Книга - Привіт із обітованої

Привiт iз обiтованоi
Ге Орiй


Не порахувати, скiльки украiнцiв у пошуках роботи подалося у ближне й дальне зарубiжжя. Вони iхали не знаючи, що на них чекае в чужих краях, з однiею лише надiею приробити грошей щоб покращити власне життя сiм’i на батькiвщинi. Та проживання за кордоном не завжди наповнене важкою, часто виснажливою працею. Рiзнi спокуси, що чекають на полишених пильного ока батькiв, дружин, чоловiкiв та коханих. Про зовсiм не просте iснування наших землякiв-заробiтчан у Ізраiлi, розповiдаеться у книзi оповiдань для дорослих «Привiт iз обiтованоi».





Ге Орiй

ПРИВІТ ІЗ ОБІТОВАНОЇ





Частина 1

ОЧИМА ЛЮДИНИ





ПАНАФОН


Що потрiбно заробiтчанину? Звiсно, грошi. Бо чого б ото його понесло за сотнi, тисячi кiлометрiв?

У Ізраiлi заробiтчанину–«туристу», легше за все вiдшукати роботу в Тель-Авiвi. Бюро з працевлаштування розкиданi щедро по мiсту. Особливо багато iх на вуличках, прилеглих до нового автовокзалу. Майже у кожному розмовляють росiйською. Заходьте, будь-ласка. Ми з дружиною одноголосно визначилися i простуемо прямiсiнько до автовокзалу.

Автовокзал у Тель-Авiвi це щось! Вiд бувалих заробiтчан я чув, що такоi оригiнальноi будiвлi в жоднiй краiнi немае. Зовнi вiн схожий на велетенський корабель iз щоглами та трубами, що вiнчають верхню палубу – тобто, дах. При поглядi вiддаля здаеться нiби корабель випадково зупинився помiж неохайних низькорослих будинкiв i незабаром вiдпливе.

Майже мiсяць тому ми зiйшли на кiнцевiй мiжмiського автобуса – на однiй з палуб цього корабля. Кiлька годин подорожували по нескiнченних коридорах, переходах та залах. Нарештi, пересиченi враженнями i втомленi, зупинилися пiд великими лiтерами, оформленими неоновими лампочками, що зазивно висвiчували над скляною стiною офiсу.

– «Панафон», – прочитав я. – Цiкаво!…

І хоча у примiщеннi вокзалу отих бюро iз працевлаштування на кожному з шести поверхiв – палуб, по-декiлька, ми чомусь зайшли саме туди. Може, причиною стала незвичайна назва, що ностальгiчно нагадувала патефон. Вiн був знайомий нам iз далекого дитинства. Такий собi древнiй програвач платiвок, що працював завдяки заведенiй пружинi.

Отже, ми зайшли до Панафону i досить швидко отримали роботу.

…Промайнуло трохи бiльше мiсяця. Ми знову бiля автовокзалу. Я вiдчиняю перед дружиною великi вхiднi дверi, що ведуть усередину. З деяким напруженням проходимо повз вiйськових, котрi уважним поглядом пронизують кожного. Нам вже добре зрозумiла ця увага. Чули, як декiлька днiв тому, вояки зупинили жiнку з пiдозрiлою сумкою. Вiдкинувши ii вiд себе, та, спробувала втекти. Жiнку затримали, а сумку вчасно викинули на вулицю, де вона й вибухнула. Що поробиш – у такий час i в такiй краiнi живемо.

Опускаемося на декiлька схiдцiв, проходимо широченним коридором. За великими, на всю стiну, скляними вiкнами-вiтринами магазини та кафе. Ще десяток крокiв i ми попадаемо до велетенськоi зали. Звiдсiля, ескалаторами, лiфтами та просто по сходинах, можна потрапити до кожного з шести поверхiв, де ще бiльше ресторанiв, кафе, магазинiв, магазинчикiв, рiзних офiсiв, але нас iз дружиною турбуе iнше. Ми прямуемо до знайомоi вивiски, яку видно майже вiд середини залу.

У «Панафонi» зустрiчають, як давнiх знайомих. Ще б пак, по кiлька разiв на тиждень мозолимо iм очi. Ось i Рахель – панi невизначеного вiку, одна з кiлькох працiвникiв, якi за трьома столами приймають вiдвiдувачiв. Вона, усмiхаючись, привiтно вiтаеться, махаючи рукою над головою чергового клiента. Рахель вiдповiдае за наше трудовлаштування. Щоправда цю ношу жiнка несе напрочуд легко, бо коли б це було по iншому – ми могли б вже близько мiсяця спокiйно жити та працювати i не набридати iй своiми вiдвiдинами.

– Цiкаво, що вона запропонуе нам йього разу? – неголосно кажу до Ольги, всiдаючись на вiльний стiлець серед чекаючих на свою чергу.

– Те ж саме, що й минулого, – також неголосно вiдказуе дружина сiдаючи поряд. – Казала я, – треба дати. – Вже б давно працювали на постiйнiй роботi. А так, бiгаемо з однiеi на iншу й кiнця й краю не видно.

– Але ж ми iм дали триста зелених: по сотнi за працевлаштування та по п'ятдесят за поселення у квартиру.

– Який же ти iнаiвний! – поблажливо усмiхнулася Ольга. – Народ, що прибув з колишнього Союзу, привiз сюди i своi звички. Яку б платню не отримували, все одно прагнуть хабаря.

Та я затявся, не дам бiльше!» Хоча, як показав час, був неправий.

– Сашуню, поглянь. І вони тут! – почули ми знайомий голос.

– Наталка… Сашко!… – давно не бачилися!!

Ручкаемося, обiймаемося з прибулими. Ольга з Наталкою цiлуються, очi жiнок вологi… На нас зашикали.

– Пiшли на свiже повiтря. – гостро глянула на тих Наталка. – А чемодани залиш, нехай стоять доти, доки нас не влаштують на нормальну роботу.

Ми з Сашком пiдсунули до стiни великi чемодани з iхнiм збiжжям i приедналися до жiнок з другого боку склянноi стiни, що вiддiляе офiс вiд вируючого життя автовокзалу.

– Вам хоч пощастило, разом влаштувалися, – з заздрiстю говорить Ольга. (Ми знали, що iх вiдправили на один з курортiв бiля Мертвого моря).

– Гадаете разом? А дзуськи! Сашко працював за пiвсотнi кiлометрiв вiд мене, – кинувши нелагiдний погляд у бiк Панафону сказала Наталя.

– Еге ж. Санаторiй будували. Важкенько довелося. Жарота – технiка не витримувала, – пояснив Олександр.

– А ти? – я дивився зi спiвчуттям на худющого з впалими щоками, тридцятирiчного чоловiка.

– А я, терпiв… – вiн кинув швидкий погляд на дружину. – Ще б терпiв. Та ось… Наталя.

– Еге ж, терпiв. Не забрала, там би й залишився… тiльки в землi… Уявiть: мотори на пiдйомнику погорiли, то мiшки з цементом, пiсок i рiзну будiвельну всячину, примусили на собi перти аж на восьмий поверх. Лише погляньте, що вiд майже стокiлограмового чоловiка залишилося! – Очi Наталки волого зблиснули.

– Ну кiлограми – то наживне, а от здоров'я, запросто можна було згубити. Особливо чоловiчу силу… – Пiдморгнув я Наталцi.

На це вона усмiхнувшись запевнила:

– Та начебто нi. Пiсля трьохтижневоi перерви, так узявся до роботи, що я вже почала боятися – на будiвництвi не добили, то у лiжку з ним щось станеться.

Як вiдсмiялися, Наталка почала розповiдати про тамтешне свое життя:

– Ви пам'ятаете, якоi спiвала Рахель? «Разом, у одне мiсце iдете». А вийшло тiльки й того, що на одному Мертвому морi. Сашуня на будiвництвi губив здоров'я та кiлограми, а мене до iншоi роботи спробували пристосувати.

Вона взяла чоловiка пiд лiкоть.

– Іди, тримай чергу…

Провела поглядом, i, коли за ним зачинилися дверi, з серцем промовила:

– Одне вам скажу – тут усi чоловiки схибнутi на блондинках. Ну хоч бери й фарбуйся в iнший колiр… Взяли мне на курорт покоiвкою-офiцiанткою. Тобто на два мiсця, але за одну заробiтню плату. Я вже зрозумiла, що тут це полюбляють, особливо з нашим братом – «туристом». Та це мене не лякало. Роботи я не боюся, тим паче, що знала для чого iхала сюди. Але коли менi запропонували ще й у лiжку попрацювати!… «Наталi, ти у нас матимеш феноменальний успiх!» – цмокав ласими гембами начальник. Вiдбивалася, як тiльки могла, та усьому е межа. От i довелося навiть не отримавши платнi, тiкати… Грошей ми з Сашунею без «цього», приробимо.

Вона розсмiялась якiйсь згадцi й сказала:

– Федю, ти ж не образишся як що ми з Олею вiдiйдемо на хвилинку – про нашi жiночi справи полялякати, еге ж?

Я дивився на жiнок i згадував, як близько мiсяця тому, чекаючи своеi черги у «Панафонi», ми познайомилися з Наталею та Олександром. Вони з'явилися в Ізраiлi за звичною схемою, як туристи. А потiм, у Єрусалимi, якраз пiд час екскурсii по шляху яким вели Ісуса на Голгофу, дали вiд групи навтiкача. Того ж таки дня приiхали до Тель-Авiву. І чудо! Якесь шосте вiдчуття, iх також привело до «Панафону».

Наталю я поважав за твердий характер. До якогось часу, вiн був прихований у глибинах душi сорокарiчноi симпатулi з статурою двадцятирiчноi дiвчини. Змарнувавши молодiсть iз «безхребетним» чоловiком-алкашем; нарештi зрозумiла чого iй потрiбно вiд життя i ще на батькiвщинi зiйшлася з теж розведеним Олександром. Дивлячись на цю пару, нiхто не мiг би сказати, що Сашко молодший за неi – такоi енергiйноi, компанiйськоi та вродливоi.

Погомонiвши, жiнки пiдiйшли до нас. Наталя жартома ущипнула мене за бока.

– Що це я, про нас та й про нас, а як ви оцi кiлька тижнiв прожили? А може – промучилися? Начебто не дуже спали з лиця. Напевне, не так, як нам дiсталося?

– Може й не так, – вiдповiла Ольга. – Та не набагато краще. Федя тиждень працював на приготуваннi салатiв у нiчнiй забiгайлiвцi. А як наскочила емiграцiйна полiцiя, довелося тiкати через вiкно. За роботу нiчого не отримав. Господар ще й вилаяв, коли прийшов за грошима. Кричав, що штраф за нелегала заплатив, а вiн мае нахабство щось вимагати. Потiм Федя став спецiалiстом з миття вiкон. Як побачила на якiй вишинi вiн це робив мало не зомлiла… Зате платили добре. Ми навiть з боргами розрахувалися. Але знову ж таки, не минуло й двох тижнiв, як емiграцiйка тут як тут. І ось уже кiлька днiв сидить годувальник на моiх хлiбах. Мене ж добродiйка Рахель влаштувала тимчасово до бригади з прибирання будинкiв за мiстом. Там велика конкуренцiя, тому, виходжу працювати лише через день або два – звiдсiля й оплата.

– Що ж, будемо разом розбиратися з Рахеллю! – темпераментно вигукнула Наталя, зблиснувши очима в бiк акварiума. – О, Сашуня кличе: видно, наша черга пiдiйшла.




ПТАШНИК


Сьогоднi Наталка була задоволена вiдвiдинами офiсу i собою. «Яка ж вона розумниця. Та iй у своi сорок два не в Ізраiлi отиратися, а керувати в рiдному Днiпропетровську, як мiнiмум райрадою. А що: унiверситецьку освiту мае, практику майже на всiх европейських ринках пройшла, одним словом – молодчина. Аби ще на батькiвщинi платили по працi, то чого б ii сюди понесло? Хоча е ще причина… Поринувши у приемнi мрii, она дещо розслабила руку, якою трималася за поручнi за що вiдразу ж була покарана.

– Ой!… Ну й козел! – вигукнула у бiк водiя, котрий, як усi Тель-Авiвськi шофери, поспiшав, неначе збирався поставити рекорд зi швидкостi, i перед зупинкою надавив на гальмо так, що автобус зупинився, немов норовистий кiнь. Наталка, потираючи мiсце на лобi, де незабаром мала вискочити гуля, видала водiю на додаток ще декiлька мiцних висловiв зi свого словникового запасу на iвритi й залишила салон. Водiй пiдвiвся зi свого мiсця, дивлячись услiд елегантно одягненiй стрункiй жiнцi, але нiчого не вiдповiв. Може, було запiзно, а, може, занадто часто доводилося чути такого роду висловлювання на свою адресу. Автобус чмихнув сивим димком i помчав далi. Наталя завернула у вуличку. За кiлька десяткiв метрiв, помiж будiвель, виглядав засклений кольоровими шибками балкон ii «пташника».

Гуля на лобi щемiла. Певне, там була ранка, i в неi потрапив пiт, що з'явився, тiльки-но залишила салон автобуса з кондицiонером. Хоча для Тель-Авiву, як на середину лiта, було ще терпимо – замiсть сорока, сорока п'яти – тридцять градусiв, та ще неподалiк освiжаюче Середземне море. От бiля Мертвого моря – там справдi була спека. Кофта вiд поту, встигала десять разiв на день змокрiти й висохнути. На день доводилося випивати по вiдру води, щоб не обезводнити органiзм…

Та що там згадувати. Закiнчилося те все, живi залишилися – i слава богу. Зараз, треба швидше дiстатися до холодильника, взяти льоду i прикласти щоб не рознесло гулю на пiв-лоба.

Наталка усмiхнулася. Побачив би ii господар квартири, Хаiм – напевне, не склив би балкон рiзнокольоровими шибками. Як вiн казав? «Роблю шибки, щоб палахкотiли, як мое серце коли бачу тебе». І чого чоловiки такi ласi до неi? Начебто не красуня i нiчого такого не робить й не говорить. Лише про справи, тiльки про справи…

А таки добре, що засклив. Тепер вона Льоньку переселить на балкон. Не буде ж гнати його з квартири тiльки тому, що приiзджае чоловiк Марii. Їй шiстдесят баксiв до сiмейного бюджету не зайвi. І не для того умовляла Хаiма брати за трикiмнатну квартиру не сiмсот доларiв за мiсяць, а п’ятсот п’ятдесят. Пiдселивши у квартиру «туристiв», мае з кожного якусь копiйку. І не тiльки за житло. Завдяки кумi Рахелi, ще й роботу для них пiдшуковуе. Треба ж якось Сашунi допомагати прогодувати iхне сiмейство. Якби вони самi жили – iнша справа, а то здурiла на старостi – двох дiвок йому народила. Наталка не стримала смiх, згадавши, у якому шоцi були ii родичi на Украiнi, коли дiзналися. Аякже, пiсля сорока не кожна насмiлиться. Щоправда, двi старшi дочки, котрi залишилися з першим чоловiком, зреагували цiлком по сучасному: «Роби що хочеш, мамо, тiльки грошi надсилай». Ох, дiти… Однi там, другi тут… А iй хоч розiрвись.

Жiнка прискорила кроки, бо залишила малих на ту закохану гуску Лiну. Це ж заради неi iздила до Рахелi. Вже трете мiсце роботи помiняла за пiв-року. І чого вона з тими бабусями не мириться? Каже, вередливi дуже. Все iм не так. Узялася б краще за вивчення iвриту. На пальцях не дуже порозумiешся – не хоче! Каже, стара, в голову той iврит не лiзе. А до любощiв не стара…

– О! – Наталка аж зупиналася. – А про Марiiного чоловiка забула. А щоб його!

Видобула з сумки сотовий телефон.

Рахель обiзвалася не вiдразу – напевне, була в iхньому бюро черга.

– Що кумонько, не всiх клiентiв вiд мене зманила?

– Кумасю, ти майже вгадала. Марiiн чоловiк на днях приiздить.

Потрiбне мiсце – хоча б на прибираннi.

– Наталю, Йося скоро вижене мене з роботи. Заради кого я жертвую! Заради отiеi Машки… Стримуе лише мое iнтелiгентне виховання назвати ii так, як вона того зслуговуе.

Наталка добре розумiла цю жiнку, в недалекому минулому – викладача унiверситету в Украiнi, котра до серйозних лiт зберегла неабияку красу, до неi ще й амбiцii, через якi, очевидно, засидiлася в дiвках. Звiдсiля й погляди на життя. Але…

– Кумасю, не для неi, це для мене i… твоеi похресницi. Ти ж знаеш, що кожна додаткова людина у моiй квартирi – це ще трохи шекелiв. А памперси знову подорожчали…

– Ох, не смикай за тонкi струни – вимогателька. Записуй.

– От спасибi, кумцю! Ми тобi цього не забудемо. На шабат чекай нас iз тортиком та твоiм улюбленим «Вермутом».

З вiдчуттям виконаноi справи опустила телефон у сумку. «Ху-у, однi проблеми. Коли б не малеча, можна було б влаштуватися на нормальну роботу… Але ж Сашуня так хотiв дитину… Хотiв, то тепер мае аж двiйко. А з iншого боку, як же iнакше вона могла втримати бiля себе жеребчика, молодшого аж на дев’ять рокiв?»

Тiльки-но пiдiйшла до пiд’iзду будинку, як iз другого поверху, де квартирувала, почула знайомий голосок. Мало не перечiплюючись за непомiрно високi сходинки, помчала догори.

– Ой, горенько мое! Лiнко!! Ну, товстуня безалаберна! – Аж руками сплеснула.

Їi старшенька – пiвторарiчна Настуся, сповзала по сходах, подужавши вже три схiдцi.

– Куди ж це ти, бешкетнице, чимчикуеш? І де та закохана клiмактерична дама? – Наталка пiдхопила малу – щасливо усмiхнену, що побачила маму. – Ось я iй зараз задам! Як же вона буде нормально працювати, якщо навiть за дитиною не може вгледiти!?

У дверях зiткнулася з Лiною, завжди рожеве обличчя якоi палахкотiло.

– Ой, Наточко! Я вже й на балкон, я вже й пiд лiжками: усi закапелки облазила… Де ж ти цю непосиду знайшла?

– Де, де! На вулицi спiймала! – сердито вiдказала Наталя, передаючи iй усмiхнену Настю.

– Та, що ти таке кажеш? Ой, горенько! – здавалося стокiлограмова здоровуля зараз гепнеться додолу.

– З такою нянькою, що хоч може статися. Юля там, у лiжку? Може, й вона вже десь чкурнула?

– Скажеш таке, пiвроку дитинi… – нi трохи не ображаючись, вiдповiла Лiна. І, наблизившись майже в притул до Наталки, гаряче дихаючи, прошепотiла: – Там Машчин Василь приiхав. Сидить злий, надутий, мов той сич… Хоч би вона не разом iз Льонькою прийшла, бо скандалу не обберешся. Ще ж i речi його не забрали з кiмнати. Ой, що буде, якщо Василь помiтить!?.

– Добре, розберемося. Занеси Настю i приготуй для дiтей iжу, а я пiду до Василя.


* * *

У кiмнатцi, яку займала Марiя, крiм великого лiжка, все було малогабаритне: починаючи з шафи, стола, тумбочки й закiнчуючи телевiзором.

Чоловiк, що швидко пiдвiвся вiд столу iй назустрiч, був невеличкий, худорлявий, невиразноi зовнiшньостi. «Тому-то вона звабила дебелого симпатягу Льоньку.» Та цi спостереження Наталка, залишила при собi.

– Здрастуйте, я Наталка. Так би мовити, за старшу у цiй квартирi… А Маруся чекала вас завтра.

– А я вирiшив зробити iй сюрприз, – похмуро вiдповiв чоловiк. – Що, невчасно? Вона думала, я ii не вiдшукаю! Поiхала, та й по всьому! Я вже не кажу, що грошi, позиченi для поiздки, треба повертати. За пiвроку хоч би вiсточку подала…Видно, замiну знайшла… Нехай тiльки з’явиться!…

– Ну-у, це вже ви даремно. Маруся з ранку до вечора на роботi. Куди там про щось думати. Приходить ледь жива.

Вона скосила погляд на шафу. – Так i е: угорi примостилася велика коричнева валiза з речами Леонiда. Цiкаво, звернув на неi увагу Василь, чи нi?…

Їi слова визвали у чоловiка криву усмiшку.

– Еге ж, ледь жива. За двадцять рокiв я добре ii вивчив.

«От зараза! І чого вона отi одкровення повина вислуховувати? Неначе у неi своiх проблем не вистачае»…

– Васю, ви сюди – на екскурсiю, чи працювати?

– На бiса менi та екскурсiя! Дома нi копiйки немае.

– От i добре. Влаштуемо вас на роботу. Тут е одне непогане мiсце. І недалеко iхати. Прибирання офiсу в однiй фiрмi.

Чоловiк звiв брови.

– Як це – прибирання!? Я, до речi, – iнженер.

Наталка зреагувала миттево.

– Івритом, ясна рiч ви володiете? І маете право працювати за фахом у цiй краiнi?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ge-or-y/priv-t-z-ob-tovano/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.