Книга - Нардепка

Нардепка
Василь Врублевський


«Нардепка» – роман, про який багато говорили в лiтературних тусiвках кiнця 90-х, ще до виходу його окремою книжкою (2004). Публiкацii фрагментiв роману в журналi «Авжеж!» та деяких iнших елiтарних виданнях були схвально зустрiнутi як критиками, так i читачами, не в останню чергу тому, що це був перший в сучаснiй украiнськiй лiтературi досвiд художнього проникнення у специфiчний, надiйно натодi закритий вiд загалу «свiт» вiтчизняного полiтикуму. У романi зустрiчаються такi вiдомi персонажi як Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Іван Плющ, а деякi iншi, хоч i замаскованi автором пiд iншими прiзвищами, цiлком вгадуванi. У «Нардепцi» автор намагаеться зазирнути за лаштунки украiнськоi полiтики. Одначе, попри змалювання деяких цiлком реальних подiй та фактiв iз життя полiтичного iстеблiшменту, «Нардепка» не е твором документальним. Бiльше того, у романi присутнiй певний елемент провiсництва, i деякi з тих передбачень, на жаль, згодом виявилися не далекими вiд реалiй.





Василь Врублевський

Нардепка





Частина перша

(Замiсть прологу)




«Етапи бальшова путi»


Милоська, або Венера




1


Звали ii по-домашньому Милоською.

Було iй дев’ятнадцять з невеликим доважком i всi ii жалiли: не повезло з чоловiком! Хоч ридма ридай – не повезло…

Чоловiка ii звали Степаном, або Стьопкою, а позаочi обзивали його Придурком. Позаочi ж дивували його недотепкуватостi й дружно хитали головами: бiдне дитятко!..

Бiдне дитятко – то був iхнiй синочок, якого звали Толиком-Тосиком-Толюнчиком, i був вiн зменшеною копiею татуся. Того й «бiдне дитятко»: треба ж було так уродитися та вдатися!

За Стьопку Милоська вискочила, як iй тiльки за вiсiмнадцять перестрибнуло. Тепер сама каже, що здуру. Побiдкатись любить: куди, мовляв, моi очi дивилися, бодай би було iм лiпше повилазити! Заслало iх на ту пору чи що?! Але це так, для людського вуха. Бо добре знае, що не зовсiм здуру i що нiщо не застилало.

Тодi вона вчилася на швею в райцентрi. Стьопка ж саме з армii прийшов, а тiтка його рiдна була у Милосьчиному гуртожитку вахтершею. На вроду Стьопка Милосьцi не сподобився, але припало до душi iнше: тихий та сумирний, бери – здавалося! – хоч вiрьовки з нього сукай, якщо й скривиться, то пискнути все одно не посмiе. А що ще треба для сiмейного, так сказать, вогнища?

І мiсяця не минуло, як повезла вже Стьопку до своiх батькiв на показини. Мати в гвалт: «Чи ти, доцю, збехнулася? Який замуж у цю пору? Успiеш ще! Хоч би з рiк погуляйте, придивiться одне до другого! Та в тебе ж i спецiяльностi нема ще…» Милоська й слухать не хоче, гне свое: «Нашо менi думать про спецiальнiсть? Роботу й без бомажки найти не трудно, та й взагалi сiм’ю чоловiк повинен обеспечувати…» Батько, що сидiв на ослiнчику пiд грубкою, попихкуючи самокруткою у вiдпрочиненi дверцятка, всмiхнувсь скептично, сплюнув пiд ноги на жерстянку, кахикнув i проказав: «Ну да, цей якраз iз тих, що обеспечують! Голою срамотою блискати пiд плотом будеш, як на його заробок понадiешся!»

Як у воду дивився. Та й не треба було йому нiякоi води, з одного позирку на «зятька» розкусив, що воно за птиця. Руки без мозолiв, бруду пiд нiгтями нема, очi – в сiрка нiби позиченi. Та й навiть чарку по-чоловiчому не п’е, цiдить i кривиться, як баба. А мова дурнувата чого варта! Що не скаже, то або невпопад, або впозаяк. Якесь осторобло, а не чоловiк…

Отож, як у воду батько зирив, та перечити не став: хоче йти за цього бевзя, хай iде, вiдтрутиш, а вона потiм клясти буде, слiзьми умиватись буде, що погубили ii щастя. І матерi сказав: «Не влазь! Хай собi як знае…»

На осiнь весiлля справили.

Другого ж дня по гулянцi Милоська на кухню заревана вскочила: «Тату! Таточку! Вiн мене вдарив!» Який iнший батько, може, вхопив би що-небудь та й побiг би зятька вчити. Але не Милосьчин! Скрутив без поспiху цигарку, закурив.

– Чим? – питае. – Бебехом яким чи, бува, ложкою?

Милосьцi було не до того, щоб завважувати батькову iронiю.

– Кулаком! – та ще дужче в сльози, ще дужче.

– Ти диви! У нього, значить, i руки е? А я шось ранiш не примiтив. Ну шо ж, буде толк. Раз руки при ньому, то й робота для них якась мае знайтися. Хорошого дiла, може, й нi, а жонцi боки полатати – саме враз. Великого ума тут не треба, того, що е, якраз вмiру.

Милоська – до матерi на город.

– Доцiнько, шо це з тобою? – мати вiдкинула вбiк копаницю i, пiдбiгши навстрiч, ухопила Милоську за лiктi, зазирнула в розчервоненi очi доньчинi.

– Вiн мене набив!

– Хто? – сахнулась мати. – Тато? Та за шо?

– Який тато!.. Який тато!.. – затряслась Милоська. – Стьопка побив!

Руки материнi звисли обезсилено, як ото рукави маринатки на вiшаку.

– Як це так? – пролепетiла. – День по весiллю i вже? А ходiм-но!

В очах материних запалала войовничiсть.

– От я йому!..

Милоська злякалась. Бачила, що мати не на жарт розiйшлася. Того й дивись, що задвигтить за Стьопкою, як за тарантасом по шосейцi. Встид же який на всеньке село буде! Ще й потрусин не вiдбули – а вже розвiдна!..

– Стiйте, мамо! Стiйте! Не треба! Та спинiться ж ви!!!

– Що за лемент? – вигулькнув з-за хлiва батько.

– Дизю! Чи ти знаеш? – мати до нього. – Милоську iрод цей побив!

– То й шо?

– Як шо?! Боже, це ж твоя доня!

– Менi дочка, а йому жiнка! Хiба не вiдраджували ii? Не послухала, то хай тепер сама й чухаеться. І ти, стара, не лiзь мiж них, хай самi собi розбираються. І ти, Милосько, не бiгай i не ерепень! Бо як ше хоч раз прибiжиш скаржитись, вiзьму дрина й так дам, що не сядеш пiвроку й не ляжеш! Нiхто тобi його не пiдсовував, без нас обiйшлася. То й тепер без нас обходься. Пойняла? І марш спередочей менi зараз же!..




2


Стьопка в цей мент сидiв у хатi, наминав пирiжка з маком, запиваючи молоком, i намагався пригадати, що йому ще нараджував перед весiллям батько. Першу iнструкцiю – «Нада, синку, жонку зразу до рук прибирать!» – вiн уже сповнив.

Ага, ще батько казали: «Не надривайся, за роботу дуже не хапайся! Тесть у тебе з хазяйством, якось коло нього перебудеш. Не протився, але й не годи. Сопи собi тихесенько. Дитину поскорше склепай, а затодi вже й попануеш: як що не так, чемодана в руки i з двору – самi за тобою побiжать, вернутися благатимуть…»

А що! Батько дурному вчити не буде свою кровинку. І взагалi не мiшало б тещi сто грамiв зятю пiднести, а вона замiсть того з самого ранку в картоплi раком длубаеться! Весiльний дух з обiйстя ще й не вивiтрився, а вона, бач, в город полiзла! Показать хоче, яка роботяща, чи що? Показуйте, мамо, показуйте, тiльки менi то все до iдного мiсця. Спини на вас гнуть не буду. Дочка у вас одненька, мусите обезпечити ii, а менi ще он звикнуть треба до новоi жизнi, роздивиться, що воно й до чого, жiнку в рамцi поставити, щоб нi-нi…

Ех, все-таки воно й непогано жонатим бути! День собi пересидiв-перешвендяв, а увечерi жiнку за гараку i гойда-гойда!.. Не треба по клубах тинятися, дiвок видивляти, яку б заманути кудись пiд копицю. Вхопив тут собi, завалив у лiжко – своя ж, як-не-як, законна…

Ну, бляха-муха, де вона там лазить? Що це, хiба iда мужчинi – молоко з пирiжками?! М’яса якогось би вже треба, помiдору. Ану, пiду потребую! Порядок повинна чуствовать, а то можу й добавити!..

Але, визирнувши у верандне вiконце, забачив Стьопка тещу – бiгла якраз через грядку до двору, а Милоська намагалась ii перепинити.

– Он як, – скривився Стьопка, – вже сучка пожалiлась!..

Щось пiдказало йому: не попустить теща зобиди доньчиноi…

І Стьопка, чесно кажучи, трохи злякався… Та й не трохи, а таки добряче.

«Ех, тату! Що ж це ви?! – похололо в серцi. – Що ж це ви? Отак пiдвести пiд манастир свого сина… Що ж то воно тепер буде?.. Ех, тату-тату!..»




3


Кажуть же старi люди: як з першого дня не заладилось, то вже й не поправиш.

Старi – вони мудрi: всього на вiку надивляться, всяких кумедiй, та й не тiльки надивляться, а й на власнiй шкурi рiзних оказiй спiзнають. Тож i ясно, що старих людей варто слухатись. Але ж як не хочеться, ой як не хочеться чинити так, як вони тобi нараять!..

От i Стьопка – не послухався баби Терендихи, що якось забрела ненароком до обiйстя Милосьчиних батькiв. Врештi, ненароком – то так Сьопка думав, бо коли б знав хоч трохи бабу Терендиху («І шо за фамiлiя така?» – дивувався, i навiть у голову йому не стукнуло, що то вуличне прiзвисько бабине), то мав би вiдати, що випадково вона нiде й нiколи не з’являеться. Вже якщо прийшла, то неспроста. По селу поголос ходив, що знаеться баба iз потойбiчними силами, але не злими, а добрими, а вiдтак хоч i побоювалися ii, та все ж шанували й до слiв ii прислухалися. Поганого баба за весь вiк свiй ще не нарадила нiкому. Але ж Стьопка про те – нi сном, нi духом не знав…

Отож, пришвендяла Терендиха на обiйстя, та ще й на таку годину, коли зятьок сам-iден «на хазяйствi» був – Милоська з батьками подалися в лiс за грибами, його ж лишили, аби корову, як з пашi прийде, у хлiвi причинив.

– Сину, – позвала Терендиха, спершись рукою об нарiжний кант хати, – а йди-но сюди!

Стьопка пiдiйшов, не привiтавшись – забув, що так годиться.

Та бабi, здаеться, до того й дiла нiякого не було. Вона, чесно кажучи, й сама вже частенько забувала здоровкатись – як-не-як, лiта вже ген-ген якi сивi, а за довгий вiк стiльки напхалося в мiзки, що й не грiх забудькою стати.

– Ти, сину, Дизiв зятьок?

– Еге! – буркнув Стьопка. – Зять.

Баба глянула на нього пильно, зiтхнула.

– Жаль…

Стьопка вибаньчився не Терендиху: не мiг допетрати, що воно мае значити, оте «Жаль…», кого воно стосуеться.

– А шо? – пробубонiв насторожено.

– Та нiчого, сину, нiчого, – спокiйно, лагiдно навiть, промовила баба.

Помовчала якусь хвилю, а по тому – несподiвано:

– Ти б, сину, вивтiкав, поки не пiзно. Не буде тобi щастя з нею, бо iй не буде з тобою щасливо. Будете точити душi одне одному, як шашiль дерево чи ж червак плiд. Не любить вона тебе…

– А ти як знаеш? – насупився Стьопка.

Баба iзнов зiтхнула, ще скрушнiше й глибше.

– Я, сину, мушу знати, бо вже стара…

– Не мели, бабо, фiгнi! – скипiв Стьопка. – Прийшла тут, понiмаiш, i галдиш!

Терендиха захитала докiрливо головою.

– Що ж це ти, сину, таке старiй людинi говориш? Чи ж можна?! Стару людину, навiть як вона верзе казна-що, вислухай та й усе. Що iз старого вiзьмеш? Кажуть же – що з лiт, то й з розуму. Але отаке казати хiба ж можна?!

– Ти диви! – ще бiльше збiсився Стьопка. – Триндить тут всяку фiгню, та ше й мораль читае! А йди-но вон звiдси, бо як вiзьму товкача та як огрiю!..

– Оце то так! – схрестила руки на грудях Терендиха. – Славного зятька прийняв Дизьо, нiчого не скажеш. А я, дурна, таке пожалiла! Тестя твого й тещу жалiти треба. І Милоську. З таким, як ти, життя iй не буде!

Сказала те все i позадкувала, бо бачила: i справдi може огрiти…

Вилаявся Стьопка услiд бабi добрячим матюком, хотiв ще, як на те, запустити чимсь iй навздогiн, але полiнувався – це ж треба було б нагинатися, а поперек же свiй, не казенний.




4


Увечерi Стьопка Милосьцi допит учинив: любить його чи нi?

– Та кого ж я маю любить, як не тебе? – мало не в плач кидалася Милоська.

– А Терендиха каже, що не любиш!

– Терендиха? – затряслась Милоська. – Та я ii… та я ii… Вб’ю!

– Ага! – зарепетував Стьопка. – Правда очi коле!

– Та яка правда, яка правда!

Милоська заридала.

Пiдбiгла до Стьопки, обняти спробувала, але вiн одгородився вiд неi, виставивши вперед руки.

Ми то знаемо, що жодному Терендишиному слову Стьопка не пойняв вiри, але ж звiдки було про те знати Милосьцi?

І вона, сердега, трiпотiлась, як курка в копанцi, бо здавалось iй: це все, кiнець! Це ж такий сором буде на всеньку округу, як чоловiк ii кине…

Молода ще тодi зовсiм Милоська була, дурна. Вбила собi в голову, що любить Стьопку, а що начиталася всякоi-рiзноi шкiльноi класики про романтичне кохання, яке чомусь завжди у тих книжках трагiчне, то й себе уявила мала не Ганькою Каренiною…

Пiд поiзд, зрозумiло, ii б i трактором не заволокли, але побути хоча б годину-другу нещасною героiнею з якоi-небудь книжки було iй дуже навiть цiкаво!

Стьопцi теж припало до вподоби це дiйство, але зовсiм з iншоi притики: раптом вiдчув таку власну значимiсть, що впору було б застрибнути на хату, всiстися на комин i нiзащо не злазити, хоч би як не просили-вмовляли.

Тож, аби надовше розтягнути те неймовiрне задоволення, все повторював i повторював:

– То ти любиш мене чи не?

А Милоська, ридаючи, заламувала картинно руки, один раз навколiшки навiть впала, i клялася й божилася всiм та усiма пiдряд – татом, мамою, хатою, коровою, обiйстям, своею честю врештi-решт, – що любить вона його, любить!..




5


Та й Милоська теж не послухалась Терендихи. Воно-то, звичайно, не дуже i ясно, нащо цi молодята бабi здалися, чого вона в них уп’ялася, як клiщ у худобину, але, хоч би там що, не могла стара заспокоiтись: пiдгадала мить, щоб перестрiти Милоську саму на дорозi. Милоська, як забачила Терендиху, аж захекалася умить – гнiв ii розiбрав, такий гнiв, що й злякалася, чи не здiйснить прямо тут, посеред вулицi, ще й бiлого дня, погрозу свою, вигукнуту перед Стьопкою.

– Не пiдходь, бабо! – залементувала з того страху Милоська. – Христобогом молю, не пiдходь!

Терендиха спинилася, подивилася на Милоську нерозумiюче, здвигнула сухенькими плечима – мовляв, що з тобою, дитино?

– Не пiдходь! – ще дужче першого репетнула Милоська.

– Ну добре, – замирливо проказала Терендиха. – Не буду, раз не хочеш.

Милоська ступила крок убiк, другий. Хотiла обiйти бабу стороною, ще й голову одвернула, щоби очi ii не видiли.

– Еге ж, доню, – долинуло до неi, – мене, звiсно, можеш обминати, але вiд долi свеi не втечеш. Хотiла тобi щось виповiсти, та як не хоч слухать, то й не стану…

– Нема менi про що говорить з тобою! – огризнулася Милоська. – Досить, що ти вже чоловiку мому всякого натерендiла!

– Та що ж я йому такого сказала?

Милоська пристала: а й справдi, подумала, що вона Стьопцi такого натренчила? А вiн же не розказував нiчого, тiльки й того, що патякав без угаву: «Любиш мене чи не?»

Може, завагалася, баба нiчого такого й не казала. Може, сам придумав, щоб нерви потрiпати.

– Ну? – Милоська зиркнула вимогливо на Терендиху. – Що ж ви йому набалакали?

Баба поправила сухорлявою рукою хустку, цямкнула беззубим ротом, нiби доминаючи щось.

– Та нiчого такого! – перехрестилася. – Ось тобi й хрест святий, що тiльки й сказала: жаль Милосю, бо не дасиш ти щастя iй.

– А то чого ж не дасть? – пiдступила Милоська до баби.

– Бо й не дасть, – вела стара далi, промовляючи спокiйно й розмiрено. – Покинула б ти його, доню, поки не пiзно, а то надбаеш дитинку, а життя все’дно не буде, i покинеш ти його все’дно, а дитятi без батька нащо ж тодi рости? Та й сама ти гулящою станеш.

– Та що ти, стара курво, мелеш! – спаленiла Милоська. – Та я тебе зараз як перетягну штахетиною, то й ноги задереш!

І, потверджуючи щирiсть своiх слiв та злу-презлу лють, пiдбiгла до плота, вхопилася руками за штахету, смикнула ii, а та, чорти б ii узяли, струхлявiлою була, й за мить лежала Милоська навзнак у вуличнiй курявi, сама задерши ноги i скавулячи з болю та досади.

– Бог все видить! – прорекла баба й поволеньки закрочила до свого двору.

Перед хвiрткою зупинилася, оглянулася на Милоську, котра все ще корчилась на дорозi, поойкуючи, зiтхнула й проказала сама до себе:

– Яке йшло, пiд таке й лягло…




6


Про кляту цю пригоду не обмовилась Милоська нi словом нi Степановi, анi батьковi з матiр’ю.

Молоде-дурне! Якби ж знала, що з того утаення вийде!..

А вийшло он що: роздягнулась увечерi, а Стьопка й вирячився.

– А що це у тебе за синець на задницi?

Затрусило його, аж зуби зацокотiли дрiбко-дрiбко, а очi кров’ю набрякли.

Милоська й губи не встигла розтулити, як вiн – з кулаками.

– Ой! – верескнула.

– Де, падлюко, шлялася?

Та й – хрясь!!! – в перенiсся.

Потемнiло Милосьцi в очах, як ото електрику несподiвану вимкнуть.

Як прояснилось, побачила: лежить Стьопка посеред хати, з носа в нього кров юшиться, а над ним мати Милосьчина з вазою кришталевою стоiть i горланить:

– Я тобi покажу, як до моеi донi руки простягувати! Як покажу, то ноги протягнеш!

А Стьопка скавулить псом недобитим:

– Повiшусь! Повiшусь, гади ви такi!..




7


Наступного дня потрусини мали бути, але куди там!.. Якi потрусини? Милоська з носом перебитим лежить, а зятька й слiд простиг – ще вночi звихрився…

Смiху й пересудiв було на селi i до зими, i цiлу зиму, тiльки пiд весну забуватись людям ця пригодонька стала, та й то як зiйдуться двi чи три кумасi поплескати язиками, то вже ж неодмiнно хоч кiлькома словами, а згадають: «Ну, що там Дизьова Милоська? Замужем чи вже у розводi?»

Не лишалося Милосьцi нiчого кращого, як вивтiкати од глузувань та насмiшок людських до мiста.

Ех!.. а було ж послухай батька з матiр’ю!..




8


Влаштувалася на фабрику, дали iй спецiвку i папiрця на поселення в гуртожиток. Прийшла поселятися, а комендант – навiдрiз:

– Мiстов нету!

– Як же нема? – тицькае Милоська йому папiрця. – Та мене ж послали!

– Куда?

– До вас, ось i направлення.

– Можешь подтiреть iм коi-чьто! – розлютився комендант. – Ілi заместо затичькi прiспособiть, а мiстов у мiня нету!

– Та ж мене послали до вас! – мало вже не вмиваеться рясними слiзьми Милоська.

– Будiшь мне здесь права качать, так я тiб’я знаiш куда пашлю?!

– Права не маете! – занервувала Милоська.

– Да iдi ти в пень!

Комендант запосягся виштовхувати Милоську в коридор.

– Попрiiзжают тут у город всякii шавкi дiрiвенскii i вийобуваютця! Ідi падмойся сначала!

І так турнув бiдолаху, що Милоська заледь втрималась на ногах, а то б зiтерла носом фарбу на пiдлозi.

– Научiсь вопервих с начальством разговарiвать, дiрьовня!

Побiгла Милоська назад на фабрику – скаржитися.

До директора хотiла, та секретарша не пустила.

Пустити не пустила, але (що то добра душа!) вислухала Милоська, валiдолу дала, мiнералки.

– Випей, девушка, а я сiйчас всьо устрою.

Натисла наманiк’юреним пальчиком на кнопочку селектора.

– Іван Денiсавiч? Чьто же ви не предупредiлi, чьто мест в абщежiтii нет?

«Кто ета сказал, чьто нет?» – озвався динамiк голосом коменданта.

– Значiт, есть места?

«Єсть! Пачему би iм не бить?»

– Тагда не пайму я, Іван Денiсавiч, пачему ви атказалi в паселенii девушке, каторая полчаса назад прiхадiла к вам?

«Кто атказал? Я атказал? – селектор мало не зарухався вiд обурення. – Клiвiта ето! Формiнная клiвiта! Я бил занятой i папрасiл ейо абаждать за двер’ю, а через мiнуту вихажу, так ейо i след простил!»

– Ну, харашо, Іван Денiсавiч, харашо! Ана, наверное, не поняла вас. Самi понiмаете, только в город прiехала, не прiвикла ешьчо к абщенiю в нових условiях. Ви уж прастiте ейо i паселiте.

«Ладно, пускай прiходiт. Па правде гаваря, рабочiй день у мiня канчаеца, но пайду навстречу, пасiжу ешьчо, покамест прiйдьот…»

– Ну вот, – посмiхнулася секретарша до Милоськи, закiнчивши розмову з комендантом. – Нiкакiх праблем! Ти же женщiна, должна действовать умно, дiпламатiческi. Не митьйом, как гаварiцца, так катанiем. А напралом лесть не стоiт. Паняла, мiлая?




9


Ох, зрозумiла Милоська, зрозумiла!

Та лiпше, може, було б iй вродитися пришелепкуватою, а не такою до науки скорою.

Бо прийшла до коменданта, а вiн – ехидненько:

– Ну чьто, дiрьовня, подмилась уже?

А тодi зачиняе дверi, ключа в замку повертае й каже:

– Замужем, в анкетi запiсано, ти. Да?

Милоська мовчки кивае.

– Ета харашо, – каже комендант. І, придивляючись до Милоськи короткозорими своiми й масними очицями, немов у лупу, запитуе: – Какую комнату хатiшь? Харошую, да?

– Якщо можна, – тихо й несмiливо одказуе Милоська.

– Можна! – смiеться комендант. Приязно так смiеться, доброзичливо навiть. – Всьо можна! Здесь всьо в маiх руках. Думаiшь, званка iспугался? Ха-ха! Да мне проста жалка тiб’я стала, вот i всьо, а еслi б нет, так i нiкто б мiня не заставiл тiб’я пасiлiть. Паняла?

– Да-да, поняла! – закивала знову Милоська, переходячи на кацапську, хоч нiколи нею в життi не розмовляла. – Всьо я поняла…

– Ета харашо, чьто ти панятлiвая, – похвалив комендант. Та й пропонуе: – Вiнца випьешь са мной?

Милосьцi, правду кажучи, не хотiлося, але й вiдмовитись боялася: ану знов розсердить коменданта?

Отож, сказала:

– Можна, якщо нiмножечко…

Комендант вiдчинив шафку, дiстав двi гранчастi склянки, коробку цукерок (ополовинену вже) i пляшку з високим горличком та темно-червоною рiдиною. Розлив у склянки по горiшнi обiдки, кивнув Милосьцi, вказуючи очима на стiльця:

– Садiсь! Вип’ем за твойо прiбитiе в наше благословенное царство!

Милоська пригубила й поставила склянку на стiл.

– Не-не, так не гадiцца! Да дна нада! – i комендант втиснув iй гранчака в долоню. – Пей, а то не вiдать тiб’е харошай комнати, как сваево заднево прахода без зеркала! Паселю в пьятiмесную. А еслi всьо будет у нас палюбовна, то магу в двумесную тiб’я апределiть. Панiмаешь? Да чьто там в двумеснаю! Я магу даже тiб’я адну в трьохмеснаю. Жiть будiшь, как в масле качацца! Лавi, как гаварiцца, мамент!

Коли б та сердешна секретарша, навчаючи дипломатii, попередила б чи бодай натякнула, чим та дипломатiя закiнчитися може!..

Прокинулась Милоська на ранок сама в «трьохмесной», згадала, що було, i жах крижаним панцирем скував iй серце: «А що ж тепер буде? А що ж як забiремiнiю?»

Днiв зо три ходила, мов прибита, ледве дiждалася вихiдних, щоб у село поiхати. А в автобусi, коли дорога заспокоiла (бо таки ж додому, до тата з мамою!..), обдумала все тихо-мирно й спокiйно – i визрiв у Милоськи простий, але й генiальний, план: «Поiду завтра до Стьопки. Скажу, щоб вертався. А не захоче, то дам йому. Ми ж не розведенi, якщо й справдi забiремiнiю, то вже не вiдкрутиться!..»

І стало Милосьцi, як так придумала собi, легко й вiльно, та так, що навiть на спiв потягнуло. Ледве дочекалася доiхати, i, вийшовши з автобуса, пiшла не селом, а вздовж крайньоi вулицi полем, та й наспiвалася ж, поки батькiвського обiйстя дiсталася, аж у горлi запершило.




10


Як задумала, так i зробила.

Побачив Стьопка ii та й онiмiв. Обмацував зголоднiлим поглядом цицьочки Милосьчинi, що двома тугенькими горбками видималися пiд блузкою (зумисне тiснувату зодягла), по тiм очi його опускалися нижче й нижче, дiйшли до литочок, а вони у Милоськи були завше кругленькi й налитi – тут природа не поскупилася, вдiлила iй саме те, що треба.

– Так ось, – сказала Милоська, усмiхаючись, – приiхала я, значить.

А Стьопка (ну, не придурок?):

– А чого приiхала?

Милоська очi заокруглила, стрельнула злостиво випученим поглядом, та й замовкла на якийсь час. Запитання Стьопчине збило ii з пантелику, – нiяк-бо не думала, не гадала, що така оказiя може вийти. Добираючись до райцентру, науявляла собi: як забачить Стьопка ii, кинеться з обiйманням, приставатиме, зiйтись умовлятиме. А що ж? «Чого приiхала?» Прикидаеться, що нерадий, гордiсть, бач, свою показуе!

Хотiлося Милосьцi розвернутися та й пiти, – але куди ж ти розвернешся к лихiй годинi, куди пiдеш?! Хочеш чи нi, а треба укоськувати цього придурка. Нiкуди не подiтися – треба!..

Отож, проковтнувши образу, зсилувала себе усмiхнутися й промовила:

– Стьоп, а Стьоп! Не можу без тебе!

Степан вмить немов пiдрiс – самолюбство заграло в ньому, як винчак у бутлi.

– Я знав, – каже, – що приiдеш, бо такi чоловiки, як я, на дорозi не валяються.

– Що правда, то правда! – пiдтакнула.

А собi подумала: «Мели, мели! Домелешся!..»

– І мама менi те саме говорять, – провадив Степан далi. – Таких, каже, як ти, Стьопчику, чоловiкiв ниньки вдень iз свiчкою не знайти. Та я, щоб ти знала, вже мiг би хоч десять разiв приженитися за цей час. Та за мною тут сохнуть! Але ж я не якийсь там, щоб не по закону. Хоч i не живу з тобою, но все ж розписаний.

– Так-так, Стьопчику, так-так! Не такий ти, не такий! – пiдспiвувала йому Милоська, а на гадцi одне iй: хай приндиться собi, хай, аби тiльки вийшло, як спланувала…

Пiдохочений, Стьопка так розiйшовся вихвалятися, аж пiт йому на лобi виступив.

– Ну, ладно, – сказав, витираючи долонею чоло. – Приiхала, значить, миритися?

– Та звiсно ж! Не можу без тебе!

– Н-да, – почухав Стьопка собi пiдпахвину. – Дiло серйозне. А жить де будем?

– Я тепер у городi, – сказала Милоська. – На фабрицi роблю, у гуртожитку кiмнату маю.

– Не, у город я не хочу, – шморгнув носом Стьопка. – Там все дороге в магазинах, а тягати з села сумки – руки можна надiрвати. Та й що я там буду робить?

– На фабрику можеш устроiтися, мiсця е.

– Ким?

– Ну, в цеху, робiтником. Грузчики непогано заробляють.

– Грузчиком? Дурний я чи що? Чи алкаш якийсь? Не, грузчиком не хочу.

– То можна на слюсаря чи токаря вивчитись.

– Треба подумать, – Стьопка знов почухав себе пiд пахвою. – Але це дiло серйозне.

Якийсь час мовчки терещились одне на одне.

– Може, до хати зайдем? – спитала Милоська, починаючи побоюватися, що час збiгае, а дiло, що привело ii сюди, застовбичилося; у душi звивала гнiздечко тривога, повертатися у село нi з чим Милосьцi аж нiяк не хотiлося.

– В дiм не можна, – сказав Стьопка, i знов почухався.

Те його чухання Милоську неабияк дратувало. Але що вдiеш? Мусила миритися.

– Мати сваритимуть мене, – пояснив Стьопка. – Вони менi все врем’я наказують: «Дивись, як прийде перепрошувати, ти не зразу, не спiши. Хай помучиться, щоб наука була». А що, хiба не правду кажуть мати?

Милосьцi на язицi засвербiло гостреньке слiвце, але й тут стрималася. Хай, подумала, варнякае, аби тiльки не зiрвалося…

Отож, сплюнувши те слiвце пiд ноги, запропонувала:

– То, може, на острiв пiдем? – помовчавши, додала: – Посидим в кущах, як колись. Пам’ятаеш?

Задумався Стьопка. Ненадовго, правда.

– А що? – озирнувся скрадливо, нiби боявся, що хтось пiдслуховуе iх. – На острiв можна пiти. Тiльки знаеш що? Ти йди отою вуличкою, – кивнув вправо, – а я пiду тою, – махнув рукою в протилежний бiк, – щоб разом нас не бачили. Зiйдемось бiля кладки, добре?

«Придурок! – лайнулась подумки Милоська. – Ну повний тобi предур, на всю голову!»

А вголос – стишено й лагiдно:

– Гаразд, Стьопчику, як скажеш…




11


Ой, як же воно, трясця його матерi, кумедно все вийшло: скрадалися, мов чужi, як ото полюбовники чи парубок з дiвкою, котрим приспiчило так, що нiкуди не дiтися, а тiльки одно в головах – хоч за клунею, хоч пiд копицею, а хоч i в кущах, лишень би швидше!..

Не довго й по острову шлялися. Милоська – з того, що хотiла поспiти до автобуса на вечiрнiй рейс, Стьопку ж iнша притика пiдганяла – все, що вiн про своi амури нагалдикав, чистiсiнькою брехнею було, за пiвроку не пiдступився до жодноi дiвчини чи молодички, а все ж таки, як не як, жива людина, ще й бугай, можна сказати, – куди ж ти вiд природи втечеш?.. Кров грала-шумувала в ньому. Отож, тiльки трапився бiльш-менш годящий кущик, метнув спiшно у траву пiджачка й завалив Милоську, як колiй свинку…




12


Була Милоська й не дурна нiби, i в школi на чотири-п’ять вчилася, але щось усе в неi по-дурному виходило. Спам’ятатися, бувало, не встигне, як або якусь дурницю вчинить, або в якусь халепу вскочить. А потiм – сиди та суши мiзки: як воно таке могло статися й що його робити?

Так i другого дня пiсля вiзиту до Стьопки.

Вийшла на асфальт в мiсто добиратися. Всi люди – як люди (а по недiлях село випроваджуе не один десяток «торбешникiв»), автобуса чекають. Милосьцi ж не в охоту тiснявитися. Дай, думае, вiдiйду трохи далi, за поворот, та на якусь попутку сяду.

Тiльки вiдiйшла, тiльки один раз i махнула рукою – «бобик» мiлiцейський. А в ньому молодий ще (певно, й тридцяти не буде) мiлiцiонер.

– Куди, девушка? – питае.

– У город. Вiзьмете?

Окинув мiлiцiонер ii поглядом. Прицiнився i каже:

– Воно, конешно, можна взять. Тiльки нада буде на пару минут в сторону звернуть.

Милоська й думати не подумала, що вiн на щось там «таке» натякае. Каже, отож:

– А чого ж не завернуть? Я не спiшу, а як треба вам, то заiдьте.

– Вот це дело! – зрадiв мiлiцiонер. – В таком разi сiдай, поiдем бистро i з комфортом! Це тобi не в автобусi товктись, вмiг доiдем!

Ну, то вiн уже прихвалювався, бо хоч тиснув на «газ» аж до полика, хоч i обiгнав дюжину машин, а все ж «вмiг» не вийшло – iхали з пiвгодини.

Перед мiстом повернув улiво. До лiсосмуги, що виднiлася оддалiк.

Милоська й бровою не повела. По службi, думала, щось йому там треба. А до служивих завжди з повагою ставилася й нiчого проти них не мала. Незнано чому, але iй змалечку до душi були люди в погонах. Особливо iз зiрочками. З рiзними, причому.

З маленькими, правда, менше подобалися, нiж з великими, – хоч у тих регалiях i не розбиралася, але iнтуiтивно здогадувася, що велике завжди краще вiд малого. У цього, правда, зовсiм зiрочок не було, та зате було по широкiй повздовжнiй смужцi. І Милоська розсудила собi, що це, мабуть, теж непогано.

– Ну как, – сказав мiлiцiонер, зупинивши машину мiж берiзками й заглушивши двигун. – Скрапнем це дело?

Милоська вiдмовлятися не стала. Навiщо, подумала, – що як людинi випить треба, а без компанii не може? Нащо ж зобиджати? Таке добро зробив – пiдвiз. Може, i не дорого заправить – не три, а два рублi?..




13


– Слиш, я ж i в рило дать магу!

«Певно, не жартуе! По всьому видно, мужчина рiшiтiльний!» – подумала Милоська майже iз захопленням.

– А потом наряд з витрезвiтiля визву!

«Цей може!» – подумала, знову ж таки iз захопленням.

– А ти знаеш, що це такое?

– Не знаю, – чесно призналася.

– О! Витрезвiтiль – це спецмедслужба. Пойняла?

«Який розумний!» – ще з бiльшим захватом подумала Милоська.

– Но я цього делать не буду, – змилостивився.

«Який добрий!» – мало не пiдстрибнула з радощiв.

– То що? Сама даш?

Милоська бiльше й не противилась: такому рiшучому, розумному й доброму грiх було не дати. Тим бiльше, що був це другий в ii життi чоловiк, який просив. Першим був Стьопка, але давно то було, до весiлля ще, i то один раз, бо пiсля першого разу вже не просив, а дерся на неi, не питаючись, коли кортiло йому…

В «бобику» тiсно було, i аби Милоська змогла випростати ноги, мiлiцiонеровi довелося вiдчинити дверцi. Так було вже трохи зручнiше, хоч i не зовсiм, бо литки все-таки звисали, i поки Милоська здогадалася задерти ноги угору й упертися п’ятами в дашок, мiлiцiонер захекав, задьоргався й затих.

Чесно кажучи, скора така розв’язка iй не сподобалася. Навiть придурок Стьопка довше вовтузиться!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-vrublevskiy/nardepka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.