Книга - Хурделиця

Хурделиця
Володимир Худенко


Уже вiдомий нашому читачевi молодий письменник iз Конотопу Володимир Худенко написав нову цiкаву i захоплюючу книжку «Хурделиця». Хурделиця, заметiль, снiг i холод – це не просто штучний антураж задля якоiсь додатковоi реалiстичностi. Тут i своерiднi дiйовi особи, i навiть певнi знаки-символи. Символи того, що вiдбуваеться в книжцi, i тiеi майбутньоi долi, що уготована не тiльки для мешканцiв невеличкого села в Сумськiй областi, а й для усього людства. Письменник майстерно тримае iнтригу, тож читачi перебуватимуть у постiйнiй напрузi. А на додачу iх очiкуе подвiйна несподiванка. Повiрте, про таке ви навiть i не думали.





Володимир Худенко

ХУРДЕЛИЦЯ




Повiсть


Іринi Козловiй







ВСТУП

(лiто 1979-го)


З далеку, звiдкiлясь аж iз жовтневського боку легкий полуночний вiтер доносив глухi людськi крики та навiть обривки фраз – то жнивували в полях комбайнери, аж до сих пiр з увiмкненими фарами мотались на тiк повнi зерна вантажiвки, а комбайни понуро сунули собi крiзь глупу нiч, комбайнери i шофери перекрикувались, перелаювались мiж собою, пронизливо свистiли.

Лисиця оминала тi мiсця. Там болота, гнилiснi, сирi, торф’янистi болота. Заростi лободи з кропивою там хиляться пiд слабим полуночним вiтром, а висохлий очерет глухо потрiскуе, шелестить, росою спадають обридлi чумнi тумани. Там дiм – лисиця прийшла з болiт, але й самi ж болота давно змiнились, з них вийшла волога, вийшла затхла стояча вода, – то люди впились в болота i спили iх. Вони розрили рiвчаки, як кроти, накопали мелiорацiйних каналiв, утнули бетоннi шлюзи з залiзними дамбами, викорчували хащi, столiтне корiння витягли стальними машинами з драговини, мiцне, бiласте, мов тi стлiлi кiстки; люди зiгнали з гнiзд голосне, невгамовне болотяне птаство. Тепер птахiв майже не було, не ширився iхнiй розлогий спiв на всю округу погожими лiтнiми вечорами, i нiзвiдки стало лисицi красти iхнi яйця, тягати iхнiх дрiбних беззахисних дитинчат – пташки пiшли, лишили своi гнiзда – та i нехай.

Нехай би тiльки це. Нехай би вода з каналiв i далi неспiшно плила в водосховище, лишаючи болота, нехай би лиш самi ропухи крили рiзким кумканням лiтнi ночi, нехай би стелились сумнi тумани, густi, прохолоднi, зачумленi, глушили собою далекi свiтання. Нехай би лиш чебрець, кропива, чортополох та грона вовчоi ягоди трiпотiли в поривах осiннього вiтру, ловили бабине лiто. Нехай би узимку снiги устилали болото. Нехай би тiльки це.

Та ж нi – люди пiдходили ближче. Мало того, що iхнi оселi з жовтневського боку давно вже тривожили лисицю – вони там довблись у землi на своiх городах i весною, i влiтку, i восени. Ганяли гусячi стада до першоi канави, «до першого шлюзу» ранками, як тiльки займеться свiтання, а вечорами ще до смерку зганяли назад у село. Людськi дiти iнколи стерегли гусячi зграi цiлими днями, а гуси знай собi гелготали, бо були дурнi i свiйськi. Лисиця патрала гусей, але не так часто, як думали люди. Лисиця знала, що як вона з подiбними iй переловлять чимало гусей, то з села набiжать люди з рушницями й собаками, будуть гуркотiти, свистiти похмурим болотом. Лисиця патрала гусей, але рiдко – лиш коли годувала своiх дiтей, вчила iх полювати. Частiше гусей брали самi ж люди, лише iншi, крали з болота серед дня, невмiло, з криком, розлякуючи тi гусячi зграi на кiлька миль округ. Але навiть вiдаючи про це, сiльськi люди вперто продовжували називати тих непевних крадiiв «рукатими лисицями», хтозна й ок чому.

А як болота пiдсохли, збiднiли, стали безликими пасовиськами, то тi ж самi люди з Жовтневого погнали туди гамiрнi стада рогатоi худоби. Вони спускались згори од ферми, кожен ранок. Пастухи ляскали своiми довгими батогами, пихтiли самокрутками, знову ж таки пiдсвистували. Зганяли колгоспну череду «до третього окопу» на пастiвню. І спасу од них не було нiякого.

Тепер же iхнi поля спроквола пiдповзали все ближче й ближче до краю болiт, а гвалт округ стояв немислимий, од свiтанку до глупоi ночi.

Лисиця брела вздовж лiсосмуги i врештi, круто звернувши, вибрела на залiзничну лiнiю. Тут було тихо, але вiддалiк вже доносився гуркiт потяга, вiн наближався. Інколи лисиця промишляла тут пошуком викинутих з вiкон недоiдкiв, але рiдко – цих мiсцин вона побоювалась. Вона нинi брела не сюди, отож швидко, ще до наближення потяга минула лiнiю i зникла з iншого боку в такiй же лiсосмузi, розчинилася в заростях черемшини.

Гул та викрики з полiв притихли, а потiм i геть розчинилися в глупiй тишi липневоi ночi. Тут лише шурхотiло листя струнких тополеньок над сонною вулицею та густе вiття плакучих верб попiд людськими дворами, шурхотiло пiд тим млявим полуночним вiтром. Тут вже давно вiджнивували i мирно спали увi тьмi – комбайни тихо дрiмали на колгоспному дворi, тремтiли трави на шкiльному стадiонi, вулички губилися в низькому туманi. Лисиця звернула до крайнього двору на крайнiй, околичнiй вуличцi села, вона прошмигнула обнiжком i минула виполений городик, звернула в росяний, злегка зарослий садок i довго кралась там у тьмi i тишi, кралась до курника. Кури совались там собi на жердинах та сiдалах.

Гайнув ще прохолодний вiтер з полiв, пронiсся над стрiхою хати. І тут лисиця вiдчула щось геть непевне. Вона не могла втямити, що се лякае ii так, направду страшить ii, i чим далi, тим дужче, тут, на околицi сонного людського села, серед глухоi тьми та безгомiння липневоi ночi. Щось наче наближалось сюди. І то був не швидкий потяг з Конотопа, що мчався собi десь вiддалiк, занурюючись вагонами в предковiчнi тумани осушених болiт, то був не гурт втомлених комбайнерiв з шоферами, що вже, певне, й роз’iхалися з полiв, нажнивувавшись сьогоднi, то були не стривоженi чимось хазяi курника, хлiва i всього дворища – в хатi-бо було тихо i хазяi спали мертвим сном. Але щось наближалось сюди.

І це щось невимовно тривожило лисицю, цього природженого хижака висохлих болiт i скорботних вiддалених лiсосмуг вздовж залiзничноi лiнii, малолюдних окружних сiл. Вона звелась на лапи, облишивши крастись, принюхалась, прислухалась. Але нiц не чула, а те ЩОСЬ усе наближалось. Лисиця крутнулась на мiсцi й ледь чутно заскавчала.

Наскiльки загрозливим, ба навiть не так – наскiльки чужим, непевним i загрозливим було, те що наближалось! І дивнiш за все – лисиця не пам’ятала, щоб вiдчувала коли подiбну загрозу, подiбну тривогу, вона узагалi наче нiколи не почувалась так. Щось наближалось, щось невiдворотно наближалось.

Раптом лисиця пiдвела свою морду, принюхуючись, вдивляючись – так, немов загроза нависала просто над нею, немов хто пiдкрався до неi в тишi i тьмi липневоi ночi, аби вбити. Згори ж лився лише далекий примарний свiт Чумацького Шляху.

Лисиця ще раз заскавчала та кинулась геть. Через хащi малини та порiчок, навпростець прополеним городом, а тодi через рiвчак до миршавоi дiбровки, чимдуж в бiк залiзничноi лiнii. Вона бiгла i бiгла, а над стрiхами сiльських хат позад неi усе мерехтiв неприродно рясний зорепад.




ЗОЛОТОКОСА КРАСУНЯ

(осiнь 1987-го)



1

Вона зайшла в Нiжинi, сама затаскала до вагону валiзу та двi важкi сумки, нiхто навiть не помiг. Та й кому було помагати – двi огряднi жiночки, якась бабця… бiльш наче нiкого й не було. Дiвчата з ii групи поiхали ще на обiднiй, а вона оце провозилась до вечора… Хай би йому лихо!

Аня поставила своi пожитки на пiдлогу, аби перевести дух – так i осталась стояти в тамбурi, коли поiзд рушив. Додому! Їй так хотiлось додому – просто сил не було. Вона, вiдверто кажучи, й не хотiла нiкуди вступати, геть нiкуди. Хтозна, правда, що б вона робила – сидiти на шиi в батькiв також негоже, ясна рiч. Та мало там – онно ii однокласниця Дарина осталась же вдома в селi, диспетчером в колгоспi батько прилаштував. А тута цей Нiжин непевний. Ну ясно – мати вчителька…

Аня була сором’язливою дiвчиною i навряд чи кому й сказала би про свою вiдразу до навчання. Та й тато ж казав – спочатку важко буде, а там втягнешся. Щось нiяк не втягувалась, а вже ж другий мiсяць пiшов.

Може, й правда мине? А зараз – додому! Хоча б на однiсiнький вихiдний. Подумала ще, що мати, може, буде сваритись за невипраний та недоладований одяг, котрий везла оце з собою. Та нi – напевне, не буде, чого iй сваритись? І так знае, яка з Анi хазяйка. Та й недовго ж ще живе сама…

Зате онде привезе додому гостинцiв – дрiбничка всяка, те та се, а одначе батькам приемно буде, в селi-бо не дуже й купиш.

Глядiла ще в вiкно тамбуру – там проносились скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в надвечiрнiй iмлi. Впала тiнь вiд лiсопосадки, i Аня вгледiла у вiдображеннi себе – середнього зросту, свiтло-русу, в своiй нещаснiй квiтчастiй суконьцi, змарнiлу, втомлену, з отими ненависними пiдлiтковими прищиками на чолi, котрi нiяк не хотiли сходити!

Врештi видихнула, взялась за сумки – поволоклась у вагон, ой вiк би його не бачити! Вагон був напiвпустий – сидiли отi огряднi жiночки, якась група старших чоловiкiв грала начебто в карти. Аня запримiтила поодаль цiлу вiльну секцiю i посунула, згорбившись, туди.

Тут-бо важка валiза й вислизнула з ii рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валiзу ту ледь не коло самоi землi спiймали чоловiчi руки. Аня похитнулась i вхопилась за сидiння вiльною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неi, в сорочцi, блакитнiй тiльняшцi пiд нею, вельветових штанях. Вiн теж був русявий, трохи темнiший за Аню, очi блакитнi, погляд приязний, добродушний, сам весело всмiхаеться. Як на Аню – симпатичний навiть.

– Ой, дякую… – розгублено вивела вона (боже, який сором!). – Та що ж це?.. – крутнула роздратовано головою.

– З ким не трапляеться… – ще бiльш приязно всмiхнувся вiн, од чого Анi навiть трохи полегшало. – Приземляйтесь, – вказав на вiльне мiсце навпроти себе.

І, навiть не спитавши дозволу, заштовхав ii валiзу мiж сидiнь.

Вона знов нерiшуче роззирнулась по вагону, а потiм все ж всiлась навпроти нього. Подумала про себе – цей наче чiплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвiдомим рухом оправила суконьку перед тим, як сiсти.

– Ви чи здалеку? – знов нiяково всмiхнувся хлопець. – Так навантажились…

– Та… – вона знизала плечима, дивлячись у вiкно. – Додому iду… З навчання.

– А чи так рано вивчились вже?

– Що? – Аня зиркнула на нього, не розумiючи, а тодi махнула рукою: – А, нi… на вихiдний лишень. Ну… я перший рiк навчаюсь. Вдома ще не була з лiта.

Вiн ii обережно перебив:

– Скучили?

Вона сумно кивнула головою, i на чоло опали русявi кучерi.

– Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркiт колiс та глухий скрип вагону – за вiкном проносились тi ж самi скошенi поля, безiменнi полустанки, вiддаленi села в передвечiрнiй iмлi.

Вiн подав iй п’ятiрню:

– Стас. Можна Стасик, мене так всi називають, – розвiв руками, немов вибачаючись. – Ви ж не здалеку, значить? Мiсцевi?

Вона потисла йому руку, вiдзначивши про себе мимохiть, що iй якось незвично приемно з ним, затишно… Наче вдома?

– Аня. Анюта – ось як мене всi називають, але я тодi страшно лютую – майте на увазi.

– А нащо ж признались?

– Та, все одно…

– Я зрозумiв. От вже цi дражнилки. То ви звiдки? Чи… то таемниця?

– Та з Пiдлипного, яка таемниця? А ви?

– З Бахмача. Але iду не туди.

– А куди?

– А здогадайтесь!

– М… Що, в Пiдлипне теж? – вона здивовано вирячилась на нього.

– Нi, насправдi ближче, в Халiмоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки вашi донесу.

– Так вам ого ще куди телiпати!

– Ну, а що ж вдiеш? Туди потяги не доходять. Полем пiшки хiба…

– Правда.

Ще помовчали з хвилю.

– Я насправдi вас добре розумiю, – заговорив хлопець. – Я сам не навчався, правда, пiсля школи… одразу в армiю, в учебку, а звiдти в Афганiстан. Отаке.

Аня спинила на ньому розгублений погляд.

– Ви там… – мовила несмiливо. – Тобто… – запнулась. – І iдете додому?

– Що? – здавалось, вiн не зрозумiв. – А, нi… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну – вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халiмоново товариш мiй живе. Ваня Шеремет, не знаете такого?

– Та… То ж далеко, – протягла вона, немов виправдовуючись.

– І справдi, – погодився вiн. – Оце катаюсь не скiльки по дiлу, а так… Аж не вiриться, що вже вдома. Не навтiшаюсь нiяк.

– Мабуть… – почала вона якось нiяково. – Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.

– Далеко, – погодився вiн нейтральним тоном. – І не всi повертаються. Але бог з ним! Ви ж вчителька, так?

– Тобто? – запитально зиркнула Аня.

– Педагогiчний iнститут…

– А-а… – кивнула вона головою, усмiхаючись. – А як ви здогадались?

– Та великого розуму не треба…

– А! – закивала вона головою, здогадавшись, i дзвiнко розсмiялась.

– Ви де зайшли?

– Точно, точно…

– Красива дiвчина, з вигляду – студентка, з валiзами… А iнших iнститутiв у цих краях я не знаю просто.

– Я зрозумiла, зрозумiла, – вона розслаблено вiдкинулась на сидiння.

– У мене там однокласниця вчиться насправдi. Олена Величко, – вiн задумався, – вже третiй курс, чи другий.

– О, ii я навiть знаю! – кивнула головою дiвчина. – Так, вона на третьому курсi.

– О, бачите – свiт тiсний.


2

Вони зiйшли з потяга удвох, на курному полустанку в полi, вiн винiс ii речi. Коли електричка поповзла собi далi, то вiн не надто рiшуче мовив до неi:

– От знаете що… Давайте я вам додому вiднесу вашi пожитки?

– Та ну що ви? – запротестувала вона.

– Ну, Пiдлипне ж там? – вiн вказав в бiк ближньоi лiсопосадки.

– Так, але… – вона завагалась. – Халiмоново ж через поле – вас нiч застане.

– Ой, ну i нехай! Побреду скошеним полем, – вiн театрально замахав руками, – знаете, як я пiзнi осiннi заграви люблю? І взагалi – осiнь…

– Та ну, вам же… – вона струснула головою. – Менi незручно, нi!

Вiн на те розправив плечi i мовив з напускною суворiстю:

– Чуете, ну я ж як не як сержант-десантник – ну чи менi боятись ходити поночi полем?

– Але… – вона задумалась. – Ну говорять, що… – повела далi якось уривчасто, невпевнено. – Тут десь неподалiк. Насправдi не так i близько, але ж неподалiк вiд залiзницi, i… – (не треба було за це, не треба!)

Вiн спохмурнiв.

– От лихо.

Опустив голову.

– Що? – не втямила Аня.

– Насправдi я це i мав на увазi. Тобто, – спохмурнiв ще дужче, – я не хотiв просто вас лякати. Але… Не хотiв, аби ви вештались самi – тут глушина така, знаете.

– Та знаю. Але ж… За Конотопом десь? – з якоюсь навiть надiею в голосi промовила вона.

– Словом – без заперечень, – рiшуче вивiв вiн. – Я вас проведу, а цю тему залишимо, добре?

– Ну добре, – кивнула вона наче навiть полегшено. – Але страх як незручно.

– Та бог з вами! Забудьте.

Вони рушили вниз iз полустанку по розбитих бетонних сходинках – там далi виднiлася стежечка мiж густих висохлих трав.

– Я теж люблю, – мовила дiвчина, всмiхнувшись сама до себе.

– Що? – спитав вiн iз цiкавiстю.

– Осiнь. Золотокосу красуню… – звабливо всмiхнулася вже до нього.

– Самi такi! – вiдрiзав вiн, також посмiхнувшись.

– Тобто?

– Золотокоса красуня.

– Хи… – вона зайшлась рум’янцем. – Та ну вас!

Врештi вони зiйшли вниз, i над розбитим полустанком запанувала примарна вечiрня тиша. Їi згодом порушив черговий потяг – прогуркотiв, не спинившись, повз полустанок, i висохлi трави вздовж колiй боязко задрижали.


3

Через годину чи щось близько того вiн вибрiв на залiзничну лiнiю, в глухiй безлюднiй мiсцинi, кiлометрiв за два вiд станцii Пiдлипне. Вiн iшов, злегка тиняючись, важко дихаючи, нiс в руках валiзу та обiрвану, скривавлену квiтчасту суконьку.

Вiн пройшов по шпалах метрiв зо п’ять, тодi захитався, впав на колiна, звiв очi до багрянистого надвечiрнього неба.

Стояв так хвилi зо двi, переводив подих, а тодi обiрвав чистий клапоть квiтчастоi суконьки – заходився витирати ним своi скривавленi губи та пiдборiддя.


4

«Іменем Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки.

22 жовтня 1990 року судова колегiя по кримiнальних справах Сумського обласного суду, в закритому засiданнi Сумського обласного суду розглянувши кримiнальну справу за звинуваченням Руденка Станiслава Івановича, 1966 року народження, уродженця села Карабутове, Конотопського району, Сумськоi областi Украiнськоi РСР, украiнця, громадянина СРСР, неодруженого, з середньою освiтою, що закiнчив у 1984 роцi Дубов’язiвську ЗОШ та курси ДТСААФ, ранiше не судимого, учасника бойових дiй в Афганiстанi, – у здiйсненнi злочинiв, передбачених статтями 17 та 118 ч.2, 93 п.п. «Е, Ж, З» Кримiнального кодексу УРСР – справа «Полустанок»

ПОСТАНОВИЛА:

У перiод з 1986 по 1990 роки пiдсудний Руденко С.І. на територii Сумськоi, Чернiгiвськоi та Киiвськоi областей УРСР здiйснив 26 убивств молодих жiнок та дiвчат на сексуальному грунтi i з особливою жорстокiстю. З початку 1986 року i надалi на територii Сумськоi та Чернiгiвськоi областей УРСР в лiсосмугах та лiсових масивах, прилеглих до мiст Конотоп, Нiжин, Бахмач, Чернiгiв, Плиски, Крути, та при виiздi з мiста Киiв у напрямку цих мiст стали коiтись убивства молодих дiвчат та жiнок, при чому – з особливою жорстокiстю та з нанесенням жертвам численних травм садистського характеру. Зловмисник повнiстю роздягав жертву i пiсля здiйснення вбивства забирав одяг жертви, як правило, ховаючи його на значнiй вiддалi вiд мiсця вбивства, часто закопував його в землю. Характерним для дiй зловмисника було також нанесення тiлам жертв численних травм ножем та зубами, розчленування та поiдання останкiв. Позаяк зловмисник здiйснював своi злочини в глухих мiсцинах, куди навмисне заманював жертву, трупи повнiстю роздягав, а одяг забирав i ховав, то тiла загиблих виявляли часто через значний промiжок часу, коли тiла знаходились у стадii глибоких гнилiсних змiн або були повнiстю скелетизованi. Кримiнальнi справи по цих фактах, котрi були вiдкритi територiальними слiдчими органами, розслiдувались розрiзнено та пiсля проведення обов’язкових слiдчих дiй призупинялись через невиявлення вбивцi. За звинуваченням у цих злочинах слiдчими органами Сумськоi та Чернiгiвськоi областей притягувалась велика кiлькiсть розумово вiдсталих та психiчнохворих осiб, котрi в ходi розслiдування обмовляли себе, а справжнiй вбивця тим часом перебував на свободi. В електричках та на залiзничних станцiях у пошуках потенцiйноi жертви Руденко блукав пероном, вагонами потяга. Повертаючись iз вiдрядження на службовiй машинi, Руденко мiг вийти в глухому безлюдному мiсцi та, пославшись на особистi справи, залишитись на околицi населеного пункту. Будучи абсолютно байдужим до чужих страждань та чужого болю, безжалiсно та з особливою жорстокiстю вбиваючи жiнок та дiвчат, Руденко абсолютно безпристрасно сприймав iхнi страждання, вiдзначаючись залiзною психiкою, на котру нiщо не могло вплинути, зокрема й вигляд жахливих страждань жертв, котрих Руденко свiдомо добивався тими страшними тiлесними пошкодженнями, якi вiн iм наносив, при чому жiнки та дiвчата буквально були залитi власною кров’ю. Пiсля скоення вбивств Руденко, виходячи з лiсосмуг у громадськi мiсця, спокiйно та розслаблено спiлкувався з незнайомими громадянами, заводив веселi розмови (що наглядно проявилось в епiзодi вбивства А. Кравчук 1988-го року), не проявляючи нi найменшого душевного хвилювання, повнiстю контролюючи своi дii та чiтко орiентуючись в обстановцi».


5

Потяги в цих краях курсували зi сходу на захiд i з заходу на схiд. А вздовж залiзничноi лiнii в цих краях лежали сумовитi простори богом забутоi землi – далекi пшеничнi поля, туманнi мiстечка в пломенях заграв та лiсосмуги в опалiм листi. Час тут немов спинився, i ламке висохле колосся тремтiло в суховiйних вiтрах, курява стелилась шляхами, а вiчна осiнь свистiла протягами вздовж колючого дроту державних кордонiв. Вiд Штеттiна на Балтицi до Трiеста в Адрiатицi залiзна завiса лягла поперек континенту. А потяги курсували зi сходу на захiд i з заходу та на схiд.




HAPPY NEW YEAR

(зима 2004-го)



1

По радiо завiрюху обiцяли лиш на вечiр, але вже й зараз мело так, що не видно було свiту. Злиденнi вулички Карабутова лежали в заметах, подекуди хазяi ще розчистили своi двори та попiд дворами, а голова сiльради зранку ледь не силою змусив мiсцевого орендатора Шпетного прогорнути трактором головну вулицю – едину асфальтовану, де була сама сiльрада, клуб з бiблiотекою та полишена школа. А от на околицях зоставленi людьми дворища ледь-ледь виглядали з заметiв.

Всi до одного жителi села сидiли нинi по хатах i носа на двiр не показували, тож вулицi були не лише занесенi снiгами, а й сиротливо безлюднi, немов яка дурна Антарктида, iй-бо.

Проте – таки не всi сидiли по хатах. Коло полудня на вулицi Калiнiна, що з одного боку прилягала до головноi, а з iншого виходила ген в поле з села – тобто була крайньою, околичною; так от – на цiй вулицi з’явилась дiвоча постать.

Здаля, щоправда, навряд чи можна було визначити, дiвоча вона, чи парубоча, чи ще яка – бог його зна. Дiвчина була вбрана в громiздкий плямистий маскувальних кольорiв бушлат, взута в кирзовi чоботи, i лише стрункi ноженята в чорних вузьких джинсах вказували на дiвча, а мо’ й просто на пiдлiтка. До всього голова i лице ii були закутанi в сiру пухову хустину, так що видимий був лише прорiз очей, тож якщо на кого вона й скидалась нинi, то скорше всього – на якусь терористку-шахiдку.

Вона брела заметами (вулиця була, ясна рiч, нерозчищеною), раз од разу спотикаючись i загрузаючи в снiгу, два рази ледь не впала, поки спустилася з пригiрка – втримала рiвновагу, виставивши руки в рукавицях так, немов збиралась пiдлетiти.

Врештi вона завернула з провулку в обсаджений кущами бузку двiр сiльського медпункту. Невеликий будинок (в селi iх чогось називали «фiнськими», хоча тi й були всуцiль цегляними) – його ще давно, в 84-му роцi, завбачливо звели для мiсцевого (нинi покiйного) колгоспу благороднi працiвники Конотопського електромеханiчного заводу «Червоний металiст», а до нього – ще й сарайчик збоку. Це був хороший будинок взагалi-то, ну, хоча б по сiльських мiрках, там було декiлька кiмнат, ванна, санiтарний вузол, простора кухня, два виходи – на веранду та запасний у двiр. Дiвчина в плямистому бушлатi сама мешкала в подiбному.

Так от – ця дiвчина звернула в двiр медпункту, зiйшла на крилечко, обтрусилась там од снiгу, потупала ще ногами, збиваючи снiг iз чобiт, i рушила всередину. В коридорi дiвчина розмотала свою важку хустину, так що вона тепер покривала саму лиш голову.

Це була молода дiвчина рокiв двадцяти п’яти, як iнколи говорять – яскраво вираженоi слов’янськоi зовнiшностi, зi свiтло-русим густим волоссям та великими зеленими очима. У вухах у неi стирчали навушники-«таблетки», а ще вона постiйно злегка всмiхалася одним кутиком губ, од чого звичний вираз ii обличчя скидався на глузливу гримасу-оскал.

Звали дiвчину Лiза Кравченко.


2


ЛІЗА КРАВЧЕНКО

Лiза Кравченко була единою дитиною в простiй, але вельми заможнiй, як на сiльськi мiрки, сiм’i. Їi тато був агрономом, мама – завучем у середнiй школi. Обое вони дуже любили Лiзу i не вiдмовляли iй нi в чому. Коли в дванадцять рокiв Лiза забажала займатись музикою, то тато навiть розщедрився i купив для неi в мiстi синтезатор «Yamaha», найнявши до нього ще й репетитора, котрий iздив двiчi в тиждень навчати Лiзу музицi. І, на неабиякий подив геть усiх, Лiза виявилась напрочуд здiбною ученицею. Через якiсь мiсяцiв зо два занять вона вже сама складала простенькi мелодii, а через рiк-другий уже жодна сiльська дискотека, весiлля, проводи та концерти самодiяльностi не проходили без ii участi. В десятому класi школи Лiзу познайомили з двома панами зi столицi – одного з них Лiза навiть якось бачила по телевiзору. Так от, цi пани запевняли Лiзиних батькiв, що в дiвчини велике майбутне – треба записати декiлька ii композицiй, органiзувати кiлька виступiв… Окрилена Лiза iздила в столицю i в область на студiю звукозапису, писала свiй перший альбом (не забуваючи все те вiдзначати в гучних компанiях), словом – так захопилася, що й незчулась, як довелося здавати iспити в iншiй школi екстерном, та й то з неабияким клопотом – через двiйки, прогули i незадовiльну поведiнку. Чи й варто говорити, що альбом Лiза не випустила, майже нiяких грошей не отримала, а двiйко найбiльш драйвових ii тем по радiо все ж зазвучали, щоправда – без будь-якого натяку на ii авторство. Вона так того року нiкуди й не вступила i сидiла на шиi в батькiв, поки мати не вперла ii на заочку педiнституту та не видiлила якiсь години вчителя музики та органiзатора шкiльних свят. В принципi – Лiза не тужила.


3

Всмiхаючись чомусь своему, Лiза морозко здригнулась i пiдiйшла до грубки, закинула туди кiлька дровенят, весело наспiвуючи при цьому:

– Блискай, зiронько моя,





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-hudenko/hurdelicya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.