Книга - Татку-у-у

Татку-у-у
Ге Орiй


Щасливе дитинство. Це мрiя та побажання кожному малюку який приходить у цей загадковий непередбачуваний свiт. Та щастя дитини залежить не лише вiд статкiв батькiв i любовi до нього. Ну нiяк не вдаеться бути щасливим герою книги «Татку-у-у» – Петрику. Особливо у тi хвилини коли вiн спостерiгае, як батько товариша разом з тим щось майструе, або ж iде на рибалку. Будь-що робить тато! Але вiн у товариша е, i вiн поряд. У Петрика ж, татка немае. І хоча мама любить його, та хлопчику дуже хочеться щоб i в нього був умiлий, сильний, хоробрий татко. Що Петрик робить для цього, чим його спроби завершуються, i про наповнене рiзними пригодами його життя, читач середнього та старшого вiку дiзнаеться розгорнувши не дитячу книгу «Татку-у-у».





Ге Орiй

ТАТКУ-У-У





ЩОБ ВИЖИТИ


Петрик вже не мав сили плакати. З напiввiдкритого ротика долинало лише квилiння зраненого пташеняти. Галина, вдивляючись в сина запалими вiд безсоння очима, намагалася погодувати, але дитина нiяк не реагувала на ii спроби.

– Чвиркни, чвиркни йому до рота, може рошпробуе та вiжме чичьку, – прошамкотiла беззубо баба Горпина, яка в довоеннi роки та й повiйнi, була на пiв-району за дитячого лiкаря i повитуху.

– Та я що вже тiльки не робила, – крiзь сльози вiдповiдала Галина, – не бере грудей i все… Боже ж мiй, краще б я захворiла на ту жовтуху, чим бачити, як на очах чахне моя кровиночка. Петрику, маленький мiй, ну вiзьми цицю. Ну хоч трошки посмокчи, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться… – сльози полилися ще дужче. Галина у вiдчаi пiдвела очi на кiлькох жiнок, що стиха гомонiли на лавi бiля вiкна. – Не хоче – i все!

– Треба готуватися, – промовила, дивлячись зволожнiлим поглядом на Галину й дитя, Ольга, – в сорок рокiв сива, як лунь. Посивiла вона в одну мить пiсля «похоронки» на чоловiка й старшого сина. – За грiхи дитя страждае, за грiхи батькiв…

– Не поспiшай вiдспiвувати, сусiдко, може тут щось придумати можна… З тим завжди встигнемо, – докинула Надiя. – Бабо, як дитя?… Бабо Горпино!?

Баба Горпина лише скрушно похитала головою.

– І лiкар з госпiталю нiчого втiшного не сказав, – ствердила нiмий натяк староi Ольга.

– Ото горе, – скорботно склала губи в ниточку баба Мотря. – І племiнничок, щоб йому добро було, нiяк не навернеться з вiдрядження. Зоставив на мене молодицю з дитиною. Нi грошей, нi продуктiв не пересилае: як хоч, так i викручуйся. Три мiсяцi – не один день.

Баба Горпина пiдiйшла до жiнок i без будь-яких емоцiй – бачила на своему вiку достатньо смертей, мовила:

– Вже шкоро…

– Ой, горенько! – вигукнула Ольга, але пiд осудливим поглядом Надii затулила рота долонею.

На якийсь час помiж присутнiми запало напружене мовчання. Згодом Надiя, котра навiть у скрутнi часи не втрачала здорового глузду, щось надумавши, кинула прояснiлий погляд на жiнок.

– Ось послухайте сусiдоньки!.. Треба малого похрестити!

– Тю на неi, дитя при сметртi, а вона про хрестини! – не стрималася Ольга.

Мотря красномовно повела пальця до лоба, але, глянувши на Надiю, враз опустила.

– У Моринчах похрештили i дитя вижило… – нi до кого не звертаючись, мовила баба Горпина.

– Я ж кажу… – зрадiла пiдтримцi Надiя.

– А в Гарбужинi померло, – продовжила стара.

– Бачиш, кумо, а затратиться треба. Звiдкiля ж його взяти: Василь i вiсточки про себе не дае… – невдоволено зиркнула на Надiю Мотря.

– А кумами кого?… Треба ж молодих. А навкруги однi дiди та баби, – долила масла у вогонь Ольга.

Та Надiя вже вирiшила.

– Не знаю, кумо, чим тобi невiстка не люба, але дитя… Дитя не винне! Таки треба нещасне похрестити. Поможе не поможе – хрещеному по всiх свiтах благодать… А за кумiв не турбуйтеся – вiдшукаемо. Он де, у госпiталi, молодих, скiльки завгодно – заради святоi справи нiхто не вiдмовить. – Вона кинула погляд у бiк Галини й дитини. – Ви ж тiльки погляньте, як страждають… Все! Я до госпiталю, бо затягувати нема куди. А ти, Ольго, поклич батюшку, вiн тобi не вiдмовить. Кумi Мотрi доведеться мотнутися для такого випадку по кутку, дивись, люди нашкребуть чогось до столу.

– Я попiд хатами зроду-вiку не ходила, – зiбрала губи в нитку Мотря.

– Хiба що за чаркою… – гостро глянула на неi Надiя. – Та нехай вже буде так: повернуся з госпiталю, пiдемо разом, хоч нести допоможеш. – І пiдiйшла до Галини: – Не переживай, дочко, що можна, ми зробимо, а далi все буде в руках Господнiх.

У повоенному сорок шостому в Корсунi було, як i по всiй Украiнi. Тi, хто вижили в тридцять третьому, казали, що цей рiк був не набагато кращим. Влада вигрiбала «для восстановленiя государства» все, що тiльки можна й не можна. Але люди на кутку, чим могли, допомагали одне одному. Не минуло й двох годин, як Надiя з Мотрею повернулися до хати, з корзинами «всього потроху». Хтось навiть розщедрився на пляшку самогонки. Запрошенi з госпiталю теж прийшли не з порожнiми руками.

Галина з вдячнiстю дивилася на Надiю. Вона ранiше навiть трохи побоювалася цiеi владноi, голосистоi жiнки. Та на цю мить iй хотiлося тiльки одного, щоб оте чудо, заради якого готуеться дiйство, сталося, i ii синовi покращало.

За кiлька годин пополуднi у хатинi стало гамiрно. Вiйськовi при орденах i медалях, та медичнi сестри весело перемовлялися:

– Марiйко, будеш кумувати зi мною, – пiдморгував однiй з сестричок молодий лейтенант.

– Нi. Краще я з Миколою, а до твого темпераменту пiдiйде Люба, – зi смiхом вiдповiдала та. – Тiльки з ii натурою можна витримати такого баламута.

А Люба, не звертаючи уваги на розмови, взяла дитину й притисла до грудей.

– Боже ж мiй, яке ж воно худюсiньке! Не хоче iсти? А може, у пляшечку та соскою накормимо? Я ось принесла трофейну. Запасливий Мишко з самого Берлiна вiз – для своiх… майбутнiх… А як почув про Петрика – передав.

Жiнки заходилися бiля пляшечки та соски. Невдовзi надiйшла Мотря й панотець Дмитро, худий i такий високий, що стеля в хатi вiдразу стала нижчою. Вiд нього вiддавало умиротворенням та силою духу. Молодь притихла.

– Давайте ж готуватися до хрестин, бо батюшцi сьогоднi ще в Сахнiвку треба, – заквапила присутнiх Ольга. Вона пiсля отриманих похоронок звернулася до Бога i увесь вiльний час проводила у церквi, ставши правою рукою панотця.

Куми з Петриком розмiстилися у кутку пiд образами, а на столi поставили освячену воду та Єванглiе з товстими гаптованими золотом палiтурками. Дiйство почалося.

Панотець повагом вiдкрив Єванглiе… Густий, сильний, як на худорляву статуру, голос його вiдразу ж заповнив кiмнату. Словам до Бога було затiсно, i вони виривалися з примiщення, злiтали в вишину. Люди у дворi зачудовано вслуховувалися в молитву, гамiр стих. Здавалося, що вся вулиця, мiсто у повнiй тишi дослуховуються до слiв панотця. Панотець продовжував i в якусь мить сталося перше чудо. Петрик, який весь час не припиняв тихенько скимлити – замовк. Вiн лежав у сильних Любиних руках i мовчав, лише стражденнi, широко вiдкритi оченята його дивилися в стелю, немов вдивлялися у всесвiт, що ховався за нею.

З кожним наступним обрядом хрещення духом святостi все бiльше й бiльше проймалися присутнi. І пiсля обмивання святою водою та благословення сталося ще одне чудо – очi дитини заплющилися. Люба з острахом прихилила голову до дитячих грудей – хлопчик дихав. Петрик спав! Галина, яка, було, кинулася до дитини, мало не зомлiла вiд щастя.

– Нехай спить дитя Боже, – м’яко мовив панотець i дiйство продовжилося.

Галина, яка уважно спостерiгала за сином, помiтила, що пiсля «постриження», а особливо пiсля «спалювання волосся», личко Петрика навiть порожевiло – а, може, iй так здалося, але те, що син вперше за кiлька мiсяцiв спокiйно спав, було беззаперечно. А коли дитинi одягли освячений хрестик i передали iй на руки, не могла нарадуватися з умиротвореного обличчя малюка. Вона не залишилася на застiллi, пiшла у другу кiмнату, щоб не перервати спокiй дитини. А Петрик продовжував спати, то збираючи, то розпускаючи смiшнi зморшки на лобику. Вперше за цi мiсяцi заснула глибоким сном i Галина. Проснулася проте вiдразу ж, як дитина запхикала. Бiльшого щастя для матерi не було – спостерiгати за сином, який також вперше за цi мiсяцi охоче смоктав цицьку.

На ранок другого дня зiбралися сусiдки у хатi Мотрi.

– Як синок? – Ольга нахилилася над малям. – Начебто посвiжiв?

– Еге ж, вже три рази погодувала, – радо повiдомила Галина.

– От i добре, от i славно, – порадiла з нею Надiя. – Виходить, недаремно ми старалися! Тепер нехай побiльше спить i iсть – ще той здоровань виросте.

– Аби тiльки мамку добре годувати, щоб молоко не пропало, – висвiчуючи очима пiсля чарки, що приховала вiд учорашнього застiлля, проспiвала Мотря. – Але ж племiнничок…

– Кумо, припини, обiйдемося без того безпутнього небожа, – перервала ii Надiя. – А iжа буде: куми пообiцяли допомогти, i ми не залишимо матерi напризволяще. Та начувайся, якщо будеш iжу на горiлку мiняти. Хоч ти й кума менi – не пощажу, ославлю на весь Корсунь, – додала суворо.

З лавки важко пiдвелася баба Горпина, повернулася до образiв, перехрестилася, потiм перехрестила широким хрестом Галину з сином.

– Живи охрещений довго. Бог так велiв. А менi пора – багато тепер шлабих дiток рожвелося, – i, важко спираючись на цiпок, старенька вийшла надвiр, де вже чекала пiдвода з сусiднього села.




СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК


З докучливим дзижчанням, велика зелена муха вiдчайдушно билася об скло. Вона з останнiх сил намагалася залишити нецiкаве для неi примiщення бухгалтерii i вирватися на волю, на територiю продбази звiдкiля долинали звабливi запахи. Бухгалтер Галина вiдвела погляд вiд паперiв i подивилася на крилате створiння. Потуги мухи викликали у неi бажання теж вирватися з нинiшнього буття, щось помiняти у своему iснуваннi. Але що, i як мiняти?… Галина зiтхнула й повернулася до тек з документами. Треба готувати квартальний звiт, часу залишалося зовсiм небагато – всього кiлька днiв. Вона звично поправила комiрця строгоi кофточки, розгладила неiснуючi складки на спiдницi й енергiйно заклацала дерев'яними колiщатками рахiвницi.

Навпроти за другим столом помiчниця Марiя. Миловидна двадцятилiтня жiнка, одягнена на противагу Галинi в модну, як на першi повоеннi роки, кофточку з комiрцем у легких складочках, та жакет з прямими, немов пiд лiнiйку, плечима. Марiя час вiд часу кидае нетерплячi погляди на начальницю. Їi так i розпирае про щось розповiсти, чи просто побалакати, але, строго-зосереджений вигляд головного бухгалтера, старшоi вiд неi на якихось п'ять рокiв, змушуе повертатися до остогидлих документiв i ще завзятiше, нiж Галина Антонiвна клацати на рахiвницi.

Галина пiдiймае слухавку:

– Лiдо, з'еднай мене з четвертим складом!

Якусь мить з трубки долинае диркотiння, нарештi, лунае впевнений баритон:

– Алле-е!

– Георгiю Максимовичу, скiльки можна чекати на документи! – Галина намагаеться розмовляти стримано, та нотки роздратування прориваються. Цей самовпевнений чванько вважае, що всi жiнки повиннi бути зачарованi його чоловiчою вродою. Їй вже встигла розповiсти балакуча Марiйка про попередню бухгалтершу – стару дiву Тамару, котра сама бiгала до нього по документи, i не тiльки. Та на Галину зовнiшнiй вигляд завiдуючого складом не справляв нiякого враження.

– Галинко, нема питань. Документи майже готовi. Ось заходь до мене, якраз делiкатеснi яблучка пiдвезли i коньячок трофейний ще залишився…

– Георгiю Максимовичу, ви мене, напевне, з кимось сплутали! – в голосi жiнки звучить метал. – А про накладнi ми будемо розмовляти в кабiнетi директора.

Вона кинула слухавку на важiлi й вiдхилилася до спинки крiсла.

– Що, красунчик пiдбивае клинцi? – Марiйка пiдвела вiд паперiв розумiючий погляд. – Вiн такий. Жодноi спiдницi на базi не обмина. Аякже – офiцер, груди в нагородах. Хоча за якi такi подвиги медалi й ордени? Всю вiйну – в iнтендантах проходив… – змовницьки пiдморгнула. – А на тобi спiткнувся?…

Галина нiчого не вiдповiла. Слова Марiйки несподiвано викликали спогади. Вона побачила себе на руках у чоловiка, що кружляв з нею по кiмнатi, примовляючи: «Яка ж ти легесенька, мов пiр’iнка, навiть дрижиш, немов пташеня. Боiшся? Не бiйся, я тебе нiколи не впущу, i не випущу, мое дороге пташеня!» Василько – ii суджений. Їi радiсть i бiль. Радiсть вiд зустрiчей з ним, i бiль вiд чекань. Вони не встигали намилуватися, а чоловiк вже дiставав з полицi свого речового мiшка, щоб iхати у чергове вiдрядження. Знову десь щось не ладилося, i без нього нiяк не могли обiйтися. Бо – спецiалiст, заявляв вiн, iз гордiстю розсипаючи по лiжку почеснi грамоти та нагороди. І iхав. А Галина знову залишалася в спорожнiлiй без милого квартирi, з невгамованими бажаннями кохати та бути коханою.

Галина примусила себе повернутися до звiту. Майже не дивлячись, знаходила потрiбнi кiсточки на рахiвницi – клац, клац… Але якась ii частина вже знаходилася в iншому мiсцi та iншому вимiрi.

Скiльки ж iх було, тих вiдряджень?… Напевне, Василь дiйсно вважався незамiнним фахiвцем, бо за три роки, прожитих разом, вона перебувала бiльше без нього, нiж поряд.

А починалося все в залитому сонцем Ташкентi, що зiбрав до себе тисячi бiженцiв з територii захопленоi ворогом. На далекому заходi валувала вiйна. До мiста долiтали лише повiдомлення «Совiнформбюро» та трикутники солдатських листiв i похоронки. Василь, маючи як фахiвець «броню», тобто право не бути призваним на фронт, працював, як вiн кожного разу наголошував, на «трудовому фронтi». Чоловiк «курсував» Узбекистаном помiж кiлькома оборонними заводами, налагоджуючи обладнання.

Вони навiть познайомилися пiд час його вiдрядження. Все сталося немов грiм iз ясного неба. Того пам’ятного дня не лише Галина мало не зомлiла вiд його осяйного погляду та видноi статури. Ольга й Фатима з iхньоi бухгалтерii теж не могли вiдвести очей вiд високого ставного чоловiка, якому робочий комбiнезон пасував, немов костюм пошитий добрим шевцем. Хто зна? Може це тому, що жiнок у тих краях, на той час було набагато бiльше нiж чоловiкiв i в iхнiх очах майже кожен виглядав красенем. Може… Але Василь, крiм гарноi зовнiшностi, мiг без зусиль розмовляти на будь-яку тему. Про таких кажуть – язик пiдвiшений там де треба. Присутнiх у бухгалтерii вiн причарував розповiддю про новомоднi двобортнi жакети з високими, пiдбитими ватою плечима. Галина згадала, як, з милою усмiшкою пiдiйшов до ii столу, обережно пiдхопив попiдруку i вивiв на середину кiмнати. Як iй, зазвичай суворiй iз залицяльниками, були приемнi його доторкання, коли, демонструючи свою розповiдь пiдмощував пiд плечики жакета жмут паперу. Тодi ж вiн, мiж iншим, i запросив ii на побачення. Чому саме на неi звернув увагу Василь? Напевне, доля…

Галина згадала розчарованi фiзiономii дiвчат i засмiялася…

– Спiткнувся на тобi залицяльник, – по-своему зрозумiла ii смiх Марiйка.

– Спiткнувся, спiткнувся, але я не про те – я згадала…

– Може, про свого Василя, який забувся про жiнку й дитину?

Галина спохмурнiла.

– Ти добре знаеш, що вiн у вiдрядженнi.

Вона вийняла з шухляди невелике фото i, з нiжнiстю вдивляючись у нього, додала:

– А ми його чекаемо. Так, синку? І нiхто нам бiльше не потрiбен!

– Вже майже пiвроку його немае. Що ж це за вiдрядження таке?

– Я вже звикла… І взагалi… Давай-но працювати, звiт не чекатиме!

У кiмнатi знову якийсь час лунало клацання рахiвниць. Але робота вже не могла переважити настирливого рою думок.

Вiд'iзди, приiзди… У його вiдсутнiсть вона народила Алiнку. А коли повернувся з вiдрядження, такi бучнi хрестини влаштував, що довелося позичати грошей до зарплати, але ж так гарно все вийшло… У нього все завжди легко й гарно виходило. Хоча… Галинi того вечора довелося бiльше бути коло дитини – надто слабенькою та народилася. Але була рада вже тому, що вiн поряд. Василь веселився, танцював, спiвав – був душею компанii. Щоправда, пiсля одного з перекурiв надворi, повернувся iз синцем пiд оком. Вiдбувся жартом, коли запитували – спiткнувся, мовляв, у пiтьмi – всi смiялися. Згадала – сталося те пiсля танцю з сусiдкою Нiною, яку, танцюючи, вiн раз по раз пiдхоплював на руки. Це йому завжди подобалося, i силу мав неабияку. А очi у Нiнчиного Бориса, ой, як зле тодi виблискували. Та iй тодi й не думалося про щось недобре. Розумiла, то все жарти, бо вони були молодi й живi, а пекло вiйни, клекотiло за тисячi кiлометрiв вiд них.

Вiд'iзди, приiзди. Доня пiдростала, проте часто хворiла. Заради дитини Галинi довелося залишити роботу. Дiвчата забiгали, все рiдше й рiдше, бо мали свiй клопiт. Всиль тiльки на порiг – вiдразу ж тут як тут друзi, знайомi. А якщо гульки не вдома, то десь, а iй знову однiй з маленькою залишатися. Та терпiла. Тому що, не багато жiнок в той важкий час могли похвалитися, що мають поряд чоловiка. Вона ж знала, що ii Василько завжди повернеться додому. Через кiлька днiв, через тиждень, а повернеться – бо не на вiйнi.

А потiм сталося нещастя – недовга хвороба i смерть Алiнки. Для Галини це було удвiчi важче, адже чоловiк, як завжди був у вiдрядженнi. Грошей, залишалося обмаль, чомусь не передавав i не висилав. Довелося навiть продати улюблене плаття, у якому вона дуже йому подобалася. «Добре, що не помiтив того». Галина вину, що не змогла вберегти доньки, взяла повнiстю на себе: адже вiн важко працював на «трудовому фронтi». Напевне, сиве пасмо на головi вiд того й з'явилося. А Василь, якось повернувшись пiсля чергового вiдрядження, заспокоював казав, що все iй до лиця, навiть сивина. І погладжуючи рукою ii випуклий живiт (була знову вагiтна), порадував:

– Вiйна закiнчуеться. Скоро на Вкраiну будемо повертатися. Я вже домовився про переведення. Сина родиш у Корсунi – Шевченкiвському. Та витри слiзки й не нервуй, а то кволим народиться.

Вона тодi дуже зрадiла, може нарештi на батькiвщинi закiнчаться отi клятi вiдрядження.

– То йдемо сьогоднi на танцi!? – обличчя Марiйки набрало загадкового виразу. Микола – бойовий товариш мого Юрка, не може тебе забути пiсля того, як побачив. Каже: «Оце жiночка! Хоч зараз оженився б». А я йому – вона ж замiжня, а вiн – «Вiдiб'ю»!.. Ну! Йдемо?

– Марiйко! Я ж сiмейна людина?… Та й синочок останнiм часом чомусь з лиця спав. Треба фельдшерцi показати. – Очi ii зволожiли, та стримала себе. – Якщо з Петриком щось станеться, а Василя знову поряд не буде… Я цього не переживу!..

– Не хочеться нiчого такого казати, але твiй Василь…

– Не хочеться, то краще не кажи, – не дала iй договорити, знаючи ставлення Марiйки до ii чоловiка. Пiдвелася з-за столу, – Таки з'iжджу…

Почала складати теки акуратною гiркою. Поглянула на годинника.

– Перша година. За обiд i вправлюся, бо сьогоднi доведеться ще попрацювати. І тобi теж – звiт не чекатиме… Ну, ну – не дуйся. Нiкуди твiй Юрко не дiнеться. Якщо любить – зрозумiе.

Рiзким помахом, зсунула кiсточки на рахiвницi – немов поставила крапку в розмовi й вийшла з кiмнати.

Корсунь по вiйнi вiдбудовувався. Все менше залишалося слiдiв недавнiх боiв. По приiздi вони поселилися на окраiнi, де мешкала далека Василева родичка, ще мiцна й проворна бабця Мотря. Бабця мала грядки бiля дому i з десяток курей. Тож Галина, наскiльки дозволяла вагiтнiсть, взялася допомагати iй по господарству. Жили тихо-мирно. Інколи бабця Мотря, вихиливши чарчину, любила поспiвати. Тодi Галина iз задоволенням пiдспiвувала старiй. Одне iй тiльки було не довподоби, що Вася знову почав iздити у вiдрядження… Бо в Корсунi, мовляв, немае для нього роботи.

Непомiтно пiдiйшов час пологiв, i Галина народила гарненького хлопчика.

За пiвроку по тому, пiсля майже двомiсячноi вiдсутностi племiнника, бабця сказала:

– Все, йди вже на роботу. Бо важко, видко, Василевi заробляти грошi. Йди! А малого я бавитиму. Не зобиджу, бо дiтей люблю.

Галина влаштувалася на базу бухгалтером. Бабця була задоволена. І грошi з’явилися, та й продуктiв могла виписати. Незабаром рiк Петрику справлятимуть, а Вася з Черкас усього кiлька разiв приiздив. Казав: роботи, не початий край – вiдбудова. Розповiдав, що його бригада на перших почесних мiсцях. Хвалився новими грамотами. Одну, зi Сталiним, навiть у рамочку заправив i почепив на стiнi: «Дивись i гордись чоловiком!» А грошi – вся краiна бiдуе, бо розруха. Ледве самому вистачае на сяке-таке iснування. Хiба що, трохи може вiдiрвати, для сина… Та все приказував, щоб дивилася за дитиною, аби не повторилося, як з дочкою. Галина стрималася тодi, хоч крутилися на язицi рiзкi слова про його вiдрядження i про плiтки, що доходять до неi: начебто хтось бачив його в Черкасах з iншими жiнками – де ж тут грошей на всiх набрати?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ge-or-y/tatku-u-u/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.