Книга - Подорож ловеласа

Подорож ловеласа
Ге Орiй


Подii в романi для дорослого читача «Подорож ловеласа», вiдбуваються у часи коли кордони мiж п’ятнадцятьмя республiками, що входили до Союзу, iснували лише на географiчних мапах. У тi часи можна було автомобiлем, мотоциклом, навiть велосипедом, без перепон подорожувати неозорими просторами великого Союзу. Саме так i зробив герой роману – двадцятивосьмилiтнiй красень-киянин. Вiдчувши себе пересиченим нинiшнiм життям з легкими любовними пригодами, якi, виявляеться, в рештi-решт теж набридають, Володимир зважився на вiдчайдушний поступок. Наодинцi, (що принципово), моторолером помчати за тисячi кiлометрiв – вiд Киева до Балтiйського моря, а може й далi – якщо вистачить сил та бажання. Йому конче була потрiбна ця поiздка: аби без стороннiх подумати над сенсом життя, та свого iснування на цьому свiтi. А що з того вийшло, та з якими несподiваними пригодами наш киянин зiткнувся пiд час подорожi, читач дiзнаеться прочитавши захоплюючий роман «Подорож ловеласа».





Ге Орiй

ПОДОРОЖ ЛОВЕЛАСА





РОЗДІЛ 1


Пiсля недремноi робочоi доби, немов змiюка шкiру, стягую робочий одяг. Залишаеться помитися i зодягтися у чисте. Я стомлений. Як почалися з учорашнього дня болти-гайки, лише о шостiй сьогоднiшнього ранку закiнчилися. У нас завжди так: чим бiльше вiддаешся роботi, тим бiльше на тобi катаються. Але я не скиглю. Я просто констатую факт. Валерка, щоб не залишитися понаднормово, прикрився жiнкою й дитиною, я ж, неодружений i не хворий.

Я знаходжуся у кiмнатi, що слугуе працiвникам нашого холодильно-компресорного цеху за роздягальню, iдальню, та мiсце вiдпочинку чергового. Сиджу на довгiй лавi, за великим столом, що чимало мiг би розповiсти про наше життя-буття. Збитий з мiцних дощок якимось народним умiльцем, крiм усього iншого, стiл слугуе за мiсце для спання, i «спiлкування» з жiночою половиною людства, адже у цеху працюе чимало молодих-неодружених.

Чому для спання i «спiлкування»? Тому, що на нашому роздовбаному диванi, можна ненароком наштрикнутися на залишки пружини. І це, при кiнцi двадцятого столiття, коли навалом недорогих меблiв, на будь який смак. Та керiвництву наплювати. Навiть начальник цеху кiлька разiв наштригувався, та лише матюкався i пiв-пляшки зеленки з аптечки використав на причине мiсце.

Я занотовую у службових журналах зроблене i подii пройдешньоi змiни, щоб здати чергування прискiпливому Дмитровичу. Пишу, а руки трясуться, немов у алкаша – i це у двадцять вiсiм рокiв. Одне тiльки радуе – з сьогоднiшнього дня, я у вiдпустцi! Отже, посилаю всi проблеми подалi й на вiдпочинок.

Нарештi завершив iз писаниною. Можна йти – вiдсипатися.

Дмитрович з хлопцями бадьоро перевдягаються, а я продовжую сидiти немов прикутий до лави.

– Наш роботун так запрацювався, що й додому йти не хоче, – пiдколюе Грицько. – Може, Дмитровичу, я не буду перевдягатися? Краще за цього трудоголiка я все одно не спрацюю…

Дмитрович жартома штурхонув Грицька у плечi.

– Давай, давай – роздовбай! Перевдягайся! Нам ще пощастило, що на змiну Вiктора випав найбiльший кусiнь роботи, бо крутив би й ти болти-гайки до завтрiшнього ранку.

– А я б, на мiстi Вiктора, залишився, – не вгавав Грицько. – Повертатися у холостяцьку квартиру така нудота. По собi знаю.

– Нiчого. Скоро i його якась краля захомутае, – пiдморгуе менi Дмитрович. – Вiрно кажу? Пора визначатися – тридцятник на носi.

– Еге ж, – в’яло мотаю головою.

– Оце якраз його основна проблема! – зареготав Грицько. – Спробуй визначитися коли навколо товпляться одна одноi краща. Он, минулоi змiни, дзвонить якась: – Вiтю можна до телефону?

– Грицько вдало скопiював дiвчачий голос. – Довелося розкрити секрет, коли наш ловелас працюе. Я тобi не зашкодив?… – Це вже до мене.

– Все в нормi, – вичавив я, змусивши себе пiдвестися. – І як ви тiльки витримуете цього ляскотуна!

– Для контрасту i такi треба, – весело вiдповiв Дмитрович простягаючи на прощання руку.

– Бажаю добре вiдпочити.

– Не буде йому доброго вiдпочинку бо вiдпускного могорича не поставив! – у слiд менi горлае Грицько. Та я вже був за дверима i зiтхнув з полегшенням. Добре, що у моiй змiнi такого балабола нема. Хоча, якщо вiдверто, Валерiй не поступиться йому нi трохи у цьому. При кожнiй зустрiчi, аж iскри викрешують приколами один з одного. Та до Валерки, за шiсть рокiв у однiй змiнi, я вже звик, а до цього гицеля, не знаю, чи й змiг би.

Втома начебто трохи попустила. Видно зарядився Грицьковою енергетикою. У тролейбусi навiть стрiльнув очима по бокам. Менi iнодi подобаеться затриматися поглядом на якiй-небудь симпатульцi, чекаючи на реакцiю. Якщо усмiхнеться у вiдповiдь – можна пiдiйти i продовжити спiлкування. Таким, нехитрим способом, частенько вiдбувалися досить цiкавi знайомства. Проте цього разу, чи вигляд у мене надто змучений, чи з якоiсь iншоi причини, але зворотнього зв’язку не вiдбулося. Хоча я вiд того не дуже засмутився, бо на горизонтi замаячiв мiй будинок, а значить, попереду бажаний вiдпочинок.

Однокiмнатка зустрiчае мене холостяцьким незатишком. Взагалi-то, я не розстiбай – iнколи, ящо е настрiй, лад у квартирi наводжу. Особливо у тi днi, коли тут не ночуе Мiлка – Горошинка, котрiй завжди катастрофiчно не вистачае часу. «Горошинка» до речi, придумав я. Сталося це, коли вперше зустрiв невеличке кругленьке створiння, з короткою зачiскою i незрозумiло: сiрими, чи зеленими очима, та щiчками-пампушками. Одразу ж вiдмiтив i суперактивний темперамент, що вже другий рiк створюе у моему життi вулканнi обставини. Взяти хоча б учорашнiй ранок. Я на змiну, вона в унiверситет – зрозумiло поспiшаемо. Але прибратися ще встигаемо, коли б iй не «закортiло».

…Пiсля лiжка, швиденько по кавi та скибцi батону з сиром i вже на ходу завершуемо одягання. Вiдверто кажучи я краще б отi пiвгодини полежав у солодкiй дрiмотi, але Мiлка чи то вичитала, чи десь почула, що перед вiдповiдальним залiком обов’язково потрiбен iнтим. Як не вiдбрикувався, та дiвчисько умiе досягти свого. Якщо вiдверто – останiм часом, це мене вже починае дiставати бо хочеться врiвноваженостi якоiсь у вiдносинах. Може з тiеi причини, почав зустрiчатися з Нiною. Напевне закортiло протилежностi.

Нiна зовсiм iнша. У неi все склалося – закiнчила медiнститут, працюе лiкарем. Худорлява, зростом майже як я, пiд метр вiсiмдесят, з видовженим, гарними рисами обличчям. Я жартома навiть запитав: чи не з Кавказу ii, карооку, сюди занесло. Нi, вiдповiла смiючись, – корiнна киянка.

У Нiни двокiмнатка i ми частiше зустрiчаемося там. Горошинка, до речi, вiдчула появу ще однiеi постiйноi подруги, i, навiть влаштувала темпераментну сцену. Подебатувавши годину-пiвтори зiйшлися на тому, що ми не чоловiк i жiнка, i будь-якоi митi (за власним бажанням) можемо розбiгтися.

Хоча пiсля тiеi розмови Мiлка почала боротися за мене, а може менi так здалося? Проте, на столi почали частiше з’являтися: сало, гуска або курка – батьки Горошини живуть в селi, десь на вiнничинi. А одного разу, (це був вчинок!), навiть випрала мою бiлизну!

Отже, у мене проблема! З Мiлкою ми бiльше року зустрiчаемося. Притерлися так би мовити, хоча вона й непередбачувана. З Нiною ж спокiйнiше, не дивлячись на ii кавказьку зовнiшнiсть. Тож, якщо не брати до уваги iнших короткочасних знайомств, можна зупинитися на однiй з них i навiть одружитися. Хоча до останнього часу, на слово «одружитися», у мене виникала стiйка алергiйна реакцiя, але ненав’язливий, проте постiйний тиск вiд мами, та споглядання за щасливим подружнiм життям Валерiя брало свое – адже погляди у людей змiнюються, чи не так?

Я проходжу до кухнi. Заглядаю до холодильника. Пiсля стакану молока, нашвидкоруч роздягаюся i падаю у лiжко.

Мое лагiдне й миле лiжечко. Негiдник Валерiй прозивае його «траходром». Може у чомусь вiн правий – не сперечатимуся. Проте вiн мислить вузько, бо саме у цьому лiжку, перед сном, було прочитано силу-силенну купу книг. І, доречi, не лише технiчних та детективних. Адже не хочеться у спiлкуваннi з котроюсь iз подружок тупити, а вони бувають здорово пiдкованi у мистетствi, лiтературi та ще у всiляких речах.

Лежу я, намагаючись розслабитися на пахнучих свiжiстю простирадлах, доречi випраних Горошинкою, та сон не йде. Душею й розумом я ще на роботi. У мiзках перекручуеться: чи справляться хлопцi з ремонтом компресора, чи не пiдводжу iх своею вiдсутнiстю, бо саме моi технiчнi розробки використовуються при ремонтi. Але з iншого боку: якщо начальник вважае за потрiбне, саме зараз вiдправити мене у позачергову вiдпустку – йому виднiше.

Потiм заходився мiркувати: як цiкавiше використати вiдпустку, адже треба колись вириватися з щорiчноi одноманiтностi. Завжди одне й теж – дiвчата, якiсь культiрнi чи спортивнi заходи i поiзка до батькiв – все. Напевне час настав до змiн, щось нуртуе мене з середини, немов хоче сказати – пора, Вiкторе, переводити життя на iншi рейки! Може, саме тому, доля пiдкинула менi цю вiдпустку?

Пiсля сотнi перевертань з боку на бiк вирiшив – з роботою Дмитрович справиться – не вперше, до батькiв поiду перед завершенням вiдпустки, а що-до архiважливого… Я задумливо, незрячим поглядом, якийсь час вдивлявся у стелю. І раптом, (таки я не даремно поважаю свое лiжечко), у головi висвiтилася генiальна iдея: а що, як гайнути кудись де мене нiхто не знае! І там, спокiйно, без обридлого теленькання двiрних та телефонних дзвiнкiв, обмiзкувати цю нагальну проблему! Нещодавно я зробив профiлактичний ремонт моторолеровi – не пiдведе, пiдготуватися до подорожi можна за кiлька днiв. Тiльки треба вирiшити – куди податися…

Ще кiлька перевертань i рiшення визрiло – Прибалтика. А чому б i нi! Вiдколи придбав моторолера, закрадалася мрiя скупатися ще й у Балтiйському морi, бо до Чорного вже iздив. Кiлька тисяч кiлометрiв шляху, цiлком вистачить для копирсання у собi.

Пiсля цiеi думки полегшало на душi, а може втома взяла свое – не зчувся, як задрiмав.


* * *

Гадаете менi дали виспатися? Дзуськи! І хто цей бузовiр?… Слабо здогадатися з першого разу? Та не буду тягти коня за хвоста – звiсно баламутка Горошинка. Я в соте пожалкував, що дав iй ключа вiд квартири.

Дiвчина з розгону вискочила на лiжко i заходилася обцiловувати, стискувати, м’яти мое зморене тiло. Вона, немов м’ячик, перекочувалася вiд голови до нiг i навпаки, невпинно торохтячи при цьому:

– Вiтюнчику- пустунчику, я так скучила за тобою! Який ти запашний! Я так давно тебе не вiдчувала!..

Я розпрощався з вiдпочинком. В серединi кипiло, та назовнi не виходило, бо намагаюся нiколи з дiвчатьми не конфлiктувати, принаймi в голос – це один з моiх принципiв.

– Якщо ти пам’ятаеш рибко, ми лише учора вранцi з тобою розсталися.

– Нi, нi, i нi! – не пам’ятаю! Начисто забула! Та порадiй же за мене пустунчику – нарештi я здала той клятий залiк! Це треба обов’язково вiдзначити. Давай почнемо прямо зараз!

І, полетiли в рiзнi боки частини ii одежi. За мить, Горошинка осiдлала мене.

– Ну, пробуджуйся, ну давай!.. – це вже говорилося не до мене. – Потiм ресторан. Я пригощаю, – це вже до мене. Проте «ми» нiяк не могли пробудитися. Напевне тут зiбралися в одне: втома, настрiй та прохолода у вiдносинах, яку Мiла ще не вiдчувала, а може не бажала вiдчути.

Посовавшись на менi безрезультатно ще якийсь час дiвчина, надувши ображено губи вляглася поряд, але на вiдстанi долонi.

– Ти чого? Тiльки не кажи, що стомлений! Ранiше тобi це подобалося у будь-якому станi.

Я зрозумiв, що наступае мить iстини. Принципи – принципами, та треба вже щось вирiшувати.

– Я таки стомився – i це факт, – розпочав суворо i, зупинився. Ну, не можу бути з дiвчатьми жорстоким, а тому, лише сказав: – Ти не збираешся на канiкули? Це ж був останнiй залiк? Дома, напевне, зачекалися…

– Зрозумiло, – пiдiбрала вона губи у нитку. – Кохання закiнчилося – гуд бай май лав. А якщо скажу, що вагiтна. Як зреагуеш?

На цей закид, я зреагував миттево. Прибравши найщирiшого вигляду сказав, що я не проти того, але нам потрiбен якийсь час щоб прояснити наскiльки мiцнi нашi вiдносини.

Горошинка скотилася з лiжка i почала хапливо вдягатися.

– Так от! Щоб ти знав! Це не ти хочеш позбавитися мене! Я залишаю тебе! – Дiвчина покопирсалася у сумочцi. – І, тримай свого iржавого ключа, бо вiн менi вже не потрiбен!

Напевне iржавим ключем вона хотiла дiстати мене ще бiльше, та звiдкiля iй було знати що метал-латунь не iржавiе. Проте я вже налаштувався до серйозноi розмови.

– Мiла, будь ласка. Я тебе не проганяю i розставатися з тобою не хочу, але, давай зробимо перерву одне вiд одного…, хоч на мiсяць. Я впевнений, що все стане на своi мiсця. Мiсяць, хiба це так довго?

– Та йди ти, пiд три чорти, вибриком! – Горошинка, вiдвернувши вiд мене збуряковiле обличчя, майже бiгцем попрямувала до виходу. Гепнули дверi i я залишився сам-на-сам зi своiми думками.

Я пiдвiвся з лiжка. Залишки сна, пiсля того гепання, зникли. Мене гризло сумлiння – не такою бачив я цю розмову, а з iншого боку: не таку дiвчину бажав би мати за дружину, хоч ви мене вбийте. Внутрiшнiй голос, проте, заспокоював: потрiбно ж колись ставити крапки над «І». А ще: такi гепання дверима вiдбувалися неодноразово. Тому, якщо ми матимемо потребу одне у одному, то пiсля вiдпустки обов’язково зустрiнемося. Що ж до мене, то на вiдстанi буде легше розiбратися з почуттями.

Та-а-к. Із Квасолиною поки-що завершилося. На черзi Нiна? Що ж… Якщо вже так повелося: вiдведу сьогоднiшнiй день для розбiрок з милими, а завтра вiзьмуся за пiдготовку до подорожi, вирiшив я, i почав налаштовуватися на розмову з Нiною.


* * *

Я вийшов з метро на Хрещатику i пiдземним переходом попрямував до зупинки тролейбуса, що мав мене везти до мiсця зустрiчi з Нiною. Пiдбираючи до купи вагомi аргументи для розмови з нею, я так зосередився, що вiд несподiванки мало не гепнувся на брукiвку, коли хтось темпераментно обхопив мене зi спини.

– Вiтосику! Ой, як славно, що я тебе зустрiла! Я вже думала, що з нудьги подохну. Бо з цими дебiлами, точно можна здохнути! – заторохтiла Альона.

Вже й не згадаю, за яких обставин познайомився з цiею десятикласницею без гальм, але мороки вiд того знайомства зазнав чимало. Енергii дiвчини цiлком вистачило б на десятьох, та нiкому було направити ii у потрiбному напрямку, тому й розкидалася щедро нею у всi боки.

Ледве вдалося вiднадити ii вiд вiдвiдин мене на роботi. Вона завжди з’являлася близько опiвночi. Щоб дiстатися до холодильно-компресорного цеху, де я працював, iй потрiбно перелiзти бiльш нiж двометрову огорожу, що оточувала плодоовочеву базу. І що цiкаво, за нею завжди тягся хвiст з кiлькох недоросткiв. Вони слугували капризi у всiх ii забаганках. Це ж треба?! Допомагати подружцi перелазити через огорожу для побачення з суперником i терпляче чекати повернення.

Юнiй, швидковизрiлiй екстремальцi подобався секс, при тому у найнесподiванiших мiсцях. На роботi, вона тягла мене до цеху де ii стогони та зойки ледве притишував неслабий шум компресорiв. Видумщиця навiть примудрилася звабити мене у роздягальнi бази де я тренувався з веслування. Ми тодi заледве встигли, хоча я не впевнений, що вона отримала б менше кайфу навiть при наявностi несподiваних глядачiв.

Незрозумiло, чим я припав Альонi до душi, проте дiйшло до того, що вона мало не завалила екзамени за десятий клас. Очевидно лише тодi, заклопотанi собою батьки згадали, що мають дитину. Не бачились ми кiлька тижнiв. Потiм вона повiдомила, що зi школою повний порядок i вона вже одинадцятикласниця.

Дiвчина, чи ii свита, очевидно, якимось чином слiдкували за мною. Варто прийти менi з роботи – i вона могла з’явитися будь-якоi митi. Нашi вiдносини були легкими i нi до чого не зобов’язували. Їх навiть Горошина не вiдчувала. З цим дiвчиськом ми об’iздили на моторолерi майже всi околицi Киева: пляжi, кафешки, парки. Проте, ii феерична натура була не для мене.

– Вiтосику! Напевне ти вже забув мiй вигляд, а я обновилася. Ось, поглянь, який модерновий прикид! – Альона забiгла наперед мене. Я мало у друге не осiв на пiдлогу: навпроти мене стояло густо, без смаку розмальоване юне створiння. З голови дiвчини, в рiзнi боки, стирчало безлiч тоненьких кiсок. Додавали безладу потертi й подертi джинси, що, проте, ефектно вiдтворювали ii звабливi форми. Завершувала дикий букет, кофтина з вiзерунками незрозумiлого кольору, зв’язана вузликом на животi. – Ну, як? Це з Францii, тiтонька пiдкинула. – Показала пальцем i поглядом на «модерновий прикид» .

Я лише спромiгся вимовити:

– Жах!

– От-от! Саме тому я тебе залишила. Обросли ви мохом Вiтольде! Куди вам зрозумiти сучасну молодь!

Ну, ще не вiдомо хто кого залишив, – лише подумав я, та в голос не сказав, знаючи ii непередбачуванiсть. Лише запропонував:

– То, що розбiгаемося?

– Нi! І ще раз – нi! – безапеляцiйно вигукнула дiвчина i оповила мою шию руками. – Менi розповiли про дуже цiкаве мiсце на Трухановому островi, але туди можна дiстатися лише на твоему моторолерi, бо Ромчикiв «мерс» там не котить, – давай, поiдемо. Там буде славно, – i приставивши уста майже до мого вуха, немов-би у гаморi переходу хтось мiг ii почути, солодко додала: я знову хочу тебе. Думала, вiдкинула на вiки, а як побачила – знову хочу! Хочу, i все тут!

– А як же вони? – я показав очима на двох патлатикiв, що притулилися до стiни з другого боку переходу.

– Та ну iх, придуркiв. Зачекають. Еге ж Ромчику? – помахала рукою в бiк юнакiв. Хлопцi, хоча нiчого не почули за шумом навкруги, та дружно помахали у вiдповiдь.

І що iх тiльки змушуе триматися мов примагнiченими бiля неi? Я бiльш нiж упевнений, що iнтиму з Альоною у них не було. Таки, напевне, я вже застарий щоб зрозумiти оцю непередбачувану молодь. Проте, час вiдкараскуватися вiд цiеi несамовитоi юнки.

– Альона, ти мене умовила, чесно. Давай зустрiнемося…, на днях. Сьогоднi ж, ну нi як! Справа життя й смертi.

– Не бре…? – кинула пiдозрiлий погляд.

– Стервом буду! – сяйнув щирим поглядом на неi, i не чекаючи коли опам’ятаеться, рвонув з мiсця.


* * *

З Нiною ми зустрiлися, як i домовилися, неподалiк вiд полiклiнiки, де вона працювала. Нiна, звично запiзнилася. Хоча десять хвилин для неi запiзненням не вважаеться. Будучи вiдповiдальним, я не раз зауважував iй на це, але сьогоднi пiсля поцiлунку у пiдставлену щоку, лише запитав:

– Може до тебе? Поiмо чогось та вiдпочинемо? – (це так у нас зветься iнтим).

Нiна, глянувши уважним поглядом менi в очi, немов намагаючись упевнитися там у щиростi мого бажання i вiдповiла:

– Ти ж знаеш, що у мене лише напiвфабрикати. До того ж, ми вiдпочивали позавчора. – Напевне помiтивши, якийсь порух у моему поглядi, швидко додала: – Ну-у-у, хiба-що, коли тобi дуже хочеться… Нi? Тодi, поiхали на схили?

І ми поiхали на схили Днiпра, у кафешку, котру з якогось часу облюбували.

У вiдносинах з Нiною, менi щось подбалося, а щось i нi. Подобалася ii врiвноваженiсть, передбачуванiсть i сiмейнiсть. Вiдносно сiмейностi – за тиждень чи два, нашого знайомства, ми вже iснували немов давно одруженi. Тут i готування iжi, що непомiтно перейшло до мене i розмiрений iнтим з демократичними позами, а також зустрiчi з чеканням. Пiсля шаленноi Квасолинки це було, до деякоi мiри, вiдпочинком. З iншого боку, саме це, вже починало дратувати.

У кафе, Нiна в першу чергу витерла серветкою стiльцi. Дiстала з сумочки ще i простягла менi.

– Поклади на колiна.

Їли мовчки. Коли перейшли до десерту, я зробив пробний закид.

– Нiна, мене спровадили у вiдпустку.

Я уважно спостерiгав за реакцiею на сказане. Нiна пiдвела очi вiд тацi з морозивом. У поглядi було здивування i ще щось.

– Чому тiльки зараз я дiзнаюсь про це?

– Розумiеш, це стало несподiванкою навiть для мене. Один з наших, повинен пiти, за сiмейними обставинами, саме на час моеi вiдпустки. Розумiеш?

– А те, що я кiлька тижнiв гризла голову завiдуючому за путiвки для нас i, таки дiстала. Нiчого не означае?

Я зробив здивовано- винувате обличчя.

– Але ж ти про путiвки нiчого не казала.

– Бо знала коли твоя вiдпустка, а путiвки повиннi були стати сюрпризом i подарунком на наш медовий мiсяць! Чи може ти вже передумав!?.

Я дивився на Нiну, а в головi чомусь виникло порiвняння у схожостi ii з Квасолиною. Напевне всi жiнки коли iх переповнюе гнiв, та ще жалiсть до себе за не виправданi надii, на диво схожi мiж собою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ge-or-y/podorozh-lovelasa/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.