Книга - Сага про…

Сага про…
Людмила Когут


Кожна людина, як дерево, мае корiння. Це корiння – ii родина. Роман «Сага про…» – своерiдна мандрiвка словом крiзь глибини родинноi таемницi. Вiчна тема – життя i смерть, кохання i зрада, пошук iстин i переживання. Крiзь сюжетну канву роману читач доторкаеться до рiзних граней суперечливого життя всiх членiв великоi родини. Книжка стане добрим другом i порадником для кожного, хто опинився в тенетах родинних проблем. Автор спонукае задуматися над своiм життям, нагадуе кожному, що найбiльша таемниця для людини – вона сама: ii любов i ненависть, сила i слабкiсть, мудрiсть i невiглавство. У романi виразно проступае авторська позицiя: життерадiсний оптимiзм, вiра в добро. Роман не залишить байдужими вашi серця i душу.





Людмила Когут

Сага  про…


Ходив у рай – провiдав маму.
Воно й неважко йти туди:
Вхиляй у сад низеньку браму,
Лягай пiд яблуню i йди.
Дорога свiтлом перевита,
Овита китицями зiр,
Комети, мов колосся жита,
Чи вiдблиски вогнистих лiр.
Чужого мало, все знайоме
І постать мамина й хода,
І руки, тихi вiд утоми,
І очi, сивi, як вода.
«Ти як сюди дiстався, сину?
В яку загнав себе бiду?»
«Не бiйтесь, мамо, я не згинув –
Заснув я в нашому саду».

    Богдан Стельмах




Частина 1. Поминки


Ми незнаемо, що таке життя,

то чи можемо ми знати, що таке смерть?

    Конфуцiй






…Прожите, що пролите, – не повернеш. Важкий спомин гострим цвяхом колов ii серце i не залишав збентежену душу. Лежала в лiжку поруч iз чоловiком, який також ще не стулив ока, хоча був стомлений трагiчними подiями останнього тижня, а ще переповнений ii розпачем i сльозами. Думки, що блукали в головах, були одна химернiша вiд iншоi. надворi вже зорiло, i минулий вечiр здавався божевiллям. Вони все нiяк не могли повiрити в те, що сталося.

…Дев’ять днiв тому вдосвiта раптово задзвонив телефон. Занадто раннiй для недiлi, вiн не вiщував нiчого приемного. Люба рiзко схопила слухавку, обпечена цим тривожним звуком. телефонувала мамина сусiдка:

– Любцю, ти тiльки не хвилюйся! Я сьогоднi вночi дивлюсь, а у вас в хатi свiтло все горить та й горить, тож я i думаю, що ж так довго може робити Миколаiвна, як би то зимою, то б перевiряла зошити, а зараз лiто. Зраненька, коли я iшла порати худобу, бачу свiтло далi горить, то я пiдiйшла та й зазирнула у вiкно. Дивлюсь, а ваша матiнка заклякла, сидячи на крiслi, головою схилена на стiл. Я давай стукати у вiкно, а вона, бiдненька, не чуе, бо заснула вже вiчним сном. то я оце й прибiгла в хату та й дзвоню тобi. Що я маю робити, чи розбивати дверi, чи вже чекати вас? А ви, дiти, самi порадите зi своiм горем.

Люба спочатку занiмiла i не могла й слова сказати вiд такоi несподiваноi та важкоi звiстки. А потiм з грудей вирвався дикий крик, як у пораненоi птахи:

– Господи, та що ж це за лихо таке?! Я ж тiльки минулого тижня була в неi iз сестрою та допомагала на городi, i мама була при доброму здоров’i! то як же це так сталось?! Боже ж ти мiй рiднесенький! нi, я не можу прийти до тями вiд цього! тiтко Зоню, ви нiчого не робiть. Я зараз всiм сповiщу, за кiлька годин ми будемо вдома, все зробимо самi. А вам дякую, що задзвонили, – поклала слухавку та гiрко i голосно заплакала…

Для кожноi людини рано чи пiзно приходить хвилина, коли в неi попереду тiльки минуле, а майбутне позаду. так зараз було в iхньоi мами.

…Вечорiло, але до хати все пiдходили люди, говорили неголосно, як i прийнято бiля небiжчика. Кiлькiсть присутнiх для села була вражаюче великою. І не дивно – померла директорка школи, на цiй посадi вона незмiнно працювала понад сорок рокiв.

Люди помiж собою тихенько гомонiли:

– Дивись, гадка – за морем, а смерть – за плечима! Вона ж iще вчора вибирала собi одяг, в якому мала йти на випускний вечiр у школу.

– По смерть далеко ходити не треба, вона все поряд.

– так, що тут говорити. нiхто не знае, коли кого що спiткае! Всi там будемо. тiльки не в один час.

– Раптова смерть завжди страшна, але, напевно, Миколаiвна була люблена Богом, що так легенько вiдiйшла i не мучилась. Щасливий той, хто помирае ранiше, нiж сам покличе смерть, бо вже несила йому жити.

– так, пролетiли ii лiта, як вiтри навколо свiту, але шкода, що вмерла так рано, бо ж iще зовсiм не стара. Жаль, – важко зiтхали то тут то там. – Добра була людина.

– Йой, смерть причину завжди знайде, вiд неi ще нiхто не вiдкупився – нi добрий, анi злий. Знать прийшов ii час, та й взяли ангели до себе, бо сама була добра, мов янгол, яких мало.

– Що правда, то правда, i в школi ii всi любили, i в селi, а що вже в родинi, то й говорити немае що. Все на нiй трималось.

– так, сiм’я, як дiм, коли пiдмурiвок крiпкий, то й будинок мiцний. сильна була жiнка, всю родину мала у своiй опiцi.

– І родина на нiй, i школа, правду говорите.

– незмiнно стiльки рокiв на однiй посадi! Це ж цiле ii життя, бо ж почала працювати зовсiм молодiсiнькою.

– І, вiдверто кажучи, нiкому було ii замiнити, бо старi вчителi вже до нiчого, а новi до нас не iдуть.

– Але що ж тут дивуватись?! наше село невелике та й ще яка ж далечiнь до мiста!? От молодь i повтiкала звiдси, як i дiти самоi покiйноi.

– Чистiсiнька правда, бо ж хотiла для своiх дiтей тiльки кращого. немае з чого чудуватись?! Лiпше в мiстi на чужiй гiлочцi, нiж тут, у нашому задрипаному селi, у своiй клiточцi. Я й сама, якби була молодшою, то кудись би чкурнула звiдси, особливо взимi.

Жiнки поруч тихенько захихотiли:

– Розмрiялась! Дивись на неi! От Миколаiвна була яка грамотна i то нiкуди не втекла iз села.

– Ой! А що ж вже вона i гарною була!!! та й виглядала завжди, як справжня директриса!

І все, про що люди шепотiли помiж собою, було цiлком слушним. Христина Миколаiвна була вчителем вiд Бога i собою гарна.

…Коли йшла селом, то було ii видно здалеку. Всi зустрiчнi iз захопленням на неi заглядались – беззаперечний керiвник! Висока ставна жiнка, гарна, iз розумними та проникливими сiрими очима i пишною зачiскою хвилястого русявого волосся, яке iз плином часу стало зовсiм сивим, але залишалося таким же густим, що iй могли позаздрити навiть молодi. Завжди ii голову прикрашала вмiло викладена акуратна копичка волосся, заколота гарними гребiнцями, якi були ii единою жiночою слабкiстю. Коли вона iздила у райвно на наради або в мiсто до дiтей, то все купувала собi рiзнокольоровi заколки та защiпки для волосся.

Вона керувала школою до сiмдесяти рокiв, крiм того, викладала украiнську мову та лiтературу, а за сумiсництвом – росiйську, вчителi якоi чомусь не приживались у цьому неперспективному украiнському селi.

Приiхала сюди в давнi сороковi роки з чоловiком та трьома маленькими дiточкамипогодками, а з четвертою дитиною була при надii, вже тут i народила ii, в цьому селi. Чоловiк працював у колгоспi механiзатором тракторноi бригади, коли у п’ятдесятих набирали «добровольцiв i не тiльки» на пiдняття цiлини, вiн поiхав туди i невдовзi… пропав.

Дiти на той час уже були школярами. Виховувала iх Христина Миколаiвна одна, без чоловiка. З великими зусиллями, але успiшно «поставила на ноги», вивчила, оженила i повидавала замiж. Два сини i двi доньки зараз зi своiми сiм’ями приiхали до мами на похорон. Останнiй син, який народився в цьому селi, був пестунчиком у старших i таким залишився й досi. навiть на похорон приiхав пiзнiше, всi вже почали хвилювались, бо це не мiсто, де покiйника могли забальзамувати чи покласти в холодильник моргу. Це село, тим бiльше надворi був червень, спека.

Ховали ii на другий день, хоча в селi було заведено, щоб покiйник у власнiй хатi був двi ночi. А тут не дотримали давнiх звичаiв, бо померла вона вiд серцевого нападу i дуже опухла. Вiдспiвали небiжку. Поминки зробили пiд хатою на подвiр’i, де зiбралися родина, вчителi зi школи, сусiди, правлiння колишнього колгоспу та сiльський священик.

…на початку ii вчителювання школа мiстилась у старих панських покоях, переобладнаних пiд навчальний заклад ще з початку радянськоi влади, яка вперше «пiд радiснi овацii» прийшла на захiд перед вiйною. Бiля школи була маленька господарська прибудова, яка довгий час слугувала домом для ii сiм’i. Коли в пiслявоеннi роки Христину призначили керiвником, школа виглядала кепсько. Переживши вiйну, панський будинок постарiв i частково зруйнувався, тож молода директорка мала широке поле дiяльностi, щоб усi цi руiни довести до ладу.

на службi Божiй за покiйною отець Михайло, ii давнiй друг, за вiком трохи старший вiд неi, зi щирим сумом у голосi пригадував, що ii починанням не було кiнця i краю, усе щось мудрувала та впроваджувала, залишила за собою свiтлий слiд, хоча мала тяжке особисте життя, бо пiднiмати чотирьох дiтей – не мед iсти…

на поминках односельцi розповiдали рiзнi дрiбницi з ii життя, якi iм запам’ятались, а дiти та онуки слухали i пишались нею, хоча сьогоднiшня подiя була найсумнiшою в iхньому життi.

У кiнцi звично заспiвали «Вiчная пам’ять», усi знову просльозились та розiйшлися по своiх закутках. Залишилися тiльки рiднi, яких було чимало, дiти iз сiм’ями, де в кожнiй було по двое своiх дiтей, деякi з них уже були одруженi та приiхали зi своiми дружинами, чоловiками та маленькими дiтьми.

Приголомшенi незахищенiстю людини перед смертю, вони, як тi вiвцi без пастуха, никали один поза одним подвiр’ям, чiплялись якихось дурниць, переставляли з мiсця на мiсце тарiлки, збирали зi столiв брудний посуд та недоiдки i за цими дрiб’язковими справами ховали свiй бiль. Вони не могли взяти до тями найголовнiшого – не стало iхньоi мами. В iхнiй свiдомостi не було мiсця для такоi раптовоi трагiчноi втрати. У котрий раз повторювали тi ж самi розпачливi фрази:

– смерть пiдстерегла ii зненацька. Вона була зовсiм здорова та й не стара, а померла в одну мить.

– Ой! І немае на це нiякоi ради, хоч як плач та сумуй, а вороття до старого не буде. Це як пiд час буревiю, коли величезнi кремезнi дуби раптово ламаються, мов сiрники, так i вона зламалась.

І знову чулися схлипування та зiтхання.

Люба, найстарша сестра, вирiшила, що краще погано покерувати i спрямувати все в якесь русло, нiж бути бездiяльною на цих сумних родинних сходинах:

– Послухайте, давайте зараз все позабираемо, переночуемо i завтра пiдемо до мами на цвинтар. Я пропоную, щоб до дев’яти днiв ми побули в батькiвськiй хатi та пiдготувались до поминок. Дiти хай собi завтра iдуть по своiх справах, а ми – нi. не знаю, як ви, але я не можу зараз iхати додому i залишати мамину душу в хатнiй самотi. Ми так давно не були всi разом. Хоч i гiрка наша зустрiч, але в гуртi нам буде легше, та й дiти нашi й онуки вже скучили один за одним. За цi днi i на городi щось зробимо. А потiм вирiшимо, коли i хто буде приiздити, щоб по черзi припильнувати мамине обiйстя. не кинемо ж на поталу все, що вона зробила за стiльки рокiв, продавати також не будемо, бо станемо геть чужими. І грошей на цьому не заробимо, i пам’ятку про батькiв знищимо. А так i ми, i дiти нашi, та онуки будемо мати куди приiздити. Ви згоднi зi мною? – не стримуючи слiз, Люба голосно заплакала.

Їi чоловiк, степан, дуже любив дружину, авторитет якоi в його очах був завжди непохитний. Вiн умiв ii приласкати при стороннiх i показати своi почуття, не соромлячись, звеличуючи ii в очах дiтей та рiдних, i водночас залишався головою родини i не був у станi «пiдкаблучного» чоловiка. Його думка та рiшення майже завжди збiгались iз ii, i навiть, як вiн чув, коли вона робила дiтям зауваження, а вiн був у iншiй кiмнатi та не знав, у чому рiч, то приходив та в ii пiдтримку говорив: «І я такоi самоi думки!». Дiти знали: як мама щось заперечила, то i в тата дозволу нiхто не отримае.

Вiн i тут не зрадив свою дружину, обнявши ii за плечi, мудро прирiк:

– І я такоi самоi думки, як моя Любця. старiсть не за горами, нам всiм уже далеко за сорок, то приiдемо сюди разом та посидимо в садку. Щось зробимо гуртом, дiтей будемо бiльше родичати, бо, дивись, не раз забувають, коли в кого день народження, а що про онукiв говорити, не будуть i знати свого корiння. Я навiть думаю скласти наш родовiд i намалювати генеалогiчне дерево.

– А й справдi! Ми тепер зовсiм рiдко бачимось, а дiти й того менше, все по своiх, як вони кажуть, «тусовках», – продовжив молодший брат Василь. – Велике мiсто й вiдстанi, велика самотнiсть. немае коли спiлкуватись, завжди галайкуемо та десь бiжимо, а куди – невiдомо. Життя стало занадто мобiльним, усе в дикому русi. Дивiться, ось тут, у селi, нiхто нiкуди не поспiшае, i люди мають мiцну нервову систему. А ми? Збудженi! Лихi на увесь бiлий свiт! А найбiльше, напевно, на себе, бо нi на що не вистачае часу й грошей. А хочеться встигнути скрiзь i закупити якнайбiльше, та щоб лiпше, нiж у когось.

– ти маеш рацiю. Весь час у тiснiй чужiй людськiй юрбi, немае коли побути з близькими. Усе вiдкладаемо на завтра, а його немае. Є тiльки сьогоднi! Ми не розумiемо того i не цiнуемо видiленого нам часу, все копирсаемось, обставляемо себе рiзним непотребом. А настае момент – i вже нiчого людинi не треба, – вiв далi степан. – Правильно говорив сьогоднi отець Михайло, що дитина входить у свiт зi стиснутими кулаками, що весь свiт – мiй, i бути йому в моiх руках. А покидае людина його iз розкритими долонями. Ось дивiться, я нiчого iз собою не забираю.

– Ох! Шкода нашу маму, навiть не нажилась у своiй новiй хатi, а стiльки ж працi вклала. тут, у нас вдома, так гарно! Менi часто сниться, наче я ходжу босий по вранiшнiй росi маминим подвiр’ям. Прокидаюсь, а я на дев’ятому поверсi, – вiв далi Василь. – Я дуже сумую за селом. А коли ми тут буваемо? на мамин день народження, Великдень i святвечiр, i то моя Параска все тягне мене до своiх батькiв, а менi хочеться сюди.

– Бо так нечесно, – вступила в перепалку зi своiм чоловiком завжди вперта i непiдвладна йому Параня, – я також хочу поiхати до своеi родини на свята. Чому до моiх тiльки на другий день свят, а до тебе завжди на перший?

– ну то найшла коса на камiнь: коса не втне, а камiнь не подаеться. Вже вийде на твое, – гiрко вiдповiв Василь.

– Далi будемо iздити тiльки до них, бо нашоi мами вже немае. Але ж ранiше в тебе двое було, тато, i мама, а моя все одна виглядала нас. Як я мiг ii не уважити? Колись i нашi

сини одружаться i ти будеш чекати iх на свята, а дружини тягнутимуть iх до тещi. Що ти тодi скажеш на це?..

Мирося, молодша за вiком вiд Люби i Василя, з хвилюванням висловила свою думку:

– Я також за те, щоб зробити тут спiльну дачу i приiздити на вiдпочинок вiд мiськоi цивiлiзацii та пороху. І мiй Павлуню давно мрiяв про таке, правда?

Вона трошки лукаво подивилася на свого чоловiка, найбiльшим захопленням якого була рибалка. Для того, щоб вмовити його поiхати в село, iй потрiбно було докласти багато зусиль та рiзних жiночих хитрощiв. Зрештою, вiн таки iхав iз сiм’ею, а потiм дорогою до мiста говорив:

– Як добре, що ми вiдвiдали маму,  i iй  допомогли щось, i вiдпочили вiд мiста. Як приемно усамiтнитися на природi, це щось надзвичайне.

Вiн працював начальником великого цеху на виробництвi. А недiльного ранку все тiкав вiд дружини на рибалку. Це виводило Миросю з рiвноваги, i вона йому вслiд виговорювала:

– Люди в недiлю йдуть до церкви, а ти все до води. ти менi вже остогид iз своею рибою. Привезеш якихось малькiв, бiля них бiльше роботи, нiж задоволення iсти, лузаеш iх потiм, як насiння. А тi твоi вудочки – це палиця з гачком на одному кiнцi i дурнем – на другому.

на що чоловiк жартома вiдповiдав:

– Кохана, моя квiточко золотесенька, я ж так гарненько полюбив тебе, не бурчи, моя зозулечко.

смiючись, вiн тихо зачиняв за собою дверi, щоб не побудити дiтей. І iй нiчого не залишалось, як телефонувати своiй сестрi Любi та йти з нею до церкви чи ще десь.

Коли вони приiздили в село, Мирося не примушувала свого Павлуня, як вона його нiжно називала, до роботи на землi. Бо вiн зовсiм не надавався до цього. ненавидiв копирсатись десь у городi, в нього умить псувався настрiй. Вiн любив побути наодинцi з природою, вийти в сад чи на луг, який був за городом, i посидiти там на сонечку, спостерiгати за хмарами, побродити i порозмiрковувати вдосталь. Дружина з нього все кепкувала, як вона говорила «дерла лаха», що вiн iнтелiгент у першому колiнi й вирiс на мiськiй брукiвцi. насправдi ж усi в родинi  цiнували його iнтелект. Хоч вiн був мрiйник i романтик, голова в нього працювала, як швейцарський годинник. І руки вiн мав золотi, не було такого механiзму, який би вiн не змiг вiдремонтувати. У родинному колi вiн надавався лише до тонких робiт. Коли приiздили в село, вiн мiг допомогти жiнкам перенести якiсь тягарi з городу, але до роботи на грядках – зась. теща поважала його, бо в Павловiй сiм’i все трималося на його потужному фiнансовому забезпеченнi, Миросинiй жiночностi, вiдданостi i взаемному багаторiчному коханнi, яке було видно усiм неозброеним оком.

сестри мiж собою дуже любились i лiпили докупи своiх чоловiкiв, як i брати своiх жiнок. Із шваграми все було легко, а з невiстками не завжди, але загалом усi старалися родинних глечикiв не бити, бо, як кажуть, коли камiнь падае на глечик – горе глечику, коли глечик падае на камiнь – також горе глечику, завжди, завжди горе глечику, i треба робити все, щоб вiн не трiснув i був придатний до пиття.

Чоловiки не зважали на тимчасовi жiночi примхи i пiдтримували мiж собою не тiльки родиннi стосунки, а й справжнi товариськi. Вони були, як один мiцний кулак. Уже дорослi, сивi, можливо, навiть i старi, щоб не образити маму, на знак згоди з ii повчаннями, усмiхаючись, махали головами.

– Згода в родинi – як кам’яний мур! – говорила вона.

– Дивiться, ось мiтла, вся з маленьких прутикiв, а така мiцна, що ii не переломиш, бо зв’язана докупи перевеслом, а вiзьми ii роз’еднай, то по окремiй гiлочцi переломиш за декiлька хвилин. так i родина – сильна доти, доки вкупi, роз’еднана – то вже не родина. та й горю один не зарадиш, i радiти все краще вкупi, нiж наодинцi. Дiти, тримайтеся гурту i своiх дiтей привчайте родичатися.

Вони так i робили.

Цього разу Павло виступив на захист села i пiдтримав свою дружину:

– там у саду е невеликий потiчок. Давайте зробимо загату, вириемо невеликий став та запустимо рибу. Я беру на себе вiдповiдальнiсть за цей захiд i, на превелику радiсть моеi Миросунi, не буду iздити десь на рiчку, а тiльки на наш власний став.

– ну ти даеш! Дивина та й годi! А де ти ранiше був iз цiею iдеею? – запитала Мирося. – Я скiльки нервiв собi з’iла з твоiми рибалками, та мама iз радiстю б пiдтримала тебе.

Вона любила енергiйних людей, якi прагли щось зробити, навiть у найскладнiших умовах, i не скиглили, що в них безвихiдь чи депресiя. Цього слова вона взагалi не хотiла нi вiд кого чути:

– Дурницi! Повидумували собi хвороби, щоб i за холодну воду не братись! Я розумiю, що е душевно хворi люди, якi не можуть опанувати себе, але ж це не кожен другий. Замiсть того, щоб пiдпирати кути вiд неробства та стогнати невiдомо чого, треба подивитися на себе в дзеркало: руки – е, ноги – е, голова – на мiсцi, при здоров’i i доброму глуздi. ну що ще потрiбно людинi для життя?! Природа нас обдарувала двома очима, двома вухами i тiльки одним язиком, щоб ми бiльше дивились i слухали, а менше говорили. А то сядуть та й розводять теревенi годинами. Розумна людина не дозволить собi так гаяти час. Я не можу спокiйно на це дивитись, коли приiжджаю до вас у мiсто! А в транспортi!? Говорять цiлу дорогу по телефону та так голосно, ну майже кричать. Але найголовнiше – про такi дурницi, що слухати гидко! та краще б подивились якiсь журнали чи газети дорогою. Поки молодi, не розумiють, що кожна хвилина безцiнна. А то починають про депресiю!!! та до роботи, i всю депресiю, як рукою знiме! Загрузiть свою голову, стiльки ж цiкавого навкруги, та сплануйте, що хочете корисного зробити для себе, близьких та друзiв. І все стане на своi мiсця. Це вiд лiнощiв шукають виправдання своiй духовнiй немочi.

– Ви думаете, що менi було легко виховувати вас четверо, вчителювати i бути керiвником школи, вдома мати невелику господарку та город? Але мене нiхто i нiколи не бачив iз сльозами, хiба що вiд щастя за вас. І ви завжди були нагодованi i вдягнутi мною. А якi ж тодi були важкi часи, i згадати страшно. Я все щось шила та перешивала, бо ж нiчогiсiнько не було в магазинах.

А ще часто наводила приклади iз життя великих людей i говорила про це з таким одухотвореним лицем, що нiхто не смiв навiть поворухнутись. Але зате вони на все життя запам’ятали, що вiдомий нiмецький музикант вiсiмнадцятого сторiччя Людвиг ван Бетховен пiсля важкоi хвороби у тридцять два роки, будучи вже вiдомим композитором i музикантом, повнiстю втратив слух i жив одиноко, нiчого не чуючи, нi друзiв, нi пташок навкруги, лише мрiяв про велике кохання i писав своi генiальнi музичнi твори в цiлковитiй глухотi та у кричущiй бiдностi, що було дуже несправедливо щодо нього.

– Його покликання писати велику музику – щедре Боже провидiння. І дуже шкода, що помер вiн зовсiм молодим. Бо в життi вмирае все, навiть сонце i зiрки, але потiм iхнi променi ще довго освiтлюють наше життя. так i люди повиннi залишити за собою гiдний спомин, бо Божий дар даеться всiм. тiльки не кожен це добре бачить, i в цьому iхня бiда…

Вони не раз нервували, бо iм набридали вiчнi маминi повчання в школi, а потiм – вдома. Вчитель у сiм’i – велике випробування для оточення, iхньоi нервовоi системи на мiцнiсть, особливо в дорослому вiцi, коли батькипедагоги забувають, що дiти вже давно виросли. Але як вода точить камiнь, так i iхня свiдомiсть закарбувала назавжди все добре, чого мама iх навчала. Потiм вони так само наполегливозанудно виховували своiх дiтей, у яких постiйнi батькiвськi вказiвки не раз викликали роздратування.

…найменший брат Марко вiдiзвався:

– ну ти, Павле, як рiдний брат моеi Лесi, iй би також кожен день iсти рибу. Але iдея про власний ставок е цiкавою. Я думаю, що мама сприйняла б iз радiстю таку iдею, Мирося слушно каже.

сидiли далi та згадували маму i свое дитинство, iм так добре було разом, нiби вони були i не на поминках рiдноi мами. Жiнки попритулювались до своiх чоловiкiв, дiти до батькiв, було любо глянути на цю родину.

надвечiр молодi зi своiми сiм’ями захотiли спати пiд шопою на сiнi, старшi були не проти, бо в хатi задуха. І тим бiльше пiсля похорону не хотiлось, щоб дiти були в кiмнатi, де кiлька годин тому лежала iхня небiжчицямама. Жiнки стелили надворi, дiти були втiшенi цим, нiхто не буде на них цитькати, щоб вони вже нарештi замовкли i спали, та й давно не бачилися разом. назбиралось досить новин… У кожного в цiй родинi було свое життя, яке становило невiд’емну частинку iхнього спiльного iснування, тому що вони були нащадками однiеi людини, яка всiх любила i пестила однаково, в якоi не було кращих гiрших…

…Вони працювали родинним гуртом, жiнки – бiля посуду, чоловiки розставляли по звичних кутках меблi. Хата була новою i затишною. Христина зводила ii одна, вже без чоловiка, коли дiти були дорослими i одруженими та могли iй допомогти. І тепер у цьому домi вони мали по своiй великiй кiмнатi, де iм вистачало мiсця, щоб переночувати сiм’ями, коли приiздили, i не почуватись, як на вокзалi чи в гостях.

Кiмнати облаштували на свiй смак та пiдтримували порядок у своiй частинi пiд час вiдвiдин, i кожного разу, коли з’iжджались у село, привозили щось нове – бiлизну, рушники, скатертини, посуд. Хата була обжита, бо iхня мама весь час була вдома. тепер треба було думати, як наглядати за спiльним майном… то була проблема не iз легких, яка виникла так несподiвано.

У першу нiч майже нiхто iз дорослих не спав, спочатку сидiли на ганку, говорили i згадували минуле, потiм поступово порозходились по кiмнатах. Але який може бути сон у батькiвськiй хатi пiсля похорону мами? Зiтхання чулись по усiх кутках. свiтло в маминiй кiмнатi не вимикали цiлу нiч, скрiзь повiдчиняли дверi та позапалювали поминальнi свiчки, щоб мамина душа лiтала помiж своiх дiтей та онукiв i не блудила в темнотi. так закомандувала Люба, i всi згодились. на серцi було так тяжко i маркотно, що лежати в цiлковитiй темрявi нiкому не хотiлося.

…Перед лицем смертi немае хоробрих, усi схиляють голови i думають про вiчнiсть.

на другий день на свiтанку всi дорослi були на ногах. тi, якi спали на сiнi, встали пiзнiше. Завжди голоснi дiти почувалися сиротливо i поводилися без пустувань. Поснiдавши, пiшли до мами на цвинтар, а потiм вовтузилися вдома, кожен шукаючи собi роботу, щоб заповнити душевну пустку.

…тиждень у батькiвськiй оселi злетiв у хатнiх клопотах, роботi в саду i на городi. У всiх працювали руки, втомлювалось тiло, а серце плакало i боляче стискалось.

настав поминальний дев’ятий день. Зранку замовили службу Божу. До церкви зiйшлась хмара народу, опiсля всi, на чолi зi священиком отцем Михайлом, попрямували на цвинтар помолитися та провiдати маму.

…Минув i цей тяжкий день, назавтра всi мали iхати з батькiвського дому.

Ранiше вони нiколи не чiпали маминих речей. так було заведено, що кожен мав своi приватностi, в яких нiхто не шпортався та нiчого не вишукував. так само i мама, не копирсалася в iхнiх шафах i речах, а ще бiльше не любила зазирати у шпаринку взаемин мiж дiтьми, невiстками чи зятями. Вони всi були ii дiти, i тому нiхто i нiколи на неi не ображався, була делiкатною та iнтелiгентною. І ось тепер iм було не зовсiм зручно дивитись у маминi речi.

Люба, як старша донька, почала перевiряти маминi папери. Уважно переглядаючи, у нижнiй шухлядi письмового столу натрапила на коробку iз старими листами, почала читати, хотiла дiзнатися, вiд кого вони. то були вiдповiдi на маминi запити, коли вона займалась пошуками iхнього батька, де була вичерпна iнформацiя: «за тою адресою, що ви питаете, вiн вже не проживае, куди вибув – невiдомо». Цi вiдповiдi спантеличили Любу та розпалили ii цiкавiсть:

– Хм, дивно, а мама весь час говорила, що вiн загинув!?

серед купи старих листiв був новий, написаний неграмотно невправною чужою рукою:

«Христино, добрий день! не знаю, чи впiзнаеш ти мiй почерк, це твiй чоловiк Микола. Пишу тобi листа i надiюсь, що вiн дiйде до тебе, може, ти не помiняла адресу. Прошу тебе вiдписати. Менi цiкаво, як там дiти. Хоч ти, напевно, мене i ненавидиш, але не свари – я вже покараний життям, бо лишився на схилi лiт однiсiнький, як палець. Жiнка померла два роки тому, а наш син сiв у в’язницю, а невiстка пiсля того десь завiялась i тепер я – покинутий, хворий, старий i нiкому не потрiбний. Я такий самотнiй, що вже бiльше не годен цього витримати. Я пам’ятаю, як ти мене просила повернутись додому, до дiтей, але на мене напав якийсь шал, i я закохався в неi, i була вона тодi менi милiша всiх на бiлому свiтi, i я дуже жалкую за нею. Але я просив би, щоб ти менi простила i щоб дiти приiхали та забрали мене доживати вiк iз тобою. Чекаю вiдповiдi. Микола».

Пiд листом стояла дата мiсячноi давностi. Люба були шокована цим вiдкриттям. Згадала, як недавно приiздила допомагати мамi поратись iз городом, то була вона не у зовсiм гарному настроi, але пояснила це неприемностями на роботi.

– Овва! Оце так оказiя! тiльки цей лист i переживання призвели ii до смертi, – зойкнула Люба, вiд цього ii кинуло в пiт, а потiм вiд нервового збудження вона почала тремтiти, уявляючи, як мама сидiла за цим столом i читала цей злощасний лист, а пiзнiше за цим же столом i померла, можливо, розмiрковуючи над вiдповiддю iхньому батьковi. Мамине серце не витримало душевних тортур, i вона, зовсiм не хотячи, залишила цю проблему на них.

Усi вже порозлягались по кiмнатах, а Люба, заскочена та схвильована знайденим, дослiджувала далi листи в маминiй шухлядi. І натрапила на ii старий лист, пожовклий вiд часу, який було адресовано iхньому батьковi, але на конвертi стояв штемпель, що «адресат вибув», i лист повернувся на iхню домашню адресу. Витягла лист, i вiн ввiв у родинну таемницю, про яку Люба нiколи б не могла i подумати. Мама писала своiм калiграфiчним почерком рiзкi слова, яких дiти нiколи не чули з ii уст.

«Миколо! Я розумiю, що тебе спiткала любов i тобi затьмарило очi, але не будь вже ти останнiм паскудником i згадай, як я, молода вчителька, приiхала на роботу, а ти був сам iз трьома маленькими дiтьми i хворою жiнкою. Хто тобi помiг у той час з усiм? тiльки я, та й замiж за тебе пiшла, бо шкода було дивитись, як ти з ними мучишся, i зi села твого переiхала на пусте мiсце, бо хотiла, щоб дiти знали, що в них е рiдна мама, а не слухали потiм дурниць iз чорних людських пельок, як пiдростуть, i щоб не травмувати iх. Я виросла в багатодiтнiй сiм’i i знаю, що таке плече близькоi людини поряд. Якби моi всi не загинули на вiйнi, то хiба б я приiхала сюди в таку далечину на захiд? Але я знала, що тут немае такого голоду, як у нас на пiвднi, тому згодилась. та якби знання, що попаду в таку халепу iз тобою, то краще б просилась на роботу на Пiвнiчний полюс. Май совiсть! Приiзди додому! Дiти весь час питаються за тобою, а я говорю, що ти десь пропав чи загинув. Може, грiх так говорити, але менi було б легше жити на бiлому свiтi, знаючи, що тебе немае в живих, краще б тебе дiйсно роздавив на смерть твiй комбайн. Якщо не повернешся зараз, виховаю всiх дiтей сама, i народженого мною i приведених на свiт твоею Марiйкою. Вона, бiдна, напевно, на тому свiтi перевертаеться, коли бачить, з якою твариною дiтей на свiт пустила, але май на увазi, як залишишся там, ти для мене i дiтей вмер назавжди. Як повернешся зараз – прощу i нiколи не викажу нi при якiй сварцi, але в серце свое нiколи вже не впущу i образи не забуду, поки буду жити. Маеш мiсяць часу на роздуми. Христина».

Уже була пiвнiч, а Люба все перебирала папери та листи, але бiльше нiчого цiкавого не знайшла. Конверта вiд останнього листа батька зi зворотною адресою не було.

Вiдкриття було шокуючим, Люба не знала, що з ним робити, чи порушувати стабiльнiсть у сiм’i та родинах, чи нi. сидiла за столом, а сльози текли з очей такi ряснi, нiби й в очi хтось насипав солi. Гарячi, вони обпiкали ii щоки, а вона iх навiть не витирала – було надзвичайно шкода маму.

серце стискалося вiд розумiння того, як iй було важко все життя нести у своiй душi тяжкий камiнь його зради i нiколи не показати цього нi за яких обставин, говорити завжди з повагою про iхнього батька, який виявився останнiм волоцюгою. Вона i замiж бiльше не вийшла, видно, зовсiм розчарувалась у чоловiках, хоча в неi i часу не було на вiдпочинок та якiсь залицяння – вдома четверо дiтей, а на роботi – цiла школа, якою вона горiла до останнього дня. Маму нiколи не турбувало серце, i зараз ii раптову смерть Люба «списала» тiльки на його домагання повернення додому. Вирiшила, що завтра до всiх доведе цю приголомшливу новину.

Люба не спала цiлу нiч, не могла. Зранку, коли зiбралися в кухнi за столом тiльки дорослi зi своiми сiм’ями, а внуки i правнуки були на подвiр’i, вона набралася смiливостi та почала:

– Ви тiльки не хвилюйтеся, але я маю щось дуже важливе повiдомити вам усiм!

немае бiльш магiчних слiв, як органiзувати панiку або навести на всiх страх, це попросити таким сумним замогильним голосом зберiгати спокiй. Усi враз замовкли, i запанувала мертва тиша. на Любi не було лиця, така вона була блiда i стривожена:

– Поперше, наш тато живий i неушкоджений, подруге, ми не е рiднi дiти нашоi  мами,  а тiльки  татовi. спiльно вони мали лише Марка.

Їi слова мали паралiзуючу дiю, всi дивилися на неi нерозумiючим поглядом i чекали продовження. Люба витягла листи, спочатку тата з проханням повернутись, а потiм – мамин iз словесним «благословенням» iхнього блудного тата.

…Додому iхали знервованi та збудженi. Мали два похорони нараз: один справжнiй – мамин, а iнший моральний

– татiв. Вiн для них вмер вдруге. І ця духовна втрата була навiть болючiшою, нiж фiзична втрата мами. Домовилися зiбратись у селi перед поминальним сороковим днем, а до того час вiд часу навiдуватись у село i приглядати за хатою й городом по черзi, як кому вийде. Питання про повернення батька залишили вiдкритим, нiхто не знав, що робити iз «воскреслим татом», тим бiльше не було конверта з його адресою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ludmila-kogut/saga-pro/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.