Книга - Операція «Вишиванка»

Операцiя «Вишиванка»
Сергiй Батурин


Середина 80-х рокiв ХХ столiття. В Радянському Союзi починаеться т.з. "перебудова", а у"верхах" – чистка. Зi старого складу Полiтбюро не втрачае впливу лише перший секретар ЦК компартii Украiни В.В. Щербицький. Керiвництво Комiтету Держбезпеки СРСР вирiшуе призначити начальником Дев'ятоi служби КДБ УРСР, що займаеться охороною найвищих посадовцiв УРСР, свою довiрену людину, кора одночасно була б i "невсипущим оком" Москви при керiвництвi республiки, особливо – при В.В.Щербицькому. Але той вiдчувае довiру та повагу до офiцера, який не перший рiк здiйснюе керiвництво службою, – полковника Миколи Хомича Мудрого. Щербицкий використовуе увесь свiй вплив, щоб вiдстояти в Кремлi перевiрену людину. Лубянка не збираеться вiдступати й розпочинае операцiю з усунення полковника. Тим часом син Н.Ф. Мудрого – двометровий темноволосий силач, спортсмен-красень Володя – вступае на навчання до Вищоi школи КДБ в Москвi. Одночасно в столицi СРСР з'являеться кривавий манiяк, що здiйснюе звiрячi вбивства i згвалтування. Жертви, котрим дивом вдалося вижити, в один голос описують його двометровим темноволосим молодим мужчиною незвичайноi фiзичноi сили. Словеснi портрети i малюнки, зробленi iз слiв жертв, дуже нагадують Володимира. Невже вiн i виявиться кривавим манiяком? Роман написаний за мотивами реальних подiй, що вiдбувалися в 80-i – 90-i роки в Москвi та Киевi. Росiйськомовна авторська версiя роману, названа "Потомственный чекист", була вiдзначена в 2014 роцi премiею iм. В.Г.Короленка Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни.





Сергiй Батурин



Операцiя «Вишиванка»



Господь, Господь, Бог милосердний, i милостивий, довготерпеливий, i многомилостивий та правдивий, що дотримуе милiсть для тисяч [родiв], вибачае провину й переступ та грiх, але не вважае чистим винуватого, бо карае провину батькiв на дiтях, i на дiтях дiтей до третього i четвертого роду «(Вих.34:5-7)







I





1


Улiтку в мiстi сутiнки нерiдко не приносять позбавлення вiд спеки. Розжаренi за день бетон i цегла будинкiв, асфальт мостових i тротуарiв вiддають накопичений за день пал до самого ранку, i тiльки пiд свiтанок починае здаватися, що от-от настане полегшення. Насправдi ж попереду всього кiлька годин, коли повiтря хоч трiшечки свiже, дихання неутруднене, а рухи не викликають неприемних вiдчуттiв. Це вранцi. А вечiр… На змiну жарким сонячним променям замiсть довгоочiкуваноi прохолоди приходить пiдступна гарячiнь, липко огортае все тiло, просочуючи одяг потом, виснажлива й нестерпна.

Високорослий, мiцноi статури чоловiк у моднiй тенiсцi, що курив на лавочцi в затишному дворику в московському передмiстi, лiта не любив саме через спеку. Вiн знемагав вiд цього неприемного вiдчуття постiйно вологого тiла, прилиплого одягу, його дратували темнi вiльгi пiвкола пiд пахвами… І спрага весь час мучить влiтку. Єдине, що добре, так це те, що влiтку люди носять менше одягу. Це значно полегшуе йому виконання свого призначення. Своеi мiсii. Це дурнi шепочуться по всiй Москвi i по всьому Пiдмосков'ю: «Манiяк, вбивця». Плебс, чернь, непотрiб, бидло погане, що з них взяти? Вiн не манiяк i вже точно не вбивця, вiн Кат. А кат, як вiдомо, не просто вбивае кого прийдеться – вiн страчуе винних. Очищае свiт вiд рiзного наброду. Всiлякi гомосеки, виродки та повii – хiба вони мають право жити?

Почалося все торiк. Це якого ж нахабства треба було набратися цьому педиковi Ложкiну, щоб самому пiдiйти, познайомитися, захопитися габаритами спiврозмовника та запропонувати секс. Ще й грошви пообiцяв. Чимало: сотню рублiв. Йосип драний, мерзота яка. Сам метр п'ятдесят на ковзанах i в капелюсi, хирлявий, миршавий. Причому, вiн не збирався сам трахати, а бажав, щоб саме його вiдтрахали як слiд. Спочатку хотiлося обуритися. Навiть у пику цьому Ложкiну дати, а потiм спало на думку: буде все, як скажеш, i мало тобi не видаватиметься. Варто було лише дати згоду, а замовник тут же розмрiявся: поiдемо, мовляв, у Бiтцево, там у мене дача, там нiхто не завадить…

Головне, на людях пристойною людиною прикидався: дружина у нього, сiм'я, донька доросла в пологовому будинку лежить.

Тодi теж було лiто. Червень. І спека була майже така ж. Приiхали автобусом до лiсопарковоi зони, цей же ж, Ложкiн, вперед по стежцi пiшов, так кортiло, видимо. Хай йому грець, як же його звали? Не запам'яталося, та й дiдько з ним, значить, так зiрки на небi стали…

Хто б мiг подумати: всього кiлька зупинок вiд мiста, а така благодать! Чисто тобi лiс – густий, листяний, нежаркий… Берези, осики, чагарники, стежинка в'еться мiж косогорами. Трава зелена, густа, не те, що в мiстi – вигорiла там вся. Напевно, i гриби, i ягоди е… Птахи якiсь цвiрiнькають, коники скрекочуть. Тут i слова iншого не вигадаеш, саме – благодать. А цей узяв, та й усе зiпсував: повернувся, квапить: швидше, йому, мовляв, ще дочку в кiнцi дня з пологового будинку забирати. Думае, грошей пообiцяв – все, найняв, з тельбухами купив коханця. Ката ти найняв, дурню, i страту собi купив.

Велика викрутка неочiкувано легко увiйшла в немiчне тiло Ложкiна. Той вiд несподiванки неголосно крякнув, обм'як i лантухом завалився на утоптану землю стежки. Ще три удари – вже по лежачому – були нанесенi чисто автоматично. А потiм ще i ще – щоб не дати жертвi жодного шансу. Двометровому гiгантовi нiчого не варто вiдтягти труп щуплявого содомiта подалi вiд дороги. Ось i невелика галявина з величезною, як навмисно покладеною в самому центрi, колодою. Хвилинна справа – роздягти мерця та покласти голе тiло на колоду дупою догори. Це знак: страта – покарання за педерастiю i попередження: якщо ти займаешся цим, таке може статися i з тобою.

Одягу треба було позбутися, занiсши подалi в лiс, а грошi з гаманця, сто п'ятнадцять рублiв, довелося забрати – Ложкiн-то наперед не розраховувався. Сам гаманець був викинутий в рiчку Москву ввечерi того ж дня.

Звiсно, кару було задумано заздалегiдь: неспроста ж чималенька викрутка опинилася в сумцi, яку зручно носити на плечi. І вiдплата вiдбулася. От тiльки щось в ритуалi розправи було не до кiнця продуманим, а що саме – не зрозумiти, здавалося: ось-ось прийде усвiдомлення, але нi, суть вислизала i вислизала.

Увечерi того дня вiн взяв два загальнi зошити в лiнiйку на дев'яносто шiсть аркушiв. В одному на титульному аркушi написав через трафарет: «Поклади на мiсце! Всi люди – б…! Людина людинi – вовк. СРСР – палата № 6». Потiм намалював смерть – скелет у балахонi з косою кiстлявою рукою тримае щит. Цей щит буде для нього, як фюзеляж лiтака для льотчика-аса або як ложе гвинтiвки у снайпера: на ньому стануть позначатися його перемоги. В тих – зiрочками й насiчками за переможених ворогiв, у нього – значками у виглядi трун. Поки труна тiльки одна – за Ложкiна.

Другий зошит – для творчостi. Вiн же непроста людина. Вiн напише роман, i прототипом головного героя буде вiн сам, що карае всiляких збоченцiв i вiдступникiв. Це буде крута фантастика з вогнеметами, бластерами, масовими розстрiлами ворогiв з рiзних видiв зброi, з викиданням супротивникiв без скафандрiв у вiдкритий космос. Численнi вороги обов'язково будуть подоланi непереможним офiцером космiчноi служби безпеки на ймення Командор, таким схожим на автора твору.

Вiн вiдкрив другий зошит i на першiй сторiнцi вивiв: «Старфолл. Космiчна епопея».

У цей же час у бюро судово-медичноi експертизи iнший чоловiк писав: «19 червня 198… року в лiсi неподалiк вiд покажчика «23-й км. шосе Москва – Сiмферополь» на територii Ленiнського району Московськоi областi був убитий громадянин Ложкiн. З метою позбавлення життя йому були заподiянi викруткою чотири колото-рiзанi рани на переднiй i заднiй поверхнi грудноi клiтини, проникаючi в лiву плевральну порожнину з пошкодженням легенi та серця; сiм колотих ран в областi грудей; крововиливи в правому кивальному м'язi, м'яких тканинах шиi праворуч, в областi язика, в м'яких тканинах скроневоi областi справа, в пiдключичнiй областi; садна на грудях, животi та нижнiх кiнцiвках.

Смерть Ложкiна настала вiд гостроi крововтрати, викликаноi тiлесними ушкодженнями».

Але все одно, попри вдалу розправу, вiдчуття якоiсь незавершеностi кари у вбивцi нещасного Ложкiна залишалося. Щось було не так.

Тодi за два тижнi вiн поiхав в район Подольська в Пiдмосков'i й на лiсовiй стежцi чотирнадцятьма ударами тiеi ж викрутки рiшив сiмдесятирiчну бабцю – за що, так i не сформулював. Просто вiдчув: ii потрiбно стратити, i все. Брати у староi, за великим рахунком, не було чого: сорок п'ять рублiв та пенсiйне посвiдчення на iм'я Клавдii Василiвни Вихровоi. Знову вiдчувалося: щось не те. Навiть упевненiсть у своiй мiсii Ката притупилася.

Готовнiсть випробувати себе ще раз прийшла за пiвроку, вже взимку, на початку сiчня, i вiн знову вiдправився в передмiстя. Доiхавши на автобусi по МКАД до зупинки «Одинадцятий кiлометр», вiн зiйшов i заглибився в лiс, сподiваючись зустрiти свою жертву. Вiн брiв навмання, потопаючи в снiгу. Лiс колонадами стовбурiв пiдпирав сiре небо, десь вдалинi роздратовано каркав ворон, i навколо не було анi душi. Чоботи на замках, з халявами трохи вище щиколоток, абсолютно не пiдходили для таких походiв: у них моментально набився снiг i там розтанув, ноги стали мерзнути. Розмiрковуючи, чи не повернути назад, чоловiк вийшов на просiку, i тут прямо на нього снiговою цiлиною викотився на стареньких лижах парубiйко, майже пiдлiток. Хлопчина не очiкував побачити когось в безлюдному лiсi, тим бiльше – такого здорованя. «Здрастуйте», – здавалося, навiть трохи запобiгливо промовив хлопчисько i знiяковiло посмiхнувся. «Привiт», – миролюбним голосом сказав чоловiк i раптом одним кидком подолав кiлька метрiв, що роздiляли iх, та вчепився хлопцевi в горло. Ошелешений лижник навiть не зреагував i не спробував втекти. Слабенький, дитячий ще кадик нечутно хруснув пiд напором здоровенних лап Ката, який тримав моментально обм'якле тiло. І тут вiн вiдчув такий нездоланний позив на випорожнення кишечника, що зрозумiв: ще трохи, i вiн попросту обгидиться. Кинув мерця, вiдбiг убiк, стягнув з себе штани разом з трусами, i, навалюючи величезну (сам же чималенький) купу, тужився i думав, що от, змiг, стратив, значить, придатний для стезi Ката. Закiнчивши, вiн почав було надягати штани, глянув на жертву i раптом зрозумiв, що йому робити далi…

Наступного дня, натхнений здiйсненим, вiн ближче до вечора знову поiхав на «11-й кiлометр», вибрав у жертви немолоду жiнку, що самотньо чекала автобуса на зупинцi, i напав на неi…

– Бери сумку та йди до лiсу, – сказав вiн, пiдiйшовши ззаду i хапаючи ii за окуляри.

Вона повернулась i тут же отримала удар ножем у живiт. Клинок пробив пальто, двi теплi кофти, нижню бiлизну, але тiльки порiзав шкiру. Чи то удар був недостатньо сильним, чи то рука здригнулася…

Тiтка заволала:

– Вiзьми! – i жбурнула в нього сумкою. На якусь мить вiн сторопiв i, здивовано дивлячись на неi, мiркував, що робити, а вона з криками кинулася, розмахуючи руками, на проiжджу частину, де неслися, не зменшуючи газ, автомобiлi.

Тут вiн зрозумiв: якщо ii не збили вiдразу, коли вона несподiвано вискочила на дорогу, то тепер, скорiше за все, вже помiтили i не зiб'ють, а вона от-от приверне чиюсь увагу, хтось зупиниться, а поранена жiнка вкаже на нього…

Такий розклад його не влаштовував, i вiн кинувся геть вiд бетонноi коробки зупинки – туди, в рятiвну гущавину лiсу.

Бiтцево, Подольськ i зупинка автобуса на МКАД, неподалiк вiд яких були вчиненi звiрячi вбивства, належали до рiзних адмiнiстративних районiв, i тому за iх розкриття взялися рiзнi вiддiли мiлiцii.

… Капiтан Струков, якому було доручено розслiдування злочинiв у районi зупинки «11-й кiлометр» на Московськiй кiльцевiй автомобiльнiй дорозi, пiдняв очi на старшого лейтенанта Сухинiна, котрий увiйшов до кабiнету з авоською, зiтхнувши, закрив теку зi справою, яка мала явну перспективу перетворитися на «висяк», i поклав до шухляди. Іншi папки переклав на тумбочку. Потiм пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна й ввiмкнув електрочайник, що стояв на пiдвiконнi загодя наповнений водою, в розетку.

Сухинiн застелив звiльнений колегою стiл газетою «Московський комсомолець», вiднедавна неймовiрно модною, швиденько пошматував товстими – в палець – скибками докторську ковбасу, нарiзав батон шматками такоi ж товщини, розпакував два плавлених сирка, глянув i подумав: «Ех, ще б пару солоних огiрочкiв та мiнералочки, i був би чудовий ескорт для пляшечки 0,7 доброi горiлки!» Але про це залишалося тiльки мрiяти: з приходом до влади плямоголового генсека сорокаградусна потрапила в опалу, а бездумна боротьба з ii вживанням зламала не один десяток тисяч доль, не привiвши при цьому до перемоги анi над пияцтвом, анi над алкоголiзмом.

Струков тим часом заварив краснодарський чай у лiтровому емальованому кухлi й мовчки курив бiля вiкна, важко дивлячись на вулицю й пускаючи дим у кватирку.

– Миколо, чого це ти розквасився? – вловив настрiй колеги старлей.

– Ну i виродок завiвся у нас в районi, – похитав головою капiтан. – Ти не уявляеш.

– Той манiяк, чи що? – вточнив Сухинiн.

– Вiн, покруч ху…в, – з ненавистю крiзь зуби процiдив Струков. – Ти не уявляеш, який це монстр. Хлопчину задушив, згвалтував, пiсля цього встромив небiжчиковi в заднiй прохiд лижну палицю, а на мiсцi злочину навалив гору лайна, що твiй ведмiдь: мовляв, насрати менi на вас. Лижi з собою упер: одну за п'ятсот метрiв викинув, iншу – за вiсiмсот… Якого дiдька, питаеться? Але найстрашнiше, що знайшов пацана в лiсi рiдний батько.

– Та ти що? – обiмлiв бувалий у бувальцях старший лейтенант. – Не приведи Господи…

– Отож. За день мужик став сивим, як снiг…

– І що, жодних зачiпок?

– Ну, судячи зi слiдiв, манiяк повинен бути дуже високим на зрiст: десь метри зо два, i мiцноi статури, вага нiяк не менше ста десяти кiлограмiв.

– Уже щось, – без особливого ентузiазму сказав Сухинiн. – А ще ж i зразки сперми е…

– Найпоширенiшоi групи кровi, – махнув рукою капiтан. – Ще якийсь мудак бабцю на зупинцi там же, на одинадцятому кiлометрi, порiзав…

– Може, той же само, – невпевнено припустив старший лейтенант.

– Нi, Іване, навряд чи той, – заперечив Струков. – Пам'ятаеш, що у вищiй школi мiлiцii пiдполковник Погосян на лекцii розповiдав? «Манiяки практично нiколи не мiняють своiх пристрастей». А тут – пiдлiток i стара… Якщо вiн педофiл, за яким бiсом йому на неi нападати? І ще: занадто на грабiж схоже. Стара казала, вiн кричав: «Сумку давай!»

– Вона його бачила? Прикмети запам'ятала?

– Запам'ятала, аякже… Каже: «Пика страшна, очиська злющi, голос противний, сам здоровенний». Фоторобот скласти не може. Так, цей же, гопник – хрiн з ним, а от манiяк мене турбуе: вiдчуваю, накоiть вiн…

– Знаеш, Миколо, нумо iсти, чи що, бо вже й чай охолоне… – запропонував Іван. – Я зранку не iв, весь день без обiду, а у пристойних людей вже вечеря починаеться…

– Слухай, а шеф на мiсцi? – несподiвано запитав Микола.

– Нi, якраз поiхав, як я з ковбасою до вiддiлу заходив, – не зрозумiв ходу думок товариша Сухинiн.

– А Гадов?

Гадовим весь особовий склад райвiддiлу поголовно позаочi називав парторга, гаркавого майора Радова, за винятково паскудну вдачу й патологiчну тягу до доносiв.

– Вiн же у вiдпустцi, – заспокоiв товариша Іван. – А що?

Крiм начальника та головного партiйця боятися було начебто нiкого.

– А те, – сказав Струков, закрив на два оберти ключа замок в дверях кабiнету, дiстав iз сейфа пляшку з-пiд напою «Буратiно» з першокласною ханкою, котру реквiзували перед новорiчними святами у мiсцевоi самогонщицi. Вони випили одним махом по сто п'ятдесят i взялися за трапезу; потiм, пiд бутерброди, прийняли ще по сотцi, вiдразу прибрали порожню пляшку вiд грiха подалi в портфель (аж нiяк не забудеш винести з вiддiлу), тут же налили у склянки мiцного чаю, щоб не можна було винюхати, що з них пили тiльки-но. Друзi й ранiше нiколи не вживали спиртного в робочий час, але з початком горбачовського правлiння моментально звикли шифруватися й у неробочий i навiть не вiдчували жодного душевного дискомфорту вiд чималого, загалом-то, приниження.

Анi Струков, анi Сухинiн не знали, що в сусiдньому районi, що теж притулився до Московськоi кiльцевоi дорозi, iхнi колеги вже пiвроку безуспiшно б'ються над нерозкритим злочином, i в них справа про звiряче вбивство перукаря Ложкiна з «висяка» теж неухильно перетворюеться на «глухар».

А манiяк, що намислив себе Катом, у цей час задоволено вивчав замiтку в мiсцевiй газетi: «Розшукуеться хлопчик. 2 сiчня 198… року в 14 годин 45 хвилин пiшов на лижну прогулянку по просiцi, що веде вiд мiста Митищi до Кiльцевоi автодороги в напрямку мiкрорайону Гольяново Москви, 16-рiчний Вiталiй…»

«Мiкрорайону Москви Гольяново», – зi зловтiхою подумки поправив газетярiв вiн. Потiм подумав: «Ага, значить, хлопчиська звали Вiталiем…»

Ще вiн зрозумiв, що Вiталiя вже зшукалися, але не знав, що його вже знайшли i взялися за пошуки вбивцi.

З тих пiр на щитi, який тримала намальована в його щоденнику смерть, додалися новi гробики, i чимало, а його не те що не зловили, навiть на слiд не вийшли. Цей факт неабияк змiцнював його впевненiсть у власнiй винятковостi.

Гiгант докурив сигарету, кинув недопалок у бiк урни, не влучив i розчаровано хмикнувши, потягнувся, аж суглоби хруснули, i лiниво почвалав додому – спати. Вiн вiдчував: ще не сьогоднi, але от-от, завтра-пiслязавтра це знову накотить, i тодi вiн знову вийде на полювання, щоб здiйснити страту.




2


Володю завжди любили друзi та знайомi. Спочатку у Вiнницi, потiм в Черкасах i, нарештi, Киевi – скрiзь, куди закидала його доля дитини служилоi людини. В школi, в iнститутi, i потiм – на заводi. Киiвськi однокласницi навiть називали загальним улюбленцем.

Та й то – зросту в ньому було два метри, статура спортивна: довгоногий i широкоплечий. Шевелюра темна, густа, доглянута. І одягався, як кажуть, наче на весiлля: батько – полковник КДБ, до спецрозподiльникiв доступ мав i до спецателье. На гiтарi Вовчик грав якщо не краще за всiх, то, у всякому разi, дуже пристойно. І грошенята у нього, хлопця з вельми забезпеченоi сiм'i, водилися, а жадiбним вiн зроду не був. Ясна рiч, за таких даних вiд дiвчат вiдбою у нього не було. Не сказати, що вже зовсiм нiколи вiн облизня не пiймав i осiчок у залицяннi до панночок у нього не траплялося, але це були прикрi поодинокi випадки, до того ж – в малозначних флiртах. Єдине справжне фiаско на любовному фронтi вiн зазнав з однокласницею Мiленою Сторожук, на яку Володимир «запав» у перший же день навчання в киiвськiй школi. Мiлка вважалася першою красунею не тiльки в 9-Б класi й у всiй школi; ба й в мiкрорайонi, – або, як досi кажуть у Киевi, – на районi, маючи на увазi саме мiкрорайон, – вiд Кловського узвозу до бульвару Лесi Украiнки небагато знайшлося б красунь, здатних змагатися з нею у вродi. Високi, стрункi, гарнi – Володимир з Мiленою були б дуже яскравою, помiтною парою. У шкiльнi та в iнститутськi роки вони зробили кiлька спроб зав'язати серйознi стосунки, та жодного разу не вийшло: чи то зiрки несприятливо розташовувалися на небi, чи то зовсiм не судилося.

Тяжко переживши крах юнацьких надiй, Володя так-сяк зализав рани й зажив нормальним життям: навчався в iнститутi, ходив в закриту секцiю рукопашного бою разом з батькiвськими пiдлеглими, грав на гiтарi в ансамблi, зустрiчався з дiвчатами, пускаючи iх до свого лiжка, але не в душу.

Женитися змусив його батько. Нiякого кохання в них iз Томою не було. Тiльки взаемний сексуальний потяг. Вовка та його однокурсниця пiсля iнститутських занять попросту трахалися, регулярно та залюбки, i виходило в них це понад усяку хвалу. Одного разу невчасно повернулася з роботи матiр i застукала парочку за цим заняттям. Увечерi прийшов зi служби татко, був негайно повiдомлений дружиною про трапунок, i батьки завели на два голоси: так ти негiдник, та як ти посмiв, та це розпуста, та ти збезчестив дiвчину… «Звiдки iм знати: я «збезчестив» чи до мене вже так було?» – крутилося в головi у Володi. Говорили вони все це тому, що дiйсно так вважали, або ж через те, що так, за iхнiми поняттями, слiд було говорити в цiй ситуацii, залишилося нерозкритою таемницею до цих пiр. Хай там як, але вiн стояв перед ними, як школяр, що розбив м'ячем скло в кабiнетi завуча, а вони вичитували – мамо, не горюй! – нiби як на партзборах!

– І давно ви цим займаетеся? – не вгамовувалася мати.

Зрештою, двое дорослих людей на пiдставi взаемноi згоди iз задоволенням робили те, що радянськими законами начебто заборонено не було… Вiн не витримав:

– Ми повнолiтнi, i все це вiдбуваеться у нас за згодою. Чого ви вiд мене хочете?

– Як чесний чоловiк ти зобов'язаний одружитися, – з кам'яним обличчям видав батько сталевим голосом.

– Тату, я ii не кохаю, – заперечив юнак.

– Отже, займатися статевими зносинами, – старомодно назвав секс глава сiм'i, – з дiвчиною ти хочеш, а як одружитися – ти ii не кохаеш?

– Та й вона мене не кохае, це в нас просто данина природi. Ми ж дорослi люди! – спробував вiдстояти свою позицiю син. – У нас е в цьому потреба, i вона природна…

– Бач, не кохае, – включилася до розмови мати. – Багато ти знаеш про любов! Та якщо дiвчина дозволяе тобi робити таке, то вона кохае!

У голосi матерi звучало непiдробне переконання: в ii часи i в ii колi найчастiше траплялося саме так.

– Слухай, що мати говорить! – владно й дещо роздратовано велiв батько. – І ще: ти хiба не розумiеш, в якому будинку ми живемо?

Будинок дiйсно був непростим: одним з трьох або чотирьох, побудованих управлiнням справами ЦК КПУ в межирiччi вулиць Суворова i Лейпцизькоi й заселених вiдповiдальними партiйними працiвниками досить високого рангу. Звiсно, тут i взаемини у мешканцiв специфiчнi, i увага до них особлива… Сiм'я не так давно переiхала сюди з вiдомчого будинку комiтету держбезпеки на вулицi Чекiстiв. Тут i квартира була кращою: чотири роздiльних кiмнати пристойних розмiрiв, два санвузли, двi великих лоджii. Простора свiтла кухня чого вартувала! І вiдомча приналежнiсть будови теж, напевно, була плюсом. Жити в будинку, повному твоiх спiвробiтникiв – мало радостi, а якщо всi вони до того ж – чекiсти, i при цьому зовсiм не факт, що всi, як один, до тебе доброзичливi…

– Будинок як будинок, звичайний – покривив душею Володимир. Насправдi за роки мандрiв сiм'i по рiзних мiстах надивився вiн всяких жител i не мiг не розумiти переваг теперiшнього.

– Тут мешкають люди, якi перебувають у високому партiйному керiвництвi! – вагомо сказав батько. – Цей будинок пiд особливим захистом; тi, кому належить, напевно вже помiтили, що ти сюди стороннiх дiвчат водиш, i зробили висновки.

– По-перше, дiвчат я сюди не водив, тiльки одну, а, по-друге, якщо б помiтили, ти б давно вже довiдався вiд них, а не сьогоднi вiд матерi…

Правота Володимира була настiльки очевидною, що навiть полковник не знайшов, як вiдразу вiдповiсти, але тут пiдключилася мати:

– Як ти з батьком розмовляеш, негiднику? І не соромно!.. Миколо, скажи йому…

Чоловiк якраз обмiрковував, як це син, та ще з дiвчиною, прослизав у пiд'iзд непомiченим. Змова з охороною виключалася – адже тодi Володимир був би попереджений, i мати не спалила б його на гарячому…

– Менi соромно, – вирiшивши не чекати на батькову реакцiю, збрехав Володя. – Тiльки я не можу второпати, чого ви вiд мене хочете…

– Ти будеш одружуватися з дiвчиною, яку сам же зганьбив? – почервонiв, наливаючись гнiвом, глава сiмейства. Батько Микола Хомович був з дитинства незаперечним авторитетом для Володi i единою особистiстю, психологiчному тиску котроi вiн так i не навчився протистояти. Крiм того, мати все життя твердила: «Тато буде засмучений, якщо взнае, що ти не iв кашi», «Батько буде розчарований, якщо почуе, що у тебе четвiрка з контрольноi», «Ти не повинен пiдводити тата «… Вона довго утовкмачувала, i кiнець-кiнцем iй це вдалося: жах не виправдати надiй татка нав'язливою фобiею переслiдував Володимира, все життя, часто примушуючи чинити всупереч власнiй натурi. Ось i зараз батько наполягав i був незадоволений.

– Та я хiба вiдмовлявся з нею одружитися? – здався син.

Полковник чекав на запеклий опiр i був збентежений таким поворотом подiй, вiн важко засопiв, гасячи вулкан, котрий клекотiв у ньому, а мати задоволено сказала:

– Ну от, так би й ранiше…

– А ранiше ви не питали, чи згоден я на нiй женитися, ви зовсiм iншим цiкавилися, – не втримався хлопець, а сам подумав, що другоi Мiлени все одно не знайдеш, а Томка – класна дiвчина: вродлива, фiгура непогана, недурна. Зрештою, в лiжку iдеально пiдходить…

– Ви би перш, нiж змушувати одружитися, впевнилися, чи годиться ii об'ективка для нашоi сiм'i. Бо ми тисячу разiв перевiренi, а раптом у неi хтось на окупованiй територii або, не дай Боже, в полонi був? – недбало кинув вiн батькам i пiшов iз кухнi, де вiдбувалася розмова, курити в лоджiю. Насправдi ii родовiд не мав би мiстити пiдводних каменiв: батько у неi був якимось секретним конструктором на «поштовiй скриньцi», куди без спецперевiрки й працювати-то не потрапляли.

Матiр остання реплiка Володi збентежила, а батько вирiшив: «У правильному руслi мислить», – i запитав у дружини прiзвище Томи. Щодо сьогоднiшньоi ситуацii у полковника було одна, переконаннями зцементована думка: якщо ти примудрився бути членом сiм'i високопоставленого спiвробiтника КДБ – зроби таку ласку, поводься вiдповiдно; висловлюйся певним чином й вчинки роби належнi.

… Весiльним подарунком вiд батькiв стала затишна однокiмнатна квартирка в новому будинку, i не в мiкрорайонi казна де в застумi, а на старiй обжитiй площi не надто далеко вiд центру.

Пристрасний секс, що об'еднував пару, в умовах легальностi став потроху втрачати свою гостроту та привабливiсть, палкiсть – вистигати, а нiчого iншого для об'еднання в справжню сiм'ю – анi почуттiв, анi спiльних iнтересiв – у молодят не виявилося.

За пiвроку вони з Томою тихо й мирно розiйшлися: дiтьми не обзавелися, а на житлоплощу колишня дружина не претендувала.

Результатом невдалого шлюбу стала вiддалена вiд батькiв холостяцька територiя в будинку, де в сусiдах не було вищих партiйних функцiонерiв та офiцерiв КДБ i де всiм було абсолютно фiолетово, кого приведе до себе пiсля роботи iнженер, що тiльки-но закiнчив iнститут.




3


Отримати пiсля технiчного ВНЗ розподiл на великий оборонний завод взагалi-то вважалося неймовiрною удачею. Тут до стандартних iнженерських ста тридцяти плюсувалася премiя за виконання плану, який на таких пiдприемствах виконувався завжди, а ще – прогресивка та купа рiзних доплат з надбавкою за вислугу включно. Уже по першому року виходило не так, як в якомусь НДІ, – сто тридцять на мiсяць «брудними», – а двiстi сорок повновагих карбованцiв на руки.

До того ж такi органiзацii мали гуртожитки, будували будинки для своiх спiвробiтникiв i мали по декiлька баз вiдпочинку десь у передмiстi: на Днiпрi, Деснi або Козинцi, – а нерiдко ще одну-двi на морi.

Перспектива пройти всi щаблi рiшення житлового питання (общага – гостинка – квартира) рокiв за п'ятнадцять на оборонному пiдприемствi видавалася дуже реальною. Знову ж таки, всi пристойнi «ящики» мали своi спортклуби: тренуйся в прекрасних умовах хоч до пенсii, нiхто тобi слова не скаже.

Єдиною незручнiстю в сенсi кар'ерних перспектив була величезна чисельнiсть працiвникiв: спробуй, вибийся! Таких, як ти, iнженерiв навколо, – грамотних, здiбних, честолюбних, – греблю гати. Можна все життя мати добру славу й високi показники, та так з рядових i не вирватися, пiти на пенсiю з посади, на яку й прийшов колись – якогось провiдного iнженера, наприклад. Таке Володю, честолюбного й звиклого до спортивних перемог, зовсiм не влаштовувало. Єдина дорога, зрозумiв вiн, – через комсомол.

Сказати, що в першiй половинi вiсiмдесятих молодь горiла бажанням займатися громадською роботою, означае погрiшити проти iстини. У добровiльну дружину ще записувалися, на чергування ходили, бо за це надавалися за законом додатковi днi до вiдпустки.

Ну, творчi особистостi, що не прорвалися на велику естраду або до театральних iнститутiв i вимушенi були стати виробничниками, в гуртках самодiяльностi тамували спрагу самореалiзацii.

Групка графоманiв згуртувалася в лiтоб'еднання при заводськiй бiблiотецi. Але, якщо чесно, нереалiзованi «майстри мистецтв» отримували бiльше, нiж вiддавали: iхнi виступи на святкових концертах дивився весь завод, а поетичнi опуси друкувала багатотиражка, на пiдприемствi iх впiзнавали в обличчя i навiть любили, хоча в переважнiй бiльшостi анi майстернiстю, нi талантом вони не вирiзнялися. Це зовсiм не те, що в стiнгазетi «Комсомольський прожектор» критикувати бракоробiв i нехлюiв… Тi завжди ображенi, а тобi – анi слави, анi вигоди.

А звичайнi хлопцi i дiвчата вже i до комсомолу вступали неохоче: що вiн менi дае, цей ваш комсомол? Тому активiстами ставали або романтики-iдеалiсти з мiркувань ентузiазму, або, що траплялося значно частiше, прагматики, що робили дальнiй прицiл на кар'еру.

Двометровому спортсмену iз задатками лiдера, котрий до того ж непогано вмiв грати на гiтарi i не боявся виступати з трибуни, в комiтетi комсомолу Киiвського виробничого об'еднання оптико-електронного машинобудування зрадiли: цей хлопець органiзовуе хоч самодiяльнiсть, хоч спортивнi змагання, а якщо треба, то виступить i в КВК, i на конференцii. А влаштований ним концерт на честь посвяти в заводському ПТУ новачкiв у першокурсники пройшов iз таким успiхом, що навiть у багатотиражцi похвалили. У парткомi хлопця помiтили i вирiшили просувати, а комсомольський секретар став до нього придивлятися: сам-то давно мiтив у секретарi райкому, i його туди в принципi погодилися взяти за умови, що буде пред'явлена мiцна замiна. Володимир на роль нового комсомольського вождя заводськоi молодi за всiма параметрами годився. Крiм одного. В тi часи для просування по кар'ерних сходах вимагалося бути членом КПРС. Студентiв в партiю не приймали майже нiколи, iнженерiв – нечасто, бо для мiста iснував чiткий норматив: з чотирьох прийнятих трое повиннi бути робiтниками, а вони-то якраз ставати партiйцями не надто прагнули. Але комсомольський секретар об'еднання був не ликом шитий: вiн записав Володимира як першочерговий резерв на свою посаду, i питання вирiшилося, резервiста тут же без зволiкань прийняли в кандидати в члени партii.

Комсомольський вожак задоволено потирав руки, вже уявляючи себе господарем в райкомiвському кабiнетi, але тут його несподiвано запросив начальник «першого вiддiлу». Такi пiдроздiли тодi були на кожному бiльш-менш великому виробництвi. Вважалося, що вони забезпечують режим секретностi: краiна-то майже вся працювала на оборону, але насправдi функцii були значно ширшими – представництва Комiтету держбезпеки в оборонному секторi промисловостi, нiяк не менше. Дуже часто такi пiдроздiли очолювали нестарi комiтетськi вiдставники, переведенi до активного резерву.

Ясна рiч, вiд явки у випадку таких запрошень вiдкрутитися було неможливо, хоча ходити туди, як запрошеним, так i незваним, пристрасного бажання простий народ не вiдчував. Але комсорговi куди було дiватися?

Розташовувалася ця служба в заводоуправлiннi, в кабiнетi за оббитими чорним дерматином дверима, прикрашеними стандартною – золотистий шрифт на червоному склi – табличкою: «Начальник вiддiлу режиму». Всi iншi внутрiшнi дверi в будiвлi, навiть дверi до приймальнi генерального директора, були обклеенi лакованим дерев'яним шпоном, i ця вiдмiннiсть вiдразу ж впадала у вiчi. А ось внутрiшнiм оздобленням кабiнет не вiдрiзнялося вiд побратимiв: пристойних розмiрiв двотумбовий стiл начальника вiддiлу, до нього нiжкою букви «Т» приставлено iншого – без тумб, але довшого; бiля нього – стiльцiв з десяток. Двi шафи конторськi – нiчого особливого, такi ж i в комiтетi комсомолу, хiба що в цих – скло матове. А на стiнцi за спиною в господаря кабiнету – портрет, та не Михайла Сергiйовича iз замальованою родимою ляпкою, а мужчини серйозного – голови КДБ СРСР Вiктора Михайловича Чебрецова. Дивиться з рамки головний чекiст пронизливим поглядом – моторошно стае, немов портрет може бачити людину наскрiзь.

На столi – за новою модою – запустiння: набiр писального приладдя, перекидний календар та бронзовий бюстик Дзержинського. І все: анi паперiв, анi документiв. На тумбочцi бiля столу – два телефони: мiський i внутрiшнiй.

Секретар увiйшов i побачив: той, до кого викликали, сидить, книжечку гортае, хто в курсi – вiдразу пiзнае: довiдник заводськоi АТС. Господар кабiнету привiтався кивком, жестом вказав на стiлець: сiдай, мовляв.

Неприемно здивований (ранiше вони вiталися за руку), ватажок молодi сiв i почав терпляче чекати.

– А скажи-но менi, Степане Миколайовичу… – начальник першого вiддiлу, дебелий чоловiк iз залисинами, в окулярах iз золотистою оправою почав фразу i раптом замовк, свердлячи головного комсомольця пiдприемства безпристрасним поглядом сiрих холодних очей. Тому було явно незатишно: вiн совався на казенному стiльцi i гарячково мiркував, що ж вiд нього знадобилося цьому неприемному проникливому типу. Невже щось пронюхав? Або, ще гiрше, донесли…

Але що, що ж вiн може знати? Що виписали матерiальну допомогу на хлопця з п'ятого цеху, а грошi пустили на «поляну» пiсля звiтно-перевиборноi конференцii? Ну то й що, там же парторг був, випивав з усiма, тости про трудову змiну говорив… Та й хлопця не образили, через бюро молодiжного туризму «Супутник» пiльгову путiвочку по Золотому кiльцю органiзували – вiк би сам дiставав, а все одно не спромiгся б. Нi, не те…

Фотоапарат по блату секретарю мiськкому комсомолу допомiг придбати – так там все законно: за заявою, за грошi i через касу. А на заявi, знаете, генеральний власноруч резолюцiю накреслив: «Вiдпустити», – а вiн, вибачте, член ЦК Компартii Украiни. Знову не те.

Невже про Янку хтось стукнув? Там начебто всi своi були, перевiренi… Таке буцiмто не за його чекiстським профiлем, але якщо пришие аморалку – не вiдмиешся…

Аморалка – така капосна штука: бавляться майже всi, але попадаються одиницi, але якщо хто вляпався, тих лупцюють нещадно. Пару рокiв тому на радянсько-нiмецькому молодiжному фестивалi випадок був. Нiмцiв тодi приiхало – видимо-невидимо, делегацii – з усiх п'ятнадцяти округiв НДР. Шiстнадцята – з Берлiна. Програма – бiльш насичених не бувае: концерти, екскурсii, поiздки в трудовi колективи та вечори вiдпочинку. Масовки нагнали видимо-невидимо: студентiв, службовцiв, навiть роботяг якихось. Скандують: «Комсомол, ех, дайот!», – а в президiях чуеться, як в сценарiях прописано: «Комсомол – FDJ!» Самi ефдейотiвцi – всi в ошатних синiх сорочках – чи то юнгштурмовки, чи то батники з погончиками. Один день був вiдведений для виiздiв у райцентри Киiвськоi областi. «Ікарус» з делегацiею, здаеться, з Котбуса, хоча, можливо, й з Карл-Маркс-Штадта вирулив зi столицi i погнав по шосе на пiвнiч, а вже через годину п'ятнадцять заiхав на центральну площу старого мiстечка, де з короваем, духовим оркестром i зiгнаною з обох шкiл i единого технiкуму масовкою нетерпляче очiкувало мiсцеве комсомольське начальство. Керiвник нiмецькоi делегацii, секретар окружкому вiльноi нiмецькоi молодi полiтiшеляйтер Хайке Кромберг, огрядна свiтловолоса молода жiнка з блакитними очима й рiшучими манерами, не звертаючи уваги на супроводжуючого вiд ЦК ВЛКСМ, який весь фестиваль iздив з групою i проявив себе сором'язливим iнертним телепнем, з дверей автобуса оцiнила ситуацiю и дала команду групi виходити й крокувати за нею в напрямку короваю.

У бiлiй сорочцi, в чорному пiджаку i бордовiй краватцi, перший секретар тамтешнього райкому комсомолу Станiслав Іванович Куцекiнь вiдразу зрозумiв, хто у нiмцiв головний, вiдняв рушник з пишною бiлою хлiбиною, увiнчаною сiльницею, у змученого годинним стоянням з величезним буханцем у руках активiста i пiд рев оркестру, що виконував чомусь «Амурськi хвилi», кинувся до Хайке. Вона вже знала, що слiд робити: вiдламала окраець, занурила краечок в сiль, спробувала, прийняла дар разом з рушником, тут же вiддала його помiчнику, вивiльненими руками мiцно обняла симпатичного господаря i, смачно триразово розцiлувавши, голосно сказала: «Гутен таг, лiбер геноссе!», а потiм повторила росiйською:» Здравствуй, дорогой товарищ!» Тут оркестр закiнчив музичну фразу i замовк. Приголомшений лiбер геноссе, очманiлий вiд поцiлункiв i ароматiв закордонних парфумiв, раптом виявив, що всi заздалегiдь приготованi привiтальнi фрази нiмецькою мовою з голови випарувалися, тому вiн просто сказав «Ласкаво просимо!» i всупереч сценарiю дав вiдмашку диригенту. Той не розгубився – духова мiдь гаркнула туш.

На весь офiцiоз: на мiтинг з гiмнами, на екскурсii в тамтешнiй краезнавчий музей i технiкум – вистачило двох з половиною годин, а потiм нiмецька делегацiя i мiсцевi активiсти вирушили на берег мальовничоi рiчки Тетерiв, де з ранку димiли польовi кухнi, були поставленi столи, а хазяйновитi комсомолки iх накривали, не вiдчуваючи нестачi в продуктах, видiлених головами передових колгоспiв у виглядi шефськоi допомоги райкому для проведення мiжнародного заходу. Зi спиртним було вирiшено просто: закупили по двадцять пляшок горiлки i сухого вина, а як стратегiчний запас – людей-то сила-силенна: нiмцiв чоловiк сорок та наших десяткiв зо два – був зарезервований сорокалiтровий бiдон самогонки найкращоi очистки й пiдвищеноi мiцностi.

Само собою вийшло, що Хайке i Станiслав – керiвники – опинилися за столом поруч.

– Горiлка? – випивши першу чарку за проголошену тостом iнтернацiональну дружбу, розчаровано запитала Хайке, що непогано говорила по-нашому. «Не догодив», – зрозумiв Станiслав i запропонував:

– Може, вина?

– Можна й вина, – байдуже погодилася дама.

– А чого б ви хотiли? – проявив галантнiсть кавалер.

– Мiй дiд бував у цих краях. Ну, ви розумiете, коли, – додала вона. Уточнювати не стала, все i так зрозумiли: пiд час вiйни, але вона хотiла сказати не про це. – Так вiн досi вважае, що немае напою, кращого за тутешнiй самогон.

– Це ми миттю, – запевнив Станiслав. – Ти чув, чого гостя хоче, – пiдморгнув вiн завiдувачу органiзацiйного вiддiлу, котрий сидiв по леву руку. А той, здавалося, тiльки й чекав команди: раз-два, i на столах з'явився новий вид оковитоi.

Гостя напiй схвалила, з кожним тостом випивала по цiлiй чарцi, щоразу до дна не сачкуючи, але нiяких зовнiшнiх ознак впливу на неi самогону не спостерiгалося, хiба що вона трохи зарум'янiла. Станiслав Іванович спочатку спробував не вiдставати, щосили показуючи, що радянський комсомолець нi в чому не поступаеться нiмецькiй комсомолцi, але незабаром збагнув, що, попри всю його звичнiсть до мiсцевого продукту, вiн Хайке не рiвня i зрозумiв, що змагатися з нею йому не пiд силу i потрiбно тепер вживати помiрно. При цьому вiн не врахував анi кiлькостi вже iм випитого, анi безсонноi ночi, обтяженоi нервуванням вiд останнiх приготувань – по-хорошому йому слiд було просто зупинитися.

Як виявилося, домашня горiлочка на товариша секретаря окружкому FDJ таки дiяла: вона стала все частiше притискатися до Станiслава стегном, а то й бюстом, а вiн, сп'янiвши, послабив за собою контроль i млiв вiд уваги вродливоi iноземки. А тут ще й тости пiшли такi – спробуй не випити за керiвника КПРС товариша Андропова, за вiрного ленiнця товариша Хонеккера…

Потiм заспiвали про юного барабанщика i секретар райкому себе на якийсь час втратив. Скiльки вiн тодi пробув в астралi i що в цей час робило його тiло, вiн так нiколи i не згадав, але виявив себе в кущах метрiв за сто вiд мiсця основноi дислокацii. Його пiджак лежав на травi, на ньому – товариш Хайке без трусiв i з задертою до пупа спiдницею, а зверху – вiн сам, з приспущеними штанами, несамовито пропагував на практицi нiмецькiй комсомолцi принципи iнтернацiональноi дружби…

Коли вони повернулися, веселощi йшли своiм малокерованим рядом, i iхньоi вiдсутностi, здавалося, не помiтили. Нiхто нiчого не сказав i наступного дня, i через два днi. І товариш Куцекiнь вирiшив, що пронесло. Але варто було вiдгримiти фестивалю, а поiзду з нiмецькою делегацiею помчати на Захiд – не минуло й тижня, як його викликав до райкому партii перший секретар i запропонував тихенько пiти за власним бажанням. «Але я…» – спробував щось сказати Стас.

– Ти зганьбив комсомол i нашу краiну в очах нiмецьких товаришiв, – звинуватив його партiець. – І образив нiмецьку дiвчину.

– От уже хто-хто, а вона точно не ображаеться, – усвiдомив крах комсомольськоi кар'ери хлопець. – От вона-то напевно не скаржилася!

– Якби ще й вона поскаржилася, – вагомо заявив старший товариш, – ми б тебе – на парткомiсiю та з партii геть, з роботи б зняли i пiд суд вiддали! А так, з урахуванням старих заслуг, йди-но ти на всi чотири сторони по-доброму, поки сторгача iз занесенням не влiпили.

– І куди ж менi йти? – розгубився молодий.

– Ну, он хоч i до районноi газети заввiддiлу сiльського господарства, – озвучив давно прорахований варiант комунiст. Його i самого пригнiчувала незручнiсть ситуацii, але зам'яти справу вiн боявся, тому що сигнал надiйшов з районного КДБ.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/serg-y-baturin-10378330/operac-ya-vishivanka/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.