Книга - Проект «Міссурі»

Проект «Мiссурi»
Яна Юрьевна Дубинянская


Престижний вуз стае полiгоном для масштабного секретного эксперименту. Пiддослiднi – студенти. Їм, випускникам МІІСУРО, належатиме Майбутне, саме вони повиннi до невпiзнаваностi змiнити свiт. Та все, як завжди, починаеться з майже непомiтноi змiни кожноi конкретноi долi… Дiя роману розгортаеться в рiзних часових вимiрах. Серед учорашнiх студентiв “Мiссурi” – зiрка естради i аграрний магнат, комп’ютерний король i колишнiй спортсмен, бiзнесвумен i науковець, журналiст i навiть Президент краiни. Той, хто здатний у будь-якiй ситуацii робити правильний вибiр, приречений на успiх i владу. Та правильний шлях – не завжди найкращий. Особливо напередоднi катастрофи. Особливо якщо все-таки випав шанс вiд початку зробити все iнакше… Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.





Яна Дубинянська

Проект «Мiссурi»





Частина перша





Пролог


Електронний годинник симетрично висвiчував зеленими очима: 02–20. Тодi пiдморгнув лiвим оком: 02–21.

За стiною дотепер ревла музика, забиваючи нечiткi, нiби слiди кросiвок у багнюцi, голоси. Гримнув страшенний регiт; за пiвхвилини – 02–22 – ще раз. Але ж вони мусять колись вкластися спати, iм зранку так само на пари… 02–23.

Вона повернулася на бiк, щоб не бачити годинника. Очi вже давно звикли до темряви. Андрiева сорочка iз розкиданими рукавами тьмяно бiлiла на пiдлозi; з-пiд неi виглядав краечок штанiв, що iх стягнули, виявляеться, разом iз трусами: он барвиста гумка виднiе за шкiряним хвостом ременя. А поруч – зiм’ятий квадратний пакетик iз надiрваним краечком.

Знову завовтузилася. Лежати на животi, носом в подушку, було зручно лише кiлька секунд – потiм захотiлося дихати. Вкотре перекинулася на спину i, ледь не падаючи з лiжка, сухими безсонними очима втупилася в лису жарiвку пiд стелею. Повз неi навскоси пробiгли променi вiд автомобiльних фар.

Музика раптово стихла, i iй вдалося полегшено зiтхнути, – перш нiж незграйнi дiвочi голоси почали вимагати: «Ввiмкни!» – i хтось негайно виконав iхне бажання.

І захотiлося плакати.

Все мало вiдбутися зовсiм-зовсiм не так. Не тут i, мабуть, не зараз. І не… вона прикусила губу, уриваючи щупальця незваноi, холодноi i слизькоi думки.

З ним. Тiльки з ним.

І iй зовсiм не було боляче…

Андрiй сказав, що iнколи так трапляеться. І заснув далеко не одразу: вони довго розмовляли про кохання i про життя, й навiть про те, як пiсля закiнчення iнституту – п’ять рокiв вiчностi! – можна буде одружитися… Просто вiн не вперше спить у гуртожитку. Йому не заважае музика за стiною i зелений годинник просто в очi…

02-30. Пiв на третю.

Вона знову повернулася на бiк – цього разу носом до Андрiевоi спини. Яка легенько посопувала й була такою теплою. На вузькому пружинному лiжку нiс майже торкався його шкiри; вiд лоскоту закортiло пчихнути.

І раптом вона аж пiдскочила вiд дикого й неймовiрного жаху.

Вiдсахнулася, ледь не втративши рiвновагу. Широко розплющеними очима дивилася на цю смагляву, абсолютно чужу спину, подекуди зарослу кущиками кучерявого волосся.

Й вiн – не Андрiй!!! – заворушився, перекотився на iнший бiк, мордуючи пружини, пiдвiвся й сперся на лiкоть. Коротка шия помiж горбами волохатих плечей, маленькi соннi очицi на фiзiономii орангутана. Глибоке позiхання, що перейшло в криву усмiшку. І товстi пальцi з обкусаними нiгтями, якi тяглися до ii гру…

05-45.

Вона прикипiла поглядом до зелених цифр, не вiрячи, що прокинулася.

У свiтанковiй сутiнi Андрiева кiмната була схожа на стару чорно-бiлу фотокартку. Темно-сiра шафа зi скошеними дверцятами, ледь свiтлiший стiл бiля вiкна. Друге лiжко – голе, без матраца. Великий плакат на стiнi: якийсь голiвудський рейнджер-рятiвник свiту з шерстю на могутнiх плечах… м-да. І тиша; гуртожиток нарештi здався й заснув.

Вона ще все знервовано тремтiла. Як у дитинствi пiсля жахливого сну, було страшно поворухнутися. Маленька, перелякана, самотня дiвчинка… нi.

Тепер вона не самотня.

Ковдра сповзла з неi й роздiлила iх з Андрiем. Холодно. Вона потягла на себе рiжок ковдри, присунулася, притислася до теплоi спини, обiйняла за плечi. Андрiй щось пробурмотiв, але не прокинувся, завовтузився й зослiпу намацав ii груди.

Вона повiльно прибрала його руку. Сiла скраечку лiжка; блимаючи i мружачись, впритул розглядала його безжурне обличчя зi смужками свiтлих пухнастих вiй i трiщинкою на губах. Його обличчя…

Це було як крижана вода, як закличний подих колодязя. Нiчний жах видався iй просто невдалим жартом порiвняно з…

Вiн був НЕ ТАКИМ. Чуже обличчя, чуже тiло. Стороння людина, з якою вона нiяк не могла… вона взагалi його не знала.

Андрiй. Це – Андрiй?..

– Андрi-i-i-ю!!!

Здавалося, стiни впадуть од ii крику… Як завжди – увi снi.

05-50.

Симетричнi зеленi очi.



Рекламна пауза



Мiжнародний Інститут Інтелектуальних Стратегiй Управлiння та Розвитку Особистостi



Уперше!

Оголошуеться набiр студентiв на унiверсальнi спецiальностi Майбутнього в сферах полiтики, мiжнародних вiдносин, економiки, iнформацii, науки, культури та iн.

Вступнi iспити:

Математика

Економiчна географiя

Історiя

Іноземна мова (на вибiр)

Твiр

Індивiдуальна спiвбесiда

Медалiсти й пiльговi категорii абiтурiентiв складають iспити на загальних пiдставах. Зарахування за контрактом строго обмежене. Студентам надаеться стипендiя у розмiрi прожиткового мiнiмуму, мешканцi iнших мiст забезпечуються гуртожитком.

МІІСУРО – iнститут, доступний кожному, хто мае iнтелект!

Нашi випускники – люди, вiд яких залежить Майбутне!

Саме вони змiнять свiт!



ОЛЕКСАНДР, перший курс

– Гендальф, – вiдрекомендувався я.

Тiльки не подумайте, що я толкiнутий. Себто, творчiсть Професора, звичайно, поважаю й на iграшки ходив декiлька разiв, – але не фанатiю, як дехто. Просто, мене всi так називають. І друзi, i в школi… звали. І взагалi, погодьтеся, «Гендальф» звучить набагато крутiше, нiж «Сашко». Й запам’ятовуеться одразу. Можу собi уявити, скiльки тут сашкiв.

Усього на курс набрали двiстi п’ятдесят чоловiк. Я чув, перший набiр трирiчноi давнини був сiмдесят, але вiдтодi МІІСУРО розкрутили до непристойностi. Коли поiду додому на канiкули, стану мiльйонером: так багато народу сперечалися зi мною на десятку, що не пройду. Все-таки вiсiм з половиною на мiсце. Й мама намагалася вплинути, вона в мене панiчно боiться армii, хоча взагалi-то прогресивна.

Не те, щоб менi було соромно йти до нашого мiстечкового фiлфаку пiд ii крильце, як вона думала. Просто, ви знаете, тягне вiдчути, як воно: вiд тебе особисто залежить майбутне, тобто, Майбутне з великоi лiтери. Та й у свiтi я, чесне слово, з задоволенням щось би та змiнив.

Безперечно, я в курсi, що реклама – рушiй торгiвлi i т. д. i т. п., але единий спосiб дiзнатися правду у будь-якому випадку один – перевiрити самому. Ну, й хотiлося ж довести всiм, що Гендальфовi не слабо.

Математику я списав генiально. Не зi шпаргалки чи бомби, а з товстелезноi книжки для дванадцятого класу. Коли тiтки з комiсii ходили мiж рядами, то притискав ii колiном до столу: там по периметру облавок сантиметрiв десять – якраз. Звичайно, облавка могло й не бути, – якби, скажiмо, посадили не в тiй аудиторii, де була консультацiя, – але хто не ризикуе… далi ви самi знаете.

На географii проблем не було – я завжди ii любив, через мапи. А от з iсторiею стався облом: на iспитах я звик виiжджати на нестандартних трактуваннях подiй i особистостей, а тут складали за тестами, суцiльнi дати.

Спробував списати у стриженого дiвчиська, що сидiло передi мною, – закрилася, зараза. Тодi я вирiшив iти ва-банк i, пiдгледiвши на незакритому краечку аркуша ii iм’я – Алiна, чемно звернувся з проханням пiдказати менi певну дату. Стрижена гмикнула: мовляв, знайшов iдiотку. Але потiм озирнулася через плече, ковзнула поглядом по моiх записах – й пiдказала, при тому знущально дала зрозумiти, що я все одно iй не конкурент. Можливо. Але завдяки тим пiвтора балам менi вдалося прослизнути в наступний тур; при нагодi треба подякувати.

На iноземнiй мовi захотiв вимахнутися й подався в iспанську групу, хоч англiйську знаю краще. І ледь не зрiзався на дiесловах – та ледь-ледь не рахуеться. А за останнiй iспит я й не хвилювався – мамина школа. Ще до вiд’iзду я пообiцяв iй: якщо дотягну до твору, то напишу як слiд, а не як думаю; а напередоднi повторив цю обiцянку по телефону. Четвiрка, та й то з-за якоiсь пари ком.

Але головнi приколи почалися, звичайно, на фiнальнiй спiвбесiдi. Тодi нас лишилося вже небагато, чоловiк чотириста. Якщо врахувати, що двi третини поприходили з батьками, а дехто прихопив бабусь-дiдусiв-жучок, то в коридорi не було де яблуку впасти. Й покурити не вийдеш, бо можуть викликати в будь-яку хвилину. Зрештою, на момент моеi з’яви перед яснi очi комiсii я вже був готовий заявити, що мене звуть Гендальфом i на цiй пiдставi я хочу керувати майбутнiм, а також змiнювати свiт. Запросто.

Але нiчого такого мене не запитували – себто, нi iменi, нi високих прагнень. Їх цiкавило iнше: наприклад, як мiцно я сплю вночi. Яку музику слухаю. Чи боюсь я височини й глибини. Кого з родичiв вважаю головним авторитетом (можна подумати, у мене великий вибiр!). Ще заставили зчепити пальцi замком, а тодi скласти руки в позi Наполеона… Маячня якась. Я був геть спантеличений.

Але ще бiльше здивувався, коли наступного дня таки знайшов свое прiзвище у списках. Ген-ген унизу. За номером двiстi сорок сiм.


* * *

– Гендальф.

– Георгiй. Гера.

Хлопець, що стояв праворуч, був у джинсах, довговолосий i з сережкою в лiвому вусi. Державний гiмн вiн теж поважав не настiльки, щоб не познайомитися з однокашником, – тим бiльше, що ми стояли в другому ряду й особливо не свiтилися.

– Влад, – приеднався хлопець з лiвого боку, худий, в окулярах i в костюмi.

Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодiя гiмну вiдстогнала свое, й до мiкрофона пiдiйшов ректор iнституту. Вiн уже звертався перед iспитами з промовою до всього натовпу абiтури, i я приблизно уявляв, що вiн скаже.

– Студенти! Сьогоднi перед вами вiдчинилися дверi найдемократичнiшого й водночас найелiтарнiшого з вузiв нашоi краiни – МІІСУРО…

Вiн зробив паузу, щоб до нас дiйшло. І до нас дiйшло.

– Прикольно звучить, – мовив пошепки Георгiй. – Щось нiби японське, наче самурайське iм’я… Мiiсуро-сан.

– Краще б наголос на останнiй склад, – вiдгукнувся Влад. – Дивися, якщо за аналогiею: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?

– Ректор, мабуть, краще знае, – припустив я.

Але про себе вирiшив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера менi взагалi одразу сподобався. Коли людина приходить на урочистi збори в подертих джинсах, це вже щось.

– …За якихось п’ятнадцять-двадцять рокiв саме ви, нашi випускники, будете вирiшувати, куди рухатися державi й суспiльству. Саме на вас ляже велика вiдповiдальнiсть за долю…

Якщо вiдверто, мене ще пiд час першоi ректорськоi промови здивувало, що вiн несе таку пронафталiнену маячню. У всiх теле- i радiопередачах про МІІСУРО розповiдали геть iнакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справдi хотiлося притягнути сюди в зубах атестат. А тодi, на абiтурiентських зборах, навiть з’явилася думка: чи я взагалi туди потрапив?

– Ти сам звiдкiля, Гендальфе? – запитав Гера. Йому теж було нецiкаво.

– З Марiiвки, – признався я. І, як завжди, уточнив: – Це не село, це мiсто.

– Будеш в общазi жити?

– Ага.

– Я також. Я з Олександрiвки Прирiчненського району. Це село.

Першим зареготав Влад – ми з Геркою вже услiд за ним. Реготали ми пошепки, iнтелiгентно, можна сказати, – але якiсь кобiти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нуднi фiзiономii вiдмiнниць; н-да, а на iспитах, пригадую, траплялися цiкавi дiвчата. Гай-гай, плоди протиприроднього вiдбору. Я мимоволi опустив очi: праворуч i лiворуч йшов справжнiсiнький паркан з рiзноманiтних нiг, де-не-де виднiлися i нiчогенькi – щоправда, фрагментарно. Нiчого, розберемося.

Герка i Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсiм безгучно, як двое Шкiряних Панчох.

– А я мiсцевий, – сказав Влад. – Столична цяцька.

Одна з вiдмiнниць знову сердито обернулася – може, палахкотiла бажанням познайомитися зi столичною цяцькою, – але в той момент ректор поклав життерадiсну крапку в своiй промовi й з усiх бокiв почулися аплодисменти. Я теж кiлька разiв стулив долонi. Й одразу ж наш рiвний стрiй заворушився i в один момент перетворився на безформний натовп, де моментально щезли i Влад, i Герка.

Народ бадьоро посунув у напрямку корпуса, що своею архiтектурою нагадував футурологiчнi навороти фантастiв з часiв застою; я чув, ранiше у цiй будiвлi мiстилося щось марксистсько-ленiнське, отже тут був присутнiй вищий сенс. Хоча особисто менi подобалося. Особливо напiвпрозора куля, що надимала своi боки там, де мав бути другий поверх. Якщо я правильно зрозумiв, в кулi була iдальня, – але зайти всередину поки не було нагоди: хто ж годуватиме орду голодних абiтурiентiв?

У вестибюлi стався невеликий розгардiяш: всi намагалися якомога швидша знайти своi прiзвища у списках груп iз номерами аудиторiй. Ну, до натовпу я вже звик пiд час вступних iспитiв; але це було зовсiм iнше. Тодi маси народу навколо створювали щось на зразок вiйська, яке треба було розiгнати на всi боки, – а тепер, будь ласка, навчися впiзнавати кожного, запам’ятай iхнi iмена й проживи промiж них цiлих п’ять рокiв.

Коротше, чортiвня; не знаю, може ви й не зрозумiете… Марiiвка – мiсто. Але дуже маленьке.


* * *

Мене записали в групу номер шiсть. В аудиторii нас набралося чоловiк двадцять – i, звичайно, жодноi знайомоi фiзiономii. Тобто, нi Георгiя, нi Влада. Анi навiть тiеi стриженоi дiвчини, що напевне поступила, бо я вже тодi не був iй конкурентом.

Я збирався сiсти у третьому ряду, щоб не надто свiтитися, але, роздивляючись народ, прогавив всi хорошi мiсця й опинився бiля самоi кафедри. Лiворуч присусiдилася пухкенька дiвчина у прозорiй кофтинцi, нiчого так. Повернулася до мене й стрiльнула очима. Я майже зовсiм збадьорився – але вчасно здогадався перевiрити правий фланг.

Ну-ну; там височiло щось прилизане, наскрiзь напарфумлене i з шпилькою в краватцi. Воно якраз готувало залп у вiдповiдь з-за скелець моднячих окулярiв. Панянка, не припиняючи маневрiв, устигла дiстати зошита, намалювати смiшного писка на останнiй сторiнцi й пiдписати «пренцеса», – авторську орфографiю збережено.

– Усi готовi? – суворо запитав викладач.

От тобi й на, а я його й не помiтив. Завжди захоплююся дурницями. А дядько був геть не дрiбний, сивуватий, з щiткою вусiв. Його iм’я було, як я дiзнався з урочисто вiдкритого вiн’етками конспекту Прозороi Кофтинки, «Олександр Винiомiнович». Тезко, запам’ятаю. Але як вона писала твiр?..

Я дiстав зошита й встромив руку по лiкоть до рюкзака, щоб знайти там ручку. Знайшов транспортир, маленького ножика й залiзну обручку з толкiнiвськоi гри, – вже кiлька мiсяцiв думав, що загубив ii. Але ручки, схоже, не було, i довелося просити допомоги у правого флангу – не в Кофтинки ж.

Вiн подивився на мене крiзь окуляри як солдат на вошу. Оце справдi «столична цяцька». Тодi церемонно вiдповiв:

– Так, будь-ласка, – й дав менi засiб до писання iз золотим пером, чи що. Те, чим вiн користувався сам, було ще крутiше.

Не знае, що я, здебiльшого, забуваю повертати всiлякi дрiбницi, – нi, не цуплю навмисне, дiйсно забуваю. Так йому й треба.

Тим часом викладач з усiх сил провадив перекличку, i я точно пропустив би свое прiзвище, якби одразу передi мною в списку не було Кофтинки – в миру Лановоi Наталi. Треба було чути, яким розкiшно-сексуальним голосом вона простогнала «е». Я вiдрапортував набагато коротше.

Стiни аудиторii були гладенькi, не прикрашенi наочнiстю й портретами великих. І, що найголовнiше, майже без вiкон; лише бiля стелi вишикувалися трьома рядами маленькi круглi iлюмiнатори – у стилi тих-таки футуристичних фантазiй. В один з них ззовнi зазирнула ворона, але зразу ж полетiла геть.

Останнiм у списку було чудо в золотому пiр’i, – прiзвище я не запам’ятав, лишень, що починалося воно з лiтери «Ц»; звали його Руслан.

– Отже, – вiдкарбував викладач, – я не буду виголошувати перед вами вступну промову. Я продиктую список лiтератури. Лiтератури. Яку, – вiн пiдкреслював кожне слово. – Треба. Взяти. В бiблiотецi. Й. Законспектувати. Без конспекту нiхто не буде допущений до залiку. Ви мене зрозумiли?

Запанувала тиша. Наталка нервово малювала в зошитi чергову «пренцесу». Руслан вирiвняв окуляри на перенiссi й розраховано, з тренованiстю першого учня, кинув реплiку з мiсця:

– Олександре Венiамiновичу, ми ж знали, в ЯКИЙ iнститут поступаемо.

Шкода, що я переконаний пацифiст. Інакше пообiцяв би собi принагiдно дати йому по писку.

– Так отож. Записуйте.


* * *

Як тiльки я повернувся в гуртожиток, то зрозумiв, що в кiмнатi «трiйцi» я вже не самотнiй, яким був ще зранку. По-перше, на рештi лiжок з’явилися матраци. По друге, на одному з них згори на купi бiлизни хтось лишив гiтару, а з-пiд укривала виглядав краечок великоi сумки. По-трете – бiля другого, вже застеленого, стояв мiцний пацан у спортивному костюмi. Мое прибуття застало його у захоплюючiй справi – розклеюваннi по стiнi над лiжком фоток повного складу нашоi футбольноi збiрноi. Чоловiк сiм-вiсiм уже висiли, прилiпленi за куточки смугами скотчу.

– Вам кого? – запитав вiн, насмiшивши мене до кольок у животi.

Але я героiчно стримався i, кусаючи губи, спромiгся видушити з себе вiдповiдь:

– Взагалi-то я тут живу.

– А-а, – спортсмен не здогадався посмiхнутися у вiдповiдь. – От мене також поселили. Жека.

– Гендальф.

Потиск руки вiн мав скажений – а я пiсля занять ще начепив каблучку. Синець гарантований, то добре, що кiстки цiлi. Фiзiономiя в Жеки, як i очiкувалося, не була обтяженою ознаками iнтелекту. В дитячих карих очах маячило не поставлене запитання: звичайно, навряд чи цей юнак колись чув за Професора чи Середзем’я. Втiм, будемо вiдвертi, я також не знав на iм’я бiльшоi частини Жекиних футбольних святцiв.

Пацан повернувся до своеi справи так i не запитавши мене нi про що. Я вже був готовий безкорисливо зайнятися його просвiтництвом, коли це дверi гримнули i я геть забув про iснування першого сусiда.

– Герко!

– Гендальфе, i ти тута? Ну й ну!

Як виявилося, в iнститут Георгiй одягнув дуже навiть пристойнi джинси – якщо порiвнювати з тими, що кошлатилися на ньому тепер. Його хаер у скуйовдженому станi здавався удвiчi бiльшим, а на шиi висiв кручений мотузочок, що ховався за комiром розтягнутоi майки; напевне, не хрест, а якийсь там амулет.

– Нi, це ж треба таке! – не припиняв дивуватися Герка. – В однiй кiмнатi!!!

– Везуха, – погодився я. – Це твоя? – вказав на гiтару. Хоча, чия ж iще?

– Ага.

Вiн гепнувся на лiжко й закинув ноги в подертих кросах на бильце. Пiдчепив гiтару за край обечайки, виписав грифом пiвколо i, влаштувавши iнструмент на грудях, з ходу взяв кiлька акордiв. Зацiкавлений Жека озирнувся вiд своiх паперових кумирiв. Лежачи на спинi, Герка пристойна збацав соло з останнього альбома «Арii», а тодi без усiлякого переходу зобразив джазову iмпровiзацiю.

Словом, надовго вiдбив менi охоту просити гiтару для виконання блатного ля-мiнору i «крокiв на цвинтарi».

– Круто, – визнав я.

Герка змахнув рукою: мовляв, то всьо фiгня.

– Як воно тобi? – запитав вiн. – Себто, перший день?

Я знизав плечима:

– Поки не знаю. Завантажили по самi помiдори – списки книжок, позакласнi роботи… чи як це тут називаеться?.. Загалом, будемо побачити. Група виявилася хрiновою. Самi мiсцевi пiжони й дiвки-дурепи. А в тебе?

– Ми з Владом разом потрапили. Вiн класний хлопець, програмiст, вже працюе на однiй фiрмi… можуть же люди! І взагалi, народ просунутий. Мiськi… – вiн i не думав приховувати заздрiсть; стало навiть образливо – подивився б я на цих «мiських» з гiтарою в руках. Хто-хто, а Герка нiяк не був схожим на сiльського хлопця. Зрештою, у кожного своi заморочки.

– А як з дiвчатами? – поцiкавився я якомога незалежнiше.

Краем ока помiтив, що Жека демонстративно повернувся до своiх футболiстiв. Ще й жiнконенависник; м-да, от так сусiдство. Що ж, не може ж щастити одразу й у всьому.

Герка присвиснув i пробiгся пальцями по грифу:

– Супер. Що не може не радувати!

Я був солiдарний з ним. Правда, в Марiiвцi у мене лишилося Велике Кохання, але, якщо врахувати, що воно було страшенно прошене навiть до поцiлункiв у пiд’iздi, то я не вiрив у наше спiльне майбутне. І взагалi, старi знайомства вiдбивають смак до нового життя; афоризм вийшов прикольний, я вирiшив його записати. Хоча вже тодi знав, що забуду.

Та ще якраз у той момент у дверi постукали.

– Привiт, хлопцi, – у напiввiдкритi дверi зазирнув високий свiловолосий хлопчина. – Мене звуть Андрiем, будьмо знайомi. Тут на поверх вище йде вечiрка з приводу початку, приеднуйтеся! Там вже е публiка з вашого курсу. О, ви й гiтару маете, супер! Ходiмо!

Ми з Геркою перезирнулися, й вiн пiдскочив, наостанок бринькнувши струнами. Лише Жека, незрозумiлий хлопець, буркнув, шнуруючи кросiвки:

– Не можу, менi треба в бiблiотеку.

Ми його не вмовляли.


* * *

– За нову хвилю «Мiссурi»! – сказав Андрiй. – Дзень!

Ми пiдняли пластиковi стаканчики i всi хором ревнули «дзень». Супер, менi сподобалося. Що «Мiссурi» – це законне прiзвисько МІІСУРО, я допер трохи пiзнiше. Теж супер.

На кухнi четвертого поверху зiбралося чоловiк двадцять, хтось притягнув стiльцi з кiмнат, хтось сидiв на столi, а дехто просто на пiдлозi. Андрiй (без нього нiякоi вечiрки б не було, а навчався вiн на третьому курсi) розташувався на пiдвiконнi звiсивши ногу. Вiн обiймав дiвчину з довгою чорною косою. Дуже красиву, причому геть не попсово – це вiдразу впадало в око. Ще вона мала якесь непопсове iм’я: таке мало запам’ятатися раз i назавжди, а я чомусь одразу забув. Отакий я. Втiм, вона все одно Андрiева дiвчина.

Іншi дiвчата перед нею були нiщо. І Наталка Прозора Кофтинка так само, одягнута зараз непрозоро, зате дуже обтягнуто i яскраво: кривава водолазка i отруйно-фiолетовi лосини. Разом з нею були двi подружки-сусiдки, але iх якось i видно не було. А на столi раптом знайшлася Алiна з екзамену, що сидiла по-турецькому, – оце так номер, я був упевнений, що вона найсправжнiсiнька столична цяцька. Мене вона, звичайно ж, не впiзнавала, ну й добре, не дуже й хотiлося.

– …а я й кажу: елементарний пiар-проект, – вона випила за Андрiiв тост i продовжувала щось доводити хлопцям, якi зiбралися навколо. – Але цей пiар-проект працюе на нас самих. Освiту тут дають, у будь-якому випадку, за рiвнем не нижчу, анiж в iнших столичних вузах, а на ринку працi ми з самого початку опинимося у виграшному становищi. Диплом «Мiссурi» – i тебе беруть у найсолiднiшу контору! Хоча я особисто не збираюся чекати на диплом. І п’ять рокiв прожити в общазi також не…

Нi, я також можу при бажаннi загрузити кого завгодно i на яку завгодно тему. В школi я тiльки так i чинив з учителями, якщо не був готовий до уроку. Але отак добровiльно, своiх же хлопцiв-однокашникiв… «Ринок працi»! Зануда стрижена.

Пролунав тихий, пробний звук гiтари, i я обернувся. Інструмент Герки вже був у Андрiевих руках. Вiн покрутив кiлки i почав грати звичайним боем, усi раптом стихли й налаштувалися слухати.

Андрiй усмiхнувся:

– Нашу?

І стиха заспiвав iз Цоя.

–    Я сажаю алюминиевые огурцы – а-а —
На брезентовом поле…

Багато хто пiдхопив приспiв одразу – мабуть, старшi курси; хоча хто ж не знае цiеi пiснi? Голос у Андрiя був такий собi, але спiвав вiн дiйсно здорово. Вiн, як це пояснити? – тримав нерв пiснi, не давав нашому незграйному хору спотворити ii. Його дiвчина теж пiдспiвувала. А той куплет, де про кнопки з дiрками i нiхто не пам’ятае слiв, вона заспiвала сама – соло, так це називаеться. Не знаю, як ви, а я ще не чув, щоб дiвчина спiвала так… так непопсово. Інакше й не скажеш.

Потiм Андрiй спiвав ще – з «ДДТ», з Гребенщикова, з Висоцького… Хтось пiдспiвував, хтось слухав, хтось не дуже, хтось палив, хтось теревенив по кутках. Алiна все ще патякала про щось глобальне, Наталка обiймалася з довгим третьокурсником бiля смiттепровода, Герка з тихим бажанням косував на гiтару, але спiвав захоплено, навiть азартно. Хлопцi й дiвчата, поступово набуваючи iмен i облич, по черзi виголошували тости, й ми якомога голоснiше, хто кого перекричить, репетували «дзень»… Загалом було класно. І до мене нарештi дiйшло, що я не даремно поступив у цей супер-пупер МІІСУРО. Себто, ранiше я не вважав, що сумнiваюся, але, якщо так, то, значить… а, до бiса все. Проiхали.

А потiм Андрiева дiвчина щось прошепотiла йому на вухо. Вiн зiстрибнув з пiдвiконня, вона теж зiстрибнула, поклавши долонi йому на плечi. Лише зараз я помiтив, що Андрiй та його дiвчина вдягнутi не так, як решта. Я маю на увазi, не по-простому, як для гуртожитка, а… ну ви зрозумiли. М-да, я, здаеться, трохи перебрав: важко стало пiдшукувати слова, це в мене перша ознака.

– Усiм хай щастить! – оголосив Андрiй. – Гуляйте далi без нас. Шкода, здорово тут… може, я ще повернуся.

Дiвчина зиркнула на нього – швидко-швидко – але осбисто менi стало зрозумiло: якщо вiн довезе ii до дому й повернеться до нас, вона буде ревiти пiвночi. А може й нi, – це було б попсово, не в ii стилi. Але байдуже. Я б на його мiсцi не повертався.

– Андрiй живе в общазi? – запитав я в третьокурсника Вовки, коли вони пiшли.

Той знизав плечима:

– Деколи. Кiмнату вiн тут мае, iнколи лишаеться ночувати. Взагалi то Андрюха мае свою хату в мiстi, папахен купив. Папахен у нього… – Вовка присвиснув. Мабуть, хотiв, щоб його й далi пристрасно розпитували. Але я особисто не по цим дiлам, тобто, не люблю плiток. Тим паче, що до нашоi розмови з усiх сил – вуха-локатори! – дослухалася Алiна.

Коли Андрiй з його дiвчиною пiшли, вечiрка миттево згасла. Себто, нiхто не розходився, й тости виголошували, й Герка, заволодiвши гiтарою, пiдбирав щось, сидячи на пiдвiконнi, здаеться, з «Металiки»… Не те. Я навiть почав потроху сунути до виходу.

Раптом почувся п’яненький Наталчин голос. Вона зверталася нiбито до Георгiя:

– Чуеш, як тебе там… Заспiвай щось, га? А то сумно.

Герка помiтно знiтився. Пройшовся усiм грифом з барре, тодi злабав на двох струнах «Турецького марша», – думав, що йому заспiвати. Й придумав – щоправда, не дуже в тему.

– З класикiв, – вiн прогиркався. – Старовинна студентська пiсня.

Заграв ля-мiнор перебором. І заспiвав тихо, повiльно, поступово пiдвищуючи голос i при тому трохи клеячи дурня:

– Поднявший меч на наш союз

Достоин будет худшей кары,

И я за жизнь его тогда

Не дам и самой ломаной гитары…

Нiхто його не слухав. Народ помалу розходився, iнколи голосно гримали дверi.

– Нафталiн якийсь, – невдоволено пробурчала Наталка.

…А менi сподобалося.


АЛІНА, 33 роки

Коли ранок починаеться з повернення додому, важко усвiдомити, що це – ранок.

Заспаний охоронець з нiчноi змiни вiдiмкнув сигналiзацiю з зовнiшнiх дверей i широко вiдчинив iх перед господинею. Покоiвки ще не було, вона приходила близько сьомоi. Перш за все Алiна заскочила на кухню, всипала в кавоварку кави й виставила таймер на двадцять хвилин. Потiм подумала й перепрограмувала на п’ятнадцять. П’ятнадцяти вистачить з головою.

У ваннiй кiмнатi вона скинула одяг просто на пiдлогу i влiзла пiд контрастний душ. Холодно-гаряче-холодно; тiлом побiгли палюче-лоскiтнi хвилi, однак вiдчуття ранку все одно не було. Захотiлося плюнути на все й прийняти гарячу ванну.

Зарепетувала мобiлка – Алiна не вiдразу зрозумiла, звiдкiля. Звичайно: сумка лишилася похованою пiд клубком одягу на пiдлозi. Перехилилася через край джакузi, спробувала дотягтися до неi; ага, якби ще руки були довшими на пiвметра… Інтелiгентно вилаявшись, закрутила кран та плигнула на пружного килимка.

– Це я, – телефонував чоловiк. – Де ти зараз?

– Звичайно, вдома.

– Чудово. Я зараз приiду. Треба проговорити кiлька моментiв.

– Давай, чекаю.

Перед тим, як одягнути теплий халат, Алiна покрутилася перед дзеркальною стiною. Останнiх два тижнi категорично не вдавалося викроiти часу на тренажерний зал, i безперечно, за найближчих три мiсяцi просвiтку iй не бачити. Нiчого, вона поки що може собi це дозволити. Анi грама зайвоi ваги, анi сантиметра целюлiту. Пiвкругла риска на животi дае зрозумiти, де в майбутньому очiкувати появу складки, – але до самоi складки ще далеко. Втiм, добрий комплекс масажу iй не завадить. Одразу пiсля виборiв.

Вона пiдсушила феном коротке волосся й нанесла на обличчя й шию тонiзуючий крем. Вдягнула халат, вийшла й почала спускатися сходами; нi, все-таки не варто було свого часу наполягати, щоб кухню й ванну кiмнату розташували на рiзних поверхах. Кава, мабуть, уже вистигла.

Звичайно, як завжди i скрiзь, вона встигла вчасно: кавоварка якраз вимкнулася з тоненьким сигналом. Алiна пройшла з горнятком у хол, сiла в крiсло й клацнула пультом телевiзора. Сьома година: на четвертому каналi – п’ятихвилинний ранковий випуск новин, на першому – десятихвилинний з оглядом очiкуваних подiй за день… Чорт забирай, невже зараз тiльки сьома? Вона не могла позбутися вiдчуття, що вже добряче за полудень.

На четвертому, схоже, були якiсь технiчнi проблеми: замiсть новин другу хвилину крутили клiпи. Алiна не без задоволення переглянула запис «Бiтлз», який вважали старим-престарим ще за часiв ii ранньоi юностi; шкода, що застала самий кiнець. Наступний клiп за контрастом приголомшував новизною, розмаiттям неймовiрних комп’ютерних ефектiв. Чесне слово, вона захотiла перемкнути канал на секунду ранiше, нiж на екранi з’явилася спiвачка. І, чесне слово, нiколи ранiше не чула цiеi пiснi…

– Алiно Ігорiвно, залиште! – заблагала покоiвка. – Це ж Звенислава!

Знадобилося кiлька секунд, щоб опанувати себе й холодно мовити позад себе:

– То й що?

Вона вiдiмкнула звук телевiзора, заткнувши спiвачцi рота. Звичайно ж, справа не в нiй. Просто, якщо це дiвчисько не вiдвикне отак, немов привид, виникати позаду, доведеться ii звiльнити. Ну й смаки в неi. І манери.

– Доброго ранку, Любо.

Покоiвка схаменулася:

– Доброго ранку, Алiно Ігорiвно! Я…

– Прибери у ваннiй кiмнатi.

Зiрка на телеекранi безгучно ворушила губами, ii довжелезнi накладнi вii переливалися, мов крила метелика. План зблизька, видно навiть пушок на обличчi. До речi, iй уже тридцять п’ять… непогано збереглася.

Проте, новин на четвертому каналi, схоже, взагалi не буде. Алiна клацнула на перший i повернула звук:

– …почнуть зустрiчi з виборцями. Соцiологiчна служба «Соцiум» оголосила першi результати опитування суспiльноi думки. Згiдно з iхнiми даними, найбiльшi шанси вийти в другий тур разом з безперечним лiдером Володимиром Миколаенко мають такi кандидати: Юрiй Вiерський, Анна Гроссман, Андрiй Багалiй. Соцiологи наголошують, що це лише стартовi позицii кандидатiв i найближчим часом ситуацiя може докорiнно змiнитися. І ще одне дослiдження «Соцiуму»: у ролi символа нацii, здатного об’еднати виборцiв, вiсiмдесят два вiдсотки опитаних бачать популярну естрадну спiвачку Звени…

– Чого вимкнула? – запитав Андрiй.


* * *

– Привiт.

– Привiт. П’емо каву?

– Вже випила, – Алiна поставила порожне горнятко на столик. – Ти чув? Анька серед лiдерiв.

– Заплатила, – впевнено сказав Андрiй.

– «Соцiуму» можна заплатити?

– Усiм можна заплатити, – чоловiк впав у крiсло навпроти. – Хоч дорогувато, мабуть.

– Всi, кому можна, в нас уже охопленi. Але «Соцiум», наскiльки я знаю… – вона зробила нотатку в записнику. – Сьогоднi з’ясую.

– Сьогоднi… чорт забирай! – Андрiй позiхнув. – Нiяк не можу прокинутися. Таке вiдчуття, що в нас ще вчорашнiй день, – вiн натис кнопку на журнальному столику. – Любо, зроби каву. Ти будеш ще? – Алiна кивнула. – Двi. В хол.

Його безрозмiрнi ноги ховалися пiд столом. Бездоганнi складки на брюках; це ж треба, встиг перевдягтися. Схоже, вiн мае там цiлий гардероб. Вона пiдвела погляд: Андрiеве обличчя було свiже, без натяку на кола пiд очима, з легкою свiтлою неголенiстю, яку Алiна сама й придумала як недбалий компонент його iмiджу. І вiдзнака випускника «Мiссурi» на вiдлозi нового пiджака: не забув переколоти. Це добре.

– Ти хотiв щось проговорити, – нагадала вона.

– Так, – вiн випростався. – Ми дещо не продумали. От сьогоднi жеребкування; тут одразу ж пiдуть запрошення на всiлякi iнтерв’ю-ефiри-дебати. Я ж, згiдно нашоi стратегii…

– …шкодуеш, але не можеш. Завтра ж виiжджаеш у регiони, тому що конкретна робота з виборцями на мiсцях е для тебе важливiшою, нiж пустопорожня балаканина i т. д. i т. п. Всi запитання – до прес-секретаря.

– Саме так. Людською мовою – «запитайте мою дружину, вона краще знае», – Андрiй присвиснув. – Так i виходить, хiба нi? І який я матиму вигляд, по-твоему?

Алiна пiдперла кулаком пiдборiддя:

– Ти правий. Треба переформулювати; я подумаю. Ще що?

Увiйшла покоiвка з тацею. Андрiй простяг руку за горнятком iз життерадiсною нетерплячкою дитини, яка гарною поведiнкою чесно заробила свою цукерку. Добре. Втiм, чого-чого, а харизми йому завжди було не позичати. Навiть тодi, коли нiхто не займався його iмiджем.

– Знаеш що, Алько, – вiн вiдпив маленький ковток, – давай хвилин п’ять просто поп’емо каву. Без полiтики. Ми з тобою вже чорт зна скiльки не лишалися разом…

Це справдi так – iз втомленою злiстю подумала Алiна. Та й навiщо?

– …й поговоримо, як чоловiк з дружиною. Про друзiв, про батькiв… Як там твоi?

– Нормально, – вiдгукнулася вона. – До речi, треба було б зателефонувати.

Тут розмова «про друзiв i батькiв» зайшла в глухий кут. Покоiвка знову зробила занадто мiцну каву; вирахувати з платнi, iнакше не зрозумiе. Скривившись, Алiна проковтнула все, нiби мiкстуру, похлинулася гущею, закашлялася. Андрiй пив повiльно, з задоволенням. Його довгастi очi посмiхалися з-за горнятка, запрошуючи поговорити ще про яких-небудь батькiв чи друзiв…

– Гендальф телефонував, – раптом пригадала вона.

– Хто?

– Сашко Линичук, – iз зiтханням пояснила Алiна; з пам’яттю Андрiевi ще працювати й працювати. – З мого курсу. Пам’ятаеш, з тiеi компанii, де Герка з гiтарою… i Влад.

Вона страшенно намагалася, щоб паузи не було, – але та все-таки вистрибнула, зяючи, нiби дiра в гуртожитковому диванi. Про це зараз не треба, нi в якому випадку. Таких речей не можна згадувати в день старту передвиборчоi кампанii, перед жеребкуванням i нашестям журналiстiв. Хоча б Андрiй не…

– А-а, Гендальф. Так би й сказала. І чого йому треба?

– Грошей, напевно, – ii голос пролунав полегшено, як хмаринка; пронесло. – Мене посоромився просити. А тебе вiн найближчих три мiсяцi не дiстане, я обiцяю.

– Ти найкращий у свiтi прес-секретар, – Андрiй вiдсунув порожне горнятко. – Так от, ще один момент. Важливий. Ти де сьогоднi ночувала?

Оце так!.. Алiна мов збоку побачила своi очi – витрiщенi, як тарелi. Клiпнула, опанувала себе:

– А ти?

Чоловiк знизав плечима:

– Це моя справа. Я за iмiджем не добропорядний глава сiм’i, а нормальний мужик. Але не рогоносець. Погодься, Алю, що iмiдж рогоносця ще нiкому не допомiг вийти в другий тур. Так що зваж на це й зроби висновки. Домовилися?

Вона повiльно хитнула головою. Дiйсно, не варто сподiватися, що вона зумiе усе – хоча б щось! – приховати вiд журналiстiв i, як наслiдок, вiд широкого загалу. Приватне життя публiчних людей – нiкому дотепер не вдалося визначити його межi, а отже, iх немае зовсiм. Звикай. Стривай, але як Андрiй?..

Нехай не думае, що все так просто.

– Домовилися, – вона взяла зi столика пульт i ввiмкнула телевiзор. Поклацала каналами; чорт забирай, не може ж бути, щоб нiде… а, ось. На восьмому крутили той самий новий клiп. – Як тобi? Подобаеться?

Змах величезних вiй кольору райдуги. Крiм них, на обличчi нiбито жодноi краплi косметики; звичайно, це лише здаеться. Їй уже тридцять п’ять. І трiшки хрипкий голос – п’ятнадцять рокiв тому вiн був не таким…

– Так, – сказав Андрiй.

Добре. Бездоганно володiе собою; а може, йому справдi байдуже.

– От i зателефонуй iй, ви ж товаришували, – Алiна посмiхнулася: будемо сподiватися, що не надто нервово. – Нормальний мужик…

І раптом вiн розреготався – дзвiнко, заходячись, як хлопчисько. Вiдiбрав пультика в дружини, додав гучностi, – й голос Звенислави виповнив увесь будинок вiд фундаменту до даху. Легко було уявити, як десь на другому поверсi з обожнюванням завмерла в екстазi Люба. Тодi плавно зменшив гучнiсть до нормальноi й нижче, до ледь чутноi. Обернувся; в очах танцювали бiсики:

– А не боiшся?

Алiна зiтхнула:

– Я ж тобi не одружитися з нею пропоную. Із символами нацii не одружуються, але спiлкування з ними пiдвищуе рейтинг. До того ж вона – випускниця «Мiссурi». А ота твоя руда – нi.

Андрiй ще раз посмiхнувся й вимкнув телевiзор:

– Я подумаю.


* * *

Пробка, подiбна до величезноi гусенi, витяглася проспектом i делiкатно ховалася за рогом будинку далеко попереду. Водiй похмуро глянув на Алiну. Вона подивилася на годинник. Зриваються двi зустрiчi – i хай живе, треба лише дзенькнути й вiдмовитися. Тодi презентацiя – це вже гiрше, там мае бути кiлька потрiбних людей… але до неi ще пiвтори години. Авжеж, перед жеребкуванням треба буде забiгти до офiсу. А поки що…

Вона вiдчинила дверцята; слава богу, що не застрягли у другому-третьому ряду.

– Якщо зрушиться, iдьте в офiс. Я хочу прогулятися.

Алiна неквапом закрокувала проспектом, численнi автомобiлiсти з тугою провадили поглядом ii ноги пiд спiдницею посольськоi довжини. Добре, що нарештi весна. Хоча навряд чи вдастся ii як слiд розгледiти, цю весну…

Попереду робiтники лiпили на бiгборд поверх якоiсь реклами Андрiеве обличчя, акуратно з’еднуючи велетенськi прямокутники. Усмiхнене блакитне око, ледь неголена щока, половина усмiшки. Чiткий, виразний значок на вилозi пiджака. «Андрiй Багалiй – вiдмiнник першого випуску МІІСУРО. Голосуйте за Майбутне!»

Вона примружилася, вiдступила на крок. Непогано. За мiсяць до виборiв треба замовити ще кiлька тисяч по краiнi. Серед усiх кандидатiв вiн найбiльш фотогенiчний, це вже точно.

І зовсiм не змiнився… Схожа фотка – трохи меншого формату – тиражувалася й рокiв дванадцять тому, коли у промiжку мiж закiнченням iнституту й початком кар’ери в батьковiй компанii Андрiй проти чогось протестував, щось очолював i навiть чогось таки домiгся… Тобто, як iмiджмейкер i прес-секретар, вона, звичайно, досконало володiла його бiографiею, але по-людському на надавала цьому великого значення – нi тепер, нi тодi. Тодi вона вже не була закоханою в нього.

А от п’ятнадцять рокiв тому – все-таки була, що б там не казали; тому й не могла зважувати об’ективно. І нi в якому разi не можна дозволити, щоб виплила нагору та стара, дивна й страшна iсторiя з Владом… дуже недоречно згадана сьогоднi. Але Андрiй не помiтив; значить, нiчого такого й не було.

Є реальнi прiоритети й завдання.

Президентом Андрiй, звичайно ж не стане; тепер найголовнiша i едина мета – потрапити в другий тур. Потiм – нiяких полiтичних iнсинуацiй, симпатiй тим чи iншим партiям i рухам, мiнiмум публiчноi дiяльностi; тиха й успiшна робота гендиректором компанii на благо вiтчизняноi економiки. П’ять рокiв вони будуть вiдчувати ностальгiю за його молодiстю й посмiшкою. Поступово переконаються, що були iдiотами, коли вiддавали голоси цьому старперу Миколаенку, який дотягуе останнi, хоча й переконливi днi у владi. А на наступних виборах…

Доживемо.

Гусiнь на дорозi остаточно здохла. Алiна проминула дзеркальнi вiтрини кiлькох бутiкiв – ii власна фiгура переконливо вигравала порiвняно з манекенами – i сповiльнила кроки бiля скляних дверей «Двох калорiй». Є сенс щось з’iсти: до буфету в офiсi ще далеко, а на презентацii культурного проекту в будь-якому випадку не слiд очiкувати солiдного фуршету. Вона посмiхнулася. Чоловiк пропонував поснiдати вдома, по-сiмейному, – але особисто iй «сiмейноi» кави цiлком вистачило. Останнiм часом вони й так надто часто бачилися з Андрiем.

У «Двох калорiях» було прохолодно й по-дiловому затишно. Алiна замовила снiданок № 18 i – чи не занадто для сьогоднiшнього ранку?.. бiс iз ним, – ще одну каву. До речi, мережу цих ресторанчикiв також тримала ii колишня сокурсниця, котра за кiлька рокiв здоровоi конкуренцii звела до мiнiмуму iснування в мiстi iнших точок швидкого харчування. Алiна посмiхнулася: якось раз, ще на першому курсi, вона заскочила цю панiйку за милуванням крiзь скло потойбiчним красивим життям «Макдональдса». Дiвчинка з провiнцii, що любить гарно попоiсти. Як ii звали? Олена? Наталка?.. забула; але в списку вона е.

Дещо змiнилося з того часу. Й дещо – таки завдяки випускникам «Мiссурi», в чиiх руках потихеньку концентруеться Майбутне у виглядi керiвних посад в найрiзноманiтнiших сферах.

Список прiзвищ дивися у розширенiй версii передвиборчоi програми кандидата в Президенти Андрiя Багалiя. Алiна сама складала цей список, якомога виграшнiше розташовуючи в ньому iмена й посади. Статистика утворилася непогана; зрештою, Андрiй серйозно зацiкавився iдеею зробити фiшкою виборчоi кампанii не свое бунтарське минуле, а саме навчання в iнститутi. Лiберал-соцiалiстка Анька Гроссман – на курс молодша за Андрiя й, вiдповiдно, старша за Алiну, – кажуть, вже встигла висмiяти iхню тактику в певних колах. Ну, i як тут втриматися од цитати про те, хто смiеться останнiм?

Вона сьорбнула кави. Дiвчата з «Двох калорiй», на вiдмiну од Люби, вмiли ii варити.

За вiкном рухалися люди й стояли машини; пiд стовбурами дерев, ув’язнених в шестиграннi камери-одиночки, виднiла по-яблучному зелена трава. Нижню гiлляку найближчого дерева вже хтось прикрасив склянкою, на якiй виднiла символiка «Двох калорiй». Звичайнiсiнька середньостатистична весна, – якщо не зважати на уривок агiтацiйного плаката за Миколаенка, що валявся пiд тим-таки деревом. Але й вибори – рiч ординарна.

П’ятнадцять рокiв тому студентам з «Мiссурi» брехали, що саме вони змiнять свiт. Брехали так переконливо, що в це повiрила мало не вся краiна. Вона, Алiна, також могла повiрити, – от тiльки свiт, перебачте, не змiнюеться. Точнiше, змiнюеться не так швидко. Звичайнi еволюцiйнi процеси: плавне – нiчого надзвичайного – зростання економiки, декiлька простих наукових вiдкриттiв, досить-таки млявий розвиток культури-мистецтва…

Ця непевна, але оптимiстична стабiльнiсть забезпечуе поки реальне, а не деклароване лiдерство кандидата вiд влади Володимира Миколаенка, який за останнi роки намулив око i в урядi, i в парламентi. Анi опозицii в особi Вiерського й Гроссман, анi, тим бiльше, Андрiевi з його значком завойовника Майбутнього, – цього монстра не звалити. Бодай у цьому сезонi. Народовi бiльше подобаеться вчасно отримувати гарну платню, анiж мрiяти про якийсь прорив. А народ зазвичай не помиляеться.

Ну що ж, розумнi люди – Алiна також – завжди знали, що й ця краiна мае сяке-таке майбутне; обiйдемося без великих лiтер. Проект «Мiссурi» лише дав можливiсть своiм учасникам опинитися на вершинi: хай поки не на найвищiй, але це справа часу… Нагорi того, що iснуе. Нiчого принципово нового не побудовано, й навряд чи вiн станеться, цей обiцяний прорив. Та й можливiстю скористалися не всi… стоп. Не треба знову про Влада.

А електорат взагалi не мусить знати про все це. Хай краще навчиться впiзнавати Андрiя Багалiя в обличчя.

Вона глянула на годинник: до презентацii лишилася ще майже година. Може в метро?

Але коли Алiна вийшла надвiр, неповоротка гусiнь зiтхнула хмарою чадного газу, здригнулася й помаленьку почала рухатися. За двi хвилини поряд просигналив водiй Алiни, на малому ходу вiдчинивши дверцята автомобiля. Попереду пробка майже зовсiм розсмокталася.

Встигаю, без будь-яких емоцiй констатувала Алiна. Вона завжди й скрiзь встигала.


* * *

– Пане Багалiй, керiвники нашого каналу запрошують вас взяти участь…

– Шановний Андрiю Валерiйовичу…

Андрiй зупинявся, кивав, iз щирим зацiкавленням вислуховував усiх до кiнця. І з чарiвною посмiшкою розводив руками:

– Дуже радий, але не можу. Завтра ж iду в регiони: повно роботи. Найближчого мiсяця, боюся, в столицi ви мене не впiймаете… Якщо щось треба, звертайтеся до моеi дружини, – вiн на секунду легенько обiймав ii за талiю. – Ось, залишаю Алiну Ігорiвну на господарствi…

Те, що в пiдтекстi дiйсно могло б викликати непотрiбнi пересуди та зiпсувати йому iмiдж, вiдкритим текстом лунало просто й по-людському, на межi жарту i серйозностi. Ця елементарна iдея сяйнула iй уже дорогою на жеребкування; тут Алiна була собою задоволена.

Вона посмiхалася. Роздавала вiзитiвки. Й зусиллям волi стримувала верхню половину обличчя, щоб не дати бровам зiйтися на перенiссi.

Потiм. Коли вони з Андрiем залишаться наодинцi.

Жеребкування, в принципi, вiдбулося якнайкраще. Ефiр на Першому нацiональному телеканалi – приблизно за мiсяць до виборiв. Радiоефiр – за два тижнi. Навiть офiцiйнi дебати пройдуть доволi вдало: з Володимиром Миколаенком Андрiй зустрiнеться буквально передостаннього дня кампанii, а з Анною Гроссман – на початку; заради них йому доведеться перервати поiздку, але й це тiльки на користь. Стервозна баба, що вiдволiкае чоловiка вiд справ, – приблизно так це зрозумiють пересiчнi виборцi, тут уже Алiна попрацюе як слiд.

– …дивно як на серйозного полiтика, – зустрiчним поiздом просвистiло мимо. – Не здивуюся, якщо пан Багалiй у своiй програмi вкаже, який дитсадочок вiн вiдвiдував. Так, МІІСУРО й менi багато чого дав, я з приемнiстю згадую своiх педагогiв, проте…

Гренадероподiбна Гроссман летiла вперед, оточена мiкрофонами й диктофонами у простягнутих руках захеканих журналiстiв: мимоволi пригадалося хрестоматiйне полотно «Петро Перший». На секунду вона глянула в iхнiй бiк i Андрiй дружньо помахав колишнiй однокашницi; його сфотографували. Добре. Але з нею треба щось робити.

– Треба з нею щось робити, – сказала Алiна, причиняючи дверцята автомобiля.

– Для чого? – чоловiк приклав руку до скла: останне фото. – Анька розумна дiвка, але в неi немае шансiв. Бодай прiзвище змiнила б – у нашiй краiнi…

– Вона закiнчила «Мiссурi».

– Не хвилюйся. Я ii не дебатах…

Алiна похитала головою:

– Їi не можна виставляти невдахою: пiдкладемо свиню пiд власну платформу. Але з усiма своiми iдiотськими заявами стосовно «Мiссурi» ця баба може серйозно перетягнути на себе твоi голоси. І тодi Вiерський… ну, ти зрозумiв. Я поки не знаю, як це зробити. Треба подумати.

Автомобiль рушив. До офiсу: там Андрiй виголосить коротке напуття своiй командi перед вiд’iздом. Його водiй i двое супутникiв уже готовi. Вона спiймала себе на тому, що подумки зiтхае з полегшенням: боже милий, цiлий мiсяць його не бачити… дурiсть це все. Цього мiсяця чоловiк буде поряд, як нiколи. І, звичайно ж, нiякого особистого життя не передбачаеться.

Мiж iншим.

– Тримай, – вона вийняла з торбинки комп’ютерну роздрукiвку i подала йому. – Трохи змiнюемо маршрут. Петрович уже знае.

Андрiй пробiг поглядом написане. Здивовано глянув на неi:

– Заради чого?

У водiя тихенько, аби не заважати розмовi, працювало радiо. В паузу перед вiдповiддю прослизнув дзвiнкий, ледь захриплий голос… чорт, бодай хтось у цiй краiнi слухае щось iнше?!..

Зате не доведеться називати ii на iм’я. Алiна терпiти не могла це претензiйне iм’ячко – ще тодi.

– Вона влаштовуе турне, – пояснила спокiйно. – Нiякоi полiтики, я перевiряла. Не знаю, для чого iй це знадобилося саме зараз. Так от, отут i отут, – тицьнула пальцем в аркуш, – ви з нею ненавмисне зустрiнетеся. Повечеряете, покрутитесь на людях. Повинно скластися враження, що вона концертуе на твою пiдтримку.

Андрiевi очi смiялися:

– А якщо складеться враження, що це я пiд виглядом роботи в регiонах бiгаю за…

– Не складеться, – вiдрубала Алiна. – Адже ти iй ще не телефонував?.. І дозувати треба грамотно: трiшки смаженого, трiшки ностальгii, а головне – якомога бiльше староi студентськоi дружби. Якщо вдастся, щоб вона дiйсно агiтувала за тебе…

– Не вдастся.

– Знаю. Але нехай у кожному iнтерв’ю, на кожному концертi згадуе, що навчалася в «Мiссурi». Це вона для тебе зробить.

Андрiй знизав плечима:

– Домовилися. Не нервуй так.

Машину легенько труснуло на поворотi. Алiна торкнулася Андрiевого плеча, здригнулася, вiдсунулась. Абсолютно чужа людина. Винятково дiловi стосунки. З чого вiн вирiшив?..

– Я не…

– Ти нервуеш. Ще пiд час жеребкування. Нi, ти непогано трималася: думаю, це лише я помiтив… Отже, що сталося?

Так – адже вiн ще не знае. Вiн!.. як вона могла забути… але нагадати не було нагоди. Алiна прикусила губу й нарештi насупилася. Машина вже наближалася до офiсу; швидше, жодна людина в командi не мае здогадатися. Точнiше, вони завжди вважали, що так воно i е. І для них мае залишатися беззаперечною аксiомою рiшення, яке вона прийняла години зо двi тому.

– Зробiть голоснiше, – попрохала вона водiя.

Й пiд мажорну музику – слава богу, вже iншу, – мовила пошепки:

– Андрiю, ми йдемо на перемогу. Вже зараз.

Його брови полiзли вгору:

– Та невже?

Раптом Алiна розiзлилася по-справжньому. Ось воно що! – для нього вся ця передвиборча кампанiя була цiкавою iграшкою, яка нi до чого не зобов’язувала. Нагода перевiрити свою харизму на великiй аудиторii, вдосконалити красномовство й похизуватися яскравим пiр’ям перед дзеркалом електорату. А за компанiю продегустувати «халявини» в селах i мiстечках, помацати регiональних красунь i навiть – свiжа iдея, яку пiдкинула дружина, – популярних спiв…

Пробна куля, – вона, алiна, сама його так налаштувала. Ну й дурна!.. стратегiчнi плани слiд було тримати при собi, а тепер… Спробуй переорiентувати його на серйозну справу! Не за п’ять рокiв – за п’ять хвилин дороги, що лишилася до офiсу…

Я зустрiла на презентацii Цибу, – скоромовкою, крiзь зуби, – i, знаеш, вiн дуже негарно пожартував. Вiн сказав…

Андрiй полегшено зiтхнув:

– Заспокойся. Ваш Циба нiколи не мав почуття гумору.

– …Вiн сказав: зробiть нам цiкавi вибори, адже це востанне… чи щось таке.

– То й що?

Алiна стиснула кулаки. Напружила руки, груди, шию, все тiло… порахувала до трьох… скинула напруження. Спокiйно, зовсiм спокiйно:

– Циба, як тобi вiдомо, також випускник «Мiссурi». І вiн единий – у всякому разi, на нашому потоцi, – поступив туди по великому блату. І взагалi… не думаю, що ти забув.

– Нiчого я не забув. Але тим бiльш! Нiкчема, я завжди казав. А ти…

– Вiн знае, Андрiю. Вiн не став би отак просто… Вiн ЗНАЄ.

Водiй припаркував машину i заразом вимкнув i двигуна, i музику. Тиша впала на голову; Алiна поспiшила вiдчинити дверцята, щоб впустити з вулицi весняний шум.

Андрiй вийшов з iншого боку i встиг обiйти навколо машини, щоб подати iй руку. Вiн посмiхався. Свiтло й iскристо, нiби келих шампанського на просвiт. Як завжди.

– Ти трохи схибнулася на своiй концепцii, – мовив вiн з посмiшкою. – «Мiссурi», «Мiссурi»… годi вже! Пам’ятай, що ти й сама його скiнчила.

Вхiднi дверi зачинили сонце, лампи денного свiтла пiсля нього здавалися тьмяними вогниками на болотi. Алiна хутко вiдвернулася до лiфта, натиснула на кнопку.

Так, i вона теж.

Вiн не мiг гiрше принизити ii.


НАТАЛЯ, перший курс

…Як завжди, на найцiкавiшому мiсцi задзеленчав будильник. Я його колись розтрощу. Прямо в Хулiти на довбешцi.

Я повернулася на другий бiк i натягла ковдру на голову. Але все рiвно чула, як дiвки пiдскочили й почали збиратися. Нi, я не доганяю: сьогоднi ж першою парою лекцiя з iнформатики, дурня собача, й старшi курси розповiдали, що Зебра всiм по-любому ставить. Але Хулiта в нас, знаете, розумниця. Ленка – дурепа набита, але все за нею повторюе. І не дають людинi поспати. От i свiтло врубали, стерви!..

– Де мiй конспект? – обурилася Хулiта. – Чуеш, Лен, вчора дала Наталцi списати… i куди вона могла його запхати? Будити не хочеться…

Вона в нас добра. Якби ще не така розумна, було б зовсiм непогано. А конспект я позичила хлопцям з чотириста п’ятоi, але якщо сказати, вона, мабуть, не зрозумiе. Не хоче будити – i не треба.

– Я варю макарони, еге, Юль? – озвалася писклявим голосом Ленка. – На двох. А Ланова хай сама собi потiм…

– Ага, вари. Ну де ж вiн може бути?

– Дурнi ви обидвi, – сказав Русланчик. – Наталi, посунься. Якi у вас в общазi вузькi лiжка… отак. Добре…

І я догнала, що знову сплю.

…Коли прокинулася, клятий Хулiтин будильник показував пiв на одинадцяту. По-доброму, ще б дрихнути й дрихнути, але цiкавий сон закiнчився, почалася якась фiгня. Я потяглася й скинула ковдру. Якщо поквапитися як слiд, то можна встигнути на другу пару, iспанську. А якщо не поспiшати – то на третю, до Венiамiновича. Поспiшиш – людей насмiшиш. Спишу потiм в Хулiти, вона у нас головна iспанка. А Русланчик усе одно в англiйськiй групi.

Таким чином я пiднялася без поспiху, накинула халатик – модний, тигровий, матiнка недавно з Туреччини привезла, – зачесалась i щедро намастила фiзiю Ленчиним кремом. Вiн у неi вiд прищiв, тiльки геть не допомагае, – а менi якраз. Оббризкалася знову-таки Ленчиними парфумами й пiшла готувати макарони.

На кухнi, звичайно ж, був жахливий свинюшник. Пiдлога немита, раковина забита, бiля смiттепровода пляшки й усiляка гидота. За графiком чергувала чотириста восьма: ну я вас дiстану! Й плита горiла на всi чотири вiчних вогнi, хоча зайнятi були лише двi конфорки: на однiй захлинався диким свистом чийсь чайник, а на другiй смажив яечню Линичук з чотириста п’ятоi.

– Наталко, привiт.

Я недбало кивнула. У них в чотириста п’ятiй один Женечка нiчого, а так i помацати нема що. І взагалi я не по общаговським; ну, Вовчик з третього курсу не рахуеться. Зустрiчатися треба з мiсцевими пацанами, а цi… Конспекти даю, по-сусiдському, тим бiльше, що не своi, але нема чого клеiтися. Хоча халатик мiй, тигреня-мiнi, справляе враження на всiх, це я знаю.

Линичук витрiщався на моi ноги, а яечня в нього на сковорiдцi вже димiла чорним димом. Ще волосся просмердиться, ну його.

– Пригоряе, – повiдомила я. – Яйця твоi горять, Генделю.

Прикол вийшов – супер, але цей здихляк навiть не посмiхнувся. Добре, хоч сковорiдку з плити зняв i тримав у руцi. Я пiдiйшла ближче й поставила на вогонь каструлю; подумала, перекинула на пiдвiконня чужого чайника, що шипiв з останнiх сил. Я теж добра – iнколи.

– Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотiв тебе запитати: а як ти поступила в «Мiссурi»? Математика… твiр… як?!

Виглядав вiн повним iдiотом: круглi баньки й сковорiдка у зiгнутiй руцi. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душi. І я нiжним голосом вiдповiла:

– Мовчки.

Могла б вiдповiсти: не твое собаче дiло. Але, думаю, й так зрозумiв. Вiн у нас теж розумний – Ген-дальф. Нiчого собi iм’ячко.

Раптом у блоцi почулося страшне тупотiння, а за двi секунди в кухню влетiла Алька з чотириста восьмоi. Я стала в бойову позицiю i вже вiдкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:

– Де мiй чайник?!

– На пiдвiконнi, – озвався Линичук. – Наталка зняла.

– А-а. Дякую, – вона схопила чайник i намилилася назад. Нiби так i треба.

– Вiн в тебе увесь википiв! – зарепетувала я услiд. – Ви прибирати на кухнi думаете?! Дивися, який с…!!!

Алька пригальмувала на виходi, обернулася. Мала на собi сiрий брючний костюмчик – пацан пацаном – i стоптанi общаговськi капцi. Одне око намалювала, iнше ще не встигла. І зачiска ii пацанська – помру зараз. Хоча б спереду залакувала, чи що.

– Википiв? – труснула чайником: там i не булькнуло. – От чорт. Ага, Гендальфе, ти сьогоднi на парах будеш? Запиши, що Венiамiнович дасть на семiнар, якщо я не встигну.

– А куди ти? – спитав Линичук.

Тепер вiн витрiщався на цю сiру мишу – видивляв очi. На чергування в блоцi йому, звичайно ж, було начхати. А я – в мене просто слiв не лишилося, самi матюки, – й тi заклинило. Не, ну треба ж бути такою стервою! Та я ii…

– О пiв на дванадцяту спiвбесiда на однiй фiрмi, – Алька глянула на годинник. – Чорт!!!

Коли вона випарувалася, мене нарештi прорвало. Линичук нiбито iз спiвчуттям слухав моi мати, iнколи погойдував головою в такт i задумливо дивився на свою сковорiдку з горiлими i вже холодними яйцями. До речi, хто продимив усю кухню?!.. i взагалi, коли чергуе чотириста п’ята, то крiм Женечки нiхто й не чухаеться!.. Коротше, я матюкала вже його особисто: бiльше користi буде. Та коза, мабуть, давно втекла на свою довбану спiвбесiду… i, скорiш за все, не спiзнилася.

Вiн дочекався, поки я захекалася. І видав абсолютно не в тему:

– Значить, доведеться йти до iнституту.


* * *

На лекцii Венiамiновича з управлiнських стратегiй я, як завжди, пристроiлася поруч з Русланчиком. Шкода, звичайно, що вiн завжди сiдае у першому ряду. Та ще й конспектуе кожне слово.

Русланчик – сонечко. Зрiст пiд метр дев’яносто, фiгура як у Мiкi Рурка, а на обличчя як Том Круз, тiльки ще симпатичнiше. Очi блакитнi; хоч в окулярах, – але оправа стильна, супер! І костюмчик, i плащик, i взагалi вся упаковка… До речi, мiж нами: кажуть, Русланчик мало не рiдний племiнник ректора «Мiссурi». Чи щось таке.

Я дiставала з сумки пенал i впустила ручку. Не те, щоб навмисне – просто, коли Русланчик поруч, то все з рук падае. Вiн вихований, обов’язково нахилиться й подасть. А в мене спiдниця-супермiнi. І не якiсь там колготки, а панчохи з вiзерунком, чорнi, на поясi. Хоча й холодно вже.

– Будь ласка, – сказав вiн i подав менi ручку. Чемний!

– Дякую, – теж чемно вiдповiла я. – Слухай, ти на тому тижнi був на стратегiях? – дурне питання: Русланчик з початку року, здаеться, жодноi пари не прогуляв. – Можна в тебе конспект позичити?

Посмiхнувся. Сонечко!

– Не можу, Наталко, вибач. У четвер семiнар, буду готуватися.

Я посмiхнулася ще слiпучiше, нiби кiнозiрка. Поклала руку згори на його пальцi:

– Ну я ду-уже прошу! До четверга поверну десять разiв. Ну Русла-а-ан..

– Вiзьми краще у Юлi Сухоi, вона того разу точно була. Ви ж у гуртожитку разом живете?

Притримав окуляри на перенiссi й сiв. Я трохи надулася й також впала на мiсце. Жлоб, як i всi мужики. Але звiдкiля вiн – мiсцевий, не общаговський! – знае, що Хулiта живе зi мною? Значить, цiкавиться. Або Хулiтою – чого не може бути, тому ще не може бути нiколи, – або мною. Я повеселiшала, розкрила конспект й намалювала згори новоi сторiнки троянду та сердечко.

Раптом в аудиторiю увiйшов викладач; причому буквально за секунду перед тим в iншi дверi кулею влетiла Алька. От стерва, таки встигла.

Всi встали. Пiдводячись, я потерлася ногою об ногу Русланчика: нiби випадково. Вiн, звичайно, зробив вигляд, нiби не помiтив.

Помiтив Венiамiнович:

– Ланова, вiдсуньтеся од Циби на два мiсця, – рядами прокотилося гиготiння; iдiоти, чого iржете! – Можете сiдати. Тема: «Парадигма авторитету як унiверсального базового елементу управлiнськоi системи». Записали? Хто скаже, яку дефiнiцiю авторитету давав Гленн Райт у статтi…

От тепер аудиторiею прошурхотiв найсправжнiсiнький мандраж. Я посмiхнулася: будете знати, як гигикати з людей!.. хоча сама, звичайно, теж впритул не бачила тiеi статтi зi списка. До речi, Хулiта казала, що в бiблiотецi ii не…

Лише Русланчик, сонечко, пiдняв руку, а другою гортав конспект. Той самий, який не захотiв менi давати.


* * *

На перервi ми з дiвками пiшли в Кулю, – Хулiтi, бачте, захотiлося поiсти. Ленка причепилася за компанiю, хоча вона в нас намагаеться схуднути. Я зовсiм недавно в общазi налопалася од пуза, але приедналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парi довелося не звертати на нього уваги: хай не думае, що я така. А пiсля пари впустила лiнiйку i навiть спасибi не сказала, коли вiн пiдняв. Ось!

В Кулi прикольно. Стiни прозорi, й видно все на вулицi, – не те що в аудиторiях, де вiконця маленькi, та й тi попiд самою стелею. Але видно не по-нормальному (стiни ж круглi!), а викривлено-перекошено, як у кiмнатi смiху. Супер!..

Хулiта замовила собi комплексний обiд, а ми з Ленкою взяли сiк – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнiм столиком, лiворуч од виходу, щоб дивитися на всiх, хто заходить. Хоча я особисто сiла носом до стiни: хай не думае, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дiвки менi все одно скажуть, коли вiн з’явиться. Почався дощик, i Куля з зовнiшнього боку вкрилася краплинками: машини, що пiд’iжджали, стали схожими на жабок в бородавках.

– Глянь, чобiтки – обалдiти, – прогула над вухом Ленка.

– Фiрма, – ствердила Хулiта.

Довелося вивернутися лiтерою зю, щоб не вiдстати од колективу. Да-а, таких чобiткiв моя матiнка з Туреччини не возить. Пiдбiр тонiсiнькою шпилькою, панчiшки до колiн, i справжня замша, – я на цьому розумiюся. Дiвку, що стирчала з чобiткiв, роздивитися як слiд не встигла: вона вже пiдiйшла до стойки, а зi спини було видно лише чорне волосся довжиною по оце саме.

– Це Багалiева подружка, – повiдомила Ленка. – Пам’ятаеш, на тiй гулянцi?.. Третiй курс.

– Андрiйчик – сонечко, – зiтхнула я.

Сонечко, але зайняте. Я й не рипаюся: таке мое правило. Не, я б запросто, – але щоб потiм якась коза вчепилася менi в патли? Зайвий клопiт. Та ще й коли навколо стiльки незайнятих, i навiть крутiших… той же Русланчик, для прикладу. До речi, де вiн там?.. невже пропустила?!

Тим часом дiвки на тому краю стола про щось шепотiлися. Коли я всiлася по-людському, Ленка реготала й одночасно кашляла, бо похлинулася соком, а Хулiта знизала плечима й видала:

– Ну й дурна.

– Ви про що? – погрозливо запитала я.

– Розслабся, Наталко, – кинула Хулiта. – Не про тебе.

– Алi-на… з на… шого блоку, – Ленка вже вся почервонiла й не могла вимовити жодного слова, лише махнула рукою менi за спину. – Оно!

Я знову розвернулася – чорт!.. Але цiкаво ж. І справдi побачила Альку, яка щойно увiйшла до Кулi… нi, я вмираю! – мало не попiд ручку з Багалiем! Вони про щось жваво розмовляли й виглядали, мов справжня пара. До тих пiр, поки Андрiй не побачив у черзi до стойки свою дiвку в суперових чобiтках. І рвонув до неi; Альцi дiсталося тiльки «бувай» через плече. Я думаю!..

– Дурепа, – повторила Хулiта.

– А може, це кохання? – серйозно сказала Ленка й запила соком.

І ми майже хвилину реготали втрьох. За мокрою стiною Кулi прогуркотiв будiвельний кран – справжня Годзилла. А тодi Ленка сiпнула мене за рукав: з’явився Русланчик.

Я теж сiпнула за рукав – Хулiту:

– Поклич його. Попроси ту статтю… Глена-як-його-там… ну Юльчик!..

Вона подивилася на мене так, нiби робить бозна яку послугу. Дуже розумна; ну добре. Я iй це потiм пригадаю, а зараз…

– Циба! Тебе можна?

Русланчик обернувся – викапаний Брюс Вiллiс з Мелом Гiбсоном, тiльки ще кращий. Мое ти сонечко! Пiдiйшов i чемно так сказав:

– Смачного, дiвчата! Чого тобi, Юлю?

Хулiта глянула на мене й процiдила виразно, щоб кожен дурень здогадався:

– Хотiла запитати, де ти взяв статтю Гленна Райта.

– Скачав з одного американського ресурсу, англомовного, – Русланчик посмiхнувся й поправив окуляри. – Я б дав роздрукiвку, але ж ти iспанську вивчаеш.

І вже був зiбрався йти – та куди там. Я розвернулася, закинула ногу на ногу й спрямувала на нього найсексуальнiший у свiтi погляд:

– Сiдай, у нас е одне вiльне мiсце… Тут прикольно, – й пробарабанила пальцями по стiнi Кулi; пiвночi малювала квiточки на нiгтях.

Вiн знiтився:

– Я, дiвчата… Зараз куплю чого-небудь i…

– Дипломат залиш, – наказала я.

І вiн залишив. Куди б вiн подiвся?..

Я навмисне не дивилася в його бiк. До Кулi прилип жовтий листок, принесений вiтром. Якби не дощ, то я б змилася з останньоi пари. Тим бiльше, що на спецiалiзацii ми з Русланчиком у рiзних групах: вiн в полiтицi, а мене матуся запхала на менеджмент. Ще й доплатила тому козловi, який слiдкував, щоб менi на всiх iспитах натягували трояк. За кiлькiстю балiв я б усе одно пролетiла, але матуся заздалегiдь дiзналася, що бали в «Мiссурi» – фiгня. Головне було пройти спiвбесiду наприкiнцi, а для мене це – справа технiки. В приймальнiй комiсii ж бо сидiли самi чоловiки.

Русланчик одiйшов вiд каси з тацею в руках i попрямував до нас; я помахала йому й одразу ж втупилася в стiну. Хай не думае.

За двi секунди вiн пiдбiг – але чомусь вже без тацi. Пiдхопив зi стiльця свого дипломата:

– Дiвчатка, соррi. Там наша компанiя, мене кличуть… ну, побачимося. Па-па!

І пострибав у iнший край Кулi, де стояли зсунутими два столи, за якими розсiлися мiсцевi пацани й набембанi, запакованi по саме нiкуди, теж усi столичнi дiвки.

Ленка й Хулiта стиха хихотiли. Ненавиджу!

Уб’ю гада.


* * *

Дощ скiнчився. В калюжi на зупинцi плавало жовте листя й клапоть газети з заголовком «Колишня дружина Сiльвестра Сталлоне вим…» Те, що вона «вим…», потонуло в каламутнiй водi. А цiкаво.

Автобус не йшов. Пиляти три зупинки пiшки було в облом, тим паче самiй: з дiвками я полаялася. Коли Ленка мала нещасне кохання у вереснi, я ii втiшала, – а вони?!.. Хай лише спробують тягати мое турецьке печиво!

– Привiт, Наталко. Ти в гуртожиток?

Вiд несподiванки я ледь не влiзла пiдбором в калюжу. Обернулася: Влад Санiн з третьоi групи. Взагалi-то наш курс такий здоровецький, що всiх на обличчя я дотепер не знаю. Але цей пацан кiлька разiв приходив до нас в общагу, до Линичука i Герки-гiтариста в чотириста п’яту. Здаеться, вiн якийсь комп’ютерник. І мiсцевий!..

Я посмiхнулася:

– Привiт. Ага.

– Може, пройдемося? – запропонував вiн. – Дивись, яка гарна погода.

Дiйсно – визирнуло сонечко й одразу стало дуже-дуже гарно: жовтi дерева на темно-синьому небi, а серед них будiвля «Мiссурi» з блискучою кулею. Я взагалi-то дуже люблю осiнь. Чому не пройтися?.. тим бiльше, що якраз пiдходила столична компанiя з нашого курсу, посеред якоi височiв Русланчик в довгому свiтлому плащi. Хай не думае!..

Стромила Владовi свою торбинку:

– Ходiмо.

Пошкодувала про це вже за двi хвилини. Вiн летiв, мов електричка на пожежу, широчезними кроками стрибаючи через калюжi й розмахуючи своею i моею торбами; а якщо вiдкриеться i вся косметика повипадае?!.. Я вже мовчу за пiдбори. Уявляю, як воно виглядало збоку: здорова дiвка на шпильках-сiмках пiдстрибки мчить за пацаном, – до того ж дрiбним, худючим i в окулярах. Смикнуло ж мене!.. А все того, що мiсцевий. Перебирати мiсцевими – так можна за п’ять рокiв у рiдне Полiське повернутися… Але ж не настiльки!

Мiж iншим, попатякати з ним, промацати грунт в планi жилплощi й предкiв, не було нiякоi можливостi. Хiба кричати йому в спину: хто твiй старий?.. чи е в тебе дiвчина?.. Хоча дiвчина у такого здохляка – навряд.

Бiля дороги вiн пригальмував – тому що на свiтлофорi горiв червоний сигнал. Але вже почав блимати, коли я вiдхекалася й поправила зачiску. До общаги лишалося ще двi з половиною зупинки; нафiг, я так не граюся! Забираю торбу й сiдаю в тролейбус навпроти «Макдональдса».

На плакатi пiд свiтлофором була намальована заокруглена лiтера «М» i написано «100 метрiв». Давно, блiн, не бiгала стометрiвку… на пiдборах.

І раптом менi стрелило.

Загорiлося жовте свiтло, i Влад кинувся по зебрi вперед. Я вчепилася йому в лiкоть – а що, цiлком може бути, дiвчина боiться одна переходити дорогу, – й, нахилившись до самого вуха, прокричала:

– Я хочу iсти!

Санiн вiдреагував лише на тому боцi. Зупинився; слава богу! Чiплятися за нього далi було непристойно – хай не думае. Передихнула й просюрчала нiжним i трохи винним голосом:

– Розумiеш, я в Кулi не пообiдала… А в общазi поки щось приготуеш…

І посмiхнулася Владовi так, нiби це був сам Русланчик.

До нього дiйшло. Розумний!

– Може зайдемо в «Макдональдс»?


* * *

– Чого тобi?

– «Бiг-Мак меню», – без вагань вiдповiла я. – І полуничне морозиво. І…

Його оченята за товстими скельцями окулярiв поки не лiзли на лоба. Нахабство – перше щастя. Та й коли ще… І я наважилася:

– …i пирiжок з вишнями!

– Добре, – кивнув Влад. Поклав сумку на сидiння навпроти й пiшов до кас.

А я зняла плащика, перекинула його через спинку стiльця. Сiла за столик, пiдперла лiктями пiдборiддя. Нiби я тут вже бозна який раз.

Хоча насправдi – вперше. А що, як менi матiнка грошей дае тiльки на проiзд; решту – продукти там, косметику, навiть туалетний папiр! – натурою, щоб «не розбещувати дитину!» Взагалi-то ii просто жаба душить. Матуся моя за копiйчину… ну добре.

А те, що я тутешне меню напам’ять знаю, – так воно ззовнi на плакатi написане, навiть з малюнками. Ми з дiвками, коли пiшки з «Мiссурi» пиляемо, завжди зупиняемося почитати. Й подивитися, як народ шамае, стiни прозорi, все видно…

Глянула у вiкно: хоч би хтось з наших проходив повз!.. От якби Русла…

– Забув, якого ти пирiжка хотiла, – сказав Влад. – Взяв i з вишнями i з яблуками…

Я кивнула:

– Сонечко.

Вiн сiв навпроти; з-за високого стакана кока-коли самi лише скельця виблискували. Воно, звичайно, не дуже круто сидiти в «Макдональдсi» з хирлявим очкариком. Але ж сам запросив, i два пирiжки!!! – собi Влад чомусь узяв тiльки гамбургер. Значить, не такий вiн уже й грошовитий… але й не жаднюга, як дехто. Та й перебирати мiсцевими… тьху ти.

– А ти комп’ютерами займаешся, еге ж? – почала я вивiдувати з забитим ротом.

Мовчки кивнув. Чого ж ти хочеш – рот зайнятий. Я схаменулася й перед наступним запитанням все проковтнула – смакота! З цими очкариками треба й собi косити пiд виховану:

– Цiкаво, мабуть?

– Цiкаво, – вiн знову кивнув.

Вкусив свого гамбургера й замовк; нi, я так точно не граюся! Сам причепився на зупинцi й сам же мовчить, як риба об лiд. Щоправда, його очi з-за окулярiв одразу втупилися менi в кофтинку, туди, де я два верхнiх гудзики нiколи не застiбаю, хоча вже й холоднувато. Та-ак, усе ясненько: хоче, але боiться, бiдолаха. Напевне, ще хлопчик.

Спробувала картоплю з пакетика. Супер!

– Я тут розпочав одне дослiдження, – заговорив раптом Влад. – Менi потрiбна статистика. От ти, Наталко, – як ти поступила в «Мiссурi»?

Тепер вiн дивився менi в очi – скорiше через те, що я iх витрiщила, як iдiотка. Чи вони всi змовилися, чи що?..

Але хамити йому я не стала.

– Так, як i всi. Склала iспити, пройшла спiвбесiду… А що?

– І якi в тебе були оцiнки?

– Іспанська – п’ять, твiр – чотири, – а як вiн, питаеться, зможе перевiрити? – А за тести я вже не пам’ятаю. Давно то було… А для чого тобi?

Санiн запхав до рота шматок гамбургера й акуратно склав у декiлька разiв обгортку, так, що вийшов манюнiй квадратик. Я тягла кока-колу через трубочку: губи при цьому складаються так сексуально, що будь-кому вiдiб’ють бажання запитувати про всялякi там iспити. Владичок, сонечко, почервонiв i, здаеться, ледь не вдавився.

– Просто е одна гiпотеза, – нарештi виговорив вiн. – Я придумав прогу для порiвняльно-статистичного аналiзу… Розумiеш, Наталко, таке враження, що коли набирали наш курс, керувалися не… Загалом, не за рiвнем iнтелекту й освiти, а…

– По-твоему, я дурна, га?!

Я виплюнула соломинку й ображено скривила губи. Зазвичай дiе безвiдмовно.

Влад геть засоромився; схоже, вiн так i думав. Ну й пофiг! Зате не якась там розумаха. Поглянула б я на того iдiота, що запросить Хулiту в «Макдональдс»!

Позбирала останнi палички картоплi й узялася за морозиво. Смачнюще!.. тiльки полуниця трохи несправжня.

– Нi, що ти, Наталко, я… Чи ось, для прикладу, якщо глянути, як наш народ ставиться до навчання. Жовтень мiсяць – а на пари ходить менше половини курсу. Герки сьогоднi знову не було… i Гендальфа… Ти не знаеш, вiн не хворий?

– Зранку був цiлком здоровий, – повiдомила я й злизала морозиво з ложечки гострим язичком. – І навiть збирався до iнституту. Мабуть, обламався. А взагалi, старшi курси кажуть, що нiчого нам за пропуски не буде. А на сесii взагалi халява.

– Так отож! В iнститутi такого рiвня, як МІІСУРО, халяви не повинно бути! Гаразд, якби ми ще платили за навчання. Але навпаки, це в нас вкладають величезнi кошти – i що, вiддача зовсiм не потрiбна? Тут щось не так, це безперечно. Я поки що почав з аналiзу вступних iспитiв, i якщо не вийде щось намацати в цьому напрямку, то…

Вiн дуже смiшно сказав МІІСУРО, з наголосом на «о». А далi я й не слухала: почав патякати щось зовсiм лiве й незрозумiле. Нi, я не в’iжджаю, запросити дiвку в «Макдональдс» i бiдну годину втикати iй про «Мiссурi»?!.. Це ж померти можна. Це тодi, як я йому вже двадцять хвилин бiсики пускаю очима, здихляку мiсцевому! Та будь-який пацан…

Хоча, що ж вiн тут зробить, бiдолашний? Всi ж на нас витрiщаються, i з вулицi так само. Навiть те, що пiд столиком робиться, й те кожний собака бачить. До речi, склом знову затарабанив дощ – дрiбненький, але пiд нього можна закосити од прогулянки – бiганини – пiшки. Зрештою, Владичок, мабуть, тому й верзе казна що, бо дуже хочеться, а тут ну нiяк не можна…

Крiм того, я наiлася по саме нiкуди. Виколупала з прозороi креманки останню ложку морозива й скоса глянула на пирiжки. Запакованi, так що можна взяти з собою в общагу. І хай Ленку з Хулiтою жаба задавить!..

Пiдвелася:

– Спасибi, сонечко. Пiшли. Ти ж до нас?..

На фразi «до нас» я посмiхнулася i ще раз облизала губи – нiбито вiд морозива. Владичок закивав i рипнувся подати менi плащика. Тiльки в нього це не дуже виходило, поки не простягнув руки вгору й на став навшпиньки. Ну добре, це все через моi пiдбори.

Розчинив передi мною склянi дверi, i я востанне вдихнула смачнющий запах «Макдональдса». Хоча, хто сказав, що востанне?

– Були б грошi, – задумливо промовила я, не дивлячись на Влада, – обiдала б отут щодня…

Але вiн вiдповiв зовсiм не так, як я очiкувала:

– Не раджу, Наталко. Одна дiвчина з Америки таким чином за мiсяць набрала сто двадцять кiло. Тут дуже калорiйна iжа.

Он як? Стало по-справжньому образливо.

Ну чому вiд усiх гарних речей обов’язково товстiшають?!..


* * *

– У чотириста п’яту, – сказав Владичок вахтерцi.

Я подумки його похвалила. Бабi Сонi зовсiм не обов’язково знати, куди вiн йде. Хоча вона, стара стервоза, все одно здогадалася; очиськами менi мало дiрку в задницi не пропалила.

Вiн хотiв пiдiйматися сходами, але я викликала лiфт: якщо вiн справний, треба цим користуватися. У кабiнцi валялася обгортка вiн «Снiкерса» й було страх як накурено; мабуть, тому Владичок зашугано вiдступив у куток, намагаючись разом з тим не притискатися до стiни з рiзними написами. Столична дитина. Нiчого, я розумiю.

Ми пройшли через блок. На кухнi стирчав лише Женечка. Визирнув, привiтався до Влада й дивно якось глянув на мене; вiн взагалi дивний, хоча й сонечко. Бiля смiттепровода все ще були розкиданя пляшки: повбиваю чотириста восьму!..

Моi дверi були зачиненi: йес! Тобто, я ще в тролейбусi згадала, що дiвки говорили про якусь екскурсiю пiсля пар – вони обидвi на однiй спецiалiзацii, соцiологiчки. Отже це надовго. Прокрутила ключа й вiдчинила дверi: добре, що я остання йшла геть, а то напевне залишили б бардак…

– Хлопцi е? – запитав Владичок позад мене.

– Ага, – вiдповiв йому голос Женечки. – Вони там нову пiсню творять. А менi треба готуватися до семiнару…

Я обернулася й витрiщила баньки.

Владичок, мов нiчого не сталося, простягав менi сумку:

– Бувай, Наталко.

– Ти що ж, не зайдеш? – я зiтхнула, заокруглила губки, ненавмисне виставила перед собою нiжку в панчосi, – все це, звичайно, iгноруючи його руку з сумкою. – Ну, Влад… Подивишся, як я живу.

І в той момент, як назло, розчинилися дверi чотириста п’ятоi. Напевне iм Женечка, гад, повiдомив.

– Влад!!! – зарепетували водночас Герка й Линичук.

І довелося взяти сумочку.

… А всi зошити в нiй були вкритi масними плямами: один пирiжок з «Макдональдса» випав зi своеi картонноi коробочки з намальованими вишнями. Добре хоч не взяла конспект у Русланчика… З горя вкусила пирiжок: гидота!.. може тому, що холодний.

Перевдяглася в тигровий халатик i вийшла на блок. У чотириста восьмiй було зачинено: гаразд, зачекайте, я ще вас упiймаю, стерви! З-за дверей чотириста п’ятоi гримiло щось рiзноголосе й пiд гiтару. Бiдний Женечка. Але так йому й треба.

А Владичок ще пошкодуе.

Я без лiфту пiднялася на шостий поверх i постукала в шiстсот одинадцяту. У Вовчика сидiло двое хлопцiв, але, уздрiвши мене, вiн iх швиденько спровадив.

– Ну що, Натахо, знову сумуеш? – запитав Вовчик, спускаючи з моiх плечей комiр тигреняти й умiло розстiбуючи на спинi бюстгальтер.

Вовчик – сонечко. Шкода, що не мiсцевий.


ГЕОРГІЙ, 33 роки

Голос у слухавцi був хрипкий, подертий, мов шкiра:

– Менi дуже треба поговорити з тобою… Нi, телефоном – нiяк… Приiжджай… Дуже треба, розумiеш?..

В паузу втрутилася якась чужа розмова, тодi коротко писнуло: телефонували з автомата. Але ж вiн мiсяць тому мав казенну мобiлку… дзвонив, хвалився. Значить, знову звiльнили з роботи. Чорт забирай. Георгiй зiтхнув:

– Добре. Завтра спробую вирватися. Де зустрiчаемось?

…– Хто це? – гукнула з кухнi дружина.

– Менi, один приятель, – озвався вiн. Якщо Свiтлана дiзнаеться – точно зробить скандал, почне забороняти iхати в мiсто «на п’янку до того алкоголiка». Для чого зайвий раз здiймати галас?

Георгiй вийшов iз сiней на ганок. Було ще зовсiм свiтло: зрештою, починаеться весна. У повiтрi дзумiли хмаринки комашок, з сусiдського городу чувся запах вапна й перегною. Старий в’яз посеред двору невiдомо коли встиг вибухнути коричневими сережками. До речi, хлоп’ята вже набридли проханнями почепити гойдалку… а дружинi вiн обiцяв на цих вихiдних побiлити дерева в саду – он, у дядька Миколи вже все побiлене. Ну й добре. Виiхати в суботу рано вранцi, першою електричкою, до вечора повернутися, а в недiлю…

Ще диктанти четвертого класу. І контрольнi перекази шостого. Отак завжди – тягнеш до останнього, до тих-таки вихiдних… вiн стиха лайнувся. Нiчого не поробиш: треба зараз сiдати й перевiряти. І щось вигадати для Свiтлани: для чого вiн, власне, нi сiло нi впало, зриваеться в мiсто. Сказати, що в райцентр. Якщо бовкнути про столицю – не минути галасу…

– Дядьку Геро! – почувся писклявий голос з-за плоту. – А я ту книжку вже прочитала. Можна ще попросити?

– Цить, мала! – гаркнув на доньку дядько Микола. – Думаеш, учитель iх у себе друкуе?.. ану, марш до хати! Як здоров’я, сусiде?

– Не дочекаетесь, – усмiхнувся Георгiй. – Дарма ви так, дядьку Миколо. Он, моiх пацанiв пiвсторiнки прочитати не змусиш. Усе селом гасають як божевiльнi, на гiтарi бринькають… а що з того?

Сусiд припалив, спустився з ганку, навалився величезним пузом на плота. Георгiй теж вийняв дешеву цигарку, ховаючи легке роздратування. Двое дядькiв звечора по-сусiдському махають язиками, – це святе, святiше, нiж бабськi плiтки. Вiд дядька Миколи тепер не вiдкрутишся щонайменше пiвгодини. Штук шiсть-сiм зошитiв… чорт забирай.

– Ти не хвилюйся, сусiде, – промовив дядько Микола. – Твоi пацани дурнями не виростуть, коло такого батька… Я тут учора хвалився кумовi з райцентру: мовляв, учитель з нашоi школи «Мiсуру» закiнчував, а у вас?.. а дзуськи!

Задоволено посмiявся й несподiвано запитав:

– Голосувати за вашого будеш, за Багалiя?

Георгiй знизав плечима:

– Ще не вирiшив. А ти?

– А я за Володимира Палича, – солiдно промовив сусiд. – Володимир Палич мужик толковий… скiльки рокiв вiн в урядi, знае, що там i до чого. Ти вибач, звичайно, може твiй Багалiй теж нiчого, але я вже якось…

– Не такий вiн i мiй, – махнув рукою Георгiй.

– Оце я думаю, – дядько Микола подивився на червоне небо, – морозець буде, чи можна вже полуницю садити? Ти як собi мислиш, сусiде?..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yana-dubinyanskaya/proekt-m-ssur/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.