Книга - Мудрі жінки

Мудрi жiнки
Людмила Когут


Людськi долi, життевi перипетii, заплутанi колiзii майстерно втiлила письменниця у своiх оповiданнях. Кожен окремий твiр – особливий, але iх об’еднуе щирiсть вияву почуттiв, розумiння жiночоi психологii i найголовнiше – вiра в себе, у добро, у життя.





Людмила Когут

Мудрi жiнки





Вiд автора


Книгу я присвячую своiм донечкам – Олюнi та Ганнусi


Ця книга – про жiнок загалом i про кожну жiнку зокрема. Усе, що вiдбуваеться з моiми героiнями, могло б трапитися з будь-якою iншою жiнкою хоча б один раз у життi. Неважливо, у якiй краiнi ви живете, який маете колiр шкiри. У життi кожна жiнка зустрiчае свое кохання – всепоглинаюче або не надто бурхливе, щасливе або трагiчне, взаемне чи нероздiлене. Інколи нас пiдстерiгають зрада, ревнощi, заздрiсть, пiдлiсть. Щастям ми завжди з кимось дiлимось, от тiльки свою бiду i горе переживаемо наодинцi, скiльки б людей не було поряд. Як часто в цей час ми не маемо друга, який би щиро порадив, пiдтримав.

Я буду щаслива, якщо цi короткi жiночi оповiдання допоможуть вам досягти душевноi рiвноваги i внутрiшньоi гармонii.

Жiнки! Я щиро намагаюся вас зрозумiти, безперечно, люблю вас.




Інформацiя для чоловiкiв


Щоб завоювати жiноче серце i душу, не зайвим буде прочитати вмiщенi тут оповiдання. Вони допоможуть вам краще збагнути незвiдану жiночу сутнiсть, пiдкажуть, як слiд поводитися з жiнками.

Прислухайтесь до моiх порад!

З повагою Автор.




Дивне кохання


Зiрвись в кохання! Свiт не зникне.
Хай пiде кругом голова!
Як жити, жити i не крикнуть,
Не видихнуть: «Душа жива!»


Богдан прокинувся, як завжди, дуже рано. Сонце лише встигло розсiяти вранiшнiй осiннiй туман. Із задоволенням вийшов на балкон, щоб розiм’ятись. Вiн любив цей час – навкруги ще ранкова тиша, немае гамору та дитячого галасу в подвiр’i iхньоi дев’ятиповерхiвки. Тiльки прибиральниця ритмiчно шаркае давно стертою мiтлою.

День видавався чудовим. Красива осiння пора – бабине лiто. Хочеться насолодитися останнiм теплом, таким лагiдним i приемним. Не те, що влiтку – спекотно i волого, не знаеш, де подiтись, рятуе лише кондицiонер в офiсi.

Настрiй легкий. Богдан з апетитом з iв свiй снiданок, випив запашну каву.

Все прекрасно! Як гарно жити!

Перед тим, як вийти з дому, освiжив лице парфумами. Легенько натиснув на корок пляшечки i нанiс ще декiлька крапель на зап’ястя. Вiн знав, що так роблять жiнки, але дуже любив дорогi французькi парфуми i хотiв вiдчувати на собi приемний, ледь терпкувато-тютюновий запах гарних чоловiчих парфумiв. Жiнки в його офiсi, вiдчуваючи цей запах у коридорi, знали – шеф на мiсцi.

Вони поспiшали одна поперед одною увiйти в кабiнет начальника i привiтатись. За цим вiтанням крилося дещо iнше – кожна хотiла показати свою вроду, яку пiдкреслювали гарний одяг, косметика, зi смаком дiбрана бiжутерiя.

Чоловiкiв у iхньому офiсi було мало, здебiльшого наладчики, якi працювали безпосередньо на об’ектах i приiздили в офiс тiльки зi звiтами та за отриманням нових завдань i зарплатнi. Зрештою, серед них майже всi були одруженi. Шеф же був вiльний, як вiтер – розлучений.

Одружився ще перед армiею. Служив радистом на кораблi. Додому не приiздив два роки. Коли повернувся зi служби, через чотири мiсяцi дружина народила маля – гарненьку дiвчинку, яка не могла бути його дитиною. Дружина попросила його не руйнувати iхню сiм’ю до народження дитини.

Богдан iз великими зусиллями пережив чотири мiсяцi поруч iз вагiтною жiнкою, яка так пiдло його зрадила.

Добре, що жили вони у квартирi його батькiв, якi давно переiхали в село, – нiхто з рiдних не бачив його постiйноi муки.

В армii Богдан цiлував листи своеi дружини i навiть у найхимернiшому снi не мiг уявити собi, який сюрприз чекав на нього пiсля повернення.

Вiн так поспiшав додому! Мрiяв, як вони будуть жити, працювати, виховувати дiтей. Та не судилось iм бути разом. Вони знали одне одного ще зi школи, потiм разом навчились в iнститутi, пiд час навчання й одружились.

Батьки були незадоволенi вибором сина, але не суперечили, бо не хотiли втручатися в його життя. Мама плакала по кутках i бiдкалась, що син ще не став на ноги, а вже заводить сiм’ю. iй, як i кожнiй свекрусi, здавалось, кращого за ii сина не було нiкого у всьому свiтi, i догодити iй було б неможливо, навiть якби Богдан до батькiв привiв схiдну принцесу. Вона була б негiдна iхнього единого сина.

Богдан був красивим хлопцем, а потiм змужнiв i став гарним мужчиною – високий, стрункий, чорноокий, з веселою вдачею. Дiвчата на нього заглядались i в школi, i в iнститутi. Але вiн не бачив нiкого – тiльки свою «малечу» Галину. Вона була низенького зросту, але гарненька на личку, свiтловолоса. Мала звабливу фiгуру, була пропорцiйно складена, але найбiльше вражали ii груди. Галина була така пишногруда, що ще зi школи жоден хлопець не мiг оминути своiм поглядом ii сексуально-збуджуючi перса. Характер мала веселий.

Перший рiк спiльного сiмейного життя минув щасливо. Вони знали одне про одного все, тому iм не потрiбно було звикати i притиратись. Тiльки б любитись i любитись.

Батьки залишили дiтям квартиру iз всiм нажитим майном, забрали в село тiльки свiй одяг i дещо iз господарських речей.

Галина плакала, коли ii коханому прийшла повiстка iз вiйськкомату. Але Богдан був чесною людиною, не шукав шляхiв для того, щоб вiдкупитись. Хотiв стати справжнiм чоловiком, хоча вiн i до армii був таким – мiг постояти i за себе, i за друзiв.

Армiя була доброю школою життя. Там, на кораблi у вiдкритому морi, була особлива атмосфера. Це тiльки у фiльмах та у вiйськових парадах моряки у бiлесеньких сорочках та нарядних безкозирках. Насправдi ж служба на кораблi нелегка. Обмежений простiр i обмежене спiлкування – довкруги тiльки море, таке неспокiйне, грiзне, суворе. Рiзнi люди поруч – вiдвертi i пiдлi, сильнi i слабкi. Там вiн навчився вiдрiзняти правду вiд брехнi i напiвправди, чорне вiд бiлого. Постiйно працював над собою – у вiльний час займався спортом i багато читав.

Щоденнi навантаження трохи вiдволiкали вiд думок i туги за дружиною та домом. Через два роки на берег з корабля зiйшов гарний i розумний чоловiк, сильний духом i тiлом.

Пiсля зради дружини Богдан не озлобився, не розчарувався в усiх жiнках свiту. Просто бiль охопив його душу, сум’яття стисло серце – не мiг зрозумiти, як вона могла його зрадити. Намагався знайти виправдання – молода i гарна жiнка довго не могла бути одинокою – скрiзь на неi чатували спокуси. Вiд одноi такоi вона i не втрималась. У Галi був роман, який закiнчився вагiтнiстю та розлукою iз спокусником, який виявився негiдником i боягузом.

Галина пiшла на консультацiю до полiклiнiки. Лiкарi категорично заборонили iй робити аборт – у неi було щось негаразд зi здоров’ям, це могла бути ii едина дитина. Жiнка нiч проплакала i вирiшила залишити цю дитину, таку небажану, але рiдну.

Дитина наче вiдчувала, що йдеться про ii життя, i була такою чемною, що Галина при своему маленькому зростi та дiвочiй статурi легко перенесла вагiтнiсть. Єдине, що було причиною ii постiйного неспокою, – як дивитися в очi чоловiковi.

Час бiжить невпинно, i от настав день зустрiчi. В очах у Богдана Галина побачила прихованi сльози i цiлковите розчарування.

Вiн не захотiв слухати ii сповiдь – обiрвав на пiвсловi:

– Я все зрозумiв, i вiдпускаю тебе вiд себе хоч в цю хвилину. Хочеш почекати до народження дитини – будь ласка! Але потiм звiльни мене вiд своеi присутностi. Завтра я подаю заяву на розлучення.

Галина не заперечувала, лише думала про те, як буде жити далi сама з дитиною. До своiх батькiв iти не могла з двох причин: у батькiвськiй двокiмнатнiй квартирi жили двi сiм’i – ii батьки та старша сестра з чоловiком та двома синами. Друга причина була ще важливiшою – Галина намагалась не потрапляти на очi батькам у станi своеi вагiтностi. Для батькiв ii вчинок став трагедiею. Жiнцi не позаздриш! Вона надiялась, що коли Богдан повернеться, вiн простить iй зраду. Мрiяла про цей великодушний вчинок – прощення. Думала, якби було б гарно – вони вдвох iдуть поряд, везуть у вiзочку дитинча.

Цей сон-мрiя приходив майже щоночi. Вона любила Богдана i дуже жалкувала про свiй нерозважливий вчинок. Але не так сталось, як мрiялось…

Богдан не пробачив. Не кричав, не перекидав меблi, не бив посуд – вiн закам’янiв. Вiн нiколи не змiг би пiдняти руку на свою «малечу», особливо зараз, коли вона була вагiтна.

Коли чоловiк служив на кораблi, кохана щоночi приходила до нього у сни – вiн ii палко пестив i кохав. Прокидався, а настрiй вiд солодких пестощiв залишався до наступноi ночi i бажаного сну. Так вiн i служив: удень – вiйськова служба, вночi – сни i мрii про кохану дружину.

І от тепер вона, дружина-мрiя, вже не його. Ранiше вiн хотiв ii пестити i кохати, тепер у душi – холод i вiдраза. Ненавистi не було. Тiльки жаль, що вона зiпсувала iхне спiльне сiмейне майбутне. Але це ii життя, вона мае прожити його сама i пройти той шлях, який обрала.

…Вiдтодi минуло десять рокiв. Богдан не одружився. Пiсля розлучення спочатку навiть не дивися на жiнок. Тiльки працював, вивчав закони i створив свiй бiзнес – невелику фiрму зi встановлення сигналiзацii. Цi сучаснi системи охорони були потрiбнi всiм, отож, напрям його дiяльностi виявився перспективним.

Добирав квалiфiкованих спецiалiстiв, шукав замовникiв i працював над розширенням сфери послуг. За десять рокiв став вiдомим бiзнесменом. Купив гарний автомобiль, почав будiвництво будинку за мiстом.

Про життя своеi колишньоi дружини Богдан не знав нiчого – вiн викреслив ii зi своеi пам’ятi назавжди.

Пiрного осiннього дня успiшний молодий чоловiк вийшов iз пiд’iзду i легкою ходою пiшов до автостоянки, де стояла його «Аудi». Двiрничка з повагою привiталась до Богдана. Оперлась на свою мiтлу i подивилась услiд цьому показному чоловiковi.

Вiн завжди був привiтний до неi, поважав людей, якi робили свою працю якiсно. Цей його принцип стосувався всiх, навiть чорноробiв. Бачив, як старанно пiдтримувала двiрничка лад в iхньому пiд’iздi та бiля будинку. Маруся – так усi мешканцi називали двiрничку, не дозволяла пiдлiткам курити в пiд’iздi чи бiля будинку. Вiкна на сходовiй клiтцi були завжди чистi, бiля них стояли горщики з рiзними квiтами. У пiд’iздi вимита пiдлога, свiже повiтря – не чути запаху смiттепроводу. Завдяки працьовитiй i акуратнiй Марусi iхнiй пiд’iзд був зразком чистоти i порядку.

Вона не зважала нi на кого. Як десь у вазонi бачила недопалок, то дзвонила у дверi сусiднiх квартир i соромила мешканцiв.

Їi всi боялись, але i поважали за сумлiнну працю, таку непрестижну, але вкрай потрiбну.

Бiля iнших будинкiв можна побачити все – порожнi пляшки, викинутi серед ночi з вiкна використанi презервативи та iнший непотрiб. Натомiсть у них обабiч будинку Маруся облаштувала клумби. Посадженi квiти дiбрано зi смаком та любов’ю, за своi копiйчанi заробiтки сама iх купувала. Хотiла, щоб квiти милували людське око i доглядала iх, як рiдних дiтей, яких вона не мала. Була одинока…

Мешканцi були гордi за те, що iхнiй будинок завжди був найохайнiший. Коли з нагоди якогось свята до них приходили гостi, то, враженi, зупинялися бiля порога пiд’iзду. Такоi чистоти у висотних будинках вони не бачили. Про якiсь подряпини у лiфтi чи припаленi сiрниками стелi не могло бути й мови. Нiхто з дiтей не смiв зайти i кинути на пiдлогу якесь смiття. Не пiднiмалась рука пiдпалити чи зiпсувати кнопки у лiфтi, приклеiти десь жуйку. У пiд’iздi панувала «сувора Марусина диктатура».

Вона жила на першому поверсi в однокiмнатнiй квартирi. І вартувала iхнiй пiд’iзд i вдень, i вночi.

Богдан пiшов уперед, а Маруся подивилась йому услiд i зiтхнула:

– Такий гарний чоловiк, а все сам i сам.

Бачила, що приходили до нього час вiд часу якiсь жiнки, але не було такоi, що жила б у Богдановому помешканнi постiйно.

Диви, який перебiрливий та вибагливий, – снували думки в Марусинiй головi. «Чекае, певно, принцесу», – подумала i пiшла поратись у квiтнику.

Богдан прийшов на стоянку. Спересердя сплюнув – спущено два переднiх колеса. Бортувати немае часу, та й мае вiн лише одну «запаску».

Його гарний настрiй наче вiтром здуло. Нi, треба десь шукати гараж. Поки збудуе свiй – роки минуть.

Вирiшив добратись на роботу на таксi. Недалеко була тролейбусна зупинка. Давно не користувався громадським транспортом або таксi. Здебiльшого – своею машиною чи авто колег. Стояв, чекав таксi i заспокоювався.

Брязкаючи залiзяччям, пiд’iхав тролейбус, нерiвно загальмував i зупинився. Богдан вiдiйшов убiк, щоб дати можливiсть пасажирам сiсти в тролейбус. Щоправда, слово «сiсти» тут було недоречне. Не сiсти, а з великими зусиллями впхатись.

Дивився, як люди намагалися проштовхнутись у переповнений тролейбус. iх можна зрозумiти – усiм треба iхати. За тим, з яким завзяттям вони продирались у залiзну пащу тролейбуса, легко було визначити, який характер у людини.

Он до переднiх дверей побiгла молода жiнка. Безцеремонно розiпхала всiх i перша проштовхнулась у дверi. Але далi вже не йде, стала у проходi. Чути ii верескливий голос:

– Вам треба, то й пропихайтесь собi всередину, а я на наступнiй зупинцi виходжу.

О, такiй на шляху краще не ставати. Розтопче – i не скривиться. Лице таке миле, а душа – гнила.

У Богдана зовсiм минула злiсть. Стоiть i дивиться виставу «Штурм тролейбуса». Майже всi пасажири пропхалися у тролейбус. Водiй кричить:

– Вiдходьте вiд дверей! З вiдчиненими дверима не поiду.

Пасажири нервують. Задуха. Неприемнi запахи – вiд когось

чути вчорашнiм перегаром чи часником i цибулею, вiд когось – запахом немитого тiла. Молодi студентки поховали вередливi носики у своi блузки, щоб чути запах власних парфумiв, а не брудних тiл i масного волосся. Богдан аж здригнувся вiд думки про те, що вiн, такий чистий, сам мiг би опинитися в цiй мiшанинi.

Тролейбус iз несамовитим скреготом рушив. Швидко розiгнався i рiзко зупинився. У тролейбусi жiночий лемент, але технiку безпеки дотримано – дверi зачинено. Байдуже, що в когось розiрвалися колготи чи зламався каблук. Порядок! Можна рушати до наступноi зупинки. Дика реальнiсть!

На зупинцi залишилася тiльки жiнка середнього вiку. Бiдна, вбрана у зношений одяг, майже мотлох. Богдан бачив, як вона бiгала вiд дверей до дверей, але тiльки заглядала поза людськi спини i нервово переступала з ноги на ногу. Вона не змогла за людською навалою увiйти в жоднi дверi. Богдан дивився на машини, якi проiздили поряд, але таксi, як на зло, не було. Знову пiдходили люди на зупинку. Пiд’iхав наступний тролейбус, i почався новий штурм.

Богдан уже не шукав таксi, лише стежив за битвою на тролейбусному полi i за тiею жiнкою, яка не сiла в перший тролейбус.

Повторний штурм закiнчився, зi скрипом зачинилися дверi тролейбуса. На зупинцi знову залишилася безпорадна, бiдно вбрана жiнка. Навiть стара баба iз клунками впхала у тролейбус свое згорблене старече тiло та, бiдкаючись, втягла за собою свiй скарб – якийсь клунок, тiсно перев’язаний хустиною у велику сiру клiтинку.

Тролейбус вiд’iхав, а жiнка зi сльозами в очах подивилась на Богдана – красеня, який упродовж двадцяти хвилин дивився на цю штовханину та колотнечу бiля тролейбуса.

У жiнки були глибокi голубi очi, розумнi, але дуже сумнi. На неi шкода було дивитись. Чоловiк зауважив, що вона гарна, але така бiдна, майже убога!

Богдан побачив таксi i помахав рукою водiевi. Таксi зупинилось. Богдан вiдчинив переднi дверi, сказав, куди йому потрiбно доiхати, i пiдiйшов до молодоi жiнки.

– Сiдайте в таксi, доiдете, куди вам потрiбно.

– Дякую, я не можу, я не маю грошей.

– Сiдайте, прошу вас, я заплачу!

Богдан узяв ii за худеньку руку i пiдвiв до таксi. Вiдчинив заднi дверi i жiнка сiла в машину. Водiй скривився: це була дивна пара – принц i жебрачка.

Жiнка зiщулилась на задньому сидiннi, опустила очi. Богдан час вiд часу озирався. У неi була дивовижно чиста i бiла шкiра, довгi пухнастi чорнi ненафарбованi вii. Рiвненькi дуги темних брiв були такоi форми, нiби жiнка чимось здивована.

Богдан, намагаючись бути якомога тактовнiшим, запитав, куди вона iде. З’ясувалося, що на роботу. Хвилюеться, що спiзнюеться. ii вже попередили: якщо запiзниться ще хоч один раз – звiльнять.

Пiд’iхали пiд великий овочевий магазин. Жiнка подякувала i швиденько вбiгла у дверi магазину. Богдан проiхав ще один квартал i вийшов бiля свого офiсу. Вiн працював зовсiм недалеко вiд овочевого магазину.

Увiйшов до кабiнету, та не мiг забути цю красиву, але бiдну жiнку. Цiкаво, хто вона? Чому така убога?

Сiв у зручне шкiряне крiсло, увiмкнув комп’ютер, кондицiонер, поставив iнструментальну музику. Приемна атмосфера, можна починати працювати. Через годину – виробнича нарада, треба пiдготуватись.

Привiдчинивши дверi, зазирнула його секретарка.

Шефе, я вже на мiсцi. Що вам подати: чай чи каву?

Жiнки в колективi були як на пiдбiр. Бухгалтери та економiсти вели мiж собою приховану вiйну – хто привабливiший i сексуальнiший. І замiжнi, i неодруженi хотiли показати босу своi принади. Щодня в офiсi був майже показ моделей.

Змагання завершувалось нiчиею, бо шеф до всiх ставився iз симпатiею, нiкого не вирiзняючи. З усiма був однаково привiтний i тактовний, говорив iм комплiменти та гарнi слова, якi жiнки прагнули чути вiд нього. Робив зауваження по роботi, якщо було необхiдно. Усi вони були для шефа лише спiвробiтницi i не бiльше.

Час вiд часу в Богдана були короткочаснi захоплення, якi швидко минали. Цi романи завжди були поза межами його фiрми i не з пiдлеглими жiнками…

Богдан провiв нараду. Сьогоднi, крiм вирiшення виробничих питань, розглядав своiх працiвникiв. Чоловiки як чоловiки – при костюмах i краватках. тiнки в його колективi – наче топ-моделi рiзного вiку. Як багато важить для жiнок одяг, взуття та рiзнi аксесуари! Зараз перед Богданом сидiли красунi. Вiн кожну з них подумки вбирав в убогий одяг своеi ранiшньоi супутницi. У тому вбраннi вони були б схожi на блiдi поганки. Змити макiяж, зняти коштовностi – немае на кому спинити погляд. Пiсля наради дав ключi вiд машини своему механiковi, попросив замiнити колеса та пiдвезти машину пiд офiс.

Перед обiдом Богдан вирiшив пiти в той овочевий магазин i з’ясувати, ким працюе та дивна молода особа – його ранкова попутниця.

Вийшов на вулицю. Сонце. Небо по-лiтньому голубе, про осiнь нагадуе тiльки павутинка бабиного лiта. Рукою змахнув ii з очей.

Із задоволенням пiдставив лице до сонечка i пiшов вулицею.

– Щось куплю собi з фруктiв, – вирiшив вiн. – Не прийду ж просто так у магазин.

Трохи хвилювався, боявся опинитися в незручному становищi. Сам собi не мiг вiдповiсти, навiщо вiн туди йде. І взагалi, що йому за клопiт до тоi дивачки. Але цiкавiсть брала гору над нiяковiстю. Увiйшов у магазин. Це був магазин самообслуговування. Не поспiшаючи, пiшов мiж стелажiв iз фруктами. Вибрав виноград, пiшов далi. Незнайомки нiде не видно.

«Напевно, вже пiшла. Цiкаво, що вона може тут робити?» – роззирався в магазинi.

– Свiтлано, iди вiзьми сьогоднiшнi накладнi, – гукнула комусь голосно касирка.

І Богдан побачив, як iз якогось темного закутка в кiнцi торгового залу вийшла ранiшня незнайомка. Пiдiйшла, взяла накладнi. Вiн поспiшив до каси, iхнi шляхи перетнулись.

Вiд несподiванки зупинилась, зашарiлась. Опустила чорнi вii над волошковими очима-криницями. Кивнула йому, усмiхнулась бiлоснiжною усмiшкою i пiшла в темряву пiдсобного примiщення, зачинивши за собою дверi.

Богдан заплатив за червонощокi яблука, виноград i вийшов iз магазину.

День проминув непомiтно. Задоволений, поiхав додому. Шлях обрав повз овочевий магазин. Кiнець робочого дня, можливо, та бiдолаха буде вертатись додому.

Нi, немае! Поiхав додому сам.

Наступного ранку iхав бiля зупинки тролейбуса i виглядав свою незнайомку. Вiд’iхав на декiлька метрiв уперед. Зупинив машину, у бокове дзеркало дивився, хто на зупинцi, як штурмують тролейбус. Невдахи-Свiтлани не було. Богдан постояв ще декiлька хвилин i побачив, як вона наближаеться до тролейбусноi зупинки. Одягнена так, як i вчора.

У нього прокинулась цiкавiсть дiзнатися, кому пощастить з першоi спроби проштовхнутися у тролейбус. Для Свiтлани перша спроба була невдалою, як i вчора. На наступний тролейбус Богдан не чекав, бо результат боротьби вже знав наперед. Вiд’iхав назад, вiдчинив дверi машини i погукав красуню-Попелюшку:

– Свiтлано, сiдайте!

Пасажири, якi пiдходили, iз здивуванням дивились, як гарний i забезпечений пан покликав у машину дивно вбрану жiнку.

Вона несмiливо пiдiйшла i сiла на передне сидiння, поряд з Богданом. Швидко зачинила дверi, нiби хотiла вiдгородитись вiд чужих поглядiв i вiд всього свiту. Вiн зрозумiв ii i рiзко вiд’iхав вiд зупинки, подалi вiд безцеремонних людських поглядiв.

– Сьогоднi ви не запiзнитесь i вас не звiльнять, – жартуючи, сказав Богдан.

– Дякую, – вiдповiла Свiтлана, i знову на ii щоках зацвiли червонi маки сором’язливостi.

«Боже, яка вона гарна! Красуня! Але чому така бiдна? Це слiд з’ясувати», – думав Богдан. Став розпитувати в неi, ким вона працюе в магазинi.

З’ясувалось – бухгалтером! Дивина! Бухгалтер у такому магазинi – друга особа пiсля директора.

Але чому ж вона така? Питати про це якось неделiкатно. Свiтлана уважно подивилась на нього i вiдповiла на нiме запитання, яке прочитала у Богданових очах. Мiсяць тому вона вийшла iз в’язницi. Вiд несподiванки i здивування вiн зупинив машину. Цього тiльки бракувало!

Богдан очiкував будь-якоi вiдповiдi – тiльки не такоi! Свiтлана дивилась йому у вiчi i розповiдала далi. Нi, вона не вбивця i не кримiнальна злочинниця. Вона – бухгалтер. Працювала в центральному супермаркетi. Директор скористався з ii порядностi i непомiтно дав iй на пiдпис декiлька незаконних паперiв.

Податкiвцi виявили значнi порушення, збитки для держави на велику суму. Винною виявилася Свiтлана. А тут ще й рекет…

Жiнка говорила iз хвилюванням, i так поспiшала все розповiсти про себе, нiби боялась, що Богдан, недослухавши, вiдчинить дверi i скаже iй вийти.

Отже, на Свiтлану була заведена кримiнальна справа за фiнансовi зловживання, i, як завжди бувае, посадили стрiлочника. Дали п’ять рокiв. Конфiскували все майно. Вiдсидiла три роки, i ii амнiстували за зразкову поведiнку. тиве на квартирi у двiрнички Марусi.

Богдан зацiпенiв. Вiн, чоловiк, який сам зазнав чимало випробувань долi, не мiг дiбрати слiв, щоб щось порадити, заспокоiти – занiмiв. Пiдвiз жiнку пiд магазин.

Свiтлана чемно подякувала i вийшла мовчки. Що можна сказати в цiй ситуацii?! Не поспiшаючи, зайшла в магазин. Сьогоднi вона не запiзнювалась.

Богдан приiхав пiд офiс у поганому настроi. Не хотiв нiкого бачити, особливо своiх густонаквацьованих бухгалтерiв.

Привiтався до секретарки i сказав, що мае важливу роботу – нiкого до нього не пропускати, хiба що з’еднувати телефоном.

Вiра здивовано подивилась на шефа, коли вiн, мов темна хмара, пройшов повз неi у свiй кабiнет. Вона працювала з ним майже десять рокiв, але таким лихим його ще не бачила. Вимкнула музику, у приймальнiй запанувала тиша, серед якоi було чути тiльки звук клавiш комп’ютера та шелест паперу.

Богдан сiв за стiл, увiмкнув свiй комп ютер i почав переглядати давнi договори на виконання робiт. Шукав договiр з тим супермаркетом, у якому працювала колись Свiтлана. Знайшов у комп’ютерi – подивився на дату пiдписання договору. Почав шукати в робочих папках екземпляр договору, i знайшов: пiдписаний ним i його бухгалтером, а з боку супермаркету – директор i головний бухгалтер Свiтлана Вишиванна. Яке гарне i милозвучне iм’я та прiзвище! Богданову душу стискав невимовний жаль до нещасноi жiнки, защемiло тверде чоловiче серце.

Вiн багато побачив на своему життевому шляху – нелегка служба в армii, дiдiвщина i приниження молодших солдатiв, кохання, зрада.

Богдан важко пережив зраду своеi дружини, але вчинив з нею порядно, по-людськи. Забрав Г алину з чужою дитиною з пологового будинку, заплатив лiкарям за пологи. Купив дитинi все необхiдне на перший час. Перевiз усi речi колишньоi дружини на ту квартиру, яку вона знайшла заздалегiдь.

Так сталося, що за довгi роки Богдан жодного разу не зустрiв Галину десь у мiстi. Вiн нiчого про неi не знав i не хотiв знати. Оминав навiть усiх спiльних шкiльних та iнститутських знайомих. Згодом Богдан цiлком звiльнився вiд пут колишнього кохання. Це звiльнення було таким нелегким, що вiн не один раз ледь стримував у собi пориви злостi i образи на колишню дружину. Але час лiкуе, у його душi давно стерся слiд вiд першоi зрадливоi любовi.

Сьогоднi Богдан хотiв знати все про чужу i нещасну жiнку з магазину. Вiн розумiв ii – вона пережила страшнi випробування i, що найвiрогiднiше, не зовсiм заслужено.

Богдан почав переглядати своi записники i згадувати, хто його познайомив iз керiвництвом супермаркету, з яким згодом був пiдписаний договiр на встановлення й експлуатацiю сигналiзацii.

Переглянув декiлька записникiв – знайшов. У вiддiлi постачання працював його колишнiй однокласник. Богдан зателефонував йому на роботу. Вiдповiли, що вiн тут давно не працюе.

Богдан набрав домашнiй номер телефону. Слухавку взяла дружина, сказала, що вiн на роботi, i дала номер мобiльного.

Поки Богдан усе це з’ясовував, вiдчув, що вiд хвилювання йому пересохло в горлi. Однокласник зрадiв, але був здивований несподiваним дзвiнком. Богдан розпитував про Свiтлану.

– Так, знав таку. Чудова людина, порядна жiнка. Пiдло пiдставили, як маленьку дiвчинку. Обiбрали ii, як липку. Навiть не знаю, що з нею i де вона. Була незамiжня, дуже красива. Усi мужчини-працiвники задивлялись, залицялись, але вона була недоступною. А тобi це навiщо? – спитав давнiй знайомий.

Богдан злукавив i сказав, що переглядав старi договори i хотiв щось уточнити в бухгалтера, та немае ii координатiв. На цьому Богдан закiнчив свою розвiдку. Пiсля почутого йому навiть дихати стало легше. Настрiй полiпшився. Усмiхнувся, викликав по селектору секретарку, та перелякано вбiгла до кабiнету.

Зрадiла, що в шефа полiпшився настрiй. Не могла зрозумiти такого швидкого перепаду, бо нiхто не заходив i не телефонував йому.

Богдан сказав покликати до себе головного бухгалтера. Прийшла Орися – гарна, струнка жiнка, завжди одягнута зi смаком. Але, як майже всi бухгалтери, iз своiми «мухами» в головi. З нею завжди спочатку треба поговорити нi про що, зробити десять комплiментiв. Нагадати iй, що ти ii бос. Збити ii зверхнiсть «начальника усiх цифр, таблиць та бухгалтерських звiтiв». Тiльки пiсля цього перед Богданом поставала звичайна жiнка i хороший спецiалiст.

Богдан мистецьки завiв розмову на те, що бухгалтери мають багато роботи, влiтку всi працiвники бухгалтерii не змогли пiти у вiдпустку, виконуючи пiврiчнi звiти.

Орися погоджувалася здивовано, бо коли вона ранiше говорила керiвниковi, що в бухгалтерiю потрiбен ще один спецiалiст, чула вiд нього категоричне «Нi!»

Тепер все було, нiби у краiнi кривих дзеркал. Керiвник сам пропонуе внести змiни у штатний розпис i ввести посаду заступника головного бухгалтера.

Кандидатуру вiн уже пiдiбрав. Цiею новиною вiн остаточно вразив бухгалтера Орисю, свою «праву руку». Ошелешена, вона вийшла з кабiнету, на неi запитально подивилася секретарка Вiра, яка сьогоднi також була не в гуморi.

Пiд час обiдньоi перерви Богдан пiшов прогулятись у напрямку магазину. Зайшов туди, знову став вибирати фрукти. Пiдiйшов до каси платити, попросив покликати Свiтлану – бухгалтера. Касир закрила касу i пiшла в пiдсобку з нiмим запитанням в очах. Вона не могла зрозумiти, що цей красень хоче вiд iхньоi бiдаки.

Свiтлана вийшла, здивована пiдiйшла до нього. Богдан дивився iй в очi i бачив у них радiснi iскорки вiд iхньоi зустрiчi.

Вона не сподiвалась його побачити пiсля своеi ранковоi сповiдi. Не могла стримати своiх емоцiй. Богдан бачив, що ii радiсть була по-дитячому щирою. Вiн запропонував iй пiсля роботи разом повечеряти. Свiтлана усмiхнулась i ствердно кивнула. Вiн на прощання потиснув ii руку i пiшов.

Свiтлана не могла дочекатися кiнця робочого дня. iй здавалось, що в ii темнiй комiрчинi стало свiтлiше. Богдан теж у хвилюваннi ледве дочекався закiнчення робочого дня. Усмiхався сам до себе, наче хлопець, який уперше йде на побачення.

Пiд’iхав у призначений час до магазину. Свiтлана з усмiшкою йшла до машини. Вiн побачив, як продавцi поприпадали до вiкон, щоб роздивитись усе, що вiдбувалось на вулицi.

Богдан вийшов з машини i шанобливо вiдчинив жiнцi переднi дверi авто. Запропонував поiхати в гарне кафе, яке було неподалiк у парку.

У кафе не було жодноi людини, яка б не звернула увагу на цих двох людей: вiн – красень з обкладинки модного журналу, справжнiй джентльмен. І вона – вбрана так бiдно i несучасно, що ii гардероб можна було б назвати одягом «позавчорашнього» дня.

Богдан вiдчував, як Свiтланi нiяково, але вiн не мiг отак зразу запропонувати iй свою допомогу, боявся ii цим принизити. Вона була так скривджена долею, що його образа могла бути останньою краплиною в ii душi, переповненiй горем i несправедливiстю.

Сiли за столик у кутку. Вiн вибрав найзатишнiше мiсце, де б нiхто не заважав iм тихенько спiлкуватися. Замовив смачну вечерю, для Свiтлани – гарне вино.

Вони з апетитом iли вишуканi страви, якi були справжнiми витворами кулiнарного мистецтва.

Вино трохи розпружило Свiтлану, i вона виявилася дуже веселою, з почуттям гумору. Вони весело смiялись, говорили i знову смiялись з якоiсь дурницi, згадували щось смiшне зi свого життя.

Їм було так легко, нiби вони були знайомi не два днi, а довгi роки. Богдан i не чекав, що цей несподiваний вечiр буде таким веселим i щирим. Вiн iще про неi нiчого не знав, так само, як i вона про нього, але мiж ними був дивний зв’язок щасливого випадку.

Такi доленоснi зустрiчi бувають один раз на тисячi.

Богдан тонув у голубих криницях Свiтланиних очей i не бачив зовнiшньоi убогостi. Вiн бачив розум i чуттеву душу красивоi молодоi жiнки. Добре знав, що багатий зовнiшнiй антураж без розуму i душi – нiщо. Дорогi речi та дiаманти не замiнять широкоi душi, доброго серця i свiтлого розуму.

Вiдвiдувачi кафе поступово розходились, тiльки дивна ця пара не могла насмiятись i наговоритись, не зауважуючи, як швидко плине час.

Нарештi пiдiйшов офiцiант:

– Перепрошую, але ми зачиняемось.

Богдан оплатив рахунок, лишив щедрi чайовi. Вони вийшли iз залу пiд пильними здивованими поглядами бармена та офiцiантiв. Вiн вiдчував iх своею спиною i мiг тiльки уявити, що думала ця мужня жiнка i скiльки iй потрiбно зусиль, щоб не заплакати вiд незаслуженого приниження i бути вищою вiд косих поглядiв недалеких людей. Як багато важить у нашому життi зовнiшня оболонка людини. Без Богдана Свiтлану навiть на порiг цього кафе не пустили, сказали б, що немае вiльних мiсць.

Сiли в машину, немов сховались у маленьку гарну фортецю. Свiтлана мрiйливо заплющила очi. Як комфортно так сидiти – звучить музика, поряд – чоловiк-красень! Так i не розплющувала очей, щоб не руйнувати цей мрiйливо-солодкий стан.

Вiн нiжно обняв ii i поцiлував у губи. Це був солодкий цiлунок двох людей, якi так скучили за любов’ю. Вона пристрасно вiдповiдала. iй хотiлося розчинитись у ньому. Язиком вiдчувала його сильний язик. Потiм вперлась своiм маленьким носиком у його шию, вдихала запах чоловiка, i все це здавалося казковим сном. iй хотiлось бути в його п’янких обiймах вiчно.

Богдан не хотiв ii вiдпускати вiд себе, однiею рукою керував машиною i тримав кермо, iншою тримав Свiтлану за руку. Слухаючи гарну музику, пiд’iхали пiд знайомий пiд’iзд. Маруся сидiла на лавочцi i вiд хвилювання не знала, що й думати. Свiтлана пiшла на роботу ще зранку, зараз пiзнiй вечiр – куди ж вона зникла?

Побачивши, хто пiдвiз Свiтлану, двiрничка не знайшла, що й сказати, тiльки йойкнула:

– Слава Богу, з тобою все гаразд!

Богдан привiтався з Марусею i безапеляцiйно твердо сказав, що вiд сьогоднi Свiтлана буде жити в нього. Попросив Марусю зiбрати ii речi i сказав, що пiде поставити машину на стоянку i зараз повернеться.

Вiн не питав у Свiтлани, чи вона згiдна. Усе вирiшив сам, i його чоловiче бажання було таким вольовим, що двi жiнки слухняно i мовчки пiшли до Марусi у квартиру. Через десять хвилин Богдан уже приеднався до них.

Його смiливiсть була радше показною. Вiн боявся питати у Свiтлани згоди, бо вона могла йому вiдмовити. Маруся допомогла донести до лiфта речi ii квартирантки i здивовано-щаслива пiшла у свою квартиру.

Вона була втiшена такими несподiваними змiнами в життi молодоi, але знедоленоi жiнки. Свiтлана переступила порiг Богдановоi квартири i вiдчула, що буде щаслива в цьому домi, що це буде ii царство, ii мiцна фортеця.

Богдан був гостинним, пiшов показувати квартиру. Скрiзь панував лад – служба на флотi привчае до порядку. Чистота i блиск у всьому. Педант!

Свiтлана ходила за ним, i уся аж променилася щастям. Вiн не вiдпускав ii руку нi на хвилину. Привiв у спальню, там – красивi свiтлi меблi. Смiючись, сказав, що меблi якраз пiдходять до ii очей i кольору сонячного лiтнього неба.

Широке лiжко з пухнастим сiро-голубим покривалом. Маленькi подушечки на ньому. Все було акуратне, навiть не вiрилось, що порядкуе тут чоловiча рука.

Колись давно Свiтлана також мала свiй дiм, в якому був комфорт i затишок. Зараз iй здалось, що це було не з нею! Роки, проведенi у в’язницi, перекреслили ii минуле, позбавили всього: батькiв, майна, друзiв, знайомих. Коли вона працювала на високiй посадi, була всiм потрiбна. Дверi ii кабiнету не встигали зачинятися за вiдвiдувачами.

Потiм, як сталося лихо, всiм уже було не до неi. Соромно, що iхня подруга пiд слiдством, а потiм – у в’язницi. Але нiколи не слiд зарiкатись, таке лихо несподiвано може пiдстерiгати кожного. Сьогоднi ми можемо бути на вершинi слави, а завтра – на днi життя.

«Бережись цього, вiд тюрми i суми не зарiкаються!» – скiльки таких думок передумала Свiтлана. Вона мала вдосталь холодних одиноких ночей у в’язницi, а потiм – i на волi. Скiльки слiз виплакала, знае лише Господь. Тато ii помер давно, коли вона була ще дитиною. Мама пiшла до тата, як Свiтлана була у в’язницi. Батькiвська сiльська хата вiд того, що нiхто в нiй не жив, геть вiдвологла. Взимку випав великий снiг, i провалив дах. Потiм снiги почали танути, i той невеликий мамин скарб геть попсувала вода.

Коли Свiтлана вийшла на волю, то поiхала додому. Усе побачене глибоко вразило ii. Зупинилась у сусiдiв, переночувала. Наступного дня пiшла в сiльську раду i вiдписала все батькiвське майно i город сусiдовi – може, хоч комусь буде вiд цього якась користь.

Пiсля обiду востанне оглянута батькiвське обiйстя. У дiм заходити боялась, бо посерединi стелi була величезна дiра, через яку променi лiтнього сонця проникали в це спустошене родинне гнiздо, яке колись було веселим i щасливим.

Пiшла на могилу батькiв. На сiльському цвинтарi все позаростало травою, ледве знайшла свiжу мамину могилу. Помолилась. Сiла на траву. Плакала гiрко i невпинно. Бiля неi нiкого не було поряд. Хоч заходься плачем – нiхто не заспокоiть, не розрадить.

Пообiцяла батькам, що, як оговтаеться i трохи розбагатiе, то поставить iм пам’ятник на могилi. Були вони поряднi люди, добрi господарi. Та доля до них була невблаганною.

З невеселими думками Свiтлана iхала в мiсто. Сусiд дав iй трохи грошей, щоб на перший час вистачило на харчi та проживання. Оселилась у доброi Марусi, яка сама бiдувала, але не взяла грошей за квартиру, лише харчувалися спiльно. Свiтлана давала грошi, а Маруся готувала вечерю до ii повернення з роботи. Господиня ставилася до неi, як до дочки, бачила, яка та була добра i щира, тiльки дуже вже скривджена долею i людьми.

Складно було Свiтланi знайти роботу за фахом. Для того, хто виходить iз в’язницi, у суспiльствi зачиненi всi дверi. В овочевий магазин ii прийняли з випробовувальним двомiсячним термiном без заробiтноi плати. Свiтлана погодилася на цi кабальнi умови, бо куди ж iй було йти з такою позначкою в паспортi?..

Директор магазину був справжнiм втiленням торгiвця – скупар, з великим черевом. Знав, що Свiтлана добрий фахiвець i узгодить усi неточностi в бухгалтерських звiтах, до того ж безоплатно. Директор-скнара бачив, що працiвниця немае належного одягу, може, i голодна… тодного разу не запропонував Свiтланi трохи грошей на транспорт, одяг та харчування. Багатий бiдного не розумiе! А голодна жiнка жодного разу не взяла собi з прилавка на обiд навiть напiвгнилого винограду.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ludmila-kogut/mudr-zh-nki/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.