над зарослим бур’яном полем i мiлкою замуленою рiчечкою в очеретах та вербах. До нього з траси тяглась грунтова дорога, минаючи мiсток-шлюз над тою вбогою притокою Бистрицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а довколишнi поля пахкотiли гнилiсною прохолодою.

Всього то i роботи було, що пiдiгнати схованi в одному з покинутих дворищ хутора машини до будiвлi гiдроелектростанцii – тут i iхати-то якихось хвилин десять чи навiть менше. Там погрузили добро – стволи, вибухiвку, гранати i що там ще iм треба було – i вернулись цiею самою дорогою повз загублений в полях i лiсосмугах хутiр на трасу обласного значення, i хай тодi цi «чегевари» чинять, що iм заманеться, хоч i Киiв пiдривають весь до бiсовоi матерi. Чудовий був план, можна навiть сказати – генiальний, сука, план! Пiдiрвати такi бабки i рвонути з ними на Багами або ще куди, а цi мудаки ще ж мали iм шенгенськi паспорти пiдiгнати, i все – легально.

От i поiхали б на острови з паспортами якоi-небудь Нiмеччини чи Бельгii, i зависали б там потiм, i очi б усього цього тутешнього не бачили. А вони, цi пiдари, хай собi роблять чи революцiю, чи контрреволюцiю, чи проституцiю регiонального масштабу.

Там то й справи всього – забрати стволи i вибухiвку. Ваня Кобра, ясна рiч, знав, що по всiх розкладах добро то нiяк не iхне, а Серба, адже Серб одноосiбно вже бiльше десятилiття тут увесь бiзнес контролюе i усiх пацанiв кришуе, через те i стягнув усю зброю з усiх ничок усього периметру в будiвлю недобудованоi гiдроелектростанцii iменi Володимира Іллiча Ленiна над Бистрицею, за десять кiлометрiв вiд Самбора.

Ну, iдея це нормальна, нiчого не скажеш. Ранiше кожен стволи з собою тягав, адже зовсiм без стволiв ходили тiльки найбiльш битi хлопаки на кшталт того ж Вампiра, але таких – одиницi. Без стволiв страшно, та й навiть не в периметрi вони потрiбнi, тi стволи. А як нарвешся на яких шакалiв на виходi – або вояк, або мусорню, або когось iз братви? Кожен хоче по-легкому нажитись на чесному роботязi, хе-хе… Але стволи – це i проблема, мало того, що ти його ще купи десь втридорога, мало того, що тягни на собi, коли кожен грам ваги критично важливий, так ще як тебе, не дай Бог, приймуть коло блок-посту чи ще де, так без ствола ти грошину офiцеру тикнеш i поiдеш, а з стволами…

Тому хлопцi стволи стали ховати в ничках в периметрi, але не глибоко, а так – там, де люди вже не заходять, але ще й не периметр по сутi. Тодi пiзнiш стала рiзна шпана i вояки тi нички викупати i тирити, що погано лежить. Такi розборки за тi нички пiшли, що хай Бог спаса!

І коли вже Серб цю всю катавасiю пiд себе пiдiм’яв, то звiз усiеi своеi братви спорядження в примiщення гiдроелектростанцii. Потiм туди ще пiдкинули якусь кiлькiсть з «американськоi операцii», те, що не вдалось поки реалiзувати, адже вони як з американцями працювали, то виклянчили у них задарма цiлу купу всього – i автоматичнi гвинтiвки, i бронiки, i тепловiзори, i просто спецодяг, типу – для справи. Потiм продали бiльшу частину, звичайно, в якесь Сомалi або ще куди, а те, що лишилось, звезли сюди, «на склад», як тут казали.

Воно iдея й правда вдала – групи Серба як iдуть в периметр, то тут i затарюються, а хто хотiв би ще з молодняка помародерствувати, то вигiднiше йому в бригаду Серба вливатись одразу – будеш i нагодований, i екiпiрований типу як.

Але групи Серба вже досить давно в периметр не ходять, та там по сутi нема за чим вже i ходити – однаково за два десятилiття звiдти вигребли все бiльш-менш цiнне. Отож i зi «складу» багато чого звезли, але багато чого й залишилось – армiю не армiю, а невелике ополчення озброiти можна. І хоч, знову ж таки, Ваня Кобра знав, що по всiх розкладах не iхнiй то склад, а Серба, але Ваня так розсудив, що раз Серб його в буцегарню запроторив i все хазяйство його пiд себе перебив, то виходить тепер, що треба розплачуватись.

Крiм того – Вампiр сам його на цю точку навiв i сам все детально розписав, як взяти, за помiрну плату, звичайно. Та ще й карту проходу пiдiгнав, як краще пiдiйти. Вампiр давно вже з Сербом не працюе, розборки там у них якiсь були – то й зрозумiло, чого раптом така щедрiсть.

Та й покупець швидко знайшовся – цi «чегевари» зi столицi, молодi та юнi. Їм, бачте, тоi зброi, що закордоннi хазяi постачають для iхнього пiдривного руху, вийшло так як мало. Ну й хай беруть – Ванi то що? Хай хоч i ввесь Киiв рознесуть до бiсовоi матерi, аби лиш платили, як домовлялись. Ну – генiальний план!

Але весь генiальний план накрився в одну мить, i як же ж шкода. Поки зайшли в будiвлю гiдроелектростанцii, поки розiбрались, що до чого, аж тут зирк з вiкна на майданчик перед колишньою прохiдною – а хай би ти сказився! Бiльше сотнi приблуд сунуть до будiвлi – Кобра десятки разiв у периметр ходив, але скiльки приблуд разом нiколи не бачив.

– Так… усi пригнулись i тихо на цирлах за мною. Тiльки тихо! Валимо звiдси через отi кущi пiд вiкнами. Треба стрибати… – командував вiн приглушено.

Але тут забаскаличились iхнi покупцi:

– А зброя?

– Яка зброя, мудак?! – у Рината нерви здали. – Молiться всiм яким тiльки можна богам, аби ми звiдси живими вийшли.

– Та нiхрена!

І почалась стрiлянина. «Чегевари» вiдкрили вогонь по майданчику, а Кобра, Ринат та iншi драпонули через кущi i через поле, поки ще можна було. І поки ще тiльки пiдiймались зарослими городами, то думали, що вирвались. І бiс би вже з тими грошима, бiс iз тим усiм – головне, що живi. І тiльки коли вийшли на пригiрок, то зрозумiли, що нiчорта вони не вирвались – хутiр кишiв приблудами.

Ховались тепер мiж могил на старому хутiрському цвинтарi, а приблуди сновигали по вулицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а поля пахкотiли гнилiсною прохолодою, зорi на сходi поволi згасали.

– Пiдставив нас Вампiр, пiдставив, сучара! І що вiн менi за карту дав, чи од балди маршрути приблуд по нiй малював? Ну от же ж сучара… – Ваня ледь не плакав.

– Треба в бiк Вирiвського блок-посту рухатись, – шептав йому Ринат.

– Ми маршруту не знаемо, – заперечив Кобра. – Три роки тому там мiнне поле було, ти знав?

– Нi.

– Ну от.

– То, може, краще до них вийти? – Ринат показав у бiк приблуд на вулицi.

Вони спустились полем i берегом рiчки до Вирiвського блок-посту. І вийшли навiть на блок-пост перед самим ранком, i Ваня навiть на якусь хвилю подумав, що дiйсно вирвались. Але лише на хвилю, бо його одного серед його рiзномастоi групи не пiдвела славнозвiсна мародерська «чуйка». Вже як пiдходили до блок-поста, то вона шепнула йому: «Ваня, це край».

Вiн опустив очi i спинився, поки хлопцi спереду крокували бур’янами, високо задираючи ноги i жваво обговорюючи вилазку. Вiн ще встиг просичати: «Та пiшли ви…» – невiдомо до кого, i в ту ж хвилю кулi прошили його i решту.

Армiйський спецназ провiв операцiю, за яку потiм офiцерiв нагородили i про яку навiть частково розказали у вечiрнiх новинах на державному телеканалi краiни, що стрiмко розпадалася. Там було сказано, що силовi структури попередили спробу заволодiння зброею з вiдчужених територiй групою радикальних екстремiстiв.

Спецназiвцi забрали iхнi тiла як доказ, i вже через декiлька годин вiйськово-транспортний борт вiз iх з Комсомольська в Лебедин, аби виставити там на огляд всiляких прокурорiв та решти вiдразливих пик.


3

Колони бронетехнiки ввiйшли в столицю краiни десь перед сходом сонця i повнiстю паралiзували рух транспорту в нiй. З центру час вiд часу доносились автоматнi черги, а провiднi iнформацiйнi агентства свiту вже через якiсь пiвгодини пiсля вводу вiйськ повсюдно демонстрували кадри вiдеозйомки з розпростертими на обочинах вулиць людськими трупами.

Була середина жовтня, вже по-осiнньому сирi i холоднi пориви вiтру ганяли зжовкле листя по пустих, зранених танковими траками проiжджих частинах. За тим об’ектив вiдеокамери фокусувався на державному прапорi, що в’яло смикався в поривах холодного вiтру над дверима якоiсь iз установ в урядовому кварталi. За тим було видно широку панораму мiста з млявим осiннiм свiтанням поверх нього i димом, що пiдiймався в декiлькох мiсцях над урядовим кварталом. А потiм камера деякий час супроводжувала пару бойових гелiкоптерiв мiсцевоi армii, що швидко проносились над мiстом, рухаючись кудись в бiк млявого свiтання та час вiд часу вiдстрiлюючи тепловi пастки.

Титри пiд роликом засвiдчували: «Уряд вводить вiйська в столицю, аби запобiгти спробi державного перевороту».

Словом, в центрi було небезпечно, i домовлятись доводилось в однiй iз непримiтних квартир у спальному районi за слушною порадою чоловiка. Вiн тепер стояв на балконi в дiловому костюмi без пiджака i палив, роблячи надмiру глибокi затяжки, а жiнка дивилась на нього в цей час, не вiдводячи погляду. Вона стояла в кутку балкона, обхопивши лiктi i схрестивши ноги – така тендiтна i тиха, з якимсь постiйно по-дiвочому грайливим i несерйозним виразом обличчя, усмiхненим кутиком рота i пiднятою бровою. Ця тендiтна жiночка чомусь гнiтюче дiяла на чоловiка. Вона якось наче випромiнювала незримо не мiць навiть, а могутнiсть. А цей кремезний, трохи надмiру огрядний чоловiк у строгому костюмi з краваткою та ще i значком народного депутата на лацканi знятого перед тим пiджака стояв невпевнено, немов колос на глиняних ногах, i губи його ледь помiтно дрижали.

– Це квартира одних моiх знайомих. Колись була… – мовив чоловiк. – Бережу так, про всяк випадок.

– Вiн не передумае?

– Я говорив з ним по телефону… вчора. Ви маете зрозумiти – вiн дуже дивна людина. Інколи навiть я не знаю, чого вiд нього чекати, а знайомi ми, вважайте, з самого дитинства. Але кращого за нього нiкого немае, вiн единий, хто справдi може вам у цьому допомогти. Чому ви взагалi надумали iхати туди зараз? Чому не наступного разу?

– Наступного разу може й не бути, – знизала плечима жiнка.

– Це правда. Я вiдвезу вас на вокзал, i на тому розпрощаемось, сьогоднi я виiжджаю з краiни.

– Уряд евакуюють? – спитала жiнка, i не ясно було, чи вона ото так збиткуеться, чи говорить всерйоз.

Чоловiк у вiдповiдь криво всмiхнувся:

– Не знаю як уряд, а я маю намiр евакуюватись.

Вiн ще раз оглянув з вiкна балкону той шматок столицi його рiдноi краiни, котрий зараз був доступний його погляду i… Важко було сказати, чи вiдчував вiн, що бачить тутешнiй свiтанок останнiй раз в життi.


4


МІЙ ЛИСТ ІЗ КИЄВА


(Тетяна Тармашева)[1 - Тетяна Тармашева – одна з найпопулярнiших украiнських письменникiв, автор публiцистичних есе. Їi твори очолюють рейтинги сучасноi украiнськоi лiтератури та широко вiдомi в свiтi.]



Сьогоднi ми вперше почули тривожнi новини про росiйський спецназ, мовбито нинi розквартирований у будiвлi президентськоi адмiнiстрацii в центрi столицi. Перевдягненi в форму украiнських збройних сил вiйськовослужбовцi РФ мовбито з хвилини на хвилину чекають наказу про початок атаки на протестувальникiв, а в цей самий час в украiнських аеропортах сiдають росiйськi вiйськовi лiтаки.

Імовiрно, в кремлiвських очiльникiв вичерпались всi способи впливу на результати нещодавнiх перевиборiв, i тепер силове розв’язання цього конфлiкту стало вже неминучим. Комусь на Заходi це нагадуе Польщу 1980-го або Прагу 1989-го, але нам тут це все видаеться значно серйознiшим. Адже всi попереднi роки на виду у всього свiту об нашу краiну витирали ноги, i громадяни не могли врештi не вiдреагувати на це, хоча б i таким от чином.

Що сказати – менi самiй iнколи видаеться, що краiну хочуть подiлити, як ту ж Польщу в 39-му. І головним арбiтром у цьому процесi виступае саме Москва. І всiм зрозумiло, що заклики до якоiсь федералiзацii, що долинають звiдти через державнi телеканали та дипломатичнi мiсii – це не що iнше, як роздiлення (розвал) нашоi краiни. І всi розумiють, що якщо б це все не педалювалось роками, якби не велась ця експансивна гуманiтарно-культурна полiтика, то за цi два десятилiття можна було б щось змiнити, але зараз уже нi, час безповоротно втрачено.

Бiльше того – щось можна було змiнити й два мiсяцi тому. І першi жертви сутичок з силовиками (поки – своiми рiдними силовиками, хоча б по шевронах на формi) були б нинi живi. Не повинно було статися так, що молодi хлопцi заплатили життями за те, що цинiчний стариган пенсiйного вiку просидiв ще два мiсяцi в мiнiстерському крiслi, але так сталося, на жаль, так сталося.

Але навiть зараз, пiсля таких трагiчних подiй, ще, здаеться, не всi нашi спiввiтчизники розумiють серйознiсть ситуацii. Або не хочуть розумiти. Замiсть того, аби всiм суспiльством стати на захист своiх елементарних свобод та справедливостi (i соцiальноi в тому числi, не кажучи про всiлякi iншi), державного устрою, своеi молодi, свого майбутнього та всього iншого бiльшiсть iз нас про щось дискутуе в блогах i на кухнях, намагаемось показати, що ми розумнiшi за якийсь абстрактний натовп та при цьому ще й звинувачуемо один одного в недалекоглядностi (i це в кращому випадку).

Проте саме зараз, як менi видаеться, прийшов час скинути всi маски i розставити нарештi всi крапки над «i». Всi небайдужi люди, котрi, так само як i я, вважають росiйську зовнiшню полiтику експансивною, поки в них ще е час, мають вiдкрито i однозначно сказати про свою пiдтримку захiдного вектору та европейських цiнностей, заявити про свою солiдарнiсть з ЄС та США. Врештi, нам усiм зараз зрозумiло, чому захiднi лiберали завжди остерiгались Росii, мовби певноi орди. Адже це i е орда, i поводить ця держава себе, як орда i агресор, i якщо ii зараз не зупинити всiм миром, то станеться глобальна катастрофа.

Я з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, що по-справжньому пишаюсь людьми на барикадах i вiдкидаю будь-якi стороннi мiркування про вiдсутнiсть у нас громадянського суспiльства. Бiльше того – можливо, уперше в життi я по-справжньому пишаюсь своiм суспiльством. Ми показали солiдарнiсть iз Заходом, ставши на захист захiдних цiнностей, хоча нами довго й нехтували, але ми показали, що це було безпiдставно. Разом з тим я вiдкидаю мiркування про якусь сакральну еднiсть нашого суспiльства i нашоi краiни з пiвнiчним сусiдом, i навiть не вважаю за необхiдне вступати в полемiку з дубовою пропагандою з цього приводу. Також я вiдкидаю мiркування про нацiоналiзм, що буцiмто процвiтае в суспiльствi та зокрема в середовищi протестувальникiв, i також не вважаю за необхiдне вступати з цього приводу в полемiку з офiцiйною росiйською пропагандою.

Також хотiлося б зараз зауважити, що серед моiх спiввiтчизникiв шириться хибне уявлення про краiну-агресора, мовляв, лише керiвництво цiеi краiни зацiкавлене в силовому сценарii, а суспiльство нi. Послухайте, росiйська полiтика – це не сам президент, не сам лиш уряд. В Росii iснують мiльйони людей, котрi абсолютно щиро мрiють про своерiдну геополiтичну помсту i готовi хоч зараз розiрвати нашу краiну на шматки або стерти ii з лиця землi, я давно про це попереджала, але знову ж таки – я не Герцен i не Чернишевський, аби розбиратися в iхнiх нацiональних комплексах, нехай розбираються самi. Але образливi, агресивнi i не пiдкрiпленi нiчим випади вiд них в бiк моеi рiдноi краiни та мого суспiльства я не буду терпiти.

З заявами США та ЄС я цiлком солiдарна, спiввiтчизникiв на барикадах цiлковито пiдтримую. До придворних псiв iз росiйського МЗС, засобiв масовоi iнформацii, iх великорозумноi iнтелiгенцii, а також значноi частини нашого нинiшнього уряду я ставлюсь зi зневагою. Всi вони ще отримають свое, на все свiй час.

Разом з тим я не знiмаю з себе вiдповiдальностi – я, як i мiльйони спiвгромадян, либонь, зробила не все, що могла, для укрiплення нашоi державностi, i на багато яких речей дивилася з нiмою згодою, це й вбивае мене тепер. Але це мiй грiх, i менi з ним жити. Або – помирати з ним. Завтра я йду в урядовий квартал. Я не знаю, чим це скiнчиться для мене та для решти, але цiлком свiдомо закликаю всiх небайдужих пiдтримати нас там, адже нiхто, крiм нас, нинi не врятуе нашу краiну. Хай допоможе нам Бог!






Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-hudenko/mogilnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тетяна Тармашева – одна з найпопулярнiших украiнських письменникiв, автор публiцистичних есе. Їi твори очолюють рейтинги сучасноi украiнськоi лiтератури та широко вiдомi в свiтi.