Книга - Мертвому півню фагот не потрібен

Мертвому пiвню фагот не потрiбен
Василь Врублевський


Попри iронiю, подекуди солонувату й нищiвну, цей твiр просякнутий любов’ю до «пересiчноi людини», з одного боку, а заодно переповнений неприхованого iдкого сарказму стосовно властолюбцiв найрiзноманiтнiшого калiбру, вiд дрiбних клеркiв i до «небожителiв». Загалом же роман «Мертвому пiвню фагот не потрiбен» е своерiдною мозаiчною картиною життя на периферiях сучасного свiту, периферiях не так географiчних, як цивiлiзацiйних, де все нiбито просто i зрозумiло, де час, як i сама оповiдь, пливе аж занадто повiльно, одначе у цiй заколисуючiй розмiреностi таяться воiстино шекспiрiвськi пристрастi i безлiч карколомних, глибоко законспiрованих сюжетiв, що не надаються до швидкого i однозначного розшифрування.





Василь Врублевський

Мертвому пiвню фагот не потрiбен




Або Каiруанськi хронiки




Sekcio1: malespero kaj exaltation




Чужак. Посоромлена мимра Копонешро. Розпач Старого Ірландця. Рятувальна мiсiя Сильви i Дане. Побiжна згадка про Агне Кобуза. Мiсяцевi не шкодить виття собаки.


До нашого невеличкого одноповерхового Каiруана – надто сiрого й нiчим непримiтного мiстечка, що притулилося до пiднiжжя пологого кам’янистого узгiр’я у глибинi Ломасорiйських лiсiв за десятки миль од автомагiстралей i залiзниць, – трапляеться, роками не загляне жодна стороння душа, того й не дивно, що з’ява будь-якоi новоi особи вмить сколихуе розмiрений, сонливий ритм тутешнього iснування, збурюючи просто таки дикий ажiотаж, отож коли однiеi травневоi днини, пообiдi, навпроти салуну злодiеро[1 - Шанобливе звертання до поважноi особи чоловiчоi статi.] О’Негрi пригальмувало старе пошарпане авто, закиптюжене i вкрите пилюкою так, що годi було розгледiти його первiсний колiр, i з нього вийшов кремезняк у фетровому капелюсi, рудому демiсезонному пальтi i з триденною щетиною на обличчi, звiстка про прибульця облетiла Каiруан швидше, анiж вiн устиг здолати кiльканадцять метрiв вiд авто до дверей ресторацii.

– Той чужак приiхав здалеку! – категорично заявила мимра[2 - Замiжня жiнка.] Копонешро. Загалом, вiдколи ii чоловiк примудрився несподiвано розбагатiти на якихось непевних оборудках (а сталось це не так давно), вона взяла за звичку навiть про очевиднi i безсумнiвнi речi висловлюватися зi зверхнiстю пророка, що милостиво вказуе заблукалим вiвцям дорогу.

– Ще б пак! – iронiчно вiдiзвалася мимра Лiн Дане. – Навiть якби вiн прибув з Авкинiвраку, це однаково неблизько.

– Не скажiть, – уперто зауважила мимра Копонешро, конозисто складаючи бубликом щедро наквецянi помадою губи. – Сорок вiсiм миль у наш час не можна вважати великою вiдстанню. Мiй Потер на нашому «Фордi» добираеться до Авкинiвраку за три години.

– І одну нiч! – уштрикнула мимра Дане, недвозначно натякаючи на ту обставину, що Потер Копонешро, тiльки-но у нього завелися грошенята, найняв собi секретарку, юну мимзю[3 - Дiвчина або неодружена жiнка будь-якого вiку (у називному вiдмiнку – мимзя).] Ютi Моканеш, котра тепер супроводжувала його в усiх поiздках за межi Каiруана.

Мейра Копонешро густо почервонiла, та все ж спробувала, як кажуть у нас, не дати мишам себе з’iсти.

– Ну, у Потера багато роботи…

– А хто сумнiваеться? – пирхнула iдкуватим смiшком мимра Дане. – Сачкувати йому зась! Усiм вiдомо, що вiдколи у його конторi з’явилася та фифочка, клопотiв злодiеро Потеру прибавилося.

Посоромлена мимра Копонешро пробелькотiла щось на кшталт того, що iй конче треба перевiдати матiнку, i чкурнула у бiк поштамту, намагаючись чимподалi вiдбiгти од знущальноi реплiки мимри Дане:

– Кажуть, ви придбали нове лiжко? Таке широченне, що й утрьох запросто помiститесь!

Тим часом звiстка про несподiваного вiзитера вже прибилася i до пивницi Юджiна Кiллi на протилежному кiнцi мiстечка.

Старий Ірландець – а саме так його здебiльшого i називали в Каiруанi (хоч був вiн, далебi, не таким вже й старим, бо мав лише якихось п’ятдесят з хвостиком; але у мiстечку був ще один iрландець, Джеффi Мейр, на кiлька лiт молодший од Юджiна, отож звиклi до простоти i зручностi каiруанцi вiдповiдно й охрестили iх Старим i Молодим Ірландцями) – зачувши новину, вмент спохмурнiв, знесилено опустився на стiльця i схопився рукою за серце.

– Це крах! – прошерхотiли його губи.

Перед очима Юджiна зримо постали подii дванадцятирiчноi давностi: тодi також якийсь зайда не придумав нiчого гiршого, як навiдати салун тiеi рудоi свинi О’Негрi, i хоч пробув вiн там всього-навсього якихось пiвгодини, пiсля чого назавжди щез iз Каiруана, одначе цього виявилося цiлком достатньо, аби хитрун О’Негрi переманив клiентiв Старого Ірландця здешевленим питвом та побрехеньками, що незнайомець збирався за тиждень-другий завiтати знову. Ясна рiч, вiн не об’явився нi через тиждень, нi через мiсяць, згодом про нього вже й згадувати забули, але справа була зроблена: збиратися на посиденьки в салунi О’Негрi для каiруанських чоловiкiв увiйшло в звичку, а звичок своiх вони дотримувалися з бiльшою шанобою й ретельнiстю, анiж законiв i заповiдей Христових. Бiзнес Юджiна Кiллi почав занепадати, вiн став подумувати усерйоз, чи не спродати пивницю та дiм i перебратися в якесь iнше мiсце, хоч би в Шнеярак чи Таурхаб, але тут несподiвано вiддала всевишньому душу його дружина; похорони, як водиться в Каiруанi, зiбрали усеньке мiстечко, сiм днiв поспiль Старий Ірландець поiв у своiй пивницi кожного, хто навiдувався роздiлити з ним печаль, вiдтак мало-помалу тут перебувало у кiльканадцять заходiв все чоловiче населення Каiруана – i iсторiя повторилася з точнiстю до навпаки: завсiдники салуну О’Негрi перекочували до Юджiна Кiллi…

І ось тепер навчений гiрким досвiдом Старий Ірландець в одну мить втратив душевний спокiй; сили, здавалося, безнадiйно полишили його. Вiн навiть не мiг пiдняти погляд i хоч би побiжно окинути спорожнiлий за якихось кiлька хвилин зальчик, бо знав i боявся, що серце його не витримае цiеi наруги, – iз дна затуманеноi свiдомостi зринуло раптом безжалiсне усвiдомлення того, що сенс усього його життя саме у цiй пивницi i що нiщо йому ii не зможе замiнити: ця втрата, певно ж, буде набагато вiдчутнiшою i ятрiшою, анiж смерть дружини – хоч вiн ii по-своему й любив, але звiстку про ii кiнчину сприйняв, сказати б, iз покiрнiстю перед фатумом, а от нове банкрутство – i саме тепер, коли ще якихось пiвгодинки тому нiщо не вiщувало трагедii! – Юджiн не мiг сприйняти iнакше, як злий ошкiр диявола та найбiльшу з усiх можливих i неможливих несправедливостей.

«Боже! – затрясся в судомi Старий Ірландець. – За що? Чим завинив я перед тобою?»

Та, видно, господь полишив пивницю та, приеднавшись до ватаги зрадникiв, подався iз ними до салуну О’Негрi.

Старому Ірландцю лишалося хiба що покластися на диво. Але дива трапляються в Каiруанi ще рiдше, анiж навiдини зайд – навiть у найвiддаленiших закапелках Юджiновоi пам’ятi нiчого такого, що можна було хоч би з великою мiрою умовностi назвати дивом, не вiднайшлося… Юджiна опосiв такий безпросвiтний вiдчай, що коли б пiд цю пору вiн наклав на себе руки, це виглядало би цiлком логiчним i не позбавленим певноi вишуканостi драматичним фiналом, яким, ймовiрно, задовольнився б навiть сам старина Вiльям[4 - Тут маеться на увазi, зрозумiло, нiхто iнший як Шекспiр.].

На щастя, господь, здаеться, бодай краем вуха, а таки вчув Юджiновi молитви i, не маючи нiякоi охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасiння ледь живоi душi Старого Ірландця нерозлучних приятелiв Ноля Дане (чоловiка вже згадуваноi мимри Лiн) та Марсела Сильву – спiвзасновникiв, спiвредакторiв i спiвавторiв единоi мiсцевоi газетки «Каiруанськi хронiки»[5 - Треба сказати, що уживання множинноi форми «хронiки» поруч iз заверстаними у «шапку» профiлями Сильви i Дане (a la Маркс i Енгельс), зiграло iз «батьками-засновниками» злий жарт: i до них самих, i до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примiрниках першого номера!), мiцно i назавжди приклеiлося назвисько «Каiруанськi алкашi».]. Щоправда, хоча б натякнути iм про винятковiсть перекладеноi на них мiсii вiн чи то не мав часу, чи не вважав за доцiльне посвячувати простих смертних у божi справи, отож, пiднiмаючись рипливими дощатими сходами пивницi, обое були твердо переконанi, що жене iх сюди не промисел господнiй, а багаторiчна звичка збавляти передвечiрнi години у Юджiновiй пивничцi.

Зазвичай Сильва i Дане обирали столик у закутку, замовляли вiскi з льодом, лимон та холодний чай i заводили неквапливi теревенi на лiтературнi теми, щедро присмачену iменами, цитатами, специфiчними термiнами i категоричними присудами, з-помiж яких графоман, примiтив, банальщина i убозтво виглядали порiвняно з iншими мало не як похвала, – обое ж бо приписували себе до письменницькоi братii й плекали просто таки наполеонiвськi плани, а те, що нi одному, анi другому нiяк не вдавалося пробитися на сторiнки якого-небудь iз двох дюжин передплачуваних напару товстих журналiв, списувалося на зверхнiсть столичного лiтературного бомонду до авторiв з провiнцii. «Треба вириватися з цiеi багнюки!» – вже не один рiк твердили вони один одному, однак полишати насидженi гнiздечка не поспiшали, тримаючи собi на умi, що краще грiтися бiля свого вогнища, анiж обпектися бiля чужого. Як на те, невдачi додавали iм азарту, чим дошкульнiшою була критика рецензентiв iхнiх опусiв, тим затятiше вони вiрили, що базгранина iхня чогось варта – бо ж, як вiдомо, камiнцями жбурляють тiльки у тi дерева, на яких щось вродило. Все ж двiчi на мiсяць Сильва i Дане хоч i ненадовго, але виривалися з «цiеi багнюки» до Авкинiвраку на збiговиська лiтературного клубу «Дубове листя», яким керував пiдстаркуватий поет Боле Славич (вiн же Зак Лунний) – правду кажучи, поетик так собi, але з непомiрно роздутими претензiями i таким же непомiрно роздутим черевом, хронiчно загостреною виразкою самозвеличення i жовчного несприйняття будь-чого хоча б трiшечки талановитого: будучи, загалом, далеко не дурнем, вiн просто не мiг не скласти справжньоi цiни своiм здiбностям i сумнiвним заслугам, тож панiчно жахався однiеi лише думки, що хтось намiриться спихнути його iз п’едесталу. Отi збiговиська «Дубового листя» значили для нього те ж саме, що й пивниця для Старого Ірландця, та тiльки на вiдмiну од Юджiна, котрий радше згодився б бути повiшеним, анiж пропонувати клiентам не вельми якiсне питво, Боле Славич тiльки тим i займався, що вихваляв низькопробне вiршомаззя. Ту його полiтику Дане iз Сильвою розкусили давно, та все ж намагалися не пропускати жодного зборища, на що була цiлком поважна причина: на «Дубове листя» сповзалося, мов гусiнь, чимало молоденьких (i навiть геть юних) поетичних натурок, серед яких траплялися й достоту перспективнi та багатообiцяючi; i хоч подейкують, що обiцяного три роки треба чекати, а все ж деякi iз них сповнювали обiцяне того ж вечора…

Власне, переступаючи порiг Юджiновоi пивницi, Дане iз Сильвою саме жваво обговорювали вчорашню вилазку до Авкинiвраку, вiд якоi в обох лишилися щонайприемнiшi емоцii; i хоча упродовж дня приятелi вже з десяток, якщо не бiльше, разiв переповiдали один одному подробицi романтичноi оказiйки з двома приблудними таурхабськими дiвицями, та однак хвилi солодких споминiв накочувалися знову й знову i вони нiзащо не могли вiдмовити собi в задоволеннi заново полоскотати збуджену уяву ще достоту свiжими i незбляклими враженнями з поминулоi ночi[6 - Насправдi ж пригодка була так собi, нiчого особливого. Дiвицi виявилися звичайнiсiнькими шльондрами, що невiдомо з якоi притики затесалися на вечiрку «Дубового листя». Цiлком ймовiрно, що вони не дуже й розумiли, куди втрапили i що там вiдбувалося. Поки Боле Славич метушливо скеровував лiтературний процес у «правильне русло», одна з них солодко дрiмала в куточку, а iнша через кожнi десять – п’ятнадцять хвилин вислизала на перекур до… чоловiчоi вбиральнi. Там ii i зацапали Сильва iз Дане. Обмiну кiлькома фразами цiлком вистачило для з’ясування намiрiв сторiн i зближення позицiй. (Історичний трiалог у клозетi проходив приблизно у такому дусi: Сумуете? – А шо? – Просто цiкавимось. – А нашо? – Хiба обов’язково задля чогось? – А то не? – А якщо у нас е пропозицiя? – Яка? – А не образитесь? – З какоi статi?..) Подальший перебiг подiй навряд чи заслуговуе на детальний виклад. Неважко здогадатися, що сюжет розгортався за випробуваними шаблонами примiтивного бульварного романчика: ВУЛИЦЯ (запах тополиного листя i пасма туману на гiлках дерев) – ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬЧИК (старий будинок iз облупленою мiсцями штукатуркою i давно не фарбованими дверима) – ХМІЛЬНА ВЕЧЕРЯ (закуска лишилася майже нечепаною, а за випивкою довелося двiчi ганяти до буфету) – ЧИТАННЯ ВІРШІВ (дiвицi намагалися удавати iз себе цiнительок поезii, а кавалери намагалися робити вигляд, що це iм вдаеться) – БАНАЛЬНЕ ПАРУВАННЯ… Жрицi кохання, як на те, абсолютно нiчим себе не проявили. Вони навiть не погодилися займатися «цим» в однiй кiмнатi. Вiдтак можемо висловити небезпiдставне припущення, що бiльшiсть iз оповiдуваного одне одному Сильвою i Дане було, м’яко кажучи, лише виплодом неабиякоi творчоi фантазii.]. Здавалося, нiщо не здатне було похитнути пiднесеного настрою друзяк, але незвична тиша й безлюддя у пивницi умить вивiтрили з голiв ловеласiв думки про вчорашнi подвиги i змусили прикипiти очима до згорбленоi постатi Старого Ірландця.

– Що сталося?

Юджiн пiдняв до них скаламучений погляд i його обличчям, вiд гостро випнутих вилиць до тонких землистих смужок губ, проповзла тiнь жалюгiдноi гримаси. Виглядав таким пригнiченим i прибитим, що вистачило його тiльки на невдалу спробу кволо вiдмахнутися рукою та майже нечутно прошамати:

– А-а…

Приятелi перезирнулися i в нiмих запитаннях iхнiх поглядiв, супроводжуваних розгубленим знизуванням плечима, вiдбились цiлком щирi збентеженiсть та занепокоення.

– Ради бога, Юджiне! – не витримав Дане. – Поясни, зрештою, що все це значить?

Одначе Старий Ірландець нiяк не вiдреагував на слова Дане, немовби й зовсiм iх не почув. Зрештою, так воно, мабуть, i було направду.

– Чи вiн, бува, не вхлебтаний? – смикнув Дане приятеля за рукав сорочки.

– Та нi, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаеш, що Юджiн зайвого собi нiзащо не дозволить.

– Всяке бувае.

– Але не з Юджiном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залiзна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумнiватися.

– Нi, це щось iнше.

– Що ж?

– Звiдки менi знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж менi адвокат вискiпався!

Сильва змiряв його здивованим поглядом, усмiхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – i врапт немовби стрепенувся вiд ледь вловимого i ще недокiнечно зрозумiлого поруху, що його зазвичай називають iнтуiцiею, й наступноi митi повiтря розiтнув владний i гнiвний окрик:

– Що за чортiвня, Юджiне? Якого бiса? Чого ти розсiвся, як бовдур? Два вiскi, Юджiне! Два вiскi!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподiваний тим бiльше, що нiчого подiбного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часiв, а про його дивовижну здатнiсть за будь-якоi ситуацii зберiгати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодiйне враження: Юджiн скочив зi стiльця, нiби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стiйки, вхопив на бiгу рушника, шмигнув кулею до столика у закутi i, змахнувши з його глянцевоi поверхнi невидимий пил (невидимий i, швидше всього, неiснуючий, бо бiльш iдеальноi чистоти, анiж у Юджiновiй пивницi, годi було й бажати), виструнчився й засвiтив на вустах променисту посмiшку:

– Прошу!

– Зовсiм iнший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпiдставно тiшачись зi своеi витiвки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподiваною, анiж для Юджiна, i коли б Сильвi довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити вiн це навряд чи спромiгся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане i, пiдбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцiкавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджiне, де це всi подiлися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, i хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дiйшла, все ж вiдповiдь його прозвучала сумливо i пiдупало:

– Гiрше! Набагато гiрше!..

– Та що ж, врештi-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджiн.

– Отакоi! Що ж у цьому поганого?!

Юджiн вiдвернувся, похнюпив голову i украдьки змахнув тильним боком долонi непрохану сльозу.

– А куди, ви думаете, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!

– О’Негрi?

– А що, в Каiруанi е iнший сучий син?

Звiсно, вони знали iншого сучого сина, ймення якому було Агне Кобуз, але зараз iм було не до нього, тож i ми не станемо випереджати подii й наразi обмежимося тiльки побiжною згадкою про його iснування й вiдкладемо ближче знайомство на потiм, для бiльш слушноi придебенцii.

Втiм, жоден з приятелiв нiчого не встиг вiдказати, бо iхню секундну загаянiсть Старий Ірландець розцiнив як мовчазливу згоду, i це додало йому сил накинутися з потроеною завзятiстю на ненависного конкурента.

– Отож-бо що нема! Такi покидьки народжуються раз у столiття! Авжеж, свиня е свиня! Хiба ii вiдучиш рити? Дзуськи! Їi тiльки шпичка зупинить!

– Але ж, Юджiне! – спробував вгамувати його Дане. – Хiба О’Негрi винен? Це ж чиста випадковiсть, що той чужак утрапив до його забiгайлiвки!

– Випадковiсть? – аж захлинувся з лютi Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрi це все пiдлаштував!

Дане трiпнув головою, вiдкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, i у поглядi його шмигнула метка допитливiсть:

– Ти так думаеш?

– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджiн. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнiвiв! Ця свиня здатна ще й не на такi пiдлостi, аби тiльки звести мене зi свiту!

– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорiк Сильва, беручи зi стiйки пляшку вiскi. – Звiсно, ти маеш право так думати, – розважливо й спокiйно провадив далi, вiдгвинчуючи закрутку, – але я бiльше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебiльшуеш! – хлюпнув вiскi на денце склянки. – Бiльше того, я певен, що усi твоi звинувачення нiщо iнше, як гiпертрофований витвiр неадекватноi реакцii уяви, ураженоi синдромом перманентноi банкрутофобii.

– Гiп… ур… ур… що? – затнувся Юджiн, вiдчуваючи, як непосильнi для його розумiння слова застрягають у мозковi, нiби уламки черепицi в дощовiй ринвi.

– Та так, нiчого, – вiдмахнувся Сильва, ховаючи посмiшку й пiдносячи склянку до губ. – Твое здоров’я, Юджiне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер нi до чого. Це те ж саме, що собацi вити на мiсяця. Який вiд того валування мiсяцевi збиток? Отож! Так само й О’Негрi вiд твоiх прокльонiв. Анiж без толку витрачати сили, лiпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свiй бiк. Якщо бажаеш, дам тобi пораду: якщо ти так вже впевнений у пiдступностi О’Негрi, вiддяч йому тим же. Я навiть можу взятися тобi у цьому допомогти.

– Допомогти? – виглипнувся Юджiн. – Але чим? Як?

Сильвинi слова надто сповiльнено i мляво добиралися до схарапудженоi бурхливими емоцiями свiдомостi Старого Ірландця. Якоiсь митi здалося навiть, що iм взагалi судилося щезнути безслiдно, наче мильним бульбашкам, i Марсел вже було зiбрався махнути рукою на цю безнадiйну справу, – аж тут на Юджiна таки зiйшло просвiтлення.




Sekcio 2 (retrospecto): netie kajneen ci tiu momento


Минуло бозна-скiльки часу (не вiчнiсть, зрозумiло, та все ж i кiлька тижнiв щось значать!), а Леон Коузак нiяк не мiг дати собi раду й розiбратися з тим розгардiяшем, що осоружно млоiв його душу. Постiйна ворожнеча iз самим собою пiдточувала Леоновi сили, вiн марнiв буквально на очах, вiд безсонних ночей та надмiр спожитих спиртного i кави у головi шумiло, i вже зранку вiн занурювався у понурий транс, пiд час якого нiчого i нiкого не помiчав – притулиться в куточку, втелещить погляд куди-небудь i сидить, не ворухнеться, немов воскова фiгура з музею madame Tusseau, тiльки губи iнодi ледь помiтно здригнуться примарою усмiху або сiпнеться, мовби од нервового тiпу, брова… Колеги (а то були суцiль однi жiнки) перешiптувалися: може, Леон навчився спати з розплющеними очима? А що подiбна сцена повторювалась тепер щодень, то почали йому заздрити: це ж треба таке! Гульвiсить собi ночi напротик, а на роботi вiдсипаеться, та ще й так хитро, що начальство нiякоi рахуби скласти не може: ну, сидить собi чоловiк, замислився, то в нього ж робота така – думати, а не мiшки тягати!.. Оживав Леон (дами все-таки вважали, що просинався) перед обiдом; на якийсь час до нього навiть поверталася здатнiсть вiдпускати коники – вiн знову ставав тим Леоном, до якого всi звикли i яким його любили.

– Леоне, ти якийсь сьогоднi не такий, – улесливо пiдкочувалась котрась. – Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бiдненький?

– З вами хiба не перетрудишся! – плескав Леон ii по сiдничках.

Вiдстрибувала, але на таку вiдстань, аби вiн без проблем мiг знову дотягнутися долонею до ii задка: за тих кiлька лiт, вiдколи Леон тут працюе, тi його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й нiхто на них не ображався; ба, бiльше того! – дами так до них звикли, що вважали те дiйство мало не головним Леоновим обов’язком i навiть починали приндитись, якщо вiн протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не пiдшльопне. І Леон, треба визнати, не вiдлинював. Навiть товстозаду, аби не сказати непристойнiше, Гiлларi, котра вже збиралася на пенсiю, не обходив, бо й загалом не вмiв i не любив ображати жiнок. Через ту його сердешнiсть, власне, й трапилась та катавасiя, що так нагло вибила Леона з колii й мало не довела до чортзна-чого!..

І хто б мiг подумати, що взагалi таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалi нiколи нi за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу ерунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такi зальоти, про якi ниньки й згадувати бридко, були пригоди, пiсля яких на душi пошкрiбувало й остерiгався наближатися до дзеркала, бо сором пiк перехрестити погляди iз самим собою (ну воiстину: хiба не повiриш, що очi – дзеркало душi?!); в такi напади самоколупання Леон по кiлька днiв не голився, ощетинювався, i то було запорукою й передумовою одужання, бо тодi на нього неодмiнно наiжджала шефова секретарка, дiвиця тупувата, але закохана в Леона до опупiння, до того ж – зi стрункими ногами, осиною талiею й буферами з епохи Ренесансу.

– Леончику! – муркала вона, пiдловивши його де-небудь у коридорчику. – Ох, як менi подобаеться твоя небритiсть!

І, витягнувшись навшпиньки, пiдсовувала до його пiдборiдка декольте та, хихочучи, терлася вилогом бiлястих грудей об шорстинки.

– Ох, як вони звабно поштиркують!

По тому витягувала губки великою лiтерою «О», хапала Леона за зап’ястя, нетерпеливо смикала руку вгору i, азартно пiдкотивши повiки, легенько покушувала кiнчик великого пальця.

– Леончику, придумай що-небудь!

Придумувала, правда, здебiльшого сама: в опочивальнi шефа; на своему столi, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинцi i навколiшки у вбиральнi; у себе вдома, коли чоловiка вiдсилали у вiдрядження; за лаштунками в театрi, коли там проходили збори акцiонерiв, саме пiд час довгого, нудного i безбожно брехливого шефового виступу; ще десь – усього й не згадаеш!..

Не скажеш, що Леон був в особливому захватi од тих здибок; вiд них вiдгонило вульгарнiстю, все вiдбувалося надто швидко i запрограмовано – з того, як вона посмiхалася, до чого торкалася, якою частиною тiла терлася, вiн вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неi тим азартом, що в першi рази, та йому подобалося, неймовiрно подобалося, наставляти роги шефовi, тож все-таки грiх було твердити, нiбито не мав Леон з тих l'amour-iв насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосiб сатисфакцiю за шефовi наiзди, вiн утiшався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював i частенько розпiкав з приводу i без), душа його звеселялася i в нiй на якийсь час вже не знаходилося мiсця для сумнiвiв та гризот. Може, так воно було б i тепер, але секретарка повiялася на курорт (ясна рiч, iз шефом!!!), i Леоновi раптом вiдкрилося, що iншого ефективного способу побороти меланхолiю, окрiм як насолити шефовi, вiн не вiдае… З цим було важко змиритися, i вiн нiбито й не збирався миритися, – але що з того? Гра не варта свiчок, якщо свiчки погасли!.. А Леон хоч i був натурою сильною, та все ж не настiльки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того анiякоi спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою нi до чого доброго не приведе: у кожного своя доля i свiй шлях широкий…

Леонiв широкий шлях починався пiдобiдньоi пори з вузенького проходика мiж облупленими одноповерховими будиночками позад контори – через захаращений усяким мислимим i немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченкiв i п’яничок[7 - Практично щоразу, заходячи до цього дворика, Леон Коузак мимоволi усмiхався вiд згадки про назвисько «гiльдiя дворян», яким влучно i дошкульно хтось iз дотепникiв сукупно охрестив i саме мiсце, i специфiчний контингент, що тут постiйно (а дехто й безвилазно) кучкуеться.], котрi облюбували цей п’ятачок пiд самiсiсiньким носом мерii i полiсменiв, невдалiк вiд найдешевшого винного погрiбка з претензiйним найменням «Titanik», де за кiлька мiдякiв можна було розговiтися на порцiю смердючоi текiли; з дворика цього навiть за найвiтрянiшоi погоди не видимались характернi для вiдхожих мiсць запахи i будь-який випадковий зальотник чимдуж тiкав звiдси геть, затиснувши пальцями нiздрi; Леон же вважав цей п’ятачок такою ж вiзиткою мiста, що й помпезний Музей астронавтики чи пiшохiдний мiст через Вiретет, перетинав його без поспiху, нiздрi пальцями не затуляв i до «дворян» ставився без презирства. Чому так, i сам не знав; чесно кажучи, i не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощiв нiяких до тих нещасних також не вiдчував нiколи – були вони йому байдужi так само, як i музеi, i мости, i сотнi iнших речей, з якими давно вже зжився, звикся i змирився. Та й був Леон трошки лiнькуватим, i саме лiнь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо iнакше, щоб дiстатися «Акварiуму», у якому зазвичай пiдобiдував, довелося б тiпати в обхiд зайвих пiвкiлометра.

Публiка в «Акварiум» вчащала рiзна. Із самого рання, тiльки-но годинник на мерii бемкав сьому, сповзалися з усiх щiлин, немов таргани, синьошноблики, бо о цiй порi ще нiде в доокружжi не наливали, та й цiни були тут майже божеськi: пляшка пива – один кучмеро[8 - Приблизно $0,7.], а склянка вiскi – й того менше, якихось шiстдесят п’ять пуствикiв[9 - 1 пуствик = 1/100 кучмеро.]. Трохи згодом, десь пiд дев’яту, пiдтягувалась богема, здебiльшого – у футболках навипуск та халамидних штанях; у масi своiй була богема безгрiшною – не у розумiннi праведного способу iснування (в тому грiх ii було запiдозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом[10 - Тут: на халяву.] за чашечку дармовоi кави товариство це вважало ледве не справою честi. В обiд набiгала татарвою дрiбна чиновницька орда – перехилити наскоро по п’ятдесят грамiв брендi та обмiнятися з колегами новинами й плiтками; клерки, як правило, розкладали пас’янси вiрогiдних звiльнень i призначень, а клеркинi утаемничували одна одну в бiльш приземлене: хто-коли-кого i де-що-почiм, – причому з таким азартом, нiби на службi убивали час не на те саме!.. По обiдi на якусь годинку наставало вiдносне затишшя, а ближче пiд вечiр заходила на друге коло богема, розрiджена студентством, невдовзi (i вже надовго!) завертало розслабитися пiсля виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услiд за ними окуповували кiлька столикiв дрiбнi вуличнi i базарнi торговцi. Забредав на вогник ще всякий iнший люд – однi заходили, iншi виходили, нi на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах i вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-вiдправлення поiздiв. Та, попри все, у всьому тому були свiй шик i безперечнi переваги; надто для натур, подiбних Леоновi. Вiн не брався судити, що саме заваблюе сюди весь цей забрiд – найфайнiша у мiстi кава, дешеве спиртне, бажання розвiяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було нiякого дiла, чужi спонуки i резони не цiкавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акварiум» рибки – не тi, з викладеноi на стiнi мозаiки, а тi, що легко ловились на гачок притишено-манiрного:

– Рибонько!..

Їх тут завжди водилось достобiса. Далебi, iх можна було називати i зайчиками, i зiроньками, навiть кiзками чи антилопками – все одно, аби лиш iхнiм вушкам вчувалися тi ж таки заманливi, обiцяючi й бентежнi iнтонацii…

Дiставшись кав’ярнi, Леон уповiльнював ходу; нiбито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмiнно припалював за десяток крокiв вiд «Акварiуму»), насправдi ж – аби, неквапом дефiлюючи вздовж вiкон (всього iх було п’ять), профiльтрувати очима натовп усерединi примiщення, iз цiлком практичним намiром заздалегiдь застрахуватися од небажаних зустрiчей, це раз, а заодно висмикнути чiпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремне – на предмет вiдомих перспектив – спiлкування.

Пiд кав’ярнею Леон неминуче наштовхувався на Ігна Атьева – приземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цiй порi «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомi лiт iз двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спiлкування iхне тепер обмежувалося тим, що Ігн Атьев розповiдав двiйко (чомусь саме стiльки, не бiльше й не менше!) анекдотiв, якi Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цiй царинi Ігн Атьев був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали iнтереси значно кардинальнiшi: пекло пiрнути в пекло згубних випадковостей i випадкових згуб…

Переступав порiг кав’ярнi повiльно i поважно; на правах завсiдника iз багаторiчним стажем обслуговували його тут без черги, тож, забачивши Леона, кельнерки мило усмiхалися, а вiн, вiдповiвши iм тим самим, вiдходив углиб зали зайняти мiсце за столиком пiд вiкном i розгорнути прихоплену в кiоску по дорозi газету. Утiм, читати йому, як правило, не доводилося. Ледве встигав пробiгти очима заголовки на першiй шпальтi, як перед ним поставала стара в’етнамка Же Ня.

– І коли ти начитаешся! – шипiла прокуреним голосом, виставляючи на столик фiлiжанку з кавою, склянку вiскi i хот-дог на фаянсовому блюдечку. – Лучче би на мадмульок п’ялився!

– Ти ж знаеш, Же, я не по цьому.

– Як же, не по цьому! – переходила на змовницький шепоток Ня. – Хiба, думаеш, не видiла учора, як ти, безстиднику, в обнiмочку з тею чорною перед закриттям виходив! А ще говоре, що не по цьому…

– Помиляешся, Же! Просто дама попросила показати iй дорогу до бiблiотеки.

– За дурнувату мене держиш? – хитала головою, невмiло намагаючись зобразити осуд, в’етнамка. – Яка бiблiотека в одинадцять ночi!

– То й що? Як кажуть росiяни, учення – свiтло.

– До мунги менi твоi росiяни! – лаялася Же, i у цьому випадку Леон не сумнiвався у щиростi ii слiв, бо знав, що стара в’етнамка люто ненавидiла росiян, вважаючи iх головними винуватцями усiх своiх бiд i поневiрянь, й була певна того, що тiльки через них мусила покинути Сайгон…

– Це я вже чув, – пiд’юджував Леон. – Ось тiльки, Же, нiяк не можу уявити, як вони всi помiстяться у твоiй… ну, не буду уточнювати… Ти ж така мiнiатюрна!

– Хай тебе це не хвилюе! Якось постараюсь, тiльки б iм напакостить…

– Гаразд, гаразд, – зупиняв ii Леон, не даючи спалахнути русофобськiй пристрастi, що загрожувала Же нервовим стресом. – Облишмо цю тему й поговорiмо про щось приемнiше.

В’етнамка на хвильку вмовкала, а тодi знову навертала розмову до його походеньок:

– Але ж i фруктик ти, Леоне! От менi iнтересно, коли ти вже… ех-хе-хе!.. начитаешся?! Скiльки ти вже всяких книжок рiзних перечитав, хоч можеш полiчить? І нащо iх тобi стiльки?

– Розумiеш, Ня, je veux un trеsor qui les contient tous![11 - Я хочу володiти багатством, яке увiбрало у себе все! (фр.)]

– Обзиваешся вумними словами, да? – насторожувалась Же.

– Боже збав! – вiдхрещувався Леон. – Просто я хотiв сказати, що погана та миша, яка знае лише одну дiрку.

– А при чому тут миша? – ошелешено пiдсмикувала брови в’етнамка. – Ясне дiло, я, як i всяка женщина, боюсь мишей, но нащо менi цим пекти очi?

– Миша тут i справдi нi до чого, – терпляче пояснював Леон. – Це варто розумiти так, що поганий той читач, котрий читае тiльки одну книжку.

– Ти таки дочитаешся коли-небудь! – добродушно сварилася пальчиком Же Ня й нарештi вiдчалювала у своi пенати, бережливо несучи пiд пахвою порожню тацю, як який-небудь дрiбненький чинуша – безцiнну для нього теку з крокодилячоi шкiри; i подiбнiсть ця була настiльки разючою, що вiд одного лише позирку на цей спектакль Леона починав розбирати смiх…

Але останнiм часом, вiдколи спостигла його та незбагненна напасть, до причини якоi не мiг докопатися, Леон раптово й рiшуче зрадив своiй багаторiчнiй звичцi вчащати до «Акварiуму», лише зазирав обiдньоi пори наскоро вихилити порцiю вiскi, запихнути в пельку хот-дога й запити його кавою. Не приваблювали його сюди вже анi теревенi з благодушною в’етнамкою, анi перспективи знайомства з рибками-кiзками, анi будь-що iнше, – нудьга, вiдстороненiсть, байдужiсть поволi заполонювали й вихолощували його душу, вiдчував, що твориться з ним щось страшне й непiдвладне його волi та бажанням; його переполовинювало й ламало, свiт вiдчужувався вiд нього, а вiн ставав чужим свiтовi, i те уподвоене вiдчуження перетворювало його на цiлком протилежнi мiкроскопiчнi iстотки (а може, i неiстотки вже?), котрi з уподвоеною ж космiчною швидкiстю мчать напролам крiзь усе до розчахнутих навстiж ворiт непередбачуваного – до тiеi Чорноi Дiри, у якiй все никне й щезае назавжди.

Йому снилися дивнi, схарапудженi й геть неймовiрнi сни, можливо, у тих маячливих видiннях i приховувалась вiдгадка чи бодай натяк на неi, але вони неодмiнно закiнчувалися рiзким пробудженням й одразу ж забувалися, стиралися з плiвки пам’ятi, полишаючи по собi лише невиразнi емоцiйнi сплески i тягучий розпач вiд усвiдомлення власного безсилля зачепитися хоча б за якусь дрiбничку, який-небудь крихкий вiдламок, що мiг би стати поживою для роздумiв чи, принаймнi, утiшливою iлюзiею ii.

Вiн нуртувався, хапався то за те, то за iнше, але нiщо не приносило йому спокою, нi в чому не мiг вiднайти опертя, мучився i страждав, – треба було рятуватися, але чим? Випробував, здавалося б, усе – горiлку, коньяк, пиво, заспокiйливi пiлюлi, висiння на турнику донизу головою, холодний душ, читання «дефективiв» уперемiш iз серйозними науковими статтями, – але нiщо, ну геть нiщо, не дiяло: попустить на якусь мить, а потiм знову те саме, та ще й з бiльшою силою!.. «Який же бiс тебе точить? – не раз, i не два, а десятки, сотнi разiв злостував на самого себе. – До чого цi копирсання в собi? Що, зрештою, сталося?..» Але вiдповiдi не знаходилося…




Sekcio 3: altibajos




Багатi теж плачуть. Диявольська гра Янг-Ола. Ютi Моканеш жертвуе своею честю заради процвiтання фiрми.


Rien n'est plus difficile que de reconnaitre
un bon melon et une femme bien.[12 - Немае нiчого важчого за намагання розпiзнати стиглiсть кавуна i поряднiсть жiнки. (фр.)]

Потер Копонешро прокинувся ополуднi з важкою головою i мульким неспокоем.

Та коли перше пiсля учорашньоi гульби, що затягнулася до глибокоi ночi, було рiччю закономiрною (надто якщо взяти до уваги гримучу сумiш спожитого спиртного – шампанське, брендi, вiскi, знову шампанське, а настанок ще й пиво), то для другого важко було знайти хоч яке-небудь пояснення. Потер увiч не бачив причин для занепокоення i був певен, що тривожитися немае з чого. Бiзнес його йшов угору, гаманець з кожним днем все тугiше набивався грошвою, вдоволена давно омрiяним статусом заможноi дами дурепа Мейра, здаеться, нарештi заспокоiлась i перестала дiймати ревнощами та усiлякими несусвiтнiми претензiями, а молоденька Ютi Моканеш виявилася доволi тямливою не лише в конторських справах. Чого ж, питаеться, ще бажати, коли й так усе складаеться якнайкраще? Зрештою, вiн i не бажав. І не складав нiяких грандiозних далекосяжних планiв. Звичайно, було б зовсiм не кепсько розвернутися ще крутiше, але навiщо надриватися без нагальноi потреби? І так заздрiсникiв розплодилося довкруг, все не можуть заспокоiтися, як це йому вдалося за такий короткий час збити непоганий капiталець.

«Ух, ненавиджу!..» – люто скреготнув зубами Потер, й одразу ж був за це покараний: необережний рiзкий рух вiдiзвався страшенним болем у скронях та потилицi, i крiзь стражденно викривленi уста продерся скiмливий, як рип староi половицi, мимовiльний стогiн: «Оh shi-i-it…»[13 - Лайно (англ.), але в грубiшiй формi.]

Потер знеможено склепив повiки й завмер, боячись навiть пальцем поворушити. Неабиякий досвiд пiдказував йому, що будь-яка необачнiсть може обернутися нестерпною пекельною мукою, тож найлiпший вихiд у цiй безрадiснiй ситуацii – вiдлежатись пластом, поки не попустить.

Але дочекатися вистражданого полегшення Копонешро не судилося: тiльки-но лещата, що стискали його нещасну голову, ледь-ледь ослабли, до кiмнати, грюкнувши дверима, влетiла осатанiла Мейра.

– Негiдник!

Очi ii палали неврастенiчним збуренням.

– Скотина!

Мейрине обличчя перекосила гримаса несамовитого гнiву.

– Merde, quelle merde!..[14 - Лайно, яке лайно! (фр.)]

То вже було бiльш нiж серйозно: коли Мейра починала лаятися французькою, це означало, що в нiй прокидаеться лихий норов ii навiженоi матусi, яка уславилась тим, що добряче попила кровi не тiльки зi свого нещасного благовiрного i з усiх близьких та далеких родичiв, але й залляла сала за шкiру не однiй сотнi каiруанцiв.

– Кнуряка некастрований! – Мейра погрозливо замахала кулачками i рушила на Потера.

– Ти що, рехнулася? – цiлком реальна небезпека змусила Потера умить забути про болячки i зготуватися до вiдсiчi. – Якого чорта?! У мене й так голова розколюеться на шматки!

– Zut alors![15 - Начхати! (фр.)] – заверещала Мейра, бризкаючи на всi боки слиною. – Виставив мене на посмiховисько та ще й дурника клеiть! Через тебе менi хоч на вулицю не потикайся! Падлюко! Дiйшло до того, що навiть та курва Дане з мене глузуе! А все через твою сучку секретарку! І це я, поважна дама, повинна терпiти знущання через якусь кривоногу шмаркачку?!

– До своiх спершу придивись! – огризнувся Потер.

– Що-о-о? – сторопiла Мейра.

Чого-чого, а такоi зухвалоi пiдлостi вона аж нiяк не чекала.

– Ти на що натякаеш? – обличчя ii вкрилося лататтям кривавих цятринок, губи ображено задрижали, а у раптово змарнiлому поглядi застигло тривожне вичiкування.

– Та провались ти крiзь землю! – намацавши слабинку у бойових редутах ворога, Копонешро заволодiв стратегiчною iнiцiативою i, не даючи Мейрi отямитися, перейшов у наступ. – Що ти собi дозволяеш? Думаеш, я терпiтиму твоi вибрики? Подивись, подивись на себе! Забула, у чому ходила ще рiк тому? Теж менi ледi вискiпалась! На чиi грошi одягаешся? На чиiх харчах вiд’iла задницю? Я кручусь, як бiлка в колесi, щоб у домi був достаток, а ти цiлими днями вештаешся по знайомих, тринькаеш грошi на що попало, ще й набираешся нахабства влаштовувати менi скандали!

Потер на хвильку замовк, аби перевести подих перед тим, як завдати вирiшального удару, що повинен був, за його задумом, остаточно деморалiзувати i знешкодити противника.

– Тобi щось не подобаеться? Нема проблем! Пакуй своi манатки i забирайся геть, хоч до чорта в зуби, хоч до своеi бiснуватоi матiнки! І то негайно!

Одначе його упевненiсть в перемозi виявилася поспiшною. Ворог ще мав достатньо сил для опору i так просто здаватися не збирався. Навпаки, Мейра не тiльки вистояла, але й перейшла в контратаку.

– Volontiers![16 - Охоче! (фр.)] – розiтнув повiтря войовничий клич i блуза на масивних Мейриних грудях напнулася й затрiпотiла, немовби бойове знамено. – Mais oui![17 - Атож! (фр.)] Я так i зроблю! Але не думай, що тобi це легко минеться! Так тебе знеславлю, що довiку не одмиешся! Варто тiльки натякнути кому-небудь, що не ти мене прогнав, а я сама тебе покинула, бо ти немiчний у лiжку i вiд тебе тхне, як iз бочки з сечею! О, будь певен, пiсля цього жодна каiруанська шльондра не спокуситься на твоi краденi грошики! Та це ще не все! О, далеко не все! Досить менi шепнути кому слiд, звiдки до тебе тi грошики прип…

Удар пудового кулачища обiрвав Мейринi погрози на пiвсловi, а сама вона, вiдiрвавшись од пiдлоги, пролетiла кiлька метрiв i брикнулась навзнак на модерний, a la Ludowik XIV, розкiшний фотель з масивною високою спинкою, оздобленою iнкрустацiями i химерними вiзерунками, що був доставлений на днях аж iз столицi за спецiальним замовленням i який, власне, й був приводом учорашньоi гульби: Копонешро давно вже знемагали жадобою похизуватися чимось рiдкiсним i незвичайним для тутешнiх краiв, отож щойно випала нагода, не поскупилися на щедрi витрати i влаштували звану вечiрку для найвпливовiших i найдостойнiших каiруанцiв, до яких належали, ясна рiч, першi чини мерii, полiцейський комiсар Пад Люка, податковий iнспектор Янг-Ол, директор департаменту бiзнесу i торгiвлi Хабаряну-батько, старший чиновник представництва федерального комiтету дозволiв i заборон Хабаряну-син, а також ще дехто з менш солiдних мiсцевих клеркiв та дiячiв, пiдтримувати приязнi стосунки з якими Потер вважав далеко не зайвим…

– Досмердiлась, гiвнючко?

Нокаутована хуком справа Мейра розпласталась на осердi сiмейноi гордостi, карачкувато розкинувши ноги i знетямлено вирячивши очi, й скигливо постогнувала.

– Бач що скотина надумала! – прошипiв, хижо либлячись перекошеним ротом, Потер. – Зажди, я тобi не таке ще справлю!..

Мутний позирк його банькуватих очей вихопив пiд задертим краем Мейриного плаття рожеву смужку мереживних трусикiв, i Потер раптом вiдчув просто таки дикий позив. Гаряча хвиля спохотi плюхнулась в скронi, обпекла мозок i двигочучи, нiби вулканна лава, стрiмко поповзла донизу.

– Зараз узнаеш, який я слабак! – залящав у Мейриних вухах мстивий регiт.

Нещадно розправившись з тендiтною матерiею одним посмиком руки, Потер накинувся на Мейру з таким знавiснiлим оскаженiнням, на яке навiть не кожен звiр здатен. Вона спробувала боронитися, але Потер брутально ухопив ii за патли, i нестерпний бiль – нiби з тебе заживо здирають скальп! – умить згасив Мейрин опiр…

– Задоволена?

Мейра принижено схлипувала, ii губи вивергали лайку i прокльони, а очi палали ненавистю.

– Ще б пак! – Потер не збирався обмежуватися лише фiзичним збиткуванням, для повного задоволення йому потрiбно було добити жертву морально. – Запам’ятай, сучко, що зi мною жарти кепськi! Добре запам’ятай!

Вiн неквапом перетнув кiмнату з виглядом людини, що не почувае за собою жодноi провини та цiлковито впевнена у власнiй правотi, i зупинився перед вiкном.

– Остерiгайся мене дратувати, бо iншого разу я з тобою церемонитись не буду. Якщо коли-небудь почую ще бодай одне криве слово, зроблю з тебе криву. Зрозумiла, ma chere?[18 - Моя люба (фр.)] Не чую? Ну-мо ж! Як це там на твоiй клятiй французькiй: je comprend?[19 - Я розумiю (фр.)] Так, здаеться? Oui?[20 - Так? (фр.)]

Мейрине схлипування посилилось, поволi переходячи у ридання.

– Перестань ревiти! – гаркнув Потер. – Я сказав, перестань! Бо iнакше…

Можна лише здогадуватися, у що могло вилитись те «iнакше» i скiльки ще вiдер слiз коштувало б воно мимрi Копонешро, якби не раптова поява у проймi дверей рудоi чуприни водiя, котрий принiс звiстку про те, що у конторi на Копонешро чекае iнспектор Янг-Ол.

– А чого йому треба?

– Не знаю.

Водiй розвiв руками i вкрадливо зиркнув на зарюмсану мимру Мейру. Потер спаленiв: не вистачало ще, щоби усяка дрiбнота тицяла носа у його сiмейнi справи!

– Забирайся геть!

Нещасного нiби вiтром здуло, а Мейрi дiсталася чергова порцiя злостувавання.

– Догралася? Тепер цей бовдуряка казна-що може подумати! Я ж попереджав тебе, щоб припинила!

Мейра вiдвернулася, пiдтягла пiд себе ноги й скупилася калачиком, ховаючи обличчя в долонях. Тiло ii здригалося вiд беззвучних схлипiв, та даремно було сподiватися, що вони спроможнi викликати в Потеровiй душi хоч би краплину жалю. Навпаки, пригнiчений i нещасний Мейрин вигляд наюджував його до нових капостей, i Потер, безперечно, з величезним задоволенням продовжив би екзекуцiю, але просто не мав на те часу, бо мусiв поспiшати: як би там не було, а примушувати Янг-Ола нудитись очiкуванням не варто.

«Хоч би Ютi вкумекала чогось йому налити!» – занепокоiвся, не маючи анi йоти сумнiву, що приперон[21 - Несподiваний, без попередження вiзит, здебiльшого небажаний (жарг.)] Янг-Ола викликаний нiчим iншим, як бажанням поправити здоров’я.

Бiдолашний Потере!

Наiвний злодiеро Копонешро!

Як же ти, сердего, жорстоко помилявся! Коли б ти лишень знав, як!..Учора (власне, сьогоднiшньоi ночi), коли ви з Янг-Олом нiяк не могли розпрощатися й разiв зо три вхлюпували на брудершафт у своi ненаситнi пащi келихи шампанського, тобi здавалося, що вiднинi Янг-Ол у тебе на гачку й нiякi каверзи з податками тобi вже бiльше не загрожують. Правда ж, ти думав саме так i саме про це? І хоч тебе нудило вiд слинявих Янг-Олових губ[22 - Якщо чесно, автора обломуе витрачати час, зусилля i папiр на опис зовнiшностi Янг-Ола. Хоч нiбито закони жанру того й вимагають, однак маю у своему розпорядженнi аргумент, що дае повне право зi спокiйною совiстю зневажити у цьому випадку усталенi лiтературнi канони. Передовсiм вiзьмемо до уваги, що Янг-Ол належав до племенi податкових чинуш, а що це за братiя – читачi, безперечно, i самi добре вiдають. З добропоряднiстю, як водиться, вони не дружать, натомiсть мають достоту пихи, нахабства i цинiзму, аби вбачати сенс свого iснування у повсякчасному псуваннi настрою i шарпаннi нервiв безневинним пересiчним громадянам. Декому з них вдаеться вiдточити це жорстоке ремесло до фiлiгранноi досконалостi, справжнiсiнького диявольського мистецтва. Цi риси в основному й формують iхне oblico amorale, заодно з тим зумовлюючи деякi антропологiчнi ознаки виду, як-то: непоказнiсть, миршавiсть, добре розвиненi жувальнi м’язи, гострий рухливий нiс iз неспокiйними, постiйно щось винюхуючими нiздрями, неприемний слизький погляд, що зазвичай шугае, мов шулiка, врiзнобiч у пошуках поживи etc. Янг-Ол, безперечно, був яскравим репрезентантом свого виду, тож усi наведенi вище риси, з дуже незначними доповненнями та вкрапленнями, були особливо йому притаманнi.], ти ладен був терпiти ту жертовну процедуру ще i ще, скiльки б того вимагав урочистий момент братання бiзнесу з фiскальними органами. А натомiсть? «Який мерзотник, який мерзотник! – за якусь годину скреготатимеш безсило зубами, гасаючи, мов кiт, якому наступили на яйця, вздовж стiни своеi конторки, час вiд часу спиняючись, насторчуючи вуха, пiд щiльно запнутим вiкном свого ж кабiнету. – Який пiдлотник! Яка скотина! Нелюдь!» Але то буде запiзнiле прозрiння, у якому рiдко хто i коли вiднаходить утiху. Бо ж сказано: запiзнiле…

І поки ти оце зараз щодуху збiгаеш сходами, застрибуеш в авто i гаркаеш водiевi: «Газуй!», – податковий iнспектор Янг-Ол, зручненько примостившись у крiслi навпроти юноi мимзi Моканеш, неквапливо посьорбуе чайок з лимончиком (запропонувати чогось мiцнiшого Ютi таки не здогадалася) i в паузi мiж ковтками кидае бiльш анiж вiдвертi позирки на гостренькi колiнця твоеi секретарки. Колiнця, правду кажучи, так собi (розмiрковуе Янг-Ол), та й груди (пiдводить погляд вище) теж не дуже… однак, чорт вiзьми (прицямкуе й облизуеться), молоденька ж яка! Можна сказати, дiвча ще зовсiм! (В головi Янг-Ола трохи макiтриться, очi встилае легенький туманець). Цiкаво, це правда, що вона шуримурить з цим пузатим пацюком? (Янг-Ол чмише носом i трясе головою. Це дивно, але згадка про зв’язок Ютi Моканеш та Копонешро, що вже устиг стати в Каiруанi притчею во язицех[23 - Доречно буде сказати, що для каiруанцiв немае нiчого бiльш захоплюючого i поживнiшого, анiж обсмоктування добряче приправленого домислами i коментарями якого-небудь скандальчика з амурним душком. У скупому на емоцii щоденному рацiонi будь-яка подiбна оказiя цим загалом милим i добродушним людям замiнюе найвишуканiшi столичнi делiкатеси.], сколихнула в душi податкiвця несподiване й не зовсiм вловиме вiдчуття, чимось схоже на неприемний осад). Препаршиво улаштовано свiт! (Янг-Ол дратiвливо смикаеться, виловлюе пальцями iз чашки кружальце лимона i, заздалегiдь скривившись, закидае його до рота). Геть паршиво!.. (Лице Янг-Ола перекошуеться, вii дрiбко лопотять, наче крильця метелика, вибиваючи з очей сльозу). І що такi молоденькi кiзки знаходять в тих товстих смердючих козлах?! Фу-у-у!.. (Янг-Ол збриджено хитае пiдборiддям). Грошi! Тiльки вони iх i манять! Яке безглуздя… Сьогоднi вони е, а завтра iх може i не бути. Та варто менi тiльки захотiти – умить цього вискочку Копонешро перетворю у жебрака! (В прояснiлих очах Янг-Ола з’являеться войовничий зблиск). І цю розсунь-нiжку варто було б провчити! Он як бундючиться. Сидить, уваги на мене нiякоi не звертае, нiби я для неi пусте мiсце. Нiчого, нiчого! Не довго пташечцi лiтати! (Янг-Ол вдоволено потирае руки, вiдкидаеться на спинку крiсла i благовiйно усмiхаеться, тiшачись передчуттям скороi розради).



Копонешро раптом забракло повiтря. Ухопившись рукою за серце та пробелькотiвши щось невиразне, вiн позадкував до вiкна, з неабияким зусиллям переставляючи здерев’янiлi ноги.

Янг-Ол, нiби нiчого й не сталося, спокiйно доцмулив брендi i, по-езуiтськи либлячись, провадив далi:

– Ви ж розумiете, дорогий мiй Потере, що цього вимагае вiд мене службовий обов’язок. Я нiтрохи не сумнiваюсь, що ви поставитесь до цього як годиться. Коли б ви тiльки знали, як менi iнодi важко доводиться. Гадаете, цi перевiрки така вже й приемна рiч? Де там! Нiде правди дiти, багато хто ладен мене живцем зарити в землю. Цi людцi вбачають у моiй сумлiнностi казна-що! І ненажерливим псом обзивають,i шулiкою, цiдять крiзь зуби, що я любитель копирсатися у чужiй бiлизнi i таке iнше. А за що, спитаю я вас? За що? Чим я заслужив такого нешанобливого ставлення? Хiба людина, яка прагне чесно вiдпрацьовувати свою платню, варта зневаги? От уявiть хоч би й себе на моему мiсцi. Як би ви поводились? О, знаючи вас, я впевнений, що чинили б ви так само, як i я. Бо людина ви добропорядна i призвичаена до закону. Кому ж, як не вам, знати, що у будь-якiй справi, тим паче у пов’язанiй iз фiнансами, без ретельностi i самовiддачi нiзащо не обiйтися. Як жаль, як жаль, любий Потере, що бiльшiсть наших спiвгромадян цього не усвiдомлюють. Справдi, жаль! Але ж ви, слава богу, не такий. І я, слава богу, не такий. От хоч би й сьогоднi: я мiг би, звiсно, не квапитись, вiдкласти цей вiзит на якийсь час, тим бiльше пiсля такого прекрасного учорашнього прийому, яким ви з мимрою Мейрою потiшили елiту нашого мiстечка… До речi, передавайте вашiй дружинi найпалкiшi вiтання!.. Так-так, мiг би, але ж ви чудесно розумiете, що нашi приятельськi стосунки не можуть стояти на завадi справам. Справжня i щира чоловiча дружба не визнае поблажливостi. Друзi повиннi дбати про реноме одне одного, друзi не мають права давати пiдстави для звинувачень у потураннi протизаконним дiям. Ви згоднi зi мною, мiй дорогий Потере?

Пика Янг-Ола свiтилася цинiчним блюзнiрством, гострi вилицi блищали, нiби ретельно вилизаний дубовий паркет у приймальнi каiруанського мера.

– Чого ж ви мовчите, любий Потере?

Руки Копонешро тремтiли, i голос його, коли вiн нарештi наважився заговорити, здригнувся:

– Т-т-так, злодiеро… е-е-е…

Потер затнувся й розгублено заклiпав повiками.

Йому перемикнуло пам’ять i вiн, хоч як не старався, нiяк не мiг пригадати iменi цього самовдоволеного вiслюка, що розсiвся на канапi у глибинi кабiнету, недбало закинувши ногу на ногу, пiдкреслено демонструючи усiм своiм виглядом зухвалу зверхнiсть та безперечну перевагу свого становища. Серце Копонешро калатало у грудях, нiби камiнець у прив’язанiй до котячого хвоста бляшанiй банцi[24 - До речi, улюблена розвага каiруанських дiтлахiв.], в занедбаних нетрях свiдомостi безпорадно скавулiли кволi, наче старий облiзлий пес, думки, а голова налилася такою тупою важкiстю, що навiть сповна усвiдомити весь трагiзм та нiкчемнiсть власноi безпорадностi Потер був безсилий.

У цiй ситуацii Янг-Ол повiвся як тонкий психолог i досвiдчений iнквiзитор. Спершу вiн засмiявся. Засмiявся коротко i сухо. Затим вишкiрив зуби, зображаючи презирлливу гримасу. І, нарештi, знову обернувся в люб’язного, щирого й задушевного спiврозмовника.

– Заспокойтесь, мiй друже! Вам нiчого боятися. Я, повiрте, не прагну вашоi кровi. Звiсно, прикро, що ви забули записати до декларацii двадцять тисяч кучмеро. Але то не така вже й велика бiда, все можна поправити. Який менi резон тягнути вас до суду?! Що я з того матиму? Подяку вiд начальства? Подяками не наiсишся, ви й самi це добре знаете.

– Умгу! Умгу! – спробував вичавити з себе посмiшку Копонешро, але зробив це обережно, можна навiть сказати делiкатно. Пiсля останнiх слiв Янг-Ола вiд серця йому дещо вiдлягло i поволi поверталася здатнiсть бiльш-менш адекватно реагувати на виткувате плетиво фраз, що злiтали з вуст податкового iнспектора.

Разом з тим Потер розумiв, що беззастережно довiряти Янг-Олу пiсля уього, що сталося, не можна, з такими покидьками треба добре пильнуватися, аби знов не ускочити в халепу.

– Знаете, мiй дорогенький, – помiж тим вiв далi Янг-Ол, стишивши голос i надаючи йому iнтимних вiдтiнкiв, – бувають днi, коли я майже нiчого не iм… Нi-нi, борони вас боже, нiчого такого! – замахав руками, встеживши Потерiв погляд, що було метнувся до сейфу. – Не тому, що немае за що. Просто за цiею клятою роботою iнколи немае коли навiть угору подивитися, не те щоб думати про снiданок чи обiд. А втiм, чого критися! Чесно кажучи, коли й випадае вiльна хвилина, i апетит, здавалося б, розiграеться такий, що й слона з’iв би, то не дуже й розженешся. Самi знаете, якi нинi цiни… А ви, мушу вам сказати, молодчина! Такий диванчик файний вiдхапали, що аж-аж! Усiх в Каiруанi переплюнули, навiть самого мера. Та що там в Каiруанi, всiй окрузi показали, де раки зимують! Це ж подумати тiльки, якi грошi ви вгепали! Вiсiм тисяч! Я такоi суми нiколи i в руках не тримав. А хотiлося б, iй-бо, хотiлося б! Якби хто дав менi такi грошi хоч би день-два поносити у гаманцi, похизуватися перед знайомими, я для такоi людини пiшов би на що завгодно! До бiса декларацii, несплаченi податки, все до бiса. На все заплющив би очi. Все-таки вiсiм тисяч! Така сума будь-кому заплющить очi. Що б ви не сумнiвалися!

Янг-Ол умовк, але у вухах Копонешро усе ще настирливо лящало: «Вiсiм тисяч!.. Вiсiм тисяч!.. Вiсiм тисяч!..» Лящало, доки до нього не дiйшло: цей знахабнiлий iрод, цей безсовiсний козел[25 - Цiкаво, чи хтось здибав коли-небудь «совiсного козла»?!] вимагае хабаря!

Потер вiдчув, що ноги остаточно зраджують йому. Гаряча кров шугонула в скронi, перед очима застрибали темнi м’ячики. Непiдвладне його волi тiло почало осiдати, i, аби втриматися, Копонешро широко розкинув руки й вiдчайдушно ухопився за металеве пруття вiконноi решiтки.

Янг-Ол пирхнув, мало не захлинувшись нежданим смiшком.

– Ну, йопеме[26 - Інтелiгентна форма надзвичайно непристойноi лайки.], ви як Христос на розп’яттi, хай мене господь простить! – насмiшкувато прорiк, вiдкашлявшись. – Що це з вами? Ви нiби сам не свiй. Невже пiсля учорашнього нiяк до тями дiйти не можете, га?

Копонешро несамовито захитав головою, аж щоки залопотiли, наче фана на вiтрi. Що то мало значити, сказати важко: може, висловлював у такий спосiб заперечення, а може, намагався прогнати спередочей мару i переконатися, що все це – лише поганий, дурний сон.

– Перестаньте, врештi-решт, трясти головою! – роздратовано гримнув Янг-Ол. – Теж знайшли забаву! Я, до речi, прийшов у справах, а не так собi. Але якщо ви не налаштованi на конструктивну розмову, то можемо перенести ii на iнший час i в iнше мiсце. Здогадуетесь, куди?

Копонешро трiпнувся i застиг, вiдморожено втупившись у податкового iнспектора. Його обезбарвлений погляд нi про що не говорив i, загалом, видавався порожнiм та скляним.

Ця чудасiя Янг-Олу вже починала обридати, а випробовувати власне терпiння охоти вiн не мав. Гучно плеснувши долонями по колiнах, iнспектор досадливо зiтхнув:

– Бачить бог, я цього не хотiв! – i рвучко пiдвiвся з канапи. – Що ж, прийдеться передавати дiло по iнстанцii…

Це був вiдвертий, нiчим не приховуваний шантаж. Примiтивний, невигадливий, банальний, але разюче ефективний шантаж, що вмент вивiв Копонешро зi стану глибокого шоку.

– Заждiть! – залементував з остраху, що Янг-Ол вiзьме й направду пiде. Або ж просто щезне, розчинившись у повiтрi на кшталт нечистоi сили (i якби так сталося, Копонешро анiтрохи не здивувався б: уся дотеперiшня поведенцiя податкового iнспектора кого завгодно пiдштовхнула б до думки, що Янг-Ол знаеться iз дияволом). – Не поспiшайте! Я згоден!

– Згоднi? – Янг-Ол спробував приклеiти на вуста вираз святоi наiвностi. – Про що це ви?

– Ну… – зам’явся Копонешро.

Сполошено обернувшись, окинув доскiпливим поглядом двiр. Там не було жодноi душi. Ця обставина його трохи заспокоiла, але для бiльшоi певностi вiн ще й кiлька разiв смикнув защiбку вiкна.

– Якого бiса ви там вовтузитесь? – невдоволено поцiкавився Янг-Ол.

– Та так, пусте, – озвався Копонешро, витираючи об штани спiтнiлi долонi. – Перевiряю, чи зачинене…

– Для чого? – зобразив глузливу посмiшку податковий iнспектор.

– Ну як же? – здивувався його нездогадливостi Копонешро. – Обережнiсть, самi розумiете, у такому дiлi рiч не зайва.

– В якому дiлi?

– Ну… ну… Я про вiсiм тисяч… – пробелькотiв Потер.

– А, ви про це! – забiгали у Янг-Ола очi.

– Тiльки…

– Що таке? – насторожився Янг-Ол.

– Може… – несмiливо почав Копонешро. – Може б… того…

– Що ви там м’ямлите?

– Може б ми домовились про половину?

Копонешро склав руки на грудях i звiв на Янг-Ола сповнений вселенськоi туги погляд.

– По-приятельськи, так би мовити. Га?

– Стоп! Стоп! – замахав руками Янг-Ол. – Я так розумiю, що ви хочете вiдбутися лише чотирма тисячами?

– Авжеж!

Вселенська туга в очах Копонешро змiнилася вселенською надiею.

Однак збутися iй не судилося!

– Та що ви собi думаете?! – не на жарт розiзлився податковий iнспектор. – Ми що, на базарi, щоб торгуватися?! – забiгав вздовж стiни, кидаючи на Копонешро нищiвнi позирки. – Давайте порахуемо! Ви приховали вiд оподаткування двадцять тисяч, так? З цих двадцяти тисяч ви повиннi сплатити тридцять процентiв. Скiльки це буде? Правильно, шiсть тисяч. Плюс тридцять процентiв штрафу, а це ще шiсть тисяч. Разом вже дванадцять, так? Тепер додайте пеню. П’ять вiдсоткiв за кожен мiсяць множимо на дев’ять. Маемо ще дев’ять тисяч. Приплюсуемо до дванадцяти. Скiльки вийде?

– Двад… двад… двадцять одна? – вражено пробурмотiв Потер й знесилено плюхнувся на стiлець. – Ви не помиляетесь?

– Ха-ха-ха! – одiзвався рипливим смiхом Янг-Ол. – Ви мене розсмiшили! На штрафах, санкцiях i пенi я, мiй дорогенький, зуби з’iв! Ось, погляньте, – пiддер пальцем верхню губу, демонструючи порiдiлу шеренгу щербатих та гнилих зубiв.

– Але як же це? – розпачливо простогнав Копонешро. – Ви ж нарахували бiльше, анiж я приховав!

– Все чин-чин, не сумнiвайтесь, – «заспокоiв» його Янг-Ол. – На що ж ви сподiвалися? Жартувати з податками треба умiючи, бо iнакше рано чи пiзно цi жарти вилiзуть боком. Ще й так вилiзуть, що не зоглядишся, як опинишся у задницi африканського слона!

Копонешро вiдкинувся на спинку стiльця, задер голову до стелi i знеможено склепив повiки.

Синя прожилка сонноi артерii на його шиi неспокiйно пульсувала, з кутикiв рота продиралося глухе спазматичне хрипiння.

«Даремнi потуги! – хмикнув Янг-Ол. – Хочеш розжалобити? А дудки. Ранiш треба було думати. Вкрав – подiлись, щоб i тобi було добре, i менi не кепсько. А ти що? Тiльки про своi iнтереси дбав! Жлоб, одним словом. Натуральний жлоб’яра. Що ж, доведеться зайнятися твоiм перевихованням, iдiоте!»

– І ото не набридло вам ще стогнати? – гидливо поморщився. – Корчите, звиняйте на словi, дурника. Чи ви, може, розраховуете, що все владнаеться само собою? Ну що ж, помрiйте. Я бачу, що кашi з вами не звариш, тож робiть собi як знаете, а я вмиваю руки. Вже й так занадто багато часу на вас убив, пора й честь знати. Тiльки майте на увазi, що тепер я й пальцем не поворухну. Викручуйтесь самi, як можете, а мене вашi проблеми бiльше не займають!

– Навiщо ж ви так? – подав благальний голос Копонешро. – Хiба ми не могли б домовитися, так сказать, полюбовно?

– Чого ж нi? Звичайно, можемо, – ствердно кивнув Янг-Ол. – Було б тiльки бажання. Але ваша поведiнка, чесно кажучи, породжуе сумнiв, чи е воно у вас.

– Та е! Є! – поквапився запевнити Копонешро. – Як же iнакше?!

– У такому разi, – лице Янг-Ола осяялось вдоволеною посмiшкою, – я не бачу жодних перепон. Скiльки вам треба часу, щоб зiбрати необхiдну суму?

– Ну… – заметушився Копонешро.

Його все ще не полишала надiя виторгувати бодай яку-небудь поблажку.

– А можна частинами?

Янг-Ол заперечливо мотнув головою.

– Це виключено! Уявiть собi, що ви загнетеся, не розрахувавшись зi мною повнiстю. Хто менi вiдшкодовуватиме збитки?

– Але ж я не збираюся загинатися! – розпачливо вигукнув Копонешро.

– Хiба я казав, що ви збираетесь? Але все може статися. Вiд смертi нiхто у цьому свiтi не застрахований i нiхто не може знати, коли i де вона його спостигне. Ви ж не можете гарантувати, скажiмо, що не розiб’етеся на своему «Фордi» де-небудь по дорозi в Авкинiврак! Тим паче, що до мене доходили чутки, що ви надто ризиковано водите авто. Зрештою, то ваша справа. Хочете ризикувати – ризикуйте. Але я особисто ризикувати своiми доходами не бажаю.

Копонешро схвильовано засовався на стiльцi. Вiд Янг-Олових пророцтв йому зробилося моторошно. В грудях похололо, серце обволiк крижаний панцир.

Янг-Ол же, нi на що не зважаючи, продовжував:

– Я повинен дбати про свое майбутне. Хто його знае, як все обернеться! А раптом народ сказиться i усi поголовно почнуть справно платити податки? Хiба я зможу тодi прожити на свою мiзерну платню? Дзуськи! І що? Прослужити стiльки рокiв, трудитися, як вiл, i не забезпечити собi пристойну старiсть? Нi, я не можу цього допустити. Тож звиняйте, мiй друже, але задовольнити ваше прохання просто не маю права.

Вiн зробив паузу, аби перевести подих.

– Сподiваюсь, резоннiсть моiх слiв не може викликати у вас заперечень. На мое глибоке переконання, у вас немае пiдстав на мене ображатися. А втiм, чого тiльки не зробиш заради приятеля! Чесно кажучи, я мiг би погодитися на те, щоб дещо пiдкоригувати суму. Шiсть тисяч замiсть восьми вас влаштуе, мiй дорогий Потере?

«Дорогий Потер» мало не очманiв вiд милостивого дарунка долi[27 - Тут Копонешро явно перегнув палицю: Янг-Ол навряд чи заслуговув на те, аби його ототожнювали з Долею. Та не будемо надто суворими! У поривi щасливоi ейфорii Потер ладен був приписати податковому iнспектору якi завгодно чесноти.].

– О, так! Так! – залепетав, не тямлячись од щастя. – Звiсно! Звiсно, що влаштуе!

– От i славненько! – натхненно вiв далi Янг-Ол. – Я радий, мiй любий друже, що ми нарештi можемо дiйти згоди. Повiрте, це для мене дуже важливо. Дуже! Не приховуватиму, ви менi завжди були симпатичнi, i коли б мiж нами пробiгла чорна кiшка, менi по-спражньому було б прикро. Надзвичайно прикро! Я собi, мабуть, нiколи цього не простив би. Таким людям, як ми з вами, треба триматися купи. Сьогоднi я вам чимось допоможу, а завтра, дасть бог, i ви менi у чомусь пiдсобите. Це життя, любий Потере, i вiд цього нiкуди не подiтися, не втекти, не сховатися.

– Та ясне дiло, – пiдхопив Копонешро, – життя штука складна i заплутана.

– Нiчого заплутаного якраз i немае! – повчально заперечив Янг-Ол. – Все надзвичайно просто: ти менi – я тобi. Ось i вся премудрiсть. От податковi документи справдi можуть бути дуже навiть заплутаними. Це я вам ручаюсь! Хто-хто, а я цю науку засвоiв досконало. Так при бажаннi можу заплутати, що нiяка ревiзiя нiзащо не докопаеться.

– Дивовижно! – захоплено вигукнув Копонешро, улесливо викочуючи очi. – Генiально!

– Перестаньте! – вiдмахнувся Янг-Ол. – Я не потребую ваших комплiментiв. І взагалi! Облиште це пiдлабузництво, воно менi противне. Не пудрiть менi мiзки, я на таку дешевизну не купуюсь.

Яка муха укусила податкового iнспектора, збагнути важко[28 - Така собi заувага з претензiею на вершиннiсть фiлософськоi мислi: найцiкавiше в людях те, що вони нiколи не бувають послiдовними – нi у словах, нi у вчинках, анi навiть у думках.], але вiн раптом так розходився, що бiдолаха Потер просто не знав, куди подiтися.

– Отак ви всi! Сподiваетесь лестощами вiдкупитися! Не раджу тримати мене за iдiота! Не раджу! Запам’ятайте, дорогуша: нiчого у цьому свiтi не робиться за гарнi словечка i лагiднi погляди. А це значить, що за свою поступливiсть я маю повне право вимагати компенсацiю!

– Та хiба я проти? – розгублено забелькотiв Копонешро. – Як скажете… Чого ж ви хочете?

Здавалося, вiн згоден на все, аби лиш Янг-Ол утихомирився.

– Вашу секретарку!

– Що-о-о-о?

Янг-Ол тицьнув тонким, як у пiдлiтка, пальцем у бiк дверей.

– Вашу секретарку!

Копонешро остовпiв i, безуспiшно силкуючись збагнути змiст Янг-Олових слiв, бездумно глипав по-жаб’ячи виряченими очицями.

– А-а-! – плеснув себе по лобi. – Ви хочете узяти ii до себе?

– Ви що, зовсiм рехнулися? – Янг-Ол покрутив вказiвним пальцем бiля скронi. – На який фрукт вона менi у конторi здалася?! Я тiльки хочу побавитися з нею!

– Тобто як?

Щелепа Копонешро вiдвисла аж так, що здалося: ще трохи – i вона вiдвалиться.

– Елементарно, Ватсон! – пiдленько ошкiрив зуби Янг-Ол. – Як у пiсенцi:



Туди-сюди, туди-сюди
По рейках ходять поiзди.
Туди-сюди, туди-сюди,
Немае лiпшоi iзди!



– Але ж… – почав було Копонешро.

– Я не наполягаю, – зловiсно обiрвав Янг-Ол, – я тiльки пропоную!

Лице його при цьому врапт окостенiло, очi застигли i вимогливо приклеiлися до Копонешро.

Копонешро зрозумiв, що Янг-Ол загнав його у безвихiдь й нiзащо вiд свого не вiдступиться.

Опиратися не було сенсу…

Вiн мусив змиритися з цим. І змирився. Єдине, що непокоiло його – як умовити Ютi. Вiн чомусь був упевнений, що це неможливо, i заздалегiдь налаштувався на важку й безрезультатну розмову, i навiть готовий був змиритися з тим, що доведеться через секретарчину непоступливiсть розкошелитися на повну котушку…

І тому був немислимо вражений тим, що Ютi майже не опиралася. Важко сказати, чого бiльше було у тих його почуваннях – подиву чи розчарованостi. Все-таки вiн сподiвався, що юна мимзя Моканеш протестуватиме проти такого ганебства. Навiть уявив, як вона уся тремтiтиме, i тремтiтиме не так од сорому, як вiд обурення. Йому ввижалася гримаса огиди на ii гостроносому личику. Можливо, у поривi праведного гнiву вона надае йому ляпасiв, пригрозить поскаржитися окружному суддi або хоча б розплачеться i, кинувшись у ноги, благально квилитиме: «Потере, одумайся! Я люблю тебе i нiхто, крiм тебе, не володiтиме моiм тiлом!»

Але нiчого такого не трапилося.

Вислухавши Копонешро, Ютi лише поцiкавилась:

– Де i коли[29 - Насправдi ж погодилася вона не так вже й швидко. Цiй фразi передував досить-таки примiтний дiалог, що його Копонешро (певно, через надмiрну схвильованiсть) просто забув. Що ж, пробачимо злодiеро Потеру цей дрiбний грiшок, але це аж нiяк не означае, що ми вiдмовимо собi у задоволеннi скрадливо припнути (за прикладом Янг-Ола) вухо до щiлинки у дверях i, затамувавши подих, сповна насолодитися невидимим проникненням у чужi таемницi. Безперечно, розмова Копонешро iз Ютi варта того, щоб зневажити докори сумлiння (якби воно з якогось дива раптом прокинулося) i пiдслухати ii:Ти, Ютi… ось що… одне слово, треба… – Що треба, Потере? – Ну це… як це… – Та кажи! – Зараз, зараз… Зажди… Ти от що… Така, значить, ситуацiя… – Та що сталося, Потере? – Розумiеш, нашiй фiрмi загрожують неприемностi. – Якi ще неприемностi? – Ну, це неважливо, якi… Але великi! І тепер все залежить вiд тебе. – Вiд мене? – Вiд тебе. – І що ж я маю робити? – Та нiчого особливого… – А все-таки? – Ну… те саме, що й зi мною… ну це… тiльки не зi мною… – А з ким? – З податковим iнспектором. – Янг-Олом? – З ним… А що ж такого? – Ти вважаеш? – Розумiеш… Я б нiзащо, ти ж знаеш, як я тебе люблю… Але, повiр, що ситуацiя й справдi безвихiдна. Цей козел уперся, мов вiслюк! Думаеш, менi легко? Я ж навiть пропонував йому замiсть тебе дурепу Мейру,* але вiн i слухати не хоче! Погоджуеться тiльки на тебе… – Що ж, якщо ти наполягаеш… – Не я, не я наполягаю! А цей примахолений! – Зрештою, яка рiзниця!.. Кажи, де i коли? (* І це таки правда!)]?

– Ти не повiриш, але вiн хоче зараз, – пролепетав Потер. – У моему кабiнетi…

– Зараз так зараз, – байдуже повела плечем Ютi i дiловито розпорядилася: – Іди покарауль на вулицi, щоб нiхто не приперся.

Й зацокотiла каблучками до дверей кабiнету.



…Коли Янг-Ол з’явився на ганку, його обличчя свiтилося щасливою посмiшкою п’янички, котрому поталанило похмелитися.




Sekcio 4:Big Vivoestas mallonga,kaj eternave[30 - Бiг життя короткий, а горе вiчне (еспер.)]




Старий Ірландець згадуе минуле. Комiсар Пад Люка. Запаморочлива iдея Юджiна Кiллi.




Uxor contenta est, quae bona est, uno viro[31 - Та жiнка добра, котра задоволена одним чоловiком (лат.)].


Годинник над дверима пробив восьму вечора.

Тримаючи спорожнiлий келих у випростанiй на рiвнi зiниць руцi, Юджiн Кiллi зосереджено роздивлявся краплi вина, що, нiби кров, облямовували тонкi стiнки богемського кришталю. Усякий, хто глянув би цiеi митi на Юджiна зобiч, наразi дiйшов би висновку, що нiщо iнше, окрiм цього зачудування, його не турбуе i не займае.

Та насправдi думки Старого Ірландця блукали деiнде, бiля брудного ганделика рудоi свинi О’Негрi.

Сильва та Дане, надававши цiлий лантух порад i добряче причастившись за Юджiнiв рахунок, розiйшлися по домiвках, залишивши бiдолаху наодинцi з його невеселими роздумами. Але ображатися на них причин вiн не мав. Навiть навпаки, бо тiльки завдяки iм Юджiн i не занепав остаточно духом. Вони примусили його повiрити у те, що справи його аж нiяк не безнадiйнi, а отже для того, щоб прихилити до себе фортуну, потрiбно не так вже й багато: всього-навсього не опускати руки.

«Можеш на нас розраховувати!» – запевнили наостанок, i навiть якби то був лише благородний жест, Юджiн однак прийняв би його iз вдячнiстю. Але то був не просто жест, Старий Ірландець це знав напевне. Тож, провiвши приятелiв до дверей, мало не пустив сльозу: «Якi милi хлопцi! Дарма, що писаки!» – й поклав собi з наступного мiсяця передплатити «iхню нiкчемну газетку»[32 - Аби у повнiй мiрi скласти уяву про надзвичайну непересiчнiсть цього рiшення, треба взяти до уваги, що Старий Ірландець взагалi преси не жалував, i то з цiлковито зрозумiлоi причини: хоч як це не дико, вiн просто не умiв читати.].

Нарештi вiн опустив руку, поставив келих на стiл i перевiв погляд за вiкно. Вечiрнiй туманець, протятий рожевими променями сонця, що поволi закочувалося за лисий череп гори, стелився пiвнiчним схилом ii пiднiжжя, поволi сповзаючи вниз, у долину Ка-М’янки. На хвильку замилувавшись тiею майже iдилiчною картинкою, Юджiн особливо гостро вiдчув сум за сповненим турботами буттям, коли час летiв непомiтно й нiколи було приязнитися iз печаллю. Йому здалося, що час той бозна-як давно вiдiйшов, i Юджiн нiзащо не хотiв повiрити в очевиднiсть, що вiдтодi, як лиха вiсть про чужака перетворила цей гамiрливий оазис на нiмотну запустiнь, спливло всього-навсього якихось кiлька годин. Кожна хвилина видавалась йому тепер нескiнченним i сiрим, змарнованим марудним неробством днем, i вiн вiдчував просто таки нестерпну втому, що намертво прицвяшила його до мулького стiльця, вiдiбрала сили бодай зворухнутися, вихолощила думки i важким кiптявим рядном огорнула душу.

Мабуть, так вже влаштована людина, що у такi миттевостi зарадити iй можуть тiльки пекельне вiдчуття самотностi, бiль за утраченим, туга за справжнiм i свiтлим, що було у життi i що було вiддано на поталу дрiбному, ницому i нiчого не вартому.

Мабуть, такi миттевостi прозрiння рано чи пiзно (далебi, таки пiзно!) навiдуються до кожного. Навiдуються по-рiзному, за рiзних обставин, але навiдуються. Приходять раптово чи поволi, але завжди – непiдкупнi, невблаганнi i суворi, як Термiна Тор[33 - Ще один надзвичайно цiкавий персонаж, що, можливо, десь вигулькне у подальшiй оповiдi. Власне, персонажиха – древня як свiт, але достоту ще бадьора непорочна святениця Адабельгердина Термiна Тор. Химерний символ Каiруана. Якщо коли-небудь комусь прийде в голову змудрагелити герб мiстечка, то, безперечно, одним iз визначальних його елементiв повинен стати легендарний дубовий цiпок Термiни, яким вона користуеться не так задля вправнiшоi ходьби (у цьому сенсi вiн iй загалом не потрiбен, бо нiкому iз каiруанцiв ще не вдавалося примiтити, щоб вона, попри незначну вроджену кульгавiсть, надто налягала на нього), як задля того, щоби грiзно або пророчо вимахувати ним у бiк вiдступникiв та анцикристiв. Це ii едине заняття. У всякому разi, нiхто й нiколи не бачив, щоб Адабельгердина мала якiсь iншi клопоти, окрiм невпинного снування вулицями Каiруана. Вона не пiдмiтала подвiр’я, не пiдстригала газон, голi i роками немитi вiконця ii ветхоi хатинки матово слiпали до свiту, немовби засланi поволокою визорки незрячого жебрака, залiзну огорожу навколо обiйстя з’iдала вогненно-руда iржа, дерева в саду зачахли i здичавiли, та й вiд самого саду залишилась одна лиш назва – там, де колись, за попереднiх господарiв, квiтували i плодоносили яблунi, грушi, персики, сливи i абрикоси, тепер хазяйнували непролазнi чагарники, що кишiли усякою бридотою. Як i з чого жила Термiна Тор, було для каiруанцiв таемницею за стонадцятьма засувками. Вона нiколи не бувала на ринку i не навiдувалася до крамниць, не тримала нiякоi живностi, а на занедбаному городику лише буйно росли бур’яни. «Не за святим же духом вона iснуе?» – вражалися однi. «Вiдьма!» – виголошували скорi на присуд. «Що ви верзете! Де це виджено, щоб вiдьми були набожними?!» – обурювалися iм у вiдповiдь третi. «Яка там побожнiсть! – заперечували четвертi. – Схибнута вона, ото й усього!» Найпомiркованiшi пiдсумовували: «Всього у нiй потроху! Далебi, вона й сама не знае, що й до чого. А все ж пережила не одне поколiння каiруанцiв i, ось побачите, ще й нас переживе…» Подiбнi розмови точилися не один десяток лiт, але бодай пiдступитися до розгадки таемницi Адабельгердини Термiни Тор не вдавалося ще нiкому.].

Однак занурення у минуле витягло з глибин Юджiновоi пам’ятi не так вже й багато. Кiлька незначних епiзодiв, якi й споминами назвати важко. І як вiн не силувався пригадати щось яскраве i важливе, тi його потуги були безуспiшними. Якоiсь митi Юджiн вiдчув пронизливий холодок у всьому тiлi, i услiд за тим розпалений мозок зродив жахливе вiдкриття: усе його життя – суцiльна смуга невдач. Вiн невдало появився на свiт – саме тодi, коли батько, проциндривши сiмейнi статки, звiявся свiт за очi, залишивши немiчну дружину i тримiсячного сина без будь-яких засобiв iснування. Вiн невдало пiшов до школи – першого ж дня на нього звалився з пiдгнилого дерев’яного помосту посеред вестибюлю важезний бронзовий бюст президента, з ушкодженим хребтом Юджiн п’ять лiт пролежав у нерухомостi без будь-якоi надii на одужання, i хоч все-таки якимось дивом вичуняв, до школи вже бiльше нiколи не ходив. Вiн невдало одружився – покiйниця Месалiна його не любила, ще й виявилася рiдкiсним стервом, невгамовно охочою до чужих чоловiкiв, отож життя iз нею перетворилося на безкiнечну муку, та Юджiн, одначе, героiчно терпiв ii вибрики, тiшачи себе надiею, що все минеться, що Месалiна одумаеться i, врештi-решт, зважить на його почуття (бо хоч там що, а вiн таки ii любив: спершу нестямно, згодом просто любив, ще пiзнiше намагався переконати себе у тому, що таку жiнку, як Месалiна, любити неможливо, але докiнечно схолоднiти до неi так i не змiг – варто було iй лишень приязно усмiхнутися чи мовити лагiдне слово, вогонь кохання умить спалахував в Юджiновому серцi з новою силою); коли ж Месалiна таки одумалася, було вже пiзно – певно, у покару за безпутнiсть ii з усiх бокiв обсiли болячки, вона то розпасалася до непристойностi, то марнiла i перетворювалася в жалюгiдну, худу i змарнiлу подобизну жiнки, весь прибуток з пивницi йшов на ii лiкування, по яких тiльки лiкарях та санаторiях Юджiн ii не вивозив, але таки домiгся свого: Месалiна знову розквiтла, набралася здоров’я. Але на ту пору iй уже добiгало до сорока, про дитину не могло бути й мови, та й навряд чи вона змогла б завагiтнiти… А потiм… Хто б мiг подумати, що вистраждана i виплекана неймовiрними зусиллями i жертовним Юджiновим терпiнням тиха сiмейна iдилiя урветься так нагло i безглуздо! Легке нездужання, на яке нi вiн, нi Месалiна не вважали за потрiбне звертати увагу, обернулося запаленням легенiв, що за кiлька днiв поклало Месалiну в домовину…

Гiрке зiтхання (чи радше стогiн) сколихнуло нiмотний присмерк пивницi.

Старий Ірландець пiдвiвся. Дрiбочучи, прочовгав у закут за стiйкою. Намацав рукою ширму, що прикривала вхiд до пiдсобноi комiрчинки, наослiп дотягнувся пальцями до прикритого ширмою вимикача.

Спалахнуло свiтло. Але на душi вiд того не прояснилося…

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту.

Юджiн журливо захитав пiдборiдком, окинув тлумним поглядом порожнiй зал. За чверть дев’ята! Якби не той триклятущий чужак, зараз би гульба у пивницi була в самiсiнькому розпалi: попiд стелею снували б рудi пасма цигаркового диму; Коцибуль Ялубиц розважав би компанiю байками зi свого холостяцького життя[34 - Не так давно його покинула дружина, i тепер вiн, одiйшовши од удару та звiдавши смак справжньоi свободи, вiдтягувався по повнiй програмi, небезпiдставно дивуючись, заради чого було гробити п’ятнадцять лiт, якщо холостяцьке життя – рiч набагато приемнiша i менш обтяжлива?]; брати Тiтофф вишукували б, перед ким розщедритися комплiментами з единою i бiльш анiж прозорою метою – напитися i наiстися надурняк[35 - Утiм, вибiр у них був невеликий: бiльшiсть марнославцiв намагалися вiдцуратися надокучливих братiв, вважаючи, що мiж цiлiстю гаманця i потiшеним самолюбством перевагу варто вiддати таки першому.]; Алекс Вольськи чмихав би безперестанку носом i з усiх сил пнувся би зав’язати з ким-небудь суперечку – про що саме, йому було байдуже, аби лиш зчепитися; Михай Лосич сидiв би набундючений, мов сич, спогорда зиркаючи на галасливе гурбище за сусiднiми столиками, вичiкуючи, коли хтось надумаеться до нього звернутися, бо iз власноi iнiцiативи долучатися до нiкчемних балачок вважав не гiдним свого статусу[36 - Колись Михай Лосич аж цiлий семестр вiдвiдував лекцii з фiлософii, i це не минулося для його психiки даремно.]; Гiен Капшо, Рим Арук i Матiя Марiос уболiвали б за долi свiту, тавруючи постiндустрiальне суспiльство та пророкуючи Новий Апокалiпсис, заодно переймаючись тим, аби до його настання iхнi загартованi органiзми засвоiли якомога бiльше винайдених людством божественних напоiв – вiскi, брендi, коньякiв, бальзамiв, джинiв, текiли etc; Вальдемар Вайсброу та Мойсей Коен, прихопивши по пляшцi пива, починали б торувати шлях до виходу, що завше було для них справою непростою, бо полишити пивницю, не зачепившись на коня чи не бiля кожного столика, iм рiдко коли вдавалося[37 - Обое викладали в гiмназii, а у кожного з присутнiх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймнi, племiнники. І кожному хотiлося не так довiдатися про успiхи чад, як на всяк випадок задобрити учителiв.]; опинившись врештi-решт на вулицi, вони неодмiнно всiлися б на сходи i, обнявшись, заревли б у два голоси «Повзуть злодiеро iз салуну рачки» або «Дай менi, шинкарко!»…[38 - Варiант завезеноi переселенцями з Украiни пiснi «Дай ми, мила, дай ми». Спiвставлення оригiналу та варiанту цього пiсенного твору дае пiдстави зробити досить характернi висновки щодо нарiжних особливостей двох нацiональних стихiй:ОригiналДай ми, мила, дай миХоч сiм раз до рана,Гей-гой, червленого винаЗ бiлого погара.Дай ми, мила, дай миХоч сiм раз до ночi,Гей-гой, щоби нашi дiтиМали чорнi очi.Дай ми, мила, дай ми,Доки у м’я стоiть,Гей-гой, та кiнь вороненькийУ твоiй стодолi.Погаричок заспав,Пляшечка ’го будить:Гей-гой, вставай, погаричку,Йди помежи люди…ПереспiвДай менi, шинкарко,Вiсiм раз до ранку,О’кей, кривавоi мерiПромочить горлянку.Дай менi, шинкарко,Вiсiм раз до ночi,О’кей, кривавоi мерi,Щоб роззулись очi.Дай менi, шинкарко,Доки дна не видко,О’кей, кривавоi мерi,Щоб не було бридко.Шинкарка заснула,А менi не спиться:О’кей, пiду пошукаю,Чим би похмелиться…Не важко помiтити, по-перше, що украiнцi позбавленi зажерливостi (порiвняйте: «Хоч сiм раз до рана» та «Вiсiм раз до ранку»). По-друге, бiльш вибагливi, сказати б аристократичнiшi, у виборi напоiв: червлене вино, безперечно, вказуе на витонченiсть смаку, у той час як кривава мерi е нiщо iнше, як сумнiвноi якостi сурогат (шмурдяк по-нашому). Трете (i найголовнiше!): для украiнця вживання такого трунку, як червлене вино, е лише прелюдiею до самовiдданоi ночi романтичного кохання, покликаного, до того ж, продовжити славний козацький рiд (звернiть увагу на слова «Щоби нашi дiти мали чорнi очi»!). У апологетiв кривавоi мерi, навпаки, на думцi лише пиятика, вони не вiдчувають не тiльки потреби у коханнi, а й навiть не мають потягу до примiтивних статевих контактiв. Коментувати тут, як ви i самi здогадуетесь, нiчого!]

Юджiн на якийсь час знову вiдчув, що весь свiт для нього спорожнiв, зробився чужим i безцiльним, вiдчув, що йому в ньому до такоi мiри самотньо, нiби вiн уже поза ним, начебто втратив будь-який зв’язок з усiм, що оточувало донинi. Знову згадав i знову щиро пожалкував за минулим днем, i позаминулим, за тими зазвичайними вечорами, коли затримувався у пивницi далеко за пiвнiч i коли навiть увi снi (хоч вкладався спати, утомлений до краю, не ранiше третьоi й одразу засинав) його не полишали думки про дрiбнi буденнi клопоти.

Як тепер бути, як усе обернеться, з ким подiлитися сумнiвами, у кого спитати поради? Якби була жива Месалiна, певно, йому було б набагато легше… Хоча хто його знае! Вiн стiльки натерпiвся з нею, стiльки разiв вона утоптувала його душу i почуття в багнюку, стiльки разiв наштовхувався на ii крижаний, неприховано ворожистий погляд, стiльки разiв його щирiсть розбивалася об стiну нерозумiння й байдужостi, що важко сказати, чи змогла б вона у такi хвилини, як зараз, пiдтримати його, допомогти, зарадити чутливим, заспокiйливим словом.

На думку йому раптом прийшло те, про що нiколи ранiше не замислювався: адже Месалiна була единою в його життi жiнкою! Інших жiнок, навiть легковажних хвойдочок, вiн не мав анi за ii життя, анi пiсля ii смертi. Спробував пригадати, чи хоча б коли-небудь, бодай мимоволi, навiдувалися до нього думки про зраду. І не змiг…

Вiн був далекий вiд того, аби приписувати собi бозна-яку гречнiсть, тим паче був далекий од думки про власну винятковiсть i безгрiшнiсть, але мозок його спалахнув: «А Месалiна? Чи хоча б коли-небудь, хоч би ненадовго, навiдувалось до неi почуття провини? Чи картала себе за зради? Чи визнавала хоча б у глибинi душi, що це ганебно?»

– Ет! – вiдмахнувся од стражденних запитань, як вiд незносноi мухи. – Чого тепер цим мучитися?

І раптом сполошено здригнувся, не упiзнаючи власного голосу, що пролунав у порожньому залi непринадно i глухо, нiби iз дiжi.

– Певно, саме так починають виживати iз ума, – кисло усмiхнувся. – А що ж! Як нема людинi чим зайнятися, так всякi дурницi i лiзуть до гол…

Обмовк на пiвсловi. Здалося: важко гупаючи, хтось пiднiмаеться сходами.

Юджiн укляк, напружено вслухаючись у звуки за дверима.

Нi, радiсно забилося серце, таки не причулося!

В душi Старого Ірландця здiйнявся сущий шквал обнадiйливих почуттiв. А може, запульсувало у скронях, насправжки сталося диво? Може, нiякого прибульця не було, i ватага одурених чоловiкiв, добряче нам’явши боки рудiй свинi О’Негрi, повертаеться оце зараз до милоi iхнiм серцям затишноi пивницi старого друзяки Кiллi?

Що ж, Юджiн не триматиме на вас зла! Не товпiться в порозi, проходьте. Це добре, що ви провчили того облудника. Бач, що надумав негiдник – водити за носа пристойне панство! Це ж треба таке! Певно, бовдуряка сподiвався, що такi штуки йому легко минуться? Коли б не так!..

Дверi прочинилися i перед зором Старого Ірландця постала огрядна постать полiцейського комiсара Пада Люки.

За iнших обставин його з'ява пробудила би в Юджiновi хiба що осоругу та мулький неспокiй: так вже повелося, що навiдини цього одiозного типчика неодмiнно завершувалися якою-небудь капостю.

Загалом, такi ж емоцii приберiгала для Пада Люки переважна бiльшiсть мешканцiв Каiруана, за винятком малолiтнiх дiтей, з яких йому нiчого було здерти (вiрнiше, вiн ще просто не додумався до того, що i з них можна мати бодай якийсь нiкчемненький зиск), а також мера, окружного прокурора, суддi та ще кiлькох осiб, що посiдали вищi од нього щаблi в тубiльнiй владнiй iерархii i, вiдповiдно, всiляко заохочували Пада Люку до належних iх становищу виявiв лояльностi. Не можна сказати, що такий стан речей його не влаштовував, та однак коли приходив час засвiдчувати комусь iз них повагу, Люку ввижалося, що заодно iз презентом чи конвертиком, напханим новенькими купюрами, вiн передае у чужi загребущi руки скривавлений окрайчик власного серця. І хоч рани на понiвеченому серцi затягувалися доволi швидко, не лишаючи й рубця[39 - Тут можна було б ужити порiвняння «як на собацi», але навiщо принижувати безневинних тваринок?], ним оволодiвала хижа жадоба на комусь вiдiгратися. І хай би як тодi не намагалися, знаючи його лютий норов, догодити йому, хоч би як гостинно не приймали, Пад Люка все одно вiддячував чорною неприязнiстю й не проминав найменшоi нагоди розжитися бодай на якийсь дрiб’язок. Не гребував нiчим, i докори сумлiння йому були невiдомi.

Багато хто схильний був вбачати причини такоi його поведiнки у тому, що нинiшню посаду Пад Люка здобув порiвняно недавно, а до того вiчно потерпав вiд нестаткiв, отож коли з'явилася можливiсть покращити свiй добробут, накинувся на цi можливостi, як зголоднiлий вовк на здобич.

Так воно, ймовiрно, i було.

Принаймнi, чимось iншим його ненажерливiсть та патологiчну заздрiсть, що розповсюджувалися на все i всiх, пояснити важко.

Вседозволенiсть та безкарнiсть розбещували Пада Люку з дивовижною легкiстю, не зустрiчаючи в його зiпсутому нутрi жодного спротиву. І, як це часто бувае, вiн не лише утратив почуття мiри, але й позбувся елементарноi обачностi. Складалося враження, нiби Пад Люка абсолютно не задумуеться над наслiдками або ж, навпаки, як нiхто iнший передчувае, що довго так тривати не може, i поспiшае сповна скористатися моментом.

Тепер, мабуть, вам зрозумiло, чому iншим разом при появi комiсара настрiй у Старого Ірландця неодмiнно зiпсувався б. Але ниньки Юджiн iз чистим сумлiнням радо привiтав би кого завгодно, навiть нечистого[40 - Зрештою, помiтноi рiзницi мiж комiсаром i дияволом увiч не спостерiгалося.].

Хоч Пад Люка i звик до запопадливостi перед його персоною, та все ж йому вистачало в головi оливи не брати на вiру щирiсть подiбних виявiв. Тож не дивно, що неймовiрна люб’язнiсть, яка свiтилася на Юджiновому обличчi, видалася йому пiдозрiлою, тим паче, що Старий Ірландець нiколи ранiше явною улесливiстю не грiшив i обмежувався у стосунках з комiсаром лише сухою, сказати б чисто формальною, ввiчливiстю.

Пад Люка нервово мотнув головою. Його великi банькатi очi неспокiйно забiгали, гарячкувато вишукуючи пояснення незвичнiй поведенцii Старого Ірландця, однак нi за що пiдозрiле зачепитися комiсаровому погляду не вдавалося. На те ж, що у пивницi немае жодного вiдвiдувача, збентежений Пад Люка, хоч як це фантастично не виглядае, чомусь не звернув абсолютно нiякоi уваги.«Щось тут не те, – подумав вiн. – Схоже, цей клятий виродок, ця iрландська почвара замислив якусь каверзу!»[41 - До речi, якщо справа стосувалася рядових каiруанцiв, iнших слiв, окрiм «виродок» та «почвара», у його лексичному запасi не вiднаходилось. Зрештою, якщовзяти до уваги, що на пересiчних мешканцiв мiстечка вiн звертав увагу тiльки тодi, коли вiдчував спраглу потребу замати якийсь зиск, то це навряд чи й повинно дивувати.]

Проковтнувши слину, Пад Люка пройшовся залою i мовчки усiвся за столиком навпроти Юджiна.

– Вiскi? – улесливо звiв брови господар.

Пад Люка кивнув.

І поки Юджiн, квапливо метнувшись за шинквас, видобував з холодильника пляшку та протирав серветкою склянку, ще раз обвiв доскiпливим поглядом пивницю.

Лише тепер, та й то не одразу, до нього дiйшло, що пояснення своему «Щось тут не те…» треба шукати в незвичному для цього мiсця, та ще й такоi пори, безлюддi.

– Що за хурня? – упiвголоса пробелькотiв Пад Люка, нервово пригладжуючи спiтнiлою долонею коротенького чубчика. – Юджiне, де усi цi виродки подiлися?

– То ви нiчого й не знаете? – опечалено поморщив лоба Старий Ірландець.

– А що? – нащуривши вуха, подався вперед Пад Люка.

– Поперлися до О’Негрi, – проказав Юджiн понурим голосом та, одвернувши голову, мiцно стис зуби i застиг, дивлячись кудись у порожнечу.

Пад Люка засовався на стiльцi i ще бiльше подався вперед.

– Якоi хури?

– Подивитись на прибульця, – тихо, ледь зворухнувши губами, озвався Старий Ірландець.

– Якого ще прибульця? – сторопiв Пад Люка.

– То ви й справдiнiчого не знаете? – здивовано заблимав на комiсара Старий Ірландець.

– Та що я повинен знати? – не стримався Пад Люка.

Юджiнова схарапудженiсть розiзлила його не на жарт.

– Ти мене дiстав! Можеш по-людськи пояснити?

– А що пояснювати? – розвiв руками Старий Ірландець. – До ганделика тiеi рудоi свинi заявився якийсь приблуда, от вони i…

– Який ще приблуда? – аж пiдскочив Пад Люка.

– Звiдки менi знати, я ж його не бачив.

– То й що? Бачив не бачив, який з того хур? – заверещав Пад Дюка. – Хто такий? Звiдки взявся?

– Казали, приiхав на автомобiлi.

– На машинi?

– Так казали.

– Що за машина?

– Тобто?

– Легкова чи вантажiвка?

– Кажу ж, що не бачив.

– Це якась хурня, Юджiне! – невдоволено вигукнув Пад Люка. – Нi хура не бачив, нi хура не чув!

Лiва брова комiсара кiлька разiв роздратовано сiпнулася, лице перекосилося зловiщою гримасою.

– Але… – спробував чи то виправдатись, чи то заперечити Старий Ірландець.

Та вислуховувати його Пад Люка не збирався.

Заклавши руки за спину та широко розставивши ноги, Пад Люка хижакувато розправив плечi i грубо скомандував:

– Вiскi! Прутко!

Одним махом виплюснувши у широкий, як халява його надраених до дзеркального лиску чобiт, рот стограмову порцiю аqua vita, комiсар смачно хекнув, задоволено обтер губи долонею i несподiвано доволi приязно поцiкавився:

– Признайся, Юджiне, це правда, що ти нiколи не розводиш вiскi водою?

– Як можна! – ображено пiдгорнув губи Старий Ірландець. – Нiколи!

– Ти, Юджiне, бовдур! – покрутив мозгiвнею Пад Люка i зареготав, мов жеребець. – Це ж нерозумно. Ясна рiч, солiдним клiентам ти повинен услужувати без усяких фiглiв-мiглiв, але на якого хура втрачати приварок на iнших?

– Для мене усi клiенти однаковi, – гордо заперечив Юджiн.

– Справдi? – осклабив зуби Пад Люка. – То ти хочеш сказати, що немае нiякоi рiзницi мiж мною i якимось виродком, вiд якого тхне потом i ще хур знае чим?

– Боронь боже, – зблiд Старий Ірландець. – Нiчого подiбного? Я мав на увазi..

– На який хур менi знати, що ти мав на увазi! – здибився Пад Люка. – З вогнем граешся! Розвiв тут, бляр, димосратiю. Знаеш, чим це пахне? Нi? А я знаю. Натуральний екскремiзм! Неповага до влади! Я цього не потерплю, так i знай!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-vrublevskiy/mertvomu-p-vnu-fagot-ne-potr-ben/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Шанобливе звертання до поважноi особи чоловiчоi статi.




2


Замiжня жiнка.




3


Дiвчина або неодружена жiнка будь-якого вiку (у називному вiдмiнку – мимзя).




4


Тут маеться на увазi, зрозумiло, нiхто iнший як Шекспiр.




5


Треба сказати, що уживання множинноi форми «хронiки» поруч iз заверстаними у «шапку» профiлями Сильви i Дане (a la Маркс i Енгельс), зiграло iз «батьками-засновниками» злий жарт: i до них самих, i до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примiрниках першого номера!), мiцно i назавжди приклеiлося назвисько «Каiруанськi алкашi».




6


Насправдi ж пригодка була так собi, нiчого особливого. Дiвицi виявилися звичайнiсiнькими шльондрами, що невiдомо з якоi притики затесалися на вечiрку «Дубового листя». Цiлком ймовiрно, що вони не дуже й розумiли, куди втрапили i що там вiдбувалося. Поки Боле Славич метушливо скеровував лiтературний процес у «правильне русло», одна з них солодко дрiмала в куточку, а iнша через кожнi десять – п’ятнадцять хвилин вислизала на перекур до… чоловiчоi вбиральнi. Там ii i зацапали Сильва iз Дане. Обмiну кiлькома фразами цiлком вистачило для з’ясування намiрiв сторiн i зближення позицiй. (Історичний трiалог у клозетi проходив приблизно у такому дусi: Сумуете? – А шо? – Просто цiкавимось. – А нашо? – Хiба обов’язково задля чогось? – А то не? – А якщо у нас е пропозицiя? – Яка? – А не образитесь? – З какоi статi?..) Подальший перебiг подiй навряд чи заслуговуе на детальний виклад. Неважко здогадатися, що сюжет розгортався за випробуваними шаблонами примiтивного бульварного романчика: ВУЛИЦЯ (запах тополиного листя i пасма туману на гiлках дерев) – ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬЧИК (старий будинок iз облупленою мiсцями штукатуркою i давно не фарбованими дверима) – ХМІЛЬНА ВЕЧЕРЯ (закуска лишилася майже нечепаною, а за випивкою довелося двiчi ганяти до буфету) – ЧИТАННЯ ВІРШІВ (дiвицi намагалися удавати iз себе цiнительок поезii, а кавалери намагалися робити вигляд, що це iм вдаеться) – БАНАЛЬНЕ ПАРУВАННЯ… Жрицi кохання, як на те, абсолютно нiчим себе не проявили. Вони навiть не погодилися займатися «цим» в однiй кiмнатi. Вiдтак можемо висловити небезпiдставне припущення, що бiльшiсть iз оповiдуваного одне одному Сильвою i Дане було, м’яко кажучи, лише виплодом неабиякоi творчоi фантазii.




7


Практично щоразу, заходячи до цього дворика, Леон Коузак мимоволi усмiхався вiд згадки про назвисько «гiльдiя дворян», яким влучно i дошкульно хтось iз дотепникiв сукупно охрестив i саме мiсце, i специфiчний контингент, що тут постiйно (а дехто й безвилазно) кучкуеться.




8


Приблизно $0,7.




9


1 пуствик = 1/100 кучмеро.




10


Тут: на халяву.




11


Я хочу володiти багатством, яке увiбрало у себе все! (фр.)




12


Немае нiчого важчого за намагання розпiзнати стиглiсть кавуна i поряднiсть жiнки. (фр.)




13


Лайно (англ.), але в грубiшiй формi.




14


Лайно, яке лайно! (фр.)




15


Начхати! (фр.)




16


Охоче! (фр.)




17


Атож! (фр.)




18


Моя люба (фр.)




19


Я розумiю (фр.)




20


Так? (фр.)




21


Несподiваний, без попередження вiзит, здебiльшого небажаний (жарг.)




22


Якщо чесно, автора обломуе витрачати час, зусилля i папiр на опис зовнiшностi Янг-Ола. Хоч нiбито закони жанру того й вимагають, однак маю у своему розпорядженнi аргумент, що дае повне право зi спокiйною совiстю зневажити у цьому випадку усталенi лiтературнi канони. Передовсiм вiзьмемо до уваги, що Янг-Ол належав до племенi податкових чинуш, а що це за братiя – читачi, безперечно, i самi добре вiдають. З добропоряднiстю, як водиться, вони не дружать, натомiсть мають достоту пихи, нахабства i цинiзму, аби вбачати сенс свого iснування у повсякчасному псуваннi настрою i шарпаннi нервiв безневинним пересiчним громадянам. Декому з них вдаеться вiдточити це жорстоке ремесло до фiлiгранноi досконалостi, справжнiсiнького диявольського мистецтва. Цi риси в основному й формують iхне oblico amorale, заодно з тим зумовлюючи деякi антропологiчнi ознаки виду, як-то: непоказнiсть, миршавiсть, добре розвиненi жувальнi м’язи, гострий рухливий нiс iз неспокiйними, постiйно щось винюхуючими нiздрями, неприемний слизький погляд, що зазвичай шугае, мов шулiка, врiзнобiч у пошуках поживи etc. Янг-Ол, безперечно, був яскравим репрезентантом свого виду, тож усi наведенi вище риси, з дуже незначними доповненнями та вкрапленнями, були особливо йому притаманнi.




23


Доречно буде сказати, що для каiруанцiв немае нiчого бiльш захоплюючого i поживнiшого, анiж обсмоктування добряче приправленого домислами i коментарями якого-небудь скандальчика з амурним душком. У скупому на емоцii щоденному рацiонi будь-яка подiбна оказiя цим загалом милим i добродушним людям замiнюе найвишуканiшi столичнi делiкатеси.




24


До речi, улюблена розвага каiруанських дiтлахiв.




25


Цiкаво, чи хтось здибав коли-небудь «совiсного козла»?!




26


Інтелiгентна форма надзвичайно непристойноi лайки.




27


Тут Копонешро явно перегнув палицю: Янг-Ол навряд чи заслуговув на те, аби його ототожнювали з Долею. Та не будемо надто суворими! У поривi щасливоi ейфорii Потер ладен був приписати податковому iнспектору якi завгодно чесноти.




28


Така собi заувага з претензiею на вершиннiсть фiлософськоi мислi: найцiкавiше в людях те, що вони нiколи не бувають послiдовними – нi у словах, нi у вчинках, анi навiть у думках.




29


Насправдi ж погодилася вона не так вже й швидко. Цiй фразi передував досить-таки примiтний дiалог, що його Копонешро (певно, через надмiрну схвильованiсть) просто забув. Що ж, пробачимо злодiеро Потеру цей дрiбний грiшок, але це аж нiяк не означае, що ми вiдмовимо собi у задоволеннi скрадливо припнути (за прикладом Янг-Ола) вухо до щiлинки у дверях i, затамувавши подих, сповна насолодитися невидимим проникненням у чужi таемницi. Безперечно, розмова Копонешро iз Ютi варта того, щоб зневажити докори сумлiння (якби воно з якогось дива раптом прокинулося) i пiдслухати ii:Ти, Ютi… ось що… одне слово, треба… – Що треба, Потере? – Ну це… як це… – Та кажи! – Зараз, зараз… Зажди… Ти от що… Така, значить, ситуацiя… – Та що сталося, Потере? – Розумiеш, нашiй фiрмi загрожують неприемностi. – Якi ще неприемностi? – Ну, це неважливо, якi… Але великi! І тепер все залежить вiд тебе. – Вiд мене? – Вiд тебе. – І що ж я маю робити? – Та нiчого особливого… – А все-таки? – Ну… те саме, що й зi мною… ну це… тiльки не зi мною… – А з ким? – З податковим iнспектором. – Янг-Олом? – З ним… А що ж такого? – Ти вважаеш? – Розумiеш… Я б нiзащо, ти ж знаеш, як я тебе люблю… Але, повiр, що ситуацiя й справдi безвихiдна. Цей козел уперся, мов вiслюк! Думаеш, менi легко? Я ж навiть пропонував йому замiсть тебе дурепу Мейру,* але вiн i слухати не хоче! Погоджуеться тiльки на тебе… – Що ж, якщо ти наполягаеш… – Не я, не я наполягаю! А цей примахолений! – Зрештою, яка рiзниця!.. Кажи, де i коли? (* І це таки правда!)




30


Бiг життя короткий, а горе вiчне (еспер.)




31


Та жiнка добра, котра задоволена одним чоловiком (лат.)




32


Аби у повнiй мiрi скласти уяву про надзвичайну непересiчнiсть цього рiшення, треба взяти до уваги, що Старий Ірландець взагалi преси не жалував, i то з цiлковито зрозумiлоi причини: хоч як це не дико, вiн просто не умiв читати.




33


Ще один надзвичайно цiкавий персонаж, що, можливо, десь вигулькне у подальшiй оповiдi. Власне, персонажиха – древня як свiт, але достоту ще бадьора непорочна святениця Адабельгердина Термiна Тор. Химерний символ Каiруана. Якщо коли-небудь комусь прийде в голову змудрагелити герб мiстечка, то, безперечно, одним iз визначальних його елементiв повинен стати легендарний дубовий цiпок Термiни, яким вона користуеться не так задля вправнiшоi ходьби (у цьому сенсi вiн iй загалом не потрiбен, бо нiкому iз каiруанцiв ще не вдавалося примiтити, щоб вона, попри незначну вроджену кульгавiсть, надто налягала на нього), як задля того, щоби грiзно або пророчо вимахувати ним у бiк вiдступникiв та анцикристiв. Це ii едине заняття. У всякому разi, нiхто й нiколи не бачив, щоб Адабельгердина мала якiсь iншi клопоти, окрiм невпинного снування вулицями Каiруана. Вона не пiдмiтала подвiр’я, не пiдстригала газон, голi i роками немитi вiконця ii ветхоi хатинки матово слiпали до свiту, немовби засланi поволокою визорки незрячого жебрака, залiзну огорожу навколо обiйстя з’iдала вогненно-руда iржа, дерева в саду зачахли i здичавiли, та й вiд самого саду залишилась одна лиш назва – там, де колись, за попереднiх господарiв, квiтували i плодоносили яблунi, грушi, персики, сливи i абрикоси, тепер хазяйнували непролазнi чагарники, що кишiли усякою бридотою. Як i з чого жила Термiна Тор, було для каiруанцiв таемницею за стонадцятьма засувками. Вона нiколи не бувала на ринку i не навiдувалася до крамниць, не тримала нiякоi живностi, а на занедбаному городику лише буйно росли бур’яни. «Не за святим же духом вона iснуе?» – вражалися однi. «Вiдьма!» – виголошували скорi на присуд. «Що ви верзете! Де це виджено, щоб вiдьми були набожними?!» – обурювалися iм у вiдповiдь третi. «Яка там побожнiсть! – заперечували четвертi. – Схибнута вона, ото й усього!» Найпомiркованiшi пiдсумовували: «Всього у нiй потроху! Далебi, вона й сама не знае, що й до чого. А все ж пережила не одне поколiння каiруанцiв i, ось побачите, ще й нас переживе…» Подiбнi розмови точилися не один десяток лiт, але бодай пiдступитися до розгадки таемницi Адабельгердини Термiни Тор не вдавалося ще нiкому.




34


Не так давно його покинула дружина, i тепер вiн, одiйшовши од удару та звiдавши смак справжньоi свободи, вiдтягувався по повнiй програмi, небезпiдставно дивуючись, заради чого було гробити п’ятнадцять лiт, якщо холостяцьке життя – рiч набагато приемнiша i менш обтяжлива?




35


Утiм, вибiр у них був невеликий: бiльшiсть марнославцiв намагалися вiдцуратися надокучливих братiв, вважаючи, що мiж цiлiстю гаманця i потiшеним самолюбством перевагу варто вiддати таки першому.




36


Колись Михай Лосич аж цiлий семестр вiдвiдував лекцii з фiлософii, i це не минулося для його психiки даремно.




37


Обое викладали в гiмназii, а у кожного з присутнiх хтось там вчився – якщо не дочка чи син, то онуча або, принаймнi, племiнники. І кожному хотiлося не так довiдатися про успiхи чад, як на всяк випадок задобрити учителiв.




38


Варiант завезеноi переселенцями з Украiни пiснi «Дай ми, мила, дай ми». Спiвставлення оригiналу та варiанту цього пiсенного твору дае пiдстави зробити досить характернi висновки щодо нарiжних особливостей двох нацiональних стихiй:


Оригiнал

Дай ми, мила, дай ми
Хоч сiм раз до рана,
Гей-гой, червленого вина
З бiлого погара.

Дай ми, мила, дай ми
Хоч сiм раз до ночi,
Гей-гой, щоби нашi дiти
Мали чорнi очi.

Дай ми, мила, дай ми,
Доки у м’я стоiть,
Гей-гой, та кiнь вороненький
У твоiй стодолi.

Погаричок заспав,
Пляшечка ’го будить:
Гей-гой, вставай, погаричку,
Йди помежи люди…


Переспiв

Дай менi, шинкарко,
Вiсiм раз до ранку,
О’кей, кривавоi мерi
Промочить горлянку.

Дай менi, шинкарко,
Вiсiм раз до ночi,
О’кей, кривавоi мерi,
Щоб роззулись очi.

Дай менi, шинкарко,
Доки дна не видко,
О’кей, кривавоi мерi,
Щоб не було бридко.

Шинкарка заснула,
А менi не спиться:
О’кей, пiду пошукаю,
Чим би похмелиться…

Не важко помiтити, по-перше, що украiнцi позбавленi зажерливостi (порiвняйте: «Хоч сiм раз до рана» та «Вiсiм раз до ранку»). По-друге, бiльш вибагливi, сказати б аристократичнiшi, у виборi напоiв: червлене вино, безперечно, вказуе на витонченiсть смаку, у той час як кривава мерi е нiщо iнше, як сумнiвноi якостi сурогат (шмурдяк по-нашому). Трете (i найголовнiше!): для украiнця вживання такого трунку, як червлене вино, е лише прелюдiею до самовiдданоi ночi романтичного кохання, покликаного, до того ж, продовжити славний козацький рiд (звернiть увагу на слова «Щоби нашi дiти мали чорнi очi»!). У апологетiв кривавоi мерi, навпаки, на думцi лише пиятика, вони не вiдчувають не тiльки потреби у коханнi, а й навiть не мають потягу до примiтивних статевих контактiв. Коментувати тут, як ви i самi здогадуетесь, нiчого!




39


Тут можна було б ужити порiвняння «як на собацi», але навiщо принижувати безневинних тваринок?




40


Зрештою, помiтноi рiзницi мiж комiсаром i дияволом увiч не спостерiгалося.




41


До речi, якщо справа стосувалася рядових каiруанцiв, iнших слiв, окрiм «виродок» та «почвара», у його лексичному запасi не вiднаходилось. Зрештою, якщовзяти до уваги, що на пересiчних мешканцiв мiстечка вiн звертав увагу тiльки тодi, коли вiдчував спраглу потребу замати якийсь зиск, то це навряд чи й повинно дивувати.