Книга - На розпутті

На розпуттi
Борис Грiнченко


ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«На розпуттi» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена традицiйнiй для автора темi украiнськоi iнтелiгенцii***. Героi – люди рiзних напрямiв i поглядiв, що й обумовлюе назву творiв. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий прозаiк, автор творiв «Батько та дочка», «Сонячний промiнь», «На розпуттi», «Дзвоник», «Хатка в балцi», «Дрiбнички», «Князь Ігор», «Брат на брата», «Панько», «9 сiчня», дилогiя: «Серед темноi ночi». «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Сам собi пан».





Борис Грiнченко

НА РОЗПУТТІ





І


– А, нарештi й ти!

– А хоч би й я!

І два молодi iнтелiгентнi парубки, привiтавши такими словами один одного, додали потiм, цiлуючись:

– Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з iх привiтання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приiхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сiрi очi в його дивилися смiливо, енергiйно, гордо; тонкi губи стискалися твердо й мiцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певнiстю в собi; розум, що виразно свiтився в очах, проймав кожну риску на iнтелiгентному видовi.

Другий, той, що стрiвав свого товариша серед невеличкоi мiськоi свiтлички, був зовсiм не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокiйне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самi яснi вуси, а в цього невеличка борода i очi темнi сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачiсане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко i розчiсано по-мужичому на лоб. У всiй постатi, як спершу глянеш, брало очi тiльки одно: був iз себе дужий. Правда, очi дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був – Гордiй Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в унiверситетi, тiльки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультетi. Обидва, вiдколи зробилися студентами, жили взимку вкупi, а влiтку iхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опiкуна й дядька. Раденко матерi не знав, – вона вмерла в той день, як вiн, ii перший син, побачив свiт; через п'ять рокiв умер i батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе i виховав дядько, бо що пiсля батька зосталося, те за позички пiшло. Обидва хлопцi i цього року, як здали останнього екзамена в унiверситетi, поiхали на село; але Гайденко приiхав назад до мiста ранiше на мiсяць: батько одну таку справу в мiстi, що треба було щодня тут бути, i узяв се дiло собi. Клопочучися тiею справою, працюючи в книгозборi, вiн дожидався свого товариша, i оце, нарештi одного веселого лiтнього дня 189… року Раденко приiхав.

Обидва були радi, а надто Гайденко.

– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не iхав?

– Ат, – махнув рукою Раденко i почав розказувати через вiщо. Розказав також, що дядько дав йому тiльки 500 рублiв на початок господарства, переказував деякi сiльськi новини, – а поки покликано iх обiдати.

По обiдi обидва пiшли з хати. За будинком, у тiсному мiському подвiр'i, клаптик землi зарiс вишниною. Се звалося «садом», i в йому в одному мiсцi був холодок. Туди й прийшли нашi парубки та й полягали на травi.

– Гарно! – сказав Гайденко.

– Надзвичайно! – вiдмовив iронiчно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мiзерiю.

– Ну-ну, не лайсь! – усмiхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пiшов – усе краще, нiж у хатi. Не скрiзь же такi сади, як у твого дядька.

– Хто вже приiхав? – перепинив Раденко.

– Тiльки Квiтковський у мiстi.

– А! Квiтковський! А що ж вiн?

– Бiльше нудьгуе…

– Чуднi е люди на свiтi! – промовив, трохи пiдводячись та спираючись на лiкоть, Раденко. – Чого вiн кисне? Мучиться над «свiтовою загадкою»?

– А хоч би й так.

– Und еin Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1 - І дурень чекае на вiдповiдь (нiм.)] – промовив крiзь зуби Раденко. – І не дiждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розумiти? Хiба шукати безсмертя душi, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – свiтову силу, як то роблять нiмцi? Так се ж тiльки нiмцi можуть робити!

– Помиляешся; почали се робити не нiмцi, а греки.

– Один кат! Я розумiв життя так, як воно е, одкинув усi iлюзii, всi забобони – i дивлюсь на свiт тверезо. Я розумiю свое становище.

– Становище дресированоi товарний, – промовив замислений Гайденко. – Таким поглядом, такою вiдмовою не можна задовольнитися.

– Ти завсiгди був метафiзиком, – махнув рукою Раденко, – а тепер цей Квiтковський ще далi, здаеться, тебе на той шлях посунув. Кажи – ще що у вас е?

– Кажу ж: нiчого! Хiба що стрiвся недавнечко з Давиденком.

– Вiн досi в своiй управi?

– І досi, i опрiче неi бiльш нiчого не хоче знати. Я, каже, земський дiяч, i цього з мене досить.

– Якби ж з тiеi дiяльностi була яка користь… Ну, в усякому разi – я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповiдач, – промовив Раденко. – Завтра зайдемо до Квiткiвського, – тiльки я боюсь, що вiн буде через лад кислий.

– Ти сьогоднi злий! Квiтковський кислий нiколи не бува, – вiн тiльки нервовий дуже. А тепер вiн навiть спокiйнiший – з того часу, як Ганна Михайлiвна приiхала.

– Се його сестра, та, що ти з нею «друзями змалечку»? – спитав Раденко.

– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаеш, що я тiльки два роки у iх прожив, та й то не змалечку, а вже тодi, як у гiмназii був.

– Та як ти в iх опинився? Я забув.

– Тодi ще живий був iх батько, а мiй батько був знайомий з ним та й оддав мене до iх на кватирю.

– А чом же я нiколи не стрiвав у Квiтковського тiеi Ганни Михайлiвни?

– Бо ти ж знайомий з Квiтковськими тiльки рiк, а вона саме цей рiк, довчившись у гiмназii, жила в своеi тiтки на селi, а приiхала до брата недавнечко – ще й мiсяця нема.

– Що воно за дiвчина?

Гайденко не вiдразу вiдмовив:

– Свiдома украiнка… щира, запевне.

– Ну, цi панянки усi здаються щирими, поки замiж пiдуть.

– Не знаю… – Гайденко знов замовк, а далi додав: – Не думаю так про цю.

– Побачимо! – вiдмовив Раденко, пiдводячись. – Але ж ходiм уже в хату, бо сонце припiка.

Сонце справдi посунулося по небу, i едине холодкувате мiсце в «саду» зникло. Товаришi повставали й пiшли в хату.

Але треба трохи бiльше сказати про iх.

Гордiй Раденко п'ятьох рокiв зоставсь од батька. Одинокий нежонатий дядько, багата людина, взяв до себе малого Гордiя. Хлопець зроду був жвавий, моторний, але тут зустрiло його життя не дуже веселе. Дядько, хоч i ласкавий здебiльшого, але завжди коло дiла: то по господарству, то бiля своiх рахункiв у кабiнетi. Гордiй мало його бачить. Гордiя доглядае стара ключниця, але й вона зовсiм не цiкава хлопцевi: вона тiльки все грима на його та бубонить. Невесело Гордiевi у панськiй господi.

Краще втекти з неi, побiгти до рiчки на луки, аж туди старий млин був. Там уже хлопцiв селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:

– Гордiй! Гордiй iде!

Гордiй чуе це, i йому воно подобаеться. Вiн добiга до хлопцiв i собi гукаючи:

– Чи багато риби?

– Нема нiчого!

– Та чого ж ви тут сидите? Ходiть у лiс!

– А чого?

– От дурнi – чого! Хiба в лiсi мало чого: кислицi, грушi, сорочачi яйця.

– У лiс! У лiс! – гукають хлопцi, i вся ватага, за Гордiевим приводом, руша в лiс.

А в лiсi виробляють таке, що тiльки мовчи! Гордiевi байдуже, що в громадському лiсi заборонено рвати кислицi та грушi, поки вони вистигнуть: вiн веде туди хлопцiв i не боiться нiчого. Хлопцi з гiллям обдирають безщаснi дерева i вертаються додому з оскомою на зубах та бiллю в животi вiд безлiчi з'iдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: iм було веселоi А Гордiя вони звикли слухатися. Як вiн iще вперше прийшов до iх, вони привiтали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими гудзиками та на чудову iграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавiше, а втрете – Гордiй уже панував промiж ними. І те, що вiн був у тому жупанковi з блискучими гудзиками, а вони, хлопцi, тiльки в замурзаних сорочках, i те, що в його була шабелька, i те, що вiн був надзвичайно смiливий, – все це примушувало хлопцiв дивитися на його, мовби на старшого. А найбiльше примушувало до цього те, що Гордiй справдi вмiв перед вести» вмiв отаманувати так, що iншi його слухались. Один випадок запомiг йому це зробити.

Одного разу вiн, гуртом з хлопцями, залiз на чийсь баштан. Дiд-баштанник уздрiв та й застукав iх бiля рiчки в закутку так, що iм нiкуди було тiкати.

– А, каторжнi хлопцi, – ось я ж вам дам! – казав дiд, думаючи про те, що саме вiн робитиме з десятком хлопцiв – адже не вдержиш же iх усiх. – От я з вас штанцi постягаю та кропиви вам дам!

Хлопцi зовсiм перелякалися. Кропива страшна, але ще страшнiше, як дiд що-небудь з кожного знiме – якоi iм тодi дома заспiвають? І вони, отетерiвши, стояли не ворушачись.

– Як ти смiеш це казати? – зненацька скрикнув Гордiй, виступаючи з-мiж хлопцiв.

Баштанник жив колись у наймах у Гордiевого дядька i пiзнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордiй гукнув:

– Тiкайте, хлопцi!

А сам кинувся до дiда i з розгону штовхнув його. Кремезний з такоi несподiванки поточивсь i за малим не впав. З цiеi тi скористались хлопцi i вибiгли з закутка. Одбiгши стiльки, щоб бути безпечними вiд дiда, вони зупинилися i почали дивитися, що буде з Гордiем. А Гордiй i не думав тiкати. Дiд зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька (а заняти панськоi дитини не посмiв), але Гордiй тiльки повернувся i пiшов геть од його.

З цього часу Гордiй зовсiм запанував над хлопцями. Як же таки справдi: не тiльки товаришiв визволя, а й сам – навiть страшного дiда-баштанника не боiться, а той не смiе його заняти! Хлопцi дивились тепер на Гордiя, як на вищу iстоту, i Гордiй це знав, i це йому подобалось, i вiн i сам був певний, що вiн i чепурнiший (вiн справдi був чепурний), i смiливiший, i зручнiший, i розумнiший од усiх тих, що над ними вiн пануе. Гордiй був щасливий помiж хлопцями.

Але це щастя кiнчалося, скоро вiн вертався до панськоi господи. Дядьковi не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Вiн забороняв йому до iх ходити, але Гордiй тiкав з панських хат, а дядьковi було нiколи зупиняти його. З цього сталася ще одна рiч.

Дядько казав Гордiевi, що до мужичат не треба ходити, що вони поганi, що вiд iх нiчого гарного не навчишся, що мiж ними бути не годиться. А Гордiй, навпаки, бачив, що мужичата гарнi (бо всi важають його за найкращого i слухаються його), що вiн од iх навчився багатьох дуже цiкавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордiева голова думала, що дядько нiчого не розумiе, а вiн, Гордiй, це зрозумiв, бо вiн тут бiльше знае, нiж дядько.

Але на превелике його диво – дядько зовсiм не вважав його за розумного, а навпаки – дуже часто казав:

– Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордiй з батьком, трапилось одного разу, що були в iх гостi. Гордiй, жвавий хлопчик, ускочив до вiтальнi i, пiдстрибуючи, проскакав боком через усю хату.

– Ах, як гарно! Який гарний хлопець! – сказала одна панi.

Гордiй так i стрепенувсь, почувши те, i пострибав назад знов саме таким робом.

– Гарно! Гарно! – хвалила панi.

Гордiй пострибав утрете.

– Та буде тобi, – сказав йому батько. – Іди собi, гуляйсь!

– Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? – друга панi. – Хай! Вiн так гарно стриба.

Але батько не послухавсь i таки випроводив Гордiя з хат Це вразило хлопця. Вiн думав:

– І нащо татко це зробив? Усi мене хвалили, усiм було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всi ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що нi, ще й прогнав.

Незабаром пiсля цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордiя в головi. І коли тепер дядько казав, що вiн, Гордiй, малий та дурний, то хлопець нiтрохи йому не вiрив.

– Який же я малий, коли я бiльший i дужчий од усiх хлопцiв? Який же я дурний, коли всi хлопцi кажуть, що я дуже розумний?

Се дядько не тямить, який вiн, Гордiй, розумний.

Гордiевi було дев'ять рокiв, як одного разу вiн з хлопцями залiз на чужу пасiку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордiй давно вже марив добути меду i ось цього разу, набравши сiрникiв, а хлопцям звелiвши принести губки, зважився пiдкурити бджiл. Але тiльки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезнiший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:

– Що вам тут треба?

Гордiй озирнувсь на свое вiйсько i вiдмовив:

– Меду.

– Як же ви можете брати чуже? – спитався зовсiм спокiйно хлопець.

Чуже? Гордiй зовсiм не подумав, що це чуже… А хлопець додае:

– То ви хочете красти?

Красти? Нi, цього нiколи Гордiй не хотiв. Вiн спалахнув. Йому хотiлося б гостро вiдмовити, але вiн не мiг, бо почував, що хлопець каже правду.

– Гайда, хлопцi, назад! – скрикнув вiн.

Хлопцi послухались, але знехотя: вони не розумiли, через вiщо iм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бiсеняти? Вони сказали про це Гордiевi, як уже одiйшли вiд пасiки далеко.

– А, мовчiть! Ви нiчого не тямите! – сердито вiдмовив Гордiй.

Гордiй часто гримав так на хлопцiв, i вони до цього позвикали, але сьогоднi це iх уразило – мабуть, тим, що верталися нездобихом i що вважали себе за правих. Але ж iще бiльше вразило iх те, що другого дня Гордiй до iх не вийшов, не вийшов i третього, i четвертого дня…

А Гордiй тим часом багато дечого зробив. Пiшовши вiд хлопцiв вiн усе думав про того «чорнявого» та сердився на себе, так збентежився перед iм, поступився назад. Вiн злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цiкавiсть знов до пасiки. Вiн пiдiйшов тихо i глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золотi бджоли бринiли промiж вуликами, пiд гiллястою грушею у холодку сидiв «чорнявий» i дививсь книжку. Гордiй якось поворухнувсь, суха гiлка трiснула, i чорнявий почув.

– Тiкати? О нi! – подумав Гордiй i випроставсь.

Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав i пiдiйшов ближче.

– Що тобi треба? – знов спитався вiн, як i вчора.

– Я зовсiм не бажав красти в тебе мед! – одмовив Гордiй зважливо.

Чорнявий трохи пiдняв брови вгору – мабуть, здивувавсь – i вiдмовив:

– Але ж ти прийшов по його.

– Ти думаеш, що менi нiчого iсти? – скрикнув Гордiй.

– Нi, в тебе iсти е що, – я знаю! – вiдмовив чорнявий.

– А ти звiдки знаеш?

– Татко тебе й твого дядька знають.

– А хто твiй татко?

– Мiй татко? – i очi в чорнявого засяли. – Мiй татко – Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордiй трохи знав. Вiн жив тiльки за п'ять верстов од Гордiя i часом бував у Гордiевого дядька, але зрiдка i за дiлом: дядько щось не ладнав з ним. Гордiй помовчав, а далi спитавсь:

– Це ваша пасiка?

– Наша.

– Що ж ти тут робиш?

– Пасiку бережу та читаю.

– І ти не боiшся сам бути так далеко вiд дому? – спитався Гордiй. Сам вiн не злякавсь би цього, але звик, що всi хлопцi можуть боятися, а тiльки вiн, Гордiй – нi… хiба так, часом…

– Чого ж я буду боятися? – вiдмовив чорнявий питанням.

– Ти й ночуеш тут?

– І ночую тут, у катразi…

– Сам?

– Нi, з дiдом Паньком.

– А! Вночi боiшся!

– Еге, вночi страшнiше. Я одного разу ночував сам, а дiд Панько ходив на слободу – i було поганiше, нiж удвох.

– І твiй батько зна, що ти сам ночуеш?

– Нi, вiн цього не знав – це було вчора, а я додому сьогоднi пiду.

– І знов прийдеш?

– Якщо татко пустять.

– Якщо пустять? Хiба ти його слухаешся?

– Авжеж! А хiба ти дядька – нi?

– Нi!

Хлопцi змовкли.

– Яка в тебе книга? – спитався Гордiй. Вiн на шостому роцi самотужки вивчився читати i страшенно любив цiкавi книжки. Вiн уже поперечитував iх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

– Іди подивись!

Гордiй трохи постояв, подумав. Вiн вагався.

– А як тебе звуть? – несподiвано спитавсь вiн у чорнявого.

– Демидом.

– Де-е-ми-дом… – протяг Гордiй. Йому не подобалось iм'я, i вiн уже хотiв був сказати про це, поглузувати, як то вiн завсiгди досi робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцевi з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордiя.

– А чом же ти не кажеш менi, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордiй мовчить.

– Мене? Мене звуть – Гордiем! – Се iм'я Гордiй вимовив навiть гордо: вiн уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як i вiн. І, сказавши iм'я, Гордiй скочив на тин та й стрибнув у пасiку.

Через кiлька хвилин хлопцi вже сидiли в холодку пiд грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Пiвнiчного бiгуна» Ж. Верна. Демид тiльки оце зараз почав книжку i йому легко було почати ii знов i читати голосно, щоб i Гордiй мiг слухати. Вiн так i зробив.

Спершу читав Демид, потiм Гордiй. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордiй сказав, що йому треба йти.

– Але ти без мене не читай, – чуеш, – не читай! – казав вiн Демидовi. – Я завтра знов прийду.

– Добре, – вiдмовив Демид, – приходь!

Вiн був радий, що Гордiй прийде. Хлопцi, видимо, подобались один одному.

Гордiй справдi прийшов i другого, i третього дня. За сi днi вони дочитали книгу. Гордiевi сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2 - Гаттерас – герой твору Ж. Верна «Подорожi i пригоди капiтана Гаттераса» (1865).] постать стояла мов жива перед ним.

– Якби я мав три мiльйони, – скрикнув Гордiй, – я теж поiхав би туди i вже я добився б до Пiвнiчного бiгуна!

Демид похитав головою.

– А ти думаеш – нi? – спитавсь Гордiй задерикувато.

– Важко, – вiдмовив Демид.

– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Бiльша слава буде! Ох, якби в мене було три мiльйони!

І хлопець, не змiгши всидiти, почав нервово бiгати по пасiцi, лякаючи бджiл.

– Гордiю, бджоли покусають, – не лякай iх! – казав Демид.

Але Гордiй на те не зважав, – вiн навiть не чув Демидових слiв. У його в головi вже мигтiли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазiя. Те, що вiн прочитав (хоч часом i мало розумiючи) багато романiв, зробило ii ще дужчою. Часом уночi або i вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав вiн марити. Мрii в його були всякi, але всi вони були мiцно зв'язанi з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всiх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазiя.

Вiн уявляв себе великим привiдцею – як Наполеон, що про його вiн прочитав недавно. Вiн – простий солдат, але бере в бран ворожого генерала i вiдразу з солдата робиться офiцером, далi полковником, далi генералом… Вiн смiливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, i вiн iде, й воюе собi царство, i стае там царем. І бачить себе, як на пишному конi вiн уiздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожi, кров, але те все топче кiнь копитами, а йому, Гордiевi, до нiг схиляються городяне, виносячи ключi вiд мiста.

Або уявляв себе святим мучеником з часiв Римськоi iмперii. Вiн смiливо йде аж до царя «у сенат» проповiдувати свою вiру. І вiн докоряе царевi, розбива поганських богiв, i цар велить ухопити його i вести на муку. І його ведуть, i вiн витерплюе всi муки, тодi ведуть його на смерть. І його страчено… нi, його не страчено, бо палким словом вiн упевняе своiх катiв, робить iх християнами, i вони всi гуртом iдуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устае з престолу i схиляеться Гордiевi до нiг, як святому, i вихрещуеться, а його, Гордiя, робить пiсля себе першим у царствi. Нi, пiсля себе – це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолi замiсть себе! Нi, отак: у царя е дочка чудовоi вроди, i Гордiй одружуеться з нею, а як старий цар умира, то Гордiй стае царем сам i царюе велично…

За такими мрiями спливав у Гордiя звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, i вiн уже уявляв себе серед снiгiв та серед криги, уявляв, як вiн лама всi перешкоди, як своiм единим словом зупиняе бунт на кораблi, як вiн… Але ту ж мить бiль примусив його прокинутись мрiй. Вiн ухопивсь за шию i скинув з себе бджолу.

– Проклята тварюка! – скрикнув вiн.

Круг його лiтало безлiч бджiл.

– Гордiю, тiкай, бо вони тебе закусають! – скрикнув Демид. – Ти штовхнув вулик.

Гордiй хотiв був ще щось сказати, але ту ж мить новий бiла примусив його скрикнути i побiгти геть.

– Проклятi бджоли, щоб вони всi виздихали! – скрикнув Гордiй.

– Защо ти iх лаеш? – спитався Демид. – Ти сам винен що вулика штовхнув.

Гордiй хотiв був сказати Демидовi щось не дуже гарне, але зупинивсь. Вiн тiльки плюнув i почав терти собi шию руками.

Через кiльки часу бiль трохи втих, але Гордiй мовчав: вiн розсердився на дiйснiсть, що так неласкаво розiгнала його мрii. І дедалi вiн сердився все бiльше та бiльше: зло все росло та росло, все пiднiмалось та пiднiмалось у його в грудях. На кого? На бджiл, що його али, на Демида, що iх обо-роня, – а! хоч би швидше вiдцiля пiти!

Але вiн зараз не пiшов, а трохи мовчки позлував, лежачи на травi (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав i дуже його жалiв), знов помалу розбалакавсь, i знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаноi книжки. Гордiй знову почав оповiдати, що зробив би, якби в його було три мiльйони. Вiн довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи пiд грушею, прихилившись до стовбура спиною i втупивши замисленi очi кудись у далечiнь.

– А ти що зробив би, якби в тебе було три мiльйони? – зненацька спитався Гордiй, ставши перед Демидом i вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.

– Я? – перепитався Демид i змовк.

– Еге, ти! Кажи! – нетерпляче пiдгонив Гордiй.

– Але ж у мене не буде трьох мiльйонiв, – чи то сумно, чи то поважно вiдмовив Демид, не одриваючи очей од блакитноi далечiнi.

– А! Який ти! – розсердився Гордiй. – Знаю, що не буде, але ж якби були?

– Якби були? – знов перепитався Демид. – Якби були… Я не знаю, що з ними зробив би… Тiльки я не поiхав би на пiвнiч.

– Чому?

– Що там? Читати цiкаво, а iхати не хочу. У нас краще… – І вiдразу якась думка блиснула в хлопця в головi – очi засяли ясно й зважливо, вiн випроставсь. – Якби в мене було багато, багато грошей – заговорив вiн голосно, – то я зробив би так, щоб убогих не було.

– Щоб убогих не було?

– Еге! Я з мамою ходив до Прокопа…

– Хто се – Прокiп?

– Чоловiк один, мужик… У його була жiнка хвора, i мама носила лiки. Якi вони вбогi! Одежа драна, в хатi порожньо i – iсти нема нiчого… самий цвiлий сухар.

Останнi слова Демид вимовив сумно.

Гордiй дивуючись слухав його i – не розумiв.

Але се не пошкодило хлопцям зiйтися i четвертого дня, i п'ятого, не пошкодило iм потоваришувати добре. Демид не мiг ходити до Гордiя, бо ж Гордiiв дядько не ладнав щось iз Демидовим батьком, але ж зате Гордiй ходив до Демида. Звiсно, вiн робив се так, щоб дядько не знав, та це ще бiльше його зваблювало, що воно заборонене.

Батько Демидiв був панського роду i мав крiпакiв. Усе те вiн процвиндрив, прогуляв у божевiльних оргiях. Кирило Гайденко, тодi малий хлопець, бачив усi цi ганебнi оргii, бачив, як батько мучив його матiр своiм деспотством та гаремними звичаями, i його дитяче серце проймалося сiмпатiею до тих, хто так, як вiн сам, терпiв од незагнузданого панського норову, що мав його батько. А той розтринькав усе i вмер, кинувши жiнку з двома недорослими дiтьми без шматочка хлiба. Кирилова мати мусила пiти у економки до однiеi багатоi панii, заробляла щоденною працею хлiб собi й дiтям i налила iм у душу великоi любовi та поваги i до себе, i до всiх, хто працюе. Кирилова сестра пiшла замiж, мати вмерла. Кирило став конторником у тii ж таки панii (мати могла дати йому дуже малу освiту). Повсякчаснi справи iз народом, коли Кирило мусив говорити до його його ж словом, привчили його так до вкраiнськоi мови, що вiн i тепер у сiм'i з селянами говорив нею i тiльки буваючи помiж панами уживав iншоi. Вiн одружився мало не з простою, надзвичайно доброю дiвчиною i од неi мав единого сина Демида. Одержавши несподiвано невеличку спадщину вiд одного родича – десятин 40 землi, – вiн кинув свою панiю та й почав хазяйнувати. Господарював уже рокiв з п'ятнадцять, не мав великих баришiв i ледве мiг дати синовi таку освiту, про яку вiн марив, – сеото довести його до унiверситету. Батьковi оргii та панська його дикiсть, материна саможертва, що про неi нiколи Кирило не забував, та власна добрiсть укупi з давньою завичкою, зробили те, що вiн жив з своiми сусiдами-мужиками справдi по-сусiдському, дуже з ними ладнаючи. У його з мужиками не було сварок нiколи, а коли й були непорозумiння, то вони кiнчалися ладом.

Усе лiто ходили Гордiй та Демид укупi. Селянських хлопцiв Гордiй давно занехав. Дядько хоч i довiдався, куди Гордiй бiга, але нiчого не мiг з ним зробити. І Гордiй бiгав, читав, малювак навiть учивсь укупi з Демидом. Хоча в його був свiй учитель семiнарист, що недавнечко скiнчив семiнарiю та був на селi дяком, але вiн у його мало що вивчив – тим, мабуть, що то була праця з примусу, – i далеко бiльше довiдався, учачи з Демидом його завдання – наввипередки, хто швидше вивчить (i мало не завсiгди вивчав швидше Гордiй). Тим Гордiй мiг через рiк здати екзамен у перший клас до гiмназii та й поступити туди вкупi з Демидом. В мiстi товаришування не порвалось: хоча хлопцi жили не в однiй домiвцi, але в класi сидiли поруч на однiй лавцi i щодня бiгали один до одного.

Гiмназiя мало дала iм розвитку – бiльше тiльки формальнi сухi вiдомостi, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопцi самi себе розвивали, багато читаючи, iм довелося прочитати випадком кiлька украiнських книжок, потiм «Кобзаря». Се вже сталося тодi, як Демид жив у старого Квiтковського, що сам трохи кохавсь у рiдному словi i направляв хлопця на добрий шлях. Гордiя вiн не направляв, бо здебiльшого Демид ходив до Гордiя (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордiй i, щиро приймаючи, незабаром зробивсь «украiнофiлом», – таким iм'ям згорда звав себе п'ятнадцяти рокiв хлопець. Тодi вже сам добував украiнськi книжки, давав iх нишком товаришам читати i мав на кiлькох чималий вплив. На його щастя гiмназiальне начальство якось не довiдалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гiмназii, вiн укупi з Демидом пiшов до унiверситету. З того часу товаришi почали й жити вкупi.

Тепер обидва мали замiри шукати в мiстi роботи: Демид – допоминатись у земствi посади земського лiкаря на село, а Гордiй – шукати судовоi практики. Обидва були повнi надiй, у обох були в головi широкi мрiйнi плани, найбiльш у Гордiя. Плани були щирi, чеснi, не самолюбнi: хлопцi звали себе украiнськими народовцями… Гордiй був мов ще демократичнiший од Демида, ще палкiший та гострiший своiми поглядами.




II


Другого ж дня обидва нашi приятелi пiшли надвечiр до Квiтковського.

Петро Квiтковський був ще зовсiм молода людина, йому було тiльки 23 роки – рiк минув, як вiн здав екзамена з унiверситету. Опрiч Ганни, у його не було нi братiв, нi сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жiнцi з сином та з дочкою кам'яницю, з якоi вони могли так-сяк прожити.

Кiвiтковськi були здавна городяни i мало бачили село. Але старий небiжчик Квiтковський вважав себе за вкраiнського патрiота, хоч не ворухнув i пальцем, щоб чимсь той патрiотизм виявити, – то нiколи все було «за недосужностiю по должностi i за другими клопотами», як каже Возний[3 - Возний – персонаж з п'еси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819).], – то небезпечно. Та все ж старий Квiтковський мiг сказати про себе, що вiн «од рожденiя свого розположен к добрим дiлам», i це вiн виявив хоча тим, що мав десяткiв зо два вкраiнських книжок та Щевченкiв бюст у себе в кабiнетi та дав тi книжки прочитати своiм дiтям.

Квiтковський умер, як синовi було 20 рокiв, а дочцi 14. Обое вони зосталися з матiр'ю – цiлком пасивною жiнкою. Вона зовсiм не могла керувати дiтьми i завсiгди сидiла у своiх покоях, вiтаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Дiти зросли бiльш-менш самостiйно i пiшли ще далi тим напрямком, на який штовхнув iх батько своiми вкраiнськими книжками та Шевченковим бюстом. Працi в цьому напрямку досi не виявляли нiякоi: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а ii брат, може, й мав би час, та якось не мiг собi ладу дати. Дiла ж у його було небагато: скiнчивши унiверситета, вiн незабаром добув собi лекцii в приватнiй гiмназii, вони давали йому невеликий заробiток i брали всього години три на день.

Гайденко та Раденко пiдiйшли до великого будинку i подзвонили. Дверi вiдчинив сам Петро Квiтковський – високий чепурний парубок, надзвичайно бiлявий (вiн удавсь у матiр) та ще й блiдий, – i повiв iх до себе в хату. В iй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.

– Сiдаймо тут, люди добрi, – промовив Квiтковський, – а як прийде людей бiльш, тодi перелiземо на ширше мiсце.

– Хiба ще хто мае прийти? – спитався Гайденко.

– Стрiвся сьогоднi з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть, – одмовив Квiтковський.

Украiнська студентська молодiж часто сходилася до Квiтковського поговорити або почитати. Квiтковський був симпатична людина, та й жив зовсiм самостiйно i мав зручну кватирю.

Гостi не встигли ще й сiсти, як почувся дзвоник бiля дверей i через кiлька хвилин до гурту ввiйшов ще один добродiй – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловiчок з швидкими очима, дуже пiстриженою маленькою борiдкою, з хапливими рухами. На його колись великi надii клалися. Колись вiн заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав вiн, – «виясняти мiсцевi потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу i опинився секретарем у земствi; там вiн сам заправляв усiма справами, бо предсiдатель був лiбералу та ще й лiнивий.

За iм увiйшло ще двое – один худий високий студент знайомий i Гайденковi, i Раденковi, i другий добродiй. Раденко другого не знав, i Квiтковський познайомив iх:

– Мiй родич Степан Келишинський.

Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, рокiв 24 чоловiк, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитiй одежi пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очi дивилися смiливо, чепурнi чорнi вуси завивалися вгору.

– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденковi, i зараз же заговорив з Квiтковським.

Прийшло ще кiлька людей, в хатi зробилося тiсно, i Квiтковський попрохав гостей до зали. Як iшли, Гордiй стиха спитавсь у Демида:

– Чи ти знаеш цього Келишинського? Що воно?

– А так собi, – нiщо, десь у судi служить, родич господаревi, то, мабуть, i зайшов випадком.

Посiдавши в залi, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квiтковського сестра, Ганна. Вона нiяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсiм рехтельними рисами, було любе й чепурне – розумнi темнi очi пiд дугастими бровами та високий бiлий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила ii невисока, але струнка постать. Вiн не зводив з неi очей i зовсiм не помiтив, що i в Демида Гайденка очi вiдразу засяли, як дiвчина ввiйшла в хату.

Брат познайомив сестру з Раденком. Гордiй блиснув на неi своiми смiливими ясними очима, i дiвчина несамохiть звернула на його увагу.

– Я чув, – ви недавнечко з села? – почав Раденко, сiдаючи коло Ганни.

– Еге! – кивнула вона головою.

– Я теж вiдтiль, i цiкавий знати вашi вражiння… Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?

– Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селi близькою до народу: народ якось одхиляеться од iнтелiгентноi людини… – вiдмовила дiвчина, трохи соромлячися з несподiваних запитань.

– Я вирiс промiж народом, – сказав Раденко, – i думаю, що вмiю з iм говорити…

Але його перепинив один студент:

– Саме це й я помiчав – мужик нам не йме вiри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освiта украiнською мовою порiвняе пана з мужиком.

– Освiта вкраiнською мовою – це так, але не обов'язкова – вiдказав Гордiй. – Це був би примус над народом. З якого права iнтелiгенцiя робитиме своi бажання обов'язковими народовi? Чи не схотiв би того й народ iзробити?

– Ти помиляешся, Гордiю, – вiдказав Демид Гайденко, – своi бажання накида iнтелiгенцiя народовi, а загальнопризнану правду.

– А яку ж то?

– А ту саме, що свiт кращий од темряви.

– Невже ви думаете, що народ сам, коли схоче, не вiзьме цього свiту? Хiба важаете народ за дурня, що не розумiе власноi користi? Свiт кращий од темряви! Але – який свiт? Той, що ви бачите, те, що ви вважаете за свiт! А може свiт зовсiм не такий i, може, зовсiм не такого свiту хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвiту, коли вiн, може, ii не хоче? Невже ви думаете, що народ дитина? Що не мае свого морального кодексу, своеi – коли хочете – культури? Я серед народу народивсь, вирiс серед його i знаю, що ви дуже помиляетесь, думаючи так.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/boris-gr-nchenko/na-rozputt/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


І дурень чекае на вiдповiдь (нiм.)




2


Гаттерас – герой твору Ж. Верна «Подорожi i пригоди капiтана Гаттераса» (1865).




3


Возний – персонаж з п'еси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819).