Книга - Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Проклятi рубiни. Книга перша. Стилети Борджiа
Андрис Лагздукалнс


Льолька, молода журналiстка з Киева приiжджае до Анже (Францiя), для участi у фiналi лiтературного конкурсу. В цей час невiдомий, скоюе серiю вбивств. За брехливим доносом, Льолька, потрапляе у коло пiдозрюваних i опиняеться за гратами. Щоб зняти з себе звинувачення, i здобути перемогу в конкурсi, героiня починае власне розслiдування.





Андрiс Лагздукалнс

Проклятi рубiни

Книга перша. Стилети Борджiа





Пролог


Передмiстя Потсдама, Нiмеччина, осiнь 2007 року

Нудний осiннiй вечiр, пронизаний рясним дощем, спустився на вкритий раннiми сутiнками Потсдам. Вогкий пiвнiчний вiтер ганяв вулицями, освiтленими електричними лiхтарями, опале мокре листя кленiв i платанiв. Вiтер жбурляв ним, немов хлопчисько-шибеник камiнцями. Листя летiло у вiкна будинкiв. У обличчя квапливих перехожих. У лобове скло поодиноких авто, на яких втомленi денною працею городяни, поспiшали повернутися до своiх осель, щоб у спокоi домашнього затишку випити гарячого чаю або запашного глiнтвейну.

У такий вечiр не хочеться галасливоi компанii в улюбленому пабi з кухлем «Баварського» у руцi. Не хочеться розмов про полiтикiв та цiни на продукти, що зростають, про натовпи бiженцiв, якi заполонили улюблену Нiмеччину. У такий вечiр добре сидiти вдома, у крiслi бiля камiна, вкривши ноги шотландським пледом, з цiкавою книгою в руцi. Дрова весело потрiскують у камiнi, поруч витягнувся на весь зрiст пес, пiдставивши пузо до тепла, що йде вiд вогню. На невеличкiй канапi зручно влаштувалася дружина з в'язанням. Дiти замкнулися в своiй кiмнатi, поринувши у спiлкування з друзями в мережi. Тихо, не вiдволiкаючи, бурмоче ведучий з екрана телевiзора, читаючи прогноз погоди. Тепло та спокiй огортають житло й осiння негода, що залишилася за вiкном, вже не торкаеться оголеноi шиi в завитках шарфа, вже не холонуть без рукавичок пальцi рук i рiзкий пiвнiчний вiтер не намагаеться просунути в складки одягу своi крижанi пальцi.

Двое чоловiкiв розташувалися в невеликiй вiтальнi, на першому поверсi двоповерхового типового будинку в передмiстi Потсдама. Рокiв двадцять тому цi будинки були частиною житлового комплексу для офiцерiв, якi входили до складу обмеженого контингенту радянських вiйськ у Схiднiй Європi. Пiсля об'еднання Нiмеччини, вiйська пiшли геть, а будинки перейшли до мунiципальноi власностi. Котеджi розпродали на торгах. Новi мешканцi, кожен у мiру своiх можливостей i смаку, намагалися змiнити зовнiшнiй вигляд однотипних будiвель. Власник описуваного будинку теж доклав чимало зусиль, щоб надати своему житлу статечний вигляд. Але внутрiшне оздоблення вдалася йому набагато краще, нiж зовнiшне.

Інтер'ер будинку був витриманий у класичному стилi, притаманному початку минулого сторiччя. Стiни були вкритi рiзьбленими дубовими панелями, прикрашенi химерним готичним вiзерунком. Темнi, в тон панелям, меблi, килими та бронзовi статуетки на бюро й камiннiй полицi надавали оселi вiдтiнок старовини, роблячи ii бiльш схожою на замiську садибу заможного бюргера минулого столiття, нiж на звичайний житловий будинок.

Кiмнату, яка, судячи з усього, правила власнику будинку за кабiнет, освiтлювали багаття розпаленого камiна i три свiчки в ажурному бронзовому свiчнику, що стояв на столi.

Поруч зi свiчником, тьмяно мерехтячи холодним блиском металу, в розкритому шкiряному чохлi, обробленому темно-червоним оксамитом i срiбними завитками, лежали дев'ять стилетiв.

Мистецтво старовинного майстра, який виготовив клинки кiлька столiть тому, приваблювало погляд точнiстю своеi роботи й своерiднiстю орнаменту. Тонкi трикутнi леза, що розширювалися та переходили в рукiв'я, своiм виглядом випромiнювали небезпеку. Самi рукiв'я були виконанi у виглядi переплетених змiй, що обвивали стебло троянди. Оздоблювали iх темно-червонi рубiни розмiром з велику вишню, закрiпленi в пелюстках напiврозкритих металевих квiтiв.

Перший з чоловiкiв уважно розглядав стилети, час вiд часу беручи один з клинкiв до рук, вивчав його поверхню за допомогою лупи, звiряючись з описом у каталозi, розкладеному в нього на колiнах.

Другий чоловiк, з властивими арiйцями суворими рисами обличчя та головою, прикрашеною чудовою чуприною сивого волосся, прикривши очi, не поспiшаючи тягнув коньяк з пузатого келиха.

Нарештi, молодший з чоловiкiв, який, судячи з дiлового вбрання, був вiдвiдувачем, вiдклав убiк каталог i лупу.

– Все збiгаеться, гер Штофман. Все збiгаеться. На одному з лез ми маемо пам'ятне гравiювання, на iнших – тавро майстра та фамiльний герб Борджiа, – вiн задоволено усмiхнувся. – Скажiть, будь ласка, як вам вдавалося стiльки часу зберiгати цей скарб у таемницi й жодного разу не дати про себе знати?

– Все надзвичайно просто, – лiтнiй чоловiк вiдкрив очi та поблажливо глянув на спiврозмовника. – Довгi роки життя в НДР[1 - НДР – Нiмецька Демократична Республiка. Держава в Схiднiй Європi, що утворилося в 1945 роцi пiсля роздiлу Нiмеччини. Припинила свое iснування пiсля об'еднання Нiмеччини.] привчили мене дотримуватися обережностi. Та й особливоi потреби у грошах не було. Але ось днями лiкарi озвучили дiагноз – i я зрозумiв, що готовий помiняти цей, як ви кажете, скарб на продовження мого життя. Серце, знаете, зносилися.

– Так це не дивно, з погляду на вашу колишню службу.

– Ви маете рацiю. Служба в Stasi[2 - Stasi – Розвiдувальна служба в НДР, аналогiчна КДБ, ЦРУ, «Моссад». Скасована пiсля об'еднання Нiмеччини.] нiкому з нас не додала здоров'я. Менi шiстдесят вiсiм, але я здоровий i повний сил, ось тiльки серце пiдводить. Пiсля операцii я сподiваюся прожити не менш цiкаве життя ще протягом кiлькох десятилiть. Придбаю яхту та вiдправлюся в навколосвiтню подорож. Хочу нарештi подивитися на свiт очима туриста.

– Та ви романтик, гер Штофман.

– Усi розвiдники – романтики в душi. Пошук нових вiдчуттiв, гарнi жiнки в екзотичних краiнах, небезпечнi ситуацii, все це викликае викид адреналiну в кров, – чоловiк усмiхнувся. – Так скiльки готовий викласти ваш клiент?

– Один мiльйон британських фунтiв стерлiнгiв.

– Смiшно. На будь-якому з аукцiонiв ви пiднiмете в двадцять, а то й в тридцять разiв бiльше. І ще – я зовсiм не маю вiри, що ваш клiент з доброi староi iталiйськоi родини, яка несе в своiй кровi ДНК Чезарiо Борджiа. Ви так, на мою думку, справжнiй британець, або мiй спiввiтчизник. Хоча ваш акцент говорить на користь Лондона. Але акцент справа наживна, кому, як не менi, про це не знати.

– Я можу бути родом навiть з Китаю. Яке це для вас мае значення? Не я, а мiй клiент купуе ваш товар. Адже у вас не виникло бажання виставляти стилети на аукцiон i мiй клiент теж не збираеться iх продавати. Вiн витратив багато рокiв на iхнi пошуки, заради того, щоб повернути цю сiмейну релiквiю.

– Шановний пане! Яке таке бажання? Хто я в цьому свiтi? Вiдставний майор спецслужби, краiни що не iснуе? Я та аукцiон! Ха-ха-ха! Не смiшiть мене. Почалися б запитання. Нехай i неофiцiйнi, але досить неприемнi, а менi не можна хвилюватися. Найбiльше, що я отримав би – це половина тiеi суми, яку запропонували ви. Так, цього вистачило б на операцiю та на кругосвiтнiй круiз на лайнерi, забитому такими ж стариганами, як i я. Та ще на пару десяткiв рокiв iснування. Але менi хочеться iндивiдуальностi, щоб тiльки для мене одного. Щоб я жив повним життям, нi в чому собi не вiдмовляючи й не переймаючись – скiльки там залишилося в моiй кубушцi. Свiт багатих – для багатих. Тому я повинен бути бiльш обережним…

Усмiшка зникла з обличчя спiврозмовника i змiнилася сумним виразом. Куточки рота опустилися, миттево додаючи йому на обличчя десяток рокiв.

– Нехай ваш клiент викладе ще пару мiльйонiв, то ми зiйдемося з вами в цiнi. Не питайте, навiщо менi стiльки грошей, я вам вже натякнув щодо своiх планiв, – вiн застережливо пiдняв долоню. – Не питайте, як менi дiсталися стилети. Це стара i довга iсторiя. За кiлька днiв ii не розповiсти. Та й вам вона не потрiбна. Ваш клiент готовий заплатити стiльки?

– Вважаю, що вiн погодиться. Але переведення цiеi суми в готiвку вимагатиме додаткового часу, як ви розумiете.

– У мене е мiсяць до початку операцii. Вважаю, що цього цiлком досить для того, щоб ви привезли менi решту суми. Аванс залишите, – вiн кивнув на чорний шкiряний портфель, який стояв бiля масивноi нiжки столу. – Коли ви вiддасте всю суму, то, окрiм стилетiв, отримаете ось цi папери, якi менi вдалося зiбрати, – чоловiк пiдвiвся й пiдiйшов до книжковоi полицi. Взяв у руки звичайну канцелярську теку перев'язану червоною тасьмою.

Гiсть, скориставшись тим, що господар будинку повернувся до нього спиною, швидким рухом дiстав з кишенi пiджака невеликий флакон iз синього скла та, вiдкривши його, хлюпнув кiлька крапель у келих з коньяком, необачно залишений на столi його спiврозмовником. Закривши флакон, вiн сховав його до кишенi й, протерши рукавом дорогого пiджака крапельки поту, якi виступили на чолi, знову надав своему обличчю зосереджений вираз.

– Ось, можете ознайомитися, – Штофман передав гостевi теку й, узявши келих, зробив кiлька ковткiв. – Досить цiкава добiрка, яка сама по собi вже коштуе величезних грошей. Але я вiддам вам папери в якостi бонусу, як ведеться сьогоднi пiд час укладання угод.

Гiсть розв'язав тасьму. Побiжно переглянувши папери, вiн закрив палiтурку i кинув теку на стiл. Потерши пальцем перенiсся, чоловiк зняв окуляри та протер скло шовковою хустиною, яку дiстав з внутрiшньоi кишенi пiджака.

– Добре, гер Штофман. Я передам клiенту вашi умови. Гадаю, ми дiйдемо з вами згоди.

– Це чудово, – його спiврозмовник ковтнув ще коньяку i, скривившись, потер рукою горло. – Чорти вас забирай! Ви що менi налили сюди, мерзотник ви такий? – вiдсунувши келих вiн пiдвiвся з крiсла на повний зрiст та масажуючи горло однiею рукою, другою витягнув з кишенi в’язаного джемпера дармовис iз закрiпленими на ньому трьома ключами. Пiдiйшовши до книжковоi полицi, вiн натиснув на корiнець однiеi з книг, привiвши в дiю прихований механiзм. Частина полицi рушила в бiк, вiдкривши доступ до дверцят невеликого сейфа вмонтованого в стiну.

– Ви, мабуть, з глузду з’iхали, юначе. Отруiти старого Ганса за допомогою сучасноi хiмii, рецепт якоi ви знайшли в мережi. Ха-ха-ха! Це Вам не пiд силу, – чоловiк зупинився, перевiвши подих. – Я завжди готовий до цього i у мене е набiр протиотрут на всi випадки життя. Ви ще пошкодуете, що прийшли до мого будинку та вирiшили в такий мерзенний спосiб заволодiти цими коштовностями.

– Це не хiмiя, Штофман. Це отрута рослинного походження й навряд чи у вас е вiд неi антидот, – гидко посмiхнувся його спiврозмовник, з цiкавiстю спостерiгаючи, як господар намагаеться потрапити ключами в замкову щiлину. – Ви навiть не встигнете вiдчинити дверцята, а у звiтi лiкаря буде написано – серцевий напад, – вiн пiдвiвся з крiсла й почав згортати чохол зi стилетами.

Сунувши його до портфеля, вiн вiдправив туди ж теку з паперами.

– Прощавайте, гер Штофман, та передавайте вiтання вашому батьковi, з яким ви скоро зустрiнетесь у пеклi. Адже це вiн, немов звiр, катував дiвчат на очах у старого жида, доки той не передав йому стилети. Але навiть пiсля того, як вiн iх отримав, ваш татко вбив усiх. Зараз ви повиннi сплатити за його грiхи. Не буде нi нового серця, нi круiзноi яхти, анi спiтнiлих мулаток… Не буде нiчого, окрiм кам’яного хреста з вашим iменем на мiському цвинтарi та поiденоi хробаками гнилоi плотi.

Гiсть вдягнув плащ i капелюх, ледь помiтно вклонився господаревi, який вже не мав сили йому перешкодити. Потiм чоловiк протер свiй келих, поверхню столу та пiдлокiтники крiсла все тiею ж шовковою хустиною. Покiнчивши з цим, вiн, не поспiшаючи, надiв чорнi лайковi рукавички та, прихопивши портфель, вийшов з будинку, залишивши Ганса Штофмана наодинцi з його спогадами та болем, викликаним дiею отрути, зробленою за рецептом африканських чаклунiв.



Долина рiчки Луари, Францiя. Осiнь 2007 року

Пiзнього осiннього дощового вечора, продовжувач старовинного французького шляхетного роду з радiсною усмiшкою на обличчi, привiтав у своему кабiнетi довгоочiкуваного вiдвiдувача.

Так само, як i у вiтальнi будинку в передмiстi Потсдама, у камiнi палали дрова. На дубовому масивному столi, заваленому паперами й старовинними книгами, у тьмяному свiтлi настiнного бра зловiсно виблискували стилети Борджiа.

Граф, тримаючи один зi стилетiв у руках, присiв бiля камiнноi топки на низенький пуф. Вiн iз захопленням розглядав старовинну зброю. На його обличчi вiдбивалася сумiш захоплення й пихатостi. Нарештi вiн отримав бажане, витративши на досягнення мети не один рiк свого життя! Намилувавшись красою клинка, чоловiк пiдвiвся i повернувся за стiл. Поклав стилет на чохол.

– Все пройшло без ускладнень? – граф запитально поглянув на свого гостя.

– Так. Як ви й припускали, гер Штофман, не маючи вибору, погодився на вашi умови. Я завчасно вiдправив вам стилети кур'ером, щоб ви мали змогу переконатися в iхнiй автентичностi до початку нашоi зустрiчi, – гiсть пiдвiвся з крiсла та пiдiйшовши до камiна, присiв, грiючи вiд вогню змерзлi пальцi. – Бридка погода, батьку. Чи не знайдеться у вас трохи того чудового коньяку, яким ви мене пригощали минулоi зустрiчi.

– Звичайно знайдеться. Зараз, почекай…

Граф пiдвiвся з-за столу й, пiдiйшовши до бару, дiстав невеликий кришталевий декантер та два келихи. Плеснувши в них коньяк, вiн запропонував один келих вiдвiдувачевi. Гiсть прийняв келих, зiгрiв його в долонях та, пригубивши, пiдiйшов до столу.

– Як щодо моеi частки? – чоловiк, трохи соромлячись, вiдвiв очi вiд вмiсту келиха й поглянув графу в обличчя.

– Ти ж у курсi моiх нинiшнiх справ. Криза, що наближаеться, витягнула всi моi кошти. Наступна осiнь буде для всiх великою несподiванкою. Тому продаж стилетiв дасть менi змогу залишитися нагорi й навiть пiти уперед, залишивши позаду бiльшу частину конкурентiв.

– Наскiльки менi вiдомо, в Парижi вам запропонували п'ятдесят мiльйонiв англiйських фунтiв. За сьогоднiшнiм курсом в евро це значна сума. Думаю, що нiчого не завадить вам додати до мого гонорару пару мiльйонiв? – вiн знову запитально поглянув на графа.

– Два мiльйони? Та ти з глузду з'iхав! Я не витрачу жодного су зверху тiеi суми, про яку ми домовлялися. Вона вже надiйшла на твiй рахунок у банку. Найбiльше, на що ти можеш ще розраховувати, – це сто п'ятдесят тисяч, якi я приготував для тебе готiвкою. Знаючи за твою жадiбнiсть та любов до грошей, я подбав заздалегiдь.

Граф пiдвiвся з-за столу й, пiдiйшовши до прихованого за картиною сейфу, набрав код на панелi електронного замка.

Рух вiдвiдувача був блискавичним. Кiлька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмiстi келиха графа. Бажаючи приховати свое хвилювання, чоловiк вiдвернувся та почав розглядати картину, закрiплену на протилежнiй стiнi.

– Ось, тримай! – граф кинув на стiл кiлька пачок грошових купюр у банкiвському пакуваннi. – Тут сто п'ятдесят сiм тисяч. Це гiдна винагорода за твоi труди. Тобi вистачить на твоiх повiй та на вiдкриття власноi справи. Але ж ти не збираешся застосовувати своi знання на дiлi? Чи не так? Тобi до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Тi твоi писульки, якi ти менi час вiд часу пiдсовуеш, нiкуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них грошi, то неодмiнно прогориш. Нiхто не стане друкувати цi книги, нiхто не стане iх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами iх можна назвати через силу, – граф однiею рукою взяв зi столу келих, а iншою – стилет.

Граючи лезом, що виблискувало у полум'i камiна, вiн пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.

– Хапай грошi та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю бiльше бачити твое обличчя! – граф допив коньяк i, поставивши келих на стiл, пiдкурив сигару вiд вогню золотоi запальнички.

– Добре. Я вiзьму цi грошi. Але ви помиляетеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато бiльше грошей! Вам не варто настiльки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцiнкою моiх дiлових якостей, але мою творчiсть ви не маете права засуджувати! Ви той, хто в своему життi не написали й пари римованих рядкiв, не кажучи вже за прозу. Ви живете в вiдблисках слави цiеi талановитоi дiвки, яку пiдiбрали на смiтнику й використовуете замiсть повii, не бажаючи мати вiд неi дiтей! Як ви можете мене засуджувати?

– Що це з тобою коiться? Вiдколи ти почав розмовляти зi мною в такому тонi? Куди подiлася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на свого вiдвiдувача.

– Ваш швидкий вiдхiд з життя дае менi це право. Я хочу, щоб ви й на тому свiтi страждали вiд запитань, якi щойно менi поставили! Горiти вам у пеклi. Ви, хто безсоромно використовував мою матiр для досягнення своеi мети. Ви, хто потiм кинув ii безпорадну та хвору. Ви, хто тiкав вiд мене, як вiд прокаженого, жодного разу в життi не надавши менi допомогу за своiм власним бажанням. Кожного разу ви змушували мене вимолювати у вас крихти, отримуючи насолоду вiд мого приниження. Отже зараз батьку, ви отримаете гiдну розплату за всi своi грiхи! – чоловiк рiзко вимовляв слова, наче кидаючи iх в обличчя спiврозмовника.

Але зовнi, пiд час своеi промови, вiн виглядав зовсiм спокiйним, стоячи бiля старовинного бюро червоного дерева й тримаючи руки в кишенях штанiв.

– Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираешся мене вбити? Не смiши! У тебе навiть не вистачило б духу зарiзати курча, опинися ти на безлюдному островi, – граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. – І про яке приниження ти базiкаеш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я мiг би дати тобi набагато бiльше. Можливо, узяв би тебе до свого бiзнесу. Але твiй жалюгiдний вигляд, твое приниження передi мною, та, особливо, перед грошима, якi ти обожнюеш, зiграли з тобою злий жарт. Ти мав намiр розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?

– Я не розумiю, та й не маю анi найменшого намiру читати вашi думки, але свое ви вже отримали. І менi не потрiбно стрiляти в вас або рiзати вам горлянку. Один з улюблених засобiв Борджiа вже почав свою дiю.

– Що ти кажеш? Який засiб? До чого тут Борджiа? Господи, ти що – отруiв мене? Жалюгiдний слимак! Зiзнайся, ти це зробив? Як? Коли?

Граф схопився рукою за комiр сорочки. Вiдчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повiтря у легенi. Серце метушливо сiпалося у грудях, женучи потоки кровi судинами, якi раптово почали звужуватися.

– Кiлька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своею подачкою, – посмiхнувся гiсть. – Все скiнчено. Я заберу стилети, продам – i менi вистачить грошей до кiнця днiв, та ще й моiм нащадкам на кiлька поколiнь, – посмiхнувшись, чоловiк допив коньяк й пильно подивився на графа.

– Йолоп! Ти не зможеш iх продати. Тобi нiхто не заплатить й рваного франка. Всi знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитання – i ти закiнчиш своi днi у буцегарнi, сконаеш за гратами, маленький мерзотник, – сили залишили графа, тому вiн був змушений сiсти в напiвкрiсло, впершись лiктями об стiл.

– Не брешiть. Нiхто нiчого не знае за стилети, окрiм посередника. У тому числi й ваша дружина. Ви ж настiльки жадiбнi та боягузливi, що навiть iй нiчого не розповiли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я мiг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити грошi, якi ви дали на придбання колекцii.

– Присвоiти грошi? Що ти хочеш цим сказати? – обличчя графа спотворила гримаса болю.

– Пан Штофман помер, так само, як i ви зараз – в страшенних муках, розрахувавшись за грiхи свого батька. Я не дав йому анi единого пфенiга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повнiй мiрi вiдчули, як це – бути ошуканим та розчавленим, – посмiхнувся гiсть.

– Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за iхнi грiхи? Хто дав тобi право виносити вирок та виконувати його?

– Ви, батьку. Я ваш гiдний син. І завдяки вашiй промовi я змiнив рiшення. Ви образили мене, тож зараз потрiбно вiдповiсти. Коли ви залишите цей свiт, я дiстануся до вашоi дружини та спадкоемця. Своею жадiбнiстю ви пiдписали iм смертний вирок! Потiм проста процедура – експертиза ДНК, i я повновладний власник ваших статкiв та цього маетку. Все це буде моiм! І цей кабiнет теж. Я станцюю на вашiй могилi! Чудова розплата за приниження жiнки й маленькоi дитини. Чи не так, графе?

– Бастард! Жалюгiдний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навiщо вона народила таке чудовисько, як ти? – чоловiк доклав руки до живота й, зiгнувшись, скрутився вiд нападу болю, який пронизував його тiло.

– Щоб ви мали змогу розрахуватися за своi грiхи, батьку. Прощавайте. Легкоi вам кончини, – чоловiк пiдвiвся зi стiльця та згорнув чохол зi стилетами. Взявши зi столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплiчника. Накинувши на плече лямку, вiн пiдiйшов до вiкна, вiдкрив стулку. Ставши на пiдвiконня, гiсть ступив однiею ногою на щаблю алюмiнiевоi драбини, заздалегiдь приставленоi ним до карниза. Перевiривши сходи на мiцнiсть, чоловiк востанне поглянув на графа, що конав вiд судом, i залишив кабiнет, прикривши ззовнi стулки вiкна.

Дiставшись до землi, чоловiк, пiднявши комiр пальта, вкриваючи обличчя вiд холодних струменiв дощу, прибрав драбину вiд муру, склав ii й повернув на мiсце – пiд навiсом господарськоi прибудови. Потiм набравши цеберко води з високоi дерев'яноi дiжки, що стояла пiд водостiчною трубою, вiн повернувся до стiни, де ранiше стояла драбина. Прибравши своi слiди на землi, вiн вилив на це мiсце води з цеберка, та кинув його в кущi. Швидкими кроками чоловiк попрямував у бiк лiсу, який темнiв на тлi темно-сiрих хмар, що вкрили нiчне небо.

Опинившись на узлiссi, вiн попрямував до самотнього будиночка. Дiставши з кишенi ключ, чоловiк вставив його до замковоi щiлини. Але не встигла його рука зробити й пiв оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.

– Нарештi ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобi не кортiло красти мiй сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валiньi зовсiм з розуму вижив й не помiтить, як хтось прикладаеться до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!

Лiтнiй чоловiк проказав це й закашлявся, а потiм висвiтив силует непроханого гостя променем переносного лiхтаря.

– О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер менi все зрозумiло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бiнокль, як ти вилазив з вiкна графського кабiнету. Знову якiсь капостi готуеш? – Валiньi знову закашлявся. – От вже чортова застуда, навiть глiнтвейн ii не бере. Вiдкривай дверi раз прийшов – подивимося на твою здобич.

Чоловiк, що стояв бiля дверей, не поворухнувся.

– Хутко вiдкривай, я тобi кажу, а то пальну зараз у спину з обрiза – й нiхто менi нiчого не зробить. Потiм розповiм, що злодiя впiймав, – Валiньi ступив ближче й упер у спину гостя обрiз вертикальноi двостволки.

Виконуючи наказ, вiдвiдувач вiдiмкнув дверi й ступив усередину. Валiньi пiшов слiдом, але не встиг навiть увiмкнути свiтло, як раптово отримав удар по головi дубовим табуретом, який вiн сам же i вистругав зi стовбура старого дерева. Охнувши, старий осiв на пiдлогу, втративши свiдомiсть.




Роздiл перший


Киiв, травень 2014 року

Льолька третю годину поспiль змагалася з рекламним текстом, який iй, кров з носа, потрiбно було вiдправити замовнику не пiзнiше нiж завтра до обiду. Доки в нерiвнiй боротьбi перемагав текст.

Потрiбнi слова, якi видавав ii мозок, пролiтали не затримуючись, немов потяг на перегонi у метро. Пiсля слiв, як i пiсля освiтлених вагонiв у темних пiдземних тунелях, у головi Льольки залишалася рiзнобарвна бiгуча стрiчка уявних образiв, яка зникала за крутим поворотом. Слова не затримувалися, прямуючи невiдомо куди. «Напевно, прямо до бiльш вдалого копiрайтера», – вирiшила дiвчина.

Їй стало прикро, що вона витратила першу половину дня на двi сторiнки тексту, якi мали викликати в покупця непереборне бажання придбати дорогущий наворочений пилосос. Той, хiба що не вмiв розмовляти i варити каву. Судячи з технiчноi документацii, наданоi сумлiнним клiентом, у цiеi суперсучасноi моделi домашнього монстра з усiм iншим все було гаразд. Вiн навiть мав зв'язок з мережею, використовуючи яку, повiдомляв своiй господинi за обсяг виконаноi роботи, доки панi або мадам наводила красу в престижному салонi. Саме цей факт, на думку клiента, й повинен був бити по мiзках дружин бiзнесменiв та бiзнес-вумен, змусивши iх не вагаючись викласти пiвтори тисячi американських доларiв за чудо-машину.

Льолька уявила це диво сучасноi технiки в своiй двокiмнатнiй «хрущовцi» й розсмiялася. Прибирання займало у неi годину або пiвтори, один раз на тиждень. Допомагав iй у цьому добротний старенький пилосос на колiщатках з гофрованим шлангом, у декiлькох мiсцях замотаним скотчем та синьою iзоляцiйною стрiчкою, подарований рокiв десять тому Маргошею.

Маргоша, яка доводилася Льольцi двоюрiдною тiткою, частенько збагрювала iй стару немодну «побутовку», яка, разом з тим, довгий час вiрою та правдою служила «Попелюшцi». Ще серед помiчникiв дiвчина мала китайську швабру, вiник та суперсерветки, якi витирали пил, не залишаючи слiдiв. Якщо посеред тижня в ii житлi не влаштовувалися посиденьки з пивом, чiпсами та креветками, то особливо прибирати було нiчого. Зате вже пiсля посиденьок – у-у-у-у-у-у! Але все одно, як Льолька не зважувала, застосування диву iмпортноi технiки в ii затишнiй оселi не знаходилося.

Квартира перейшла в повне Льольчине розпорядження три роки тому. Сталося так, що ii матуся пiсля раптовоi смертi свого рiдного брата, отримавши в спадок добротний будинок у Полтавськiй областi, з радiстю перебралася туди. Крiм будинку мамцi дiсталося домашне господарство у виглядi двох корiв, курей, гусей, качок та собаки Гiльзи й кота Рикошета.

Небiжчик дядько Льоня за життя був кадровим вiйськовим, артилеристом, тому й прiзвиська у його домашнiх улюбленцiв були вiдповiднi. Вiдтепер, матуся кiлька разiв на рiк, приiжджала до единоi дочки з гостинцями, затягуючи на третiй поверх непiдйомнi картатi сумки «мрiя окупанта», набитi пирiжками, обпатраними птахами, бутлями з консервацiею та салом.

Згадавши за сало i пирiжки, Льолька почула, як ображено й голосно обiзвався ii шлунок. Це було зрозумiло, бо почавши змагання з нездоланним текстом, за весь цей час Льолька напоiла себе трьома чашками кави й «нагодувала» нiкотином, викуривши штук п'ять цигарок.

– Завтра, завтра – не сьогоднi, – пробурмотiла дiвчина.

Зберiгши рядки, що викликали лише роздратування, вона закрила текстовий документ, а слiдом за ним папку «Робочi матерiали». Простягнувши руку, додала гучностi на радiоприймачi, налаштованому, як зазвичай, на улюблену станцiю «Хiт FM».

Льолька вислизнула зi зручного шкiряного крiсла з анатомiчною спинкою, теж подарованого Маргошею, й потягнулася до хрускоту в суглобах. Вiд ii потягування улюблена сiра розтягнута майка iз зображеним на нiй вилинялим довговухим зайцем пiднялася вгору, оголивши витонченi стегна, якi плавними лiнiями переходили в тонку талiю й плаский живiт, на який одразу вирячилися очi безсоромного зайця. Льолька покрутила головою, розминаючи затерплi м'язи. Пiдiйшла до закрiпленого в кутку кiмнати гiмнастичного приладу й, пiдстрибнувши, вхопилась за перекладину. Звично виконала комплекс вправ, що складався з «куточка», «велосипеда» та пiдтягувань. Закiнчивши обов'язкову пiд час ii сидячоi працi розминку, вона зiстрибнула на пiдлогу й попрямувала до кухнi.


* * *

Вiдкривши холодильник, Льолька швидко зiбрала собi на снiданок, а вiрнiше – вже на обiд, залишки вареноi курки, що складалися з частини грудки та двох крил, додавши до них вiдвареного рису. Засунувши тарiлку до мiкрохвильовоi пiчки, ввiмкнула таймер i, мугикаючи пiд нiс невигадливу мелодiю, приготувала салат. Влаштувавшись за столом-стiйкою на високому стiльцi, вона не поспiшаючи поiла, без цiкавостi дивлячись у вiкно, яке виконувало функцiю телевiзора.

За вiкном мiсцевi горобцi, як завжди влаштували бiйку зi шпаками за право володiння шпакiвнею, закрiпленою невiдомо ким та коли на товстому стовбурi розлогоi берези, якраз врiвень з вiкнами четвертого поверху. Горобцi, опинившись у бiльшостi, взяли верх. Шпакам довелося ганебно тiкати пiд переможне цвiрiнькання супротивника та нахабне каркання ворон, якi спостерiгали за бiйкою з виглядом футбольних фанатiв на стадiонi.

Вимокнувши салатну рiдину шматочком сiрого хлiба, що залишився, Льолька iз задоволенням його доiла. Помивши посуд, вона все прибрала та повернулася до кiмнати.

Завдяки вiкну, що залишалося прочиненим, тепле весняне повiтря наповнювало спальню, яка водночас виконувала функцiю кабiнету, ароматом квiтучих каштанiв. Льолька знову сiла в крiсло, закурила й заплющила очi. Працювати iй не хотiлося. Натомiсть на думку спав запiтнiлий кухоль пива з пiдсмаженими в олii креветками. Привабливий малюнок доповнило обличчя подруги Дарини з пустими балачками на додачу.

З Дариною вони навчалися в одному класi, сидiли за однiею партою, закохувалися в одних i тих самих кiноакторiв. Потiм разом ходили на танцi, вечорами просиджували у дворi. Цiлувалися з хлопцями пiд гiтарнi перебори та билися з суперницями за трансформаторною будкою, яка височiла цегляним кубом посеред шкiльного двору.

Пiсля закiнчення школи iхнi шляхи розiйшлися. Льолька опинилася у мiськiй газетi, закiнчивши навчання на журфацi з червоним дипломом. Дарина пiсля фiзмату почала кар'еру менеджера у фiрмi батька, яка вагонами тягнула на простори СНД iмпортну сантехнiку. Але, попри це, вони постiйно спiлкувалися, годинами розмовляючи телефоном зимовими нудними вечорами, пили каву в улюбленiй кав'ярнi. У пошуках розваг та пригод, поруги вешталися нiчними клубами, концертними залами та театрами столицi Украiни i навiть декiлька разiв з'iздили разом на курорти Туреччини.

Туреччина – це була iдея Дашки, яка пiсля того як вони, закiнчивши перший курс, до безтями накачалися «Мартiнi» у нiчному клубi, видала промову: «Лишитися цнотливостi ми повиннi казково, щоб це було справжне свято!» Що i було виконано в шикарному «люксi» п'ятизiркового готелю в Антальi. Щоправда, свята не вийшло, через те, що для хоробростi вони знову неабияк напились. У Льольки вiд тiеi ночi залишилися спогади стiйкого запаху перегару, рiзкого болю унизу живота й забрудненоi кров'ю постiльноi бiлизни. Дашка вранцi намагалася «поколотити понти», захоплено розповiдала про нюанси нiчноi казки, але судячи з ii ходи та кислого виразу обличчя – вона або казки не прочитала, або книжку переплутала.

Перемiшуючи спогади й будуючи плани на найближче майбутне, Льолька затягувалася тютюновим димом, випускаючи його тонкою цiвкою у розчинене вiкно.

Дiвчина навiть не здогадувалася про те, що iй приготувала Доля. Не здогадувалася вона i про те, що всi ii ретельно складенi плани, саме сьогоднi буде перекреслено, й подii помчать уперед, як табун диких коней неосяжним степом. На вiдмiну вiд Льольки, Старенька Доля чудово знала, чим найближчим часом доведеться зайнятися ii улюбленицi.

Вирiшивши, що вона казково винагородила свою обраницю, Доля обрала за свого вiсника одного з Льольчиних знайомих. Йому вона теж вiдвела одну з головних ролей у наступних пригодах, якi ось-ось повиннi були звалитися, як снiг на голову у життя Льольки. Йдучи у ногу з часом, Стара Доля, задля внесення змiн у життя дiвчини, скористалася останнiми досягненнями в свiтi комунiкацiй.


* * *

На ноутбуцi нявкнув сигнал виклику скайпу. Льолька знехотя розплющила очi. Як виявилося – вчасно. Попiл з цигарки, зiтлiлоi майже до половини, зiбрався нахабно впасти на килимок для «мишки», i вона вiдправила його в попiльничку. Дотягнувшись пальцями до «мишки», ворухнула ii, вивiвши ноут зi сплячого режиму. Знайшовши iконку скайпу, включила вiдповiдь.

На екранi з'явилося обличчя Антона – ii знайомого по лiтературному клубу «Золотий Ундервуд». Стильна зачiска, виголенi скронi, модна триденна щетина на щоках, до бiса гарнi блакитнi очi на привабливому обличчi – мрiя, а не хлопчина!

– Гарного дня конкурентам! – Антон помахав рукою.

– Вiтаю, Антоне. Чим зобов'язана твоему ранньому вiзиту? Знову текст потрiбно вiдредагувати?

– Ой, я тебе благаю…, – Антон картинно скинув руки, зображуючи крайню ступiнь обурення. – Ти пошту дивилася?!

– Нi, не дивилася. Я з самого ранку з робочим текстом трахаюсь. А ти, що, менi любовний лист у вiршах надiслав?

– Ольго, ти менi не до вподоби! До того ж, ти чудово це знаеш. Менi виклик надiйшов. Я потрапив у число фiналiстiв i пройшов до третього туру. Можеш мене поздоровляти!

Рот хлопця розтягнувся в усмiшцi, як то кажуть – вiд вуха до вуха. Вiн склав руки на потилицi й вiдкинувся на спинку крiсла в очiкуваннi реакцii Льольки та заслужених привiтань або оплескiв.

– Вiтаю.

– Ти ба! Нi, ну ти подивися на неi!

Усмiшка на обличчi Антона змiнилася обуреним виразом, а потiм iронiею. Навiть куточки рота, опустившись донизу, висловлювали емоцiйне напруження iх власника.

– Ти чого дурепою прикидаешся? Лист вiд видавця за пiдсумками конкурсу прийшов! В'iжджаеш у тему?

– В'iжджаю…, – Льолька потроху почала розумiти, про що iй каже Антон. – Дякую, Антоша, я зараз… Я потiм… Я подивлюся, а потiм зв'яжуся з тобою.

– Ага, як же, зв'яжешся… Хоч каменюку потiм у мiй бiк кинь. До речi, з наших лiтературних генiiв ще Марк пройшов. Я перед тобою з ним поспiлкувався. Так зауваж вiн, навiть…

– Дякую, Антошо, ще раз! З мене кухоль пива i креветки, – Льолька зупинила спiврозмовника, вимкнула скайп i вiдкрила електронну пошту.

Поруч з папкою «Конкурс» стояла жирна цифра «2». Це означало, що з часу останнього перегляду в поштову скриню додалося два нових листи. Із завмиранням серця Льолька пiдвела до потрiбного рядка курсор та клацнула кнопкою «мишi», одночасно заплющивши очi. Зачекавши кiлька секунд, вона вiдкрила одне око. Так i е! Два нових листи вiд журi конкурсу «Сучасний детективний роман»! Клацання клавiш i рядки тексту застрибали перед ii очима. Перескакуючи через слова, Льолька прочитала повiдомлення. Потiм перечитала його знову. Слова склалися у речення та сповiстили володарку рудих кiсок i веснянкуватого обличчя, прикрашеного завзято кирпатим акуратним носиком, про те, що за одностайним рiшенням членiв журi Ольга Олександрiвна Павлюченко, двадцяти п'яти рокiв вiд народження, бере участь у третьому турi лiтературного конкурсу.

– Мамо! Ой, я пройшла! Ура! Ура-а-а-а-а-а! – заволала Льолька.

Зiрвавшись з крiсла, вона закружляла кiмнатою у танку, що нагадував своiми рухами танець печерноi людини, яка загнала у яму мамонта.

У вiдповiдь на ii крики й тупiт босих нiг по лакованому паркету в стiну затарабанив сусiд Дiма, який працював фiзруком у середнiй школi та був змушений пiдробляти ночами таксистом. Бо на зарплати вчителя i продавчинi супермаркету одягнути, нагодувати й вивчити двох восьмирiчних доньок-близнят молодим батькам було вкрай складно.

– Льолька, будь людиною – дай поспати! У мене друга змiна в школi сьогоднi, – пролунав приглушений стiною голос сусiда.

– Спи, Дiмончик, спи. Я бiльше не буду. Зараз в iншу кiмнату пiду, – крикнула у вiдповiдь щаслива дiвчина.

Льолька пiдскочила до столу, висмикнула дроти й, схопивши ноутбук, втекла до вiтальнi. Впавши в крiсло, вона швидко прочитала другий лист, у якому iй повiдомляли про нагородження премiею в розмiрi тисячi евро, яку отримували всi фiналiсти.

Такою новиною потрiбно було негайно подiлитися з Дариною та Марго. Льолька, поклавши ноутбук на журнальний столик, пiдскочила з крiсла в пошуках мобiльного телефону, який за законом пiдлоти лежав там, куди вона дiсталася в останню чергу – в спальнi на пiдвiконнi. Схопивши пiдступний апарат, Льолька повернулася в крiсло, але виявилося, що без цигарки якось не так смачно розповiдатиметься. Вхопивши цигарку, вона замiсть крiсла попрямувала до кухнi. Насипавши в турку мелену каву, додала цукру i заливши все водою, поставила ii на вогонь. Пiдпаливши цигарку, Льолька увiмкнула витяг та нарештi зателефонувала Дар'i.

Подруга довго не вiдповiдала, потiм скинула виклик i за хвилину зателефонувала сама.

– Вiтаю тебе, Льольчик. Я у «Техасi» з клiентом обiдаю, так що пардон – часу замало, – швидко проказала подруга.

– Дашка, мене узяли! Ура!

– Куди узяли? Ти про що це? Ти чого? Куди це ти вже знову влiзла? Тобi що, зайнятись нiчим? – обурений голос подруги розривав динамiк мобiльного телефону.

– Дашка, алло. Увiмкни мозок! Або ти через обiд з клiентом не в змозi це зробити? Я в фiнал конкурсу пройшла i штукар еврикiв виграла!

– Фух! – пролунав полегшений видих подруги, – Ти мене так бiльше не лякай. Я пам'ятаю про твiй конкурс, i нi хвилини не сумнiвалась у твоiй перемозi. Ти генiй, Льолька! Пуаро та Агата Крiстi, у порiвняннi з тобою – порожне мiсце.

– Дарина! Пуаро – це лiтературний персонаж, а Крiстi – неповторний майстер у написаннi детективiв. Менi до неi, як козi до балетмейстера.

– То й що з того? Все гаразд. Не зважаючи на це – ти найкраща. Всiх розiрвемо або затопчемо! Давай, сонце мое, зустрiнемося ввечерi. Я у тебе буду десь о сьомiй – все вiзьму. Цьомки-цьомки тебе! – зв'язок розiрвався.

У цiй галасливiй промовi була вся Дарина! Пiсля закiнчення навчання у вишi, iй потрiбно було довести батьковi, що вона цiлком може замiнити йому сина, про якого вiн мрiяв. Тому новоспечений менеджер брала клiентiв за горлянку, користуючись усiма доступними й не зовсiм, засобами, якими ii нагородила матiнка природа.

Вiд батька вона перейняла дiлову хватку i вмiння зрозумiти кандидата у потенцiйнi покупцi. Навiть досвiдченi продавцi iз захопленням спостерiгали, як вона проводила переговори. Дашка узяла на озброення «метод Жеглова» та успiшно застосовувала його на практицi. Вона вмiла залiзти в душу до спiврозмовника, зрозумiти його, а за необхiднiстю – i побути серветкою для слiз. Вона все робила швидко – миттево оцiнюючи обставини й блискавично приймаючи рiшення.

Ось i зараз, почувши про Льольчин успiх, Дар'я безпомилково вловила ii бажання розповiсти за довгий й такий бентежний шлях до перемоги. Вiдчувши це, вона сама призначила зустрiч. Льолька посмiхнулась, подумки побажавши подрузi успiшного завершення перемовин i набрала номер Марго.


* * *

Марго доводилася Льольцi одночасно хрещеною матiр’ю та двоюрiдною тiткою. Своiм другим iм’ям (яке практично замiнило найперше, прописане в паспортi та свiдоцтвi про народження) дiвчина була зобов'язана саме iй.

Маргоша в своi сорок два роки встигла тричi вийти замiж та розбiгтися. І всi три рази вдало, як вона всiм розповiдала, але, як не дивно – це вiдповiдало дiйсностi.

Вiд кожного з колишнiх чоловiкiв, Марго отримала пристойне збiльшення у грошовому планi. Вона примудрилася зберегти з колишнiми прекраснi вiдносини, не дивлячись на те, що кожен iз чоловiкiв пiсля розлучення з Марго, створив нову родину.

Отриманi вiд чоловiкiв грошi вона не розтринькала, на вiдмiну вiд бiльшостi подруг, а з розумом вклала в бiзнес, який будувала на власний розсуд, без партнерiв i кредитiв, користуючись природною кмiтливiстю та вродженим почуттям краси й гармонii.

В наслiдок цього – Маргарита Турова стала власницею дачi в престижному селищi неподалiк вiд столицi, спа-салону, двох крамниць елiтних парфумiв та лазнi.

З крамницями та салоном Марго впоралася сама, а лазнею керував тамбовський сiльський мужик, до якого всi зверталися «Петрович».

У своi п'ятдесят шiсть рокiв, Петрович розумiвся на легкому парi, вiниках, травах й трав'яних чаях та зазвичай у жiночiй душi.

Незрозумiло як, але Маргоша видiлила його в натовпi ринкових вантажникiв, де Петрович перебивався випадковими заробiтками пiд час подорожi з Португалii у Тамбовську область. До Європи, за його словами, вiн потрапив без копiйки грошей i без знання мови, просто з цiкавостi властивоi слов'янськоi душi – подивитися, як iншi народи живуть.

Вивчення народiв затягнулося на сiм рокiв, за якi вiн встиг не тiльки подивитися, але й органiчно вписатися в европейське суспiльство, доки пильнi спiвробiтники емiграцiйноi служби Португалii не виявили його в порту Лiсабона. Чоловiк був затриманий пiд час спроби нелегально потрапити на борт вантажного пароплава, який прямував до Аргентини. З незрозумiлих причин Петровича депортували замiсть Росii до Украiни.

З Європи вiн винiс вiдмiнне знання п'яти мов, вмiння готувати чудову пiцу «Весела вдова», пасту «Де ля Римо» i дивовижно смачну лазанью, масу анекдотiв, народних пiсень та жартiв з примовками.

Марго оселила його на дачi, найнявши на роботу садiвником. Інакше Петрович не погоджувався приймати матерiальну допомогу. Їi найближчi подруги крутили пальцями бiля скронi, пророкуючи, що «безхатько» обкраде дачу, влаштуе там кубло для вживання наркотикiв, торгуватиме самогонкою ы наостанне згвалтуе Маргошу, пiсля чого обов'язково ii вб'е.

Яке ж було iхне здивування, коли пiсля двотижневоi вiдсутностi вони всiею компанiею, суботнього ранку з'явилися з перевiркою. Окрiм незвичайного дизайну дачноi дiлянки «комiсiя» виявила дерев'яний зруб, який невiдомо звiдки з’явився на подвiр’i i пiд час детального огляду виявився лазнею.

Ще бiльше вони здивувалися пiсля того, як Петрович, змусивши «панянок» переодягнутися в льнянi сорочки, до колiн, влаштував iм сеанс «банного релаксу». Сеанс тривав три години й складався: з семи заходiв у парильню, з вiниками, жартами й пiснями, розпивання трав'яних чаiв, дерев'яних цебер, наповнених ароматною сiллю, в якi втомленi бiзнес-ледi з задоволенням опускали натрудженi ступнi та легкого перекусу – дивноi за смаком юшки з карасiв, виловлених у озерi. Пiсля цього «панянки» проспали до вечора, а прокинувшись, вiдчули себе народженими заново.

Саме тодi у Марго й з’явилася iдея поставити «банний релакс» на комерцiйну основу. Петрович, який звертався до Маргоши не iнакше, як «Бариня», почухавши бороду, погодився очолити лазневий пiдроздiл, тому, як на його думку – йому зараз все одно нiчого було робити.

Одружуватися Марго бiльше не збиралася, завiвши «для здоров'я» двох молодих коханцiв-екстремалiв – iнструкторiв з дайвiнгу та парашутного спорту, повнiстю подiляючи iхню пристрасть до цих дорогих захоплень. Дiтей у неi не було, тому хрещена перенесла всю свою нерозтрачену материнську любов на Льольку.


* * *

Марго вiдповiла одразу. Вислухавши захопленi крики улюбленоi племiнницi, привiтала ii, та з радiстю погодилася приеднатися до iхнiх посиденьок увечерi. За цими розмовами Льолька мало не прогавила каву, що пiдскочила догори. Вона пiдхопила турку й перелила шиплячу та запашну коричневу рiдину до чашки. Любов до гарноi мiцноi кави й вмiння ii заварювати, теж були отриманi пiд час спiлкування з хрещеною. Вдихаючи гiркий аромат, Льолька маленькими ковтками пила напiй, що обпалював рота, безцiльно пересуваючись кухнею.

Потрiбно було добити текст, щоб звiльнити вечiр, але вона не могла змусити себе засiсти за роботу, яка не рушала з мiсця, хоч ти лусни. Натхнення не було, а вiдкараскатися звичайною вiдпискою вiд замовника Льолька не бажала. Сарафанне радiо у рекламi своiх здiбностей пiд час пошуку клiентiв рiч незамiнна, яка на додаток ще й зобов'язуе постiйно тримати марку. Тому, створивши собi iм'я в середовищi фахiвцiв з написання текстiв, що сприяють продажу, Льолька пишалася своiм авторитетом i iй навiть на думку не спадало вдатись до звичайнiсiнькоi халтури. Тим паче, постiйно зростаюча конкуренцiя, пiдстьобувала талановиту дiвчину до пошуку нових iдей та вдосконалення своеi майстерностi. Ось i зараз у ii головi мимоволi прокручувалися рiзнi варiанти злощасноi статтi, розбавляючи святковий настрiй вiд звiстки про заслужену перемогу жалем про незавершену справу.

Допивши каву, Льолька помила чашку i, поставивши ii до сушарки, повернулася в крiсло. Пiдiбгавши ноги, вона зручно влаштувалася на широкому сидiннi, поклавши на колiна ноутбук. Знайшовши у пошуковику кiлька фiрм, якi продавали аналогiчну продукцiю, заглибилася в читання рекламних текстiв, автоматично вишукуючи помилки у колег й примiряючи своi намiтки.

Але робота все одно не йшла. Думки постiйно поверталися до радiсноi новини. Раптово згадалося, як пiсля закiнчення навчання, вона, окрилена своiми успiхами у вишi та схвальними вiдгуками викладачiв, стала до працi у мiськiй газетi. Але крила занадто швидко опустилися, потiм з них повисмикували пiр'я, а згодом i зовсiм обрiзали по саме не можу. Як виявилося, професiя журналiста в газетi, нехай i у такiй розкрученiй, що виходила величезним накладом у Киевi та областi, докорiнно вiдрiзнялася вiд тiеi професii, якiй ii вчили цiлих чотири роки.

Репортажi Льольки за випадки корупцii та зловживання в середовищi посадовцiв, за тяжке становище: дитячого будинку, ветеранiв та iнвалiдiв нiкого не цiкавили. Потрiбнi були «смаженi факти» стосовно верхiвки суспiльства, за подii у нiчних клубах, за бруднi вподобання рок, або поп-зiрок. Редакторiв цiкавило життя хлопчикiв-мажорiв та iхнi карколомнi витiвки: хто яку тачку придбав, як швидко ii розгепав, хто з ким переспав, хто у кого вiдбив чергову подружку, дружину, чоловiка, зруйнував родину й на ii уламках створив нову «вдалу».

Редактори гримали на Льольку, шматували тексти й вказували пальцем на дверi. Пiсля цього вона рюмсала в кабiнцi туалету. Вся у шмарклях телефонувала Маргошi й Дар’i, вислуховуючи заспокiйливi слова та поради. Незабаром Марго це набридло i вона познайомила хрещеницю з одним iз провiдних столичних журналiстiв, який входив у ТОП-10 за кiлькiстю опублiкованих статей та за сумами отриманих за них гонорарiв.

Журналiст був на п'ятнадцять рокiв старшим за Льольку, двiчi розлучений. Вiн мав пiдсаджену коньяком печiнку, легку форму сколiозу й цiлу купу знайомих у середовищi олiгархiв, депутатiв та зiрок столичного бомонду. Але iнформацiю Макс Светлов (за паспортом Іван Перескокiн) черпав зовсiм в iншому середовищi.

Офiцiанти та бармени елiтних ресторанiв й нiчних клубiв, покоiвки та адмiнiстратори готелiв, продавцi автосалонiв, ювелiрних бутикiв, iнспектори ДПС i опера з «уголовки» за щедру винагороду, а iнодi з почуття звичайноi людськоi неприязнi, яка часом межувала з почуттям вiдвертоi ненавистi до «зiрок нацii», постiйно постачали його цiкавими подробицями iхнього особистого життя. Не гребував Макс i чорним пiаром, розкручуючи на замовлення теми, з майстерно розiграними розлученнями та публiкуючи iнтимнi подробицi життя «зiрок» шоу-бiзнесу, якi переростали в гучнi скандали й судовi розборки.

Льолька, яка на той час вже втратила дитячi iлюзii вiд повсякденного життя, трохи поколотила понти та дозволила Максу затягнути себе в лiжко. На ii подив, Макс виявився гiдним партнером, тож iхнiй зв'язок, який вони ретельно приховували вiд всiх, тривав понад вiсiм мiсяцiв.

Розгледiвши в дiвчинi талант, Макс посвятив молоду журналiстку в таемницi професii, познайомив з редакторами та потрiбними людьми, про що жодного разу не пошкодував. Незабаром Льольчинi репортажi не поступалися за своею якiстю й пiкантним подробицям витворам вчителя. А гонорари перевищили найсмiливiшi ii очiкування.

Але, на жаль, все гарне мае властивiсть швидко закiнчуватися. Так сталося й цього разу. Макс, втративши почуття здорового глузду, опублiкував карколомний репортаж, темою якого стало блискавичне кар'ерне зростання одного з урядовцiв. Ще й на додачу докладно описав його матерiальний добробут та iнтимнi захоплення в товариствi неповнолiтнiх членiв суспiльства, якi були аж нiяк не жiночоi статi. Вибухнув скандал. На лихо, урядовець виявився кращим приятелем сина Самого, про що журналiсту й пояснили за допомогою бейсбольних бiт та гостроносих черевикiв. Провалявшись три тижнi на лiкарняному лiжку, Макс втiк з краiни. На останок вiн порадив Льольцi, яка не переставала рюмсати вiд переляку, зав'язувати з цiею брудною справою, тобто з журналiстикою.

Таку ж саму пораду надали дiвчинi й трое здоровенних голених пiд нуль чоловiкiв, одягнених у чорнi дорогi костюми, якi зустрiли ii наступного дня бiля виходу з кав'ярнi. Пообiцявши у випадку, якщо вона не вгамуеться, продати Льольку арабам, здорованi, ввiчливо уклонившись, поiхали у своiх справах у салонi чорного величезного, як бронетранспортер, позашляховика.

Тиждень Льолька ховалася на дачi у Маргошi, шепочучи прокльони на адресу Макса, чорного пiару, жовтоi преси й себе – дурепи безмозкоi.

На вiдмiну вiд Дашки, Льолька була в душi жахливою боягузкою, що досить часто давало ii подрузi привiд для жартiв i дружнiх настанов. Побувши подушкою для слiз, Дар'я (яка мала народитися чоловiком, але щось нагорi переплутали) строго вичитувала улюблену подругу й наставляла ii на шлях боротьби та подолання перешкод. Це допомагало, але ненадовго. Замiсть одних жахiть в уявi Льольки з’являлися iншi. Так було й цього разу.

Отримавши нову порцiю пiдтримки, вона чекала на подальший розвиток подiй. Але на глибокий Льолькiн подив бiльше ii нiхто не турбував, не телефонував, на сторiнках у соцмережах погроз не висловлював. Заспокоiвшись, вона зробила спробу опублiкувати пару репортажiв про зiрок шоу-бiзнесу, але дверi редакцiй газет та журналiв перед нею зачинилися наглухо. Вирiшивши не випробовувати долю, Льолька почала шукати чим продовжити заробляти на життя далi. І тут знову iй допомогла хрещена.

За порадою Марго, Льолька пiшла на курси для копiрайтерiв й закiнчивши iх, спробувала себе на новому теренi. Талант, вiн i в Африцi – талант. Справа пiшла. Але тяга до журналiстики не вiдпускала. Льольцi кортiло писати, що аж у «головi шкварчало». Тим паче, що за вiсiм мiсяцiв божевiльного життя з Максом, вона зiбрала безлiч сюжетiв, як кримiнальних, так i просто життевих, якi так i залишилися сюжетами на аркушах блокнотiв.

Вихiд, як не дивно пiдказала Дарина. Пiд час наступних пивних посиденьок, коли Льолька знову затягла пiсню: «Я хочу писати про життя, а не про плойки, надувнi матраци та ультратонкi прокладки», – подруга, уважно подивившись на неi, видала вбивчу фразу.

– Пф-ф-ф!!! А хто тобi писати не дае? Пиши книжки.

– Якi книжки, Дашунь? Адже я журналiстка, а не письменник, – слабо заперечила Льолька, вже починаючи розумiти, що подруга мае рацiю.

– Хм! Якщо хочеш, щоб тебе арабам продали, строчи й надалi своi репортажi. А хочеш розповiдати про життя – пиши книжки. Як там вставку на початку роблять? – Дарина п'яно замислилась, а потiм з багатозначним виглядом промовила: – Ага, згадала! Всi подii нереальнi, персонажi вигаданi. Схожiсть не шукайте. Моi вам вiтання, сто разiв цiлую, Льоля! За книжку тебе нiхто вбивати не буде. Став вигаданi прiзвища та завуальовано описуй подii, можеш, навiть своiх героiв до iншоi краiни запровадити вiд грiха подалi. Ще й грошей заробиш, ти ж у мене талант!


* * *

Дарина виявилася права, нiхто Льольку бiльше вбивати або продавати в рабство не збирався. У вiльний вiд фрiлансерськоi роботи час, вона накидала кiлька сюжетiв, якi, на ii подив, склалися в повноцiнний роман. Звичайно ж, першими читачами стали Дашка й Марго, якi високо оцiнили сюжет роману та стиль новоявленоi письменницi.

Але виявилося, що продати свое творiння було вкрай важко, яким би генiальним воно не здавалося. Двi безсоннi ночi Льолька провела в подорожах сайтами для таких же «починашок», як вона. Читала коментарi пiд статтями, дiалоги на форумах. З жахом дiзналася, що великий й такий вiдомий Джек Лондон отримав двi тисячi вiдмов, перш, нiж вперше надрукували його оповiдання. Їй до того стало шкода талановитого письменника, що вона розплакалася. Перебуваючи в аналогiчнiй ситуацii, Льолька легко уявила, як Джек Лондон, а в миру уроджений Джон Грiффiт Чейнi, оббивае дверi редакцiй й принижуеться перед видавцями. Їй було добре, бо вона могла пiдробити копiрайтом, не виходячи з затишноi теплоi квартири, а як заробляв на життя вiн, доки не почали друкувати його розповiдi? Напевно, працював вантажником, або посильним. Вдосталь пошкодувавши великого колегу, вона, пiдбадьорившись прикладом його наполегливостi, продовжила своi дослiдження.

Наприкiнцi другоi ночi iй попався черговий сайт для авторiв початкiвцiв. Швидко переглянувши змiст сторiнки, Льолька хотiла, вже було закрити ii, але кiлька фраз в текстi привернули до себе увагу молодоi письменницi.

«… Фрагмент своеi нетлiнки опублiкуйте на кiлькох лiтературних сайтах (далi йшло перерахування адрес сайтiв з детальним зазначенням хто i що там викладае). Це принесе вам в першу чергу моральне задоволення, а ще надасть можливiсть отримати рецензiю на свое творiння. На цих сайтах, крiм авторiв тиняеться маса „диванних критикiв“, якi видають рiзноманiтнi за своiм змiстом коментарi до опублiкованих творiв. Ви звикнете свiдомо й без нервiв сприймати будь-яку критику, до того ж серед таких епiтетiв, як бездарнiсть, графоман, чого ти тут робиш…, часом проскакують вкрай слушнi поради вiд колег по перу. Редактори видавництв постiйно вiдвiдують зазначенi сайти в пошуках нових авторiв, детально вiдслiдковуючи письменницькi рейтинги….» Почавши читати статтю спочатку, Льолька автоматично почала робити позначки в блокнотi.

Поради були данi дiйсно слушнi. Вiдразу було зрозумiло, що писала людина, яка особисто пройшла описаний нею шлях. Заваривши каву, Льолька покурила й сьорбаючи гарячий напiй, склала покроковий план до новоi мети – продати свiй роман. Яке ж було ii здивування, коли через три мiсяцi безперервноi роботи з просування свого роману в рейтингах двох лiтературних сайтiв, вона отримала пропозицiю вiд видавництва. Минуло ще два мiсяцi i ii перший роман був опублiкований немислимим у Льольчинiй уявi накладом – п'ять тисяч примiрникiв.

Радощi не мали меж. Отримання першоi авторськоi винагороди вiдзначали в нiчному клубi. Вперше Льолька поiхала вiдвiдати матусю, придбавши iй у подарунок золотi сережки, чим до слiз розчулила «полтавську панночку».

Незабаром був написаний та виданий ще один детективний роман. В роботi знаходився третiй, коли з видавництва прийшла пропозицiя взяти участь у мiжнародному конкурсi «Сучасний детективний роман».

Конкурс складався з трьох етапiв. На першому визначали п'ятдесят пiвфiналiстiв. На другому етапi з п'ятдесяти авторiв, авторитетне журi повинно було вiдiбрати дев'ять фiналiстiв, якi мали на три мiсяця поiхати до Францii. Там, у привабливiй та далекiй долинi рiчки Луари або, як ii ще називають – «Долинi Замкiв», у старовинному особняку iм належало в спiвавторствi з вiдомим майстром детективного жанру, написати роман по одному з дев'яти випадково обраних сюжетiв. Переможець отримував грошову премiю в розмiрi п'ятнадцяти тисяч евро та право на видання свого творiння в одному з п'яти найбiльших видавництв у Європi. Але найголовнiше, як визначила для себе Льолька, це було iм'я переможця на обкладинцi книги поряд з iм'ям метра детективних романiв – Гiйомом Валiньi.

Ось це дiйсно було для неi головним. Це був реальний шанс, заявити про себе. Шанс стати двома ногами на першу сходинку, що вела на п’едестал свiтового визнання.

Вiд перспективи, три мiсяця наживу спiлкуватися й працювати разом з майстром пера, та ще при цьому жити в центрi Францii у «Долинi Замкiв», у Льольки перехопило подих, а внизу живота «запурхали метелики».

Пiсля сiмейноi наради, що вiдбулася на кухнi, як зазвичай з пивом й креветками, за наполяганням Марго, в оточеннi дiвчини з'явилася лiтня жiнка – у минулому лiтературний редактор одного з найбiльших видавництв УРСР, а потiм Украiни. Людмила Сергiiвна вийшовши на пенсiю пiдробляла коректурою та правкою текстiв для студентiв унiверситету. Отримуючи додатковий дохiд до мiзерноi пенсii, якою за гiдну працю ii нагородила держава, вона iз задоволенням витрачала його на правнукiв. Колишня Главлiтред зрадiла цiй роботi та з завзятiстю взялася за справу.

Людмила Сергiiвна була сувора, прискiплива й педантична – немов старшина в Ротi Почесноi варти.

Наступного дня пiсля iхнього знайомства, з самого ранку (до того ще й у недiлю), Людмила Сергiiвна вiдвiдала майбутню лiтературну зiрку вдома. Не звертаючи уваги на напiвсонну та неодягнену Льольку, яка пiсля бурхливоi суботньоi ночi, проведеноi з Дашкою та Марго в нiчному клубi, вешталася кiмнатами в пошуках одягу та «чого б випити, щоб голова не болiла», вона пройшла на кухню. Та не минуло й двадцяти хвилин, а «Люся», як охрестила для себе редактора Льолька, змусила дiвчину випити п'ятдесят грамiв горiлки i велику чашку гарячого курячого бульйону з яйцем, солоного та гострого, немов грузинська аджика. Вiд такоi дози «лiкiв» Льолька миттево спiтнiла та вiдправилася пiд душ.

Коли остаточно прийшовши до тями, вона вийшла з ванноi кiмнати, одягнувши темно-синiй з золотими драконами шовковий халат, ii чекала роздрукована на принтерi докладна iнструкцiя. Вирок, винесений Люсею, був суворий – вiд трьох з половиною до п'яти тисяч слiв на день, щоденна вiдправка тексту на редагування й ввечерi того ж дня виправлення недолiкiв.

– Дiвчинка моя. Я свого часу мала щастя спiвпрацювати з Олесем Гончаром, Павлом Загребельним, з Валентином Пiкулем та Юлiаном Семеновим. Ти володiеш безсумнiвним талантом, тому за три мiсяцi ми створимо детективний роман, який допоможе тобi виграти конкурс i почати шлях до вершини лiтературного Олiмпу. За тi грошi, якi менi платить Маргарита, я на шматочки розiб'юся, але допоможу тобi стати письменницею-початкiвцем. Якщо буде на те воля Божа, то я й надалi iз задоволенням буду допомагати тобi на цiй нелегкiй нивi, яка вимагае певноi частки жертовностi, втiм, як i всякий талант. А таланту тобi не позичати. Я переглянула твоi труди й нотатки – це чудово. Повiр менi, я рiдко помиляюся. Але…

Жiнка дiстала з позолоченого портсигара тонку цигарку й, чиркнувши колiщатком елегантноi запальнички «Зипо», запалила. Примружившись, вона трохи помiркувала. А потiм продовжила свою промову.

– Але нам доведеться серйозно попрацювати, – щiльно стиснувши губи, що вiдтiнялися свiтлою помадою, вона випустила в стелю тонку цiвку диму. – Тому забудь за нiчнi гульки, посиденьки та всi iншi витiвки, що вiдволiкають вiд роботи. За продуктами ми будемо ходити разом, заздалегiдь склавши список. Я навчу тебе готувати швидко i смачно. Час занадто дорогий та його, на превеликий жаль, не повернути – особливо згаяний.

– А як же моя робота? Я ж не можу все кинути, вiд мене всi замовники повтiкають, – розгублено вiдповiла Льолька. – Жити-то я на якi кошти буду?

– Дiвчинка моя, ти що до труни збираешся рекламувати унiтази й кавомашини? Чужi iдеi та бiзнес-проекти? – iронiчно подивилася на неi наставниця. – Тут два шляхи. Перший – ти забуваеш про конкурс та, поховавши свiй талант, продовжуеш займатися текстами, якi продають, заробляючи цим на життя, або створюеш свое рекламне агентство, набираеш штат та займаеш гiдне мiсце серед конкурентiв. Другий – ти починаеш вчитися письменницькому ремеслу, а роботу вiдкладаеш на другий план для пiдтримки трусiв, доки не почнеш отримувати пристойнi гонорари за своi книги.

– Боженька ти мiй, та як же я все встигну? І п'ять тисяч слiв на день, i рекламнi тексти? – Льолька обхопила голову руками й присiла на краечок двоспального траходрому.

– Нiч довга, а ти молода. Спи по тридцять-сорок хвилин кiлька разiв на день – i у тебе з'явиться купа вiльного часу, який ти i будеш використовувати для своеi творчостi й роботи. Можеш писати зi свiтанку до обiду, залишивши робочi тексти на другу половину дня. Ну то, як, по руках? – загасивши цигарку в попiльничцi, Людмила Сергiiвна пiднялася з крiсла й простягнула Льольцi руку.

– По руках, – дiвчина вiдповiла на рукостискання.

І почалося. Перший тиждень Льолька прожила, немов «Їжачок в туманi», до кiнця не усвiдомлюючи, як вона все встигае. Спати хотiлося постiйно. Особливо пiсля численних перекусiв – снiданки, обiди та вечерi були скасованi. Почалися ранковi й деннi пробiжки в алеях парку, розташованого неподалiк. Увечерi проходили консультацii з Люсею, пiд час яких лiтред безжально шматувала Льольчинi творiння, позбавляючись «води» та «рожевих шмарклiв», доводячи дiвчину до слiз, вимагаючи щоразу переписувати глави й окремi епiзоди, розширювати характери героiв та придiляти бiльше уваги опису об'ектiв. Цi «розбори польотiв» здавалися iй пеклом.

Раз на тиждень вони вiдвiдували ринок та супермаркет, завантажуючись «продуктовим пайком». З придбаних продуктiв Льолька навчилася робити напiвфабрикати, якi надалi за п'ятнадцять-двадцять хвилин перетворювалися на смачнi страви. Наприкiнцi десятого дня Льолька раптом зрозумiла, що вона не померла, а втягнулася в жорсткий ритм нового життя – i iй це сподобалося.

Три мiсяцi пролетiли непомiтно. Роман був готовий, вичищений й вилизаний. Прочитавши його, Марго та Дарина в один голос виголосили «Вах», що iхньою мовою означало вищу ступiнь похвали. В урочистому мовчаннi рукопис було вiдправлено на електронну пошту видавництва. За кiлька годин прийшла вiдповiдь, яка сповiщала, що твiр допущено до участi в конкурсi. Потягнулися виснажливi днi очiкування.

Льолька занурилася в звичайну повсякденну роботу зi своiми замовниками, одночасно почала писати новий роман. Вона продовжила спiвпрацю з Людмилою Сергiiвною, яка стала для дiвчини кимось на кшталт сувороi бабусi.

Льольчину перемогу в першому турi вони, за наполяганням Людмили Сергiiвни, святкували у неi вдома. У затишнiй трикiмнатнiй «сталiнцi» з високими стелями та величезними, у людський зрiст, вiкнами, що виходили на Подiл, зiбралися всi учасники цiеi знаменноi подii. Святкували яблучним пирогом, чаем та грою в карти за чудернацьким ломберним столиком. І ось черговий успiх!

Раптово Льольцi стало соромно, навiть щоки вкрилися рум'янцем. Схопивши смартфон, вона набрала номер Людмили Сергiiвни.

– Людмило Сергiiвно, люба моя, вибачте менi, що я одразу не зателефонувала. Ми виграли другий тур!

– Мила моя дiвчинка, не переймайся, я розумiю тебе й не розцiнюю це як неувагу. Ти дивовижно вмiеш червонiти й менi вкрай сподобалося слово «Ми», – у трубцi почувся легкий смiх. – Я щиро радiю твоiй перемозi. Вiтаю!

– Приходьте сьогоднi десь о сьомiй. Дiвчата теж прийдуть, або ми до вас завiтаемо?

– На жаль, я змушена вiдмовитися. Оленко, я iду в санаторiй, водички попити. Ось на таксi чекаю. Завтра доберуся до мiсця, влаштуюсь, тодi й побалакаемо. Ти ж тепер поiдеш на три мiсяцi. І я хочу, щоб ти спробувала своi сили. Тому на мою допомогу вельми не розраховуй, у всьому покладайся на себе. Ти впораешся, я в тебе вiрю.

– Щиро вам дякую, та бажаю добре вiдпочити.

– І тобi на все добре, серденько. Твори, працюй, навчайся. У тебе е все, щоб стати справжньою письменницею, а такi знанi метри, як тi, з якими конкурсантам належить попрацювати, дадуть тобi необхiднi знання. Спробуй зрозумiти, що зараз, на цьому етапi, важлива не сама перемога, а навчання майстерностi створення книги. У тебе е можливiсть подивитися, як працюють iншi автори. Як просуваеться твiр на ринку. Ти зможеш зав'язати кориснi знайомства. Не лякайся, i повiр менi – на тебе вже звернули увагу. Вчися. Не соромся питати. Хай щастить тобi, й до зустрiчi. Повертайся з перемогою i новою книгою! – спiврозмовниця роз'еднала зв'язок.

Льолька поглянула на циферблат годинника. Наближалась п'ята вечора. До очiкуваного приходу гостей залишалося двi години. Раптово в головi дiвчини проскочила думка, яка, як i попереднi, що входили до складу кандидатiв, призначених для роботи з нездоланним текстом, намагалася втекти. Але не тут-то було! Льолька вхопила думку за кiнчик хвостика й втягнула назад. Думка полягала в наступному: «А що б сказала з приводу пилососа Маргоша? Чим би вiн ii зачепив?».

Льолька миттево уявила собi Марго в салонi побутовоi електротехнiки. Вона побачила Маргошу, яка йшла торговою залою, у супроводi хлопчика-консультанта. Почула iхнiй дiалог. Схопивши ноут, дiвчина кинулася за робочий стiл. Пальцi швидко забiгали по клавiшах. Здавалося, що слова самi шикуються на бiлому аркушi текстового редактора, складаючись у речення. Минуло десь сорок хвилин i стаття була готова. Льолька пробiгла очима рядки тексту, автоматично видаляючи слова, що повторювались та виправляючи помилки. Прочитавши текст ще раз, переконалася, що все гаразд. Такий же вердикт винесла програма перевiрки текстiв копiрайтерiв на «унiкальнiсть», «воднiсть» i «нудоту».

Привiтавши себе з черговою перемогою, Льолька вiдправила статтю замовнику i пiшла на кухню приготувати собi легкий перекус, за яким можна було згаяти час, що залишився до приходу гостей.




Роздiл другий


Шато «Литторал», долина Луари, Францiя, травень 2014 року

Теплого травневого вечора, широкою алеею доглянутого парку, що оточував старовинне шато «Литторал», яке розкинулося на мальовничому березi рiчки Луари, неспiшно прогулювалися лiтня жiнка та чоловiк середнього вiку.

Стрункiсть жiночоi фiгури пiдкреслювала довга, до п'ят, звужена у талii сукня блакитного кольору, з довгими рукавами «бiшоп». Рукава закiнчувалися вузькими високими манжетами, що приховували бiлу шкiру й витонченi форми рук власницi. Судячи з гудзикiв, оздоблених натуральним дорогоцiнним камiнням, носкiв дорогих черевичкiв на високих пiдборах, якi щоразу з’являлися з-пiд обробленого мереживом подолу, витонченiй посадцi голови й манерi вести розмову – жiнка належала до шляхетноi родини. Це була не показна манiрна поведiнка, а звичайний ii стан, що склався протягом усього життя, починаючи з дитинства. На перший погляд, iй можна було дати рокiв п'ятдесят п'ять – п'ятдесят вiсiм не бiльше, але насправдi графинi Луiзi де Фоссе цiеi весни виповнився сiмдесят один рiк.

Однак свiтова громадськiсть та, особливо, читачi, котрим припали до душi гостросюжетнi детективнi романи, протягом декiлькох десятилiть знали ii, як Гiйома Валiньi.

Цей псевдонiм вона взяла собi пiсля знайомства зi старим рибалкою-браконьером, який мешкав неподалiк у селi Дюжонь. Валiньi, дарма що таблички з попереджувальними написами були закрiпленi на залишках мура стародавньоi фортецi, який оточував територiю шато, та на в'iзнiй брамi, кiлька разiв на тиждень вештався до берега рiчки, де у нього були встановленi рибальськi сiтки.

У невеликому лiсi старий розставляв пастки на фазанiв та iншу дрiбну живнiсть, яка у достатку заповнила угiддя навколо шато, власники якого не подiляли захоплення полюванням, що останнiм часом стало модним серед iхнього шляхетного оточення.

Зiбравши рибу з сiток, а дичину з пасток, Гiйом мав звичку зайти до кухнi, щоб з гiднiстю залишити «панам» десятину вiд своеi здобичi й хильнути чарочку-другу «кальвадосу» у компанii зi своiм приятелем-кухарем. Пiд час цих вiдвiдин Луiза частенько спускалася на цокольний поверх, бажаючи власноруч пригостити здобувача завареною чашкою кави i послухати одну з його повчальних i напрочуд цiкавих iсторiй. Часом з цих розповiдей вона черпала рiзноманiтнi теми для своiх сюжетiв, образи героiв, якi так детально i колоритно описував оповiдач пiсля пропущеноi чарочки «кальвадосу».

Валiньi чудово розумiвся на тому, коли риба нерестилася та коли птахи сiдала на гнiзда. В цей час вiн добровiльно виконував обов'язки лiсничого та iнспектора рибоохорони, ганяючи хлопчакiв берегом рiчки, встановлював годiвницi для птахiв у лiсi, й з дозволу Луiзи вiдпочивав у старому мисливському будиночку на узлiссi, бiля пiвнiчноi межi iхнiх угiдь.

Гiйом настiльки сподобався письменницi, що розповiдь сюжету в декiлькох ii романах велася вiд його iменi. Старому браконьеровi це не аби як лестило. Невеличку бiблiотеку Валiньi, у маленькiй кам'янiй хатинi, покритiй злегка скошеним черепичним дахом, яка була зведена ще його дiдом, прикрашали кримiнальний кодекс, Бiблiя та примiрники романiв Луiзи де Фоссе з ii автографами. Останньому, заздрили всi мешканцi маленького села Дюжонь, що розташувалося на березi Луари, за пiвтори милi вiд оселi мiсцевоi знаменитостi. Щоб заспокоiти заздрiсть сусiдiв Валiньi, Луiза органiзувала в селi щось на кшталт читальноi зали, передавши туди кiлька десяткiв примiрникiв своiх романiв та частину власноi бiблiотеки.

Приблизно сiм рокiв тому Луiза, як i всi мешканцi села, була украй здивована зникненням Гiйома. Пiзнього осiннього вечора, вiн, як завжди, вирушив перевiрити своi снастi – i бiльше його нiхто не бачив. Пошуковий загiн, сформований з селян, разом з кiлькома екiпажами жандармiв, надiсланих на прохання Луiзи з Анже, двi доби оглядав околицi, але слiдiв Валiньi нiхто так i не знайшов. Прийнявши за офiцiйну версiю, те, що пiд час перевiрки сiток Гiйому стало погано й вiн, упавши в рiчку, потонув, жандарми залишили маеток. Односельцi замовили за зниклим старим поминальну месу.

Життя потекло далi. Лише кухар Морель i Луiза нерiдко за ранковою чашкою кави згадували старого добрим словом. Графиня вiдчувала за собою легку провину за те, що не змогла придiлити належну увагу розшукам свого доброго приятеля. Причиною тому була раптова смерть ii чоловiка вiд серцевого нападу. Але час усе лiкуе, або пам'ять ховае гiркi спогади в далеку скриньку.

Поринувши з головою у творчiсть, Луiза змогла пережити втрату двох близьких для неi людей. Новий роман починався епiграфом присвяченим старому Гiйому та графу де Фоссе, з яким вона прожила в любовi та злагодi не один десяток рокiв. Одне засмучувало ii – вiдсутнiсть в неi дiточок.


* * *

Компанiю Луiзi де Фоссе пiд час вечiрньоi прогулянки складав один з засновникiв лiтературного конкурсу, а саме Вiктор Наумович Приходько, сорока восьми рокiв, власник видавництва, головний офiс якого був розташований у Киевi, а фiлii – у Росii, Бiлорусi та Казахстанi. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений у легкий свiтлий костюм спортивного крою, вiн поважно крокував поруч зi своею супутницею широкою алеею парку. Чоловiк перiодично втирав носовичком краплi поту, якi виступали на засмаглiй поголенiй головi, й обмахувався свiтлим лiтнiм капелюхом, тримаючи його в лiвiй руцi. Але судячи з частоти рухiв руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.

– Ти диви, вже майже сутенiе, але як спекотно. Напевно, до ночi буде гроза.

– Ви маете рацiю, Вiкторе, грози сьогоднi не минути. Звернули увагу на хмару над Анже? Грому ще не чути, але блискавки вже миготять.

– Так що, нас може ще й намочити? – чоловiк здивовано подивився на супутницю.

– Ну що ви. Ми встигнемо повернутися. Вiд нас до мiста миль двадцять-двадцять п'ять навпростець.

– Тодi я за вас не переймаюсь.

– Та досить вже вам, Вiкторе! Я не цукрова панночка, й дощем мене не злякати. Цiеi весни ми з подругами пiшки пiдiймалися до тунелю «Пiкколо Лагацуой», що в Альпах. Вiв нас хлопчина-гiд рокiв двадцяти, зi студентiв, якi пiдробляють на простих маршрутах для таких старих гримз, як ми.

– Луiза, припинiть на себе намовляти! Ви напрочуд добре виглядаете.

– Так, для своiх сiмдесяти я виглядаю чудово, а ось на п'ятдесят, вибачте, Вiкторе – вже не тягну, – вона посмiхнулася й продовжила. – Так ось, на зворотному шляху нас застав дощ i поливав усi три години, доки ми спускалися до пiднiжжя гори. Нам наступного ранку хоч би що, а той юнак злiг iз нежитю та застудою.

– Ось я й кажу, ви…

– Ай, залиште. Я живу на природi, а не пiд дахом цих жахливих та галасливих мiст. Ми весь час через це сперечалися з моiм покiйним чоловiком. Вiн тут знемагав вiд нудьги, доки не вигадали iнтернет. Ось тодi-то вiн заспокоiвся, отримавши можливiсть безпосередньо у вiзуальному режимi вправляти мiзки своiм директорам та спiлкуватися з клiентами i друзями, не виходячи з кабiнету.

Вони пiдiйшли до ажурноi альтанки.

– Зупинiмося ось тут. Я наказала подати сюди чай, – Луiза жестом запросила свого супутника пройти всередину альтанки.

Вони сiли на дерев'янi лавки з вигнутими спинками, пофарбованими в бiлий колiр, у тон рожевому й бiлому забарвленню намету, виготовленому з тонких прутiв, що накривав альтанку.

– Скажiть Луiза, а вас не турбуе те, що серед дев'яти фiналiстiв трое з Украiни i один з Росii. Адже багато хто в нашому видавничому колi знае про те, що ви родом з Чернiгова.

– Ой, та ну iх до бiса. Це знання не заважало iм протягом пiвстолiття заробляти грошi на моiх романах. Так чому це повинно iх зараз бентежити? Тим паче, що дiвчина виказуе напрочуд гарнi здiбностi. Потiм ще цей француз-ветеринар i вiдставний детектив зi Штатiв. Господи, та чого менi перейматися? Адже конкурсний вiдбiр проводило мiжнародне журi, яке вони й обирали. Ви самi-то чого збентежилися?

– Та я ж не про себе. Насправдi ви, шановна Луiзо, теж бачите, якi зараз у свiтi склалися стосунки. До нашоi краiни пiдвищений iнтерес, до Росii навпаки – починае складатися негативне ставлення.

– Пусте. Я не маю бажання навiть згадувати про цi дурницi. У нас не Рада Безпеки Європи, а мiжнародний лiтературний конкурс. Ми поза полiтикою. Історii для майбутнiх конкурсних робiт обранi абсолютно нейтральнi. Вiд цього й будемо витанцьовувати.

– Скажiть, Луiзо, а як ви зважилися вiддати своi сюжети конкурсантам? Або у вас iх настiльки багато, що ви боiтеся не встигнути все викласти на паперi за життя? Так наймiть стенографiстку.

Пiсля цих слiв спiврозмовника жiнка розсмiялася. Витерши мереживною хусточкою, яку вона витягла з манжета, сльози, що виступили у куточках гарних сiрих очей, вона дiстала зi срiблястого клатча золотий портсигар. Розкривши його, витягла тонку коричневу цигарку. Луiза пiдкурила вiд вогню запальнички, з повагою пiднесеноi Вiктором Наумовичем.

– Я щось не те кажу? – вiн здивовано поглянув на спiврозмовницю.

– Не переймайтеся, все добре. Але кращою стенографiсткою у мене був мiй покiйний чоловiк. Мiй Мiшель. Вiн примудрявся не тiльки записувати все те, що я йому надиктувала, а й одночасно вмiв правити дiалоги, особливо за участю жiнок. Повинна визнати – це генiально йому вдавалося. Я спробувала знайти Мiшелю замiну, але, на превеликий жаль, це виявилося вкрай складною проблемою.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andris-lagzdukalns/proklyati-rubini-kniga-persha-stileti-bordzhia/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


НДР – Нiмецька Демократична Республiка. Держава в Схiднiй Європi, що утворилося в 1945 роцi пiсля роздiлу Нiмеччини. Припинила свое iснування пiсля об'еднання Нiмеччини.




2


Stasi – Розвiдувальна служба в НДР, аналогiчна КДБ, ЦРУ, «Моссад». Скасована пiсля об'еднання Нiмеччини.